уде пальто. На возi, запряженiм парою коней, стояв здоровецький бородатий дядько i гув примирливо, перемацуючи очима товари: - Тихо, тихо... Що менi треба - все вiзьму. Сам виберу. Тiльки тихо, граждани! Ша! Ану одiйди, не мацай мiшкiв, бо так батогом i встюжу. Маца╨ воно... Ти, з драпом, давай. Що тобi? Борошно ╨, кукурудза, сiль бiла, слов'янська... - Натовп iзнову загув, заколихався. - Були б оце нашi шахтарики, вони б тебе вдягли i взули, ще й пiдперезали б... - неголосно мовила якась жiнка. В руках у не© було приношене дитяче пальтечко. Бородань почув ©©, знайшов кам'яними очима в на товпi i сказав: - А ти вобше может тут не стоять. Вобше не пiдходь, бо я в тебе й золота не вiзьму, хоч би в тебе воно й було. ©х пожалiй, привези, а вони ще й зубами скреготять... На жiнку несердито зацитькали, нiби просили ©© мовчати. I тут Климко побачив Наталю Микола©вну, вчительку свою i Зульфатову. Вона стояла з немовлям на руках, притиснувши до себе разом з немовлям трояндову, мов сто троянд, сукню. Климко бачив Наталю Микола©вну в цiй сукнi лише двiчi на рiк: першого вересня i в останнiй день занять. Наталя Микола©вна щоразу так хвилювалася, зустрiчаючи ©х, сво©х учнiв, а чи проводжаючи на канiкули, що троянди з трояндово© сукнi зацвiтали в не© й на щоках. А минуло© весни на останньому уроцi вона сказала, печально всмiхаючись: "От i пiдете ви в юнiсть, уже з iншими вчителями, а я знову повернуся до маленьких, таких... грибочкiв, як були ви, коли при йшли до першого класу. Пам'ята╨те?" - I сльози, двi сльозинки, покотилися ©й з очей, однак вона не чула ©х i посмiхалася. Тодi сказала: "Урок закiнчено, до побачення, дiти..." - I одвернулася до вiкна. А вони стояли й стояли за партами, хоч у коридорi вже знявся радiсний гамiр: закiнчився учбовий рiк, сонця надворi повна чаша, аж до пiднебесся, - хто ж не радiтиме! Наталя Микола©вна стояла осторонь вiд натовпу, що затулив пiдводу, i, маленька, блiда, дивилася на бороданя широко розплющеними очима. В них не було нi презирства, нi гнiву, а лише зляканий подив. Одна ©© брова, поторкана золотом од ранкового сонця, напружено пiднялася вгору i дрiбно-дрiбно тремтiла. Климко з Зульфатом пiдiйшли до не© (вона не помiтила ©х) i, затинаючись вiд хвилювання, сказали, перебиваючи один одного: - Добрий день, Наталю Микола©вно... Вона здригнулася i випустила з рук трояндову сукню. Климко з Зульфатом спритно пiдхопили ©©, легесеньку, як пух, i так стояли з нею, нiяково й щасливо всмi хаючись. - Климко?.. Зульфат?.. Ой, як ви мене злякали... - I осяяла ©х такими лагiдними, такими рiдними очима, що ©м обом здалося на мить, нiби все навколо так, як i колись було, що нема╨ i не було нiколи вiйни, i похмурого бороданя на возi, i вибитих вiкон у магазинах, i холодно© неживо© пекарнi за сiрим дощаним парканом; що ось зараз на станцi© озветься гудком паровоз i дзвоник за клубом, де школа, покличе ©х на перший урок.. - Ей ти, молодице! - гукнув бородааь. - З червоним платтям. Пiдходь, я беру твiй товар. Наталя Микола©вна повiльно обернулася до нього i сказала тихо, але так, що всi в натовпi почули i огля нулися: - Нi-нi. В а м я його не промiняю. Нiзащо. Бородань примружив кам'янi очi i, перекосивши рота, сказав: - Поду-ума╨ш, яка цяця... Ва-ам! Ну, тодi пухни з голоду! - Видно, сукня йому подобалася. - Ходiмте, хлопчики, проведете мене трошки, - сказала Наталя Микола©вна до Климка i Зульфата. Вони пiшли геть вiд базару. А бородань перепитав у когось iз натовпу: - Хто вона? Вчителька? - I погукав: - Ей ти, вчи-тельша!.. Горда! Iди сю... Вiн де встиг доказати, хутко присiв на возi й затулив голову руками. Каменюка пролетiла понад ним i вдари лася об стiну аптеки. Натовп одсахнувся вiд воза, всi злякано дивилися на Наталю Микола©вну та хлопцiв, а Зульфат тремтiв i кричав: - Я вб'ю його! Таких треба вбить! - Вiн ухопив грудку породи, прищулив очi й замахнувся вдруге... - Не смiй, Зульфате© - звелiла Наталя Микола©вна, а Климко перехопив товаришеву руку i сказав: - Не треба, Зуль, а то ще свого когось улучиш. - Iш, чому вона тих виродкiв навчила! - прохрипiв бородань. - Вчи-и-ительша.- Вiн побачив, що небезпека вже минула, i знову випростався на возi. - Iш, чому навчила! Вони вiдiйшли вже далеченько вiд базару, а Зульфат все ще тремтiв, мов у пропасницi, i раз по раз люто озирався, блискаючи очима. Наталя Микола©вна легенько погладила його блiдою, в синiх прожилочках рукою по чорнiй стриженiй головi й сказала: - Ну годi-бо, Зульфате, заспокойся... Кармелючок мiй милий. - Вона тихо, лагiдно засмiялася, i хлопцi, мовби вони ждали знаку, теж заусмiхалися. Тодi Клим ко нерiшуче спитав: - А можна, ми подивимося на вашого маленького? - Маленьку... - На щоках у Наталi Микола©вни виступили ледь помiтнi блiдо-рожевi троянди. - ©© звати Оля. - Вона трохи пiдняла косинчик бузково© сповивачки, i Климко з Зульфатом разом, зiткнувшись лобами, заглянули пiд