кали в мутних ручаях качки з окуги, лiтом цiлi днi проводили на Дiнцi, а восени рвали багряний i солодкий глiд у золотих балках над "чавункою". Iнодi повз вiкон гримiло весiлля, i розлiталася холодна осiння грязь цiд ногами жiнок, що зухвало танцювали, тримаючи в однiй руцi заквiтчану курку. Попереду завжди йшов гармонiст, кучерявий i п'яний, за ним iшли бояри, перев'язанi рушниками, й молодi. Бiгла дiтвора i в грязi боролась за конфети, що ©м щедро розкидали родичi молодих. А iнодi пропливали похороннi юрби з попом у золотих ризах, ридав хор, i голосили тi, що йшли за гробом. А з ними завжди йшов Лук'ян-дурачок, який не пропускав нiколи жодних похорон. Зачувши дзвони по мертвому, вiн кидав роботу й несамовито бiг провести ще одного гостя в царство тишини. Чомусь вiн любив вбирати хрестики, видурював ©х у дiтей, а то й просто зривав а ши© разом iз шнурком. До кожного вiн приставав з сво©м нудним i вiчним: - Дай х'╨стика. Маленький i кремезний, з жилавими босими ногами й затуманеними божевiллям очима, вiн тихо й покiрно йшов за траурним походом. А ночами на цвинтарi можна було чути ридання другого дурачка, високого Ананiя. Щоночi вiн ходив на могилу сво╨© матерi й далеко по глухих вулицях скорботно й монотонно лунало: - Ой мамо, мамо... Худий i тонкий, вiн ходив по селу i щось бурмотiв про смерть i пожари. Його мутнi очi завжди дивились трохи вгору, i гостра руда борода сумно хиталась пiд незрозумiле бурмотiння. Ларька й Федька Горошенята ходили зi мною на смiтники заводського магазину. Цiлими днями копались у брудi, шукаючи солодких ягiдок i кольорових папiрцiв. Нам тiльки снилося прекрасне життя iнших, що не мрiють про м'ясо й гарну одежу. У них i ляльки, i теплi кiмнати, вони щоранку п'ють молоко з солодкими булочками, а ми, як цуценята, копа╨мось у багнi й чужих недо©дках. Я страшенно полюбив книжки. Вони менi давали той свiт, у якому одмовила доля. Я плавав з капiтаном Немо на пiдводному човнi, був в'язнем на повiтряному кораблi божевiльного вченого, ганявся за злочинцями з Натом Пiнкертоном 1, був пiд землею i в зоряних свiтах, полював на iндiянiв на далекому заходi i в тропiчних лiсах гойдався на лiанах над мутними водами, повними алiгаторiв i невiдомих тварин. У нас не було книжок, i я просив ©х у знайомих, а то й зовсiм чужих людей, яких я зустрiчав на вулицi й питав: - Дядя! У вас нет сыщиков? Однi смiялись з мене й проганяли, а другi звертали на мене увагу, i я годинами на жорстокому морозi стояв бiля ©х ворiт (соромився зайти до хати), поки вони вийдуть, щоб перемiнити книжку. Але вреднi дiти бруднили й рвали книжки так, що не можна було ©х повернути, i тодi хлопцi мене за це били. Вони мене били на кожнiй вулицi, так що менi не можна було нiкуди й пiти. Пам'ятаю, була холера, i я надiйно думав: - Хоч би вже вони всi повмирали. Тодi б мене нiхто не бив. I раз один парубок, що я не повернув йому книжок, спiймав мене з хлопцями на Дiнцi. Втекти я не мiг i покiрно спинився перед мордатим велетнем з кулаками в мою голову. - Ну, чортове цуценя, тепер держись. Я тобi покажу, як не повертати чужих книжок. I вiн замахнувся надi мною страшним волохатим кулаком. Але я одскочив убiк i почав гаряче переконувати його, що мене не треба бити, що не винний я, маючи таких вредних братiв i сестер, що рвуть чужi книжки. Я дуже люблю ©х, вони для мене краще всього, вони для мене все життя, й мене не можна бити. Менi було ж дванадцять рокiв, але я так натхненно й переконуюче говорив i як крем яшками грав чужоземними словами, я говорив так палко, що парубок тiльки здивовано розводив руками: - От так голова.. Оi голова... А я, смуглявий горобець, стояв перед ним i чекав на свою долю. Тут же був один хлопець, що мовчки слухав нас. I, коли я замовк, вiн, блiдий од гнiву, пiдiйшов до мого ката, взяв його за петельки так, що той почорнiв од спинено© кровi, i вдарив його всiм тiлом об тин: - Доки ти будеш мучити цю дитину? Хлопцi ©х розняли. Але цей парубок бiльше мене не чiпав. Вiн навiть запросив мене до себе i дав ще книжок. Лiтом я тiкав у поле i в травi, що пахучо шумiла надi мною, забував над книжкою все в чарах нових свiтiв i пригод. Про мою любов до книжок узнав завiдуючий заводсько© бiблiотеки Сергiй Лукич Зубiв i почав давати менi даром читати книжки. Як сон були менi Третя Рота й порожнiй живiт. Книжки замiнили менi товаришiв i ласку матерi, вони влили новi барви в мою душу, i вона зацвiла ярко i любовно пiд сяйвом звiльнено© думки. Вони дали менi крила й майбутн╨, розкрила менi огненнi простори, повнi золота й кровi... Краса й сила одкрили менi сво╨ лице i обiйми. А коли я вперше побачив живi картини в кiно, де на тлi чарiвно© музики проходило перед очима те, що треба викликати силою уяви, коли чита╨ш книжку, я так намозолив очi господинi iлюзiону, що вона дозволила менi безплатно ходити на картини. Звичайно, мо©ми улюбленими були Аста Нiльсен 2 i Максимов 