iд темними вiями. Мовчки зiйшлась вся родина бiля свого господаря, неначе прощаючись з ним. Дмитро довгим-довгим поглядом обвiв усiх i тихо промовив: - Журбою бiдi не пособиш i голови теряти не треба. Не за нами одними прийшло горе. Тримайтеся ж одне одного, яка б лиха година не бушувала над вами. Ми сильнiшi всякого лихолiття. - I замовк - нехватило слiв. Щось стиснуло йому горло i, охоплений думками, згадками, не мiг умiстити в серцi усього життя, що прорвалося густо i боляче. IV Похмурнiло навколо в цi днi. Проводжали жiнки чоловiкiв, матерi - синiв, виряджали рiдних та кревних; дитячими ручками, дiвочими устами прощалось село зi сво©ми синами. I нiхто в селi не сiдав у машини. Йшли пiшки аж до чорнолiсся, глибинним зором оглядали тi простори, що лягли з роками як найдорожчi скарби. Прямували завтрашнi солдати у невiдоме - битись за цi простори, життям обстоювати тi свiти, без яких не можна прожити людям, як серцю без кровi. Не одно© вдачi, не одно© волi та сили були. Та буйна молодiсть, як яблуневий цвiт, першою прощалась з рiднею. Пройшли довгими вулицями, завзято, гордовито спiваючи похiдних пiсень. Навколо з заздрiстю крутилися виводки малечi. Вони бiльше за всiх вболiвали, що не ©м iти на вiйну, вони ж найбiльше розхвалювали сво©х братiв та родичiв. За селом, як по командi, юнаки вскочили на машини, обнялись, переплелись руками, i пiсня, що тiльки раз так спiва╨ться у життi, широко розляглась над безмежними мiнливими плесами поля. Могутнiй у сво©й силi i принадно сумовитий по звучанню тенор, обриваючи душу, пiдводився до самого неба. Ще не встигли молодi баси грiзно повторити приспiв, як знову заспiвувач наповнював поля неповторним трепетом. I довго не розходились жiнки, чоловiки, дiвчата з шляху, схвильованi прощанням, пiснею i думами про завтрашнiй день. Старшi роками були бiльш задуманими, суворими. А тут ще як почнуть жiнки печалитися, то iнший чоловiк i не витрима╨ - сам хмарою насупиться, гладячи рукою дитячу голiвку. А Варивон зразу ж нагримав на свою рiдню: - Чого ви менi, значить, похорон справля╨те? Не дадуть чоловiку спокiйно чарку випити. От ускочив у сльози, як у росу. I де ©х ото набралося? Ану, хай чорти Гiтлера у смолi кип'ятять, випиймо за нашу удачу. Пий, стара, - звернувся до Василини, - бо скоро горiлка вiд тво©х зiтхань прокисне. З Дмитром прощався спокiйно, тiльки очима косував на Василину, що й на людях не витримала, плакала. - Жаль, Дмитре, що не разом iдемо. З таким, як ти, гори б ворочали. З тобою i працювати гаразд, i горiлку пити, i чортiв бити. Коли б, значить, стали плече в плече, - нiхто б нас i залiзом не сколупнув. Спасибi за добре слово, - розчуливсь Дмитро. - Справно воювали за свою землю. Ще може стрiнемось. - Стрiнемось. Як не на вiйнi, то пiсля вiйни - я вмирати не збираюся, - подивився на Дмитра з твердою надi╨ю. - Дума╨ш, сам себе потiшаю. Вiрю, значить, що нiякий дiдько мене © вiзьме. Дивлюсь на iншого i злюся - то був чоловiк чоловiком, а це за день як тiсто розлазиться. Тьху на тебе, окаянний, думаю. Чи ти, значить, коло дiжки согрiшений, чи яка тебе трясця мiсить? Я такому i в пику затопив би. Тричi поцiлувалися, мiцно, щиро. Варивон, перехопивши рукою жiнчину шию, опустив долоню на блузку i вже з-за плеча усмiхнувся: - От шкода - свою жiнку покидати. Вона як пiсня в мене: радiсть посилить, а смуток розвi╨. Тiльки в цi днi моя пiсня зажурилась. Пiшли, дорога. - Так i вийшов iз хати i пiшов селом, пригортаючи молодицю. "Такого бiда не скрутить. Во©н", - любовно провiв невисоку огрядну постать Варивона i знову, кривлячись од болю, змислився над сво╨ю долею. Григорiй Шевчик в цi днi, до мобiлiзацi© його року, хотiв якнайбiльше побути з дiтьми, з дружиною, бабою Ориною. Раптом усе домашн╨ стало дорожчим, начебто вiн тепер бажав наверстати минуле, коли бiльше часу проводив поза домом. Раз навiть майнула думка: "Певно, Дмитра завжди так тягнуло до родини, як мене зараз". Але невiдкладнi турботи вiд зорi й до зорi тримали Григорiя серед людей. Вiн перший гостро розкритикував маршрут, по якому мали гнати в тил колгоспну худобу. Од злостi голос у Шевчика став бiльш рiзким i книжним: - Це план, можна сказати, канцеляриста Скоробреха, який все врахував, крiм... вiйни. Прямо тобi стратег - гуртами захотiв осiдлати дороги найбiльшого руху. - Зате це найкоротший шлях, - спробував хтось оправдатися. - До повно© плутанини або й загибелi - ви хочете сказати? - вiдрiзав Григорiй. - Худобу ми переправимо через Буг i поженемо польовими дорогами. - Ех, скiльки пашнi витолочимо, - зiтхнув Олександр Пiдiпригора. Григорiй з докором поглянув на гуртовщика i ледве сам не зiтхнув. Одначе зразу ж нахмурився, щось пробурмотiв про мирнi настро© i заговорив про новий маршрут. Другого дня Шевчик уже запасливо добував у районi медикаменти для людей i худоби, а потiм в конторi колгоспу влаштував "художню