той косинчик. Вони побачили маленьке-маленьке личко, бiле, аж крейдяне, i щiльно заплющенi повiки, що здригалися вiд сонця, а губеняти, не червонi, а синюватi, ожиновi, невпинно ворушилися, наче шукали щось. - Зараз, зараз... - промовила до личка Наталя Ми кола©вна. Хлопцi не зрозумiли, що означало те "зараз", лиш усмiхалися: "Олю, О-олю!" - i причмокували губами. - Де ти живеш тепер, Климку? - Наталя Микола©вна сумно глянула Климковi в очi. - Я знаю, менi розказували про все, що тодi сталося, i... менi дуже хотiлося... треба було тебе побачити, та Оля народилася. Саме в той день... Климко посумнiшав, Зульфат теж похнюпив стрижену голову. - Ми зараз удвох iз Зульфатом, - сказав Климко. - Додому до нього, правда, навiду╨мося щодня - води наносимо, вугiлля навибира╨мо пiд териконом... Там тепер усi гребуться. I знову до мене. У ваговiй живемо, на сортувальнi. Де штибовi кучугури, зна╨те? Iталiйцi туди нi разу й носа не поткнули! У нас там гарно, тепло, грубка ╨ залiзна, картопля... - Климко перезирнувся з Зульфатом. Той на мить заплющився, тодi швидко закивав головою. - Наталю Микола©вно... - Климко зупинився i подав учительцi ©© трояндову сукню, яку досi нiс пiд полою дядьково© дiжурки. - Не треба вам нiчого промiнювати, а переходьте - це ми вас iз Зульфатом удвох просимо, - переходьте жити до нас. Ми вам помагати будемо, маленьку глядiтимемо... - Все помагать будем! - вигукнув Зульфат, зблиснувши на Наталю Микола©вну гарячими вiдданими очима. - А Олi я колиску принесу. У нас ╨. Залiзна! Батько сам у депо зробив, як я оттакенький був. У кузнi гнув, електрозваркою варив! Наталя Микола©вна всмiхнулась i опустила очi: ©й справдi нiде було жити. Коли iталiйськi солдати отаборилися в школi i вчинили там галасливий курячий бенкет (вони ламали парти, розкладали в шкiльному саду вогнища i смалили над ними курей, з реготами й спiвами), Наталя Микола©вна з дитиною i чемоданом, у якому були одяг та дещиця сухарiв, тихцем пiшла iз сво╨© кiмнати у виселок i назад уже не повернулася, бо кiмнату було пограбовано й затоптано брудними черевиками. Та й уся школа стала схожа на казарму, а в класах стояв нудотний дух курячо© смалятини. Не те що жити - моторошно й жаль дивитися було на стареньку приземкувату школу з чорними, як синяки, вибитими вiкнами... - Спасибi, - тихо мовила Наталя Микола©вна до хлопцiв i додала ще тихiше: - Я рада за вас, мо© хлопчики, я просто щаслива... Климко i Зульфат упоралися швидко. Вiд полудня до вечора вони перенесли з кiмнати Наталi Микола©вни все, що в нiй було: лiжко, стiльцi, книги, розкиданi по пiдлозi, етажерку, постiль (подушки були чомусь порiзанi, i з них вiялося пiр'я). Зостався тiльки великий вазон у дерев'янiй дiжечцi - розлога, з шовковим листям троянда. Хлопцям стало шкода кидати ©© саму, i вони вже смерком, щоб нiхто не бачив, обнявши бочонок з обох бокiв, спотикаючись i сапаючи, стаючи раз по раз перепочити, перенесли до вагово© i троянду. Вже геть споночiло, коли Зульфат приправив колиску, надiвши ©© сiткою на голову. Колиска була з усiх бокiв розцяцькована квiтами з дроту i всякими дротяними кучериками. Фарба на нiй, весела, голуба, деiнде облущилася, i там виступила iржа, та коли Зульфат гойднув колиску пальцем, вона гойдалася довго, як маятник, сама, наче промовляла: "Дивiться, яка гожа я нянечка!" Слiдом за Зульфатом прийшов i дiдусь Гар╨╨в, низенький, сухоплечий, у ватяних штанях, вовняних шкарпетках i гостроносих шахтарських чунях. Дiдусь принiс торбинку сухарiв i, торохтячи ними, поклав на столi, а сам пiшов до порога, щоб там сiсти. Зульфат поспiшив за ним слiдом i пiдставив стiлець. Дiдусь зiперся руками й грудьми на цiпок i мовчки дивився, як Наталя Ми кола©вна, маленька, з рожевим у сяйвi од "буржуйки" волоссям на плечi, по©ть дитину ча╨м з пляшечки. - Тобi тут буде хорошо, Наташ Миколавна. Можна жит!.. Ай-я-яй... Маленькому - чай! Не годиться. Маленькому молоко давай. Старому чай, костi грiть. Да-а... Нiмець хитрий! Сам пiшов на Ростов, там ╨ що кушат. Сюди послав iтальянiв - тут нiчого кушат! - Вiн хрипко засмiявся. Тодi кивнув сивою стриженою головою на сухарi: - Нестандартний сухар. Хлiб нестандартний - сухар нестандартний. Вийняв з печi хлiб, узяв буханка, верхушка раз - одпала. Без верхушка буханка нестандартний. Брак. А хлiб не бува╨ брак. Хлiб нiколи не брак... Да-а, можна жит! Молодим жит, старим - туди! - i постукав костуром по пiдлозi. - Сухар економить! - Не кажи так! - сердито крикнув Зульфат. - Мовч! - iще сердитiше цитькнув на нього дiдусь Гар╨╨в. Вiн посидiв ще, покивав головою сво©м думкам, потiм устав i зiмружено подивився в личко немовляти на руках у Наталi Микола©вни. - Молока треба! - сказав суворо. Наталя Микола©вна подивилася на нього винуватими очима: - Нема╨... Не стало, Муса Шафарович... Дiдусь Гар╨╨в обернувся до Зульфата, тицьнув у нього костуром: - Пiдеш на Лобовку до Файзулiних. Там ╨ молоко. - Зараз? - пiдхопився Зульфат. - Завтра, - сказав дiдусь. - Нi-нi, я вас прошу: не треба, не турбуйтеся, - благально мовила Наталя Микола©вна. - Мовч! - сердито, як i на Зульфата, сказав ©й дiдусь Гар╨╨в, i хлопцям стало вiд цього нiяково перед Наталею Микола©вною, а вона лише усмiхнулася, схилившись над дитиною. Дiдусь Гар╨╨в, не попрощавшись, рипнув дверима, кивнувши, щоб iшов за ним i Зульфат. Климко догнав ©х уже за штибовими купами. В пiтьмi бiлiла i похитувалася голова дiдуся Гар╨╨ва (вiн ходив швидко); Зульфат чимчикував поруч, як невидимка. Климко смикнув його за рукав, i вони трохи вiдстали. - Зна╨ш, що я придумав, Зульф, - збуджено сказав Климко. - Я пiду по сiль. Зульфат зупинився. - Куди? - У Слов'янськ. Чув, як отой мурло бородатий на базарi казав: "Сiль слов'янська, бiла?" А це ж недалеко. Дядя Кирило туди часто ешелони водив. Уранцi по©хав - увечерi вже дома... - I зашепотiв квапливо, щоб Зульфат не перебив його: - Що, що в нас картоплi ╨ трохи та сала? Цього хоч би на два мiсяцi хватило. А скоро зима. Зараз, коли тепло, треба йти. Харчiв намiня╨мо по дорозi назад, молока, може... - Сам не пiдеш, - уперто сказав Зульфат. - Я теж з тобою. - А по молоко в Лобовку? А дома, з малими хто буде, з дiдусем? А з Наталею Микола©вною? Обiцяли помагати, а самi втекли. Та тебе й не пустять. А мене держати нiкому... - Не пустять, - погодився Зульфат. На прощання вiн сказав: - Завтра? - Вдосвiта, поки ще спатимуть, - сказав Климко. - А ти потiм розповiси Наталi Микола©внi, куди я подався. Зульфат мiцно вхопив Климка за плечi, притяг до себе i довго держав так. Потiм гаряче зашепотiв на вухо: - Хочеш, я тобi iталiйський кинджал на дорогу дам? Хочеш? - Поцупив? - здивувався Климко. - Нi. Вимiняв на четверо я╨ць. Вони за ©жу i карабiни промiняли б! Я знаю. - Не треба кинджала, - сказав Климко. - Так пiду. Хто мене займе?.. Вiн прокинувся дуже рано. Мiж кучугурами ще тiльки-но почало сiрiти. Наталя Микола©вна спала, згорнувшись клубочком- Бiля не© тулилася Оля. Вона майже цiлу нiч поплакувала, а тепер спала мiцно, i щоки ©й узялися ледь помiтним сонним рум'янцем. Климко тихо пiдсипав у "буржуйку" вугiлля (вiн i вночi вставав пiдсипати, як звик те робити, ще живучи в барацi з дядьком Кирилом), узяв чистий зошит, олiвець i написав: "Наталю Микола©вно! Я пiшов. Зульфат вам усе розкаже. Я скоро вернуся. Клим". Вiн навшпиньки викрався з вагово©, вдихнув досвiтнього степового повiтря, немовби води з криницi випив, i подався у виселок до Бочонка. ...Над баштаном i куренем стояв молочний надщерб лений мiсяць. Була вже пiвнiч. Климко ворушився в соломi i кашляв до слiз, що заливали й холодили йому щоки. Вiн утирався сонний i знову засипав. I знову кашляв. А на баштанищi то тут, то там блищали холодною росою кавунчата. То© ночi кiнчився вересень i почався жовтень. РОЗДIЛ IV Вiн устав разом iз сонцем. Довго кашляв, сидячи в солом'янiй постелi i туго обiпнувшись рябою плащ-палаткою. Тiло йому охопила гаряча млость, в очах плавали жовтi плями, i вiд того здавалося, що й надворi теж жовто. "Ще захворiю", - подумав Климко. I злякався: що тодi? Були б оце сiрники або хоч кресало, розпалив би солом'яне вогнище, зогрiвся, картоплi напiк. Може, пiсля гарячого й полегшало б. Хоч ©сти йому не хотiлося. Дiстав з торби галети, подержав у руках - просто так, аби знати, що вони ╨, - i поклав назад. "Хай, пригодяться". - I знову тяжко закашлявся. В очах бринiли сльози, бринiла сиза роса на бур'янах та кавунячому огудиннi, а руки так трусилися, що вiн мiцно сплiв ©х пальцями i затис мiж колiньми. "Треба швидше йти. Там хоч люди". Климко пiдвiвся - ноги одразу загули i налилися гарячим, - похитнувся, але не впав i не сiв знову, а, тримаючись обома руками за куренiв дашок, виступив на двiр. Земля була холодна. Сяяло сонце, гралося з росою у блискiтки - хто кого переблищить - i зовсiм не грiло. З рота йшла крута пара. Климко й кашляв парою, i тремтiв, тримаючись руками за курiнь. Нi, по такiй холоднющiй землi далеко не зайдеш, хоча й близько вже: оно воно, мiсто, i за ним гори з рожевими вершечками - рукою наче дiстав би. Климко повернувся до куреня, узяв плащ-палатку i, зцiпивши од напруги зуби, одiрвав од не© чималий клапоть. Потiм розiрвав його ще навпiл - i вийшло двi онучi. "Однаково холодно буде, як намокнуть", - подумав Климко. Навибирав, де цiлiшо©, сухо© соломи, поробив товстенькi устiлки i примiрив ©х до ступнi, щоб нi великi були, нi малi. Потiм туго обмотав ноги разом з вустiлками плащ-палатяними клаптями i позав'язував кiнцi вище кiсточок. Пiдвiвся, обiйшов довкола куреня - ступалося у новiй взувачцi легко i м'яко - i сказав сам собi, як дiд Гар╨╨в: - Можна жить! Вiн ще посидiв у куренi, перепочив трохи на дорогу, взяв на плечi торбу i пiшов до шляху, раз по раз корчачись вiд вибухiв кашлю. Йшов i розмiрковував, що робити далi: чи податися одразу просто в гори по