- Василю, не вiдривай мене вiд землi. На це iншi знайдуться.
   - Бiдний ти, Данило, ох, i  бiдний,  -  засумували  сизi,  незвичцi  на
темному виду очi.
   - Будеш i ти зi мною бiдним, - пообiцяв Данило.
   - Це ж як?
   - Сiдай, послухай. Нам треба подумати, насамперед, про дiтей. Завтра  ж
для них вiдкрива╨мо дитсадок. А що ма╨мо для цього? Тiльки два мiшки зерна
та ложку молока з колгоспу. От i допоможи нам.
   - Чим же я можу допомогти? - насторожився Гарматюк.
   - Отим молоком, що приносять тобi на пункт. Звiту╨ш ти раз на мiсяць?
   - Раз.
   - То, поки тво╨ начальство розбереться, що й до чого, ти вiддавай  менi
невелику частку масла. За нього я вторгую все потрiбне дiтям. А з вiдвiйок
будемо робити пiсний сир. Його вийде, як я пiдрахував, по триста грамiв на
людину. А це вже щось важить.
   - Швидко, по-злодiйськи  ти  пiдрахував,  -  огудливо  похитав  головою
Гарматюк.
   - Не я - сама бiда пiдрахувала. Завтра ж рибалок спроваджую на рiчку, i
з улову будемо варити на полi юшку для всiх. Це щастя, що  ма╨мо  рiчку  й
лiс.
   Темний вид Гарматюка взявся темною блiднiстю:
   - Даниле, це ж через мiсяць суд нам...
   У Данила затремтiли вуста, вiн обняв друга:
   - Не треба, Василю, тако© сумно©. Не всякий злочин ╨  злочином.  Повiр,
люди зрозумiють нас.
   - Коли? - похнюпився Василь.
   - Якщо не тепер, то в четвер...
   Як це недавно i як це давно було. Що ж, i вiн наробив помилок, та  було
й виправдання у нього: для людей вiн не жалiв  нi  свого  часу,  нi  свого
серця...
   - Крийок-крок, крийок-крок, -  вже  ближче,  як  доля  його,  обiзвався
молодий  погонич,  i  Данило  поурмлепою  травою   почав   спускатися   до
татарського броду.
   Гей, броде татарський, явори й калина бережками  та  човни  бiля  самих
зiрок, а щастя так мало...



   VIII

   З  розлогому  полумиску  до  лини,  що  по  самi  вiнця  затiк  сонцем,
колобродиться, виру╨ ярмарок. Над  картатою  людською  збiрнотою  вiдлуню╨
розтiч голосiв, ревище худоби, дзвiн кiс, гучання гончарних виробiв, сумнi
переливи сопiлки, дрiмотне квилiння лiри  й  ще  десятки  згукiв,  що  ма╨
ярмарковий коловертень. А над усiм цим, угорi,  обабiч  спадисто©  дороги,
стоять два вiтряки i хрестами крид перелопачують блакитнi шовки неба.
   Семен Магазаник любив i торжища, i гульбища пiсля них, хоча  й  не  раз
доводилося везти з ярмарку додому вже не голову', а дупло з осами.  I  пiд
яким би вiн хмелем не ©хав, завжди,  про©жджаючи  бiля  скитка,  норовисто
обертав од нього голову - i досi не мiг забути нi зерна в ньому,  пi  тi╨©
колотнечi, що була вiд нього. А сниток, хоч i руйнувався, все одно  тримав
на стiнах горобину, що i в лютi зими червонiла гронами ягiд i  скликала  в
гостi лiсове птаство.
   Сьогоднi  лiсник  при©хав  не  так  щось  купити,  як  прицiнитися   та
домовитися з цибульниками й садiвниками, що вiн може мати вiд них на ранню
осiнь, бо хiба далеко до не©? Зап'╨ш косарщину, зап'╨ш зажинщини  -  та  й
думай про кожуха i дорогу на Сибiр. Вiд однi╨©  згадки  про  це  Магазаник
вiдчував холод у мiжплiччi й свiжий карбованець бiля серця.
   Журавлистий, неквапний, мов добра година, Лаврiн Гримич,  який  на  всю
округу славився як найкращий скиртоправ, одразу т ошелешив лiсника:
   - Тобi, Семене, я зможу дати цибулi або часнику тiльки на закуску, -  й
пiдвiв гаряче золото вiй на такi часничини, яких i на виставцi не побачиш.
За цс добро в Сибiру одразу вiдхопиш торбу грошей i ходи кумом королю.
   - Це ж  чого  тiльки  на  закуску?  -  стурбувалося  жорнувате  обличчя
Магазаника, скривилися перестоянi вiхтики вусiв. "Бач, рудий, мов шершень,
а комизиться".
   Та Лаврiновi навiть вiдповiсти лiньки, вiн одверта╨ться од  Магазаника,
кидав погляд на ярмаркове юрмовисько й веаворушно дума╨ про сво╨.  От  уже
характер ма╨! Двi вiйни вибивали з його тiла кров, виносили й життя, однак
не в силi були винести  доброго  степового  спокою  i  добро©  усмiшки  чи
пересмiху.  Чого  не  трапля╨ться  у  житт╨вiй  веремi©,  як,  бувало,  не
колотиться, його Олена, а чоловiковi i громи  пе  громи  -  тiльки  бубпи.
Дивиться,  дивиться  собi,  як  якась  недогода  лихоманить  його  жiнкою,
неквапливо поведе золотим вусом, пiд  яким  ча©ться  лагiдна  насмiшка,  й
скаже:
   - Олено, ще й завтра день буде - угомонись на сьогоднi. Думала молодиця
хоч раз на вiку посваритися з чоловiком,  однак  нiчого  не  вийшло  з  ©©
заходу, то й ма╨ собi жiночу зверхнiсть над ним, а вiн спокiй у  свiтi.  А
вже в роботi Лаврiн - вогонь: спробуй - дожени його, неквапного, чи в лузi
з косарями, чи в полi з женцями. I недарма про нього кажуть у селi:  це  з
тих, що робить хлiб. Правда, ма╨  чоловiк  i  сво╨  багаторiчне  дивацтво:
шукати скарби в прадавнiх степових могилах.
   - Лаврiне, може, в тебе не вродило? - не вiдчеплю╨ться лiсник.
   - У мене завжди родить, - навiть не дивиться на нього.
   - То який тебе гедзь  укусив,  що  робиш  менi  безторжя?  -  насупився
Магазаник, маючи сьогоднi вiд Лаврiна  не  шанобу,  а  поневагу.  -  Хочеш
могорич? Зараз же поставлю скаженiвку! Хочеш дармового  палива?  При©жджай
до мене тихцем увечерi! Хочеш меду? Зашпунтую лип'яночку або двi.
   - Гарний мед у цьому роцi? - На вогнистих Лаврiнових щоках  пожвавiшали
кетяги ластовиння.