частину" канцеляристам, якi, старанно виготувавши списки худоби, трохи припiзнилися з рiзними довiдками для гуртовщикiв i доярок. - У нас же нема типографiй, - спробував захищатися бухгалтер. - Скоро лiнотипа для лiнивих типiв пiдвезуть. Прямо на парашутi в контору спустять, - похмуро пообiцяв Григорiй. - Жiнки як-небудь i сюди вам зможуть обiд принести. Тепер не обов'язкова розкiш на всякi перерви час убивать. Додому Григорiй прибiгав зрiдка i вже дорогою добрiшав; якась тиха задумана усмiшка опускала куточки його темних заокруглених уст. Розважав, як мiг, Софiю, дiтей i часто замислювався, забувши скинути руку з пухнатенького засмаглого плеча Люби. Було боляче. Ще тiльки на життя починали слатися дороги, i так по-дурному вiйна обiрвала ©х. "Що ж, Григорiю, пора воювати, брати гвинтiвку до рук. Пора", - згоджувався. Неясно у маревi бачив вiйну. Iшов у думах насупроти не© i жалкував, що невелику мав вiйськову спецiальнiсть: був рядовим зв'язкiвцем. Надвечiр, перед самим його вiд'©здом, тихо пiдiйшла Катерина i припала чорнокосою головою до його грудей, потiм вiдхилилась назад i попросила: - Тату, ти нас не забувай. Листи частiше пиши. Ти перше дома мало був, тепер по©деш, а ми ж тебе любимо, тату, аби ти знав, як ми тебе всi любимо, - обняла його тонкими ручками i притулилась головою до щоки батька. - Хто тебе, доню, навчив так говорити? - зразу майнула догадка, що Софiя розмовляла з дочкою. - Я сама, тату. Ти все дума╨ш, що я маленька... А скiльки я тебе, бувало, дожидалась вечорами. Усi уроки вивчу, художнi книжки почитаю, а тебе все нема. Ти ж так гарно спiвати умi╨ш, а нам рiдко-рiдко спiвав. Блiднучи, Григорiй слухав мову дiвчини i тепер зрозумiв, що не зумiв прихилити до себе дитячих сердець, що дiти розумiли бiльше, нiж вiн гадав. I, жалкуючи, що не можна повернути минуле, заговорив тихо й гаряче, не випускаючи з обiймiв Катерини: - Так, дочко, тво╨му батьковi треба було бути бiльш уважним. Тiльки ти не думай, що вiн вечорами розгулював. Твiй батько робив буденну роботу, робив, скiльки хватало сили, бо думалось не про себе одного, а щоб краще було людям. Ти ще не зна╨ш, дочко, що таке село. У ньому багато хорошого, але й корiнцi бур'яну залишилися, накип минулого де-не-де до нашого берега прибива╨ться. I твiй батько не проходив байдуже повз усе, аби, мовляв, йому добре було. Вiн гнав у шию ледарiв, п'яниць, дряпiжок, прихованих ворогiв; непоко©вся серцем за новi зеленi паростки. Часом i помилявся, а робив багато, як совiсть пiдказувала йому... Ти мене розумi╨ш? - раптом подумав, що не треба було цього говорити дiвчинi. - Розумiю, тату. Ти хороший у нас. Тiльки мати часто плакала, коли тебе довго дома не було. - Повернуся з вiйни - бiльше плакати не буде. Я маму дуже люблю. З дитячою довiрою подивилась Катерина на батька, щось розмiрковуючи, а потiм м'якими устами, перехиляючись, навскiс поцiлувала його. - I ми всi тебе, татку, любимо. Так любимо... Мати нам що не почне говорити, а тебе i спом'яне. Схвильований Григорiй вийшов у другу половину хати. Так он яка його Софiя. За отими жартами, часом ущипливими, надокучливими, ховалось велике материнське серце. А вiн не змiг чи не хотiв розпiзнати його. - Що ж, жiнко, - промовив, сiдаючи за стiл, - вип'╨мо за тво╨ здоров'я, за майбутн╨ наше життя, добре до самого вiку, - схилився над нею, цiлуючи невеликi уста. - Ой, Грицю. Що ти, Григорiю! - обвила його шию мiцними руками, i очi, обличчя засяяли в не© такою радiстю, що йому було совiсно дивитись на не©. - А другу чарку, щоб краса твоя не марнiла. Щоб все тобi було, чого сама собi бажа╨ш. I незчулись, як хату заповнили сутiнки, поприбiгали дiти, з дiйницею увiйшла баба Орина. Так, - думав Григорiй, - як буде ласкава доля до нього, битиметься за трьох - удачу вiн мав не тiльки помiж людьми: своя сiм'я не чула в ньому душi. Далеко за пiвнiч тихо розмовляв з дружиною, так i заснув, притулившись до ©© невеликих грудей. А Софiя лежала на правiй руцi чоловiка, перебираючи рукою порiдiлi чорнi кучерi, дивилась i надивитись не могла на такi рiднi риси дорогого обличчя. Так i свiтанок застав ©©, коли треба було будити Григорiя в похiд. V Ревiли дороги. Машини до самого неба пiдiймали сiрi незграбнi стовбури пилу, i вiн осiдав на закуренi обличчя червоноармiйцiв, на обважнiлi хлiба, на покалiченi придорожнi липи i верби. Часом десь iз-за лiсу або з-пiд хмари вилiтало кiлька самольотiв; вiд них, блискучо коливаючись, вiдривались продовгувастi бомби, i земля, ахкаючи, пiдiймалася вгору чорносизими стовпами. На обочинах шляху вже лежали обгорiлi залiзнi кiстяки, а невпинний потiк прямував далi i далi. Назустрiч iшли порожнi машини за бо╨припасами. Часом вискакували - з пораненими, в очi кидались шкарубкi рудi плями на бiлизнi та бинтах. Дуже непоко©лося серце в Григорiя. Найбiльш гнiтило не наближення фронту, а чуття невiдомостi: як вiн зустрiне ворога, як вступить у