очу любов, хоча б тому, що жiнки, на жаль, не щасливiшi за нас. Чи за великими турботами, за грандiозними дiяннями, за страшними битвами ми не забува╨мо часом, що iх треба бiльше оберiгати од усього лихого i непосильного? Та й сама iсторiя забува╨ про це: тепер вона, як нiколи, кладе на жiночi плечi такi ношi, що не всякий монумент витримав би. Але ж монументам дiтей не треба родити... - Це вже, Марку Трохимовичу, iнша мова, узагальнення. Я обома руками голосую за них. Марко невесело подивився на вчителя: - Ми часто за узагальнення голосу╨мо обома руками, а вiд конкретного, буденного умi╨мо вiдмахнутись теж обома руками. А з'╨днай цi два береги мiстком, скiльки по ньому добра пройде для людини... Не вийшла тодi Оксана вслiд за вами? - Поривалася раз i вдруге, та вхопилася за одвiрок, приросла до нього, i тiльки плач наздогнав мене бiля хвiртки, де вже дрiбнiли, засинаючи, крученi паничi... I такий той плач був невтiшний, що вже хотiлося пожалiти не се бе, а ©©. - Не пожалiли, не повернулись, не сказали ©й слова втiхи, не обтерли ©© слiз. - Не було кому, не було! - запально вирвалось у Григорiя Стратоновича, його миле горбоносе лице взялося рисами непримиренностi. - Може, й не було, i це невдивовижу... Ну, а хоч i запитали, як ©й велось тодi, коли ви опинились у турецькiй неволi? Чи нiхто не отру©в ©© серця вашою незвичною iсторi╨ю? Чи нiхто, прикриваючись так званою пильнiстю чи iншою високою матерi╨ю, не дзвонив на похорон вашiй любовi? - Не визнаю нi любовi, нi дружби, нi приятелювання i до перших заморозкiв чи до першого грому!.. Хоч би як там було, а вона винна! - Все це правильно, як узагальнення, а чи правильно було з Оксаною? - Безумовно! - Вам, знаю, виднiше, i ви, напевне, бiльш рiшучий чоловiк. А я, по старостi сво©й, зваживши сказане вами i сво© здогади про те, якi вiд вашо© iсторi© в тi роки могли розходитися кола, не знаю, чи винити, чи оправдувати дiвчину. Учитель пiдвiв навскiснi брови, поправив шинелю, що почала сповзати з плеча: - Оправдувати? Але чому? - Бо в нас уже стiлькох судили, що чимало слабiших людей зiв'яло не цвiвши, - пiдвiвся з ослона Марко. Похмурi зморшки посiкли вздовж, впоперек i навкiс йому чоло, надбрiв'я, затремтiли в бровах i бiля очей, що одразу втратили частину свого блиску. - Я теж, Григорiю Стратоновичу, пив. свою чашу в тридцять сьомому роцi. Вона не вищербила мо╨© душi. Але я бачив, скiльки в тi роки переломилось людей, вiд високого метнулось до тихих закуткiв, до дрiбнюсеньких справ i утiх, за них, мовляв, можуть сварити, але не карати. ╙ й така сторiнка в нашому життi, бодай не було ©©. Не знаю, хто мудрував-лукавив над нею, хто був ©© чорним чи, може, заслiпленим автором, хто страшно согрiшив, чи не знаючи наших людей, чи не вiрячи ©м, чи ненавидячи нас, але вiн гадюкою пiдозри ослабив i силу нашу, i любов, i вiру. Заднiпровський слухав, затамувавши подих. Од хвилювання поблiд чоловiк, а погляд його не раз косував на дверi: вiн знав, що при такiй розмовi свiдки можуть стати суддями. - Прокляте питання, проклятий вузол, хто тiльки зав'язав його!? - жагуче вирвалось у нього. - I я не раз думав над ним i думок цих боявся. Аж тепер знову навернула до них одна гадина, може, ви й зна╨те ©© - Поцiлуйко Гнат. Йому я не дав довiдки партизана. А за що ж було давати?.. Не знаю, звiдки воно, примiром, таке взялося: коли я вiч-на-вiч пiдiймаюсь на смерть - менi вiрять усi, коли я загину - шанують усi, а коли я, може, чудом, розцiпивши лапища смертi, залишаюся живим, хтось i почина╨ доколупуватись: чому я вижив i чи не можна за це пересiяти мою душу на пiдситку пiдозри? Так це пильнiсть чи щось iнше? - Може, комусь наша смерть бiльше потрiбна, нiж життя! - похмуро сказав Марко. - А ваша гадюка, якiй ви не дали довiдку, може, ста╨ колiщатком у проклятiй грi. I таке може бути в цьому вузлi, хто його тiльки розруба╨!? Блукаючи в сутiнi догадок i прибиваючись до якихось хистких висновкiв, два во©ни самi ще не знали того, що торкнулися тих сторiнок народно© драми, якi мiг породити й винятково трагедiйний випадок, але якi мiг пережити й здолати тiльки великий народ! Стривожений погляд учителя вихопив з напiвтемряви тьмяний образ Iуди. I аж здригнувся чоловiк. Марко теж пильно поглянув на Iуду. - Що, i до цього часу люди не змогли вирвати iудине корiння? - Виходить, так. Воно чiпке, пристосувалося з столiттями до всяких обставин... Пам'ята╨те: бiблiйний Iуда пiсля сво╨© чорно© справи узяв мотузок i побiг вiшатись. А мiй Iуда, коли йому вдасться хоч на часинку здолати мене, дивись, як окривджений, на вищий чин виплазу╨, мене смертельним грiшником затавру╨, а себе, не моргнувши оком, впише в правдолюбцi й почне опаскуджувати все навколо себе i пiдозрою, i доносами, i брехнею, i користолюбством. - Що правда, то правда: на людському горi велике не вродиться, а муха-червивка поживу знайде. - Менi iнодi дивно i лячно ста╨, - продовжував Григорiй Стратонович, -як бiля нашо© святинi i величi, та тако© величi, яко© ще не знав людський рiд, могла, невiдомо .