   - Не мед - саме здоров'я!  А  захочеш  -  навiть  джмелиного  вiд  очей
привезу.
   - У мене поки що очi не болять.
   - Так можуть заболiти вiд цибулi й часнику, - пiдсмiю╨ться лiсник.
   На це вiн схоплю╨ спокiйну вiдповiдь:
   - Чи не пiшов би ти до рудого дiдька?
   - Бiля одного вже стою.
   Тепер i Лаврiн почина╨ посмiшкою шеретувати  сво╨  добро  на  щоках,  а
вродило ж його, вродило! Та нi вiн, нi його  огрядна  гарячоока  жiнка  не
журяться зайвиною рудого кольору й. ластовиння.
   - То чого ти, Лаврiне, затявся з цибулею i часником? Чи не збiднi╨ твоя
кишеня?
   - Краще мати бiдну кишеню, анiж бiдну  голову,  -  мружиться  Лаврiн  i
склеплю╨ сво╨ гаряче золото пiй. -  Впоряди  так,  щоб  я  тебе  не  бачив
ниньки. - I спогордо одходить  вiд  розгубленого  лiсника  туди,  де  бiля
пагорбiв глечикiв, горшкiв, мисок i макiтер гра╨  рум'янцями  i  стрiчками
чорнобриве дiвчисько, а бiля не© увива╨ться ставний закоханець, що  ма╨  в
очах любов та молодече безжур'я.
   - Ось геть, Петре, - нiби сердиться дiвчина i поправля╨ в косi квiточку
ясмину. - Дай менi хоч ринку вибрати.
   - Нащо тибi ©© вмиираш? Давай закупимо гегь усi та й  по©демо  до  мо╨©
хати.
   - О, вже й по©демо! Який нетерплячий! - нiяковi╨ дiвчина и обома руками
вiдпиха╨ настирливого залицяльника, та згодом власкавлю╨ться: - А що ж  ми
тодi з усiма ринками будемо робити?
   - Розставимо в два ряди вiд ворiт до дверей, щоб нiхто не  заблудив  до
нас, - недовго думаючи, пасталака╨ закоханець, i обо╨ починають смiятися.
   Пуска╨ посмiшку в вуса i Лаврiн, не зводячи погляду з молодика.
   - А в тебе ж вистачить грошей на всi ринки? - жартома пита╨ться дiвчина
Петра.
   - Мабуть, нi, - не журиться  молодик.  I  тодi  в  розмову  втруча╨ться
Лаврiн:
   - Ти ж, хлопче, на ярмарок пiшки прийшов чи хурою при©хав?
   - Абощо? - диву╨ться парубок.
   - Не "абощай", а кажи, коли старшi питають.
   - Хурою, - перезира╨ться хлопець з дiвчиною i знизу╨ плечима.
   - То пiджени сюди воза, я вам на нове господарство вкладу  i  ринок,  i
горият, i глечикiв, i макiтер. Лови,  горшкограю,  завдаток.  -  I  Лаврiн
кида╨ гончаревi калитку.
   - Оце дива! - розгублю╨ться парубок. - Хто ж ви, дядьку, такий?
   - Старий друзяка  твого  батька.  Вiн  тобi  часом  не  розповiдав  про
кулеметника Лаврiна?
   - Так це ви Лаврiн Гримич, що мого батька в громадянську врятували?!  -
скрикнув хлопець.
   - Сво╨ю парсуною, -  пiдсмiю╨ться  Лаврiн,  а  парубок  кида╨ться  його
обiймати.
   - Ой дядьку Лаврiне, чого ви так довго у нас не були?
   - А ти ж хiба тепер бува╨ш дома вечорами? - смi╨ться Лаврiн i зирить на
дiвчину, що паленi╨ калиною. I де воно в свiтi ця краса береться?
   А тим часом, оминувши щетинникiв, Магазаник зупиня╨ться перед Оленою  i
хтивим поглядом ловить ©© темно-вишневi  пiдкасканi  губи,  якi,  напевне,
добре знають смак поцiлункiв. Ма╨  ж  бiсiв  Лаврiн  розкошування.  Жiнка,
певне, вгаду╨ Магазаниковi думки, але не сердиться, а  насмiшкувато  цiну╨
його вид.
   - Олено, чого це твiй золотавий отак приндиться та комизиться, наче сам
срiбло-злото виробля╨? Чи вiн з тобою ще до ярмаркування погарикався, чи в
нього грошi дармують?
   Молодиця мiря╨ лiсника гарячим оксамитом iжливо вiдмаху╨ться  од  нього
гарною, отороченою вишиттям рукою:
   - Нащо вам усе знати?
   Та Магазаник не вiдчеплю╨ться й пуска╨ ©дь:
   - А може, Лаврiн знайшов у розкоiiищах скарб?
   - Вгадали: таки нарештi викопав, - несiюдiиани нiдиовiдае Олена.
   - Це ж де? - одразу тетерi╨, хоч вiрить i не вiрить Магазаник.
   - У степу бiля козацького броду.
   - Бiля козацького броду? - перепиту╨, непокоячись, Магазаник. - I що  ж
там було: глиняне череп'я? Чи й золото блиснуло?
   - Були й золотi цяцьки, - лукаво гра╨ бровами i вiями жiнка.
   - Ти бачиш! I що ви з ними зробили? - переходить на пiвшепiт лiсник.
   Олена так глянула на Магазаника, начеб вiн з мiсяця звалився.
   - Що ж нам робити з ними? Полюбувалися з усiх бокiв, я  навiть  до  ши©
примiряла ©х, а потiм загорнула в пiлочку i... заховала в скриню.
   Магазанику аж дух перехопило. Вiн сюди-туди кинув злодiйськпм  поглядом
i знову пiвшепотом запитав:
   - Олено, а ви поцiнно не продасте менi того золота?  Жiнка  хотiла  теж
перейти на шепiт, але не витримала гри, засмiялась.
   - Ти чого? - незрозумiле глипнув на не© Магазаник. - Га?
   - Та нема цього золота в нас, - вiдгетькуеться  рукою  вiд  лiсника.  -
Однесли  його  в  музей.  Що  вже  там  радостi  було!  А  вам  би   зразу
купувати-крамарювати, - й на пiдкасканих губах молодицi, якi так i  надили
до себе крутивусiв, з'являються глузи.
   - Виходить, у музей накопали добра?.. - розгубився лiсник:
   бач, як осмiяно його? I ким? Перегодя вiн уже спокiйно пита╨: - А ти не
зна╨ш, чого це Лаврiн передi мною дибки та гопки ста╨? Чи вiн не мав  мо╨©
пiдмоги з лiсу? Чи мо© бджоли зледащiли i гiрший взяток  дають?  Може,  ти
вкоська╨ш його?
   - I не подумаю.
   - Чого ж?
