вдягнуся, запарю кави, скоро пiдуть автобуси й можна буде вернутися до готелю, у вiкнах майстернi невiдворотно блiдла, водянистiшала свiтна синява, вирисовувалися позгромаджуванi попiд стiнами вугластi стоси полотен iз дрижакуватого, як протоплазма, смерку, паскудна година, година хворих i сорокалiтнiх, це в такiй, певне, сiрiй каламутi катуються позасвiтнi душi, - i ось тодi вiн i зробив ╖й боляче, таки направду боляче, куди там згадцi про втрату цноти, painful intercourse9, ось як це назива╓ться в медичнiй лiтературi, котру вона, зашугана совкова дурепа, щойно в Америцi взялася студiювати, навiть до лiкаря була сходила, жеручись гнiтючою призрою, чи щось там у нiй, бува, не попсулося, прости Господи, i витрiщилась, не ймучи вiри, коли лiкарка стенула плечима: "I don't see any problems"10, - а тодi, вереснувши диким голосом - добу по тому налупцьована матка нила, як перед мiсячним, - стенувшись, хвицнувши ногами, - "Менi боляче, боляче, чу╓ш?" - вона почула - одночасно з переможно-грiзним окриком: "А слабо за мене замiж вийти? А слабо вiд мене дитинку народити? Глупа ти, глупа, я ж тебе люблю!", - як усерединi займа╓ться й шириться його вогка бубнява горяч, ох, ця хвилина, все - задля не╖, побудь, ох побудь ще, не йди, глибоке зiтхання, вiн виринув iз не╖ з таким промитим од лiт, розгладженим вологою пiдсвiткою щастя лицем, аж зiр ╖й заступили мимовiльнi сльози нiжностi, в тих сльозах худий i гострорисий, насторчений вухами й вилицями сiльський пово╓нний пацанок - батько в таборi, пiсля нiмецького полону, мати в колгоспi на буряках - стояв iз патичком на вигонi, вперше вражений розлитим уздовж обрiю, скiльки сягало око, черленим золотом заходу в димно-сизому клоччi хмар, свiт горiв i мiнився, все це було в його картинах, вивiльнити того пацанка з цього мовчазного й жорсткогубого, добре задбаного й охайно поголеного мужчини - "Ти не родила? В тебе губи пахнуть неспитим молоком, - от вiзьму й зроблю тобi дитинку, чу╓ш? синочка", - то була цiлком самодостатня творчiсть, в якiй тво╓ власне фiзичне незадоволення важило не так-то й багато, - залишившись сама - бо вiн, завинувшись у довгополе, схоже на шинелю пальто, одразу пiрвався кудись на помивку: звичайка досить хамська, коли вдуматися, але й це тебе тодi не зразило, - ти муркотливо потяглася, хруснувши сплетеними над головою руками, й визнала собi подумки, з хрипкуватим смiшком, - ну от тебе нарештi й ви╖бли, подруга, так-таки прямим текстом - ви╖бли, уперше в життi, бо доти все бiльше - годили, панькались, як iз теплим тiстом, допитувались, якi слова любиш, а тут просто взяли та й трахнули по-мужицькому, без цере╜елiв, - i, дивно, навiть ця думка не була непри╓мна, i коли ти витягла з сумочки дзеркальце, наперед страхаючись того, що в ньому вгледиш - на третю добу неспання, по всiх викурених цигарках i опiвнiчних коньяках, оце то фестиваль видався! - то й сама спахнула радiсним подивом: на тебе глянуло розпогоджене, вiдмолодiле до стану тво╓╖ автентично╖ вроди - делiкатне й худеньке, сливе дiтвацьке, виплигуюче назовнi чорними очиськами личко, яке ти завжди за собою знала, але в дзеркалi не бачила вже хтозна-вiдколи: ти вернулась до себе, ти була вдома, - а вiн сидiв у ногах лiжка, курив i дивився, його невiдривно звернене до тебе промiнно-заворожене обличчя осявало ще тьмяну майстерню, - вряди-годи нахилявся над тобою: легенько, ховаючи усмiх, поцiлувати вистромленi з-пiд вiдкоченого пледа соски й знов дбайливо, по-селянськи неквапно, як сво╓ добро, вкутати тебе аж пiд шию, подати чашку з кавою, "гляди, не розхлюпай", i ти тут-таки й розхлюпала, затрусившись хихотiнням, "а я тепер цей плед виставлю - i пiдпишу, ким заляпано", - i, зненацька: "Чого ти плакала?" - не скажу, нi, ще не скажу, скажу аж перегодом, за мiсяць, а раз сказавши, повторюватиму ледь не щохвилини: за браком iнших, мiсткiших слiв - коли нема тако╖ цистерни, аби замiряти бездонний колодязь, зоста╓ться раз у раз опускати й витягати те саме дитяче цеберко, - монотоннiсть повтору, рипiння корби: я люблю тебе. Я люблю тебе. Я люблю тебе). Оттака ловись, кобiто, - закохалася. Ще й як закохалася - вибухла наослiп, полетiла сторч головою, дзвенячи в просторi вiдьомським смiхом, пiдхоплена незримими самовладними нуртами, i бiль той не перепинив - а мав би, - так нi ж, вирубала в собi всi застережнi табло, що жахтiли червоними лампочками на межi перегрiву - достоту перед аварi╓ю на АЕС, - i тiльки вiршi, що негайно ввiмкнулися натомiсть i пiшли суцiльним, нерозчленованим потоком, пропускали недвозначнi сигнали небезпеки: в них нав'язливо проблимували - ад, i смерть, i недуга, "I жовте море днiв, i сизе море снiв / В одбитих кольорах вмираючого неба, - / I я iще пливу - а ти уже на днi, / I страшно нам обом