всякому потайнику, вилупитися та мiзерiя, що, прикриваючись iдеями i iменем революцi©, б'╨ в iде© i в революцiю сво©м жалом? Ми найстрашнiшого ворога-фашизм- вже закопу╨м у могилу, а цей ворог ще помiж нас ходить, то кида╨ грязь на нашi звершення, то вкраплю╨ тлiнь у святинi. I, дивись, його не хапають за руку, як скрито-вбивцю, а ще й прислухаються до нього, бо ж вiн умi╨ видати сво╨ шипiння за голос маси. - А ви лобом хоч раз зiткнулись зi сво©м "правдолюбцем"? В очах Заднiпровського зiйшлися страждання i гнiв. - Гадину i ©© шипiння за спиною чую, але не можу пiймати ©© за хвiст. Адже вона проти тебе не виступа╨ прилюдно, а б'╨ анонiмкою, нашiптуванням, накаркуванням. I вона опиня╨ться на вигiднiших позицiях, анiж ти, бо не ти судиш негiдника, а вiн тебе руками тво©х не в мiру довiрливих однодумцiв i пiдозрою комiсiй. - I все дно iудиному корiнню недовго звиватися. Скорiше б закiнчилася вiйна! - Марко сказав цi слова як заклинання того часу. Тяжку розмову ©м перебив гуркiт бiля дверей, i звiдти одразу ж хтось басогласо запитав: - Громадяни православнi, коли ж ви дасте чистий спокiй чи вiдпочинок храму божому! ? - Чiпляючись за парти, з темряви, мов шмат ©©, виколивався кордубатий; барчистий, з переспiлим огiркуватим носом панотець. Громадяни православнi засмiялись, а пiп витрiщився на них круглими п'януватими очима, пiд якими циганськими сережками повигинались перепiйнi синцi, несхвальне похитав головою i возгласив: - Iстинно, чую не смиренi╨ слiзне, а ╨ретичний смiх у храмi божому, вяще же нiчто же! - Iзидi, панотче, не бурчи даремно, бо не твiй сьогоднi день, - стримуючи посмiшку, заговорив Григорiй Стратонович. - Не погань святого i шкiльного мiсця недостойною бурякiвкою. - Не бурякiвкою, а сладчайшою морелiвкою, - повчально уточнив отець Хрисантiй, i на його досить земне обличчя лiг вираз комедiйно© святостi. - Морелiвка - воiстину веселить серця, ©© i на благочинському соборi ухвалили. - За що ж сьогоднi ви, панотче, цмулили веселi╨ серця: за хрестини чи мерлини? -Не вгадали, - за останн╨ зведення Iнформбюро! - вiн переможно пiдняв угору вказiвний товстючий перст. - Тодi прощаються грiхи вашi. - Богохульник! - випалив отець Хрисантiй i опустився на парту, прикривши ©© ряснотою тiлес i одежi. - А ти вiда╨ш, чадо младоумне, що мiй отрок пiд самим Бреслау стодвадцятидвохмiлiметровим дивiзiоном команду╨? То-бо й воно! Коли б у нього було не духовне, а робiтничо-селянське соцпоходження, вiн, може, в полковники вискочив би, i я тодi пив би тiльки генеральськi коньяки! Така щиросердiсть розвеселила Безсмертного i Заднiпровського. - Так вiдречiться, отче Хрисантiю, вiд свого сану, повiсьте рясу на городн╨ опудало, щоб власнi дiти не соромились вас, - порадив Марко. - Не можу одрiшитись од сану, тодi мiй увесь рiд перевернеться в могилi: вiн почав попiвствувати ще за крiпаччини, це я сам знайшов у клiрових вiдомостях, а батько мiй був аж отцем-ключарем. То як же менi прощатись з попуванням? Та й лiта мо© не тi, i голос не той: керувати самодiяльнiстю не вiзьмуть, а заглядати в руки дiтям не хочу, - зовсiм одверто заговорив панотець. - Опасаюся тiльки, щоб потiм через мене чадо мо╨ не уволили з дивiзiону, - справжня зажура лягла на м'ясисте обличчя попа i на його похнюплений огiрок носа. - Хто ж його може уволити, коли вiн у самому пеклi побував! - заспокiйливо сказав Марке. - Е, не кажiть менi: я не сьогоднi народився на свiт. Фортуна - зрадлива дiвиця. Адам в раю бiля самого бога проживав, та прогнали ж його навiть iз раю. Молюсь i за сво╨ чадо, i за все святе во©нство. . - I по сумiсництву п'╨те? - I п ю, - погодився отець Хрисантiй. - Цим християнин i вiдрiзня╨ться вiд турка. - Розгойдавши стан, вiн пiдвiвся з парти, пiдiйшов до чадного свiтильника, провiв над ним рукою i драматично виморщнв лойовите чоло. - Оце несамовите кiптюження скоро всiх святих у грiшникiв оберне, i не знатимуть люди, кому поклонятися. I нащо такий клопiт святим?.. Грiхи, грiхи i во╨нна су╨та, пiду ще благовiст почитаю. - Але спочатку вiн, похитуючись, звернув на крилас, де висiв ре╨стр святих з означенням, хто з них i в чому допомага╨ грiшним мирянам - чи в господарствi, чи в медицинi. Там отець Хрисантiй чимсь залишився невдоволений, бо забубонiв, як осiннiй дощ, прочовгав чоботиськами по стертiй пiдлозi й пiшов у темiнь. Коли заскрипiли i грюкнули церковнi дверi, Григорiй Стратрнович запитав Марка: - Як вам наш душеспаситель? - По-мо╨му, житт╨люб. - I навiть бабодур. - До цього часу? Григорiй Стратонович засмiявся: - До цього часу. Одного разу напiдпитку признався, що його грiшити заставля╨ тiльки давня звичка, а не щось iнше. -Добре ма╨те сусiдство. Чого вiн так пiзно приходив. Перевiрити, як приймак господарю╨, чи привела любов до храму божого? - Скорiше любов до горiлки. Напевне, десь трохи не допив. А у ризницi у нього ╨ деякi запаси не тiльки червоного вина. Може, скориста╨мось ними? Не раз отець Хрисантiй спокушав мене в пiдходящу годину навiдатись до його закапелка. - Глядить, ще цей душеспаситель спо©ть вас, - посмiхнувся Марко. - Таке не загрожу╨ менi. Але.