бiй, як буде воювати. Оте "як", нерозгадане, важке, давило тягарем, навiть часом зупиняло подих. Нi, вiн не боягуз, за чужою спиною не ховатиметься - битися буде не гiрше за iнших. Бомбардування не лякало його; не лякав i обстрiл з кулеметiв - лежав на землi коло сорокоп'ятчикiв i вперто стрiляв у небо, в якому i зараз сновигали кощавi злобнi "мессери". Але як вiн вперше стрiнеться вiч-на-вiч з отим фашистом, що схотiв затиснути очi всьому свiту? Григорiй попав зв'язкiвцем у гаубично-артилерiйський полк. Начальник штабу, широкочолий, уже в лiтах, капiтан Железняков направив його з наводчиком Петром Федоренком у третю батарею першого дивiзiону. Петляючи лiсом, помiж щiлинами i дзотами, прислухаючись до трiскотнi мiнометiв, вони довго розшукували район огневих позицiй третьо© батаре©. Дорогою Григорiй встиг узнати вiд балакучого Федоренка найцiкавiшi подi© його життя i погляди на вiйну. - Чоловiк тодi правильний, коли сво╨ мiсце знаходить на землi. Дивись, iнший i не дурний, i учений, а все в нього через пень-колоду виходить, бо свого не найшов. А моя точка - машини всякi. Люблю ©х, як душу. Привозять тобi мертве залiзо, а ти бiля нього покрутишся, замурза╨шся, як чорт у пеклi, вила╨шся не раз, а потiм i любу╨шся - пiшла твоя машина на люди, як молодиця на весiлля, тiльки покручу╨ собi, - i Федоренко добавив таке порiвняння, що Григорiй довго беззвучно смiявся, зупинившись посеред лiсу. - Ти, видно, бабiй добрий. У тебе й слiвця такi. - Нi, жiнки мене не люблять, - серйозно вiдповiв. - Бо i я, правда, бiльше машинами, чим ©хнiм братом, iнтересуюсь, - i чогось зiтхнув. - Да, а воювати нам з тобою крiпко доведеться. Ти щось коло сво©х телефонiв тямиш, чи який там бiс? - Тямлю. - Це добре, - похвалив Федоренко. - Кожен чоловiк небагато, а двi професi© повинен знати: вiйськову i невiйськову. А то iнше боже теля i стрельнути з гвинтiвки по-людськи не вмi╨. Чи, може, i ти не вмi╨ш? - Нi, трохи умiю. - Це добре. Ордена за що отримав? - За урожай. - Хай не останнiй буде. - Спасибi. - I я за машини теж такий, як у тебе, заробив. - Чому ж не носиш? - Нi, ╨ при собi. В кишенi. Не хочу, щоб усi бачили - полегкiсть почнуть всяку давати. - I не можна розiбрати, чи серйозно, чи насмiшкувато вiн говорить. - Да, - не зна╨, що вiдповiсти Григорiй, дивлячись-на ширококосте обличчя Федоренка з лукавими блищиками в карих очах. - Так от, давай будемо дружити, - простяга╨ рубцювату, чорну вiд залiза I мазуту, руку. - На вiйнi дружба - запорука перемоги, - вже говорить цiлком серйозно. Нарештi вони знаходять свого командира батаре©, молодого невеличкого лейтенанта Тура, який щойно повернувся з спостережного пункту. - Навiдник? - зрадiв Тур. - Це у нас дефiцитна спецiальнiсть. Свою справу зна╨ш? - Знаю, товаришу лейтенанте. На Халкiн-голi лупив чортiв, аж чорти сипались. - Повою╨м! - щиро тисне руку лейтенант, - Сержанте Лавриненко! Проворний сержант пiдбiга╨ до лейтенанта. Велика, прим'ята осколками каска перегойду╨ться на його головi. I Шевчик зразу ж з великою повагою слiдку╨ за кожним рухом сержанта. - Це командир першо© гармати. Будеш у нього навiдником. Федоренко молодцювате вiдда╨ честь, i Григорiй помiча╨, як втомлене обличчя лейтенанта освiтлю╨ться схвальною усмiшкою. - Григорiй Шевчик? Знаю такого! В одному Указi з мо©м батьком нагороджений. Що, в помiчники старшини призначити? - Нi, - пригадуючи слова Федоренка, рiшуче закрутив головою. - Хочу бути зв'язкiвцем. - Он як? Це добре, - тисне руку Григорi╨вi. - Старшино! Невеликий бiлявий сержант пiдходить до них. - Нагодуйте хлопця i передайте сержантовi Нiгматi. VI Нерозгадане, тривожне "як" розвiялося скорiше i легше, нiж думалося спочатку. Того ж вечора, пiсля прив'язки батаре©, Григорiй з зв'язкiвцем Рязановим, русявим горьковчанином, топчучи важкими чобiтьми недоспiлу ниву, проводив кабель до нового НП командира батаре©. Попереду, десь бiля острiвця лiсу, противно крякали мiномети, а потiм осторонь вибухали мiни; над восковими нивами метлялись червонi фонтани. - Дряк! Тряк! - викрикували мiномети. I цi звуки нагадували чи швидкий сухий перестук терницi, чи наполохане крякання качок. - Шлiссс! Шлiссс! - мелодiйно пролiтали з нашого боку невидимi снаряди, i лiс ахкав тривожно i глухо. Поспiшаючи розмотувати кабель, Григорiй тепер бажав тiльки одного: скорiше, скорiше б дотягнути провiд до спостережного пункту. "Коли б хоч не заблудитись", - думав з тривогою. Невдалий початок мiг би зразу викликати недоброзичливе ставлення до нього артилеристiв-кадровикiв. Котушка все тоншала, оголяючи нерiвнi кулаки моткiв; кабель з сумовитим зiтханням, обрушуючись, падав на задуманi колоски, ставав липким од вичавленого пшеничного молока. В Григорiя уже притупився жаль до стоптано© ниви, до стогону недоспiлого колосу, - бiльшi турботи хвилювали його. I вже сiрий кабель з липкими вузлами паросткiв, що обпiкали пальцi, був