Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   Тими сiрими великими очима, що суворо оглядали всякого  з-пiд  великого
чола, тi╨ю поважною ходою Василько завжди  викликав  усмiшку  в  дорослих.
Коли б хто почув, як було гукне вiн улiтку, одвертаючи од  гречки  корову,
то,  не  бачивши  його,  подумав  би,  що  то  грима╨  старий,   бородатий
Микита-чабан, а не малий Василько, якому тiльки цi╨© весни пошили штани.
   Дома Василько часом як почне "старувати", то всi тiльки дивуються!
   За обiдом нехай тiльки хто накришить хлiбом на столi або розiлл╨ борщ з
ложки, - Василько так i гукне, чи то буде свiй,  чи  чужий:  "А  нащо  так
накришувати та наляпувати!" Або забуде хто шапку в хатi зняти, - вiн зразу
видереться на лаву або на ослiн, пiдбереться,  скине  шапку  й  пучкою  на
образи покаже, мовлячи суворо: "Он бач, що там таке!"
   Не вподоба╨ться йому що-небудь - зараз на пiч, укри╨ться рядном i почне
звiдтiль вичитувати та всi непорядки в хазяйствi перебирати: i  те  в  нас
недобре, i те не так, як у людей ведеться!
   Батько було слуха╨, а потiм скаже:
   - Десь ти, Василю, старшиною будеш колись, що такий сердитий!..
   Отакий Василько. Недурно всi в сiм'© взивали його "свекром".
   Свекор, свекор, а проте кожного ранку любив лазити пiд пiч, де  в  його
було сховане в куточку з деяких цяцьок цiле хазяйство. Часом  з  ранку  до
самого обiду сидить там, цяцьками бавиться, щось до ©х бубонить собi.
   - Ти б, Васильку, взяв краще букваря та  азбуки  вчився,  -  каже  йому
одного разу мати, - тебе он женити пора, а ти раз у  раз  шмару╨шся  попiд
пiччю.
   - Ну, так i женiть, коли пора! - озвався з-пiд печi Василько.
   - От тако©!.. - смi╨ться, дивуючись, мати, - а до школи ходити вже й не
хочеш?
   - Що менi та школа - хлiба дасть? - стару╨  десь  у  куточку  Василько,
перекладаючи бляшки та стекольця.
   Увечерi до хати посходилась уся сiм'я: батько, мати, два старших брати,
сестра-дiвка. Пiсля вечерi батько сiв край столу, схилився на руку, глянув
на матiр, на дiти та й промовля╨:
   - Хай його  батько  стеря╨ться!..  Не  хочу  вже  робити:  ось  i  ноги
подерев'янiли, спину ломить, руки болять, - старий роблюся  вже!..  Треба,
мабуть, женити котрого-небудь з хлопцiв та й  хазяйство  з  рук  передати.
Нехай хазяйнують молодi, а нам вже з старою й одпочити можна!
   Василько сидить на полу коло вiкна, немов дивиться на  мiсяць,  як  вiн
срiбнi сво© рiжки вистромив над вербами; а сам все ж  ухо  наставля╨,  щоб
почути батькову мову.
   - Тiльки котрого б нам з трьох женити? - мiрку╨ батько далi.  -  Миколi
он на осiнь у москалi треба йти, Петро не скiнчив ще науки  сво╨©...  хiба
Василь? Вiн вже й до хазяйства бiльше ма╨ охоти, нiж до вчення.
   Василько спiдлоба поглянув на батька й знову дивиться у вiкно,  немовби
не про його й рiч...
   - То як ти скажеш, Василю? - вдався вже до його батько. -  Тебе  будемо
женити чи, може, пождемо, поки Петро школу скiнчить?
   - Ги!.. - засмiявся Василько, соромливо закриваючись рукавом.  Батькова
розмова йому до вподоби, проте вiн стережеться, чи не жарту╨ батько.
   - Ну, то чого ж там смiятися! - промовля╨ поважно батько. - Кажи:  коли
женити - будемо женити, коли нi - пiдождемо.
   - Кажи, Васильку, - то, може, сьогоднi де-небудь i засвата╨мо  дiвчину,
- обiзвалася й мати. Василько оглянув усiх - нiхто не смi╨ться. "Чому б  i
справдi менi не женитись?" - подумав вiн собi. Було б добре, коли б у його
була жiнка: обiд варила б йому, сорочки прала, а вiн лежав би собi на печi
та погукував би до не©: "Стара, а принеси огню, я люльку запалю!.."
   - Ну, то як же? - казала мати. - Хочеш одружитися?
