м знаю, сам знаю, що цим не похвалишся, - загарячився Кушнiр. - Але двадцять п'ять разiв ©здили за обладнанням, та ще перед жнивами, нема в мене нiяко© сили. Нiяко©! Я не винен, що багрi© тугiше нас обертаються. - Так уже й тугiше, - недовiрливо поглянула на чоловiка. - Який сад у людей! На п'ятдесят гектарiв. А ставки! А ферми! - Зате в нас конi на весь район. I побачимо, в кого вищий врожай буде... На тебе твiй чоловiк нiчим не вгодить. Прямо не жiнка, а типовий голова ревiзiйно© комiсi©. З тво╨© ланки я хочу забрати Людмилу Чебрик. - Це для чого? - занепоко©лася Ольга Вiкторiвна. - На птахоферму поставимо ©©, - взяв на переляк дружину. - На птахоферму ми Людмилу не вiддамо, - рiшуче промовила Ольга Вiкторiвна. - 3 не© зразковий буряковод росте. Нарiк така ланкова буде - з доски пошани не сходитиме. - Ну, в тебе, послухай, усi одна друго© кращi. - Таки усi! Погано, коли голова не помiтив цього. - Нi, дещо помiтив. Розмова iз жiнкою трохи понизила настрiй Кушнiревi, але, пiшовши вiдпочивати у другу кiмнату, вiн швидко з задоволенням поринув у новi господарчi турботи, почуваючи пiд собою мiцну базу: адже електрообладнання значилось не в якихось планах, а, любовно перевiрене руками, ждало бiля рiчки свого часу. Тепер можна мрiяти на всю широчiнь. Вiн не такий хлопчисько, як Леонiд, щоб на голому мiсцi... "Бач, почав поступатись сьогоднi, зрозумiв, що то значить правильно вести господарство" - а в глибинi душi Кушнiр розумiв, що й вiн дечим поступився перед Леонiдом. - Чекай, чекай, що це таке? В саду зашерехтiли обережнi кроки, потiм двi тiнi нахилились до яблунi. - Льоню, уже пора додому. - Пожди трошки. Я, Надiйко, ще i надивитись на тебе не встиг. Зна╨ш, чудно якось: зда╨ться, що навiть за все життя не надивлюсь на тебе. - I менi так зда╨ться. - Ти, Надi╨, наче з картини зiйшла... "Хто б подумав, що цей шибеник на такi нiжностi здатний!" - Кушнiр вiдiйшов од вiкна. Слова забубонiли глухiше, нерiвним сiвом дощопаду. Та вже вони порушили рiвний i радiсний бiг думок, звiдкись хмарами нагнали почуття здивовання, жалю i пiдсвiдомо© тривоги... Невже це його дитина уже стрiча╨ молодiсть i любов? Через якийсь промiжок часу голоснiше задзвенiв голос Надiйки: - Льоню, iди. Скоро батько прокинеться. Вiн удосвiта, до сонця, з дому виходить. - Ну й що? - Як то що? - Чого ти мене батьком ляка╨ш? Не раз ми вже посварилися iз ним. I це на користь пiшло. Чудесний був би з твого батька господар, аби тiльки з бiльшим розмахом робив. I цi слова зразу руйнують лiричний настрiй Кушнiра. "Iще мене повчати буде. Який господар!" - Та сьогоднiшнiй план побудови електростанцi© дуже iнтересний. Тiльки недобре, що таки не витримав - вирвав у квiтчан бiльше лiсу, анiж треба. Хоч в чому-небудь, а проявить скупiсть. Хитрий, хитрий, - розсмiявся Леонiд, не почуваючи, що копiю╨ iнтонацiю Кушнiра. I в цей час iз вiкна пролунав у©дливий голос голови: - Леонiде Полiкарповичу, Леонiде Полiкарповичу, чи не час вам вiдпочивати? Про розмахи всякi i вдень менi розповiсте... XXIX Похмурим повертався Крупяк iз мiста. Президiя райвиконкому визнала його роботу незадовiльною, i в строгому рiшеннi вiн не тiльки вiдчував свiдчення Романенка, а й початок кiнця сво╨© дiяльностi на науково-дослiднiй станцi©. Це зараз не вiдповiдало його планам. Знову згадав про тол i вирiшив якнайскорше позбутися його. "Хай Карпо десь прихова╨". Надвечiрнi тiнi уже покривали луги, коли вiн побачив у долинi високу постать Сафрона. Горблячись, Варчук швидко громадив пахуче сiно i зносив у валки. "Скiльки накосив, - з подивом оглянув покоси, якi начебто хтось засiвав рухливими кониками. - Перерветься вiд зажерливостi". - Добрий день, - радiсно привiтався з ним Сафрон, витираючи з лоба кетяшину поту. - Доброго здоров'я. Ви, я бачу, щось можете нажити вiд тако© спiшки. - Не наживу, - впевнено вiдповiв Варчук. - Я ще стiльки викосив би - i нiчого. Коли чоловiк чу╨ копiйчину в руцi - тодi сила сама прибува╨. - Правда ваша. Я вже, Сафроне Андрiйовичу, помiчаю, що ви навiть на старостi лiт бiгати почина╨те. Бачив, як якогось дня од ставкiв сюди шпарили. - Мусив бiгти, щоб i коло риби, i коло сiна встигнути, - похмурнiв Сафрон. - Скажете Карповi, щоб до мене заскочив. - Коли? - Завтра чи позавтра. Тiльки ввечерi хай забiжить. Але Крупяк не дочекався Карпа нi в четвер, нi в п'ятницю. "Знов десь паскуда по ночах промишля╨. Доведеться самому вивезти небезпечний багаж на островок". З цi╨ю твердою думкою, не роззуваючись, лiг на лiжко i швидко заснув сторожким сном: все здавалось, що хтось ходить попiд домом... I раптом, наче птиця дзьобом, щось ударило у вiкно. Крупяк зразу ж, пiдсвiдомо, скотився на пiдлогу. На синiй шибцi, гасячи мiсячну порошу, лапою коршака заколивалася чиясь чорна рука. "Вискочити в лабораторiю - i через вiкно до Бугу", - вихопилась перша думка. До болю в пальцях затис плетену ручку пiстолета, легко сковзнув до