3. Макс Лiндер 4 доводив мене до судорог у животi. I от почала рости тоска. В кiно я ще дужче вiдчував те розкiшне життя, яким живуть iншi, вибранi, щасливi, яким я нiколи не буду жити, до якого нiколи менi не долетiти, хоч у мене й ╨ крила, але крила фантазi©, на яких справдi не можна злетiти навiть на стрiху нашо© хворостянки. I коли бархатнi акорди невiдомо© музики заливають темний зал iлюзiону, я плачу незадоволеними й колючими сльозами так, що вiд них ста╨ мокре пiдборiддя й мо© дитячi губи. Як птиця з поламаними крилами вовтузиться у власнiй кровi й нiколи, нiколи не полетить у синi й чудеснi свiти, так i я, маленька й нещасна точечка в безжальному й жадному свiтi, сидiв у темнiй залi i плакав над загубленою радiстю. На шумних ярмарках ми з Федькою Горохом крали житняки й яблука. Там, де кричать: "И так - питак, и на выбор питак", я нахилявся над рядом i робив вигляд, що вибираю, а сам крiзь розставленi ноги (коли крамар обернеться) подавав Федьцi, що стояв позад мене, украдену ляльку i тихо одходив. Але потiм я кинув красти, бо в цьому не бачив нiяко© радостi, крiм перспективи ходити з одбитими печiнками. Я дуже любив собак, кiшок i коней. Одного разу хлопцi спiймали сучку, що водила тiчок по городах, прив'язали ©© до тину i почали вбивати. Били вони ©© тоненькими дубцями i тiльки мучили ©©. I я, повний невимовно© сили, весь у сльозах, розiгнав хлопцiв, одв'язав бiдну собачку i пустив ©© на волю. Я любив ходити на гнойовище над Дiнцем, куди приходили подихати конi. Вони рiдко й хрипко зiтхали, судорожно сiпали ногами, ©м смертно тремтiла облiзла й мокра шкiра, i вони довго i тоскно простягали шию в синяву й свiтло до холодних осiннiх зiр. А потiм з них здирали шкiру, i собаки й галки робили сво╨ дiло на ©х димних од кровi тiлах. XXII Вчитель Василь Мефодiйович Крючко, з добрим теплим лицем i задушевним голосом, був особливим вчителем. Вiн горiв сво╨ю роботою, любив нас, як сво©х дiтей, а ми за це неможливо шумiли й на перервах пiдiймали такий пил, що лице Василя Мефодiйовича плавало в ньому, наче одiрване вiд тулуба, i скорбно кахикало, дивлячись на нас докiрливими й мутними очима. Вiн нiколи не бив нас, i тiльки раз боляче сiпнув мене за вухо, коли я об фанерну перегородку до вчительсько© вдарив свого товариша. Спокiйно й терпляче робив вiн сво╨ непомiтне й велике дiло. До кожного вiн пiдходив iндивiдуально i рiзними чарiвними ключами одмикав нашi душi. Я був першим учнем, хоч i нiколи не вчив урокiв. Просто така в мене була пам'ять. В одному класi зi мною вчилася дiвчинка Лiза, вона давала менi пирiжки i довго дивилася на мене, наче хотiла щось сказати i нiяк не могла. А я по темних кутках плакав од муки, що не можу сказати ©й, як я ©© люблю, що лице ©©, в райдузi золотого волосся, з синiми й печальними очима, щоночi менi сниться, що цiлi днi ходжу, як у снi, повний нею. I в свiтанковiм трепетi мо╨© закохано© душi звучало: Милая, знаешь ли, вновь видел тебя я во сне. В сердце проснулась любовь, ты улыбалася мне. Где-то, в далеких лугах, ветер вздохнул обо мне... Степь поживала в слезах, ты размечталась во сне... Ты улыбалась, любя, помня о нашей весне... Благословляя тебя, был я весь день, как во сне. А. Белый_ 1 Була весна, i ми з Лiзою пiшли за станцiю готуватися до iспитiв. Звичайно, в пiдручники ми й не заглядали, але я нiяк не мiг сказати Лiзi про любов. Я тiльки незграбно йшов за нею, дивився на не©, як на святу, i молився на ©© золоту потилицю. Од не© вiяло таким щастям i ароматом, що я захлинався, коли говорив, вiдчував, що кров розiрве мо╨ лице, але не мiг сказати ©й про свою та╨мницю. Ми ходили у свiтлi й шумi, я дивився на ©© нiжнi рухи, як вона томно повертала сво╨ лице й поправляла непокiрне волосся, що вiтер жартiвливо розгортав на ©© рожевих i [голубих] скронях. Коли ми поверталися в село, хлопцi кричали менi: - Куди це ти ©© водив?.. Лiза вiдповiдала: - Не он, а я его водила. I дiйсно, я спотикався i йшов за нею з блаженними, повними слiз очима, менi хотiлося, щоб нiколи не було села i цих противних хлопцiв, щоб я вiчно йшов за Лiзою, дивився на ©© нiжнi рухи й молився на ©© золоту потилицю. Моя любов була, як квiтка в росi, що п'яно хита╨ться в янтарному полi, й молиться на зорю, i плаче багряними сльозами зорi од щастя. Моя душа подiбна була до амфори, i я обережно ходив, щоб не розплескати сво╨© радостi. Була якась насолода в тому, що я мовчу, хоч i знав я, як щасливо засiяють синi й коханi очi, бо часто, коли ми бавились, ми, мов навмисне, притулялись одне до одного i з розширеними очима, блiдi й щасливi, слухали тепло й жагу наших тiл. Тiльки тепер я вiд Лiзино© подруги узнав, що вона мене любила. За вiкном синя вечiрня печаль, i заплакане лице мо╨© молодостi дивиться в шибки... Мiж нами тiльки скло... Ось я встану, вiзьму Лiзу за тремтячу руку i скажу ©й про свою любов, загляну в блiде восторжене лице, i мо© губи вiдчують