к було визнано за партизанiв. Коли було названо останн╨ прiзвище, пiдтягнутий фашист ступнув наперед i рiзко, з надривом, скомандував: - Роздягайсь! Одежу скидати сюди, - показав пальцем на середину камери, - взуття - сюди! - пiдiйшов до стiнки рiвно, неначе маршируючи. Смертельна блiдiсть залива╨ обличчя в'язнiв. Когось перетрушу╨ лихоманка. Одерев'янiлi пальцi нiяк не можуть розстебнути гудзикiв. Скида╨ Катерина пальто, скида╨ сачок, блузку, спiдницю, розшнурову╨ черевики, стяга╨ панчохи. - Не треба, - вказу╨ фашист пальцем на панчохи. I цi слова виводять жiнку з напiвзабуття. Гостро блискаючи очима, вона з силою зрива╨ панчоху, жмаку╨ ©© в руках i кида╨ вороговi межи вiчi. - Забирай! Забирай! Давись! Зi сво©м проклятим Гiтле-ром. Щоб вас усiх розперло! Дужий удар волохатого кулака вiдкида╨ ©© у потемнiлий од вогкостi i цвiлi куток. Фашист, неначе маршируючи, наближа╨ться до жiнки, б'╨ ©© чоботом в спину, неквапно, методично. Шпалерами стоять гестапiвцi в коридорi, чорними тiнями загратували роздягнутих, в самiй бiлизнi, людей. Студена роса зразу ж опiка╨ ноги, i Югина тiльки тепер, за двором, помiча╨, що перед нею мигтить одна чорна, а друга бiла нога... Ага, то ж Катерина в однiй панчосi. Висока зоряна нiч недосяжно розкинулась над головою. У небi двома рукавами вiйнув Чумацький шлях, а то iще ╨ Великий шлях на землi... Колись уночi вона ©хала на возi, а поруч iшов Дмитро, мовчазний, притишений, як лiтня година... "Невже iду до сво╨© смертi?" Наче болiсний крик вирива╨ться iз грудей. I швидко, в такт серцю, забилися думки, одна картина спливала за iншою, i неодмiнно в них бачила то дiтей, то Дмитра, то свою матiр, то Докiю, то батька, а потiм знову зразу усе наче обрiзало: "Невже iду до смертi?" I раптом очi ослiпило примеркле сяйво двох куп пiску, що стиснули чорний отвiр. Бiля ями, подзвякуючи лопатами, хтось метушиться. Ось де ©х будуть розстрiлювати. Нi, ведуть далi... Це засипають убитих. Вдарили пострiли. О, навiть не довели. Розстрiлюють серед дороги. Падають люди. Чого ж вона не пада╨? Хтось застогнав, i вартовий, - чи це, може, зда╨ться? - перегинаючись, осiда╨ на землю, випуска╨ гвинтiвку iз рук. Знову лунають пострiли. Вона пада╨ посеред дороги, але ж зразу, неначе ©© струмом пересмикнуло, зрива╨ться на ноги. Чи вона божеволi╨, чи й справдi чу╨ суворий голос Дмитра? Iз землi теж пiдводяться люди, яких вона вважала мертвими, i кудись бiжать. - Нашi, нашi прибули! - чу╨ голос Катерини Прокопчук, в якому бринять i радiсть i сльози. - Югино! Нашi прибули! Нашi! - цiлу╨ ©© вуста, i сльози пересмикують обличчя молодицi. - Югино! - охоплюють ©© дужi руки Дмитра. - Югино, де мати, дiти? Вона навiть не пам'ята╨, що говорить. Тiльки Дмитро зразу ж кудись вiдбiга╨, а ©© якийсь партизан бере за руку, пiдводить до приглушених машин, пiдсаджу╨ в кузов, звiдки вже тягнуться до не© вогкi руки Катерини Прокопчук. * * * Нашвидку вiдкопали напiвзасипану яму, i Дмитро першою з острахом побачив Марту. ╞© очнi западини були засипанi вогким, тьмяно мерехтливим пiском. Пiсок густо притрусив i хвилясту лiнiю кровi, що з лiво© скронi покрутилася над вухом i зникла десь на ши©, прикритiй розсипаним волоссям. Помiж обвуглених губiв м'яким синюватим сяйвом iскрилися чистi зуби, а руки, сплетенi на грудях, неначе притримували неживе серце. Обличчя було строгим i задуманим. Тiльки навскiснi двi борозенки, що, звужуючись, спускались з лоба до надбрiв'я, вiдтiняли печаллю ©© риси. Дмитро нахилився до могили, востанн╨ поцiлував Марту © вiдчув на сво©х устах кiлька вогких пiщинок. Його мати, невелика, задумана, рiвно лежала бiля стiнки ями. Увесь в неспинному трепетi, вiн руками позмiтав пiсок з ©© обличчя, заправив пiд хустку чорнi, з сивиною, пасма волосся i, охоплюючи руками легке тiло за ноги i шию, понiс його, притискаючи до грудей, в тривожний свiтанок. Так, певно, колись i мати, притискаючи до грудей, носила його, Дмитра, коли вiн був дитиною. Напiвзаплющенi очi матерi, поблискуючи вузькими смужками бiлкiв, спокiйно дивились на сина, i так само спокiйно бiля ©© закривавлених уст невеликими зiрочками вгнiздились скам'янiлi зморшки, ©© смагляве чоло тепер просвiчувалось восковою блiдiстю, i тому рiзкiше окреслювався некрутий вигин чорних брiв. "Прощайте, мамо, дорогi мо©. Так i не прийшлося вам дожити до радiсно© години - стрiчати день людського свята. А скiльки думалось про це, коли просвiтки заповнювали всю душу... Уже i вас нема, i Марти нема, може i дiтей нiколи не побачу... Чом же ви, мамо, не дочекались мене?" Сльози падають на зморшки матерi, розходяться по них м'яким теплим сяйвом. I мiцнiше притуляв до грудей спокiйне холодне тiло, свою рiдну матiр. I не чув, як м'якшали у нього складки бiля роту, м'якшало усе тiло, як вiн увесь поринув у сво╨ горе, i воно тепер без перешкод непомiтно старiло його обличчя, вплiтало суху сивину, i то не в русий чуб, а в колосся