дверей i в цей час почув пересохлий голос: - Омеляне! Вiдчини. "Крамовий, - аж сплюнув спересердя i радостi. - Носять його чорти по ночах". Напружений гул почав одлягати од голови, тiло стало млявiшим. Гримлячи засувами, вiдкрив дверi, i нiчний гiсть важко увалився в сiни. - Полохливий ти, ой, полохливий, - невесело пожартував Крамовий, повторюючи давнi слова Крупяка. - Бачив, як ти з лiжка галушкою ляпнув. Незадоволення зразу ж насупило рухливе обличчя Омеляна: не любив, коли хто-небудь, хоч кра╨чком, зачiпав його самолюбство. "Теж хоробрий знайшовся", - презирливо вiдтягнув назад нижню губу. - Чого ж смiливий по ночах блука╨? - Лиха година заставила, - Крамовий лантухом упав на стiлець, схопив голову руками. Почувши на собi доторк мiсячного промiння, одсунувся од столу в темний куток. - Що трапилось? - тривожно запитав, не спускаючи очей з пожовтiлого, як старе сало, обличчя Крамового. - Кошовий нарiзався. Докопався до багатьох справ... Сьогоднi мене з партi© викинули. Боюсь, щоб iще дiло далi не пiшло... - От тобi й твоя хвалена обережнiсть. На Горицвiтовi спiткнувся? - I без нього пеньки знайшлися. Ти ще не зна╨ш Кошового. - Та трохи знаю, - задумався Крупяк. - Тобi вже тут у районi не всидiти. - Сам знаю. До тебе на пораду прийшов. - В лiси на якийсь час пiдеш? Це поки щось краще вигадаю. - Хоч дiдьковi в зуби. - Тiльки там робити доведеться. Сокирою махати. - Сокирою махати? - спохмурнiв Крамовий. - Така праця не по мо©й комплекцi© - жир розтечеться... Менi що не робити, аби не робити. Крупяк засмiявся: ' - Зате й грошей гребнеш! ╙ там одна хитра артiль. - Це в лiсництвi? В Шкаварлиги? - В нього ж. Ти звiдки зна╨ш? - Доводилось чувати. - Це погано, - занепоко©вся Крупяк. - Не бiйся: вiд вiрних людей чув. До Шкаварлиги менi йти не з руки. - Ну, доведеться знайти мiсце в торговельнiй сiтцi... Недалеко звiдси ╨ затишний куток. Це б я завтра перескочив туди, та всi кошти розтринькав на непередбаченi видатки. - У мене знайдеться дещиця. Тiльки обладнай дiло скорiше, - глухо промовив Крамовий i кинув на стiл кiлька позеленiлих червiнцiв. - У землi лежали. Аж тхнуть вiльгiстю... Це часом не з мiнiстерських фондiв? - примружився Крупяк. Але Крамовий тiльки засопiв невдоволено, не можучи простити собi, що всi паперовi грошi вгатив на купiвлю ново© садиби. Свiтанком Крамовий вийшов на шлях, щоб машиною добратися до нового затишного кутка. Тiльки дiйшов до перехрестя, як йому на плече лягла важка рука. - Пане Крамовий, не туди пряму╨те! Пiдiйшла легкова машина. Лантухом гнилого м'яса упав на сидiння колишнiй служака петлюрiвського мiнiстерства. Вiн не чув, як бiгла машина уперед, бо все його життя та розбовтана каламуть думок тягнулися назад i безнадiйно обривались у в'язкому минулому... XXX Бiля iвчанського берега Карпо кусачками розгриз ланцюг, вiдштовхнувся веслом, i дубок тривожно заклекотiв на густiй смолистiй хвилi. Василенко невдало гребнув важкою опачиною - i обшивка обiзвалася глухим вибухом, що надовго повис над водою. - Тихше, ти... нетелепо, - засичав Карпо, обережно ворушачи веслом напiвсонне плесо. Попереду переливалися пурпуром вогнi електростанцi©. Обминаючи яснi стовпи, притерлися до самого берега. Василенко, зiщулившись, занепоко╨но прислухався до кожного звуку. - Лi-лi-лi, хлi-лов, - спiвала вода перед дубком i з шипiнням розсипалася на вузькiй каймi димчасто-сизого пiску. Притишений величний берег так мiцно вiяв пахощами, як вi╨ тiльки перед дощем. З темряви урочисто випливали великi стоги, весела розсип копиць i, кружляючи, вiдпливали назад, начебто луг був не лугом, а мовчазною рухливою рiкою. З напругою протиснулись через косу i обережно причалили до трав'янистого вигнутого зазубня; на ньому, як на тарiлцi, височiв стiжок. Карпо зразу ж люто пiдскочив до нього i вилами зiрвав йому гордовиту гостроверху шапку. Неначе живий, заворушився, зiтхнув стiжок, хлюпнув розпареною хвилею. - Сiно ж яке. Чай! Легко метнув вилами; прохромлений верх копицi розстелився на днi дубка. Неначе шулiка, з розгону налiтав Карпо на стiжок, немилосердно шматував i розтягував його, не забуваючи гостро косувати настороженими очима. Розгарячився. До спiтнiлого тiла прилипала труха, мурашками поколювало насiння трав - мов живе, ворушилось i стiкало до поясницi. Але не було часу обтруситися. Над самим обрi╨м заколивався тривожний сполох: далека блискавиця не прорвалася крiзь хмари, тiльки вихватила ©х iз пiтьми, освiтила покрученi лiнi© окрайцiв. Спросоння щось пробурмотiв грiм, скотився на землю i знову задрiмав. Якийсь нетерплячий шматок хмари, мов пригорщею зерна, недбало сiйнув тяжкими краплинами, i обманена риба почала частiше розколювати чорне плесо. - Хоча б дощ не сипонув! - занепоко╨но промовив Карпо, коли в хмарi, наче в мiцнiй овчинi, зав'язла бiльша половина блискавицi. - Не пiде, - впевнено вiдповiв Василенко. - Безпечно продамо. На середину кинь