еним мiзинцем, - що ж, серце мо╓, я не в претензi╖, постраждай трохи й ти: час було й тобi, по сорокiвцi, вiдкрити, що не всi ми "промокашки" або, в кращому разi, "мишачi кохання", вибачай, але я вмiю грати - тiльки по-крупному, i коли вже не коханням - не-мишачим: справжнiм! - то в усякому-будь разi, нiколи й нi в чiм - не "промокашкою": волiю бути наждачком-с), - то╖ першо╖ ночi, чи не тодi, на прибутнiй хвилi пiднесення, зародився в нiй десь усерединi глибоко схований ледь iронiчний, просмiшкуватий холодок: блядка i блядка, з усiма приналежними атрибутами, мов якийсь стороннiй сценарист загодя подбав про жанрову чистоту сюжету (та ще й, як хутко з'ясувалося, невдатна блядка!), - але ж ми, блiн, таки недарма р╓бята з крутим творчим потенцiалом, нам раз плюнути - перетворити невдатну блядку на трагiчну любов, довiвши себе, по дорозi, до цiлком су╖цидального стану, - тiльки по дев'ятьох (атож, дев'ятьох!) мiсяцях, в iншiй кра╖нi й на iншому континентi, в нiч останньо╖ сварки в кiмнатi закинутого в мiжгiр'╖ мотелю, - спершу тупцялись, курячи, на дерев'янiй ╜алере╖, борюкалися стишеними, щоб нiкого не збудити, голосами, далi прошкували - вже на повну гучнiсть, нiби пiдняття голосу автоматично запускало в хiд i ноги, -через паркiн╜-лот, мiж полискуючих проти мiсяця тюленячими боками автомобiлiв, зупинка - протистояння, очi в очi - спалах! - шабельний зудар! - i от, розвернувшись, вiн бiжить через усе подвiр'я назад до кiмнати пакувати речi, маленька, шпарко перебираюча голими, в шортах, нiжками, немов воскова, фiгурка, - в ньому вже ╜винтом ╜ондзолилась - аж, здавалось, чути було, як скрегоче, - сама лиш схарапуджена гординя, палючий страх, аби, крий Боже, "люди не сказали" (ех, матушка провiнцiя, як зiтхав був Хвильовий!), що це вона його покинула, висмикнула з рiдного ╜рунту, перенесла через океан i покинула, оце, скажуть, кобiта! i тому, завдавши на плечi поспiхом напханого барахлом дорожнього мiшка ("Губочку свою не забудь", - подавала вона, наспiвши, з-за спини), гавкнувши отим особливим брутальним, сварливим тоном, яким тiльки й розмовляв iз нею останньо: "Завтра лечу додому! Дякую за Америку!" (хихикнула в душi, хоч i не до смiшкiв було, прекрасно знаючи, що нiкуди вiн не полетить, що до завтра-позавтра - творча ж особистiсть! - винайде собi якусь нову, не пов'язану з нею версiю свого тут перебування, i так воно й сталося), - вiн попер у нiч - двi з половиною милi! з речами! - до то╖ осоружно╖ майстернi (чи ж вона хоч вiдчинена поночi, чи так пiд кущиком там, пришелепок, i просидить до рана?), - ось тодi, зачинивши за ним дверi зi змiшаним вiдчуттям не-до-кiнця-зiграного спектаклю, вогняного шворня "як-же-його-жити-далi", встромленого в мозок, i тим розтрушеним по тiлi лихоманково-нудотним дрожем, що не пересiдався вже понад тиждень, - нiби й справдi була механiчною лялькою, в якiй усi колiщатка-шрубики поз'╖жджали з пазiв, так що ковтати могла тiльки рiдку страву, а спати кiлька ночей поспiль не могла взагалi, - обернувшись до дзеркала, угледiла в ньому - проступив, пiдступив на поверхню, художньо викрививши вуста в рештках з'╖дено╖ помади! - той самий зимнувато-iронiчний (блядка i блядка...), вiдчужений посмiх: оце то сюжет! - прочитувалося з цього посмiху, - мать його за лапу, ну й