покучерявлених брiв. Сам подав матiр у кузов i тихо скомандував: - По машинах! Незабаром мiцнiше задвигтiли мотори, i партизани помчалися назустрiч свiтанковi. Бiля кабiн стояли з гвинтiвками або автоматами напоготовi тi, хто мав нiмецьку форму, а решта прича©лася на днi машин. Позаду, у мiстi, збiльшувався гамiр i стрiлянина. На сходi ж, над лiсом, заграли передвiсники безсмертного сонця. XXXI Нiну силомiць вiдтягнули од матерi. Забилася дiвчина в дужих руках, напружилась усiм гнучким тiлом i знову кинулась до ями, яку поспiхом засипали партизани. Лiктями i пальцями розгребла могилу i припала до холодно© голови сво╨© рiдно©. Тепер пiсок щiльно забив Мартi уста, i тому ©© обличчя набрало бiльш скам'янiлого виразу. Кiлька мускулястих рук схопило дiвчину, i як вона не вiдбивалась i не голосила, рвучи на собi волосся i одежу, понесли до машини. Невблаганний час пiдганяв партизанiв ви©жджати якнайшвидше. Тiльки тепер дiвчина зрозумiла, що таке смерть. I ранiше не раз чула похороннi дзвони, бачила, як проносили вулицями важкi домовини, бачила, як ховали у братськiй могилi червоноармiйцiв; зрештою смерть в днi окупацi© щоднини гостювала в селi, стискала пiдступною тугою дiвоче серце, але ця страшна гостя нi разу не переступала ©хнього порога, i тому уява про не© була неповна. Так неповно, душею, а не фiзично, ми вiдчува╨мо бiль близько© людини. Охопивши руками голову, Нiна забилася в куток кузова, не бажаючи слухати слiв утiхи, скидаючи з плiч нервовими рухами чи©сь жiночi руки. Вона хоче, щоб нiхто не чiпав ©©, бо вiд цього так боляче, неначе хтось пальцями вовтузиться у ранi. Якi слова можуть утiшити, коли нема, нiколи бiльше не буде матерi, ©© вiдради, любовi i в якiйсь мiрi за останнiй час старшо© товаришки. З одного погляду, з одного пiвслова ©© могла зрозумiти тiльки мати. I от бiльше не побачить... живо©. А дорогий образ, такий сумовитий i рiдний, неясним контуром ста╨ перед очима. I дiвчинi браку╨ повiтря, i запухають почервонiлi од слiз повiки, а всерединi палить млосний, недобрий вогонь. Зацiпенiлий мозок вже не колише думками, а якось боляче вирива╨ з темряви несподiванi образи й видiння i раптово розмелю╨ ©х на чорнi клуби пилу або вганя╨ в землю... Яке то було щастя! Восени, в недiлю ранком, вони завжди ходили в лiс по гриби. Нахилиться мати над нею: - Вставай, доню, час iти. За вiкном в блiдосиньому небi плещеться зiрка, на лавi стоять плетенi з червоно© лози кошики, накритi бiлим шорстким полотном. На столi шумовинням гра╨ у кухлях парене молоко. - Нi пуху вам, нi пера, - скаже тiтка Дарка, i мати всмiхнеться доброю, трохи зверхньою усмiшкою. Росистими городами вийдуть на колгоспне подвiр'я, де бiля стельмашнi бiлiють новi, iще не вкованi залiзом вози, а навколо пахне анисимiвка, пепiнка, червоний джонатан - сад розрiсся, як гай. А мати ©© працю╨ в садово-городнiй бригадi. I неодмiнно ©м дiд Терентiй винесе на дорогу доспiлих яблук i грушок. - Спасибi, дiду Терентiю, у нас сво© ╨, - скаже мати, здоровкаючись. - ╞ж, поки рот свiж, а як зiв'яне - i сова не загляне, - роблено хмуриться. - На гриби старого попросиш... I вже бiльше нема нi матерi, нi дiда Терентiя, нi саду - усе, усе винищу╨ проклятий фашист. I вже ця згадка про людовбивцiв ╨ тою першою ниточкою, що по╨дну╨ ©© горе з навколишнiм буттям... Чи©сь руки накидають на схолоднiлi плечi якусь одежину, i щось у тих неквапних м'яких руках ╨ таке, що властиве тiльки ©© матерi. I дiвчина з подивом одводить сво© пальцi вiд очей. Бiля не© пора╨ться, теж заплакана, Югина. - Накрийся, дитино. Нашi принесли трохи одежi... iз то©, що поздирали душогуби iз нас. Дiвчина хоче щось сказати, але це так важко, неначе серце вирвати iз грудей. I знову залива╨ться плачем, але не вiдкида╨ з плеч теплих неквапних рук, бо вони ©й ще бiльше нагадують образ матерi. I в гiркотi холодного болю плюснула якась тепла, як сльоза, хвиля. Гудуть машини дорогою. Ось заметишились партизани. Вдарили пострiли, а потiм чийсь радiсний голос полегшено сказав: - Проскочили. Чий же це голос? Вiн так схожий на голос Михайла Созiнова. Непомiтно продовжу╨ться тонесенька ниточка, що зв'язу╨ ©© горе з навколишнiм життям. Хай вона ще тоненька, як павутиння на осiннiм кущi, не раз обiрветься, але знову i знову натягнеться, а до не© при╨днаються iншi - закономiрно i мiцно, бо така сила життя: затягувати рани рубцями, а потiм i рубцi вiдслоювати вiд живого болючого тiла, робити менш примiтними. В iнших умовах, може, ©© горе рубцювалося б мiсяцями, вибило б надовго дiвчину iз звичайно© колi©, але тепер життя вимагало вiд не© повно© напруги, вiд яко© не можна було ухилитись, як вiд граду на голому полi... В глухих лiсах поховали Докiю. Недалеко вiд свiжо© могили покинули партизани машини, бо невистачило пального, i, майже не вiдпочиваючи, пiшли точно на пiвдень, в надi© наздогнати сво©х до переходу через кордон. Кожен розумiв, що вiд цього залежало