ього допитливими очима його друзiв, що, мов казку, пiдводили до сонця народне добро. Нi, таки справдi щось казкове було в широкому привiллi, по вiнця сповненому надiйними хвилями, видимими течiями вiтру, бризками промiння i тим хвилюючим спiвом жайворонка, коли зда╨ться, що вiн сi╨ i сi╨ червонi зерна пшеницi на невидимi чутливi струни. - Любу╨шся, Дмитре? На стежцi несподiвано вироста╨ Варивон з Василиною. Буйнi жита схиляються над ними, обсипають обличчя жовтим крихiтним пилком, i тому зараз янтарнi очi Варивона видiляються не так рiзко. - Любуюся, - признався Дмитро. - I ╨ чим... - набiгла якась думка, i Варивон замислився. Мерехтлива сiтка промiння, пробиваючись мiж колоссям, коливалася на його широкому обличчi. - Ти про що? Вийшли на горбок. Тут поле закипiло справжнiм морем, помiж нестихаючими хвилями заворушилися новi темнiшi плеса, побiгли з долинки в долинку, обсiваючи ©х колисковим спiвом. - Ось про що, Дмитре: хорошими були нашi поля в минулому роцi. Дiди - iнспектори якостi - ходили i сивими головами похитували: "Нiколи зроду-вiку не було такого врожаю". I правду казали. А в цьому роцi знову повторю╨ться та сама картина - ходять дiди ланами, ще сивiшими головами похитують: "Нiколи так нива не родила". I знов правду говорять. - Треба, щоб на той рiк ще вiд сивiших дiдiв почули такi ж розмови, - натиску╨ Дмитро на останнi слова. - Вiрно, Дмитре, - зрозумiв його Варивон з пiвслова, - людина старша╨, а дiла ©© наче молодшими стають. Сьогоднi на партзборах зна╨ш на що Кушнiр зобиджався?.. Нiяк, значить, сторожiв не може втримати. Призначили були дiда Iванишина, так вiн ледве костуром пiдлогу в кабiнетi голови не пробив: "Ти, Степане Михайловичу, насмiшки видумав з мо╨© старостi стро©ти? Не тi ще, можна сказати, мо© лiта, щоб у консервативну роботу втягатись. А здоров'я в мене i на свiже дiло годиться, не заплiснявiло. Так що обтирати плечима стiни зерносховищ i не подумаю, хоч би ти якими промовами не розсипався". Ну й посмiялись ми з цi╨© "консервативно©" роботи, а Кушнiр гнiва╨ться i дума╨, як би щось свiже внести в працю сторожа... Да, тобi наша парторганiзацiя доручила виступити з спiвдоповiддю про насiнництво жита. Доповiдь прочита╨ Григорiй Шевчик... Пам'ятай, що на вiдкритих зборах буде й Iван Васильович, i агрономи, i бригадири всього куща. - Ну, який з мене доповiдач, - розвiв руками Дмитро, - по-писаному ще можу прочитати, а так... - То й напиши все - твердiше буде. - Що ж його написати? Очi Варивона звузились: - Як що? - i голос його став глухiшим, схожим на голос Дмитра. - Суши все цифрами i округлими словечками. Мовляв, пiд житом стiльки-то гектарiв, засiяли наче гаразд, зiйшло - непогано, розкущувалось - нiчого собi, зацвiло бiльш-менш, коли буде полiття, коли, значить, iтимуть дощi, таки щось зберемо (тут ти прибiднишся i занизиш цифру), коли дощiв не буде, то дiло таке: природа винувата, бо нема╨ в нiй господарсько© постiйностi. - Варивоне, покинь, - смiючись, смикнула Василина чоловiка за рукав. - Ти дума╨ш, вiн колись Iвану Васильовичу не так про гречку говорив? - То колись було, - повеселiшало обличчя Дмитра. - А ти пiдкажи, що говорити з вершини сьогоднiшнього дня? " - Бач, Василино, який це товариш: тiльки, значить, хоче говорити з вершини, на менше нiяк не погодиться. Що йому порадити? - А що ж йому радити? Краще державно© постанови про полiпшення зернових культур не вигада╨ш. З не© й треба починати, - впевнено вiдповiла Василина. - Чу╨ш, бригадире, голос маси? Слухай i дослухайся. Моя жiнка рiзнi новини, як вiршi, напам'ять зна╨. Словом, дали ©й рiвноправi╨, то тепер мало прав у чоловiка залишилося - всi собi забира╨. - Варивон любовно покосився на Василину i, вийнявши олiвець та блокнот, уже серйозно заговорив до Дмитра: - Збори нашi задуманi iнтересно. Ми по-колгоспному, значить, теоретично i практично повиннi роз'яснити всiм, що кожну путящу рослину треба неодмiнно полiпшити агротехнiкою. Колись ми з тобою найбiльше грiли чуби над добором насiння, а тепер нам випада╨ ширше думати над мiчурiнським вихованням рослини. Уже, коли помислити, досвiд ╨ i в нас, i в iвчанцiв, i Немерчанську дослiдну станцiю ти неспроста вiдвiдував. Надiюсь, не широкоротим гостем був там, а все-таки господарем. I вершина твоя - це вище пiдняти нашу працю, от як жито на пагорбi пiдiйма╨ться. Тiльки слова пiдбирай вiрнi, мов зерно, бо на зборах доведеться стукнутися лобами з деякими вiдсталими агрономами. Про це i Iван Васильович натякнув. Вiн крiпко на тво╨ слово надi╨ться. - Ти виступатимеш? - Наша хата двох ораторiв виставля╨. Я вже навiть встиг у Василининi шпаргалки заглянути. Вона про створення добiрного насiння говоритиме. - Ну й безсовiсний ти, Варивоне. Вже так заховала сво© записки... - Знову почина╨ться самокритика, - зiтхнув Варивон. - Так уже менi, бiдному та безталанному, перепада╨ вiд сво╨© жiнки, так перепада╨, що iнший