- уперто сказав Тарас. - Прошу вас вважать ©© мо╨ю нареченою. - Та з вас смiятиметься весь Петербург! Поет узяв поко©вку!.. Iз хама, скажуть злi язики, не може бути пана... - А я в пани й не пнуся! Я - волi син! - всмiхнувся. - Облиш його, Надi╨, - втрутилась Олександра. - В Ликери ╨ господар... - Макарову я напишу, - сказав Тарас рiшуче. - А ви, ласкавi будьте, допоможiть менi й Ликерi подбать про все, що треба. У мене ж тут нема, крiм вас, нiкого... Потому вийшов, зiрвав з куща шипшини рожеву свiжу квiтку й подав ©© Ликерi. - Вiзьми й носи. Хай бачать, що наречена!.. ...Не знав, що ╨ таке велике щастя - ходити по крамницях i вибирать дарунки для мило© сво╨© дiвчини! Тримать цi речi, думати про те, як прийме вона, подяку╨... А згодом - боже праведний! - ще й поцiлу╨!.. Купив коралi, хустку; хотiв каблучки взяти, але не знав, який потрiбен розмiр... Послав учора Федора з листом у Стрельну, щоб вiдпустили на день Ликеру в мiсто купити дещо - всу╨. Тепер ось ©де за нею сам. А може, то й на краще! Побуде довше з милою, погомонить. Вiн, справдi, мало зна╨ свою майбутню жiночку. Не жарти. Це ж на все життя!.. За рiк в них знайдеться синок чи донька... Мати!.. Це ж можна з глузду з'©хати, коли побачиш рiдне сво╨ дитя!.. На луцi вже трава лежала скошена й пахтiла так, що голова йшла обертом... А чорний крук сидiв на тому ж деревi й натужно каркав. Кажуть, вони живуть по триста рокiв. Нащо?.. Цей, може, бачив Хмеля, клював козацькi трупи на незлiченних полях бо©в... - Киш! Киш! I оком не поведе. Таки старий, бувалий... Накарка╨ йому бiди... Що ворон! Людей боятись треба, у людях все добро i зло... Ликера його побачила ще вiддаля, пiшла йому назустрiч, i той звичайний вчинок пiднiс його на крилах щастя. - Здрастуй! - хотiв ©© поцiлувати в щiчку. Вона уникла спритно i подала для поцiлунку руку. Ще й озирнулася на двiр та ближню дачу... Пиша╨ться, що наречена, що ©й цiлують руки, неначе панi!.. - Заплющ-но очi, - мовив. - Не хитрувать! Ще, ще... Коралi й хустка нiжно лягли на плечi й шию. - Ой! - скрикнула. - Це все менi? - А то кому ж... - нахмурився. - Хiба у мене двi нареченi... - Дякую! - Носи здорова. Панi Надiя дома? - Сердиться, що ви мене просили в мiсто... - Того й прибув. По©демо наступним рейсом. Треба ж тобi одежу справити... Вона притихла. Боязко пiшла за ним до хати. - Чого це ви хова╨те вiд нареченого його невiсту? - пожартував, вiтаючись з Надi╨ю Михайлiвною. - Хiба вiн вовк!.. - За не© я вiдповiдаю, - сказала та похмуро. - Щось станеться, тодi на мене впаде вина. - То ви менi, паньматко, не довiря╨те? Я ж не джигун безсовiсний, не пустобрех... - Ат, всi однаковi! - Паньматко, тиждень тому - ну, може, трохи бiльше, - ви так захоплювалися мо©м талантом, розумом... - ще намагався втриматися у тонi жарту. - Й раптом... - Розумний так не зробить, як ви зробили, - буркнула. - Чи мало вам було дiвчат!.. - Гада╨те, що я не маю права на власний розсуд вибрати собi дружину? Я ж не крiпак... - Ви раб сво╨© пристрастi. Слiпий, глухий... - Дай боже кожному такого рабства! - мовив i взяв за руку дiвчину, яка стояла мовчки, нi пари з уст. Крiпачка й панi!.. - Хочу по©хать з нею в мiсто, купити дещо з одягу, - сказав, уже ледь стримуючи сво╨ обурення. - Саму ©© не вiдпущу. - То ви по©дьте з нами. - Часу не маю. Дiти i все таке... В кiмнатi стало тихо. Тарас аж чув, як кров йому зi дзвоном знялась з грудей до голови... - Ну-у... а були б ми вiнчанi, то вiдпустили б?.. - мовив, неначе був далеко десь вiд себе. - Звичайно. Я не мала б права тодi ©© тримати... Ах лицемiри! Богом спiшать прикрити свою духовну ницiсть... Ступив до столу, де був папiр, перо й чорнило, - певно, листа зiбралася писать Макарову! - i, щоб не вибухнуло вiд болю серце, хлюпнув той бiль на бiле поле вiршем: Моя ти любо! мiй ти друже! Не ймуть нам вiри без хреста, Не ймуть нам вiри беа попа Раби, невольники недужi! Заснули, мов свиня в калюжi, В сво©й неволi! Мiй ти друже, Моя ти любо! Не хрестись, I не кленись, i не молись Нiкому в свiтi! Збрешуть люде, I вiзантiйський Саваоф Одурить! Не одурить бог, Карать i милувать це буде: Ми не раби його - ми люде! Моя ти любо, усмiхнись I вольную святую душу, I руку вольную, мiй друже, Подай менi... Зчахаючи, вiн дописав свiй гнiвний вiрш i вкляк, не вiдаючи, що з ним робити далi. Сховати нишком чи прочитать?.. Кому?.. Навiщо?.. Жодна з них не збагне... Як жаль, що й мила його Ликера не зможе ще принаймнi кiлька рокiв озватися душею, серцем, розумом на цю його молитву!.. Згорнув поволi аркушик i заховав. Нехай пожде... - То, може, ви дозволите пiти Ликерi зi мною в сад? Нам треба поговорити... - спитав з гiркою посмiшкою. - Та йдiть уже, - всмiхнулась. - Поговорiть... Любов та добра злагода! - Ходiм, Ликеро, - мовив, як мiг, спокiйнiше. - У нас сво© турботи... В альтанцi, де вони знайшли пристанище, було не зовсiм