вши уста, спокiйно лежить в продовгуватiй западинi. Глибока борозенка, врiзавшись у лоб, спустилась до самого перенiсся, а вiд брiв до не© навскiс тягнуться iще двi, мiлкiших. Петро тихо скочив iз засторонка. - Куди так рано? - з дiйницею йде до корови Мотря Iванiвна. Ранiшнiй сон свiжить ©© засмаглi прив'ядаючi щоки. - Думаю в лiс пройтися. Як припiзнюсь - не турбуйтесь. У лiсi Петро з глибокого тайника, що вi╨ передосiнньою прохолодою, дiста╨ обмотаний плащпалаткою автомат, втиска╨ диск; гострим недовiрливим поглядом обводить чорнолiсся. I раптом полегшало, подобрiло на серцi во©на. Вiн оглядав цей дивний закуток з гордовитими дубами, широколистими округлими кленами, спiвучими липами, неначе нiколи не бачив лiсу. Пожадливими, затяжними ковтками пив настiй i напитись не мiг, а думки несли його на легких крилах у тi години, що бiльше не вернуться до нас, тiльки спомином повi╨ од них, як дiвоча хустина у хвилину прощання. I захотiлось дотягнутись до далекого мiста, де покинув вiн, пристаркуватий парубок, балакун i романтик, насмiшкувату чорняву дiвчину, що мало його з розуму не звела, поки не сказала отих кiлькох завiтних слiв. I пригадалось дитинство, коли вiн iз батьком, старим лiсорубом, гонив мiцно скрученi ужвою плоти по Деснi i Днiпру. - На велику рiку виплива╨мо, сину, - завжди скидав шапку, коли свiтлi хвилi Десни браталися з темними днiпровими. I вмираючи в дзвiнкiй сосновiй хатi, батько заповiв йому: - На велику рiку випливай, сину. Рiд наш чесний, роботящий не оскверни. В тому й сила людини, коли совiсть у не© чиста, не осквернена. I вiн так ясно побачив перед собою свого батька, що навiть здалося - вiтер торкнувся його сиво©, гордовито посаджено© на широких плечах голови. "Може легше було батькам говорити про широкi рiки, бо й мiрило в них було вужче, бо й життя ранiше не такими складними i рiзнобiйними шляхами йшло. Та нелегко i ©м було воювати, заробляти обкипiлi кров'ю хрести i за Цусiму, i за першу iмперiалiстичну. I невже вiн не дотягнеться до сво╨© рiки, хай не бурхливо© та повноводо©, одначе вiрно© i чисто©?" - дума╨, мiцнiше стискаючи зброю. Шумить чорнолiсся, стишу╨ його кроки та не може стишити стукiт серця. Ще далеко вiд дороги вiн чу╨, як у лiсовий гул вплiта╨ться iнший, сердитий, буркiтливий. Сiрим луком вигина╨ться шосе, а по ньому пролiтають мотоцикли, танки, машини, i все чужинське, i все таке, що тiльки засмучу╨ око, затиска╨ душу тугою i злобою. Як довго, до одурiння, тягнеться день. Уже кiлька разiв хотiв ударити по одиноких мотоциклiстах, але невистачило смiливостi застрочити серед бiлого дня на битiм шляху. "Життя побережи раз, то воно тебе побереже сiм раз", - заспокоював i виправдовував себе переiнакшеною приказкою i дивився на шлях до рiзкого болю в очах. Надвечiр почало затихати шосе, а коли на дерева налягла темiнь, Петро ближче пiдповз до кювету. Пiдiймаючи море пилу, тяжко про©хало кiлька семитонних машин, а потiм з-за повороту вискочила самiтня легкова. Прицiлився i незчувся, коли затрiщав автомат, тiльки тiло так затремтiло, неначе всiма кiсточками перелiчувало кожен пострiл. Машина на мить зупинилась, потiм очманiло крутнулась вскочила в кювет i перекинулась, крутячи колесами. Треба було б кинутись до не©, захопити що потрiбнi, але Петро мчить а лiс, бiжить, бiжить, для чогось петляючи помiж деревами. Тепер вiн ясно вiдчува╨, наскiльки важче боротись одному, чим хай з одним, двома товаришами. Пройшовши кiлька кiлометрiв, уже може спокiйнiше помiркувати i навiть поглузувати з себе: "Це зветься марафонський бiг або дряп без зупину. Проте на перший раз i це добре". Бiля хутора вiн уже зовсiм ожива╨ i, ввалюючись в клуню, зi смiхом хвалиться Григорi╨вi. - Як вдарю я з автомата раз, як вдарю я два - нiмцi з машин, i хто куди, як рудi мишi. Прямо тобi марафонський бiг влаштували або дряп без зупинки. - Щасливий ти, - позаздрив Григорiй. - Ну, щастя такого на нас обох з головою хватить, - великодушно розщедрився. - Скоро вдвох пiдемо. Веселiше буде. Через тиждень вночi товаришi вирушили лiсами до шосе. Не встигли вони зручно примоститися мiж деревами, як з туману забурчав мотор i загорлали п'янi голоси. Засапаний грузовик, збiльшуючись в очах, виклублювався з вогкого мороку. Григорiй перший ударив по кузовi. Ще мить грубий вiдгомiн пiснi висiв над стогоном i стих, роздертий дикими криками. З набито© машини, топчучи вбитих i поранених, почали вивалюватись солдати. I коли шосе зашипiло блискавицями трасуючих куль, Федоренко та Шевчик швидко спустилися в улоговину, побiгли до хутора. - Як марафонський бiг? - одхекуючись, радiсно запитав Федоренко i здивувався, що не побачив просвiтлення в товариша. - Не подоба╨ться, - насупився Григорiй. - Тiло обм'якло, болить? - сказав з спiвчуттям. - Не тiло - душа ни╨. Чого це ми повиннi тiкати, а не вороги нашi? Хочу, щоб одно слово "партизан" кидало ©х у лихоманку, змивало