бригадир махнув би рукою на таку ланкову i вприйми до рядово© пристав би... Наближалися до рiки. ╞© мелодiйний повiв уже коливався над полями, ©© одсвiт напливав на жита, i вони, здавалось, виростали на фiалковiй поранковiй годинi i пахли ромашкою, наче дiвочi коси. Навколо розсiвались, пересновувались, перехлюпувались пташинi спiви, ╨днаючи луги з лугами, береги з берегами. От i розкрились цi молодi береги, в зеленi i сузiр'ях квiту. Сонце, шукаючи броду, сторожко зупинилося посеред рiки; на моторному човнику зi смiхом пропливли дiвчата у вiнках, i в бездонному плесi вiнками закружляли хмари. - Глянь, Дмитре! - Варивон крутим плечем налiг на плече товариша. З-за пагорбка тихо пiдiймались дiди. Лiта уповiльнили ©хню ходу i кров, вони ж зимнiм холодом обвiяли ©хнi голови. - Iнспектори якостi! - з пошаною обiзвалась Василина. - Дбайливi очi нашi. - Що дбайливi, то дбайливi. Тiльки чи не намнуть вони, значить, нам чуби? - Побою╨шся? - Дмитро вже розпiзна╨ Семена Побережного, i Кирила Iванишина, i старого коваля Йосипа Киринюка, який, втрачаючи зiр, мало не з сльозами попрощався з колгоспною кузнею. - Та щоб дуже, то не дуже: яко©сь велико© вади не знайдуть, а вчепитись до чогось зможуть. Безжалiснi дiди. Колись ©м така нива i посеред самого раю не снилася, а тепер вони так i силкуються хоч за порошинку зачепитися. - Порошинка око заслiплю╨. - Та я знаю, що ти з дiдами заодно, вони люблять таких, - незадоволено пробурмотiв Варивон, якого iнодi до краю обурювала в'©дливiсть iнспекторiв якостi. - Помiтять тобi грудочку i, аж пiдстрибуючи, до телефону бiжать - давай ©м райпартком, i то тiльки першого секретаря. На другого - нiяк не погоджуються. - В'©лась тобi ця грудочка, граючи поглядом, глянула Василина на чоловiка. Минулого року навеснi Варивонова бригада розорала пiд капусту кусок лужини, заросло© кiнським щавлем. Тяжкi плити цiлини заряботiли жовтими пальцями щавлевого корiння. Обробляючи неподатливу лужину, в бригадi якось не звернули уваги на самий край поля городникiв. Iнспектори якостi знайшли на ньому грудки, якi зразу ж в очах дiдiв стали вже грудомахами, а на зборах виросли в отакеннi брили. - Покажiть менi хоч одну таку брилу, i я згоден понести найбiльшу кару! - обурився Варивон, коли його бригаду почав вiдчитувати вiсiмдесятлiтнiй, засушений мов корiнь, Семен Побережний. Дiд зрозумiв, що передав кутi меду, i брили, зменшуючись, стали називатися грудомахами. Набуло грудомах! - одностайно пiднялась бригада Варивона. - Може була б одна, коли б усi грудки докупи позносити. Дiди аавагалися, почали перемовлятися. До трибуни пiдiйшов Йосип Киринюк, а Побережний незадоволено, хмурячись, сiв бiля столу. - То правда, товаришi, - заговорив глухуватим спокiйним голосом Киринюк, - грудомах не було, нема чого навiвати туман на бригаду Варивона Iвановича. Рухливий Побережний сердито закрутився на мiсцi. - Грудомах не бачив я, - продовжував Киринюк, - але каторжнi грудки знайшли собi притулок... Зал повеселiшав, i повеселiшало зморшкувате обличчя Побережного. Вiн нахилився до вуха свого сина Захара, знатного бригадира четверто© бригади: - Виправдову╨, виправдову╨ Йосип Варивона. Любить цього непосиду i артиста. Були грудомахи, ну, не такi вже великi, а були... - i замовк, бо саме до Киринюка обiзвався Варивон: - I правда Йосипе Володимировичу, грудки були маленькi! Старий, люблячи Варивона, хотiв жартом пригасити суперечку: - Та невеликi, завбiльшки, ну, як жайворонок... I що б уже було помовчати Варивоновi. Але вiн не витримав: - А може то насправдi, значить, жайворонки вiдпочивали? - Варивоновi жайворонки! Варивоновi! Теж менi артист! - сердито гукнув з президi© Побережний i демонстративно пiшов зi сцени. Збори вибухнули реготом, а вираз "Варивоновi жайворонки" пiшов мандрувати по всьому району, i не дуже зрадiв Варивон Очерет, коли через кiлька днiв сам почув у iвчанському полi, як задириста молоденька ланкова наказувала трактористовi: "Добре ж скородьте в долинi, анiде не залишайте Варивонових жайворонкiв". Цього бригадир не мiг простити iнспекторам якостi. Дiди порiвнялися з бригадирами. - Варивона, хрещеника мого, всюди побачиш, - поздоровкався невеличкий, рухливий Побережний, швидко подаючи коренисту прив'ялу руку. - Бо ми такi людi, що навиду, в затiнок не хова╨мося, - в тон йому вiдповiда╨ Очерет, а сам пильно стежить за сухим, наче волоський орiх, обличчям Побережного: чи не пiдготував старий яко©сь каверзи? - Хвалила себе гречана каша, що добра вона з маслом. - А вам без масла бiльш подоба╨ться? От кого б я, значить, директором маслозаводу призначив. - Це щоб я iнспектором не був? - береться хитрими зморшками обличчя Побережного. - Що там у тебе коло лiсу робиться? Варивон насторожу╨ться. А спокiйний доброзичливий Киринюк уже вгаду╨ думки бригадира i спiшить заспоко©ти його: - Порадували ви нас, бригадири... Iдеш стежкою, а колос, наче