Григiр Тютюнник. Син при©хав
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
На початку серпня, коли в Ковбишi, велике село по обидва боки вузенько©
рiчки в очеретi та верболозах, з'©жджаються до батькiв усi колишнi
ковбишiвцi, що отам по вiйнi подалися з дому шукати постiйного заробiтку i
щонедiльного вихiдного, коли по дворах тiльки й чути: "Папа, а как зараз
навпростець дiйти до лавки?", а батько, намагаючись у всьому догодити
дiтям, одказу╨: "Та как? Отако грядками i йди. А там - низом. Хiба ти
забув?"; або: "Мамо, як у вас нащот стiрального порошка? Н╨т? Дак я пришлю
по при©зду" i т. п.-отож на початку серпня, сонячного суботнього
передобiддя, при©хали гостi й до Никифора Дзякупа та Параски Дзякунки: син
Павло, рудий, витрiшкатий, уже з пузцем i в капроновому капелюсi у дрiбних
дiрочках, невiстка Рита, товстенька, як куховарка, балакуча й догiдлива
(про таких кажуть: "Тiльки в хату -вже й своя"), та одинадцятимiсячний
онук Борко, такий собi некрикливий витрiшкатенький опецьок з рiденьким,
рудим, як у батька, чубчиком.
- Таж викапаний татусь! - щасливо цокотiла Дзякунка, обцiловуючи
внука.- Дивися, Никифоре, i нiздрiчки такi, як у Павлушi малого були, й
гузенце важкеньке...Вона також була руда, син Павло удався в не©, а онук -
у Павла, того й радiла. А навтiшавшись Борком, заходилася цiлувати
невiстку та дякувати ©й, що отак догодила, що такого онука гарного
"привела".
При©хав Павло не по©здом i не автобусом, як багато iнших колишнiх
ковбишiвцiв, а власним "Москвичем" тютюнового кольору. "Москвич" був
новий, i все в нього блищало: фарба, скло, нiкельованi буфери, циферблати
на приладах...
Сидiння було заслано двома вовняними килимами, а задн╨ та боковi стекла
завiшено репсовими фiранками. Все те Павло придбав заздалегiдь, ще тодi,
як для машини його майбутньо© тiльки-но одливалися десь на заводах першi
деталi.
Через "Москвича" Павло й не одружувався так довго, хоч мав уже за
тридцять. Спершу думав: брати дружину на сто п'ятдесят карбованцiв у
мiсяць, та ще живучи в гуртожитку, не годиться. Коли ж дали йому за стаж
та мовчазну працьовитiсть кiмнату в новому будинку й перевели iз слюсарiв
у майстри, розмiрковував так: наскладаю грошей на машину i все, що до не©
треба - килими, фiранки, брезент i металевi канiстри пiд бензин та
мастило, тодi вже й жiнку шукатиму, бо як одружишся зараз, то машини вже
не купиш, ляснуть грошi на меблi, одяг та всякi дрiбницi, що придумаються
жiнцi, бо жiнки всi такi.
Навiть у вiдпустку до батькiв не ©здив три останнi роки. Адже, щоб
©хати, крути не крути, а пiвтори-двi сотнi викинеш: дорога, гостинцi,
новий костюм... Не заявишся ж у приношеному! То брав вiдпускнi, клав на
книжку i знову працював.
Тепер Павло мав усе: квартиру, жiнку, машину, сина, двiстi карбованцiв
заробiтку разом з премi╨ю - i почував себе так, як йому й хотiлося:
спокiйно, впевнено i незалежно.
"Москвича" у двiр батьковi одразу не завiв, а лишив коло ворiт, тiльки
стекла позапинав брезентовими фартушками, спецiально для цього й пошитими,
та колеса понакривав обрiзками, що зосталися од тих фартушкiв, аби не
пеклися на сонцi.
- Ти, Павле, отуди пiд грушу поставив би його, в холодок,- радив старий
Дзякун i любовно та обережно обторкував "Москвича" долонею.
- Нiчого, хай тут посто©ть, щоб пiд рукою був,- поважно одказав Павло.
Батько зрозумiв його й замовк, тiльки прикахикував значно та
погладжував великим пальцем вуса, то лiвий, то правий, та усмiхався тонко:
правильно, хай люди бачать, через вигiн з усiх бокiв видно.
Доки в хатi варилося й смажилося, чоловiки час вiд часу виходили з
двору до машини, походжали навколо не© повiльно i врочисто або й так собi
стояли, як два лелеки бiля гнiзда з лелеченятами.
- Та й скiльки ж людей пiд тво©м руководительством? - питався сина
Никифор.
- Уся змiна. Двадцять сiм чоловiк.
- О-о! - пiдкидаючи брови вгору, казав Дзякун.- Багатенько. Ти ж дивись
там з ними ладь, бо люди - це таке: не догодиш - з'©дять.
- Про це будьте вв╨ренi. Я ще в полковiй школi навчився з ними, як був
помкомвзводом по стройовiй пiдготовцi. Теж тридцять душ було. I всi
слухали... У мене так: робиш - роби. А не послухав раз, удруге - подавай
заяву. Або на такi наряди посаджу, що в получку тiльки розпишеться.
- А то ж як! - охоче погодився з сином Никифор.- Робиш - роби. А нi -
то дивись...
I засмiявся дрiбненько.
Мимо машини та батька з сином у нових капелюхах з дiрочками (Павло
привiз такий самий капелюх i старому) проходили люди, здоровкалися
шанобливо, на що Павло одказував, дивлячись понад ©хнiми головами на
рiчку: "С-с-т╨!"
Дехто й зупинявся, вiтав гостя з при©здом, Никифора з гостями,
розпитував, де та ким Павло працю╨, якi грошi заробля╨ тощо, а на
припослiдок обходив машину, зазирав до кабiни крiзь щiлини мiж фiранками й
цiкавився, скiльки "це добро" кошту╨.
- Ану ж, Павлушо, скажи! - торкаючи вуса великим пальцем та веселiючи
очима, воркотав Никифор i напружувався весь, аж старечi його м'язи
твердiшали, а пiд ложечкою лоскотало.
- Всi грошi,- з холодною посмiшкою, що й не схожа була на посмiшку,
казав Павло i дивився сво©ми малорухомими риб'ячими очима поверх цiкавого
дядька.
Зодягнений вiн був у новiсiнький костюм приблизно такого ж кольору, як
i "Москвич", взутий у новiсiнькi жовтi черевики на товстiй пiдошвi, а
тугу, в рудих латочках шию мiцно стискав комiр нейлоново© сорочки без
краватки: Павло не любив краваток. Коли вiн говорив з дядьками, то тримав
руки складеними на грудях i повiльно та незалежно розгойдувався, стаючи то
на носки, то на пiдбори нових сво©х черевикiв, причому розпiрка на пiджацi
ззаду то сходилася, то розходилася.
Тим часом у хатi не вгавала балачка.
- Павлушу на роботi цiнують,- розказувала Рита, пiдмiтаючи долiвку
мокрим вiником.- Премiя щомiсяця йде, двi грамоти одержав...
- Та вiн у нас такий, що i зробить, i змовчить, як треба, i таршого
послуха╨,озвалася од печi Дзякунка.- Iзмалечку такий.
- В квартирi в нас,- вела далi Рита,- все ╨: гарнiтур житомирський,
холодильник "Донбас", телевiзор "Огонек", стiральпа машина "Нiстра",
пилосос... "Буран", правда, бо "Ракет" саме в магазинах не було. Грошей
вистача╨ й на щодень, i на книжку Павлуша в зарплату кладе щомiсяця. А
бува╨, в суботу й недiлю проскоче в Ростов чи Ворошиловград - все одно ж
робити нiчого, то, дивись, десятку-двi пiдробив. Треба ж машину окупити.
Та й на бензин...
- А чого ж,-радiла Дзякупка.-I людям услуже, й копiйку заробить. Воно
так: копiйка до копiйки - та вже й руб! ╞ж, Борисику, ©ж, мiй ласунчику,
гам,- пiжпо сокотiла до онука, що стояв бiля лави, брав жменею крижалки
смажено© картоплi, розкладенi рядочком на газетi, аби швидше холонули, i
мовчки, зосереджено спроваджував у рот. Коли рядочок кiнчався, Борко
обертався до баби, наставивши на не© малорухомi батьковi очi, й казав:
- С╨ копи.
Дзякунка вихоплювала зi сковороди, що шкварчала на жаровi пiд
челюстями, пiдрум'яненi кружальця i, перекидаючи з долонi на долоню, бiжка
несла онуковi.
- Зараз не можна гамочки, моя крихто,- розкладала картоплю в рядочок i
студила на не©.- Жижа! А як вичахне, тодi гам.
I питалася в невiстки:
-Де ж ви його, доцю, хрестили, онучка мого сахарненького? ╙ у вас там
церква поблизу?
- Нiде не хрестили,- одказала Рита.- Кумiв назвали, так, шуткома -
Павлушиного начальника цеху i його жiнку, а не хрестили.
Дзякунка аж у поли вдарила.
- О бо-оже, то це вiн у вас так нехрещений i живе?
- Так i живо,- знiяковiла Рита.- А що ж тут такого?
- Е, дочко, так не можна. Не годиться, щоб воно нехристом росло. Не
цуценя ж, а людина. Нi, нi. Завтра дасть бог недiлю, подамося в Опiшн╨ або
Покрiвське й похрестимо. Будь-що. Бо яке ж воно...
- Та я й не проти,- повагавшись, мовила Рита.-Тiльки Павлушi не кажiть,
того що йому не можна...
- Ну, як не можна, то й не можна,- перейшла на шепiт Дзякунка.-
Антобузом з'©здимо, не яка далечiнь. Ми швиденько. А скажемо - на базар.
...Обiдали довго й з горiлкою: Павло внiс iз багажника старанно
закутушкану пляшку "Росiйсько©", сам розлив усiм порiвну, сам i тост
виголосив:
- _Ну,_ за встр╨чу. За знайомство з невiсткою та онуком.
- I щоб усе було харашо,- вставила Дзякунка.
- Всьо в наших руках,- сказав Павло.
- _Як умi╨ш жити, то все харашо й буде,- багатозначно вирiк Дзякун.
- За здоров'я наших батькiв,- i мо©х, i тво©х, Павлушо,-сказала Рита i
почаркувалася з свекром та свекрухою.
Випили i взялися до ©жi: смажено© картоплi з малосольними огiрками,
холодного курячого борщу на вершковi та жовтках, пухких пирогiв з усякою
начинкою та сметани. Тiльки Борко вже не ©в, а мовчки лiз дiдовi на
колiна, торкав його за вуса й зосереджено сопiв. Дзякун розчулився,
легенько надавив недавно вставленими зубами рожевий онуковий палець, а
невiстцi сказав повчально:
- Тепер, дочко, тво© батьки - i Павлушинi батьки, а Павлушинi - i тво©.
