нського  монастиря  i
при╨днався до нижнього загону.
   - Де Найда? - кинувся вiн до скам'янiлого вiд переляку губернатора.
   - Онде! - тремтячою рукою показав Кшемуський на шибеницю.
   - Мертвий? Ой орле мiй! - захлинувся  слiзьми  старий.  -  Що  ж  тобi,
нелюде, зробити? Скажи, яку кару тобi придумати?
   Губернатор трусився й не мiг вимовити жодного слова.
   - Ти зна╨ш, кого  ти  стратив?  Зна╨ш?  -  Дiд  з  ненавистю  струсонув
губернатора, а потiм, схопивши за руку його дружину, також приволiк ©©  до
нещасно© жертви. - Зна╨ш, кого цей гаспид  повiсив?  Сина  свого,  рiдного
сина: це - ваш Стась! Кшемуська несамовито крикнула i впала.
   - Приведiть ©© до тями! Вiдлийте водою! Нехай втiша╨ться смертю  рiдно©
дитини, яку вбив диявол-батько... Весело тобi дивитися на  мертвого  сина?
Та ще якого сина!.. Лицаря!.. Ось так i я мучився, коли ти  закатував  мою
дружину й дiтей!.. Придивись, я - Свирид  Таран...  Пам'ята╨ш  -  молодий,
ставний, щасливий... а тепер сивий дiд... Та серце в мене те  саме,  що  й
колись було: останнi двадцять рокiв воно билося для  помсти  й  дочекалося
©©!..
   Запорожець пiдiйшов до прив'язано© Дарини й нахилився.
   - Вона ще  жива,  тiльки  непритомна...  Розв'яжiть  мотузку!  А  втiм,
стривайте! Яке буде ©© життя? Сама мука.. Нi, ©й лiпше не знати цього,  не
бачити свого орла мертвим... а швидше з ним зустрiтися там... Боже, прости
i мене, i ©©! - вiн вихопив з-за пояса пiстоль i вистрiлив.
   Дiвчина навiть не розплющила очей, вона тiльки стрепенулася й  поникла,
всiм тiлом повисши на мотузцi.
   - Дивися, неситий звiрю,  i  ти,  гадюко!  -  знову  звернувся  дiд  до
Кшемуського й опритомнiло© панi. - Ви, ка©ни, може, не вiрите мо©м словам?
То гляньте ж на родимку, що була у вашого сина на  грудях...  -  I  старий
розгорнув на тiлi Найди, якого гайдамаки вже зняли з шибеницi, жупан.
   - Мiй син! Стась!.. - вирвався несамовитий крик з уст матерi,  й  вона,
наче мертва, впала на землю.
   - Дорiжте ©©, коли ще жива, - звелiв запорожець. - А його прив'яжiть до
жiнчиного трупа й  покладiть  ось  тут,  бiля  шибеницi:  нехай  здиха╨  з
голоду... А ви, дiтки, грабуйте замок, рiжте всiх до  ноги...  Справте  по
нашому славному лицаревi страшнi поминки!
   Головна брама була вже вiдчинена, через  не©  увiрвався  другий  загiн.
Чинити опiр нiхто й не думав...
   Гайдамацький рух зазнав поразки. Тяжко поранений  Залiзняк  з  рештками
свого вiйська подався на пiвдень, у  запорозький  степ.  За  добу  шалено©
гонитви гайдамаки вiд'©хали так далеко, що були в цiлковитiй безпецi.  Але
нiщо вже не могло врятувати ©хнього ватажка: надвечiр наступного дня  його
не стало. Перед  смертю,  зупинившись  у  чистому  полi.  Залiзняк  звелiв
вивести себе на високу могилу, аби ще раз поглянути на милий  серцю  край;
потiм попрощався з товаришами,  нiжно  обняв  Прiсю,  востанн╨  глянув  на
призахiдне сонце, що багряним золотом заливало широкий степ,  i,  припавши
до рiдно© землi, навiки склепив сво© орлинi очi. Козаки  накрили  гетьмана
прострiленою кулями червоною  корогвою  i  мовчки  опустилися  на  колiна.
Вранцi вони шаблями викопали яму, наносили шапками землi й насипали сво╨му
батьковi високу могилу...
   Гонту в Сербиновi замучили ляхи. Гордо терпiв вiн  пекельнi  тортури  й
мужньо зустрiв смерть.
   Зазеленiли степи й луки, зацвiли на кривавих нивах квiти.  Пам'ять  про
страшнi гайдамацькi битви перейшла в пiснi й думи; заго©лися рани в серцях
людей... Та не заго©лася рана у серцi Прiсi... Хоч як благали  ©©  Сара  й
Петро, вона пiшла в монастир i там, вiдцуравшись свiту, жила спогадами про
гетьмана Максима...