пригасли на обличчi, а з очей стекла весела олiя. - Е, про це довго треба казати, а в мене зараз нема нiякого часу, - переможно став на пiднiжку бiля перелазу, вискочив з подвiр'я i прихапком зашумiв снiгами на другу вулицю. Захеканий, я зупинився посеред бiло-рожево-блакитного дня, з яким саме сонце гра╨ в пiжмурки: зиркне собi на нього - i схова╨ться за хмару, i знову зирк - ага, не знайшов мене! "Стук-стук-стук"!.. Е, це ж не сонце стука╨, а дятел у червонiй шапочцi. Вiн, трудяга, вчепився нiжками в нашу стару грушу i так вибива╨ в барабан, мов запрошу╨ всю столярську вулицю до танцю. Груша дослуха╨ться до пташино© музики i осипа╨ на землю, на дятла i на його шапочку волохату паморозь. Чи ж зна╨те ви, що наша груша - не просто собi груша, а шматочок iсторi©? Це так вирiшили в школi всi вчителi, а ©х у нас зараз не один, як було перше, а чотири. Дво╨ iз них навiть у газетi друкуються: той, що пiдпису╨ться вигаданим прiзвищем, - пише весело, а той, що пiд сво©м, - тiльки сумно. Але це не завадило ©м звернути увагу на нашу крислату грушу. I тепер я теж iншими очима дивлюся на не©, i на ©© цвiт, i на плiд i навiть люблю iнколи притулитись до шкарубко© кори, щоб почути, як ворушиться пiд нею сiк i недалека минувшина, що найбiльше сто©ть менi в очах червоним козацтвом... Хiба забудеться, як за селом у рожевих гречках, у гарячих соняшниках, у червонiй пшеницi зчепилися смерть i життя! Тут у передостаннiх корчах шматок старого, прибулого з ╙вропи, свiту стявся з червоними козаками. Над клубками коней i людських тiл висвистували, злiтали шаблi, бiля сердець i в серцях ламалися списи, мов люди, плакали скалiченi конi, стогнали, кликали матерiв i найгiршими словами лаяли матерiв пораненi, i пiд копитами хрустiли костi. З гарячих соняшникiв, з рожевих гречок i червоних пшениць бiй перекинувся в село, корчами людських тiл вклублювався у вулицi й вулички. I тут, коло тинiв, коло бiлих хаток, побiля вуликiв i вишень, заточуючись, падала, пiдiймалась i знову падала Антанта. Бiля нашо© грушi припали з кулеметом два червоних во©ни, вшкварили вогнем по захаращенiй чужими мундирами вулицi, i, розповзаючись, вогнем вiдповiла ©м вулиця. Кулi, на щастя, оминули червоних козакiв, та не оминули нашу грушу... Я не раз придивлявся до ©© обiдраного, свинцем начиненого стовбура. I не раз я зустрiчався з козаками красивими, завзятими, веселими. Вони приголубили мо╨ дитинство, пiд ©хнiм прапором, умлiваючи од радостi, я колись ви©хав за село... I все життя я вiдчуваю над собою безсмертне крило червоного прапора. I, напевне, до останньо© хвилини менi в очах будуть стояти оцi розколиханi блакитнi свiти, якими пролетiли на конях червонi козаки, пролетiли, наче з легенди, й увiйшли в легенду. Я й досi пам'ятаю, як у мо©х рiдних Дякiвцях пiсля бою плакали осиротiлi конi: вони ранiше дiзнавалися i ранiше оплакували убитих, анiж матерi й дружини... I хай мою i дитячу, i довiчну любов приймуть отi лицарi революцi©, якi шаблями видобували новий свiт, щоб ми стояли посеред дня! I хай простять менi деякi скептики пристрасть до коней, бо так склалося мо╨ дитинство: на ©хнi сльози вiдповiдали мо©, дитячi, сльози... Раптом у мо© згадки натрушу╨ться переливчасте дзеленчання машталiрського дзвоника. Я оглядаюсь - i вiрю й не вiрю сво©м очам: вулицею, вигнувши ши©, мчать вiтроногi лошата, паморозь накинула на них заволохаченi скатертi, а за ними на крильчастих санках, учепившись у вiжки, сто©ть розпашiлий i гордий дядько Микола. Шапка в нього по-парубоцьки збита на вухо, кожух нарозхрист рве його назад, вусища ж метляються на всi боки, то розкриваючи, то затуляючи дядькову посмiшку. Позад нього, скульчившись, як скорботна тiнь, сидить тiтка Ликерiя, а за нею весело, немов м'яч, пiдскаку╨ мiй ровесник Iван. Значить, у дядьковiй калитцi висвистiвся вiтер, i дядько зiбрався на лошата. Я високо пiдiймаю свою заячу шапку, з не© випада╨ нив, i я верхом i низом вiтаю дядька. Це, видать, йому дуже подоба╨ться, вiн осаджу╨ бiля мене лошат i кива╨ на них бровами й вусищами. - Ну, як?1 - Змi©! - кажу лише одне слово. Моя вiдповiдь медом маже дядька Миколу. - Змi©! - задерикувато округлю╨ рота, а далi так ляска╨ батогом, нiби когось пiдсiка╨: - Хай собi Антанта аж пiниться, а хлiбороб жити буде! Ми з Iваном значущо ззирнулися, але засмiятися побоялись, щоб не розгнiвити веселуна. Це коли в нашому селi не знали, що таке Антанта, дядько Микола, як тонкий знавець рiзних мiжнародностей, посво╨му розтлумачив незрозумiле слово. - Живе собi в ╙вропi, чи не пiд крильцем само© Англi©, один король, на ймення Антон. Ну, а в нього, - бачте, в сiмейному дiлi навiть у королiв не все шито-крито, - ╨ вреднюча-превреднюча жiнка Антанта, Антониха, по-нашому. Здавалося б, що ©й, цяцi з-за моря, треба до нашо© землi i дядька? Так нi, усе сичить i сичить, i вогнем диха╨ на нас. З велико© злоби i малого розуму зiбрала вона з усiх усюд