   - Лаврiн не трутиться до мо©х курей, а я до його часнику й тютюну.  Хай
робить, як сам хоче. Вiн у мене в усьому голова.
   Магазаник здивовано глянув па жiнку, на свiжу блакить вишиття, пiд яким
споко╨м лiта, споко╨м материнства дихали високi перса.
   - Потура╨ш ти йому, потура╨ш. За ним назирцi треба ходити, бо  на  iншу
накине оком.
   - A нього око не лихе:  хай  i  накцце  ыа  когось,  -  апiчутiнi:у  не
печалиться Олена.
   - Дiжки i дiжницi - купляйте, молодицi, - подав голос старий бондар,  в
якого чуприна, вуса й борода заглушили все обличчя.
   - Баби коханi, продавайте  онучi  дранi!  -  заторохтiв  дженджуристий,
вертлявий ганчiрник, що мав скором i в очах, i в примовках...
   - Це без мороки збули б усю вашу цибулю та часник, -  не  вiдчеплю╨ться
Магазаник.
   - I ви повезли б на Сибiр? - перебила жiнка.
   - А що ж у тому? Треба ж пособляти людям?
   - Пособляти, але не обдирати. Iдiть уже собi до iнших, - виправля╨  вiд
себе лiсника й зводить очi на вiтряки.
   Так що ти скажеш на  таке?  Вже  й  у  Лаврiново©  жiнки  засiялось  на
iдейнiсть! Магазанику, схопивши облизня, треба було б  набурмилитися,  але
вiн уда╨, що й не помiтив ©дi, й навiть вичерплю╨ губами посмiшку:
   - Видно, Лаврiн немало накопав у могилах скарбiв,  що  такими  багатими
стали. Потрусити вас треба, потрусити. -  Розштовхуючи  плечима  ярмарчан,
швидко вiдходить од жiнки, а навколо нього вирують ярмарковi хвилi.
   - Та купляйте, хай не плiснявiють вашi грошi...
   - У вас торгу на копiйку, крику на рубель...
   - Увечерi ж бiля верби! Чого ж ти мовчиш?..
   - Люди он чують.
   - А хiба вони не стояли бiля сво©х верб?
   Невже  й  вiн  стояв  колись  бiля  сво╨©  верби,  бiля  сво╨©  любовi,
нашiптував ©й билицi, небилицi та рiзнi дурницi?..  Хоч  би  не  вмовились
цибульникн проти нього, як Лаврiнова пара.
   - Шевче-шкiродравче, скiльки за шкаповi просиш?
   - Усi грошi...
   - А за хромовi?
   - Половину.
   - То мiня╨мось, мiняйле?
   - Хто мiня╨, той сорочки не ма╨.
   - А що я кажу: су╨тний свiт, су╨тнi люди.
   - I зiлляв бог чашу свого гнiву на пас...
   - Позолоти ручку, вродливий, - кидаю на карти життя.
   - Бублички з маком, самi в ротi тануть!..
   Невдалiк од бублейниць i  паляничниць  заскиглила  лiра,  i  глухуватий
голос лiрника чомусь тривогою озвався в нутрi Магазаника:
   Ой коли кiнець свiта iскончавться,
   Ой тодi страшний суд наближа╨ться...
   Прямо на землi сидiв горболобий старець, що маз на  широких  плечах  не
голову, а оберемок залежано© вовни, з яко©  витикався  хрящуватий  носяра,
бiля  старця  лежали  великi  заяложенi  торби  й  глиняна  мисочка,  куди
вряди-годи накрапало дрiбне срiбло й мiдяки. Магазаника  не  так  здивував
сумний кант i патли лiрника, як його сила,  що  вчувалася  пiд  обтрiпаним
брудним одягом. Це дужень, а не старець. Ось срiбна  монетка  впала  не  в
мисочку, а на землю, i  волохань  потягнувся  до  не©  iржавою  лопатистою
рукою, потiм глянув на сво©х  слухачiв  i  неждано  зупинив  жовтi,  як  у
змi╨©да, очi на лiсниковi. I  знову  якесь  лихе  передчуття  замлостилося
внутрi Магазаника. Зда╨ться, нiколи й не бачив цього волоханя, а  середина
аж колотиться. Вiн вийняв калитку,  необачно  витрусив  з  не©  десятинний
червiнець з  головою  царя,  поквапливо  сховав  його,  а  старцевi  кинув
гривеника.
   Якийсь захмелiлий вусань пiднiс лiрнику чумацьку рогову чарку:
   - Випий, чоловiче божий, за грiшнi душi нашi.
   -  Спаси,  господи,  люди  твоя,  -  лiрник   лiвицею   охопив   чарку,
перехрестив, i вона загубилась у хащах його розкуйовдженого волосся.
   - Тату, а ви  чого  тут  прикипiли?  -  здивовано  притерся  до  батька
Стьопочка. - Ви ж ранiше на всiх старцiв i лiрникiв собак напускали.
   - Лiта, Стьопочко, лiта, - невиразно вiдповiв i пiшов помiж возами,  ще
чуючи на собi важкий погляд лiрника. Чого вiн прив'язав сво© очi до нього?
Прямо, якесь диявольське навожденi╨.
   - Як у вас, тату, з цибульниками? - чогось радiсно гра╨ вiями й синькою
очей Стьопочка.
   - Поганувато. А ти ж чого, вулишнику, розвеселився? Трохи десь хильнув?
   - Вгадали! Але нiколи не вгада╨те, з ким, - засмiялося чадо.
   - Говори вже.
   - З будищанським батюшкою.
   - З будищанським попом?! - не повiрив лiсник. - Та що ти верзеш? Чи вже
в головi як у млинi?
   - Iстинну правду кажу, - аж пiдроста╨ Стьопочка. -  Тиняючись  собi  па
ярмарку, прицiнююсь до того, до сього, та й бачу  перед  собою  свiженький
пiдрясник отця Венiмiана. I вiдразу ж згадав будищанське гробовище.  Ви  ж
зна╨те, що воно геть усе засаджене яблунями, i не якимись там саблуками, а
найбiльше зимовими ранетами. От  привiтався  з  батюшкою  та  й  гарненько
питаю, чи зародили на кладовищi яблунi?
   - Уже гiлля вгина╨ться, - каже батюшка. - А нащо це тобi, чадо?
   - Та пракшiув собi, чи ци молша у вас тишком-ппшком узяти  кладовище  в
оренду.
   I не повiрите: батюшка мало не пiдскочив на радощах. Уже  за  чаркою  я
стямкував, що в нього катма грошей на  ремонт  церкви.  З  усього  видать,
збiднiли будищанськi паравiяни, то недорого панотець i  за  кладовищанськi
яблука заправить.
   - О, ти, Стьопочко, прозорливцем ста╨ш! - розчулився батько. -  А  я  й
досi не змiтпв орендувати гробовнща. Це  ж  цвинтарне  яблуко,  либонь,  у
пiвцiни обiйдеться.
