, мовчи, Феофано, - зцiпивши зуби, велiла вона собi, - бо найменша помилка буде згубою. Треба ждати, що далi скаже Вард". Вона швидко дiзналась про те, що сталось: Iоанн Цимiсхiй усунув вiд царювання ©© синiв - Василя й Костянтина, - мовчи, Феофано, мовчи! - iмператор Iоанн вислав на острiв Лесбос брата iмператора Никифора Льва, а його сина Варда i небожiв - у далеку Амазiю; Феофано пiзнала вдачу нестримного Iоанна; патрiарх Полi╨вкт помер, i iмператор змусив собор ╨пископiв обрати патрiархом ченця з Олiмпу Василя, - Феофано намагалась не пропустити жодного слова з розповiдi Варда. - А зараз, - тихо шепотiв вiн, - Лев Фока з сином почали повстання в Каппадокi©, i хоч у Болгарi© неспокiйно, iмператор Iоанн зняв у Фракi© й Македонi© кiлька легiонiв i на чолi з Вардом Склiром i патрикi╨м Петром послав у Азiю. Iмператор Iоанн бо©ться, вiн засипав хлiбом Константинополь. I знову Феофано мовчала, бо не могла зрозумiти й збагнути, кому ж служить Вард i хто його послав до не©. Аж тодi Вард Валент сказав: - Тому проедр Василь послав мене сюди, василiсо, сказати тобi, що вiн про тебе дума╨ й дба╨. Проедр жде, чим скiнчиться повстання в Азi© й що станеться в Константинополi. А тодi дасть тобi про все знати й допоможе... Жди, василiсо. Тут, на Протi, ╨ нашi безбородi, я пройду до тебе завжди, коли звелить проедр! Феофано зрозумiла, що в цiй iмперi©, де вона живе, i де все робиться заради слави, честi, багатства небагатьох людей, i де небагато цих людей один одного вбивають, рiжуть, вiшають i карають, мусить бути i такий чоловiк, як проедр Василь... Вона, здавалось, бачила його в цю хвилину: кощавого, непомiтного, висохлого, з ласкавою посмiшкою на лицi, тихим приглушеним голосом, довгими, тонкими пальцями. Цi╨© ночi вiн, як i завжди, iшов Буколеоном, стерiг спокiй василевса. "Василевс!"Феофано посмiхнулась, згадавши це слово. Ще вона подумала, що в цiй iмперi© повинно бути i ╨ мiсце саме для тако© жiнки, як вона. Це вона прикраша╨ й повинна прикрашати чорнi ©© палати залитi кровлю опочивальнi. Вона - квiтка Пропонтиди i зараз повинна терпляче ждати наказу свого спiльника i друга - проедра Василя. Феофано ступила вперед, взяла руку Варда Валента. Ця рука тремтiла. Вона доторкнулась гарячими сво©ми устами до його обличчя. Вiн був не безбородий. 5 Чорним вихором, бурею летiв з дружиною сво╨ю на пiвдень вiд Ки╨ва князь Святослав. Поруч з конем князя Святослава, як i у во╨вод i бояр його, а так само й у во©в, скакало ще по дво╨-тро╨ вiльних коней. Вершники пересiдали з коня на коня, спали по кiлька годин перед свiтанком - i мчали далi й далi... Не всi во© витримували. Дехто з них лишався в городах i селах полянських i в Уличськiй та Тиверськiй землях, щоб наздогнати князя згодом. На всьому скаку падали в полi конi, але вже iржали новi, - все ближче було до Дунаю. У холоднi осiннi ночi вершникам було жарко, серед денно© спеки ©х остуджував зустрiчний вiтер, на свiтаннi вони з'©дали черствий шматок хлiба, увечерi запивали його водою. Коли вони ви©жджали з Ки╨ва, ©х було тисяч десять, а коли вже проминули Буг i Днiстер, ©х не зменшилось, а стало бiльше, бо навкруг була рiдна земля i в цей важкий час голос князя Святослава чули тиверцi й уличi. Але не тiльки там, де пролiтав князь Святослав з сво╨ю дружиною, гомонiла й вставала земля. Чим далi вiд Ки╨ва на пiвдень мчала дружина Святослава, тим далi на пiвнiч, на захiд i на схiд йшла вiсть про те, що на Дуна© крешуть iскри мечi, до хмар летять стрiли, болгарськi боляри разом з гречинами iдуть всп'ять Руськiй землi. I, як це бува╨ перед великою грозою, коли стигне лист, скнiють води, завмира╨ земля, так i в цей грiзний час - скiльки не ©хала дружина князя Святослава, вона не бачила не тiльки печенiгiв, а навiть ©хнього слiду. Здалеку тiльки було чути, як гула пiд копитами коней земля в степу. То печенiги тiкали з улусами сво©ми на схiд - до Днiпра, i на пiвдень - до моря Руського. Так i мчав князь Святослав з дружиною сво╨ю -через землi Полянськi, через Дике поле, землi уличiв i тиверцiв, усе ближче до Дунаю. Коли ж до Дунаю лишалось пiвночi ©зди, перед заходом сонця князь Святослав, що пiд знаменом сво©м ©хав попереду дружини, раптом зупинив коня. Сонце заходило. На далекому обрi© видно було слiпучо-багряне плесо рiки, синi гори потойбiч. За князем стояла, не розумiючи, чому вони зупинилися, дружина. - До Дунаю вже недалеко, - сказав князь, - пiвночi ©зди туди, пiвночi назад. Що там робиться, ми не зна╨мо, а знати мусимо. Нехай дружинники нашi по©дуть до Дунаю, а до ранку повернуться. Дружина ж наша нехай спочива╨, невiдомо, що буде завтра. I враз кiлька вершникiв одiрвались вiд вiйська, полетiли в багряне небо, що стелилось далеко над Дуна╨м. Всi ж iншi во© сходили з коней, розбивали стан без вогнiв, пускали в попас конi, далеко на всi кiнцi - i вiд чола, i вiд озадку - послали сторожу. Коли стемнiло й на сходi виплив червоний