найманську челядь, ткнула ©м рушницi в руки, галети в зуби, покинула свого Антона i притарабанилась аж до Одеси, щоб воювати з нами. Ну, а що вона матиме з цього? Одну дулю, навiть без маку, бо ми ©й з фронту обiб'╨мо i ребра, i хвоста, а тим часом король Антон iз тилу ожениться на якiйсь молоденькiй мадемуазелi - i шкреби тодi, Антанто, в потилицi, бо таке дiло... Щоправда, через якийсь час дядько Микола постарався забути свою небилицю i вже серйозно пояснював, що Антанта - це каолiцiя. А коли хтось допитувався, що означа╨ "каолiцiя", дядько з жалем дивився на нього, як на Пилипа з конопель, i казав: - Та це, чоловiче, навiть ярмарковi кури знають, а мо© вже й забути встигли. Отак чогось нiхто й не добився вiд нього, що то за каолiцiя... - Тату, ви ж обiцяли нас прокатати з вiтерцем! - нагаду╨ Iван. - Можна й з вiтерцем, за цим дiло не стане, - погоджу╨ться дядько Микола, а тiтка Ликерiя безнадiйно зiтха╨. - Ти чого, люба, журишся, наче останн╨ спекла?.. - Ой людоньки добрi, - стогне тiтка Ликерiя i так говорить, нiби перед нею зiбралась громада. - I нащо, скажiть, я виходила замiж за цього свавiльця? . - Тiльки для того, щоб не продешевити i в дiвках не засидiтись, - одразу ж вiдповiда╨ дядько Микола. А тiтка знову скаржиться невидимiй громадi: - Через цi лошата, людоньки, мiй ошуканець залишив нас без ложки молока. А воно ж, повiрте, було таке, що зорi стояли в ньому. - А мiсяць не купався в тво╨му молоцi? - безневинно запиту╨ дядько Микола. Але тiтка Ликерiя навiть бровою не повела на свого мужа, а далi питала поради в людей: - Як нам тепер, кревнi та рiднi, жити без набiлу? - Що набiл, головне - рух, i наш, i мiжнародний... От вгоду╨мо, чу╨ш, кабана так, щоб сало було на двi долонi... Тiтка Ликерiя скривилась i вдарила долонями по кожусi. - Де ти бачив сало на двi долонi? - На нашому кабанi, гляди, ще й товще буде. - А щоб тебе та бодай тебе! I тут хвальби повнi торби! - нарештi посмiха╨ться тiтка i за спiвчуттям зверта╨ться до мене: - Ма╨мо ж порося трохи бiльше за рукавицю, ще коли його кинемо на годування, а чоловiк уже сало мiря╨! - i зверта╨ться до дядька: - Гляди, ще здохне воно. - Не здохне, дорiжемо, - втiша╨ чоловiк жiнку. - Дядьку, а масть ви пiдiбрали в самiсiньку точку? - допитуюсь я, бо не дуже схоже, щоб лошата були найкращi на всю Лiтинщину. - А як же iнакше?! Ось подивись - тепер срiбло на них, - ворухнув батогом паморозь на пiдручному, - збереш срiбло - золото побачиш. Жаль тiльки, що на борозному дрiбна зiрка. Але я ©© бiлою фарбою збiльшу. - А господи, чи ти недоколиханий, чи в тiм'я битий? -обурю╨ться тiтка Ликерiя, не сумнiваючись, що на борозному таки побiльша╨ зiрка. - Сiдай, Михайлику, провезу, як президента, i плати не вiзьму! - крутнув дядько батогом над головою, а лошата прищулили вуха. Я вискакую на духмяне з ромашкою сiно, охоплюю руками Iвана, а дядько гикнув, трусонув вiжками, цьвохнув батогом. I от пiд копаницями тьохнув, присвиснув мерзлий снiг, попереду заспiвав дзвоник, а вiд саней, все бiльше дивуючись, почали втiкати паркани, городи, дерева й хати. - Ой, не жени так, Миколо, бо всi мо© кiсточки, мов на решетi, перетрусиш, - - застогнала тiтка Ликерiя, а ми з Iваном засмiялися. - Чу╨ш, не лети, мов байбас на весiлля. Та хiба тепер дядько Микола почу╨ голос жiнки? - Вйо, мо©, не чужi! - шаленi╨ вiн, шаленi╨ снiг, зриваючись з-пiд копит i з-пiд крил саней, шаленi╨ свiт, дугами вiдлiтаючи вiд нас. От у мою душу вскакують i починають борюкатися острах i радiсть, а невидимий швець у мiжплiччя забива╨ цвяшки. А лошата вже не чують пiд собою землi - зда╨ться, от-от санки пiдiймуться вгору й полетять над здивованим селом. О, вже й знялися вони! Несподiвано ми чу╨мо трiск, щось пiдкинуло нас ближче до сонця i жбурнуло набiк? ми всi, наче картопля, вивалю╨мося у снiг, а зверху нас накрива╨ сiно, i рожни, i дошки, що повилiтали з саней. Я тягнуся рукою до обличчя - як воно там, а до мене водночас долiтають два голоси: - Тпру, тпру, змi©! - Хiба ж ти чоловiк? Хiба ж у тво©й голомозинi трима╨ться розум? Чи ти покалiчити-осиротити дiтей найнявся? Дiточки, лебедята мо©, чи ви живi-здоровi? Коли я, обтрушуючи снiг i сiно, пiдводжусь на ноги, то бачу присоромленого дядька Миколу i. вкрай обурену тiтку Ликерiю. Тепер з не© сипався снiг, наче з дерева, а на ©© жовтих лицях займалися давно пригаслi рум'янцi. - Хiба ж я вiдав, що вони такi? - справдову╨ться провинник. У нього навiть вуса посмутнiли. - От усе ж село зна╨, що маю в руках ведмежу силу, а вдержати цих змi©в нiяк не змiг. Та за цi лошата ми з тобою, голубко, озолотимось вiд голови до самiсiньких п'ят. - Аж до самiсiньких п'ят? - враз подобрiшала тiтка Ликбфiя i чогось зиркнула на сво© закаблуки. - Ще й за п'ятами трохи лишиться, - не моргнувши, запевня╨ дядько Микола, i ми всi почина╨мо смiятись. - I що ви скажете на це? - примирливо розводить руками тiтка Ликерiя. - Самi