краску з лиця, щоб не спiвали, а стогнали i трусились, ©дучи дорогами. - Багато зажадав ти за один раз. - Багато чи мало - не знаю, а в зайця не раз доведеться позичати нiг, якщо будемо тiльки вдвох воювати. - Тепер i один у полi во©н. - Згоден. А коли нас буде сотня, двi, три - ми будемо сво© права диктувати цiлим пiдроздiлам, нав'язувати ©м бо© на маршах, винищувати гарнiзони, рвати комунiкацi©, трощи в зародковi ©хню державну машину... Та тодi стiльки буде роботи, що дух захопить. - У мене вже захоплю╨, Григорiю, - сказав iз здивованням Федоренко. - Я думав, слухаючи про твою сiм'ю, що сумирнiший ти, гладенький, а ти колючий, наче йорж. - Ти сiм'ю не мiшай з iншими справами. Вона й тепер менi в очах сто©ть. I поки не провiдаю ©© - не заспокоюся. А бити ворогiв нам треба силою. - Де набрати ©©? На хуторi не нашкряба╨ш. - У села треба йти, через хуторян зв'язки налагоджувати з певними людьми, що позалишалися тут, пiдпiльникiв шукати, з окруженцями знайомитися. Тут нам i Мотря Iванiвна, i старий Коваль допоможуть. ╙ хтось i з ©хньо© рiднi в селi... Народ як порох, лише iскри треба. - Будемо кресати ©©, - мiцно обняв Федоренко товариша i, коли той скривився вiд болю, додав: - Ну, прямо ти так покращав... наче дiвчина став. - Не завидую тiй дiвчинi, яку цi руки приголублять, - потер плече Григорiй. XX Радiсть перемоги над каральною експедицi╨ю потьмарилася тяжкими донесеннями: в районi почалися арешти пiдпiльних працiвникiв. Тепер бiля управ ряснiше заряботiли оголошення гебiтскомiсара i урядового радника, де кожне до огиди покалiчене, неписьменне речення було незмiнно начинено словом "розстрiл". Полiцаям за виявлення запiдозрених осiб i явочних квартир щедро видавалися марки, зерно, гас i сiль. Отруйний мiцелiй державно© та╨мно© полiцi© пiд рiзними личинами намагався пробратися до серцевини пiдпiлля i пiднiмав над землею не гриби-поганки, а шибеницi. Агенти гестапо насамперед накинулися на прилiсовi села, провокуючи найбiльш довiрливих i найбiльш безпечних щодо конспiрацi© пiдпiльникiв. Не оминули вони й хати Мороза. Рудоголовий, весело© вдачi Панас Карпович саме обiдав зi сво╨ю нахмуреною дружиною. Гризня в сiм'© Морозiв почалася в першi днi вiйни. Варвара Григорiвна ладна була ©хати на схiд хоч з однi╨ю душею, а Панас Карпович уперся на сво╨му: - Щоб я сво╨ добро фашистовi покинув? Та, поки свiта, такого не дiждешся. Тарас Бульба навiть люльку пошкодував оддати ворогам, хоч i полковником був. - Тодi спали сво╨ хазяйство, за вiтром попелом пусти, - рiшуче настоювала жiнка. - Сказилася баба! I язик повернувся таке сказати... Хоч вiн у тебе нiколи впину не зна╨, - обурювався Панас Карпович, пiдiймаючи галас на все подвiр'я. - Дадуть нам два вози - з вискоком по©ду. - Може й третього дочека╨шся, - презирливо дивилася на ненависне в цi днi обличчя. Завзята i говiрка Варвара Григорiвна не побоялась i на людях осоромити чоловiка: - Мiй Тарас Бульба, видать, спецiального ешелону чека╨. Вiн би навiть вiтролом потаскав iз собою, бо на сходi, каже, люди бур'яном огрiваються, а в нього органiзм не звик до такого життя. От барсук... Коли переодягненi в лахмiття гестапiвцi зайшли до хати i попросили ©сти, Панас Карпович зразу ж заметушився бiля печi й мисника, бо жiнка тепер так усе метала на стiл, що миски вихлюпували страву, а ложки з трiском розлiталися по всiй долiвцi. Гостi ©ли неохоче. Не сховалося також вiд допитливого ока хазя©на, що з-пiд випадково розстебнуто© брудно© гiмнастьорки одного, з полинялим волоссям, заволоки проглянув чистий бузковий шматочок спiдньо© сорочки. "Це такi окруженцi, що будь здоровий", - догадався Мороз, кружляючи навколо них, щоб iще вихопити якусь деталь. Навiть не поскупився поставити на стiл пляшку з самогоном. Зав'язалася по-селянському обережна, з недомовками, натяками i обхiдними ходами розмова. Виявилося, що "окруженцi" були з сусiднього району, до вiйни працювали бригадирами, а тепер дома ©х ледве не арештували, от i шукають собi пристановища. Панас Карпович довiрливо похитував головою, пiдтакував i зрiдка вставляв ухильнi слiвця; Варвару Григорiвну ж так розжалобив сумовитий голосок бiлявого "солдатика", шо й сльоза заблищала на вiях. А той ще бiльше старався, iнодi уста його пересмикувалися по-заячому, надаючи обличчю вираз уболiвання. - Навiть з дiточками не вспiв до ладу попрощатися. Вони ж у мене. як весняний цвiт, бiленькi обо╨, очицi синi, дивись - не надивишся. - Таке воно, рiзне i всяке, - невиразно мимрить Мороз. - Так що ви з рiдного села тiка╨те? - Тiка╨мо, чоловiче добрий. - Доводилося торiк бувати у вашому колгоспi. Дивилi©ся, який у вас буйний хмiль росте. - Хмiль у нас до неба сяга╨... "Як твоя брехня", - продовжу╨ в думцi Мороз. Усi сумнiви щодо "окруженцiв" остаточно розвiялись. - Кажуть, партизани у ваше село навiдуються, - обережно випиту╨ бiлявий. - Було таке дiло. Нiяк нема спокою