трохи, - затанцював, уминаючи сiно. Чим вище пiднiмався дубок, тим менше Василенка непоко©в острах, i вiн так уже порядкував, нiби крадiжка не була крадiжкою. Характерне злодiйське почуття, що найстрашнiше - це початок злочину, пiдсвiдомо жило в кожнiй його клiтинi. Iще один удар - i вила мiцно вп'ялися в пiдiпрiлу землю. Карпо з силою рвонув на себе кусень стiжка, але вiн розвалився. Яскравий одсвiт заколивав синiм полотном неба, затрепетав на тризубцi вил. Розтоплений метал блискавицi, вириваючи з далини масиви лiсу, пролився в рiку. Ослiплений Карпо одвернувся вбiк i зразу ж здивовано, з острахом оступився назад, заклiпав очима: перед ним, важко дихаючи, стояв Полiкарп Сергi╨нко. Його обличчя тремтiло вiд обурення i ненавистi. - Полiкарпе Явдокимовичу... Це ви?.. Драстуйте, - низько вклонився, до болю стискаючи вила в руках. А за плечi кiгтями вчепився страх. I вже пiтне тiло, холонучи, зовсiм не чуло пощипування перетертих стеблин i колючого насiння. Iз темряви суворо глянули невблаганнi очi нового прокурора. - Що? Увесь у батька вдався! I на висилцi хочеш замiнити старого? Його там мiсце ще не прохололо, - так промовив, наче кожне слово було каменем. Василенко, як щур, зарився у сiно, а Карпо пiдступив ближче до Сергi╨нка, покiрно нахилив голову, обтрушену сухими стеблинами сiна. - Усi злодiйськi курси пройшов? - злiсно вiдкусував Полiкарп. - Правильно, Полiкарпе Явдокимовичу, - зiтхнув. - Навчив мене красти батько, будь вiн не ладен зi сво╨ю наукою. З дитинства навчив. А зараз нiчого не можу вдiяти з собою. Що вже не робив... - Ну, то ми тобi зробимо, - пообiцяв Сергi╨нко. - Тепер мо╨ життя у ваших руках, - важко промовив Карпо, надiючись на одно: розжалобити Полiкарпа. Шукаючи порятунку, коловоротом завирували думки; просiваючись, вони переливалися в покiрну розслаблену мову, тремтiли безвiльним полохливим листом. Полiкарп насторожився. З подивом слухав Варчука, а потiм рiзко обiрвав: - Не прикидайся дурником i овечкою. Тво© iкла аж смердять здохлятиною. Мов лисяче кубло смердять. - Полiкарпе Явдокимовичу... Що хочете зроблю. Всю душу вiддам... - А вона, ця душа, в тебе ╨? - повеселiшав Сергi╨нко. - Iнтересно б було хоч здалеку подивитись. Вона в тебе певне схожа на клубок зарази. - Яка вже не ╨... Заплачу вам... - Багато? - Багато, багато! - зрадiв Карпо, i мова його стала жвавiшою. - Стiльки ви не скоро заробите в колгоспi... - Ох, i сукин же ти син! - отверезив його Сергi╨нко. - Ти людську совiсть хочеш злодiйським карбованцем вирвати! Як печiнки у нас колись виривав? - Полiкарпе Явдокимовичу... - Замовч, стерво погане. В мiлiцi© поговориш... Карпо аж затрусився: зрозумiв - Полiкарпа нiчим не обломиш. До дрижання напружилось мiцне тiло. Люто вiдхилився назад, скошеним оком змiряв вiддаль до рiчки i кинувся з вилами на Сергi╨нка. Той спритно вiдскочив убiк, метнувся до другого стiжка. Карпо круто обернувся назад, щоб зустрiти Полiкарпа з протилежно© сторони: хотiлося вбити чоловiка з одного вдару - тодi не буде слiдiв кровi. Але Сергi╨нко, очевидно зрозумiвши намiр Карпа, щось крикнув i побiг до Бугу. "Оце гаразд. Сам до рiки побiг", - зловтiшне рвонувся вперед. - ╞ж, зараза, i хай тебе раки ©дять! - перекривився в злобi, наздоганяючи Полiкарпа. I в цей час хтось, як обухом, вдарив його по головi. Карпо, випустивши вила, широко закружляв по лузi, але втримався на ногах. "Дмитро Горицвiт", - з жахом рiзнула догадка. Але коли мигнула блискавка, вiн побачив, що бiля Полiкарпа стояв його син Леонiд. "Тепер кiнець", - похололо всерединi, i вiн м'якими котячими стрибками кинувся шукати порятунку до Крупяка. Скошений луг шершнями опiкав йому ноги; у пiтне тiло клiщами в'©далось насiння, моторошними людськими голосами обзивалась рiка, а попереду грiзно схрещувались блискавицi. I все, усе йому здавалося чужим i ворожим на цiй грозовiй землi. * * * Глуховi лiсовi дороги i бездорiжжя надовго замели Карповi слiди. В похмурого лiсника Шкаварлиги, високого чолов'яги з розбiйницьким виразом обличчя, молодий Варчук знайшов гостинний притулок i нову роботу. Коли вiн уперше побачив насторожену високу постать лiсника, то зразу ж з опаскою покосився на нього: "З таким не доведи господи стрiнутися в тiсному закутовi... Це - фрукт!" Другого дня Карпо прокинувся в невеличкiй небiленiй кiмнатi, забризканiй краплинами застарiло© живицi. У вiкно обережно постукували гiлки чорноклену, обтрушуючи на землю i шибки ще неблискучу матову росу. На широких лавах стосами пiднiмалися пачки осиково© стружки. "Скiльки ©©!" - здивувався, шарудячи рукою по тоненьких сухих платiвках. За стiною хтось скочив босими ногами на пiдлогу, смачно позiхнув i гукнув тремтливим тенорком: - Агей! Брашка Шкаварлиги, пiднiмайсь! Карпо також схопився з постелi, з усмiшкою подумав: "Брашка Шкаварлиги. Краще не вигада╨ш!" - I зразу ж його обличчя стало шанобливим, пiдкреслено радiсним: на порiг, згинаючись, увiйшов