ртiвливому "придибайло" бринiла любов. - Уже й вечеря перестояла, а ©х нема: Яринка, видно, на драмгурток побiгла, хлопцi - на гульки або до коней, а старий десь останню скирту вивершу╨. Вони ж у нього такi гарнi виходять, - i зiтхнула. - Боюсь я за свою Ярпнку, ох як боюсь. - I чого? - здпвувапся Даiiпло. - Воца ж у вас гарна, як весна, а завзята, наче вiхола. - Отож i потерпаю за ту вiхолу, щоб не дуже захурделилось у ©© головi. Це ж коли було в нас iз Ки╨ва кiно, заставили ©© грати. I кого б ти думав? Сiльську шинкарку. Пiдмалювали ©©, зробили брови по чверть аршина, причепили отакеннi вi© i зняли це неподобство. А тепер ось прийшов лист iз кiно, що знову хочуть на якусь роль узяти. Мабуть, забракло ©м шинкарки. То як на по матерi дивитись? А ти ж чого не спиш? - Така година - переджнивна. - Що то молодi лiта. I менi колись не спалося з ними, а ще як назвав мене мiй дурисвiт найкращою, то зовсiм задурманив голову. Бувало, мати так уже зирить, та все одно одкрадешся i до самого досвiту туманi╨ш зi сво©м туманом. - Жiнка гарно примружилась, глянула в далину, туди, куди пiшли молодi лiта чи звiдки мав прийти чоловiк. I все в ©© постатi, що притулилась до ворiт, в ©© устах, що тримали посмiх, в ©© свiжiй сорочцi з барвiнком на грудях вiяло тi╨ю жiночою принадою, без яко© поменшав би й цей свiт i душевнiсть у пьому. Вiд броду загупали, заклекотiли копита: хтось сторчголов мчав присiлком, здiймаючи над ним хмару куряви. - Посторонись, Данилку! Це мо© оглашеннi летять. - Тiтка Олена швидко метнулась од ворiт пiд захист черешнi, а на вулицi з'явилося двое вершникiв. Ось вони повернули коней, i тi - один за одним - птицями перелетiли ворота, пробiгли подвiр'ям та й повернули до дверей оселi. - Навiженi! - крикнула на дiтей тiтка Олена. - Хату розвалите! "Навiженi" весело засмiялись, скочили на землю, пiдбiгли до матерi, один поцiлував ©© в одну щоку, другий в другу. - Ось ми, осьдечки ось, - i знову засмiялись. - Бач, як пiддобрюються, - зирнула жiнка на Данила. - О, Данило Максимович! - водночас виструнчились статурнi веселогубi близнюки i, вiтаючись, трiпнули вогнистими чубами. - А ми й не побачили вас. - Де вже побачити кого вертопрахам, коли неодмiнно ©м треба то через рiчку, то через ворота перескакувати. Це ж, бува╨, вечеря╨мо iз старим, а вони скрадуться - i один кiпь всову╨ голову в одне вiкно, а другий - в друге. Близнюки гигикнули: - Хiба ви мали збитки вiд цього? - Тiльки одного разу Воронець перекинув глечик з молоком. - Ще й гигикають! - I звернулась до Данила: - Все ©м то червоне козацтво, то партизанська тачанка сняться. Iдiть уже вечеряти. - То ми зараз! - i, пклиппсшпсь Дашiлу, близнюки помоли до хати. - Як ви ©х вiдрiзня╨те одного вiд другого? - диву╨ться Данило. - Я нiяк не можу вгадати, де Василь, а де Роман. - Я то вiдрiзняю, а от Лаврiн iнодi помиля╨ться. До чого вже вони один в одного вдались i вродою, i вдачею. - Кiнь пiдiйшов до жiнки, поторгав ©© плече губами. - Бач, який довiрливий. Це той, що молоко пролив. А що вже очi розумнi, то нiби в людини. О, вiйсько йде, короговки мають! - Тiтка Олена i руками, i всiм тiлом потягнулась до вулицi, голос ©© поглибшав, а пiд вiями стрепенулась i загадковiсть, i жiноча зверхнiсть чи переможнiсть. От i розберися, що воно й до чого. Посеред вулицi з'явля╨ться журавлиста постать з верховими вилами й граблями за плечима. Це знаряддя тепер, справдi, чимсь нагадало Даниловi короговку. - Чого це ти, чоловiче, так забарився? - вдавано бурмоситься жiнка. - Хотiв, щоб хтось мене виглядав на воротях, то й забарився, - весело каже дядько Лаврiп, па топкому засмаглому виду вiн ма╨ вислi перчини вусiв, що за пiвверсти чадять скаженющим тютюном; як тiльки його терпить жiнка? - Драстуйте, Даниле Максимовичу. - Я його Данилком зову, а ти... - Вам, жiнкам, бiльше дано волi до нашого брата, - насмiшкувато вiдповiда╨ чоловiк, скида╨ з плеча сво╨ знаряддя i ставить по той бiк ворiт. - Дiти вже, бачу, дома? - Примчали на хвилину. Як оглашеннi. Гарнi ж стоги стогував? - Славнi. От i минулась косовиця, та й заходить жнивовиця. А сiно цього року пахуче, немов приворотне зiлля, дихай - не надиха╨шся. Людям перепаде щось? - поверта╨ високочолий вид до голови. - Людям буде отава. - Уся? - не повiрив найкращий скиртоправ. - Вважайте, вся, окрiм Круглика. Лаврiн посмiхнувся, i на щоках його заворушилися кетяжини веснянок. - А що па це скаже товариш Ступач? Вiн усе бо©ться, щоб хлiбороб не розжився на хлiб, на ложку молока чи копiйку. От хто в пана старався б економом. - Аби тiльки це, - зiтхнула Олена Петрiвна й вiдповiла на нiмотний погляд чоловiка: - Страшно, коли така людина жде чи╨©сь помилки, як ворон кровi, i, зрештою, сама ста╨ вороном. - Оце влiпила характеристику! - здивувався i посмутнiв дядько Лаврiн. Посмутнiв i Данило, бо ж, справдi, Ступач нетерпляче очiкував i його помилок, та й без них клював, наче