все. Голоднi, почорнiлi вiд втоми, поту i пилу, рухались лiсами вдень i вночi. Спали по три-чотири години. Похудiлий i постарiлий Дмитро, з запаленими червоними очима, знав тепер тiльки невблаганне одне: - Вперед, партизани! Вперед! I брав на руки пiдбитого сироту Iвася, ще з бiльшою тугою пригадуючи сво©х дiтей. - Не треба, дядю Дмитре, - просився хлопчик, а сам iще мiцнiше притулявся усiм тiлом до командира. Якось партизани на галявинi перепинили вiзника, що вiз в бiдонах на молочний пункт молоко. Кожному партизану припало рiвно по пiвлiтра молока. Пили по черзi з нiмецьких нiкельованих баклаг. Потiм рештками живлючо© рiдини заповнили баклаги, щоб можна було пiдтримати сили найбiльш знесилених жiнок i дiтей. Коней також забрали з собою: на воза посадили тих, хто не мiг уже рухатись. I знову твердий голос Тура: - Вперед, партизани! До сво©х! Комiсар за цi днi зовсiм висох, але навiть i в години перепочинку не вiдпочивав, допомагаючи людям. А пiд час маршу бiльшiсть часу проводив у змiцненому ар'╨ргардi. "Двожильний", - дивувався Дмитро, почуваючи, що i його вже валить утома iз нiг. - Вперед, партизани! Ледве пiдводились жiнки на скривавленi розпухлi ноги, -але треба було йти - i йшли. Найтяжче було рухатись пiсля вiдпочинку, а потiм розходилось болюче тiло, не так палало i нило. Свiтло© мiсячно© ночi ©х наполохав якийсь дрiбний i частий перестук. Дмитро зразу з кiлькома партизанами вискочив наперед i залiг за деревами. На хвильку перестук замовк, а потiм знову почав наближатися, ритмiчно i легко. I от на невелику прогалину грацiозно вибiгла пара диких кiз. Очевидно, почувши людський дух, вони зупинились, насторожено i гордовито, трохи боком, вiдхиляючи лискучi точенi голови. Ще одна мить - i кози, осiдаючи назад, метнулися б у протилежний бiк, але ©х зразу ж пiдсiкли влучнi кулi. Вперше за цi днi партизани добре поснiдали. Хай було безхлiбне, безсiльне, але м'ясно. XXXII Недаремно Дмитро так поспiшав, неначе вiдчуваючи, що за ними женуться. Пiсля полудня всi виразно почули на широкiй лiсовiй дорозi позад себе гудiння машини. Спочатку ар'╨ргард, а пiзнiше бокова охорона доповiли, що позаду рухаються фашисти. Налiчили з вiсiмдесят, але, цiлком зрозумiло, було бiльше. Порадившись iз Туром, Дмитро вирiшив розбити загiн на двi частини. Одна пiд його командуванням буде стримувати фашистiв, друга частина i родини партизанiв на чолi з Туром якнайшвидше пiдуть на зближення зi сво©ми. - Ну, жiнко, крiпись. Не вiдставай у дорозi. Та за дiвчиною доглядай, - кивнув головою на Нiну. I на мить так яскраво пригадав Марту, неначеб вона оце стала перед ним. Шорстким, зарослим обличчям припав до потрiсканих у кров уст дружини, попрощався з Туром, партизанами, Iвасем i, чуючи, як швидко, холодячи тiло, прибувають сили, упертiсть i злоба, пiшов до сво╨© невелико©, з двадцяти п'яти во©нiв, групи. - Чи ╨ сила в партизанiв? - грiзно, одними очима, усмiхнувся, оглядаючи всiх бiйцiв. - ╙, товаришу командире, тiльки в животi нема нiчого, - жартiвливо вiдповiв Жолудь, що також подався за цi днi, похудiв i обвуглився. - То дарма - живiт не вою╨. Уколошка╨мо фашистiв - i харчiв здобудемо. Якi там у книзi меню написанi? - звернувся до Меля. - Порося iз хрiном, порося без хрiну i хрiн без поросяти, - з готовiстю вiдповiв кулеметник. - От i добре. Пiсля бою хай хто що хоче вибира╨, а я порося iз хрiном. I веселiше стало на душi, коли почув партизанський смiх. Навчившися в тяжкi хвилини стримувати, заховувати сво© почуття вiд людського ока, Дмитро душевним тактом вiдчував, що i коли необхiдно сказати сво©м друзям, щоб пiдняти могутнiй дух, освiжити його, як вода освiжа╨ тiло людини. I це почуття прийшло до нього теж тiльки в часи вiйни. Вiн нi на хвилину не сумнiвався: партизани будуть боротися, як леви. Не завжди однаково йде бо╨ць назустрiч iще нiким не розгаданiй межi, де стикаються життя i смерть. Кому доводилося, б'ючись за свою землю, переступати цю грань, прекрасно зрозумi╨ пiдiбране духовне i фiзичне напруження всього органiзму, який у звичайних умовах не витримав би i частини такого навантаження, чудово зрозумi╨ вiдчуття близькостi вiрного плеча товариша, на яке надi╨шся i якому вiриш; добре зрозумi╨ силу настрою, що гарту╨ нас, а не пом'якшу╨, робить залiзною волю, ясновидить очi, до крайньо© рiзкостi обгострю╨ розум, який iз найнепомiтнiшо© деталi блискавично робить ╨дино вiрний висновок. Тому-то бувалi во©ни не тiльки умiють гнати вiд себе лихi думки, навiть передчуття, а вмiють i розважити себе, круто повернути настрiй. А впору сказане добре слово перед бо╨м - це той самий дощ, що не скупою сльозою, а багатим життям напува╨ ниву. I, наливаючись хвилями глибоко© любовi i до сво©х во©нiв, вбираючи очима суворi, почорнiлi обличчя, вiн тихо продовжу╨: - Нелегкий бiй чека╨ нас, товаришi партизани. Станемо ж проти навали, як стояли захисники Сталiнграда. Iз шляху свого життя ми не