затишно. Сидiли, власне, мов на белебнi; тiльки й того, що тiнь та лавочки. - Ходiмо десь... - устав Тарас. - Тут добре, - не зрозумiла його Ликера. Сiла зручнiше, так, щоб видно було дорiжку, що йшла повз сад до лугу й моря. - Гарно!.. Скорився. Сiв навпроти, щоб надивитися на цiлий тиждень. Зможе при©хати знову аж у недiлю. - Мiй брат троюрiдний Варфоломiй купу╨ для мене землю в Каневi, - почав неквапно бесiду. - В самому мiстi? - глянула на нього ледь стривожено. - Нi. На горi мiж Кановом та Пекарями... Вид на Днiпро й на лiвий берег!.. - Що ми на тiй землi робитимем? - Поставим хату, сад розведем i житимемо, - здвигнув плечима. - Зроду не працювала в полi. - I я, - зiтхнув. - Хiба в дитинствi трохи. Та й то... Не мав кебети до хлiборобства! - Здасте в оренду землю? - Нi. Може, дасть нам раду сестра Ярина... - Лучче зостатись тут, у Петербурзi, - мовила Ликера тихо й твердо. Вiн розгубився навiть. Ще не доводилось од не© чути думки, в якiй було б таке глибоке переконання. - У гостях, як кажуть, добре, а вдома лiпше, серденько, - сказав спокiйно, м'яко. - Там наш народ, земля дiдiв i прадiдiв... - А тут - столиця, люди. - I що тобi, Ликеро, вiд тих людей!.. - Так хочеться вдягнутись гарно, вийти, узять ландо й про©хатися... - Хiба ж ти панi? - Ви ж пан, то й я за вами стану панею, - всмiхнулась мило. Що вiн ©й мiг на це сказати!.. Доводити, що вiн не пан, що серцем вiн, як був простим, то ним лишився й досi?.. На стежцi за парканом почувся смiх, якийсь веселий гомiн. Ликера випросталася, прибрала позу "панську"... - Що там таке? - спитав Тарас. - То заздрiсники мо© з двiрнi, - сказала. - Й пани, що тут на дачi. - Чого вони? - нахмурився. - Смiються з нас. - Чому, з яко© речi? - Що пан бере поко©вку собi за жiнку. - Звiдки вони про те дiзналися? - Я похвалилась декому... Та й панi вас на кпини брала перед людьми... - Ходiмо звiдси! - Думатимуть, що ми втекли, злякались ©х... Хай дивляться. Мо', повилазить!.. - визвiрилася. I стала враз якась чужа й негарна. Всмiхнулась роблено, а далi сiла поряд i чмокнула його в щоку. Знай наших! Ця гра в любов на публiку геть зiпсувала Тарасу настрiй. - Треба тебе забрати звiдси, - сказав похмуро. - В багнi цьому... - Без дозволу не маю права, - мовила. - Не вiльна ж я... - Твiй пан не схоче, серденько, щоб ти, моя невiста, була крiпачкою, - дасть вольну. Ось побачиш! Ликера зашарiлася. Схопилася з лавки, сiла. До не© щось гукнули зi стежки за парканом... - Ходiмо в хату, - звiвся. - Помислимо, як припинити це лицедiйство дачне... - Ми скоро поверта╨мось у Петербург. Учора про це казала панi. - Гаразд, - дав ©й пройти. - А там i пан Микола пришле листа iз батькiвським благословенням... Ликера не озвалася. Всмiхнулась тiльки криво й пiшла вперед стежиною, посипаною морським пiском... ...Уперше вона прийшла до нього, щоб повiдомити чудову вiсть. Знайшла сама майстерню i враз постала сонцем в його похмурiй келi©. - Добридень... - Федоре! - гукнув Тарас, не тямлячи себе вiд радостi. - Це ж молода моя прийшла!.. Неси мерщiй хоч чаю! Федiр вклонився чемно молодiй i пiдморгнув Тарасовi. Потому щез. - Сiдай, сiдай, Ликеро, ось на диванi... - заметушився Тарас, не вiрячи, що це йому не сниться. - Стомилася, йдучи сюди? - А я не йшла - при©хала, - нахмурила так мило брiвки. - Нинi менi сказали, що я вже вiльна... Рвучко Тарас ступив до не© й поцiлував. - Чого ж сумна? Макаров, твiй колишнiй пан... - А зна╨те, що я - козачка, вiльна? - Вiднинi ти... - Я не була крiпачкою! - аж тупнула вона ногою. - Мене пани взяли у двiр малою, мов крiпосну... - заплакала. - А вчора вдень, як узялися писати вольну, виявилося, що я не панська... Мовчки узяв ©© за плечi й посадовив. Сiв поряд сам. Оце тобi, мiй голубе, й сво© пани!.. Взяли сирiтку в рабство, iз-милосердились!.. - Тепер ти вiльна, отже, i жити можеш вiльно, де забажа╨ш, - мовив, щоб зняти гнiв iз серця. - Знайду тобi квартиру, i там живи. Допоки не обвiнча╨мося... - А пан?.. - Ти вiльна, вiльна! Зна╨ш, тут, в Академi©, i я колись одержав волю! Це добрий знак... - схопився Тарас на ноги. - Федоре! - Несу, несу, - почулось iз коридору. Тарас метнувсь до столу, згорнув папiр, малюнки на дальнiй край. - Влашту╨мо маленький бал!.. Ликера вiльна, Федоре! - Поздоровляю, - внiс тацю з чашками старий солдат. - На волi лiпше любиться... - Тако©! Ти, Ликеро, розворушила й камiнь, - сказав Тарас. - Наш Федiр жiнок давно, як не злюбив... - Чому? - Бо дуже кохав одну, зрадливу, - промовив старий солдат. - Не дай вам бог!.. Як Федiр по щось пiшов, Ликера раптом хмикнула: - Такий старий, а теж... - Вiн, рибонько, колись також був молодий, - зiтхнув Тарас. - Можливо, якби не та, зрадлива, то й Федiр мав би нинi свою сiм'ю, притулок на старiсть лiт... - Це ваш лакей? - спитала так, мов прицiлялася до того, хто ©й слугуватиме, як стане панею. - Нi, - надто