великий мiсяць, вiн побачив у полi стан князя Святослава. Розкинувшись на землi, поклавши пiд голови сiдла, а пiд себе опони, лежала, спочивала дружина князя. Вона заробила цей короткочасний сон, за нею чорним слiдом серед сiрих степiв стелилась дорога вiд Ки╨ва. Вона повинна була спочити, бо, може, завтра буде над Дуна╨м великий бiй. Дружина стояла на правдi, i хоч, може, на когось з во©в уже чатувала близька смерть, але всi спали спокiйно, мiцно. I разом з дружиною сво╨ю, поклавши пiд голову сiдло, а пiд себе опону, заснув i князь Святослав... Вiн прокинувся до свiтання, бо почув, як десь далеко в полi гуде пiд копитами земля. Сiв. Прислухався. Схопився на ноги. Кiнський тупiт линув з поля, вiд Дунаю, ©хало небагато вершникiв, вони мчали повним скоком. Через короткий час вершники зупинилися в станi перед князем Святославом. - Бiда, княже! Учора болгари копi╨м взяли Переяславець. Во© нашi стоять на березi Дунаю, ждуть тебе, княже! Дружина князя вже була на ногах. Швидко свiтало, але князь велiв людям по©сти. Сiвши на опонi, вiн i сам по©в - шматок солоно© конини з хлiбом. По росах во© вели коней. З усiх кiнцiв з голубих туманiв ви©жджала сторожа. Небо було чисте - вiщувало сонячний день. I, спочивши, а тепер по©вши, сiли во© на коней, що випаслись за нiч, полетiла дружина на захiд, до Дунаю. Сонце ще стояло високо в небi, коли вони зупинили коней в очеретах лiвого берега Дунаю, де на тихiй водi стояли ©хнi лодi©. I одразу ж почали переправлятись на правий берег, де було головне вiйсько. Князь Святослав зустрiвся на високiй кручi з князем Улiбом, Свенелдом i iншими во╨водами, розповiв, що сталось за цей час у Ки╨вi, про смерть княгинi Ольги, вокняжiння Ярополка, Олега i Володимира, про печенiгiв i зустрiч з каганом Курею. - Роме© роблять чорну свою справу й тут, - почав Свенелд. - Уже, княже, залишили ми багато городiв i сто©мо тiльки тут, над Дуна╨м. - Чому ж залишили городи? Де нашi во©, де болгари? - кричав князь Святослав. - Усi вони тут, стоять на березi, - вiдповiв Свенелд. - Але кесар Борис i його боляри зiбрали багато загонiв, що розтеклися повсюди, дiяли, як змi©... - Як же ви могли допустити, щоб боляри зiбрали цi загони, чому не пiшли на них одразу великою силою? Во╨вода Свенелд мовчав. - А ти що скажеш, брате? - звернувся до князя Улiба Святослав. - Я збирав таку силу. Але ми тодi запiзнились, бо почались заколоти в Дана© i потiм Плисцi... - Хто запiзню╨ться на бранi, згубу чинить собi й сво©м людям... - Опрiч того, берiг я во©в, не хотiв велико© кровi. - Аще кров хто на бранi свою шкоду╨, багато пролл╨ ©© пiзнiше й бездоб, - промовив князь. - Недобре зробив ти, брате Улiбе, мало ти зробив, во╨водо Свенелде. Потягнемо тепер, дружино моя, нiде тут впасти! Пiднявши голову, князь Улiб дивився вдалину, на пониззя Дунаю. Взявшись за криж меча, мовчки стояв i нiби боявся дивитись в очi князевi Святославу Свенелд. До вечора дружина Святослава переправлялась на правий берег. Туди ж, залишивши в гирлi сторожу, пiдiйшли й лодi©. Князь наказав лодiйним воям, не гаючи часу, пливти Дуна╨м до Переяславця. Туди ж вiн повiв через болота i драгви, стежками, якi тепер добре вiдомi були воям, i всю свою дружину. РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ 1 I веде князь Святослав всю свою силу на захiд. Сам з головною дружиною iде шляхом, що тягнеться вiд Дунаю до Планини, князь Улiб веде дружину по праву руку вiд нього, де на помiч князевi вже поспiшають угри, з лiво© ж руки, де в передгiр'© блука╨ найбiльше болярських загонiв, поперед сво©х во©в ©де на баскому конi суворий, замислений во╨вода Свенелд разом iз сином Лютом. А вже в городах i селах болгарських, почувши про те, що князь Святослав з ними, пiдiйма╨ться все живе. Дружини з болгар заливають усi простори мiж русами, i зда╨ться, що встала над Дуна╨м, посува╨ться з громом i блискавицею вперед страхiтлива грозова хмара, яко© нiщо не може зупинити. Позаду ж всього цього во©нства на болгарському возi з високими колесами, який тягнуть четверо волiв, похмурий сидить у чорному платнi, низько насунувши на лоба високу баранячу шапку, хижими очима дивиться з-пiд густих чорних брiв на свiт василiк Калокiр. У Переяславцi вiн пiдходив до князя Святослава, нарiкав, що без нього битва затяглася, цiкавився, як скоро дума╨ Святослав взяти Преславу? Дивно вiдповiв на це василiку князь Святослав: - А Преслава вже давно наша. - Як?! - крикнув Калокiр. - Туди так далеко, перед нами багато бо©в... - Преслава давно вже наша, - промовив князь, - i шкода, що ти не побував там, подруг мiй. Про цi незрозумiлi слова й дума╨ Калокiр, насунувши на лоба шапку, позираючи навкруг хижими, злими очима. Низькi хмари стеляться над Болгарською землею, дрiбний дощ сi╨ться над спушеними полями, риплять вози на шляхах, iржуть, тупотять конi. А вже попереду чути багатоголосий крик, вже там бряжчить зброя, почалася сiча велика: за кров - кров, за смерть - смерть. Так удруге пада╨ Плиска, Даная, руськi во© ламають ворога й вступають у Преславу! 