сьогоднi можна було б вiдзначити ваш при©зд. - Спасибi, утримаюсь. - Не вжива╨те цього зiлля? - Вживаю, але тепер, на жаль, перейшов на наперстки: медицина так обчикрижила менi нутрощi, що там тепер бiльше душi, анiж тiла... Напiвживого розпатрали, розiбрали мене якось у пiдземному шпиталi, а тут як вдарить артналiт i перекалiчив мало не всiх, якi порались бiля мене. Залишився я сам i через якийсь час, прийшовши до пам'ятi, зопалу пiдвiвся на лiктях. Нiде нiкого, тiльки на операцiйному столi лежить бiля мене вся моя середина й потихеньку пару╨. Нiколи не думав, що така вона неприваблива i так ©© .багато. Але потiм медицина так походила з ножами, що залишились рiжки та нiжки: постаралися, щоб чоловiк менше хлiба i напо©в споживав. Григорiй Стратонович з спiвчуттям i захопленням поглянув на Безсмертного: - Отак щоб хтось сказав про сво╨ калiцтво, повiрте, вперше чую! - Повiрю. А тепер заграйте, Григорiю Стратоновичу, щось душевне, журливе. - Журливе? Чому? - А в цих пiснях, зда╨ться менi, завжди бiльше душi. - Ви ж пiдтягнете? - За це не питайте. Тiло мо╨ фашисти здорово перекраяли, а дух i голос майже дово╨нного калiбру залишилися. - А мiй голос, як i молодiсть, обiрвався в турецькiй неволi... Чував, що багато зна╨те пiсень. - Хто з укра©нцiв не зна╨ ©х? Чи на безхлiб'©, чи на хлiбах, чи в хлiбах вироста╨, а з пiснею не розлуча╨ться. - ,це правда, що коли ви повернулися з недоброго мiсця, то сiм днiв зi сво©ми друзями випивали i лише однi весiльнi пiснi виводили? Марко весело похитав головою: - I тут прибрехали - тiльки чотири днi. - I лише весiльнi? - Тiльки ©х. Тодi на журливi не тягло. - I на чотири днi вистачило весiльних пiсень? - з недовiрою подивився на Марка. - Якраз тiльки на чотири, а далi пiшли працювати. Та ви не дивуйтеся, тодi у мене пам'ять цупкiшою .була i до пiсень, i до книг. Чи не почнемо "Забiлiли снiги та забiлiли бiлi"? Журливою тугою i стогоном обiзвалися струни кобзи; в сумовитому звучаннi зажурилася пiсня двох бурлак над судьбою невiдомо© людини, яка замiсть долi мала кривду, холодну, наче снiги, що забiлiли, але мала й вiрнiсть побратимську, гарячу, нiби кров, наточена з чистого серця. Мовчазнi святi, застоявшись на сво©х довiчних мiсцях, з подивом прислухались до житейського спiву, а Марковi не раз здавалося, що ©хню пiсню слуха╨ iще хтось, прича©вшись у теменi бiля дверей. Це знову й знову нагадувало йому зустрiч з невiдомою жiнкою. "Чи не химерна доля у нього?" - послав думки до зруйновано© школи i ген-ген по всiх усюдах, де стрiчався чи розминався з тим, що люди назвали судьбою. Десь, наче в пiдземеллi, невиразно проспiвали першi пiвнi. Марко стрепенувся, дослухаючись до напiвзабутого спiву. - Як швидко час пройшов, - почав збиратись додому. - I для мене майнув, наче хвилина. Григорiй Стратонович проводжав Марка до ру©н школи. Тут вiн, як перед цим Марко, теж пiдняв шматок холодного каменя i нiмотно поглянув на нього. - Пита╨тесь, коли шкода буде? - Питаюсь, бо живу нею i в усiх найкращих снах бачу ©©. Дума╨те, розкiш морозити ваших дiтей у церквi, а сво©х у дзвiницi? - Як у дзвiницi? - здивувався i похмурнiв Марко. - А хто ж менi взимку в спаленому селi мiг приготувати хороми? От i знайшов собi в дзвiницi тимчасовий притулок. ╙ у мене п'ятеро дiтей... - П'ятеро!? - з недовiрою перепитав Марко. - Скiльки свiту, стiльки й дива! Коли ж, вибачайте, ви розжилися на п'ятерко дiтей? Де час узяли? Заднiпровський посмiхнувся: - Час про мене сам подбав. - Близнятами нагороджував? - Нi, обiйшлося без них, а то ще бiльше було б. - Так ви до зустрiчi з Оксаною вже мали дiток? Нiчого не розумiю. - Та не косуйте, Марку Трохимовичу, доведеться ще затримати вас до третiх пiвнiв однi╨ю iсторi╨ю. - Розказуйте. - Може, присядемо на зрубi? - I це можна. - Марко, зачепивши головою ключку журавля, сiв на дилину, а проти нього примостився Заднiпровський. - Iсторiя ця тяжка i проста. Був у мо╨му загонi один розвiдник-шибайголова, з тих, що i в пекло з пiснею полiзе. Сам статурний, очi великi, з вогнем i смiхом навпiл. Викличеш iнодi його, да╨ш таке завдання, що в самого наперед душа умлiва╨, а вiн сто©ть, посмiха╨ться i очима гра╨, мов на досвiтках: - Виконаю, товаришу командир, ©й-бо, виконаю, а що менi, молодому-нежонатому. Попервах його самовпевненiсть дратувала, морщила мене - все грiшив, що легковажить або браву╨ чолов'яга, i починав свою лекцiю: - Розумi╨ш, Кульбабенко, що вiд цього завдання залежить доля сотень людей? Тямиш, яку потрiбно виявити спритнiсть i обережнiсть, розшифровуючи фашистську систему охорони? На