Михайло Старицький. Останнi орли ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ I Минуло сто рокiв вiдтодi, як Богдан Хмель при╨днав разом з iншими землями й Ки©в до Росiйсько© держави. Не одна буря й напасть прокотилися над сивою головою матерi городiв руських за це столiття: не раз ©© грабували, палили, руйнували i поляки, i татари в шаленiй боротьбi за цей ласий шматок; довго боролася й Москва з сусiдами, щоб удержати в сво©х руках цю дорогу святиню, й змушена була навiть поступитися Польщi Правобережною Укра©ною, вiддати до рук мучителям сво©х кревних ╨диновiрцiв, аби тiльки викупити Ки©в навiки. Тепер уже йому не було чого потерпати за сво╨ iснування, - захищений од зовнiшнiх ворогiв, пiд опiкою росiйських царiв, вiн почав швидко розквiтати й розвиватися; з пожарищ i ру©н знов зводились великi ки©вськi святинi - Лавра, яка згорiла майже дощенту у двадцятi роки вiсiмнадцятого столiття, вiдродилася знову з попелу, завдяки щедрим пожертвам монархiв i монархинь, починаючи з Петра I, а особливо завдяки щедротам ╙лизавети Петрiвни. Малоросiйськi гетьмани, запорожцi, а також магнати велико© й мало© Росi©, та й увесь православний люд, приносили щедрою рукою благостиню на побудову й прикрашення храмiв у Пе-черську. Споруджено було мурований славетний храм Успiння пресвято© богородицi, велику соборну церкву, що iсну╨ й нинi; ©© заснували ще 1073 року преподобнi Антонiй i Феодосiй Печорськi, а потiм вона була вщент зруйнована татарами в 1240 роцi; i аж пiсля двохсотлiтнього запустiння ©© вiдбудував князь Симеон Олелькович; i нинi, пiсля численних розорень мечем i вогнем, вознеслася вона з 1729 року сiмома позолоченими банями до неба, прикрасилась чудовим живописом, возсiяла внутрiшньою лi-потою. Незабаром, по закiнченнi храму, споруджена була 1745 року, на подив усьому свiтовi, й велика дзвiниця, яка сягнула хрестом сво©м хмар у небi й навiяла сво╨ю надзвичайною величчю багато легенд. Праворуч i лiворуч од велико© церкви уздовж просторого лаврського двору виросли одноповерховi мурованi будiвлi келiй i простяглись густi але© черемхи, лип i безу; весь двiр оточив високий мур, а в серединi його з'явилося багато менших церков - святих апостолiв Петра й Павла, святого Михайла, першого митрополита ки©вського, святого Сергiя, радонезького чудотворця, живоначально© тройцi, святого Миколая та iншi, а головний вхiд прикрасився чудовою брамою. По Святiй горi серед виплеканих, пишних садiв повитикалися зеленi покрiвлi кам'яниць; вся гора заблискотiла, немов зорями, золотими банями й святими хрестами, а велетень дзвiниця стала сторожем над усiма святинями й з вершини гори, з захмарно© височини огляда╨ донинi на пiвсотнi верст околицi, що лежать бiля ©© пiднiжжя... Сповнилося пророцтво преподобного лiтописця: "Чи бачите гори сi©, яко на сих горах возсiя╨ благодать божа, i град великий ма╨ бути, i церков багато ма╨ бути споруджено". Так, Ки©в уже виблискував красою, й щасливi мешканцi його тiшилися пiд захистом святинi й охороною ╨диновiрно© держави споко╨м i безпекою; але поруч з Ки╨вом, всього тiльки за сiмдесят верст, за польським кордоном знемагав i падав у боротьбi з ляхами й ксьондзами рiдний, православний народi В одiрванiй вiд сво©х братiв i славного Запорожжя Правобережнiй Укра©нi почалося хиже, розбишацьке хазяйнування ненависникiв, винищувачiв руського племенi. Мов шулiки, мов гайвороння, налетiли звiдусiль на безталанну, осиротiлу Укра©ну унiати, ксьондзи й пани; знову з'явилася на Укра©нi страшна, кривава примара унi© й почалася дика розправа... Позбавлена ╨пископiв i вищого духiвництва, вiддана в руки лише темних, безправних селян i майже таких самих сiльських попiв, бiдолашна руська церква судорожно билася з латинськими катами й страшними панськими командами, що налетiли на не©. Мов пiдстрелена ластiвка, трiпотiла вона й рвалася до рiдного гнiзда; та кордон польський вiдокремлював ©© вiд кревно© святинi... Тiльки здалеку виблискував перед нею високо в блакитному небi золотий хрест лаврсько© дзвiницi. Близький, але недосяжний, вiн усе-таки пробуджував у серцях нещасних мученикiв i вiру, й надiю, - i не вгасала вона багато й багато рокiв! З'явилися по всiй Укра©нi шибеницi, вогнища, кривавi палi, запалали православнi церкви, стогоном i голосiнням сповнилася рiдна земля, та чим дужче шаленiли гнобителi, тим з бiльшою одвагою й самовiдданою любов'ю боронив бiдолашний люд свiй убогий, принижений храм! Пiвстолiття тривала нерiвна, згубна боротьба, - нарештi переповнилося гнiвом i.