кiбець. Щось i в поставi його е вiд хижого птаха. - Не будемо проти ночi згадувати Ступача, бо ще в сон прийде, - цур йому, - нарештi озвалася Олена Петрiвна. - Краще ходiмо до хати, повечеря╨мо. - I жiнка може путн╨ слово сказати. Що в тебе ╨? - Свiжа картопелька з соминою i красноголовцями. Данило здивувався: - Так рано красноголовцi наросли? - Пiсля дощу. I де? Не в осичнячку, а в грабинi. Такi краснюки© А сома цi╨© ночi Лаврiн спiймав на цiлого рака. Чоловiк мiй нюхом чу╨, де ╨ риба. А от мисливець з нього нiкудишнiй. Чи порох тепер не той? - Почни сво╨, - Лаврiн вибачливо пустив посмiшку в золотi вуса. - I почну, i докажу, - не вгава╨ жiнка: так ©й хочеться докинути впшпливе слiвце. - Якось спересердя i кинула йому: хоч би ти одного зайця убив. А мiй iдол i вiдповiда╨: "Так я одного сплячого вуханя до смертi налякав, не пострiлом, а голосом". - Гарно спав собi зайчик, - знову посмiхнувся Лаврiн. - То й ходiмо до хати. - Спасибi, Олено Петрiвно. Я вже вечеряв на вiтряку. - Од сомини й красноголовцiв грiх вiдмовлятись, - став наполягати дядько Лаврiв. А коли Данило почав однiкуватись, тiтка Олена слинила мужа: - I не проси, чоловiче. Хiба вже не видно, що Данилка хтось отак вигляда╨ з ночi, як я тебе колись виглядала. Дядько Лаврiв зневажливо махнув рукою: - У жiнок завжди в головi крутиться те саме колесо з одних виглядань, стрiчань та любощiв. Це ж i моя: соняшники догляда╨, а все в романи про любов зирить. Iнодi, чекаючи мене, навiть при мiсяцi гортав ©х. Лукавiсть обметала уста Олени Петрiвни: - Тепер так мало пишуть про любов, що вже й не зва╨ш, хто ©© забув: чи люди, чи письменники. - Уже й до письменникiв добралася! - засмiявся чоловiк, вiдчинив хвiртку й плечем у плече з жiнкою пiшов просторим подвiр'ям, що тримало сплески татарського броду i вдовине сум'яття матiоли. От хто за всi роки не покосував одвн на одного навiть поглядом. З присiлка Данило виходить у поля, якi завтра мають упасти людям до нiг, i знову житнiй смуток заповзав в душу. Напевне, все життя вiн буде мати i радiсть хлiбiв, i житнiй смуток, що перейшов до нього, може, вiд пращурiв-полян. Чи забобоннiсть, чи обмеженiсть це? Нi, не забобоннiсть, не обмеженiсть, а святiсть до того доброго зiлля, до того зерна, що да╨ людям снагу i життя. Вже медово погустiшало мiсячно марево, у видолинку завчено озвався деркач, i тиша-тиша над свiтом, що навiть чути, як житнiй колос розмовля╨ з пшеничним, як поводить скрипучим вусом ячмiнь. Благословенна ця тиша дозрiвання землi, дозрiвання надiй хлiбороба. А йому ж так хотiлося недаремно прижити iюмiж людьми для людей; впiзнавши, що таке добро, вiн хотiв його творити, не жалiючи себе. ╙ шматок хлiба, кухоль молока, сяка-така одсжипа - i з нього досить. От аби землю по-справжньому збагнути та не зобидити даремно людини. I все-таки телепень Ступач. Якось у пересварцi насiвся на нього: - Ти менi, хлопче, без молодечих фантазiй i рiзного романтизму. То в громадянську вiйну був час романтики, коли полками й дивiзiями командували двадцятилiтнi завзятцi, а тепер настав час реалiзму, вiн за фантазi© обламу╨ крила. Еге ж, безкрилий Ступач не народить крилатого, а приборкати когось - приборка╨. Цей мiзерi╨ю здрiбнить i сво╨, i чи╨сь життя, поки не ттогорбатi╨ та не перейде на пенсiю. Тьху, знов усяка погань лiзе в голову. Неждано на вузенькому путiвцю, де сходились жита з пшеницями, Данило побачив постать дiвчини чи жiнки. В мiсячнiй повенi вона йшла вiд нього, ось зупинилася, нагнулась до колосся, щось поворожила й знову неквапно пiшла, погойдуючи .тонкий стан i коси, що встелили плечi. Хто б це мiг бути? Польова царiвна, яку стрiв колись Чiпка навеснi? Та минув час польових царiвен. Ось знову зупинилась, перебира╨ руками житечко. I не лячно самiй уночi? Пiшла тихцем. А щось принадне, звабливе е в тому, як вона несе в мiсячну повiнь гонкий стан i коси; зародили ж вони в не©, зародили. Данило прискорив ходу, його кроки почула невiдома, сторожко обернулась, зупинилася, торкаючись станом колоскiв. Справжнiсiнька тобi польова царiвна з м'яким сяйвом у косах, з настороженiстю в мiжбрiв'© i в очах, над якими тремтять довгi вi© i наколихують на обличчя тiнявiсть. Такi самi вi© мала i його матiр. Та ми якось не помiча╨мо цього, коли нашi матерi ще не покинули нас. - Добрий вечiр, дiвчино. Ти не заблудилась у наших полях? - Нi, - коротко вiдповiла й ще трохи подалась до колоскiв, прикриваючи ©х косами. - Звiдки ж ти? - Здалеку, - пильно-пильно дивиться на нього, i гасить вiями вогке мiсячне сяйво. - I це вiдповiдь, - насмiшкувато кивнув головою. - Що ж ти робиш отут поночi? - Дивлюся на вашi зошп. - Це вже цiкаво. I що ж ти помiтила? - Дуже гарнi у вас пивi©, а луги вже гiршi: i кротовипа ╨, i кiнський щавель буя╨. Певне, сплюх ваш лугар чи оболонник - не знаю, як ви його звете. Данило здивувався: - Ти навiть луги оглядала? - Еге. - Для чого ж тобi цi