дивитися на себе": "Значить, ти знала? - визвiрився вiн, свiнувши вовчими вогниками в очу, коли вона - втрачати було вже нiчого - зважилася дещо з того потоку прочитати йому вголос, - знала, що так буде? Так якого ж?..." Ге, серце мо╓, так у цьому ж вся й штука... Ннiт, не була мазохiсткою - була, йолки-палки, нормальною жiнкою, чи╓ тiло тiшилося, даруючи радiсть iншому, та що там казати - класною бабою була, "девочка сладенькая", "фантастическая женщина", "stud woman", мусуй-мусуй тепер в пам'ятi, як книгу вiдгукiв (вигукiв) - з тих хвилин, коли мужчини не брешуть, може, хоч дрiбку рiвноваги собi тим повернеш: була ж! - а от нi, не верта╓ться, не спаса╓ - що з того, що була, що завжди при тiм чула, з часом бiльшим, часом меншим темним осадом недовипитостi, якою ще могла б бути, - бо ╓ в життi речi, вiд нас не залежнi, бо я ╓ така, який ти зi мною, - в мужчин це трохи по-iншому, в жiнок, на жаль, так - i, на жаль, в усьому, i хоч би скiльки лiфчикiв не попалено було американськими фемiнiстками, з мастурбацi╖ - чи то ╜умовим пенiсом, чи живою людиною, бо живою людиною це теж не що як мастурбацiя, коли без любовi, - не прибуде нi дiтей, нi вiршiв. I все, i клямка. "В цiм твоя межа". Як же той кембрiджський вiрш кiнчався? "Рiлля, що прагне борони, / I мокрi, сплаканi ворони - / I муж, який не вборонив - / А ждав вiд мене оборони". Еге ж, exactly - чи, коли хто волi╓, "вот iм╓нно". От чим ще, до речi, паршива чужа кра╖на - набиваються, натрушуються, як пух у нiздрi, напохватнi чужинецькi слiвця й звороти, залiплюють пори в мозковi, нахабно тиснуться попiдруч, навiть коли ти наодинцi з собою, - i незчува╓шся, як почина╓ш балакати "хеф-напiв", тобто повторю╓ться те саме, що вдома (вдома? схаменися, кобiто, - де вiн, твiй дiм?), ну гаразд, у Ки╓вi, в Укра╖нi - з росiйською: всяка╓ ззовнi накрапами, зсиха╓ться-цементу╓ться, i мусиш - або повсякчас провадити в умi розчисний синхронний переклад, що звучить вимучено й ненатурально, - або ж приноровитися, як усi ми, самим голосом брати чужомовнi слова в лапки, класти на них такий собi блазнювато-iронiчний притиск як на забуцiм-цитати (наприклад - гарний приклад для студентiв, можна навести завтра на лекцi╖: "Ти себе що - "поб╓дiт╓льнiцей" почува╓ш?"). А ще можна б сказати - виступаючи з доповiддю в якому-небудь американському унiверситетi, або на конференцi╖ "трiпл-ей-дабл-ес"11, або в Кеннан Iнстiт'ют у Вашiн╜тонi, або де тебе ще там i далi носитиме лихим вiтром, сто, максимум двiстi баксiв гонорару плюс сплачена дорога - i дякуй гречненько, ти не ╢втушенко й не Татьяна Толстая, щоб дiставати по тисячi за виступ, та хто ти ваще така, слиш, ти, забацана Ukrainian, дитя вiдрадненсько╖ комунально╖ "хрущовки", з яко╖ цiлий вiк марно силку╓шся вирватись, Попелюшка, що летить через океан понарiкати за вечерею у Шеффiлда з парочкою Нобелiвських лауреатiв (промiнячись навсiбiч, чотирма мовами нараз за одним столиком сиплючи) на iдейну вичерпанiсть сучасно╖ цивiлiзацi╖, по чiм верта╓ться в свою ки╖вську кухню площею 6 кв.м.сваритися з мамою й принижено тлумачити рiдним редакторам, що лде я, там i буде вiтчизна" - то зовсiм не значить "ubi bene, ibi patria", - бодай тому, що через цю саму довбану patria тобi нi у Шеффiлда, нi у Тiффанi, нi на Гавайях, нi на Флоридi, нiде й нiколи не ╓ bene, бо вiтчизна - то не просто земля народження, правдива вiтчизна ╓ земля, котра потрапить тебе вбивати - навiть на вiдстанi, подiбно як мати повiльно й невiдворотно вбива╓ дорослу дитину, утримуючи ╖╖ при собi, сковуючи ╖й кожен порух i помисл власною обволiкаючою присутнiстю, - а, що там розводитися довго, тема мого сьогоднiшнього виступу, ледi й джентльмени, - як i зазначено в програмi, "Польовi дослiдження з укра╖нського сексу", i, перш нiж перейти до не╖, хочу подякувати всiм вам, присутнiм i вiдсутнiм, за нiчим не виправдану увагу до мо╓╖ кра╖ни й мо╓╖ скромно╖ особи, - от чим як чим, а увагою ми досi розбещенi не були: по-простому сказавши - здихали, на фi╜ нiким не завваженi (я тут ще в досить упривiлейованому становищi, бо якби зважилась, плюнула й висипала в рота разом усю решту таблеток iз жовтогарячого сло╖чка, то тiло виявили б досить хутко, десь, либонь, день на третiй: Крiс, факультетська секретарка, зателефону╓, тiльки-но я не з'явлюся на лекцiю, отже, грiх нарiкати, ниточка-павутиночка, хай i тонюня-провисла, щоб, за не╖ шарпнувши, дати свiтовi знати про свiй черговий, цим разом останнiй, вiд'╖зд, у мене все-таки ╓, - i якби з тим чоловiком щось сталося там у пущi, - хоч я й не думаю, аби з ним щось сталося, вiн нiколи не вчинить цього сам, забагато ма╓ в собi злостi для такого дiла, - то Марк i Розi щодня ж навiдуються до нього), - так ось, ледi й джентльмени, прошу не поспiшати