iд всiлякого зла, аби прибувало на худiбцi усього i з роси, i з води, i з прекрасного цвiту..." Прибутне таке було слово. А тепер порозумнiшало село i до худоби тiльки зоотехнiка кличе. Та годi про це... Як у вас люди: втомилися бiльшовицькими планами виконання i перевиконання? - У нас стараються одне поперед одного, бо мають не голову, а такого завзятця, що нi в чому не замiлить лемеша. У пього iде©, i хлiб, i надi© водно зiйшлися. Цей, дбаючи про людей, навiть у свято не додивиться свого сну. А чого тебе людська втома тривожить? - Утомити, розтривожити, пересварити людей - цс велике дiло для нас. Ну, а коли твого голову господь покарав таким розумом, то треба якось хитромудре применшити його чи й штовхнути на печерування ракiв. Вiд розумних бiльшовикiв нам уся бiда йде, а за неризумцiй чи тих, хто квасить душу в горiлцi, тримайся руками й ногами. - Он як, - промимрив лiсник. - Може, досить уже нам полiтикуватись, треба й за почаступок подумати. Я╨чнею не погребу╨ш? - Можна i я╨чнею, тiльки на салi, щоб шкварчала пательня, немов у пеклi для грiшникiв. - Скiльки тобi я╨ць бити? - Пiвдесятка вистачить, - пожвавiшав Безбородько. - У мене, коли добре наб'ю животисько, душа наче на подушцi лежить. Розкiш у тебе в лiсах, - згадав про щось Безбородько, посмутнiв. - Розкiш приходить зi смаком, а мина╨ться з болем. Я не дуже зобиджу тебе, коли назву сво©м жертводавцем? - Що це i до чого? - Не догаду╨шся? Спроможись на якусь тисячу карбованцiв. Не таку вже й велику потребу маю. Магазаник насупився: - Де менi аж тисячу взяти? Хiба не зна╨ш, яку плату ма╨ лiсник? Безбородько засмiявся, посварився бруднуватим пальцем: - Але я ще знаю i якi приварки ма╨ лiсник. - - Не так приварки, як людський поголос. Усяк iз чужо© торби хлiба не жалi╨. Олiйна ©дь пронизала непроханого гостя, де й взялася така, гидомирна. - Семене, не будь свинею, коли тебе люди величають, i не бреши вочевидяч, я ве сьогоднi з'явився на свiт. Знаю, що ти свiй грiш не пропустиш крiзь горло, знаю твою ненаситнiсть i знаю, скiльки хтось колись уторгував за хлiб i картоплю! Згадав?! Отож, не скаржся на безгрошiв'я, а мерщiй клади тисячу на стiл, бо можу передумати й зажадати бiльше. - Зажадати! - насупився лiсник. - А коли я не дам тобi нi шеляга? - Даси! Ще й подяку╨ш, що вiзьму! - граючи синцями вуст, зухвало сказав Оникiй. - Ти ж зна╨ш, яку шанобу останнiм часом мають натуркування i папiрцi? Кинеш у скриньку на когось кiлька слiв, а вони й вигублять iз життя кiлька рокiв. На жорнуватому обличчi Магазаника виступили краплi поту, вiн обтер його рукою. - Як ти страшно жарту╨ш у мо©й хатi. - З тобою - тiльки жартую, а деякi по Сибiрах видихають мо© папiрцi i крючкотворiю, - уже не очi, а шершнi нацiлились на Магазаника. - Копiйка ж твоя дуже потрiбна менi, бо збiднiв зараз. - Або дай, або видеру, - прогутнiв лiсник. - Хоча б i так, - не образився, а в усмiшцi вилущив з хащiв перестиглi бобини зубiв. - Я теж хочу пожити по-людськи: не в соломi, а в чистiй постелi поспати, смаковиту молодицю пригорнути, бо старець я тiльки одягом, а не тiлом. У тебе нема яко©сь литкасто© та кульшасто© пiдтiпанки, що поцiнно бере за любощi? - У нашому селi нема халяндр, i нiхто з жiноцтва не править грошi за грiхолюбство, - гордо сказав лiсник. Хоча вiн не раз виривав у молодиць любощi, та нiколи мерзенна копiйка не потьмарила ©х. - Наше жiноцтво ще в цьому дiлi занадто арха©чне i перелюбство вважа╨ за найбiльший грiх, - потрусив патлами Оникiй. - Воно й досi носить на собi спiдницю до п'ят, а в собi сантимонти недоторканостi. I тут ми вiдстали вiд iноземщини. А вiд цього чоловiки мають менше радощiв у життi. - Чоловiки чи розпусне тiло? - навiть Магазаник не витерпiв патякання жеребила. - Де ж ти свою жiнку покинув? Безбородько насупився, махнув на вiкно заволохаченою рукою: - То цiла iсторiя, Семене. Вирвав колись i я шматок щастя; про таке, за веремi╨ю i грiхами того часу, вже й не снилось: прияомив до себе красуню учительку, що тiльки й мрiяла про чужi дитячi голiвки i правду на землi. Це була iз тих, яка й у вогонь би стала, а не пiшла на зваблювання. Коли, ковтаючи сльози, виходила замiж, зажадала одного - щоб я покинув державну варту i грiбся до людського берега. Довелось пообiцяти уволити ©© волю, та не уволив, i вона одразу вiдкинулась од мене. Згодом, вже при червоних, крадькома прийшов до не©, i моя красуня мало не впакувала мою грiшну душу за грати. Ледве тодi винiс ноги з ©© оселi. Тепер теж учителю╨, служить комунiстам i сама комунiсткою стала. - Замiж не вийшла? - Не вийшла i навряд чи вийде: вона дуже iдейна i бiльше однi╨© любовi не визна╨. Таку нiщо не переважить... - Негадане тiнi жалiв пройшлись по його оберемковi вовни, i вiн вже сумом глянув у вiкно чи в далекi роки. - А була ж на вроду, мов яспа зоря у погоду. - Як же до тебе прибилась така врода? - Магазаник не дуже делiкатним поглядом змiряв