оглядини? Дiвчина помовчала, потiм довiрливо поглянула на Данила: - Прикидала собi, чи залишитися тут, чи ©хати далi. А ви хто будете? - Я?.. Учитель. - Оце добре, - чогось зрадiла дiвчина. - А ви не скажете, як ваш голова колгоспу? - Голова як голова, - невиразно вiдповiв Данило. - Кажуть, вiн дуже лихий? Данило збентежився: - Хто ж це таке сказав тобi? - Люди. - Тi, що на полi працювали? - Нi, дорожнi. То дуже вiн лихий? - Не дуже, але риба не без костi, а чоловiк не без злостi. Хто ж ти будеш, що нашими полями зацiкавилась? - Агроном. Я щойно закiнчила iнститут, i мене послали до вас. Але почула в дорозi про лихого голову, та й вiдпала охота зоставатися тут. Я з дитинства боюся лихих людей. - I на виду дiвчини з'явилася та зворушлива безпораднiсть, яку завжди чоловiки хотять узяти пiд захист. - Що ви скажете на таке? Данило посмiхнувся: йому сподобалась дiвоча безпосереднiсть, ©© тривога, та й личком, i станом дiвчина була наче виворожена. А який снiп волосся у не©! Таки справжня польова царiвна! - Що ж менi сказати молодому агрономовi? - наморщив чоло. - Ти сьогоднi ввечерi почала знайомитися з полем, з лугом, завтра ж познайомся з людьми, з головою, то, може, пiслязавтра й розвидниться в головi. Дiвчина подумала, а далi пожвавiшала: - Ай справдi, може, розвидниться. - Де ж тво© речi? - В лiсi. - У лiсi? - не повiрив Данило. - Еге ж, у вашого лiсника. Вiн мене пiдвозив з району. "Так он якi "люди" зробили мене дуже лихим". - Наш лiсiшк видався тобi добрим? - Наче нiчого. Вiн увесь час турбувався про мене. Оце ж маю туди йти на ночiвлю, але вже так иiзно: незчулася, як i споночiло, Данило вiдзначив про себе, що дiвчина, видно, з тих, якi захоплюються роботою, а ©й сказав: - Ночiвлю тобi знайдемо в присiлку, бо до лiсу в таку пору небезпечно йти: ще вовк перестрiне, й зостанемось ми без агрономi©. - А у вас ╨ вовки?! - Тiнi переляку пробiгли по дiвочому личку. - I вовки, i лисицi, i кабани, й борсуки, i кiзочки, схожi на тебе. Як тебе звати? - Мирославом. - Яке славне i незвичне для нас iм'я. Я його тiльки в творах Iвана Франка зустрiчав, а тепер - на сво╨му полi. Ну то як, дiвчино, в лiс чи в присiлок? - Напевне, в присiлок. Вiн так гарно й та╨мничо загубився посеред почi, а мiсяць згори, а вода знизу заколисують i заколисують його. - Ти вiршiв не писала? - Слухала, як музику. А ви? - Теж люблю, наче музику. То й пiшли, бо люди всю нiч по шматках розберуть. - Так i моя мати колись казала, - посмiхнулась i одразу ж спохмурнiла дiвчина. "Напевне, сирота", - подумав Данило, i йому захотiлося чимсь пособити цiй довiрливостi, що тiльки почина╨ розгортати книгу життя. Як воно ляже на ©© утлi плечi? Вони мовчки дiйшли до подвiр'я Лаврiна Гримича. Данило вiдчинив хвiртку, пропустив попереду дiвчину, кивнув головою на хату. - Отут i переночу╨ш. - Незручно так пiзно колошкати людей, - знiтилась Мирослава. - Вони ще й не заснулхi, тiльки подвiр'я спить, - клямцнув клямкою Данило. Небавом iз сiней озвалася господиня: - Хто там? - Це я вам, Олено Петрiвно, привiв гостю на гриби й сомину. Не по©ли все? - Знайдеться i для гостi, i для тебе, - повеселiшав жiночий голос. Незабаром тiтка Олена стала на порiг, пильно глянула на Мирославу, сплеснула повними руками: - Яку ж гарнюсеньку назорив дiвчину! Ось до кого ти поспiшав проти ночi. - Та нi, я вперше бачу ©©. - Так я й повiрю тобi! - Правду кажу, тiточко. Це до нас прислали а такими косами агронома. - Така молодюсенька, а вже агроном?! - знову сплеснула руками Олена Петрiвна. - Ти ж хоч цими пальчиками умi╨ш у землi порпатись? - Умiю, - засоромлено посмiхнулася дiвчина. - Я з хлiборобського роду. - Тодi зовсiм добре. А жити, як захочеш, можеш у нас - займай другу половину хати й живи, чи сама, чи з мо╨ю Яринкою. Усi городськi кажуть, що у нас, над бродом, i гарно, i затишно. Картопля, хлiб i молоко ╨, риби наловимо, шкварку присмалимо, а на рiзнi там городськi витребеньки та марципани - вибачай. - Спасибi вам, Олено Петрiвно, - подякував Данило й почав прощатися з Мирославом. - Не журiться, товаришу агроном, тут вас доглянуть, як свою, - та й пiшов, а з думки не сходили ©© довiрливий погляд, ©© мiсяцем чи сонцем накупанi коси й те погойдування стану, що так принадно входило в цю нiч. Iдучи за Оленою Петрiвною на другу половину хати, Мирослава сказала: - Видать, душевний у вас учитель. - Який учитель? - здивувалася жiнка. - Оцей, що привiв мене до вас. - Бог з тобою, дiвчино! Який же це вчитель, коли вiн голова нашого колгоспу, - здивовано вiдповiла, а потiм розсмiялася Олена Петрiвна. - Голова?! - ошелешено перепитала Мирослава й почула, як на щоках спалахнули рум'янцi, - Оце так! - Виходять, пожартував? - Безсовiсний!.. - мимоволi вирвалось у Мирослави. Олена Петрiвна, схрестивши руки на грудях, похитала головою: - Та нi, дiвчино, вiн дуже совiсний, справедливий i до людей, i до хлiба святого; за це деякi й не