одча╨м серце народу, i спалахнуло востанн╨ козацьке серце! Мов рiка крiзь прорвану греблю, ринули запорожцi з Сiчi, зняли в народi страшнi хвилi повстання й затопили кривавою повiддю всю Правобережну Укра©ну. Кров'ю ворогiв i сво╨ю страдницькою кров'ю залили вони землю, але вiдстояли рiдну церкву од злохижих ворогiв i принесли свiй хрест до ки©вських святинь! Мир вашим тiням, темнi, невiдомi свiтовi страдники; не дочекалися ви за життя пишних трiумфiв, дiставши в нагороду за подвиг терновий вiнок, не залишили й iмен сво©х на скрижалях iсторi©, але, як говорить ╨пископ Гервасiй, "нелюдськими за вiру стражданнями й терпiнням перед усiм християнським свiтом слави зажили, яку не зiтруть вiки, i з мучеництва вашого дiло славне потече повiстями, iсторiями у всi прийдешнi вiки". Стояла рання, тепла весна... Яскраве сонце променилось i виблискувало на позолочених банях i хрестах печорських церков, обливало м'яким свiтлом срiблистi хвилi квiтучих садiв i лягало теплими тонами на уступах гiр, що збiгали до широко розлитого безбережною синявою Днiпра... В глибинi небесно© блакитi поволi пливли й танули прозоро-бiлi хмаринки. В повiтрi повiвало нiжними пахощами молодо© зеленi й меду... З садiв линули спiви солов'©в, а десь високо бринiла срiблиста трель жайворонка... Все було сповнене нiжними пестощами першо© весни. На широкому лаврському подвiр'©, викладеному кам'яними плитами, ряботiли мальовничими гуртками прочани: однi мовчки стояли, поскидавши шапки, коло папертi головного храму, iншi сидiли навкруги пречудово© дзвiницi, третi, посхилявшись на паркани, що вiдгороджували цiлi але© квiтучо© черемхи вiд церковного подвiр'я, тихо розмовляли, а деякi просто, розсипавшись по схилу за кам'яним муром, лежали хто як хотiв, пiдкрiплюючи сво© сили убогим снiданком i милуючись з височини сизою безмежною далиною лiсiв i широким плесом батька Днiпра, що розлився коло пiднiжжя гiр; тiльки в час благовiсту вставали з сво©х мiсць чисто всi прочани, побожно хрестилися й потiм знову починали промiж себе тиху розмову; на подвiр'© стояв стриманий гомiн, як ото бджоли гудуть, повилiтавши навеснi з вулика... - Ой, лишенько! - не вгавала вiд подиву й захоплення молоденька, з гарним овалом личка й великими чорними очима дiвчина, задираючи вгору свою голiвку, уквiтчану золотистою кульбабою й лiловими фiалками, щоб роздивитися хрест на дзвiницi. - I хто мiг побудувати таку дзвiницю? Висока, височенна... Такого високого нема╨ нi дуба, нi явора! Оно хрест аж за хмари хова╨ться... - А хто б же мiг таке чудо та диво збудувати, - звичайно, святi! - промовила до дiвчини лiтня жiнка в намiтцi. - Будували сю дзвiницю дванадцять братiв, будували, молилися й пестилися; тiльки що збудують за рiк - а воно i ввiйде в землю, що вибудують - а воно i ввiйде... Так ото п'ять лiт минуло. Один брат не витримав, кинув i пiшов собi; може, вiн не дуже постився абощо... тiльки не витримав... а одинадцять братiв заходилися молитися ще дужче та й почали на шостий рiк будувати баню, а на нiй золоте яблуко й хрест... Збудували, ченцi i владика освятили все, а люди цiлу нiч стояли на колiнах та молилися... I що ж би ви думали? - звернулася оповiдачка до всiх слухачiв, що стовпилися коло не©. - На свiтанку вся дзвiниця вийшла з землi i вперлася хрестом у самi хмари... - Господи, спаси й помилуй! - побожно зашепотiли слухачi. - I всi, кажуть, цi брати, що будували дзвiницю, в печерах? - поцiкавився молодий, схожий на дiвчину, парубок у простiй, але гарно пошитiй свитцi. - Там, тамечки всi до ╨диного, - пояснила стара прочанка. - Одинадцять братiв присвятилися й лягли рядочком у склепi печерному, а дванадцятий довго поневiрявся по бiлому свiтi та каявся, а наостанку прийшов-таки помирати в Ки©в, прийшов i одразу до братiв, що лежали вже нетлiннi, та так тiсно мiж стiнами, що й мiсця не зоставили... От вiн, дванадцятий, - до них: "Що ж ви, брати мо© любi, не зоставили менi, дванадцятому, мiсцечка та найменшого брата до себе не пустили?" I як вiн це сказав, так одразу одинадцять братiв зсунулися ще щiльнiше й пустили дванадцятого до стiни: вiн зараз же лiг i проставився; тiльки права нога не помiстилася - мусив зiгнути ©©... - Ох, прости, господи, нашi грiхи! - зiтхнули жiнки в бiлих намiтках, - через те ©х i звали "бiлоголовими". - Ох, та й гарно ж тут, у святому мiстi, - рай ра╨м! - захоплювалася молода дiвчина. - Куди не глянь - усе чудо та диво! I очей не одiрвеш, а серце так i завмира╨... - Ти, дiвонько, ось що скажи, - обiзвався старий козак на дерев'янцi, спираючись на милицю, - вiльно тут усiм молитися православним по рiдному нашому благочестю, нiхто грецько© вiри не утиску╨, нiхто церков не руйну╨, а ще прикраша╨, i множаться вони щедротами царiв i цариць православних, - вiд того й благолiпно тут усе. - Так, такi - обiзвалися на цi слова старiшi прочани. - Тут благодать... а в нас... Хiба в нашому богом забутому кра© можуть удержатися православнi церкви? Проклятi унiати та ляхи палять ©х, повертають на костьоли, а то й на стайнi, хлiви... - Ох, так уже напосiлися на нас напасники, гвалтiвники, насильники нашi, що кiнець усiм приходить, - втрутилась у розмову одна молодиця з виразистим гарним обличчям i