не кабелем, а стежкою, яка ╨днала його життя з життям велико© армi©. I вже не мiг уявити свого життя без цi╨© найпотрiбнiшо© роботи, без старенького "унаефа", що коливався i коливався бiля боку, вириваючи стебла з зачерствiло© землi. I коли на схилi невеличкого пагорбка вiн побачив лейтенанта Тура, - усмiхнувся i полегшено зiтхнув. - Скорiше зв'язуйтесь з вогневою, - заклопотано кинув лейтенант, вдивляючись в темiнь, що плюскотiла над житами, неначе прогрiте зоряне озеро. - Днiпро, Днiпро! - глибоко увiгнавши заземлення, присiв у окопi Григорiй. - Днепр слушает! - обiзвався чiткий гортанний голос з грузинським акцентом. I цi слова були для Григорiя солодшими за музику. Тепер можна було i пiт обтерти з чола, i амунiцiю поправити, i цигарку закурити. - Зв'язок налагоджено, товаришу лейтенанте! - Добре. Трубку не випускати з рук. Нi в якому разi не зумерити. - ╙, не зумерити. В окопi спостережного пункту, тихо розмовляючи, сидiли бiйцi iз взводу управлiння. Не було тiльки двох розвiдникiв - пiшли в розвiдку з помначальником штабу першого дивiзiону лейтенантом Созiновим, про якого уже кiлька разiв чув Григорiй, як про завзятого i вигадливого командира. - Да-а, таке воно вийшло одного разу, коли в кашу все змiшалось бiля Чорнолiсся, а пiхоти i на розплiд не було поблизу. Попада╨мо увечерi, нарештi, ми з лейтенантом Созiновим на станцiю, що загубилася посеред лiсу, i попада╨мо прямо з дороги на бал, - тягне, прикриваючи обома руками цигарку, червоноармi╨ць бiля стереотруби. - Безпечно добира╨мось до вагона, вiдчиня╨мо дверi i замiсть наших зустрiча╨мося з нiмецькою офiцернею. Сукини сини, сидять, як дома, пороздягались, деякi лише в одних довгих сорочках, гергочуть по-сво╨му i горiлку п'ють. А закусок - гори, всяких-превсяких. А тут ©сти хочеться, аж вуха попухли. Побачив я цей фрицiвський бал i про ©жу забув. "Тут тебе нагодують", - похолола душа. - Русiш офiцер. Гут, гут, - пiдвiвся найближчий i рукою запрошу╨ сiдати, - напевне подумав, що ми якесь зрадницьке охвiстя. Тут лейтенант як вшпарить по гiтлерiвцях з одного боку, ну, а я з другого, то ©х, буга©в, зразу i облило мазкою. Далi лейтенант пострiлом погасив свiтло - i хода з вагона в лiс... Що там робилося пiсля нас! Содома, гомора i фрицiада! До самого свiту стрiляли. А ми, голоднi, холоднi, премо до сво©х на третiй швидкостi. - Прокопенко, ©сти хочеш? - пита╨ лейтенант. - Макiтру вареникiв з'©в би, товаришу лейтенанте. - Може вернемося на старе мiсце - у вагон? - Нi, - кажу, краще не треба, бо де фашист торкнувся до ©жi - у горло не полiзе. - Ну, тодi я сам буду, - i вийма╨ з кишенi плитку шоколаду i так хрума╨, що менi аж кишки пiдводить. - Товаришу лейтенанте, це ви там взяли? - Там, - каже. - Тiльки вiн тобi у горло не полiзе. - Ох, i бреше, - хтось в захопленнi тре руками. - Про шоколад десь сам приточив! - Чого там приточив, - оберта╨ться Прокопенко. - Попитай у лейтенанта. - Тихо менi, - луна╨ зверху голос Тура, i всi затихають, а потiм знову iз темряви озива╨ться пошепки чийсь голос: - Ех, вiдступиш з яко© позицi© - i душа тобi виверта╨ться. Щоб нашу землю смердючий фашист паскудив?.. Ох, i дали ми ©м раз жизнi бiля Дунаю. - Технiкою пре, сучий син. Не вспi╨ш ударити з гармати - вже i "кум" чи "корова" над тобою кружля╨. От i мiняй вогневу, бо роздовбають, як сороки яблуко. - Самольотiв би, танкiв сюди, на нашу дiльницю. На гарматах одних тут держимося... - Вбiгаю я в село, а по вулицях фашисти б'ють - спасу нема. Дивлюсь: на подвiр'© дiд гичку сiкачем сiче. - Дiду, ховайтеся! - кричу. Подивився на мене: - А чого менi ховатися? Вони стрiлятимуть весь день, то ради них i роботу кидати, - i цюка╨ собi далi-Сидячи на вогкуватому пiску, приклавши до вуха телефонну трубку, Григорiй прислуха╨ться до неквапних розмов, одночасно думаючи сво© думи. На поверхнi недалеко вiд нього спокiйно заснув Рязанов, нервово ходив Тур, когось виглядаючи з темряви, А жита шелестiли тихо-тихо, неначе хотiли заколисати землю, натомлених бiйцiв, i в той шум вривались поодинокi пострiли, кулеметне стрекотання, гул машин i гудiння самольотiв, що пливли мiж зорями, як зорi... От i його життя, неначе краплина в рiчку, влилось у во╨нний потiк. I минуле було прожито для того, щоб ствердити майбутн╨. I, як ота краплина з рiкою, вiн з'╨днаний з усiм свiтом, що кинув його на старий вiйськовий шлях, через який ляга╨ путь йому, Григорi╨вi, чи в життя, чи в небуття... Пропливали перед очима знайомi рiднi мiсця, стрiчався вiн зi сво©ми земляками, рiднею, iшов назустрiч Софi©, сво©м дiтям... Дарма що в нього такi невеликi вiйськовi знання. Вiн доб'╨ться, щоб i йому, кажучи про сво╨ непомiтне дiло, можна було смiло дивитися у вiчi людям, що недаремно живуть на свiтi. Пригадав i Горицвiта. Пiсля подi© в Городищi Григорiй зразу ж вiдчув до Дмитра глибоку приязнь i вiрнiшим поглядом оглянув його нерiвний