Безбородька. - Чого тiльки не вчинить вiйна. Чував, що вона пере©хала вчителювати на Подiлля, - нiби зiтхнув усерединi i зразу ж махнув лопатою руки, нiби вигрiбаючи сво© жалi. - Ти не розгнiва╨шся, коли я в тебе залишуся переночувати? Магазаник полiз рукою до потилицi. - Як хочеш. Але ховатися ма╨ш вiдлюдком у лiтпяку чи в сушарцi, що сто©ть за огорожею, бо в хатi й бiля хати багато товчеться людей. - Не пересушиш мене в нiй? - Безбородько так блиснув сво╨ю олi╨ю, що Магазанику стало моторошно. Але вiн удав, що не зрозумiв натяку. - Коли тебе старцювання не пересушило, то проживеш i в сушарцi. Там навiть стiни пахнуть сушнею. До оселi, згинаючись, увiйшов Стьопочка, поперед себе вiн нiс ночовки з щiльниками, що пахуче стiкали медом i ворушились зав'язлими бджолами. - Куди ©х, тату? Може, в бортяницю? - Став на стiл. Як балювати, то балювати: бог послав нам.., дорогого гостя. Стьопочка збагнув, що патлань, певне, був колись немалим цабе, i, вже приязно посмiхаючись йому, висадив ночовки на стiл, до якого була прилiплена громова свiчка, та й знову пiшов до дуплянок. Магазаник засвiтив свiчку. - Перед богами, а не передi мною свiти ©©, - засмiявся Безбородько, пройшовся по хатi, i на кожен його крок свiчечка вiдповiдала дрожем. Так, певне, i його, Магазаника, душа тремтiла вiд крокiв i слова цього камiнносердного викрутня. Незабаром нiздрювата я╨чня пухирилась на чорнiй, з колесо завбiльшки, пательнi, яку Магазаник поставив прямо на стiл, а бiля не© вродилася пляшка темнаво©, уже на колiр спокусливо© нежурницi, вишнева, з бiлими розводами i масними сльозами шинка, що пахла присмаками i влежаним димом, грубенний шмат сала, розрiзаний навхрест, свiжовiдкинутий з мереживом клiтин полотна сир та круг прилито© смальцем ковбаси, яку господар виколупав iз ошатно© свiжо© дiжечки. "Треба ж доброю потравою ублаговолити утробу цього пекельника, щоб не зача©в злоби пiд отим серцем, яке не знало i, видать, не зна╨ жалю". Пекельник таки справдi розпогодився, а коли одним духом перехилив чарку, здивовано й радiсно вибалушив очi на господаря: - Це така скаженiвка, що тiльки поцмокуй! Де ©©, стобiсову, добува╨ш? - ╙ в мене один дiд-болотяник, який оцю мокруху настою╨ на вiсiмнадцяти помiчних зiллях i корiннях. Вiд усiх хвороб, окрiм сердечних, допомагав. - Того ти й здоровий, як грiм? - Та ще, хвалити бога, ╨ сириця в тiлi, - глянув на потрiсканi черпаки рук, що теж не гуляли без дiла. - А як здоров'я цього дiда? - ще вiдхекувався пiсля пекельно© коренiвки Безбородько. - Паливне, нiчого, кили в сiмдесят рокiв, через недогляд, як вiн сам сказав, розстарався на дитину. - Оце недогляд! - повеселiшав, засмiявся Безбородько, ще потягнувся до чарки, й вона одразу зникла в диких хащах його волосся, що, зда╨ться, теж насочилося веселощами. - Розкiш у тебе, Семене, розкiш! Живеш ти, як нирка на салi. Тому й не хочеш ново© влади? - Таки не хочу сунути свою голову в чужий глек, - почаркувався з Безбородьком. - Нова влада - то журавель у небi, та ще той журавель, який несе не весну, а вiйну. - Виходить, ти заприязнився з бiльшовиками? - знову позлiшав вид Безбородька, позлiшали вирла, бодай ©х на потилицю вивернуло. Насупився i Магазаник: - Варняка╨ш несусвiтне. Як я можу заприязнитися з бiльшовиками, коли вони ось так тримають мене в кулацi? Ти кажеш: я маю розкiш у лiсах. Та хiба це розкiш, коли щоразу за найменший набуток ма╨ш потерпати: мовляв, i пасися, i стережися! Я ж виколупую собi якийсь карбованець тодi, коли тишком-нишком украдуся в тутешнiй торг чи десь гайну. Але хiба це кумерцiя, якщо повсякчас вiд страху в тебе вiдвалю╨ться шкiра? Може, в мо©й головi сидить мiнiстр торгiвлi, може, з мого баняка вироювалося б торгове золото i для держави, i для себе, а я мушу крутити мiзками, як по-злодiйськи роздобувати якийсь вагон пiд овочi-фрукти i як його погнати на Сибiр. То де ж у мене вiзьметься любов до тi╨© влади, яка вчавлю╨ мо© мiзки нижче гриба, що сидить у землi? - З жалю до сво©х причавлених талантiв перехилив чарку i теж вибалушив очi на Безбородька. Того зворушила мова лiсника. "Справдi, ця жорнувата пика могла б дорости до якогось Терещенка чи його пiдхвiстка". - Тодi яко© ж ти хочеш влади? - Яко©? - подумав Магазаник, i враз у посмутнiлiй зеленi його розбишакувато заграв сiрий пiщаник. - Тi╨©, що вже навряд чи повернеться. Не знаю, як тобi жилося на сво©х пiвтисячi десятин, а я тiльки й думав про свiй чорнозем, тлустий, наче ло╨м змащений. Пам'ята╨ш, про що мрiяв у п'╨сi "Сто тисяч" Герасим Калитка? Я колись на сiльськiй сценi грав цього Калитку i його слiв не забуду навiть до страшного суду: "Ох, земелько, свята земелько, - божа ти дочечко! Як радiсно тебе згрiбати докупи, в однi руки. Приобрiтав би тебе без лiку!.. ©деш день - чия земля? Калитчина! ©деш три - чия земля? Калитчина!" На такiй землi я з радiстю, вiдпочиваючи та богу дякуючи, розпластався б хрестом i лiг би пiд хрестом, знаючи, що це мо╨. - Ого! - здивовано вигукнув Безбородько. - За стiльки рокiв i не вбити в собi Калитку. - Таке не вбиваьтi.