солоне тепло щасливих слiз... Я глибоко вдихатиму дороге дихання... i питиму з заплаканих вiй сльози - росу першо© любовi. Та не скло мiж мною i мо╨ю молодiстю, а довгi огненнi роки, повнi любовi й смертi. Iнодi образи встають перед мене, i прокляте марево ©х затуля╨ од мене синi й далекi очi мо╨© першо© любовi. Дзвонить годинник, одбива╨ хвилини, що вже нiколи не повернуться, чорнi вказiвки не покрутяться назад крiзь кров i снiг мого минулого, щоб наблизити до мене розширенi й коханi очi. За вiкном риплять кроки перехожих, i плаче моя молодiсть. XXIII Пухка ©© срiбна зима в холодi багряних зiр i далекого сонця рипiла на вулицях Третьо© Роти, коли ми з батьком ©хали шукати щастя на Полтавщину. Недалеко вiд Черкас, бiля мiстечка Мошни, в сосновому бору жив наш родич Микола Уваров. Вiн був лiсовим iнженером, i батько хотiв знайти в нього працю. Недалеко вiд Черкас нас висадили з вагона, бо ми ©хали "зайцями". Була нiч. Стомлений батько лiг i заснув бiля станцiйного буфету, прямо на паркетi. До нього пiдiйшов жандармський офiцер i носком блискучого чобота вдарив його в бiк. - Вставай! Батько встав. Лице йому налилося кров'ю вiд несподiвано© образи. - Вы должны вежливо сказать, что здесь спать нельзя. Но как вы смеете бить человека ногою в бок? Неужели вы только для этого получили образование и считаетесь интеллигентным человеком? I марно йому офiцiант злякано шепотiв на вухо, що "он тебя засадит в тюрьму", батько не звернув на це уваги i так одчитав жандарма, що той почав вибачатись, купив нам квитка до Черкас i на прощання гаряче тиснув батьковi руку. З Черкас ми йшли шумним бором тридцять верст до Уварова. I колi© ми ввiйшли у великий бiлий будинок, Уваров, високий, стрункий i чорнявий, закричав на батька: - Ты чего здесь? - Я - муж Антонины Дмитриевны Локотош. Лице Уварова одразу стало привiтним, i вiн простягнув батьковi руку. Я попав у дiйсний рай. Море книжок i цукерок. Дiти Уварова були, як квiти, безжурнi й щасливi. У них був репетитор, розкiшнi кiмнати й багато розваг. Вони грали на пiанiно, грали в шахи i вчили мене танцювати. Але я був незграбний i нiяковий. Я тiльки читав i марив. Ми ходили на полювання, каталися на коньках, i менi здавалося, що це я сню солодким i дивним сном. Що ось я вигляну з-пiд одiяла i почую голодний плач братiв i лайки матерi, що буде холодно вдягатися, i в запорошенi вiкна гляне вороже сонце, i блакитнi шибки заллються шумом нового голодного дня. Батьковi стало скучно жити в лiсi, i знову знайомi труби нашого заводу задимiли надi мною. Знову потяглись кошмарнi ночi, повнi докорiв матерi, горiлчаного духу i голодних слiз у душнiй i тiснiй хворостянцi. Я почав ходити на щебiнь. Ще не сходило сонце, i замiсть гудкiв спiвали пiвнi, й холодна зоря тiльки займалася над селом, як мати будила мене, i я йшов туди, де над "чавункою" i гулом по©здiв гримiло камiння пiд ударами сотень молоткiв, де нам видавали на снiданок iржавi оселедцi, i важка тачка з камiнням натирала мо© руки до кривавих пухирiв. На щебенi робило багато дiвчат, i часто пiсля роботи пiд холодними зорями в шумi трав i молодо© кровi вони кликали мене ночувати в половниках, повних золото© соломи й мiсячного промiння. До ранку ми вовтузились i нарештi засинали з блiдими й стомленими обличчями й схрещеними ногами. А потiм знову гримiло камiння, в пилу метушилися нашi химернi тiнi, а повз каменярень пролiтали по©зди, i я замрiяно дивився на дiвчат, що в шумних вагонах з пiснями пролiтали мимо i кричали менi: - Чорнявий, по©дем з нами. Червонощокi й чорнобривi, з неначе налитими сонцем рожевими литками, вишневогубi, вони димно летiли в даль, i ©х повнi голоси нагадували менi про рум'янi степи, привiтний шум га©в i кохання пiд зоряним оксамитом неба. Часто я не витримував важко© i монотонно© працi, кидав ©© i йшов до сво©х книжок i мрiй. А мене хлопцi проводжали маршем, б'ючи молотками в лопати й цеберки. Вечорами в заводському садку грав оркестр, i ми ходили туди на гуляння, ковтали пил i залицялися до дiвчат на головнiй але©. Та менi не подобалося без толку ходити в пилу i дивитися на однi й тi ж лиця. Я йшов на станцiю, де шум верб над Дiнцем говорив менi бiльш, нiж роблено веселi обличчя в садку, що нагадували менi недокурок, i обридлi розмови про давно обридлi речi. Позаду гримiв залитий електрикою завод, i огнi зiр зливалися з його огнями. А надi мною мрiйно хиталися верби, i мiсяць чiпляв на ©х вiтах срiбне павутиння. На серединi Дiнця одиноко чорнiли човни з закоханими парочками, смутно долiтав дзвiн гiтари i поцiлункiв. Або гармонiя ридала й жалiлася над спокiйним свiчадом рiки. На тiм боцi шумiв i хитався лiс, i теплi далекi зiрницi мерехтiли над ним. Ясно й щасливо було над рiкою. Дивитись би так без кiнця й краю на iзумруди далеких зiр у водi й на небi i вiдчувати себе щасливою часткою яркого й коханого свiту. А потiм я йшов на печальний каганець у вiкнi