цьому дiлi, як i сапер, можна помилитися лише один раз. Нiчого не роби, як це ти умi╨ш, з копита! Вiн наче й посерйознiша╨, блисне подвiйним поглядом смiливця й дотепника i одразу ж запевнить: - Аякже, товаришу командир, все зрозумiв до кришки! На болючий зуб чортовi маю стати. Але не сумлiвайтесь: причаюсь у есесiвцiв пiд носом, як миша пiд мiтлою... Випалить таке, i в тебе вiд серця одляже. - Бережи себе, Iване. - Авжеж, берегтиму, батьку. Нiч-прамати - не дасть погибати, - скаже повнодзвонню, впевнено, козирне i з усмiшкою зникне, розтане в пралiсах, немов лiсовий цар. I так само несподiвано виринав з ночi, в грязi, в сво©й i чужiй кровi, але неодмiнно виконавши завдання. В його фортуну почали вiрити навiть скиглi© i кислi©, якi бiльше, нiж треба, думали про смерть. Хтось про нього навiть пiсню склав. Вона прибилась i до нашого загону. Пам'ятаю, одного вечора заспiвали ©© хлопцi бiля вогнища, i на не© саме нагодився з розвiдки герой. Зрозумiвши, що спiвають про нього, вiн одразу поблiд, обурився, замахав руками: - Хлопцi, покиньте це неподобство. - Чого? - здивувались партизани. - Бо я ще живий... Скiльки його не переконували, вiн стояв на одному, що пiснi мають спiвати лише про мертвих, i страшенно сердився, коли хтось починав спiвати про нього. Та якось в люте голоморожжя зайшов до мене в землянку наш особiст, ви його зна╨те, вiн тепер працю╨ в нашому районi начальником МВС. - Як його прiзвище? - Григоренко Демид. - Григоренко? - вражено перепитав Марко.- Цього знаю ще з двадцятого року. Хороший чолов'яга, тiльки страх яким недовiрливим був. - I тепер таким залишився,- посмiхнувся Григорiй Стратонович.Так от. заходить вiн до мене, сiда╨ на обземок i несподiвано запиту╨: - Як тобi, Григорiю, спиться взагалi? - На сон i сни,- кажу,- не зобижаюсь. - Не зобижа╨шся?-багатозначно перепиту╨ особiст, якого часто мучило безсоння.- А на розвiдникiв теж не зобижа╨шся? - Чим же вони провинились? - Хто його зна╨ чим, - загадково погляда╨ на мене.- Кульбабенко ще не повернувся? - Нi, сам зна╨ш. - Нiчого я тепер взагалi не знаю,-з серцем пригнувся до груби, рукою витягнув жарину, прикурив.- А не довго, по-тво╨му, розгулю╨ вiн по рiзних мiсцях? - Думаю, не довго,- починаю тривожитись, чи не попав Кульбабенко в фашистськi лапи, заглядаю чоловiковi у вiчi, а вiн одводить погляд вiд мене.- Щось трапилось? - Та поки що й сам не знаю... А що ти взагалi дума╨ш про Кульбабенка? - Що ж про нього можна думати? Герой! - Герой? Ти впевнений?-презирливо перепиту╨.- Але чий герой? - Та ного ти почав зi мною розмовляти загадками? Що тебе тривожить? Григоренко пропiк поглядом: - Успiхи його тривожать. Великi успiхи! Бачиш, у пiсню вже встиг попасти. Отак, гляди, i в iсторiю попаде, тодi скидай шапку перед ним,- насунув картуза на очi. - А чого, може, й скинути доведеться! Ще ми не зна╨м, що вiн може зробити. - От цього то дiйсно не зна╨м! -зловiсно сказав Григоренко.- А тобi, Григорiю, нiколи не спадало на думку таке питання: чому так везе Кульбабенку? Випадковiсть це, умiння чи щось iнше? - Iнше? Що ж може бути iнше? - вже й мене почина╨ охоплювати непевнiсть. - До цього я ще не доколупався. - Так чого ж ти авансом почина╨ш каркати на людину? - Бо твiй Кульбабенко, - вже переда╨ розвiдника тiльки менi, -загадковий тип! Не знаю, з якого берега i як вiн опинився у тебе. - Чого ж у мене, а не в нас? - Бо вiн тобi одразу сподобався. Може, не так? - Так. I що ти проти нього ма╨ш? - Поки що тiльки однi крихти, - потайний твiй Кульбабенко. - То й добре, що потайний. Це розвiдницька вдача, професiйна жилка. - Професiйна? А може, коли копнути глибше, ворожа? - насову╨ на хмарнi очi розкуйовдженi брови. - Подумай, що робить звичайний чоловiк, якщо вiн одружений? Буде вiн з цим критися? - Навряд. - А от я дiзнаюсь, що Кульбабенко одружений, ма╨ гарну жiнку, виводок дiтей i iнодi, звiсно, самочинно, навiду╨ться до них, а себе вида╨ за молодого та нежонатого, - перекривив голос розвiдника. - Сьогоднi я перепитав усiх його дружкiв, i всi вони теж не знають, що Кульбабенко жонатий. Так чим пояснити це засекречення i чи воно ╨дине взагалi в бiографi© цього типа? Може, поки ми крутимо над ним сво© мiзки, вiн прода╨ фашистам нашi душi. Я зiскочив з стiльця. - Що ти, Демиде!? Хiба таке може бути? Це так не схоже на Iвана. - Схоже не схоже, а задачку з iксами вiн задав. Пахне тут смаленим! Правда, може бути, що в нього жiнка з непевних соцiальних прошаркiв i вiн та©ться з цим... Знав я й таких оригiналiв. Тодi ще було б пiвбiди. Як повернеться - беру його пiд свiй нагляд. А в розвiдку щоб i не за©кався бiльше. Хто його зна╨, що вiн там робить, з ким водиться i кому служить. Цi слова жаром обдали мене. Я перебрав у пам'ятi поведiнку i роботу розвiдника, але нi до чого не мiг присiкатися, хоча для нас не було новиною, що ворог засила╨ в партизанськi загони найспритнiших агентiв. А Григоренко тим часом витягнув з планшетки фотокартку i подав менi. Любуйся, коли ще можеш любуватися, i взагалi На фото я побачив самого Кульбабенка, незвично©, сво╨рiдно© вроди жiнку i четверо Кульбабенят. Мимоволi я посмiхнувся до них, а Григоренко покосився на мене i похмуро тицьнув пальцями на жiнку: - Чом не краля? Так i пре з не© голуба кров. Окульбачила якась аристократична вуличниця чи бiсова попадянка нашого Кульбабенка. Якщо запродався тiльки через не©. - й Григоренка була особлива неприязнь до жiнок за власнi сiмейнi нелади. Про всякий випадок ми подво©ли дозори, перенесли в iншi мiсця вогневi точки, а в село, де жив Кульбабенко, послали свою людину й дiзналися, що наш розвiдник справдi ма╨ сiм ю, четверо дiтей, а жiнка його з дiда-прадiда селянка, до вiйни була ланковою i нагороджена орденом "Знак пошани". Отряхуватий Кульбабенко, виявилося, був зразковим сiм'янином i навiть тепер, без дозволу iнколи провiдував сво╨ чимале посемейство. В цей же день повернувся i Кульбабенко, обвiшаний бельгiйськими вальтерами i репаними гранатами. Вiн молодцювате став на порозi командирсько© землянки, струснув з себе дзвiн чужо© збро© i по-юнацьки ясно глянув менi у вiчi. Цей погляд пiдкупив мене i якось одразу розвiяв мо© сумнiви. - Завдання виконав? - Виконав, товаришу командир! - приховуючи усмiшка подав менi викрадену карту мiста з позначеними на нiй во╨нними об'╨ктами. Я одразу ж припав до карти, прикинув деякi ранiше здобутi вiдомостi. Нi, це була не фальшивка. - I як ти и дiстав? - допитуюсь у Кульбабенка, а сам знаю наперед, що вiн неодмiнно промовчить про себе а згада╨ невiдомих друзiв. Так воно i вийшло. - Дружки допомогли: вони в гебiтскомiсарiатi ©здовими служать, - вiдповiда╨ розвiдник, - Чи не забагато в тебе рiзних дружкiв? - Таки забагато, - знову посмiха╨ться Кульбабенко - и хлопець компанiйський. I це теж була правда: вiн якось одразу вмiв здружитися з людьми, одразу ставав душею товариства. - Iване, а ти мастак брехати? - несподiвано запитав я Кульбабенка. - Умiю, - збентежився вiн, а потiм, подумавши, що це треба в розвiдницьких справах, веселiше вiдповiв: - Брехати - не цiпом махати. - А правду вiд брехнi вмi╨ш вiдсiяти? - Дивлячись у кого. Але постараюсь, батьку, - з готовнiстю дивиться на мене. - Когось треба перехитрити? - Постарайся себе перехитрити. -Себе? Для чого б воно? -здивувався Кульбабенко. - Не догаду╨шся? - нахмурився я. - Ану, як на духу, розкажи всю правду про себе. Кульбабенко захвилювався. У великих очах згас вогонь, а уста налилися жаром. - Я всю правду, батьку, колись сказав про себе. Вта©в тiльки про сiм'ю. - Тiльки й всього? - Жiнкою i дiтьми присягаюсь! - гiрко вирвалось у нього. - Для чого ж це було робити? - - Побоявся, батьку. - Ти, i побоявся!? Чого!? - Що пожалi╨те багатосiмейного i не пошлете в розвiдку. А в мене особистi рахунки з фашистами. Оце й увесь мiй грiх перед вами i партизанами. - А якi ж у тебе рахунки з ворогами? Когось убили? - Рiдного брата на Пiренеях, в Iспанi©, значить... Всi сумнiви розвiялись, мов дим. Хотiлося пiдiйти, обняти, поцiлувати дорогу людину, але стримав себе. - Бiльше нiчого не втаю╨ш? - Нi, ще ╨ один грiшок. Коли було з руки, я провiдував свою дружину. Ми й досi дуже любимось, - промовив якось винувато, все його обличчя й шия почервонiли, i вiн провiв рукою по рум янцях. - Дiти знали про це? - Анi одне. - Так потай навiдувався? - Це вже дiло партизанське. Та й жiнка у мене чутка, наче тиха вода. Тiльки вдарю пальцем у причiлкове вiкно, вона вже й на ногах. Давненько не був у не©... Простiть мене, дурного. Ми, звiсно, простили йому, правда, вибатькували для порядку. I знову Кульбабенко зникав ночами, як лiсовий цар, i виходив з ночей, мов добрий свiтанок. А позаторiшньо© весни, коли саме починали розвиватися глухi дуби, Кульбабенко не повернувся з розвiдки: якась ка©нова душа виказала його. Вiн сам до останньо© кулi i гранати тримав бiй з усiма фашистами i полiцаями, що були в районному центрi. До нього, вже вбитого, боялись деякий час пiдступити вороги, а потiм в безсилiй злобi мертвого повiсили на майданi. Через два днi и зняли його з шибеницi i поховали з найбiльшими партизанськими почестями. По вiйнi, ╨ надiя, i пам'ятник поставим йому... Пiсля похорону я сам партизанськими стежками пiшов до його дружини. Вночi добрався до невеличко© селянсько© хатини. Мiж двома високими ясенями вона здавалася бiлою колискою. Та це й насправдi було так: виколисала ж вона стiлькох Кульбабенкiв. Довго я стояв перед причiлковим вiкном, перед чужим колишнiм щастям i теперiшнiм горем. Надi мною журно шумiли ясени, наче i в ©хнi зеленi душi увiйшла людська печаль. Нарештi тихенько постукав у шибку. В хатi почулось шамотiння, обiзвалися чи©сь кроки, заскрипiли дверi, i на порозi з'явилася постать напiвроздягнено© жiнки, навколо ©© стану, як темний дощ, заворушилися коси. Вона поправила ©х, застигла на порозi, i навiть у темрявi було видно, яким щастям освiтилося ©© обличчя. - Iваночку, рiдний, як добре, що ти завiтав: у нас уже син народився,низькуватим, клекотливим i пристрасно-радiсним шепотом обдала мене i одразу ж перелякано подалась назад.