шлях. Так, Горицвiт, зриваючись, завжди спинався угору. Була у Дмитра якась незграбнiсть чи невмiння швидко зiйтися з людьми; тому й переганяли його давнi друзi, що легко, рiвнiше входили в життя. I Григорi╨вi тепер стало зрозумiло: Дмитро в чомусь вiдставав од сво©х друзiв, але в головному - в любовi до сво╨© Вiтчизни - вiн був ©м рiвня. Вiн не той жорсткий камiнь, що тiльки лишаями оброста╨. Подзвонив командир дивiзiону й викликав комбата. Обвалюючи пiсок. Тур спустився в щiлину i припав до трубки. - Нi, не приходив... жду, дочекатись не можу... Я теж тай думаю... Такий не прогавить грушку в попелi, як що, то i з жару витягне. У наушнику заклекотiв короткий смiх, i Тур передав трубку Григорi╨вi. При свiтi зiрок невелике довгасте обличчя командира батаре© було виразно бiлим, тонкi нервовi уста зрiдка пересмикувались, чи то вiд нiчно© прохолоди, чи вiд нетерплячки. - Спати не хочеш? - Нi, товаришу лейтенанте. - А я поспав би. Отак, у саду на сiнi, щоб крiзь гiлля було видко небо i зорi, - усмiхнувся i зразу споважнiв; прислухаючись до шереха, нечутно вискочив на поверхню. На свiтанку пiсля змiни, уже засинаючи, Григорiй почув схвильований, радiсний оклик Тура; - Созiнов... Мiша! Це ти? - Сам собою, Type! - дзвiнкий, веселий тенор наближався вiд дороги. " Григорiй, пiдвiвшись на лiкоть, побачив невдалiк од себе високогрудого лейтенанта з блискучими очима i глибокою ямкою на пiдборiддi. Iшов вiн легко, наче не приторкався до землi, тiльки зрiдка мерзлякувато поводив рухливими плечима. Усе його тiло курилося ледь помiтним димком - одiж i лейтенанта, i двох бiйцiв, що йшли позад нього, була мокра до рубчика. - А я вже чого не передумав, Мiша. - Знаю, знаю твою поетичну натуру. Може i вiрша-некролога склав "Убили друга Мiшу..." i так далi. - Досить, Михаиле, не жартуй. - Ну, Туре, а якi ми данi принесли! Недарма в болотi нам очi комарня ви©дала. Засiкли фашиста. Видко, в наступ готу╨ться. До нас пiдсунувся. Коли побачив в руках топографа з готовнiстю розгорнений панорамiчний рисунок мiсцевостi, по-змовницьки усмiхаючись, вказав Туровi на хутiр, що туманився на правому, крутiшому березi рiчки; потiм ускочив в окоп i доповiв командировi дивiзiону: - Засiкли скупчення машин i живо© сили. Лiгши на землю, Созiнов iз Туром зосереджено нахиляються над картою, накриваючи ©© жовтуватим целуло©дним кругом, старанно i швидко готують данi. Хвилююче пiднесення i нетерплячка охоплю╨ всiх бiйцiв. Утомленi, мокрi розвiдники, виливаючи з чобiт коренисту багнюку, тихо сповiщають про сво© пригоди, дослухаються до коротких слiв командирiв. Ось Тур рвучко пiдвiвся, виструнчився, i Григорiй з трепетом ловить команду: - По скупченню пiхоти! - По скупченню пiхоти! - урочисто переда╨ на батарею першу в сво╨му життi бойову команду i до болю притиска╨ трубку до вуха. Глухо обiзвалась огнева, i Григорiй стверджу╨ вiрнiсть команди коротким армiйським "да". - Гранатою! Взривач осколочний! - Гранатою! Взривач осколочний! - Заряд четвертий! - Заряд четвертий! - Основний напрямок правiше один двадцять! - Основний напрямок правiше один двадцять! - Рiвень тридцять ноль... Слова i цифри команди, наростаючи, так охоплюють, переповнюють все тiло, начеб воно вже торкнулося хвиль довгожданого вогню. - Першому один снаряд. Огонь! - Першому один снаряд. Огонь! "Пострiл"... - як музика, вiдгукнулась огнева. З качиним свистом над ними пролiта╨ снаряд. - Лiвiше сорок! - доповiда╨, вiдриваючися вiд стереотруби, Созiнов... - Правiше ноль шiстнадцять. Вогонь! - махнув рукою Тур. Григорiй чiтко переда╨ команду на огневу i чу╨ хвилююче "пострiл". Мелодiйний свист розрiза╨ свiтанкову прохолоду. - Вiрно, мiнус, - кида╨ Созiнов. - Правiше... - Прицiл... - Огонь! - Плюс! - доповiда╨ Созiнов. - Зараз ми вiзьмемо гадiв у лещата, - криво усмiха╨ться Тур. - Лiвiше ноль-ноль три! - Лiвiше ноль-ноль три! - Прицiл сто шiстнадцять!. - Батарея, огонь! - Батарея, огонь! Громовi пострiли гаубиць через короткий iнтервал перегукуються з глухiшими розривами. - Накрили! - вiдрива╨ться вiд стереотруби Созiнов. - По машинах вдарили! Зачадили! - Батарея, чотири снаряди, б╨глий огонь! - Батарея, чотири снаряди, б╨глий огонь! I знову над самими головами артилеристiв врiза╨ться в блакить сумовитий шелест, i знову глухо бухкають розриви. Цi напруженi хвилини стають часткою твого життя, 1, зда╨ться, нiколи не було тишi на землi. - Огонь! - знову махнув рукою командир батаре©. - Огонь! Далекi розриви зливаються в суцiльний гуркiт, вiн розроста╨ться, i обличчя артилеристiв ряснiють жорсткими усмiшками. - Пiдскакують фашисти! - Вище хутора стрибають! - Аякже, до неба ж треба летiти - не близька дорога... - Вiтаю, Туре, з успiхом! На користь тобi iде командирський хлiб. I Григорiй помiча╨, як широко розкриваються в блаженнiй усмiшцi обличчя бiйцiв, що любовними очима дивляться на командирiв. - Командир полку виносить подяку лейтенанту Созiнову