зрушимо. Кожен шматок лiсу, де ви будете лежати, - це значить найдорожчий шматок усi╨© землi. Ну, так, як серце в людини... Бажаю вам всiм удачi i життя. Хотiв би поцiлувати вас, та нема зараз часу. Вийдемо з бою, обнiмемось, поцiлу╨мось. I зразу ж пiсля сказаного усiм мозком оволодiва╨ одно - зустрiч iз ворогом. Дмитро швидко вiдводить на пiвденний захiд свою групу, маючи на метi, по-перше, вiдтягнути ворожу силу в бiк вiд групи Тура, по-друге, триматися на фланзi, щоб не попасти в оточення, по-трет╨, тут не було заболочено© яруги, яка б могла обмежити свободу маневру... Пролунали першi пострiли, зашелестiли вiти, дал╦ко в просвiтках заворушились сiромундирнi постатi. Особливо соковито вдарили кулi праворуч од нього. "Певне, в липу попали", - мимохiть вiдмiча╨ розум, i в цей час око помiча╨ приплюснутi каски, що розпухлими грибами виглядають i рухаються помiж листям. - Отут залягай! - наказу╨ Мелю, показуючи на крихiтну, як човен, улоговину. Кулеметник другий номер, якого по стегну б'╨ незручно прикрiплена саперна лопатка, швидко скида╨ з плеча важкий станок "Максима" i зараз же ляга╨ на землю. Проворний невеликий Кирило Дуденко, пригинаючись до само© землi, бiжить з п'ятьма партизанами ближче до дороги, щоб не дати ворогу обiйти збоку i вдарити в спину. Першого сiромундирника знiма╨ Пантелiй Жолудь. Неначе граючись, пiдкинув автомата до плеча i зараз же вiдсмикнув його, для чогось дмухнувши на гiрку цiвку диму, що вивiрчувалася з дула. Дмитра, хоч i сам вiн був досвiдченим стрiльцем, часто вражала вправнiсть парубка, що, здавалось, стрiляв не цiлячись, проте нiколи не промазував. Пострiли, ряснiючи, сповнювали рiзними шумами зеленосин╨ повiтря, i перелякана луна уже не встигала озиватися позаду слiпучого березняка. В пам'ять найбiльше врiза╨ться перший пострiл, а потiм уже не помiча╨ш, коли все навколо тебе почина╨ двигтiти i ахкати. Здивувати може не збiльшена сила вогню, а раптова тиша. Ще упало кiлька фашистiв, але все попереду неначе закипа╨ брудносiрим мiсивом, що виповза╨ з усiх шпарин лiсу. То бiжить нове поповнення, яке почало було ширше розтiкатись. На одну мить в очах Дмитра блиснула непевнiсть: вiн не думав, що доведеться стримувати таку лавину. Але вже - це розумiв добре - вiдступати не було можливостi. Слiдкуючи за сво©ми братами, вступив у лютий нерiвний бiй. Через хвилину куля, дзенькнувши, вдарила в нiмецьку гранату, що висiла бiля пояса. "Тепер кiнець - рознесе на шматки", - не цiлячись, пустив чергу вище кушiв. Холодiючи, побачив кра╨чком ока, що хтось упав на землю, пiдскочив i знову упав. "Але чому ж нема вибуху?" - з острахом i здивованням глянув на гранату. Куля наскрiзь пробила ручку, оголила, але не перерiзала шнур. Застогнавши, вiдкинувся назад i бiльше уже не пiдвiвся другий номер кулемета. Мель з одним кожухом "Максима" перебiга╨ в iнше мiсце, приладну╨ зелене тiльце мiж двома стиснутими деревами i почина╨ вiдстрелюватися, люто i точно. Але незабаром за©ло кулемет - вдарить одним, зрiдка двома пострiлами i затихне. Перегрiвся, очевидно. З правого флангу навала почала вiдтiсняти Кирила Дуденка. Стiкаючи кров'ю, що залила всю сорочку, вiдстрелювався партизанський поет до передостаннього набою. Останнiй для себе залишив. Але з-за гудзкувато© осики з'явилася постать офiцера. I не пошкодував Кирило для нього останньо© кулi. Вдарився офiцер каскою в дерево, тернувся обличчям по корi i незграбно упав на вузлувате кореневище, а до Дуденка, мов по командi, кинулось кiлька фашистiв. I невелика сильна рука, що так умiло орудувала автоматом, а в хвилини дозвiлля писала поезi©, вихопила з-за халяви гостру бритву i страшним ударом черкнула по горлу. З зiтханням хлинула кров на гiмнастьорку, i не пiдвiвся бiльше партизан з тепло© землi, прихилившись чубатою головою до гвинтiвки. Рикошетом куля ударила вище колiна молодого партизана Павленка i так вирвала м'ясо, що в ранi мiг би умiститися кулак. Дмитро навiть почув, як зашипiла кров по травi. I в цей час застогнав Мель, похилився головою на кожух кулемета. Руки його так i не сповзли з ручника. Здавалося, лише - на хвилину прихилився во©н до сво╨© збро©. Почорнiлий Пантелiй Жолудь кинув на землю автомат - набо©в не стало - i жбурнув у зелене вiкно нiмецьку гранату. Один за одним, дорого продаючи сво╨ життя, падали його бойовi товаришi. I Дмитро, болiючи за всiх, прощався iз ними нiмими скорботними поглядами. Розумiв, що й вiн от-от при╨дна╨ться до сво©х партизанiв. I смерть його зараз абсолютно не страшила - вiн почував себе вищим за не©. Жаль було одного: не все вiн зробив, що мiг би зробити. Чому була така впевненiсть i сила в нього? Чому Дмитро спокiйно i навiть гордовито дивився у вiчi очевидному небуттю, не дрогнувши нi серцем, нi думкою, чому не страшно було проститися з цi╨ю гiркою i солодкою землею, яку вмiв не тiльки любити, а й розумiти? Чому на душi була не в'©длива тривога, що смокче, в'ялить