Василь Шевчук. Син волi ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Хто б мiг подумати, яка ворожка могла йому вгадати цю невеселу подорож!.. Два тижнi тому вiн був ще вiльним соколом, а нинi ©де Санкт-Петербургом, мiстом сво╨© молодостi, пiд пильним наглядом двох охоронцiв, нiби якийсь варнак... До Гатчини вiн ще тримався, легко прогонив сум, недобрi передчуття i навiть здатний був кепкувати з похмурих церберiв, що прагли якнайшвидше привезти й здати його, Шевченка, у Третiй вiддiл власно© його iмператорсько© величностi канцелярi©. Коли ж збагнув, що скоро кiнець шляху, щось напливло на нього, мов синьо-чорна хмара, притисло, душу вгорнуло в кригу. А як долинув з неба над болотистим полем високий голос жайворонка, на очi самi набiгли сльози. Натягнув на лоб капелюх, аби нiхто не бачив його таким, розслабленим, i потiм довго й тяжко долав ту хвилю розпачу... - Ну, слава богу, при©хали! - зiтхнув, коли спинилися бiля ворiт, яких у всiй Росi© боялися не менше, нiж страшно© брами пекла. Жандарм зиркнув на нього i посмiхнувся. - Возславиш iм'я господн╨, як звiдси вийдеш...- мовив багатозначно. - А може, я невинний? - Перед престолом усяк у чомусь та завинив. - I ви? - Ми - перст вказуючий,- сказав жандарм. - I ми ж - кулак караючий,- стрибнув на землю офiцер,- Гей, хто там ╨? - постукав у куту браму. Тарас устав, поглянув на Лiтнiй сад, який, увесь просвiчуючись, тремтiв весняним дрожем за Рубiконом, сирiч Фонтанкою, на Ланцюговий ажурний мiст i на Михайлiвський величний замок... Повiз сiпнувся й рушив у двiр розбiйницького вертепу, як називали цей дiм в оточеннi Карла Брюллова. - Кого привiз на цей раз? - спитав жандарм, що вiдчиняв ворота. - Та... солов'я...- махнув рукою офiцер.- Спiвав усю дорогу. - Хохол, напевне? - Точно. - У нас таких чимало зараз кука╨. Та все пани, студенти!..- змiряв цiкавим зором новоприбулого. - Попов прийма╨? - Знамо. Малороси - його парафiя. З у©дливим залiзним скрипом зiйшлися стулки брами, i Петербург вiдплив кудись у невiсть. Душа Тарасова була ще там, на волi, на розбагнючених весною вулицях, бiля Неви, на набережнiй, де Академiя, в якiй пiзнав вiн щастя вiдчути себе людиною, а не рабом, в якiй пiднiсся до осяйних вершин мистецтва, а тiло, сам вiн, власне, його жива натура, невiдворотно вписувалися у цей жахливий закут, юдоль печалi й знищення людського в людях. Сидiв, не знаючи, що ма╨ дiяти, i вiдчував, як кожна найменша часточка його ╨ства кричить, вола╨, рветься на свiт, на вiльну волю, якою вiн не навтiшався за дев'ять рокiв. Десь з глибини душi, а може, й тiла повiяло старим, забутим холодом його крiпаччини, як повiва╨ з яру серед весни останнiм чорним льодом... - Ось вiн,- кивнув на нього офiцер чиновнику в партикулярнiм одязi, який прийшов прийняти бранця. - Папери з ним? Жандарм зiскочив з воза, зняв чемодан з печатями. - Чудово,- потер чиновник руки. - Добридень вам,- сказав Тарас, здивований його неввiчливiстю. При©хала у двiр людина, а вiн... Чиновник глянув на офiцера, який лише стенув плечима, зиркнув кра╨чком ока на двох жандармiв, що саме вийшли з флiгеля, i, гасячи в очах веселi бiсики, вклонився гречно "гостевi": -Ласкаво просимо, ваше високоблагородi╨! Давно на вас чека╨мо. Свiтлиця вже приготована... Тарас стрибнув на землю. - Смiятися з чужого горя... - Pardon, mоn cher[1],- вклонився знову.- Вибачте! Я геть забув, що маю дiло з художником i сочинителем поем та вiршiв... Сидоров! - гукнув жандарма, який стояв на вартi бiля дверей у флiгель.- Вiзьми його й замкни у вiльнiм номерi! Синьомундирий Сидоров пiдскочив чортом, узяв рушницю навпереваги, так нiби звiдси можна було втекти посеред дня, при всiй чеснiй компанi© жандармiв та чиновника, i мовив хмуро, з притиском: - Вперед! Спрямовуючи багнетом, погнав його в однi, у другi дверi й сердито хряпнув третiми за спиною в арештанта. Лунко два рази клацнув ключ у замку, хтось щось сказав до когось у коридорi, i стало тихо. Тарас оглянувся в сво©й новiй оселi. Вузеньке лiжко, столик, один стiлець... I тут помiтив грати, якi прийняв спочатку за звичайнiсiньку, хiба що трохи густiшу, раму. Вони найдужче вдарили йому по серцю. Грати - рiзновид клiтки, символ неволi, горя, краху людських надiй!.. А ще - ганьба. Колись, було, в Кирилiвцi в'язниць боялись дужче вiд ран та смертi... Звiрi й тi у неволi гинуть, а тут жива людина, подоба божа!.. Господи, i той - твоя подоба, що збиткувався, грався iз ним, як кiт iз мишею, в дворi цього вертепу? I Сидоров, який загнав багнетом його, мов татя, у клiтку-камеру? I Юзефович ки©вський, що удавав iз себе людину чесну й вiддану сво©й землi, народовi, а в мить тяжку, жертовну вiдрiкся, зрадив друзiв?.. Сiв на убоге ложе, щоб припинити, втишити в ногах бридке тремтiння. Так нiби вiн не ©хав сюди iз Ки╨ва, а йшов чи бiг... Не здатись тiльки б, витримати!.. Пусте. Вiн