арячий кiнський подих i вгледiв просто перед собою багровий вид жандарма. Старцiв, калiк побили трохи та й залишили. А кобзарiв та ©хнiх геть наляканих поводирiв забрали i повели. Як не вдивлявся, та серед них не змiг впiзнати нi Перебендi, анi його завжди похмурого поводиря. Уже в дорозi Тарас згадав про книжку, яку, хоч плач, не захотiв купити вражий бурсак... ...Йшли днi, минали тижнi. Дiброва вдягалась тричi в новi розкiшнi шати. Гули вiтри, здираючи з убогих хат гнилу солому, сiкли дощi та випадали бiлi, пухкi снiги... I з кожним днем ставало все менше й менше в душi Тарасовiй хороших, свiтлих надiй. Тлiв каганець... I то лиш ледве блимав, як свiтлячок у глупу нiч... Ходив, немов козак Голота, обiрваний. Отець Григорiй той Ясiв одяг давав лише для ви©здiв, а так немовби й не помiчав, що наймит свiтить тiлом, що ходить в чоботях, а залиша╨ слiди вiд босих нiг. Пiп знав одне - аби Тарас не вакувався. А то ж, якби де запопав олiвчик, малю╨ щось! Тому не раз добропорядний Кошиць напоучав Тараса, як слiд на свiтi жити. I мрiя гасла... Все рiдше й рiдше його набряклi вiд працi руки тяглись до книжки, до малювання. Лиш випадала якась часинка вiльна, лягав i спав. Неначе вiл... Та й, правду кажучи, життя його було нiчим не краще... Ба, навiть гiрше: немов на смiх, бог крiпаковi дав душу й думку... Давно не був Тарас у рiднiй хатi. Хоч недалечко, та не пускав отець Григорiй: бо©ться, щоб не занiс, бува, окрайця хлiба тим "вiчним злидням". А це, почувши, що занедужав брат, таки прибiг без дозволу.__ У хатi навiть у лiтнiй день було задушно й темно, як у печерi. Спочатку Тарас стояв, немов слiпий, i бачив тiльки маленькi, вбогi вiкна та ще бджолу, що билась у золотисту шибку. А потiм вже, як очi звикли до напiвтемряви, побачив брата. Микита лежав на тому ж лiжку, з якого колись взяли й поклали батька в домовину... Згадав, i сльози йому заслали очi. Одвернувся, аби нiхто того не бачив, й лише тодi збагнув, що тут побачить нiкому. Окрiм Микити, який ще спав, у хатi була одна Марiйка. Вона дивилася кудись у безвiсть, в свою безкраю вiчну темряву. Вловила його непевнi кроки бiля порога i насторожилася. - Хто там? - спитала лячно. - Це я, Марiйко, - озвався тихо, щоб не збудить Микити. - Хто ти?! Сестра уже не впiзна╨ по голосу!.. - Та я, Тарас! - сказав бадьоро, як тiльки мiг. - А чом ти плачеш? - зрадiла i засмутилася в одну й ту ж мить. - Хiба я плачу?! - всмiхнувся, мов говорив до зрячо©. - А де Ярина? - В полi... Микита спить. Вже третiй день... Тарас пройшов до лiжка i нахилився над хворим братом. Той весь пашiв. Стогнав i час вiд часу щось шепотiв, ледь-ледь ворушачи губами. Затамувавши подих, Тарас нагнувся дужче... I вiдсахнувся. _Гей же, да журба мене скрутила,_ _Да журба мене зсушила, да гей... _- спiвав Микита печальну пiсню батькову. - Орав у дощ, - озвалася Марiйка знову,_ _неначе теж почула той шепiт-спiв, - i простудився. Тарас присiв на лiжко в ногах у брата. - А економ вишуку╨ для пана хлопцiв, - вела сестра тим часом. - На челядь нiби... На кухарiв, лаке©в рiзних та кучерiв... В душi його щось зойкнуло. Але хвороба брата, й слiпа сестра, i злиднi в хатi, i власна доля наймитська так пригнiтили хлопця, що вже було байдуже до нових бiд, якi щодня бродили поряд й могли щомитi впасти як снiг на голову. - В Зеленiй двох уже взяли... - розповiдала далi. - Наш економ... - Й вона притихла раптом, вловивши, видно, щось пiдозрiле в свiтi. Надворi справдi загупав хтось. Все ближче, ближче... Закрив собою сiнешнi дверi i за хвилину став на порозi. - Псякрев! Чому Микита не на жнивах? - Вiн хворий, пане, - озвалась лячно дiвчина. - Гарячка в нього... Економ ступив до лiжка, поклав на лоба Микитi руку. Щось гмикнув тихо i повернувся до Тараса. - А ти все нудиш свiтом? - Та вiн же служить в отця Григорiя! - схопилася Марiйка з мiсця. Тарас промовчав. Лише дививсь спiдлоба. - Стривай... А скiльки рокiв йому? - звернувсь до дiвчини економ. - Пiшов п'ятнадцятий... Шляхтич почухав ногу ручкою канчука, обмацав Тараса поглядом, неначе циган коня, i пiдiйшов до лiжка знову. Тарас тим часом шмигнув тихенько в сiни, з сiней у двiр, а з двору - на вулицю. Перестрибнув тинок i... втрапив просто комусь на голову. - Ти що?! - схопився на ноги Гнат. Це вiн куняв пiд тином. - Тiкай! - схопив друзяку Гонту за руку. - В нас економ! Гнат тiльки свиснув. Перехопивши його погаслий погляд, Тарас збагнув: вже запрягли бiдаху Гната, об'©здили! Благовiстив ранковий дзвiн. Тривожно, глухо, скорбно... Як люди вийшли з церкви, Тарас вiз вику з поля й вiч-на-вiч стрiвся iз Коваленками. Прикрив колiна рванi зеленим жмутом вики й хотiв про©хать мимо, схиливши низько голову. Бо ж сором пiк за свiй убогий одяг. Коли б зiрвати з нього усi латки, то залишилися б самi рубцi... - Тарасе, здрастуй! - заговорила Оксана першою. - Ти що ж це, хлопче, - озвався батько, - обходиш хату нашу? Я