бачите: чоловiк у мене-як дуб, а розуму в баняку - з жолудь. - I нащо мо© слова красти? - не сердиться, а посмiха╨ться дядько Микола й почина╨ вкладати в сани дошки, рожни й сiно. - Сiдайте, сiдайте, на щастя, не обломились. - Ви собi як хочете, а я пiшки, бо ти, нерозсудливець, i душу на цвинтар завезеш. - Тiтка Ликерiя рiшуче обмина╨ санки й пряму╨ додому. - I нащо трудити ноги, коли своя худобина ╨? - диву╨ться дядько Микола, торка╨ться рукою потилицi, а далi зверта╨ться до нас: - А ви, збитошники, теж пiшадрала додому пiдете? - А ми, дядьку, з вами хоч на край свiту, бо так ще нiколи не ©здили. - Правда? - радi╨ дядько Микола, i щось дитяче, зворушливе проходить по його кирпатому, веснянками приiмленому виду. - Правда, дядьку. - Ну, спасибi, спасибi, - дяку╨ менi, хоча б треба було зробити навпаки. Пiсля цього дядько Микола поважнi╨ i вже без вiтерця довозить нас до свого двору, де смачно чуха╨ться об рiжок комори оте, з рукавицю завбiльшки, порося, на якому ма╨ бути сало аж на двi долонi. Дядько Микола одразу дiста╨ вепра кiнчиком батога: - Ти чого, безпардоннику, вичуху╨ш сало? Це для того тебе году╨мо, як герцога? Безпардонник кувiкнув, вiдскочив убiк i здивовано задер на дядька рожевого п'ятака. - Красивий, красивий, - пiдхвалю╨ його дядько, а нам з Iваном знову ста╨ весело. Вiд дядьково© оселi я проворно вискакую в завулок i мету на ковзанку - землi пiд собою не чую. Заяча шапка спада╨ менi на очi, я поправляю ©© помахом голови i мало не налiтаю на батька. Рослий, широкоплечий, вiн легко йде по землi, дарма що на його плечах лежить кропив'яний, певне, з пашнею, клунок. Побачивши мене, батько сповiльню╨ ходу i примружу╨ одне око, оте, в якому й побiля якого найбiльше назбиру╨ться насмiшки. - Ти куди отак метеш? - Чого це мету? - А хiба не бачиш, як за тво©ми ногами метелиця знiма╨ться? - Я назад не дивлюся. - Все часу нема?.. То, виходить, скоком-боком--i на ковзанку? - Чого скоком-боком? Я прямiсiнько-прямо iду собi. - Воно ж по чоботях видно, що прямо: один дивиться на лiд, а другий на шевця. I тобi ще не надокучила ковзанка? - Чого б вона мала надокучити? - Ти ж туди ходиш, як пiп до церкви. I за що тiльки тебе вчителька хвалить? - А ви й не зна╨те? - вiдповiдаю смiливо, бо тато, бачу, в гуморi. - Нi, поки що не знаю. - То пояснити? - Пояснюй. - За те, що в мо©й головi менша╨ полови. - От чого не бачу, того не бачу. Я роблено зiтхаю: - Зблизька, тату, завжди гiрше бачиш, особливо в свого. - Яким же ти язиканем ставi - диву╨ться i посмiха╨ться батько, i посмiхаються усi темнi крапки в його сiрих очах. - А тепер - гайда додому. Радiсть одразу наче вiтром здмухнуло, серце мо╨ пада╨ в холод, а губи кваснiють. - Чого це знову додому? Я ж тiльки-тiльки з дому. I дров нарубав, i Обмiннiй сiна заложив, i мамi води принiс. - Не переробився? На цю каверзу я вже й не знаю що вiдповiсти, але так менi ста╨ гiрко, що й не кажiть. Батько це помiча╨ i вже говорить лагiдно, без насмiшки: - Треба, Михайлику, змолоти гречки, - поворухнув на плечах свого кулика. - На жорнах? - питаю невдоволено, бо страх як не люблю крутити жорна: виха╨ш ними, а тобi аж усерединi виха╨ться. - Нi, на вiтряку. - На вiтряку? - оживаю трохи. - Ми з вами по©демо на вiтряк? - По©деш, синку, сам, бо менi зараз треба йти на роботу. Найнявся - продався, - i тато посмутнiв. Тепер вiн аж вилузувався iз шкури, щоб заробити на корiвчину. - На чому ж я по©ду? Тато зганя╨ з очей далеке видiння i насмiшкувато зирка╨ на мене: - Догадайся сам, ти ж страх метикований у нас. - Аби ж ви так завжди казали. - Тебе похвали, то хата догори дном стане. То не догадався, на чому по©деш? - Еге, догада╨шся, що у вас... - Запряжешся у сво© санчата та й, присвистуючи, пометеш з гори у долину. Скiльки тут тi╨© гречки? А вже скоро свят-вечiр. Треба стiльки млинцiв напекти, щоб ти за ними не бачив мене. То як? - Де мо╨ не пропадало! По©ду, тату! - О, тепер бачу, що в тво©й головi трошки поменшало полови. Iнший би, певне, бiльше сурмонився. - Та хiба ж я не ваша дитина? - одразу набиваю собi цiну, за це схоплюю "лепетун" i вже безжурно йду за батьком, намагаючись попасти у його слiди. А кроки в мого тата широкi, й, коли йому доводиться йти кудись iз мамою, вона проха╨, щоб вiн притримував ноги вуздечкою... От уже клунок i хворостина вiд собак лежать на санчатах. Я вчеплююсь у мотуз i, як завжди, без особливо© радостi вислуховую усi маминi остороги: - Ти ж не лети, як без голови, бо впрi╨ш i простудишся. А коли вискочить яка-небудь собака, то май розум пiд чуприною, коли вона його не ма╨. Як по©деш до вiтряка, не вергай клунок поперед себе, бо пiдiрвешся i треба буде шептуху кликати. Попроси когось пособити. А увiйдеш у вiтряк, скинь шапку i поздоровкайся по-людськи. I не гасай вiд мучника до коша; вiтру там без тебе вистачить. Борошно ж укладеш так, щоб гузир був зверху. I не забувай... - Не забуду, мамо, - одразу ж забуваю