сiль, а чи зайти в мiсто на базар i спробувати Бочонковi грошi. Той жмуток тридцяток, п'ятнадцять червоних цупких папiрцiв, що дав йому аптекар, як поховали дядька Кирила, лежав у нього в спiднiй кишенi дiжурки. Щоб не загубити його, Климко заколов кишеню мiдною дротиною i закрутив ©©. Можна й спробувати. Адже солi тут, мабуть, стiльки, що за так бери. Якщо грошi - безцiнь, то й сiль не дорожча. "Спробую", - порiшив Климко i пiшов швидше. Мiсто починалося такими ж будиночками в садах, як i в звичайному висiлку. На парканах коло хвiрток висiли дерев'янi поштовi скриньки з дашками вiд дощу. Всi вони були порожнi... Вицвiрiнькували горобцi, пiдплигуючи на цегляних тротуарах. По одному паркану ходив рудий кiт i мружився на сонце зеленими очима. Вiконницi в будиночках було позачиняно, - може, тому, що рано, а може, вiд вулицi ©х i вдень не одчиняли. Климко йшов iржавою трамвайною колi╨ю, переступаючи iз шпали на шпалу. Взувачку свою вiн зняв ще край мiста - незручно якось тупцяти в онучах, подумають: старець. Людей траплялося мало. Скрипне хвiртка, висунеться з не© дитяча голiвка, стригне очима по вулицi: оно якийсь вурка йде з торбою за плечима, худий, брудний, босий, а великi синi очi, червонi по бiлках, так i нишпорять... Хлоп - зачинилася хвiртка. - Ей, хлопчику чи дiвчинко! - гукне Климко. - Як до базару йти - не зна╨ш? Тихо за хвiрткою, тiльки чути, що сопе. Тодi: туп-туп-туп до хати - втекло. "Що за люди?" - зiтха╨ Климко i, покашлюючи, йде далi. Почалися будинки довшi й вищi, - у три, чотири, п'ять поверхiв. Вони були сiрi й мовчазнi, нiби нiхто в них i не жив. Але людей побiльшало. I всi вони - з тачками, клунками, вузлами - сунули в одну вулицю. Бiженцi, чи мiсцевi, не розбереш. Климко пiшов за ними i скоро побачив базар. Вiн починався старцями, що густо сидiли й стояли попiд вицвiлим зеленим парканом. Були тут зрячi й слiпi, безногi, безрукi, старi й молодi. Кухлики, картузи, пелени, простягнутi коритцем жменi... - Пода-айте... подайте... подайте... - линуло понад парканом, як одна й та сама скорботна i жалiбна пiсня, - Ану ке-лиш, сестрице, не проходь мимо, огляньсь на свого бррата i подай йому рруку! - вимогливо гукав якийсь молодий дядько без ноги. Очi в нього були недобрi, пекучо поблискували в усi боки. Дзень, дзень, дзень... - падали в кухлики монети. - Спасибi, дитино, дай тобi боже дiждатися мужа чи брата. - Ти, стара, проси, та не забалакуйся, бо через тебе й нас полiцiя загребе? - А що я таке сказала?.. - Що, що... Чу╨мо, не глухi. Климко зупинився коло старо©-престаро© бабусi, яка гомонiла до перехожих тихим немiчним голоском, але не жалiбно, а так, нiби казку вела: - Прийшла немiч, люди добрi. Оце дивiться на мене та й побачите, яка вона, тая немiч. Кажу земельцi: розступися, забери стару... А вона не розступа╨ться. Прошу-прошу - не хоче й квит... - В пеленi у бабусi лежало три картоплини, дрiбна цибулинка i з десяток гривеникiв. Бабуся подивилася на Клима вологими вилинялими очима й сказала: - Iди, iди хлопчику, це я не тобi розказую... Климко видлубав з кишенi одну тридцятку i поклав бабусi у пелену, а сам швидко пiшов геть. Над мiстом високо в небi прогули густi косинцi нi мецьких бомбовозiв, - може, з пiвсотнi чи й бiльше. Во ни блищали проти сонця, як склянi. Старцi принишкли, всi, навiть слiпi, попiднiмали голови i тривожно питалися у зрячих сусiдiв: - Багато? - Багато... На базарi теж запала тиша. Тiльки з-пiд розламаного ларка при базарних воротах чийсь тонюнiй голос (були до вiйни мороженицi з такими голосами, згадав Климко) набридливо скиглив: - А хто ще желающi-iнтересующi погадать? Зiночка гада╨, що кого ожида╨... Климко пiдiйшов до ворожки i став навпроти, грiючи ноги в теплiй на осоннi пилюзi. Жiнка сидiла на стiльчику, тримаючи в пеленi довгий, як пенал, ящичок, набитий засмальцьованими папiрцями. З-пiд поли в не© визирала Зiночка - дрiбненьке, схоже на пацюка звiрятко в бiлих i жовтих латочках. Очицi у звiрятка були маленькi й хитрi. Климко торкнув Зiночку пальцем за писок i всмiхнувся: - Чого тобi? - сердито спитала ворожка. Щоки в не© були товстi, червонi, в густих синiх прожилках. Говорила вона, на превеликий Климкiв подив, басом. - Нiчого... - сказав Климко. - А ви за галети нiмецькi ворожите? Або за картоплю? - Покажи. Климко поставив торбу в пилюгу i витяг жменю картоплi. - Дрiбна, - сказала ворожка. - За таку - нi. Галетам вона зрадiла: - О! Буде до чайку! - I наказала звiрятковi: - Зiночка, работай! Звiрятi прудко скiкнуло до ящичка, принюхалося, пирхнуло i висмикнуло зубами один папiрець, списаний нерiвним первацьким почерком. "По ран╨й дорогi вам присто©ть свiданя з мужом", - прочитав Климко. - Це не менi, це - жiнкам, - сказав вiн, подаючи ворожцi папiрець. Але вона, мовби враз оглухнувши, навiть не глянула на Климка, а забрала Зiночку пiд полу i, розгойдуючись на стiльчику, заскиглила противним тонесеньким