люблять його. Ото вже безсовiснi. - Як чути у вас матiолою, - в мiшанинi думок пiдiйшла до вiкна. - А бiля не© сну╨ться дух татарського зiлля - це вже з броду. Тобi покласти городський матрац чи на лiсовому сiнi будеш спати? Нiколи не буде так пахнути сiно, як пахне в молодостi. - Iв дитинствi теж, - зiтхнула дiвчина, прислухаючись до броду. Другого ранку збентежена Мирослава прийшла до голови в кабiнет i стала на порозi. "Неначе доля! - подумав собi Данило. - З якого ти поля, з якого ти чару?.." А доля навiть не пiдводила на нього очей. "Якi вони в не©?" - Залишайся, Мирославе, з нами, - попрохав Данило. - Люди в нас добрi, а голова не дуже лихий. "Безсовiсний", - для себе, вже без огуди, сказала" дiвчина й пiдвела довгi нерiвнi вi© на "безсовiсного". Вiн приязно глянув на не© i сказав собi: "Польова царiвна!" I знову побачив ©© у полях. А польова царiвна, погойдуючись тополькою, пiдiйшла до нього: - Вам зараз вiддати документи? - Нащо менi цей клопiт: тримай ©х при собi. А тепер можна по©хати до лiсника. - Я зараз по©хала б чи пiшла у поля, - Мирослава кинула очима на невидимi ще поля i гарно посмiхнулася ©м. "Славна. Землю, певне, любить. А коси пахнуть матiолою, зiллячком смутку". - Тодi я тобi дам, як у пiснi, сивого коня та чорну бричку - i ©дь на оглядини. - А кiнь норовистий? - Спокiйний. Тiльки не пiдставляй йому коси - подумав, що пшениця. Мирослава стулила припухлi уста, не знаючи, як ©й повестися: промовчати чи щось сказати з перцем... А вдосвiта другого дня, коли вона босонiж вийшла на подвiр'я, до якого з броду пiдiйшов туман, з вулицi озвався веселий голос: - Не спиться, бо хлiб сниться? - Ой! - здригнулась, розгубилася дiвчина i зразу ж поправила ще прим'яту косу. - Куди це так рано? - Краще спитай: звiдки? - всмiха╨ться, пiдходить до ворiт i тре щоку, в не© в'©лось бджолине жало. - Кажiть, коли хочете. - З пасiки, яку вивезли на гречки. - Так меду заманулось? - в'©ла за вчорашню "пшеницю". - Я до меду не дуже охочий. Оце з дiдом Петром уже третю нiч марудимось бiля вуликiв - поступово поверта╨м вiчками на пiвнiч. Вдень цього робити не можна. - Чому ж на пiвнiч? - здивувалась Мирослава. - Бо тепер спека, i не треба нею втомлювати бджолу. А в льоток, повернений на пiвнiч, гарно пада╨ i ранкова, i вечiрня зоря та й продовжу╨ медозбiр. То весною чи восени ми ставимо вулики вiчками на пiвдень - тодi треба вловити сонце. - Скiльки свiту, стiльки дива. I це неодмiнно треба робити головi? - Аякже! Я, наче гоголiвський. Рудий ГГанько, люблю пасiку i менше ©© вiдвiдувачiв-медо©дiв, - посмiхнувся лукаво. - У Гримичiв тобi добре? - Гарно. Тут смiх завжди кружля╨ по хатi. - А ластiв'яче гнiздо над сво©м вiкном бачила? - кинув погляд пiд стрiху. - Нi. - Хм. - Це гнiздо - етнографiчна цiннiсть? - Ластiвки лiтають, бо лiта╨ться... - сказав загадково. - Бувай здорова! - I пiшов. "По©хав Хома до Харкова". Що воно за чоловiк? А над вiчками треба подумати. От зараз побреду до пасiчника, звiрю контрольний вулик, - знову поправила косу, глянула на порепапу грудочку ластiв'ячого гнiзда i двором пiшла до татарського броду. За городом з пухнастих вiй верболозу проглянула дрiмливим оком копанка. Тонконогi незабудки зопалу вскочили по колiна в не© i злякались: а може, тут так глибоко, що й блакитнi хусточки утопимо? Угорi просвистiли крилами чирята, у бродi скинулась риба, потiм гарно озвалося весло, i ранок почав розгортати туман. XI Семена Магазаника збудило з передгроззя. Його тепер завжди будять передгроззя i грози; на землю вони заносять дощ, а в його нутро тривогу. О грiхи нашi, грiхи, де розсiяти, де прикопати вас? Зiскочивши з широкого, ще панського, лiжка, що мало на собi дерев'янi напатланi голови звiрини й потемнiлi бронзовi лапи, лiсник перехрестився на куток, з якого сам же повиносив втемнiлi вiд часу iкони, засвiтив громову свiчку, прилiпив ©© на рiжок столу й тiльки тодi глянув у розчинене вiкно. За ним чорним наполоханим громаддям ворушилася, розшумовувалася й на когось гнiвалась розбурхана душа чорнолiсся, а над нею аж стогнав у хмарi темно-сизий проливень чи град. Коли б тiльки не град!.. Високо спалахнула надломлена блискавка, i грiм, обвалюючись, увiгнав ©© в лiси. Та не ця й не друга, а тiльки четверта блискавка вкинула в холодний пiт лiсника: вона була такою ж згадюченою, як i тодi над татарським бродом. Ох той брiд i синiй, глибинний, мов з другого неба вихоплений, корiнь громовицi! I час не стира╨ вас iз пам'ятi... Магазаник одвернувся од вiкна, простягнув руки до свiчки, що тремтiла, мов скарб. - Вилiкуй мене, господи, бо стривожились костi мо© i душа стривожилась моя. Еге ж, тривога, як ©й тiльки хотiлося, ходила в ньому; отак ходить гостець по болючих костях. За вiкном рiзко, простуджено киркнув старезний ворон, якому довгий вiк змiнив голос i покульгавив ноги. Ворон кособоко, шматком чорно© роздерто© хустини, пiднявся врiвень з