квалiфiкувати розглянутий випадок закоханостi як патологiчний, бо доповiдач iще не сказав головного - головне ж, ледi й джентльмени, поляга╓ в тому, що в життi пiддослiдно╖ то був перший укра╖нський мужчина. Направду - перший. Перший готовий - кого не треба було вчити укра╖нсько╖ мови, тябричити йому на побачення, виключно аби розширити спiльний внутрiшнiй простiр порозумiння, книжку за книжкою з власно╖ бiблiотеки (Липинський, блiн, Грушевський, i про Горську вiн також не чув, анi про Свiтличного, за ним були зовсiм iншi шiстдесятi, добре, я тобi завтра принесу!), а в часi любосного воркотання мимобiжно згадавши "Не захист мрiй - блаженний дiм..," тут-таки запускатися в пiвгодинний коментар про життя i творчiсть автора - це, зна╓ш, був у тридцятi такий поет на Захiднiй Укра╖нi, - i отак, хай йому грець, все життя! - професiйна укра╖нiзаторка, наче ще по одному органу ╖м усiм нарощу╓ш, коли-небудь наша незалежна, чи радше ще-не-вмерла, якщо до того часу не вмре, мала б запровадити якусь спецвiдзнаку - за кiлькiсть укра╖нiзованих койкомiсць, ти б ╖м загаратала список тобою навернених! - а то був перший мужчина з твого свiту, перший, з ким обмiнювалося не просто словами, а зараз усi╓ю бездоннiстю мерехких, колодязним зблиском пiдсвiчених тайникiв, тими словами вiдслонених, i тому говорилося легко, як диха╓ться й сниться, i тому пилося розмову смажно висушеними вустами, i впивалося все запаморочливiше, о, ця нiколи не знана сповна свобода бути собою, ця гра, нарештi, в чотири руки по всiй клавiатурi, натхненнiсть iмпровiзацi╖, скiльки iскристо╖, смiхотливо╖ енергi╖ вивiльня╓ться, коли кожна нота - iронiчний натяк, вiдтiнок, дотеп, доторк - умент резону╓, пiдхоплена спiврозмовцем, кульбiт у повiтрi, просто вiд надмiру сили, жартiвливе колiнце - ближче: можна? i от уже - двозначнiше, ризикованiше, i от уже - впритул, i от уже, заглушивши мотор (бо ти таки сiла, врештi-решт, у ту його машину - пiсля вiдвiвин майстернi, пiсля того, як угледiла навiч, хто вiн), - навальний перехiд на iншу мову: губами, язиком, руками, - i ти, вiдхиляючись зi стогоном: "По╖хали до тебе... В майстерню..." , - мова рiзко скоротила ваш шлях назустрiч одне одному: ти впiзнала: свiй, в усьому - свiй, одно╖ породи звiрюки! - i в нiй же, в мовi, було все, чого нiколи потiм не було мiж вами в лiжку. "Gosh, if he only weren't such а damned good painter!12" - казала ти, сидячи в барi "У Крiстофера" на Портер-сквер, ти випила натще два келихи каберне-совiньйон, i тебе трошки розпружило - вперше за тi кембрiджськi мiсяцi, запаморочливо легким, дерзновенним пiдняттям, ой випила - вихилила, сама себе похвалила, ех жаль, нема з ким заспiвати, -Лiса i Дейв слухали, як малята рiздвяну казку, забувши хрумтiти чiпсами, Slavic charm13, ось як це в них назива╓ться, - ти любила той бар, глуху пляшкову зелень декору, яка наводила на гадку про ломбернi столики, так само як i низькi свiтла, що вiдсувають лиця у притемок, i чоловiкiв, скупчених при шинквасi за спогляданням бейсбольного матчу, i гул голосiв, i нiч за далекими вiкнами, ╖╖ густий коричневий вар, в якому плавляться жовтi цукати лiхтарень , - все нараз, бо тiльки так i да╓ться увiйти в свiт чужого: приймаючи все нараз, усiма змислами, i ти це вмiла, ти просто втомилася, за всi роки бездомних блукань, любити свiт самотою - проходити анонiмною й нерозпiзнаною через сутенiючi аеровокзали, ресторани й бари з теплими вогнями, морськi узбережжя з надбiгаючим шелестом прибою по рiнi, вранiшнi готелi з кавою в холлi, - "Where are you from?" - "Ukraine", - "Where is that?"14 - ти втомилась не бути в цьому свiтi, втомилась волiкти додому в зубах спрагло виссанi з нього згустки краси й радiсно лементувати: "Адiть, дивiться!" - але вдома, в тво╖й бiднiй забембанiй кра╖нi - кра╖нi урядовцiв в обвислих штанях i всiяних лупою пiджаках, оплилих письменникiв, зугарних читати лиш одною мовою, та й з того вмiння нестак-то вжиткуючих, i бистрооких, жучкуватих бiзнесовцiв iз навичками колишнiх комсомольських секретарiв, - все воно якось нi до чого не крiпилося, провисало непритокмане й ото хiба тiльки до виливу жовчi дрочило, сво╓ю туманною, зашифрованою в незнайомих iменнях i реалiях недосяжнiстю, натоптуваних домашнiх самоукiв (чомусь незмiнно - на куцих, жокейськи вивернутих ногах: порода така, чи що?), закваснiлих де-небудь в обласнiй публiчнiй бiблiотецi iменi Грьомiна в час, коли ти мала нахабство (чи може, дурне щастя, думалось ╖м?) вештатися по Гарвардськiй "Вайденер" i де там ще, - ти втомилась нероздiленiстю сво╓╖ любовi до свiту, i в тому чоловiковi - щойно опинившись у нього в майстернi, станувши (в окулярах з товстими скельцями) перед розвернутими лицем, одне за одним, полотнами, що громадилися вздовж стiн, назбируючи