голосом: - А ще хто желающi-iнтересующi погадать?.. Климко вже хотiв був iти далi, як з-поза ларка вивернувся дядько з червоною подряпиною вiд носа до вуха i хрипко спитав у ворожки: - Ну, як сьогоднi з клi╨нтом? - Слабо, - сердито, басом прогула власниця Зiночки. - Пр-ровiримо! - сказав дядько, мовби нахваляю чись на когось, вихопив з-за пазухи гарненьку зелену пташку з круто зiгнутим дзьобом, посадив ©© на мiзинець i, стрельнувши довкола прискаленим оком, весело гук нув: - Евстрррелiйський папуга!! Видда╨ предсказания- в око лiпить! Од-дин раз удовольство- сiм лiт продовольство! Ну, навались!!! Не може буть, сказав Суворов, щоб Чортов мiст не перейшли! Хто перший - першому безплатно!.. - А хто ще желающi-iнтересующi... - хотiла перебити його ворожка, але дядько з папугою накрив ©© голос: - Н-ну, р-разом, не товпись, по порядку становись! Климко засмiявся i закашлявся, дивлячись на дядька з папугою: видно ж, що одiрви й покинь! I раптом подумав: "Чого ж оце я граюся тут? Хiба за цим сюди йшов?" Вiн замашно стукнув себе кулаком по лобi, як це робив Зульфат, коли хотiв покарати сам себе, i пiшов у ряди. За сiрими, вицвiлими на сонцi прилавками сидiли i стояли жiнки i дiдусi й неголосно, сторожко озираючись на всi боки, припрошували до сво©х товарiв. Тут були старi, побитi шашiллю iкони i в них - боги пiд склом серед барвистих воскових квiтiв: мiднi, поначищуванi каблучки i серги; товстi давнi книги; червонi намиста з дукачами - i знову iкони, старiшi й новiшi, в оправах i без оправ, але боги на них були схожi один на одного, як брати, i всi дивилися сумними очима не на людей, а поверх них. Далi йшли прилавки, заставленi мисочками з житом, кукурудзою, просом; бiлiли склянки з борошном, содою, вологою сiллю ("Ось вона!" - зрадiв Климко); стояли клунки з картоплею, капустою, буряками. I все це добро не продавалося, а мiнялося на одежу, гас, мило, сiрники... "Видно, й тут грошi не нужнi нiкому", - подумав Климко, вiдчуваючи страх: нiчого вiн тут не добуде... Люди торгувалися не весело, як було до вiйни, а з якоюсь похмурою настирливiстю, наче бороли один одного i нiяк не могли побороти: - Скiльки ж ви да╨те? - П'ять кухлiв. - Так спiдниця ж - подивiться! - Як хочете, не силую. - Шiсть! - Н╨-╨... - Дитину хвору в Полтаву на тачцi везу... - Ну то давайте вже. - Запальнички, замки, кресала, губка, кремiнь! - ...А воно ж на ватi чи на клоччi? - Що ви, що ви, дядечку! Осьдечки, дивiться: вата. - Пiвпуда. - Скiльки?!! - Сiль-крупка! Печатне мило загряничне! Тiльки за марки! - ...То дiйдемося ми з вами? - Хiба що на тому свiтi. - Ну й люди ж! Наче до вiйни таких не було. - Бiда наплодила... Ряди скiнчилися. Далi було засмiчене токовисько, а за ним, коло магазинiв з потрощеними вiтринами, стояли люди з тачками. Климко пiшов ще туди. "Якщо i там не вiзьмуть грошi, тодi - в гори". Бiля крайньо© тачки на дерев'яних колесах стояла дiвчина, з напуском на очi зап'ята старенькою чорною хустиною. Вона тримала в руках чепурно, квiтка до квiтки складений букет чорнобривцiв. На плечах у не© була ще одна хустка - велика, у веселих червоних та зелених квiтах, а темно-вишневi шовковi китицi ледь не торкалися землi. Щоки у дiвчини були перепнутi по-старечому, навкiс, як у хворо© на зуби, а маленькi тонкi пальцi, що тримали квiти, тремтливо перебирали зеленi стебельця. - Купiть мою хустку. Дивiться, яка ловка... - тихим голосом так лагiдно i боязко просила дiвчина, що Климко зупинився бiля не©. - Я й чорнобривцiв на додачу ще дам... Купiть мою хустку... Климко пом'явся, переступаючи з ноги на ногу, i сказав: - Чудна ви. Кому ж вони зараз нужнi, чорнобривцi отi? Дiвчина сполохано глянула на нього темними затiненими очима i швидко вп'ялася пальцями в квiтчасту хустку. - Та ви мене не бiйтесь, - усмiхнувся Климко i згадав, що вiн сьогоднi не вмивався. - Я не вурка, я по сiль сюди прийшов... Дiвчина одвернулася i стояла мовчки. - Ото хлопець тобi правду каже, - озвався з-пiд магазину якийсь дядько. - Ти б поставила отуто коло мене тачку, пiшла в ряди й вимiняла, чого тобi треба. А то - "чорнобривцi"... Дiвчина так само наполохано, як i на Климка, подивилася на нього. Дядько сидiв просто на землi, обгорнувши ноги старою сукняною ковдрою. На скронях йому густо висiялася кучерява розсадка сивини, а лице було все в зморшках. I в кожнiй зморшцi, здавалося Климковi, ча©лася добра лагiдна усмiшка. Перед дядьком двома рiвними рядочками стояли прорезиненi тапочки - великi, й малi, i зовсiм манюнi, на дитину. Видно, вiн був швець i сам ©х понашивав. Швець поманив Климка пальцем: - Здалеку йдеш чи тутешнiй? - спитав. 