- Так оце кортить сватiв побачити хоч одним оком,- медовим голоском
мовила Дзякунка. Вона вже й сп'янiла i ледь не обмовилася була про
завтрашнi хрестини, та вчасно схаменулася.- А тут же й недалеко. Скiльки,
старий, од нас до Шишак?
- Навпростець верстов сiмдесят буде,- прикинув Никифор.
- А я от скiльки не наблюдаю життя,- повiльно й таким тоном, що
примушу╨ слухати, сказав Павло,- то зробив вивод, що жiнчиним i
чоловiковим батькам бачитися не треба. Тi не понаравляться тим, тi - тим,
слово за слово... Тi нашепчуть дочцi, тi - сиповi. I пiшло: лайки,
ссори...
Никифор аж прикахикнув удоволено: ай розумний, шеймин хлопець! Справдi,
хто б це гнав новiсiньку машину грунтовою дорогою до Шишак i назад! Що
вона - на дурину досталася? А свати, як схотять породичатися зблизька, то
при©дуть i автобусом.
По обiдi Павло урочисто одiмкнув чемодани й роздав подарунки: матерi
чорну лискучу плюшку, так круто посипану нафталiном, що в хатi одразу
запахло промтоварною крамницею, глибокi калошi на червонiй пiдкладцi, а
батьковi костюм, сiрий у сосонку,- за шiстнадцять карбованцiв i сорок двi
копiйки. Рита подарувала свекровi зелену нейлонову сорочку з твердим, нiби
луб'яним комiром, а свекрусi в'язану кофту й донську пухову хустку - все
дороге й гарне, придбане за двi виховательськi зарплати.
Никифор тут же все й надiв: хай дивляться люди, що дiти привезли. А
Дзякунка поховала сво╨ добро в скриню, шкодуючи, що не може й вона, як
чоловiк, прибратися в нове - не сезон.
Потiм Рита приколихала Борка, взяла сапку й пiшла на грядки, хоч ©©
вiдмовляли, а Павло завiв машину пiд грушу, перевдягнувся i пiшов у
повiтку спочивати на пахучому цьогорiчному сiновi.
Коли до повiтки навшпиньки увiйшов Никифор, щоб подивитися, чи добре
синовi лежиться та чи не тягне йому в якусь щiлину, Павло спитав у нього
крiзь дрiмоту:
- А риба, тату, в нашiй рiчцi е?
- ╙, синок. Щучки, карасi, лини... Раки трапляються, ну мало. Як хочеш,
то я вiзьму завтра кiмлi в Семена Портнiвського, та й пiдеш з кимось iз
хлопцiв повтiша╨шся.
- Я й сам пiймаю. Аби кiмля добра, не драна.
- I то таке,- погодився Никифор, мiркуючи сам собi, що й тут правда на
синовому боцi: сам що пiймав, те й тво╨, а вдвох, то на двох i дiлити
треба.
В хатi Дзякунка поквапливим шепотом оповiла чоловiкова що онук ©хнiй не
хрещений, що завтра вони з Ритою - тiльки щоб Павлуша, боже сохрани, не
довiдався, бо йому не можна,- подадуться в Опiшн╨ або в Покрiвське просто
додому до батюшки i що Рита на це пристала.
- Отаку жiнку Павлуша знайшов,- аж похлиналася радiсним шепотом
Дзякунка.- Що розумна, що культурна, а що ще й проста!
- Павлушко наш нi в чому не прошибе,- гордовито мовив Никифор.- В нього
й по роботi порядок, i дома, i в машинi. Бачила, як там усе заслано та
блищить? О-о-о!
I радiли, обо╨: Дзякунка вголос дякувала богу до iкони, а Дзякун
повiльно розгладжував вуса великим пальцем.
Тодi домовилися, що покличуть на завтра Дзякунчину сестру-одиначку, щоб
витопила й приготувала все до гулянки - нiби просто так, заради при©зду
гостей - i що Никифор допоможе ©й поратися. А ще порiшили, кого кликати:
тiльки сво©х, родичiв. I перерахували всiх по пальцях. Набралося чимало,
душ п'ятнадцять, то п'ятьох, iз Забродiвського хутора, одкинули: почують
од когось - пообижаються та й забудуть, а не прочують - ще краще.
Кiнчили раду тим, що Дзякун сказав:
- Купиш в Опiшньому мняса. Спечемо каклст до картоплi штук сорок. Я
колись, як був у городi, ©в у чайнiй, так добрi.
Никифор одрахував iз свого гаманця десять карбованцiв од пенсi© i подав
жiнцi.
- А чи зумi╨мо ж? -_ стурбувалася Параска.
- Чом не зумi╨мо,- одказав Никифор.- Я позичу в директоршi машинку та
м'ясо скручу, а ви з Ритою полiпите, як вернетесь. Не велика мудрацiя.
Потоптався по хатi й рушив до дверей.
- Пiду подивлюся, як там машина.
Другого дня, як сонце тiльки-но стало над опiшняпськими крутоярами,
Дзякунка й Рита з Борком на руках, святково вдягненi й схвильованi сво╨ю
та╨мницею, вже були на базарi. Скупилися швидко. I Дзякунка мiж дiлом
розпитала у базарових опiшнян, де краще охрестити дитину, - тут а чи в
Покрiвському. Баби наввипередки радили ©хати ©© Покрiвське: там батюшка
молодий, ма╨ добрий бас i молитву чита╨ всю. А тутешнiй уже такий шкарбун,
що тiльки крекче та кашля╨ i нi читати не бачить, нi по пам'ятi не вчеше -
забува╨.