вже гадав: чи не подався вчитись у Хлипнiвку? - Та вже навчився, дядьку, - всмiхнувся гiрко. - Малюю степ... косою, плугом та бороною... - Вiн i в селi учора втiк вiд мене, - поскаржилась Оксана батьковi. Господи, яка ж бо гарна!.. Коли б вiн мiг, увесь би вiк дивився... - Я не тiкав... - заговорив, аби хоч щось сказати. Не буде ж вiн ©м совать в очi сво© латки, сво© сирiтськi злиднi... - Тiкав, тiкав! - наполягала дiвчина. - От тобi й на! - пригладив вуса Коваленко. - Чи то ж годиться козаковi боятись дiвчини! - Вiн засмiявся i, пiдморгнувши по-панiбратськи хлопцевi, кивнув на доньку: - Весь вечiр плакала... - Ну тату! Що ж ви?! - затулилася руками дiвчина й побiгла геть. Тарас шарпнув за вiжки й втiк i собi. Не озирався, аби нiхто не бачив, як вiн зрадiв... А вдома, тобто в Кошиця, застав уже могорича, якого отець Григорiй пив з економом. - Сказав - закон! - гримiв хмiльненький шляхтич. - Пшепрашам, пшепрашам, - вблажав його отець Григорiй. - Я вiрю, вiрю... Для вас це - сущая дурниця! - Та я - вродзоний шляхтич! - бив економ себе у груди. - Тарасе! - випливла з свiтлицi матушка. Важка, плямиста, мов навеснi зайчиха. - Сходи до ставу, поклич Яська обiдати. Та й сам приходь, скупавшись. Дива, та й годi! Ще ж бо нiколи Ксенiя Прокопiвна не говорила з ним так манiрно, лагiдно. Все гир та гир. Попович спав. Напевно, заснув давно, бо лиш на ноги од вишнi падала тiнь, а тiло все пеклось на сонцi. Хлопець крутивсь, стогнав i плямкав ротом, а не вставав. Тарас штурхнув його пiд бiк. Та Ясь лиш муркнув, посунувсь трохи i захропiв. Присiвши, вийняв тихо з штанiв очкур й вклав у кишеню Ясевi. Потiм, сховавшись поряд у вишняку, набрав повiтря в груди i закричав: - Рятуйте! Гвалт! 0-йо-йой! Тi╨© ж митi немовби вихор пiднiс поповича, жбурнув у сад i кинув знов на землю! Штани сповзли й стриножили. Змирившись, мабуть, з долею, попович лiг долiлиць й пiдставив голу спину страшнiй бiдi. Тарас набрав у пригорщ води й линув на не© просто. Ясь сiв i тiльки лупав злякано очима. - Обiдать кличуть! - змилувався. Попович зразу пiдбадьорився. В очах з'явилась думка, i рот розтягся аж до ушей. - А що варили? - Та борщ, печеню, пампушки з салом, вареники... - став називати його любимi страви Тарас. Ясь пiдхопив штани руками й подавсь додому. Коли Тарас, скупавшись, прийшов до двору, пан економ, хитаючись, виходив з хати. Отець Григорiй тримав його пiд руку i пiдбадьорював: - Так... так... Ну, ну! Ще крок... Ще трошки... Для пана ж бо дiйти додому суща дурниця! - Та я!.. Та ми! - варнякав шляхтич i поривався вдарити себе у груди. - То хай уже пiсля Ки╨ва? - спитав отець Григорiй за ворiтьми. - Слово гонору! - таки ударив себе у груди економ. - Псякрев!.. Вернувшись, пiп зустрiв у сiнях Тараса, спинив за руку i наказав: - Готуйся, хлопче, в дорогу! Повезеш Яська у Ки©в до Академi©. Я теж по©хав би, так матушцi родити скоро... ...За метушнею зборiв, за тим завжди при╨мним передчуттям далеких мандрiв, цiкавих зустрiчей Тарас забувся зовсiм про економа. Тривога закралася йому до серця аж у степу, на довгих верстах дороги в Ки©в. Ще як не спав попович, вона бродила десь манiвцями, то наближаючись, то вiддаляючись. А тiльки той засинав, щось заливало душу - густе та чорне, наче смола. Ой, неспроста так придивлявсь до нього пан економ у ©хнiй хатi та гостював у Кошиця!.. Лише коли на п'ятий день ополуднi на видноколi з'явився Ки©в, тривога щезла. Вона немов лишилася у темнiм лiсi, що вiдпливав назад, похмурий i та╨мничий. Натомiсть враз охопило передчуття чогось значного, хвилюючого, що ма╨ тут з ним статися. Вдивлявся у розма©ття церков, будинкiв, садiв, людей... Коли ж праворуч у далинi пiд горами, покритими розкiшним вруном зеленi, засяяв Днiпро, пiдвiвсь на возi й, затамувавши подих, вбирав очима, серцем оте казкове видиво. Здавалося, що вiн злетiв i лине, лине, мов птах, над Ки╨вом!.. Розбурхав Яся, пiдвiв за руки, як дитинча, i показав на те пресвiтле диво. Попович просто отетерiв. Труснув скуйовдженою головою i витрiщився на золоту отару церковних бань. Невдовзi, правда, сон поборов цiкавiсть. - Ну, що ж ти, Ясю! - затузав Тарас спудея. - Це ж Ки©в, Ки©в! - Одчепися! - дригнув ногою. - Питай отця Михайла, що на Подолi... Тарас знав сам, кого i де питати. Схопив батiг i хльоснув ним кобилу. Замiсть поповича. Отець Михайло, далекий родич Кошиця, жив зовсiм близько вiд Академi©. Зустрiв привiтно хлопцiв, поцiлувався з Ясем. - То хочеш вчитись, Ясю? Надумав стати священнослужителем? - допитувався отець Михайло, зiмкнувши руки_ _на_ _черевцi. В очах у нього то сяяли, то погасали веселi iскорки. - Та батько кажуть: до смертi буде хлiба шматок, - почухавсь Ясь i озирнувся на дверi в кухню, якi служниця лишила трохи прочиненими. - Ну що ти, синку! - розвiв руками батюшка. - А харч духовний? А слово боже i мудрiсть книжна, в яких пiзна╨ш самого себе i вознесешся духом?.. - То