3 Донбасу я, - сказав Климко. - А-а! Землячок... По сiль, кажеш? Климко кивнув. - А що ж у тебе на сiль? - Торбинка осьо, - Климко зняв з плеча торбу. - Нi, - усмiхнувся швець, i кожна його зморшка теж усмiхнулася. - Я питаю, на що мiня╨ш чи купу╨ш. Одежа якась путня ╨ чи, може, марки? - Такого нема, - зiтхнув Климко, розглядаючи тапочки ("Чи не спробувати вимiнять"?). - Грошi дово╨ннi ╨, так за них нiчого не продають. Треба йти в гори, туди, - вiн махнув рукою, - там я й даром наберу. Так же? - А чого ж босий? - Щоб легше на ноги... - Климко ледь скривив губи, пробуючи усмiхнутись. - Картопля в мене ще ╨. То, мо же б, ви промiняли взувачку на не©? Дрiбнувата, правда... - Вiзьми примiряй. Климко привзув тапочки. Ногам одраау стало затишно. - Бiльшi бери, щоб онуча влiзла, - порадив швець. Климко послухав його, взув бiльшi й заходився розв'язувати торбу. - Не треба, - сказав швець. - Носи собi, раз уже ти землячок... Вiн скрутив цигарку, припалив од саморобно©, з патрона, запальнички i сказав, огортаючись димом: - А сiль ти, синок, проминув. Кiлометрiв п'ятдесят зайвих пройшов. Сiль - це бiла Артемiвська. Чув? (Климко чув i навiть бачив це мiсто здалеку днiв три тому). Так ото бiля нього станцiя така ╨, назива╨ться вона Сiль. Там сiль. А тут що - крейда, сода, вода солона в озерах ╨, але ж у торбу ©© не набереш... Проминув ти, брат, сiль. Климка обсипало колючим жарком, а ноги потерпли i знемоглися, як пiсля цiлоденно© ходьби. Вiн сiв на проломлений дощаний ганок i мовчав, стиснувши долонями щоки. - Що ж... треба вертатися, - насилу вимовив вiн, похлинувся клубком, що стояв йому в горлi, i закашлявся. - О, як тебе пробрало. - Швець поклав на плече Климковi велику руку, подзьобану вугiльними скалками, наче покроплену синькою. - Нiчого, не скисай, щось придума╨мо. З-за магазину вихопилося два полiца© в чорному, з карабiнами за плечима i плоскими нiмецькими багнетами при боцi. Вони пiдiйшли до дiвчини з хусткою i стали. - Приймись! - сказав один з них, у кубанцi, на яку по-селезнячому закручувалася чорна чуприна. Вiн уперся колiньми в тачку, нiби йому не було бiльше дороги, i подивився на дiвчину дуже пильно спiдлоба. Дiвчина вхопилася за дишель i пiдтягла тачку ближче до магазину. Руки в не© тремтiли. Полiца© пройшли повз шевця й Климка, навiть не глянувши на них, i той, що в кубанцi, сказав другому; - Бачив, яка краля? Може, зараз вiзьмем? - А куди вона дiнеться? Встигнемо ще. Люди помiж тачками загомонiли: - Що то воно? - Полiца©, хiба не бачиш? - Так нашi чи нiмцi? - Турки! - Ха-ха... - Цсс... - Нова власть... - Новi прихвоснi, - сказав швець, i на нього заозиралися - однi з острахом, iншi - ховаючи посмiшки. - Щось вони затiвають, - сказав швець до Климка i кивнув головою. - Бач, скiльки ©х ононо висипало. Як гусей. Полiца©, чоловiк, може, сорок, вервечкою, на однаковiй вiдстанi один вiд одного швидко йшли понад обома парканами. - Ловитимуть когось... В рядах принишкли, i вiд цi╨© тишi, що настала враз, одрубом, на майданi зробилося моторошно-похмуро. Климко помiтив, що з базару через токовисько спершу поодинцi, далi невеликими гурточками почали вишевку-ватися люди. Вони йшли непоспiхом, нiби вже вiдбазарувалися, потiм швидше, швидше... I раптом бiля прилавкiв надривно, страшно серед тишi закричала жiнка: "Ай, що ж це ви робите! Пустiть мою дитину! Пустi-iть!" Все торжище разом схарапудилося, гойднулось - i люди побiгли, збиваючи одне одного, вириваючи з-по мiж плечей сво© клунки, вузли, торби... - А-а-а!... - злинуло над базаром, як багатоголосий стогiн. А помiж тими, що товпилися коло тачок, поповзло не знайоме Климковi слово: "Облава!.. Облава!.." Сiра людська хвиля з розпачливим криком накотилася на паркан. Вiн прогнувся, мов гумовий, затрiщав з краю в край i впав. Але на вулицi щiльно, майже один проз один, стояли нiмецькi мотоцикли i грузовики. Пролунало кiлька автоматних черг - видно було, що стрiляли вгору, - i натовп знову повернув на базарний майдан, розсипаючись у всi боки. В ньому густо синiли полiцайськi шинелi. - Молоденьких виловлюють, - сказав швець, примружено, гостро дивлячись туди, де вирувало людське стовписько. Вiн обернувся до дiвчини з хусткою: - Ти, дочко, йди сiдай коло мене. Та хустку оту заховай, бо цвiте на весь базар. Дiвчина, блiда, з величезними карими очима, в яких аж кричала безпорадна мука од страху, зiбгала хустку тремтячими пальцями i сховала ©© пiд полу жакетика. Вона сiла мiж Климком та шевцем, затулила обличчя руками i заплакала. - Цить, - суворо звелiв ©й швець. - Сиди собi й годi. Як щур у горах - тихенько. Посеред майдану з'юрмилися, тулячись одна до одно©, душ тридцять дiвчат i серед них один-однiсiнький, високий, на голову вищий за всiх, блiдолиций юнак. Звiдти було чути плачi. Полiца© з карабiнами напереваги оточили i повели бранцiв до ворiт. Слiдом за ними, голосячи, пiшло кiлька жiнок з вузликами i торбами за плечима i сивий, без картуза (картуз вiн тримав у руцi) дiдусь на дерев'янiй ступцi. Вiн махав нею швидко, i рукою з картузом у лад ходi сво©й вимахував, - певно, боячись вiдстати. - ...