сн, Сiо це рай мо╨© душi, - перекопано прорiк Магазаник. - Але до твого господарчого раю ще треба при╨днати й пекло полiтики: тепер без цього не iiроживешi Навiть найбагатшi володарi землi зараз вимочують сво© чуби й голови в полiтицi. Розумi╨ш, як i нуди в сучасному свiтi тече вода? - Не зовсiм, - признався Магазаник. - Жаль, - похитав коловоротом волосся Безбородько. - Ти не повiриш, що навiть i до кохання з усiма його зiтханнями, з усiма соловейками тепер причетна полiтика. - Це вже, Оникiю, ги так загнув, що далi нiкуди, - засмiяiiся лiсник. - Почекай смiятися, - насупився Безбородi,ко. - Ось я тобi зараз намалюю шматок сучасно© казкi©. Уяiiii собi божественну нiч iз мiсяцем, коли видно, хоч голки збирай, та iiиноiо бутафорiсм, для закоханих. От кого ти поставиш у тану нiч десь бiля верби, ставочка чи нолiкунка? - Хоча б панюго голену Данила Бондаренка. - Якого треба прибрати? - Iдо й як треба, бо так падозолип нонi... - Зупинимось на ньому. Ось вiн бiля полукiпка очiку╨; свое кохання. Скрадаючись, приходи гь воно, i вже закоханi в сно©х любощах по чують, як на них осипаються зорi, випада╨ роса i тому подiбне, що масмо в романах... Л десь за морем у сво©й кам'яницi сидить великий полiтик, сидить чорний генiй, перед яким уже тремтять ╨вропейськi держави. I дума╨. вiн нiч, i дум к: другу, ото, щоб цi Данили снопами лягли бiля споничи нулнся рабами перед новими правителями. I не тiльки дума╨;, а й вичавлю╨ на це i свинець, i сталь, i золото-срiбло. Це тiльки довильнiй приклад, щоб ти побачнв, як усе, навiть любов, тепер переплетено з полiтикою. - Хоча воно й пустодзвоннiсть, але страшна твоя казка, - задумався Магазаник. - А вiк добрих казок уже минув! Чу╨ш?! - Та чую. Мене диву╨ тiльки одно: як ти, Опикiю, при такому розумi пiшов у старцi? Чом не тiкав до земель того чорного генiя! - Тiпав i туди, - зiтхнув Безбородько. - Тiпав... У цей час па дворищi одночасно завищав дрiт i клубками лютi вибухнув вiишiй кундель. Магазаппк i Безбородько глипнули у вiь'по i скам'янiли: нi шляху мiж деревами вигулькнув на сiрому конi верхiвець. - Хто це? - стривожився Безбородько. - -Лейтенана Василь Гарматюк, з органiв, - неслухняiнiм язиком вiдповив Магазаник. - Кращий друг нашого голови. - От i маю сушарку, а ще ii не наситився, -- засичав Бсзборедько, в один чирк илiз у сорочку, пiджак i квапливо почав обвiшувати себе причандаллям старця, проте не забув укинути в торбу хлiбину й шмат сала. - У тебе другий вихiд ╨ чи вiкном?.. - Через сiпи в лiс, - сказав лiсник, прихапком ховаючи тремтячими руками ©жу й питво. Безбородько сквапно вискочив у сiни, пригинаючись, вiдчинив дверi, якi вели и дубняк, обернувся до Магазаника й навiть вичавив сво©ми скойками синю посмiшку: - То й бувай, пане й приятелю... Я ще, коли споночiп, загляну до тебе. Шинку не переведи. - Б тiкай скорiше, - благальне зашепотiв лiсник. - Що ж менi лейтенанту брехати? - Та вiзми себе в руки! - розсердився Оникiй. - Щоб iiе вклепатися, скажеш: був у тебе якийсь старець, випив водички, в'©в хлiба-солi та й пiшов на шлях. - Безбородько вислизнув iз сiней i зник за стовбурами дубкiв. "Осi. тобi й передгроззя, ось тобi й ворон. Хоч бц вiн щастя з хати не винiс". - Магазаппк зайшов до оселi й так почав поратися бiля меду, нiби його бiльше нiчого ни цiкавило в свiтi, та вуха й серце вiдлiчували кожен крок знадвору. До хати ввiйшов Гарматюк, навiть не здоровкаючись, вiн заклопотано занитан: - Дядьку Семене, у вас гостей не було? - Гостей? - удав щире здивовання Магазаник. - Сьогоднi будень, а в будень я нiколи нiкого пе скликаю. Та й яке перед жнивами може бути гостювання у наших лiсах? Сiдай, Василю. - I нiякий волоцюга не заходив до вас? - нишпорить госгрi©м оком по його виду й хатi. Магазаник неидоiюлено махнув рукою: - Та приходив старець-приплентач, я саме па пасiцi порався, сотi© з дуплянок вирiзав. Там вiн i проспiвав: "Мимо раю проходжу..." - Давно був? - стрепенувся Гарматюк. - Нi, недавно. - Лiра була па ньому? - Лiра? Була. -Вiн ось гонорив iз вами? - Якi можуть бути балачки мiж лiсником i старцем? Бiп прогугнявив менi свiй псалм, я вкинув йому в торбу хлiба, та ii бувай здоровий. - Куди ж вiн подався? - От чого не знаю, того не знаю. Вийшов iз хати, пiшов нiби на шлях, а куди повернув - один биг кiдав. А нащо тобi цей шкарбун? Ало Гарматюк не вiдповiв, а iiибiг з хати, скочив на коня i помчав до шляху. Може, господь i пронiс хмару над лiсовою оселею. У дверi обережненько втиснувся Стьопочка, пiд жовтими млинками вiй у нього злякано щулилися ворушкi очi. - Чого це Гарматюк при©жджав? Чи не пронюхав про нас? - Нi, про старця допитувався. - Про старця? Кому потрiбне це одоробало? - Виходить, потрiбне. Може, вiн не тiльки псалми, а й контрреволюцiю спiва╨. ╙ ж такi. За