I лейтенанту Туру, - переда╨ Григорiй слова командира дивiзiону. Але бiля стереотруби вiн уже не бачить високогрудо© постатi. Лейтенант, прихилившись головою до стiнки спостережного пункту, навсидячки спить, не чуючи, як сипкий пiсок тече йому за комiр. Одяг його пару╨ легким димком, а стомлене обличчя яснi╨ напiвдитячою довiрливою усмiшкою. I Григорiй з жалем i повагою дивиться на лейтенанта, наче це його син. VII Вiд нескiнченного грому i гуркоту гудiло в головi, кололо у вухах i млостило, як пiсля погано© ©жi. За цi днi, не виходячи з бо©в, почорнiли бiйцi, мов рiлля, витягнулися вгору, похмурнiли. I коли давався короткий перепочинок, тут же падали бiля гарячих тупорилих гаубиць, на ' яких порудiла i лущилась потрiскана фарба. - Пiдводься, орли! - лунав охриплий голос старшого на батаре©. I знову батарея кидалась до гармат, застигала, мов мармурова, прислухаючись до ново© команди. - По фашистськiй сволотi - огонь! Вивержуючи вогневi снопи, здригались, вiдкочувались назад тупi жерла i пiдстрибували гаубицi, схожi на звiра, що Наготувався до стрибка. - Лавриненко, не вiдставати! Не вiдставати! - всевидюще око двадцятирiчного командира слiдкувало за всiма розрахунками. - ╙сть, не вiдставати! - оберталось чорне, пiтне обличчя командира гармати, поблискуючи слiпучими зубами. I знову снаряди, схожi на сповитих немовлят, виблискуючи мiдними пружками, влiтали з дужих рук в димчастi чорно-сизi отвори. Здиблюючи землю, бушував, рокотав ураганний вогонь, i знову дихали жаром перегрiтi жерла. Налiтали самольоти, але вже не було часу мiняти вогневу позицiю - треба було зупинити наступ. I батарея не зрушила з мiсця. Бомбами клювали ©© хижi чорнохрестi птицi i не могли розклювати, сiкли кулеметним дощем i не могли розсiкти ╨дину волю i силу. Закипала телефонна трубка, вимагаючи вогню, i вогонь, вилiтаючи з тупих жерл, гатив i розколював вибухами чорну далечiнь. Осколок розсiк усю щоку навiдниковi Нетребi. Рукавом витер хлопець кров i не пiшов од гаубицi. Обидвi ноги по самий живiт вiдбило стерновому Сайфi Каримову. Задимiлись очi у хлопця, блиснули бiлки, неначе вивернутись хотiли. Сам вiдкотився в щiлину, щоб не вiдривати нiкого з гармашiв. Коли пiдбiгли санiтари, вiн уже був мертвий. I тiльки сьогоднi Григорiй збагнув всi╨ю душею, що таке народна сила. Це було не слово з книги, часом дуже красиве, затиснуте в округлу форму; це було слово суворо© неприкрашено© дiйсностi, що входило навiки в людину, як материне молоко, як входить перелита братня кров у серце во©на. Не всi гармашi були героями. Рiзна вдача, рiзна доля, рiзне життя було в кожного з них. Але сьогоднi, у кривавi жнива, на полi бою вони стали героями. Що з того, що до вiйни Рязанов був сумирним столярчуком, до на©вностi захопленим сво╨ю роботою. Сьогоднi вiн тричi пiд кулями i обстрiлом мiнометiв, не згинаючись (часу нема), ладнав покалiчену телефонну лiнiю, а йдучи вчетверте, ронив "дурну" розiгрiту кров iз носа. Що з того, що кiлька днiв тому розвiдник Бiлоус, син i внук учителя i сам викладач лiтератури в педтехнiкумi, зомлiв, побачивши рану на грудях свого товариша. Сьогоднi вiн, захищаючи спостережний пункт, знищив сiмох фрицiв i знову зомлiв, уже вiд втрати власно© кровi. Отi вчорашнi хлопцi, красивi i некрасивi, математики i пастухи, богатирi, що волам роги могли б скрутити, i малосилi, що ледве пiдносили тiло снаряда, - стали тi╨ю силою, тi╨ю окрасою, перед якою схилиться нащадок, як перед найкращим, найсвятiшим мистецьким твором... Наступ вiдбито. Сп'янiлi вiд пороху, поту, втоми артилеристи на руках затягують в лiс гармати i падають бiля лафетiв, поклавши пiд долови кулак чи протигаз. I навiть старшина не може ©х добудитися, щоб вони перекусили що. Не до ©жi тепер. А дорогою iде i йде пiхота, а назустрiч ©й iдуть i йдуть Пораненi; без спочинку здрига╨ться i стогне земля, i пожежi застилають обрiй димами, чорнять половину неба, а з димiв Пробиваються фантастичнi пили вогню, вигризаючи до само© землi мiста i села. I знову вiдступ. Якими великими i строгими стають очi в бiйцiв. Гармати котяться по м'якiй лiсовiй травi; на шинах блищать розчавленi дикi полуницi й зерна зелено© кашки. I знову окопуються батаре©, i знову люто б'ють по ворогах, якi насiдають силою залiзних потвор, силою технiки, що виробля╨ вся ╙вропа... Прорвалися танки, i третя батарея, виконуючи наказ, летить навперейми на грунтову лiсову дорогу, затиснуту з одного боку яром, з другого - болотом. Вогневi позицi© зайняли на узлiссi, бiля яру, щоб можна було бити з прямо© наводки. На лафетi пiдвiвся i застиг Тур. - Товаришi гармашi! Важке й почесне випало нам завдання. З хвилини на хвилину ма╨ з'явитися фашист. Вiн хоче нашо© землi i нашого простору. Дамо ж йому по два метри житт╨вого простору. Вiн хоче наших паляниць. Дамо ж йому двадцятидвокiлограмових залiзних паляниць, щоб зав'язка йому вирвалася... Рiдна соцiалiстична