-Ой, горенько мо╨, хто ви, що ви!? - Не лякайтесь, Катерино Павлiвно, я командир вашого Iвана. - Ой, а що з Iваном!? Боже мiй!..-зойкнула вона, гойднулась, i зливою гойднулись ©© буйнi коси, закриваючи обличчя i всю постать. Вона обома руками розметала ©х, наблизила до мене лице.- Що ж iз.ним? I в мене тодi не вистачило сили сказати ©й правду. - Вiн поранений,- насилу вичавив iз себе цю брехню i ледве стримав зiтхання. - Поранений? Куди ж? Тяжко? Ой, скорiше кажiть! - Вона одвела руки вiд серця, потягла мене до хати, то без надi©, то з надi╨ю допитуючись: - Скажiть правду: вiн буде жити?.. Не мовчiть! Буде жити? - Жити вiн буде,- не сумнiвайтесь,- це я сказав бiльш упевнено, бо знав, що в нашiй пам'ятi розвiдник Iван Кульбабенко нiколи не помре, нiколи! Жiнка трохи заспоко©лась, витерла сльози i почала менi дякувати. "За що ти дяку╨ш, людино дорога, - за мою страшну брехню?" -мучився я, а Катерина, поправляючи коси й одежу, вже рiвнiше питала: - Де ж вiн тепер? - Лiтаком перекинули на Велику землю. - На Велику землю... Невже вона тут йому була замалою? - задумалась жiнка, з благанням i надi╨ю поглянула на мене. - На Велику землю... I сина не побачив. Як би вiн зрадiв. - На кого син схожий? - Знову на Iвана. Всi сини в батька пiшли, - вперше посмiхнулася вона, а я мало не застогнав. Катерина похапцем позапинала вiкна, засвiтила гасничок, почала готувати якусь вечерю. Я тяжко опустився на лаву i не спускав зору нi з жiнки, нi з колиски, в якiй лежав маленький, вже незадоволений життям чоловiчок, тiльки для матерi схожий на Iвана. А сама мати була надiлена тi╨ю вродою, що наче стверджувала схожiсть мiж жiнкою i землею. I хоч вона мала п'ятеро дiтей, в очах, в сльозах, в рухах ©© проглядала дiвочiсть... Що ж, перегодя Катерина дiзналася, що ©© Iван загинув, згодом i мою брехню простила. А коли ми вийшли з лiсiв, я подався до Iваново© Катерини, пособив трохи ш всячиною, пожив трохи в ©© хатi i полюбив спочатку дiтей, а потiм i саму Катерину. Однi╨© мiсячно© ночi вiдчув, що не можу бути без не©, i, як умiв, сказав про це: - Був я, Катерино Павлiвно, батьком вашого Iвана, а тепер хочу бути батьком його дiтей. Виходьте замiж за мене... Отак i придбав собi п'ятерко дiтей. - I, щоб Марко не подумав, що трохи вихваля╨ себе, жартома додав: - Пайка якраз тепер на тиждень вистача╨: меле дiтвора, як на жорнах. Але партизани не забувають нас. Марко незграбно нахилився до Заднiпровського, поцiлував його в щоку. - Спасибi, Григорiю Стратоновичу. - За що? - здивувався той. - За любов до вдови... За людянiсть... - За справжню любов я повинен ©й дякувати... От побачите, яка вона в мене, - сказав не без гордощiв. - Зда╨ться, довгi-довгi роки я шукав, очiкував ©©. - Добре сказали. А в очiкуваннi гарнi i людина, i природа... Коли це мина╨ться-все ста╨ буденним. На дружбу! - потиснув руку вчителю. На дружбу! - зворушено вiдповiв. - Добре, Що ви ╨ на свiтi добре, що ми зустрiлись. Я вас додому доведу. - Доберуся сам. Завтра ж заходьте до мене. Дорогу не забули? - Нi. Неодмiнно зайду. - На добранiч. - На добранiч. От i розходяться дво╨ нових друзiв з такими почуттями, наче вони давно знали один про одного, тiльки якось до цього часу ©м не доводилось зустрiчатись. V Заднiпровський ще довго стояв на розхристаному цвинтарi, придивляючись до постатi Марка Безсмертного, а потiм, коли вона зникла, дослухався до нерiвного перестуку милиць. Але, зрештою, затихли й вони, а в душi не вляглась теплiнь почуттiв. Людина при©хала, - вголос говорить учитель. - Ач, як про очiкування сказав-хоч у книгу записуй. Це не Безбородько з пiдземним лабiринтом крота, - морщиться при однiй згадцi про Безбородька. Надворi трохи посвiтлiшало. На небi з хмар творилися темнi хащi лiсiв, i в ©хньому русi i розво© вчувалась хода весни. I Заднiпровський вголос пита╨ться в не©: "Ти йдеш?" В сторонi обiзвався вiтер, заскрипiло дерево, змiнився малюнок неба, а чоловiк посмiхнувся i похитав головою. Ще кiлька рокiв тому вiн дивувався, коли його батько мiг розмовляти з нивою або лiсом, з сонцем у небi чи колоском у руцi. А тепер ось таке непомiтно прийшло i до сина. Чи роки приносять це людинi, чи з роками гострiшим ста╨ вiдчуття живого в нiмiй природi? Пiсля сво©х партизанських лiт вiн не може не говорити з лiсом, з деревами, пiд якими колись лежав чи пiд якими навiки лежать його друзi. I зараз хащi хмар на небi наблизили до Заднiпровського справжнi лiси, лiси його страждань i боротьби. Минувшина крилом майнула над чоловiком i здивувала його: як вiн змiг вийти з усiх оточень, свинцевих дощiв i з таких зашморгiв огню, коли в пiдпалених лiсах звiрина бiгла до партизанiв i