2 За Преславою у Вишньому градi во© захопили чимало боляр, що збирались утiкати. Серед широкого двору града стояли навантаженi вози, у високiй колимазi сидiла на подушках жiнка якогось знатного роду з двома дiтьми, сам рудий, з довгою бородою й вусами, одягнутий у багряницю i червонi сандалi©, чоловiк гарцював бiля колимаги на конi. ╞х оточувало чимало озбро╨них мечами й списами во©в. Це був кесар Болгарi© Борис, його жона й вища дружина... ...Кесар i князь зустрiлись у Преславi в старому теремi болгарських каганiв, у однiй з свiтлиць, де колись жив i помер каган Симеон. Вузькi вiкна в цiй свiтлицi були завiшенi. У кутку горiли два свiтильники, променi яких виривали з пiвтемряви багато речей, що зберiгали пам'ять про кагана Симеона i про його дiла. На багатьох полицях пiд стiнами видно було книги, написанi Симеоном. Ще на однiй полицi тьмяно поблискували золотi й срiбнi корчажцi, келихи, а мiж ними стояв i келих, зроблений каганом Крумом з черепа iмператора роме©в... Коли во╨вода Свенелд з двома воями завiв кесаря Бориса до цi╨© свiтлицi, князь Святослав сидiв, спершись пiдборiддям на руки, за столом i зустрiв кесаря довгим, допитливим поглядом. Кесар Борис, що не встиг навiть переодягнутись, стояв перед князем дуже блiдий, з непокритою головою, дивився сполоханими, широко розплющеними очима. - Здравей, княже! - нарештi вирвалось у нього. - Здоров будь, кесарю, - холодно вiдповiв Святослав i звернувся до Свенелда: - Ти йди... i во© нехай iдуть. Ми поговоримо з кесарем самi. Свенелд зробив знак дружинникам, вони разом вийшли з свiтлицi. Так князь Святослав i кесар Борис залишились у свiтлицi удвох, вiч-на-вiч. - Куди ж це ти, кесарю, збирався вирушати? - запитав Святослав. - Чого мовчиш, не вiдповiда╨ш? А втiм, що запитую тебе про це?! Вiдаю, куди збирався рушати. У Константинополь, до iмператора роме©в? Адже так?! - Ти сi прав, - сухим голосом промовив Борис. - До Константинополя. А куди я ще мiг тiкати? Князь Святослав похитав головою. - Горе кесаревi болгар, якому нiкуди вже й утiкати, - суворо сказав вiн. - Була могутня Болгарiя, коли жив дiд твiй Симеон; умiв битись сам i знав, до кого звертатись у важку годину. Запитай у кого хоч в Болгарi© та й у нас на Русi про нього: о, скажуть, добрий то був каган, справедливий, тодi й Болгарiя була незборна, а Вiзантiя тремтiла перед нею. Потупившись, кесар Борис мовчав. - Твiй батько Петро зрадив Русь, - вiв далi Святослав, - ти докiнчу╨ш справу свого батька, продав Болгарiю iмператорам. Через вас Болгарiя подiлилась навпiл i стiка╨ кров'ю, ти винен у тому, що вiд Дунаю до Преслави голови склали тисячi во©в руських i болгарських, бо я ж i батьку тво╨му, i тобi пропонував мир, а не вiйну. Що ж менi тепер з тобою зробити? Убити, чи що? I раптом, нiби тепер тiльки зрозумiвши, що йому загрожу╨, кесар Борис впився великими, зляканими очима в Святослава, хрипко крикнув: - Княже Святославе! Ти сi прав, прав, княже. То ╨ справедливо, схибили ми, схибив i я. Але ми живемо так - до Ки╨ва далеко, до Константинополя близько, а iмператори мають велику силу. Боявся я ©х, i не токмо сам, усi боляри. Змилуйся надi мною. Даруй живот! Князь Святослав сидiв у кутку свiтлицi, склавши на грудях руки. Жарко горiли свiтильники, довгi язики ©х коливались, на стiнах свiтлицi миготiли тiнi, i сам кесар Борис, здавалося, хита╨ться серед цих сiрих стiн. - Нiкчемний кесарю! - схопився Святослав. - Не вмiв ти жити, не вмi╨ш i померти. Вiн пройшов по овiтлицi, зупинився бiля вiкна й дужим помахом руки розкрив запону, якою воно було завiшене. I тодi стало видно, як за Преславою буя╨ пожежа, а на небi пломенi╨ багряна заграва. У тишi стало чути тривожнi удари била за вiкном i далекий, схожий на шум моря багатоголосий крик. - Як би я хотiв, - сказав Святослав i показав рукою за вiкно, - щоб тебе, отакого, як зараз, бачили й щоб чули мою з тобою розмову всi болгари... Але вони ©© не чують. Що ж, може, колись пригадають мо© слова... Я мусив був тебе вбити, бо такий кесар, як ти, Болгарi© не потрiбен. Але без кесаря Болгарiя не може бути, бо хто ж поведе ©© на ту брань, вiд яко© сьогоднi здригаються гори, i на тi бранi, якi будуть ще й колись. Кого менi поставити на кесаря? Брата твого Романа - так ви один одного достойнi... Кесар пiдвiв голову й пильно стежив за Святославом. - I не за вас, кесарiв, - говорив Святослав, - серце в мене болить, - за Болгарiю. Мiцною хочу бачити ню; скарби великi, знаю, зiбрали кагани. Не по дань я сюди прийшов - хочу, щоб Болгарiя зберегла сво© скарби. - Княже Святославе! - крикнув Борис. - Ти дару╨ш менi живот? - Хочу дарувати... - Княже Святославе, - урочисто промовив Борис, - тодi я весь живот, всю свою душу вiддам за тебе... - Не за мене треба живот вiддавати, - перебив його князь Святослав, - а за Болгарiю... - Так, княже