Батькiвщина - життя i любов наша - доручила нам бiльшовицькою вiрнiстю перегородити шлях смертi. Буде щаслива наша Батькiвщина - i ми будемо щасливi з нею. А без не© нема нам життя, нема життя нашим матерям i дiтям. Поклянiмося ж любов'ю до радянських народiв, до рiдного вождя, що героями житимемо або героями помремо, а фашиста не пропустимо. Хай кожен з вас зараз вiдчу╨, що вiн комунiстом ста╨, що вiн сво©м серцем найсвiтлiшу мрiю - зорю комунiзму - захища╨, захища╨ майбутн╨ всього свiту... Орли мо©, згадаймо ще раз слова великого Сталiна про вiдсiч вороговi - i по сво©х безсмертних мiсцях! Мовчки i строго сколихнулись бiйцi, кожен зайняв сво╨ мiсце, суворо вдивляючись у далину, що вже виклублювала неясний гуркiт. Григорiю зараз не треба було куцьорбитися бiля телефону. Вiн iз зв'язкiвцями туго скручував кабелем по чотири гранати: одну, центральну, ручкою до себе, а три - ручками в протилежний бiк. Сьогоднi, тепер надходив справжнiй день перевiрки його на звання радянського во©на, радянського патрiота. З гранатами, гвинтiвками i запалювальною сумiшшю бiйцi взводу управлiння займають оборону. Мiсце Григорiя припада╨ осторонь крайньо© гармати - охороняти спуск вiд яру. Швидко, пiдрубуючи плетиво корiння, викопав щiлину, найзручнiше розложив бiля себе все озбро╨ння... Стрiмголов на дорогу вискакують танки. Вогневики заколивалися бiля гармат. - Пiдпустити ближче! - луна╨ голос Тура. - Почнемо зараз розхитувати мозки фашистам. Поволi з нiмою погрозою заворушилися гармати: навiдники повертали чорнi жерла на цiль. Важке передгрозове затишшя нависло над батаре╨ю. Строго застигли гармашi, вбираючи очима смужку рухливо© далi, яку випрасовували важкi машини. Громом пролунала команда: - Першому по головному! Огонь! Птицею затрепетав, розкрилився вогонь навколо жерла, i гнiвно, неохоче ворухнулось узлiсся пiд ногами артилеристiв. I раптом сама земля, чорна i страшна, пiдiйма╨ першу залiзну потвору на диби i вiдкида╨ вбiк. Не спиняються iншi. Гуде i перегойду╨ться пiвколами лiс пiд ногами гармашiв: то вниз, то вверх. А тупi жерла гаубиць, рвучко здригаючись, викидають i викидають iз себе снопи вогню, неначе з наболiлих розпечених грудей. Ще двi потвори зупинились, пiднiмаючи вгору високi прямi стовпи диму. Та не спиня╨ться решта. Клацаючи натертими до блиску траками, вони летять на батарею. Неначе буря вдарила бiля Григорiя. Гарячий гул розлiгся по узлiссi, i середня гармата злетiла вгору. На деревах повисли шматки закривавлено© одежi, застогнала яруга. - Дай в'язку! - блiднiсть миттю розповза╨ться по всьому темному обличчю Лавриненка. Хриплячи i лаючись, схопив гранати i поповз понад болотом вперед. - Назад, Лавриненко! - Комбате, iнакше не можна! Дай умерти по-справжньому! - стрiвся очима з командиром батаре©; обливаючись кров'ю i потом, поповз далi. Осколком збило панораму на гарматi Федоренка. - Я й без приборiв зможу, товаришу лейтенанте! - Федоренко з надлюдською силою i вправнiстю сам повернув гаубицю i наступним пострiлом зупинив другий вiд головного танк. - Добре, во©не! Дуже добре! - не втримався Тур, i зразу схопився за голову: ще одна гармата вибула iз строю. Бiля не© лежали вбитi; вiдповзали пораненi, приминаючи i закривавлюючи траву. Не проскочив i головний танк: iз осоки висунувся Лавриненко i лiг на дорозi. З розгону наскочила машина на нього, стрибнула вгору i нерухомо осiла в п'ятдесяти метрах вiд батаре©. За танками з'явились мотоциклiсти; тиркочучи автоматами, звивисто мчали по дорозi. Бiйцi взводу управлiння погнали ©х назад. Не встигли втекти автоматники, як кiлька самольотiв налетiло на рештки батаре©, а з-за лiсу знову посунули танки, врiзаючись у вузький кинджал дороги, затиснуто© болотом i яром. Григорiй, схопивши гранати, бiжить уперед, бачачи перед собою рухливi бiлi кути роздво╨них хрестiв на землистому танку. - Куди летиш! До мене! - хрипить Федоренко. Григорiй зупиня╨ться. Бiля навiдника вже нема жодного бiйця. - Подавай снаряди! Вiн з розгону кида╨ снаряд у сизодимчастий гвинтовий отвiр i затуманеним зором бачить, як Тур iз гранатами спiшить до взводу управлiння. - Накрився один! Давай iще снаряд! Повертай правило! Та скорiше! - i Григорiй наче злива╨ться в ╨дине з Федоренком, намагаючись розпiзнати кожний його рух. Iще пострiл - i переднiй танк закрутився на однiй гусеницi, закривши вузьку дорогу. - Повернули i прямо в болото! Зав'язли, як баби в глинi! Ти дивись! Дивись, Григорiю! - Бачу, Петре, - стира╨ з чола кiптяву. Ревуть машини i не можуть вискочити з болота. До них уже спiшать кiлька бiйцiв. Махнув рукою, неначе однокрилий вiтряк, гармаш Петров - темiнь охопила танк. Бiля Тура пiдвелось кiлька бiйцiв. Во╨нною розверженою дорогою iдуть вони вперед i залягають бiля яру, готуючись стрiти новий наступ автоматникiв... - Давай, Григорiю! - Даю, Петре, - вивернув з ящика снаряди. - Ех, закурити б... - Навiть