Покрiвського попа застали вдома. Дiн стояв на ганку в хромових
офiцерських чоботях та новiй, либонь, недiльнiй рясi, сипав курям пшеницю
з коряка i рокотав басом:
- Цiпоньки-цiпоньки, путь-путь-путь...
Забачивши прихожан, вiн анiтрохи не знiтився, кивнув привiтно i посипав
курям доти, доки не кiнчилося зерно. Тодi однiс коряк у веранду,
повернувся й сказав:
- Проходьте до господи.
Батюшка був i справдi молодий, гарний з лиця, добре виголеного побiля
жовтувато©, з полиском, борiдки, ще й духами мiцно пах. Останн╨ Дзякунцi
не сподобалося. "Надушився, як парубок",- подумала.
У свiтлицi, завiшанiй образами - в рушниках i без них, стояла
пiвсутiнь, бо вiконницi од сонячного боку було зачинено, на покуттi тихо
горiла лампадка, i пахло пирогами з капустою.
Рита з Борком, що посапував увi снi, стала на порозi, тихо
поздоровкалась i втупила очi в пiдлогу, а Дзякунка познамувалася до
батюшки i перехрестилася до iкон, що ледь жеврiли в свiтлi лампадки. Тодi
сказала:
- Хлопчика, святий отче, привезли охрестити. То не вiдмовте, бо здалеку
ми.
- Кума? - спитав пiп, глянувши на Риту.
- Невiстка, батюшка. А то - внук, Борко.
- Угу. Хреститься вмi╨те? - поцiкавився батюшка в Рити.- Нi? - Зiтхнув
не тяжко i не сумно, а як людина, якiй це не в новину, увiмкнув електричну
плитку й поставив па не© велику луджену миску з водою. Потiм пiдiйшов до
Рити, заглянув в обличчя Борковi й сказав лагiдно: - Спить младепсць? Хай
поспить, поки вода нагрi╨ться. А хреститься, жiнко, так: склада╨те
тросперстя, кладете його па чоло, потiм на живiт, па право й лiве плече.
Спробуйте.- I ледь посмiхнувся.
Рiiта звела руку, що стала раптом важкою, i перехрестилася.
- Оттак,- вдоволено прогув отець.- Просто i красиво. Звича© предкiв
сво©х треба знати.- I звернувся вже до Дзякунки: - Хто ж буде младенця
держати? Вам, ви ж зна╨те, не можна. Матерi - теж.
- А як матушку попросить? Може б, вона... Бо ми ж у такий свiт
забилися... Уважте вже, святий отче,- заблагала Дзякунка.
- Гаразд,- погодився отець. Попробував пальцем воду, зняв миску й
поставив ©© па стiлець, ближче до покуття.- Крижмо ╨? - спитав, iдучи до
дверей, що вели, мабуть, на кухню, де побрязкував посуд.
- ╙, отче, е,- поквапливо одказала Дзякунка й вийняла з кошика сувiйчик
ситцю.
Незабаром батюшка повернувся й зодяг ╨пiтрахиль, що тьмяно сiяла
срiблом та золотом, i в свiтлицi стало ще урочистiше. Потiм увiйшла
матушка у всьому темному, привiталася тихо, взяла з рук у Рити Борка i
посмiхнулася ©м ласкаво.
Батюшка правив по пам'ятi й швидко, як би добрий тесля тесав. Бас його
приглушено рокотав до iкон i то гучнiшав, то спадав до проникливого
шепоту; час вiд часу вiн хрестився тричi, пружно та замашно (тодi
хрестилася й матушка) i вклонявся iконам - самою головою, як розбалуваний
увагою публiки актор.
Борко, голенький, загорнутий лише в ситець - крижмо, вп'явся опуклими
оченятами в лампадку, посмiхався i вказував на не© пальцем.
Та ось батюшка вмовк, узяв зi столика ножицi й вистрггг у Борковому
чубчиковi хрестик, промовляючи: "Во iм'я отця, i сина, i святаго духа".
Тодi вмiсив пучку рудого волосся у вiск i вкинув у миску з водою. Матушка
розгорнула Борка, подала голенького на руки батюшцi, i вiн умочив його
ноженятами в воду - раз, вдруге i втрет╨, примовляючи через паузи: "Во
iм'я отця... i сина... i святаго духа. Амiнь",
Рита почувалася немовби в напiвснi, немовби в тому, що вiдбувалося
зараз, замкнувся весь свiт i не було надворi нi сонця, нi попових курей,
нi накочено©, аж блискучо© дороги степово© вiд Опiшнього сюди.
- Дар божий,- м'яко пробасив батюшка i чимось намастив Борковi лобик,
нiжки, рученята. В свiтлицi запахло оливою.
- Отрека╨тесь лi от дiявола? - спитав пiп.
- Отрекаюсь,- прошепотiла матушка.
- Дуньте i плюньте.
Матушка тричi легенько дмухнула i тричi легенько сплюнула. I коли отець
проспiвав: "╙лiце во Криста крестiтеся i вл╨костеся",- вiддала Борка Ритi
й сказала:
- Можна вдягати. А крижмо вiзьмiть собi... Далеко вам ©хати? Нiчого,
скоро буде автобус,-поторкала тонким пальчиком Боркiв нiс, усмiхнулася й,
кивнувши свекрусi та невiстцi, вийшла.
- Скiльки ж з нас? - шепотом спитала Дзякунка.
- Як з усiх,- зiтхнув батюшка.- П'ять. А якщо дитину держить матушка -
десять.