лiс, нависа╨ над тобою. Славнi поля. - Розумнi, червонi вiд ковальського вогню очi старого ворухнулися в обвислих сiтках зморщок. - Не перехвали Варивона, вiн i сам себе не забуде, - обiзвався Побережний. - Так уже й не забуде, - наче нiяковiючи, вiдповiда╨ Очерет. - Так що ж у тебе поруч з просом росте? - допиту╨ться Iванишин. - Чумиза? - Чумиза, дiду. - То хай росте на здоров'я... А озимина, вiрне слово, небувала. Слово, дане партi©, Сталiну, виконають нашi люди, - любовно говорить Киринюк, i його пропеченi, всi в шрамах i рубцях руки бережно гладять нiжне стебло. - Напевно виконають, - погоджу╨ться Побережний. - Та й пiшли, хлопцi. Подзвонимо Iвану Васильовичу, хай i вiн пораду╨ться з нами. - Може Генадiю Павловичу Новикову, другому секретаревi, подзвоните? - серйозно запиту╨ Вариюн. - I Генадiю Павловичу скажемо. Ми навiть у гостях в нього були. Про врожай i мiжнародну полiтику розмовляли... i третього секретаря не обминемо. У нас усе по порядку робиться... - I вже по-змовницьки Побережнiй дода╨: - Бач, як Варивоновi жайворонки розспiвались над полем. - Чого ж ©м не спiвати? Дозволяю. Бo ╨ над чим i птицi повеселитися, - одвiв од себе удар Очерет. Навколо заяснiли усмiшки, i дiди поволi пiшли понад лугом. В село Варивон, Дмитро i Василина поверталися разом. Коли пiдiйшли до молодого, всього в квiтах, парку, назустрiч ©м вибiгла Нiна, дочка Марти. ╞© засмагле з смiливими рисами обличчя було сповнене радiстю, захватом. - Варивоне Iвановичу, Дмитре Тимофiйовичу, ви скульптури не бачили?.. От ходiть, ходiть подивiться! - обернулась, i двi важкi коси гойднулися на ©© ще вуглуватих плечах. Посеред парку, бiля басейну, оглядаючи твiр столичного скульптора, тиснулося багато колгоспникiв: Перше, що вразило Дмитра, - був образ матерi. Вона, осмiхнена, трохи вiдхилившись назад, наче щастя й надiю, гордовито тримала на руках сповите немовля. - Варивоне Iвановичу, як вам? - довiрливо торкнулася його руки Нiна. - Хороше, дiвчино, i добре, що вона не смi╨ться, а тiльки посмiха╨ться. - А чому, Варивоне Iвановичу? - Так мiцнiше ©© розум i життя показано, - а потiм напiвжартома додав: - От твiй образ уже скульптор iнакше лiпитиме, ти нове поколiння, яке в радiснi часи на свiт народилося. Додому Дмитро прийшов надвечiр, коли бджоли живими клубками притишено бринiли бiля вiчок розпарених вуликiв. За густою зеленню дерев i кущiв порiчок почув дзвiнкi голоси Андрiя i Ольги. Хотiв спочатку пiти до дiтей, але роздумав i лiг на траву бiля яблунi. Навскiсне сонячне промiння золотiло верховiття дерев, крiзь листя просвiчувались обриси яблук i груш. - Розкажи менi казку, Андрiю, - попросила Ольга. - Тобi тiльки казки в головi, - розважливо вiдповiв. - Бач, який ти добрий. Усi кажуть: у вашiм класi нiхто краще за тебе не розповiсть. А тобi для мене жаль щось розказати. Чу╨ш, розкажи, Андрiю. То я тобi книжку нову дам почитати. - Яку? - Гарну. Менi пiонервожата дала. Розкажи, Андрiю. Замовкло за кущами. На саблуку переливчасте заспiвала iволга i, вiйнувши гарячим пiр'ям, перелетiла на друге дерево. I легко, наче продовжуючи пiсню iволги, задзвенiли срiбнi ноти дитячого чистого голосу. - Колись у давню давнину на нашу рiдну землю нападали турки i татари. Де тiльки проходили вони, там залишалась одна пустка, бо людей вони убивали або забирали в полон, малих дiтей топтали кiньми, а села палили лютим вогнем, як фашисти в Iспанi©. Тодi на нашiм Подiллi, коло Бугу на кручi, де тепер каменоломнi стоять, жив брат Iван iз сестрою Яриною. Жили вони у великiй дружбi, бо нiкого в них не було з рiднi - всiх турки порубали. По©хав одного разу брат у лiс на полювання, а сестра залишилася поратися дома. Коли дивиться вона - аж чорна хмара заступила сонце. Кинулась дiвчина в двiр, а до хати чорнiше чорно© хмари мчить орда. Метнулась утiкати, побiгла понад кручею; гострий камiнь до само© костi рiже бiлi ноги дiвчинi, колючi кущi розривають руки, рвуть буйнi коси, що плечi встелили; а дiвчина бiжить, та несила втекти вiд погонi. "Краще менi смерть, чим неволя", - i з високо© кручi кинулася в Буг. Та, падаючи, зачепилась косами за колючий терен i повисла над рiкою. Схопили ©© людолови, зв'язали мотузком i потягнули за конем. Бiжить дiвчина шляхом i чорну землю сльозами засiва╨, кров'ю червонить... То© години брат далеко за©хав у лiс. I от почав пiд ним спотикатися кiнь. По рiвному iде, а спотика╨ться. Серцем вiдчув Iван горе - i погнав коня додому. Коли ви©хав iз лiсу, тiльки побачив чорний дим i стовп рiвного полум'я замiсть сво╨© хати. Щосили погнав коня, напав на слiд цих фашистiв i вирiшив або пропасти, або шаблею добути сестру з полону. У дорозi зустрiла його нiч, темна, невидюща. Утомився кiнь, голову понурив, милом стiка╨, а тут ще рiчка перегородила дорогу; "Прийдеться вiдпочити тобi, товаришу", - пустив коня на долину, а сам дивиться в далечiнь - очей не спуска╨. Аж от за рiкою