нашо© хворостянки i до ранку сидiв у сiнях над книжкою, де пригоди й любов у середньовiчних мiстах або в жагучих пустелях Африки брали мене в свiй чарiвний полон, i дiйснiсть химерно переплiталася з мрiями так, що менi здавалося сном мо╨ дiйсне життя, що я зовсiм не в хворостянцi, а в розкiшному палацi володарiв Iндi© або в шумi тайги шукаю скарби невiдомого народу. XXIV Сашко Гавриленко торгував у пивнiй i часто на лавочцi розповiдав менi про бахмутських повiй, викидайлiв i бандерш, про веселi гулянки, "котiв", артисток i вино, що лл╨ться рiкою у дзвонi чарок в далеких золотих мiстах. Я йому грав на гiтарi й писав любовнi листи до волошок. Вiн не мiг ходити, i в нього були милицi. Вся сила з нiг перейшла йому до рук, i нiхто не мiг вирватись iз жахних обценькiв його пальцiв. В теплi янтарнi вечори вiн плакав i спiвав про зрадливе життя й циганок, про зорi над тихим Доном, буйну козацьку волю i сльози дiвчини, що "полюбила козаченька, при мiсяцi стоя". I якось не в'язалось його цвiркання крiзь зуби, "розмови про доми розпусти i вульгарнi частушки з невимовним сумом його нахиленого обличчя i сльозами, що тоскно котилися по його щоках i падали на брудну, залиту пивом пiдлогу. Пiсля роботи до пивно© збиралися хлопцi, i знову гримiла пiдлога пiд буйними молодими ногами. Потiм хлопцi билися за дiвчат поляками з тинiв i кизиловими палками, провалювали один одному голови, ламали ребра i пороли животи ножами. Животи зашивали, засихали рани на головах, зросталися ребра, i недавнi вороги, неначе нiчого не було, знову пили вiчнi могоричi, цiлув.ались i п'яно запевняли один одного в вiчнiй дружбi. Був там Юхим Кричун, високий, русявий i довгорукий, з синiми на©вними очима й дитячою усмiшкою немов намальованих повнокровних губ. Його на©хала узвозна вагонетка в кар'╨рi i майже розплескала його. Вiн вийшов з лiкарнi косим i подiбним до конверта, такий вiн був плескатий i тонкий. Та скоро вiн зовсiм одужав i перестав косити очима. Одного разу йому дуже хотiлося курити. Саме Гавриленко кинув великого недокурка, i його хотiв схопити Заяць, якому теж дуже хотiлося курити. Та не встиг вiн добiгти, як недокурок опинився в довгiй руцi Юхима. - Вiддай. - Одскоч. I Юхим почав щасливо з насолодою засмагатися. Розлютований Заяць хотiв видерти недокурок iз залiзних рук синьоокого велетня, але йому не пощастило, i вiн почав бити Юхима. Та це все одно що бити в залiзний мур. Юхим навiть i не поворухнувся. Вiн спокiйно стояв i курив, доки Заяць не захекався. Тодi вiн плюнув на огонь недокурка i роздавив його ногою. - Ну, а тепер я покажу, як у нас б'ють. Дивлюсь, а його кулак уже гуде бiля нашо© хати. Вiн ударив бiдного Зайця тiльки один раз, i той опинився на землi з повним ротом кровi й вибитих зубiв. Його одливали водою. Та Кричун був дитиною в порiвняннi з Серьогою Дюжкою, Дюжкою, якого боялося все село. Коли вiн бився, так не висмикував коляк з тинiв, а схопить тин - i нема тина, схопить ворота - i нема ворiт. А коли вiн зiб'╨ ворога з нiг, то бере його обома руками за штани й пiджак i б'╨ об землю. Раз я iду по "чавунцi". Дивлюсь, а бiля будки багато людей. Пiдходжу ближче, i, о жах, наш непереможний Серьога лежить весь мокрий i побитий. Вiн був п'яний, i один чоловiк збив його з нiг кизиловою палкою. У Серьоги було два брати. Вони робили на заводi i були по сажню зросту. Вони вночi прийшли до хати того, що побив Серьогу, i почали його викликати. Це був чоловiк хоробрий i винахiдливий. Вiн узяв велику макiтру, i, тримаючи ©© перед лицем, одчинив дверi. Вiд граду камiння вiд макiтри в його руках лишилося тiльки денце. Старий Гавриленко робив у кар'╨рi i дуже любив випивати. Вiн часто танцював пiд акомпанемент мо╨© гiтари доти, доки мо© пальцi одмовлялися торкатися струн, i завжди перетанцьовував мене. Наш сусiд, волох Арифей, посварився з ним, але вiн був слабосильний i помстився Гавриленковi так. Була пiзня осiнь, i на дворi стояли великi калюжi. Гавриленко просить у Арифея четвертак на горiлку, але той згодився поставити пiвпляшки, коли Гавриленко скупа╨ться в калюжi. I Гавриленко згодився. Вiн пiшов i сiв до пояса в калюжу. Арифей сто©ть на сухому, танцю╨ од радостi й кричить: - Пiрнай з головою. Гавриленко пiрнув. - Пiрнай ще. Тричi кричав Арифей, i тричi пiрнав у калюжу старий Гавриленко. Так помстився Арифей. А Гавриленко випив i другого дня, мов нiчого не було, пiшов ламати крейду. XXV Дядько Кирило Науменко, чоловiк мо╨© тiтки Гашi Холоденко, мо╨© тiтки в третiх, був спокiйний i мовчазний труженик. Вiн багато рокiв працював на заводi, але мав i клаптик землi. Наймитiв у нього не було. Замiсть них, фактично як наймити, день i нiч працювали його сини Ягор i Улян. Удян вiчно щось майстрував на подвiр'© або в хатi, i я нiколи не бачив, щоб його руки не були чимось зайнятi. Такий був i Ягор. Вiн прекрасно, з солов'©но-мрiйним захватом спiвав: "По синим волнам океана" Зейдлiца