чомусь сумовито. - Сама в такому вiдлюдному лiсовому хуторi? Хiба мало що може тут учинитися! - з тривогою промовив iнок. - Ну, зi мною живе старенька тiтка й челядь. Ляхи сюди не поткнуться, а гайдамаки не страшнi менi... Та чого ж ти сто©ш? Розкажи, що зна╨ш; пан iгумен пише, що ти ма╨ш щось на словах менi передати. Дiвчина знову сiла на сво╨ мiсце коло столу, а Найда присiв на один з ослiнчикiв, що стояли бiля вiкна, й почав розповiдати паннi про утиски, якi чинять ляхи жiночому Лебединському монастиревi. Вiн сказав ©й, що отець iгумен уже одписав пановi генерал-губернаторовi ки©вському, прохаючи його докласти всiх можливих зусиль, щоб захистити цей нещасний монастир, але просить ще окремо вельможну панну, щоб вона попрохала ясновельможного родителя свого одписати про те ж саме пословi чи комусь iз знайомих осiб польських, щоб вони "в сьому дiлi допомогу тому монастиревi чинили та оборонили його од зазiхань латинян". Дарина слухала мовчки слова молодого ченця; ©© довгi вi© були опущенi й прикривали очi, але груди високо пiдiймалися, виказуючи глибоку схвильованiсть дiвчини. - О господи! - промовила вона, коли Найда замовк. - Що ж робити тепер? Батька нема╨, i не знаю, коли вiн повернеться... А мого слова не послуха╨ нiхто. Та чим тут допоможуть нашi слова?.. - Вона махнула рукою й додала швидко: - А що, чи не чути чого вiд отця Мельхiседека?.. - Нема╨ нiяких вiстей! - От i батько по©хав на той берег Днiпра. Дiстав наказ заготувати для вiйська провiант, а куди тi вiйська рушать - не зна╨, тiльки думка була, чи не на Польщу. - Нi, панно, на це мало надi©, - вiдповiв чернець. - Москвi нема╨ коли клопотатися нашими справами, та хоч би й схотiла вона, то не могла б заступитися, бо сусiднi держави не дозволили б. - Ну, вони ©й не страшнi, та й батько завжди казав, що Росi© бажано було б прийняти пiд свою протекцiю i правий берег. - Про це нема чого й сперечатися... i буде це напевне... та тiльки тодi, як розпадеться Польща... а що вона незабаром розпадеться, в цьому я можу ручитися сво╨ю головою. - Доки сонце зiйде, роса очi ви©сть! - зiтхнула Дарина. - Що ж буде з цим кра╨м до того часу? - Ру©на, - похмуро вiдповiв чернець. - Ох, не говори так холодно, так суворо! - зойкнула з болем у голосi Дарина й навiть мимохiть простягла руки до молодого ченця. - Тепер пiдiйма╨ться таке повстання, яке було за славно© пам'ятi гетьмана Богдана!.. Воно вiдiрве назавжди вiд Польщi Укра©ну! Так, вiдiрве!.. Не дивися ж так холодно, так суворо! Не однiмай у мене цi╨© останньо© надi©, без яко© вже нема╨ менi щастя на землi! У голосi Дарини пролунала така щира журба, що чернець швидко пiдвiв опущенi додолу очi й здивовано глянув на дiвчину. - Авжеж, - пiднесено говорила дiвчина, - тепер не те! Ти покинув свiт, ти замкнувся в сво©й келi© й не зна╨ш, не бачиш нiчого, а я знаю! До мене сюди, на наш хутiр, навiдуються лiсовi гостi, вони розповiдають про те, що робиться навкруги. Народ скрiзь готовий, вiн тiльки жде гетьмана й гасла! Ось i сьогоднi прибилося до нас п'ятеро таких калiк... Вони йдуть шукати у Печорський монастир ватажка. - У Печорський монастир? - здивовано промовив чернець. - Так, у Печорський монастир; вони кажуть, що по всiй Укра©нi розiйшлася чутка, нiби в Печорському монастирi хова╨ться од свiту уславлений лицар Найда, який живе ще з часiв славного гетьмана Богдана, й що, коли вiн скине рясу й пiднiме булаву над Укра©ною, тодi, - натхненно говорила Дарина, - всi зберуться до нього, загримить давня слава Укра©ни, пiдлетять останнi орли, й одiрвуть ©© вiд Польщi, й понесуть на сво©х крилах до ново© слави й долi!.. - Звiдки вони довiдались про мо╨ iм'я?.. Навiщо сплели його з цi╨ю казкою? - схвильовано промовив чернець. - Народ пам'ята╨ про тво© лицарськi звитяги! Скiльки разiв говорили менi гайдамаки про тебе, про тво© славнi дiла, - чого ж дивуватися, що вони пов'язали тво╨ iм'я з iменем гетьмана Богдана i ждуть од тебе такого ж порятунку, як i вiд нього?.. - Дарина помовчала хвилину й потiм додала з гiркотою: - Нещаснi© Вони шукають лицаря Найду, а знайдуть тiльки Найду-ченця! Чернець нiчого не вiдповiв... Вiн знову втупив очi в землю, тiльки обличчя його стало непроникне й блiде, а чорна ряса то пiдiймалась, то опускалась на грудях, виказуючи його сильне хвилювання. У Дарини вирвалося стримане зiтхання... В кiмнатi запала мовчанка, в розчинене вiкно влетiв тихий нiчний вiтрець i принiс iз собою хвилю пахощiв квiтучих лип... Здалеку долинув протяглий дзвiн... Найда здригнув, пiдвiвся з мiсця й перехрестився. Дверi свiтлицi тихенько рипнули, i в кiмнату ввiйшла лiтня жiнка, убрана в дорогий байбарак з коштовним намистом на ши© й довгою бiлою намiткою на головi. - Благослови, отче, - промовила вона побожно й, схиливши голову, пiдiйшла до Найди. - Не достойний я, вельможна панi, смиренний чернець, роздавати благословення, - вiдповiв Найда й, пiдвiвши голову до божницi, заставлено© iконами, додав: - Але хай буде ласка господня з усiма вами! - Амiнь, - вiдповiла панi й, перехрестившись, звернулася до Дарини: - Проси ж, доню, чесного панотця хлiба-солi нашо© скуштувати. - Не вiдмовся, пане! - промовила, вклонившись, Дарина. Найда мовчки погодився, i всi тро╨ пiшли до трапезного покою. Трапезна в пана генерального обозного вже багато чим вiдрiзнялася вiд старосвiтських поко©в козацько© старшини. На чисто побiлених стiнах хоч i висiли портрети гетьмана Богдана та козака Мамая, але тут же поряд висiло й кiлька iнших картин в дорогих позолочених рамах. Мiж старовинних липових лав, накритих за давнiм звича╨м червоними сукнами й килимами, стояло кiлька фотелiв, оббитих голубим адамашком; бiла кахляна груба з зеленими по нiй малюнками далеко виступала вперед. На стiнi висiв годинник, на довгих полицях виблискував дорогий позолочений i срiбний посуд, а в заскленiй шафi стояв англiйський порцеляновий сервiз. Довгий стiл, накритий бiлим обрусом, був заставлений усiлякими стравами й напоями. Посеред столу у високих бронзових канделябрах горiли восковi свiчки. В одчиненi вiкна свiтлицi вливалася чудова прохолода тихо© лiтньо© ночi. Усi посiдали за стiл... Незважаючи на пильнi припрошування, Найда ©в мало й неохоче. Пiсля перших двох-трьох фраз розмова знову перейшла до теми, яка всiх цiкавила, - до людського лиха, що дедалi зростало на Правобережнiй Укра©нi. - Ох, горе, та й годi! Кара╨ нас, отче, господь за нашi грiхи! - промовила, зiтхнувши, панi. - А з чим присила╨ до нас отець i молiльник наш iгумен печорський! - З прикрою звiсткою, вельможна панi, - i Найда розповiв ©й про листа iгуменi Лебединського монастиря, в якому писала вона про погрози й страшнi намiри полякiв. Панi сумно слухала розповiдь молодого ченця, склавши на грудях бiлi пухкi руки з нанизаними на пальцях дорогими перснями. - Алжеж, авжеж... горе гряде звiдусiль, - заговорила вона, сумно похитуючи головою, коли Найда кiнчив розповiдати. - Ось i до нас прибилося сьогоднi п'ятеро калiк, розказують, що там ко©ться в польськiй сторонi. Тiльки слуха╨ш, i то серце кров'ю облива╨ться! Ох, господи, i що воно буде! - стара голосно зiтхнула. Нiхто нiчого не вiдповiв. - Пiду ще, звелю ©м, сердешним, дати повечеряти... В Печери йдуть, а чого шукають? Якогось лицаря Найду. Ох, ох, та навряд чи ©м тепер i той лицар допоможе. Панi пiдвелася з мiсця й вийшла з свiтлицi. Дарина й Найда лишилися самi; кiлька хвилин вони не зважувались порушити мовчанку. - Лицаря Найду... - нiби про себе мовила Дарина, i прикра усмiшка торкнула ©© уста. - Зна╨ш, - промовила вона, пiдводячи на Найду сво© темнi, оксамитовi очi, - вiдтодi, як ми повернулися з Печер, ти не йшов у мене з думки! - i лиця ©© зашарiлися. - Я думала все про те, що ти пiшов у монастир, - додала вона швидко. На обличчi ченця промайнув якийсь невловний вираз, усi риси його раптом пожвавiли на якусь мить, з-пiд опущених вiй блиснув швидкий погляд, та за секунду обличчя його знову нiби скам'янiло, i риси застигли в суворому виразi. - Справдi, все думала про тебе, - промовила якимсь настiйливим тоном Дари-на. - Коли б менi сказали, що сонце зiрветься з неба, я б скорiше повiрила цьому, анiж тому, що побачу тебе в чорнiй рясi! Пiсля всього, що ти казав! Серце стиска╨ться, коли подумаю про це! Останнi слова вирвалися в Дарини з щирим болем. Найда мовчав. Освiтлене жовтавим сяйвом воскових свiчок, блiде обличчя його було надзвичайно гарне в цю хвилину; з-пiд чорно© шапочки падало на високе чоло кiлька чорних, мов смола, кучерiв, мiж орлиними бровами лежала сувора складка, - щось скорботне вiдчувалося в кутиках м'яко окресленого рота. Погляд панни на мить зупинився на обличчi молодого ченця, i смуток затьмарив ©© очi... - Скажи, - спитала Дарина Найду, - чи давно ти пiшов у монастир? - Вже бiльш як пiвтора року... - А ми два роки не бачилися з тобою... Дарина якусь хвилину подумала й промовила несмiливо: - Куди ж ти подався вiд нас? - Од вас, з Укра©ни, на Запорожжя, звiдти на лядську Укра©ну, пройшовся з гайдамаками по панських ма╨тках та й прибув до Ки╨ва. - Певно, журилися тво© батько й мати, коли довiдалися про твiй намiр! -У мене нiкого нема╨, панно. - Ти сирота? - жваво промовила Дарина, i голос ©© забринiв надзвичайно тепло й спiвчутливо. - Бiльше, нiж сирота, панно! - вiдповiв Найда. - Як так? - А ось як: сво©х батька й матерi я зовсiм не бачив, та й не знаю, хто вони були, чи живi, чи померли? Привезли мене запорожцi в Сiч пiсля одного гайдамацького наскоку; кажуть - ©м дав мене якийсь козак, знайшов десь у порожнiй хатi; достеменно нiхто цього менi не мiг розповiсти, навiть не згадають, в якому селi знайшли мене, десь тут, на Ки©вщинi, а де саме - не знають. Запорожцi й привезли мене на Сiч i полюбили, мов рiдного сина, всього навчили й навели на розум. - А козак той? - промовила панна схвильовано. Видно було, що розповiдь Найди надзвичайно зацiкавила ©©. - Навiдувався... Кажуть, часто на©жджав у Сiч, подарунки менi привозив... Пам'ятаю його, мов крiзь сон, високий, сивий... Останнiй раз я бачив його пiдлiтком, менi було рокiв тринадцять... Вiн подарував менi дорогу зброю й сказав, що побачиться зi мною не скоро, тодi, коли я виконаю те, що менi належить виконати!.. Вiдтодi я не бачив його, мабуть, помер... - Вiн родич тобi? - тихо спитала Дарина. - Нi, родичiв у мене, кажу тобi, нема╨ нiяких, тут я весь зi сво©м родом. Найда - i край! Бачиш, який значний 'козак! Останнi слова чернець промовив з якоюсь гiркою iронi╨ю. - Нема╨ в мене нi родичiв, нi близьких. - Нiкого близького? - перепитала Дарина й допитливо глянула в очi ченцевi. - Нiкого, панно, нi ╨дино© душi! А тому нема кому й журитися за мною. - Нi, ╨ кому! - нараз голосно промовила Дарина. - Так, запорожцi, братчики, я про них забув - тi журяться, тi сумують i зараз, особливо друг i наставник мiй, полковник Залiзняк, а бiльше нiкому. - ╙ кому, - палко перебила його Дарина. Вiн швидко пiдвiв голову й кинув на дiвчину здивований погляд. Щоки ©© спалахнули густим рум'янцем, але вона враз схаменулась i швидко заговорила про iнше, не вiдриваючи од ченця очей: - Нi, нi, не говори менi про одчай, про зневiру, - вона простягла руку, мов бажаючи зупинити його заперечення. - Я не повiрю цьому, не повiрю нiколи! Якесь незвичайне горе привело тебе в монастир. Дарина затнулась, але переборола свою нiяковiсть i провадила далi обережно, несмiливо, зупиняючись на кожному словi: - Можливо... це... даруй менi... я не повинна, не смiю тривожити чуже серце... Та коли це... сердечне горе... то його заго©ть час... ти ще такий молодий... може... адже все у волi божiй... ти ще можеш знайти сво╨ щастя... По устах ченця майнула гiрка усмiшка, але вiн енергiйно трiпнув головою й заговорив гаряче й сильно: - Менi, вельможна панно, про щастя не мрiяти! Таким людям, як я, нема╨ тепер щастя на нашiй землi, одне зоста╨ться: або чернеча ряса, або паля. Бачиш, старшина наша й значне козацтво примирилися з долею нещасно© батькiвщини, продали волю за хутори та чини... Та я не ©хньо© породи! - гордо промовив чернець, i обличчя його раптом змiнилось: очi гнiвно блиснули пiд вигнутими бровами, в усiй його постатi, в кожному поруховi вiдчулося щось владне, непохитна. - Атож, - говорив вiн пiднесено, - я не з ©хнього числа: мо╨© душi не куплять нi хуторами, нi млинами, нi навiть гетьманською булавою; небагато нас зосталося, таких завзятцiв, але ми не можемо йти слiдом за iншими, душi сво╨© не можемо наситити хуторами й шанобою, а тому й нема╨ нам мiсця на рiднiй землi. Що ляхи? Сво© ж козаки значнi й старшина переслiдують нас, як бунтарiв. Даруй, вельможна панно, але й батько твiй до них належить. От i залиша╨ться нам або покинути свiт i йти в монастир, а якщо кров i образа закипають у серцi, якщо зойки кревного люду долiтають до нас у келiю й через монастирськi мури - кидати все й знову братися за шаблю! А через те, що несила наша пiдняти справжню вiйну, то йдемо ми в гайдамацькi ватажки й кiнча╨мо на шибеницi або на палi! - Найда перевiв дух, провiв рукою по чолi й додав з у©дливою посмiшкою: - От яка моя доля, вельможна панно! Мiж знедоленими й володарями щастя лежить безодня, яко© не переступити. Щасливою, як бачиш, не можна мо╨© долi назвати. Помiркуй сама, чи хтось би згодився подiлити ©©? З невимовним хвилюванням слухала Дарина цi слова: так палко, так сильно й правдиво ще не говорив з нею нiхто; при останнiх же словах Найди хвилювання ©© досягло найвищо© мiри. I сором за батька, i надзвичайний жаль до цього лицаря-ченця охопили ©© серце, гаряча хвиля кинулася ©й до лиця, кутики рота затремтiли, на очах виступили сльози... Щоб приховати сво╨ збентеження, вона потупила очi й схилила голову на руку. У кiмнатi запала мовчанка. Кiлька хвилин Найда пильно дивився на Дарину. Вона мовчала, не пiдводячи голови. Здалеку, вiд монастиря, долинуло глухе калатання церковного сторожа. - Що ж звелиш, ясновельможна панно, переказати вiд тебе йог милостi, отцевi iгуменовi й наставниковi нашому? - холодно спитав нарештi Найда. Дарина здригнулась вiд цього холодного тону й швидко пiдвела голову; перед нею вже сидiв не гордий, непохитний лицар з залiзною волею й непiдкупним серцем, а замкнутий у собi чернець, з холодним, незворушним обличчям. - Скажи йому, що батька нема╨ дома й не вiдаю, коли повернеться, - вiдповiла вона. - Мо╨ ж слово нiчого-не важить для ляхiв, а тому я краще по©ду сама в монастир. - Ти дума╨ш туди ©хати? - поквапне перебив ©© Найда. - Так, по©ду, може, менi пощастить збудити вiдвагу в сестер. - Нi, ти цього не зробиш, - заговорив чернець з невластивим для нього пожвавленням. - Тепер небезпечно в лядському кра©: ляхи гайдамачать по лiсах, по дорогах... Самi стiни монастиря не можуть бути захистком. Боронь боже тобi туди ©хати! - Нi, пане, - стримано, але твердо промовила Дарина. - Я по©ду, i нiякi небезпеки не стримають мене. Та й чи можу я про них думати, коли таке горе охопило весь мiй край. - Нi, нi, ще раз прошу тебе, облиш цю думку! Батько твiй... - В такому дiлi я не зважатиму на батька: Христос ближчий i за батька, i за матiр, i за дiтей. I якщо я... В цей час заскрипiли дверi. Дарина урвала мову. До свiтлицi ввiйшла панi господиня. - Даруй, отче, - заговорила вона, звертаючись до Найди, не помiчаючи схвильованостi на обличчях обох спiврозмовникiв. - Ти, мабуть, утомився, спочити хочеш, а я забарилася. Отцевi iгуменовi карасикiв сухих зiбрала, - усмiхнулася вона вельми задоволене. - Вiн любить нашi озернi. Ну, а тепер прошу, будь ласка, iти за мною. Час пiзнiй. Найда пiдвiвся, мовчки вклонився Даринi й пiшов слiдом за господинею. Чути було, як вони пройшли через сiни й ступили з ганку в двiр. Кiлька хвилин Дарина сидiла за столом, схиливши голову на руки, потiм поволi встала й пiшла в свою свiтлицю. У невеликiй ©© кiмнатi було темно, але вiдблиск ясно© мiсячно© ночi давав можливiсть бачити навколишнi речi. Дарина не засвiтила свiчки й, причинивши за собою дверi, просто пiдiйшла до одчиненого вiкна й сiла на ослiн, що стояв коло нього. Над землею пливла вже повна нiч; тепла, душна, вона далеко вiдганяла сон. Кругом було тихо. Над темними вершинами нерухомо застиглого лiсу розкинулось прозоре, кришталеве небо з розсипаними по ньому великими iскристими зорями; тепле повiтря дихало нiжною свiжiстю лiсу й пахощами квiтучих лип. Дарина схилила голову на руку й задумалась. Якийсь тихий смуток охопив ©© душу. Прекрасний i суворий образ лицаря-ченця не йшов ©й з думки, а його правдивi, вогненнi слова, здавалося, ще дзвенiли в ©© вухах. I такий козак мав загинути для свiту в суворих стiнах монастиря! З душi вирвалося глибоке зiтхання. Так, тiльки страшне горе могло загнати це смiливе серце в монастир. Тепер вона вже не ма╨ сумнiву, вiн любить когось... якусь нерiвню, й не сподiва╨ться на вза╨мнiсть... Дiвчину чи замiжню? Нашу чи полячку? Однаково... але яка щаслива повинна бути та жiнка, котру любить такий лицар-звитяжець!.. З грудей Дарини знову вирвалося тихе, стримане зiтхання, i нараз ©й здалося, що протилежне вiкно в однiй з бокових хат, куди одвела господиня Найду, тихо вiдчинилося. "Що це? Невже вiн?" - промайнула в не© думка. Дiвчина вся здригнулася, насторожилась, витягла голову й завмерла. Але скрiзь було тихо, сонно й нерухомо. "Нi, то, мабуть, ворухнулась гiлка берези", - подумала Дарина й сумно притулилася до пiдвiконня головою. Чому вона така самотня, така нещасна?! Заворушилися в головi ©© тужливi думки: "Чому в не© нема╨ жодно© близько© людини, жодно© рiдно© душi? Чому нiхто не коха╨ ©©? Батько, що батько! Правду казав про нього Найда... Не друг вiн ©й, нi! Чому ж нема╨ коло не© ось зараз, у цю хвилину, друга вiрного, незрадливого, котрому вона могла б розповiсти все те, що гнiтить ©© душу цi╨© тепло©, тихо© ночi?" Ласкавий вiтрець поворушив шовковi пасма Дарининих кiс, припав до ©© палаючого лоба. I з цим поцiлунком вiтерця в серце дiвчинi вп'ялася гостра, невiдступна туга. Не спалося паннi Даринi цi╨© ночi, - чи то душно було в ©© свiтлицi, чи то дратувало нерви напо╨не пахощами повiтря, чи не давав поринути в сон голосний спiв солов'©в, - а не спалося, теплий вiтрець залiтав часом в одчинене вiкно, навiваючи елегiйний настрiй: нiби вона слухала якусь чарiвну, неземну мелодiю, i ©й ставало, при солодких i разом з тим сумних звуках, когось i чогось невимовне жаль... А лiтня нiч коротка: не встигла й задрiмати Дарина, як свiтлиця ©© сповнилася житт╨радiсним голубим промiнням; панна схопилася з лiжка, поспiшила одягтися й вийшла бiчними дверима в сад; а сад прилягав до лiсу, що простятся по узвишшю над глибокою долиною. Коли Дарина вийшла й озирнулася, пишний ранок уже розгорявся урочисто на небi й лягав свiжими барвами на гори, на Днiпро. Обрiй в одному мiсцi червонiв яскравим сяйвом, згра© легких хмар, облямованих знизу золотом, нагадували собою казкових птахiв, що летiли в безмежну височiнь; густий туман лежав iще хвилями по долинi, i в ньому немов плавали п'ять золотих хрестiв свято© обителi. На горах, на вершинах лiсу, на далекiй смузi Днiпра, на самiй блакитi неба лежав рожевий вiдтiнок, а прозорi яскраво-голубi тiнi, вкупi з ним, надавали картинi якогось чарiвливого освiтлення. Дарина вставала завжди рано й звикла вже до краси i вранiшнiх, i вечiрнiх годин у сво╨му поетичному куточку, але сьогоднiшнiй свiтанок справив на не© нове, сильне враження. Вона спинилася пiд липою, над кра╨м улоговини, яка збiгала вниз, де клубочився бiластий туман, i не могла одiрвати очей вiд нiжних пiвтонiв серпанку, що повив далину, серед яко© вогненною стрiчкою починав палахкотiти Днiпро. Дарина глибоко вдихала свiже, бадьорливе повiтря, i нiчний примарний смуток танув у ©© серцi разом з нiчними тiнями, поступаючись мiсцем свiтлому настрою дня; а коли бризнули з випливаючого вогненного диску блискотливi променi й розсипалися рубiновими iскрами по верхiв'ях дерев, то у не© в серцi теж спалахнуло щось радiсним полум'ям... Дiвчина згадала, що вона не потурбувалася звечора про Найду: нi коня не звелiла приготувати йому, нi снiданку... Ще, чого доброго, бiдолашний чернець пiде пiшки в Печери, а до них вiд хутора добра миля. ©й стало нiяково й прикро за таку негостиннiсть, i вона поспiшила виправити свiй недогляд. Озирнувшись на будинок, вона перебiгла поглядом по квiтнику: оббризканi вранiшньою росою, неначе повми-ванi, квiти весело пiдводили сво© яскравi голiвки й вабили до себе. Дарина спокусилася й нахилилась нарвати собi пучечок чорнобривцiв, нагiдок, горошку, левкою й гвоздик. Раптом почулися кроки. Дiвчина пiдвела голову: до не© наближався, глибоко задумавшись, ©© вчорашнiй гiсть, чернець Найда; вiн, мабуть, не бачив ©© i повiльно йшов повз грядку, де вона рвала квiти. Зустрiч з ченцем обрадувала, але разом з тим i збентежила панну. - Я рада, що велебний пан iще не по©хав, - весело заговорила Дарина, пiдводячись назустрiч сторопiлому й нiби заскоченому зненацька ченцевi. А втiм, i сама вона, незважаючи на бажання надати сво╨му голосу безтурботного, грайливого вiдтiнку, вiдчула одразу збентеження в серцi, яке залило гарячою хвилею ©© щоки. - Я забула вчора сказати челядi, щоб приготували тобi снiданок i коня: це менi цiлу нiч не давало спокою. - Чи вартий я того, щоб вельможна панна турбувалася про мене, - вiдповiв Найда. Дарина пiшла поруч з ченцем покрученою дорiжкою серед густолистих кущiв бузку й дикого ясмину; дорiжка вела до ганку будинку, що дивився просто на монастир. - Вельможна панно, - боязко заговорив пiсля довгого мовчання чернець. - Мене страшенно турбу╨ думка... я й залишився, власне, через це... Невже ти зважишся-таки по©хати до Лебединського монастиря? - Турбу╨? - спитала Дарина з радiсним подивом i спинила свiй ясний зiр на ченцевi; в очах ©© променилося стiльки тепла, що вiд нього почало поволi червонiти ченцеве обличчя i вiн змушений був нiяково опустити сво© очi. - Атож, турбу╨, - пiдтвердив вiн, - навiть бiльше... млi╨ од жаху серце... i не диво: панна дорога всiм... вона - янгол-охоронець нещасних, щира вболiвальниця за долю пошматовано© шулiками Укра©ни... то як же допустити, щоб вона наразила на небезпеку свою ясновельможну милость? - Спасибi за щирiсть, тiльки тво© похвали запалили менi все обличчя вогнем: я ©х не варта... Але невже в Лебединi так небезпечно? - Авжеж... Скрiзь нишпорять згра© розбiйницько© шляхти... i панну... особливо саму, без охорони... може спiткати таке лихо... О, не доведи господи - страх подумати. - Мене не насмiляться зачепити: мiй батько - росiйський пiдданець, i за мене б гвалтiвники вiдповiли перед нашою владою. - Коли б вони хоч щось поважали в свiтi; але ж для шляхтича нiчого не iсну╨, крiм сваволi та гвалту... Та коли ти так береш до серця долю жiночо© обителi, то напиши листи - я сам одвезу ©х, пiдтримаю там дух i надi©... - Але якщо такi небезпечнi шляхи для мене, то ще небезпечнiшi вони для тебе, - палко заперечила панна. - Схизматського ченця кожен шляхтич вважа╨ за свiй священний обов'язок замучити. Нi, нiзащо я не погоджуся наразити тво╨ життя на небезпеку. - Та кому потрiбне це життя, кому воно дороге? - Менi першiй, - швидко мовила Дарина, але, вiдчувши, що кинула зайве слово, тут же додала, переводячи подих: - I кожному, хто любить народ свiй... Тiльки ти закрився рясою од друзiв i та©ш у сво╨му серцi холод до них. При цих словах Дарини Найда поблiд i замовк, неспроможний погамувати шалене биття серця: груди його високо пiдiймалися, очi загорiлись вогнем. Десь глибоко на днi серця затрiпотiло щось гаряче, ладне зiрватися з його побiлiлих уст. Зашарiвшись од хвилювання, Дарина не одривала погляду вiд цього збентеженого, але прекрасного й благородного обличчя, ©й здавалося - iще одна хвилина, i вона почу╨ од ченця щось фатальне i та╨мниче, те, що вiн берiг у сво╨му серцi пiд складками цi╨© холодно© ряси... I вiд цього чекання серце ©© завмерло й спинилося в грудях. Коли нараз ©м заступила дорогу дивна постать. Дарина мимоволi одсахнулася. Перед нею стояла згорблена, кривобока стара в спiдницi i якомусь драному татарському халатi; голова ©© була закутана хусткою так що у вузьку трикутну щiлину тiльки визирали блискучi очi та верхня частина гачкуватого носа. По широких плечах i зiгнутому дугою стану можна було судити, що баба замолоду була високого зросту й геркулесiвсько© будови. - Ясновельможна панно, багата, вродлива та безталанна! - заговорила стара грубим рипучим голосом. - Дозволь менi свою ручку бiлу, скажу тобi всю правду, - що було з тобою, що жде тебе i що в мислях ма╨ той, на кого дума╨ш. Дарина здригнулась: ця потворна вiдьма немов читала у не© в думках i пропонувала вiдповiдь на пекуче питання, яке ©© мучило. - Не бiйся, тако© циганки, як Зоя, свiт ще не бачив: од мого ока нiщо не схова╨ться, - провадила стара, - всяку глибину воно осягне, землю й камiнь проб'╨, а серце пройме наскрiзь i виявить, що в ньому засiяно i яке зiлля з того може вирости... - I вона блиснула очима на Найду. - Дозволь ручку. Дарина постояла якусь мить нерiшуче, але, поборовши себе, вiдповiла, нарештi, спокiйно: - Спасибi тобi, циганко, за бажання розказати менi про мою долю, але всяке ворожiння я вважаю за грiх, та й чи було б цiкаве життя, коли б ми знали, що з нами завтра станеться? В невiданнi все наше щастя. - Добрий розум дав тобi господь - i пановi обозному личив би, а серце в тебе ╨дине на всю Укра©ну!.. Чужа вона менi сторона, а от як поблука╨ш по нiй, то од стогону та слiз i циганське серце трiска╨ться, як пiд добрим молотом пiдкова. - Ходiм, стара, - рушила до ганку Дарина, - я звелю, щоб тебе нагодували, й дам що-небудь на дорогу. - Постривай хвилинку: милосердя тво╨ вiдоме по всiх лiсах i яругах... сестрою тебе лiсовики вважають... А я от дивлюся на тебе й бачу, що багато вiд тебе свiтла йде, i в свiтлi тому грiються голоднi та холоднi, та не тiлом тiльки, а й духом... усi тебе благословляють... та ось тiльки горе, що ти гарна! Краса жiноча на погибель: од краси то© й загартованi серця м'якнуть. - Бог з тобою, стара, - усмiхнулася Дарина, - яка з мене красуня. Тiльки й того, що не страшно дивитися. - Ой, не лукав! Сама зна╨ш цiну цi╨© диявольсько© сили, краси... - А от хочеш, я тобi поворожу! - нараз звернулася циганка до ченця, що стояв збоку й прислухався iз завмиранням серця до слiв старо©, ©© несподiване звертання примусило його здригнутися й вiдступити назад з якимсь мiстичним жахом. - Одiйди вiд мене, - немов заблагав чернець, i в голосi його почувся трепет. - Хто зрiкся свiту, тому не годиться й слухати тво©х слiв, бо знанням тво©м, якщо воно не ╨ просто обманом, керують не свiтлi, а темнi сили. Смиренному розумовi й вiдданому на служiння господевi серцю грiшно й подумати навiть пiдняти завiсу майбутнього, опущену перед нашим зором божим провидiнням. - Не хочеш дати руки - не треба; я й без не© бачу тво╨ серце наскрiзь пiд цi╨ю чорною рясою. По очах тво©х читаю твою долю, - люто засичала циганка. - А, злякався, затремтiв! То слухай же. До вiрного ока й мiцно© руки дала тобi доля й сильне слово, а коли господь бог обдарував тебе так, то не на те, щоб ти закопував у землю талант свiй! Не на те вiн урятував тебе вiд леза ножiв i бурi полум'я, щоб ти чернечою рясою затулився од батькiвщини, не на те вiн пом'якшив серця вбивць i вселив у них замiсть злостi любов до тебе, щоб ти вiдплатив за те чорною невдячнiстю! Не на те вiн щитом сво©м прикрив тебе од татарського списа на Базавлуцi осiнньо© ночi... - Хто ти? - з жахом скрикнув чернець, вiдступаючи й захищаючись руками вiд цього страховища, що наступало на нього й погрожувало сучкуватим костуром. - Звiдки тобi вiдоме те, що й вiд мене приховане? Небо тебе посила╨ сюди чи пекло? - Як хочеш! Але я тво© думки бачу наскрiзь, i ти це зна╨ш, а тому й тремтиш... Мужн╨ серце тво╨ не вiдало страху на полi бою серед бурi, стогонiв i зойкiв, серед шаленства смертi, а зараз воно тремтить у тво©х грудях, як спiймана пташка, i зна╨ш чому? Тому що вiдчува╨ш провину й неправду... - А-а! - простогнав Найда i майже впав на лаву, котра, коли вiн одступав, трапилась йому пiд ноги. Вигляд у нього був жалюгiдний. Невимовнi страждання вiдбилися закам'янiлою судорогою на його побiлiлому обличчi: холодний пiт виступив на чолi великими краплями, розширенi вiд переляку очi не вiдривалися од страшно© циганки, що видивилась, мов очкова змiя, на свою жертву. Не менше, нiж Найда, була приголомшена й Дарина, - ©й здавалося, що ця циганка з'явилася сюди просто з пекла, щоб повiдати щось жахливе. - Так! Провина й грiх, страшний грiх лежить на тобi! - говорила циганка. - Вищi сили призначили тво╨ серце на порятунок вiтчизни, а ти що надумав? Ти хотiв оддати його в руки жiнки... Пам'ята╨ш нiч на Трубежi? - Спинись! Нi слова! - скрикнув, мов ужалений. Найда й, кинувшись на циганку, вхопив ©© за плечi. - Або присягаюсь богом, що ця ряса не вряту╨ тебе!.. - Оце-то так, - захихотiла зловтiшно стара, - спалахнув лицарський дух, а сила, бачу, не пропала... Гляди ж, - провадила вона далi вiщим голосом, одступаючи на крок вiд Найди, - незабаром ударить закличний дзвiн, i коли твоя патериця перетвориться на спис, а чотки - в свинцевi кулi, тодi ти повстанеш i твоя чорна ряса повi╨ться чорною хмарою i вкри╨ всю Укра©ну! Та горе тобi, якщо ти ухилишся вiд заклику, - лиховiсне закричала стара, наступаючи на Найду i блискаючи палаючими очима, - ганьба впаде на твою голову, печать Ка©нова ляже на виду тво╨му, одмахнуться вiд тебе люди, навiть звiрi цуратимуться тебе! Нiякi стiни монастирськi не врятують тебе вiд страшно© кари. Сам бог одверне вiд тебе обличчя сво╨, тисяча прокльонiв повиснуть над тобою й потягнуть твою душу аж на дно пекла! Мов прибитi громом, стояли непорушне Дарина i Найда, охопленi нелюдським жахом. Коли ж вони отямились i оглянулись кругом, циганки вже не було: вона зникла раптово, мов провалилася в землю. Дарину вивела з зацiпенiння служниця. - Панно, ясновельможна панно! - гукала вона, пiдбiгаючи. - До нас при©хав якийсь значний панотець iз Ки╨ва, в рясi ╨двабнiй i в клобуцi, може, чесний владика. - Де, де? - стрепенулася Дарина. - Його велебна милость пiшли в будинок, у велику свiтлицю. Дарина прожогом кинулася в пекарню, зробила потрiбнi розпорядження й, причепурившись, поспiшила в свiтлицю до гостя. Назустрiч ©й пiдвiвся високий на зрiст, мiцно©, козацько© статури чернець. При╨мне обличчя його, обросле широкою, чорною з сивизною бородою пашiло здоров'ям, а очi iскрилися радiстю й надi╨ю. На могутнiх грудях архiпастиря видно було панагiю й золотий хрест. - Боже! Яка честь нашому дому! Високопревелебний настоятель отець Мельхiседек! - скрикнула Дарина й квапливо пiдiйшла пiд благословення владики. - Хай буде над тобою десниця Всевишнього! - промовив настоятель i тричi перехрестив нахилену голову дiвчини. Пiсля побiжних розпитувань про мандрiвку, про те, чи добре велося отцевi Мельхiседеку в дорозi, чи не зустрiчався вiн з ©© батьком, панна Дарина запросила гостя до трапезно©, де вже парував на столi раннiй снiданок. Першою стравою було чорне пиво, варене з медом i прянощами, до грiнок; крiм пива, що споживалося в тi часи, як пiзнiше чай та кава, на столi красувався ще чималий короп у шафранному соусi та карасi в сметанi, якi шкварчали на сковородi, й кiлька пляшок наливок, настоянок i ратафiй. Стара тiтка метушилася бiля столу й, коли ввiйшов Мельхiседек, пiдiйшла до нього пiд благословення, а потiм, присунувши владицi крiсло, заходилася вкупi з Да-риною пильно припрошувати його до снiданку. - Ох, запопадниця наша, - усмiхнувся отець Мельхiседек. - Ченцевi це ж спокуса, черевоугодництво... гаразд iще, що сьогоднi четвер. - У пречесного отця стiльки трудiв i подвигiв для духу, що й тiло пiдтримати не грiх скромною трапезою, - вiдповiла, вклоняючись, Дарина й додала з вишуканою гостиннiстю: - Удостойте, найпревелебнiший дорогий гостю. Владика благословив запропоноване брашно й питво. Пiсля снiданку, за ковшем старого меду, отець Мельхiседек став ще говiркiший. - Сподобився, сподобився уздрiти, люба панночко, i велику, найсвiтлiшу царицю, продовж ©й ласка господня царственого вiку!.. Град ©© велiй, краси невимовно©, i рiка повноводая, i притокiв багато, а от тiльки садiв наших та запашного повiтря - дасть бiг: берiзка та осичина!.. Зате палацiв i двiрцiв там сила-силенна; возносяться храмини, стоять, мов по шнуру, й охороняють царський чертог. А царедворцiв бiля велико© владарки така хмара, що й доступитися через них до сонця вельми трудно. Коли я став перед ясними очима графа Орлова, то сей державний муж пояснив менi погляди на нашу справу найяснiшо© царицi: всi╨ю душею вона сто©ть за руський православний люд, iмену╨ нас братами по кровi й по вiрi, пошле посланцiв до польського короля й зажада╨, щоб вiн утихомирив ксьондзiв i шляхту, дав би православним спокiй i всi права, як i католикам. Але одразу вiйська вона посилати не може, бо се╨ порушило б мирнi трактати, а того не стерплять i iншi коронованi сусiди, нi австрiяки, нi прусси... Довелося б, отже, Росiйськiй державi вступати в вiйну з трьома крулiвствами... та до того ж iще й вiйна з Туреччиною. - Авжеж, це правда, - погодилась Дарина й роздумливо похитала головою. - Тiльки от бiда: король, звичайно, послуха╨ велику царицю, та пани й ксьондзи без вiйни не дадуть королевому наказу нiяко© цiни. - Воiстину так, - ласкаво усмiхнувся отець iгумен i погладив рукою свою бороду. - Тебе, дитино люба, умудрив господь свiтлим розумом. - А саму царицю ясновельможний владика коли ж бачив? - Удосто©вся, моя дитино, сподобився... Ох, яка велич! Не поко©, а роззолоченi й прикрашенi чудодiйно храми-чертоги... Царедворцi виблискують сво©ми шатами, а сама найяснiша видом сво©м подiбна до сонця, а очi ©©, як зорi на небi... Мудрiстю високою сяють... i така привiтна, ласкава, усмiшкою царською зiгрiва╨ людськi серця. Довго, довго розпитувала вона про горе простого народу... Дивувалася довготерпiнню, а на мо© слова про гайдамацтво зводила мовити так: "Поки, - каже, - проявля╨ться воно то поодинцi, то окремими ватагами, - то не повстання, а розбiйництво... Так i польський уряд перед iншими державами його атесту╨, а сво© утиски поясню╨ переслiдуванням ватаг... I оскiльки жодна кра©на розбою терпiти в себе не захоче, тому й держави не можуть заборонити Польщi ловити в себе розбiйникiв i карати ©х... У всякому разi, - каже, - я послала в Варшаву наказ, i Р╨пнiн менi повiдомив, що на мо╨ слово там зважать. Передайте, - каже, - чесний владико, всiм вашим, що моя душа скорботою сповнена за них, день i нiч я про них думаю, i вони менi близькi, як усi