сюжет... I то╖ ж ночi, щойно зосталася сама (попустило!), ╖й, уперше за цiлий час вiд його при╖зду, приснився справжнiй сон: попервах, ще на переходi межи сном i явою - як вiн ото вiдходить вiд не╖ похилою кладкою вдiл, потiм навалився тiсний еротичний кошмар: невидимi руки, багато рук пестили ╖╖ звiдусiль - настiйно, гаряче, душно, i треба було зiбрати всi сили, щоб випручатись, - i опинитися в величезнiй, з високим, як опернi залаштунки, склепiнням, лунко-порожнiй залi, сям-там по-конструк-тивiстському позаставлюванiй, наче теж театральним реквiзитом, - недбало задрапованими тумбами, постаментами з пап'╓-маше, якимись драбинками, у схожому на темну печеру нефi височiв подiум, i звiдусюди злiталася, iз свистючим шелестом крил i плащiв, i мостилася по всiх тих пiдвищеннях Шляхта Тьми, - мелькали чорностро╖, бiчним зором вона розгледiла порослi кошлатою рудою вовною лаписька з курячими кiгтями, вчепленi в виступ стiни, але головну ╖╖ увагу прикувала височенна - аж лиця не розгледiти! - вбрана в чорну сутану постать на подiумi: чи не сам Князь, подумалось, об'явилися? Було анiскiлечки не страшно - попри зовнiшню ефектнiсть, демонiчне збiговисько не несло нiяко╖ виразно╖ загрози, радше справляло ритуал, чимось нагадуючи партзбори брежн╓всько╖ доби, i до не╖ було наставлене цiлком приязно, брало в коло, приймаючи за свою, - i, походжаючи по заповненiй ними залi з кiнця в кiнець, вона стала, впевнено хрестячись, читати на голос "Отченаш", а вони слухняно перетворювалися на клуби неоново-синьо╖ пари i вiдлiтали геть iз пiротехнiчним сичанням, - тiльки здоровенний кiт, обернувшись неоново-синьою тiнню кота, ще скакав якийсь час з постамента на постамент, доки врештi здимiв, та ще один захеканий гном - з чорними крилами, в лижнiй шапочцi ковпачком i з простацьки-вилицюватою (нiс бульбою!) круглою фiзiономi╓ю - прилетiв опiзнившись, не второпавши, що до чого, сiкнувся до не╖: "Що, ще не починалось?" - спецiально для нього вона ще раз повторила "Отченаш", i вiн, трохи поогинавшись, мовби для годиться, i теж якось нестрашно понаскакувавши на не╖, мусив, нiчого не вдi╓ш, i собi зробитись неоново-синiм клубком i, хвацько свиснувши, вiдлетiти. В тому снi вперше дихнуло полегкiстю - вона нiби вернулась до себе, i, сама-одна в спорожнiлiй залi, не подумала - зрозумiла: значить, несерйозно це все - нащот самогубства. Ще несерйозно. Ледi й джентльмени, менi трохи мулько зачiпати цю тему, - розумi╓ться, вона нада╓ться радше для проповiдi, нiж для солiдного наукового виступу, i я вже бачу, як, один по одному, ви залиша╓те аудиторiю, саркастично пiдiбгавши вуста: crazy stuff61, типовий Slavic mysticism, грюкають вiдкиднi сидiння, - одну хвилиночку, я прошу ще тiльки хвилиночку уваги, в мене навiть, комiльфотностi ради, цитата осьо наготована - перепрошую, що не з Деррiда, Фуко чи Лакана, а якраз навпаки, з Якоба Бьоме: коли диявола спитали, чому вiн залишив небеса, вiн вiдповiв, що хотiв бути автором. Ледi й джентльмени, в цiй кра╖нi, котра вiд початкiв була людським творивом i де авторство кожно╖ людини над власною судьбою ╓ пiдставовим постулатом виховання (розгортаю газетну витинку: лiтня пара мiльйонерiв, Брауни - Рiчард, 79 рокiв, i Хелен, 76 рокiв, - отру╖лася чадним газом у себе в гаражi, попередньо записавши