   - Та, звiсно, в пiвцiни, а ви кажете, що в мене капустяна голова.
   - Чого не скажеш у гнiвi, - потис мiцнувате плече  сина.  -  Спасибi  -
догодив.
   Неждано-негадано Магазаник побачив перед  собою  великооку  тонкостанну
дiвчину,  що  мала  на  плечах  цiлий  снiп  свiжого  пшеничного  волосся.
Стьопочка, подивившись на незнайому,  розгублено  заграв  млинками  вiй  i
загубив язика в ротi, та й сам лiсник здивувався: з якого ж  поля  взялося
таке диво на ярмарковiй колотнечi?
   - Пробачте, ви не товариш Магазаник? - пильно, немов чита╨  його  роки,
вдивля╨ться  фiалковими  очима,  де  вмiстились  i  довiра,  i  сполох,  i
вечоровий чар.
   - Ти вгадала, - Магазаник уважно цiну╨  дiвоче  личко,  нiжно  обведене
пiдборiддя, довгi вi©, тiльки не може вгадати, що  кри╨ться  в  пересвiтах
пiд ними - недоторканiсть чи та принада, що  топить  чоловiкiв:  отак,  не
питаючи броду, шубовсть у воду. - Тобi щось треба вiд мене? Може, лiсу  на
нову хату? - й значуще покосував на Стьопочку.
   - Ой нi, - збентежилась дiвчина, i втемнiла глибiнь ©© очей. Хто збагне
©© i хто втопиться в нiй? - Менi треба ©хати в Тарноруди на роботу.
   - Ага, на роботу, - закивав головою  Магазаник,  i  сяк  i  так  пасучи
дiвочий обрис з голови до нiг. - Ми тебе довезем до свого лiсництва, а там
уже рукою подати до ©арнорудiв. Учителювати ©деш?
   - Нi, агрономом, - з  прихованою  гордiстю  i  навiть  подивом  оказала
дiвчина. I ©й ще новиною гучало це слово.
   - Агрономом?! - витрiщився на не© зеленню  i  пiщаником  лiсник.  -  Ти
закiнчила технiкум?
   - Нi, iнститут.
   - Аж iнститут!.. - спочатку не повiрив, а потiм навiть зiтхнув i глянув
на Стьоночку, який стояв, наче слуп. - Це так гарно з  одного  боку,  а  з
другого - нiяк не завидую тобi.
   - Чого ж? - здивувалася дiвчина, гойднулась, i гойднулася на плечах  ©©
свiжа пшениця.
   - Про це й говорити не хочеться, -  i  на  обличчi  Магазапика  почина╨
тiнявитись удаване спiвчуття.
   - Говорiть! - тихо наказала дiвчина, i навiть  у  цьому  ╨диному  словi
вгадувався характер.
   Лiсник оглянувся, прихилив голову до дiвчини:
   - Тодi скажу по секрету: у нас не голова  колгоспу,  а  якийсь  гаспид.
Вiн, пекельник, не те що людей - сам себе зароганнв роботою. От накладе на
дiвочi плечi волячу ношу, та й звiтрi╨ твоя краса.
   На довiрливе обличчя дiвчини  вiдразу  лiг  сутiнок,  а  в  очi  зайшов
смуток.
   - Але ви не крепко журiться, - нарештi знайшов свого язика Стьопочка. -
Хоча голова в нас iз товкучих, та люди не зобидять вас, i вообче. - I  так
гiйглянув на батька, що той зрозумiв сво╨ чадо.
   - Що правда, то правда,  -  погодився  Магазаник.  -  Та  й  село  наше
поволеньки вибива╨ться в люди, за хлiбом i до  хлiба  не  ©дуть  тепер  на
базар. А як тебе звати-величати?
   - Мирославото Григорiвною Сердюк.
   - Так-от, Мирославе Григорiвно, довгi думки залиш  на  осiннi  ночi,  а
зараз бери сво© речi, та й по©демо. Може, i наш хлiб незгiрше вашого.
   Мирослава притихла, гойднула станом, потiм рiшуче сказала:
   - А може, козак не без долi, а дiвка не без щастя? Я зараз  же  прийду.
Де ви будете?
   - Он бачиш жовтим лубом укритий вiз i кадубець на ньому? Це наш.
   Дiвчина глянула на вiз, на конi  й  метнулася  од  Магазаникiв,  на  ©©
плечах зашелестiв оберемок волосся.
   - Хоч серпом жни, як пшеницю, - сказав лiсник  i  лукаво  повiв  однi╨ю
бровою: - Агрономша - це не вчителька! Як вона тобi?
   - Славна. Ви ж менi дайте трохи грошей, - i покосував па батька: що цей
шкрабун нашкребе йому.
   - Грошi, гарна жiнка та добрячi конi - то смерть,  -  у  задумi  сказав
Магазаник, полiз рукою до кишенi й глянув на вiтряки,  якi  аж  навшпиньки
спиналися, пориваючись до неба. I в цей час  вiн  плечима  почув  на  собi
чийсь погляд. Оглянувшись, побачив вервелу - лiрника,  котрий  виносив  iз
ярмаркового шарварку сво© кудли й заяложенi, навхрест почепленi  торби,  в
яких  неволився  святий  хлiб.  За  облисiлими  повiками  старця   таврами
викруглились настороженi вирла.
   "Чого тобi, хребетосилий? Що ти пасеш сво©ми буркалами:
   чиюсь копiйку чи душу?" - повернувся спиною до лiрника.
   А ось з-помiж ярмарчан i дiвчатко вивива╨ться зi сво╨ю ношею. I на яких
дощах, i на яких зорях воно виростало, i кому вiн повезе па своему возi що
синьооку судьбу? Ех, лiта, лiта. Чому ви пе по-. верта╨тесь назад?..  Коли
б у макотертi Стьопочки було трохи бiльше лою, то мiг би закрутити  голову
агрономшi, та, зда╨ться, в нього на розум недорiд. Правда, ╨  в  хлопця  i
сила, i хитрувата спритнiсть, але зараз всюди бiльше  розуму  питають,  бо
епоха.
   - Ти ж тiльки не дуже патякай перед нею, бiльше очима та вiями пряди  -
ця робота всiм дiвчатам подоба╨ться, -  тихенько  шепнув  синовi,  що  вже
подзвонював бiля воза упряжжю.
   Стьопочка щось буркнув i втупив погляд у Мирославу.
   - Ось i я, - довiрливо посмiхнулась дiвчина.
   - Сiдай назад, та не зломи насад, - пожартував лiсник i хотiв  пособити
©й вибратися на воза.
   - Я сама, - вiйнула легким платтячком i вмить опинилась на возi,  ще  й
ноженята спустила з полудрабка - що то селянська дитина.
