дозволите, я докладу вам другим разом. I ви, може, змiните свiй трохи песимiстичний погляд на справу. Що? Принцеса Елiза пильно дивиться на нього. Але вираз усi╨© постатi пана президента такий спокiйний, певний i трохи вибачливий, що принцеса вся зразу затиха╨. Немов отямившись, вона проха╨ вибачення, що перебила важне засiдання, кива╨ всiм головою й у супроводi пана президента виходить. *** "Мiй великий затворнику, мiй любий, надзвичайний Рудi! Шлю Тобi чергове звiдомлення, мiй безладний, п'яний од щастя гiмн Тобi! Рудi, вiдбува╨ться величезний, грандiозний, нiколи не чуваний в iсторi© людей процес. На очах, на Тво©х власних очах, iз швидкiстю блискавки (коли говорити про iсторичне життя) вiдмира╨ цiла епоха! Без кровi, без бо©в, без барикад, шибениць, гiльйотин, без великих струсiв, переворотiв, без помпи й декламацiй сходить iз сцени iсторi© цiлий соцiальний лад. Вiн сам не помiча╨ того, вiн iзсува╨ться, як оповзини з гори, вiн розта╨, як тi величезнi льодовi гори, що з пiвнiчного бiгуна спливають до Великого Океану. I це робить маленьке кругленьке скло. Тво╨ скло, Рудi! За цi два тижнi, що почали працювати нашi фабрики (я ж писав Тобi, що, крiм Тво╨© центрально©, е вже п'ятдесят сiм iнших по всiй Нiмеччинi), Комiтет Сонячно© машини роздав уже бiля чотирнадцяти мiльйонiв стекол. Пiв Берлiна вже году╨ться тiльки сонячним хлiбом. Ти не можеш собi уявити, що твориться бiля Комiтету Сонячно© машини. Як якiсь хвостатi ©х тiозаври, черга народу сто©ть уже вiд самого ранку довжелезними хвостами. Уряд притих. Парламент розпущено. Апарати ©хнi на ©хнiх очах розвалюються, розсипаються, дiрявiють. Вищi, нижчi, великi й дрiбнi урядовцi врiвнi з робiтниками лавами сунуть по скло. I з дня на день канцелярi©, контори, бюро, мiнiстерства, всякi урядовi, приватнi й навiть громадськi установи рiдшають, стають бiднiшi на персонал. Усякий, що дiста╨ сонячне скло, зараз же, натурально, кида╨ службу й роботу. Для чого тепер ©м служити? З яко© речi? Отже, бiльш нiж сто тисяч людей щодня увiльня╨ться вiд сво©х дотеперiшнiх "обов'язкiв" Бiльш, нiж сто тисяч довiчних каторжан щодня виходить на волю. Рудi! Вони вилазять iз усiх можливих щiлин - з льохiв, пiдземелля, вiд вогняних печей, верстатiв, з порохнявих бюро, iз магазинiв, контор, майстерень, вони сотнями тисяч вилазять за мiсто iз сво©ми Сонячними машинами, з дiтьми, батьками, вони напiвголi отарами лежать на травi, в лiсi, на сонцi, в холодку - скрiзь. Вони не вiрять собi. невже вони нi завтра, нi пiслязав тра - нiколи вже не муситимуть щодня вдосвiта схоп люватись, нашвидку ковтати свiй убогий снiданок i бiг ти на свою каторгу? Невже вони можуть знати, що вони вiльнi, що нiхто ©х за ©хн╨ свято не покара╨, не оштрафу╨, що ©хнi дiти вiд цього не голодуватимуть, що вони можуть дивитися на сонце, на лiс, на траву i вранцi, i вдень, i коли схочуть? Вони, як дiти, нi, як народженi на свiт у дорослому вiцi. Вони зворушливi до слiз. Рудi: вони ж так нiчого не знають, так вони мало бачили, ©м же не було часу, вони мусили "працювати". Рудi, Ти вбив страшного диявола: працю-конечнiсть, працю-обов'язок. Тiльки Сонячна машина показу╨, що праця каторга ╨ прокляття людини. А Ти зна╨ш, хто, власне, тепер дiйсно Уряд? Комiтет Сонячно© машини, або, як скорочено його вже називають "Каесем". Каесем оруду╨ життям Берлiна та й усi╨© Нiмеччини. Вiн регулю╨ рух потягiв, вiн да╨ чи не да╨ дозвiл на всякi заходи старого уряду, до нього звертаються iз скаргами, домаганнями. Вiн, розумi╨ться, не ма╨ нiяко© охоти перебирати на себе всi╨© порохняво©, трухляво© халабуди старого уряду. Коли вiн завалиться сам собою, Каесем перетвориться в новий уряд. Коли порозсуваються й порозвалюються всi старi уряди земно© планети, витвориться один-╨диний уряд усi╨© землi. Уже (Ти, мабуть, читав) органiзу╨ться ╨диний iнтернацю нальний Каесем. По всiй ╙вропi й Америцi вiдбувають ся грандiознi демонстрацi© за Сонячну машину. Уряди й королi капiталу в панiцi. Приклад Нiмеччини не настрою╨ ©х занадто оптимiстично. Але нашi (у згодi, зда╨ться, з усiма ╨вропейсько-американськими) затiвають одну хитру комбiнацiю: скористувавшись оповiщенням прибито© на цвiту вiйни, звернутися до Союзу Схiдних Держав iз проханням окупувати Нiмеччину й тi частини ╙вропи та Америки, що зараженi Сонячною машиною, для генерального очищення вiд цi╨© страшно© хороби. Китайцi, японцi, iндiйцi й африканськi негри повиннi взяти на себе святу мiсiю врятувати америка-но ╨вропейську цивiлiзацiю. Бiднi королiвське-магнатськi голови, вони догарячились зовсiм до божевiльних фантазiй! В ©хнiх газетах натяка╨ться для пiдбадьорення засмучених, що Союз Схiдних Держав от-от випустить на Америку й ╙вропу мiльйонову летючу армiю. На Нiмеччину припада╨ нiби триста тисяч лiтакiв. Менi зда╨ться, що Союз Схiдних Держав скупиться - обмалкувато. Рудi! Старий лад одмира╨. Але на його мiсце прийде новий, сонячний. Каесем уже