людям. Варвара Григорiвна злiсно блимнула поглядом на чоловiка: - Чому ж ти на схiд не по©хав, коли тобi спокою захотiлося? - А чого це я сво© статки мав нiзашо-нiпрощо покидати? Що, я ©х за один день наживу? Чи може в тебе золотi i срiбнi гори на Уралi лежать? - Краще золотих! - От не знав. - Не треба сперечатися, i так тепер життя гiрше полину, - втихомирю╨ подружжя полинялий пройдисвiт. - Багато партизанiв було? - Однi говорять - сотня, а iншi в тисячу не вкладають, - хитру╨ старий. - Тисяча? - Не знаю, не знаю. За що купив - за те й продаю. Мо╨ дiло маленьке: десь бабахнуло, а ти, дiду, пiкiруй з печi в льох. Уже гулi, мов грушi, обсiли голову. Дiдько його зна╨, коли цi стрельбища затихнуть. В полi он картоплю треба копати... - Ех, чоловiче добрий, аби нам якось зв'язатися з партизанами, бо стрiне нагла смерть де-небудь на дорозi - наче й не жив на свiтi. - Не штука зв'язатися, а як воно розв'язуватися прийдеться? Не радив би я вам, хлопцi, таким чортовинням займатися. Вiйна - дiло непевне i мiнливе. Приставайте десь у прийми - i нiяка тобi гайка. - Чого ти, старе череп'я, молодих людей з пуття збива╨ш? - не витримала жiнка. - Нате й мо© штани в жлукто, - сердиться Мороз - Ораторка! Це дiло не твого розуму. Людям жити треба, а вона хоче, щоб дiти батька не дочекалися. Так я думаю? - Та воно трохи й не так, - аж наспiву╨ бiлявий. - Битися треба. - Нiякого в цьому iнтересу не бачу. Партизани в село - нiмцi та полiца© з села, i навпаки. Б'ються, деруться, "ура" кричать, а я хочу заможного, культурного i нейтрального життя i не ховатися по льохах та ямах. Нi, хлопче, хоч у тебе й гаряча голова, проте одна; як зрубають ©©, то вже повiк не приросте. Подумай над цим. - Ще й скiльки думав. А може хтось ╨ у вас, що зна╨ться з партизанами? Щоб помiг нам... - Хто б це мiг бути? - наморщив лоба Мороз. - Подумайте, подумайте, Панасе Карповичу, - ласкаво просить бiлявий. - Може хто з молодших? - пiдказу╨ жiнка i аж непоко©ться, так хоче висловити сво© догадки. - А що ж, я про старих шкарбанiв, якi навiть з печi не пiкiрують, думаю? - обрива╨ ©© чоловiк. - I помовч ти хоч при людях... Кум Денис не того?.. - Хто його зна. Пiди - пiдметки не прочовга╨ш. - Як воно? - запиту╨ бiлявого. - Пiдiть. Тiльки обережно з ним, не налякайте. Попросiть, хай сюди прийде. - I не подума╨, бо чарки бiльше нема. - А ви купiть. У мене ╨ дещиця, - витяга╨ новенькi грошi. - Оце друге дiло, - радi╨ старий, пильно розглядаючи чистенькi папiрцi, а жiнка насуплю╨ться. Надворi погожа передосiння днина. Колива╨ться виткане золотими прожилками повiтря, на широкiм пляжi городу вигрiваються череватi гарбузи, далi, мов замiноване поле, - квадрат приземкувато© зеленоголово© капусти. Чiпляючись за гудиння, Панас Карпович поспiша╨ до центра села. Вибравши часинку, щоб його нiхто не побачив, захеканий i переляканий, вбiга╨ на забур'янене подвiр'я полiцi©. - Куди прешся? - зупиня╨ вартовий. - Попрешся, коли в хатi партизани товчуться. - Партизани?! - блiдне полiцай i влiта╨ в дiм. З будинку неохоче виходить старший полiцай, очi хитрувато. дивляться на Панаса Карповича. - Перелякався? - А то нi? Вся середина колотиться i прямо розповза╨ться, наче кисiль. Полiцай смi╨ться i ста╨ у войовничу позу. "Як би ти постояв, аби то справжнi партизани були?" - прикида╨ Панас Карпович. - Скiльки ж ©х у тебе? - Дво╨. - Озбро╨нi? - Нiчого не показували. Може щось i ╨ в кишенi. Ось грона горiлку дали. Кому ©х вручити? - Давай менi. Пiдеш з нами? - Нехай бог боронить, щоб убили! Я за нейтралiтет. Полiца© регочуть. Вночi Панаса Карповича розбудило голосiння. Варвара Григорiвна так побивалася, наче в хатi лежав покiйник. Такого плачу ще не чув чоловiк. Тихо пiдiйшов до дружини, бажаючи заспоко©ти ©©, але та ще сильнiше розридалася, вiдкидаючи од себе натрудженi, невмiлi на ласку руки чоловiка. - Iди, згинь, проклятий... Тридцять рокiв прожити i не знати, що з запроданцем живеш... Дiточки мо©, дiти... До яко© ми ганьби дожили, - поiменно кликала до себе всiх синiв-фронтовикiв i проклинала ©хнього батька. Слова тяжко© образи обпекли чоловiка, перехопили подих. Покректуючи, болiсно морщачись, пiшов до лiжка, але вже не мiг заснути до самого ранку. Через кiлька днiв до хати Мороза заглянув новий агент гестапо. Вiн показав йому документи, подякував за допомогу укра©нськiй сувереннiй державi i запропонував працювати iнформатором гестапо. - Дайте менi спокiй. Я нейтральний дiд, - рiшуче запротестував Мороз. - Були нейтральними, - смiючися, поправив гестапiвець. - Якщо не погодитеся спiвробiтничати з нами - все село знатиме про ваш донос, а ця слава не дуже декому потрiбна, - виразно поглянув на Панаса Карповича. - Ми, як бачите, секрети умi╨мо зберiгати. Навiть ваша жiнка мовчить. Подумайте, пане Морозе. Я через пару денькiв навiдуюся до вас. Заздалегiдь вдячний вам. Цi╨© ж ночi Панас Карпович повiдомив