   З ярмарково© колотнечi  повз  вiтряки  ви©хали  в  рожевий  надвечiрнiй
сонцеграй, що м'яко тремтiв  над  обважнiлими  нивами,  вони  пiдiймали  й
пiдiймали з пагорба на пагорб пiвсон житнiх i пшеничних  корогов.  Навколо
стояла така тиша, що чути було золотий дзвiн переджнивностi.
   Аж тут, у  стелу,  вiд  Магазаника  вiдв'язались  чужi  очi,  й  вiн  з
полегкiстю сказав собi:
   - Поле ж - як тихе море! - I подобрiшав пiщаник в  його  очах,  що  теж
розумiли не тiльки силу, але й красу ниви.
   Та ось позаду почувся тупiт коней. Батько  й  син  одночасно  повернули
голови.
   - Зда╨ться, сам товариш Стуиач трюхика╨? - I Магазаник притримав конi.
   - Таки вiн, - ствердив Стьопочка, на його i на батьковому виду одразу ж
заграли спочатку хитруватi, а даяi догiдливi посмiшки.
   Це насторожило Мирославу: перед ким вони мають душевне колiнкування?
   Бричка  порiвнялася  з  возом.  Магазаники  запобiгливо  пiдняли  вгору
картузи.
   -  Доброго  здоров'я,   Прокопе   Iвановичу!   Доброго   здоров'я!   На
еамовпевиеаому обличчi Ступача ворухнулась доброзичлива насмiшка:
   - Ще, купцi а Бару - нi грошей, нi товару?
   - От i де вгадали.  Прокопе  Iвановичу!  -  Лiсиик  весело  глипнув  на
Мирославу. - Бачите, який красний товар веземо  з  торгу?!  Одна  брова  -
варта вада, а другiй - i пiяи вемаi Аж агрономом буде в нас. А ви ж,  коли
ие секрет, куди? В Тарнорудя?
   - Тарноруди.
   Магаааник спiвчутливо зiтхнув:
   - Ох i не солодко вам iз пашим правителем, iз Бондаренком, значить.
   Ступач одразу посутенiв, а лiсник м'яко-м'яко пустив голос:
   - Може, Прокопе Iвановичу, по дорозi завернете й до  нашо©  хати?  Вона
вже вас iз весни очiку╨.
   - А що там у вас?
   - Та чимось знайдемо пришанувати дорогого гостя:  голодним  i  тверезим
вiд нас не по©дете. У печi стоять душеники i чумацька а  пiдвишениками  та
м'ятою каша.
   - Каша з грибами i м'ятою? - здивувався Ступач. - Про таку заправду  не
чув.
   - А в нас i покушту╨те. Та  й  до  кашi  щось  знайдеться,  натуральне,
лiсове, якого в ресторацiях i за щире золото не роздобудеш.
   - Спокуша╨те ви мене.
   - Не спокуша╨мо, Прокопе Iвановичу, а поважа╨мо, як невтомного дiяча  i
людину. Ощасливте нашу оселю. Може, й ми розумнiшими станемо.
   - Ох, i лестун ви, Семене, прямо лис-корсак! - подобрiшав Ступач.
   Магазаник не образився, а пустив облесливу посмiшку по вусах:
   - А коли таке говорите аж ви, то я мовчу, бо  вам  виднiше.  То  ви  на
бричцi - попереду, попереду, а ми возом - за вами,  та  за  вами,  та  пiд
вашим керiвництвом. Правда, дiвонько? - повiв бровою на Мирославу, i в то©
згасла настороженiсть до солодкомовного лиса: жарту╨ ж чоловiк.
   А чоловiк,  ще  не  приховавши  усмiху,  вже  прикида╨,  чим  вiн  буде
заставляти стiл, якого ©жака пiдкотить за столом супроти Бондаренка та  що
покладе в бричку, щоб цього це бачив, але таки побачив Ступач, бо життя  -
це та драбина, по якiй можна i вгору до ворiт раю видряпатись, та можна  й
помiж щаблями гепнути в  чортi-що.  От  сколупне  Ступач  Данила,  тодi  й
побачимо, хто з лiсу вигулькне на голову! Як його руцi, що  зараз  батогом
пiдпалю╨ конi, потрiбна печатка! Правда, вiн i тепер живе, як  у  бога  за
пазухою, але з печаткою була б iнша кумерцiя.
   На якусь хвилину Магазаник пiрнув у марево  сподiвань,  та  неждано  на
нього глянули вирли ярмаркового старця,  i  пiд  серце  пiдступно  вдарила
холоднеча. Що ж воно?.. Ага, то з небуття проклюнулась, мов рана,  тривога
минулих рокiв. Де взялась вона i на якi ярмарки податися з нею?..
   Лiсник мимоволi зiтхнув, чим немало здивував Стьопочку, що i так i  сяк
грав млинками вiй до дiвчини, а  вона  лише  придивдялась  до  надвечiрнiх
iiпв, що з пагорба па пагорб пiдiймали пiссои житнiх i пшеничних  корогов.
Ох, не пiд цими корогвами спаскудив вiн свою молодiсть. Тепер  тихцем  ©дь
iз ярмарку i не важ на тi часи, що не для тебе  йдуть.  Iз  них  можеш  ти
вирвати червiнця, та навряд чи вирвеш щось бiльше.
   Над дальнiм полем зiйшла вечорова зоря.
   "Як золота печатка", - сумовито подумав Магазаник i  випустив  зiрку  з
очей, а натомiсть знов побачив лиховiснi тавра лiрника. I чомусь  страшним
став йому цей вечiр, i вiн сам собi здався похилим привидом, що  сутiнками
поверта╨ться з ярмарку.
   Тьху! Чого, з якого лиха, як ворон, наклика╨ на себе  бiду?  Ось  до©де
додому i зразу ж притопить тривогу у чарцi, а далi вiзьме лопату й пiде на
ту могилу, де Лаврiн вiдкопав золотi цяцьки. Не  тiльки  ж  гробаря  году╨
могила.  Йому  вже  не  терпiлося  вирушити  на  пошуки   золота,   навiть
пожалкував, що запросив Ступача на кашу з грибами.
   Згадка про гриби несподiвано аж струсонула мiзками: чогось нагло  сплив
дурний пiвгрiх, що не став грiхом. Рокiв  з  десять  тому,  коли  паперовi
грошi iшли нарiвнi з золотими, його безсовiсно обшахрував  продавець  Влас
Кундрик. I тодi Магазаник приготував йому червоного  павутинника  -  отого
пота╨много осiннього гриба,  який  вбива╨  людину  не  зразу,  а  десь  на
десятий-дванадцятий день. Вже й на столi стояла пекельна смаженина,  та  в
осганню хвилину передумав лiсник тру©ти продавця. Коли це було, а й  зараз
моторошно стало. Ох це осiнн╨ гайвороння згадок! Видко,  з  ярмарку  пiшло
життя, коли все частiше пiд серцем тенька╨ i дзумить острах...