ж батько й кажуть: хлiба шматок... - знов бовкнув Ясь. Отець Михайло дiстав з кишенi хустку, обтер лице i теж поглянув на дверi в кухню. Напевне, й вiн тепер вважав, що краще сiсти обiдати. Не давши хлопцям i вiдпочити по щедрiй трапезi, отець Михайло повiв обох до Академi©. Вiн теж колись учився в нiй i називав тепер кумедно так - альма-матер. На кожнiм кроцi стрiчалися попи, ченцi та юнаки у чорних довгих не то жупанах, не то свитках. Iз багатьма отець Михайло вiтався. Майдан кишiв усяким людом. У рiзних напрямках перерiзали його вози, карети та солдати на тонконогих конях... - А ось i наша Академiя! - врочисто мовив отець Михайло, коли пройшли пiд аркою в просторий двiр. Тарас простежив за поглядом отця Михайла й побачив серед церков, будинкiв, що тут стояли, двоповерховий довжезний дiм з високим дахом та золотою банею на причiлку. "Це тут учився Петро Богорський..." - згадав дяка, й одразу будинок став неначе нижчим, сiрим i непривабливим. Неподалiк собору отець Михайло зупинився перед якимось круглим стовпом i похвалився гордо, неначе сам створив те диво: - Годинник сонячний! Побудували п'ять рокiв тому. - "Часы: полуденные", - прочитав уголос Тарас. На сусiднiй залiзнiй дошцi було: "Часы: восточные". - То й ти читати вмi╨ш? - здивувався отець Михайло. Тарас кивнув. - Сковорода також учився в цiй Академi©? - Григорiй Савич? - перепитав отець Михайло, немов боявся, що недочув. - Еге... Той, що складав пiснi та вiршi... - Тут, тут! - промовив швидко отець Михайло. - Ось ми пiдемо зараз у той будинок, глянемо. - Вiн крадькома зиркнув на хлопця-наймита, посмикав чорну бороду й звернув праворуч, до Академi©. Там, де здiймався в небо високий хрест дзвiницi, притишив кроки i прочитав спiвуче, наче школяр: _Стоит явор над горою,_ _Все кивает головою..._ Замовк, скривився, згадуючи, й почав накручувати на палець бороду. _Буйнi вiтри, повiвають,_ _Руки явору ламають,-_ додав Тарас. Отець Михайло лише кахикнув i рушив далi. Перед дверима вiн зупинився. - То хто з вас, хлопцi, при©хав вчитися? - спитав не без лукавства. - Та я ж бо, дядьку! - озвався Ясь, що саме стежив, як зграя галок зняла гармидер бiля дзвiницi. - Я, я! - тицьнув рукою себе у груди. Щоб справити сильнiше враження, отець Михайло одразу повiв при©жджих на другий поверх i розчинив залiзнi дверi, якi вели в найбiльшу залу. Тарас i дихать перестав. I не величнiсть, не висота в три хати його так вразили. Книжки! Рядами вони стояли в шафах уздовж всiх стiн ледь не до стелi. Тоненькi, товщi й грубi, немов прачi. Вони манили, тягли до себе хлопця. Переступив порiг i враз вiдчув, як щось здавило в горлi: то не для нього оцi високi стоси премудростi, де що не книжка, то цiлий свiт! Нiколи вiн не зможе сiсти за котрийсь iз цих столiв, дiстати книги з котро©сь з отих полиць й припасти до ©х живого джерела!.. Мов здалеку чув, як отець Михайло розповiдав йому та Ясевi про визначних людей, що закiнчили цю Академiю... А потiм хтось у чорному заговорив iз батюшкою про зовсiм ветхе панiкадило i про якогось майстра, що хоче здерти шкуру за нього з храму... - Ну, ви дивiться, хлопцi, самi, - запоспiшав отець Михайло. - А я пiду... Додому втрапите? Тарас кивнув. Ясь зазирнув до зали з книгами й жахнувся: - Боже, ©х всi читати треба?.. На Контрактовому майданi, куди невдовзi вийшли, попович зовсiм духом упав. Зiпершись спиною на огорожу, занудив свiтом: - Пропала бiдна моя голiвонька! Все вчись та вчись... За хлiб якийсь... А вдома ж хлiба - хоч завалися! I сало, й мед, i грушi, й сливи, й вареники... Тарас не слухав. Знову був у полонi Ки╨ва. За торговицею i за будинками, що лiзли вгору, нiби живi, торкалось неба блакитно-бiле диво яко©сь церкви. А там - iще... Одна, двi, три... Церкви, будинки, садки пливли, здавалось, у пiднебессi, легкi, мов хмари, чарiвнi, наче дитячi сни... - Ходiм на Гору! - схопив Тарас за руку Яся i потягнув у мандри, хоч той заскiмлив про бiднi збитi ноги, про борщ, який кипiв на кухнi в отця Михайла, i про домашнiй смачний окiст, початий тiльки вчора... ...Довго тi╨© ночi не мiг заснути. Переживав минулий день: ходив по кручах ки©вських, стояв перед картинами то в тiй, то в iншiй церквi... А лиш склепляв повiки - якась печаль йому зринала в серцi. Тарас нiяк не мiг збагнути ©©, журби тi╨©, що проганяла вiд нього сон, який давно вже владарював над стародавнiм мiстом... Затих Подiл... Гора, немовби натомлений в жорстоких битвах велетень, дрiмала в хмарах... I Лавра... Тарас аж сiв у лiжку. Мазницький! "Найлiпший гравер лаврський!.." Вiн не по©де з мiста, не побувавши в Лаврi й не глянувши хоча б кра╨чком ока на чудотворця!.. Ясь розкричався, коли Тарас сказав йому, що запрягать не буде, а йтиме в Лавру. - Ти що, лайдаку?! - аж бризкав слиною. - Та я!.. Та батько!.. Та ми ось з дядьком!.. - Зажди, зажди, - втрутився отець Михайло. - А може, хлопець йде помолитись лаврським святим