блискучими вiд гнiву очима. - Накинулись на нас, як скаженi собаки... Оно в нас, у Погребищi, церкву розвалили, батюшку повiсили, титаря посадовили на палю, багатьох замордували, скалiчили, майже все мiстечко спалили. Усi похмуро замовкли. - Матiр божа! - сплеснула, руками молода дiвчина, зблiднувши, як полотно, при словi "титар", i звернулася пошепки до парубка: - У мене, Петре, й душi нема╨ за нашого тата: i вони ж титарi.. - Що ти, Прiсю? - здригнув i парубок вiд тривоги. - Таке вигаду╨ш! Де Погребище, а де Лисянка? - I ви попустили таке безправ'я, таку наругу? - обурився нарештi старий козак. - Та з того й пiшло, - пожвавiла молодиця, - начальник лядський ©здив ото по економiях, ганяв по ревiзi©... обдирав нещасних селян i забирав у наших попiв землi та оддавав ©х ксьондзам... Ну, так от за©хав вiн, на лихо, i в наше мiстечко, а за ним i жмикрутiв-панiв на©хала сила. От прибули, собаки, й заходилися грабувати, гвалтувати. Що тут у свiтi божому робити? Мало людей у селi: молодi то на роботи пiшли, то економи навмисне розiслали ©х по далеких селах, а дома зосталися самi хворi, та дiди, та жiнота, та малi дiти... Зiбралися ми, руки лама╨мо, а вiдсiчi дати проти гвалту-насильства не можемо... А тут ще панськi отамани ходять по хатах i загадують - кличуть до панського двору гарних дiвчат i молодиць... Ну, всi були спершу заголосили i намiрилися в лiс утiкати... Та от знайшлась молодиця, - якось затнулась i загадково посмiхнулася оповiдачка, - знайшлась i одрадила: "Однаково, - каже, - переловлять i закатують... Ми краще пiдемо та за потiху - потiшимось i 'самi... хоч i закатують потiм - так недаремно!" - Ну, ну! - зацiкавилися розповiддю слухачi й приступили ближче. - Ну й пiшли... прости наш грiх. Лавро свята, - перехрестилася молодиця, низько вклонившись у напрямку храму. - До ранку всi чортовi пани були передушенi, а наших i слiд завiяло!.. Один тiльки начальник ©хнiй утiк... прогавила якось Одарка... Ех, у мене б не втiк, - додала молодиця з погрозливим рухом. - Козак-молодиця! Любо глянути! - схвально вигукнув хтось у шапцi з випущеним червоним верхом. - Ну й що ж? - Та отож, - кинула йому, блиснувши очима, молодиця, - потiм налетiла команда та й розправу вчинила по-розбiйницькому. - Та ви б сюди до нас тiкали, - подав голос якийсь чоловiк середнього вiку, в довгiй коричневiй свитцi, пiдперезанiй широким зеленим поясом, як видно, мiщанин, - у нас просторо й вiльно, та и сама ясна цариця всiх православних заклика╨ до себе... указом. - Авжеж, на не©, неньку, тiльки й надiя! - обiзвалися жiнки, а чоловiки зiтхнули. Майже од само© дзвiницi до головно© папертi стояли рядами старцi й калiки: цих останнiх було найбiльше, i дивно, що здебiльшого вони були без правих рук i без лiвих нiг; цi нещаснi, покалiченi, певно, рукою ката, спиралися на одну милицю i на дерев'янку, прив'язану ремiнцями до кульшi. Далi, за цi╨ю групою, стояли теж калiки, тiльки ноги в них не були поодрубуванi, а лише зiгнутi й поприв'язуванi до дерев'янок, зате в багатьох одрiзанi були вуха або носи, повикручуванi руки й вивернутi повiки очей. Коли поблизу не було прочан, серед калiк знiмався тихий, стриманий, але буркотливий гомiн. Це сперечалися за мiсця. - Ти чого сюди влiз? - виштовхував милицею якогось нового прибульця сусiд. - А що, братцi? - обстоював той сво╨ мiсце. - Се дiм божий, тут усi рiвнi - коли Христовим iменем просимо, то якi вже привiле©? - А такi, - бурчав сусiд, - що не лiзь у чужий хлiв; тут у кожного сво╨ мiсце, можна сказати, вибите ногами. - А хiба ти платиш за нього? - Плачу. - То й ми дамо, що належить, а мiсце i я витопчу... Тут усi рiвнi i перед богом, i перед людьми... - А коли рiвнi, то й ставай отам у хвостi! - Ех, господи! Вже й без того нас порiвняли ляхи, позначивши однаково, а вам усе-таки хочеться привiле©в. А в гуртi менше покалiчених точилися зовсiм iншi розмови. - Ну, що нового принiс Корито? - допитував високий, з перекошеним обличчям старець свого сусiда. - Звiра в Мотронинському нема╨? - ╙ два добрi барлоги, i в Лебединському знайдеться, - вiдповiв той тихо, - та полювати поки що трудно. - Не прибува╨ Степовий, - зiтхнув третiй, - а тенета розставленi. - Корито каже, що через Буджак стежка протоптана, чи що, звiдти ждуть красного звiра. - То, виходить, i на влови? - вигукнув косоокий. - Псюрникiв розвелося... - Що ж, з них би й почати... - Ех, сверблять руки, старцювати набридло! - зiтхав високий старець i, наглядiвши пана або мiщанина, що виходили з церкви, починав жалiсно тягнути: - Подайте, милостивцi, подайте нещасному старцевi, мучениковi за вiру православну, християнську. Подайте за упокiй родителiв ваших, за сво© душеньки, за прощення грiхiв i за здравi╨. Слiдом за заспiвувачем пiдхоплював хор жебракiв i супроводив обивателя, аж поки вiн не проходив крiзь стрiй простягнутих рук i не зникав за брамою, де теж iнодi перекочувався, завмираючи акордом, хор iнших, не допущених на церковне подвiр'я старцiв. За головним храмом, пiд мурованою високою стiною, в затiнку розкiшних лип сидiв гурт селян середнього вiку, худих, обшарпаних, i провадив тиху розмову з поселенцем Слобiдсько© Укра©ни. - Кажу вам, добрi люди, - переконував правобережних селян добре одягнутий слобожанин, - всi переходьте на Слобожанщину, в нас усякi пiльги й придоби... перше, всi однi╨© вiри, й нiхто тобi не боронить молитися, а друге - добрi землi й займанщини - скiльки оком сягнеш! Жидiв теж у нас нема. - А цариця як, - чи буде за нас заступатися, старшинi кривдити не дасть? - допитували недовiрливо лiвобережця. - Аякже! Сама заклика╨, та ще б не заступалася? Недарма ж i звуть ©© матiнкою! - А що ж, брати панове, - звернувся старший до сво©х односельцiв, - хоч i як нам шкода рiднi гнiзда залишати, та коли розвелося там пекло, то що ж нам - без кiнця терпiти, бути лядським бидлом?.. Перейдемо туди, пiд охорону православно© царицi, пiд ©© ласкаву руку. - Не iнакше, як туди, до сво©х: нема╨ друго© нам дороги! - дружно обiзвалися всi. - Ви подавайтеся зi мною, - радив слобожанин, - та виберiть, облюбуйте землю... а потiм i рушайте з богом! - Правда, що з богом! - зауважив старший. - Без нього не проберемося й до Днiпра: скрiзь розставлена сторожа i переселенцiв та втiкачiв ловлять i б'ють, як собак... В цей час пролунав з високо© дзвiницi удар дзвона. Густий низький звук застогнав у повiтрi тремтливим гудiнням i полинув перекатами в синяву заднiпровських борiв. Одразу примовкли всi прочани, повставали й побожно почали хреститися. За першим ударом дзвона пролунав другий, третiй... Благовiстили на "Достойно". Тим часом з нижнiх печер пiдiймалася нескiнченними дерев'яними сходами на гору, до Лаври, нова юрба богомольцiв. Попереду йшов у багатому, блискучому запорозькому вбраннi ставний, кремезний козак середнього вiку, при квiтучому здоров'©; обличчя козакове не вражало красою, але хто хоч раз бачив цi сповненi енергi© й життя риси, цi полум'янi, iскристi очi, цей орлиний нiс i розмаянi вуса, - той нiколи не мiг забути ©х. I постать, i хода цього значного козака, i всi рухи його виказували владну силу, яка одразу скоряла всяку волю, а погляд його темних очей був такий гострий, що пронизував до найпота╨мнiших куточкiв серця й примушував його тривожно битися... При появi цього запорожця по всiх гуртках пробiгло помiтне пожвавлення. - Залiзняк! Полковник Залiзняк!.. - загомонiли по дворищу, i всi попiдводи-лися, щоб глянути на славного запорожця. - Яким вiтром? - спитав запорожця, що проходив повз нього, старий козак у шапцi з висячим червоним верхом. - Низовим, Свириде! - усмiхнувся той ледь помiтно. - Гай, гай!... Зда╨ться, у вас той вiтер затих... а верхнiй усе дме... пiвнiчний... - Поки не потягне з моря... - моргнув вусом запорожець i пiшов далi. Серед iнших вискочила наперед i цiкава Прiся, потягши за собою й парубка, котрого вона звала Петром. - Та куди ти, дзиго? - опирався той. - Залiзняк оно йде, бачиш? Залiзняк, сiчовий полковник, лицар, про якого тато багато розказували... - Ага, ага! - зацiкавився й хлопець. - Ох, який же вiн, братику, славний!.. Наче сонце ся╨, i жупан на ньому який пишний, мов на ясновельможному пановi... Залiзняк, помiтивши гарненьку дiвчину, що не вiдривала вiд нього погляду, спинився й, на превеликий страх ©© й збентеження, заговорив до не©. - Звiдки ти, дiвчино люба? - спитав ©© ласкаво Залiзняк. - Видно, не тутешня? Прiся зашарiлася й опустила очi. - З Лисянки, вельможний пане, - вiдповiв за не© парубок. - З Лисянки? Що недалеко вiд Мотронинського монастиря? Так, так... Бував не раз там, а батюшка у вас, зда╨ться, отець Хома? - Вони, вони i ╨, я в них тепер служу... - Це добре. А ти, юначе, родич ©й?.. Чи, може, просто до серця? - кинув лукавий погляд лицар на дiвчину. На цей жарт запорожця ближчi з цiкавих, що товпилися навколо, засмiялися, а парубок, гордо вирiвнявшись, вiдповiв: - Я, пане, брат ©й рiдний. Залiзняк подивився на нього пильно. - Мабуть, що й правда... а чи© будете? - Данила Кушнiра, титаря лисянського... - Данила Кушнiра?.. Знаю... Тож-то сестра твоя й пригадала менi когось близького... так живий ще старий Данило? - Хвалити бога, живi, - насмiлилась врештi докинути сво╨ слово й дiвчина. - Радий, радий, моя макiвко... Кланяйтеся йому од Максима, якщо пам'ята╨. - Тато вас, вельможний пане, мало не щодня згадують, - вiдповiла вже смiливiше Прiся. - Спасибi, сердечне спасибi! Перекажи йому, що обов'язково за©ду в Лисянку побачитися з ним i з отцем Хомою. I Залiзняк, кивнувши головою, попрямував повз старцiв i калiк до цвинтаря. Старцi давно вже чекали сво╨© жертви, i ледве до них наблизився Залiзняк, як вони, попростягавши руки, заголосили всi разом свою звичайну пiсню, пересипаючи ©© улесливими епiтетами, зверненими до благодiйника, що йшов повз них: - Преславний лицарю, заступнику наш, благодiйнику наш, захистку наш, батьку наш, славонько наша! - Не вийте, всiм дам! - гукнув запорожець i, дивлячись на всiх цих калiк, з болем у серцi й тремтiнням у голосi додав: - Ех, ви, сердешнi! Один до одного: без лiвих нiг i без правих рук... Яке лихо вас так порiвняло? - А те саме, - похмуро вiдповiв один з калiк, - котре повернуло весь наш край на ру©ну... - Напевне, велике то лихо, коли цiлий край не здолав його? - Здолали б... та бог одвернувся... Покровителi перев'язали овець та й кинули ©х на загибель. - Якщо всi вiвцi - то туди ©м i дорога! - гостро вiдповiв запорожець i заходився вiдсипати старцям у жменi мiдяки. Усi притихли, ждучи сво╨© черги, а тi, що одержали милостиню, дякували жертводавцевi теплими побажаннями - зичили й здоров'я, i всяких гараздiв, i втiхи для душi, й царства небесного. Коли Залiзняк пiдiйшов до менш покалiчених, то окинув усiх пильним поглядом iз двозначною усмiшкою. - А, та тут, зда╨ться, й старi знайомi ╨, - примружився вiн, приглядаючись то до одного, то до другого обличчя. - А ╨, пане полковнику, батьку Максиме! - вiдповiв старець з перекошеним обличчям. - А що тебе покалiчило? - Недоля та неволя. - А чого ж ви ©х не сiдла╨те? - Бджоли матки ждуть... - Вiд ченцiв? - I од ченцiв, коли в степу вивелись... - Ой чи так? - кинув запорожець оком на ряди старцiв. - А так! - Скажи краще, що бджоли перевелися на ос. - А в степу, пане, чи не завелися шершнi? I пролетiти бджолi тепер важко. - Шершнi, брате, тiльки про людське око... а коли що... то й гайда! - Ех, батьку, коли б тво╨ слово, - щедро обдарувавши всiх, Залiзняк швидкою ходою подався до головного входу в Лавру. Увiйшовши до храму, вiн пiдiйшов до ченця, що продавав свiчки. Той, побачивши полковника, зблiд i опустив очi. "Що це? - подумав Залiзняк, придивляючись до знiяковiлого ченця. - Гра уяви, нечувана подiбнiсть чи якийсь дивовижний випадок? Щоб славний козак Найда, краса й гордiсть усього Запорожжя, його улюблений хорунжий, котрого два роки вже вважали загиблим, опинився нараз тут ченцем у монастирi? Нi, нi, цього бути не може! Це помилка, неймовiрна схожiсть... Проте чому ж чернець так страшенно знiяковiв?" Незважаючи на те, що кругом них товпилися люди, Залiзняк вирiшив зараз же з'ясувати свiй сумнiв. Натовп уже був вiдтiснив його вiд того пiдвищення, на якому стояв молодий чернець, що продавав свiчки, але Залiзняк знову проштовхався до нього й промовив зовсiм тихо: - Отче! Даруй, але обличчя тво╨ так нагаду╨ менi мого покiйного друга, що не можу я заспоко©тися... Скажи менi, чи не брат ти, чи не родич славному запорожцевi Найдi, чи, може, ти воiстину сам вiн, врятований вiд смертi божим чудом? Почувши цi слова запорозького полковника, молодий чернець поблiд ще дужче, якусь хвилину, здавалося, вiн вагався, не знаючи, що вiдповiсти... Та ось опущенi його повiки здригнулися, пiдвелися: на Залiзняка глянули темнi сумнi очi молодого ченця, i серце в запорожця стислося вiд цього погляду. - Ти впiзнав мене, пане полковнику, - вiдповiв чернець тихим голосом. - Я i ╨ той самий запорожець, котрого називали в мирi Найдою. Якби тепер чернець схотiв навiть вiдмовитися вiд свого iменi, то Залiзняк признав би його по самому лише голосу, так добре йому знайомому. Бурхлива радiсть сповнила його серце. - Так це ти, любий, коханий мiй, брате мiй! - майже голосно скрикнув вiн, забуваючи, що кругом них товпляться люди, якi почали вже звертати увагу на цю цiкаву сцену. - Стривай, стривай, але що ж трапилося? Що примусило тебе кинути шаблю й надiти цю чорну рясу? - Тут не мiсце, не час, пане полковнику... - з зусиллям вiдповiв молодий чернець, але голос його затремтiв i урвався. - Та хоч одне слово... Яким побитом ти опинився тут? Чого? Чому? - Потiм... потiм, - уривчасто промовив чернець, показуючи очима Залiзняковi на юрбу прочан кругом. Справдi, ©хня коротка розмова привернула до себе увагу людей. Залiзняк поспiшив одiйти набiк, але так, щоб не згубити з очей молодого ченця. До слуху його долинули гармонiйнi звуки, що врочисто розливалися по церквi, почувся шум вiд руху багатолюдного натовпу, який ставав навколiшки... Залiзняк машинально перехрестився, але молитва не заворушилася в його душi. Несподiвана зустрiч з дорогим товаришем, котрого вiн давно вважав загиблим, перевернула нараз усi його думки i сповнила груди i радiстю, i тривогою, i подивом. Отже, цей блiдий i суворий чернець i ╨ той самий запорожець Найда, котрий два роки тому пропав безвiсти з Сiчi? Що ж могло примусити цього славного звитяжця сховати сво╨ палке серце пiд холодними складками чернечо© ряси? Яка та╨мниця хова╨ться в його суворому й сумному поглядi, ранiше такому вiдважному, гордому й смiливому? Залiзняк задумався. Йому було вiдоме все життя Найди, i нiщо в цьому життi, здавалося, не