запалали вогнi. Зрадiв брат: "Нападу вночi на фашистiв i вiдiб'ю сестру". Та не дочекалась його Ярина. Тiльки почали вороги засипати бiля вогнища, вона розгризла зубами сирицю, що до кровi впилась в ©© руки, i кинулась тiкати. Побачила ©© варта, почала переймати, кiньми здоганяти. Догнали сестру у степу, кiньми прибили; потiм ослiпили ©©, вiдрiзали буйну косу, а шаблями посiкли тiло на дрiбнi шматки. Вночi, коли згасли вогнi, переплив брат рiчку, напав на людоловiв, порубав, розiгнав ©х, а сестри не знайшов. Три лiта i три зими шукав брат свою сестру, бився з фашистами i на сво©й i на чужинськiй землi. Була йому в битвах удача, тiльки серце удачi не мало - нiде не мiг вiдшукати Ярини. На четверте лiто знову попав брат на те мiсце, де колись вперше побив ворогiв. Пiдiйшов до молодо© гiнко© берези, щоб зрубати ©©. Тiльки намiрився шаблею, а береза заговорила до нього: - Не рубай мене, брате, я твоя сестра, ордою замучена, порубана. Оця береза бiла - це мо╨ тiло, а трава шовкова - моя буйна коса, а чорний терен - мо© карi очi... Замовк Андрiй, i пiсля довго© мовчанки з жалем обiзвалась Ольга: - Коли б не почав братiк попасати коня, а переправився через рiчку, то й сестру б урятував. Хай би без коня, хай би сам переплив. Чи так я кажу, Андрiю? Авжеж, так, - здивовано погодився брат, не сподiваючись, що Ольга зробить такий висновок з казки. Дмитро приязно усмiхнувся: ця Ольга завжди що-небудь скаже несподiване. О, вони в нього обо╨ до науки охочi, буде толк... Аби тiльки спокiйно в свiтi було, та щось не схоже на спокiй, - задумавсь. А в душi ще озивалася старовинна казка, вставало Побужжя, високi кручi i замучена дiвчина в зеленому степу. Згинаючись, вийшов з-за дерев i любовним зором зупинився на Андрi╨вi, що був, як казали, увесь у батька - i з лиця, вдачi. - Пiшли, дiти, до хати. - Таточку, а де ви були? - кинулась Ольга до нього. Андрiй пiдвiвся i спокiйно, розумними, трохи сумовитими очима подивився на батька. - На полi, дочко. Жито там наче гай сто©ть. - А чого ж мене не брали з собою? - Щоб не плуталась пiд ногами, - промовив за батька Андрiй. - Заблудишся в житi - хто тебе вiдшука╨? - Не бiйся, хто схоче, той вiдшука╨ i на самому краю свiту, - гордовито пiдвела голову, як справжня наречена: i цi слова, i манеру триматися вона вже встигла перехопити вiд врослих дiвчат. На подвiр'© бiля квiтника поралась Югина, до не© напiвзаплющеними устами тягнулися барвистi квiти. З легким усмiхом подивилась жiнка на дiтей, чоловiка. - Давно з Городища при©хала? - Нещодавно, Марко Григорович i Соломiя привiт передали тобi, запрошують до себе, - подивилась на Дмитра. I той голубий погляд, не вицвiлий, не потьмарений, був йому таким самим дорогим, як чотирнадцять рокiв тому. У хатi коло вази з квiтами лежав невеличкий, очевидно Вiд пiстолета, набiй; по ньому корiнчиком покрутився розбухлий слiд iржi. На обiдку бiля капсуля двома мурашками чорнiли чужi лiтери. - Югино, звiдки ця погань взялась? - В Городищi знайшла, - вiдповiла безтурботно, а Дмитро Замислився. II Нарештi Андрiй упросив батька пiти в яр, щоб побачити старе Городище. - Далеко йти, пристанеш. - Не пристану, - уперся хлопець на сво╨му. В недiлю, пiсля снiданку, вдягнувшись у святкове вбрання, Дмитро перекинув на плече дробовик i пiшов з сином в чорнолiсся. Вночi пройшла гроза, i тепер в дорожних вибо©нах ще стояла зеленаво-золотиста вода, паруючи легкими димками. За селом починались луги. Ядерний дощ прибив високу траву до само© землi, оповив сизою вологiстю слiпучу зелень. Сумовито було дивитись на спустошене, витолочене, покручене вiтром i негодою привiлля, що курилось на сонцi, мов пожарище. I раптом на очах почала оживати долина. Заспiвали, затукали тяжкi краплини, спадаючи з листя i квiту на землю, заворушилась, без вiтру зашумiла трава, зводячись i пiдстрибуючи вгору. Спочатку пiдводились окремi кущi, зеленi i свiжi, мiцнiшi в коренi i стеблi, а мiж ними сiросизуватими западинами ворушилась неспокiйна луговина. По нiй, мов рибини, скидались зернистi покучерявленi кетяги квiту, довго перехитувались i гордовито стихали, п'ючи густе сонячне промiння. А потiм, зразу, пружно пiдводились цiлi прогалини, даючи знак iншим, i весь простiр, мiняючи барви, пiдводився мiцно i вперто, розливаючи навколо п'янкi пахощi. - Дивiться, тату, - не так захоплено, як здивовано промовив Андрiй, оглядаючи чорними блискучими очима рухливе зелене море. - Оживають, сину, бо таку породу ми сiяли, мiцну, - задумливо промовив, дивлячись в далечiнь. Прiсною прохолодою повiяло з лiсу. На прогалинах так пахли голубi шапки чебрецю, що можна було впитися до непритоми. З-пiд кущика пурхнула довгонога поцябрушка i, дрiбочучи продовгуватим, сизокрапчастим тiлом, побiгла, цiнькаючи, по вигнутiй оброшенiй стежцi. Могутнiм споко╨м дихало чорнолiсся. Вузлуватi натрудженi дуби важко розкинули нерухомi шатра зубчастого листя. У