чорнолiссям; i вiн чогось тривожився в передгроззя, по-гадючи шипiв крилами, покинувши в гнiздi свою принишклу пару. Навiть старезний ворон ма╨ сяку-таку пару, а в нього, вважай, пусткою вi╨ домiвка: не прийшла сюди Оксана, не прийшла й друга вдовиця з Лiтинецькпх Майданiв, яка мала поставу королеви й начорно пiдсмаленi брови отим карим сяйвом, що спалахувало у ©© то святих, то грiховних очах. Ох цi очi! Вона теж назвала його дядьком i в гнiвi, коли вiн почав домагатися любощiв, влiпила противне слiвце: "Слизькоокий!" I на багатство його не ласиться жiноча врода, от i вдовольпяйся тим, що крадькома вихопиш у лiсах у тих поденщиць, у яких грiх не перебродив на каяття. Знову на рентгенах хмар зазмi©лися блискавицi, ©х мертвитно-блакитнавий одсвiт по саму стелю затопив хату, перенiс Магазаника i до страшно© ночi в татарському бродi, i до того далекого оманливого часу, коли вiн з весни 1918 року служив на Полтавщинi в державнiй вартi його свiтлостi гетьмана Скоропадського, по-дурному надiючись тодi, що гетьман нарiже вiрним слугам земельки. Та гетьман, неначе злодiй, уночi потай залишив напризволяще сво©х поплентачiв, а сам утiк на чужi хлiба в Берлiн. Сам фон Гiнденбург вшанував його ма╨тком, вшанував i пенсi╨ю. А чи згаду╨ коли його свiтлiсть про сво©х слуг - "експедиторiв", що вiддiляли мужицькi душi вiд тiла i пiд нашвидкуруч збитими шибеницями шмарували петлi сiрим солдатським милом? Коли що й було гарного за гетьмана, то це тiльки форма: короткi червонi кожушки та чорнi смушевi шапки, на яких вiтер метляв довгi червонi шлики. Вiн i досi iнодi чу╨ це маяння, тiльки тодi воно оксамитне шелестiло на плечах, а тепер, при самiй згадцi, шипить, мов гадина... Ох, тi петлi, нашмарованi сiрим солдатським милом, та витягнутi ши© пiд ними, та мiж небом i землею молодi, iз вiтром чуби... Щезнiть, розлетiться на чотири вiтриi Вiн же нiколи сам не вiшав. До цього мав хист i ухiття колишнiй гласний губернсько© земсько© управи Оникiй Безбородько, який пишався сво©ми дiдичними маетностями, знатним родом i сановитою поставою. За царя вiн мрiяв про камергерськi штани i всюди бив у бубон "╨дино© недiлимо©". У часи Центрально© ради Безбородько одразу перешерстився i вже вiнцем державно© творчостi вважав федеративний устрiй i вiдстоював дроблення Укра©ни на самостiйнi кра© за взiрцем швейцарських кантонiв, бо так легше йому самому буяо стати значним правителем. А коли Берлiн зробив гетьманом Укра©ни царського генерала Скоропадського, "державобудiвник" Беабородько, не тямлячи себе од радостi, що, нарештi, дiждалися гетьмансько© корогви, булави й бунчука, почав писати гетьманськi закони на мужицьких спинах i вiшати бунтарiв. "Смертовбивство за гетьмана - це не грiх, а честь", - повчав цей виросток iз старовинного пня. ╙дине, що тодi не подобалося Безбородьковi, - це офiцiйний титул гетьмана: для чого писати "його свiтлiсть", коли ма╨мо предковiчне - "його ясновельможнiсть"?.. Таки вiрно хтось укусив гетьманця: "З тако© парсуни кравець може викро©ти будь-якого, навiть чорта..." Чого це я про нього? I повiв плечима, наче в них таврами вбивались вирла ярмаркового старця. Щезнiть, паскуднi. На блясi нестерпно, як пострiли, залопотiла перша дрiб граду, але скоро вiн ущух, бо хмара подумала, подумала собi щось та й понесла сво© торби стороною, i в них стали вмирати громовицi. На подвiр'я, шиплячи сохлим .крилом, почав падати кульгавий ворон. Ось вiн торкнувся землi i боком, боком покривуляв до жолобцiв, з яких ©ли кури. Колись вiн шматував курятину, а тепер краде курячi недо©дки. Магазаник, вiдганяючи привиди минулого, дмухнув на свiчку й пошелепав постолами на другу половину оселi, де, розкидавшись, вилежувався його мiцпотiлий розкучмлений дiвчачур. Ох i голiнний же вiн у нього до дiвчат, а до роботи ледачий, мов церковна брама. Через лiнощi вже з друго© контори виганяють недбальця, а йому хоч би за вухом свербiло: удень, дармуючи, прода╨ зуби поденщицям, а ввечерi чеше на село до дiвчат. I всю свою спритнiсть вгатив на залицяння, а хто ж ма╨ думати про видвиженi╨? Почувши скрип дверей, Стьопочка насилу роздер повiки, потiм на ввесь вид набрав кваснини й зашелестiв жовтими млинками вiй: "От старий сновигач. I сам не спить, - морду╨ться, мов бiс у потоках, i другому не да╨". - Вставай, вставай, дрiмайло. Годi барложитись у постелi га гайнувати час, бо час робить грошi, а погода - сiно. - Чого такий поспiх? - спросонку бурмилиться Стьопочка. - Ще ж чорти навкулачки не бились. - А ти в пеклi вештався, що таке городиш? - не сердиться батько. - Продрiмись, доволi в постелi барложитись, не влежуйся на гнилицю. - Хто лежить, той не впаде, - лiнюх вивiльню╨ з-пiд вiй невдоволену рiдкувату синьку. - Чого вам? - Медозбiр очiку╨ нас. Будемо з дуплянок добувати мед. - Знову ма╨мо бджiл викурювати сiркою? - ва дiдька скривився Стьопочка .i "ашлянув, нiби вже давився бiсiвською кров'ю сiрки. Та