завалящого бичка нема, - ще раз перетрушу╨ кишенi Григорiй. I враз гарячий вiтер пiдхоплю╨ Шевчика, б'╨ його в груди i кудись пiдiйма╨... "Невже вiдлiта╨ голова? Невже вiдлiта╨?" Неначе стороннiй, вiдчува╨, що його голова, вiдiрвавшись од затерплого; затиснутого болем тiла, летить в лiси i в шаленому розгонi ма╨ вдаритись в м'язистий окоренок дуба. "Хоч би не в дерево - тодi розiб'╨ться навiк..." VIII - Созiнов, лейтенанте Созiнов! - Слухрю, товаришу капiтане. - Вiд Тура ╨ якась звiстка? - Нема, товаришу капiтане! Уже три голини минуло, як загубили радiозв'язок, - натягу╨ться голос лейтенанта. За його скупими словами кри╨ться туга i тривога за сво©м товаришем. Рiк прожили разом, а потоваришували навiки. I капiтановi переда╨ться настрiй нахмуреного, зажуреного во©на. - Созiнов... Михаиле, невже загинув наш Тур? - Не знаю, товаришу капiтане... Пустiть розвiдати. - Тебе? ©дь, Михаиле! Бери мою "емку". Тiльки стережись. Бо зна╨ш - дорога небезпечна. Да. Дорога небезпечна. А ти менi дорогий... Звиклися. - Спасибi, товаришу капiтане! - легко вискаку╨ з землянки; зачепивши лiктем вартового, бiгцем летить покрученою лiсовою стежкою до машини. Коли вляга╨ться перша хвиля радостi, знову з тривогою почина╨ думати про свого друга, пригадуючи всi риси дорогого обличчя, звички товариша, його строгий усмiх i щирий сердечний голос. Машина вискаку╨ на узлiсся; незабаром перед нею починають рватися мiни, пiдiймаючи попелястi султани землi. - На лiсову дорогу завертай! Авто колива╨ться мiж сонними деревами, поки не осiда╨ у вузеньку, глибоко врiзану в землю дорогу Мерехтить на землi сонячне сяйво, пробиваючись примхливими узорами помiж розiмлiлим листям; на черешнях прозорожовтий глей затягу╨ свiжi рани; духмяними розпареними струмками вi╨ невеличка, кругла, як озерце, прогалина, а дорогою, висунувши жало, звиваючись усiм чорним, неначе плетеним тiлом, повзе гостроголова гадюка. Зiщулилась, почувши гуркiт машини, скiльцювалась, але передн╨ колесо з розгону налетiло на не©, i розчавлений гад безсило закрутився, скочуючись у глибоко витиснену вибо©ну. Десь осторонь гуркоче вибух мiни; через голову, шелестячи, пролiта╨ свiй снаряд, а сонце розсiва╨ жмурки i по стовбурах високих дерев, i по густих чагарниках, i по зелених галявинах, що червонiють то квiтами, то суницями, то дикою полуницею. На колесах шин кiлька розчавлених ягiд до болю нагадують згустки живо© кровi. Знову бачить перед очима Тура, невеличкого й рухливого, мов ртуть. Лiворуч почалося болото, а далi означились контури глибокого яру. Тут повинна бути третя батарея. Поперечна дорога розс©ка╨ дефiле, i Созiнов, вискочивши з машини, пряму╨ дорогою, що вузько лягла помiж болотом та яром. Прихилившись до дерева, примруживши вузькi очi, з автоматом на грудях сто©ть бо╨ць. - Кiр╨╨в! - -пiзна╨ командир бiйця, - Де лейтенант Тур? Вiтер вiйнув чубом бiйця, розсипав чорний волос по широкому чолi, але навiть не ворухнувся во©н, прикипiвши до де рева в останнiй вартi... Лежали нерухомi бiйцi, лежали покалiченi шматки тiла, розверженi гармати; далi чорнiли спаленi i пiдбитi танки, понад болотом втиснулись вбитi нiмецькi автоматники, але нiде не було жодно© живо© людини. - Туре, брате Type, - нахилився Созiнов над шинеллю лейтенанта i притулив ©© до грудей, як притулюють дорогу й близьку людину. В очах рiзко замерехтiло свiтло. - Вибула третя батарея. Натиск стримала, - пiдiйшов до командира шофер Данильченко. - Натиск стримала, - механiчно повторив. - Бо Тур нею командував. Радянський командир. - Клубком пiдiйшов до горла рiзкий бiль i довго не випускав з-пiд важко© лапи на-томленого боями i походами командира. "Як зразу побiлiв чоловiк, - похитав головою шофер. - Наче за найближчою рiднею запечалився". - I задумавсь, пригадуючи свою рiдню, сiм'ю i дiтей в невеличкому укра©нському селi, що вже теж, певне, пiдминалось копитами вiйни. Вертаючись до машини, пiшов не дорогою, а житом, що посiяв якийсь колгоспник на невеликiй прогалинi та й не прийшов жати. З-пiд нiг фуркнула пташка, i тiльки по характерному спiву крил догадався, що то була перепiлка. Розгорнувши стебло, побачив бiля нависло© грудки невелике з сiна кубелечко, а в ньому кiлька свiтлобрунатних, засiяних темними краплинами i ще теплих я╨чок. Узяв одне в руку - воно озвалося смiливим тукотом. Невидиме пташеня клюнуло iще настирливо, рiзко, аж затрiщала шкаралупина. "Бач, вiйна, а йому хоч би що. I коли ©х виводить матiр? Пiзня пора... Ну, живи собi", - обережно поклав я╨чко в гнiздо. Кiлька перестиглих зернин упало бiля само© грудки, прикриваючись сiрим пересохлим пилом. А бризни дощ - i зiйдуть вони, пiдiймуться вгору, виглядаючи свого хлiбороба... Не бiльше трьох кiлометрiв про©хала машина, як раптом сипнуло ©й в радiатор деренчливим металом, неначе градом по вiкнi. - При©хали! Чорту в зуби! - вилаявся шофер i вискочив з машини, хапаючись за зброю. Рiдким