гущавинi чорних стовбурiв блискавицями спадали бiлокорi берези, без вiтру шумiв полохливий лист на осиках. З неприхованою цiкавiстю оглядав Андрiй лiсову красу, обминаючи прогалини, засiянi просом, пшеницями, яблуневi сади, огородженi воринами або просто обсадженi вишняком i черешнею. Ледве помiтною стежкою вийшли на пасiку. По травi i в блакитi синяка та фацелi© довгими рядами бiгли червонi вулики. Бiля контрольного, навпочепки, сидiв старий Марко Синиця, курникаючи пiд нiс якусь пiсню. Найменша дочка його, Соломiя, студентка сiльськогосподарського iнституту, пiдвiвши голову, пильно оглядала обсипану плодами яблуню. Знаючи, як його любить бiлоголовий Марко Григирович, Андрiй, не здоровкаючись, зразу ж гукнув: Дiду, дайте меду! Якого тобi, вражий сину? - пiдводячись, поздоровкався з Дмитром. - Щiльникового. - Зараз не можна меду ©сти. - Чому, дiду? - Чому? Язик як цурпалок стане. Спухне, - промовив безперечно, стримуючи осмiх в розкiшнiй сивiй, аж позеленiлiй бродi. - Ой, дiду, а самi просили, щоб на пасiку прийшов. - Так то ж щоб прочитав менi, старому, яку книжку, розповiв про сво© одноманiтнi оцiнки. I тепер вони в тебе не змiнились? - Не змiнились, дiду. - Все п'ятiрки? - П'ятiрки. - А б'╨шся теж на п'ять? - Всяко бува╨, дiду. - Соломi╨, принеси гостям свiженького. - Зараз, тату, - майнули мiж деревами двi чорних коси i син╨ плаття. - Не треба, Марку Григоровичу. В нас i свого хватить. - Як так - не треба? На пасiцi бути i меду не попо©сти? Ти що, мене, старого, зобидити хочеш? -Та нам на Городище треба попасти, не близький свiт. - Успi╨ш iще з козами на торг. Ну, що воно в газетах печатають? Вiйною пахне, кажуть? Чи то перемелеться? - Хто його зна, - неохоче вiдповiв. Отут, в лiсах, в зеленому i блакитному свiтi, наповненому спiвом птахiв i бджiл, не хотiлося зараз думати про страхiття, що висувалось iз далеких кра©в. - Проклятий отой фашист. Товчеться, товчеться по свiту, як Марко Проклятий по пеклу. Невже йому таки й спину не буде? Як дума╨ш?.. А ти зна╨ш - i в наших лiсах якась лиха година воду каламутить. Я разiв зо два чужих людей здалеку бачив. Не мiшало б облаву зробити. - Дмитре Тимофiйовичу, погляньте на нашу яблуню, - пiдбiгла Соломiя. Смагляве обличчя було ясне й щасливе, як бува╨ в пору безтурботно© юностi, коли свiтлi надi© скрiзь стелять добрi шляхи. Була дiвчина середнього зросту, високогруда i гнучка, мов лозина. У кожному русi вчувалася пружнiсть i сила. "Яку доньку викохав у лiсах. Очi аж свiтяться розумом". - мимоволi задивився на дiвчину, пригадуючи, що вже про не©, про ©© працю в саду i на пасiцi тепло писалося в газетi. Обережно пiшов помiж вуликами до яблунi. Молода крона аж угиналася вiд плодiв, на яких пробивалися першi промiнцi рум'янцю. - Це такi яблука в червнi? - здивувався, торкаючись рукою до чистого стовбура. - А вона дума╨ виростити яблука, мов кавуни, - обiзвався Марко Григорович. - Нi, трохи меншi, - серйозно вiдповiла Соломiя. - А от якiсть кавуна не завадило б прищепити плодовим деревам. - Яку саме? - недовiрливо запитав Дмитро. - Щоб вони цвiли i плодоносили кiлька разiв, до самого морозу. - I це можливо? - Можливо, Дмитро Тимофiйовичу. Наука не зна╨ слово "крапка". "Селянськi дiти", - згадав твiр Некрасова i усмiхнувся сам собi. "Селянськi дiти", - як музика обiзвалися схвильованi думки, широко розкриваючи новий свiт. Прислухався до них, мов до свого весiлля, i добрiв, i радiв, дивлячися то на Соломiю, то на Андрiя. Дiвчина з подивом бачила, як мiнилося обличчя Дмитра. "Ех ти... маленька, - подумав, нiби про свою доньку. - Селянська дитина... А в iнститутi вчишся, готу╨шся науковим працiвником стати. Ти розумi╨ш, що це значить? Певно i не розумi╨ш, бо це тобi звичним зда╨ться". - Дмитре Тимофiйовичу, що ви подумали? - червонiючи, запитала Соломiя. - Багато чого... Про державу нашу. Як пiдносить вона нас. Розумi╨ш, - наче матiр дiтей на руках. - Як ви хороше сказали, Дмитре Тимофiйовичу. Навiть не думала, що ви такий... лiричний. - Прямо не бригадир, а типова... лiрика. Обо╨ розсмiялися. - Нi, Дмитре Тимофiйовичу, то ви сильно передали... Скажiть: у вас ╨ таке вiдчуття, що нашi люди - рiдня вам? - Це ти теж хороше... Велика рiдня, - задумався. - Вiрно - велика рiдня! Не раз, бува╨, iдеш мiстом; рiки людей протiкають, а тобi зда╨ться - всi вони тво© друзi, всiх ти ©х зна╨ш. I ще краще жити i працювати хочеться. I, правда, це анiтрохи не дивно! Повна i чиста довiра якось зразу по╨днала лiтнього чоловiка з повiвом само© юностi. Як до пота╨мних найкращих сво©х думок, дослухався Дмитро до мелодiйного голосу Соломi©. Було при╨мно, що багато ©© юних поривiв також жили i в його серцi; було хороше, що з кожним новим словом дiвчина стала ще кращою в його очах, такою, як подумалося, такою, якою хотiлося бачити молодiсть. Селянська дитина... Як це вузько. Та таку дiвчину i всьому свiтовi не соромно показати... Нi, це