просто стомлений. Весь шлях не був нi хвильки на самотi. Дванадцять днiв дороги, жартiв, спiву i... боротьби з самим собою, з острахом, що, як змiя, вповзав у душу!.. Вiн навiть ©х, сво©х похмурих стражiв, примусив з ним спiвати улюблених його пiсень. Ой Морозе, Морозенку, Ти славний козаче! За тобою. Морозенку, Вся Вкра©на плаче!.. I смiх, i грiх! Виводили - аж лiс дзвенiв, аж хурман втирав сльозу... Десь зрошу╨ слiзьми дорогу,- сюди ж, у стольний Санкт-Петербург,Миколина нещасна мати, яку вiн бачив у Броварах... Його везли, мов на пожежу, i день, i нiч, лиш коней перепрягали, а ©й ще довго ©хати... Оце тобi, Миколо, шановний пане Костомаров, i мудрий цар, якому ти хотiв вiддати пiд тверду руку союз слов'ян, об'╨днання братiв-народiв!.. Вiн хоче сам узяти, загарбати. А ти йому: будь ласка, приймiть вiд нас, од братчикiв!.. Слiпцi! Не перснi з образом святих Кирила та Мефодiя, не папiрцi статутнi, а сокири, та вила, та гострi коси!.. Вiшальниковi, катюзi кращих синiв Росi© хотiв читати проповiдi про благочестя, рiвнiсть i всеслов'янську ╨днiсть!.. Дитина ╨си, Миколо, хоч i професор... Почулись кроки, брязкiт,- напевно, збро©,- рiзка, прихрипла мова. I знову все затихло... Невдовзi грюкнули залiзом дверi, хтось увiйшов чи вийшов з тако© ж, мабуть, камери... Тут уже чимало братчикiв. Вiн достеменно не знав, хто саме, крiм Костомарова та двох студентiв: Андрузького й Посяди... Може, й Гулак сидить - вiн був десь тут, у Петербурзi... Чи то Кулiш та Бiлозерський встигли перевезтися через кордон, чи ©х також схопили?.. Iз вулицi ледь долина╨ стукiт швидких колiс... Хтось засмiявся голосно... Там ще живуть, а тут... Що тут на них чека╨? Тяжкi, брутальнi допити з метою знiвечити, втоптати в твань високi ©хнi помисли i ©хнi душi, виповненi любовi й болю за свiй народ, за люд, що стогне, мучиться пiд тягарем крiпаччини? А потiм... Потiм буде не те, що бог дасть,- що цар звелить! Не згледiвся, як почало темнiти. Помiтив це, коли заклацав ключ у замку i в ледь прочиненi окутi дверi його спитали басом: - Вечерять будете? Хотiв вiдмовитись, та схаменувся вчасно. Тому, хто прагне витримати i не зламатися, треба не тiльки сили духу, а й сили тiла! - Буду. - Як ма╨те за що, то можу принести вам з трактиру. Бо на харчах казенних... - Спасибi. Ось карбованець,- пiдвiвся з лiжка i пiдiйшов до щiлини. Поклав монету в простягнуту лапату руку, пождав, допоки дверi знову вiдгородили його вiд свiту, й рвонув тiсного комiра. Кинув на лiжко шарф, що заяснiв у сутiнках кривавим тихим полум'ям i нагадав чомусь йому гусара, що на поромi перед арештом хотiв зiпхнуть у воду чемодан... Не допустив, злякавшись, що там навiки кануть його найкращi вiршi, його рукописи, якi зiбрав, на лихо, по всiх знайомих. Тепер жандарми мають що почитати! _...Аж ось i сам,_ _Високий, сердитий,_ _Виступав; обок його_ _Цариця небога,_ _Мов опеньок засушений,_ _Тонка, довгонога..._ ╙ вiршi, ╨... I ╨ за що вчепитися, заслати його в Сибiр!.. Можливо, треба було... Нi, вiн не змiг! Це ж дiти його... Щоб батько та рятувався смертю сво©х дiтей!.. Ти певен, що тут не вб'ють, не знищать?.. Надiя ╨: ©м треба документальнi свiдчення його крамольностi, його вини. Вони тут тихо скнiтимуть, - як не потрублять мишi, - аж доти, поки не вдарить дзвiн свободи... А вдарить?.. Вдарить! Чим бiльше зло, тим вiк його коротший... Довгенько щось Росiя терпить... Коли найкращi люди iдуть на смерть, на каторгу в iм'я свято© волi, вона - близька, вона, як кажуть, не за горами! Рил╨╨в, Пестель... То все - було!.. I зараз ╨... Ти мовиш про тих, що нинi звозять сюди жандарми?.. Не тiльки. ╙ i в Пiтерi... Тс-с!.. Я мовчу. У мене не розживуться синьомундирi!.. Заклацав ключ, поволi, немов самi собою, одчинилися рипливi дверi, i в порозi вирiс Сидоров iз тацею в мiцних руках. Пройшов до столу, вправно поставив тацю з посудом i зняв серветку. - Ось, пане, ©жте, - мовив. I осмiхнувсь у вуса. Потому старанно з кишенi виловив дрiбнi монети й подав ув'язненому. - А це на завтра буде. - Залиш собi. - Спасибi, - сказав нетвердо якось, не по-тутешньому. - Не з Укра©ни часом? - спитав Тарас. - Сидоренко... - всмiхнувся гiрко. - Служиш уже давно? - Дванадцять рокiв... - Сидоров! - гукнули десь у коридорi. - Дивись менi, собачий сину! Солдат стенув плечима, мов вибачаючись перед Тарасом, i швидко вийшов. - Тут я! - озвався також рiзко, замкнувши дверi. - Нi, ти таки доходишся! - Приносив ©сти пановi, вашблагородi╨. - Ха! Пановi... Це, Сидоров, такий же пан, як ти, дурна твоя макiтра. - Так точно, ваше благородi╨! - вигукнув солдат зрадiло. Як збирав порожнiй посуд, не поспiшав, усе придивлявся нишком чи щось хотiв спитати, та не насмiлювався - Ви й справдi, пане, будете з людей простих? - озвався-таки пiвшепотом.