подвiр'ям заторохкотiв вiз. Син i тато злякано втупились у вiкно. - Та це ж Мирослава Григорiвна, агрономша, при©хала по сво© пожитки, - полегшено зiтхнув Магазаник. - Стьопочко, льотом причепурись - i до дiвчини. Тiльки ж видлубай для не© якесь розумне, зичливе слово. Стьопочка стрiлою вилетiв на другу половину оселi й затанцював по нiй, скидаючи буденне й одягаючи святешне. Незабаром вiн, посмiхаючись, вийшов на порiг i поплескав у долонi, чим немало здивував дiвчину. - А ми вас, Мирославе Григорiвно, ще вчора ждали, увечерi, Аж на дорогу для iнтересу виходили. - Для якого ж це iнтересу? - У вас одна брова - варта вола... - видлубав Стьопочка розумне слово. - Ви i ваш батько все цiну╨те на воли? - Пожили б ви в наших лiсах, навчилися б цiнувати i брови, i коси, i очi, i вообче. У нас, живеш, як у пнi, а дiвчат лише в грибну пору бачиш. - А гриби у вас ╨? - Хоч греблю гати, коли зна╨ш мiсця. Я залюбки вам покажу ©х, то будете i смажити, i солити, i маринувати. Ви умi╨те маринувати? - Умiю. - Ходiмо ж до хати, ми вас свiженьким стiльниковим медом почасту╨мо. Це не мед - саме здоров'я, на ньому ще гарнiшими станете. - Спасибi, менi, Степане Семеновичу, зараз же треба ©хати. - Зовiть мене по-простому - Стьопочкою. Вам ще не надокучило наше село? - Нi. - То надокучить, бо нема в ньому для душi iнтелiгентностi. От у нас у конторi було ©©. Мирослава стримала посмiшку, а Стьопочка замовк, щоб знову видобути якесь культурне слiвце, бо така дiвчина варта була i найкращих слiв, i волiв. XII В село на легкокрилiй бричцi при©хав Ступая; красивий, похмурий, вiн, як iдол, сидiв позаду машталiра i щось судив недовiрливими, твердими очима i насупленим чолом. Усе сьогоднi по подобалося Ступачевi: i спекотний з маревом ранок, i курна дорога, i труська бричка, i задуманий, тугий, мов смичок, машталiр. Вiн не гнав iз вiтром коней, бо ж вони виробленi, недоглянутi по судах - погляньте лише па потрiсканi копита. На копита Ступач не дивився, а з-пiд копит донесхочу наковтався пилюги. А який ще пил йому пустить в очi Бондаренко? I хто вiн зрештою: упертий фантазер чи замаскований ворог? На ворога наче не схожий, та два папiрцi прийшли! Чого б ©м даремпо приходити? А ти й тривожся, щоб не прогавити пiд самим носом ворожо© агентури. Ох цо слово! Кого тiльки не плодить воно? Цiпами треба вимолочувати, а на решетах i густих ситах пересiвати його... Тодi на самому днi, дивись, i вигулькне якийсь Бондаренко. Тiльки чому за нього руку тягне Мусульбас? Знову вузлик? Так, життя понав'язувало рiзних вузликiв, а розв'язувати доводиться йому. I Ступач хмуриться, i брижить зморшки, i ганя╨ думки, наче хортiв на полюваннi... Ну, хай i не ворог Бондаренко, але яка радiсть од нього? Ти йому кажеш - починай жнивувати, а вiн тебе й пiдкусить: "Я молочко не буду жати, у мене корови дають молочко". I летить графiк дiдьковi в зуби. Могли б вирватись у передовi по району, - не вирвались, i в зведеннi примостилися поближче до хвоста. Та ба, не голова, а прокурор журиться цим. Правда, вiн теж не гiрше за Бондаренка розумi╨, що не треба жати зелене, але вказiвка ╨ вказiвкою, i кому хочеться пекти раки на рiзних нарадах?.. Або як вийшло з коровами? Тишком вибракував непородистих, нишком сплавив, пакупив сименталок i ще чогось, одразу ж зменшив поголiв'я колгоспу на четвертину, ще й |}е визнав сваволi: мовляв, людям потрiбнi не роги i хвости, а молоко. I знову, анархiст, залихомапив зведення усього району. I що потому? Схопив догану i не печалиться!.. А може, таки ворог? Ох цо сало! Ступач за звичкою, немов пiдсудних, обмацу╨ поглядом хатибiлянки, що вiдгороджуються вiд нього то вишняками, то вербами, то мальвами i пересмiюються iз самим сонцем. Народившись у мiстечку, вiн не знав i не хотiв знати села, але мав свою думку про нього, бо ще в двадцятих роках нахраписте, безжалiсне лiвацтво скособочило йому мiзки, нашпигувало ©х пiдозрою, а з душi вигребло те, що там повинно бути, - душевнiсть. - О боже, - зiтхнула з-за тину тiтка Олена й опустила на очi бiлу, з пилком соняшникiв, хустку. - Таке ж гарне, а скiльки неприязнi трима╨ на всьому виду. Ступач почув шелест ©© слiв, обернувся, i на мить йому здалося, що побачив свою матiр, яка дуже любила ходити в бiлих, аж блакитпавпх од сiiш.