цiлий ма╓ток - 10 мiльйонiв доларiв, неабищицю! - на християнське доброчинство, а друзям розiславши пояснювальнi листи: обо╓ тяжко нездужали, тож, зваживши тверезо, вирiшили, замiсть безпотрiбно тринькати загарований упродовж життя статок на лiкарiв та медичну обслугу, лiпше допомогти молодим людям ставати на ноги, - чи ╖х також поховають за церковною оградою, а чи тi, хто вжиткуватиме з ╖хнiх мiльйонiв, одмолять-таки в Бога ╖хнi душi? Темне це дiло - так розпоряджатися собою: був в Освенцiмi такий пастор Кольбе, який в часi чергово╖ "чистки" запропонував на розстрiл себе замiсть одного поляка, бо в того лишалося вдома дво╓ синiв, - есесiвець, хмикнувши, прийняв замiну, i той чоловiк вижив i повернувся до себе в Варшаву - щоб довiдатися: обидва його сини загинули пiд час бомбардування, от тобi й ма╓ш! - ах, пасторе Кольбе, Ви вплуталися не в сво╓ дiло, Ви схотiли стати автором - i порушили правила гри, бо той чоловiк таки мав загинути, i хтозна, може, аби не влiзли Ви, його хлопцi зосталися б жити, i я щиро потерпаю, так-так, не смiйтеся - потерпаю за долю Браунiвських мiльйонiв - чи справдi вони принесуть кому-небудь щасливiший жереб, а чи, крий Боже, який-небудь Браунiвський стипендiат згорить живцем пiд час пожежi в хiмiчнiй лабораторi╖, до яко╖ дiстався на той кошт, а ще iнший, вивчившись в Iталi╖ на спiвака, по роках успiху й слави перерiже собi горлянку, коли стратить голос? Шкода, що ваша кра╖на, властиво, не знала порядно╖ вiйни - вiйна да╓ змогу багато дечого зрозумiти про життя i смерть, бо поодинчi долi, хоч якi бувають промовистi, звичайно нiколи нiчого не навчають, рiк тому, пригадую, в останнiх вiстях майнула прекумедна, якщо дозволите так висловитись, iсторiя: у Нью-Йорку якийсь хлоп викинувся з вiкна хмарочоса, але приземлився на дах припаркованого автомобiля цiлим i неушкодженим, тож, не примирившися з невдачею - видать, теж був навчений змалечку домагатися свого хоч хай би там що, - попхався назад на той самий стонадцятий поверх i, уявiть, викинувся вдруге, за цим разом зломивши руку, ногу i ще щось там собi ушкодивши, але так i не потрапив, сарака, поквитатися з життям, - зiзнаймося, ледi й джентльмени, що в глибинi душi ми трохи дiткнутi безецнiстю цього нахаби - чи то грабiжника, що натинався висадити дверi, од яких не мав ключа, чи розбещено╖ дитини, котра, тупаючи нiжкою, верещить: "Дай!" - ну й спiймав облизня, i добре йому так), - в цiй кра╖нi, ледi й джентльмени, з ╖╖ дедалi ряснiше множеними по пiдпiллю сатанiстичними сектами, а на поверхнi - психiатричними кабiнетами, чи не час гарненько застановитися над питанням авторських прав - над тим, що ми дiйсно можемо, а до чого нам зась? Хотiти бути автором - творити - зазiхнути на виключну преро╜ативу Бога. Бо нiхто з нас насправдi не творить, панi й панове, - всi ми пам'ята╓мо приклад на творче мислення зi шкiльного пiдручника психоло╜i╖ - русалка, напiвжiнка-напiвриба, - яке вбожество, коли вдуматися, яка рiзницька фантазiя - кусень звiдтам, кусень звiдтам, злiпили докупи - й запишалися: куди ж пак, творцi! А ex nihilo - не пробували? Слабо? То ж то й ба... Все, що нам дано - як дiтям на забавку - то готовi порiзненi скалочки дiйсностi, фра╜менти, подробицi, кольоровi фiшки яко╖сь велико╖, неосяжно╖ головоломки, по