пiдпiльний райком про розмову з гестапiвцем. - Поламайтесь, поторгуйтеся для виду i починайте працювати, - така була вiдповiдь пiдпiльного райкому. Пiсля часткового провалу пiдпiлля райком блискавично вжив усiх заходiв, щоб не допустити жодного чоловiка на виявленi явочнi квартири, а людей, якi залишилися без зв'язку, забрати до партизанського загону. Усiх пiдпiльникiв було noiнформовано про новi методи гестапiвських провокацiй i строго наказано дотримуватися правил конспiрацi©. I даремно гестапiвськi засiдки днi i ночi стерегли опустiлi явочнi квартири: нiхто не з'являвся до них. Досвiдчений, з великою практикою в окупованих ╨вропейських державах, начальник гестапо запiзно i не без здивовання виявив, що в його руках, замiсть привабливого клубка, залишився тiльки шматок обiрвано© нитки. Це пробудило в Макса Гехтмана спортивний iнтерес, i вiн сам з'явився на деякий час iз гебiта в крайс. Але вся його вигадливiсть, захоплюючи агентiв гестапо сво╨ю новизною, зникла тут, наче в безоднi. I Макс Гехтман з лютi, не покидаючи шукати оригiнальнi шляхи, поки мусив задовольнитися самим найшаблоннiшим: катуванням ув'язнених. А пiдпiльний райком так само щоденно отримував повiдомлення про роботу мiста i сiл. Керував нею, знав, що робиться в комендатурi, в полiцi©, в сiльськогосподарського керiвника, на зсипних пунктах i навiть в новоспеченiй тюрмi; вона, ще не обведена колючим дротом i вишками, була взята пiд особливий нагляд. Через деякий час на засiданнi пiдпiльного райкому затверджувалась вiдозва до населення району. Пiсля цього Генадiй Новиков показав членам бюро план в'язницi, восковий злiпок ключiв i проiнформував про розташування караулiв. Також коротко зупинився на останньому розпорядженнi головного суддi про поголовнi розстрiли в тюрмах i концтаборах. Перше слово взяв Вiктор Снiженко. Вiн гаряче пiдтримав секретаря райпарткому i запропонував смiливий план нападу на в'язницю. Пiдпiльний райком вирiшив якнайскорше визволити з тюрми пiдпiльникiв i всiх радянських, людей. Пiсля засiдання обидвi ухвали i запротоколював Генадiй Новиков кiлькома шифрованими словами. XXI До будинку вiйськово© комендатури пiдкотила невелика, землистого кольору машина. З не©, скоцюрбившись, вилiз пiдтягнутий слiдчий в особливих справах. Погляд в нього втомлений, очнi западини - прив'ялi i синi, мов зачервивленi листки дикого винограду. Пану слiдчому навiть не снилося, що на привабному i та╨мничому сходi буде стiльки кропiтко© та небезпечно© роботи. - Пане оберлейтенанте, - зразу звернувся до вiйськового коменданта, - до вас ©де гер обергрупенфюрер. - Що непоко©ть пана обергрупенфюрера? - Партизани i продовольчий хаос. Населення вашого крайса недозволенно обжира╨ться, допомага╨ партизанам, а не третьому райховi. Для чого ми тодi так старанно органiзовували економiчний штаб сходу?.. Оберлейтенант, стримуючи невдоволення, уважно вислухав слiдчого, пiдiйшов до телефону. Незабаром бiля ворiт комендатури одною шеренгою виструнчилися слiдчий в особливих справах, оберлейтенант, начальник загону полiцi© СД, начальник охоронно© роти, начальник укра©нсько© допомiчно© полiцi©, крайсляндвiрт та бургомiстр. Двором до самого ганку простягнулися рiзнобарвнi награбованi килими, притрушенi свiжозiрваними жоржинами, айстрами i петунiями - пан обергрупенфюрер не раз пiдкреслював, що килими, квiти i кон'як його слабiсть. Син невдахи бакалавра, вiн з юних рокiв пiд щоденне батькiвське гудiння мрiяв стати тiльки бактерiологом, i тiльки вiдомим. Кiлькома з потугою визубреними цитатами з старо© мiкрографi© вiн не раз, на потiху люблячим батькам, козиряв у колi гостей, i тi захоплено пророкували йому славу Отто i Мунтера, не знаючи, що Карл Фiшер тодi вже в пiдметки собi не взяв би дослiдникiв бактерiофага. Карл Фiшер мрiяв лише про свiтову славу. Однак через деякий час виявилося, що у колишнього вундеркiнда чогось невистачало, щоб вiддати життя розшуковi рiзних грибкiв та протеозiв, i вiн вiддав його кримiнальному розшуку; виявилося, що лампа в тисячу ват, пiдведена до очей пiдсудного, яснiше освiтлю╨ муки людини, анiж найпотужнiший мiкроскоп освiтлю╨ якогось мiнливого мiкроорганiзма. Така кар'╨ра не зовсiм сподобалася старому Фiшеру, але син йому швидко довiв, що карний розшук у гiтлерiвськiй Нiмеччинi ширше, нiж наука, вiдкрива╨ шляхи до слави. На здiбностi Карла Фiшера звернули увагу, вiдкомандирували його в розпорядження та╨мно© державно© полiцi©. Так Фiшер став перспективним i красномовним комiсаром гестапо, орудуючи витонченою наукою катувань i еластичною сумiшшю цитат фюрера, папи, Нiцше, а iнодi, за старою звичкою, i висловами бактерiологiв. Пiсля капiтуляцi© Францi© комiсар гестапо Фiшер отриму╨ хрест "за во╨ннi заслуги". А ще через два мiсяцi, зразу ж пiсля фульдiвсько© конференцi© нiмецьких католицьких епiскопiв, ста╨ обергрупенфюрером... З-за рогу вискочила машина з охоронцями