кп, хусточках. Bin поклав руку на плече машталiра, щоб той притримав конi. - Ви щось менi, тiточко, сказали? - i посмiхнувся бiлозубе до жiнки. - О боже! - оторопiла Олена, не знаючи що ©й вiдповiсти. Помiж соняшникiв, що золотими решетами пересiвали сонце, стояла спокiйна, як саме лiто, молодиця, та пiд вiями ©© тремтiв материнський осмуток. - Ви щось, жiнко добра, ма╨те до мене? - уже спiвчутливо запитав Ступач. - Та нi, нема нiчого до вас, - махнула зачерствiлою вiд зiлля рукою. - I все одно? - Дурне подумала собi, - Олена Петрiвна стерла соняшниковий пилок з обличчя, довiрливо зiбрала зморшки навколо повних уст. - Я, пробачте, навiть не сподiвалася, що ви вмi╨те так гарно посмiхнутись людинi. - Чого це вас ще зранку на смiх потягло? - одразу розсердився Ступач. - Раннiй смiх на пiзнi сльози поверта╨. - От i поговорили, - скорбно хитнула жiнка головою i зникла за сонцем соняшникiв. "Язичниця! Залiзла в соняшники й витрушу╨ дурнi пересмiхи. I всi такi в селi. Тут на землю дивись, а пiд землю заглядай". Конi, вигинаючи ши©, зупинилися бiля контори колгоспу. З будинку вийшов сивоголовий Ярослав Гримич, в однiй руцi вiн тримав серпа, в другiй - колодку. - Дiду, голова в конторi? - з брички запитав Ступач. - Ще чого! Наш голова в жнив'яну годину починав день на полi, а не в конторi! - А ви куди зiбралися? Старий пiдняв серпа, загорнутого в бiлу пiлочку: - У степ, на жнива. Ступач насмiшкувато хмикнув: - Що ж ви нажнете у вашi лiта? - До вечора на полукiпок поволеньки настараюсь. I то якась помiч людям. Грiх тепер живiй людинi не жнивувати. - Хто ж замiсть вас сидiтиме в конторi? - А нащо тепер комусь розсиджуватись по конторах? Телефон стерегти? Так вiн погарчить, погарчить, немов старий собака, та й перестане. Аякже! - Непорядок, - несхвальне похитав головою Ступач. - От що, дiду, йдiть у поле i розшукайте менi голову, а я посиджу тут. Старий змiряв Ступача здивованим поглядом, стенув плечима. - Що ж, сидiть, коли ╨ охота, тiльки боюся, що дуже довго доведеться сидiти. - Це ж чому? - Данило Максимович загляне сюди тiльки увечерi. Хiба ж ви не зна╨те його? - Та знаю, - насупився Ступач. - Тодi сiдайте до нас - i гайда у степ. - Отак би й давно! - труснув сивиною старий i почав вибиратися на бричку. - Чого це ви при©хали? Для розносу? - Й осiкся, бо згадав, яке прiзвисько влiпили дядьки Ступачевi: Рознос. Але прокурор ще цього не знав, а розносити вiн умiв - i в мiстi, i в селi. За селом вони наздогнали старого Корнiя, що обважнiло йшов iз серпом у руцi. Гримич торкнувся плеча вiзника, i той зупинив копi. - Сiдайте, Корнiю Iвановичу, пiдвеземо. Старий зупинив погляд на Ступачевi, похитав головою: - Нi, з цим суддею менi не по дорозi. - Це ж чого? - одразу спалахнув Ступач. - Ранiше в нас бог був суддею, а що буде, коли суддя етапе богом?.. Гримич пирхнув, Ступач вилаявся, а вiзник насмiшкувато вйокнув... Щоб якось розвiяти прикру хвилю, Ступач запитав старого: - А наш первенець-комбайн справно працю╨ у вас? - Та не працю╨, - невесело вiдповiв Гримич. - Як це "не працю╨"?! Поламали?! - I вид одразу став таким, наче напозичався злостi. - Та не поламали - в сусiдн╨ село перекинули, бо ми, мовляв, i без нього впору зберемо хлiб. - Ага... - прив'яла злiсть i прив'яли неспокiйнi рум'янцi. Ступач сам собi дорiкнув за гарячковитiсть. Та що поробиш - характер! А вдачу не виплеснеш, як воду з кварти. "Продукт", - позаочi зве його Мусульбас, i що тiльки за цим одним словом кри╨ться? Данила Бондаренка застали на косовицi: вiн саме грабкував з косарями жито i, видно, мав од цього неабияку втiху, дарма що його бiла з хмелем сорочка аж парувала на плечах. Ступач довгодовго придивлявся до косаря, шеретував тiнi на обличчi й думки в головi. "Хто ж вiн? Хто?" Потiм, обережно наступаючи на стерню, щоб не подряпати хромових чобiт, пiдiйшов до нього, глухо поздоровкався, кинув пiдозрiлий погляд на грабки i тихо запитав: - Що, в народники чи в хуторяни записався? - Люблю косити, - з жалем посмiхнувся Данило, з жалем поглянув на грабки, далi поклав ©х так, щоб коса ввiйшла пiд покiс, i пiшов за мовчазним Ступачем, який, шануючи взуття, тримав очi на стернi. Вони вийшли на гiнну дорогу, що губилася в плетивi березки, деревiю, пижма й по-дiвочи довiрливо дивилась у свiт голубими очима Петрового батога. Високо в небi сумовито проквилив шулiка, а над м'яким золотом нив нерiвне, по-ча©ному, пiдiймалися-опадали крила косарок i до самого неба строкато цвiли постатi жниць, бiля них на очах виростали ошатнi чубатi полукiпки. Це навiть Ступачевi сподобалося - порядок! Хоч голова й свавiльник чи, може, щось i гiрше, а в полi порядок... А коли й це вороже маскування? Ма╨ш собi рiвняння з кiлькома невiдомими. I навiть зiтхнув з жалю до себе. Ступач пiдвiв важку настороженiсть зiниць i почав ©© всвердлювати в Бондаренка. - Не дивiться так грiзно, бо перелякаюсь, - посмiхнувся Данило, хоча в душi прокинулась тоскнiсть: як йому надокучили ступачiвськi нерозумнi пiдозри, нерозумнi втручання, нотацi©, нагiнки й диктати, за якi ма╨ розплачуватися хлiбороб i земля. - Недоречнi жарти, - сказав Ступач, але очi прикрив важкуватими повiками, посерединi яких рiвно пройшлися риски ще молодого жиру. - Тво©й сваволi, голово, нема╨ впину. - Про яку сваволю суд рече? - Данило жартом намага╨ться вiдбитись вiд Ступача. - А ти, бiдненький, i не зна╨ш? - Таки не знаю. - Ти ж не будеш заперечувати, що крадькома вiд мене почав позавчора видавати хлiб людям? Кажи! - Кажу: видавав позавчора, учора, видаю й сьогоднi. - I сьогоднi?! - жахнувся i