з якимсь обтесаним цурпалком сам господар. Його м'ясистi порiзанi щоки зараз, пiсля голiння, були вогкими i темносинiми; на пiдборiддi яснiше видiлявся задавнений шрам. - Добре виспався? - забуркотiв, обертаючись назад усiм тулубом, по-вовчи. Щiльно закрив дверi, широко став посеред хати, похмурий i зосереджений. - Дуже добре. Як в рiдно© мами, - з перебiльшеною вдячнiстю сказав Карпо, а Шкаварлига презирливо скривився. "До цього нелегко пiд'©хати" - визначив, i мова стала бiльш стриманою. - На роботу сьогоднi пiдеш? Чи ще... те╨, вiдпочинеш? - "Те╨" було сказано таким тоном, що виключало всякий вiдпочинок. - Можна i сьогоднi. - Ага! Дивися сюди i, те╨, запам'ятовуй, - поклав на стiл обтесаний цурпалок. - Робота буде неважка, та вмiння потребу╨. Ти будеш вистругувати з осичини торець. Довжина - вiсiмдесят п'ять сантиметрiв, ширина - десять. У роботу iде таке дерево, що ма╨ не менше сорока сантиметрiв у дiаметрi. З нього береш тiльки верхнi шари, де нема жодного сучка i гнилизни. Ось тобi зразок. Бачиш? Ну, та, те╨, щоб не нахомутав, пошлю з тобою попервах Миколу... Платню отриму╨ш вiд виробiтку. Так що, те╨, старайся. Особливо тепер - спасiвка на носi! Зрозумiло? - Зрозумiло, - мотнув головою, хоча до чого тут була спасiвка - не второпав. - Коли тебе хтось в лiсi за роботою забачить, кажи: заготовля╨ш, те╨, клепку для лiсництва. Чу╨ш - клепку. Iди - поснiда╨ш з хлопцями i - гайда за дiло. Снiданок здивував Карпа: у глибоких тарiлках димiлося м'ясо, червонiла лiсова малина, полита сметаною, жовтiв брусок свiжого масла, а посеред столу поруч з молоком стояла пляшка з горiлкою. "За такi харчi усю твою получку видеруть, - недовiрливо оглянув страви скупий Карпо. - Зарання треба рознюхати, що воно i як. Чи це, може, тiльки приманка?" З Миколою, кирпатим задьористим чоловiчком, який тремтливим тенорком пiдсмiювався з пiдпарщикiв Шкаварлиги, Карпо швидко порозумiвся, але зайвого розпитувати - не розпитував. Пiсля снiданку обо╨ вийшли з лiсництва. Бiля озерця на галявинi подзвонювали дзвониками породистi корови лiсника. Велика кудлата вiвчарка не пускала ©х у гущавину i до високого стогу сiна. "Живе лiсник мов помiщик", - заздрiсно подумав Карпо, коли через дорогу з хрюкотом i верещанням промчав табун напiводичалих свиней. Чим глибше входили в несходиме чорнолiсся, тим бiльше впадало в око запущення i безгосподарнiсть. Скрiзь валялися розлапистi верхи, почорнiлi стоси однометровок, клiтки хворосту, серцевини осичини. Необкороване i обкороване дерево, начинене паразитами, гнило, трухлявiло i заражувало здоровий лiс. Микола, постукуючи обухом по окоренках, облюбував кiлька осик, i гостра пила засичала по ©хньому живому тiлi. Розсвiжували стовбури. Микола вмiло роздво©в один кряж, показав Карповi, як треба виколювати торець. - Що ви робите з нього? - А ти не зна╨ш? Тобi "те╨" не пояснив? - сказав з смiшком про Шкаварлигу. - Стружку добува╨мо. - Яку стружку? - запитав, начеб i не бачив ©© в вiчi. - Церковну, - знову засмiявся. - Ту, з яко© баби квiтки до свят роблять. - I якийсь зарiбок перепада╨, чи де там? - запитав обережно i наче недбало. - Тепер нашi дiла вгору пiшли. Сво©х конкурентiв придушили i цiну на товар пiдвищили. Трудно було спочатку борсатися. Та Шкаварлига не видума╨ тобi чогось! - Вiн такий чоловiк, - невнятно похвалив, щоб випитати яке слово. - Комерсант заядливий, - пожвавiшав Микола. - Копiйку з-пiд само© землi видряпа╨. Не бачив, яку ми стружку виводим? Куди там закордонним фуганкам! На них прогорiли нашi конкуренти. У них фуганки не беруть стрiчки ширшо© за шiсть-сiм сантиметрiв, ми ж - на десять захоплю╨мо. Скiльки я помарудився, поки такий iнструмент видумав, - натиснув на "я". - Невже самi придумали? - з захопленням i здивованням промовив Карпо. Його тон пiдкупив балакучого майстра. - Ну, не до всього сам дiйшов, але ж схитрив... - I невже фуганок краще закордонного зробили? - Аякже! Вивчив я цю чужоземщину за роботою. По дереву як ступа ходить - неповоротка, при змiнi температури коробиться, а коли до ножа клин пiдганя╨ш - почина╨ться вiбрацiя. Словом, гибле дiло... Ну, ти витесуй торець, а я пiду ножi гартувати. Теж тонка робота. Гартував i в автолi, i в олi©, i в солярцi, i в водi, аж поки на вискозинi не зупинився. Да! Тепер працюй по совiстi. За трьох, бо "те╨" швидко нажене. Саме гарячi днi надходять, коли стружку iз рук виривають. Микола, мугикаючи пiсеньку, пiшов до лiсництва, а Карпо, як на ворогiв, накинувся на кряжi осичини, що мiцно вiяли пахощами свiжо© болотянисто© риби. Рiвно через пiвмiсяця в Карпову кiмнатку зайшов Шкаварлига. Вузькими очима суворо оглянув обдертого, неголеного Варчука, похитав головою: - Ти, те╨, найменше живеш у лiсах, а вже ходиш як справжнiй лiсовик. Гляди, мо©х корiв не перелякай. Завтра з Миколою на базар по©деш - стружку завезеш. Постарайтеся оптом спустити ту, що трохи зацвiла. Ну, собi щось купиш. - Грошей