угодникам... - Тарас? Молитись? - витрiщив очиська Ясь i засмiявся: - Хiба що дiдьку! - Не богохульствуй, Ясю! - нахмурився отець Михайло i повернувся до Тараса: - На прощу йдеш в святi печери лаврськi? Еге ж? Тарас кивнув. Вiн справдi йшов на прощу в Лавру, до тих святих, що творять чуда рiзцями й пензлями... - З богом! - благословив отець Михайло. Вже височенько пiдбилось сонце, коли Тарас дiстався лаврських могутнiх мурiв. Пiшов уздовж у той же бiк, куди тяглися тендiтнi панни i чорнi юрби брудних, покритих пилом дорiг прочан. Дiди, бабусi - обдертi, босi, змученi - благоговiйно падали на стертий камiнь перед надбрамною церквою, хрестились, плакали, хапали батюшок, що йшли до Лаври, за довгi поли й просили в них благословення... В соборi, що височiв якраз навпроти брами, спiвали гарно пiвчi. На папертi вздовж бiлих стiн сидiли уряд старцi i тицяли у вiчi кожному свою нужду, сво╨ страшне калiцтво. Дiдок з великим мiдним хрестом на впалих грудях здiймав угору кiстлявi руки й погрожував прочанам "гладом", "мором" й страшним судом, близький прихiд якого йому одкрив святий Марко у церквi Спаса на Берестовi. Стара прочанка, хватаючи попа за рясу, благала правди в нього, немов у бога, втирала сльози й розповiдала похапцем свою бiду. - Молись, раба... - перехрестив, блукаючи байдужим зором, святий отець i поспiшив у дiм, з якого звабно пахло гарячим хлiбом. Тарас подався слiдом. Аби спитать, де тут у них друкарня i де йому шукати пана Мазницького... Але ступив лиш кiлька крокiв i зупинився. На тому ж домi, лiворуч трохи, вiн прочитав великий напис "Книгарня". I вже нiщо не в силi було його зманить, привабить, окрiм великих вiкон, в яких - за рядом ряд - стояли новенькi, чистi книги. Як пiдiйшов, впiзнав "свою", iз кунштиками руки Мазницького. Тут ©х аж три! А поруч такi, що ©х Тарас не бачив зроду... Напевне, теж з малюнками... Книжки, книжки! Он за вiкном - полицi ©х. Заходь, купуй... Хоч всi купуй! - Тобi чого? - переступив дорогу високий, худий чернець. - Та я... друкарню... - знiяковiв. - Оно вона! - вказав чернець. - Он за пекарнею... Прошу! Прошу! - розплився раптом в усмiшцi перед двома панянками, що пiдiйшли до вiкон. - У нас великий вибiр! Духовнi, свiтськi... Й недорогi!.. Тепер знайти друкарню було неважко. Тим паче з не© якраз виносили й складали на вiз готовi книги, зв'язанi в чималi пачки. - Не гнись, не гнись! - гукав проворний ченчик двом бiдакам, що заливались потом. - Це ж слово боже, а не дрiвця, якi тягають в пеклi пiд казани! - Воно-то так... - озвався один, поклавши на воза пачку. - Але ж там легше буде... - А то ж чому? - Бо й ти носитимеш. - А дзуськи! - закозирився на те чернець. - Весь вiк святi книжки друкую й не зароблю хоча б куточка в царствi небесному? - Хто зна... - Й не сперечайся, Павле, - озвався другий iз бiдакiв-вантажникiв. - Святий Петро ©х преподобi╨ бiля ворiт прив'яже замiсто пса... Чернець сердито плюнув i вiдiйшов. - Скажiть, - ступив несмiло до них Тарас, - де мiг я побачить пана Мазницького? - Кого, кого? - спитав чернець. - Мазницького! - сказав Тарас виразно. - Того, що маляр... Ну, стовп друкарнi вашо©... Чернець нахмурив брови й пробурмотiв: - Коли б, не приведи господь, були лише такi стовпи,_ _не_ _то друкарня, вся Лавра вже давно б розсипалася на прах... - Й додав сердито: - Нема його! Вже рухнув стовп... Пон╨же був душею слаб i гординi червом iзгложен вельми. Зробивши гак навколо воза з книгами, Павло, вантажник, торкнув плечем Тараса й прошепотiв: - Зажди внизу... Не знав, чи довго чекав Павла в дворi друкарнi. Але коли нарештi той розчинив залiзнi дверi, у небi вже не сяяло слiпуче сонце. Воно сховалося у темних хмарах, що йшли i йшли десь з-за Днiпра, такi ж похмурi й сизi, як тi бори, якi вiн бачив учора з кручi ки©всько©. - А що казати, як запита╨, де ти? - гукнули з тих же дверей Павловi. - Скажи, що я пiшов в Успенський собор поставить свiчку воротаревi райському! - махнув рукою i пiдштовхнув Тараса униз пiд арку. - Ти - брат, напевне, Мазницького? - спитав i, не заждавши вiдповiдi, повiв сво╨© далi: - Вiн жде тебе... Вже рокiв п'ять... Аж плаче, бiдний, iнодi... Журиться, що ╨ браток у нього, а де - не зна╨... Десь з кобзарем пiшов по свiту... Ото зрадi╨ братиковi!.. Тарас не мiг знайти в собi хоч краплi сили признатись, хто вiн. Йому здавалося, що справдi брат його десь тут стражда╨ за ту "гординю", яко© так бояться попи й пани. А скiльки вiн про це наслухався i сам вiд Кошиця!.. - Носились з ним, як дитинчата з пташкою! А тiльки дзьобнув - зразу втоптали в землю, - заговорив, звернувши влiво, Павло. Тут аж кишiло людом. Однi спускалися вниз, у печери, iншi вже вибирались звiдти на божий свiт, гасили свiчi й складали в кошик недогарки. Старанно й лячно хрестячись та озираючись, тяглися знов на лаврську гору, де височiли весело церкви й дзвiниця. Павло загрiб недогаркiв, один подав