в генiальному перекладi Л╨рмонтова (або, зда╨ться, Гете в перекладi невiдомого автора): Оружьем на солнце сверкая, под звуки лихих трубачей, по улицам пыль поднимая, проходил полк гусар-усачей. У нього була повна скриня книжок, якi я всi перечитав. Вiн був добрий i задушевний. Не одмовляв менi в них. Особливо менi сподобалась одна книжка про розбiйникiв i ©хня пiсня: Я твой, когда заря востока моря златит. Я твой, когда сапфир потока луна сребрит. Я твой... (тут я не пам'ятаю все) когда пришлец блуждает в горах у сивiм туманi... I кiнець: И в хоре звезд рубиновых мелькает мне образ твой. Дивно, що пiсня "Оружьем на солнце сверкая": А там, чуть подняв занавеску, чьих-то пара голубеньких глаз... що спiвав Ягор, i кiнець пiснi розбiйникiв були духовним поштовхом для шукань мого юнацького серця, коли я закохався втрет╨, уже не в сiрi i карi, а в голубi очi i так само уявляв ©х, як той розбiйник у горах, коли в морi зiр за розсуненими мо╨ю уявою стiнами й стелею казарми ©© обличчя широке, як небо, нахилялося надi мною i теплi й рiднi губи до фiзичного вiдчуття притулялися до мо©х гарячих i жадiбних губ... XXVI Був липень 1914 року... Бiля прохiдно© конторки стояло багато людей i тривожно дивилися на вiдозви з чорними великими лiтерами. Нiмеччина оголосила нам вiйну. Потiм була загальна мобiлiзацiя, закрили казьонки й по вулицях ходили манiфестацi© з портретами царя i оркестром, яким керував австрi╨ць з блiдим i печальним лицем. Тужливi сцени проводiв на фронт, станцiя, повна ридань i пiсень, останнi дзвiнки й не останнi сльози... Урочисто ходили полiца©, всi в чорному, з медалями на грудях. Я ще малим, коли дивився на них, так усе почував себе в чомусь винним i боявся дивитися ©м у вiчi. Однi╨© ночi я йду по вулицi од заводу i насвистую якусь пiсню. Пiдходить полiцай i каже: - Не свисти. - Що ж тут такого, що я свистю? - А может, ты кого вызываешь. Я перестав свистiти. Важко ходили цi ворони в срiбних медалях по перону, залитому сльозами матерiв, крутили сво© довгi вуса i, як коти, поглядали на осиротiлих солдаток. А десь шумiли по©зди, повнi людей у сiрих шинелях, одiрваних од звичайно© працi, з холодними дулами гармат на площадках, i мчали на далекi смертельнi поля. Я поступив в агрономiчну школу бiля станцi© Яма. Зимою ми вчилися, а лiтом робили в полi й економi©. Я був стипендiатом. В маревi споминiв вста╨ обличчя Сергiя Васильовича Смирнова, що викладав нам росiйську мову. Вiн, сухий i розумний, усе приходив до нас, коли ми вчили уроки, спостерiгав i записував. З ним же в довгi зимовi ночi ми спiвали пiсень i росiйських, i наших. Ось пливуть обличчя товаришiв з затуманеними пiснею зiницями, а вона летить в холодному класi, й нам тепло, тепло... Укра©но моя мила, краю пам'ятливий. Там любив я дiвчиноньку, ∙ там я був щасливий... I менi зда╨ться, що я вже багато пережив i десь на чужинi згадую мiй край, мою далеку Укра©ну, печальнi карi очi покинуто© дiвчини, i я в'яну од журби з повними слiз гарячими очима... А то лечу я "Вниз по Волге-реке, с Нижня Новгорода" на "стружке, на снаряженном", де "сорок два молодца удалых сидят". Всi веселi, з буйно заломленими шапками в яркiй одежi, в срiбнiй i золотiй збро©. Тiльки я один сумую... За ким?.. "Стружок" летить, i десь на синiх хвилях могутньо© рiки чекають смерть i слава, десь кривавi й жаднi губи персiянки притиснуться до мо©х, але ж чи повернусь я до русих кiс i синiх очей ╨дино©, що там десь чека╨ свого "буйна молодца"?.. А пiсня летить, i хита╨ться рiка, шумлять стародавнi лiси, й крввавий мiсяць зажурено пливе над ними... Це - пiсня. А товаришi... Ось розбишакуватий Альохiн наливав чорнила на зошит Кривсуновi: - Докажи, що це я тобi налив чорнила. Ми всi смi╨мось. А Кривсун, високий i кучерявий, тупо дивиться на Альохiна i мовчить. Вiн був не тiльки дурний, але й скупий. Од батька, лiсовика, пiн привозив повну скриньку сала. Скринька була чимала й не влазила до загально© шафи з вiддiлами для кожного. Й вiн замикав ©© на великий замок. По кутках, щоб пiхто не бачив, вiн наминав сво╨ сало, а ми голодними вовками дивилися на його слизькi губи й ситi очi. Ми порiшили без згоди Кривсуна забрати його сало. Але нiяк не могли одiмкнути замок. Скринька була на третьому поверсi, й ми у вiдчинене вiкно просто скинули ©© на землю. Вона розбилась, i ми забрали сало. Кривсун мовчки дивився, як Альохiн ©в його сало. Альохiн навiть говорив йому про це. - Докажи, що я ©м тво╨ сало. Де ти зараз, мiй кучерявий дурнику? Чи порозумнiшав ти, чи, може, тво╨ тiло в довгiй кавалерiйськiй шинелi навiки занесли снiги нашо© велико© революцi©? Ось залiзнорукий Гнатко з чорним, аж синiм, волоссям i кам'яними рисами лиця. Вiн дуже боляче б'╨ мене, щоб я не матюкався, i ми з ним ходимо на кухню ночувати до дiвчат. Ось бiлявий i нiжний Вася Демський у рудому й бiдному пiджаку розчiсу╨ пальцями сво╨ волосся. Кажуть, його дуже любила дочка