Святославе, так, - поспiшаючи, виправдувався Борис. - За Болгарiю вiддам живот, за любов i другарство мiж Болгарi╨ю i Руссю... Наспоред Вiзантi©! Князь Святослав вiдiйшов вiд вiкна, зупинився бiля кесаря Бориса i вийняв з пiхов меч... - Кесарю! - сказав вiн. - Я кличу в свiдки всiх богiв, яким вiриш ти i я... Ти заслужив смертi. Русь дару╨ тобi життя. Ти забруднив свою багряницю, але залишаю ©© тобi. Мо© во© iдуть назi й босi, - ми не вiзьмемо скарбiв болгарських каганiв. Тiльки клянись, що не продаси ще раз Болгарi©, не зрадиш Русi, боротимешся проти Вiзантi©. - Давам клятва! - вiдповiв на це кесар Борис i холодними устами торкнувся меча. Князь Святослав сховав меч у пiхви, покликав Свенелда. - Во╨водо! - сказав князь. - Вiднинi кесар Борис наш друг, проведи його до Вишнього граду, i нехай йому буде, як кесаревi... - Прощай, княже Святославе, - низько вклонився кесар Борис. - Много сем благо дарен... I довго князь Святослав слухав, як у склепiннi переходiв палацу гримлять кроки кесаря Бориса й Свенелда, як вони затихають i як нарештi зовсiм завмерли удалинi. За Преславою всю нiч буяла пожежа, багряна заграва то розжарювалась, то пригасала на небi, на тлi хмар, що пливли й пливли з пiвночi, вимальовувались стiни й вежi кам'яного города на скелi. Неспокiйна була ця нiч. Десь у темрявi то тут, то там чулись людськi голоси, на крутих стежках сполохано iржали конi й чувся тупiт копит, пси в городi вили на багрянi хмари. Тихо було тiльки у Вишньому градi, на воротях якого стояли стомленi руськi во©. Нiде на стiнах його i у вiкнах не свiтився жоден вогник. Вишнiй град спав. Але не спав кесар Борис. Притулившись чолом до холодного скельця вiкна, вiн стояв у однiй з палат, дивився на вогонь пожежi, багрянi хмари, Преславу, Камчiю, що, нiби червоний вуж, снувалась у долинi. I шкодував кесар за тим, що не встиг ви©хати з Преслави. О, коли б то руськi во© трохи запiзнились, вiн би зараз був уже далеко вiд Преслави, мчав гiрськими ущелинами, прямував до Константинополя... Але все склалося не так зле, як мiг того ждати кесар Болгарi©. О, коли його вели до палацу в Преславi, вiн дуже злякався. Коли з ним почав розмову князь Святослав, кесар був певен, що його жде тiльки смерть. А зараз була вже нiч, все страшне вiдступило'назад. Вишнiй град, як це бачив кесар, охороняють руськi во©. Руськi во© - це, може, й краще, нiж власна дружина. Адже тодi, коли у Вишнiй град увiрвались руськi во©, майже вся його дружина кинулась врозтiч, залишила напризволяще його, жону, дiтей!.. "А далi? - думав вiн. - Що робити далi?" Кесар здригнувся, почувши кроки позад себе. Але це не руськi во©, ©х малю╨ тiльки хвороблива уява кесаря, - до нього йшла жона, василiса Марiя. - Ти не спиш, Борисе? - тихо запитала вона. - О нi, Марi╨. Як я можу спати? Адже тепер ми не можемо по©хати до Константинополя. Все пропало. - Мiй любий, - сказала василiса. - Ти марно уболiва╨ш. Дяка богу, ти був i лиша╨шся кесарем. Цей Святослав - дикий князь, варвар, вiн не розумi╨ навiть, що таке золото, й усi скарби залишив тобi. Дяка богу, ми живi, багатi, ми не зможемо вже по©хати до Константинополя, але Константинополь прийде до нас. - Ти дума╨ш, що вони про нас не забудуть? - О нi, Константинополь про нас не забуде. Вiн i зараз дума╨ про нас. Сьогоднi, - пошепки закiнчила вона, - я бачила мiж воями цього князя Калокiра, василiка iмператора. З У Константинополi знали, що робиться в Болгарi©. Фар бiля Великого палацу приймав свiтлянi гасла увесь час, коли князь Святослав вдруге став на березi Дунаю й рушив у Схiдну Планину. Кесар Борис просив, благав допомоги, особливо тодi, коли руськi й болгарськi во© сунули до Преслави. Ще однi╨© ночi фар у горах замиготiв i потух. Преслава впала. Невдовзi, скрадаючись в ущелинах i на смерть заганяючи коней у долинi, до Константинополя потай примчали гiнцi вiд кесаря та ще болгарськi боляри й купцi, що зумiли втекти з Преслави. А мiж ними й друг василi-ка Калокiра - вiрменський купець з Переяславця Iзот. Iмператор Iоанн знав, що князь Святослав полонив кесаря Бориса, але лишив йому життя. Певен був вiн, що князь Святослав ╨ тепер власником скарбiв болгарських каганiв, розумiв Iоанн i те, що Святослав не зупиниться в Преславi, а пiде далi - на долину перед Вiзантi╨ю. Одного тiльки не знав iмператор роме©в - коли це станеться, скiльки во©в залишилось у руського князя i на кого вiн тепер дума╨ спиратись. "Проте, - мiркував вiн, - Вiзантiя свого досягла, багато сил втратила Русь, пройшовши раз i другий усю Болгарiю до Преслави. Потом i кров'ю вмився князь Святослав, промчавши до Ки╨ва й од бивши печенiгiв, поки ж його не було, кесар Борис iз болярами сво©ми й переодягнутими легiонерами наробили чимало зла й завдали неймовiрно© шкоди руськiй ратi, князь Святослав, либонь, напружуючи всi сили, не в сiдлi, а за хвостом коня дотягнувся до Преслави. От що уготували русам iмператори