яких рачку╓мо, не пiдводячи зору, обмацу╓мо, облизу╓мо, обнюхуюмо собi в кайф, цiлком безневинне й при╓мне заняття, - тiльки штука в тому, що фiшки часом (го, ще й як часто, i скiльком, i навiть не конче ╜енiям!) вда╓ться стулити за невiдь-звiдки-взятим, нiкому-неозбро╓ним-оком-невидним планом, у якому знати пульсацiю самостiйного, немовби вже й органiчного життя. Тодi-то врубу╓ться наша авторська (ха-ха!) гординя: дмемось, ╜оношимось i уявля╓мо себе творцями, - а то просто вiдслонивсь був нам на шпаринку окрайчик первiсного генерального плану, того самого, за яким було колись сотворено свiт - з нiчого, цiльним i прекрасним, i вiд якого людство (коли? на якому доiсторичному поворотi? в якiй пiренейськiй печерi?) - вiдступилося, й пам'ять (таку нетривку! таку бентежно-зникому! а проте - як жити, коли не стане й тi╓╖?) про ту початкову слiпучу цiлiсть зберiгають, опрiч релiгi╖, тiльки мистецтво й любов. (Я гадаю, мали рацiю всi отi клерикальнi ри╜ористи - iконокласти, пуритани та iже з ними, - що сама iдея iкони чи храмово╖ скульптури профану╓ божество, - спiлка релiгi╖ з мистецтвом дiйсно ╓ з боку релiгi╖ компромiс, неминуча поступка - вiд незмоги - уже! - встановити прямий контакт, не вдаючись до пiдсунутих змислам, вульгарно-наочних фiшок-фiфiшок: облуплена позолота на дошцi, згризений негодою мармуровий нiс янгола, грубо розцяцькована статуетка в пiстрявих лахманах. Правдоподiбно, колись прямий контакт - був, але що вже тепер за ним побиватися... Релiгiя, зробившись соцiальним iнститутом, зiйшла на пси, - в церквi, куди я поволiклася одного дня в надi╖ трошки розсiяти обложну темну хмару, що знай з дня на день випiкала голову, не пропускаючи жодно╖ прохолодно╖ думки, панував виразний дух замкнено╖ спiльноти: цiкавi позирки на чужинку, товариське пристоювання гуртами на ╜анку пiсля служби, витрiшки, смiшки, перемовляння, обмiн новинами - люди приходили як на свого роду вечiрку - to socialize62, i молитися в них перед очима було якось непристойно). Допуск до плану за нами ще зберiга╓ться, - iндивiдуальний допуск, бо вiд самого плану людство за останнi кiлька столiть сягнистою ступою вiдкочу╓ться все далi й далi (чи не з доби Вiдродження почавши, з того Мiрандолиного зухвалого: "Чоловiче! Адаме! Я поставив тебе у центр всесвiту", - ну й стiй, правцем би тебе поставило, i кожен сухорукий комплексант пнеться в Адами, а ми потiм чухмаримо потилицю, не в змозi пiдрахувати мiльйони забитих: чи то двадцять, чи сорок, чи всi шiстдесят?), - а пам'ять про втрачену божисту яснiсть дра-ажнить, ой дражнить, раз у раз проблимуючи заманкою, та ба, тiльки-но пiдступа╓мося ближче, гульк - а при входi нас вже пiдстерiга╓, потираючи лапи, Той, хто хотiв бути автором, - йому кортить туди, вклинитись i заволодiти, а самому йому слабо, iно на нашому карку, на карку допущених вiн i годен туди в'╖хати, i стокрот безпечнiше для нас - нiкуди не сунутися, забути за всякий допуск та грабатися собi чемненько в фiшках, витворюючи з них новi й новi безпотрiбнi комбiнацi╖, - вишиковуючи в ряд бляшанки з-пiд супу "Кемпбелл", виставляючи на б'╓ннале ╜умовi стiльцi, повзуванi в жiночi черевички, видуваючи на сторiнки часописiв ряснi розсипи повiтряних бульбашок - однакових зневагомлених слiв, часом виходить потiшно, кiлометри