кров i тiло, а чисте розумiння працiвника, який чесно i любовно зробив сво╨ дiло, i нiхто йому не зможе нiчого сказати, крiм доброго слова? На це, певне, Дмитро, подумавши, не вiдповiв би навiть i дружинi, а собi сказав би: все-таки прожив недаремно на свiтi. I вiн обережно розстрiлю╨ останнi набо©, дивуючись, чому досi не зачепила його жодна куля. Нарештi розумi╨: хочуть захопити живцем. I зловiсно усмiха╨ться: брешеш, враже! Брешеш! Голову об дерево розiб'ю, а в полон не здамся. Навiть оком змiрив крислатого дуба. "I останнiй набiй випущу. Останнiй випущу! А потiм розженусь... От лежатиму тiльки погано - очима вниз". Вiн ста╨ спиною до спини Пантелiя Жолудя i так обо╨, вiдбиваючись од навали, що стиска╨ться навколо них, починають оборонятися лише гранатами. Розрива╨ться, бризкаючи криками i м'сом, тiсне коло i знову стиска╨ться. - Живемо, Пантелiю! - Живемо, товаришу Дмитре! Вперше назива╨ його по iменi. Значить, чу╨ по голосу, теж приготувався хлопець до смертi, i в останнi хвилини хоче бути ближче до командира - не тiльки плечем, а й душею, словом. - Що ж, у полон нас хочуть взяти? - Дiдька лисого вiзьмуть! Хiба партизани в полон здаються? Не така душа у нас. Ахка╨ граната, вириваючи стовп попелясто© лiсово© землi, а над ними наполохано шарудить посiчена листва. - Русь, здавайся! - вже в який раз кричать охриплi голоси. - Я тобi здамся, поганцю! - вилаявся Пантелiй i знову махнув рукою. - Живемо, товаришу Дмитре! - Живемо, Пантелiю... Ага, вже годi брати в полон. Вiн бачить, як присадкуватий солдат пiдводить протитанкову гранату. Дмитро, опереджаючи його, швидко кида╨ свою, траси гранат перехрещуються, i враз гаряча хвиля б'╨ його в груди, земля зi страшним гуркотом забилась пiд ногами i, обриваючись, полетiла униз... XXXIII Тiльки вдарили пострiли, Андрiй сiпнув Ольгу за рукав: - Лягай! Його зiр, слух, розум були в такiй гострiй зiбраностi, що навiть роздавалася темiнь, вчувався найменший шерех попереду i, особливо, позаду, вгадувалися дi© охорони. Ось вона зараз почне прочiсувати чагарник. Треба заховатися за горбком або знайти який видолинок. По-пташиному пiнькнула над ним пiдрiзана кулею гiлка i впала хлопцевi на голову, обдаючи обличчя студеною росою. Затрiщали, залопотали прострiленi, посiченi кущi, неначе вогонь розривав i скручував ©хнi пругкi волокна. Плазом поповзли вперед, оточенi нестихаючим лiсовим гомоном. - Андрiю, менi страшно, - Ольга, цокаючи зубами, торкнулась братового плеча, i в ©© голосi почувся плач. - Тодi вертайся назад, - суворо обрiзав. - Голови не пiднiмай, розумнице, бо нею кулi не розiб'╨ш, - був нарочито грiзний, щоб не розчулити сестру. Дорогу ©м перегородило вивернуте бурею дерево, i Андрiй похапцем скотив Ольгу в глибоку, ще не позазiлювану яму, що мiцно пахла коренем i грибною лiсовою землею. Притулились одне до одного, мов пташенята в гнiздi. Поволi затихали пострiли, зiтхаючи, втихомирювались лiси, i така тиша розлилась в темрявi, що навiть сво╨ дихання заставляло насторожуватись i прислухатись. - Андрiю, не розшукають нас фашисти? - охопила обома руками братове плече. - Не до нас ©м. Вночi фашист бо©ться лiсу. Кожен кущ йому за партизана зда╨ться... От менi цi жiнки, вже й розрюмсалась. - Я ж не плачу, Андрiю, то тiльки сльози так течуть... Ой, що ж буде з нашою мамою, бабусею! - i затряслася, опускаючи голову на. колiна. - Може ©х нашi визволять. Ти посидь, а я побiжу, гукну матерi, що ми живi. - Менi страшно. Я боюся... - Цить. Лiчи до трьохсот, i я повернуся, - вискочив з ями. Дитячий розум пiдсвiдоме вхопився за лiчбу. Кiлька разiв Ольга збивалась iз рахунку, починала заново i знову збивалась. Раптом, мов крiзь сон, почула вдалинi: - Мамо, ми живi! Знову плеснув пострiл, потiм затрiщали кущi, i вона,. охоплена страхом, хотiла кинутися в лiси, коли озвався такий дорогий i довгожданий голос: - Ольго, де ти? - Я тут! - вискочила з ями i побiгла в обiйми брата. Холодний дотик руки до ©© голови, плеча трохи заспоко©в дiвчинку, але дрож, дрiбна i гостра, весь час перекочувалась по стужавленому тiлi. - Ольго! Пiдемо зараз розшукувати батька. - Пiдемо... Коли б його знайти. Ти зна╨ш дорогу, Андрiю? Сторожко прислухаючись до кожного шереху, пiшли до середини лiсу, що зводився над ними то двома, то трьома зубчастими поверхами, то суцiльною чорною стiною. Полохлива, луна приносила приглушенi вибухи, потворними ротами свiтилися напiвпротрухлi пнi, i крила дерев лякали глибоким зiтханням. Ольга, пригнiчена похмурою величчю настороженого нiчного лiсу, почула, як ©© окуту╨, приголомшу╨ острах, притупляючи бiль. Перестала плакати, намагаючись не вiдставати вiд Андрiя. Вона тепер пригадала давню казку про брата i сестру, розказану Андрi╨м iще перед вiйною, i глибока повага до нього охопила усе ©© натомлене тiло. - Сядьмо, Андрiю, - промовила не тому, що ©й хотiлося-перепочити, а щоб почути його заспокоююче слово. - Ти