рiзко сказав Тарас. I схаменувся, пом'якшив тон: - Вiн, серденько, менi у дечiм просто допомага╨. А я йому грошима. Так i живемо - два вiдставнi солдати... - То ви солдат? А Кулiшиха каже, що сибiряка... Всмiхнувсь у вуса. - Дуже панам не хочеться, щоб ми побрались, - мовив, ото вони й ганьблять мене перед тобою. Хотiв сказать, що ©й також дiсталося iз тих же вуст, та передумав: досить i так в болотi бабралася, що розвело лукаве панство в сво©х домах. Нехай тепер виясню╨ться ©© душа, верта╨ться у рiдний свiт!.. Тим часом Федiр весело внiс самовар, а потiм рiзнi ласощi. Вклонившись дамi, виструнчився: - Прошу. Чай подано! Тарас подав стiльця Ликерi, заждав, допоки сяде, i запросив усе ще виструнченого солдата: - Сiдайте, батьку, з нами! Ликерi це не сподобалося. Напевно, ©й здалося, що цим запрошенням Тарас вернув ©©, сердешну, з князiв у грязь... А Федiр аж втер сльозу ребром долонi. - Гарна у вас дружина буде, - сказав, сiдаючи на край стiльця. - Поштива, тиха, лагiдна... - Не захвалiть... А ось i мiй боярин! - побачив уже в майстернi Михайла Лазаревського. - Хлiб-сiль... - Сiдай до нас! Михайло, зашарiвшись, найперш припав до ручки, яку йому було охоче подано, а потiм вже привiтався з рештою. - Поможеш менi знайти кiмнату для наречено©? - спитав Тарас. - Вона вже вiльна, й треба ©© забрати з того содому панського. - Вважай, що вже допомагаю, - всмiхнувсь Михайло, - Маю таку в запасi. Можемо хоч i сьогоднi глянути... - Це управитель мо©х ма╨ткiв, серденько, - сказав Тарас Ликерi. - У вас ма╨тки? Де вони? - Ось тут i там, - вказав на антресолi. - Та в головi... Ликерi жарт не сподобався. I друг його прийшов на допомогу: - Йому належить нинi вся Укра©на! - Як то? - Ну-у, славний вiн на всю Вкра©ну. - Зi слави хлiба не ©дять, - сказала чи©сь слова Ликера. I пiдвелася. - Вже мушу йти. Спасибi за чаювання... - Надвечiр я забiжу, пiдем дивитись хату, - сказав Тарас уже на набережнiй, саджаючи в ландо Ликеру. - Пане, куди везти? - спитав вiзник. - За Мойку, в Малу Мiщанську. Навiть не озирнулася. Хоч вiн стояв, аж поки видно було мiж люду та екiпажiв ©© голiвку з стрiчкою. Увечерi була сумна й неговiрка. Вдяглася, вийшла до екiпажа, яким Тарас при©хав, i мовчки сiла. Знать би, про що вона замислилася!.. А може, лiпше того не знати? Жiнки... Ах, що ти петра╨ш у цьому дiлi! Хто звiкував у парi, та й то чужi бувають, а тут... - Щось невесела моя невiста нинi... - зiтхнув Тарас. - Нездужа╨ться? - Страху нагнали панi, - озвалася-таки Ликера. - Служи, як служиш, кажуть... Квартира та, мовляв, сiльце для пташки... - Силувати тебе нiхто не буде, - сказав Тарас. - Як скучиш за наймитуванням, пiдеш назад. До волi теж людинi треба звикнути!.. - А скiльки менi ©© лишилося? Якийсь там мiсяць-другий... - сказала зло. - Вважа╨ш шлюб неволею? - спитав Тарас. - Зi мною шлюб?.. - Не знаю, - вiдповiла й згорнулась знову, немов ©жак. Михайло ©х уже чекав бiля будинку, де напитав кiмнату для наречено©. Боярин знав сво© обов'язки i дiло знав: потурбувався, щоб не далеко жила Ликера вiд Академi©. Хазяйка ©х зустрiла радо, сипнула комплiментамиi - Прошу, прошу!.. Це наречена ваша? Яка красуня! Господи, бувають же такi вродливi й милi... Вам у палатах жити!.. - Показуйте сво© "палати", - спинив Тарас той фей╨рверк. - Ось ця i ця кiмнати, - повiдчиняла дверi. - Звичайно, вам з прислугою? - Нi. - Я хотiла б, щоб iз прислугою, - втрутилася Ликера. - 3 прислугою воно зручнiше. I мало що дорожче, - пiдтримала ©© хазяйка. - Я дам хорошу дiвчину... - Крiпачку? - Так. Не думайте, що ми з якихось... Просто, був неврожай в ма╨тку... З прислугою й кiмната лiпша... - Нi, - мовив твердо. Всмiхнувся до Ликери, яка була, мов хмара перед грозою: - Побачить хочу, серденько, яка ти в мене чепурненька... Цiна? - звернувся знову до господинi. - Про це я сам домовлюся, - сказав Михайло. - Дiло мо╨ таке... Надворi вже гуляв осiннiй вiтер, хоч тiльки-тiльки як розпочався вересень. - Не холодно тобi, Ликеро? - потурбувався, бо нещодавно вона хворiла. - Нi. - Мо', зайдемо до мене в гостi? - Треба уже додому ©хати. На мене там чекають... - Хто? - Молодий i нескупий. - Ти зле жарту╨ш, серденько. Шануйся, бо... - Не бiйтеся, - захихотiла, - цього добра вам вистачить!.. Аби було здоров'я... Хоч сам не був святий та божий, груба ця простота його до болю вразила. Вiн розгубився навiть, не знаючи, як повестися i що сказати милiй сво©й майбутнiй парi. - Ликеро, жiнка повинна бути скромна, - сказав не скоро. - Мати ж!.. Пани й неволя нiвечать народу душу... - То ви ще й пiп? - прискалила лукаво очi. - Стiй, стiй! - гукнула до вiзника, що ©хав неподалiк. - Чи, може, ви бажа╨те, щоб я за Мойку тьопала, аби поглянути, чи я проворна? - пiдколупнула. Тарас спинив той екiпаж, помiг ©й сiсти й дав вiзниковi грошi. - В Малу Мiщанську! Важко побрiв до сфiнксiв набережною. У свiтлi двох лiхтарiв обличчя одного з них йому здалось насмiшкуватим... ...