обергрупенфюрера, а за нею легко влетiв у розчиненi ворота новенький "опель-капiтан". - Хайль! Хайль! - недружно, проте голосно привiтали його. Самозадоволений, напомаджений, з накле╨ною усмiшечкою Карл Фiшер по-спортсменському вилетiв з машини i, набираючи гордовитого вигляду, побiг по схiдцях в прийомну коменданта. Пiд його кiтелем легко означались рухливi лiнi© живота. Не встигли всi розсiстися навколо стола, як владний i впевнений голос по вiнця переповнив кiмнату; обергрупенфюрер iнодi зупинявся, сам з охотою прислухаючись до власних слiв. - Мiй фюрер наказав перемогти Росiю, - впивався сво©ми модуляцiями обергрупенфюрер, i за його промовою якось так виходило, що фюрер ледве не йому, Карлу Фiшеру, наказав перемогти непокiрну кра©ну. - Воля мого фюрера - закон. Наша непереможна армiя, мов нiж у масло, врiза╨ться в життьовi простори сходу, якi мають стати продовженням третього райху. Так, фюрер ще раз вiддав долю Нiмеччини в руки нiмецьких солдатiв. Солдати нашi з славою вмирають на фронтi. Але вони без слави гинуть на завойованiй територi©. Ви читали директиву райхсмiнiстра окупованих схiдних областей про те, що Укра©на повинна розглядатися як знищена кра©на. Одначе в цiй знищенiй кра©нi знищу╨ться цвiт нашо© армi©. Парадокс, але це так. З ввiреного вам крайсу ми вивозимо не хлiб, не худобу, не птицю, а вбитих солдатiв. I найстрашнiше навiть не партизани, а те, що населення розгляда╨ нас тiльки як ворогiв, воно не хоче спiвробiтничати з нами От де треба населенню втлумачити святi слова його святостi, найблаженiшого i непогрiшимого папи Пiя XII: "Любов до ворога - найвищий геро©зм". Обергрупенфюрер помiтив, як переглянулися Крупяк i Крамовий; вважаючи, що вiн зрозумiв ©х, продовжував: - Якщо тут незручно спиратися на слова його святостi, треба ©х приписати якомусь вашому святому... Церкви вiдкривайте, вiдшукуйте гiдних богослужителiв. Ви, панове, надiюсь, розумi╨те мене. Бiльшовицьку розгалужену агiтацiю ми повиннi якщо не знищити зовсiм, то хоч нейтралiзувати всiма засобами, i одним iз таких засобiв може стати церква... А на боротьбу з партизанами раджу зараз кинути укра©нську полiцiю. Обличчя в Крупяка витягнулося, поблiдло, оберлейтенант мимоволi здвигнув плечима, а Обергрупенфюрер гордовито усмiхнувся. - Нам бактерiологiя доводить, що ╨ такий живий вiрус - бактерiофаг, вiн антагонiст мiкробiв - знищу╨ ©х. Хай таким протипартизанським вiрусом у вашому крайсi буде полiцiя пана Крупяка. Хай вона, назвавшись партизанами, iде по селах, забира╨ що ©й захочеться, скiльки захочеться, як захочеться, себто супроводжу╨ це ефективними заходами: кров не повинна спиняти - вона вихову╨ сильнi серця. Так ми вiдсi╨мо населення вiд партизанiв. - О, колосаль! - захоплено i здивовано вигукнув оберлейтенант. Випещене обличчя Фiшера самозадоволено ширша╨. - Продумайте план операцi©. Вам, пане Крупяк, треба пiдiбрати самих надiйних, найнадiйнiших виконавцiв. Нам краще карально© експедицi© може допомогти живий вiрус пана Крупяка. - Пана обергрупенфюрера, - шанобливо поправив вiйськовий комендант, викликаючи схвальнi i догiдливi усмiшки на обличчях присутнiх. * * * В чепурненькiй, заставленiй снопиками пашнi i зiлля комiрчинi Сергiй Олексi╨нко навча╨ свого молодшого брата пiдривно© справи. На пiдлозi лежить саморобна скринька з толом, з просвердленого вiка поплавком стирчить взривач. В кутку комiрчини невдоволено клока╨ самогонний куб - хлопцi замаскувалися за всiма правилами. - Сергiю, значить, можна сюди i капсуль-детонатор з гранати вставити? - ще раз перепиту╨ задиркуватий Славко, помiчник секретаря пiдпiльно© комсомольсько© органiзацi© по диверсiйнiй роботi. - Це дiло ми роздобудемо. - Де? - недовiрливо дивиться Сергiй на брата. - У нiмцiв, де ж iнакше? - так говорить Славко, наче дорiка╨ братовi за недогадливiсть. - База пiдходяща, - погоджу╨ться Сергiй. - Коли план визрi╨, порадитеся зi мною. Щоб менi без всяких дитячих забавок. - А я... Сергiю, ми хочемо насамперед один мiсточок зiрвати. - Який мiсточок? - насуплю╨ться Сергiй. "Сказано, дiти, на забавки тол розтринькають". - Ну, не мiсточок, а мiсток, - Славко косо погляда╨ на брата, смiхотливо пiдбираючи соковитi уста. - Напевне, обрали такий мiсток, що його корова ратицями розсуне, - сердиться Сергiй, а сам дума╨, як би зiрвати залiзничний мiст над Бугом. - Навряд, - зiтха╨ Славко. - Ти завжди напада╨шся на мене. - Бо ╨ за що. Про який ви думали мiсточок? - натиску╨ на останн╨ слово. - Про який... про залiзничний над рiкою... - вже смi╨ться Славко. - Про залiзничний? А брата за нiс водив? - Сергiй згрiба╨ Славка в оберемок i п'ятiрнею гладить по чупринi, як гладить тато - проти волосу. - Сергiю, та годi, а то мо© кучерi в самогон полетять, - борiка╨ться хлопець, вириваючися з братових обiймiв. За двором тиша розколю╨ться жiночим лементом, вперемiж обiзвалося кiлька пострiлiв. В комiрчинi по-комариному