- Бо в нас тут все пани й пани... - Художник я, чоловiче,- сказав Тарас. - Виходить, пан... - Та як дивитися. Я з крiпакiв, i рiднi мо© в неволi. - Втекли вiд пана?! - Викупили. Знайшлися добрi люди. - Бредня. Нема╨ таких людей... - ╙, друже, ╨! - У бiдних чортма за що, а панство... - Ну, Сидоров! - почулось нагло iз коридора. Солдат зiп'явсь навшпиньки i тихо вийшов. - Слухаюсь, вашблагородi╨! Дверi замкнули знову. Десь у дворi, а може, то й на вулицi, гойднулося й лишилось свiтло, i на його ясному тлi вирiзьблювалися, мов на гравюрi, холоднi чорнi грати... Нiколи i не подумав би, що цi залiзнi рамцi так можуть дiяти, впливати на душу!.. Здавалося б, шматки металу, пруття, аж нi, так нiби воно лежить, те пруття, отут, на грудях!.. Певно, в його душi озвався первiсний страх людини, що прагла мати всюди шлях до швидко© втечi й остерiгалася всiляких пасток... Власне, i Товариство ©хн╨ було не чимсь, а пасткою. Вiдкрите, всiм доступне, з промовами та писаниною! Приходь, намотуй собi на вус i - так i так, мов, пане губернатор... Воно й не диво, що хтось донiс... Тепер усе пропало! Стiльки труда покладено, роздмухано вогню в серцях; iз iскорок, що ледве-ледве тлiли... - Виходь! _-_ почулось. Глянув i здивувався: в камерi стояв жандармський унтер, а Сидоров йому присвiчував. Задумався i не почув, як вiдчинили дверi. Треба надалi бути пильним... Коли Тарас пiдвiвся, похмурий унтер вихопив iз чорних пiхов шаблю i вмить зробив чверть оберту, мов даючи йому дорогу. Сидоров пiшов попереду, Тарас слiдом, за спиною у себе чуючи холодний подих унтера. А може, шаблi?.. На вечiр похолоднiшало. З невидимих весняних хмар спадав снiжок, метеликами в'ючись довкола лiхтаря... Двором i вулицею iшли вже тiльки вдвох з унтером, який його спрямовував короткими "вперед", "лiворуч!" - Не скажете, куди йдемо? - спитав хтозна для чого_._ Людинi в його становищi... - Мовчати! - гаркнув унтер, наче вiд тишi нинi залежить ©хн╨ життя. Повз вартового, - виструнченого, як на парадi, - ввiйшли в якiсь високi дверi, крутими сходами зiйшли на другий поверх, ледь-ледь освiтлений i через те якийсь тривожний i та╨мничий. Унтер постукав в однi з кiлькох, що виднi були, дверей i ввiв Шевченка до кабiнету, де за столом сидiв чиновник, який приймав його сьогоднi вiд двох киян. - Тарас Григорович! - пiдвiвся вiн, мов стрiв старого приятеля.- Iди собi, голубчику,- звелiв недбало унтеровi.-Прошу, прошу сiдати! - узяв за лiкоть "гостя" i м'яко пiдвiв до крiсла. Сам сiв навпроти.- Вибачте за мiй невдалий недавнiй жарт...- приклав до серця руку.- Тут, серед цих жандармiв, важко не огрубiти... Ще раз прошу пробачення! Я ж не представився. Попов Михайло, Максимiв син. Прошу любити й жалувати! - Тарас Шевченко... - Знаю. Як виявля╨ться, у нас iз вами ╨ спiльнi, так би мовити, знайомi... - Цiкаво... Хто ж це? - Зайцев. Iван Кiндратович. Художник теж i друг Ширяева, в якого ви... Не буду! - пiднiс покiрно руки, помiтивши, що гiсть нахмурив брови. - Кому при╨мно згадувати свою бiду... Ви потiм вчились у Академi© мистецтв? - Так. - Дещо бачив iз ваших творiв - гарно! З вас мiг би вийти великий майстер. Жаль!.. Ви не думайте, що як жандарм, то й... Ви, напевно, зна╨те Вiссарiона Б╨лiнського? Так я колись, iще в гiмназi©, навчав його. Блискучий був гiмназист! З апломбом був, щоправда, з претензiями на генiальнiсть... Та хто не мрi╨ в молодостi перевернути гори й розкрити людям очi на абсолютну iстину!.. Це правда, що вас з крiпацтва викупила августiйша iмператорська родина? - Художник Карл Брюллов намалював портрет Жуковського для iмператорсько© родини, i за тi грошi менi купили волю. - Я уявляю, - зiтхнув Попов,- якi були ви радi, якi щасливi!.. Коли б у вас на грудях, де носять хрест, побачив зараз портрет його величностi, не здивувався б... - Тодi менi потрiбно було б зробити з себе цiлий iконостас, - сказав Тарас не без лукавства.- Сошенко, Венецiанов, Жуковський, Вi╨льгорський, Брюллов, Мокрицький - всi брали участь у викупi. - Чудово, що ви про те не забува╨те, - примружив очi слiдчий. - Це так природно... Дивно лише, що ви, як кажуть, пустились берега в сво©х поезiях... Вас, мабуть, хтось пiдштовхував, навчав, виводив нишком-тишком на цю страшну дорогу? Немислимо, аби людина, викуплена його величнiстю, була така невдячна, сама додумалася висловлюватися в такому тонi про iмператора й iмператрицю!.. - Тут ви вгадали, - зiтхнув Тарас. - Хто ж вiн такий? - напружився, мов гончий пес, пан слiдчий.