Збулось, нарештi, давне його бажання! Хоч протягли довгенько, та все ж нiде не дiлися - розглянули його роботи i надали йому звання статечне академiка. На урочистих зборах, пiд звуки труб, затвердили й оголосили це попередн╨ рiшення, i вiн iз зали вийшов не рядовим, що у вiдставцi, а академiком i титулярним радником. Як був, у фрацi, кинувся мерщiй порадувати свою Ликеру любу, що вже жила тут поряд i готувала собi весiльний одяг. Вона i справдi зрадiла вельми. Власне, не так йому, як фраку, в якому ще нiколи його не бачила. - А ви, Тарасе, у цiй одежинi ну чистий пан! - сплеснула вона руками. - А не збрехала панi Кулiшиха, розповiдаючи, що на весiллi в не© ви теж були у фрацi... - Сьогоднi, серденько, великий день! - промовив урочисто. - Великдень був весною, - поправила його Ликера зверхньо, як нерозумну малу дитину. - Нинi вже до покрови йдеться... - Великий день в мо©м життi, - терпляче продовжив вiн. - Сьогоднi став академiком! Ось тiльки що... - То вже не треба буде iз Петербурга ©хати? - по-сво╨му це сприйняла Ликера. Нахмурився. Йому ще мало тих перепон, йому ©© супротиву лиш бракувало! - Звання й чини не можуть нам замiнити душу, - озвався глухо. - Житимемо на Укра©нi. У повнiй тишi чути було, як ходить хтось за стiною. Нiби важкий, великий маятник... - Там хоч сусiди будуть? - озвалася Ликера журно. - Хiба в пустелi житимемо? Народ довкiл... - Я про панiв питаю. - Пани... пани... - тримався, як тiльки мiг. - Це зiлля - немов пирiй... Побудуть якийсь там час!.. - А нас вони прийматимуть? Нiчого не вiдповiв. Поганого ©й не хотiв казати, а доброго не мав чого. Прокляте рабство! В'©лося людинi в душу, виро стило в нiй лиш одне бажання - зробитись тим, хто понукав роками, хто був тобi смертельним, лютим ворогом. - Ну, як ти тут? Вже звикла? - спитав натомiсть. - Носять тобi обiди? - Спасибi, - буркнула. Схопила нишком якусь сорочку з крiсла, сховала в шафу. Тарас оглянув хату i не впiзнав. Так нiби хтось навмисне усе в нiй зрушив з мiсця, порозкидав... Ковтнувши суху, колючу слину, - як хвилювався, йому чомусь пересихало в горлi, - ступив до столу й узяв графин. Здалось на мить, що в ньому вода зелена... - Скiльки вона сто©ть? - Хто зна╨... Хазяйка ще наливала... - Важко перемiнити? - зиркнув спiдлоба. - Може, води не стало в Пiтерi?.. А я ж тебе просив, Ликеро, щоб ти була охайна та чепурна... - Овва! - Нечепурна дружина не треба навiть цигановi. - Казала ж я, щоб узяли з прислугою! - Хiба тобi самiй прибрати важко? Для себе ж... - Я наприбиралася за двадцять лiт! По-людському тепер пожити хочу. - А я тобi про що кажу? - удав Тарас, що не збагнув зата╨ного в ©© словах. - Якщо людина дужа i молода, то ©й за виграшки навести лад у хатi... Промовчала. Накинула на плечi хустку й стала бiля вiкна. Струнка, жадана, мила, як божий день, що пригасав, поймаю-чись осiннiм вогким холодом!.. За кiлька днiв прийшов сумирний, тихий. Велике дiло - якась вода в графинi! Узяв би нишком i помiняв... Де ©й було навчитися хазяйнувати в хатi, коли вона нiколи ©© не мала?.. Та й, власне, просто могла забути, не подивитися... Хазяйка дому чмихнула, коли його побачила, i провела лукавим, довгим поглядом. Про воду, певно, зна╨... А може?.. В тому поглядi помiтив вiн зневагу i спiвчуття... О господи! Невже йому судилося й крiзь це пройти?.. Хоча пробило першу, Ликера ще вилежувалася. Щоправда, вже в халатi, який вiн ©й недавно подарував. У хатi був хаос, ру©на - зроду не довелось йому такого бачити!.. Постiль не прибрана, в калюжi бiля графина - з волоссям гребiнь, поряд бруднi панчохи... Заплющив очi, слухаючи, як кров гуде у скронях. Стис кулаки... - Не хочу я тако© жiнки! - крикнув. - I ти менi не треба, старий шкарбун! - хихикнула. Бочком, бочком шмигнула з хати. - По©деш сам у свiй нiкчемний Канiв!.. Стояв, якби закам'янiв. Останн╨ слово зойкнуло луною в мозку й згасло десь у глибинах його ╨ства... Вiдчувши ноги, рушив, немов сновида, в дверi. Невже кiнець? Фiаско знову?.. Може, ще перемелеться... Навести лад у хатi - не мудре дiло... А лад в душi?.. Ти хочеш, щоб у просто© дiвчини, яка зросла серед двiрнi й набачилася там усього, були високi принципи й гармонiя краси душi та тiла?.. Принаймнi... Ти ж чотири роки був козачком при пановi. Хiба забув?.. Душа народу, вiчна ©© цнота... В усi часи пани розбещували народну душу, знищували у нiй святе! Раб ма╨ бути ницим, iнакше вiн не схоче жйти в рабствi... Нева його зустрiла вiтром, бризками. Могутня i та╨мнича, вона несла широко води, звихрюючись побiля мосту... Сфiнкси були похмурi, наче аж невдоволенi. Камiннi ©хнi лиця... Та дай ©м спокiй, сфiнксам! Ти тiльки що необережним словом розруйнував до половини зведену останню, може, вежу свою людського щастя!.. Пусте. Як кажуть, чубляться, бо любляться. Коли на кожну