но змiнити рiшення? Певно, трапилось щось важливе! Може, ляхи зiбрали вiйсько або знайшли собi союзникiв i Залiзняк поспiша╨ ©м навперейми? Чи встигли ж при╨днатися до нього Найдинi загони? Чи знайшли ©х в умовленому мiсцi посланi гiнцi?.. Що ж, зрештою, вирiшили робити з Лисянським замком? Усi цi питання дуже тривожили Найду. Козацька душа була ще сповнена кривавими слiзьми старого запорожця, його страшними словами, страшними клятвами - i думка про те, що нелюдське горе названого батька залишиться непоквитованим, що йому, Найдi, не пощастить заспоко©ти старече змучене серце - ця думка важким болем озвалася в грудях отамана. Дарина вiдразу помiтила змiну в настро© коханого й вiдразу ж зрозумiла ©© причину. Обличчя дiвчини спохмурнiло... Закусивши губу й звiвши сво© соболинi брови, вона зосереджено дивилася в далечiнь, обмiрковуючи, певно, щось важливе. Найда час вiд часу поглядав на Дарину, але, охоплений тривогою, не помiчав незвичайного виразу ©© обличчя. Через пiвгодини загiн, пiд гучнi переможнi крики козакiв, уже в'©жджав до гомiнкого табору, що велетенським залiзним кiльцем охоплював мiстечко Вiльшану. Дiзнавшись про прибуття славного отамана, козаки звiдусiль ринули назустрiч Найдi, й незабаром навколо наших подорожан зiбралася тисячна юрба, яка на сво©х плечах донесла ©х до намету гетьмана Залiзняка. Залiзняк, котрий уже знав про чудесний порятунок Мельхiседека, але втратив усяку надiю дочекатися Найди, тепер, побачивши його, страшенно зрадiв i довго не випускав побратима iз сво©х обiймiв, раз у раз примовляючи: "I де ж ти досi пропадав? Замучив! Геть замучив нас!.." Коли нарештi вщухли першi радощi, коли Залiзняк дiзнався, яким чином у Найдиному загонi опинилася Дарина, вiн посадовив гостей у сво╨му наметi, звелiвши подати ©м усе необхiдне, щоб пiдкрiпитися з дороги. Увагу Дарини вiдразу привернув стрункий блiденький джура Залiзняка, з дiвочим обличчям i великими сумними очима. Панна також помiтила, що й Петро дуже радiсно зустрiв юного джуру й довго притискав його до свого серця. "Певно, брат його", - подумала Дарина i, уважнiше глянувши на чарiвного джуру, справдi помiтила, що мiж ним i Петром була безсумнiвна родинна подiбнiсть, але обличчя козака вiдзначалося мужньою, суворою красою, тодi як м'якi риси тендiтного джури ховали в собi стiльки ласки й печалi, що личко його мимохiть приваблювало кожного. Коли прибулi пiдкрiпилися i розпитали про останнi найважливiшi новини, розмова зосередилася на головному: - Вчасно ти поспiв, соколе, - промовив Залiзняк, торкаючись рукою до Найдиного колiна, - саме впору, адже сьогоднi вируша╨мо на Умань. - Чув, чув, - вiдповiв Найда. - Але скажи, чому ти роздумав брати Лисянсь-кий замок? - Нема╨ рацi©, друже; оглядали ми замок: чортове гнiздо так укрiплене, що його можна й рiк в облозi держати, i зуби на ньому поламати, а дорогий час зга╨мо: в Умань нинi зiбралася шляхта, либонь, з усього краю... Вони там подурiли од страху - отож треба застукати ©х, поки не встигли попросити пiдмогу... А коли вiзьмемо Умань, тодi вже увесь цей край стане справдi нашим. - Так-то воно так, - згодився Найда,;- але як же нам iти на Умань, залишаючи позаду себе такий мiцний замок? Ми ж ризику╨мо опинитися мiж двох огнiв. Адже Умань теж мiцна! - Ха-ха-ха! ╙ в нас до не© ключик, а значення Лисянського замку ти, брате, перебiльшу╨ш: замок сам по собi неприступний, але його гарнiзон загрози не становить, хоч там i засiло душ iз двiстi з самим катом Кшемуським на чолi. Адже ж то такi боягузи, що скорше згодяться перегризти один одному горло, нiж вийти в поле назустрiч нам. - А все-таки шкода залишати таку укрiплену фортецю! - вiдказав Найда. - Якщо там навiть i боягузи тепер, то можуть же прибути й справжнi вiйська, а коли вони засядуть на скелi, то покажуть свою силу, i ми завжди матимемо в себе за спиною нагострений нiж... Нi, друже, слiд негайно зруйнувати прокляте кубло, та й часу на це пiде небагато, тому що я маю вiдомостi про та╨мний хiд, який веде до замку: треба тiльки спершу якось пробратися в самий замок, щоб переконатися, чи ╨ той хiд i тепер. - ╙ тайник?.. Це iнша справа! - Залiзняк на мить задумався, але потому рiшуче промовив: - Нi й нi! По-перше, невiдомо, чи тайник зберiгся... Треба буде шукати його, i якщо не знайдемо, то шкода й заходу... Страшно згаяти дорогий час!.. А якщо ми навiть i знайдемо та╨мний хiд, то все ж, щоб здобути замок, треба буде затратити днiв зо три, чотири, а нам не можна гаяти й чотирьох хвилин: фортуна може зрадити... Гетьман нахилився до побратима й тихо сказав кiлька слiв, яких Дарина не розчула. Обличчя Найди вiдразу стало зосереджене: важко було, наперекiр здоровому глузду, наполягати на здобуттi замку... Але як же тодi виконати клятву, котру вiн дав нещасному старому? - Ну, чого ж ти насупився? - спитав Залiзняк, помiтивши змiну в Найдиному обличчi. - Хiба Кшемуський твiй особистий ворог? - Атож! - вiдповiв