Тарасовi, лишив собi, а iншi поклав у кишеню, певно, про запас. Потому взяв у когось з прочан вогню й повiв Тараса у чорну нору печер. Як звик потроху до напiвтемряви, Тарас став дещо бачити... Долiвка. Стеля. Он довга нiша... А в нiй лампада блима й сто©ть труна, прикрита чимось, на ризу схожим... Он знов труна... I там, i там... Чекай! Чого його веде Павло у цей страшний, задушний склеп? Тим часом Павло звернув, пролiз бочком в щiлину i поманив Тараса. Далi пiшов навшпиньки. Не дихаючи, Тарас подався слiдом. За крокiв двадцять Павло спинився, вказав очима на щось патлате й чорне на тапчанi у нiшi й, прикривши свiчку долонею, покрався далi. Невдовзi печера враз розширилася, й при двох свiчках Тарас побачив великий стовп, а бiля нього на ланцюзi - худу, страшну людину. Нещасний звiвся, лячно закрив од свiтла очi й затремтiв. Павло пiднiс угору свiчку, i той, впiзнавши, видно, його, рвонувсь вперед. Натягши мiцний ланцюг, вiн розпростер, як крила, руки i закричав: - Браток! Паперу й фарб!.. I свiчку, свiчку!.. Павло подав йому недогарки i ще якийсь чималий згорток, який ховав у широченних штанях, а потiм взяв Тараса за плече й сказав прикутому: - Твiй брат... Знайшовся, чу╨ш? Мазницький впустив пакунок, уп'явсь очима в хлопця й_,_ залившись раптом слiзьми, став на колiна. - Рiдненький... - простяг кiстлявi руки. - Прийшов... Прийшов!.. Тарас рвонувсь до нього i... зупинився, немов i вiн прикутий був до стовпа. - Куди?! - хтось рявкнув поруч й вiдкинув люто його назад. - Це знову ти?! - схопив Павла за груди. Свiчки погасли. У повнiй темрявi, сопучи i спотикаючись, шукали виходу. Павло сваривсь з марою, що гнала ©х. А з пiдземелля усе глухiше доносивсь голос мученика: - Брато-ок!.. Брато-ок!.. Проклятi! Звiрi!.. Во-ог-ню! Во-огню!.. Надворi зустрiв ©х грiм. Вiн струсонув пiвнеба й погоготiв сердито десь за Днiпро. Позадиравши голови, прочани знай осiняли себе хрестом, аби святий Iлля не поразив ©х стрiлами. За звичкою Павло також хотiв було перехреститися, але спинився на пiвдорозi i показав Iллi дебелого, в друкарськiй фарбi, кулака. - За що це, дядьку, його? - спитав Тарас, нажаханий страшною карою. - Намалював царя з попом i паном у мужика на спинi, - сказав Павло. - Ще й написав: "Благословен, хто ©здить верхи на ближньому!.." ...Думки, думки... Як бистрокрилi птицi, летять, летять... Пливуть назад могили, вiвцi... Садки й хати зелено-бiлим маревом встають удалечi й, пiдперши небо, поволi тануть... Риплять колеса, нiби коловороти порослих мохом старих криниць... Страшних криниць, якi подiбнi чимось до лаврських нiр... Холоне в грудях, коли згада╨ ©хню жаску пiтьму. "Брато-ок! Брато-ок!.." - квилить криниця кожна, як пiдiйде напитись. I п'╨ гiрку, од слiз сво©х солону воду... То був страшний, пекельний день. Мов розверзлося небо й на Ки©в ринув потiк води, вогню й вiтрiв. Здавалося, хтось ухопив за груди землю й трусив, щоб вийнять з не© ©© зчерствiлу душу. Ревiв Днiпро, здiймав, як гори, хвилi i бився в кручi. Стогнали верби, i голос ©х тонув у свистi й громi. Старезний дуб пiд лаврським муром палав, мов свiчка! Земля i небо злились, змiшалися... Лиш на зорi прийшов Тарас у двiр отця Михайла. Запрiг кобилу, узяв торбину з хлiбом й, не попрощавшись, ви©хав. Кричав щось Ясь, i пiп в однiй сорочцi вибiг аж до ворiт. Не озирнувся навiть. Господнi слуги!.. Катюги в рясах!.. Летять думки... А може, й тi майстри, якi жили багато сотень рокiв тому й розписували церкви у Ки╨вi, не помирали сво╨ю смертю?.. Хто зна, яка ©х доля, як вiдплатили за ©хнi руки золотi, за труд великий ©хнiй князi й пани! Вiн сам десь чув, що ослiпив один магнат садiвника, який створив йому небачений, казковий парк. А може, такий талан чека╨ всiх, хто, наче бог, творити здатний земнi дива?.. Пливуть назад широкi панськi ниви й крiпацькi лати... Стерня i та на панськiм ланi - щiткою, а на крiпацькiм - не видна майже за бур'яном. Риплять колеса... Сонце, немов велике колесо, вогняно тоне в лiсi... Вже й недалеко, а доведеться заночувати. Кобила вся неначе скупана i ледве йде. Села нiде не видно. Хiба отам, за лiсом, що поглина╨ широкий шлях... Вже сутенiло, як на узлiссi вгледiв чумацьку валку. На облозi мiж груш статечно паслися воли. Накритi мажi стояли вряд пiд вiттям дуба, який, немов отаман, вийшов далеко в поле i не вернувся до лiсу-вiйська. Палав огонь. Варилась каша й пахтiла так, що проминуть ©© не змiг би й ситий. Дядьки сидiли бiля вогню, щось розглядали пильно, перемовлялися. Коли Тарас звернув зi шляху, притихли враз, насторожилися. - Сховай, сховай! - зашепотiв дiдок до парубка, в якого ледве висiялися руденькi вуса. - Та що ви, дiду, - озвався той. - Це ж свiй, також бурлака! - А може, пан?.. Пробiг смiшок. - Що пан, то пан! - Весь аж лиснить! - А шати якi на ньому!.. Тарас узяв праворуч трохи i зупинив кобилу неподалiк: хто ж любить, коли кепкують з нього... - А