сварку мiж молодятами... Старий шкарбун!.. Душею я молодий... Душею? А треба ©й твоя душа?.. Ну, як же! Ми з нею одного роду-племенi... Хтось, iдучи назустрiч, зняв капелюха i привiтався. Ого! Забрiв на Стрiлку... Колись вони з Сошенком любили тут гуляти... Смiшний, тодi вiн бiдкався, що Петропавловська, - яка сьогоднi - мов на долонi, - не для таких, як вiн, нещас них крiпакiв!.. Тепер вiн ма╨ право, йому не раз обiцяно у нiй достойне мiсце... Пiшов назад. Поставили посеред мiста пугало!.. Можливо, тому вiн тут не побував з Ликерою... Чи ж то вона вже заспоко©лася, пожалкувала, що так його образила?.. Старий шкарбун... Це ж треба таке сказать!.. Всмiхнувся. Ось почекай, одружимося, то не тi╨© ти заспiва╨ш! При силi ще, хвалити бога... Може, сидить i плаче? Кинув ©й у лице такi слова!.. До слiз йому зробилось жаль Ликери. Забув, лихий, що сирота, що наймичка, що, може, ©й не випало на долю й крихти щастя!.. Наддав ходи. Як часто ми, жадаючи вiд iнших ласки, щиростi, самi ста╨м жорстокими в сво©х вимогах!.. А потiм ще й хизу╨мося сумлiнням чистим, впертiстю у досяганнi iстини, що нам тодi здавалася незаперечною. А суддi хто?.. Хазяйка дому стрiла його колючим поглядом. Не пропустила, коли хотiв пройти в "свою" кiмнату. - ╞© нема╨! - крикнула. - Гуляти вийшла? - Кобто... Забрала все й по©хала. - Куди? - А це вже, батечку, ©© саму спитайте, - пiдколупнула. - Може, коханця ма╨... Вибiг на вечорову вулицю, облiзлу й сiру, наче стара шинель. День згас уже, а нiч ще десь барилася. Осiння нiч... На перехрестi взяв вiзника й по©хав на Малу Мiщанську, у дiм Астаф'╨во©, де проживала вона ранiше, коли служила в Забiли-Бiлозерсько©. Як розповiв, що за бiда його сюди пригнала. Забiла сполошилася i водночас зрадiла. - Нема╨ в нас, Григоровичу, i не було. Казала ж вам... - Образилася, - зiтхнув Тарас. - Накинувсь ледь не з кулаками!.. Зiрвався... - Скажу вам вашу ж примовку: нема╨ зла, щоб на добро не вийшло. - Що доброго в самотинi!.. Та ще коли, як кажуть, ©деш з ярмарку... - сказав Тарас печально. Й вiдчув, що груди стали немов склянi. - Будь ласка, дайте ковток води... - простяг отерплу руку. - Iз серцем щось... Знайшов ©© на другий день. Там, де й шукав: прийшла, коли вже вiн по©хав до Академi©. - Вони не хочуть прийняти вас, - ввiйшла в свiтлицю панi, яка сама ходила його послом. - Чому? - Не знаю. Каже: старий, бридкий, та ще й сердитий!.. - Я ж попросив пробачення... - Не прийняли, не зводили, - смiялася Забiла в очi. - Я напишу! - Будь ласка. Ось вам папiр, перо, чорнило... Я вiднесу. Це ж так пiкантно - служити сво©й поко©вцi!.. Вернулася вона не скоро, але - бог змилувався! - iз вiдповiддю Ликери. - Ну, що? - подався до папiрця, який тримала в руцi Забiла. - Соблаговолили прислати це послання! - вручила йому врочисто. - Примусили чекати вас - писали вельми трудно... Вiн розгорнув поспiшно i прочитав, не вiрячи сво©м очам: "Послухай, Тарас! Тво©х записок тут нiхто не потребу╨. У нас в сортирi паперу й так достатньо", - Це... це вона писала?! - А хто ж iще... Свiт почорнiв, обвуглився. Затис в руцi той папiрець i важко встав... Похитуючись, ступив чомусь холодною, як лiд, пiдлогою i скрикнув - щось йому рвонуло груди!.. Отямившись, збагнув, що вiн у себе на антресолi. Лежить не в лiжку, а на пiдлозi, з яко© тягне холодом, немов зi склепу... Спробував поворушитись - груди озвались болем. Дихав i то ледь-ледь, бо кожен глибокий вдих вiдлунював у тiй болючiй пустцi. Почулись кроки... - Що тут? - спитав Са╨нко. Ледве добув iз горла голос: - Ходи сюди... Упав ось... - Може, добуть вогню i запалити свiчку? - Менi б пiдвестись... Згодом вiдчув, як дужi руки взяли його й пiднесли... Так батько брав заснулого бiля кабицi й вкладав на сiно в клунi або на полик в хатi... От тiльки бiль!.. - Нап'╨тесь, може, лiкiв? - страждав над ним Са╨нко. Уже горiла свiчка, i видно було схвильоване його лице. - То дай... - озвався тихо. Знав по собi, як важко бачити чужi страждання й не мати сили допомогти... Ох тi пекельнi ночi бiля малого Дмитрика, що згас в Новопетровському!.. Слухняно випив лiки й лiг, удаючи, нiби йому полегшало. - Йди спи, Iване, - мовив. - А свiчка нехай горить... Вже ранок, мабуть, скоро... - Який там сон... - махнув Iван рукою. Проте пiшов. - Гукайте, коли чого!.. - озвався вже з майстернi. - Гаразд. Ти спи... Бiль не вгавав. Помiтив, що вiн навально збiльшувався, коли лягав, тому пiдтягся трохи й сiв, мов у крiслi. Що там у нього в грудях сталося?.. Якби заснути... Дихать ста╨ все важче, ковток повiтря кошту╨ йому страждань... Чи скоро ранок?.. Забув, куди поклав годинника, й тепер мав ждати дзвону iз Петропавловсько©. Без не©, бач, не обiйтись... Заснути б!.. Даремно, мабуть, не попросив Iвана дмухнуть на свiчку. Може, в пiтьмi заснув би швидше... Самому йому не встати... - Мамо!.. - покликав раптом матiр i сам