виробля╨ плани нового господарства, нового устрою без примусу, без насили, без каторги - новий, вiльний, творчий лад! Уже призначенi з'©зди, конгреси, вже вiдбува╨ться перебудова психiки, iдеологiй, свiтоглядiв, фiлософiй. Нiяких бiльше класiв, партiй, релiгiй, моралей, кайданiв, перетик, злочинств i чеснот - нiчого. Тiльки Сонце, Праця й Наука! Менi дух забива╨ на саму уяву, що ми, люди, тепер можемо зробити. Ти коли-небудь дума╨ш. Рудi, кон кретно, реально про це? Яку гiгантську силу ми тепер можемо розвинути. Та я певен, що через якийсь десяток лiт зможемо експедицiю на найближчi планети послати. Ми увiйдемо в безпосереднiй контакт iз всесвiтом! Ми вберемо землю, як лялечку, як один прекрасний твiр мистецтва. Ми зробимо ©© вiчним земним ра╨м, де яраця буде насолодою - творчiстю. Через якийсь мiсяць-два Сонячна машина запану╨ на всiй землi. (Слава капiталiзмовi, який утворив для не© таку чудесну технiку сполучення людей, таку величезну базу для вiльно© творчостi. Пером йому земля за це!) Через пару мiсяцiв квiт науки, розуму, знання людства витворить нову, свiдому програму буття землi. Коли ти при©деш до Берлiна, Рудi, коли, значить, за Тво╨ю обiтницею вся Нiмеччина буде насичена сонячним склом, ти не впiзна╨ш нашого колишнього чадного Берлiна. Ти знайдеш нових людей, иовi вiдносини, нове господарство, новi грандiознi перспективи. Рудi, любий, великий мiй Рудi, ми весело регочемо, згадуючи цю стару-стару гумористику. Вищiсть культур, рас, нацiй, патрiотизм, батькiвщина - що це тепер? Смiшнi, арха©чнi убрання поганських шаманiв, якими вони потрясали перед масами, вмовляючи в них почуття набожностi й страху перед iдолами та ©хнiми жерцями. Але годi на сьогоднi. Ще кiлька слiв про наших "найближчих". Бачився з мамою. Ся╨ гордiстю й щастям. Це ж Ти, Рудi, ©© улюбленець, це Ти да╨ш людям щастя, переверта╨ш трони, стира╨ш державнi кордони, перероджу╨ш людську психiку. Хiба нема ©й iз чого сяяти гордiстю? Але батько... непоправний. Ти руйну╨ш Порядок, ти вносиш безладдя, ти виклика╨ш у людей усе темне, звiряче i вбива╨ш людське. Одне слово. Ти й Твоя Машина ╨ злочинство, а батьковi - сором i ганьба. I, розумi╨ться, вiн сонячного хлiба не ©сть, вiн додержу╨ться "старо© вiри". Мама iз жалостi варить йому й далi стару гидь, та не знаю, чи довго вона буде витримувати цю впертiсть. Граф також на "старiй вiрi". Мама диву╨ться: якийсь час вiн дуже настiйно вимагав доставити йому Сонячну машину. Нахвалявся навiть розшукати. Тебе й неодмiнно дiстати. Але, коли настала легка можливiсть ©© мати, раптом одмовився й нiзащо не хоче вживати. В чому тут причина - невiдомо, тiльки не в консерватизмi його. Старий про Тебе й Сонячну машину говорить iз великим теплом i признанням. З цього приводу в нього з батьком аж до дебатiв доходить. Отже, не через це не ©сть сонячного хлiба, а через щось iнше. Графиня ж, як i мама, Сонячну машину вжива╨. По ки що старий кухар графа лиша╨ться й варить йому та принцесi Елiзi старi страви, але невiдомо, скiльки ще протягне, бо сам вiн уже году╨ться тiльки сонячним хлiбом i на ту пакость, розумi╨ться, i дивитися не може. Принцеса Елiза, каже мама, цiлими днями ходить по саду. Якась уся закостенiла, жорстка, сувора. Часто бува╨ в тебе в лабораторi©. Що вона там робить, мама не може сказати, бо принцеса запина╨ штори, як при ходить. Один раз садiвник Йоганн нiби бачив, як вона сидiла за столом, поклавши голову на руки, i плакала. Але мама сумнiва╨ться, щоб це могло бути, - не така натура. А я гадаю, що навiть така натура може заплакати. Коли то правда, що, як розповiдають, вона була вже тайно заручена з Мертенсом, що мрiяла про корону Землi, яку за шлюб iз нею мав дати ©й Мертенс, коли взяти на увагу всi тi майже фантастичнi, честолюбнi ©© мрi©, про якi серед монархiстiв ходять цiлi легенди, i коли подумати, що все це розбито ©й, як глиняну ляльку, що вся вона спорожнiла, вся померла, то нiчого дивного, що вона й не раз плаче на всякому мiсцi, де спiтка╨ ©© хвилина особливо виразно© уяви руйнацi© всього ©й найдорожчого. Може, Тобi непри╨мно, Рудi, що я пишу про цю особу, тодi прости менi, але я гадаю, що Тобi все ж таки цiкаве буде й це. Наделi, розумi╨ться, повнi самозакохано© гордостi: адже ©хня майстерня перша витримала всi напади на Сонячну машину! Фрiц i Дiтрiх працюють у Комiтетi, а старi Наделi з дiтьми цiлими днями в лiсi. Лiто кiнча╨ться, от-от задме осiнь, вони хочуть надолужити за все сво╨ прогаяне життя. Ну, а графiвна Труда просить переказати Тобi ©© "надзвичайне привiтання". Вона працю╨ також у Каесемi. Ну, вже ранок. Усю нiч прописав. Треба хоч годинку заснути. До скорого побачення, мiй дорогий Рудi! Хай Тобi буде так ясно й щасливо на душi, як у всiх тих, що лежать там на травi пiд ласкою Велико© Матерi! Твiй Макс P. S. Ага, ще. Чи Ти зна╨ш, що про Тебе тут цiлi легенди вже складаються? Тво© портрети (i де тiльки розкопали - зда╨ться, мама дала