що? Втомилася? - зупинився, обертаючись до не© лицем, i поклав долоню на плече сестри. - Hi. - Тодi будемо поспiшати. Не рiвен час, - ледве не вирвалось зiтхання, але вчасно стримав себе, щоб не перелякати Ольгу. "Бiдна вона", - зi зверхньою ласкою подумав. А сам з тривогою прислухався i придивлявся до лiсу. Частiше почав зупинятися, нарештi нерiшуче застиг на невеликому зрубi, тоскно розумiючи, що заблудився. - Андрiю, чому ми не йдемо? - Почекай, - поволi вiдхилив руку сестри, озираючись навкруги. Над низько спиленими пнями пiднялася вiнками буйна памолодь, пахло нерозквiтлим чебрецем; трепетливо шумувала в безвiтрi полохлива осичина. А далi темнiли лiси, важкi, настороженi, нерозгаданi. Праворуч тьмяно просвiчувався молодий березняк i другим поверхом нависали темнi гiллястi дерева. Андрiй прилiг на землю, але лiс - не поле: вiн заслонив усе небо, загратував його чорними стовбурами. - Заблудили, Андрiю? - Заблудили, - неохоче признався, знаючи, як глибоко вразить ця звiстка сестру. Але вона навiть словом не дорiкнула йому, тiльки стала бiльш зосередженою, мовчазною. I за це похвалив ©© в думцi. Мовчки минули зруб, увiйшли у високий берестовий лiс. I раптом зупинився Андрiй, повернув голову на праву сторону, прислухався. Звiдти хвилею пiдносився солов'©ний спiв. Здавалось, уся темрява була по вiнця переповнена дивними переливами, свистом, тьохканням, несподiваними переходами вiд звуконаслiдування iншим птахам до неповторного срiбного кування, сопiлкового турчання, могутньо© хвали життю i завмираючих зiтхань. - Пiшли! - швидко рушив назустрiч повенi спiвiв. - Так спiвають солов'© тiльки на Липовому бортi. I справдi: Андрiй швидко найшов знайомий вигин дороги i майже бiгцем пустився вперед. Чим скорiше наближався до поля, тим бiльше охоплювала тривога: чому нiде не обiзветься лiс партизанським гомоном? Починало блiднути, попелiти чорне небо. Вiд поля загудiли нiмецькi машини, почулися пострiли, а лiс стояв мовчазний, несхитний, мов зачарований. - Нема тут нашого батька, - нарештi вiдповiв на нiме запитання сестри. - Пiшли, прорвалися партизани з кiльця. - Андрiю, що ж робити? - поширились очi сестри. - Погане наше дiло. Тепер фашисти увесь лiс до галузки обшарять. Завернули назад. До болю напружував мозок i не мiг знайти нiякого виходу iз велетенсько© пастки. Прокинувся передсвiтанковий вiтер, зашепотiла, заремствувала жилава листва, осипаючи сизi краплини роси. Бiля корiння, у зморшцi розлого© дупласто© липи, тiсно примостилося, збиваючись в одну грудку, кiлька жовтих грибiв-поганок. Недалеко вiд них лежала скуцюрблена висохла гадюча шкiра. Догадка осяяла хлопця: залишався ╨диний можливий вихiд - заховатися в дупло... * * * За цi три доби вони бачились тiльки вночi. Кiлька разiв повз них проходили карателi, щось недалеко зривали гранатами, строчили з автоматiв, потiм гримiли вибухи бiля таборiв, i зрештою затихли споконвiчнi лiси. ╞ли дiти за цей час лише молоде липове листя, лисички i щавель. А замiсть води пили росу з дерев i трав. Язики отерпли, одерев'янiли, i на них з'явилася шорстка насiчка, яка бува╨ на рашпелях. Останнього вечора Ольга сама не змогла вилiзти iз дупла - так охляла i знесилилась, а коли Андрiй обережно опустив ©© з рук на землю, вона похитнулась i опустилась на траву. - Нiчого, Андрiю, воно пройде, - промовила тихим жалiсним голосом. - В тебе щось болить? - сiв бiля сестри. - Всерединi млостить. - Це вiд недо©дання. От доберемося до Марка Григоровича, вiн зразу тебе поставить на ноги. - I медом нагоду╨? - зразу пожвавiшала дiвчинка. - Аякже! I хлiбом, i медом. А це б i картопельки попо©сти - теж добре. Пiшли помаленьку, Ольго. Ти так, рукою за мене тримайся, воно i легше буде, - допомiг пiдвестися сестрi i, притримуючи ©©, тихо пiшов по травi. Далекi зорi схилялися вiнками над лiсом, виринали в прорiзах вiт i огрiвали дiтей сво©м надiйним добрим сяйвом... Пiзнього ранку вони дiйшли до пасiки Марка Григоровича, i Андрiй не пiзнав затишного лiсового кутка. Замiсть хати помiж обпаленими деревами стояла чорна потрiскана пiч, кругом валялися розбитi, потрощенi вулики, в яких тепер на знiвеченiй вощинi господарювали мухи та комашня. Прямо на землi спiвучими рухливими купинами клубилися гарячi бджоли, передзвонювали дерева, а один рiй уже порядкував у чорному коминi спалено© хати. - От тобi i по©ли меду, - опустилась Ольга на землю. Андрiй обiйшов усе лiсове подвiр'я, але нiде й слiду чоловiчого не знайшов. "Успiв утекти Марко Григорович. Зрости в лiсах - i не зумiти заховатись од ворога", - вiйнула утiшна думка. - Пiдемо, Ольго, в село. Там приховали ми зерно. I зерном можна пiдкрiпитись. Аж увечерi дiйшли до села. I приторно солодким трупним духом повiяло на дiтей. Страшна ру©на розкинулась перед ними. Кiлька хат, неначе свiжi домовини на кладовищi, пiдiймались над безкра©ми чорними просторами. Подвiр'я i вулицi були засипанi попелом, вугiллям, бiлим