порохи, - ти блискавично вгадала свiй ╓диний, кругло-довершений шанс на несамотнiсть ото╖ любовi, - саме тому, що вiн був such а damned good painter15, - але вже це Лiсi з Дейвом годi було розтлумачити, ти й не намагалася, Лiса вражено всмiхалася сво╖м неправдоподiбно яскравим, схожим на збудженого коралового молюска ротом, i очi ╖й волого блищали: What а story!16 О так, страшенно романтична love story - з пожежами й автокатастрофами (бо ту славнозвiсну машину вiн одно╖ ночi взяв та й розгепав, казав, на друзки), iз та╓мничим зникненням прота╜онiста й вiд'╖здом геро╖нi за океан, з купою вiршiв i картин, а головне - з цим постiйним, непередаваним наскрiзним вiдчуттям, якому, власне, ти й улягла: вiдчуттям, що все можливо: той чоловiк грав без правил, точнiше, грав за власними, як правдивий кантiвський ╜енiй, в його силовому полi пробуксовувала будь-яка передбачувана логiка подiй, так що був вiн сам собi the land of opportunities17, i що вже там серед тих opportunities не ча╖лося вготованим на майбутн╓ - смерть в черговiй з ряду автокатастрофi (нi, Господи, нi, тiльки не це!) а чи трiумфальний прохiд по свiтових музеях, - наплювати, дарма, аби тiльки виламатися, вимачкуватися з колi╖ - з ото╖ вiковiчно╖ вкра╖нсько╖ приреченостi на небуття. Це окрема тема, ледi й джентльмени, панi й панове, перепрошую, якщо забираю вам забагато часу, менi нелегко про все це говорити, до того ж я дiйсно тяжко недужа, мо╓ зацьковане, виголоднiле, а коли не бавитися евфемiзмами, так i просто з╜валтоване тiло третiй мiсяць невгава╓ в дрiбненькому нутряному дрожi, особливо жаскому - до млостi! - внизу живота, де повсякчас чую давучий битливий живчик, i коли розчепiрюю пальцi, то вони негайно починають жити самостiйним життям, ворушачись кожен зосiбна, нiби натягненi на порiзненi, в незгiдних ритмах посмикуванi ниточки, я вже мовчу про бубнявi, як у пiдлiтка, рожевi прищi, котрими зацвiтають обличчя i плечi, i нема на те ради, - горопашне тiло ще живе, воно кача╓ права, воно доходить з елементарно╖ сексуально╖ голодухи, воно б, може, й оклигало, i заплигало зайчиком, якби його всмак трахнули, але, на жаль, цю проблему не так легко розв'язати, надто коли ти сама-одна в чужiй кра╖нi й чужому мiстi, в порожнiй квартирi, де телефон озива╓ться хiба на те, щоб запропонувати тобi - рiдкiсна нагода, тiльки на цьому тижнi! - ко-ло-саль-ну знижку на передплату мiсцево╖ газети, i звiдки вигрiба╓шся тричi на тиждень - до унiверситету, де пiвдюжини охайних, взутих у бiлi шкарпетки й кросовки, чистенько вмитих i дезодорованих американських дiтлахiв iз здоровими, аж вогкими шкiрою й зубами, водячи за тобою, як манджа╓ш туди-сюди по аудиторi╖, поглядами акварiумних рибок, щось там - один Бiг вiда╓, що! - тихенько шкробають собi в зошити, поки ти, сама себе накручуючи (ну бо треба ж якось протриматись годину з чвертю!), палко тлумачиш ╖м, що не було! не було в Гоголя, такого, який вiн був, натодi iншого вибору, окрiм як писати по-росiйськи! хоч плач, хоч гопки скачи - не було! (i в тебе - також нема╓, окрiм як писати по-укра╖нськи, хоч це i ╓, либонь, найяловiше насьогоднi заняття пiд сонцем, бо навiть якби ти, якимось дивом, устругнула в цiй мовi що-небудь лпосильнее "Фауста" Гете", як висловлювався один знаний в iсторi╖ лiтературний критик, то воно просто провакувалось би по бiблiотеках нечитане, мов невилюблена жiнка, скiлькись там десяткiв рокiв, аж доки почало б вихолодати, - бо нерозкуштованi, невживанi, непiдживлюванi енергi╓ю зустрiчно╖ думки тексти помалу-малу вихолодають, ще й як! - якщо тiльки потiк читацько╖ уваги вчасно не пiдхоплю╓ й не виносить ╖х на поверхню, каменем iдуть на дно й криються нездирним зимним лепом, як тво╖ нерозпроданi книжки, що пилюжаться десь удома по книгарнях, таке сталося майже з цiлою укра╖нською лiтературою, можна на пальцях вилiчити - не авторiв навiть, а поодинчi твори, яким пощастило, - з отерпом у пучках i сльозами в очу ти читала надiсланий тобi тут, в Америцi, переклад "Лiсово╖ пiснi", авторизовану версiю, призначену для бродвейсько╖ сцени, кайфувала, як наркоман, од ╖╖ прискореного жагучого вiддиху: живе! живе, не пропало, через сiмдесят лiт, на iншому континентi, в iншiй мовi - скажи ж ти, випливло! - розумi╓ться, що iншого - писати по-росiйськи чи по-англiйськи, на перший же твiй вiрш, видрукуваний англiйською, i то в цiлком малопомiтному журналi, екстатично вiдгукнулось, звiдкiлясь трохи чи не з Канзасу, якесь там "Тhe Review of Literary Journals", це ж треба, i Макмiллан збира╓ться включити його до антологi╖ свiтово╖ жiночо╖ поезi╖ ХХ-го столiття, "You are а superb poet"18, - кажуть тобi тутешнi видавцi (зволiкаючи, проте, з книжкою), спасибi, я знаю, тим гiрше для мене, - але в тебе нема вибору, золотце, не