одному спритному репортеровi) продають у всiх магазинах, а в Каесемi вiн висить на почесному мiсцi. (Ти ж зна╨ш. Ти - почесний голова Каесему). Коли Ти вернешся до Берлiна, ми зробимо Тобi таку грандiозну зустрiч, яко© ще нi один монарх не мав. I що буде нiколи нечуване - нiякiсiнько© охорони, нiякiсiнько© полiцi©, жандармiв i вiйська не буде. Тобi це не сумно? Не сумуй, зате будуть мiльйони щасливих, вдячних, боготворящих Тебе очей. До цi╨© зустрiчi, прекрасний, великий Рудi!" *** Сузанна помалу, задумливо виходить iз ресторану й машинально шука╨ очима авто. Ах, так, од учорашнього дня в не© ж уже нема╨ шофера - "пiшов на траву", як сказала Емма. Дивно, чому Емма не вiдходить. Ага, вона чига╨ на хвилину, коли найкраще можна буде обiкрасти. Сузанна посмiха╨ться й iде пiшки вулицею Це ж десь дум е далеко Комiтет Сонячно© мaшини? Трамва╨м ©хати нема рацi©- пiшки швидше й легше можна дiйти Трамва© ходять тепер "iз ласки пролетарiату". Тепер усе дi╨ться "з ласки пролетарiату", i через те все ╨ наиоста©©-нiшого сорту. Трамвай iде тодi, коли панам пролетарям захо четься його пустити, сполучення телефону треба чекати по пнi-години, та й то не завсiгди воно бува╨, бо перерива╨ться струм. Електрика часом свiтить так кисло й убого, що краще гасити свiтло й сидiти в темнотi, бо пролетарiат працю╨ тепер на електричнiй станцi© тiльки з ласки. От iде банда цих добродi©в. У петельках у них зелено-жовтi значки. Ранiше за пролетарський шик вважалося носити в петельках червонi значки. Мода на кров минула; тепер - вони сонце©сти. Банда, посплiтавшись руками, iде всi╨ю вулицею, трохи не ловлячи всiх перехожих, як у волок. Дивно, чому вони не хапають жiнок i не насилують ©х тут-таки, на вулицi? Адже майже вся вже полiцiя "пiшла на траву". "Банда" хлопцiв, поблискуючи зубами, весело скида╨ скоса очi на гарну поставну постать "трупо©дки". (А що трупо©дка, то це зразу ж видно по зневажливо незалежнiй постатi, по холоднiй недбалостi в поглядi-в усiх у них такий вираз). - Товаришi! Що за чудесний запах свинячого трупа! Ви чу╨те? - Нi, тут зда╨ться, що й людською кров'ю попахуе! Ач, брильянти якi у вухах! - Тихо, товаришi! Це африканська вища культура! Регiт хилита╨ й трусить ланцюгом посплiтаних тiл i пролiта╨ повз Сузанну, лишивши на нiй ляск ©хнiх голосiв. Сузанна посмiха╨ться пролетарiат зволить дотепно й тонко жартувати. Вiн почува╨ себе паном становища, вiн досяг свого iдеалу: жу╨ траву й iрже вiд задоволення. От вiн сидить на терасi кав'ярнi iз сво╨ю зеленою розжованою огидною жуйкою. Тепер пролетарiат установив нову моду вiн приходить до кав'ярень iз сво╨ю жуйкою й бере тiль ки воду. Хоче - платить за воду, хоче - нi, але мiсце за столиком займа╨, сидить годинами й з захватом балака╨ про "великий переворот". А п'яний, брутальний, брудний i нахабний, як i ранiше, - тут нiякого, навiть найменшого, перевороту не сталося. Сонце свiтить десь там, за величезними будинками, розсiваючи по колодязях золотистий порох. Сумно стоять вiтрини магазинiв мистецьких речей Кому тепер потрiбнi цi вази з легким iне╨м зеленi по брижах старовинно© бронзи? Кому потрiбнi химернi, загадковi "пророцтва" Штуфа? Жуйки тепер тiльки треба. Дивно, що ще не знайшлося пролетарських малярiв, якi б змалювали це чудо сучасно© краси. Площа Скорботи. Тут ранiше бували цiлi гатки ав-iомобiлiв, карет, трамва©в. Тепер мляво сунуться два вагони, грайливо поклацуючи дзвiнком. Куня╨ авто (мабуть, вiзник абсолютний алкоголiк, через те що не "пiшов на траву"). Десяткiв iз три перехожих. Раптом Сузанна зупиня╨ться. На пам'ятнику Бiсмарка, поставленому Об'╨днаним Банком, ма╨ зелено-золотий прапор iз написом: "Хай живе Сонячна машина!" Сам Бiсмарк в однiй руцi трима╨ держално прапора, а в другiй - модель Сонячно© машини. Сузанна посмiха╨ться: пролетарiат мило, дотепно жарту╨. Полiцiя, розумi╨ться, не бачить. Та де вона, та полiцiя? Та й чи посмi╨ вона бачити? Гине краса й слава життя, потопаючи в зеленiй гущi жуйки. Замира╨ темп, затиха╨ пульс, рвуться тканини. Ще трохи - i паралiч обхопить увесь органiзм. От тодi пролетарiат буде цiлком задоволений. Коли Сузанна пiдходить до будинку Комiтету Сонячно© машини, вона ще здалеку! чу╨ гомiн велико© юрби людей, що довгою лавою сто©ть на тротуарi. Ага, пролетарiат бiля дверей свого раю, сто©ть у черзi за бiлетами до нього. Сузанна помiж двома стiнами, кам'яною й людською, виходить на гору, стараючись не чути й не бачити й особливо не нюхати пiтних розгарячених стоянням i галасом пролетарських тiл. Колись давно давно, тижнiв три тому назад, у цьому домi був банк. Вiн збанкрутував, як десятки iнших, iз помсти до дужчих банкiв оддав сво╨ помешкання однiй iз фiлiй Комiтету Сонячно© машини в надi©, що вона повалить i дужчi. У величезнiй, викладенiй рожево-сiруватим мармуром залi гуде, гомонить, кишма кишить пролетарiат. Що за шкарубкi, погнутi, як потоптана бляха, лиця! Дегенеративнi