Найда. - Ненависний ворог, i я заприсягся, спасiнням сво╨© душi заприсягся помститися йому! - I ми розквита╨мося з ним, не забудемо нiчого. Дай тiльки спершу здобути Умань! - Дозвольте, панове отамани! - несподiвано заговорила Дарина, i вiд незвички й хвилювання ©© голос помiтно затремтiв. - Дозвольте... якщо тiльки менi можна висловити свою думку, то я насмiлюсь запропонувати один спосiб... - Говори, говори, ясна панночко! - з подивом сказав Залiзняк, а Найда зупинив на спаленiлiй дiвчинi захоплений погляд. Дарина переборола мимовiльне збентеження i промовила: - Отаман Найда каже, що треба пробратися в замок i розвiдати, чи ще ╨ та╨мний хiд. А тому я пропоную вам, панове, ось що: нехай пан Найда з кiлькома козаками одвезе мене в Лисянський замок, нiбито для того, щоб мене, як росiйську пiдданицю, охороняли там вiд гайдамакiв, а потiм вiдпровадили у Ки©в... Пан Найда може ©хати зi мною, як поляк, як лицар шляхетсько© корогви... Адже, коли визволяли отця Мельхiседека, ясний пан так чудово вдавав польського магната, що жоден лях нiчого не помiтив... i слуги для ясновельможного пана ╨... i вбрання для всiх... - Чудова думка! - пiдхопив Найда. - I за два днi ми зваримо пиво... навiть дожену вас пiд Уманню... Менi тiльки пройтися берегом ставка та кинути оком на спочивальню губернатора... i доволi. А коли все добре вдасться, то пiсля Уманi я пiду з десятком молодцiв, i ми вiдчинимо лисянську браму. - Ех, орле мiй, оце гарно! - скрикнув Залiзняк, звертаючись до Найди. - Та з такими соколами я не то що Укра©ну вирву з лабет Польщi, а й саму ©© осiдлаю... Але ти ж i орел, брате мiй! Куди не вдариш знаскоку, чудеса виходять, та й годi! Отже, як панна сказала, так тому й бути! - Та й для панни буде спокiйнiше, - додав Найда. - Не на нашому ж кривавому бенкетi ©й мiсце! А Кшемуський росiйську пiдданицю берегтиме як зiницю ока... Усi ляхи нинi "падам до нуг" перед Москвою... - Xa-xa-xa! To в добрий час! Господь благослови вас! - i Залiзняк палко обняв свого товариша, а паннi, немов галантний кавалер, звиклий до салонних звича©в, поцiлував руку. Вирiшивши, кого з собою брати, Найда запропонував Даринi пiти у приготований для не© намет, щоб вiдпочити й зiбратися в дорогу. Вони вийшли разом, за ними поспiшив Петро - йому було доручено передати козакам накази отамана. В наметi залишилися тiльки Залiзняк i Прiся. Кiлька хвилин гетьман сидiв мовчки, поринувши в сво© думи. Дiвчина потихеньку прибирала зi столу, боячись яким-небудь необережним рухом сполохати тишу, що панувала в наметi. Але ось Залiзняк пiдвiв голову й, помiтивши Прiсю, яка нечутно ходила навколо стола, здивовано промовив: - Ти тут, Прiсю? А я саме думав про тебе. - Про мене? - з боязкою радiстю, зашарiвшись, перепитала дiвчина. - Авжеж, про тебе, моя люба дитино, бiдна моя квiточко, одiрвана вiд рiдно© гiлки! Чого ж ти засоромилась? Ходи сюди, сядь коло мене. Прiся несмiливо пiдiйшла до Залiзняка й сiла поруч на ослонi. - Ось що, дитино моя, - заговорив гетьман, ласкаво кладучи свою руку на Прiсину, - звiдси ми вируша╨мо на Умань; хтозна, що там чека╨ нас... числимо на перемогу, а от серце все чогось ни╨, немов бiду вiщу╨... То ось я що надумав: панна, дочка генерального обозного росiйського, ©де в замок Кшемуського, ти ж чула це... От я вирiшив i тебе вiдправити з нею, нiби ти ©© служниця, чи що... Пересидиш там бурю i в разi не пощастить нам пiд Уманню, то вельможна панна не покине тебе... Почувши цi слова, Прiся зблiдла, на очах у не© виступили сльози. - Батьку, пане гетьмане, за що? За що ви хочете вiдправити мене?.. Хiба я чим... Ой господи! - Дiвчина в розпачi сплеснула руками й закрила ними обличчя. - Прiсю, дитино моя, та хiба я це роблю, сердячись на тебе? Лiпшого джури в мене не буде; але ж треба подумати й про твiй спокiй, про тво╨ життя, треба влаштувати тебе на випадок яко©-небудь бiди... - Спокiй! - з болем скрикнула Прiся. - Та хiба я матиму хоч одну хвилину спокою, якщо не знатиму, що дi╨ться з вами? Я виплачу очi сво©, серце мо╨ розiрветься... Боже мiй, та я збожеволiю, щохвилини думаючи, що, може, лях уже всадив вам ножа в серце... Ой нi, нi, батьку, не вiдсилайте мене! Лiпше менi до ляхiв на муки потрапити, нiж пропадати десь далеко од вас! Прiсин голос урвався. - Спасибi тобi за ласку, дитино! - нiжно промовив Залiзняк, опускаючи руку на плече дiвчини. - Тiльки чого це ти так тривожишся за мене? У вiдповiдь на гетьмановi слова з грудей Прiсi вирвався глибокий болiсний зойк. Вона затулила обличчя руками, i все ©© тiло затряслося вiд судорожного ридання. З сумною ласкою дивився на дiвчину Залiзняк, нарештi мовчки обняв ©© i пригорнув до грудей. Прiся схопила його руку й почала цiлувати. Та гетьман, нiчого не кажучи, вивiльнив свою руку й, пiдвiвши Прiсину голову, нiжно поцiлував дiвчину в чоло. Якусь мить вiн сумно дивився на блiде, засмучене личко Прiсi, а потiм, зiтхнувши, сказав: - Ех, дiвчино, дiвчино! Не в добру годину причепила ти свiй човник до мого байдака. За мо©м байдаком iде крута хвиля, вона залл╨, розiб'╨ твiй човник, не дасть йому дiстатися до тихо© пристанi. - Хоч на днi моря, хоч у самiсiнькому грозовому вирi, тiльки б з вами! - в поривi невимовного кохання скрикнула Прiся й припала до грудей Залiзняка. XXVI Лисянський замок був милi за двi од Вiльшано©, i надвечiр того ж дня пишна кавалькада, яка складалася з шляхетного лицаря, вирядженого в оксамит, золото й коштовностi, молодо© красунi-амазонки та десяти пишно одягнених слуг, зупинилася недалеко вiд брами. Один з шляхетського кортежу ви©хав наперед i засурмив. Iз замку довго не вiдповiдали, нарештi по великiй паузi з надбрамно© вежi засурмили. Передовий - то був отець диякон - пiд'©хав ближче. - Хто ти? - гукнули з вежi. - Осавул його мосцi молодого пана Ржевуського; а ©де вiн до ясного пана губернатора з дорученням од ясновельможного нашого регiментаря i просить гостинностi... Знову запала мовчанка. Очевидячки, слова осавула були переказанi губернаторовi, i вiн захотiв перевiрити - друзi чи вороги напрошуються до нього в гостi. - А хто у нас тепер за регiментаря? - з височини вежi спитав осавула сам губернатор. - Хоробрий i преславний полковник Стемпковський; вiн у Бiлiй Церквi вже перебрав командування кварцяним вiйськом... - вiдповiв диякон. - А звiдки вiн туди прибув i коли? - Прибув вiн учора... Звiдки - пан капiтан краще зна╨... а я чув, нiбито вiд його ясно© мосцi, пана тутешнього губернатора. Цi двi слушнi вiдповiдi розвiяли сумнiви Кшемуського, та й, крiм того, якийсь десяток людей не становив небезпеки. Губернатор звелiв одчинити браму. Гостей вiн зустрiв у сво©й параднiй залi вельми урочисто i, разом з тим, дуже привiтно; а з вельможною панною, росiйською пiдданицею, нiбито вiдбитою Стемпковським у гайдамакiв, повiвся навiть пiдлесливо, сказавши, що замок та команда й усi люди - до ©© послуг - i що, при першiй можливостi, вiн сам вважатиме за честь для себе супроводити панну в Ки©в. Цього разу Найдi щастило: прiзвище, яким вiн назвався, було вельми вiдомим i шанованим, але, на щастя, сам губернатор з цим родом не мав знайомства, тому отаман мiг бути спокiйний, що його не пiймають на вигадцi, а новини про грудського губернатора, викрадення Мельхiседека, становище кварцяного вiйська або вiстi з Росi© - вiн знав чудово i тому мiг вiльно, у рiзних варiацiях, iмпровiзувати на цi теми. Пiсля коротко© бесiди губернатор запросив гостей у трапезну, де ©х зустрiли панi Кшемуська й Текля. Приймачка, на знак жалоби по вбитому нареченому, носила тепер чорну сукню i була дуже засмучена. Панi губернаторова зустрiла гостей надзвичайно привiтно. Дарина хоч i не зовсiм вiльно, а все ж говорила по-польськи, й тому за столом незабаром зав'язалася жвава розмова. Дiвчина була змушена вдруге розповiсти про страхiття, яких вона нiбито зазнала в полонi у гайдамакiв, i про несподiване сво╨ врятування. Пiд час розмови панi Кшемуська кiлька разiв зупиняла пильний погляд на обличчi Найди. Спершу отаман на цi погляди не зважав, та згодом вони потроху почали пробуджувати в його душi якесь тривожне почуття. "А чи не бачила мене де-небудь ця панi - в Печерах або серед козакiв? - подумав сам собi отаман. - Ото славна штука буде!" Губернатор теж помiтив пильнi погляди дружини й спитав ©©: - Ядвiго, ти хiба ранiше де-небудь зустрiчалася з вельможним паном? - Ранiше нi... нiде... правда ж, пане? - якось непевно вiдповiла Кшемуська, з останнiми словами звертаючись до Найди. - Але нехай пробачить юний пан - його обличчя таке менi миле... голос його... погляд пронизують серце... Ох, i мiй Стась нинi був би в такому вiцi... - зiтхнувши, додала вона. - I теж чорнявий... i теж був би славний лицар! О, яка щаслива та мати, що дочекалася такого сина! - Панi губернаторова змахнула з очей мимовiльну сльозу й замовкла. В душi отамана ворухнулись жалощi... Це почуття навiть обурило його. Вiн прагнув гартувати сво╨ серце ненавистю... i раптом жалощi! - У шановно© панi був син? - спiвчутливо запитав Найда. - Так, був... ╨диний... i загинув... - зробивши над собою зусилля, вiдповiла Кшемуська. - Ядвiго, облиш, - перебив ©© губернатор. - Навiщо краяти сво╨ серце? Бог дав, бог i взяв, як каже пан пробощ. - Так, так, - погодилася панi, ковтаючи сльози, - але пiсля при©зду того дивного лицаря, пiсля того вузлика... не можу... не можу! - Годi, годi, Ядвiго! - зупинив Кшемуський дружину. - У Польщi не одне тепер материнське серце облива╨ться кров'ю, тому всiм нам треба поки що забути сво© власнi жалi й думати тiльки про те, як би навiки знищити тих ненависних хлопiв, схизматiв, котрих ми самi розплодили, завдяки сво©й легковажностi i, нiде правди дiти, - завдяки лiнощам, авжеж, лiнощам i безтурботностi... - Правда, правда! - з несамовитою люттю вигукнула Текля. - Усiм треба забути сво© жалi й думати тiльки про те, як би