не селянська - це наша, радянська дочка. - А ти не бо©шся тут, в лiсах, жити? - запитав, коли попрямували до хати. - Чого менi боятись? - здивувалася. - Дробовики ╨ i в мене, i в батька. Вовкiв завжди одженемо. - Стрiляти вмi╨ш? - В лiсi жити й не вмiть, - засмiялась, блиснувши двома рядками слiпучих зубiв. - Торiк iз батьком двох вовкiв убили. А в Городищi, бiля Бiлого озера, на виводок напали. Спiймали його. - Та вона, непосида, дикого голуба на льоту збива╨. Я ©© на генерала б учив: як почне командувати та коверзувати мною - хоч iз пасiки тiкай. Тiльки й спокою, поки в тому iнститутi вчиться. А при©де - i почне тобi сво© порядки заводити. Словом, доп'яв собi помiчницю, як отой грець дуду на свою бiду. - Так проженiть мене з пасiки, - осмiхнулася дiвчина. - Бач, хитра яка. Прожени, а ти ще за якогось замiж вийдеш, що батько на весiллi й чарки не вип'╨. Хай краще вже сюди на пасiку ходить. Може хоч бджоли добре покусають. Тiльки темними очима повела дiвчина i пригасила усмiх вiями. I добрий спомин, i чисту радiсть залиша╨ в душi оцей вiддалений куток його рiдного колгоспу, оце оновлене яблуневе привiлля з червоними вуликами на лискучих травах, з сивим балакучим дiдом i молодою дiвчиною, що з розумним, трохи насмiшкуватим виразом прислуха╨ться до батька... Високо пiднялося до неба спiвуче чорнолiсся, могутн╨ i рiдне, як материна пiсня, як вiрна дiвоча ласка. Уже й стежки нема, тiльки зелено знизу, тiльки блакитно вгорi. А вiн iде зi сво©м сином цим ясним свiтом до Городища, де колись партизани били ворогiв революцi©. Може в Городищi Лежать костi його предкiв, що боронили вольну волю i за життя - життя вiддали. Розступилася велична брама столiтнiх дубiв, i перед ним вигнувсь окра╨ць глибокого несходимого яру. Кiлькома поверхами пiдiймались у величезнiй улоговинi молодi дерева i чагарники, перемежованi озерцями i болотами. - Тату! - схопив батька за руку Андрiй. - Хтось у гущавинi прича©вся. З несподiванки йокнуло серце. Справдi, внизу, в заростях широколисто© вiльшини прича©лась людина; чорним обаполом втиснулась вона в соковиту зелень. Не розмiрковуючи для чого, петляючи мiж деревами, Дмитро великими кроками спуска╨ться вниз. Невiдомий зника╨ в чагарнику. "Еге, чого б йому тiкати?" - пробуджу╨ться пiдозра, пригадуються слова Марка Григоровича, i Дмитро зрива╨ з плеч дробовика. Невiдомий проскаку╨ мiж тонкими деревцями i знову зника╨ в рухливiй заростi. - Стiй! - злякано стриба╨ яром луна i дзвiнко б'╨ десь угорi бiля дубiв. У вiдповiдь луна╨ сухий пострiл; куля свистить над головою Дмитра. "Он як!" - аж гуде мiцне тiло. Забувши про все на свiтi, зрiза╨ вiн прямою лiнi╨ю хистку вiддаль, не випускаючи з ока пригнуту постать, що ряботить мiж деревами. Знову луна╨ пострiл, але тiло сповнене несхигною певнiстю, що кулi не вiзьмуть його. Чим бiльше зменшу╨ться вiддаль, тим частiше лунають пострiли. Кулi зривають листя i кору з дерев, чмокають в болотi, але не зачiпають Дмитра. - Стiй! - пiдводить дробовик. I в цей час рiзкий бiль обпiка╨ йому ногу вище колiна. "Брешеш, не втечеш!" - схитнувшись, спуска╨ курок - i невiдомий пада╨ лицем на землю, але зразу ж почина╨ повзти в чагарник. Зопалу Дмитро бiжить за ним ще трохи, але пада╨ в траву i руками схоплю╨ться за ногу. Кров темними плямами виступа╨ на штанях, червонить йому чорнi великi руки, процiджу╨ться крiзь щiлини пальцiв. Перемагаючи бiль, вiн боком повзе за невiдомим. В цей час насупроти нього затрiщали кулi. "Напевно, iнший, напарник, спiшить на виручку", - впива╨ться руками в рушницю. Розводяться кущi. Ще мить - вiн опустить курок. I раптом з острахом, аж заскреготiвши зубами, обливаючись потом, безсило випуска╨ рушницю на землю: в кущах зупинився Андрiй з пiстолем у руцi. - Тату! - бiльше нiчого не промовля╨, бiжить i опуска╨ться на землю бiля батька, - очi хлопця поширились i, зда╨ться, аж задимiлись великi синюватi бiлки. - Як же ти мене налякав. Ще хвилька i я... Де той? Утiк? Нi, я зв'язав йому руки ремiнцем... Усю спину дробом зрешетили. Кров так i юшить, - насторожено сто©ть хлопець, прислухаючись до кожного звуку. Зв'язав? - довго дивиться на сина. Ой, що з вами? - тiльки тепер побачив кров i припав i батька. - Нiчого, синку, покажи дорогу до того. Андрiй, повертаючись, iде попереду, але плечi його раз у в починають дрижати - вiн бачить, як батько кривавить лист i траву. Кривлячись од болю, доповз до озерця. На прим'ятiй травi куцьорбиться чоловiк. Великi темносiрi очi, перекривленi болем i злобою, впиваються в Дмитра. Голова вiдомого продовгувата; пiдборiддя рiзко випнуте, клинцювате i заляпане болотом; уста стиснутi в тонку бiлу смужку. 