помiщика, а вiн не любив ©© i одружився на простiй дiвчинi з економi©. Бурдун Даня, чорнявий, з рисами iндiана, тягне мене по кутках i та╨мно бурмоче: - Думал ли ты, Володя, о бедном народе? Как нам помочь бедному народу?.. I його темнi й гарячi очi наливалися сльозами од велико© муки й любовi. Його брат, революцiонер, сидiв у в'язницi, i Даня горiв його огнем. В селi Званiвцi жила моя бабуся, i я в не© проводив канiкули. Вона була релiгiйна фанатичка i мала на мене великий вплив. Ще малим вона водила мене до церкви. Над головами селян тремтiло марево од ©х дихання, пахло ладаном, холодом i свiчками. Я любив дивитися на стрункi ноги янголiв, обличчя святих i синi горизонти за нпми. Тiльки менi непрпкмно було молитися боговi й почувати себе його рабом. Вiн тяжко давив мою душу i нiколи щиро й повно не захоплював мене. Iнодi вночi, коли всi спали, на мене налiтало бажання впасти на колiна й довго молитися, але порив зникав, i я засинав без молитви. В школi було багато журналiв, i мене захоплювали патрiотичнi вiршi в них. Я теж почав писати вiршi. Сергiй Васильович показав менi, що таке стопи й розмiр. Першi мо© вiршi були про бога й Русь. Апухтiн\ _i Надсон2 були для мене недосяжним iдеалом, i мо© зошити були повнi ©х вiршiв. Починав я росiйською мовою. Пам'ятаю першi рядки: Господь, услышь мои моленья, раскаянье мое прими. Прости мои ты согрешенья, на путь святой благослови. Милая родина, многострадальная, милая, светлая Русь. Я о спасеньи твоем, лучезарная, жгуче и жарко молюсь. Дитина. Що я мiг i що я знав у той скажений i страшний час? В кiнцi навчального року мати написала менi, що батько захворiв i ©й нема чим жити. Я мусив покинути школу. Батько сухо й гулко кашляв, у нього розширились вени, i вiн уже не мiг довго стояти. Вiн швидко дихав, лежав на ряднi й дивувався, чому до нього так липнуть мухи. А вони вже почували мертвяка i чорно обсiдали його. Спокiйно чекав вiн смертi. Тiльки очi його, великi й свiтлi, були повнi муки й жаху перед невiдомим. Вiн страшенно схуд i вже не мiг викашлять мокроти, вона душила його, i мати виймала з його рота повнi жменi вонючо© й зелено© слизi. Йому ж було тiльки тридцять сiм рокiв, а вiн мусив умерти. Вiн давно вже не говiв i казав, що попи дурять народ. Ще вiн говорив, що якби нiмцi нас побили, було б краще, вони дали б нам культуру. А ноги йому вже заливала лiмфа, i одна була пухла й синя. Перед смертю вiн попросив перевести його на долiвку. Заходило сонце, i ми його поклали бiля порога. Вiн лежав на спинi i страшно хитав гострими колiнами. Починалась агонiя. При©хала бабуся. Вона плакала дрiбними старечими сльозами, здiймала догори руки, i я чув крiзь ©© тонкий плач скорбне й монотонне: - Ох Коля, Коля. Я побiг за лiкарем, i, коли повертався назад, зустрiв матiр i по ©© блiдому й залитому сльозами обличчю зрозумiв, що батька вже нема. Його любили селяни, i за гробом iшло все село. Мокрою од слiз землею засипали мого батька. Дощi змили на бiлому хрестi сумний напис, а потiм i вiн зогнив разом з костями того, хто дав менi гаряче серце й тривожну душу. Я почав носити рудий батькiв пiджак i поступив на завод. Часто ми ©здили з помiчником маркшейдера на шахти, i в задушливих i мокрих продольнях робили зйомки для рисункiв. Замурзанi шахтьори по колiна в водi ганяли важкi вагончики i з матюками довбали вугiль. Iнодi з диким свистом коногона пролiтала низка вагонеток, i ми притулялися до пiдпорок, щоб не бути роздавленими. Сама страшна смерть - це в шахтi. Я не мiг уявити, Як це можна умерти далеко вiд сонця з горами землi на грудях. Зiгнено ходили ми i з непривички я стукався головою об "матки". А коли клiть скажено виносила нас на поверхню, був уже вечiр, i зорi холодно й далеко свiтили над землею. XXVII Кравця Кривов'яза (у нього дiйсно були кривi в'язи) проводжали на фронт, i його брат запросив мене на прощальний вечiр, тому що в мене була гiтара. Вiн сказав, що у них буде одеська артистка. Коли я переступив порiг хати Кривов'яза, то побачив дiвчину з червоними трояндами на щоках, тонкими рисами обличчя i чорними бровами, що як птиця влетiли в мою душу, а мо╨ сiмнадцятилiтне серце солодко стислось од холоду щастя тiльки дивитись на не©. Мене закрутив солодкий вир першого кохання. Було дуже весело i сумно. Мене вразила пiсня: Козак вiд'©жджа╨, дiвчино-о-нька плаче. Куди вiд'©жджа╨ш, мiй милий козаче! А вiн одповiда╨: Я ©ду на той пир, де роблять на диво з кровi супостата червоне╨ пиво. I менi здавалось, що це не Кривов'яз ©де на фронт, а плаче за мною моя перша любов (©© звали Докiя, Дуся). I з того часу, як прозвучить у менi цей мотив, особливо в тому мiсцi, де "Дiвчино-о-нька плаче", одразу спалахне мить, коли я блискавично вiдчував холод щастя першо© справжньо© любовi. Ми грали в фанти. Прийшла i моя черга сподiватися. Я сiв на стiльця, а проти мене на стiльцi - Дуся. Нас накрили великим платком. I Дуся спитала