злякався. - Ти все не спиш? - озвалася. - Спiвала ж тобi "Котка"... - Я вже старий, нездужаю... - Для мене ти сьогоднi лиш народився... Принесла бабка погодувати - а очi в тебе синi, немов барвiнок... - Вони тепер уже не тi... - Я пам'ятаю синi... Зелененький барвiночку, Стелися низенько... Сльоза скотилася йому щокою, вусами... Першим прийшов його повiншувати iз днем народження Михайло Лазаревський. По тому, як розширилися в сердеги очi, Тарас збагнув, що вигляд у нього нинi кепський. Та й бiль у грудях не вiдпускав... - Ну як тут наш новонароджений? - спитав Михайло весело. - Готовий приймать здоровлення? Нагнувся, поцiлував у щоку. - Недобре менi сьогоднi, брате... - сказав Тарас. - Погiршало менi вночi... - Я вже послав за лiкарем. - Ти напиши Варфоломi╨вi, що зле... Замовк, оскiльки кожне слово вiдлунювало у грудях болем. - Прилiг би... - ледь не плакав над ним Михайло. - Учора ж ти... - Не можу лягти - болить... А де ж той Едвард Якович? Чув голос свiй, мов за стiною, далеко десь. - Михайло! - Я тут. - Ти ж напиши... Де ж той Барi?.. Вогонь у грудях... Крокiв вiн не почув. I перших слiв. Побачив уже обличчя лiкаря, який схилився над ним, щоб вислухати. - Як ви? - спитав Барi. - Пiдстрибую... - всмiхнувся. - З ночi пекучий бiль у грудях... Барi нахмурив брови, приклав до вуха трубку. Не довго й слухав. Випроста'вся, сказав щось Лазаревському й став готувати мушку. Коли поклав на груди, Тарас вiдчув полегкiсть. Не став питати, що з ним. Хоч не хотiлось вiрити, вiдчув, що справдi пора настала "риштувать вози в далекую дорогу"!.. - Прийшла депеша з Харкова, - сказав Михайло тихо. - Вiтають iз днем народження, бажають щастя... - Дякую... - 3 Москви також, Михайло Щепкiн... - Добрий вiн чоловiк... - I з Нижнього. - Спасибi всiм... Вiдчув, що очi йому стуля╨ спiзнiлий сон. - Хтось вiдчинiть кватирку... Й дайте ковток води... - озвався знову здалеку. Коли заплющив очi, долинув голос материн, якого вiй згадав лише сьогоднi... Ходить сон коло вiкон, дрiмота коло плота... Хотiв гукнути матiр, та побоявся сполохати ©© "Котка". Став дрiмоту сон питати: - Де ми будем ночувати?.. Коли б iще побачити ©© лице... А душi мають лиця?.. Iнакше як впiзнати свою рiдню, померлих друзiв?.. Чи то Брюллов за муки сво© в Iсаакi©вському попав у рай?.. А як нема нiчого, окрiм життя, на цьому свiтi бiлому?! ╙ добра пам'ять, дiло, що ти зробив... I в народ - безсмертя тво╨ i всiх!.. Там, де хата теплесенька, Де дитина малесенька... Побачити б ©© лице!.. Бо як ©© впiзна╨ у сонмi душ?.. Бiль розбудив. А може, вiн i не спав, а тiльки марив, змучений... У грудях клекотiло, так нiби там кипiло щось... Над ним стояв Микешин. Щось говорив, тис руку... Оглушений нестерпним болем, не чув тих слiв. Напевно, поздоровляв... Були тут ще Василь та Олександр - брати Михайла Лазаревського. Похмурi всi, стривоженi... О, тут i Лев Жемчужников!.. Кивнув йому i запитав, ледь чуючи свiй незнайомий голос: - ╙ манiфест? Дали вже людям волю?.. - Нема╨. - Вмру й не знатиму... - Та що ти, батьку! Лiкар менi сказав... - Чи душi мають лиця? Присутнi перезирнулися. - Зустрiну там Брюллова, Жуковського... - Ти нас усiх ще переживеш! - крiзь сльози гукнув Жемчужников. - А де Барi? - От-от прийде, - сказав Михайло Лазаревський. - Пробачте, що зiпсував так iменини... - Видужа╨те, то надолужимо! - утiшив його Микешин. У Петропавловськiй пробило третю. - Волi ще не чувати? Що кажуть тво© царi й вельможi? - всмiхнувся до Микешина. - Мо© - мовчать. У них iз гiпсу голови... - У бронзi знову мовитимуть: "Шануйте нас, бо ми великi й славнi!.." Де ж той Барi?.. Бiль роздирав, накочувався, мов хвилi в морi. Мушка уже не дiяла. Йому дали мiкстуру... Мов крiзь туман iз болю, побачив знову лiкаря. Вiн щось писав... Напружився й почув його, дав вiдповiдь, що впала, як у воду, у той туман... Невдовзi вiдчув полегкiсть. Груди йому отерпли раптом, здерев'янiли. - А де Барi? - У нього ж ти не один, i гiршi ╨, - сказав Михайло, щоб пiдбадьорити. - Ти будеш уже одужувати... Хоч знав, що це пустi слова, на диво, йому хотiлося повiрить ©м. - Коли б менi дiждатись квiтня, рушив би на Укра©ну... I не вернувся б!.. - Землю ще ж не купили, - сказав Василь. - Пожив би поки в приятелiв... - Обрид тобi так Петербург? - спитав Михайло. - Славлять тебе, друкують... - Слава, як колискова пiсня, нагонить сон... Додому треба ©хати, у свiй народi.. - По©демо, Тарасе, вдвох, - сказав Василь. - Я буду вам за джуру. - Для цього ти, Василю, вже заважкий, - всмiхнувся. - На побратима тягнеш... Якби менi додому, я там ураз одужав би!.. - А так, а так... - погоджувався iз ним Михайло. I тiльки очi були у нього сумнi-сумнi... Увечерi прийшли Барi й Круневич. Похмуро, мовчки вислухали по черзi груди й мовчки зiйшли униз. - Консилiум... - сказав Василь... - Щоб дво╨ таких знавцiв та не здолали якусь там хворiсть!.. Йому