добру половину ©© осторог, смикаю санчата i вихоплююсь за ворота, що й досi мають звичку розмовляти з вiтрами й морозом. А за ворiтьми ширша╨ день, переганя╨ аж до неба пiдсиненi тiнi, а в саме небо врiзались вiтряки i намотують на сво© крила сонячнi нитки i час. Вiдколи пам'ятаю себе, я люблю вiтряки, люблю посвист ©хнiх крил, гудiння млинових жорен, i присвист, i зiтхання ковша, коли вiн вбира╨ в себе зерно. Вiтряки навiть входять у мо© сни, оживають у них, як люди, i говорять, як люди. Я завжди з радiстю ©хав на вiтряк i з дiдусем, i з батьком, а тепер уперше ©ду сам. Це мене робить бiльшим у сво©х очах: я вже зараз не якийсь шибеник, лихотворець, очмана, торохтiй, пошкодерник, паливода, нечупайло, а батьковi-матерi помiчник, який може i на людей подивитися, i себе показати. От аби ще на менi галiфе було, то пишався б я, мов турецький бiб у горосi. Але мати не дуже поспiша╨ вгнатися за модою i навiть запевня╨, що за галiфе скорiше будуть чiплятися собаки. З фiльварку, прошурхотiвши через ребристий мiст, я опиняюсь на тiй дорозi, що вiддiля╨ поле вiд левади. На левадi за верболозами тепер зiбралося стiльки синяви, що можна в нiй брести по колiна, як водою. А як вигра╨ на рiчцi прострiлений сонцем лiд! Ось де я мав розкошувати з вiтром, аби не стрiвся з татом. Та хiба i зараз не можна з санчатами звернути на леваду? От поверну на городи i побреду по колiна в синьому цвiту. Поки отак розмiрковую, мене почина╨ наздоганяти скрип саней i форкання коней. Навiть не оглядаючись, я узнаю, що це ©де хтось iз небагатих людей, бо упряж на конях не рипить ремiнням, не обзива╨ться залiзом. Я звертаю з дороги, щоб дати дорогу коням, i радiсно стрiчаюсь з поглядом кошлатобрового дiда Данила, рiдного брата мо╨© бабусi, який теж ©де на вiтряк. Цiле лiто дiд Данило живе на пасiцi в лiсах, а увесь рiк пахне вощиною, медом i травами. Вiн ма╨ дуже гарнi, що плачуть на морозi, очi, лагiдну посмiшку i трохи скорботнi уста, на якi не назбирувались нi злоба, нi погане слово. I такий вiн увесь чепурний та охайний, що менi одразу хочеться кудись заховати сво© руки. - О, Михайлику, бач, де ми здибались з тобою! - радiють дiдовi очi, i радiють сльозинки в них. Вiн уста╨ iз саней, пiдходить до мене й кладе велику руку на мою шапку. I навiть од дiдового кожуха вi╨ не чимбарнею, а зiллям. - Як ти, дитино, живеш? - Добре, дiду, живу. - Воно й видно, - смутнi╨ весняний цвiт в очах старого бджоляра. - А де ж Обмiнну подiли, що сам чешеш на вiтряк? - Позички притерли ©й ногу. ╙ ж такi люди, що не мають до худоби нiякого понятiя. - На корову ще не розжились? - Нi. - Вчишся ж добре? - Добре, дiду. - Чував, що ти свiжопам'ятний у нас. Вчителька вуха не крутить? - Вона в нас добра. - I все одно вам треба, хоч зрiдка, крутити вуха, - вiд цього розум прибавля╨ться в головi. Чого ж ти до мене влiтку на пасiку не при©жджав? - переклада╨ мiй клунок у сани, а санчата причеплюе до рожна сво©х саней. - Якось так вийшло, - сам дивуюсь, як я не заглянув на пасiку. - В новому роцi неодмiнно при©ду. - Гляди ж менi i вважай, що новий рiк уже почався. Ти зна╨ш, як вiн почина╨ться? - вмощу╨ мене побiля себе i прядiвляними вiжками торка╨ коней. - Нi, не знаю. - Може, розказати, чи ти не з цiкавих? -смiються i плачуть дiдовi очi, - Мама кажуть: такий цiкавий, що далi вже нiкуди. Розкажiть. Дiд Данило пуска╨ в бороду i в вуса таку посмiшку, наче вiн трохи глузу╨ сам над собою, i неквапливо почина╨ розповiдати: - Оце ж коли зима обрива╨ з днiв тепло, коли вони стають найменшими i найхолоднiшими, то коваль над ковалями - сам Сварог - у сво©й кузнi ку╨ новорiчне сонце, ку╨, не покладаючи рук, ще й придивля╨ться, щоб нiде не було окалини, бо тодi влiтку не вигрiються нi люди, нi худоба, нi дерева, нi рослини. Вiн у цьому зна╨ толк i трудиться на совiсть. От ску╨ вiн сонце i кличе до себе велетня Коляду. При©жджа╨ Коляда, впряжений у сво© сани, як ти в сво© санчата, вкладе на них сонце i ©де та й ©де, i ©де та й ©де з ним аж до самого неба. До©де до неба, до нахололо© сонячно© оселi, пiдважить сани, а сонце скiк з них у свою оселю, а з не© i вигляне до людей. От з цього дня i почина╨ться новий рiк. Бач, ти й не читав такого? - бринить насмiшка в голосi старого. I хоча я знаю, що це казка, а все одно вже бачу в кузнi коваля над ковалями Сварога, а бiля самiсiнького неба стрiчаюся з Колядою, помагаю йому пiдважувати сани з сонцем, ще й одним оком заглядаюв ту оселю, де живе сонце, - може, воно теж ма╨ дiтей, то я з ними на ковзанку побiг би. - От ми й при©хали, - дiд руйну╨ мо╨ видiння. Я зiскакую з саней i знову опиняюся перед iншою казкою - перед посивiлими крилами вiтряка, що впилися сонцем i струшують на землю сльози. На вiтряку сьогоднi завiзно. Бiля мiшкiв i на мiшках стоять i сидять селяни, а дехто навпочiпки грi╨ться коло макiтри з розжареним вугiллям. Помiж хлiборобами дженджуриться в розкiшнiй синiй бекешi i сивiй смушевiй шапцi Юхрим Бабенко. I хоча вiтер наскрiзь продува╨ вiтряк, Юхрим не застiба╨ сво╨© бекешi, - хай усi бачать його австрiйське галiфе та англiйський френч, пiдперезаний ременем з долоню завширшки. Юхрим таки доскочив свого: спочатку став працювати у волостi податковим збiрщиком i, хоча люди прозвали його волосним здирщиком, все одно якось вискочив у повiт i працю╨ там аж фiнiнспектором. На новiй службi вiн ще бiльше запишався, зашляхтився, але став менше вживати писарських слiв - кинувся до полiтичних. Тепер, кажуть, до Юхрима попливли грубi грошi, не стiльки чистi, як нечистi. На його весiллi, розповiдали гостроязикi, навiть пташине молоко було, а оркестр при©хав з Вiнницi i для господаря грав тiльки польку-бабочку. На службi зеленi Юхримовi очi помаснiшали, коржастi щоки пiдiйшли, притопили носа. Причепи пiд нього кiлька волосинок - i кiт котом. Я стою бiля дверей, вбираю в ноги м'яке гудiння вiтряка, i менi зда╨ться, що Юхрим от-от замурчить. Вiд цi╨© зовсiм непотрiбно© думки смiх ну нiяк не може втриматись усерединi. Я його чавлю, притримую губами, а вiн пирска╨ i надима╨ мо© щоки. Нi, видко, не вийде з мене, як говорить дядько Володимир, гречно© дитини, - пiду я в свiй перчистий, веселогубий рiд. Юхрим пiдозрiло черкнув мене поглядом раз, удруге i в'©дливо запитав: - У тебе, жовтодзюбе, ╨ баланс у головi? - Натурально! - зопалу вiдповiдаю Юхримовим словом, а воно одразу спалаху╨ в круглих очах iнспектора таким зеленим зловiстям, що я враз прикушую язик i розпутую ноги. - Ти ще смаленого вовка не бачив? - пригинаючись, посунув на мене Юхрим. Я опиняюсь за ковшем i звiдти здивовано й перелякано перепитую: - Смаленого?.. Нi, не бачив. - То побачиш! - обiця╨ Юхрим i намага╨ться вхопити мене рукою за вухо. Я вiдскакую далi, а фiнiнспектор ста╨ на мо╨ мiсце й продовжу╨: - Побачиш, побачиш! Як не тепер, то в четвер. Без смаленого вовка в тебе не обiйдеться... I Юхрим таки вгадав: не один раз у недобрi четверги крутився бiля мого слова той смалений вовк, який одне око засклив вульгарним соцiологiзмом, а друге гнiтючо-сiрою пiдозрою... Та це було потiм... А зараз я маю неждану допомогу. До Юхрима пiдходить отой дядько Шевко, що вилiта╨ з усiх служб, i презирливо пита╨: - Ти чого, огиднику, причепився до дитини? Ще рано з не© податки тягнути - дай пiдрости. - Та хiба я за податком? - розгубився Юхрим. - А що ти iнше вмi╨ш? Ти вже й на рiдну матiр, i на стеблину, i на зернину дивишся очима збiрщика. Нападлючив у селi, нападлючиш i в мiстi. - А ви не збирали в селi подать iз городiв? - ошкiрився Бабенко. - Так то ж була весела подать. У тебе на таку нiколи не вистачить кебети, - неждана добрячо-хитра посмiшка почина╨ решетувати на обличчi дядька Шевка усi його веснянки: чоловiк, певне, згаду╨ свою останню посаду, прицмоку╨ устами й нiчутiнку не журиться. Минулого року його таки призначили уповноваженим по розподiлу садибних дiлянок. Дядько Шевко охоче взявся за цю роботу i встановив собi за надiл садиби незаконну оплату: двi пляшки самогону, десять я╨ць i кусень сала. Правда, увечерi вiн свiй прибуток чесно пропивав iз людьми, - нiчого не приносив додому. I все б у нього було гаразд, якби одна тiточка, в яко© не було шматка сала, не поскаржилась на нього дядьку Себастiяну. За Шевка взявся громадський суд. Судили його в школi, згадували провини в минулому i дивувались, як вiн знову пролiз на посаду. Нарештi хтось запитав Шевка: - I ти, дрiбносовiсний, не мiг нарiзати бiднiй жiнцi город без сала? - А на чому б я тодi я╨чню пряжив? - обурено вiдповiв Шевко. I це на©вне оправдування привернуло всiх до бiдного дядька Шевка. Школа затряслась од смiху: реготали i слухачi, i суддi, i позовниця. Вона першою сказала: - Вiдпустiть його додому пряжити я╨чню. Шевко заклiпав повiками i зворушено заговорив до позовницi: - Спасибi, серце, i ходiм до мене на вечерю. Я, чу╨ш, як добре попо©м, то моя душа тодi наче на подушцi лежить... А от на мене вiтром налiта╨ чорнобородий журавлистий мельник Iван, який живе за рiчкою i ма╨ дуже гарну жiнку. Вiн теж, як бiльшiсть дорослих, ма╨ звичку прикидатися, не впiзнавати тебе I так говорити з меншими, нiби вони тiльки сьогоднi побачили свiт. Але хiба нам звикати до цього? - Ти що, при©хав сюди зуби продавати? - грима╨ дядько Iван i одразу робить три справи: грiзно витрiщу╨ очi, трясе бородою i витрушу╨ з не© муку. - Нащо менi ця кумедiя? - споважнiвши, вiдповiдаю на запитання запитанням i, статечно торкнувшись рукою шапки, вклоняюсь мельниковi. - А чого ж ти щоки, як на вiтер, надима╨ш? - Щоб краще вiтряк молов. I це дуже подоба╨ться мельниковi. Тепер уже вiн сам почина╨ смiятися: - То ти, видать, хазяйська дитина. Чи не пристанеш до нас у прийми? Тут уже я не знаю, що вiдповiсти, тiльки мовчки дивуюсь: чого це всi дорослi так люблять говорити дiтям про сватання, одруження i прийми? Деякi родичi пiдбирали менi молоду ще тодi, коли я й до школи не ходив. Напевне, думають: нам оте в головi, що i ©м? Дядько Iван, очевидно, догадався, що передав кутi меду, i вже пiдходить з iншого боку: - Ну, а ти часом не циганське або волоське дитя? - Та нi, я бiленький. А от ваша Люда чорнява, - може, вона волошка? - То ти навiть мою Люду зна╨ш? Чий же ти будеш? Ой дядьку, дядьку, добре ви зна╨те, чий я, i краще б не питали цього. Менi одразу ста╨ незатишно на серцi, бо згадую одну з сво©х найбiльш нецiкавих пригод. Вiтряки завжди вабили нас, малечу, i сво╨ю красою, i якоюсь та╨мничiстю, i розмовою з самим небом, i особливо крилами, до яких, коли вони поволi рухались, можна було причепитись, на дурничку покружляти, завмираючи, побачити невидимi з землi села, ще й показати пастушкам свою одчайдушнiсть. Робили це хлопчаки, робив i я. I от одного разу, коли, зата©вши подих, я розкошував на крилi, хтось неждано зв'язав мене руками, вiддер од крила, а далi влiпив кiлька ляпасiв по тому мiсцi, яке найбiльше провинилося перед людьми. I тiльки пiсля тако© операцi© я побачив не так сердитого, як наляканого дядька Iвана. Раптом вiн пригорнув мене до себе, i в його очах я побачив велику тугу. - Що ти робиш, дитино? - аж застогнав мельник. - Зiрвешся з крила - батька-матiр осиротиш або на безвiк залишишся калiкою. Жаль буде життя, та нiчого не зробиш... Не гнiвайся на мене - бив тебе не я, а моя печаль. Отi слова i туга в очах одразу розтопили бiль i образу. - Не будеш бiльше так робити? - провiв дядько рукою по очах. - Нi. - Побожись. Я побожився. - От i маю собi хрещеника, - посмiхнувся мельник i попрощався зi мною, як з дорослим... Напевне, й дядько Iван згадав оте давне, але заговорив про iнше: - В тебе яка гречка? - Яка ж вона може бути? - Золота чи проста? - Мiшана: трохи золота, а трохи проста. - Значить, на багатство йдеться, - жартуючи, дядько Iван засипа╨ в кiвш мо╨ зерно, а мене ставить до мучника. - Чого ви пропустили на дурняк замурзу? - невдоволено забурчав Юхрим Бабенко. - Бо нема в дитини нi галiфе, нi бекешi, - безжурно вiдповiв мельник. - Еге ж, еге ж, - погодилось кiлька голосiв. - Малого треба ранiше вiдпустити. - I добрi людськi очi сво©м теплом огрiвають мене. Я червонiю од людсько© доброти i схиляю голову до мучника. А в нього вже летить-труситься мука, ще й окантову╨ себе чорною лускою. Це ж так при╨мно рукою вибирати тепле-тепле борошно, дихати його пилком, ще й прислухатися, як хтось над тобою, бiля ковша, веде небилицю: Iду я собi та йду, Аж сто©ть церква на льоду - Млинцем зачинена, Ковбасою защiбана, Салом замикана, Маслом запечатана, Вкусив я масла - вiдпечаталась, Вкусив я сала - одiмкнулась, Вкусив я ковбаси - одщiбнулась, Вкусив я млинця - одчинилась. Входжу я в дверi, аж там - фе! - Сто©ть фiнiнспектор в галiфе... Увесь вiтряк одразу вибуха╨ реготом, а Юхрим знизу, вiд мучника, почина╨ шпетити когось найнепотрiбнiшими словами. - Аса, прояво! Хiба це про тебе говориться? Хiба ж ти один фiнiнспектор в галiфе? - розважливо обзива╨ться згори при╨мний баритон. - I чого в тебе губа, як на коловоротi, лiта╨? Бач, якого при дiтях налихословив, а вже й одружитися встиг. Коли вже ти, поганче, прийдеш по розум до голови, а не до iншого мiсця? I знову усiм ста╨ весело, тiльки один Юхрим шкварчить, як сало на вогнi, i розтрушу╨ зелену злiсть iз очей: - Я ще доберусь, розумнику, натурально, до тво╨© шкури. А розумник безтурботно вiдповiда╨: - Видно, з чи╨© голови виросте довбня. I знову люди так починають перехитуватись от смiху, що мельнику доводиться крикнути на них: - Та поменше витрушуйте регiт, бо аж завiтрило, - муку розвi╨! Уже присмерк обсiяв снiги нiжним рожево-блакитним пилком, коли я з борошном повертався в село. Позад мене крила вiтряка перелопачували вiтер i снiг, поперед мене в долинi готувалися до весiлля верби-нареченi, а за ними ревнивим затуманеним оком дивилося небо. I от уже зникло це око, поголубiли верби, поголубiла дорога, крiзь снiг туманом дихнула долина, а я собi йду та йду по самiй серединi раннього вечора. I легко йти мо©м ногам по землi, i легко летiти мо©м думкам по всiх свiтах... От уже я стаю не я, а велетнем Колядою. За мною поскрипують не санчата з клунком, а сани з самим сонцем. Нелегко менi саме сонце везти. Але я впираюсь ногами в землю i везу його аж до неба. Отут треба зiбрати всю силу, пiдважити сани i в акурат пустити сонце в його оселю, щоб ним утiшались i люди, i худоба, i поле, i рiки, i лiс. I поки я обмiрковую, як буду пiдiймати сонце, як потiм загляну в його оселю, позаду неждано обзива╨ться смiх. Я оглядаюсь i на клуночку бачу червону хустку, а голови не бачу. - А хто це на дурничку причепився до саней?! - гримаю на хустку, що прикрила мiй клунок. - Хi-хi-хi, - озива╨ться придушений смiх. - Ану, покажися - побачимо, кого веземо! - грiзнi╨ мiй голос. - Це я, - пiдiйма╨ голову Люба i так залива╨ться смiхом, що на ©© хустцi починають танцювати