зуби, злочинницькi очi, увiгнутi потилицi, худi й синювато-блiдi, як у трупiв, обличчя! Звiдки вони? Яка маса ©х, цих страшних людей. I вони ж, значить, десь iснували поруч iз нею, Сузанною, на свiтi? Який густий, непролазний гомiн! Яка звiряча, хижа, заздрiсна цiкавiсть у тих, що ще стоять у черзi, i яка тваринна, цупка радiсть у тих, що вже досягли свого щастя. Вони навiть бояться випустити з рук здобуте скло, вони показують його з ревнивою обережнiстю, як мати свого першонародженого, вони сяють i рвуться вперед од нетерплячки. I цей задушливий рух двох потокiв пiднятих, блискаючих потом, гнi©лiiми зубами й мокрими очима гвалтуючих, регочу-чих, гупаючих тiл виклика╨ млосну тоскнiсть у грудях. Вже не стараючись не торкатись до них, а, навпаки, проди раючись крiзь спини й лiктi юрби, Сузанна пiдходить ближче до вiконець, з яких роздають скло. Але це ж явно безнадiйна рiч крiзь цю гущу тiл серед цi╨© величезно© кiлькостi вiконець найти саме те вiконце, де "часом бува╨" Макс, або пан Нiманд, як вiн тепер грайливо назива╨ться. А з якою попередливiстю цi панночки роздають кретинам стекла! Так вони ще недавно роздавали свою любов ©м у публiчних домах А цi страшнi баби з покрученими, простягненими за склом пальцями, забувши сво© мiщанськi чесноти, як любенько, вдячно, угiдливо смiються до "сiячок ново© ери". Сузанна, тiсно стуливши уста, як людина, що хоч-не-хоч ма╨ переходити через брудну вулицю, продира╨ться ще ближче й раптом бачить в одному вiконечку нахилену бiляво-золоту гривасту i олову. Щось у заворотi, в обрисi цi╨© голови молоточком стука╨ по серцю Сузанну. Вона пролiза╨ крiзь чергу, розiрвавши ©© на мент, i пiдходить до грат перетики. Так, це - вiн. Сто©ть, спершись одною рукою на спинку стiльця панни й нахиливши до не© голову. А панна - це та сама титулована проститутка, в яко© вiд Макса була дитина. Значить, вiдомостi досить вiрнi. Сузанна покушу╨ губу й не зводить очей iз парочки. Вони обо╨ сяють тим самим мокрим, пiтним блиском юрби. Панна, очевидно, стара╨ться гратися в "дитинку": щасливо, довiрливо, широко диви-iься в очi, серйозно розпиту╨ й виклика╨ в нього бурний радiсний смiх. йому до лиця золоте волосся, тiльки зразу ж видно, що фарбоване - ця циганська жовта смуглявiсть тону хорошо© старо© слоново© костi нiколи в блондинiв не бува╨, i його волосся просто як перука вида╨ться. Але очi, уста, все обличчя сяють щастям, виразним, любовним, одвер тим, реготливим. Сузанна раптом почува╨, як млосна тоскнiсть ста╨ нестерпно тяжкою Але вона, не зводячи очей iз жовто-золотисто© гриви, iз стогоном, як на рану, натягу╨ милу посмiшку й уперто чека╨. Раптом Макс, не пiднiмаючи голови, пiдводить блискучi, сяйнi очi, неуважно блука╨ ними по кишучiй масi тiл та облич i натика╨ться ними на насмiшкуватi вогкi великi очi. Вiн швидко випросювусться й уражено дивиться на таку одмiгну, випещено гарну серед сiро© маси тiл фiгуру. Вона злегка хита╨ йому головою и iронiчно здило посмiха╨гься. Макс щось швидко говорить паннi, яка здивовано озира╨ться на Сузанну, i рiшуче, бурно виходить iз за перетики. - Сузi!! Яким чином?! Тут?! А рука сильно, гаряче, щасливо тисне ручку в облиплiй рукавичцi, и верхня губа так знайомо, так м'ясисте розгорта╨ сво© двi зрослi половинки. Кретини повертають на них сво© гнилi зуби и фосфоричнi очi. - А чого ж би менi тут не бути? Весь Берлiн тут, а менi не можна? - О, менi бiльшо© радостi ти не можеш дати. Ти хочеш скла! Правда? Сузанна весело смi╨ться, так знаиомо випинаючи округлiсть ши© й вiясто ширячи на Макса вогкi очi. - Я?! О, я ще трошки почекаю. Я так швидко не можу. Я ж iще, Масi, не калiка? Нi? Вона притишу╨ голос i лукаво зазира╨ йому в очi. Та, ти-гулована кокотка, подивля╨ться досить пильним i недвозначним поглядом. Нехай же не дурно подивля╨ться, нехай побачить дещо. - Хм! Сумно. Ти все ж таки не хочеш визнати того, що визнав уже весь свiт? Що ж, ти не чита╨ш сво©х власних газет? Пам'ята╨ш промову в тебе "куцого лева"?.. А сьогоднiшню статтю його читала? - Масi, любий, я прийшла сюди не для дебатiв. Я собi скромна, стара трупо©дка, i покиньмо мене Я на тебе прийшла подивитись. Сподiваюсь, ти не будеш боятись, що я тебе видам? Га? Макс зiтха╨ й стрiпу╨ чубом. - Ну, добре. Хiба не однаково тепер? Як же ти живеш? Сузанна морщить нiс i злегка нахиля╨ться до Макса. - Вибач, Масi, .