сумовито задзвенiли шибки. Славко миттю захову╨ мiну пiд пiдлогу, а Сергiй вискаку╨ на подвiр'я. На небi рiденькi, ще не розкущенi сходи зiрок, на вулицi незрозумiла метушня, лайка, голосiння. Виставивши руки наперед, нiби боячись упасти, бiля ворiт пробiга╨ жiнка. - Тiтко Степанидо, тiтко Степанидо, заждiть. Що воно таке робиться? Жiнка здригнулась, отямилась, припала до ворiт. - Чи це свiт перевернувся, Сергiю: партизани, захисники нашi, вбивають i грабують нас. - Як?! - одвисло пiдборiддя в хлопця. В Сергiя зараз таке вiдчуття, неначе йому нижню частину обличчя затиснули в пiдкову. - Ой, не знаю як, - заголосила жiнка. - Скринi вверх дном перевертають, худобу вигонять, до молодиць пристають. Максим Новиченко i скажи ©м: "Не партизани ви, а розбiйники з велико© дороги, не такi нашi партизани". Так його з двох бокiв навилiт прострелили i за чуба виволокли на вулицю. Лежить чоловiк, мов снiп. - Правду вiн сказав: то не партизани! - Сергiй обережно крадеться городами до охоплених криками i жахом будiвель. Останнi сумнiви розвiяно. Ще забiга╨ на подвiр'я, нахиля╨ться над кучерявою головою брата: - Славко, треба так зробити, щоб пани полiца© горiлку побачили. - Побачать, Сергiю. - I слiдкуйте за ними. Першого дозорця виставте бiля ставка. - За кожним кроком бандитiв будемо стежити, - злiсно стискаються уста. - Коли б це нам зброя. Ми б ©х самi на макуху розкришили. Сергiй, прямуючи до партизанського загону, зника╨ в гущавинi садiв... * * * Тiльки один раз вистрелила варта i, скошена, впала на дорозi бiля будинку сiльського виконкому. Середина будинку загупала, заборсалася спросоння, i два вiкна майже воднораз застрочили пунктирами трасуючих куль. Розстрiлене скло полетiло i з iнших рам. Вiктор Снiженко вдарив запальними по невидимому кулеметнику. Зразу ж бiля вiкна золота розсип куль безглуздо метнулася вгору i обiрвалася. Партизани тiнями заворушилися на тлi бiлих стiн. В будинок, розщеплюючи i освiтлюючи його, полетiли гранати. Лайка, зойки, благання i вогонь почали розпирати простору будiвлю. Бiй стих так само швидко, як i почався. На схiдцях, пiднявши розчепiренi жахом i просвiтленi вогнем руки, з'явилося кiлька очманiлих, обеззбро╨них полiца©в. А селом уже летiли, передавалися з уст в уста радiснi слова: - Справжнi партизани прийшли! - До кореня винищують запроданцiв. - Так ©м, паразитам, i треба. - Тiльки подумати: яку грязь хотiли кинути на партизанiв. - Товаришi, бiля сiльради мiтинг буде. - Кажуть, товариш Новиков прибув. - Партiя i тепер з народом. - Треба запитати його, чи скоро наша Червона Армiя прийде. Село, освiтлене хитким сяйвом пожежi, збиралося на мiтинг. Недремний та Снiженко попрощалися з Новиковим i швидко попрямували з основними силами партизанiв до мiста. Сьогоднi мав здiйснитися план Снiженка - план блискавичного нападу на в'язницю. Спiйманi полiца© сказали паролi мiських патрулiв i тюремних караулiв. Двох полiца©в Снiженко прихопив iз собою, проiнструктувавши, що ©м треба робити. Тi, до пiвсмертi переляканi, погодилися на все. ©м навiть дали гвинтiвки, правда, без багнетiв i патронiв. Снiженко майже всю дорогу розмовляв з партизанами, пiдбадьорував ©х, ще i ще пояснював кожному, як треба дiяти бiля в'язницi пiд час всяких несподiванок. Начальник штабу сьогоднi радiв i хвилювався бiльше звичайного. То було пiвбiди, коли пiд час партизанського нападу хтось утiкав з ворогiв, а тепер така втеча пiдведе пiд шибеницю всiх ув'язнених... Та й що може бути вiдраднiшим, анiж визволення рiдних людей! I при однiй згадцi про це все серце Вiктора Iвановича наливалося незвичним трепетом. Навiть раз спiймав себе на тому, що якось само по собi прошепотiлося: "Дорогi мо©, незабутнi..." На околицi мiста партизанiв перепинив патруль. - Стiй! Пароль! - Чота! - вiдповiв полiцай. - Щось вас бiльше за чоту, - завагався патруль, прикладаючи гвинтiвку до плеча. - Чи ти не пiзна╨ш нас, Григорiю? - обiзвався другий полiцай - Пiзнати-то пiзнаю, але, придивляюся, вас менше ви©жджало з мiста, - заартачився патруль. В цей час владно обiзвався Снiженко: - Ти що, бiльма самогоном залив? Не бачиш: заарештованих ведемо. - Так би й давно сказав... - не докiнчив патруль: розвiдницький кинджал з розмаху нахилив його до землi... Чорними безформними контурами нароста╨ другий поверх тюрми - першого не видно за глухою напiвобваленою стiною. Партизани безшумно охоплюють старовинну будiвлю, перерiзають дроти. Вiктор Iванович б'╨ прикладом у вузьку обковану хвiртку. Через деякий час по той бiк стiни обiзвався заспаний голос: - Кого там нетерплячка морду╨? - Добрий день, як здоров'я Iвана? - вiдповiда╨ полiцай. - Iван здоровий, - шабортить заслiнка вовчка, i крiзь кружатко скла процiджу╨ться жовтий пучок свiтла. - Це ти, Лаврухо? - Та я, Климе. - Знову привели свiжу партiю? - Атож. - Багато? - Хватить. - I де ©х дiвати? Уже й сплять навстоячки, - вiдкрива╨ хвiртку i сам засина╨ навiки. Партизани насамперед кинулися на варту i до караульного примiщення. I як не старались, але без кiлькох пострiлiв не обiйшлося. - Знищили всiх, товаришу командире, - пiдбiга╨ до Снiженка розгарячений бо╨м ординарець. Не знав хлопець, що партизанськi руки не добралися до одного розводящого: той саме пiшов до вбиральнi, а коли почув на подвiр'© незвичний гомiн, прича©вся, мов пацюк. Ключi, змайстрованi партизанським ковалем, пiдходять до всiх камер. Люди з смiхом i сльозами кидаються до визволителiв. - Тихiше, тихiше, - порядкують тi. - Вiкторе! - з розмаху налiта╨ на Снiженка рiдний брат, перехоплю╨ його руками. - Вiкторе Iвановичу! - притуля╨ться до нього шорсткою щетиною Самойлюк, голова Iвчанського колгоспу. I завжди строгi очi Снiженка зараз оволожуються якимсь теплим туманом. - Дорогi мо©, - тисне руки знайомим та незнайомим людям i квапить ©х за межi в'язницi... Коли в темрявi почали затихати кроки визволителiв та визволених, очманiлий вiд жаху розводящий вискочив зi сво╨© схованки i, стрiляючи та репетуючи, щодуху побiг до вiйськово© комендатури... Гiтлерiвцi й полiца©, посiдавши на машини, наздогнали партизанiв недалеко вiд лiсу. Снiженко з кiлькома автоматниками та одним кулеметом заслонив визволених i загiн, даючи ©м можливiсть дiйти до узлiсся. Начальник штабу зразу ж перехоплю╨ дорогу, виставля╨ бiля тернини кулемет. Кулеметник, мовчазний шахтар, що вирвався з оточення, умiло примостився бiля ручника, потiснивши на кротовище другий номер. На свiтанкову путь згустками темноти напливають машини. - Тра-та-та-та... - захлинаючися сполохами, застрочив свою строчку кулемет. Машина, вивержуючи крики, прямо летить на тернину. - Тра та-та, - коротка черга по кабiнi i знову - довга, тверда. Авто, само викручуючи руль, влiта╨ в кювет, перекида╨ться. Град свинцю зразу ж скошу╨ i тернину i кулеметника. Другий номер, для чогось пiдводячи вгору поранене плече, витаску╨ кулемет в поле, безпорадно дивиться на Снiженка. Той опуска╨ться на землю, i знову свiтання озвалося довгою чергою... В долинцi ще бурчать машини... Ось вискочив мотоцикл i застиг, як переляканий звiрок. Полем, пригинаючись, бiжать чорнi постатi. То там, то тут пiдiймаються ракети. Але чогось ©хнiй вiдблиск ста╨ суцiльним, розпливчастим. Такого ще не було... Ручник, трясучись, мов у лихоманцi, уперто вирива╨ться з обважнiлих рук. - Товаришу командире, ви пораненi... - Давай диск! - "Чого ж вiн мокрий?" - Тра-та-та-та. Падають якiсь безформнi плями. Напливають новi. - Тра-та-та... Над полем перехрещуються суцiльнi вiдблиски ракет, вони охоплюють землю рiзнобарвними водограями. I враз - темiнь. - Тра-та-та, - ще наздоганя╨ затьмарену свiдомiсть вiдгомiн наослiп пущено© черги. * * * Яскраве свiтло ослiпило Снiженка. На нього з гарчанням кинулась вiвчарка i, зупинена вигуком, затанцювала на заднiх ногах. Два дозорцi в одностроях пiдвели Вiктора Iвановича до помосту. На помостi за столом сидять начальник тюрми i шеф протикомунiстичного вiддiлу гестапо. Над ними з стiни нависа╨ стражденне розп'яття Христа, праворуч вiд нього шанобливо застиг старший наглядач: вiн зараз викону╨ роль перекладача. Щось заговорив начальник тюрми. - Пане Снiженко, ви знаходитеся в будинковi кари, - зосереджено переклада╨ старший наглядач. - Я всi цi днi знаходився в будинковi кари, - на гордовитому обличчi Вiктора Iвановича тiнню пробiга╨ презирлива усмiшка. - Вам говорять, що ви знаходитеся в будинковi для страти, - терпляче поправля╨ начальника тюрми шеф. - Втiшна iнформацiя. - Пане Снiженко, ви можете жити... - Стара пiсня. - Ви молодий... - Накажiть зняти кайдани. Начальник тюрми пода╨ знак; клаца╨ ключ, блискучi кайдани крайнiми кiльцями з дзвоном сипляться на пiдлогу. В цей час на помiст в супроводi вiйськового коменданта пiдiйма╨ться сам обергрупенфюрер. Начальник тюрми i шеф гарячкове зриваються з стiльцiв, а дозорцi виструнчуються. Карл Фiшер, зрiдка поглядаючи на Снiженка, щось говорить, начальник тюрми i шеф шанобливо покивують головами. - Пане Снiженко, якщо ви не скажете правди, будемо вас катувати, - тепер в очах начальника тюрми не тiльки погроза, а й прохання "Ну, скажи, i менi, i тобi буде краще", - аж вимовля╨ поглядом. Снiженко мовчить. - Нещадно будем катувати. - Це ви вмi╨те. - В страшних муках помрете... - Ну й що з того? - Розумi╨те, ви бiльше не будете жити. Ви це розумi╨те? - вже кричать i начальник тюрми i старший наглядач. Начальник тюрми нахиля╨ться вперед, тикаючи вказiвним пальцем, наче вганяючи сво© слова в голову в'язня. - Ви бiльше не будете жити... - Так загiн буде жити! Укра©на буде жити! Росiя буде жити! Народ буде жити! - спалахнули гнiвом очi Снiженка. - А от ви не будете жити, ви не ма╨те права навiть приторкатися до життя. Начальник тюрми вiдхилився назад, палець його вткнувся в стiл i перегнувся гачком. Рука оберлейтенанта потягнулася до