- Я ж бачу, ви людина порядна й щира... Прiзвище?! - Недоля. - Так... - схопив перо, пiдсунув аркуш. - Iм'я, по батьковi? Де прожива╨? - Iмен, на жаль, багато... - Назвiть усi. - Пригнiчення, несправедливiсть, обман, знущання, злиднi, визискування, брехня, пiдступнiсть, здирство, хабарництво... I батьком всього цього вважа╨ться межи людьми ©х_ _iмператорська величнiсть... - Досить! - кинув перо Попов. Помовчав, важко дихаючи, знов усмiхнувся приязно. - Ви жартiвник, мiй дорогий Тарасе Григоровичу... От тiльки мiсце вибрали не пiдходяще... - Жартувала баба з колесом... - Ви ще й догадливий! Жаль, жаль... Такий талант змарну╨ться... А все ж ви, батечку, ну як би це сказати м'якше, не зовсiм мудрi. Коли вже вскочили, то вибирайтесь, кайтеся, шукайте хоч би шпарки, в яку пролiзти можна! А може, ви ще не збагнули, куди попали i по якому дiлу? - Куди - збагнув, а от за що - не знаю. - I не догаду╨теся, що вам загрожу╨? - Якщо вини не зна╨ш, то як же можна визначити за не© кару? - Мудро... Одна лише поправочка: ви добре зна╨те свою вину. Не гiрш од нас. А нам усе вiдомо! - Тодi навiщо допит, уся оця комедiя? - вiдкинувся Тарас на спинку крiсла. I дурню ясно, що цей колишнiй вчитель ще тiльки хоче взнати... - Це ще не допит. Це тiльки дружня бесiда, - сказав Попов крiзь зуби, мов натякаючи, що ягiдки попереду. - Я що, я голуб лагiдний... А от коли потрапите у кабiнет Леонтiя Васильовича... Знайоме вам таке iм'я? - Нi. - Ви не чули про Дубельта, начальника всього цього хазяйства? - А граф Орлов? - Орлов - шеф корпусу жандармiв i наш, звичайно. Проте ви дiло матимете iз генералом Дубельтом. А це така людина, - скажу вiдверто, бо ви менi подоба╨теся,- що лiпше з нею не зустрiчатися... - Та я й не прагнув зустрiчi, - знизав Тарас плечима. - Хто зна, хто зна... Дiяльнiсть ваша у Малоросi©, чи, як ви кажете, на Укра©нi, доводить нам красномовно, що навпаки, що ви так гаряче хотiли нас побачити, погомонiти з нами i попросити у нас притулку на довгi роки! - Бог свiдок, я... - Не треба таких високих свiдкiв, - пiднiс правицю слiдчий. - Оскiльки ви i з богом не дуже панька╨теся, то ми не ма╨мо пiдстав вважати "божi" свiдчення за щиру правду. - Ви хочете менi накинути ще й богохульство? - Думаю, що буде досить цiлком земного. Згоднi? - Негарно, добрий паночку, загонити мене на лiд,сказав Тарас.- Я ж посковзнутись можу, упасти й нехотя собi зламати шию. Вам буде жаль... - ╞й-богу, гарно сказано! - всмiхнувся слiдчий.Справдi, я не хотiв би, щоб ви зламали шию. Не твердитиму, що подiляю погляди Вiссарiона... Проте у Пушкiна схвильовано й правдиво мовлено: _И за учителей своих_ _Заздравный кубок подымает..._ - Якби ми зараз сидiли з вами десь у трактирi чи на балу, я з радiстю пiднiс би повний келех за вчителя свого Брюллова,- сказав Тарас. - Тiльки вiд вас залежить, чи зможете ви це зробити найближчим часом. Треба зiзнатись щиро, назвати нам людей, якi спонукували вас до писання крамольних вiршiв. А ще - покаятись i попросити прощення у государя. - Я ж вам сказав... - Нiчого ви не сказали,- спинив Попов.- Ви ж бачили, що я нiчого не записав. Слова, слова... Потрiбне дiло, друже мiй... Очолював слов'янське ваше братство пан Костомаров? Чи ви? - Я не належав нi до якого братства i через те не можу нiчого вам повiдомити. - Припустимо... - всмiхнувся криво слiдчий. - Я вам повiрив би, коли б не пан Андрузький, який, - i, мабуть, небезпiдставно, - твердить, що ви були душею братства святих Кирила i Мефодiя, його натхненником i, так би мовити, вождем духовним... - Видно, ви налякали його до смертi i вiн сказав те, що хотiли вiд нього чути. - Та нi, зiзнався щиро i добровiльно, за що i буде винагороджений. - Iуду теж нагородили, та вiн чомусь повiсився... - Чи не вважа╨те себе месi╨ю? - спитав з лукавим усмiхом. - Нi._ _Я поет, художник. - Е-е, не кажiть!.. Iз ваших вiршiв видно, що ви берете вище. Признайтеся. Я не скажу Леонтi╨вi Васильовичу. Цiкаво просто. Все-таки я ж був колись учителем... Exegi monumentum aere perennius, як мовить нам Горацiй. "Я знак безсмертя собi воздвиг..." Ви не вивчали латинську мову? Вибачте, я геть забув, що ви були... Як мовиться, iз грязi в князi... _Як умру, то поховайте_ _Мене на могилi,_ _Серед степу широкого,_ _На, Вкра©нi милiй..._ - Я був тодi смертельно хворий... - Хiба здоровому спаде на думку писати такi рядки! _Поховайте та вставайте,_ _Кайдани порвiте_ _I вражою злою кров'ю_ _Волю окропiте._ - У вас чудова пам'ять i вимова цiлком пристойна. Ви часом не з Укра©ни? -.Нi. Просто часто менi доводиться займатись вашим братом. А як було б прекрасно, тихо, мирно, коли б ви раз i назавжди повикидали з голiв химери i примирилися iз тим, що ╨, що буде... - Того, що буде, нiхто не зна╨... - Знаю. Iмперiя, як i тепер! - Вам легко жити: вiрите! А iншим, бач, вiдмовля╨те в потребi вiри, в правi на власну душу. - Вiрте i ви в царя, в iмперiю, i в душах ваших буде мир та любов! - У рабських душах?! Запала довга тиша. Попов гортав рукопис його "Трьох лiт". - Хоч це вам здасться дивним, - мовив нарештi глухо, - я розумiю вашу палку неприязнь до крiпосництва... Коли б ви паном виросли i мали душ, скажiмо, двiстi, то заспiвали б iншо©... Моя вам дружня рада: не зачiпайте цi╨© теми, принаймнi тут, де в кожного ╨ крiпаки, що теж не дуже втiшенi сво©м