текстiв (еге ж, уже не вiршiв - текстiв) про першу по╖здку на велосипедi, про перше мiсячне а чи й геть нi про що, - нiчого, interesting63, ╜ел╜оче, киваючи головами, гусяче стадо критикiв, унiверситетських професорiв, докторiв лiтератури, перепрошую, якщо образила когось iз присутнiх, - кажуть, якщо посадити три мавпи за друкарськими машинками, то в вiчностi вони мають шанси виклацати "Гамлета", ледi й джентльмени, вiдкрию вам страшну та╓мницю: мистецтво в нашому столiттi також потихеньку сходить на пси - тому що бо╖ться. Тiльки любов боронить вiд страху, тiльки вона ╓дина здатна нас ослонити, i якщо ми не несемо ╖╖ в собi, тодi... Тодi... (Я направду не знаю, що тодi, я не знаю, що буде далi з тим чоловiком, якi ще руйнування спричинить чорний смерч, в осердi котрого мотлошить його зцiплену кремiнним стиском фосфорично-блiду фiгурку, - "чортяче весiлля" на курних осiннiх дорогах, казала менi малiй бабуся: побачиш - оступися, сама вона ще знала кинути в вихра ножем навхрест, i на ножi показувалася кров, а ми тепер спромага╓мося хiба засвинячити кухонним рiзаком у коханого мужчину, - жест воно нiби той самий - жест-копiя, жест-iмiтацiя, рефлекс родово╖ пам'ятi з убитим всерединi смислом, - жест, яким, замiсть вiдгородитися, труча╓ш себе з розмаху в самий вир "чортячого весiлля"). Не треба б, ох не треба гнатись на холодний зоряний блиск безлюбо╖ краси: не тих спiльникiв собi на цiй дорозi ╓дна╓мо. "О слiпуче, прекрасне i дике! / Грай вогнями, заводь i мани / На бистрiнь, на невидимi рiки - / Тiльки ж - Господи! - не обмани: / Не осунься з-пiд стiп сухосто╓м, / В мить на гранi жаского злиття / З тво╖м сяйвом - не стань пустотою: / Трухлим духом сипкого смiття / (Як заманка, личкована чортом / Нiби скарб...) I у пеклi, на днi, / Буде жовто згоряти нiщота / Мо╖х нидом звакованих днiв. / Кожну кару прийму, як розраду, - / Тiльки, сили небеснi, не це: / Ощадiть од Вкра╖нського Аду - / Мусового томлiння живцем / Без надi╖, без дi╖, без часу, / В порожнечi, на безвiсти - там, / Де ще прiють по сотнях нещасних / Рештки того, що мало б - життям, / Стрепенувшись, рвонутись зi шкiри, / Здерши в кров ╖╖ з стiп i долонь, - / Як стратенча душа з-пiд сокири - / На безсмертний, летючий вогонь", - отаке я писала, допросилася назива╓ться, теж знайшовся - Данте в спiдницi! У Данте-бо був - не лише Вергiлiй, у нього була - Беатрiче. I якщо не живе в нас повсякчас любов, то, замiсть розширятись, дедалi вужча╓ тунель, котрим захоплено женемось, i все тяжче ста╓ протискатися, i вже не летимо, як видавалося попервах, а повземо надсадно, викашлюючи ошмаття власних легень i того, що колись називалося даром, та, Боже мiй, i було ж даром! - i сочимося на полотна, як розчавленi комашки, барвними плямами власно╖ отрути, i давимося дохлими словами, що тхнуть гнилизною й лiкарняною карболкою, i починають з нами ко╖тися всякi прикрi речi, мелькають клiнiки й тюрми (це вже як кому пощастить!), i от уже iно й зоста╓ться, що - скочити з мосту (Пауль Целян), зашморгнути собi горло в сiнях чужого дому (Марiна Цв╓та╓ва), упхнути голову в газову плиту (Сiльвiя Плат), зачинитися в гаражi, запустивши на повну потужнiсть вихлопну трубу автомобiля (Енн Секстон), запливти в море якнайдалi (Iнгрiд Йонкер), перелiк трива╓, to be continued64, ви