витрiщився на Бондаренка Ступач. - Ти, голово, сповна розуму чи ма╨ш великий недорiд на нього? - Так зате е врожай у полi. - Ти, мабуть, не зна╨ш, що робиш з хлiбом? - Знаю! - твердо вiдповiв Данило. - Змiцнюю вiру колгосп- -у ника в нашу спiльну працю. Впевнений, що найбiльший злочин - пiдривати вiру людини. - Покинь цi високi слова й одноосiбницькi споживацькi тенденцi©! - вже зметнулись блискавки пiд вiями Ступача. - Дума╨ш: ти найрозумнiший серед нас? - Я поки що не замислювався над цим дуже важливим для вас питанням, - почав обурюватись i Данило. - Так-от, сво©м безрозсудством ти не так змiцню╨ш вiру селян свого села, як пiдрива╨ш авторитет бiльшостi голiв свого району! Зрозумiв? - Це вже щось нове в теорi©! - I хоч як йому було гiрко, Данило засмiявся. - Вiн що й смi╨ться! - Ступач ударив чоботом по кущику петрового батога, i вiн сполохано затремтiв синiми вогниками. - А що, дивлячись на вас, скажуть колгоспники iнших сiл? Щоб i ©м зараз же видавали зерно? I почнеться там анархiя щодо виконання плану, як уже тут почалась. Он, i вiтряк меле в тебе! - тицьнув руками на ту дерев'яну птицю, що завжди раду╨ людину, коли маха╨ крилами. - Зараз же припини видачу зерна i зацвяхуй вiтряк. Даниловi лячно стало вiд оцих слiв, бо для нього вiтряк завжди був живим, як людина, а тут - забити цвяхами! Як треба бути далеко вiд хлiба насущного, очерствiти, щоб отаке викрутилось у мiзках. - У нас вiтряк нiколи не забивали цвяхами! Вiкна забивали, а вiтряк - нi. Ступач поморщився: - Якось у нас нiколи з тобою не виходить розмова. Ти дума╨ш: я менше переживаю за виконання кампанiй? Данило зiтхнув: - Може, й так, може, за кампанi© ви бiльше пережива╨те, тiльки за кампанiями ви забули тих, що виконують ©х. Ще з зими ви пита╨те мене: чи вивезено гнiй, чи вiдремонтовано реманент, чи очищено насiння, в якому станi худоба, i нiколи не спита╨те, а в якому ж станi люди, чим вони живуть, чим мають жити? Чи не спадало вам на думку, що ми повиннi насамперед дбати про людину, про ©© день сьогоднiшнiй i завтрашнiй, про хлiб насущний на столi i радiсть у душi. Я, наприклад, нiколи не вiдчував вашо© душевностi в степу, в селi, може, ви, ©дучи до нас, залиша╨те ©© у сво╨му кабiнетi? Ступач обурено хмикнув: хто ж сто©ть за цими словами - людина чи хитромудра тiнь ©©?.. - Душевнiсть - це сентименти, особливо в селi, де в кожному нутрi аж пищить дрiбний власник. - Так чим же й турбу╨ться наша держава! Щоб з учорашнього дрiбного власника вирiс новий господар землi - щедра в дiяннях, у красi i душевностi людина. Ступач саркастично глянув на Данила. - Скiльки романтичного туману назбиралось у тво╨му казанку. Через свою селянську душевнiсть i iншi арха©зми - затуркочеш до грому! Хотiв би я бачити, як ти тодi заговориш про спокiй, оббиваючи пороги рiзних iнстанцiй. Отож, поки не пiзно, впрягайся у графiк i тягни його, як чорний вiл: тобто хватопеком здавай хлiб! - От i вся музика, - зiтхнув Данило. - Про яку ще музику говориш? - Про вашу, про ваш бубон, про вашi тривоги одного дня чи однi╨© кампанi©. Сiльське господарство мав сотнi питань, а ви ©х зводите лишо до одного. I принижу╨те цим i людей, i святий хлiб - генiальне вiдкриття людини. Пiд вилицями Ступача заворушилися два клубочки, але вiн стримав себе. - Заговорив фiлософ. А я твою фiлософiю знову мушу бити практикою: негайно вивозь зерно, стрiмголов жени на зсипний пункт усi машини, усi конi i навiть воли. - Ось там би знадобились вашi громи! - На зсипному пунктi? Це ж чого? - незрозумiле знизав плечима. - Бо там, як перед ворiтьми раю, стоять люди в довжелезнiй черзi перед однi╨ю вагою зсипного пункту, та найгiрше не це, а те, що наш район повинен скидати в бурти навiть вологе зерно i з болем дивитись, як воно почина╨ куритися димом. - Чого ж куритися? - розгубився Ступач. - Бо ╨ таке страшне слово - самозiгрiвання, i воно доти буде пожирати нашу працю, гно©ти хлiб, поки хлiбоприймальнi пункти стоятимуть просто неба. Подумайте над цим! - А то вже не наш клопiт, - махнув рукою Ступач. - Хай у них болить голова за свое, а в нас за свое. Що я маю доповiсти про план виконання? - Повторите, що план здачi хлiба державi буде виконано i перевиконано, що люди вже мають чорний хлiб i сиву паляницю. Ступач хмикнув: - Сиву паляницю! Дивись, щоб за цю паляницю голова не посивiла. От закiнчив ти iнститут, а так i залишився тiльки з хлiборобськими болями. - По-хлiборобськи люблю Батькiвщину. - Ось тут уся твоя обмеженiсть як на долонi. - Це слова не мо©, а великого письменника. Ступач скривився, зневажливо махнув рукою: - Письменники теж хоч кому заб'ють баки... Як буде з вiтряком? - Вiтряк молотиме, як i належить йому. - Так, зрештою, вiн же вiдривав робочi руки вiд жнвв. - Нi, вiн дав в руки ту радiсть, яка так потрiбна i для жнив, i для людей, i для полiтики. - Навiть для полiтики?! - здивувався, але й пом'якшав Ступач. - Аякже! Не вам говорити, що