тому, що не зумiла б змiнити мову, - пречудово зумiла б, якби трохи помарудитись, - а тому, що заклято тебе - на вiрнiсть мертвим, усiм тим, хто так само несогiрше мiг би писати - по-росiйськи, по-польськи, дехто й по-нiмецьки, i жити зовсiм iнше життя, а натомiсть шпурляв себе, як дрова, в догоряюче багаття укра╖нсько╖, i нi фi╜а з того не поставало, крiм понiвечених доль i нечитаних книжок, а однак сьогоднi ╓ ти, котра через усiх тих людей переступити - негодна, негодна i все, iскорки ╖хньо╖ присутностi нема-нема та й укидаються в повсякденному, навзагал геть спопiлавiлому буттi, i оце й ╓ твоя родина, родове тво╓ древо, аристократко забацана, прошу пробачення за непризво╖то довгий вiдступ, ледi й джентльмени, тим бiльше, що до нашо╖ теми вiн, властиво, не тичеться). Ледi й джентльмени, жаль за власним, з дня на день марнованим тiлом - це почуття, знайоме хiба ГУЛАГiвським в'язням: вечорами у ваннi я розглядаю перед дзеркалом (начепивши совинi окуляри, тi самi, з товстими скельцями, так що вигляд маю достолиха кумедний) сво╖ груди, досi такi незмiнно кулясто-пружнi, визивно насторченi пипками врiзнобiч ("Это ж надо, - казав колись, нестак i давно, один недоукра╖нiзований мною мужчина, - наверно, четвертый размер, а как держится!"): цi╓╖ осенi вони вперше охляли, недвозначно посунулися долi, наводячи на гадку про перестояне сире тiсто, i взялись якимись вiдворотними плямками, схожими на пi╜ментнi, а вершечки щодалi, то бiльше нагадують потемнiлу шкiрку зморщеного персика, - той чоловiк був з тих, хто взагалi кепсько уявля╓, що робити з жiночими грудьми, окрiм хiба як ущипнути крiзь одежу, але справа, звiсно, не в ньому, - це було гарне тiло, здорове, розумне й житт╓радiсне, i, слiд вiддати йому належне, воно збiса довго трималось, тiльки з тим чоловiком зворохобилось одразу, але я прикрикнула на нього, грубо й нецеремонно, а воно противилось, скiмлило якимись хронiчними застудами, опухлими залозками й лихоманковими висипками, "ослаблення iмунiтету", казали лiкарi, а я виборсувалася з постелi, заклеювала висипки пластирем i, палена гарячкою, летiла на вокзал, по╖зд, гримочучи по стиках рейок, мчав мене крiзь нiч у мiсто, звiдки мовчав той чоловiк, розгепавши на друзки свою дорогоцiнну машину, в нiч аварi╖ менi приснилося, начеб йому ╖╖ вкрали, i вiршi, несвiдомi яви, але, сво╖м звича╓м, сновидно-видющi, напливали, як у туманi крайобраз за вiкном: "Тодi ще мав упасти снiг. / Ще осiнь пахла корвалолом, / I авта, збившися з дорiг, / По гаражах зiпали кволо", - я досить довго чинила насильство над сво╖м тiлом, воно мусить мати на мене кривду, чи, по-тутешньому, grudge, а тепер, заднiм числом, незгурт i можу для нього зробити, - хiба вимучувати щоранку безцiльними присiданнями, пiсля яких обманом стужавiлi стегна ниють забутим солодким стогоном, та ще тупо, як на працю, волочити його вечорами до басейну, де мене вже знають: заповита в пiстрявий тюрбан негритянка-дженiторша, що вида╓ на входi ключi од lockers'iв19, слiпучо спалаху╓ навстрiч зубним блiцем: "You're pretty faithful to that swimming, huh?20" - Боже, яка вона мила, м'яка й ласкава, як вода в басейнi, од першого-лiпшого щирого слова я зараз ладна розревтися з мiсця, мов зацьковане вовченя-пiдлiток, ладна ╖сти з кожно╖ руки, хоч би й цi╓╖ простягнено╖, довiрливо розкрито╖ - рожевою наготою назверх - долонi з золотим ключиком на червоному капроновому шнурочку, в яку, хапаючись, оповiдаю, що мушу, дослiвно мушу сюди вчащати, що лиш так i рятуюся од депресi╖ - Велико╖ Американсько╖ Депресi╖, на яку стражда╓, зда╓ться, сiмдесят вiдсоткiв тутешнього населення, бiгають до психiатрiв, ковтають "Prosac", кожна нацiя божеволi╓ по-сво╓му, i мою депресiю, котра насправдi ма╓ iншу назву, я, хоч-не-хоч, уже наломилася перекладати зрозумiлою ╖м мовою: broken relationship, до того ж straight after the divorce, до того ж sexually traumatic21, а далi вже все за пiдручниками з психiатрi╖: fear of intimacy, fear of frigidity, suicidal moods22 - словом, класичний випадок, навiть до психiатра вдаватися не варт, i моя благословенна негритянка, така розлого-тiлиста за тiсною стойкою, розкiшно й тепло, по-коров'ячому ситна, Велика Мати, нiжне, парне мукання й шорсткий язик, - кива╓ з мудрим, порозумiлим усмiхом: "I've been there, - каже вона, - with the father of my kids"23, - он як, вона розлучена, single parent24 з двома малюками - i такi ж чудовi малюки, меншому невдовзi два рочки, коли ╓ дiти, воно легше - i тяжче, i легше ("А тепер, - казав той чоловiк, трiумфально свiтячись над нею в темрявi спiтнiлим хлопчиком, - ось тепер ти завагiтнi╓ш: я просто в тебе кiнчив!"