снiжком пуху. Обгорiле дерево i цегла перегороджували путь; бруднозеленим сяйвом блищали грудки розтопленого скла; на яблунях повiдставала обвуглена кора, а на вишнях поскручувалася бурими завитками. Iнодi на краях садкiв одна половина дерева чорнiла як вугiль, а на другiй колихалось зело i помiж листом несмiливо виглядала невелика грушка або молоде, все в бiлому пушку, яблуко. I нiде нi тiнi людсько©. Згорiла й ©хня хата, а половина саду, покривши землю суцвiттям, зеленiла молодим листом, осипаним попелом i сажею. Заржавiлою лопатою Андрiй одкопав пiд яблунею кадiб, i вони повечеряли вогкою пшеницею, а потiм пiшли до баби Марiйки. - Дiтки, чи© ви? - враз неждано обiзвалася темiнь. Аж назад подалися. Неначе привид, перед ними стояв невеличкий засушений дiдок з маленькою сивою борiдкою. Андрiй насилу пiзнав у ньому Полiкарпа Сергi╨нка: так страшно змiнився, постарiв чоловiк. - Ми, дiду, дiти Дмитра Горицвiта. Добрий вечiр, - привiтався Андрiй. I тодi Полiкарп часто заморгав очима, витер пальцями непрохану сльозу i пiдiйшов ближче до них. - Добрий вечiр, дорогi. Живi, здоровi? Де ж батько ваш? - притишив голос. - Не зна╨те?.. А нас бачте, як пiдрубали. До билини все спалили. Iще людей усiх не встигли поховати... Вовки у село заходять - ласують убитими. I мою стару убили, а дiти врятувались, - i знову протер очi чорними тонкими пальцями. - Дiду, а де наша баба? Живi? - запитала Ольга. - Марiйка Бондар?.. У плавнi подалася. - А тiтка Дарка? - А тiтку Дарку вбито. Люди ©© - хворiла вона дуже - у яму заховали. Так спочатку фашист у яму з рушницi вистрелив, а потiм кинув гранату. I рознесло людину на шматочки. Вчора й закидали ту яму. Людей тепер де знайдемо, там i хова╨мо. На цвинтар не заносимо. Хай уже нас, грiшних, простять земляки. Ольга тихо заплакала, зiтхнув Полiкарп, а Андрiй закусив нижню губу i похмуро мовчав... Сестра йому заважала. Без не© вiн знайшов би, де прикласти руки, - йому треба боротись з ворогами. Сповнений зло© рiшучостi, вiн проща╨ться зi старим i пряму╨ назад на сво╨ подвiр'я. - Ви стережiться, дiти. Щоб Варчук не побачив, - навздогiн кида╨ Полiкарп. Узяли з собою трохи пшеницi i вночi попрямували на пасiку Марка Григоровича. I яке було здивовання i радiсть, коли вранцi побачили бiля пожарища старого пасiчника. Вiн поцiлував, приголубив дiтей i кинувся готувати снiданок. Тепер, пiсля кiлькох тривожних днiв, брат i сестра радiсно лягли на землю i незчулись, як гойднулась вона влiво, вправо, i понесло ©х у далекi свiти. - Поснули дiти, - нахилився над ними Марко Григорович. Прикрив сiткою обличчя Ользi, щоб не кусали дiвчину мухи, зiтхнув, згадав свою Соломiю i знову похитав головою. Потiм пiдкинув пiд чорний таганок хмизу i обережно пiдiйшов до дерева, що дзвенiло бджолиним приглушеним спiвом. Ножиком перерiзав липову гiлку i так, обома руками, без рiйницi, обережно понiс рухливий клубок гарячого рою до щойно складеного з уламкiв вулика. "Вiйна - вiйною, а бджола - бджолою. Може, як буду живий, повернуться нашi, то хоч ложкою меду почастую", - скорботними очима оглянув пасiку: усе ввижалось, що наче якась страшна тiнь прича©лась бiля дерев. XXXIV На неширокiй рiчцi Рiвець, що тепер роздiляла зону "рейхс-комiсарiату Укра©ни" вiд "Транснiстрi©", загiн Тура витримав короткий, але гарячий бiй. Розпарена пахуча нiч мiсила сизочорне мiсиво хмар. Прокидались громи, i блискавицi перехресними шаблями раз у раз краяли небо аж до само© землi. В блiдосинюватому вiдблиску на мить оживали поморщене дзеркало рiки, близькi темнi пагорби чорнолiсся i з пiвсотнi хат, що, прищулюючись до рiвних вулиць, перелякано бiгли в долину. Першi пострiли злилися з грiзним рокотом, а коли грiм затих, приглушивши гостре сприйняття звукiв, стрiлянина стала схожою на частi виляски прядив'яного батога. Водночас зменшувалось i вiдчуття небезпеки, неначе грозова нiч мала силу захистити натомлене, прохололе тiло од кулi i смертi. Яскравий свiт блискавицi вiдiрвав од села криву смугу чорних постатей, що бiгли з гвинтiвками наперевiс до рiчки. Але партизани випередили ворога. Люто кидаючись в чорнi хвилi, вони вирвались на другий берег, i кулемет Федора Черевика розiрвав, вiдкинув назад рухливу смугу, а потiм притиснув ©© до землi. Нiна i собi побiгла за партизанами. Вимокла до рубчика, перепливаючи рiку, i, закрутивши вузлом на потилицi обважнiлi коси, кинулась навздогiн за розтягнутим ланцюгом, який то зникав з очей, то знову з'являвся. Холонучи, стискалося тiло, короткими вилясками торкаючись нiг, стрiляло плаття, i вуха, налитi водою, туго процiджували гомiн бою. Вона бачила перед собою нiч, де прича©вся ворог, той столапий ворог, що вбив ©© матiр, хоче убити ©©, усе, що близьке й найдорожче ©й. Без гвинтiвки, з голими руками, дiвчина бiгла назустрiч бою. Хтось ойкнув, i в мерехтливому сяйвi вона побачила невисоку постать партизана, що похитнувся, зупинився на лузi i обома руками