Дзякунка дiстала з-за пазухи бiлий вузлик, розв`язала його зубами й
подала поповi теплу десятку.
"Ач, яку грiнку вбив за пiвчаса",- подумала неприязно i попросила
смиренно:
- На часточку, батюшка, запишете Микиту, Марфу
i новопреставленого Мефодiя.
- Гаразд,- пообiцяв молодик, навiть не пробуючи запам'ятати iмена
усопших.
Коли опинилися за ворiтьми, Рита сказала, ледь примруживши гарненькi
очi:
- Такий красивий та привiтний...
Дзякунка помiтила той дiвоцький прижмур i мовила сердито:
- Еге ж, за десятку можна i в янгола обернутися, лодiм виденько до
антобуза, бо пече так, що ще й мнясо пропахне, то будуть нам хрестини.
I вперше подумала про невiстку погано:
"Ба, як швидко придивилася. Для тако© треба добру вуздечку..."
Павло прокинувся рано i, доки батько сходив по кiмлю, встиг уже
спорядити вдягачку на рибу: знайшов у повiтцi стару батькову сорочку,
драну на лiктях, полатанi, батьковi ж таки, штани, що не сходилися йому в
поясi, то доточив петельку з мотузочка, та шкарубкi чоботи з вiдстрялими
пiдошвами - хоч i тектимуть, зате ноги не попробива╨ на корчах i
очеретянiй стернi.
Так у дрантi й до рiчки надумав був iти, але батько розрадив:
- Нi, синок,- сказав,- куди ж воно... Це як селяниновi, то i в такому
личило б вигiн перескочити. А тобi, при тво©й должностi, при сво©й машинi,
костюм он який - i таке дрантя... Ти краще бери кiмлю, а я це
обмундирування пронесу пiд полою. Торбу злагодив?
Павло показав чималу брезентову шаньку, пошиту разом з фартушками на
стекла - воду в радiатор заливати.
I рушили: попереду Павло в новому костюмi, черевиках та брилi, позаду
Никифор з торбою, дрантям та чобiтьми пiд полою.
- Якби сонечко вгрiло,- гомонiв Дзякун,- i вода потеплiшала б, i риба
стала пiд берег, бо зараз вона гуля╨.
- Я й гулящу пiймаю,- сказав Павло.
Коло рiчки вiн перебрався в лахмiття i зразу став нiяким не майстром
заводським i не поважним гостем, а звичайнiсiньким собi ковбишiвським
дядьком, що прийшов помогти бабам мочити коноплi - так попростiшав ураз i
навiть ре-готнув, оглянувши себе. А Никифоровi аж прикро стало вiд того
синового вигляду: наче перекинувся Павло iз пана в попихачi...
"Аби хоч не побачив хто",- подумав та й порадив синовi:
- Ти отамо помiж хвойлiвськими очеретами бовтайся. Там линки ╨ i з
берега не видно, хто воно та що. А я перегодом прийду з одежею.
I поспiшив помагати жiнчинiй сестрi поратися коло печi, бо знав, що в
не© до цього кебети не лишньо©. Хiба не вивернула колись на рiздво
чавуняку холодцю. Тодi виправдовувалася, жалiбно й гугняво: "Як воньо ж бо
тут пече, а там тече, а тут тобi рьогач спав!" Никифор аж сплюнув сердито
од то© згадки i майже пiдтюпцем подався додому.
Павло вбрiв у воду, шахнув одразу по груди, ахнув i заiржав - така вона
була холодна. "Погано, що штани не застiбаються. Треба було б свiй
комбiнезон вдягти,покаявся.- Так новiсiнький же ще..."
За першою заставкою попалася в кiмлю щука, золена й прудка. Павло
кiлька разiв хапав ©©, та все невдало, щука випорскувала з пальцiв, доки
не шубовснула у воду.
- От тобi вже нема однi╨©-сердито буркнув Павло.- Так наловиш, роззяво!
А тут па додачу в паху так жальнуло, мов старою кропивою, що аж присiв
i процiдив крiзь зуби: "I-i-iх! Треба було таки надiти комбiнезон, хай вiн
пропаде!"
Заставив iще раз i довго грузився в муляцi поперед кiмлi, тримаючи ©©
одною рукою, а другого ширяв у воду, як бовтом, та приказував: "Iди,
iди... Виллазь!" Тодi рвучко витяг снасть - порожньо, сама ряска, суво©
куширу, очо ретянi дудки та равлики. Сонце свiтило просто в кiмлю, i все
те зелене добро з водяного царства слiпило очi колючими кришталевими
промiнцями. Павло став поволi перегрiбати п'ятiрнею кушир i раптом:
ляп-ляп - карась, широкий, у долоню, i червоний, мов з мiдi. Не
роздивляючись, спровадив у брезентову торбу, що вже намокла i торохтiла.
Далi вiн уже не чув, кусало його чи нi, а тихо крався помiж лататтям,
розсовуючи його грудьми, нечутне занурював кiмлю i товк ногами та веслом,
по-хлоп'ячому приказував: "А дзiнь-дзiнь, щучка... Дзiнь-дзiнь-дзiнь!"
Коли пiймав другу щуку i вкинув у торбу, подумав: "Оце було б двi".
А як попалася й третя, аж уголос сказав:
- А це було б уже три!
Iнколи ставав перепочити i слухав, як позаду нього сичать, влягаючись
на сво╨ мiсце, кушир та латаття, як сонечко грiс сухi плечi, а вода пiд
берегом уже пе студить груди, облiпленi сорочкою, а зогрiва╨, нiжить
м'яко, що отак би й заснув у ©© теплих обiймах... У незболочених
закапелках при самому березi вода стояла така прозора, що видно було дно:
тонкорунну зелену травицю, верболозове гiлля, облiплене важкими зеленими
кiм'яхами бодяги, та муляву рибку дрiбненьку, що стояла косячками проти
тихо©, ледь помiтно© течi©.