блискучого "вальтера", а старший наглядач побiлiв, найбiльше боячись гнiву обергрупенфюрера. Карл Фiшер зважував обставини. Багатюща практика пiдказала йому, що Снiженко належить до нелегко© породи. Таких переляком не вiзьмеш. А от перехитрити iнодi вда╨ться, вда╨ться пiдступнiстю вирвати зайве слово, а потiм, приперши ним, надломити моральний дух в'язня i витягти факти, як гвiздки. Надаючи обличчю самого привiтного виразу, вiн сходить з помосту. - Пане Снiженко, я з захопленням слухав вашi непримиреннi вiдповiдi. Ми умi╨мо поважати гордих, смiливих противникiв. У нас високо розвинуто культ надлюдини. Надлюдина - це, як сказав Нiцше, - море... - Оце море й за столом сидить? - насмiшкувато кивнув Снiженко на помiст. - Про особистi якостi людей, з якими ви зiткнулися, не будемо говорити: вони службовцi вузько© галузi - i цим сказано все. Пане Снiженко, ви уже як во©н не страшнi нам. Поки у вас заго©ться рана - вiйна закiнчиться. Погляди Фiшер а i Снiженка схрещуються. В першому - доброзичлива, впевнена усмiшечка, в другому - строга допитливiсть, те пiзнання, яке не обрива╨ться в людини до останньо© хвилини життя. "Склад розуму аналiтичний, - визнача╨ обергрупенфюрер. - Селянин, а мислення iнтелiгента. Виняток?.. Нi, щось багато таких виняткiв, - пригаду╨, справи пiдсудних. - I це зовсiм не добре для третього райху... i мо╨© кар'╨ри". "Надкар'╨рист, а не надлюдина. Заради слави не пожалi╨ й матерi сво╨©. Моральнi принципи - чини i грошi. Сьогоднi служитиме третьому райховi, а завтра - де щедрiше заплатять. Бiльше хитрий, анiж розумний. Небезпечний, - насторожено прислуха╨ться Снiженко до слiв Фiшера; вони липкi, наче листя вiльхи, i, як листя, мають глянсувату, парадну сторону i сiру, ворсисту, до яко© чiпля╨ться бруд паразитарних я╨чок i гусенi". - Ми вам подару╨мо життя. Тiльки пiсля одужання ви повиннi вiдмовитися вiд пропагандистсько© роботи i щоденно з'являтися на ре╨страцiю. Хай це моя примха, але завтра, Пане Снiженко, ви будете на волi, - урочисто проголошу╨ обергрупенфюрер. "Так створю╨ться повна ймовiрнiсть, що все закiнчиться щасливим кiнцем. Тiльки ловися, рибко". - Мене захоплю╨ ваш смiливий напад на тюрму. Як вам удалося так обдурити нас? - похиту╨ головою Фiшер. - Невже завтра мене випустять на волю? - Снiженко вда╨, що зовсiм повiрив обiцянцi. - Завтра. Пiсля закiнчення усiх формальностей з документами, - смi╨ться обергрупенфюрер. - "Ознака хороша". - Iтак, нiч промайне, потiм дорога - i ваш Супрунiв. Хороше село. За садами - хат не видно. Стави дзеркальнi i коропи дзеркальнi. Я коли ©хав на схiд, думав: у вас нема культурно© раби... Лiкуватися вам, пане Снiженко, треба серйозно, - тонко прядеться нитка ймовiрностi, щоб приспати сумнiви. - Вилiкуюсь, - запевня╨ Снiженко, наче вiн уже на волi. - Напад ви блискуче провели. Мене, як фахiвця, цiкавить причина вашого успiху. - Причина - в полiцi©. - Тiльки в полiцi©? - навiть не змiнився вираз обличчя обергрупенфюрера, начеб йому це вже було вiдомо. - Я, зда╨ться, та╨мницю виказав, - захвилювався Снiженко. - Ну, яка це та╨мниця? Ми вже пiдняли завiсу цi╨© та╨мницi, - запевня╨ Карл Фiшер. - Я вас слухаю, пане Снiженко. - Коли вже сказав, то сказав, - махнув рукою Снiженко. - Майже весь перший набiр полiцi© - надiсланий партизанським загоном. Партизани тiльки не пiшли до в'язницi - не могли слухати крикiв ув'язнених. - В цьому успiх знищення людей, яких ми послали пiд маркою партизанiв? - раптово розширюються темнi чоловiчки, з обличчя змива╨ться усмiшка i доброзичливiсть. Обергрупенфюрер почина╨ хвилюватись i навiть почува╨ на спинi рухливi краплини противного холоду: а що, коли меч зради уже занесено над його головою?.. На цiй Укра©нi милiй тiльки однi непри╨мностi. Вiн обводить очима загратованi вiкна i зусиллям волi стриму╨ острах. - Пан Крупяк знав що-небудь про це? - Нi, пан Крупяк нiчого не знав, - мусив iз жалем промовити Снiженко: зайве слово могло б розiрвати нитку ймовiрностi. Обергрупенфюрер блискавично вискаку╨ на помiст. Фашисти вихоплюють зброю i пiд захистом широко© спини старшого наглядача вибiгають надвiр. ╞х очима переможця проводжа╨ Вiктор Iванович Снiженко. Бiля шосе вiйськовий комендант, начальник тюрми i старший наглядач обеззброюють двох змiнених патрулiв, б'ючи, втискають ©х в машини i мчать до будинку кари. Кат в'язницi з шкурою вирива╨ в приголомшених служак потрiбнi Карлу Фiшеру свiдчення. Полiца©, не витримавши катування, заплутують себе i сво©х пiдсобникiв i тут же, на закривавленiй пiдлозi, знаходять свою смерть... Незабаром охоронна рота пiд командуванням вiйськового коменданта за всiма правилами оточила будинок укра©нсько© допомiчно© полiцi©. Зрадники спочатку кричали про непорозумiння, але, коли кiлькох iз них було убито, обернули зброю проти сво©х хазя©в. В останнi хвилини бою до Карла Фiшера прилетiв iз села напiвроздягнутий, бiлiший крейди Оме