але я ще так мало звикла до могутнього дихання пробудженого пролетарiату. Тут таке повiтря... Чи не мiг би ти мене трошки провести? Коли, розумi╨ться, не зай нятий вселюдським обов'язком або.. хтось не буде за це в претензi© на тебе. Або ще гiрше коли пролетарiат не поб'╨ тебе камiнням за те, що йдеш iз трупо©дкою. Макс мовчки й сильно бере Сузанну пiд лiкоть i посува╨ до виходу. Дорога прочищу╨ться легко - в петельцi значок Сонячно© машини й члена Каесему. Але нелегко вiдриваються вiд ©хнiх спин хмарно пильнi бронзовi очi, не хутко переходять на цифри рахункiв. - Ну от, ми, слава богу... чи то пак - на великий жаль, розiйшлися з пролетарською атмосферою. А руку мою тепер можеш пустити, тепер я, напевно, не зомлiю. Добре. Макс пуска╨ ©© руку й скоса зирка╨ на Сузанну той самий насмiшкуватий, повний загадково© приваби профiль! - Ну, так як же ти тепер живеш, Сузi? Яке щастя, що ти - О голубчику, як же тепер може жити повна старих забобонiв i грiхiв людина? Обiдаю в ресторанах, бо мiй кухар "пiшов на траву", а нового й надi© нема╨ найти. Два льока© обiкрали мене, теж пiшовши "на траву". - Що ти кажеш?! - Ах, господи, ти ж де живеш? Не в Берлiнi в "епоху" Сонячно© машини? Вчора шофер одiйшов i теж обiкрав. Лишилися тiльки порть╨ та поко©вка. Вони вже генеральне обкра дуть i пiдуть "спочивати на траву". Не знаю, скiльки ще буде тягтися ця при╨мна "епоха", але вона досить потiшна. Макс iзнову обережно (цiлком цiлком машинально!) бере пiд лiкоть тугу теплу руку. - Довго ще буде тягтися, Сузанно! I хай тягнеться, Сузi! Краще примирися з нею тепер i... Вiн замовка╨ й мовчки потиску╨ ©© руку. - I що ж? - I дозволь менi прийти до тебе з Сонячною машиною. Га, Сузi? Сузанна (теж зовсiм машинально!) визволя╨ свою руку й поверта╨ до нього лице iз знайомим-знайомим лукаво-iронiчним, дражнячим усмiхом iприбiльшено-широких, немов iзляканих очей. - Та не може бути?! Для чого?! - Для того, щоб ти хоч раз попробувала сонячного хлiба. - Максе, та я ж не пролетар i не калiка! От як пролетарiат дощенту обкраде мене й я стану пролетаркою, ну, тодi... тодi побачимо А поки що рано, Масi. - Ну, добре А так просто можна до тебе прийти? Сузанна аж зупиня╨ться й ще ширше, ще враженiше-лукаво дивиться. - Ради бога, Максе© А хто ж "навiки" розiйшовся? - Ха ха! Нiчого взагалi, Сузi, вiчного нема╨. А тепер тим паче. Можна, га? Сузанна, не вiдповiдаючи, iде вперед i чудно, ледве помiтно посмiха╨ться очима. Посмiха╨ться на якiсь сво© думки, немов забувши про Макса. - Можна, Сузi? IIу, просто так, по-дружньому. Даю слово: тiльки по дружньому? Тепер ти можеш бути цiлком спокiйна... Сузi ратом на мент зупиня╨ться и пильно обкида╨ поглядом його лице- так, тепер вiн дiйсно може прийти "тiльки подружньому". його слову тепер можна, зда╨ться, повiрити. З очей i з уст нахабно-глузливо, iз мстивим трiумфом променяться поцiлунки титуловано© шлюхи. Ну, добре ж, коли так! Сузанна примружу╨ очi тонким, як складенi крильця чорного метелика, усмiхом i одверта╨ голову. - Правда ж. по дружньому? - Цiлком по-дружньому! Даю слово, Сузi, ти побачиш! - Ну, добре. В такому разi приходь. Завтра чекатиму на тебе. Завтра о п'ятiй. - Спасибi, Сузi. Ти побачиш, як... - Побачимо, Масi, побачимо. I ти, може, побачиш. Ну, а тепер бувай. Iди швиденько назад, а то може бути тобi зовсiм не дружня непри╨мнiсть од тво╨© дами. Вона такими очима дивилась нам услiд, що я боюсь за твiй щасливий блиск очей. До завтра! Бувай. Макс хоче сказати багато на цi слова, але тiльки сильно, мiцно, аж пальцi Суз©ннi злипаються, тисне маленьку ручку. - Добре! Хай завтра! Ех, Сузi!.. Ну, нiчого! Завтра ти все зрозумi╨ш. Сузi мило хита╨ головою i, посмiхаючись, iде у завулок - вона вже й сьогоднi все розумi╨. А Макс бурно, на крилах улiта╨ помiж пролетарськими тiлами в Комiтет. I ма╨ш. графiвна Труда вже збира╨ться йти. - Куди? Ще ж рано! - Я попрохала заступити мене. Менi треба. До побачення. I, навiть не подавши руки, страшенно поспiшаючи, заклопотано виходить iз-за перетики. Макс, непорозумiло випнувши губи, сто©ть i дивиться в пiдлогу. А Труда, сховавшись за стiною тiл, слiдку╨ за похиленою, про щось чи про когось думаючою бiляво-золотистою, схожою на перуку, головою. *** Так, так, кiнча╨гься лiто - парк увесь у жовтих i червоних плямах, як у хоробi жовтянцi. Сизо фiалковi кущi кричущим квачем урiзались у групьи рiвних густозелених ялин. Небо недуже, жовтяво синювате, недокровне. Так, так, усе на свiтi кiнча╨ться! Фрiдрiх Мертенс одходить до вiкна i, заклавши за спину короткi товстi руки, iде далi. з кабiнету до велико© зали, iз зали до бiблiотеки, ©дальнi, проходить ряд великих i малих поко©в, скрiзь потрошку зупиня╨ться бiля вiкон i тупо, спiдло ба дивиться в парк. У палацi незвична, тоскна тиша, вiд яко© тхне порожнечею й пусткою. Апарати в кабiнетi коли-не-коли мляво ворушать сво©ми екранчиками та колiщатками й знову замруть, як од битий хвiст ящiрки. З ╙вропою й Америкою сполучення майже перерване. Та й навiщо воно тепер? Там та сама картина, що була в Нiмеччинi на початку цi╨© хороби. Дiагноз надалi можна поставити, заплющивши очi й не питаючи нi про що хорого. Бiдна стара ╙вропа, стiльки вона проковтнула тих во╨н, революцiй, стiльки на свойому вiку лигала кровi, алкоголю й усякого безумства - i таки лишалася досi тверезою. I раптом iсп'янiла, сказилась од маленького скла! Схiд iще пруча╨ться, борика╨ться, випiка╨ вогнем, топить у кровi, душить газами хоробу. Жовто чорна раса здоровiша - може хоч