- "Нi, - смiялась вона - тихенько, щоб не розхлюпати наллято╖ в не╖ по вiнця нiжностi, - нi, серденько, сьогоднi - нi" - а проте це, либонь, i була, з першо╖ ночi, головна зача╓на думка, пiдводна течiя то╖ любовi: синочок, Данилко, потайки визначила вона, - вкритий лоскотливим курчачим пушком чолопок, жаб'ячи скорченi нiжки, крихiтнi пуп'янки пальчикiв, ай, Боже ж мiй! - у снах вона жадiбно тулила його до грудей: якiр, що утриму╓ при життю, той, без якого ми, дiвоньки, на цiй землi неповноправнi, "непрописанi": не слово, чи бодай лiтера, в текстi, а випадкова капка на берегах, - а вiршi тимчасом глухо бубонiли самi до себе, розпадаючись рiзноголосям: "Зимно менi, коханий. / - Накинь пальто кожушане. / - Сумно менi, коханий. / - До працi берись, моя панi. / - Ах, щось воно все менi лiньки... / - Бо треба б тобi дитинки. / - Страшно, коханий, з нею / Стати навiк тво╓ю", - не згадувати, лiпше не згадувати!), - "Everybody seems to have been there"25, - завважую, з вiдчуттям хвилево вiдсунутого тягаря прилучаючи себе бодай до якогось ряду, спiльноти: join the club!26 - о так, статечно кива╓ моя негритянка, every woman has been there27, - i, з лукавим жiноцьким прижмуром: може, якраз тут, у басейнi, когось i зустрiнеш? Тут впору розреготатися - бодай тому, що цi╓╖ осенi, через силу волочачи сво╓ нещасне, пригноблене тiло вулицями чужого мiста, ти вперше спiзнала самопочуття невидимки - не вiдразу навiть i втямила, в чiм рiч, а втямивши, почала чiпко придивлятися: атож, так i ╓ - зустрiчнi мужчини ковзали по тобi байдужливими, незрячими поглядами, як по неживому предмету, i навiть в автобусi, зближаючись, пiдiпхана тлумом, на ризиковану вiдстань до чи╓╖-небудь крижасто╖ спини з хокейною емблемою, ти не вловлювала того блискавичного, промельком, тварного iмпульсу, - скинутись, озирнутись, - що то вмика╓ться в них вiдрухово, просто на запах жiнки, але не тiльки: насправдi-бо вони - може, хiба крiм зекiв та солдатiв, пошизiлих од абстиненцi╖ бiдак, - вiдзиваються не так на жiнку, як на жодним приладам не пiддатнi, купно наведенi на цю жiнку частоти всiх iнших мужських домагань, котрi в цiй хвилi облягають ╖╖ (а мене якраз у цiй хвилi не облягають!) густо наелектризованою еротичною хмарою - недарма кажуть, що засватана дiвка всiм подоба╓ться: ось це i заводить ╖х по-справжньому, змушу╓ пашiти од ярости роздутими нiздрями й бити в землю копитом од нетерплячки - дух суперництва, хiть перемагати, виклик на герць, нечутний звук бойово╖ сурми, що колива╓ повiтря, ненастанна потреба доводити власну зверхнiсть над усiма iншими, дарма що нiколи не баченими: "Ти менi скажи - тобi з чоловiком добре було?" - "Дуже!" - рубонула зопалу щиро, як ляпаса вiдважила, - аж скулився: ну бо сил уже неставало вивертати себе через горло, примилятися, глитаючи обиду за обидою, та безецно, мов шльондра за плату, демонструвати, який то вiн, хай йому абищо, кльовий ("Безстидниця, цицьки вивалила!" - ╜зився, мов ужалений, в останнiх днях спiвжиття, застукавши ╖╖ напiвголою, злостячись сам на себе - що все ще, попри всякий глузд, мiг хотiти цю жiнку, з якою нi чорта не виходило, опрiч вза╓много мордування, ляк обценьками стисло", - а от не треба було з вiдмичкою: плигонувши пiд ковдру о третiй над раном, колошкати, перевертати на спину, дiловито всаджувати пальчика, куди не просять, так я й сама себе можу потiшити, ба нi, лiпше можу, нiжнiше, тiло боронилося поза мо╓ю власною волею, ая, в тiлi, невiдь-звiдки вгнiжджений, розростався - страх, так безмисно пущений мною повз увагу: воно чуло за цим чоловiком щось, чого не чула я, - сама тимчасом перетворюючись на ягу, на каструючу ме╜еру з лещатами в лонi: а зась не зна╓ш! - i отут-то й починався рев защемленого самця: "Та ти зна╓ш, скiльки в мене жiнок було!" - а плювати я хтiла на тво╖х жiнок, скiльки б ╖х у тебе не було, менi - не залежить, менi не перемагати треба, а - любити, любити, розумi╓ш ти?! - так що в наготi ╖╖, слiд визнати йому рацiю, справдi було безстидство: то була нагота зумисна й образлива, та, котрою не спокуша╓ться, а демонстру╓ться зневагу - можу стригти при тобi нiгтi на ногах, голити литки, залишати по собi ванну несполiсканою, в прилиплих до стiнок темних завитках волоскiв, пiдмиватись, мастурбувати - тiльки ж не так, о, не так, як це бува╓, коли кожна, щонайдрiбнiша об'ява тiлесно╖ свободи iншого прийма╓ться як дарунок, як ще один самоцвiтний знак довiри i з мiсця збурю╓ в тобi гарячу хвилю вдячно╖ нiжностi, не так, як було мiж нами вдома, в тi днi, коли ми стоконилися по випадкових пристановиськах, лiзли в листопадову нiч через вiкно чужо╖ дачi, де стояла семиградусна студiнь, потемки пили, щоб зiгрiтись, коньяк, не скидаючи пальт, i я хухала на тво╖ шорсткi, закоцюблi руки, i ховала ╖х собi пiд светра, бо там було найтеплiше, i ти смiявся й плакав, задихався, не ймучи вiри: "Це ти? Невже це ти?", та