йдiть-но, пане, сюди! - гукнув дiдок. Не обiзвався навiть. Зiскочив з воза i мовчки став розпрягати. - Диви, диви... - розвiв дiдок руками. - ©й-богу, пан! Як закопилив губу! - Та дайте хлопцевi коня попорать! - втрутився хтось, i чумаки притихли. Невдовзi вони вже знову збилися довкола парубка. - Ну ж дай сюди... От хрест святий, це Ступа наш! - гукнув дiдок. - Та вiн же точно, неначе викапаний! - Не Ступа, пшепрашам пана, - озвався той самий бас, що зупиняв дотепникiв, - Ступiцький ╨стем! I знову смiх. - А пiп який?! - упав дiдок на спину. - Барило з пивом! - Або ж свиня поросна. - пiдкинув хтось. - Ну що ви, братцi! - озвався бас. - На пузi ж хрест... - Виходить - хряк!.. Тарас пустив кобилу пастися, щоб напо©ти згодом, як прохолоне. Закинувши на воза упряж, став прислухатися. Картав себе, що "закопилив губу" й не пiдiйшов одразу до чумакiв. Щось ╨ у них цiкаве дуже й, видать, смiшне... На щастя, дiдок покликав його удруге: - Ходи до гурту, хлопче! Ось скоро каша визрi╨... Одному й лiс не затишний. Тарас не став чекати, коли запросять ще раз. - А хто ж оце? - заговорив тим часом парубок, тицьнувши пальцем у невеличкий аркуш, який пiдняв, щоб добре бачили всi. - Жандарм... - Полковник... А може, навiть i генерал! - Та це ж сам цар!.. Тарас нагнувся дужче й побачив той малюнок, що прикував свого творця в печерi, а сам пiшов собi гуляти свiтом. Все в ньому так, як розказав йому Павло! Цар, пiп i пан вмостились верхи на крiпаковi й гонять ускач. - Та що ти кажеш?! - узяв дiдок малюнок. - Микола Перший? Дядьки притихли, враженi. Ну, пiп... Ну, пан... Але ж то цар!.. Дiдок почухав бороду, оглянув пильно з усiх бокiв малюнок й дiстав з-за пазухи нову грубеньку книжку. - Купив ось книжку божу, - промовив тихо. - "Жи-ти-е свя-тых Пе-тра и Фе-вро-ни-и", - прочитав по складах. - I в нiй було... - А може, то чужий якийсь? До дiдька ╨ на свiтi отих царiв! - озвався басом дядько з орлиним носом й широким шрамом через лице. - Мужик то наш... - То й що? - А те, що цар чужий не змiг би сiсти, не скинувши царя Миколу! - Такого скинеш! - устряв дiдок. - Уп'явсь, мов клiщ. Й остроги в боки! Скачи, Iване, аж доки духу стане... Дядьки притихли, поопускали очi. Зняли казан з вогню i, по-козацьки сiвши кружка, взялись до кашi. Дiдок не захотiв вечеряти й вiддав свою грушеву ложку Тарасовi. Стемнiло. На небо висипав веселий рiй зiрок, а з лiсу виткнув червонi роги сторожкий мiсяць. Сюрчали коники. Завзято, лунко - мов сто музик зiйшлося десь на колодках. Лiс шепотiв, а дуб-отаман ловив найменший подих вiтру й зiтхав, розказував про щось старе, забуте... Дiставшись дна, дядьки подякували кашоваровi, сховали ложки i запалили люльки. Сидiли мовчки, пихкали хмарками диму. - 0-хо-хох!.. - озвався першим дiдок. Але нiхто не вiдгукнувся на те зата╨не глибоко в серцi, не розпитав, не заохотив розкрити душу i подiлитись з ближнiми. Таким добром вони були багатi всi, по горло ситi лихом. Коли б недолю ©хню зiбрать i разом вилити в Днiпро, розлився б той удвiчi ширше, як на веснi!.. I тiльки згодом, коли погас вогонь i люльки згасли одна за одною, чумак зi шрамом затягнув печальну пiсню: _Зiбралися всi бурлаки_ _До рiдно© хати:_ _"Тут нам мило, тут нам любо_ _Журби заспiвати._ _Грай же котрий на бандуру..._ I пiдхопили всi: _Сумно так сидiти;_ _Нехай же ми будем знати,_ _Хоч чи© ми дiти!.."_ _-_ А на Подiллi, мовлять, вже б'ють панiв... - сказав хтось з тих, що примостились збоку в густiй травi. Дiдок було зiбрався щось додати, та передумав. - Ну, хлопцi, спати! - пiдвiвся згодом й, покректуючи пiшов до воза. Наступного дня Тарас разом iз сонцем по©хав далi. I знов, неначе птицi, летять i тануть сумнi думки, знов б'ють громи i закривають сонце важучi темнi хмари... Пливуть назад, мов днi й роки, i лiс, i поле, i напiвмертвi села без пiснi й смiху... Пливуть левада, гребля, ставок, i рiдна хата, й Кирилiвка... Стривай! ╞© ж не видно навiть, Кирилiвки! Вона десь там, ген за ярами й пагорбами... А все ж пливе!.. Й Оксана... Вона бiжить по чорнiй кручi i простяга до нього руки!.. А поруч - отець Григорiй i економ. Чекають, ждуть, аби вiддать Тараса до пана в челядь... Схопився й сiв. На мить якусь видiння щезли. Але з'явились iншi... Пливли церкви й зеленi кручi ки©вськi. Хрести та банi то вигравали тонко, то покривались тiнню передгрозових хмар... I богородиця, неначе хмарка, зiйшла зi стелi храму, вдягнула свитку i, притискаючи байстря до грудей, пiшла по селах на глум людський... "Паперу й фарб! Вогню! Вогню!.." - стогнали глухо глибокi лаврськi нори... Де взявсь вогонь! Вiн розiдрав пiвнеба, як шмат старо© хустки, i вдарив лунко в землю... Могутнiй дуб пiд лаврським муром вмить спалахнув!.. Горить, горить!.. То Залiзняк i Гонта гуляють в Уманi!.. Блищать шаблi... А з полотна, з картини маляра з Хлипнiвки, якого вiн не бачив зроду, виходить кiнь, iрже, задерши голову, i мчить