батько не розсердився, а лагiдно сказав: - Спробу╨мо повиганяти бджiл у рiйницi. Ось перекусимо зайчатини та й до солодко© роботи. - Зайчатина з начинкою? - пожвавiшав Стьопочка, який нiколи не скаржився на апетит. - Як завжди. Василина звечора готувала, а вона ж так готув - пальцi оближеш. Чадо згадало пишнотiлу вдовицю, яку жiнки заочi прозивали то соромiтницею, то непотребницею, чижикувато глипнуло на батька, мугикнуло собi щось пiд нiс i з нехiттю почало виповзати зi складок широко©, запiвдарма вимiняно© ковдри. - Як до зайчатини, то до зайчатини. - I ©ло ж воно ту страву, як у мiх кидало. - Дивись, черево напасеш, мов барило, - не витримав батько. - Не вашим ногам його носити, - недбало вiдмахнувся рукою. Пiсля снiданку, повдягавши сiтки, вони вже порались бiля старих дупляпок, що стояли на бсздопках i наскрiзь пропахли медом, воском та лiсовим зiллям. Воно б можна було перейти тiльки ни вулики, але невибагливi дуплянки теж давали зиск й iнодi заносили Магазаника в далеке дитинство на пасiку батька, який узимку i влiтку ходив у кожусi, бо мав пiсля поранень холодну кроз. Тодi в душi Семена не було нi теперiшнього паскудства, нi тривоги, нi страху. Що б вiн тiльки дав, аби знову повернутися дитям у неквапливi роки батькiв, бо в сво©х роках, i теперiшнiх, i тих, що прийдуть, уже не матиме втiхи; вiн свiй вiк як по груддi проволiк та й ма╨ з нього одне лахмiття в нутрi. "Вилiкуй мене, господи, бо стривожились костi мо© i душа стривожилась моя... Може, хоч спiвуче снування бджоли та ©хнiй пожиток трохи втихомирять ©©". А пожиток небесна худiбка несла справно, бо навчився од батька доглядати за нею i весною, i влiтку, i в осiнь, а на зимiвлю залишав тiльки молодi вересневi бджоли. Не встиг Магазаник вирiзати колодачем до перших снiзок стiльники, як вiд оселi почувся дзвiн ланцюга i несамовите валування блохастого кунделя, що глушив джмелине дзижчання лiри й голос лiриика: Мимо раю проходжу, Гiрко плачу i тужу, Ой горе, горе нам превелике... З дворища, вiд возовнi, де розсихалися старi вози i мажари, придивляючись чи принюхуючись до всього, iшов на точок той самий старець, якого Магазаник побачив на ярмарку. Масний млинець його картуза пiдсмажувався на непокiрних рудувато-сiрих кудлах, а задичавлений волоссям вид, хрящуватий носяра та жовтуватi текучi очi нагадували щось недобре, совине. "Такому ночами бiльше пасу╨ конi красти, анiж лiрою вимантачувати копiйку". Приплентач пiдiйшов до Магазаникiв, ледь-ледь кивнув головою i, як сторчак, мовчки став край задернiлого саду, чекаючи, поки на нього звернуть увагу. - Чого тобi, божий чоловiче? - неприязно спитав лiсник. - Бачиш, люди мають роботу! - I пiдвiв куцуватi руки, з яких уже тягуче стiкав мед з утопленими бджолами i чарунками понiвечених стiльникiв. - Я пожду людей, маю час. От вставите денце в дуплянку, тодi погомонимо, - багатозначно, навiть насмiшкувато мовив пришелець, вiн опустив на очi синцюватi облисiлi капшуки повiк, полiз лопатистою iржавою рукою до кишенi, вийняв цигарку, кинув ©© до рота й почав перекочувати з кутка в куток. Лiсниковi здалося, що вiн десь чув цей голос, десь бачив таку саму гру з цигаркою. - Нам, старче, нiколи точити ляси, - розшнурову╨ варги Стьопочка й огуркувато оглядав торбептника. - Хоч у нас ложапого хлiба нема, та якусь скибку винесу, вiд собаки проведу, i ходiть собi далi. Тепер уже прибулець не олi╨ю, а жовчю подивився на Семенового виплодка. - Ти, бачу, не по роках клепаний на язик. Що ж, непоштивцю, тобi, може, за походеньками та гульками й нема часу для мене, а батько, надiсь, знайде! - смачно затягнувся, пустив дим над дуплянкою й почав бавитися перiстою бородою. Магазаник тривожно оглянув нахрапистого закрутиголову, який вгрузав у нього тягучим поглядом i не прохав, а наказував iти на розмову. Всерединi заскiмлив страх. Зiтхнувши, лiсник ще потримав над ночовками розчепiренi руки, щоб до решти стiк мед, ще крадькома глянув на лiрника i сказав синовi: - Ти менi обережненько впусти бджiл у дуплянку, а ми з божим чоловiком пiдемо до хати. - ╙ з ким ходити, - чадо нiяк не могло зрозумiти такого дивацтва й невдоволено стулило варги i вi©. - Тебе, вертигузе, не покропили бiси злосмрадною водою? - Старець глянув на Стьопочку, наче на недоробка, i в того злiсть вибила на обличчi рум'янцi. - Може б, ви, божа людино, пiшли з нашо© пасiки пiд три чорти чи до грому! - От у кого в головi ще й не орано, а пиша╨ться, мов свячене порося. Колись батько забувся тебе гарненько откудовчити i лозиною нагнати розум до голови, - насмiшкувато вiдказав лiрник, обернувся до нечеми спиною й крутнув ручкою лiри, що теж обiзвалась насмiшкою. Переступивши порiг лiсово© оселi, непроханий гiсть пiдняв руку, щоб перехреститися, але одразу й опустив ©© донизу, втупився вирлами в господаря: - Ти, Семене, богозневажником став? У тебе старий бог з покуття зiйшов, а нового не встиг поставити? - Хто ти, чоловiче?! - скрикнув у якомусь недоброму передчуттi Магазаник, наступаючи ногою на волохату тiнь прошака. В очах старця поширшала олiйнiсть - хоч гнотики запалюй па нiй. Де вiн бачив цю текучу олiю, цього носяру, що виткнувся з хащiв волосся? - Iще не впiзнав? - викривлю╨ться недобра посмiшка. - Нi. - От як лiта вивiтрюють пам'ять, - старець випростався, повiйськовому стукнув закаблуками розбитих чобiт i велеречиво прорiк: - То гарненько потруси, пошеретуй роками, папе й добродiю найшановнiший! - Оникiй! Оникiй Безбородько, - з жахом прошепотiв тремтячими устами лiсник; вiн вiдчув, як одразу йому повечорiло в очах, як померхло обличчя, як пересохло в ротi. Вiдвiвши вiд "папа й добродiя найпiапопттiттiого" невидющий погляд, понишпорив безтямно по втемнiлих вiкнах. Але за ними нiчого не побачив; перед ним мертво розступився час i загойдав петлi, нашмарованi сiрим солдатським милом, а бiля них скорботу приречених i жорстоку невблаганнiсть Безбородька. Хоч Оникiй був справжнiм недолюдком, але всюди пишався, що його старовiчний родовiд iде ще вiд ки©вського полковника Олександра Безбородька, який пiсля смертi Катерини II став мiнiстром i довiреною особою царя Павла. I ось тепер цей шляхетний недогарок прадавнього царедворця пiд машкарою прошака звалився на його бiдну голову. I не затернiв за ним слiд, i нi вiйна, нi оперативнi трiйки, нi Чека не спiймали цього пройду. - Впiзнав нарештi? - iз задичавленого, перестояного волосся протягнули в кривiй посмiшцi синюватi, мов напiврозчипенi скойки, вуста. - Чого так заблимав вiями, чого так залихоманило тебе? - Такий гiсть i мертвого в домовинi залихоманить, - сказав зiв'ялим голосом i мерзлякувато повiв плечима, щоб струсити з них бодай частку морозу i страху. - Он як ти заговорив! Етикетально? - повiльно спалахнула Беабородькова олiя. - Л колись у державнiй вартi ми мали а тобою братання. "Не братання, а полигання", - подумав Магазаник, але вголос сказав: - Сiдай, коли прийшов. Та Безбородько не квапився сiсти за стiл, а все позирав на вiкна. - Добре ти тут, на вiддiлi, обгнiздився, господарю! - Обгнiздився як умiв: багатства не доскочив, а якусь мализну тримаю в руках, - прибiднився Магазаник. - Вигулькнув, виходить, аж через два десятки рокiв. От як воно бував в життi. - Життя - це довга нива, i що тiльки не родить на нiй. "I такого бузувiра, як ти", - подумав лiсник, бо мав меншi грiхи, анiж Безбородько. - Що, згадав молодiсть? - знову насмiшкувато кривить синюватi скойки вуст. - Мусив. Оникiй ще позирив по вiкнах, заглянув у ванькир, в закоморок, де обсихав закипiлий кров'ю линтвар, i тiльки тодi почав скидати з себе лiру, торбу, обстрiпаиий пiджак i перетлiлу сорочку, вишиту узором гетьмана Полуботка. - А борода в тебе не скида╨ться? У Безбородьковiй олi© спалахнув лихий полиск ошалiння: - Поки що не скида╨ться. Поки що! Але як настане час ново© влади, тодi скину i бороду, i вуса, i чи©сь шкури од плечей донизу буду риати - буиня вичиню з них i iiiд ©хню музику шиу цигансько© халяндри. Ще я дочекаюся цих обертасiв! Од них не одному стане шкварко! Вiд такого дикого знавiснiння навiть Магазинику стало лячно: не забулось, не перетлiло минуле в душi сановитого жебрака чи слiпця. Йому ще цигансько© халяндри заманулось. Старцюй, як старцю╨ться, та радiй, що ма╨ш хоч жебраний хлiб. Ти ж не хлiбом, а свинцем та мотуззям годував людей. Безбородько вiдчув, що Магазинику не сподобалась його мова, презирливо повiв хрящуватим носярою. - Щось не те в твою розумну голову завiялось. Може, усамiтнившись у лiсах, дума╨ш прожити мирним хлiбом та медом слов'янства i вже не вiриш у перемiну влади? Лiсника обурила чванькуватiсть Безбородька. - Вгадав: таки не вiрю. То в громадянську вiйну були в нас сякi-такi-iкони, а залишилося з них одне порохно... Тодi ще вiрилось, що нiмецькi шарабани привезуть нам i гетьмана, й самостiйнiсть. Ох, якi то були шарабани! Три роки вiйни про©здили - i не скрипiли, бубнами гули! - Почекай про шарабани! - поморщився Безбородько. - Чому ти в перемiну не вiриш? - А чого менi вiрити? Де знайдеш тi дрiжджi, на яких зiйде нова влада? Усе, що колись шумувало голубою концепцi╨ю, або загинуло, або подалось на безплiддя по всiх заграницях, або на безвiк розсипалось на смiття-термiття. - На старi дрiжджi таки нема надi©; усе в них усохло, окрiм злостi, - погодився Оникiй i спохмурнiв: згадав вибух сво╨© злоби. - А чи зна╨ш ти, Семене, що зараз робиться на Заходi, на мiжнародностях? - У мене за тi мiжнародностi голова не болить. Бачив ©х у громадянську: англiйськi свiтоправителi бояться, що французькi захоплять Чорне море, а французи спасаються, щоб англiйцi i нiмцi не прибрали до рук Балтику, навiть саму Америку лихоманило, опасалась, що японцi обшахрують ©©. Поживши на свiтi, надивившись на всяке вертiйство, я таки повiрив одному письменнику: вся iсторiя людей - се iсторiя обману. - Ти