3 полегшенням зiтхнув Дмитро, вдивляючись в злобно пересмикнуте обличчя: розвiявся сумнiв, що кiлька разiв холодив його - а може даремне пролилася кров. - Бiжи, Андрiю, до Марка Григоровича. Хай запряга╨ коня i при©жджа╨ сюди. Не заблудиш? - Нi. А як же ви? Дайте я вам ногу перев'яжу. - Я сам. Бiжи скорiше. Бiжи, сину! - Стогнучи, звива╨ться на землi невiдомий. - Нiчого, не здохнеш, - злiсно слiдку╨ за побiлiлим обличчям, на яке спада╨ рiденький, пiтний чуб кольору перегнилого лика. Дмитро ножем розрiзу╨ штанину бiля рани i почина╨ перев'язувати ©©. * * * Хтось схиля╨ться до нього. Вiн вiдчува╨ це, не розплющуючи очей, - тiльки по тому, як згустилась темiнь над ним. Куди ж вiн пливе? Щемить серце, млосний перестук перекочу╨ться в головi, i все тiло аж пашить вогнем, наче на ньому перекручують розпеченi обручi. Ще неясно вi╨ над ним широкими крилами свiт, i в ньому Дмитро ловить то до болю знайоме курликання журавлiв, то якесь слово, значиме i та╨мниче, то признаний форкiт коня, то змiну теплих струмкiв, то повiв розпареного чебрецю. Все це знову розходиться, неначе вiтер в привiллi, i щось нове виплива╨ - тiльки напружити пам'ять i вловиш його. I раптом високо-високо над ним розкинулась темносиня рiчка. Вона звива╨ться в темних берегах, невеличкими озерцями просвiчу╨ться осторонь, перелива╨ться м'яким сяйвом великих зiрок. То Чумацький Шлях пливе над ним, роздiляючись на двi дороги. Тихo шумлять розлогi дерева. Часом на чорному тлi рiзне око тендiтний стовбур берези, i знову перехиту╨ться рiчка, глибинна, спокiйна. Курличуть колеса. Ось шина ударила в корiнь, забряжчали орчики, бiль терпко обiзвався в нозi. Двi голови нахиляються до нього, i вiн скорiше вiдчува╨ нiж пiзна╨ Андрiя i Соломiю. - Дмитре Тимофiйовичу, ми вас на нiч в нашiй хатi залишимо, - торка╨ться дiвоча рука його руки. I вiн заплющу╨ очi, сповнений якимсь новим почуттям, почуттям, що в його життi трапилось щось значиме. А що. воно? Ага, вiн житиме! Нi, не те, не те. Вiн добре дiло зробив. А люди, якi ж люди з ним... Соломiя, Марко Григорович, Андрiй... Все ста╨ незвично хорошим, i чуже життя розстеля╨ться так само близько, як i сво╨. Вiн хоче навпомацки найти руку Андрiя i не знаходить. Син! Дванадцять рокiв, а вiн бiжить на помiч. I пострiли не спинили. - Андрiю! - Що, тату? - нахиля╨ться до нього, обдаючи переривчастим подихом. - У село по©деш, тiльки маму, бабу не перелякай. То у мене кровi багато витекло. - Гаразд, тату. Довеземо до Марка Григоровича i я - верхи додому. Болить у вас?.. Широкий гул м'яко сповива╨ Дмитра. У його життi сталися новi подi©. Хай нiхто не зна╨ про них, тiльки його серце - i це вже добре. I поки що сильне почуття, що радiсно зв'язу╨ його з усi╨ю кра©ною, з усiма рiдними людьми, перемага╨ чуття болю. Проте згодом воно знову пiдкрада╨ться, вогнем налива╨ тiло, стиску╨ серце; тяжко вiддаля╨ться небесна рiка, плямами розтiка╨ться, тiльки шум, невловимий, тривожний, все плеще i плеще, неначе невсипущий колос... У хатi бiля нього сидить Соломiя, але Дмитро настороженим слухом вiдчува╨ присутнiсть ще яко©сь людини. - Тут хтось ╨? - Це Степанида Сергi╨нко, моя подруга. - Ми будемо доглядати вас, Дмитре Тимофiйовичу, - з просвiтку напiвпрочинених дверей насува╨ться чорна брила i зупиня╨ться бiля Соломi©. - Завдав людям клопоту, - щиро жалку╨ i виразно пригаду╨ завзяту Степаниду, студентку унiверситету. Млосно шумить в головi, така слабiсть у всьому тiлi, що навiть дивитися тяжко на блищик зорi, яка тремтить i тремтить у невеличкому шматку неба. - Що ви, Дмитре Тимофiйовичу! Таке скажете. Ви для нас, можна сказати, життя не шкодували, - гаряче заговорила Степанида. - Коли б я Могла вам чим пособити, коли б я могла ваш бiль перетерпiти... I добре Дмитровi слухати схвильоване слово дiвчини, хоча не забува╨ з насмiшкуватим спiвчуттям вiдмiтити: м'яко говорiть, а характеру твердого - не в батька вдалася. Свiтанком при©хали Югина, мати, Андрiй i лiкар. - Дмитре! - припала жiнка до чоловiка i не могла одiрватись, обдаючи його сльозами i гарячим диханням. - Хоч би людей постидалась, - спробував оджартуватись. - I не вмивай мене сльозами. Ну, не треба, Югино. - Через мiсяць брикатиме ваш вояка, - вiдповiв пiсля перев'язки лiкар на нiме запитання Докi©. - Кiсть не зачеплена. - I то вже гаразд, - зiтхнула мати, ©© запалi очi просвiтилися вогким блиском. I знову гойдалась перед ним просвiтлена рiка, а потiм рознилась вона безмежним морем; росистий житнiй та пшеничний колос перехитувалися з ниви до нього, шукали рук його, i невимовно добре було ©хати сво©ми рiдними полями, де кожен пагорбок, де кожна долинка порiднена якоюсь згадкою чи то дитинства, чи то юностi, чи уже середнiх рокiв, коли на скронях починають срiблитися першi ниточки. I нi разу Дмитровi не подумалось про недалеке майбутн╨, що тепер пiдiйшло впритул до нього, нi разу не подумалось про той лихий дикий корiнь, що викинув свою ядучу ворсину в несходимий яр, нi разу не подумалось, що цим пострiлом обривалось його мирне хлiборобське життя. Нове почуття полонило його, давало яснiсть думкам, як сонце да╨ тепло багатiй нивi. I як нiколи, тягнуло