мене сво©м грудним, задушевним голосом. У цiй солодкiй i та╨мнiй напiвтьмi, де так чарiвно туманiло ©© дороге навiки лице. - Грешен? - Да. - Сколько раз согрешил? - Десять раз. Ми повиннi були поцiлуватися, за грою, десять разiв. Але ми загубили лiк поцiлункам, доки з нас не стягли платок тi, що нетерпляче чекали сво╨© черги. Ми домовились другого дня зустрiтись бiля нашо© станцi©. Дуся жила в Лисичому. Але на побачення вона прийшла з подругою. Та це нiчого. Я був невимовне щасливий од того, що тiльки дивився на не© i чув ©© голос. Весь свiт сiяв i спiвав для мене. Коли ж попрощалися i вона з подругою пiшла од мене, весь свiт менi одразу став темний i порожнiй, наче на мо© очi опустилась чорна завiса. I часто потiм, пiсля роботи, я ходив у Лисиче, щоб тiльки побачить ©©, тiльки почути, як вона скаже бархатним i коханим голосом, що полонив мою душу: "Володя!.." I цього менi було досить. I одного разу, коло ©© дому, на Базарнiй вулицi, я сказав ©й: - Дуся! Я хочу тебе что-то сказать... Давай отойдем в сторону. Ми були не однi. Вона, нiби знаючи, що я скажу, трохи повагавшись, одiйшла зi мною за рiг будинку, де було темно i не було людей. I зоряна зимова нiч почула мiй хрипкий од хвилювання сiмнадцятилiтнiй голос: - Дуся!.. Я люблю тебя... - Ну?! Я незграбно взяв ©© за плечi, а вона стала на дибочки i припала гарячими губами до мо©х жадiбних губ... Вона мене цiлувала не так, як на фантах, а взасос i з такою сплою, що в мене аж зуби болiли i крутилася голова од безмежного, як свiт, щастя. Три роки я любив ©© так, як нiколи i нiкого не любив до не©. I прийшла нiч, що стала золотим, повним квiтiв i радостi днем. Був квiтень 1917 року. Надходив Великдень, i Дуся призначила менi побачення бiля церкви, коли вона вийде зi сповiдi. Я знову був учнем сiльськогосподарчо© школи, i прийшов у форменiй шинелi й кашкетi з золотими граблями, косою й колоссям на нiм. Уночi було ще вогко й холодно. Ми прийшли на Дусин город. Я зняв шинель i розiслав ©© на вогкiй i чорнiй землi, i ми з Дусею сiли на не©. Я обняв i притулив ©© до свого серця, захлинаючись од любовi, а вона почала плакати i благати мене, щоб я ©© не покинув, вимагала клятв у вiрностi, що я з радiстю зробив, поклявся ©й, як Демон Тамарi. Тiльки чому, коли вона плакала, ©© вi© пiд мо©ми губами були сухi?.. Потiм вона спитала: - Ты завтра придешь? - Нет. У меня болит голова. - Все вы такие!.. ╞© дiвочий вiнок уже до мене був розтоптаний, хоч вона мене запевняла до митi злиття, що вона нiколи й нiкого до мене не любила. Так розбилося мо╨ перше кохання. Воно, як вражена жорстоким стрiльцем чайка, волочило розбите гарячим свинцем закривавлене крило по камiннях i тернах мо╨© муки i нiяк не могло злетiти в небо... В нiч, коли розбилось мо╨ кохання золотою голiвкою об гостре камiння, Дуся показала менi дорогу до Дiнця через яр, щоб я не йшов по вулицi, де мене могли б зустрiти лисичанськi хлопцi, що були вiрнi давнiй шахтарськiй традицi©. Вони, коли зустрiнуть чужiя, то, якщо той не поставить могорича, беруть його за руки й ноги, пiдiймають вище сво©х голiв i з розгону мiсцем, що нижче спини, як трамбовкою, б'ють об залiзну донецьку землю. Ну, в людини пiсля цього все всерединi пообрива╨ться або висить на волосках, i через недовгий час погребний дзвiн по ньому холодно луна╨ в синьому i байдужному небi... Iдучи вiд Дусi, з Лисичого, де пахло вугiллям i юнiстю, я по дорозi заходив в примiщення нашо© станцi© погрiтися пiсля морозно© мандрiвки, бо одягнений я був не дуже тепло. В юрбi людей я часто бачив смугляву дiвчину з широкими стегнами й повними стрункими ногами. Вона крадькома дивилася на мене, а коли я оглядався на не©, швидко повертала голову вбiк, удаючи, що не бачить мене. I от прийшло лiто. Осики й верби над Дiнцем у зелених платтях дивились у зелене дзеркало вод i мрiяли, як дiвчата, милуючись сво╨ю красою у чарiвному склi, що вiдбивало ©х у хитливiй глибинi. Щовечора ми ходили на станцiю зустрiчати пасажирський по©зд, що пiдлiтав до перону з синiми iскрами з-пiд колiс од рейок. Рiвно о сьомiй годинi вiн тяжко дихав, вiдпочиваючи од шаленого бiгу уклоном вiд полустанка Вовчеярiвка до Пере©зно©, як звали нашу станцiю. Раз у юрбi я побачив Дусю, що стояла спиною до мене i солодко-знайомим жестом поправляла тонкими пальчиками волосся бiля нiжного й милого вушка. Вона обернулася, - i на мене глянула сестра Дусi, що була дуже схожа на не©. Я так любив Дусю, що коли побачу ©©, враз, як той боягуз од переляку на фронтi перед тим, як iти в атаку, слабував животом... I це пiсля того, як моя мрiя розбилась на скалки, i скалки тi гостро вп'ялися в серце, повне любовi й жалю... Провiвши по©зд, ми, заводська i сiльська молодь, iшли до скверу, що був мiж станцi╨ю i заводом, i пiд срiбнi звуки заводського оркестру гуляли порохливими алеями. Хлопцi залицялися до дiвчат, а дiтвора кидала в третяротських красунь реп'яхи, що