дух нашого селянина ще не звiльнився вiд страху перед природою, вiд страху за завтрашнiй день, i тому хлiбороб сьогоднi ще чiпко тримавться сво╨© латки городу. Гарним громадським господарюванням, доброю оплатою, сердечнiстю ми ма╨мо завтра ппвiльпитп його вiд копiйчано© мiзерi©, вiд страху, ма╨мо зробити з нього мислителя, героя, творця. Це ж народ, мрiючи про майбутн╨, сказав: "I хлiба треба, i неба треба!" Ось про це, про насущне i високе, ма╨мо тепер думати! - Он куди ми залетiли! Аж до неба! - зверхньо посмiхнувся Ступач. - Ну, селянський фiлософе, може, в чомусь ти й ма╨ш рацiю, тiльки не знаю, що скажуть десь про тво© художества. Я категорично проти них! Та, знаючи, що ти слiв на вiтер не кида╨ш, маю лише одне заспоко╨ння - план буде виконано. - I перевиконано. А дочека╨мось вересня, то ще, надiюсь, здамо якусь тисячу понад усякий план. - Чого ж у вереснi? - недовiрливо стрепенувся Ступач. - Бо лише сьогоднi пiсля озимих сi╨мо горох i гречку.' - А менi хоч би слово сказав! - лягло невдоволення в куточках рота Ступача. - Що ж, це ви добре придумали. - Тож-бо й воно, хочеться думати не про один день кампанiй, а дивитися трохи далi, не забувати про складний вiк людини, про ©© радощi на землi i вiд землi, по забувати й душевностi. ∙ . - Знову те саме! Це ти, наче дятел, довбеш. Не забув, як у нас про дятла казали? Вдень вiн довбе i довбе, а вночi стогне, бо вiд того довбання голова болить. Дивись, щоб i в тебе через душевнiсть голова не заболiла, - вже не сердячись, повчально сказав Ступач, а про себе вирiшив: з цього анархiста можна i два плани вибити. Обiйдеться без сиво© паляницi. Хай поскаче гопки та дибки, а ми будемо на виднотi, - вiн подав Даниловi важкувату руку i пiшов до брички, знову ж .думаючи про анонiмки на голову. I де в них зерно, а де полова? Що ж, сво╨ю самостiйнiстю вiн багато може збунтувати гарячих голiв. Недарма ж просив: дозвольте менi так погосподарювати, як люди хочуть, для експерименту дозвольте, бо не можна одному господарству займатися тридцятьма культурами - вiд жита-пшеницi, турецького бобу i маку аж до петрушки, чорнушки i пастернаку. Бач, навiть риму знайшов, щоб вiдхреститись вiд маку i пастернаку. Отак i сядеш маком з таким господарем. Хоч i розумну ма╨ голову, та до якого берега приб'╨ться цей розум? Тепер нам бiля землi не мислителi, а виконавцi потрiбнi. Може, надалi i мислителi знадобляться, але це гсн-ге©i коли буде. Ступач обернувся, поглянув на вiтряк, що весело вiдхрещувався вiд нього, на вперту постать Данила, який поспiшав до вiтряка. Цей не у вiтряк, а в тебе заб'╨ цвяхи самоволi, а ще й про душевнiсть говорить. Будеш мати, Прокопе, душевнiсть, коли за роздане зерно хтось почне здiймати з тебе стружку. Страх розчопiреною п'ятiрнею пройшовся по нутрощах Ступача, i вiн тепер дивився на вiтряка i на гарячу югу, що тремтiла за вiтряком, як на сво©х ворогiв. Дарма, ось як накинемо селу подвiйний шiал, то Й вiтряк опустить крила. - По©демо, - пiдiйшов до машталiра, поставив погу на пiдступку й носовичком почав обтирати з чобота пилюку. - Можна й по©хати. Це я вас, Прокопе Iвановичу, сьогоднi востанн╨ везу. - Як це - востанн╨? - Тепер уродило, люди гарно обжинаються, то я повертаюся до житечка, до пшеницi, до землi, бо землю сам бог орав. - Це ж де ти бачив бога за плугом? - глумливо спитав Ступач. - Не бачив, а чув у пiснях. - Корчувати цi пiснi, цей арха©зм i етнографiзм треба! Корчувати! - Чого ж корчувати, коли там i про врожай так спiва╨ться, як колись нам уродить земля: з колосочка буде жмiнька, а з снопика - мiрка. I в давнину, видать, про агротехнiку думали. Ступач,аж присвиснув од тако© несподiвано© "фiлософi©", а потiм сокрушно похитав головою: - Темна ти нiч, темне село. Машталiр пайоржився: - Хоч i темний я, а бiльше ваше сiдалище возити не буду... Ви©жджаючи на шлях, Ступач зустрiвся з военкомом Зiновi╨м Сагайдаком, що верхи ©хав по вкорочених тiнях лип. - До свого улюбленця, який ближче до жита-пшеницi? - з насмiшкою запитав. Ступач. - Так, ви - юридичний ясновидець, - не залишився в боргу Сагайдак. - У нашiм районi один живе ближче до жита-пшеницi, а другий - до пирога. Ступач одразу пiдкис: - Це жарт чи натяк? - Розумiйте як хочете, - безневинно дивиться на нього Сагайдак. - Вольному - воля, а спасенному - рай. Як там Бондаренко? - При доброму здоров'© i в доброму настро©. Але сьогоднi доведеться зiпсувати йому настрiй. - Це ж чого? Когось копiюючи, Ступач одноманiтно прогугнiв: - ╙сть принципова думка стягти з нього подвiйний плап. Вiн його витягне, кректатиме, але витягне. - Жарту╨те? - насторожився Сагайдак. - Правду кажу. Босиком нахмарився, скочив з коня, кивнув головою, i Ступач неохоче злiз з брички. Накостриченi, вони пiдiйшли до лип, що стояли в золотiй дрiмотi сонця, цвiту i бджолиного дзвону. - Прокопе Iвановичу, ви не перший рiк крутитесь бiля сiльського господарства, зна╨те, якi в нас