у степ, де мрiють старi могили... В тiй далинi на срiбнiй тирсi сидить кобзар, що сам, як тирса, сивий, i щось спiва╨... Сльози з очей незрячих котяться йому по щоках, по бородi... Тече Днiпро... Летять козацькi чайки!.. На ледве-ледве чутний далекий плач невольникiв... Лежав з розплющеними очима i слухав, як у грудях шалено б'╨ться серце; так нiби вiн допiру вернувся з степу, з Ки╨ва... За гратами сiрiв свiтанок. I вартових не чути було: напевно, вони дрiмали. Вдосвiта долати сон найважче... Колись, малим, так трудно було вставати... А зараз нiч продумав, а сон до нього й не зазирнув. I дивно: не вiдчував утоми, а, навпаки, був збуджений, напружений, мов тятива. Учора, на очнiй ставцi, вiн пiдсвiдоме збагнув, що скоро доля ©хня переiнакшиться, що звiдси ©м не вийти у те життя, яким жили ранiше. Не знав напевне, що там, за Рубiконом, лиш вiдчував холодний подих долi, яка йому вготована. Тому й не спав, тому й вiдвiдав подумки сво╨ тяжке i миле сво╨ дитинство, щоб перейти межу з душею, виповненою минулим, яке небавом буде його ╨диним скарбом... За кiлька днiв укотре прийшов Попов. Не викликав, а сам зайшов, по-дружньому, як висловився iще в порозi. - Не знав, не знав, Григоровичу, що ви такий суворий! - сказав, уже сiдаючи. - Тверда рука... - Тверда рука не здатна до малювання, - одмовив йому Тарас, хоча, по правдi кажучи, i не здогадувався, про що почав розмову слiдчий. - Е-е, не кажiть! - пiднiс бiлястий палець. - Щоб так, одною фразою зламать людину!.. - Щось ви не те говорите. Ламать людей, зда╨ться, ваше ремесло. - Куди вже нам! Ми билися над ним днiв десять i домоглись, розкрили йому вуста для iстини, а ви прийшли, сказали слово-друге i - все, ягнятко наше вмить стало вовком Це вам не жарт, не просто сила волi, а щось значнiше, бiльше!.. - Сьогоднi в нас день загадок? - спитав Тарас. - День загадок для нас почався вчора... - примружив Попов безбарвнi очi. - Точнiше, ще п'ятнадцятого числа, на очнiй ставцi... - То це ж ваш хлiб - розплутувати всiлякi загадки, - сказав Тарас, уловлюючи, до чого гне друг велiй. - Воно то так... - зiтхнув Попов лукаво. - Проте i нам не хочеться гiркого хлiба... Що ви йому таке сказали, що_ _вiн одразу полiз назад? - спитав уже серйозно. - Кому? - Андрузькому. - Коли? - На очнiй ставцi. - Ви ж чули все. - Орлов i Дубельт бачать у тих словах прихований вiд непосвячених, та╨мний смисл - Зда╨ться, я сказав тодi, що хлопцевi ще довго жити межи людьми й дивитись ©м у вiчi... Який же тут "та╨мний смисл"? - На перший погляд, справдi... А як копнути глибше, то виплива╨ ряд запитань. По-перше, що за люди, яким йому дивитись довго в вiчi? По-друге, що хова╨ться за цим невинним висловом? По-трет╨, чом слова цi так потрясли, так вплинули на юнака? - Ну... люди - просто люди, якi колись дiзнаються, що вiн зi страху зводив на iнших наклеп. Iуда он повiсився, коли збагнув, що жити йому й надалi межи людьми... - Iуда зрадив бога! - Вiд того суть не змiню╨ться... - То хто ж у вас месiя? Ти? - спитав Попов, збиткуючись. - Чи Костомаров? - Ви ставите такi запитання, мов справжнiй книжник i фарисей. Учительство вам не пiшло на користь. Попов помовчав трохи i запитав: - А чи не кри╨ться у вашiй милiй фразi погроза помсти, кари за викриття злочинних ваших намiрiв? - Так можна науявляти хтозна-чого! - Виходить, ми вхопили i вирвали лише вершки? Корiння ж буде мститися i готувати далi злочинне чорне дiло? - Це схоже вже на байку. Не вiдбирайте в Крилова слави. - Дякую за комплiмент, - всмiхнувся криво слiдчий. Пошкрiбся в тiм'©, висякався в напахчену велику хустку й мовив: - Менi весь час зда╨ться, що ви не просто собi писали та малювали... I ваша очна ставка з Юрком Андрузьким... - Хочеться пiднятись рангом вище? - спитав Тарас,_ _не_ _давши йому домовити. - Кортять чини? - Нi, iстина. Страх не люблю, коли мене лишають з носом... Чую, що пахне бiльшим, гiршим, i майже впевнений, що в ньому ти, Шевченко, за генерала... - Дивнi у вас фантазi©, - сказав Тарас похмуро. Проте нараз отямився i посмiхнувся: - Дякую за генеральський високий чин. Це ж треба таке намислити!.. - Андрузький тебе злякався бiльше, нiж нас усiх. Вiдрiкся вiд показань, якi давав ранiше, i раптом став упертий, як сто ослiв. Чим можна так настрахать людину? Що ви йому пообiцяли вдiяти за те, що чесно визнав свою вину i виказав проводирiв? - Не знаю, - знизав Тарас плечима. - До всiх тих змiн в Андрузькому я не причетний. Може, проснулася у хлопця совiсть... - Совiснi не виступають проти свого царя. - Чудово! А як же бути з совiстю, коли довкола панують несправедливiсть, брехня, хабарництво та лицемiрство? Прикинутися слiпим, глухим? - Принаймнi не дратувати уряд, який i сам з цим бореться у мiру сил, - сказав Попов суворо, мов школяревi. - Дякую. Тепер я точно знаю, як побороти легко суспiльне зло! - Облиште вашi жарти. - Будь ласка... Далi сидiли мовчки, вичерпавши