ж тим часом гiршало. Як вислуховували, то повертали сюди-туди й збудили бiль, що задрiмав... Вернулися два ескулапи. Глянув на них Тарас i, не спiймавши погляду, все зрозумiв. - Давати й далi лiки, - сказав Барi Михайловi. - Поставим другу мушку... - Це криза, пiк хвороби, - озвався i Круневич. - Узавтра буде краще... - Весною ми по©демо на Укра©ну, - сказав Василь. - Дозволите? - По-мо╨му, - стенув Барi плечима, - це буде лиш на користь... - Принаймнi не зашкодить, - пiдтримав його Круневич. Вони пiшли. Михайло, що проводжав, вернувся з телеграмою. Тебе здоровлять знову! - Читай... - "Петербург, Академiя мистецтв, Тарасу Шевченку. Батьку! Полтавцi поздоровляють любого Кобзаря з iменинами i просять: утни, батьку, орле сизий! Полтавська громада". - Спасибi, що не забувають... - не скоро сказав Тарас. Чи бiль, чи сльози йому здавили горло. Воiстину: я сплю, а серце мо╨ не спить! Вiн тут нездужа╨ вже третiй мiсяць, а вiршi його мандрують по Укра©нi, знаходять вiрних друзiв, а може, й послiдовникiв ним розпочатих великих справ... - Ви, мабуть, хочете побуть самi? - спитав Василь. - Заснути б... - Поспи, поспи, - торкнувся його чола Михайло. - Ми там, внизу, посидимо. - Iдiть додому, - тихо сказав Тарас. - Iван побуде... - Вранцi я забiжу, - не мiг нiяк лишити його Михайло. Не помiчав, що сльози тихо сканують йому з очей, виблискують у бородi. - Спасибi тобi за все, Михайло, - сказав Тарас. - Не мав я жiнки, брате, зате господь мене сподобив другом таким, як ти, братами тво©ми милими... - То вранцi я забiжу... Кивнув йому, всмiхнувся крiзь бiль i жаль. Провiв його очима, послухав добре знану його ходу... Хотiв назад гукнути i щось сказать важливе, та голос десь подiвся!.. Ат, все одно... Важливi нинi тiльки життя i смерть... Не через те, що вiн бо©ться смертi, - вмирати всiм не хочеться, - а через малiсть зробленого для Укра©ни, для волi й долi рiдного свого народу. Може, якби вiдчув, що мало так лишилося йому на свiтi жити, i зосередив усю свою увагу i силу всю на основному, то мав би бiльшi успiхи... Або не мав би й того, що ╨... I все-таки, якщо признатись щиро, згайновано часу немало. I мало так написано за цi роки поезiй... А в них же, в них його найбiльша сила!.. Малюнки що - подивляться, похвалять чи погудять i йдуть собi... Поезiя ж - огненний меч, що захища╨ правду й кара╨ зло!.. Невидима i всепроникна зброя, що множиться в серцях людей, гурту╨ ©х у легiони мислячих i небайдужих. А там, де мисль i совiсть, там - перемога iстини!.. У Петропавловськiй куранти били пiвнiч. Розпочиналася нова доба... Для нього ж цi удари розпочинали i сорок восьме коло його життя!.. Аж сорок восьме... Лиш сорок восьме... Мало це чи багато? Старiсть чи тiльки зрiлiсть?.. Дiд он прожив удвiчi бiльше!.. А батько й мати?.. А Катерина - його сестра... Потрiскуючи, спливала свiчка, танула... Чомусь йому здалось пророчим ©© горiння, i вiн дмухнув, аби не дати вогниковi дiйти кiнця i згаснути в калюжцi лою. Бiль пронизав од того руху груди, затьмарив молок!.. Уже в пiтьмi вслухався, як затуха╨, зменшу╨ться гаряча хвиля... Тихо, немов скрадаючись, вернулась думка... Дивно, але думки, його нiчнi самотнi й щирi думи тамують бiль... Двором, куди виходило його вiкно, пробiг хтось, хруськаючи тонким льодком. Минулий день був теплий, ледь не весняний, а нiч, видать, iз морозцем... Як там не ╨, а по зимi... Почувся смiх. Жiночий, схожий вельми... Та цур йому! Минуло вже пiвроку, а вiн, той смiх Ликерин, не затиха╨ в його душi... Йому зда╨ться iнодi, що винен сам, що мав би так повестися, аби дрiбне не затулило сутi, а чорна хмара рабства не заступила ©м сонця волi... Он Лев Жемчужников узяв просту, крiпачку, а як живуть!.. А скiльки тобi лишилося того життя?.. Хто зна╨... Можливо, в тiй любовi, в тому одруженнi i перемiнi було його здоров'я, його лiта... Вiн вiдчував, вiн намагався вирватися з цього старого склепу, iз Петербурга, з жандармських рук на волю, на Укра©ну, на крутолобий берег свого Днiпра!.. На жаль, вона, його остання люба, не зрозумiла його душi, не пiднялася серцем сво©м жiночим над напiвсонним розумом i марнотою свiту, в якому гiрко виросла i розцвiла... Обох згубила, бiдна... Вона, можливо, i не збагне, ким мала стати i ким не стала по пустотi сво©й душевнiй, а вiн вiдчув вiд того дня, що в грудях носить камiнь, який весь час зростав i важчав... Дивно: була любов, а став холодний камiнь... Бр-р! Як тут вогко й холодно!.. Як душать стiни, темрява!.. Добув вогню i запалив, тремтячи й задихаючись, низьку застиглу свiчку. Пробило першу ночi. Коли б поспати трохи... А сон не йде, а думка б'╨ться-в'╨ться, неначе зiгнана з гнiзда пташина... Може, вона помiтила тiнь чорних крил?.. Та нiби ж йому полегшало... Бiль ледве-ледве жеврi╨... Як i тодi, коли з'явився вiн бiля серця вперше, в безсоннi ночi страдницького кохання... ...