осiнь була осiнню ключiв, зроду-звiку я, позбавлена власного дому, не тягала в сумочцi й по кишенях стiльки позичених ключiв нараз - здавалось, бряжчу ними на бiгу, мов ярмарковий коник, притягуючи до себе всi погляди, i, як i коника, вiд того хiба поривало весело заiржати, i коли ти в чужiй хатi грiв воду менi на купiль у двох здоровенних баняках, витягав опiвночi вiдро з невидимо╖, лиш плюскотом вгадно╖ для мене криницi серед двору, а я стовбичила в дверях у халатику на голе тiло, не вiдчуваючи холоду, i потiм, защiпнувшись у ваннi, вгледiла в мильничцi ще вогке пiсля тебе мило, примоцьоване, тво╖м звича╓м, шпетненько, сторцом - щоб стiкало, а мо╓ завжди лежало плазом i квасилося в калюжцi, i я дивилась на те мило й була така по-дурному щаслива, як бувало тiльки в дитинствi, бо тiльки там i був у мене дiм, я втомилася, любий, о, як я втомилася, ╓дине, чого менi тодi хотiлось, - щоб ти був поруч i намилював мене, але ти замкнув мене в тiй хатi на ключ, а сам погнав машину кудись у нiч по харчi - ай, йолки-палки, та хрiн з ними, з харчами, чоловiче, скiльки того життя, скiльки то╖ любовi, щоб акуратненько краяти ╖╖ ножиком на снiданок i вечерю!). "Скiльки разiв ти любив?" - "Три, - рахував, примкнувши повiки, - це четвертий", - "Щось забагато, як на одне життя, - аж три великi кохання..." - "Чого зараз - великi? - смiявся очима, й вона вiдтавала усмiхом йому назустрiч: - Може ж, якраз i мишачi - невеличкi такi?" - хто видав таке говорити на свою любов, навiть якщо затоптана, навiть якщо минула, i пере╖хала тебе навпiл, як ваговоз пса на дорозi, як мене, тодi взимку - перелiт через Атлантику: до п'ято╖ ранку, до самого таксi в аеропорт я чекала - дзвiнка, якщо не одвiрного (тисячу разiв, до виснаження, прокручений уявою кадр: вiдчиняю дверi - i на порозi сто╖ш ти, ледве стримуючи ввiгнутими кутиками вуст несамовито-радiсне свiтло, що рветься з лиця назовнi: нарештi, ах ти Господи, ну роздягайся, ну як же можна було так, ах ти, бiдо одна ходиш, ну що сталося, а я так перемучилася, думала, з ума зiйду!), - то бодай телефонного дзвiнка, слова, голосу, - кiнчика нитки, за який ухопившись, потягла б розмотуватись за собою з континента на континент, невже? - верещало мо╓ ошпарене розпачем нутро, невже?! - таксi вивалило мене в замет перед входом до зали мiжнародних рейсiв, який порожнiй, як мертво - мов крематорiй - освiтлений Бориспiль о п'ятiй ранку, станцiя Чортiв Тупик, головнi повiтрянi ворота кра╖ни, хха! - кра╖ни, безнадiйно неприналежно╖ до нервово╖ мережi, що рясно оповива╓ планету, що стугонить день i нiч, перепомповуючи через гiгантськi ╜ан╜лi╖ портiв, i вокзалiв, i митниць метушливi потоки збуджених людських нейронiв, Шерем╓ть╓во, Кеннедi, Бен Гурiон, i де тiльки мене не носило, хай це все марнота марнот, хай утома духа й тiла, зате - рух, зате - вовчий гiн за життям, вискаливши зуби: ось-ось дожену, вчеплюся в загривок! - а в Борисполi на одчайдушно лункий, наче крик у пустому домi, звук мо╖х пiдборiв з-пiд стiн пiднiмались, поверх неоковирно наскиртованих бебехiв, розфокусованi соннi лиця, помалу розпростуючи риси, як потривоженi нiчнi тварини: мов тут вони й мешкали, ╓врейськi посiмейства у вiчному чеканнi, аж розхилиться брама кордону й можна буде шаснути в шпарину, i ото так проводжала мене моя кра╖на, кра╖на, в яку я, пiсля всього, - вернуся, авжеж, i дарма мо╖ добросердi американцi радять менi податися на ще якусь стипендiю, запевняючи, що маю добрi шанси, я вернуся, я поповзу доздихувати, як поранений пес, залиганий повiдком нiкому не знано╖ мови, а ви згадайте про мене в "The Review of Literary Journals", еге ж, i ще моя позаторiшня стаття про укра╖нську лiтературу в "PartisanаReview" була не зовсiм дурна, ╖╖ помiтили, на не╖ - овва! - вiдгукнулось "Times Literary Supplement", але в головну думку ви, братцi, однак не в'╖хали, вона здавалась вам кумедною, i не бiльше: що укра╖нський вибiр - це вибiр мiж небуттям i буттям, яке вбива╓, i цiла лiтература наша горопашна - лиш зойк приваленого балкою в обрушенiм землетрусом домi: я тут! я ще живий! - та ба, рятувальнi команди щось довго дляються, а самому - як його викопа╓шся? Живою на мить вiдчула себе у Франкфуртi, при пересадцi: наскочивши, з розгону слiпого простування коридором, на двох поставлених правцем прикордонникiв, двох однаково рудих гевалiв-нiмчурак в однаковому просянистому, геть i по руках, ластовиннi, котрi, iз здоровою молодечою цiкавiстю ╖╖ розглядаючи й весело перегарикуючись мiж собою по-сво╓му, перевiрили ╖й паспорт, спитали на зачiпку, дистильованою мiжнародною англiйською, куди летить, - до Бостона? о, там зараз холодно, найсуворiша зима за сто рокiв! - "I know"28, вiдказала, завчено черкнувши усмiхом, як пiдмоклим сiрником, i, в