чiплялися до ©х суконь... Ми ходили вперед i назад по головнiй але© двома довгими рядами, i голови першого ряду були поверненi до голiв другого впродовж але©. Мiй товариш сказав менi: - З тобою хоче познайомитись одна загорянка. Загорянами ми називали усiх, хто жив у заводському посьолку на горi. Я спитав: - А вона красива? Товариш усмiхнувся: - Як на чий смак. Та ось вона йде! Навпроти йшла та, що часто крадькома поглядала на мене чорними, повними любовi очима на станцi©. Ми познайомились. ╞© звали Тетяна. Поруч iз великим сквером був маленький сквер, куди майже нiхто не заглядав. Ми пiшли з Тетяною в той скверик. Сiли на лавi. Довго мовчали. I раптом Тетяна млосно i томно упала обличчям менi на груди... - Володя!.. Я люблю тебе!.. - прошепотiла вона i майже в нестямi застигла на мо©м плечi... Пiзно вночi я проводжав ©© на гору повз татарських казарм. Наближалась гроза, i трави пристрасно i п'яно шумiли од вiтру... Блискавицi протинали небо, а серця нашi протинали iншi блискавицi... Я не любив Тетяни. Менi тiльки при╨мно було, що вона мене любить. Потiм на ганку ©© хати ми довго сидiли. Цiлувалися в сполохах блискавиць... А Тетяна, пахуча й розпатлана, все не давалася менi, боролася зi мною, закохана й жагуча... А потiм гроза вдарила в землю рясними сльозами неба... I Тетяна в темних сiнях, гаряче дихаючи менi в лице, сказала: - Ти ж не кажи нiкому. Ми часто ходили з нею в кам'яний кар'╨р за посьолком, i я любив дивитись на покiрну красу Тетяни, залиту морем срiбного сяйва з неба... Менi було дивно i солодко-дико, що вона така ж людина, як i я, а я можу вести ©© куди захочу i що хочу робити з нею. Але моя робота в шахтi не давала менi змоги допомагати матерi, як я хотiв, i я вирiшив знову вчитись у сiльськогосподарськiй школi. Я сказав про це Тетянi. Вона сумно глянула на мене: - Тогда я тебя потеряю. Коли я з Дусею гуляв по центральнiй вулицi Лисичого, то за нами завжди ходили купками дiвчата, i за спиною я чув ©х комплiменти на мою адресу: - Хорошенький!.. - Хорошенький!.. I менi при╨мно було це чути. А то у нас на "чавунцi", коло заводу, де ми гуляли по путях до станцi©, волоськi дiвчата добре частували мене верболозом у вербну недiлю. Цим вони виявляли свою симпатiю до мене. Словом, я був нiчого собi хлопець, i навiть сестра Зоя казала, що я красивий. I от, коли я гуляв у садку кiнотеатру, що бiля шахти "Дагмара" в Лисичому, менi хлопчик передав записку, в якiй було написано, що зi мною хоче познайомитись одна дiвчина. Я подивився, куди менi показав хлопчик. У формi лисичансько© прогiмназi© назустрiч менi йшла пишна смуглянка, справжня бiблiйська красуня. Ми познайомились. ╞© звали - Юлiя. Пiсля кiно я проводив ©© додому. Було вже пiзно. Пiшов дощ. I ми стали пiд козирок базарно© будки. Я почав ©© цiлувати. А вона якось чудно розтулила губи, так що замiсть поцiлунку виходив один свист, i я цiлував тiльки ©© дихання... Я розсердився i покинув ©© одну нiччю на базарi... В кам'янську школу, пiсля канiкул, прийшов чималенький лист од Юлi, в якому вона писала, що "Ваш поцелуй прожег меня насквозь...", "хоть бы гром неба разразил мою душу...." Я думав: i який там поцiлунок, i як вiн ©© мiг пропалити наскрiзь, коли його i не було, а був тiльки порожнiй свист... Менi непри╨мно було, що Юля писала свого листа з вiршами Бальмонта 1 i С╨верянiна 2 на бланках свого батька, що був управителем вугляних складiв. I знову Лисиче. На вулицi, що звали Камiння, "на камнях" вечорами гуляла молодь, гуляв i я. Серед юрби я побачив Юлю. Вона була в бiлому, як вишневий сад, платтi i йшла з подругою. Я пiшов ©й назустрiч. Юля щось шепнула подрузi, i та зникла в юрбi. Ми пiшли за село. I от... У мiсячнiм сяйвi лежить на камiннi розкiшна Юля з великими, чорними, гiпнотичними очима i од нетерплячки рве бiлими й красивими зубами лакований хлястик мого кашкета... Вся моя душа рветься до не©, а я мов кам'яний стою над нею, дивлюсь на годинник на руцi й кажу: - Поздно. Мне пора домой. А вона не пiдводиться i владно чека╨. Мене обурювало те, що ©© очi мали надi мною якусь майже непереможну силу. Потiм вона менi писала в школу, що я - ©© мрiя, i вона хоче з цi╨ю мрi╨ю "реально столкнуться". Але до "столкновения" не дiйшло, бо я не любив ©©. Юля пiдвелася з камiння, вiддала менi кашкета i пiшла проводжати мене за Лисиче, в другий бiк, ближчий до Третьо© Роти... Коли ми вийшли за село, вона дивилась менi у вiчi сумно-сумно... I цей погляд був такий могутнiй, що душа моя ледве не розлучилася з мо©м тiлом, щоб навiки злитися з ©© душею... Але я стояв як кам'яний. Тодi Юля близько-близько пiдiйшла до мене i спитала: - Значит, надежды нет? I холодно злетiло з мо©х байдужих губ: - Нет. Тодi Юля чорною тiнню повернулась iз опущеними плечима й руками, зiгнена i невиновно скорботна пiшла в нiч. Мо╨ серце рвонулося за нею, але я був мов кам'яний. XXVIII Ще малим я дуже любив читати рiзнi "декляма