   IX

   Вечiр уиав на сiлок, i в мiсячному снi притихли  збезлюдненi  сiножатi,
ниви й бiлi хмари за нивами. А Оксана, сновидою, все снувала  то  городом,
то подвiр'ям. Чогось ©й непоко©лось нинi, чогось скiмлив смуток в душi,  а
думки все пiдмивали i пiдмивали ©©. Ось iзнову, не знати  чого,  бреде  на
город,  зупиня╨ться  перед  латкою  оброшеного  ячменю,   що   палахкотить
вогниками червоного маку. Це ж з того ячменю, який  у  давню  страшну  нiч
принiс зi сво╨ю кров'ю Стах. Вона потягнулася рукою до пелюсткiв маку, але
злякано вiдсахнулась: чогось ©й приверзлося - це не мак, а  Стахова  кров,
що стала маком. Дурна ж вона, дурна.
   А де тепер Стах, що так любив ©©? I мав за цю любов спiвчуття i печаль,
бо в такий час прийшов до не©. I де тi лiси, i де тi дороги, з яких прийде
чоловiк? I хоч би коли прийшов, i хоч би яким прийшов, вона чекатиме його,
вона сiятиме його ячмiнь, у ньому бачитиме Стаха, у соняшниках - Ярослава.
Ось така жiноча доля. Ще дiвчиною, а  потiм  молодицею  гадалось,  що  все
життя, як одну годину, проживе зi сво©м судженим, ©й страшно  було  навiть
подумати про тих вихилясниць, якi дво©ли себе, якi  накидали  оком  ще  па
когось,  крiм  мужа,  якi  розтринькували  любов  на  рiзнi   принади   чи
жировиська. Вона й за жiнок ©х не мала, обходила десятою дорогою,  щоб  не
забруднитись нечестивiстю.
   У татарському бродi несподiвано бухикнуло весло, потiм озвався щасливий
дiвочий смiх: напевно, молодята в любощах стрiчають свою нiчку, як i  вона
колись iз Ярославом стрiчала. I що тi любощi? Сон, чи пiвсон, чи  снивода?
I минаються вони швидко, як весняна вода.
   Над бродом тихепько-тихсiiько стрепенулася пiсня:

   Ой чи цвiт, чи не цвiт
   Калинопьку ломить,
   Ой чи сон чи посон
   Головоньку клонить.

   I вона колись у снi чи пе в снi клонила голову судженому  на  груди,  а
Стаховi вже клонила з жалю до нього, та вiн, мабуть, i не догадувався  про
це. А як до нього потяглися дiти! От тiльки жаль" що пе повiв ©х  до  тi╨©
черешнi, яка родить кетяги ягiд. Миколка й досi згаду╨ про не©.
   Знову бухикнуло весло, а лслсчнха  на  хатi  схлипнула  крiзь  сон,  як
схлипу╨ немовля. Схлипування подруги, певно,  розбудило  й  лелича,  який,
вкладаючись спати, завжди хова╨ голову пiд крило.
   - Це вiн бо©ться нежитi, - пiдсмiювався Володимир.
   Ось лелич  потягнувся,  заклекотiв  -  щось  занепоко©ло  його.  Оксана
стежкою пiдiйшла до ворiтець, якi вели з городу в садочок. Цi  ворiтця  не
зачинятимуться до само© осенi, бо  на  них  поплелося  огудиння  гарбузiв,
позав'язувало над землею в'язь, то не треба тривожити ©©.
   Лелич знов заклекотiв i стрiпонув крилами. Кого ж вiн  побачив?  Раптом
тихеиько-тихенько скрапнули вiд  вулицi  ворота  й  хтось  увiйшов  на  ©©
подвiр'я. Лиха людина? Та що ж у не© красти? Хiба що одну душу? Так  i  ©©
встигли обiкрасти. А  невiдомий  увiйшов  у  тiнь,  потiм  з'явився  перед
дверима, пiдвiв руку, щоб  постукати,  але  не  постукав,  понад  призьбою
дiйшов до причiлкового вiкна, сiв на призьбу й провiв долонею по чолу,  як
проводять люди пiсля важко© працi. Щось скорботне було i в цьому русi, i в
усiй постатi невiдомого.
   "Та це ж вiн! Biн! - скрикнула душою, стерила  й  почула  в  собi  таку
слабiсть, що мусила вхопитися за ворiтця, за огудиння, щоб  не  впасти.  -
Чого ж вiн так тяжко сидить на призьбi? Чом не йде до хати? А може,  це  й
не  Стах?"  -  Так  само,  тримаючись  за  ворiтця  й  шорстку   прохолоду
батоасиння, вона чи то запитала, чи покликала:
   - Сташе?!
   Чоловiк стрепенувся од несподiвання, пiдвiвся,  пiшов,  а  далi  побiг,
вiдкидагочи вiд обличчя шелест вишень i  мiсячну  дрiмоту  на  них.  От  i
наближа╨ться вiн iз синьо© ночi, з мiсячно© дрiмоти, чи з метелицi,  чи  з
рокiв, наближа╨ться його подив, його сум, його радiсть.
   - Оксано... Оксаночко!
   - Сташе... Прийшов?
   - Прийшов, - i через ворiтця охопив ©© руками.
   - Оксано!
   I вона вперше побачила його  сльози,  ©х  не  вичавив  з  нього  навiть
присуд, а вичавило кохання до  не©.  Тепер  Оксана  почула,  що  i  в  нiй
стрепенулася не тiльки жiноча жалiсть.
   - Прийшов? Милий... - вперше сказала йому це слово.
   -  Спасибi,  Оксаночко,  -  у  Стаха  затiпались  уста.  Виходить,  вiн
догадався, що зараз робиться з нею, виходить, вiн-знав, що ранiше в не© не
було до нього любовi. - А я думав: ти вже забула мене.
   - Що ти, Сташе! - I вода, як могла,  через  ворiтця,  обвилась  навколо
нього.
   Стах легко пiдняв Оксану над ворiтцями, притулив до  себе,  вицiловуючи
брови,уста, лице.
   - Сташе, хiба так можна? - заборсалась на його дужих руках.
   - Чому ж не можна?
   - Ще хтось побачить.
   - I хай бачить.
   - А  як  зурочить?  -  уже  лукавить  од  радостi  й  диву╨ться  сво╨му
лукавству: хiба до нього було ще якусь хвилю тому? Стах бережно опустив ©©
на землю.
   - Як же ти, Оксаночко? Як дiти?
   - Усi ми дуже скучили за тобою. Усi! А Миколка й  сьогоднi  згадував  i
тебе, i твою черешню.
   - Завтра пiдемо до не©.
   - I ти, Сташе, назовсiм? - прокинулась тривога.