зараз великi труднощi з селом, з хлiбом, з трудоднем, з селянською долею. Зна╨те i те, як ми радi╨мо, коли той чи iнший колгосп чесно, без копiйчаних хитрувань, вибива╨ться у передовi. Чого ж ви хочете оте господарство, що вже сьогоднi тягне бiльшу за iнших ношу, пiдiрвати i зробити слабосилим? - А селянство взагалi треба притиснути, - безжурно вiдповiв Ступач. - Не бiйтесь пригнути його перед олтарем iндустрiалiзацi©. Темне красиве обличчя Сагайдака спалахнуло рум'янцями: - Не пiдiймайте руку на життя! А взагалi, ви лiвак i невiглас. Вас i на гарматний пострiл не можна пiдпускати до села, бо зiйдемо тодi на старцi. В Ступача одвисла нижня щелепа. - Ви... ви селянський iдеолог! - вигукнув вiп. - Не психуйте. Iдеологiя у нас одна, а от голови рiзнi! Мiняйте навар у сво©й. - I Сагайдак швидко пiшов до коня, вскочив у сiдло i помчав не до Бондаренка, а в райком. Ступач одразу догадався, до кого по©хав во╨нком, i кинувся до колишньо© махновсько© брички. - Переганяй його! - крикнув вiзниковi. А той тiльки одним вусом вибив посмiшку: - Та що з вами? Де вже клешнi рака змагатися з кiнським копитом. "Чи це вiн так собi сказав, чи ще й на щось натяка╨? Ох це село..." За колотнечею думок, що аж розпирали голову, мало не прогавив Михайла Чигирина, який на дурничку скоком-боком хотiв проскочити повз нього. - А куди це так боку╨, навiть не поздоровкавшись, хвалений голова? Чигирин зупинив мальованих, з туманцем i срiблом, коней, на обличчя вочевидь натягу╨ машкару перебiльшено© покори. Теж продукт! - Я ж вам махнув рукою, а ви не повели й ногою. Машталiр Ступача пирхнув, а Ступач спалахнув: - Коли язик гуля╨, то нижчеспиння вiдповiда╨. Чигирин охоче закивав бородою, в яку вже забиралася осiнь. - Авжеж, авжеж: як нема в язицi розуму, то його в нижчеспиннi шукають, - i вчвертьока поглянув на Ступача. "От якi тiльки бiси шугають у цих очах? Аби не тво╨ колишн╨ партизанство, так би не розмовляв зi мною". - Так чого голова ыо жниву╨, а дорогу вимiря╨? Чигирин охоче вiдповiв: - Оце ж ©здив у район вибивати запчастини. - У жнива?! - аж лихоманить Ступача. - Так це ж чи не найкраща година: усi жнивують, нiхто не оббива╨ пороги iнстанцiй, а ти ловиш слушну хвилину, - знову ж так поясню╨ Чигирин, що вже й Ступач не розумi╨ - чи це насмiшка на язицi, чи недорiд в головi. - Яке ж ви ма╨те- право виривати запаснi частини, коли треба жати, молотити й вивозити хлiб?! Це ж державний злочин! Ось тепер машкара покори зiскаку╨ з засмаглого обличчя Чигирина, i воно ста╨ упертим, затятим. - Чого це ви одразу вхопилися за злочин? - А хто ж iз голiв дозволить собi таку розкiш, щоб кудись вiдлучитись тепер? - Мало хто, - погодився Чигирин, - I я, ставши головою, о четвертiй ранку бiг на поле, а о дванадцятiй ночi падав па лiжко: усе треба було перевiрити - i як закладають пашу худобi, i як доять корiв, i як орють-боронують, i як стрижуть овець, i як сiють петрушку i чорнушку. За все хапався - i на все не вистачало часу, навiть у газети рiдко ааглядував. Тодi й крику в менi було багато, а толку менше. А тепер, коли згуртував людей, повiрив ©м, ми так працю╨мо, що й в театр ма╨мо час ©здити. По©дьте хоч раз iз нами. Квиток - безкоштовний! - I, не попрощавшись, дзвоном торкнув коней, а тi, граючись, понесли бричку по тiнях липового шляху. XIII У луговiй криничцi, над якою верба трима╨ молодий вiнець, купаються зорi, а мiсяць ще не забрiв до них. Вiн залазить сюди так, як оброслий сивиною дiд забреда╨ iз саком у ставочок, що он посусiдився з криничкою. I хоча порiвняння мiсяця з дiдом надто довiльне, одначе Данило посмiха╨ться сво©й думцi: i збреде ж таке! Вiн пiдходить до облямованого очеретом, кугою та вербами ставочка i справдi бачить, як з очерету старим мiсяцем вирина╨ сива голова дiда Ярослава; дiд, зда╨ться, не йде, а пливе зеленою, тримаючи на плечi благенького, розхитаного сака. У далекому полi мiсяць розсiва╨ срiбло i сон, звiдусiль виходять копички й полукiпки. Старий поверта╨ на схiд голову й говорить собi: - Ось i козацьке сонце зiйшло, а далi роса почне випадати. Який же ти гарний, бiлий свiте, а треба буде покидати тебе. - I нема зараз на обличчi дiда й крихiтки ©дi, а ╨ один супокiй i зажура. Данило пiдходить до зарогу, що пописку╨ пiд ногами, перечiку╨, поки старий поговорить iз собою, придивля╨ться до очеретинки, яку торкнула риба, прислуха╨ться до жеботiння струмка, що нiяк не вкладеться на нiч, i вiд усього цього з нього сповза╨ зiбрана за день утома i спекота. - Дiду, а щось путяще в в цiй водi? - А зараз i побачимо, чи ╨ щось тут, чи, мб, дiвчата позаганяли все живе в очерети. Увечерi тут купаються дiвчата з поля i зорi з неба, а вночi - самi русалки, - старий пiдводить угору вибiлену голову, добряче придивля╨ться до неба: що воно принесе завтра? I щось рiдне, прихисткове i вiчне ╨ в цьому читаннi небесного письма. - То на погоду чи негоду? - пiдсмiю╨ться Данило. - На погоду