пручатися. Розумi╨ться, ©й не до ╙вропи, не до ря туаання других - себе б урятувати. Мовчать апарати. Та й про що ©м говорити? Вони ще час од часу подають знаки життя, бо Каесемовi треба говорити з Iн тернацiональним Центром Сонячно© машини. Iнтернацiональний Центр iще не розвiяв страшного мiкроба по всiй планетi, його велика робота ще не скiнчена - отже, апарат ще сяк так для нього працюють. Так, так, усе на свiтi кiнча╨ться. Скiнчиться й ©хня робота. А тодi який кiнець почнеться? Цiлими днями важко ходить Фрiдрiх Мертенс по сво©х покоях, заклавши руки за спину й поглядаючи на хорий на осiнь парк. В апаратних кiмнатах тьмяно й тоскно, як заплаканi, поблискують запорохнявiлим металом машини, покинутi людьми. Нема на воротях i круг палацу грiзно© охоронно© гвардi©. Та й нехай! Кому вiн тепер страшний чи потрiбний? Хто його тепер убиватиме? Як пси покинутого хазя©на ма╨тку, порозлазилася зграя колишнiх палацових пiдлиз i пiдлабузникiв, коли довiдалась, що надi© на помiч од Союзу Схiдних Держав не справдилися. А тi, що лишились у колись призначених ©м зручних помешканнях, бiльше не товпляться бiля дперей його приймальнi. Вiнтер, той Вiнтер, що колись вiд самого погляду пана президента мiг скрутитись у петлю й зв'язатись у вузлик, цей Вiнтер тепер жалi╨ ного, Фрiдрiха Мертенса! Вiн не кида╨ ного, як усi тi мiнiстри, гофманстри, урядовцi, нi, вiн вiрно й вiддано несе далi свою службу, але йому сумно, нiяково й жалко. I в нього нема╨ вже того собачого побожного тремтiння перед сво©м владикою. Бо нема владики ╙ ходячий мертвяк, примара колишнього владики. Що ж ╨ влада наимогутнiшо© людини? Хiба вiн не лишився тим самим, з тими самими руками, головою, з тим самим мозком, волею, знанням, умiнням? Чого ж тепер до його особи таке вiдношення? Заходить часом i граф Елленберг. Вiн тепер уже сiда╨ всiм тiлом у фотель, спираючись на спинку й журно похилившись. Вiн так само диву╨ться з генiальностi пана президента, як i ранiш. Навiть бiльше, бо, зда╨ться, щирiше. Як генiально пан президент усе прозрiв наперед таки першого того вечора, як довiдався про Сонячну машину. Все збулося, як з божого призначення: i економiчний розклад, i ослаблення державного апарата, i конденсацiя темно© стихi© круг цього шумовиння, i замирання всього життя. До дрiбниць, до найменших подробиць усе збува╨ться! Як у шахматнiй задачi, в один мент вирахувано всi ходи, всю залiзну логiку комбiнацiй. Одначе, хоча граф Елленберг i диву╨ться з генiальностi пана президента, але сидить у фотелi зм'якнувши, недбало, сумно спершить лiктем на поруччя. I цього досить Фрiдрiховi Мертенсовi. - Що ж буде далi, пане президенте? Чим це все може скiнчитися? Пан президент iз задумливим усмiхом постуку╨, як молоточком, по поруччю твердим нiгтем зiгнутого пальця. - Чого можна сподiватися, пане президенте? От Комiтет Сонячно© машини виробля╨ план нового господарства й праву-вання. Коли, мовляв, кожний громадянин матиме скло i не буде, значить, небезпеки примусу голодом, тодi вiн усуспiльню╨ всi фабрики й пiдпри╨мства й заводить новi норми працi, подiлу й т. д. Але це ще проект, який ма╨ розглядатися на конгресi всiх Комiтетiв свiту. Вiн прийме один план на всю планету. А коли... Мертенс несподiвано вибуха╨ гиркаючим веселим смiхом. Граф Адольф здивовано й чекаюче замовка╨. - Пане Елленбергу! Засмiйтеся в лице всiм Каесемам i ©хньому конгресовi, коли вони вам будуть говорити цi дитячi ьазочки. Чу╨те? - Але ж, пане президенте... - Ще раз, пане Елленбергу: я - нiякий пан президент, як i ви - нiякий граф i мiнiстр. Просто собi Мертенс i Елленберг. Нема! Годi. А на Каесеми та ©хнi планетарнi плани новою господарства ©© урядування начхайте, начхайте, Елленбергу! ╙ у вас добра кожушина, теплi ковдри, тепла одежа? ╙? Граф Елленберг здивовано мовчить. - Году╨тесь ви вже сонячним хлiбом? Га? Що? Граф Адольф червонi╨. - Нi, я нi. Дружина й дiти... годуються. Але хлопчик був хорий i... - Ну, ну, нiчого! Карали, що й ви. Дурницi. Всi будемо. Хлопчики, дiди, всi. Це - неминуче. А кожухи треба мати. Треба. - Через що, пане... президенте? - Кажу, треба. Згада╨те. А Штiфель уже ©сть сонячний хлiб? Га? Шлунок, кажуть, поправив? Не з'явля╨ться до мене. Та й чого, справдi? Союз Схiдних Держав мусить себе рятувати. Знову ходить по покоях спорожнiлого палацу пан президент Фрiдрiх Мертенс, витира╨ пiт з сiдластого чола й перебира╨ опецькуватими пальцями за спиною. Що особливо страшне в усiй цiй блискавичнiй катастрофi - це знищення дi©, руху, дiяльностi. Не втрата сили, влади, багатства, слави, все це - порох, дим. А втрата активностi. Вся Нiмеччина, вся ╙вропа ще руха╨ться за iнерцi╨ю, старим рухом, як колесо машини, в якого вже взято паси вiд джерела енергi©. Дурнi, жалюгiднi фантазери iз сво©ми планами! Вони обтяли рушiйний ремiнь i гадають, що той галас i гуркiт, який iде вiд порожнiх "вiльних" махових колiс, ╨ дiйсний рух. Вони вбили найцiннiше в людства - активнiсть. Сонячна машина вбила мiкроб iнтересу. Але де нема мiкробiв iнтересу, боротьби, там нема нiякого життя, i всякi плани ╨ тiльки iнерцiя теоретичних функцiй мозкiв. Порожнеча. Абсолютна, мертва порожнеча, як у склянiм апаратi, з якого випомпувано повiтря. Але невже не могло все пiти iнакше? Що ж усi економiчнi, соцiологiчнi, фiлософiчнi теорi© й науки? Де ж дiлися проклятi й пiдлi "закони" поступовостi, закономiрностi, логiки, обов'язковостi? Випадок, простий же випадок: фанатик довбався десять рокiв у сво©х мрiях i додовбався до Сонячно© машини. Мiг же вiн i не додовбатись? Тодi, значить, усi "закони" функцiонували б далi? Але факт той, що випадково (випадково, чорт забирай!) йому поталанило натрапити на вдатну комбiнацiю сво©х мрiй. I факт той, що всi закони логiки, конечностi, доцiльностi стали дiяти з фатальною, слiпою силою на користь цi╨© випадково© идатно© комбiнацi©, факт той, що все вiдбулось i вiдбува╨ться далi з такою самою логiкою й неминучiстю, як i годi, коли котиться з гори розсаджена скеля. Всi за кони ваги, тяжiння, зцiплення, роз'╨днання - всi вони функцiонують собi далi й сприяють руйнiвничому, страшному, не одхнльпому руховi розсаджено© скелi. Мертенс сiда╨ в фотель i заплющу╨ очi. Що ж можна було зробити, щоб спинити цей рух? Нiчого, Що може зробити людина, коли котиться з гори ця скеля? Знищити всi попереднi сприятливi умови похилiсть юри, силу вибухового матерiалу, закон ваги й т. д. Абсурд. От так само абсурд думати (як гада╨ Штiфель), що можна було спинити Сонячну машину, цебто знищити всi попереднi, створенi вiками й законами минулого сприятливi умови для Сонячно© машини. Мертенс розплющу╨ очi. Значить, це був не випадок, а неминучiсть? Результат та╨мних, захованих од аналiзу, тисячами напрямiв попереплiтаних сил, якi збiглись на цiй точцi з конечнiстю руху планет i дали оце паршиве згубне скло, а за ним усi конечнi, неминучi, страшнi його наслiдки? I знову Мертенс ходить по пишних помертвiлих покоях i довгенько сто©ть бiля вiкон, дивлячись на змерзле небо. Якiсь люди (служба, мабуть) з оберемками трави, весело поблискуючи один на одного зубами, iдуть iз парку до палацу. То - челядь, що году╨ться Сонячною машиною. Його колишнi охоронцi, що дивились на нього з мурашками по тiлу. Тепер вони навiть не глянуть на вiкна. Вони ще варять i подають йому ©сти, але це доти, доки Каесем не виробив нових планетарних планiв господарства. Хе! А коли надходить вечiр, Мертенс лежить на канапi в далекiй маленькiй простiй якiйсь кiмнатi, яку вiн тiльки тепер знайшов, i дивиться в т╨мно-сiру запавутинену присмерком стелю. I тодi наста╨ найгiрше. Тодi в порожнечi, в пустцi почина╨ моторошно, як покинутий пес, вити туга. Туга за червоним волоссям, за Мартою Пожежею. Не за Елiзою Пожежею, не за сотнями жiночих тiл, що перейшли крiзь його обiйми, як проходять люди крiзь ворота, а якраз за тою одною жiночою iстотою, вiд яко© на все життя лишилося та╨мне, незiтерте нiякими обiймами, тепле тепло. Не за обiймами Марти Пожежi, не за танцем чотирнадцятилiтньо© кровi ви╨ туга, а за тим дивним, грiючим, нiжно-сумним, невимовне рiдним ╨ством жiнки. Нехай усе гине, руйну╨ться, летить у безодню iсторi©, нехай луска╨ його слава, як дитячий мiхур, нехай шашiль Сонячно© машини перегираь на потеруху його владу, силу, багатство Ах, що б це осе, коли б була тут та iстота, вiд яко© незримими, нерозгаданими шляхами проходить у мужчину та╨мне, дужче за всю мертвiсть темперагури скляного безповiтряного апарату тепло! Мертенсовi згаду╨ться покiйниця жiнка, покiйний дворiчний син. Коли б хоч вони були! А де може тепер бути Марта Пожежа? Як можна було не розшукати ©©? Померла, може, давно? Так, померла, а як i живе десь, то однаково померла. Нема. I часом iде Фрiдрiх Мертенс до телефона й пробу╨ гелефо-нувати до принцеси Елiзи. Вiн зна╨, що це зайвий сором, зайвий дотик до роз'ятрено© рани пониження, а проте пробу╨. Пониження сидiти и чекати, поки увiльниться крапелька енергi© й дасть пропуск його токовi. Пониження дожидати вiдгуку й класти слухавку, не дiставши нiяко© або дiставши все ту саму вiдповiдь: - Принцеса в лабораторi©! ╞© не можна турбувати. Спочатку Мертенс казав сво╨ iм'я: Фрiдрiх Мертенс просить. але, коли байдужий голос одповiдав, що однаково, хай просить, хто хоче, - наказано не турбувати, Фрiдрiх Мертенс бiльше вже не каже свого iменi. Чого принцеса сидить у лабораторi© того фатального божевiльного, що заразив сво╨ю хоро-бою весь свiт? Що вона там робить, що не можна турбувати нi для кого, навiть для... хе! для ©© умовного нареченого? Так, умови не виконано. Трону не буде. I нареченостi нема╨. Нiчого нема. ╙ тiльки скеля, що логiчао неминуче летить iз гори, трощачи все на свойому шляху. На скелi весело й гордо сидять i "дiють" комахи, розробляючи "планетарнi" плани руху скелi. А Марти Пожежi нема. А яке щастя було б узяти ©© за руку, вийти з палацу й зникнути