вiдплатити проклятим хлопам, як би знищити ненависну схизму! Смерть ©м усiм! Усiм, без пощади, без милосердя! - Смерть, смерть усiм - вiд старих до немовлят! - пiдхопила й панi Кшемуська. Обличчя ©© спаленiло, очi загорiлися дикою ненавистю. Цi вигуки викликали в Найди зловтiшне почуття. - Бiдолашнi, - промовив Кшемуський, нiжно дивлячись на дружину й приймачку. - Не крайте свого серця, наше вiдважне лицарство, - тут вiн глянув на отамана, - зумi╨ помститися за всi шляхетськi сльози, зумi╨ вiдстояти шляхетську вольнiсть i обернути збунтованих хлопiв у безсловесне бидло, яким i призначив бути ©м сам пан бог. - Пан не помилився! Присягаюсь, що ми вiдплатимо за всiх i за все! - палко вигукнув Найда. Губернатор пiдняв келих за його здоров'я, i розмова знову перейшла на останнi подi©. Кшемуський розпитував отамана про становище в Уманi, про рух Залiзнякових вiйськ. Найда на всi запитання вiдповiдав смiливо. Жiнки теж з цiкавiстю слухали його розповiдь, бо ж вона стосувалася всiх. Трапеза вже скiнчилась, як зненацька в кiмнатi пролунав тихий, мелодiйний дзвiн. То бив годинник, що стояв на виступi величезного камiна. Вiдзначаючись рiдкiсною красою, цей годинник одразу привернув до себе увагу Дарини й Найди... Вiн мав вигляд готичного собору з башточкою, перед якою було прироблено чималий майданчик. Било шосту годину, i разом з цими ударами на майданчик з дверей башточки вийшла мати божа, Iсус Христос i чотири ╨вангелiсти. Якусь мить Найда мовчки дивився на годинник, потiм несподiвано промовив: - А вночi й опiвднi виходять усi дванадцять апостолiв. - Так, так, - пiдтвердив Кшемуський. - Але хiба пан ранiше бачив цей годинник? - Цього, певно, не бачив, бо в тутешньому замку не бував, але подiбний до нього... - Подiбних нема╨ нiде, - посмiхнувся Кшемуський. - Цей годинник зроблено на спецiальне замовлення одного з князiв Яблоновських. - Невже? - здивувався Найда. - А я був ладен закладатися на найлiпшого коня, що колись його бачив... Дивлюся - i мовби пригадую кожну колонку, кожне вiконечко... - Нi, нi! - похитав головою губернатор. - Пан мiг бачити щось схоже, але тiльки не цей годинник: такого бiльше нiде нема... - Вранцi i ввечерi вiн гра╨ молитви, - додала, зiтхнувши, господиня. - Ах, мiй Стась так тiшився ним. - При цих словах в ©© голосi забринiли сльози; панi закрила обличчя хусткою й вiдкинулася на спинку крiсла. - Ти втомилася, Ядвiго, ходiмо я вiдведу тебе у твою спочивальню, - промовив Кшемуський, пiдводячись з мiсця. - Вельможне панство пробачить... Ти ж, Текле, постарайся розважити любих гостей. Найда й Дарина поквапилися виявити свою цiлковиту згоду, i губернатор вийшов з трапезно©, обережно пiдтримуючи дружину. У поко© лишилися тiльки Найда, Дарина й Текля. Бесiда знову перейшла на страхiття, яких нiбито зазнала Дарина у гайдамакiв. Отаман слухав розмову двох дiвчат неуважно, не беручи в нiй участi; вiн пiдходив то до дверей, з яких видно було довгу анфiладу поко©в, то до картин, що прикрашали стiни, то знову повертався на сво╨ мiсце. - Але де ж, власне, панну захопили гайдамаки? - спитала Текля. - У Лебединському монастирi, - вiдповiла Дарина. - У Лебединському монастирi? - Текля зблiдла й промовила крiзь сльози: - Ох, там же загинув i мiй коханий Фелiкс! Гайдамаки по-звiрячому вбили його, встромивши ножицi в горло. - То це був наречений панни? - мимохiть скрикнула Дарина. - Боже мiй! А я не знала... - Хiба панна бачила його? - жваво спитала Текля. - Нi-нi, не бачила, але чула, як гайдамаки розмовляли про це... Тут до трапезно© ввiйшла поко©вка й покликала Теклю до панi Ядвiги. Текля перепросила гостей i слiдом за служницею поквапне вийшла. Переконавшись, що вони залишились самi, Дарина швидко нахилилась до Найди i пошепки спитала: - Коханий мiй, що з тобою? Ти чимось стривожений?.. Отаман провiв рукою по чолу i з надзвичайним хвилюванням заговорив: - Щось дивне дi╨ться зi мною... - а що - не можу тобi пояснити... Цей замок... Адже я нiколи не був у ньому, а тим часом усе тут таке знайоме менi... немовби вiн снився менi колись... немовби увi снi я ходив цими покоями... От я сидiв тут i слухав вашу розмову, а якийсь голос у мо╨му серцi шепотiв: "Встань, подивися, там, за цi╨ю трапезною, ма╨ бути покiй, обставлений позолоченими меблями, а по кутках того покою стоять лицарi з позолоченою збро╨ю". Я пiдвiвся, глянув - i побачив той покiй, - усе в ньому було так, як нашiптував менi та╨мний голос. - Тут нема╨ нiчого незвичайного, друже! Панство завжди так прикраша╨ сво© поко©, - зауважила Дарина. - Нi, нi, - з гарячковим хвилюванням перебив Тi Найда, - не те! Присягаюсь, не те... Ох, щось дивне ко©ться зi мною... В головi наморочиться - я хочу пригадати щось далеке, давн╨, забуте... - Отаман схвильовано пройшовся по кiмнатi. - От i цей годинник... Я ладен дати голову собi вiдрубать, що бачив його колись... Невже ж це мiг бути сон? Найда зупинився перед дiвчиною