становищем. Он в генерала нашого два роки тому теж збунтувалися його селяни... Тепер вiн чортом дише на всiх пiдбурювачiв. Так що шануйтесь... - Дякую. А чим я маю вам заплатити за цю пораду? - Колючий ви, - всмiхнувся слiдчий. - Я з чистим серцем, а ви б'╨те простягнену вам у бiдi достойну, дружню руку... - А може, в нiй безчестя? - Безчестя в бунтi, а не в розкаяннi. Розкаяння i допомога слiдству... - Напевно, ви вважа╨те, що я не маю честi, й тому пропону╨те менi таку бридоту? - У кожного сво© обов'язки перед Росi╨ю i государем... - Ви ж не крiпак, самi такi обрали. - Обставини бувають дужчi вiд нас самих... А потiм, чом ви, борючись з самодержавством, не припуска╨те, що хтось глибоко вiрить у досконалiсть тако© влади i вiдданий не тiльки тiлом, але й душею? - Хто вам сказав, що я борюся з самодержавством? - Вiршi. Найкращi свiдки - вписанi сюди поезi©, - поклав на зошит руку. - Не кимось,- прошу вiдзначити, - а власною-таки рукою. Те, що сказав студент Андрузький чи ще там хтось, ╨ змога i заперечити, довести, що все брехня та наговiр, за щось там чорна помста, а тут, як кажуть, супроти факту не попреш. Бо що написано пером... - Того не виволочеш волом. - У нас не так говориться. Та це дарма, важлива суть... Скажiть, а де ваш перстень? - спитав, уп'явшись поглядом у праву руку, яку Тарас поклав на стiл. - Перстень?.. - протяг, шукаючи найкращу вiдповiдь. Пильнуй, пильнуй, Тарасе! Ця пiдколодна гадина куса╨ враз. - Я ж не панич, - всмiхнувся, - щоб начiпляти перснiв. Подумать можна, що ви менi колись давно подарували перстень... А може, й це чийсь наговiр? - Ви не носили цього святого знака? - Не розумiю... Попов замовк, задумався. Гортав недбало зошит. - Хотiлось вам допомогти, - сказав нарештi тихо. - Порятувати вас од Сибiру й каторги... На щастя, братство ваше накрили ми ще в зародку, з малим грiхом. Колеги вашi, мабуть, вiдбудуться лиш переляком та, може, висилкою... А з вами дiло гiрше. Поет, який дерзнув супроти ©х величностi, - це вже бунтар, злочинець, i не якийсь - державний! - пiднiс покритий прозорим пухом палець iз довгим гострим нiгтем. "Мов хижий кiготь... - зринула тривожна думка. - Вп'╨ться - не оддереш..." - Я не дерзав... - промовив. - Все те саме писалося. Найде, як хмара, вдарить розлогим громом, блисне i - лл╨ться, лл╨ться, лл╨ться!.. - Ви хочете менi сказати, - всмiхнувся хитро слiдчий, - що ви лише записували, яко Мойсей, нечутний для iнших голос божий? Тарас кивнув. Напружився, чекаючи нових питань, в яких напевно ж буде й нова пiдступна пастка. - Отже, ви щиро вiруючий i навiть бiльше - речник самого господа? Припустимо. Це все чудово, складно й могло б вам трохи допомогти... Коли б не два моменти. Один: для речника потрiбна вiра беззастережна, а ви в сво╨му "Exegi monumentum" замаху╨теся i на Всевишнього. Пригаду╨те? _Як понесе з Укра©ни_ У син╨╨ море _Кров ворожу... отодi я_ _I лани, i гори -_ _Все покину i полину_ _До самого бога_ _Молитися... а до того_ _Я не знаю бога._ А другий момент - ще тяжчий для вас, оскiльки вiн не приватний, а фiлософський чи богословський. Iз ваших слiв про "божий глас" виходить, що й вседержитель осуджу╨ самодержавство i государя iмператора, свого ж таки помазаника. Погодьтесь, це вже, батечку, скорiше схоже на маячню!.. - Примружив бiлястi очi, смачно пошкрiбся в баках i позiхнув. - То, може, будемо самi писати вiршi й вiдповiдати за них самi? Чи ви наполяга╨те, що автором "Закону божого" були не ви, а теж господь? - Я не писав такого вiрша. - Лише записували? - Нi. Я не маю твору з такою назвою. Чи, може, ви приписати хочете менi ╨вангелi╨? - Тарасе Григоровичу!.. - докiрливо розвiв руками слiдчий. - Ми теж не ликом шитi... Якщо не ви, то хто? Гулак, Кулiш чи Костомаров? - Ви про таке пита╨те, чого не знаю, - стримано сказав Тарас, хоча в душi вже закипала злiсть. - Все ясно - ви бажа╨те погомонiти iз генералом Дубельтом... - сказав Попов не скоро.- Ну, що ж, як мовиться, я умиваю руки. Стосовно вас мо╨ сумлiння чисте. Я щиро прагнув виручити вас iз бiди... - Спасибi, - зiтхнув Тарас полегшено. - Вже якось воно та буде. Як бог не видасть, кажуть, свиня не з'©сть... - Язик - ваш ворог, - кивнув похмуро слiдчий. - Унтер! - гукнув пiдводячись. В порозi вирiс унтер. - Я тута, ваше благородi╨! - У камеру! - зиркнув спiдлоба на Шевченка. - Та накажи, щоб пильнували добре! Бо не дай бог... - Дозвольте йти? - заждавши, спитав жандарм. Лише махнув рукою. - Добранiч вам! - сказав Тарас, виходячи. - Що? А-а... Ходи здоровий,буркнув. У камерi було волого й холодно. Стояв важкий, аж млосний морок. Тiльки серед пiдлоги ледь-ледь вiдсвiчувалося вiкно у гратах, вище i вужче справжнього... Життя й мистецтво... Дiйснiсть i вiдображення його у творах... Звiдки вони дiзналися про "Закон божий", чи "Книги буття укра©нського народу"? З чуток, доносу? Чи мають тут