у мене нема, - прибiднився Карпо, бажаючи нарештi взнати, чи заробив щось: усе непоко©вся, що добра хазяйська харч з незмiнною горiлкою не залишить йому нi копiйки. - Нема? - Шкаварлига недовiрливо поморщився i сiв бiля столу. Сухi дошки зарипiли пiд його важкими руками. Повiльно заговорив: - В цьому мiсяцi, сам зна╨ш, фiнiнспектор у нас попасся. То добрий шкуродер... З тебе я вирахував, те╨, двiстi карбованцiв. Карпо аж скривився i пригнув голову, наче його по потилицi вдарили. - Ну, i за харч двiстi, - продовжував Шкаварлига. - Так це чотириста за мiсяць!? - аж пiдскочив. - "Ще йому, вовкулацi, доведеться доплачувати". - Чотириста. I не за мiсяць, а за половинку. Карпо позеленiв. Ненавидящими очима змiряв масивну постать Шкаварлиги. "Оце вскочив у лавочку. Останню шкуру здеруть". I вперше за пiвмiсяця вiн побачив на вiдквашених губах лiсника щось подiбне до усмiшки. Одну за одною вiн красиво викинув на стiл три пачки грошей. - Це ще тобi за труди залишилося. "Триста рублiв! За мiсяць - шiстсот чистоганом", - зразу перемiнився Карпо, з глибокою подякою поглянув на Шкаварлигу. - Тiльки заховай подалi сво╨ добро, бо тут хлопцi, те╨, оббiлують тебе, що й не зоглядишся. Карпо пiдiйшов до столу i з радiсним подивом, як квочка над курчатами, розпростерся над ним: в кожнiй пачцi було по тисячi карбованцiв. - Хазя©не! Дорогий мiй! - ще сам собi не вiрячи, перехопив тверду руку Шкаварлиги, притис ©© до уст. - Га-га-га, - моторошно забухикав той, ошкiрюючи довгi мiцнi зуби, що так тiснилися, наче виштовхували один одного. - Прорвало? Знаю, кому плачу. Тепер ми, те╨, витиснувши супротивникiв, живем, як князi. Та й робив ти совiсно. Скiльки лiсу, те╨, перевiв. Гори!.. Збудоражений Карпо побiг до Миколи. - Став чверть горiлки, - стрiнув його той п'яними очима. Поставлю, - розщедрився Карпо. - Грошей у мене ого-го-го!.. Невже так дорого цiниться стружка? Микола оглянувся навкруги i тихо промовив: - Цiна пiдходяща. Машина торцю да╨... тридцять тисяч карбованцiв. - Тридцять тисяч? - вражено вигукнув, а Микола покосився: - Гляди, помовкуй менi! А то як узнають про нашу лавочку... бач, зрадiв, мов теля на прив'язi. Грошi в голову вдарили? - Вдарили, - радiсно погодився Карпо. XXXI Посивiло поле. Важкий колос нагнувся донизу, i жито живою сiткою хилилось на пiвдень, зрiдка просвiчуючись червоною квiткою маку. А далi, за житами, трепетали крильцями синюватi при корiннi вiвса i погойдувалась золотими литими хвилями червона пшениця. Млiло, густо пахло чебрецем i врожа╨м повне лiто. Волоття проса дiвочою рукою кликало до себе в гостi колгоспника. I все поле красувалось перед ним, як стишена щаслива молодиця. Врожайне лiто завжди налива╨ хлiбороба добрим споко╨м i певнiстю; так налива╨ воно колос дорiдним зерном. Але Григорiй тепер втратив i спокiй, i рiвновагу. Похудiв i став таким скнарою, що Василина тiльки з подивом i прихованою насмiшкою дивилась на нього. Одного разу вона вирвала кiлька колоскiв iз дослiдно© дiлянки i радiсно повiдомила Григорiя: - В кожному колоску по шiстдесят-сiмдесят насiнин. Iз кiлькох колоскiв жменю зерна натеребила. - Цiлу жменю? - перелякався Григорiй. - Еге ж, - не розчувши iнтонацi©, з гордiстю промовила молодиця. - Врожай - просто як в пiснi спiва╨ться. - Це як почне кожен переводити по жменi зерна, то швидко на нашiй нивi всiм колоскам голови поскручують, - сердито почав вичитувати Григорiй. - Тут кожна стеблина вагу ма╨. Гляди, Василино, бiльше i рукою не торкнися до жита. Я вже якось сам полiчу, що дасть поле. Григорiй i тепер схитрував. Вiн уже давно на самотi полiчив, що кожен квадратний метр ма╨ вiд 650 до 680 колоскiв. Приблизно, завмираючи од радiсного сердечного щему, обрахував, скiльки дасть гектар, але нiкому про це й слова не сказав. Коли ж одного разу побачив, що понад дорогою худоба витолочила вузьку стежку жита, розлютувався, наче вогонь. Василина злякано вiдiйшла подалi од нього: вперше почула з його уст лайку. Цього ж дня Григорiй воринами обгородив дiлянку вiд дороги, а дома сказав Софi©: - Пiду ночувати в поле. - Чого? - Сама повинна догадуватися, - почав пiдшукувати переконливi слова, щоб не подумала дружина чого iншого. - Сьогоднi якась вража личина половину нашо© дiлянки витолочила. - Половину дiлянки? - з жахом вигукнула Софiя. - Ну, не половину. Трохи менше, - поспiшив заспоко©ти. - Але добрий кусок у землю вбила. I досi серце болить. Перед самими жнивами якийсь ворог може всю нашу роботу... Вiзьму дробовик... - Iди, Григорiю, - погодилась Софiя. - Тiльки одежину захвати з собою. - Не треба. Ночi тепер гарячi. Тiльки й добра у широкому полi. А як перепели спiвають! Ходiмо разом, Софi╨, - роздобрився i пригорнув дружину. - Коли б не дiти, - iз зiтханням промовила. I так зрадiла, що аж зблiдла, покiрно пiдiйшла до чоловiка, як пiдходять дiти до батька. I Григорiй, налитий почуттям жалощiв i радостi, приголубив