роме©в i вiн - Iоанн Цимiсхiй!" У Константинополi неспокiйно, всi тут знають, що руськi во© - тавроскiфи - десь недалеко. На склепi Костянтина, в пiтьмi якого лежить i лежатиме безголовий Никифор, чиясь рука пише далi: "На нас рушила руська сила, скiфськi народи в божевiльному запалi рвуться до вбивства. Рiзнi язики поспiшають до нашого города, на воротях якого колись був накреслений твiй образ. I ти, iмператоре Никифоре, дослухайся до наших слiв, скинь з себе камiнь, що придавив тебе. Якщо не хочеш встати з домовини, то дай нам знати одним лише голосом. Якщо ж i цього не хочеш, то прийми нас до себе, в домовину. Бо й мертвий - ти всепереможний, крiм жони, яка перемогла тебе..." Iмператор зна╨, що робиться в Константинополi, проедр Василь переказу╨ йому й вiршi, написанi над домовиною Никифора. Але василевс уже не такий, яким був недавно. Його тiсним колом оточують сенатори, димоти, динархи i невпинно славословлять, його жоною стала василiса Феодора, у Фракi© й Македонi© повно-повнiсiнько вiйська. Iмператор Iоанн вiрить у свою зорю, вiрить у перемогу над Святославом. ╙ ще одна причина, яка затриму╨ Iоанна Цимiсхiя в Константинополi. У Фракi© й Македонi© на чолi вiйська сто©ть патрикiй Iоанн Куркуас - у минулому видатний полководець, але зараз - гiркий п'яниця, а славетнi його полководцi - Вард Склiр i патрикiй Петро - все переслiдують повстанцiв по Каппадокi©, яких веде Лев Фока з сином сво©м Вардом i небожами... У цих турботах i сподiваннях швидко проминула осiнь. I раптом однi╨© ночi над Константинополем почина╨ сiятись незвичайний для цього города снiг. Усi виходять на вулицi, наставляють руки, пробують, чи справдi це снiг? Так, снiг! Пухнастий, холодний, мокрий, вiн сi╨ться все густiше й густiше, вiн iде цiлу нiч, наступний день, ще одну нiч... Мчать вершники з Фракi©, Македонi©, там також випав снiг, на Планинi засипало всi клiсури* (*Клiсури - гiрськi ущелини). Тепер князь Святослав мiг би з сво©ми воями дiстатись до Константинополя тiльки тодi, коли б у них виросли крила. Усi заспокоюються, - до само© весни воям Святослава не пройти Планини й Родопiв. I нiхто з них, а також iмператор Iоанн, не вiда╨ того, що князь Святослав зупинився в Преславi i не йде в гори зовсiм не через снiги. Дума╨ перед новим походом складну думу. Iдучи на брань з ромеями, князь Святослав розумiв, наскiльки вона буде важка. Що ця брань неминуча, вiн зна╨ ще тодi, коли вирушав iз Ки╨ва. Тут, у Болгарi©, вiн бачив перед собою римських легiонерiв. Але iмператори роме©в воювали з ним рукою кесаря Бориса i взап'ять - шаблями печенiгiв. У Преславi вiн дiзнався, що за Родопами по всiй Болгарi© на захiд сонця вже давно сто©ть ромейське вiйсько. Воно готове до бою, i якщо Святослав не пiде на нього, воно вдарить у спину йому. Знав Святослав вiд сво©х гiнцiв i те, що в гирло Дунаю вже увiйшли й стоять кораблi роме©в з великою силою й грецьким вогнем. Отже, iмператор Iоанн стояв перед ним i взап'ять йому, - Вiзантiя iшла на Русь. Через це, пройшовши вдруге Болгарiю, взявши багато городiв i, нарештi, Преславу, князь Святослав зупиня╨ться там i не йде вперед. Зима? Так, тодi була люта зима. Вiд людей князь Святослав знав, що в горах, на перевалах, у клiсурах, лежать снiги, шляхи там перетяли рiки. Пройти з численним вiйськом через гори в цей час було важко. Крiм того, ще тодi, коли во© Святослава йшли вiд Дунаю, до пiвнiчних меж Болгарi© пiдiйшло й багато допомогло князевi Улiбу угорське вiйсько. У Преславi до князя Святослава прибули й гiнцi угорського князя: полководцi ©хнi мали охоту разом iз вiйськом Святослава йти проти роме©в. I справдi, римськi iмператори зробили багато зла не тiльки болгарам, а й уграм. Святослав послав до угрiв во╨воду Свенелда. Той повернувся за мiсяць i привiз радiсну звiстку - угорський князь згодився поставити в боротьбi з ромеями пiд знамено ки©вського князя кiлька тисяч вершникiв. Све-нелд домовився, що угорськi во© негайно виходять, iдуть прямо в долину за Преславою й там ждатимуть гасла Святослава. Нарештi, пам'ятаючи про свою зустрiч у полi над Днiпром з печенiзьким каганом Курею, Святослав послав гiнцiв до нього. Вiн обiцяв кагану багато золота, во╨нну здобич. Князь Святослав мислив, що це золото дати кагану варто. Якщо навiть печенiги не дуже охоче битимуться з ромеями, все ж у нього за спиною не буде зрадливих ворогiв. Шлях вiд Преслави до Днiпра й назад забрав у гiнцiв кiлька мiсяцiв. До весни вони повернулись iз звiсткою, що не знайшли кагана Курю, але домовились з ордою кагана Iлде©. Печенiги вже стали на березi Дунаю, рушають понад море i через. Месемврiю ввiйдуть до Фiлiппополя. Настала весна. Засинiли гори на заходi, розтопились снiги, зашумiли рiки в ущелинах, сохли шляхи. Князь Святослав велiв воям готуватись. Увечерi, коли по©хали гiнцi вiд печенiгiв, князь Святослав зустрiв недалеко вiд стiн Преслави Калокiра. Василiк iмператора роме©в стояв на