Неподалiк на чистоводдi, лишаючи за собою два тонкi водянi вуса, плив
вуж. Поволi похолонуло в грудях, але вiн згадав, що вужi не кусаються, що
в дитинствi навiть носив ©х, тi холоднi, гнучкi веретена, за пазухою, то
тiльки лоскотпо було - i заспоко©вся. Од першо© то© згадки про дитинство
прокинулася й друга, третя... Як голяка ловив старим кошиком без дужок
в'юнiв та бобурцiв; як мало пе щодня, влiтку i взимку, продирався в лузi
крiзь гущавину з сокирчиною за паском, i кожен пень був йому не просто
пнем; а щасливою знахiдкою, купкою дров; як пас череду отуто на
прирiчкових низах та пiк у кiзячковому жару степову картоплю, таку
пiскувату, що й хлiба до не© пе треба; як ходив мiсячними вечорами зi
сво©ми однокашниками молоденькою сивою сосною посеред села - "парубкував",
а що дiвчата-пiдлiтки охочiше горнулися до старших, то зробили бубну,
доп'яли десь стареньку балалайку i зманювали ©х тим нехитрим оркестром до
себе, хоча й цiлуватися що не тямили, а тiльки гогошились: торохтiли в
бубну, тюгукали та свистiли в чотири пальцi...
Потiм його виряджали у ФЗУ, i дiвчатка спiвали йому пiд бубну з
балалайкою прощально© пiснi:
Последний нынишний денечек Гуляю с вами я, друззя...
I Настя Кушнiрiвська спiвала, вимовляючи не "друззя", а "друздя". А як
ручкалися на прощання, чого нiколи ранiше не робили, i розходилися, Настя
вбгала йому в долоню напахчену дешевими духами хусточку з двома лiтерами,
вишитими зеленою ниткою: Н+П. Любила ж, видно... А вiн, замiсть обняти,
пригорнути дiвчину, бувало, перечiпав ©©, нiби ненароком, або штовхав
зненацька на соснину й реготiв пришелепкувато. Да... Бачив ©©, як при©здив
три роки тому до батька. За офiцера вийшла. Гарна зробилася, товстенька,
щоки цвiтуть... Ну, та й вiн не прогадав. Рита жiнка добра, хоч i
погулювала колись, чув од хлопцiв по роботi. Зате зараз нi-нi. Воно й
краще, як замолоду покрутить, замужем смирнiша буде...
- Еге, чого ж це я стою,- сказав сам собi.- Там першу щуку прогавив,
тепер - розмечтався. Уже б досi десяткiв зо два пiймав.
I заходився ловити: то мовчки, зосереджено, то з радiсними вигуками, як
траплялася добра рибина, то з пiснею на одне слово: "Тру-ру-ру,
тру-ру-ру..."
В полудень прийшов Никифор з костюмом, черевиками та брилем. Аж тодi
Павло вибрiв на берег i, почуваючи млосну дрiж у ногах, помився та
перевдягся.
- Чималенько накишкав,- сказав Никифор, виважуючи торбу. А сам подумав:
"За що не вiзьметься, бiсiв хлопець, все в нього до ладу получа╨цця! "
Назад iшли помалу, бо Павло таки добряче натрудив ноги, ледве
переставляв ©х i вже вкотре шкодував: "Якби ота перша не втекла, якраз
нормально було б. П'ятнадцять штук. А так тiльки чотирнадцять".
I та перша - п'ятнадцята - щука здавалася йому зараз найбiльшою...
- Якщо вже кликати когось iз чужих, то нужних людей, пол╨зних, - сказав
Павло, дiзнавшись про гулянку - Голову колгоспу чи ще когось, хто вам
пригодиться.
- А що голова,- обережно заперечив Дзякун.- Поки на роботу ходили, поти
й голова - голова. А зараз йому до нас дiла нема╨, нам до нього. Пшеницю в
механiзаторiв купу╨мо, пенцiя по закону йде. Хiба Митра Лободу гукнуть,
лiсника. То такий чоловiк, що без нього не обернешся: дров треба - до
Митра, сiна коровi на зиму - до Митра, коней грядку виорати чи торфу
привезти - знову ж таки до Митра.
Так i порiшили: кликати лiсника та ще директора школи з директоршею.
Останнiх Павло забажав. Як-не-як - люди вони культурнi, шанованi в селi,
до того ж якби не директор, бути б Павловi й досi слюсарем. То ж бо
директор тяг його до сьомого класу, можна сказати, за вуха: просив,
умовляв, примушував - i таки вивiв у люди. Адже перше, що в Павла спитали,
коли висували в майстри - яка освiта. Сiм класiв. Не п'ять i не шiсть, а
сiм! Може, це й виручило, бо кандидатур на бригадирство було аж _три._
I ще домовилися: родичi посходяться й самi, а _Митра _Лободу та
директора з директоршею слiд привезти машиною. Це раз. Друге: родичi, як
люди сво©, питимуть i самогонку, а чужим треба взяти лавочно©, бо -
невдобно. Митро, правда, такий, що й гарячу смолу питиме, а директора й
директоршу треба пригостити по-культурному...