навiть гадюки не кусали людей... В церквi Григорiй Стратонович з кременю висiк огню i знову засвiтив мiдну кiптюжку, в якiй ще недавно ча©лася смерть; навколо одразу ж розсунулась темрява, кiптюжка загрозливо зафахкотiла i зав'юнилась чорним снуванням. Але тепер з'юрмленi святi якось веселiше дивились на вчителя, начеб i ©м було при╨мно, що вiн зустрiвся з другом. "Отак можна збагнути i корiння iмпресiонiзму - все залежить од настрою... Але чи не янголи нагнали холоду сво©ми крильми?" - мерзлякувато повiв плечима i поглянув на янголiв. Справдi, вiд бiлизни ©хнiх крил, що замерзали на тлi зеленкуватого мальованого неба, вiяло холоднечею. Григорiй Стратонович, щоб розiгрiтися, походив по церквi, мiцно вдарив кiлька разiв руками по плечах, а потiм присiв бiля поставця i почав проглядати сво╨ писання про партизанськi роки. В душi й перед очима почали оживати подi©, люди, лiси, полум'ям охопленi села, але на паперi все це виглядало бiднiше. I вiн, караючись, охопив чоло руками. Як же йому в дрiбноту чорних лiтер втиснути безмiр'я любовi, вдихнути життя його друзiв, життя непомiтних у буднi людей, якi в днi вiйни вростали в пiснi i легенди? Або як, наприклад, передати силу звичайно© зернини? Вiн пригадав, як пiд самий Новий рiк у фашистську тюрягу попався старий партизан Данило Броварник, який. вiдпустивши бороду, з лiрою ходив старцювати по селах. А в загiн Данило Броварник приносив цiннi вiдомостi й шматки хлiба; i, роздаючи ©х партизанам, вiн говорив про людей, красивих i добрих, якi винесли йому хлiб, змелений в безсоннi ночi на жорнах i вчинений на жiночих сльозах. - Головне, хлiб повинен бути без слiз, - не раз у задумi говорив старий хлiбороб. I за цими словами стояли його вiра i надiя. Коли Данила Броварника впхнули в забитий людьми камiнний склеп, вiн назвав себе Дiдом Морозом i, граючи свою роль, невимушене почав знайомитись i розмовляти з усiма в'язнями. А коли надiйшла дванадцята година, коли Новий рiк невидимо став,на порозi камiнного мiшка, дiд Броварник звiдкись дiстав зерна i почав ним посiвати в'язнiв, урочисто примовляючи: "Сiйся, родися, жито, пшениця, всяка пашниця, на щастя, наздоров'я, на Новин рiк, щоб краще бити ворога, нiж торiк!" Скидаючи шапки, в'язнi посхоплювались з промерзло© землi, вражено прислухаючись .до знайомих слiв, до далеких днiв миру, до прадавньо© казки сво©х батькiв. Зерно ©м падало на голови, а в головах народжувалось нове заповзяття, а в руки прибувала нова сила. Цi╨© ж ночi вони всi й вирвались iз тюрми. I чи не допомогла ╞м здобути волю ота зернина, що повинна рости i родити без слiз? Але як про це написати, щоб воно дiйшло до людей, сколихнуло ©хнi серця? - Алхiмiк i чорнокнижник ще й досi не спить? - в темрявi несподiвано легко задзвонив мелодiйний голос, i до Григорiя Стратоновича непомiтно пiдiйшла невисока тендiтна жiнка. Сумовита посмiшка тремтiла на пошерхлих пелюстках ©© напiврозкритих уст. Учитель од несподiванки здригнувся, рука, за звичкою, сама потягнулась до автомата. Вiн одразу ж одсмикнув ©©, поглянув на жiнку i засмiявся: - Ну й налякала ,ти мене, Степанидо!.. Саме чомусь партизанська минувшина згадалась. - Дивно було б, якби ти про щось iнше думав. Ну, чого посмiха╨шся i мружишся? - На свiтило завжди доводиться мружитись,- засмiявся Григорiй Стратонович.- Та й чудуюсь iз голосу твого: як дзвенiв у дитинствi дзвоником, так i досi дзвенить - не переводиться срiбло в ньому. - Яке вже там срiбло,- в опущених куточках ©© заокруглених уст ворухнулась печаль. - Чисте! - переконано сказав Григорiй Стратонович.-А ти чого не вiдпочива╨ш? - Не спиться, брате, перед дорогою. Та й молодiсть встала-ворухнулась перед очима,- промовила з насмiшкою до себе.- Пройшлася ж оце селом, i все-усе згадалось, що промайнуло навiки. Тут же я зустрiла свою вiсiмнадцяту весну. Якi сади, якi оселi стояли тодi... - А в очах тодi не стояло перше кохання? - змовницьки покосував на сестру Григорiй Стратонович i посмiхнувся. - Звiдки йому було взятися?-мало не скрикнула жiнка i кинула сполоханий погляд на брата.- Мелеш таке... - Так уже й мелю... У вiсiмнадцять рокiв до гарненьких дiвчат кохання приходить звiдусiль,- не помiтив ©© хвилювання. - Ет, не патякай зайвого. - Нiколи не думав, що любов - зайвина,так само напiвжартома говорить Григорiй Стратонович, але Степанидi зараз не до жартiв, i скорбота проходить ©© обличчям, тремтить у щойно вибитих зморщечках бiля носа i забива╨ться пiд повiки. Але жiнка якось опанову╨ себе i навiть у подивi поводить плечем: - I чого ти сьогоднi так багато говориш про любов? Заднiпровський ясно поглянув на свою зведену сестру, пiдвiвся i простягнув уперед могутнi ручища молотобiйця: - Пита╨ш чого? Бо маю тiльки цi простреленi руки i лише одне нiчим не обкарнане багатство - зветься воно любов'ю!.. Це не диво, коли хтось у сво© вiсiмнадцять чи двадцять рокiв покоха╨ когось. Це любов для себе, чи