   - Назовсiм, - заспокiйливо поклав ©й великi  руки  на  плечi.  -  Ти  ж
зна╨ш, я семижильний. Робив у тих лiсах за трьох. Та й провина  ж  моя  не
така, як Ступач розписав. Переглянули справу - i вiдпустили  до  тебе,  до
дiтей. От i знову ми стрiнемось iз Ступачем, - злоба погасила  радiсть  на
виду чоловiка.
   - Сташе, не думай про нього!
   - А чому я маю не думати про тих, що виплоджують нам горе?
   - Кинь про нього! - притулилась до чоловiка.
   - Кидаю, - Стах полiз правицею до внутрiшньо©  кишенi  пiджака.  -  Ось
тобi коралi, не дуже дорогi, та й не дешевi, -  обвив  шию  подарунком.  -
Думав, якщо забула мене, кину ©х у татарський брiд.
   - Ой дурний ти, Сташе, - засмiялась i  притихла,  чуючи  на  собi  його
подарунок, його руки, його чекання, любов.
   Потiм, вбираючи одежею пахощi купальського  городу,  вони  пiдiйшли  до
латки ячменю, що присвiчувався тендiтними вогниками маку.
   - Оце ж тут щоднини згадувала тебе.
   - Невже щодня? - не повiрив Стах, а очi аж засяяли.
   - Згадувала й кликала.
   - От я й повернувся на твiй голос,  -  втопив  руки  в  ячмiнь,  а  той
солодко зашерехтiв по них достиглим вусом. - Говори ж, Оксанко,говори.
   - Що ж тобi говорити?
   - Що хочеш, аби голос твiй чути, - i прихилився до ©© плеча. -  Скучила
хоч трохи?
   - Ох i нерозумний ти, - вплела руку в його чуба, що взявся памороззю.
   - Який уже ╨. Говори щось, Оксанко, - торка╨  руками  ©©  косу,  плечi,
стан.
   - Здорожився? ╞сти хочеш?
   - I не питай.
   - Я зараз нашпортаю картоплi, ти  ж  вирви  кiлька  свiжих  огiркiв,  а
квашо©ii дома ╨. Тiльки  огудиння  не  потолочи.  Стах  гласно  засмiявся,
поцiлував ©©:
   - Господинько моя...
   Оксана  пригнулась  i  прямо  пальцями  почала  пiдкопувати  для  нього
картоплю. Стах зверху дивився на жiнку, на ©© пальцi,  що  почали  чорнiти
вiд волого© землi, на картоплю, що й при мiсяцi червонiла, i  мав  радiсну
бентежнiсть на серцi - воно вивiльнялось i вивiльнялось од рiзно© каламутi
й кiптяви. Коли ма╨ чоловiк вiрну дружину, то це вже он яке щастя.  Оксана
зiбрала картоплю в подiл спiдницi,  i  тепер  босi  ноги  жiнки  до  колiн
оброшувала роса.
   - Якi в тебе гарнi ноженята.
   - Он краще вирви огiркiв.
   Стах навпомацки знайшов огiрок, вiдщипнув од огудиння, понюхав  його  й
потягнувся очима до Оксани, до латки ячменю за ©© спиною, до  матiрки,  до
соняшникiв i до вибiлених мiсяцем хмар, що притулилися до землi.
   - Гарно ж у нас. I тiльки такий дурень, як Ступач, мiг подумати,  що  я
люблю оцю землю менше за нього.
   - Вiн i людей i землю судить та все шука╨ комусь  лиха,  поки  собi  не
знайдо, - зiтхнула Оксана. - Ходiмо ж до оселi.
   У хатинцi, де влiтку було холоднiше, на лiсовому сiнi спали дiти.  Стах
схилився над ними, поторгав великою рукою.
   - Як виросли вони. А Миколка в  кучерi  оберемок  сонця  захопив.  -  I
притулився устами до меншого, а потiм до старшого. А Оксана i всмiхнулась,
i зiтхнула.
   - Чи ж слухають тебе?
   - Слухають, помагають... Ходiмо. Треба мужу вечерю готувати.
   У хатi Стах обняр дружину, торкнувся ©© западинки, вiд яко© розходились
перса.
   - Аж пе вiриться, що я з тобою! - прихилився до персiв, до ©хнього  сну
i чекання.
   - Зi мною, чоловiче, - пiдвела вi© на нього,  з  яких  скапував  пiзнiй
мiсяць.
   I тiльки тепер чоловiк повiрив, що  вiн  удома...  що  його  чекали.  В
нiмотнiй  вдячностi  вiн  поклав  голову  на  плече  дружини   i   завмер,
прислухаючись до якогось дива,  прислухаючись  до  не©  i  до  свiту,  що,
погойдуючись, кудись плив з двома сво©ми дiтьми.
   Другого дня Стах iз Миколкою  i  Володимиром  пiшов  у  лiс,  там  вони
знайшли оту черешню, де ягоди  чорними  кетягами  обсiли  гiлля,  пiдсадив
дiтей, а сам горiлиць лiг на землю, головою п шапку чебрецю. Цiлюще  зiлля
пощипувало  йому  потилицю,  обдавало  густими  духмяними  хвплями.  Бiлою
хмарою, сонячним променем i переливом iволги  стiкав  тут  час,  i  добрий
спокiй входив у кожну кровинку чоловiка. Але  другого  дня  вiн  розхлюпав
його.
   Затемна, коли ще Оксана вiдпочивала, вiн вийшов у двiр,  пiшов  городом
до сво©х червоних макiв у ячменi, а далi зiбрався на  риболовлю.  Недалеко
вiд берега сполохав чубатеньку чайку, вона злетiла з  купини  i  захурчала
крилами.  Це  характерне  хурчання  озвалося  в  серцi  чоловiка   далеким
дитинством. Bin довго-довго стежив за нерiвним, хвилястим  летом  пташини,
прислухався до хурчання ©© крил та сумовитого квилiння: чи© ви? Чи© ви?
   "Сво╨© матерi дiти", - вiдповiв у думцi, а коли чайка  упала  в  траву,
витягнув з берега човен, знайшов сво╨ старе мiсце  на  водi,  що  проросло
зеленими серцями латаття, заякорився та й прикипiв до двох поплавкiв,  але
не так бачив ©х, як Оксану. Неждано через якийсь час вiн почув  ненависний
голос:
   - Добрий ранок, Сташе, - на березi з рушницею за  плечима  стояв  Семен
Магазаник i щиросердно посмiхався.
   - Добрий ранок, - тихо вiдповiв Стах.
   - Клю╨?
   - Потроху клю╨.
   - I що спiймав?
   - З пiвдесятка линкiв.
   - Линкiв? Оце риба! Може, продасиш?
   - А чого ж, можу й продати, - не пiдводив очей од води,  на  яку  лягла
тiнь лiсника. - Пiд'©жджайте.