Надвечiр стали сходитися гостi, ближнi й дальнi дзякунiвськi родичi -
брати, сестри, племiнники й племiнницi, навiть один онук, сержант
понадстроково© служби. Жiноцтво, перецiлувавшись, мерщiй розв'язувало
вузлики й обдаровувало Борка гостинцями, якi вiн мовчки на вибiр по©дав, з
усiх бокiв обдивлялося Риту, нову свою родичку, i, вдоволене, заходилося
допомагати поратися коло риби, печi та столiв. Чоловiки ж повсiдалися пiд
грушею бiля "Москвича", закурили i завели свою балачку: розпитували у
Павла про тi кра©, де вiн живе, про те, чи й досi ╨ в Ростовi вурки, про
роботу, "квартирю" i знов-таки про заробiтки. I за всiм цим у кожного
ча©лося найголовнiше питання: де можна взяти такi грошi, щоб купити
машину? Однак про це мовчали, вважаючи, що то "не вашого ума дiло". Тiльки
сержант-надстроковик нi про що Павла не розпитував, а сам, улучивши
мовчанку, поривався розповiдати i починав здалеку: "А вот в нашiй частi,
де я служу..." Вiн щойно при©хав у вiдпуску i тепер з нетерпiнням ждав,
коли вона закiнчиться: адже в частинi його вже, мабуть, оформили на нове,
незвичне й красиве звання - прапорщик! Одначе сержанта слухали не так
уважно, як Павла - кожен служив свого часу,- i часто перебивали.
Коли сонце торкнулося очеретiв понад рiчкою, Павло розчохлив машину й
по©хав за почесними гостями, мiркуючи по дорозi, як бути: забрати
директора з директоршею i Лободу разом чи привезти ©х окремо. I що взяти -
коньяку та шампанського чи горiлки та вина. Так, вагаючись, i до крамницi
увiйшов.
У крамницi було велелюдно, як i всякого недiльного дня: чоловiки брали
по маленькiй i йшли в берег посидiти, жiнки розкошелювалися на "концерви"
з риби та чорне якесь повидло, дiтвора товпилася за цукерками.
Павло привiтався до всiх сво©м "С-с-т╨!" i, вiдчуваючи, що усi на нього
дивляться, сказав до продавщицi несподiвано для себе самого:
- Двi коньяку, двi -шампанського.
I виклав на прилавок аж чотири десятки, хоч треба було три.
Коли виходив з пляшками, почув за спиною нетерплячий шепiт, вiд якого
при╨мно замло©ло в грудях:
- Хто ж то воно?
- Та Павло Дзякунiв, хiба не впiзнали?
- Ти ди', _яким козирем став.
- Видно ж, i грошви!..
Директор школи Iван Лукич, а по-ковбишiвськи просто Лукич, зустрiв
Павла надворi з помийною цеберкою в руках -_ поросятi виносив,- розчулився
вкрай, забiдкався, що не може в такому виглядi обняти дорогого гостя.
Лукич був людиною м'яко©, навiть нiжно© вдачi, понад усе любив дiяльнiсть
i мав у селi безлiч обов'язкiв: директорував, читав лекцi© на фермах та
польовому станi, збирав мiсцевий фольклор, завiдував народним музе╨м,
спiвав у клубному хорi, грав найскладнiшi ролi в п'╨сах, якi сам же й
ставив, був членом сiльвикопкому й головою товариського суду...
Вислухавши Павлове запрошення ©хати в гостi машиною, Лукич благальне
замахав руками, знявши ©х догори:
- Що ти, що ти, Павлику, ми люди не гордi, прийдемо й пiшки. Скiльки ж
тут ©хати! I загукав на грядки до дружини:
- Наташо Пилипiвно! А кидай лишень сапу та перевдягайся, Павлуша ось
кличе нас у гостi. Вiн провiв Павла до машини i все казав:
- Повиростали мо© орлики, розлетiлися межи люди. От i ти - мужчина вже,
повноцiнний громадянин. Так i мусить бути.-I додав латиною улюблену свою
завчену ще в iнститутi фразу.
Митро Лобода, уже напiдпитку, погодився ©хати не одразу.
- До мене сьогоднi дзвонили з областi, приставний буде. Роботу
перевiрятиме,сказав i подивився уздовж вулицi так, нiби "приставник" мав
ось зараз виткнутися з-за крайньо© хати. В селi знали, що Митра хлiбом не
годуй, а дай повеличатися службою. Якщо до нього, примiром, звертався По
допомогу хтось iз рядових селян, Митро казав: "Нiколи сьогоднi. Жду
приставника з району",- якщо ж хтось iз поважнiших - голова кооперацi©,
бригадир чи лавочник, брав вище: область.
Так i стояли перед ворiтьми: Митро не поспiшав йти в двiр, Павло -
сiдати за руль, бо знав, що "пол╨знi дюди" люблять поноровитися. I чим
дрiбнiшi за посадою, тим дужче.
- Ну що ж...- сказав Павло по довгiй мовчанцi й ступив крок до машини.-
Якщо таке дiло, то...
- А може, його сьогоднi й не буде, чорт-тього зна! -∙швидко сказав
Митро.
За мить вiн уже хряпнув дверцятами, опустив скло й вiдкинувся на спинку
сидiння.
- Паняй! - кинув недбало, нiби Павло був його власним шофером.
Павло не образився. Вiн звик терпiти потрiбних людей, то тiльки
посмiхнувся й погнав машину.
- Багато бензину жере? - спитав Митро так, немовби вiн також мав машину
i вона "жерла" багато бензину.
- Смотря яка дорога,- одказав Павло.