пацьорки. Далi школярка зiскаку╨ з санчат i аж перехиту╨ться од реготу. - Отак весело? - Таки весело! - аж пританцьову╨ Люба позаду санчат. - Сльота! - Вiд сльоти чую, - нiчутiнку не обража╨ться дiвчина. - Звiдки ж ти взялася? - З хутора вiд сво╨© тiтки Софi© йду, вiд тi╨©, яку викрав дядько Василь. - Викрав? - Еге ж, бо в них така любов була, як у пiснях. А батьки тiтки Софi© стояли не за любов, а за багатство. Так дядько Василь уночi викрав ©© в однiй сорочцi. I нiчого-живуть собi, як люди... Я ще здалеку побачила тебе, пiдкралась, примостилась на санчата, а ти навiть i не почув. - Теж менi вага, - зневажливо кривлю губи. - Скiльки вас на фунт iде? - I не задавайся! - пiдходить Люба до мене i вхоплю╨ться рукою за мотузок вiд санчат. - Краще сiдай - пiдвезу! - Тобi ж тяжко буде. - Комарем бiльше, комарем менше - все одно. Спочатку я вiз Любу, потiм вона таке зморозила - що пiдвезе мене! От було смiшно! А далi ми ви©хали на пагорб i почали спускатися втрьох - я, Люба i клунок. Хто ж не зна╨, що головне у спусканнi - це внизу з розгону вивалитись у снiг. От i почали ми вилiтати з санчат теж утрьох. А коли клунок придавив Любу, я поклав його бiля верби, - i нам удвох стало краще i ©хати, i падати, i пiдiйматися, i обтрушуватись. Уже зорi засiяли небо, уже мiсяць вийшов парубкувати, а нам аж гуло у вухах вiд спускання. Та ось Люба першою почула з поля голос дiда Данила. - Що вiн тiльки подума╨ про нас? - сполохано запитала мене. - Та доброго не подума╨, - погодився я, i ми чимдуж помчали в село, що вже низом вигойдувало тiнi, а вгору посилало дими. На шляху, прощаючись, Люба сказала: - Ти б колись, Михайлику, i до нас заскочив. Iдеш собi з ковзанки, то й заверни в наш двiр. - Якось i заверну. А кiзочка у вас i тепер живе? - Живе, бо куди ж ©й з перебитою нiжкою? I сiрi курiпки у нас ╨. ╞х дуже хотiв купити дядько Сергiй. Йому, скаженому, хотiлося вкинути ©х у суп. А мама не продала, - хай собi живуть! I принеси менi щось читати, а я тобi яблук дам. У нас навiть тiролька французька ╨, щiчки у не© червонi, прямо, як у дiвчини. - Як у тебе? - У мене ж смаглявi... У-у-у, противний, - уже спiдлоба глянула на мене i ображено вузликом випнула уста. - Це ж я пожартував. - Зна╨мо, зна╨мо тебе, просмiшника. У вашому роду всi насмiшкуватi. - Еге ж, - погоджуюсь я. - I найгiрше, усi самi себе не жалiють: тнуть язиками, як ножами. - Це ви такi, певне, вiд природи, - посмiхнулася Люба. - Iди здоров. I я пiшов. А коли оглянувся, Люба ще стояла бiля хвiртки, оббивала з чоботят снiг i дивилася менi вслiд. Нi, вона таки славна дiвчина, хоч i рiдкозуба. Бiля ворiт мене вже чекали i тато, i мама. - Доклешняв? - насмiшкувато запитав батько. - Та якось дотарганився, - поважно вiдповiв я. - На вiтряку завiзно було. - За цей час можна було б i коня з копитами зварити. Чи, може, ти вчорашню воду доганяв? - Та вiн, певне, з усiма горбками i собаками здоровкався, - посмiхнулася мати. - Або на ковзанках чоботи дiрявив, - додав тато i так подивився на чоботята, що мо© ноги обсипало жаром. - Ще дитя воно, - заступилася мати, - та все одно вже ма╨мо помiчника. - Авжеж! - насмiшкувато погодився батько, iз розмаху вихнув мене вгору й посадовив на сво╨ плече. Я з несподiванки зойкнув, обома руками охопив його шию, а до мене крiзь коване гiлля ясенiв наближаються найкращi зорi мого дитинства i притишений спiв отих далеких лебедiв, що назавжди залетiли в мо© сни i життя. РОЗДIЛ ШОСТИЙ Тепер, лягаючи спати, я вже не кладу сво© чобiтки пiд голови, але й не ставлю в ногах, бо тодi до них частiше буде приглядатися тато. А такi оглядини, ох, нiчого доброго не вiщують менi. Ну, хiба ж я винен, що пiдошви чогось аж горять пiд мо©ми ногами, каблуки, нагнiвавшись один на одного, подаються врозтiч, а пiдкивки на них протираються, неначе папiр? Чомусь оцi згризенi на ковзанцi пiдкiвки найбiльше дивували й гнiвили батька. Вiн цупко, наче мене самого, за вуха пiдтягував до свiтла понiвеченi чоботята й скрушно похитував головою: - У тебе, шибенику, й залiзо не заiржавi╨, - нацiлював на пiдкiвки i очi, й товстуватi губи: одну - з цурпалками вусiв, а другу - з вм'ятинкою. По них я безпомилково догадувався, який настрiй у батька, й, повинивши голову, або мовчав, як рибина, або наче зажурено кидав: - Хiба тепер залiзо? Вiд цих слiв батькова вм'ятинка здригалася, брала "соб", а самого батька з чобiтьми в руках починали розхитувати веселощi, до тата при╨днувалася матiр, а далi i я з-пiд самого грому вскакував у смiх... Зараз, напевне, багато хто й здиву╨ться: чого такi самi звичайнiсiнькi слова могли звеселити людей? Тому доведеться повернутися до тих рокiв, коли крiзь ру©ни, нестатки й шкварчання рiзних та всяких непереможно пробивалося нове. Тодi деяка немудра продукцiя, що скупо доходила до села, нiяк не могла викликати захоплення, i ©© по-рiзному гудили чи лаяли - все залежало вiд характеру i ставлення огудця до того, що звалося "таке врем'я". I от, кажуть, на якомусь ярмарку одна в'©длива тiтка, вибираючи вальок бiло© глини, зневажливо прорекла: - Хiба тепер глина? От колись, за царя, була глина... I цi темнi слова тiтки, якiй навiть теперiшня глина не змогла догодити, розвеселили веселогубих покупцiв i пiшли гуляти по Укра©нi милiй, вибиваючи посмiх у добрих людей. Кине хтось, наприклад, докiр парубкам, а його й присадять насмiшкою: - Хiба тепер парубки? От колись були парубки... Оцей жарт i мене кiлька разiв рятував од капосного знаряддя, яке в нас i пiсля революцi© звалося ремiнцем... Сьогоднi батько теж отак узяв чоботята -за полотнянi вуха, що менi захотiлося чимсь захистити сво© вуха. Тато пiднiма╨ чоботи до слiпака i перед оглядинами косу╨ на мене: - То як воно? - Бува╨ гiрше, - невпевнено вiдповiдаю i хочу перевести мову на трохи безпечнiшу стежку: -Тату, а на Фiлiппiнських островах бува╨ зима? Ох, як би добре було, аби тато згадав тi кра©ни, де побував на крейсерi "Жемчуг", i забув про мо© чоботята! - А тобi нащо це? - Iнтересно. - Чи не дума╨ш i туди на ковзанку забратись? - О, менi й наших вистачить. - На Фiлiппiнах нема зими i ковзанок нема. Ще якесь запитання з географi© задаси? - Тато одразу розгадав мо© хитрощi, i в мене покваснiшало на душi. Мати ж мовчки пряла свою пряжу - красиво з вiдведено© руки аж до само© долiвки пускала тугий починок; вiн гудiв, неначе джмiль, i десь навiвав тi видiння, коли по лузi чи в лiсах, розганяючи джмелiв, нахилиться до трави наша корiвчина. Хiба ж я не знаю, що кому дума╨ться? А звiдки чекати собi допомоги? Оцi капоснi чоботята не раз i не два доводили мене до синього смутку. От якби оце зараз хтось здогадався завiтати в гостi. У нас i горох пряжений ╨. Я прислухаюсь до клунi й двору, але там тихiше, нiж у мо╨му вусi. - Таки протер! - диву╨ться батько, назбиру╨ в мiжбрiв'я гнiв i точнiсiнько повторю╨ те, що завжди чую у таких випадках: - У тебе й залiзо не заiржавi╨! А менi жаль ста╨ себе: хiба ж я винен, що цi гемонськi пiдкiвки протираються за кiлька днiв? - Тобi треба купувати залiзнi, тiльки залiзнi чоботи, - продовжу╨ батько оглядати взуття. Я одразу ж прикидаю в головi: "От аби справдi розжитися на залiзнi чоботи! ╞м би зносу не було! Пiдмотай бiльше онуч i розкошуй на льоду без опаски. - А це що? - Батько торга╨ каблук, який чогось почав хитатись. Батькове око спочатку дивиться на мене, потiм на лiжко, де, звинувшись, дрiма╨ ремiнь, i знову на мене. - Чого ж губи зашнурував? Що це? - Каблук, - безнадiйно зiтхаю. - Сам знаю, що каблук! - грiзнiша╨ батькiв голос. - А чого це вiн нацiлився на попiвську леваду? Хто ж його зна╨, чого вiн туди нацiлився? Я печу ракiв, знову зiтхаю, меншаю, i душа моя менша╨, а в думцi все одно на мить опиняюся на попiвськiй левадi, де ковзанка отак нiвечить мо© чоботята. Нi, видко, нiчого путящого не виклепа╨ться з мене, доведеться iти в шевцi-латошники. Поки я, вскочивши в безнадiю, ганьблю себе, надворi озива╨ться Рябко. О! Iнколи навiть гавкання може здатися музикою! З мо©х думок одразу вилiтають i шевство, i острах. - Хтось iде, - обiзвалася мати. - Вийди, Панасе, бо хiба довго добрiй людинi наскочити на стовп клунi? Тато виходить. Я веселiшаю, прихапком беруся за книгу, а мама, жалуючи мене, посмiха╨ться: - Чи не пора вже тобi, патякало, пожалiти i чоботи, i ноги? - За ноги, хоч я ©х улiтку б'ю, нiхто не сварить мене, - бурмочу собi пiд нiс. - Коли б то в нас одна була цiна i ногам, i чоботятам! - I скажеш таке, - розсмiялася мати й повернула вухо до дверей: в клунi аж задзвенiли чи©сь промерзлi чоботи - хтось довго на морозi ходив. Незабаром до хати ввiйшов батько зi сво©м кремезним братом Яковом, сила якого вiдчувалася навiть у складках кожуха. - Добрий вечiр! - вiта╨ться дядько Якiв, неслухняною правицею розстiба╨ кожух i ставить на стiл двi зеленi пляшки з пивом, що стало льодом. - Ну й мороз узявся на нiч - аж шкварчить. Чи не поставиш, Ганно, це пиво у пiч? - кива╨ на пляшки. - Можна i в пiч, - диву╨ться мати, чого це завiтав до нас дядько Якiв, який через свою машинерiю i на свiт божий не показу╨ться. Талант мого дiда найбiльше успадкував дядько Якiв, - вiн був i ковалем, i слюсарем, i столяром, i стельмахом, i токарем. Жодна путяща залiзяка, що потрапляла в село, не минала його рук. У вiйну вiн добрався i до снарядiв - вибирав з них начинку, а з сталi варив лемешi. На такому дiлi його спiткало лихо: один снаряд розiрвався, розвалив кузню, вiдчикрижив i кудись позадiвав чотири пальцi з лiво© руки майстра. Ох i шкодував за ними дядько, прийшовши до пам'ятi, i все просив рiдню розшукувати ©х у дворi i городi. - Разом вони робили, то хай би разом i вiдпочивали, - казав дядько i кляв тих люциперiв, якi додумалися повтискати в залiзо смерть. - ©х би, недолюдкiв, заклепати в те залiзо i вистрелити на океан. Коли зарубцювалась його лiвиця, коли вiн якось навчився орудувати цу