   Магазаник знайшов неприв'язаного човна, поклав у нього рушницю й руками
почав гребти до Стаха. Ось i торкнувся човен човна.
   - А  ти  не  перемiнився,  Сташе,  -  привiтно,  привiтно  посмiха╨ться
Магазаник, i все його обличчя сочиться радiстю: аякже, це так при╨мно,  що
чоловiк повернувся з далеких дорiг. - Де ж тво© линки?
   - Линки? Зараз покажу, - Стах пiдвiв свою  обплетену  м'язами  руку  та
простяг ©© не до торби з рибою, а до грудей Магазаника.
   - Що ти робиш?! - зойкнув лiсник. Стах зчавив його сорочку  на  грудях,
шарпнув до себе лiсника i з силою опустив у воду,  а  потiм  пiдтягнув  до
себе.
   - Втопиш, iроде! - несамовито закричав Магазаник.
   - Не втоплю, - заспоко©в його Стах. -  То  ти  мене  топив,  а  я  тебе
купаю...



   X

   Споночiло. Заснула хвиля у бродi, заснув i присiлок над  бродом.  А  до
нього нiяк не дотягне сво╨  снування  отой  волохатий,  що  так  дитинство
нагаду╨, сон: перед жнивами вiн завжди тiльки скрада╨ться  за  Данилом,  а
коли й прихопить його, то лише на якусь часину. Переджнив'я!
   Це та пора, коли в серцi селянина сходяться радощi й тривоги  хлiба,  а
мiж ними снуються  й  снуються  древнi,  певно,  ще  з  язичницького  вiку
прихопленi хлiборобськi жалi. Жаль  було  сивого  й  золотого  колоса,  що
нагойдався, нашелестiвся, наспiвався за  лiтечко  в  полi  i  вже  завтра,
зiтхаючи, впаде на землю, по©де до добрих людей,  ляже  теплим  хлiбом  на
столi.
   До колоса, до цар-колоса Данило мав незмiнний трепет душi, чекав iз ним
зустрiчi ще тодi, коли вiн лише вгадувався в зеленому весняному  сповитку,
милувався, як на його по-дiвочому нiжних вiях тихо бринiли  цвiт  i  роса,
радiв, коли вiн набирався сили, й у тиховiйнiй задумi схиляв голову. I хоч
скiльки Давило дивився на це чудо, що з року в рiк нiби  повторювалось,  -
надивитись не мiг, i навiть синi волошки, здавалося йому, виростали  тому,
що стiльки очей милувалося колосом.
   А тепер у цю сяйливу нiч вiн прощався iз ним, бо iнакше не мiг,  i  мав
смуток, i мав радiсть од того прощання. От i перегорнув час iще один  рiк.
Як прожито його помiж людьми i з людьми?  Нелегко,  в  розумних  i  дурних
клопотах, у невсипущiй працi, в шуканнях, у надiях та в гризотi з деякими,
що навчилися примiтивiзмом витолочувати i хлiб, i людську гiднiсть.
   Спасибi журналiстам, що захистили i  врожай,  i  його.  Та  ней  захист
породив i заздрiсть.
   - Щось багато про тебе в газетi почади писати, - в'©в його Ступач.
   - Не так про мене, як  про  землю,  про  врожай,  який  викохали  люди,
всупереч отому графiку, що судомив нас. Ступач тодi одразу скипiв:
   - Побув би ти на мо╨му мiсцi - i тебе засудомило б!
   - Тодi краще ви побудьте на мо╨му, спокiйнiшому,  мiсцi.  Але  на  його
мiсце Ступач нiколи не позаздрить: вiн сво╨ честолюбство  не  нахилить  до
землi, а пронесе через усi службовi щаблi, щоб пiднятися чи злетiти вгору.
Ступач розумi╨, що Данило розкусив  його,  й  тому  ще  бiльше  по  злюбив
норовистого голову. Та Даниловi байдуже до його любовi, тiльки пе  байдуже
до його канцелярсько© запопадливостi й самовпевнеиостi: в ж  такi  щасливi
люди, що нiколи не сумнiваються в сибi. Так, це щасливi люди для себе, але
це нещастя для iнших...
   Данило тихо входить у  накупаний  i  нагойданий  мiсяцем  присiлок,  що
вийшов чи то iз синього сну, чи з малювання, чи з  татарського  броду.  То
град-Кiтеж увiйшов у воду, а наш присiлок вийшов з води та й купа╨  у  нiй
тiнi хат i лелек, i не  дзвони  дзвонять  над  ним,  а  мiсяць  пригорщами
розсiва╨ сво╨ зерно... Як добре, що й ми тепер будемо з хлiбом: уродило  ж
цього року. Уродило! А нарiк ще краще ма╨ вродити, бо люди  вже  не  слiпо
вiрять у силу зерна, пiднiмають його не тiльки турботою душi, а й  розумом
науки. Незабаром мають i агронома прислати ©м. Аби ж  вiн  був  схожий  па
Максима Дiденка - отого вчителя й невтомного практика, котрий мрi╨ вивести
таку пшеницю, що не боятиметься нi морозу, нi вилягання, нi хвороб.
   Давно  вiн,  Данило,  не  бачив  нi  Максима  Петровича,  нi   Терентiя
Iвановича, нi його верби, повз яку нiколи спокiйно не пройдеш. Пiсля  жшiв
неодмiнно по©де до пих.
   На Оксанинiй хатi його ходу почув лелич, витягнувся  i  клацнув  сво©ми
кастань╨тами. Це найчутливiший i дуже товариський лелич  у  присiлку,  вiн
дружить з Оксаниними дiтьми й пастушками, навiть  iнодi  загляда╨  у  ©хнi
торбинки: а що там смачного?
   - Лелеко, лелеко, до  осенi  далеко?  -  завжди  радiсно  питають  його
хлопчаки.
   Лелич поважно дибне на сво©х дибах i закива╨ дзьобом: мовляв, недалеко.
   Вже виходячи з тiней i свiтла присiлка, Данило несподiвано почув:
   - Добрий вечiр, Данилку!
   Вiн оглянувся. Налiгши обома руками на ворота, йому приязно посмiхалася
Олена Гримич, яка все тепер ворожить бiля соняшв никiв.
   - Доброго здоров'я, Олено Петрiвно, - Данило  пiдiйшов  до  ворiт,  над
якими кронами зiйшлися черешнi. З подвiр'я рiзко  вiяло  матiолою  -  оцим
непримiтним  зiллям,  що  ма╨  в  собi  чи  то  вдовину,  чи   передосiнню
сумовитiсть. - Чом не вiдпочива╨те?
   - Та  чекаю  i  Яринку,  i  хлопцiв,  i  свого  придибайла  з  лугу,  -
посмiхнулася Олена Петрiвна, i навiть у жа