Далi не знайшлося про що говорити, дарма що колись разом училися в
школi, писали бузиновим чорнилом, билися в кулi, парубкували в соснi з
обкле╨ною газетами балалайкою, щоб не розпалася, та саморобною бубною.
Коли те було!
Гулянки, однак, не вийшло. Почалося з того, що Домаха, Дзякунчина
сестра, яка старшинувала коло печi, забула про рибу, i вона пригорiла
одним боком. Промазав i Дзякун, пiдпо©вши лiсника в коморi, доки
домовлявся з ним про вiльху на шалiвку. А оскiльки розмова мала бути
вiдвертою, то й сам хильнув. Отож, коли гостi випили по першiй, Митро нi
сiло нi впало з'╨репенився, що перед ним пе поставили, як перед
директором, коньяку, розсердився, пив домашню чарку за чаркою i тiльки з
сержантом.
- Служба!- гукав через стiл.- Давай удвохi За армiю. Люблю армiю! Там -
усi рiвнi! П'╨мо за армiю.
Директор, аби якось приборкати колишнього свого учня, пересiв разом з
коньяком до нього, гладив плечi, шепотiв на вухо, мабуть, щось лагiдне й
примирливе, бо лице так i промiнилося батькiвською ласкою, але це, либонь,
ще дужче розджохкувало Лободу, бо вiн виривався з обiймiв i сiкався до
Павла:
- Ти, хамаршельда! Чу╨ш? Признавайся: на чому лата╨шся, що таким паном
прикотив? Заробив? Брехня! Мовчиш! Тож-то й воно!.. Солдат, починай:
Дальяевосточная-а, Опорра прочная-а...
- Ти закусюй, Митре,- холодно сказав Павло.
- Що - Митре? У Митра, дума╨ш, менше грошей, нiж у тебе? Дзуськи! У
Митра, щоб ти знав, на кожному дубi - хромовi чоботи висять! I на кожнiй
вiльсi!..
- Не треба, не треба, Митрику,- воркотав директор.- Висять, вiримо. От
i добре... А тепер заспiва╨мо. Помагай, Наташо Пилипiвно.
I почав чистiсiньким тенором:
Ой гаю мiй, гаю, Зелений мiй гаю,
Чом на тобi, гаю, Листя, листячка нема╨...
Митро й справдi принишк, мов дитина, якiй дали цицi, похилив голову й
тихо заплакав.
- ...А вот в нашей частi, де я в даний момент служу, - розповiдав Ритi
сержант, перекрикуючи пiсню,- у кожного молодшого командира, як i в
офiцерiв, три форми: парадна, вихiдна й робоча. В даний момент на менi
парадна...
- А чого б менi не випити, Лукич, скажiть,- з п'яною делiкатнiстю
допитувався в директора Дзякун, коли пiсня скiнчилася,- як до мене син
при©хав? Та ще який! Ви ж не дасте збрехати: якби щоб не таке врем'я, як
тодi було, хiба б вiн не вивчився на инжинера чи ще когось? Вивчився б. В
нього й зараз двадцять сiм душ. I всi слухають. Бо - вмi╨...
- Павлуша - золото,- погоджувався директор, смакуючи непiдгорiлим
риб'ячим боком,-уважний, витриманий... Золото!
Почувши цю розмову, Митро Лобода вибрався з-за столу, хисткою ходою
пiдiйшов до Павла й мiцно, як арканом, обiйняв його за шию.
- А пам'ята╨ш, друг Павло, як ми з тобою... У-у-у! Не згадуй! Дума╨ш, я
забув? Нi! То твоя молодиця? - тицьнув пальцем у Риту.- Ей, молодице
при╨жджа! Хочеш, я тобi розкажу, який твiй чоловiк у дитинствi, ще до ФЗУ,
був?.. Руде, скупе, витрiшкувате... Тiльки ти, Павлушо, не обижайся, я
по-дружеськи...- i засмiявся хрипко.- ©й-богу, не брешу! А тепер диви:
пан, хамаршельда! Нi, скажи хоч ти, бо вiн не хоче, на чому вiн лата╨ться,
га?
-Додому, Митрику, додому. Спать,-лагiдно порадив Лукич, геть
розм'якнувши вiд чарки.- А завтра iз свiжими силами - до працi.
- Нi, хай скаже! - п'яно реготiв Митро i так стис Павловi шию, що той
аж побуряковiв, пiдвiвся, виважуючи на собi лiсника, й пiд вигуки
захоплення та регiт компанi© понiс його з хати.
Опинившись за ворiтьми на лавочцi, Митро скрипнув зубами, глибоко
зiтхнув i сказав уже крiзь сон:
- Нас - не проведеш. Нi-i-i...
Надворi, низько над полтавським шляхом, свiтив повний мiсяць. Од хати й
хлiвчикiв на землi лежали довгi тiнi. Пiд призьбою, облитi свiтлом з
вiкон, цвiли й по-нiчпому пахли жовтi гвоздики, а пiд грушею прохолодно
блищав "Москвич".
Павло постояв посеред двору, прислухаючись до нiмотно© тишi в селi, i
пiшов до машини знiмати акумулятор, розмiрковуючи, що тут, звiсно, можна б
цього й не робити, але хто його зна╨, на грiх, як кажуть, i курка
свисне...
У хатi заспiвали гуртово© "Ой ти, Галю", i Павло, одгвинчуючи
акумулятор, теж пiдмугикнув:
По©хали з нами,
З нами, козаками,
Краще тобi буде,
Нiж в рiдно© мами...
Last-modified: Tue, 08 Nov 2005 22:03:54 GMT