дружину, поцiлував, швидко вийшов на вулицю, затиснуту з двох бокiв вишняками та яблунями. Шорстке вусате огудиння сп'ялося на плiт, дотяглося до дерева, i на гiлцi зав'язався бiлий гарбуз, а на ньому умостився пучок ясночервоних, iще недозрiлих вишень. . Тепер усе село потопало в садках. Здалека воно нагадувало густу дiброву. I Григорiй не без гордостi згадав, що i його турбота красу╨ться червонобокими яблуками, нахиля╨ться до родючо© землi обважнiлими вiтами, стука╨ плодами у новi вiкна колгоспних хат. "Щось будiвництво театру затягу╨ться... Треба перевiрити, як Сафрон працю╨ на ставках", - вийшов у поле, i зразу ж жита, обступивши вузькi гони, прикрили його золотими хвилями. Забувши щоденнi турботи, вiн вологими од щастя очима оглядав новi ниви, як до сво©х дiтей, торкався до них руками, радiсно усмiхався, коли колос пощипував йому мiцнi, затвердiлi вiд працi руки. Хотiлось заспiвати, але стримав себе, скорiше пiшов до завiтно© дiлянки... В день жнив у село при©хала з району комiсiя. Василина зi сво╨ю ланкою вижала через всi гони двi смуги, i жатка-самоскидка пiдiйшла до жовто© двометрово© стiни. Застукотiли ковалики, замахали руками зубастi граблi, вигинаючись з натугою, скинули на стерню вiяло врожаю i... обламались. - Нi, я такого жита косити не буду, - усю машину потрощить. А собi навiть пiвтрудодня не зароблю, - скочив з залiзного сидiння Леонiд Сергi╨нко. - Що? Не пройде жатка? - ледве стримав усмiшку Григорiй. - Куди ©й крiзь такий мур пробитися. Зразу аж застогнала i затрiщала вiд напруги. Ну, i вродило ж! - в захопленнi пiдiйшов Леонiд до жита. - По ньому i комбайн не пройде - обломиться. Тiльки на половинi хедера треба пускати. - Нi, Льоню, i на половинi не пiде, - твердо промовив Василь Прокопчук. - Тiльки на чверть хедера зможе робити. Справдились Василевi слова. Надвечiр хвилююча новина облетiла все село: дослiдна дiлянка дала триста вiсiм пудiв зерна... - Чув? - запитав Варивон Дмитра. - Чув, - стримано вiдповiв, прямуючи до свого лану гречки. - I що скажеш? - допитливо подивився на товариша: чи дуже пережива╨, заздрить. - Тепер досвiд Григорiя треба перенести в бригаду, на широке поле, - спокiйно вiдповiв, зриваючи блакитну квiтку чебрецю, - Григорiй крiпко попрацював. Грудьми робив. Як ти дума╨ш? - Авжеж, - погодився i здивувався: чи справдi так спокiйно на серцi в Дмитра, чи уда╨?.. - Ну, чого так дивишся? Випиту╨ш, що в мене на серцi робиться? Так знай: радi╨ воно, так радi╨, начеб такий урожай у мо©й бригадi зародив, - гостро подивився Дмитро на Варивона. - Перемога тво╨© Василини i Григорiя - велика радiсть... Чого iржеш? Не люблю, коли в тебе ця поганенька селянська недовiра почина╨ ворушитись. Не все, виходить, у тебе всерединi перебродило. - Насмiялась верша з сака. Чи набагато утiк од мене? - примирливо промовив Варивон i знов усмiхнувся: - Хто Крамового батогом хотiв провчити?.. Продовжуй, Дмитре. По тобi. бачу, що ма╨ш цiкаву думку. - Маю, товаришу iнiцiаторе. Ти зна╨ш, як я завжди кревно бiля землi робив. До не© у мене якесь особливе чуття ╨. Це, напевне, по-лiтературному талантом зветься. А людей, дума╨ш, менш люблю? Тiльки показати це не вмiю, важко сходжуся з людьми. Тут також великого вмiння чи особливого характеру треба. Ти не раз мене вовкуватим називав. Дума╨ш, легко менi таке слухати? Щось тяжке ╨ в мо©й вдачi. Та не про це маю казати... Я i в лихi роки якось з горем пополам перебивався до нового врожаю. Сiм'я невелика, роботяща. В руках ремесло маю - завжди свiжу копiйку зароблю. А як менi було дивитися на людей, що за шматок хлiба, та коли б хлiба, а то - куркульського макуха - сво╨ здоров'я продавали. Дивишся - другий чоловiк як золото: красивий, роботящий, усяке дiло в руках аж смi╨ться, а от обсядуть злиднi, зiгнуть плечi - i на очах засиха╨, на очах у землю входить... Не раз свiй шматок поперек горла ставав. Зда╨ться, коли б мiг, то сонце прихилив би для людей. Та чим я, ти могли допомогти? Нiчим. Сили у нас не було. А тепер ╨. Ми можем зробити те, про що найкращi люди споконвiку думали. Можем перемогти злиднi, голод, усi нестатки. Свою радянську державу прославити... Не маленькi з тобою - зна╨мо, скiльки ще ╨ вiдсталих колгоспiв, колгоспникiв, скiльки ╨ таких, що бiльше переведе, нiж зробить. А скiльки треба учити, щоб для них колективна праця стала кровним дiлом, як для мене, для тебе. Урожай на дiлянцi Григорiя i ╨ справжньою агiтацi╨ю за бiльшовицькi колгоспи. Узяти усiх голiв вiдсталих колгоспiв, таких колгоспникiв, що з чужого голосу затвердили "от колись жилося", привезти ©х сюди i почати учити, як працювати треба. - I на твою гречку варто було б привезти таких роботяг. Бач, як закрасувалася. Налюбуватися не можу, - нагнувся Варивон до потемнiлого ядерного колоса. - Тiльки не рви, - попередив Дмитро. - Не можу дивитися, коли хто живу рослину калiчить... I на мою гречку можна було б... Це не просто урожай якогось