примiрник?.. Казав же ©м: не треба документiв! Витворили на власну голову та ще й, мабуть, розмножили... Розумнi ж наче, професори та вчителi... Цей теж учитель нiби... Благопристойний хранитель трону й самодержавства!.. Котра уже година? За пiвнiч, певно... Чи то вже знають в Академi© про злу його пригоду? Брюллов помiг би, може. Великий Карл велику ма╨ силу!.. Лiг на холодне лiжко, не роздягаючись. Такий був день, а не втомився. Мабуть, через напруження... Видать, що правду каже цей ╨зу©т: не вирватися йому iз ©хнiх залiзних рук!.. Повимiчали, бачив, у рукописнiй книжцi мiсця, в яких правдиво мовиться про них - катiв народу. Iч, закрутило в носi! Покайся, мовить, викажи сво©х братiв по мислi - i будеш, може, прощений!.. Вони по вуха в злочинах, а каятись велять йому. Вони вдiлили дещицю, щоб викупити його з крiпацтва, - а хто ж його туди загнав, ще ненародженим зробив рабом?.. Сама цнота, ображена його правдивим словом!.. ╞х не цiкавить правда, чужа душа,- турбуються лише про власну шкуру. В кровi, в сльозах купаються i розпинають кожного, хто ©м про це розкаже, ба навiть тiльки ледь натякне!.. Здавалося б, почуй, збагни, одумайся, - нi, затуляють вуха й велять заткнути рота, замкнуть вуста безстрашнi, що мовлять слово правди. Щоранку ревно моляться Iсусовi, що постраждав за iстину, а потiм з легким серцем йдуть розпинать, як Iрод, сво©х iсусiв!.. Господи, якщо ти бачиш, чому мовчиш, не вдариш правдивим громом .в скверну?.. А може, ти, всеблагий, iз ними радишся в дiлах земних, бо стiльки горя послав на люд простий, беззахисний i незлобивий?! Хтось гомонить у коридорi... Мiняють, певно, вартових... Пильнуйте, каже, добре... Гада╨, що я тiкатиму, що десь довкола бродять з ножами за халявами мо© завзятi спiльники... Гай-гай! Нiхто й не пiкнув, шаснули одразу врозтiч, палять десь там книжки й рукописи... Ледь не два тижнi ©хали. Двох-трьох тих "спiльникiв" було б достатньо, аби нехай не визволити, то хоч папери взяти!.. Чого йому не говорили i ким лише не називали, а як дiйшло до дiла, а як спiткала його бiда - i вусом не повели, зоставили його одного вiч-на-вiч iз сонмом царських завзятих слуг i стражiв самодержавства... Спокiйно спи, мiй враже в личинi друга, визволити нема кому! Ми всi однi, самотнi, позбавленi священних прав на дружбу i товариство, на ту велику ╨днiсть, що звуть народом. У полi один не во©н, кажуть. I не людина! Люди не можуть жити кожен сам по собi, тремтячи й остерiгаючись усiх i вся. Це дикий, тваринний стан, який на руку тiльки тим, хто при владi... Що там вони створили, братчики, якусь подобу ╨дностi, iдею, дух, що тiльки мав набрати форми, а ©х луп, луп по головах - та в каземат, та пiд тортури страхом! I знову: ти вряту╨шся, коли утопиш iншого... Продай, тремти, лижи, канюч, принижуйся!.. Схопився з лiжка. Рвучко ступив на тiнь од рами й грат i вiдсахнувся. Грати!.. На душах наших грати... I тi стократ страшнiшi цих, вiконних!.. Постояв трохи в мороцi, як у водi, й, вiдчувши холод, тихо пройшов мiж лiжком та злою тiнню до стiльця. Зняв i повiсив на нього верхнiй одяг, намацав ковдру й сторожко, мов у незнану рiчку, залiз пiд не©. Ось вiн, в'язничний затишок, пристанище тривожних дум i скорбних снiв! У казематi навряд чи можуть снитися чарiвнi сни... Хто зна╨... Людська душа - вмiстилище таких скарбiв!.. Хто мiг сказати тодi, наприклад, як вiн сидiв, нещасний, пiд кабiнетом пана i ждав наказiв, що вiн, отой засмиканий i шмаганий "неоднократно" хлопець, колись поетом стане i що його прийматимуть у всiх ма╨тках панських на Укра©нi?.. Зiтхнув, зручнiше вмощуючись. Тут не понiжишся, на цiм спартанськiм ложi!.. Згадав, як довго й трудно збирався вiн на Укра©ну. Хтось, певно, думав, що вiн одвик i збайдужiв, а вiн боявся, серце сво╨ притримував, щоб там йому, зболiлому за рiдним, милим кра╨м, не розiрватись з горя. А ще йому здавалося,- хоч соромно тепер признатися й собi самому, - що воля його лише для Петербурга, що там, де вiн сходив тернистi шляхи крiпаччини, вона розтане, "яко вiск розта╨ перед лицем вогню", i вiн впаде в неволю, мов звiр у яму, викопану й накриту хмизом на пота╨мнiй його стежинi до водопою... Сон не приходив. В мiстi, як у селi, озвався пiвень, iнший його пiдтримав... Першi? А може, другi?.. Спочатку вiн послав гiнцiв: "Кобзар" - свiй трудний первiсток - i "Гайдамакiв"... Тiльки тодi наважився ступити й сам на рiдну землю, глянути в глибокi, журнi очi сво©х людей, з якими вкупi вирiс i вiд яких пiшов у свiт. З чужо© волi, спiйманий в степу, бездомний, але не вiльний... Були там, правда, й iншi - неситi панськi очi. Вiн цих боявсь найбiльше, як вирушав iз Петербурга... Точнiше, вiн остерiгався панства - свого ж таки, "рiдненького", - яке чомусь до нього стало липнути та родичатися, коли пiшов по Укра©нi його "Кобзар"... А може, то йому послала доля таке важке й химерне випробування?.. Почулася чиясь хода, рiзкi команди. - Усе гаразд? Спокiйно? - Так точно, ваше благородi╨! - На мiсцi всi "голубчики"? - А де ж ©м, бiдним, дiтися... - Ну, Сидоров! Ще раз таке почую, заробиш карцер! - Слухаюсь! Поволi стихли кроки. Тiнь од вiкна погойдувалася, неначе пружна хвиля... Далеко десь полинув дзвiн курантiв... А може, те йому лише здалося... Не спалося. А нiч була як море... ...