Та тут самi старi, ми вже дивилися, - почув Климко i впiзнав голос полiцая в кубанцi, ©х було тро╨. Вони наближалися, перемацуючи очима кожне обличчя в ряду тачкарiв. - Де ж це та пташка з квiточками? Казав, давай зразу брати, так нi. - Ну да, - заперечив йому другий, у синьому карту зi, вигнутому на нiмецький манер. - А вона б рейвах пiдняла. Тодi всi розбiглися б. Дiвчина тоненько заплакала i зашепотiла до шевця: - Спасiть мене, дядю, спасiть... - Тихо-тихо-тихо, - швидко сказав ©й швець. - Не бiйся... А Климко висмикнув з торби надiрвану плащ-палатку, розiпнув ©© в руках так, щоб затулити дiвчину, i став роздивлятися, бурмочучи заклопотано перше, що спало йому на думку: - Якби не надiрвана, то була б довша... Так надiрвана... - а в головi стукотiло: "Хоч би пройшли, хоч би пройшли!" - Хах! Ось де вона сховалась! Климко побачив над плащ-палаткою простягнену руку в чорному суконному рукавi. Та рука взяла дiвчину трьома пальцями за пiдборiддя i пiдштовхнула його вгору. Дiвчина пiдняла голову i дивилася на полiцая повнiсiнькими слiз карими очима. - Уююй... Вони плачуть!.. Чого, моя квiтко, хто тебе обидив, га? - Не руш дитини, - тихо, але владно сказав швець. - Ш-шо? - перепитав полiцай, скосивши на нього нахраписто-веселi сiрi очi. - Ш-шо ти промекав?! - Не руш дитини, кажу, - хрипко вимовив швець. - Ану встань! - випростався полiцай. Два iншi теж похмуро дивилися на шевця. - Вста-ать, кому сказано!!! - Нема╨ на що стать, - осмiхнувся швець. Вiн не дивився на полiцая, вiн дивився кудись повз його колiна. Полiцай коротко, прямо вдарив його п'ятiрнею в обличчя. Швець похитнувся назад, але не впав - устиг обiпертись на руки. Вiн притулив долоню до розсiчено© губи, а полiцай одкинув чоботом ковдру i вiдступився на крок, скрививши рота. Пiд шевцем був маленький дерев'яний вiзок на пiдшипникових колiщатах. Поруч лежали двi дерев'янi пiдпихачки - двi дощечки з обшитими шкiрою ручками. - Шмаркач, - незлостиво промовив з-пiд долонi швець, дивлячись, як i ранiше, мимо полiцая. - Я, щоб тобi тепленько жилося, ноги в шахтi зоставив, а ти мене за це - по зубах... Полiцай покашляв у стуленi докупи пальцi, потер ними губи, нiби поправляючи скривлений рот, i знову обернувся до дiвчини: - То тебе що - просить? - сказав крiзь зуби, вхопив ©© за руку i смикнув на себе. Дiвчина зойкнула (хустка випала з-пiд поли, розiслалася по землi) i звелася навколiшки. Климко випустив плащ-палатку, вчепився дiвчинi в другу руку i закричав: - Пустiть ©©! Це моя сестра! Сестра моя, чу╨те? Во на менi за матiр!! - Та облиш ти цих старцiв, Стьопа... - сказав третiй полiцай, позиркуючи на людей, якi покидали сво© тачки i пiдiйшли ближче. - Ходiмо. Без одно© Химки ярмарок буде. - Н-нух, - зло видихнув той, що в кубанцi. - Однак ти далеко не зайдеш. Чула?!. Полiца© пiшли через токовисько до порожнiх прилавкiв i скоро зникли за ворiтьми. - От бачиш - i минулося, - сказав до дiвчини швець, утираючи долонею закривавленi губи. Дiвчина стояла навколiшки й онiмiло дивилася в хустку, що розiслалася на землi. А Климко мiцно тримав ©© за руку побiлiлими пальцями, i кашляв, i тремтiв од кашлю. Котрась жiнка подала шевцевi хусточку втертися, але вiн сказав: - Спасибi, не треба. Нащо ж добро переводити. Язиком оближу - швидше заго©ться. Поспiвчувавши, тихо i злякано оглядаючись, жiнки помалу розiйшлися. Заскрипiли немазанi колеса на тачках, поспiвали сумно до ворiт: який там тепер базар. Дiвчина враз немов опритомнiла, вхопила шевця за руку, гладила ©© тонкими пальчиками i шепотiла, шепотiла плачучи: - Спасибi вам, дядечку, спасибi, рiдненький... Отак вони вас... через мене... Повiки не забуду... Спаси... Швець легенько вивiльнив руку. - Чого ж ти плачеш? Минулося - i цур йому, радiй, що минулося. Далеко тобi ще йти? - В Сумщину, дядечку... Я на шахтах була в Донбасi. А Тут вiйна... Тепер до мами добиваюся... - I доб'╨шся, - лагiдно хмурячи брови, сказав швець. - Чого ж. Тiльки накинь зараз на себе старе шмаття якесь або хусткою великою запнися, щоб нi лиця, нi очей не було видно. Та серединою мiста не ©дь, а глухими вуличками - i на шлях. А там людей багато, з ними веселiш буде. Я тебе на сво©й машинi проведу закавулками. - Швець усмiхнувся i поторкав долонями шарикопiдшипниковi колiщата. Дiвчина слухала його i швидко, по-дитячому кивала головою. Тодi обернулася до Климка i винувато, соромко подивилася на нього заплаканими очима. - Спасибi тобi, хлопчику... Я тебе зразу так i злякалася... Тобi, бува, не по дорозi зо мною, нi? - Менi назад, - сказав Климко, крiзь кашель. - У Донбас. - А то й справдi був би мо©м братиком... - Дiвчина жалiбно пiдняла брови. - У нас iз мамою нiкого бiльш нема╨. Жив би в нас... - Назад менi треба, - сказав Климко. Повз них тягла тачку якась жiнка у довгому синьому плащi i в калошах на босонiж. Швець озвався до не©: - Ти, молодице, хотiла балетки за сiль. То бери. - Та хотiла, - сказала жiнка i зупинилася з тачкою. - Ви ж бо просили борошенця хоч склянок