Йдучи з обiду, бачив ключ журавлiв. Летiли в сiрiм небi й кричали тужно... Сфiнкси ©х провели байдужим камiнним зором, а вiн, Тарас, прикутий до Фонтанки, ледь не заплакав, дивлячись на ©хнiй лет... Чого вони, сердешнi, так припiзнилися, хто не пускав?.. Тепер сидiв у темнiй сво©й майстернi, а думкою летiв на пiвдень, туди, де ясно й тепло, де золотом горять га© i терпко пахне яблуками й отавою... Вiн не просив ще дозволу по©хати на Укра©ну, та з дечого вже зрозумiв, що й академiк Тарас Шевченко на ланцюгу в синьомундирих i що йому не вiльно ©хати, куди захоче, i жити там, де прагне його душа... А журавлi летять собi Додому ключами. Плаче козак - шляхи битi Заросли тернами... Згадався вiрш, написаний ще того року, як викупили його з крiпацтва. Минуло ледь не чверть столiття, власне, життя його минуло, а й досi мiж ним i рiдним кра╨м - тернистий шлях!.. Узяв портрет зi столу. Тут вiн ще дужий i молодий. Зi свiчкою в однiй руцi й пером у другiй... Влiтку зробив офорт... Тодi вже його поймала туга за втраченими давно лiтами. Мов вiдчував, що незабаром кинуть йому в обличчя, як звинувачення, що вiн старий... Лише тепер побачив, що написав "Плач Ярославни" на цьому ж таки офортi. Попав пiд руку, видно... Як вiршi йдуть, то пише, де завгодно. Було, й на стiнах просто... Було, було!.. - Дозвольте? - А-а! Заходь, заходь, Миколо, - устав назустрiч Гербелю. - А я оце сиджу собi та й згадую свою далеку молодiсть... - Я пам'ятаю вас молодим, у Нiжинi, - нодав Микола руку. - Таким, як я оце тепер... Й ви написали менi в альбом: "За думою дума ро╨м вилiта╨..." Який я був тодi щасливий!.. - А нинi я щасливий, що ти прийшов, - обняв Тарас хоч молодого вiком, але старого приятеля. - Хiба вже хтось вам показав? - Що? - Таж "Кобзар" росiйською... А я хотiв вам особисто!.. - Нi, ще не бачив. - Справдi? - засяяв Гербель. - Ось вiн! - дiстав iз саквояжа. - Прошу любити й жалувати... Дивно було тримати в руках свою на iншiй мовi книжку. Все те i нiби якесь чуже... Перекладали Крестовський, Курочкiн. Берг, Мей, Плеще╨в, Михайлов i, найбiльше, звичайно Гербель, сам видавець. - Спасибi тобi i всiм, - розчулено сказав Тарас. - Це наш святий обов'язок. I щастя! - мовив Гербель. - Дозвольте, я тут напишу... Присiв до столу, узяв перо. - Тарасу Григоровичу Шевченку, - казав уголос те, що писав, - вiд шанувальника його таланту й перекладача та видавця його творiв Миколи Гербеля... А що це у вас таке? - узяв офорт iз "Плачем Ярославни". - Почав переклад "Слова о полку Iгоревiм"... - Давно? - Ще влiтку. - Скiльки вже переклали? Лише махнув рукою. Щоб не Ликера, точнiше, щоб не його любов до не©, то, може, все зробив би... А втiм, не тiльки його невдале сватання та женихання тому виною... - А землю вже купили бiля Днiпра? - Ще нi. Не хочуть менi продати панки-ляшки. Купую вже бiльше року... - Справдi, це хтозна-що! А ви купiть на брата або сестру. - Вже пробував. I нинi брат Варфоломiй в одному мiсцi моститься... - сказав Тарас. - По©ду на Укра©ну... Оце дивлюся, що б вам подарувати... - Автограф! Усмiхнувся, узяв iз купи аркушiв рукопис вiрша, написаного не так давно, й подав Миколi Гербелю. Той ухопив i став читати вголос: Поставлю хату i кiмнату, Садок-райочок насаджу. Посиджу я i походжу В сво©й маленькiй благодатi. Та в одинi-самотинi В садочку буду спочивати. Присняться дiточки менi, Веселая присниться мати, Давне-колишнiй та ясний Присниться сон менi!.. i ти!.. Нi, я не буду спочивати, Бо й ти приснишся. I в малий Райочок мiй спiдтиха-тиха Пiдкрадешся, наробиш лиха... Запалиш рай мiй самотний... Замовк. Дiстав хустину i витер очi. - Жiнки, жiнки! - озвався. - Все зло вiд них! - I нашi матерi були жiнками... - тихо сказав Тарас. Помовчали. Микола нишком перечитав iще раз вiрш, згорнув ласкаво аркушик i заховав собi в кишеню. - Дякую. Я став сьогоднi багачем! - всмiхнувся. - До речi, ви пам'ята╨те, з ким при©здили в Нiжин, коли ми з вами стрiлися? То вiн прибув у Петербург, питав про вас. - Чужбинський? - Еге. Тарас нахмурився. - А чи читали його паскудну оду царевi й збро©, що вiн вмiстив у "Русском инвалиде" чотири роки тому? - В "Санкт-Петербургских ведомостях", - поправив чемно Гербель. - Читали отже? Пiдлiсть, та ще яка! - Не перший i не останнiй... - Я ж з ним дружив, - сказав Тарас. - А цим лестивим опусом вiн нiби плюнув менi у саму душу!.. Солдатовi, в страшнiй пустелi... - Хто з нас, Григоровичу, не без грiха... - Поет не ма╨ права на грiх вiдступництва. Iнакше вiн не поет. - Як точно й страшно сказано!.. Тарас промовчав. Згадував готель "Царьград" в Чернiговi, де вiн платив сво©ми й за Олександра, що мав незборну пристрасть до самовара, й Новопетровський забутий богом форт, де прочитав довжезний вiрш Чужбинського... - То я пiду, - сказав Микола тихо, помiтивши його задуму. - Дякую за подарунок. - Спасибi й вам за книжку! - обняв Тарас з