цьому пiдiгрiвi звiриною, чисто тiлесною снагою, якою од них вiйнуло, вперше на вiку вловила в собi цiлком невичитаний, безконтрольний порив ламати руки: не народнопiсенний зворот, нi! - ой ломи, ломи бiлi рученьки до ╓диного пальця, та не знайдеш ти, ой дiвчинонько, над козака коханця, - а щонайбезпосереднiша, нездоланна фiзична хiть випручати цим надсадним жестом ще живе тiло iз тiсного панциря муки, що обложив звiдусюди давучим тягарем: Миколо, Миколо, писала йому перегодом iз Кембрiджа на безвiсть, на "до запитання", бо бiльше не було куди, - що ж ти чиниш, любов моя? Навiщо ж ти оберта╓ш на смерть те, що могло б бути таким безумно яскравим - життям, горiнням, парним польотом навза╓м зчеплених зiрок крiзь fin-de-siecle'iвську тьму? Блiн, от би тепер перечитати ту писанину - од самого стилю, либонь, уреготатись можна! - на медицинi! на медицинi треба б вивчати курс укра╖нського романтизму, на психiатричних вiддiленнях! "Листи повернеш", - розпоряднулася наостанцi, шорстко й дiловито, - не те щоб ╖й справдi так уже баглося мати тi листи, що було - вiдгуло, фi╜ з ними, а от вивiльнити з-пiд нього всi рештки себе, в яких iще знати кволе посiпування живця, свербiло, i то дуже, - а вiн з мiсця замкнувся, виставивши насторч оте сво╓ небезпечно розвинене, куди там псевдомужнiм голлiвудiвським сперматозаврам, пiдборiддя: "I не подумаю. Це - мо╓", - тво╓, голубе мiй, iно те, що намалював, i не треба себе дурити: в що сам не провалю╓шся - на безбач, з головою, - нiколи тво╖м не стане. Спиши слова, дозволяю, чого ж. А, i ще одне, мало не забула: от тим-то й кохання тво╖ - мишачi виходять: невеличкi такi. "Слухай, - казала наостанцi, несмiливо простягаючи до нього голос, як ото з гнiтючо╖ нiчно╖ мовчанки - руку пiд ковдрою, коли лежав поруч, зача╓ний без сну: - а може, ти мене просто - й не любив?". Бо тодi справдi було б простiше: легше. Але вiн повертав до не╖ надтрiснуте гiрким усмiхом обличчя - Господи, яку болiсну, невтоленну спрагу зроджував колись у нiй цей профiль: мовби, добу не пивши, дивилася на помiщений за товстим склом, запiтнiлий од зимна гранчак з водою, i от, iно скло й зосталося, - дивився очима хворо╖ тварини: "Вже знов почина╓ш нагружати?" . Прости. Любив, я знаю, - любив, як умiв: в собi, а не з себе, i менi перепадали, таки ж як мишцi - окрушинами пiд стiл, - тiльки промiнний од захвату погляд, що часом проривався коротким, скупим пригортанням, ледь не сором'язливим, грубувато-хлоп'яцьким тицянням кудись у шию: "Кльова ти чувiха!", та ще спалахи непiдробного щастя на мiй вид, навiть коли впадала з вулицi, заскочивши його при полотнi, а це було - що бурнути вiдро води на сонного: сахався вiд полотна дико, як схарапуджений жеребець, гакнувши нажахано, з мiсця скрутнувшись пригинцем в оборонну стiйку: зараз зацiдить! - i вже наступно╖ митi - впiзнав! - оскирене лице одмiнялось, спалахувало, роблячись таким, як тодi, вночi, - i як тодi, коли знiмав з вiтрово╖ шиби ще цiлого автомобiля мо╖ прилiпленi записки, бо я частила ними, мов у лихоманцi, в ритмi зубовного дробу, розкидала ╖х повсюди, хапливо заслiджувала ними його простiр, жовтенькi метеликовi аркушики, довге летюче письмо, як розповита за вiтром коса: тримай мене, о тримай мiцнiше, не вiдпускай мене в небо! - i тримав, i носив по кишенях куртки пук схожих на осiнн╓ листя записок, декотрi, головнiшi, вклеював у мо╖ книжки (перший автограф був - при перших вiдвiдинах майстернi: пiдписалася, вже передчуваючи неминучий зудар двох зустрiчних лавин: "щиро скорена", - i майже зразу потому прийшли й першi "вiд нього" вiршi, бо вiршi - вони, повторюю ще раз, в разi хто не встиг собi занотувати, - завжди вiд когось, хай би той хтось про те нi сном, нi духом: "Бiльше, нiж брат, бо вiтчизна i дiм. / (Руки голоднi, i губи голоднi). / Жоден з нас двох не помер молодим / Тiльки на те, щоб зустрiтись сьогоднi": "Зна╓ш, - патякала, ох як же легкомисно, раз уночi, - а не треба нам одружуватись!" - "Чого?" - закляк, як струмом ударений, посеред кухнi з недонесеною до плити туркою в руках: золотко мо╓, хлопчик настрашений! - "А - давай лiпше побрата╓мось", - веселилася цiлим серцем з його переполоху, i вiн шумно перевiв дух: жарт, ну розумi╓ться, жарт! - а побраталися ми, мiж iншим, давно, задовго до того, як стрiлися, бо це до тебе, серце, авжеж до тебе гналися з мене, задихаючись, крiзь роки надсадно зжужмано╖ молодостi непорозумiло-темнi рядки - нiколи не давала в друк! - у яких нема-нема та й вигулькував назверх якийсь, пiдводним нуртом винесений "брат-чорнокнижник", котрого зроду ж не мала: мала - друзiв, коханцiв-закоханцiв, чудесно-пружно пiдкидний, хоч у багатьох мiсцях i дзюравий, батут поспiльного захоплення: кльова чувiха, еге ж! - мала мужа, який навчив прийм