Сповна вiдчув, що вдома вiн, на Укра©нi, як з-за Днiпра побачив на горах Ки©в. Про цю святу, щасливу мить вiн мрiяв довгi роки, вона йому ввижалася у вогкi, холоднi ночi в Санкт-Петербурзi, коли найдужче праглося тепла землi, високого, ясного неба i сплеску крутобоких днiпрових хвиль... - Заждiть, заждiть! - гукнув нестямно кучеровi, стрибнув на землю, нiби зустрiв тут батька рiдного, й побiг до рiчки. Хвиля, хтозна-чому i де здiймаючись, з глухим, журливим шумом накочувалася на вкритий пiною та черепашками пiщаний берег, спинялася на мить якусь, зiтхала й вiдходила кудись униз, в глибини, щоб дати мiсце iншiй. Вода була прозора, ледь-ледь жовтава, з блискiтками, що вдалинi зливалися в суцiльне сяйво-марево, в якому плив вiтрильник i тихо слались чайки... Присiв, набрав води у пригорщ i хлюпнув собi в лице. Заплющивши вiд щастя очi, слухав, як диха╨ старий Днiпро, як скочуються щоками сльози, змiшанi з його солодким плином... - Ви, пане, що, давно води не бачили? - спитав похмуро хурман, коли Тарас невдовзi сiв на вiзок. - Ви тiльки гляньте, дядьку, яка краса! - розвiв руками, нiби були то в нього крила.- Днiпро! Днiпро!! - Вода, та й годi,- буркнув. - Козацький батько!.. Хурман спiдлоба глянув на подорожнього, всмiхнувсь у вуса й мовив смиренним голосом: - Батьком тепер у нас Микола, росiйський цар... - Та ви й самi чи рiд ваш, певно, з вiльних людей. - Згадала баба, як була дiвкою,- сказав нескоро хурман i хльоснув коней вiжками. В'©жджали саме на наплавний днiпровський мiст. По той бiк, вже бiля гори, ©х зупинила варта. Унтер спитав гранично коротко: - Хто i куди? - Учень Санкт-Петербурзько© Академi© мистецтв Шевченко Тарас Григорович,- дiстав Тарас папери.- А ©ду в Ки©в. Поки що... Суворий страж махнув рукою. Конi взяли завзято з мiсця: збагнули, мабуть, близькiсть спочинку й торби з сiном або вiвсом. Тарас притих. Вдивлявся в горби обабiч, вкритi чагарником та дерезою, в хатки, притуленi на латочках пiд кручею, на бастiони й вежi, що вимальовувалися на тлi ясного неба, й не мiг собi простити того дурного "поки що...", яке сказав вiн унтеру. П'ять лiт уже на волi, а й досi десь на днi душi лежить тремтливий острах перед усяким, що ма╨ силу й владу тебе як стiй образити. Ну що йому до того, куди ти потiм вирушиш?.. Самому бридко й сумно... Фортеця, яку вже вкотре перебудовували, зустрiла_ _©х iще одним шлагбаумом, смугастою, в зрiст чоловiка, будкою i вартовими. Правда, тут не питали, хто вiн, стояли так, для форми, бо хтось колись поставив. Нiколи ще, напевно, бiля Печерського монастиря не скупчувалося стiльки солдатiв, му-ровщикiв та землекопiв. Здавалося, вже почалась вiйна i ворог облiг фортецю; ждали немовби тiльки приступу... Хурман спинив натомлених, аж мокрих, коней бiля зеленого будинку з вивiскою "Трактир" i запитав: - Тут зупинятиметеся? Тарас мовчав вагаючись. Вiн ©хав, власне, в Ки©в, а тут було щось... . - Пане! - нетерпеливилося хурмановi. - Ви що, спите? - Нi, думаю. - А що тут, пане, думати! Трактир пристойний, ╨ номери i де по©сти й випити. - Чогось менi не хочеться тут поселятися... - зiтхнув Тарас. - Немовби ©хав, ©хав та й опинився знову в Санкт-Петербурзi... - ╙ ще трактир. Аж на Подолi, правда... - Вези туди! Одержиш на могорич. - Вйо, вйо, соколики! - пiдбадьорився вусань обiцянкою. - Ви гарно, пане, вдумали. Там тихо й мирно, поряд базар, притика й наша поштова станцiя... - Трактир сто©ть бiля Днiпра? - Коли висока повiнь, то можна з вiкон просто ловити рибу й смажити, - розговорився хурман. - А понад ним на кручi, немов на небi, ся╨ хрестами й банями золотоверхий собор Михайлiвського монастиря... - Я знаю, я вже бував колись давно у Ки╨вi, - розхвилювався Тарас, пригадуючи всю ту красу. Небавом вiн побачить знову диво старого Ки╨ва, вбере душею, - вiльною вiд пут неволi! - вiчнiсть, що тут вита╨... З пагорба йому вiдкрився раптом високочолий город! Не в первозданнiй сво©й красi, а в ранах, викарбуваних вiками, не у могуттi й величi, а вже в ру©нi, в скорбнiм напiвжиттi, де кожен камiнь - спогад, та й той напiвзабутий... Скiльки його плюндровано!... Вiз покотився вниз, i стародавнiй Ки©в поволi став ховатися за височенним зеленим пагорбом. Лiворуч, вже в долинi, проплив фонтан, з якого брали воду, як iз криницi, й вiз знову рушив яром, вже до Днiпра. Мiж вiттям старих в'язкiв та кленiв невдовзi зблиснула його гладiнь, i там десь, у тому просторi з води та неба вихопився протяжний зойк пароплава. Дiтище нових часiв гучним залiзним криком вiщало свiтовi про свiй прихiд. - Реве - аж страшно робиться, - кивнув на рiчку хурман. - Нового завжди страшно, - сказав Тарас. - I колеса колись боялись люди... - Цього, що в возi? Ат, не смiшiть! - нахмурився, гадаючи, що то його беруть на кпини. - Вже нашi дiти думатимуть, що парова машина така ж звичайна, як кiнь чи вiл. - Димить, смердить, гуркоче, - скривився хурман. - Мабуть, така натура в не©. Зате ж i сила!.. Ви©хали на вiльний простiр. Злiва дорога йшла до Братського монастиря та контрактових торгiв, праворуч, зовсiм близько, плескалася у берег рiчка, далi, аж ген по той бiк, зелено прослався острiв, знову синiв Днiпро затокою, за нею стiнкою стояв старий високий лiс... - При©хали! - зiскочив хурман з воза, зняв чемодан i мовчки понiс у дiм пiд вивiскою. Тарасовi не залишилось нiчого iншого, як взяти свiй старий портфель i рушити услiд поважним паном. Його зустрiв господар i, ледь вклонившись, мовив: - Ласкаво прошу! Пановi найкращий номер? - З вiкном на рiчку ма╨те? - Аякже. Все для пана! Тарас дiстав полтиник, тицьнув у руку хурмановi,_ _ще_ _мовчки м'явся поруч. - Спасибi. - Вам спасибi, що довезли! Невдовзi вже стояв у номерi й вдивлявся в далеч рiчки крiзь невеликi, проте прозорi й чистi шибки вiкна... Звершилося! Вiн на землi вкра©нськiй, в самому Ки╨вi, ось зовсiм поряд iз нескоримим старим Днiпром!.. Що ж серце не засмi╨ться в грудях, не затрiпоче пташкою, а прича©лось, нiби його приклали каменем?.. Щоб не за©хав був до Качанiвки, не надивився на ту наругу панську... Не пригадав... Не глянув у безнадiю... Ой Днiпре наш, Днiпре, широкий та дужий!.. Де все воно подiлося? I вiльний дух, i помисли про рiдний край, i мужнiсть, з якою кожен iшов на смерть, немов на свято, тiльки б вона була за волю... Дивно: заснув народ, мiльйони впали у летаргiчний духовний сон... Навiки? Чи до пори?.. Хто у прийдешн╨ гляне, коли забуто, у снi поволi втоплено й близьке, й давноминуле!.. Позбав народ минулого, i вiн спокiйно змириться з сво©м гiрким сучасним, а над майбутнiм i не замислиться... Жахлива, чорна iстина, яка холодить у жилах кров!.. Зiтхнувши, взявся до чемодана. В нього_ _так мало днiв, а Ки©в такий великий i мальовничий! Небавом вийшов на божий свiт, - на дивний свiт для художника! - i роззирнувся. Всюди була краса, усе довкруг просилося в його альбом, в його за всiм цим до болю спраглу душу. Спершу, напевно, треба пройтись, оглянуть, вибрати, а вже тодi... На Гору, в старе, прадавн╨ мiсто, звiдки все почалося! Крута гора... А як-то було на не© дертися з мечем в руцi, пiд градом стрiл? Напевно, тут не дерлися, а лiзли там на стiни, де тiльки вал та рiв пiд ним. Вiн десь читав, що город взято було Бати╨м вiд тих ворiт, що на Печерськ, в долину Хрещатий яр... Чим вище вiн пiднiмавсь по кручi, тим бiльше дух захоплювало вiд перспективи, що вiдкривалася на Заднiпров'я та на Подiл. Десятки верст, величних i неповторних, прослалися чарiвним свiтом, казкою, в яку нелегко ввiрувати. На промiжнiй терасi недавно був розбитий парк. Найширша його алея вела до мiста, повз монастир. Вже, власне, з города, з гори побачив вулицю i шлях, яким недавно ©хав, фонтан, новий будинок на три високих поверхи, що пiднiмався важко по той бiк яру-вулицi. Праворуч, зовсiм близько, бiлiв костьол... На Ки©вськiй горi-легендi, горi-великомученицi ксьондзи й пани поставили свою божницю, капище кривавих свiтських згубцiв та ╨зу©тiв! Звернув праворуч. У далечi йому вiдкрився собор Михайлiвський, золотоверхий. Чомусь спливло далеке мiсто Вiльно, церква свято© Анни i Ядзя, чарiвна юна Гусиковська, що молиться за те, щоб в скорiм часi прийшла "кохана вольность"... Може, вона йому найбiльш подобалася сво©м великим уболiванням за долю Польщi, може, любив ©© за пристрасну ©© готовнiсть офiрувати усе, що мала, навiть саме життя, на благо краю рiдного, свого народу... Бiля собору, на морiжку, побачив сплячу жiнку iз немовлям. Обвiтренi, ледь-ледь прикритi латаним убогим одягом... Його сердешна Катря!.. А мо', прочанка? Тисячами вони бредуть до Ки╨ва благати в бога долi!.. Так нiби вiн живе десь тут, на цих сумних ру©нах... Нi, бог цей край, цей город давно забув_!.._ Тихенько сiв на лавку, дiстав альбом та олiвець i швидко накидав контур сплячих. Двором проходив розкiшний пiп, i вiн попав у начерк, бо тiй нещаснiй треба через цього вгодованого слугу господнього звертатися по допомогу до вседержителя. Жаль працi, жаль молитви iз скорбних уст!.. Вiдчув: хтось диха╨ йому в потилицю. Оглянувся i вгледiв пильний погляд, який одразу ж, спiйманий на пiдгляданнi, засяяв тихо усмiшкою. - Пробачте, пане... - знiтився той чоловiк. - Я, зна╨те, також художник трохи... Ви так схопили з ходу й дали такий суспiльний тон!.. - Шевченко, - подав Тарас правицю. - Тарас Григорови