тобi Дмитра Горицвiта. Такого б урожаю, тако© сили ми без колгоспу нiколи б i в снах не побачили. Це широка нива передовикiв, радянських патрiотiв, коли хочеш бiльше знати. За ним розкрива╨ться життя, мiць народна. Уже в цьому роцi нiхто в нас не скаже: "колись-то було". А коли ми вiдставали, коли всякому паличку в табелi за день записували, хто тодi старався, як тепер? Порядок усюди потрiбний i чесна праця. Справжня бiльшовицька праця - це життя наше. Ет, не розумi╨ш ти, що в мене зараз на душi. Не перший день його ношу, а все висказати не вмiю. О, знову усмiха╨ться Фальстаф ледащуватий. - Нi, розумiю, Дмитре, розумiю, бригадире... Твою думку я перехоплю i розкажу ©© на сво©й бригадi. Пiдберу приклади, висновки потрiбнi так зроблю, що ти тiльки очима лупатимеш! - i засмiявся. - Бо ти ж на зборах пару слiв докупи не зв'яжеш. Коли б до тво╨© грамоти та ще язичок, ну, хоч половину мого... А я зумiю сво©х хлопцiв крутнути. - Е, нi! - схопився Дмитро. - Коли на те пiшло, то вже говори на зборах обох бригад - тво╨© i мо╨©. Тiльки так треба пiдготуватися, щоб нашi бригади почали вириватися на першi мiсця. По всiй областi. Хватить сили? - Повинно хватити. Тодi нашi збори вiдкладемо до дня врожаю... Ти пiслязавтра на нараду агiтаторiв по©деш? - Думаю. - А сам швидко агiтатором станеш? - приснув Варивон i, косуючи оком, вiдступив од Дмитра. Той тiльки брови насупив. - Варивоне Iвановичу! Варивоне Iвановичу! З горбка в новому костюмi звивисто бiг стежкою невеличкий проворний Борис Зарудний. Русий, вибiлений сонцем чуб обвiвав його смагляве чоло. Глянув Варивон на хлопця i покотився зi смiху. Дмитро незрозумiло знизав плечима. - Як товарообмiн пройшов? - мало не плачучи вiд реготу, запитав Варивон Бориса. - Краще всiх! - задьористим тенорком вiдповiв Зарудний i теж засмiявся. - Значить, повернули пiджак? - Повернули, ще й яблук на дорогу дали. Та яких яблук! Пригощайтесь. Поглянув Борис на Варивона, i знову обо╨ заколивалися вiд смiху. - Борисе, розкажи Дмитровi Тимофiйовичу про сво© митарства. - Та... - завагався хлопець. - Ще як докладуть комусь, то все село насмiхатиметься. Кушнiр, гляди, на зборах у краску введе. Тодi й на люди не показуйся. - Нiхто не знатиме. Що ти, Дмитра Тимофiйовича не зна╨ш? - Уже обо╨ щось натворили? Ну, говори, Борисе. Знаю: ремiнець давно плаче по тво©й спинi. - Еге ж, плаче, - покiрно погодився Борис i весело покосився на Варивона. - От i скажи ©м що-небудь. Нiяко© пiдтримки не буде, - по-дитячи правдивими очима глянув на Дмитра, а самому аж нетерпиться розповiсти свою пригоду статечному бригадировi. - Та розказуй уже. - Еге, розказуй, - знову завагався для виду Борис, а потiм махнув рукою, мовляв, де мо╨ не пропадало, i, аж мiняючись вiд задоволення, почав сво╨ оповiдання. - Ну, самi ви зна╨те: наша бригада за бiльшовицький урожай проса б'╨ться. Уже в нас такi волотки висипаються, що очей не одiрвеш: одного в пригорщi не втиснеш, не волоток, а зразу ледве не цiлий снiп... Коли, як на грiх, почув я, що в Багринi зав хати-лабораторi© новий гатунок проса виводить. Дременув я туди, а цей завiдуючий Федiр Хмара обмiряв мiй незавидний рiст, спитав, чи не школяр я, i навiть до проса не допустив. Ще й насмiшку на мiй новенький костюм пустив: "Це у вас усi такi женишки чистенькi i малюсiнькi?.." Такий вредний чоловiк. Ну й що б менi було пiсля цього прийти додому i розповiсти про все сво╨му бригадировi? Так нi - якийсь дiдько спокусив самому знайти дане просо. Виждав я вечiрню годину, коли Федiр Хмара кудись вiдлучився, i гайда на город. Пробираюся садком, коли дивлюся на одну яблуню, а там плоди ну прямо, як на зсипному пунктi: рiзних форм, кольорiв i величини, "©й-право, чоловiк вегетативною гiбридизацi╨ю займа╨ться", - подумав i сам не знаю, як воно сталося: скинув пiджак - i на яблуню. Не встиг я навiть налюбуватися тим деревом, аж чую такий при╨мний спiвучий дiвочий голос: - I не стидно вам, товаришу? Такий великий, а по садках лазять. Глянув униз - сто©ть там дiвчина i трима╨ в руцi мiй новенький пiджак, шовковою пiдкладкою уверх. Тут картуз iз мене, ну а я за ним навздогiн. Скотився з дерева, хотiв розмову нiжну завести, та дiвчина нi одному мо╨му слову не вiрить i дивиться на мене з цiлковитою пiдозрою. Нарештi вiдкопилила губки i ошпарила мене: "Товаришу, чи ви сором дома залишили, чи зроду його не мали. Вам простих яблук нехватило, що ви на дослiдне дерево полiзли? Про пiджак з батьком поговорите" - i брязь дверима перед мо©м носом. Настрiй у мене на перемiнне пiшов. Одначе духом не падаю: приземлився бiля клунi i не спускаю очей з хати. Згодом виходить моя дiвчина з дiйницею до©ти корову, чогось сама собi усмiха╨ться i навiть пiсеньку наспiву╨. Видно, нiяк ©© совiсть не гризе за мою одежинку. Тiльки зашипiло молоко по денцi, а я - в хату. Зирк туди, зирк сюди - нема пiджака. Неначе злодiй, вiдчиняю комод - i дiвочi плаття пахучою шовковою