пагорку й дивився на гори, залитi багряним свiтлом. - Великий княже! - кинувся Калокiр до Святослава. - Я так давно не бачив тебе, ти зовсiм забув про свого друга. - Нi, патрикiю, - вiдповiв Святослав. - Про сво©х друзiв i про все, що ©м обiцяне, я нiколи не забуваю. Бачиш, домовлялись ми в Ки╨вi про те, що я пройду Болгарiю, - от i пройшов, обiцяв я, що пiду на iмператора, - i вже рушаю. Калокiр з-пiд брiв подивився на Святослава. - А чи не замало в нас сили, княже? - з якимсь острахом запитав вiн. - Адже позаду жорстокi бо©, а iмператор зiбрав велике вiйсько. - Ой патрикiю, - засмiявся Святослав, - та невже ж я, коли б боявся iмператора, вирушав iз Ки╨ва? I невже ти тут, у Болгарi©, за цей час нiчому не навчився? - Ти ма╨ш спiльникiв? Адже ма╨ш, княже? - На бранi, - вiдповiв князь, - я покладався i покладаюсь тiльки на власнi сили. Калокiр облизав пересохлi уста. - Я i мо© друзi вiддячимо тобi, княже, за все в Константинополi в сто крат... Коли ти дума╨ш рушати? - Це станеться незабаром. I вони обо╨ подивились удалину, де у багряному сяйвi вився по праву руку шлях до Средця, а по лiву - все в гори, на перевали й ущелини - на Константинополь. Обличчя у Калокiра було похмуре, довгi сухi його пальцi стискувались в кулаки. У цю годину вiн ждав, що князь Святослав обмовиться, розповiсть, як i коли дума╨ вирушати в гори, i скаже про сво© сили. Тодi б i Калокiр вирiшив, як йому далi бути, що робити?! А князь Святослав думав у цю вечорову годину, як важко буде йому йти проти роме©в. Багато, дуже багато сили й кровi витратили руськi во© над Дуна╨м. Пошматована болярами Болгарiя не може дати йому потрiбно© допомоги, доводиться просити ©© у печенiгiв i угрiв. Але чи надiйна це пiдмога? Що жде ©х по той бiк Планини? Нiкчемний Калокiр! Чи мiг вiн знати, що робиться у пристраснiй, широкiй, волелюбнiй душi князя Святослава?! Коли в горах ще танули снiги й ущелини заповнили швидкi рiки, над Пропонтидою, в Константинополi й фемах уже цвiла весна. Саме в цей час до Константинополя прибули з сво©ми легiонами Вард Склiр i патрикiй Петро. Вони довго переслiдували повстанцiв у пустелях Каппадокi© i нарештi пiймали ©х. Вард Склiр зробив так, як велiв iмператор. Вiн випiка╨ очi брату Никифора Льву Фоцi, пострига╨ в ченцi й висила╨ на острiв Хiос небожа Никифора - Варда - разом з жоною й дiтьми, жорстоко кара╨ всiх ©хнiх родичiв... З такими вiстями два полководцi повертались до Константинополя. Iмператор Iоанн радiсно ©х зустрiча╨, - дуже добре зробили його полководцi, упiймавши родичiв iмператора Никифора й покаравши ©х. Тепер ©м гнити до кiнця свого життя в монастирях, не бачити повiк сонця. Такi iмператори не страшнi Iоанну Цимiсхiю. Все рiдше й рiдше згаду╨ вiн за радощами цього свiту й Феофано - ©й також до кiнця свого вiку скнiти в келi© на Протi, ©© стережуть не тiльки безбородi ченцi, а й етерiоти. Iмператор Iоанн да╨ великi нагороди Варду Склiру й патрикiю Петру, велить ©м ви©жджати в Фракiю й сам збира╨ться ©хати за ними. Якщо Святослав не вийде на долину, Iоанн поведе сво© легiони в гори. Збираючись у похiд, iмператор довго розмовляв з проедром сво©м Василем. Коли в столицi нема╨ василевса, його мiсце заступа╨ василiса, але проедр мусить бути першим i бiля не©. Проедр схиля╨ голову. - А кого ти зна╨ш iз iсторiографiв, - запиту╨ ще Iоанн, - кого б я мiг узяти з собою i хто зумiв би достойно описати, як вiйська iмперi© пройдуть по Болгарi© i розiб'ють Русь? - Я знаю Iоанна, - вiдповiв проедр, - сина сановника Феодора, священика... - Священик Iоанн все сво╨ життя славив Никифора, - розсердився iмператор, - i це вiн зараз пише присвяти на його гробницi... Усi цi iсторiографи - прихильники або Костянтина, або Никифора... - Я чув, що серед молодих дияконiв Софi© вiдзнача╨ться сво©ми талантами Лев, сам з Азi©, простого роду, але красномовством знаменитий... - Якщо вiн молодий - дуже добре. А красномовство його запалить вiйськовi подвиги роме©в. Поклич Льва, поговори з ним i дай йому срiбну чорнильницю. Нехай вируша╨ разом iз нами. Лев - диякон. Що ж? Нехай i вiн живе в вiках! Iмперiя повинна знати свою iсторiю! Ще тодi, коли Iоанн Цимiсхiй ©хав далеко вiд Адрiанополя, в долинi над Марiцою з'явились полководцi й вiгли* (*Вiгли - караули, сторожа.), а разом iз ними озбро╨нi довгими мотузками й кiлками мiнсуратори* (*Мiнсуратори - землемiри, топографи.). Вiгли ©здили по лiсах i ярах, перевiряючи, чи нема╨ тут ворожих лазутчикiв, а мiнсуратори обрали широку рiвнину, до яко© з двох бокiв доходили лiси, й намiтили на нiй стан. Насамперед вони обрали мiсце для намету iмператора, середину стану, i там поставили його знамено. Вiд цього мiсця мiнсуратори заходились вимiрювати мотузками по тисячi оргiй* (*Оргiя - грецький сажень, 1,774 метра.) на всi сторони свiту. Щоб позначити межi табору, натягнули мотузки мiж ними. А тим часом у долинi вже з'явились хмари рудо© куряви. До мiсця майбутнього