п'ять. Нема, чоловiче, борошенця, не взяла. - Нiчого, якось обiйдуся вже. Давайте за сiль. Тут ось хлопчик, - швець кивнув на Климка, - земляк мiй, забився аж iз Донбасу. Двiстi кiлометрiв пройшов, щоб солi достати. А де ж ©© тут зараз найдеш? Жiнка швидко зиркнула на Климка. - Роздала ж бо я, хазя©не, сiль. Те просить, те: "Дай те, тiтонько, хоч у носовичок, хоч зо жменю". Жалко дивитися. Склянок, мо', з десяток осталося. "Десять склянок!" - подумав Климко i уявив купку солi, величеньку таку. I зашпортався мерщiй у кишенi, добуваючи грошi. - Дома в мене то ще ╨, та й багатенько. З Солi при везла два мiшечки, як вiйна почалася. А тут - осьо, тiльки на денцi... - Жiнка дiстала з тачки жовтий сировий клуночок. - Давайте, скiльки ╨, - сказав швець, - та вибирайте собi взувачку, яка на вас дивиться. - Тодi подумав i додав: - А може, хлопчик помiг би вам тачку додому правити, а ви йому дома вже солi досипали б iще, га? - Я вам, тiтонько, води наношу, дров нарубаю чи ще щось зроблю, що скажете. Чесне слово! - Климко похапцем розкрутив дротинку на кишенi i простяг жiнцi всi грошi, дивлячись на не© вгору хворими очима. Жiнка зажурено подивилася на нього: - Не треба менi грошей, хлопчику. Я тобi й так на сиплю з пiвпуда, а то й бiльше, скiльки донесеш. - I спитала в шевця з надi╨ю в очах: - Що ж воно оце далi буде, хазя©не? - А що буде, - одказав швець. - Ось вернуться нашi, пошию вам усiм трьом чобiтки на рипах, на скрипцi заграю чи на баянi... А ви менi пiснi хорошо© заспiва╨те або потанцю╨те. Я колись любив потанцювать! - I вiн посмiхнувся. - Отак i буде. А як же iнакше? I всi заусмiхалися теж, дивлячись на його веселi зморшки бiля очей i по всьому виду, i над похмуро порожнiм, усипаним смiттям майданом нiби прояснiло. А швець дiстав з-пiд свого вiзка старий речовий мiшок солдатський, поскладав у нього парами тапочки - тi, що зосталися, - ковдру, зав'язав тугенько i накинув лямки на плечi. - Що ж, рушаймо, одбазарувалися, - сказав вiн. - Ти, дiвчино, паняй за мною, я покажу, де тобi повернути. - Узяв у руки дерев'янi пiдпихачки, дужо обiперся ними об землю i перший, з мiшечком за плечима, покотив до ворiт. Усi рушили за ним. За ворiтьми швець сказав жiнцi: - Ви ж пiдмогнiть там хлопчинi. Як тебе хоч звати, земляче? Климко? Бувай, Климку, крiпися в дорозi, бо вона ж тобi неблизька. Бувай. - I помахав Климковi дощечкою-пiдпихачкою. Вiн, не оглядаючись, по©хав щербатим цегляним тротуаром по негустому опалому листю: тьох-тьох, тьох-тьох, - озивалися пiдшипниковi колiщата пiд його вiзком. А дiвчина згорблено, низько опустивши голову, тягла за ним свою тачку на дерев'яних колесах. - По©хали й ми, тiтонько, - сказав до жiнки Климко. - Разом веселiше буде, еге ж? - А ти бiдовенький, - завважила жiнка. - Бiдовенький же? - Не знаю, - знiяковiв Климко. Вiн узявся за холодну залiзну ручку в дишлi тiтчино© тачки i ще раз, востанн╨ подивився услiд шевцевi, що котив помалу мережаним тротуаром: iз тiнi в сонце, iз тiнi в сонце... I все глухiше було чути: тьох-тьох, тьох-тьох... РОЗДIЛ V ...Перше, що побачив Климко, коли розплющив очi, - велике, рiвно обведене око червоного сонця у вiкнi (воно свiтило, мов крiзь морок), i став пригадувати, де вiн. А пригадавши, спитав: - Тiтонько, тьотю Марино... Що воно - ранок чи вечiр? Де ви, тiтонько? - спитав так тихо, що ледве почув свiй голос. - Тут я, синок, осьо, - тiтка Марина схилилася над ним i поторкала теплими губами його чоло. - Слава богу! - зрадiла. - Охолонув лобик. А то ж горiв, як жарина. Ранок зараз, дiтки, сонечко тiльки що зiйшло. - Довго я спав, тьотю? - спитав Климко. - Не спав, а в гарячцi був. Без пам'ятi був трохи не три днi. Так тебе тiпало, бiдолагу, що аж пiдкидало на лiжку. Не знали вже, чим i вкривати. Застудився ти дуже... Климко поворухнувся пiд важкою вкривачкою i сказав: - Треба йти. Вiн хотiв пiдвестися, але нi спина, нi шия, нi руки не скорилися йому - тiльки в жар кинуло, i на лобi виступив пiт. - Лежи, лежи, - придержала його тiтка Марина. - Куди ж ти пiдеш отакий-о немiчний. Пiдчинишся трохи, тодi й пiдеш. Лежи, а я тобi молочка сходжу напитаю. Як ©сти схочеш, бери, ось я поклала на стiльцi, ©ж. Тiльки гляди ж не вставай. "Три днi!" - Климко вiдчував, що йому запекло в очах, як тодi, в балцi, де вiн дожував останнi крихти вiд Бочонкових сухарiв, i заплющився. Три днi... Це ж половину дороги пройшов би вже. А мо', й бiльше нiж половину, бо назад, iз сiллю, iшов би швидше. Та й нiг уже не треба було б сiдати грiть. Вiн iшов би так, як тодi, коли вони з тiткою вихопилися за Слов'янськ i Климко побачив i впiзнав далеко в полi той курiнь, у якому ночував минуло© ночi, а ще далi - станцiю i чепурний виселок, де вiн сидiв пiд парканом та ждав, що горобцi зiб'ють йому двiйко червивих яблук. Отже, вiн вертався додому! - А нам з вами, тьотю, ще й по дорозi! - сказав тодi Климко i став тягти так завзято i так легко й широко