i задумався. - Чому б i нi? Бувають такi вiщi сни, про них розповiда╨ться i в святому письмi. Може, тобi судилося здобути тут славу, - мовила Дарина. Отаман неуважно слухав ©© слова, захоплений якоюсь та╨мною думою. - Стривай, - зненацька сказав вiн. - Ходiмо зi мною туди... у той покiй... З його вiкон ма╨ бути видно башту, довкола яко© кружля╨ сила-силенна голубiв... Схвильована словами Найди, охоплена якимось незвичайним трепетом, Дарина пiшла слiдом за ним; минувши просторий салон, вони вийшли у покiй, справдi обставлений позолоченими меблями, й зупинилися перед амбразурою вiкна. Придушений зойк вирвався з грудей отамана, вiн закрив рукою очi й прихилився до стiни. Панна виглянула у вiкно: перед ним височiла башта, на якiй сидiло безлiч голубiв. Даринi стало моторошно. Якусь хвилинку вона мовчки дивилася на отамана, але ось у дiвочих очах промайнуло щось свiтле й радiсне. - Стривай, стривай, друже, - жваво промовила панна, торкаючись до Най-диного плеча. - Даремно ти тривожишся - усе це поясню╨ться дуже просто: адже твiй названий батько сказав, що ти син укра©нського шляхтича - отже, ти, певно, й побував колись iз батьками в цьому замку! - Ай справдi! - з полегкiстю зiтхнув Найда, одводячи руки вiд обличчя. - Ох, рiдна моя, ти заспоко©ла мене. Авжеж, саме так воно й було. Мене вивели з рiвноваги сльози цi╨© панi, вселивши у серце якусь незбагненну тривогу... Менi стало шкода ©©, Дарино. Менi згадалась i моя мати... в калюжi кровi... Вона захищала мене до останнього подиху... - Атож, твоя мати захищала тебе до останнього подиху, - iз стриманим обуренням промовила дiвчина. - А цi пани!.. Згадай, з якою ненавистю вимагали вони смертi усiм хлопам, усiм схизматам? Га?! А хто ж цi схизмати? Нещаснi жiнки, дiти, старi - змученi, обiдранi, що мруть од голоду й страждань; замордованi священики нашi, убогi ченцi, якi, в чистотi сво╨© вiри, славлять у лiсових нетрях господа бога... Саме, ©хньо© смертi жадають пани, ©х хочуть обернути у безсловесне бидло!.. О, не вiр панським сльозам! ©хнi сльози - отрута, вогонь, що пожира╨ наших нещасних братiв!.. - Так, до ©хнiх слiз не може бути милосердя, бо вони його не мають до чужих слiз. На кожному каменi цього замку запеклися краплини кровi дiтей мого названого батька, i прокляття повисло над цим кублом душогубiв. - Найда гаряче потис Даринину руку. - Твоя правда, зiронько!.. Дай же менi ще раз, востанн╨, пригорнути тебе до мого серця, - пристрасно зашепотiв вiн, притягаючи дiвчину до себе. - Опам'ятайся, коханий! Щохвилини можуть увiйти... - Нiхто не ввiйде... На одну мить можна забути все!.. Я усiм пожертвував для вiтчизни, Дарино: життям сво©м, волею i навiть коханням до тебе. Через пiвгодини я залишу замок... Хтозна, чи ми побачимося знову? А я кохаю тебе над усе в свiтi, над свою душу! Отаман палко пригорнув дiвчину i вкрив ©© обличчя поцiлунками. - Коханий мiй, соколе мiй! - тихо скрикнула Дарина, припадаючи до козацьких грудей i, раптом вiдсторонившись, квапливо зняла з руки перстень i надiла його на палець Найди. - Ось перстень мiй, - пошепки, уривчасто заговорила панна. - Перед господом богом заручаюся ним з тобою i присягаюсь, що пiду за мо©м судженим хоч на край свiту! Найда притис до уст ©© руку... Але в цю мить почулися кроки. Закоханi поспiхом вернулися до трапезно©. Слiдом увiйшли Кшемуський з Теклею; вiн попрохав вибачення за дружину, яка через нездоров'я не може вийти до гостей, i доручив приймачцi опiкуватися Дариною. Найду ж запросив до себе в кабiнет, вирiшивши написати кiлька слiв Стемпковському. Дарина, виходячи за Теклею, на мить зупинилася, ще раз крiзь сльози глянула на коханого й зникла за дверима. Найда пiшов з Кшемуським у кабiнет. Це й була саме та кiмната, про яку розповiдав отамановi старий запорожець, вона колись правила губернаторовi за спочивальню: на стiнах висiли величезнi портрети володарiв замку - князiв Яблоновських. Увагу Найди вiдразу ж привернув портрет лицаря в срiбних латах, з мечем у руцi i чорними перами на шоломi. Кшемуський сiв до столу писати листа, а Найда став походжати по кабiнету, зупиняючись то бiля одного портрета, то бiля iншого; але його непереможно тягло до лицаря з чорними перами на шоломi. Власне, нiчим особливим портрет не вiдзначався. Вiн висiв так само, як решта, i чорнi очi лицаря, немов виступаючи з рами, дивилися так само виразно, як i очi iнших портретiв. Губернатор писав, не повертаючи голови. "Невже не пощастить перевiрити механiзм?" - думав Найда. Його пекла нестерпна цiкавiсть. Кiлька разiв отаман наближався до портрета й ледве стримувався, щоб не простягти до нього руку. Нарештi Кшемуський пiдвiвся й чемно промовив: - Даруйте, ясний пане! Ще моя дружина хотiла передати щось ясновельможнiй панi Стемпковськiй. Певна рiч, це можна було б i завтра... Але оскiльки пан поспiша╨... Серце Найди завмерло вiд радостi. . - Так, так, я поспiшаю, щоб завидна добратися