могло провiщати такого сумного кiнця. Вiн знав Найду майже з дитячих лiт: запорожцi, якi брали участь в одному з гайдамацьких походiв, знайшли десь цього хлопчика ще зовсiм маленького й забрали з собою в Сiч, де вiн став незабаром загальним улюбленцем. Хлопчик рiс, розвивався i виявляв усе бiльше й бiльше здiбностей до вiйськових наук i письма. Запорожцi вирiшили вiдправити його для вищо© науки до Ки╨во-Братсько© академi©. Молодий запорожець звернув i в академi© на себе увагу ректора сво©м бистрим розумом i неабиякими здiбностями; та душа його рвалася до рiдного Запорожжя i вiйськового життя. Дiйшовши до фiлософi©, юний Найда покинув академiю i втiк на Сiч, де всi╨ю душею захопився вiйськовими подвигами. Усе Запорожжя, починаючи вiд кошового i кiнчаючи останнiм кашоваром, полюбило Найду, як рiдного сина, i за його одвагу, i за його щиру козацьку душу, вiддану вiрi, батькiвщинi й товариству. Залiзняк, бувши вже о тiй порi курiнним отаманом, запросив Найду до свого куреня й записав його бунчуковим товаришем, i молодий звитяжець незабаром прославився на всю Укра©ну сво©ми блискучими подвигами - i в сутичках з татарами, i в та╨мних гайдамацьких наскоках на Польщу. I несподiвано цей герой, на якого покладалися такi гордi надi©, кида╨ все, вiдмовля╨ться од свiту й замика╨ться за монастирською стiною? Залiзняк глянув у бiк Найди. Незважаючи на зовнiшнiй спокiй, видно було, що чернець боровся з сильним душевним збентеженням: руки його тремтiли, вiн раз у раз випускав то свiчки, то грошi, якi йому давали богомольцi; на блiдому обличчi його то спалахував, то згасав тривожний рум'янець. Здавалося, в цю хвилину вiн був так само далекий вiд молитви, як i Залiзняк. I звiдки могла з'явитися в цьому палкому серцi ненависть до життя й прагнення до чернечого сану? Звiдки? Залiзняк ще раз пробiг у думцi всi вiдомi йому факти з життя Найди i не знайшов у них вiдповiдi на сво╨ запитання. Рокiв зо два тому Найду було послано вiд Запорозького вiйська до Глухова, у гетьманську канцелярiю, та в iншi мiсця з листами до значно© козацько© старшини. Пробув вiн там мiсяцiв два i без пригод повернувся назад. Правда, пригадалося Залiзняковi, повернувся вiн трохи заклопотаний чи засмучений, але не бiльше. Потiм вiн пiшов з гайдамаками в Польщу, та там i пропав. В однiй сутичцi з ляхами, коли перевага виявилась на боцi полякiв i гайдамакам довелося рятуватися втечею, Найди не стало. Його шукали товаришi скрiзь, але марно, i всi подумали, що Найду наздогнали ляхи i вбили. I нараз ця зустрiчi Залiзняк почав з нетерпiнням чекати закiнчення служби. Чекав вiн недовго. Незабаром почувся голос i╨ромонаха, що промовляв слова останньо© заамвонно© молитви. Люди заворушилися; однi пiшли до виходу, iншi почали проштовхуватися вперед, щоб поцiлувати хрест. Залiзняковi довелося пустити в хiд сво© могутнi плечi, щоб проштовхатися до дверей. Догнав вiн молодого ченця вже на папертi. Той, як видно, чекав його. - Менi треба поговорити з тобою, друже мiй коханий, зараз, негайно, - звернувся Залiзняк до Найди, пильно дивлячись йому в обличчя. - Радий бачити тебе, пане полковнику, - вiдповiв чернець, потуплюючи очi. - Але тiльки поговорiмо без свiдкiв. ╙ в тебе окрема келiя? - ╙, прошу пана полковника iти за мною. Найда показав рукою на ряд довгих одноповерхових будинкiв з маленькими гратчастими вiкнами, що тяглися по обидва боки монастирського двору, i сам пiшов уперед; за ним рушив Залiзняк, ©м довелося пробиратися крiзь густий натовп прочан, що заповнив весь монастирський двiр. Мовчки йшов Залiзняк, поринувши в сво© думки, як нараз дзвiнкий голос почувся ззаду i примусив його зупинитися. - Братику, братику! Дивись, онде знову той самий запорожець, що розмовляв з нами! - долинув до його слуху молодий жiночий голос. - Господи, який же вiн i гарний, i страшний! Залiзняк оглянувся й зустрiвся з захопленим поглядом Прiсi. Вони з братом стояли тут же, осторонь вiд iнших прочан, i дивилися, як виходили люди з церкви. На суворому обличчi Залiзняка з'явилася ласкава усмiшка. - Страшний? - промовив вiн весело, пiдходячи до Прiсi. - Ну, на ось тобi цю абищицю, щоб пам'ятала "страшного", - вiн зняв з свого пальця перстень i дав його дiвчинi, що так i зашарiлася. - А тобi, парубче, - додав вiн, - я подарую, як за©ду до вас, шаблю на ворогiв i напасникiв наших. Кланяйтеся ж там од Залiзняка, од Максима, панотцевi Хомi й сво╨му татовi. Сказавши це, вiн квапливо рушив за Найдою. Пiдiйшовши до довго© будiвлi, молодий чернець вiдчинив низенькi надвiрнi дверi, й Залiзняк слiдом за ним увiйшов до невелико© напiвтемно© келi©. То була тiсна, низька кiмната з малесеньким гратчастим вiкном i склепiнчастою стелею. У кутку, праворуч вiд дверей, стояв сяк-так збитий тапчан з кинутим на нього снопом соломи; бiля вiконця притулився такий же збитий з дощок стiл, на якому лежали двi-три книги в шкiряних товстих оправах i велика проскура. В кутку перед образом блимала лампадка; два грубих дерев'яних ослони доповнювали убогу обставу келi©. Усе в нiй було таке суворе i вбоге, таким холодом вiяло вiд ©© бiлих оголених стiн i вiд сiро© кам'яно© пiдлоги, що серце Залiзняковi стислося при думцi, що його юний товариш доброхiть ув'язнив себе в цiй тiснiй домовинi. Схвильований, приголомшений, вiн мовчки спинився посеред келi©. Чернець помiтив, яке враження справило його житло на Залiзняка. - Сiдай, пане полковнику, - промовив вiн, показуючи на ослiн, - будь дорогим гостем, даруй тiльки, що нiчим менi тепер пригостити тебе, як бувало колись. - Ех, яке там пригощання! - з сумом промовив Залiзняк. - Дай обняти тебе щиро, мiцно, по-козацькому, дай притиснути до серця!.. Отак, отак! - примовляв вiн, стискаючи Найду в обiймах i гаряче пригортаючи його до сво©х могутнiх грудей. - Подумай тiльки, два роки тебе оплакувала вся Сiч, усе Запорожжя, два роки вважали, що ти загинув! А ти хоч би словом озвався!.. - Знаю... але я не мiг... - Не мiг? Ех, ех, отак дiти про матiр пам'ятають! Та розкажи, голубе, що приключилося з тобою? Як ти потрапив у монастир? Я й розуму не доберу... в мене мозок горить... Я ж тебе, як рiдного брата, люблю, та й усi, всi... Слова Залiзняка схвилювали й зворушили ченця; в очах його засвiтилася ясна радiсть, а обличчя зашарiлося. Вiд глибокого хвилювання йому перехопило подих... - Врятувався од ворогiв i сховався в цiй обителi, - промовив вiн з зусиллям. - То ти, виходить, сховався тiльки на час пiд цi╨ю чорною рясою вiд переслiдування панiв? - радiсно запитав Залiзняк. Якусь хвилину Найда мовчав, потiм пiдвiв поволi голову й промовив хоч тихо, але твердо, не опускаючи очей перед поглядом Залiзняка. - Нi, пане полковнику, я вирiшив не скидати ©© вiдтепер нiколи. Залiзняк мимохiть вiдсахнувся. - О господи! - скрикнув вiн iз щирим смутком. - До чого ж ти дожилася, нещасна Укра©но, коли найкращi сини тво© цураються тебе й лишають на загибель© - Не цураються й не лишають, батьку, - поквапно мовив Найда, - i за монастирською стiною можна послужити вiтчизнi й вiрi... - Ха-ха-ха! - злим смiхом перебив його Залiзняк. - Жарту╨ш, друже! Ти служитимеш постом та молитвою собi, а не Укра©нi! А ляхи тим часом поневолять народ, повернуть всiх у пiд'яремних волiв, заведуть силомiць в унiю, знищать до-брочестя, поруйнують нашi храми! Де прихилить голову тодi наш нещасний народ? Нi, нi, не так ти думав ранiше, не так говорив! Не час тепер для посту й молитви! Голос Залiзняка зазвучав грiзно й суворо. - Воiстину настав час, коли не тiльки козаки, а й дiти повиннi оперезатися мечем i виступити на брань! - Для чого, навiщо? - зiтхнувши, запитав чернець. - Навiщо? - перепитав Залiзняк i подивився на Найду сповненим обурення поглядом. - Чи я одбiг розуму, чи тво╨ серце замерзло в грудях! На те, що коли ми й тепер не згурту╨мося й не вiзьмемо в руки меча, то наша Укра©на загине навiки! - Вона й так приречена на загибель, - тяжко зiтхнув Найда. - Нема╨ звiдки ждати допомоги... остання надiя згасла! - Тим паче, тим паче повиннi ми зiбрати всi сили, щоб пiдтримати вiтчизну, оборонити ©© од ворогiв, не допустити до загибелi. - Даремно! - з грудей Найди вирвалося вже не зiтхання, а болiсний стогiн. - Даремно, пане полковнику, - сказав вiн знову похмуро, - не буде з того пива нiякого дива! Я сам ранiше сподiвався, сам вiрив, а тепер бачу, що нiхто нам не допоможе, нi нам, нi Укра©нi, нiщо не вряту╨ нас!.. I самi ми нiчого не вдi╨мо, i люд наш нещасний захлинеться у власнiй кровi. Ох, пане полковнику! Немало пережив я горя, поки переконався в тому... Що можуть зробити нашi поодинокi гайдамацькi повстання? - Якi це повстання? - перебив його Залiзняк. - Розправа з панами i з жидами - та й годi! I то тiльки там, де заллють уже через край сала за шкуру. - Ну, а iншого повстання вже тепер чекати даремно: знесилiли всi, збезлюднiв край... козацтво винищене. - Та й Польща ж здрiбнiла. - Одна тiльки надiя була i в мене, та, мабуть, i в усiх, на Росiю, але надiя ця марна! - з смутком провадив далi Найда. - Коли мене посилав пан кошовий до козацько© старшини i до гетьмана в Глухiв, тодi я зрозумiв усе й збагнув, що надi© нема╨: Росiя зв'язана з Польщею мирним договором, та там тепер i не на часi дiла цi... а без не© й без Запорожжя не приведуть нi до чого гайдамацькi наскоки... - То що ж, по-тво╨му, - гнiвно перебив його Залiзняк, - скласти всiм руки й дивитися, дожидатись, як покiнчать ляхи з нашою вiрою, i з волею, i з народом? - З богом, пане полковнику, не сперечатися. Душа шука╨ волi й визволення, а не буйних наскокiв, коли ж нема╨ на перемогу надi©, коли прирiк сам господь нас на загибель, треба скоритися його волi... - Звiдки ти зна╨ш, ченче, ту господню волю? Господь милосердний: вiн лихом тiльки випробову╨ нас! Скоритися?.. Не для козака вигадане це слово! - грiзно мовив Залiзняк. - I ганьба вiчна тому, хто промовить його! Поки серце б'╨ться в грудях, поки очi дивляться на свiт божий, не скориться козак ляховi. Нiколи! - вiн з силою вдарив себе в могутнi груди й говорив далi гаряче й обурено: - Правда, тепер тяжко, та чи не гiрший час був за славно© пам'ятi гетьмана Богдана, а пощастило ж йому пiдняти всю Укра©ну й вирватись з лядсько© неволi! - То був один час, пане полковнику, а тепер настав iнший. То були ми i все Запорожжя пiдвладнi однiй Польщi, а тепер нас жменя, а Росiя не почне з Польщею вiйни. - Не треба ©й i починати ©©! Упора╨мось i самi! Блаженно© пам'ятi цар Олексiй не йшов на Польщу вiйною, а коли гетьман Богдан при╨днався до царя Олексiя, тодi вiн прийняв усю Укра©ну пiд свою руку, то може таке бути й тепер... - Була тодi, кажу знову, цiла Укра©на, а тепер тiльки правий берег без Запорожжя, без лiвобережних козакiв... - Була тодi й стара, славна Польща з Жолкевськими, Лянцкоронськими, Потоцькими, Вишневецькими, а тепер... тепер зосталося тiльки панське падло з Зайончковськими та Тхоржевськими! - Був тодi, пане полковнику, i гетьман Богдан, котрий зумiв по╨днати весь народ... - Так, був гетьман, богом даний, а хто тобi сказав, що не дасть нам господь i другого такого? Може, ╨ голова, може, осяяв уже ©© господь святими думками, - голос Залiзняка зазвучав якось особливо сильно й грiзно, - може, жде вона тiльки часу... - Щоб пообрубували ©й руки, - перебив його Найда. - Якщо ©х буде тiльки двi, а якщо ©х набереться сто тисяч, тодi... - Не набереться! Без Запорожжя, без Росi© не повстане весь народ, бо вже стомили його всi утиски-муки, вмерла вже й надiя. - Авжеж, якщо найкращi сини одiйдуть од нього, залишать на смерть, на поталу, - гнiвно промовив Залiзняк, - а якщо всi з'╨днаються, стануть, мов скеля, навколо одного прапора, тодi й кволi стануть мiцнi, й вiвцi перекинуться на левiв, i в горлиць повиростають кiгтi... Нi! - Залiзняк стукнув кулаком по столi з такою силою, що важкi його нiжки заскрипiли й похитнулися. - Ще поборемось з ляхами! Надiя в нас, та не зарiкаюся побачити й допомогу. А щодо Запорожжя, то сам вiда╨ш, що серцем воно незмiнне... А коли що... то на всяку ж криву дiрку, - каже приказка, - знайдеться й кривий кiлок. Якщо тiльки це примусило тебе пiти в монастир, ти повинен кинути його й повернутися зi мною на Сiч! Живий бог i жива душа наша! При останнiх словах Залiзняка якась сумна хмарка набiгла на обличчя молодого ченця; тяжке придушене зiтхання вирвалося з його грудей i завмерло в тишi, яка нараз закралася в сувору келiю. - Нi, пане полковнику, - промовив чернець пiсля хвилинного мовчання, - прости мене сам i проси простити все наше славне товариство. Нехай борються тi, в кого ╨ й сила, i надiя, i вiра, а я - мрець, умерла моя душа, i не людинi воскресити ©©! - Вона воскресне, воскресне, кажу тобi! - скрикнув Залiзняк, пiдводячись з мiсця. - Ця темна келiя, цi похмурi печери, пости й молитви заглушили в тво©й душi надiю. Скинь тiльки оцю страшну, чорну рясу, вирвись iз цi╨© душно© келi© на свiтлий простiр, дай вiйнути тобi в обличчя нашому вiльному степовому вiтру - i надiя знову повернеться до тебе: вона ╨, кажу тобi. - Залiзняк пiдiйшов до Найди, нахилився до нього й заговорив: - Терпiння всюди вичерпалося; народ кругом - як порох, для бочки пороху досить i однi╨© iскри, iскра знайдеться... вона вже... У цей час легенький стук перервав його слова. Залiзняк одразу урвав свою мову й хутко вiдiйшов до вiкна. Найда пiдвiвся з мiсця й одчинив дверi. У келiю зайшов молодий монастирський служка. Шанобливо вклонившись Залiзняковi, вiн промовив звичайне вiтання i сказав, що превелебний отець архiмандрит печорський просить пана полковника до себе на трапезу, що з мiста Ки╨ва прибули архiмандрит Мотронинського монастиря i ясновельможний пан генеральний обозний Свiчка з дочкою, що всi вже в трапезнiй i ждуть тiльки пана полковника. - Гаразд, - вiдповiв Залiзняк, глибоко переводячи подих. - Iду. А з тобою, друже мiй, я не прощаюсь, - промовив вiн, обертаючись до Найди. I нараз зупинився здивований, вражений раптовою змiною, що сталася в ньому. Молодий чернець стояв коло дверей бiлий як полотно, тримаючись за стiну рукою. Здавалося, коли б не ця пiдпора, вiн не змiг би встояти на ногах. Чорна ряса пiдiймалася на його грудях високо й поривчасто. - Не прощаюся, - сказав знов Залiзняк, опускаючи свою руку на плече Найди. - Побачимося ще раз i поговоримо про все. Молодий чернець нiчого не вiдповiв, - здавалося, вiн навiть не чув цих слiв. Залiзняк глянув на нього, з сумнiвом похитав головою i, взявши з столу свою шапку, вийшов слiдом за служкою на монастирський двiр. Як тiльки дверi за ним зачинилися" глибокий, тяжкий стогiн вирвався з грудей ченця, i, закривши обличчя руками, вiн знесилено сiв на свiй дерев'яний