стану наближались оплiти* (*Оплiти - пiхота.). ╞х було понад десять тисяч, i вони одразу стали копати широкий, глибокий рiв, викидаючи землю i насипаючи вал. Посеред валу i в рову залишили ворота, але ©х навмисне, щоб до стану не могли потрапити ворожi во© i особливо кiннота, робили пiдковами. Коли рiв i вали були закiнченi, оплiти ще один день готували "порожн╨ мiсцем" за валом, куди могли залiтати стрiли й камiння, розбили великi й малi дороги, а посеред стану втрамбували мiсце для "царського табору". Ще поставили там намети для iмператора, протовестiарiя, стольника i охорони. Це був цiлий город, поки що безлюдний. Але для захисту його ще не все було зроблено, i оплiти поставили навкруг рову через кожнi десять оргiй залiзнi стовпи, натягли мiж ними мотузки й почепили дзвоники. А на полi за ровом покопали скрiзь ями-костоломки, забивши на днi ©х загостренi кiлки. Ще не була закiнчена вся робота, а до стану вже пiдходило ромейське вiйсько, навкруг царського намету зупинились i одразу ж почали ставити сво© намети полки iмператора, за ними колом стала бойова кiннота, ще далi - таксiархi©* (*Таксiархiя - вiйськова частина, тисяча во©нiв.) фем. Стан одразу зашумiв, загомонiв, скрiзь iржали конi, до неба попливли димки вiд багатьох вогнищ. Коли почало смеркати, прибув iмператор Iоанн Цимiсхiй. Вiн ©хав у срiблястому скарамангi©, у легкому шоломi, iз золотим мечем бiля пояса. Одразу ж за iмператором поспiшали найближчi його полководцi. А попереду i позад нього верхи ©хали безсмертнi. 4 I ще раз пiзньо©, як i завжди, години в келiю до Феофано прийшов Вард Валент. Проте був вiн дуже неспокiйний. - Проедр Василь велiв забрати тебе цi╨© ночi з Проту, - сказав Вард. - Для втечi все готово, скедiя сто©ть пiд скелею, бог послав нам попутний вiтер... - Але як ми вийдемо звiдси? - занепоко©лась Феофано. - Через це вiкно, - показав рукою Вард. - Крiзь цi грати?.. А там далi - скеля, безодня? - Не бiйся, василiсо! Я зараз перепиляю грати, з собою я взяв мотузяну драбинку. Ти спустишся нею, за тобою я, а внизу нас ждуть люди проедра Василя. - Нi, Варде, я не можу спуститись цi╨ю драбинкою. Це божевiлля, - нiч, вiтер, скеля; я розiб'юсь i полечу в безодню... - Проедр Василь велiв менi сказати, що iмператор Iоанн одружився з василiсою Феодорою, а зараз ви©хав на брань у Болгарiю. Приголомшена цими новинами, Феофано якусь мить стояла на мiсцi. У келi© монастиря було тихо, дуже тихо було й у коридорi, звiдки через вiконце в дверях падав промiнь жовтуватого свiтла, тiльки крiзь загратоване вiкно, що виходило на скелi, долiтав шум i свист вiтру. I десь там, внизу, пiд скелями, вирувало, ревiло, стогнало неспокiйне море. - Та-а-ак! - тихо процiдила, стиснувши зуби, Феофано. - Гаразд, Варде, я згодна. Я ©ду до Константинополя. Але як бути менi з дiтьми? - замислилась вона. - Ти ©деш до сво©х синiв, - вiдповiв Вард. - Будемо молитися, щоб завтра й дочки тво© прокинулись живi. А зараз - швидше, василiсо. У монастирi сьогоднi щось неспокiйно, ╨ якiсь новi етерiоти, може, Феодора вже дi╨... - Правда, - здригнулась Феофано. - Роби, роби швидше свою справу. А я помолюсь... Вона пiшла в куток келi© й стала навколiшки перед ложем, на якому спали двi ©© дочки... Вард Валент тим часом завiсив вiконце до коридора, ступив до вiкна над морем й за кiлька хвилин перепиляв залiзнi грати, дужими руками одiгнув пруття й почепив за них мотузяну драбинку. - Я все зробив, василiсо! - прошепотiв вiн i зняв завiсу з дверей до коридора. - Iди сюди! Вард бачив, як Феофано встала з колiн, у кволому променi вiд свiтильника, що горiв у коридорi, зробила крок уперед, взяла щось у скриньцi пiд столом й сховала на грудях. А тодi зупинилась перед вiкном над безоднею. - Менi страшно! - На блiдому, зовсiм бiлому обличчi вiн побачив ©© великi очi. - Тобi повинно бути радiсно, василiсо! Берись за цi мотузки й смiливо спускайся драбиною вниз. - Який жах! - все ще не могла наважитись вона. Тодi Вард Валент сам узяв ©© дужими руками, й посадив на холодний камiнь вiкна, i, хто зна╨ чому, схилив гаряче сво╨ обличчя до холодно© щоки Феофано. - Спасибi, Варде! Ти служив кому треба, i я тобi вiддячу, - прошепотiла вона й поцiлувала етерiота з Буколеону. - Менi нiчого не треба, василiсо! - вiдповiв вiн ©й, спритним рухом змусив стати на драбинку, а в той же час сам подивився на вiконце дверей, звiдки робив якiсь знаки безбородий... ...