дивись! - Безбородько вибалушив очi на лiсника. - Навiть Магазаник укинувся в лiтературу! Диво дивне! Та, крiм лiтератури, ╨ полiтика. Що ж тодi головне ма╨ш у мiзках? Ти гада╨ш, бiльшовики довго дадуть тобi прожити хуторянином? Тодi давно не метено пiд тво©м чубом. - А в когось i пемито пiд чубом, - спалахнув Магазаник. - Облиш сво© дурнi жарти, скоро буде не до них. - Чого ти мене страха╨ш полiтикою i мiжнародностями! - Бо такий час на порозi сто©ть. Хiба ти не чув про Гiтлера? - Так то ж людожер! - Хай i так, - неохоче погодився Безбородько. - Але iсторiя нс обходиться без жорстоко© карностi! не тiльки iсторiя, навiть iде© вимагають жертв. А на теперiшню iсторiю, щоб вилущити з не© корiння й насiння соцiалiстичного ╨вангелiя, треба владування не якогось слабовольного царя Миколи, а саме Адольфа кривавого. Вiн, узявши силу, наведе порядки в ╙вропi, бо посадив армiю не в шарабани, а в танки. Хоч Магазаник i розумiвся на соцiалiзмi, мов крiт на зорях, i, звiсно, нiяко© приязнi пе мав до нього, проте не подiляв надiй Оникiя. - А що з того, коли твiй Гiтлер пiде воювати соцiалiзм? Заярмить вiн нашу землю, запалить нашу хату, а якщо й принесе добро, то тiльки сво©м гiтлерякам. Оникiй строго подивився на лiсника: - Ти ще не зна╨ш, як нам треба, щоб стати господарями, пройти крiзь цiдилок нiмецького життя. - На цьому ж цiдилку ми не залишимо все? - навiдлiг б'б Безбородька i сам пиша╨ться ударом. - Нi, я сво╨ господарювання i свою хату не змiняю на чужу. - Тепер годi думати про свою хату, треба думати про всесвiтню. Магазаник скривився: цей головодур хоч кому заб'╨ баки. - Маючи за плечима торбу, можна багатiти й такими думками. А я не хочу нi всесвiтньо© хати, нi гiтлерiвсько© пустки, для мене цiлком досить мо╨© оселi й спокою в нiй. Безбородько зчавив обурення i заговорив з великим запалом; - О, заспiвав канон за померлi душi! Чи ти хитру╨ш передi мною, чи в тво©й головi зiв'яла розсада i дума╨ш прожити тихим гречкосiйством та пасiчникуванням? Але де тепер ╨ спокiй на грiшнiй землi? Нам з тобою може дати якийсь спокiй тiльки нова влада. Як прийде Гiтлер, вiн зразу посадить правувати на гетьманський дзиглик старого Скоропадського, бо ж недарма сам Герiнг став пiдскарбi╨м гетьмана - вида╨ йому кошти i на булаву i на двiр. Про велику Укра©ну з правителем Скоропадським i чув, i читав я. - Виходить, народ зiрвав промiння з гетьмансько© булави, а фашизм засвiтить ©х, як свiчi? - блиснув позиченим словом Магазаник. - Хоча б I так. Хiба тобi не хочеться знову побачити гетьмана в соболинiй шапцi i. з шаблею при жупанi? Хiба не хочеться почути святковi дзвони Софi©? А тодi, за гетьманщини, й нашi голови на щось згодяться, бо хоч як ти хитруй, а ми два гриби в одному борщi. Коли б ти тiльки знав, як надокучило носити на собi це подiрчавлене гноття, цю бороду, цю лiру, прикидатися жебраком i збирати в торбу чужi об'©дки. Це менi, що мав сво©х пiвтисячi десятин орно© землi, - в широко розставлених очах Оникiя заблимали олiйпi жалi. Магазанику стало шкода його чи ©хньо© молодостi, про яку навiть на самотi страшно згадувати. Прогайнував ©© нiзащо, та й пiшов вiк стороною, як злодiй од людей, i нiчого доброго не згада╨ш у ньому. Бо що та гетьманська соболина шапка? Бридня i омана. - Чого ж, Оникiю, коли так надокучило тобi старцювати, не пристро©вся десь на службу? Ти ж учився в унiверситетi, та й голова в тебе не заплiшена. - Така моя лукава доля, - знову запантрував очима по вiкнах. - Менi не можна бути хоч на якiйсь виднотi: минуле не дозволя╨, та й вид мiй легко запам'ятати. Спробував якось в одному закутку сукновалити, а потiм став салотопом i мало Сибiру не доскочив. От i мушу старечими патлами приховувати свою пику i те, що було у вiсiмнадцятому. - Дiла... - не зна╨, що на таке сказати лiсник. - А тво╨ жебрання да╨ щось? Чи перебива╨шся з хлiба на воду? Безбородько зневажливо розлiпив губи. - То тiльки у великих мiстах, кажуть, деякi хитрi жебраки доскочили багатства, а в селах про це нiхто споконвiку не чував. Однак ранiше i в нас крутилась якась копiйка, а тепер, вважай, замулило ©©. - Це ж чого? - здивувався Магазаник. - Зараз люди нiби щедрiший мають грiш. - Воно то так, але ╨ й iнше, - зсунувся зi свого старого мiсця повiльний селянський розум. Ти ж зна╨ш: колись наш дядько бiльше вболiвав за худiбку, нiж за себе. Молишся ти в його хатi, - то вiн тiльки вiдчiпне подасть, а помолишся бiля корови чи коня - iншу ма╨ш заплату. - I що ти казав скотинi? - пожвавiшав Магазаник. - Та всяке, - неохоче вiдказав Безбородько. - А найбiльше таке: "Христе, боже наш, опасай i оберiгай худобицю вашу удень пiд сонцем, уночi пiд мiсяцем, пiд ясними зорями, i на пiзнiм ляганнi, i на раннiм вставаннi, i на досвiтнiх годинах, де вона роси спаса╨, де води спивав. Сохрани, боже, ©© вiд звiра лютого, вiд язика клеветущого, i вiд гада гадовитого, i вiд чоловiка лукавого, i в