з нею нiкому не вiдомим десь у малюсiнькому куточку сп'янiло© планети. Забитись у крихiтну щiлинку, пригорнувшись до ©© недовiдомого тепла всi╨ю душею - i хан летить скеля туди, куди намiтили ©й невблаганнi, залiзнi закони. Але Марти нема╨, а ╨ виюча iз задертою до порожнього неба мордою туга. Мертенс iде до маленько© кiмнати й випива╨ склянку за склянкою мiцно© американсько© горiлки. Туга, захлинувшись алкоголем, замовка╨, i Мертенс, витираючи потоки iпоту, вигнаного американським питвом, похитуючись, iде до сво╨© пишно© помертвiло© спальнi. *** Пiв на п'яту! Люба, бронзово смуглява прозоро одверта дiвчинка знову стала матово-смутна. Так одверто, на©вно, так хвилююче невинно стала смутна, матова. Бо вже пiв на п'яту. Бо вже Макс дивиться на годинника, бо вже збира╨ться до то© страшно©, важно©, насмiшкувато хижо© трупо©дки. Мила, зворушлива Труда! Що тепер може бути страшного на спiвучо п'янiй вiд щастя землi? Вогкi, смiхотливi, "фе, якi непри╨мнi" очi трупо©дки? А яке ж, дозвольте спитатися, дiло смугляво-бронзовiй дамi чорно-срiбного лицаря до "фе, яких непри╨мних" очей трупо©дки? А хоч би й так? А хоч би й "страшна" була та вогка смiхотливiсть? А хоч би "страшна" була затуманена диханням смутку прозорiсть? Та що з того? I хай. Вiн iз спiвом щастя розчинить дверi душi всiм "страшним" смiхотливостям, прозоростям, смуткам i танцям. Ну, що ж, вiн може, коли вона хоче, розiгнати смуток бронзових очей от тут, у цiй залi, на очах оцих усiх "алчущих i жаждущих". Але вiн пiде до страшно© трупо©дки й так само розжене ©© насмiшкуватiсть. Тепер вiн розжене. О, хай собi смi╨ться, глузу╨, проклина╨. А вiн розкине загати душi, розмахне обiйми й зми╨, залл╨, затопить усi глуми й прокльони. Ух, Сузанно, набирай бiльше повiтря в груди - захлинешся! А вiрна дама чорно-срiбного лицаря по-дитячому старанно й по-жiночому хитро раху╨ цифри, ©й абсолютно байдуже, хто до кого ма╨ йти о п'ятiй годинi. В не© важна громадська робота. I так, люба, неуважно кива╨ головою на прощання, так заклопотано стягу╨ на бронзовi очi чорно синi крила брiв, нахи-лившися до важних громадських цифр. Ех, Трудонько, взяти б твою невмiло неуважну заклопотану голiвку в обидвi лапи, пiдвести, сипнути в яснi тво© уникливi очi п'яного щастя - i хай вони запрозорiють, засмiються тим блиском, що був то дi, колись давно давно. Чи вже весь дощенту вiддала чорно-срiбному лицаревi? А на вулицях у темних тiсних колодязях - i прозорiсть, i блиск, i п'янiсть, i страшенний безмежний простiр. Простiр i п'янiсть у напiвпорожнiх бюро, крамницях, банках, майстер нях Розгублено щасливi i непорозумiло-сяючi, п'яно-розгорненi посмiшки, безладна, безцiльна, здивована хода серед безмежного простору, як щойно вилупленi курчата - аж похитуються вiд народженостi. А то нетерпляча поспiшнiсть, прожогливiсть, одстрiлювання на всi боки здивованим захватом. I аласливi сп'янiлi юрби з чорними коробками на спинах, iз гiтарами, мандолiнами, флейтами, бубнами. Стiни вулиць, по-втикуванi головами, кивають, бiлiють посмiшками "Слава! Слава!" А кому слава? Розумi╨ться, не старенькому Шопенгауеровi, а щастю, а п'яностi, а любовi, що радiсно пану╨ на святочних, безладних, очманiлих вулицях. Трамвай сунеться помалу, п'яно, безладно. Набитий тiлами, смiхом, гомоном, чорними коробками, духом сонячного хлiба, блиском, простором, вiн задиха╨ться вiд сво╨© повiльностi. Вiн би з охотою пiдстрибнув, змахнув би крилами й полетiв за кам'янi канали. А замiсть того раптом утика╨ться в юрбу й загруза╨. Юрбу мiсить смiх-аж труситься вся, аж пiдскаку╨. - Що там таке! Що там? Та не тiснiться, панове! Гей, громадяни! Що там сталося? Пропустiть трамвай! Чу╨те? Гей! Куди там! Усi очi влипли в один пункт i на трамвай i не клiпнуть, промiняться, трусяться смiхом. Макс через реготливi голови шука╨ того пункту. Ага! Магазин одягiв Гольдмана. Магазин вищих, вибраних, випещених iстот, недосяжний для середнiх смертних. Перед дверима пiвколо тiл. У пiвколi двi постатi: одна скромно одягнена в усе темне, iз скромним кремовим мереживом на бiлiй безкровнiй ши©, з круглим, але скромним черевом. Вона страшенно схвильована, наскаку╨ на другу постать, гнiвно, обурено бухка╨ в не© жовтявими пукатими баньками очей, шарпа╨ ©© за руки, тягне з не© одежу. Друга постать - величезна, добродушна, одягнена розкiш-но. нiжно-фiалковий шовковий пiвсмокiнг, пiнисто-золотисте жабо, в руцi чудесний, наймодернiший, з iнкрустацiями цiпочок. Пишнiсть i розкiш вищих, вибраних iстот. Але диво: голова, шия, руки волохатi, незграбнi, з грубою, анiтрошки не випещеною шкiрою, з чудесними робiтничими пальцями. Псевдовипещена фiалкова постать добродушно посмiха╨ться, похитуючись од шарпанини темно скромно©, розводить руками, знизу╨ плечима й увесь час апелю╨ до юрби коротенькими фразами. А юрба щоразу, як вiд електричних дотикiв, струшу╨ться вiд цих апеляцiй бурхливим смiхом. Макс насторожу╨ вуха. - Це г