мо© пiдданцi..." - Господи! Продовж вiку нашiй царицi на радiсть усiм i на щастя знедолених братiв, - у поривi екстазу промовила Дарина. - Вони ж так давно не знали й хвилини того щастя, що, мабуть, уже думають, нiби його й нема нiде на всьому бiлому свiтi! - Хай почу╨ всемогутнiй молитву твою, порив юно© i чисто© душi! - промовив отець Мельхiседек i, взявши в руки оздоблену самоцвiтами панагiю, додав: - На прощання ©© найяснiша милость, пресвiтла цариця наша, подарувала менi сю панагiю, зело оздоблену й коштовну, щоб я пресвiтле iм'я ©© згадував у сво©х грiшних молитвах, обiцяла навiть, з царсько© ласки, послати менi листа про те, що з ©© наказу учинено буде. - Тако© удачi не можна було й сподiватися, - все дужче й дужче хвилювалася Дарина. - О, тепер, коли цариця прикрила нас сво©м крилом, ми зумi╨мо поквитатися з ляхами, - збуджено промовила вона й рвучко пiдвелася. - Ото, горличка може перетворитися на орлицю! - усмiхнувся отець Мельхiседек. - Ох, святий отче! Молiте господа за них, нещасних... i заступiться: нема╨ в них захисника, нема╨ в них молiльника! - сказала Дарина. Зворушений проявом такого сильного почуття, Мельхiседек пiдвiвся i, поклавши руку на голову панночки, по-батькiвському поцiлував ╞╞ в чоло й промовив тремтячим голосом: - На тобi хай буде благословення господн╨, дух божий живе в серцi тво╨му, бережи ж цю святиню! В цей час дверi тихо одчинилися, i в трапезну ввiйшов чернець Найда. Мельхiседек його одразу впiзнав i пiсля благословення сказав, що вiн питав про нього в Печерах, але йому вiдповiли, що чернець на послуху, а тепер вiн дуже радий, що його зустрiв. Дарина, побачивши Найду, мимохiть зашарiлася: вона за метушнею, приймаючи такого дорогого й високого гостя, як отець Мельхiседек, забула про Найду, а вiн, може, голодний десь ждав, що про нього згадають. - Невже панотець не снiдав? - звернулась вона поквапно до Найди. - Я так захопилася бесiдою. - Дякую вельможнiй паннi за ласку, - вiдповiв, низько вклоняючись, чернець. - Я трапезував. - А, спасибi тiтцi, - заспоко©лась Дарина й хотiла була запросити ченця сiсти, але згадала, що без дозволу архiпастиря це було незручно, а тому й утрималась. А отець Мельхiседек, поправляючи рясу, випадково налапав у кишенi папiр i, витяг-ши його, розсмiявся: - Хе, старий же я став: говiркий, а малопам'ятливий... Коли панна питала мене про батька, то я сказав, що бачився з ним, а не передав головного - листа вiд нього: ось вiн! - Лист вiд татонька! - зрадiла Дарина. - Я так давно вже не мала вiстей вiд нього... - I вона, взявши листа, вiдiйшла набiк, до вiкна, й жадiбно почала його читати. - Ну, сiдай, брате во Христi, - добродушно показав Найдi на найближчий фотель iгумен. - Перед його превелебною милостю постояти менi при╨мнiше, - ухилився вiд запрошення Найда. - Твоя воля, твоя щирiсть... - з лагiдною усмiшкою мовив iгумен. - А щодо мого давнього прохання чи не передумав ти, сину мiй? Я про тебе говорив з отцем настоятелем печорським, i вiн ласкаво дав дозвiл на переведення тебе в Мотронинський монастир: якщо серцем не охолонув ти потрудитися в мо©й обителi, то врата ©© для тебе широко одчиненi. Дарина, пробiгаючи очима батькового листа, нашорошила вуха й ждала, що вiдповiсть на пропозицiю iгумена Найда. - Нести свiй подвиг пiд благословенням найпревелебнiшого владики серцевi мо╨му ╨ радiсть, - пiсля невеликого роздуму вiдповiв чернець. - Спасибi за ласкаве слово, а менi ти будеш вкрай потрiбен... Дякуючи гос-подевi, ╨ надiя, що багато одiбраних у нас храмiв i монастирiв будуть повернутi в нашi руки, тодi постане багато тiлесного й духовного труда для прийняття духовних дiбр i пастви... Тепер ти можеш перейти до нас з легкою душею, бо не доведеться тобi сво©х обiтниць ламати i ти до кiнця днiв тво©х не розлучишся з власяницею i вериг на зброю не перемiниш... Останнi слова вразили Дарину; сама не розумiючи чому, вона вiдчула, як вони болiсно врiзалися в ©© серце й змусили його здригнутись i тужливо стиснутись, ©© обличчя раптом вкрилося мертвотною блiдiстю. Навiть отець Мельхiседек помiтив цю перемiну й стурбовано запитав: - Чи не пише батько про щось лихе, крий боже, що так стурбувало панну? - Так... знову затрима╨ться... а мене непоко©ть його здоров'я... Вiн так у дорозi не береже себе, - заговорила, розгубившись, Дарина, немов ©© пiймали на чомусь такому, що вона приховувала й та©ла навiть вiд себе само©. - Нi, про справи - то навпаки... Пише батько, - вела вона далi, оговтавшись трохи, - що його затрима╨ ще закупiвля й звезення харчових запасiв, бо розпорядження ╨ з Петербурга вирушати вiйськам незабаром сюди до Ки╨ва. Виходить, те, що говорили в столицi, - правда, i наймилостивiша цариця наказала пересунути до кордонiв нещасно© кра©ни свою державну допомогу. - Хай буде благословенне ©© iм'я! - побожно промовив архiмандрит. - Одначе менi пора; паства моя занадто довго жде пастиря! Поспiшаю радiсно: приспiв убо слушний час. Коли