снагу борнi, а може, збагнувши марнiсть сво©х змагань. Наскочила коса на камiнь. - I все ж менi цiкаво, - почав Попов невдовзi новий навальний приступ, - хто ти такий, Шевченко... - Вам чи Орлову й Дубельту? - Для них достатньо й вiршiв... Я хочу сам довiдатися. Точнiше, хочу переконатися, що й цього разу мiй дар проникнення у пота╨мне менi не зрадив... - То ось що вас привело з учителiв у Третiй вiддiл! - Не тiльки це, а й чистий патрiотизм, - збадьорився слiдчий. - Жандарми всi вважають, що тiльки ©м властиве це почуття? - Аякже. Ми сто©мо на стражi... - Чого? - Царя, держави, щастя свого народу! Тарас всмiхнувся. - Що ти знайшов смiшного в цьому? - насупив бiлi брови страж-патрiот. - Згадав дяка, в якого вчився. Вiн теж стояв на стражi, як Авакум... - Чого? - Та-а... п'ятака на випивку й сво╨© спини... - Не доберу, що спiльного мiж мною й ним... - П'ятак. - П'ятак?! - Звичайно, ваш п'ятачок у сто разiв вагомiший,_ _коли_ _не бiльше... I спина, певно, пещенiша... - А-а, ти сказати хочеш, що я за мзду стараюся!.. А ти за так трудився, писав сво© поезi©? - схопився слiдчий з мiсця. - Нi, теж за мзду... - Ага, ага! - У вас тепер одержую... Попов притих. Пройшов до грат, помацав (скорiш за звичкою, анiж з потреби) i повернувся лицем до в'язня. - З тобою трудно дискутувати, - сказав спокiйно, стримано. - У тебе гострий розум. I дуже жаль, що вiн пропав нi за що... - Чому "пропав"? - Гада╨ш, що звiдси ти по©деш до Рима вчитися чи в Ки©в - генерал-губернатором?.. - Нi. Я ще, слава богу, не з'©хав з глузду. - Звiдси дорiг багато, i всi вони стражденнi, ведуть у невiсть, у забуття. Це сумно, та що поробиш... Тарас промовчав. Думав, чому Попов промовив слово "генерал-губернатор". Так, ненароком, чи пробував його спiймати на цей гачок?.. Для них усi, хто прагне чогось для краю рiдного та для свого народу, - духовнi виродки i каторжани... - Нема╨ лиха без добра, - сказав, аби порушити гнiтючу тишу. - Звiсно, i каторга або солдатчина чогось навчать, уговтають гарячий розум молодостi... - протяг Попов, погоджуючись. - Проте така наука обходиться для всiх занадто дорого. - ╙ речi, вартi страдництва. - Абстрактно - так. Скажiмо, в лiтературi, в повчаннях рiзних, прописах... А як у життi, стосовно когось iз нас... Ваш Костомаров ледве не втратив розум; лiкаря до нього навiть кликали... - Натура панська, нiжна. - У нас i крiпшi падають на всi чотири й лижуть Орлову чоботи! - зловтiшне мовив слiдчий. - Сказано, слабка людина... - В кожного життя одне... Не думайте, що вас мине ця iстина. Хоч ви й поет. - Це сумно, та що поробиш... - Повторю╨ш чужi думки? - Ще Соломон упевнився, що вже нiчого не може буть нового, що все було. - Дивуюся, - сказав Попов не скоро, - як ти зумiв за кiлька рокiв добути стiльки всiляких знань... Ти ж вчився тiльки в того дяка? - I в Академi© мистецтв. - Ат, то пусте! - махнув Попов рукою. - Загальноосвiтнiх знань там не добудеш, треба унiверситет. - Я вчився спрагло, схоплював усе, що чув, що бачив... - Чому? Навiщо? - Може, що був позбавлений цього в неволi... А ще - хотiлось стати Людиною, хотiлось сонця в душу... - Селянський син - i раптом такi потреби, замiри! - здвигнув Попов плечима. - Покликання. - Хто зна╨ де, у глибинi провiнцi©, де безкультур'я, дикiсть, суцiльне неуцтво?.. - Мiй дiд читати вмi╨. Та й батько вмiв. - Нда-а, ви якiсь химернi... - I ви, панове, для нас химернi, - не залишився в боргу Тарас. - Цiкаво, чим же? - Пихою. Надмiрним прагненням усiх навчати жити, переiнакшувати на свiй манiр. ╙ ви - i все! А iншi - тим не люди, що мають власнi риси, смiшнi для вас чи просто незрозумiлi. - Такий закон природи, що правда там, де сила. Не ми його придумали, не нам його й ламати. В сiм'© он дiти, вирiсши, принижують сво©х батькiв i мають ©х за нiщо... - Це ж пiдло. - Згоден з вами. Щодо сiм'©! - додав поспiшно. - Страшно? - Чого? - Й жандармам страшно мовити щось не туди? - А-а, ви про це... - всмiхнувся. - Та як сказати... В кожного ╨ за плечима жаждучий тво©х чинiв, зiгрiтого тобою мiсця... Петрова он беруть сюди на службу... - Того, який донiс на нас? Попов кивнув. - Теж патрiот? - Опора царя й отечества. - Ви так сказали, нiби його не любите. - За що менi його любити? - спитав Попов, прискалившись. - Ну... Ось ведете слiдство... Нагода ╨ показати свою стараннiсть государевi... - Його ж беруть на мiсце, яке вже хтось займав. А як почне рости по службi? - О-о, цей пiде далеко! - пiдтримав його страхи. - Вам смiшно... Я тут служу сiмнадцять рокiв, а государ про мене, вважай, не чув. Петров же ваш уже йому вiдомий!.. - Отже, у нас ╨ спiльний недруг? Попов промовчав. - Жаль, дуже жаль... - озвався згодом сумно. В очах, проте, свiтилась хитрiсть. - Вас вiддадуть, напевно, в солдати, з правом вислуги, й зашлють кудись подалi... - Мене? Чи всiх? - Одного. Тарас зiтхнув полегшено. - Поки це не затвердив сам государ, ще можна