пiною обвiяли мене. Та мого одягу нема. А тут уже хтось бiля порога гупа╨. Я аж скрутився, коли почув, як дзвякнула клямка, - i шур пiд лiжко. Лежу, дух зата©в. Входить якийсь парубок, сiв на лавi, прикипiв до вiкна i все якiсь сумнi мелодi© перебира╨, одну печаль наганя╨ на мене. Скоро i дiвчина прийшла. Ну й почалися у них поцiлунки навперемiж з зiтханнями. "Еге, та тут iсторiя ледве не така, як i в нашого Леонiда Сергi╨нка" - думаю собi, вислухавши про всякi суперечки хлопця з Федором Хмарою. Щось вони на науковому грунтi, на гiбридизацi© не помирилися. От i не хоче старий вiддавати сво╨© Марi© за Левка; Марiя радить почекати, поки батько перегнiва╨ться; батько ж довго сердиться, а Левко на зло йому хоче зараз одружитися, навiть дорiка╨ Марiю за повiльнi методи в особистому життi. Говорять вони, аж знов щось загукало бiля хати. - Ой, батько йдуть! - скрикнула дiвчина. - Левко, де я дiнусь з тобою? - i голос тремтить у бiдно©, мов струна. Левко сюди-туди - i бух пiд лiжко, ледве мене не притовк. Входить Федiр Хмара i прямо з дверей: - Марi╨, подай нашi записи, при©хав один науковий робiтник. Iнтересу╨ться новим дiлом. - Ви i його з хати-лабораторi© наженете... - Е, нi, це мiчурiнець, а не безплiдна деревина. "Ага, зараз вiн пiде" - подумав i вже мiркую, як би заручитися пiдтримкою у Левка, хоч вiн очима аж навпiл розколю╨ мене: видно, дума╨, що я конкурент йому - потай до Марi© ходжу. Старий уже бере записки, а я легше переводжу дух. Коли тут вбiга╨ на порiг цуценя; потерлося бiля ноги завiдуючого, потiм насторожилося, повело лопухатими вухами i дзяв та дзяв! Таке ©дке собаченя трапилося - зроду не бачив. Потiм прямо до лiжка i гавка╨, аж головою до пiдлоги припада╨. А потiм мене за ногу i - гаррр... - Марi╨, що там таке? - заглянув старий пiд лiжко i за онишник. - Ану, геро©, вилазьте! Вилiзли ми i пил з себе не струшу╨мо. - Ааа! Женишки! Ось я вас зараз поженю! - замiрився онишником. А це дядько такий: раз звезе - i не пiкнеш. Вредний чоловiк. Я в цiй ситуацi© навiть за пiджак забувся. - Федоре Петровичу, я вам усе чисто розкажу! - кинувся до завiдувача. - Вислуха╨м, вислуха╨м доповiдача, - а сам дверi на клямку i коло порога на вартi ста╨. Говорю я, а в нього очi все злiшими i злiшими робляться, а коли згадав про яблуню, аж закипiли. Але зразу ж я якось про просо заговорив, про нашi волотки. Бачу: подобрiшав чоловiк. - А ти не брешеш? - пита╨ться. Усiма культурами я заприсягнувся. - Тодi так зробимо, - вирiшив Федiр Хмара, - ти принесеш менi пару волоткiв, i коли вони справдi чогось вартi, тодi вiддамо пiджак... Ну й вiддав. I вас, Варивоне Iвановичу, запрошу╨ до себе в гостi. Хороший чоловiк. - Неодмiнно треба пiти. Дмитре, пiдеш зi мною? - Аякже... - Тiльки вибери кiлька кращих стеблин гречки: не з порожнiми ж руками iти до чоловiка. - Та вона ще тiльки налива╨... - завагався Дмитро. - Може краще, коли достигне? * * * Григорiй, сп'янiлий од радостi, привiтань, подяк i утоми, прямував до Бугу. Його тiло солодко пощипували зерна i остюки; щемiли руки, натертi гузирями мiшкiв. Рожевi надi© i доброта до всього свiту, людей охопили його сво©м щирим теплом. З радiстю згадав привiтання секретаря обкому ВКП(б), подяку Кошового, усмiхнувся сам собi. "Усе село зробити передовим, на всю область! Щоб до нас з'©жджалися дивитись, як ми живемо, вчилися в нас". - I в уявi бачив обриси нових будiвель, бачив у кожнiй хатi те, про що стiльки думалося ще з тих днiв, коли тiльки поступив у СОЗ. Ой заговорило жито пiд вiтрами: А вже ©дуть женцi з срiбними серпами. Тихо пустив пiсню вузькою дорогою, що, звиваючись, бiгла помiж нагрiтими за день пшеницями. I сам вiдчув, як пiсня його переливалась сердечними хвилями, що знаходять вiдгук в чи╨мусь серцi. Незабаром великi зорi засяяли над ним i пiд ним. Сонно зашепотiли прибережнi трави, десь бiля острова, як дитина у пiвснi, обiзвалася вода. Григорiй горiлиць лiг на траву; на сплетенi руки поклав голову, задивився у безхмарне високе небо. Простигши, уже хотiв скупатися, але нижче, бiля дослiдно© станцi©, почув чи©сь обережнi кроки. I собi пiдсвiдоме обережно подивився вдалину. З високого берега сторожко спускалась людина з чимсь чорним, очевидно мiшком, за плечима. "Моторний, - пiзнав у темрявi. - Чого йому?" - i пригадав обережний натяк Романенка, мимохiть кинутi ним слова бiля молотарки, злу пораду Моторного. Прокинулась настороженiсть i почала ще бiльше зростати, коли внизу забряжчав ланцюг, на якому був прип'ятий човен. Незабаром Крупяк пiшов до станцi©, i Григорiй полегшено зiтхнув: напевне чоловiк хоче прокататись. Але через якусь хвильку, коли знову з вантажем виросла постать Крупяка, ще з бiльшою силою прокинулась пiдозра: що йому тепер, в таку пору, носити? Крупяк на цей раз довше порався. На березi шемрiв пiсок, щось глухо стукнуло об човен. Директор ще пiшов до станцi©, а Григорiй кинувсь до човна. Пiд тонким п