притис до грудей гвинтiвку. Коли вона добiгла до молодого, з напiвдитячими рисами во©на, вiн уже лежав на прим'ятiй травi. Iз грудей i руки iще шипiла, стишуючись, кров; темнi потрiсканi уста покрилися передсмертним потом, а по-дитячому на©внi очi всмiхалися здивовано-жалiсною усмiшкою i, здавалось, розтавали, як розта╨ на сонцi молода крига. - Нiно, Нiно, це ти? - попробував i не змiг пiдвестися. Вiд цього усмiшка його стала ще бiльш жалiсною, а в свiтлих очах сколихнулася вперта сила. - Передаси матерi, що загинув у боях за Батькiвщину, за Сталiна... Документи передаси. Документи - вони у мене... Чу╨ш, Нiночко, сестричко?.. - Ти ще виживеш, Петре, - ледве стримуючи плач, нахилилась над ним. - Нi, - примружився. - Я вже холону, умираю. Прощавай, Нiно. Поцiлуй мене. Iще нi одна дiвчина не цiлувала мене... Ти ж сестричка моя. Рука упала з грудей, побiльшала чорна пляма навколо серця, тiло, розводячи траву, ставало довшим i зрештою, пiсля короткого зiтхання, несподiвано завмерло. Наступний спалах блискавицi покрученою лiнi╨ю засвiтився в очах, але уже не здригнулись повiки, не затремтiли чорнi нерухомi вi©. Охоплена жахом, неспинним натиском слiз i непохитною мiццю, вона забула заплющити очi партизановi, схопила гвинтiвку i, на ходу заряджаючи ©©, кинулась уперед. Догнала неширокий ланцюжок. I пiсля першого пострiлу, що боляче обiзвався в плечi, розум почав контролювати думки i рухи. Око, наближаючись до темних постатей, що вже обернулись назад до хат, в безперестанних спалахах швидко вибирало хитку цiль, пальцi тiсно охоплювали затвор i курок. Ударив ядерний крапчастий дощ. Вiн зашумiв по травi, за-шкварчав по нагрiтiй дорозi i змiшався з дiвочими сльозами. Партизани повернули назад, i розгарячений бо╨м Тур мало не налетiв на дiвчину. - Нiно, це ти? - Я, товаришу комiсар, - голос ©© став чомусь винуватий, а гвинтiвка заклякла в стиснутих пальцях. Вона приготувалась вислухати докiр, але нехай попробують у не© забрати зброю - самому комiсару не вiддасть. "I не ма╨ вiн права забрати", - самiй стало досадно на себе, що заговорила якось так, неначеб винна була перед ним. - Хто ж тебе у бiй посилав? - Сама пiшла, - твердiше промовля╨, перекида╨ гвинтiвку на плече, мiцно, до болю в пальцях, стискуючи розкислий ремiнь. - Молодець, дiвчино, - погладив невеликою рукою по мокрих дiвочих косах. - Спасибi тобi! - I вiд цих простих слiв скочу╨ться з плечей Нiни частина непомiрного тягаря i болю, начеб ©х змива╨ цей ядерний прямий дощ. В невеличкий дощаний човник поклали убитого Петра Горенка i навперемiжку понесли до розвихреного лiсу, що, немов велетенський лiхтар, освiтлювався зсередини синьою грозою. На свiтанку ©х перейняла варта загону iменi Ленiна, i незабаром оброслi, худi, почорнiлi i голоднi партизани кинулись в мiцнi обiйми товаришiв. В наспiх викопаних землянках затрiщали сухi дрова, запарувала на мокрих тiлах одежа, блискавично зникала ©жа i на запалих щоках сiяла радiсть. Пiсля перших невiдкладних турбот Созiнов знайшов Нiну в землянцi Соломi© i спочатку не пiзнав милого обличчя. Воно, просвiтлюючись жовтизною i голубiнню, стало бiльш довгастим, загострився нiс, а смiливi сiрi очi стали тепер сумовитими. Потрiскались до кровi неяркi губи, куточки ©х опустилися вниз. Не змiнився тiльки розмах крилатих брiв i гордовитий дiвочий стан. Ледве помiтною усмiшкою зустрiла Созiнова, i вiн зразу зрозумiв, що тепер ©й нiчого не може говорити про особисте: його слова сприйняла б як образу, зневагу до пам'ятi матерi. Навiть здоровкаючись, не затримав зайво© хвильки ©© руку, тiльки очi зразу ж потьмарились, видаючи усi почуття. - Як, Нiно, влаштувалася? - запитав, сiдаючи на кругляк. - Умовила Соломiю, що будемо разом у пiдривнiй групi. З здивованням помiтив незвичну твердiсть у спiвучому голосi Созiнову не хотiлося б, щоб його кохана стала пiдривником, але водночас був радий, що горе не зломило, а змiцнило ©©. Тому став ближчий i зрозумiлiший новий вираз в ©© сумовитих великих очах. - Добре. Нехай щастить тобi на новiй дорозi, - вийшов iз землянки, почуваючи, що ще дорожчою стала йому ця змарнiла, змучена дiвчина. "Уляжеться горе - i молодiсть вiзьме сво╨. Тiльки твердiсть погляду залишиться довiку", - наперед угадував, якою буде Нiна пiсля того, як зарубцю╨ться душевна рана. XXXV Дмитро прокида╨ться вiд холоду i болючого безупинного стукоту в головi, начеб там невидимi ковалi гупають важкими молотами. Хоче пiдвестися, але тiло не слуха╨ться його: все стало чужим, незвично пухлим i болючим. Над ним колива╨ться узорчаста листва дубiв, десь позаду ковзнувся промiнь - посвiтлiла зелень i заграли роси. Раптом, затемняючи свiтло, нахиля╨ться осмiхнене блiде обличчя Олекси Слюсаря. Партизан щось говорить, прискорено рухаються губи, але Дмитро з жахом розумi╨, що вiн нiчого не чу╨. Переборюючи нестихаючий бiль, вiн ворухнув головою, однак - жодного звуку. Хоче щось сказати, але т