для двох, чи для свого вогнища. Я не гуджу i ©©, але горджусь, що маю бiльшу любов. Вона, як спадщина, дiсталась менi вiд мо©х батькiв, од ©хнього хлiба i пiснi, вiд чарiв нашо© м'яко© задумано© природи i вiд мо©х побратимiв по сердечностi, по мислi i збро©. I хоч я зараз живу на злиденному пайку, а моя дружина, поки розрiже хлiб, кiлька разiв ножем викреслю╨ на скоринцi пайку дiтям i менi, я б за все разом узяте золото Рокфеллерiв не вiддав би й частки свого багатства. Бачиш, як розхвалився перед тобою, бо таки маю чим. Степанида посмiхнулась i зiтхнула: - Який ти щасливий i... нещасний, брате. Григорiй Стратонович нахмурився, в душi ворухнулись його жалi i невдачi, але вiн одiгнав ©х i обурився: - Чого ти мов з гарячки заговорила? Чому я нещасний!? - Бо рiзна погань смика╨ тебе, мов горох при дорозi. - I це тому, що я iду по дорозi. А зверну я, зверне другий, третiй з дороги, то погань i виповзе гадиною грiтися на сонцi. - Але як вона жалить тебе! - Так, вона може вжалити мене, принизити мою гiднiсть у очах збайдужiлих людей, потьмарити мiй день, а проковтнути - не проковтне. I не роби мене безщасним, бо велике щастя було в мо╨му життi: коли гримiло над усi╨ю землею, я, як умiв, i руками, i плечем, i грудьми одводив нещастя од людей... Колись мене дивував сво╨ю поетичною силою один образ iз пiснi: "А я тую чорну хмару рукавом розмаю. А прийшов час - i я теж розганяв найстрашнiшу хмару i живим вийшов з-пiд не©. Це, сестро, зветься не слiпим, а справжнiм щастям. - Вiн легко, обома руками пригорнув Степаниду i забубонiв ©й у саме вухо: - й поменше думай про всяке таке, бо в свiтi ╨ над чим кращим думати. Та й погостюй у нас ще з деньок. Обличчя Степаниди трохи розпогодилось: - Добре, що ти такий у мене... - Сякий-такий Пантелiй, а все-таки веселiй, - засмiявся Григорiй Стратонович. - Так побудеш iще деньок? - Не виходить - уже канiкули закiнчуються. - Та и у дзвiницi жити гiрше, нiж у хатi, - насмiшкувато примружив очi. - I це правда, - не стала заперечувати. - В нiй од холоду i тiло, i костi нiмiють. Це не оселя, а наслання якесь. - Зате дiти пiд великими дзвонами ростуть! Прикмета гарна! Степанида пiдперла рукою обличчя. - Лишенько мо╨ iз такою прикметою. - Це ж тимчасово, - заспоко©в ©© Григорiй Стратонович. -Завтра-позавтра переберемось у землянку i заживемо, як люди. Сьогоднi вже й скла роздобув на вiконця, поцiнно дiсталось. - Ще и радi╨, наче бога за бороду пiймав, - докiрливо похитала головою. -Хтось би iнший, на тво╨му мiсцi, при тво©х заслугах, уже в палацi сидiв би. - Облиш, Степанидо, старi мелодi©, страх як не люблю ©х, - одразу нахмурився Григорiй Стратонович. - Прийде час - i в палацi буду жити. Жiнка недовiрливо подивилась на брата: - Коли ж вiн, романтику мiй, гордiсть моя, прийде? - Коли всi люди матимуть палаци чи щось подiбне. Не ранiше i не пiзнiше. - Подвижництво i знову подвижництво, а якийсь тобi хитрий Безбородько вже й зараз у палацi сидить i пiдсмiю╨ться над такими, як ти. Григорiй Стратонович пильно подивився на сестру i постукав себе пальцем по чолу: - В тебе голова чи ©© ерзац на плечах? Голова?.. То нагадай менi випадок з iсторi©, коли чеснi люди мали бiльшi матерiальнi вигоди, нiж пристосуванцi чи злодi©? - Здаюсь, брате, перед тво©ми знаннями, тво╨ю логiкою i слов'янським сто©цизмом. Ти в мене найкращий випадок, - не розсердилась, а мило посмiхнулася жiнка. - Добре, що твiй тато, овдовiвши, знайшов мою маму... Який вiн рослий i гарний був! Пам'ята╨ш, як ми на ©хньому весiллi у виярку за хатою танцювали. - Кому що в головi, а тобi танцi i в церквi згадуються, -засмiявся, махнув рукою Григорiй Стратонович. - Ти вмiла крутитись, як голуб-вертун. - I це все уже назовсiм вiдiйшло, - зiтхнула, задумалась Степанида, - i дитинство, i життя батькiв, i твоя молодiсть. Тiльки мамина хатка iнодi так нагада╨ всю передчасно втрачену рiдню, що i сльози, й iскри аж бризнуть з очей. - Порiдшав наш косарський рiд, - i собi зiтхнув Григорiй Стратонович. - Пiдкошував усюди вiн смерть, але и смерть косила його. - Вiн бережно посадив сестру на ослiн, уважно подивився на не©. - Та журба журбою, а жити треба. Чи не дума╨ш ти iнколи, що живеш тепер, як у дуплi? Смуток нi розуму, нi сорочки не дасть. На людях треба побiльше бувати, сестро, на людях! - Вони такi ж нещаснi, як i я, - стрепенулась i пiдвелася iз ослона. - Хм! Новину вiдкрила! А щастя ©м, гада╨ш, союзники з-за морiв попривозять? - невдоволено хмикнув Григорiй Стратонович. -Вони ж, люди, з сльозами посiють його, але дочекаються сво©х великих жнив. Хочу бачити в цьому посiвi справжню зернину i сво╨© сестри. Бiльше нiчим тебе не можу втiшити. Плакати з тобою не сяду за один стiл... Ну, прояснись, невдашечко моя. Ти ж така добра, славна, тiльки занадто крихка душа в тебе, мов колосок у жнива. - Вiн знову пригорнув Степаниду, поцiлував у надбрiв'я i зразу ж приклав пальця до уст: - Теб