до якого-небудь безпечного мiсця, - вiдповiв вiн, насилу приховуючи жагуче нетерпiння. - В такому разi прошу пана зачекати тут п'ять хвилин - я зараз повернуся. Отаман вклонився, i Кшемуський вийшов з кабiнету. Ледве затихла вдалинi його хода, як Найда одним стрибком опинився бiля портрета й пальцями щосили натиснув на чорнi очi лицаря. Портрет тихо вiдсунувся: за ним були дверi до пiдземного ходу... XXVII Тим часом в Уманi все кипiло: нова мiлiцiя то переносила на стiни фортецi бойове спорядження, то укрiплювала табiр, щоб можна було безпечно користуватися водою з озера; жiнки, що почувалися на силi, також брали дiяльну участь у спiльнiй роботi, слабшi плакали й молилися, а деякi в розпачi, мов сновиди, блукали по мiсту, жахаючи людей сво©м виглядом. Костьоли не зачинялися: вiдправа йшла за вiдправою, тужливий, похоронний дзвiн не змовкав з ранку до пiвночi... У храмах було повно старих i жiнок... Однi били себе кулаками в груди, iншi лежали ниць на чавуннiй пiдлозi, раз у раз протяжно зойкаючи. У переповненiй синагозi гамiр не вщухав нi на мить: розпачливi крики й голосiння долiтали на майдан i навiть до губернаторського замку. Тiльки православна церква була майже порожня. Хоч губернатор i наказав поповi щодня правити службу, а закличнi удари дзвона розлягалися далеко над мiстом, до церкви чвалали тiльки старi й калiки - решта хлопiв та мiщан порозбiгалася... Навiть спокусливi пропозицi© ╨врейських купцiв, якi просили мiщан взяти на збереження ©хнiй крам, обiцяючи за це великi грошi, не могли вдержати нiкого. У покоях губернатора теж було не веселiше, нiж у синагозi, - тiльки горе виявляло себе тут не криками, не стогоном, а могильною тишею. З усi╨© сiм'© лише сам Младанович i його донька Веронiка виказували цiлковите самовладання й вiдвагу. Шафранський, котрий якщо не по кровi, то за вза╨мними симпатiями належав до сiм'© губернатора, пiдтримував бадьорий настрiй в усьому мiстi; вiн з'являвся то на валах, то на торжищах, то на вежах або в таборi - i скрiзь з безжурним смiхом та дотепами запевняв, що його фортеця мiцна й неприступна, що вiн сам хоче якнайшвидше побачити "ту погань" i почастувати ©© з височини мурiв картеччю, а ╨дина, мовляв, у нього турбота - це про воду... Мешканцi Уманi, слухаючи Шафранського, переймалися вiдвагою i, стоячи на валах, виглядали ворога навiть з деякою задерикуватiстю... З валiв було видно розставленi Гонтою за версти двi од мiста пiкети, якi оточували Умань довкола - так що-навiть миша не проскочила б до фортецi повз них; така ретельна охорона всiх тiшила й розвiювала пiдозри щодо Гонти. "Якби вiн плекав у душi зраду, то вiдразу б утiк до гайдамакiв, а то нi - твердо сто©ть i охороня╨ мiсто", - так думав кожен, побувавши на валах... Найвищим пунктом, що панував над усi╨ю Уманню, була надбрамна вежа губернаторського замку. У цiй вежi оселився сам Шафранський, а на вишцi в нього зберiгалися рiзноманiтнi астрономiчнi прилади, серед них i пiдзорна труба. Веронiка кiлька разiв на день вибiгала на вишку й кожного разу поверталася звiдти заспоко╨на: Гонта з загоном стояв на мiсцi, а ворога нiде не було видно. Цю заспокiйливу звiстку вигукував на мiських вулицях i оповiсник, вселяючи надiю в серця уманцiв... Першого дня Сара ходила, мов божевiльна; ©© серце краялося вiд болiсних почуттiв i сумнiвiв: не виказати губернаторовi Гонти - означало, на думку Сари, те ж саме, що сво©ми руками вiддати на смерть тисячi уманських мешканцiв, а виказати його - це було все одно, що погубити Залiзняка з повстанцями, ©© братами по хресту, загибель яких спричинилася б до винищення всього православного люду в кра©!.. Неможливiсть знайти якийсь вихiд замалим не довела Сару до божевiлля; та за нiч вона трохи заспоко©лась, i вчорашнi страхи постали в дещо iншому свiтлi: по-перше, дiвчина схилялася до тi╨© думки, що нових братiв ©й треба жалiти бiльше - адже ©х усе життя кривдили й мучили... Крiм того, вона, по сутi, зараз нiчого не може вдiяти: Гонта нинi, мов сокiл, на волi - куди захоче, туди й полетить... а при ви©здi сотника з мiста вона ж таки крикнула, щоб йому не вiрили, та на крики ╨врейки нiхто не звернув уваги - тож тепер нехай як знають... Заспоко©вши почасти сво╨ сумлiння, Сара знову почала думати, як би врятуватися й розшукати Петра. Але тепер втекти з мiста не було можливостi: Гонтинi пiкети неодмiнно б ©© схопили, i тодi ©й смерть... Хто повiрив би хоч одному слову ╨врейки? Як видно, треба все-таки лишатися в мiстi й з-за частоколу стежити, коли з'являться гайдамаки... Може ж таки ©© хтось пiзна╨... А може, вона випадково побачить Петра, пiдiйшовши до частоколу... Сара дiстала собi селянське вбрання. Анi батько, анi тiтка тепер не звертали на не© уваги, не цiкавилися навiть, де вона блука╨: кожен думав тiльки про власний порятунок, все iнше було байдуже... Коли Гершко побачив дочку в селянському вбраннi, вiн навiть похвалив ©© за винахiдливiсть. Тим