Феофано повисла над безоднею, знайшла на драбинцi схiдцi, сперлась на них i тодi опанувала себе, почала спускатись. Але як важко було це робити! Навкруг не© стiною стояла нiч, страхiтливий вiтер розгойдував драбинку. ╙дине, що вона вiдчувала серед суцiльно© темряви, - грубi мотузки драбинки, хисткi схiдцi пiд ногами та ще iнодi, коли вiтер з моря притискував драбинку до скелi, холодний, мокрий камiнь, якого вона торкалась пальцями. Особливо ж страшно було думати Феофано про безодню, в яку спускалась. Здавалося, що ©й не буде кiнця. Феофано, як i замолоду, вмiла лазити й тепер лiзла, як кiшка, мала мiцнi, дужi руки. I все ж швидко втрачала сили, мотузки рiзали ©© долонi, ноги ковзались на слизьких схiдцях i часто повисали в повiтрi. Iнодi, коли вiтер одкидав драбинку вiд скелi, ©й здавалося, що зараз вона або полетить у безвiсть, або вдариться й розiб'╨ться об камiнь, ©© дедалi бiльше охоплював вiдчай, безумний страх сковував пальцi, зводив ноги. I, можливо, в одну з таких хвилин Феофано й випустила б зi сво©х рук мотузки, зiрвалась би й полетiла стрiмголов, та раптом десь високо-високо вгорi почула крик. Його одразу ж пiдхопив i понiс у безвiсть вiтер. Але цей крик серед ночi долинув до ©© вух. - Феофано! - хтось крикнув угорi. Вона здригнулась i зрозумiла, як далеко вже спустилась вiд вiкна в'язницi, як близько мусить бути тверда земля, берег. Руками, що враз змiцнiли й набули гнучкостi, вона перебирала й перебирала мотузки, знаходила ногами схiдцi, спускалась нижче й нижче по драбинцi i нарештi почула пiд ногами камiнь. - Сюди, василiсо, сюди! - чула Феофано в темрявi голоси. Вона йшла на цi голоси, ступила в лодiю, сiла. Слiдом за нею туди ж стрибнули гребцi. - Де ж Вард? Що вiн дума╨? - гомонiли кругом. I раптом угорi високо в повiтрi пролунав зойк. Потiм звiдти з свистом i криком щось пролетiло повз скелю, лунко впало на берег неподалiк вiд човна. Якусь мить нiхто нiчого не говорив. Тiльки вiтер свистiв навкруг i роздратовано бились об камiнь хвилi. А далi, поспiшаючи, гребцi одштовхнули лодiю, поставили вiтрила, полетiли на високiй хвилi в темряву, нiч. Тiльки Вард Валент не ©хав з ними, - труп його лежав на березi над Пропонтидою. Серед пiтьми ночi високо над скелями блимав вогник у вiкнi келi©, з яко© втекла Феофано. Закутавшись у теплу шаль, Феофано сидiла на кормi легко© лодi©-скедi©. Усе навкруг - темнi скелi острова й вогник, що одразу зник позаду, високi хвилi, що, як розгнiванi морськi дива, гнались за ними й народжувались десь попереду, сiра iмла навкруг, свист i рев вiтру, туго напнутi вiтрила, - все це нагадувало сон, примару. Але це були не сон i не примара. По скедi© швидко перебiгали й порались бiля вiтрил мовчазнi невiдомi, але вiдданi ©й люди. Феофано свого досягла - вона втекла з Проту, звiдки нiхто ще не повертався. Вона летить, як на крилах, пiд вiтрилами цi╨© скедi© до бажаного Константинополя. Ще до свiтання, якщо не змiниться вiтер, вони будуть там. До не© пiдiйшов хтось iз гребцiв. - Вард Валент знав, куди нам треба ©хати, - сказав цей чоловiк, - але зараз вiн мертвий. Куди велиш ©хати, василiсо? Це питання захопило Феофано зненацька. Вона була щаслива, що втекла з Проту, радiсть визволення цiлком ©© заполонила. Але куди ©м, справдi, ©хати, куди вона мусить скерувати скедiю? У цю хвилину Феофано вперше пошкодувала за Вардом Валентом. Яка необачнiсть, що вона не запитала, куди мав привезти ©© етерiот. - Скажiть, - спробувала вона щось узнати у людини, яка стояла перед нею, - ви сюди звiдки ©хали? Iз затоки Великого палацу чи з Буколеону? Темний во©н, що, схопившись руками за щоглу, ледь тримався на ногах, вiдповiв: - Ми ©хали сюди не з затоки, а iз Золотого Рогу. I Феофано зрозумiла, що марно вона запитувала про це у во©на. У Великому палацi, а так само й у Буколеонi, сидить тепер Феодора. Це вона, напевне, послала свою етерiю на Прот, вона хотiяа вбити Феофано, а вбила Варда Валента. ╞й - Феофано - нiчого й потикатись у тихi затоки Великого палацу й Буколеону, - там на не© жде загибель, смерть. - Ми по©демо туди, звiдки ви вийшли, - у Золотий Рiг, - велiла вона во©ну. Скедiя летiла далi, в темряву й пустку, рiзала високi хвилi, глибоко заривалась у воду, виринала. На Феофано лилися потоки води, гострий, холодний вiтер забивав ©й дух. Але вона не поскаржилась нiкому з гребцiв, не попросила в них допомоги. Зараз вона згодна була пробиватись через море, через будь-якi перепони! Що думала Феофано у цю пiзню нiчну годину?! Ще недавно у Великому палацi вона жила, ходила, робила сво© справи, здiйснювала намiри, спираючись на дужчого й знищуючи кволiшого. А зараз там, у палацi, хоч i сидiв Iоанн, але душi його вона тепер не знала й не розумiла. Туди ж повернулась i владувала дочка iмператора Костянтина, яку вона власною рукою вигнала з Великого палацу. Та куди ж пiти Феофано у Константинополi, до кого ©й звернутись? Раннього ранку скедiя, що вийшла з туманiв моря, промчала на хвилях мимо високих стiн i заток Буколеону, Великого палацу, круто завернула бiля Акрополя на рiжку пiвострова лiворуч i зайшла в тихi води Золотого Рогу. Там гребцi, що були на скедi©, взяли весла й пригнали посудину до рибальсько© пристанi, де вже стояли сотнi човнiв. У жiнцi, що, закутавши шаллю голову, вийшла з скедi©, попрямувала до ворiт у стiнi i разом з багатьма рибалками та ©хнiми жонами безборонне проминула ворота, нiхто не пiзнав би Феофано. Нiхто