   Василько витер рукавом носа, почервонiв трохи  й  промовив,  закриваючи
рот рукою:
   - Хо-чу!..
   - Ну, от i гаразд! - каже батько. -  Тепер  тiльки  молоду  треба  йому
вибрати. Чи, може, в тебе вже ╨ на примiтi яка?
   А в Василька  й  справдi  ╨  вже  одна  дiвчина  на  думцi.  Давно  вже
сподобалась йому чорнобрива Ганна - ще тодi, як вирятувала його з багнюки,
як вiн був загруз колись,  вертаючись  з  церкви;  тодi  Ганна  вирятувала
спершу його самого, потiм  його  чоботи,  що  тiльки  халявки  визирали  з
калюжi; втерла йому носа, заплакане обличчя та на додачу й поцiлувала ще.
   - Ганну хочу, - промовив Василько смiливiше.
   - Ганну то й Ганну, - згоджу╨ться  батько,  -  тобi  виднiше.  Та  коли
казати правду, то й дiвка вона хороша: доброго роду, й на вроду  гарна,  й
здорова... та, може, ще й приданого сот п'ять дадуть!.. Поможи тобi  боже,
Василю!
   Василько зна╨, що тут йому слiд було б подякувати батьковi,  та  чогось
соромився й тiльки чмихнув носом.
   - Ну, то не будемо ж i гаятися, - каже  далi  батько,  -  будемо  зараз
одягатися та й по рушники пiдемо!.. Подай-но йому Петрову свитку! - гукнув
до матерi.
   Мати стягла  з  жердки  свитинку,  червоного  пояса  -  кличе  Василька
одягатись. Василько злiз з полу, взяв палець  у  рот,  боком  виходить  на
середину хати. Трохи немов соромно йому, ну та в новину  це,  -  то  й  не
дивно. Одягла його мати в свитину, поясом пiдперезала,  в  кишеню  поклала
батькову люльку, папушу тютюну за пояс застромила.  Батько  взяв  з  столу
хлiб, да╨ йому пiд пахву. Взяв Василько той хлiб, обома руками вчепився  в
його, насилу вдержить.
   - Ну, сину, помолимося богу й пiдемо, поки зовсiм не спiзнiло,  -  каже
до його батько. - Тiльки треба тобi ще дещо сказати, попереду як  iти.  Чи
будеш же ти за мене в громаду ходити, податки платити?
   В громаду ходити - Василько залюбки ходив би, а от податки платити - то
вже й не до душi йому...
   - А де ж я грошей вiзьму? - спитав вiн.
   - Як де грошей вiзьмеш? - диву╨ться батько. -
   А ти ж будеш  заробляти!  Будеш  орати,  сiяти,  косити...  Ти  ж  тодi
хазя©ном будеш у нас. Ми тебе всi будемо слухати.
   - Е-е!.. - протяг Василько з непевнiстю.
   - Будеш уже сам усе робити - себе й жiнку годувати й  зодягати,  сестру
замiж оддаси, а мене з матiр'ю до смертi доглядати мусиш. Будеш доглядати?
- перепитав батько.
   Василька в жар кинуло, а ушi зашарiлись. Вiн уже й  не  радий  був,  що
розпочав таку справу!
   - Я не хо... - промовив вiн i схлипнув. Очi зразу налилися слiзьми.
   - Ну, а як же, сину? - ласкаво й тихо казав  батько.  -  Хто  ж  нас  з
матiр'ю стане годувати та доглядати? Поки ми здужали -  робили,  вас  усiх
годували, до розуму доводили, а як постарiлися, то невже ж ти  доженеш  iз
хати, щоб ми з торбинками пiшли попiдвiконню?
   Васильковi зробилось i боязно чогось, i, боже, як шкода тата з мамою...
   Хлiб випав у його з рук, i вiн на всю хату так i заголосив:
   - Я ма-а-лий ще!..
   Всi, що були в хатi, далi не могли вже втерпiти й весело зареготали.
   Василько глянув кругом i зрозумiв, що то все були жарти. Вiн з  радощiв
аж сам засмiявся. Потiм засоромився, закрився руками та, скинувши  Петрову
свитку, вистрибом так i метнувсь на пiч!
   Часто пiсля того питали його:
   - А що, Василю, швидко будеш женитися? Василько було помовчить трохи, а
потiм поважно одмовить:
   - Так-то й женитись!.. Там тобi  така  морока,  що  нехай  його  й  кат
вiзьме!..

   [1911]

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT
Оцените этот текст: