ав  учитель  на  одну  з
найтовщих книг у полотняних палiтурках.  По  всьому  видно  було,  що  вiн
одразу збагнув мiй смак.
   - Можна й цю, - беру в руки твори Мамiна-Сибiряка. Дядько Себастiян теж
вибрав собi книги, правда, не такi грубi, як  я.  Ми  подякували  Дмитровi
Онисимовичу, а вiн на прощання й каже;
   - Ти ж як закiнчиш свою школу, при©жджай учитися до нас. Я тобi дам усi
книги прочитати.
   - Спасибi, спасибi, Дмитре Онисимовичу, - вклоняюся старому вчителю,  а
вiн кладе менi на голову пропахлу книгами руку й клiпа╨ повiками...
   Як радiсно було тепер впасти в сани! Книга при╨мно холодила  пальцi,  i
королi, й лицарi виходили з не©, i билися, i падали  отут,  у  снiгах,  де
пахла примерзла калина, де вiтряки билися з присмерком i кликали  до  себе
добрих людей молоти на хлiб.
   - Михайлику,  очi  попсу╨ш!  -  гримав  на  мене  дядько  Себастiян.  Я
посмiхався йому, закривав книгу, та через хвильку знову розгортав ©©,  аби
хоч поглянути на чудовиська, для чогось закованi в залiзо.
   I памороззю, i димами, i розкиданими вогниками, i зорями зустрiча╨  нас
заснiжене  село.  Ось  край  дороги  заскрипiв  журавель,  а  за   дорогою
обiзвалася щедрiвка:

   Щедрий вечiр, добрий вечiр,
   Добрим людям на весь вечiр.

   - Спасибi, дiточки, що защедрували  нашiй  хатi  i  нам...  -  жебонить
жiночий голос.
   А он бiля ставу заспiвали самi дiвчата:

   Щедрик, щедрик, щедрiвочка,
   Прилетiла ластiвочка...

   Я одразу впiзнаю Любин голос, пiдводжуся на санях i гукаю через став:
   - Любо, не застуди голос!
   Вiд ставу чу╨ться спочатку смiх, потiм хтось вiддiля╨ться вiд  гурту  i
чимдуж мете до нас.
   - Михайлику, пирiжка хочеш? - висмiю╨ться Люба, пада╨ на сани  й  пода╨
менi вищедруваний пирiжок.
   - А я тобi калини привiз, бери.
   - Дядьку Себастiяне, а ви не хочете пирiжка? Вiн ще теплий.
   - Коли теплий, то що ж... - напiвобертаючись до нас, кумедно  розводить
руками дядько Себастiян. А Люба вже весело стрекоче менi:
   - Михайлику, а дядько Микола i твiй тато вже повернулись додому!
   - I щось уловили?
   - Кiлька щук i цiлiсiньку торбу в'юнiв. Дядько Микола  казав,  що  вони
тягнули-тягнули i нiяк не могли витягнути вдвох одну щуку, -  така  велика
попалась. Очi в не© були, мов горнята, а луска - як срiбнi карбованцi.
   I нам усiм навiть чогось ста╨ дуже смiшно. Тим часом  нас  наздоганяють
легенькi санчата, на передку  яких  сидить  молодий  кремезний  чолов'яга,
позад нього погойду╨ться i тихенько щось наспiву╨ дитинi  молодиця.  Чимсь
знайомим-знайомим повiяло на мене. Молодиця оберта╨ться на наш смiх, i  я,
вiрячи й не вiрячи, скрикую:
   - Мар'яно!
   - Ой! Михайлику! - сполохано зойкнула молодиця i для чогось перепитала:
- Це ти?
   - Авжеж, Мар'яно! - зiскакую з саней, наближаюсь до не©  i  бачу  перед
собою великi-великi очi, над якими сполохано б'ються вiночки вiй.
   - Ой! Михайлику! Як ти вирiс! - Мар'яна однi╨ю рукою трима╨  дитину,  а
другою обiйма╨ мене. - А ми ©демо до вас на щедрий вечiр.
   - Справдi?
   - Справдi. Добрий вечiр, Любо! Добрий вечiр, дядьку  Себастiяне!  Ви  й
досi голову╨те?
   - Та головую.
   - I мiй теж. Маю тепер клопiт на свою голову.
   Дядько Себастiян нахилився до вуха Мар'яни:
   - А вiн i зараз тебе зiронькою зве чи, головуючи, забувся?
   - Та... таке й скажете, - засоромилася Мар'яна.
   - Говори, говори.
   - Зове ж... коли треба пiддобритися, закохано дивиться на свого мужа, а
той лише поводить могутнiм плечем i розквiта╨ в добрiй спокiйнiй  посмiшцi
велета.
   - Тiточко, а у вас дiвчинка чи хлопчик знайшовся?  -  вже  припада╨  до
дитини Люба й щось агука╨ ©й.
   - Хлопчик... - i так гарно сказала, нахиляючись до нього: - Росте  собi
дитя!
   - ╞демо ж до нас! - запрошую i гостей, i дядька Себастiяна, i Любу. - У
нас i риба свiжа ╨!
   - Коли свiжа, то мабуть, доведеться по©хати, - весело мружиться  дядько
Себастiян i вiжками руйну╨ на коневi паморозь.
   I знову заспiвали санки, i  спросоння  зiтхнула,  затьохкала  крига  на
ставу, i заагукало бiля грудей матерi дитя. А  над  нами  мерехтять  i  не
падають зорi, а поперед нас вихоплюються i вихоплюються  тихi  вогники,  а
бiля них озиваються голоси щедрiвникiв:

   Щедрий вечiр, добрий вечiр,
   Добрим людям на весь вечiр...

   I хороше, i дивно, i радiсно ста╨ менi, малому, в цiм свiтi, де ╨ зорi,
i добрi люди, i тихi вогники, i щедрi вечори...

   Ки©в - Iрпень - Дякiвцi, 1966