тепер Дмитра в поля, до людей, до працi. Тому й лежали поруч iз лiками безостi й остистi колоски, розповiдаючи про тi дива, що робились без нього на ланах. Третього дня, коли вiн лежав пiсля перев'язки на високому лiжку, в хату вбiгла Ольга: - Таточку, до нас дядя Iван Васильович на машинi при©хав i знову менi книгу привiз. Дивiться! Пригинаючись у дверях, увiйшов Кошовий. - Добридень, бригадире. Як здоров'я? - пiдiйшов до лiжка i поцiлував Дмитра. - Велику птицю спiймав, Дмитре Тимофiйовичу. За ©© польотом давно слiдкували. Бiльшовицька подяка тобi. Одужуй скорiше. Що колоски розповiдають? - усмiхнувся i присiв у головах. - Рiзнi новини розповiдають. Перехресний спосiб сiвби пораду╨ нас, Iване Васильовичу. - Марiя Опанасенко тобi привiт i найкращi побажання Передавала, а в Навроцького, як почув, аж сльози заблищали. - Що вiн тепер робить? - Новi гатунки жита виводить. Захопив собi таку площу, що на нiй i дослiдна станцiя вмiстилася б. - Цей захопить. На рибалку не ©здили? - Нiяк не зберусь. З тобою хотiлося... - По©демо, Iване Васильовичу. Одне мiсце я таке намiтив. - Знову цiлу нiч протрима╨ш на водi? - Цiлу нiч, - i захоплюючись розмовою, планами, Дмитро забува╨ за рану. III - Ти чого? Вiн прокида╨ться вiд знайомого ласкавого дотику невеликих пальцiв, вiд повiву гарячих краплин, що падають йому на щоки. I раптом з острахом пiдводиться з постелi. Очi в Югини, як два озеречка, переповнилися сльозами; позлипались мокрi вi©, тремтять нервово, швидко; здригаються щоки, нерiвно перекочу╨ться пiдборiддя. Вона мовчазно охопила руками його шию i обличчям притулилась до шорстко©, заросло© щоки. Сльозина пада╨ Дмитровi в очну западину. I куточок його ока почина╨ часто пересмикуватися. - Ти чого? - перепиту╨, i самому ста╨ моторошно вiд власного голосу. Бiль почина╨ пiдбирати ногу, пiдводити вгору. Тиша. На вiкнах погасло сонячне промiння. I настороженими .тiнями налива╨ться хата, немов перед бурею. Зашумiв надворi вишняк, i вже не було у вiкнах зеленого i блакитного свiту - тiльки сиза мла звужувала день. Дмитро вiдчува╨, як на його грудях швидко б'╨ться серце дружини, i терпляче жде, поки вона заспоко©ться. В просвiтку мiж двома вишнями бачить: вулицею поволi iдуть жiнки та чоловiки; споважнiли зразу дiти, i по ходi, по обрису людей, чiткому i незвичному, вiн розумi╨, що трапилося щось неповторне, страшне. - Вiйна? - впива╨ться в голубi блискучi озерця. - Вiйна! Фашист напав. - Ще мiцнiше припада╨ до нього, ще мiцнiше затиска╨ його шию теплими руками. Бiльше не треба слiв, бiльше не бачить вiн нi блакитного погляду, нi само© Югини. Може вона тепер вiдiйшла вiд нього? Нi, певне злилася з ним в ╨диному подиху. Отi радiснi, невловимi хвилi, що цими днями переповнили його душу, раптом обриваються, i холод просочу╨ться аж до мозку. "Вiйна! Яка ж вона?" - уявля╨ розпливчастi тьмянi картини, що заворушилися десь бiля обрiю. Бачить ©х по-сво╨му, як бачить хлiбороб, що викохав щедру ниву не на радiсть, а може на поталу. Який урожай у цьому роцi! Найстарiшi люди не пам'ятають такого. Оновлена земля, наче з глибин сво©х, пiдняла могутню сiлу, i закрасувалися жита, вищi росту людського; в садах дерева ломилися вiд буйного плоду, пасiчники нiколи не брали таких узяткiв. I цю землю, родючу i добру, пригасить, запечалить повiв вiйни... Бачив на полi бою, як злобне залiзо розорювало ниви; не сонячнi вiнки, а пожежi клубилися в небi, i не радiсним перепочинком чи турботою, а кривавим трудом i вiчним спочинком вiяло з нахмурених ланiв. Як багато того дня промайнуло картин - одна сумнiша за другу. I хiба вiн мiг знати, що ця вiйна буде страшнiша за всяку картину, яку може породити людська уява. - Дмитре, що ж ми будемо робити? - Що? Воювати будемо з фашистами, Батькiвщину боронити. До останнього подиху захищати, Югино. - Правда, мiй любий... А як же ти? - Вилiкуюсь - i на фронт. Не буду коло тво╨© спiдницi сидiти. - I зразу ж подумав, що дружина може його гiркий жарт прийняти за докiр; та вона, видно, так i зрозумiла, бо, приглушивши зiтхання, мовчки з жалем подивилась на нього; незаслужена образа просковзнула по обличчю. Вiн довго вiдшукував потрiбне слово, щоб зм'якшити свiй докiр, та не змiг вiдшукати i, непомiтно, забуваючи за дружину, знову перенiсся думками в оту невiдому далечiнь, що i йому десь готувала сво╨ мiсце i долю. У хату увiйшли Докiя i Андрiй. Обличчя матерi було чорне, як нiч - глибокою темiнню вiяли запалi скорботнi очi, ряснi зморшки, уста. "Як може зразу змiнитись людина", - перевiв погляд на Андрiя, що стояв бiля дверей, стрункий, задуманий, бiлявий, ще бiльше вiдтiняючи згорьоване обличчя Докi©. - Де Ольга? - йому хотiлося в цю хвилину бачити всю сiм'ю. Югина вийшла з хати i незабаром повернулася з дочкою. Тихо пiдiйшла дiвчина до батька i стала, похнюпившись, коло лiжка. - Ти чого, донечко? Двi волошки глянули на нього i знову сховались п