часом, на третiй день уранцi, з вежi Веронiка повiдомила, що iз сизо© iмли виплива╨ й суне по землi якась чорна лавина, незабаром вона захопила майже третину обрiю. Звiстка про це облетiла мiсто й пiдняла на ноги весь люд: однi кинулися на вали, другi видиралися на частокiл, третi вилiзли на нарiжнi вежi... I всi до слiз напружували зiр, намагаючись роздивитися, що ж то за страховище суне на них з далини? Спершу нiчого не можна було розiбрати, та згодом з вежi почулися тривожнi зляканi вигуки: "Видно... йдуть... вiйсько, зда╨ться..." I нарештi хтось крикнув: "Гайдамаки!" Цей крик, мов грiм, розкотився по всiй фортецi. Але Шафранський уже летiв на сво╨му румаковi вздовж укрiплень, пiдбадьорюючи гарнiзон войовничими вигуками: - На мiсця! До збро©! - командував вiн. - Ех, коли б Гонта заманив цю погань, то ми б ©© почастували чавунними кавунами: любо буде глянути, як уся гайдамацька наволоч кинеться врозтiч пiд градом картечi й куль! В iншому мiсцi Шафранський заохочував словом нове во©нство: - Бадьорiше, смiлiше, панове! Пам'ятайте, що ви - Маккаве©, i захищайте сво╨ життя та свою святиню! Але бiдолашнi Маккаве© тремтiли й переляканими очима дивилися в загрозливу далечiнь, прислухаючись до невиразних звукiв, що долинали звiдти, мов рокотання розбурханого моря. Пiд'©хавши до брами, комендант фортецi наказав, щоб засуви на воротях було знято й щоб на перший сигнал Гонти вони розчинилися навстiж для його команди. На майданi й коло синагоги юрмилася сила-силенна ╨врейок; там, серед наростаючого гомону, вже чулися ридання, зойки й переляканi крики. Шановний цадик стояв на ганку синагоги й силкувався вгамувати панiку, яка охопила юрбу. - Слухайте, безумнi! - суворо й натхненно говорив вiн, простягаючи руки до юрби. - Не плакати нинi треба, а всiма силами душi постояти за життя ваших синiв i братiв, за скрижалi святого заповiту. Господь Iсаака та Iакова кличе вас усiх до бою, як закликав колись на амаликитян i фiлiстимлян. Чи ж не вiн берiг свiй народ у ╙гиптi, чи ж не вiн годував його в пустелi? Чи ж не вiн провiв його через грiзне море, розверзнувши безодню? Чого ж ви страха╨тесь нинi й тремтите? Встаньте всi, бо ╙гова з вами! Палкi слова цадика заспоко©ли натовп: плач i ридання почали стихати, очi в багатьох загорiлися вiдвагою. А Веронiка в той час з високо© вежi губернаторського замку спостерiгала за наближенням гайдамакiв i з великою тривогою стежила, що ж робитиме Гонта. Вона боялася, щоб одчайдушний сотник не кинувся iз сво╨ю командою на чорну лавину повстанцiв; в запалi вiн би неминуче загинув, розбитий ворожими силами, якi мали незмiрну кiлькiсну перевагу. Та Гонта, вишикувавши сво©х козакiв, стояв непорушне i, мабуть, чекав, щоб гайдамаки наблизилися... Ось безладнi юрби пiдiйшли на вiдстань пострiлу й почали шикуватись у бойовi лави. Але сотник, божевiльний, що ж вiн робить? Сто©ть як стiй, не поворухнеться... Дозволя╨ повстанцям вiдрiзати собi вiдступ, чи що?.. Незбагненна, якась вiдчайдушна безстрашнiсть... Вона, як видно, приголомшила навiть ворога. "Так, приголомшила, - шепоче Веронiка, не зводячи з Гонти труби. - Але, боже, що ж це таке?!" Хтось ви©жджа╨ з гайдамацьких лав i руша╨, в супроводi трьох козакiв чи запорожцiв, до Гонтино© команди. Ось i сотник з осавулом i хорунжим подалися ©м назустрiч. Вiд страшного хвилювання Веронiка мало не випустила з рук пiдзорно© труби... - Що ти там бачиш, дитя мо╨? - нечутно ввiйшовши, стурбовано спитав губернатор i кинувся до дочки, щоб самому глянути на далеке поле. - Стривай, батьку... Я сама... будь твердий... на все воля божа! - тремтячими руками Веронiка пiдняла вище пiдзорну трубу й нервово притисла ©© до очей. - ╙зус-Марiя! Гонта з ватажком ворогiв обнiмаються... i гайдамаки, i наша команда пiдкидають угору шапки... Когось пiдняли на списи... мабуть. Обуха... - Клятвопорушник! Юда! - вигукнув Младанович, схопившись руками за голову. - Зрада! - глухо мовила панна й, знесилена, майже впала на стiлець. Щось важке, металеве грюкнуло об пiдлогу й покотилося до балюстради балкона. - Що з нами буде? - у розпачi прошепотiв губернатор. - Те, що судилося там! - урочисто вiдповiла Веронiка, показуючи рукою на небо. За мить вона рвучко схопилася з мiсця й пiдбiгла до занiмiлого в розпачi батька. - Коханий, любий мiй батьку! - промовила панна, обвиваючи шию блiдого й тремтячого губернатора сво©ми нiжними руками й припадаючи до його грудей. - Вiдваги, ради бога, вiдваги! Настав вирiшальний час, i вiд тво╨© твердостi та стiйкостi залежить доля мiста й тисяч людей, яких вiддав пiд твою опiку i дiдич-князь, i бог... Матерi, дiти, старi нинi простягають до тебе руки... Чу╨ш, якi ридання лунають на майданi?.. Поспiшаймо ж туди! Довiримо сво©х кревних захисту панни небесно©! Я певна, батьку, що ти викона╨ш свiй обов'язок! Мова доньки пiдбадьорила губернатора, i вiн, схопивши за руку свою любу Веронiку, вигукнув з пiднесенням: - Так, я виконаю свiй обов'язок, мо╨ кохане дитя, i ти мене в цьому пiдтрима╨ш! Спершу звiстка про Гонтину зраду викликала серед мешканцiв Уманi такий розпач, що всi немов очманiли вiд жаху: чоловiки скам'янiли, а жiнки ридали, металися по майдану, били себе в груди й рвали коси; матерi шукали сво©х дiтей i топтали пiд ноги чужих... Стогiн, крики, зойки зливалися в якесь страхiтливе виття, й воно неслося далеко за мiсто, аж до гайдамацьких полчищ. Якби вчасно не наспiли Младанович i Шафранський, то зацiпенiла вiд жаху сторожа не зачинила б навiть брами, i Гонта з Залiзняком увiйшли б у неприступну фортецю без жодного пострiлу. Але Шафранський сво©ми палкими, завзятими словами знову вдихнув одвагу в сторопiлих попервах Маккаве©в i навiть зумiв заспоко©ти жiнок та змусити багатьох iз них припинити марнi плачi й при╨днатися до захисникiв фортецi. Пiсля об'╨днання повстанцi, кiлькiсть яких уже дiйшла до сорока тисяч пiших i кiнних бiйцiв, на короткiй радi вирiшили негайно штурмувати Умань; Гонта доводив, що жодного справжнього захисника у фортецi не зосталося: всi мiщани й городяни розбiглися, а вельможна шляхта i ╨вре© не зможуть чинити стiйкого опору... - Зараз вони всi там почманiли, й коли ©м не дати отямитись, а вдарити, не гаючи часу, з усiх бокiв, то ще до вечора мiсто буде в наших руках! - закiнчив сотник. - Хай буде по-тво╨му, - згодився Залiзняк. - Хоча мо© молодцi волiють битися в чистому полi, та для Уманi спробу╨мо! Шафранський, поставивши на валах стрiльцiв з мушкетами й пищалями, хотiв був податися через браму до нових шанцiв, якi сполучали мiсто з озером, але його зупинили вигуки вiстових iз веж: - Ворог спiшився й оточу╨ фортецю! Комендант розгадав намiр гайдамакiв i звелiв бити на сполох, щоб i табiр попередити про небезпеку, а сам тим часом наказав негайно копати пiдземний хiд, котрий би з'╨днав мiсто з табором. Не встигли гайдамаки роздiлитися на чотири загони й наблизитися на певну вiдстань до мурiв фортецi, щоб зручнiше було кинутися на приступ i нестримними хвилями знести всi перепони, як з губернаторсько© фортецi гримнули важкi гармати; клуби густого диму вiдразу оповили вежi й бiлою пеленою почали опускатися над мiстом; iз свистом i шипiнням розсiкаючи повiтря, полетiли на гайдамацькi полчища чавуннi ядра й пронизали ©х, поваливши на землю десятки людей. Стрункi лави здригнулися, змiшались i подалися назад, вiдразу перетворившись iз правильних прямокутникiв у безформнi й безладнi юрби; але отамани кинулися вiдновлювати лад у сво©х частинах, запалюючи й пiдбадьорюючи бiйцiв; та ледве вишикувалися лави, як знову гримнули гармати й знову змiшали людей у безладнi юрби... Тодi до вiдступаючих загонiв пiдлетiли головнi ватажки й скомандували: "Вперед! Бiгом!" Усi кинулися вперед i перехопилися через смугу вогню з верхнiх батарей; та комендант передбачив це й заздалегiдь наказав набити гармати нижнього валу картеччю; коли розпаленi бо╨м повстанцi добiгли до лiнiй, якi обстрiлювалися нижнiми батареями, Шафранський скомандував: "Вогонь!" Земля здригнулася, в амбразурах спалахнули блискавки й з оглушливим громом понесли назустрiч смiливцям вихор картечi... Залунали крики й стогiн, лави змiшалися, сотнi трупiв перегородили дорогу... Гайдамаки похитнулися... але це була тiльки мить... Залiзняк, Гонта i Найда, зiскочивши з коней, кинулися вперед... Залунали вигуки: "На вали! Там гармати не страшнi! Коли й рубай собак!" - i збуджена маса нестримно, мов ураган, ринула на приступ, не давши обложеним часу знову набити гармати; сп'янiлi вiд дикого шаленства, не бачачи нiчого перед собою, видерлися повстанцi на перший вал, укрiплений низьким частоколом, i остовпiли: за валом iшов глибокий та широкий рiв, оперiзуючи довкола головний, крутий i високий вал; на його гребенi стримiв у два ряди височезний, з дубових колод частокiл з брустверами, бiйницями, вежами й вузькими просвiтами для рушнично© стрiльби; саме за тим частоколом тiсними лавами розмiстилася нова мiлiцiя з Маккаве©в... Шафранський, Младанович, шляхта, що збiглася в Умань, i навiть дочка губернатора Веронiка - усi були на валах i пiдбадьорювали сво╨ю безстрашнiстю цих вояк, котрi ще нiколи не були в бою. А втiм, розпач i смерть, що стояла перед очима в обложених, навiть боязким надали шалено© вiдваги: адже нiхто не чекав од ворога нi жалощiв, нi пощади! Коли гайдамаки видерлися на малий вал i почали ламати частокiл, новi Мак-каве© зустрiли ©х таким нищiвним огнем з рушниць, мушкетiв та пищалей, що навiть сам Шафранський здивувався; i хоч ©хнi пострiли й не були такими влучними, як у досвiдчених стрiльцiв, зате вони гримiли часто й безупинно: одному ╨вре╨вi допомагали ще п'ятеро чи шестеро, набиваючи й мiняючи рушницi... Пороховий дим немовби одурманював ©х, збуджуючи гарячкову енергiю. Повстанцi були враженi цим пекельним трiскотiнням, що виривало з ©хнiх лав десятки товаришiв; покладаючись на