що ж, уважа╓те, це нормально, так iз ними, пi╖тами й прочими, й повинно бути? Але ж iз ними щодалi, то гiрше, нiхто вже не дожива╓ до свого "Фауста", що ж ви гада╓те, це випадковiсть, гада╓те, ╖м просто - менше дано? Зменшуються ╖хнi шанси - зменшуються шанси кожного з вас. Тiльки любов боронить од страху. Але хто (що) вборонить од страху саму любов? (I все бiльша╓, бiльша╓ з року в рiк - секс-шопiв, механiчних причандалiв, о переваги технологiчно╖ цивiлiзацi╖, секс по телефону, мене також колись так мали - удома, в себе в хатi, не де: обставили як д╓вочку, так i не довiдалася хто, - спершу змiнений на шепiт жiночий голос - прийняла за товаришку, теж iз добрячими мухами в головi дiвку, "Олька? Ти?" - нiяка то була не Олька, як показалося потiм, хоч тамте нiби потвердило: еге, я, - й стало шелестiти: вляпалася, дзвоню з чужо╖ квартири, тут дво╓, хочуть мене з╜валтувати, кажуть - або в попу, або в рот, ось вiн уже йде, я боюсь, "Де ти ╓? Я викличу мiлiцiю, скажи адресу!" - але не-Олька [хоч це показалося щойно потiм] вже щезла, натомiсть озвався, дишучи загрозою, молодий чоловiчий голос: "Ты ей подруга, да? Ты хочешь, чтобы я ее не трогал? Так постони мне", - чого тiльки не зробиш задля дорого╖ подруги, фу, гидота, - спробувала врубати почуття гумору, нiчого, помоглося, все одно що пiсеньку попросили б заспiвати, але коли, на все-таки безпорадно-болiсному зойковi приниження [ти кричиш - од наруги, а вони думають - то вiд насолоди, а може, й не думають, може, якраз вiд твого болю вони й кiнчають?], голос рiзко кинув: "Всьо" й у слухавцi закапотiли, як iз крана, короткi гудки, то, втираючи змокрiлого лоба, почувалася таки, смiшки смiшками, але з╜валтованою, - молодий же хлоп, йолки-палки, вiн що, також боявся живо╖ жiнки?). Страх починався рано. Страх передавався у спадок - боятись належало всiх чужих (кожен, хто виявляв до тебе зацiкавлення, був насправдi пiдiсланий К╫Б, аби вивiдати, про що у вас розмовля╓ться вдома, а потiм знову прийдуть тi дядi й посадять татка в тюрму, - особливо пiдозрiлими були тi, хто заводив вiльнодумнi балачки: класi в дев'ятому на мiськiй олiмпiадi з лiтератури познайомилася з окуляристим вiдмiнником iз математично╖ школи - вiн мав рiдкiсну для пiдлiтка шкiру - як щойно очищений персик, i, пiд ненормально товстими окулярами, видно було в профiль, - темнi й густi, мов шовк, дiвочi вi╖, а смiючись, напружувався цiлим тiлом, як то бува╓ з дуже нервовими, iнтелi╜ентними хлопчиками, котрих не пускають у двiр гратися самих, а виводять на прогулянку на повiдочку санчат, замотавши вище носа вовняним кашне, - такi хлопчики завжди в тебе закохувалися, на те не було ради, а втiм, вони багато читали й любили обговорювати прочитанi книжки, i вiдмiнник з математично╖ школи, невмiло-старомодно, наче протезом, пiдтримуючи тебе на сковзанках пiд лiкоть - була зима, i вснiженi хiдники щокрок поблискували пiдступно вислиз╜аною чорнотою, - мав необережнiсть згадати "украинского писателя Винниченко - не читала?" - тебе з мiсця вкинуло в жар: оце ж i ╓ те, про що попереджали тато з мамою! - з ленiнською хитринкою в очах [головне, що сама вiдчувала ╖╖ як ленiнську!], з вiдтяжечкою такою лiнивою, мовляв, ну-ну, давай далi, я тебе все'дно навилiт бачу, - вiдмовила, що - "нет, не читала", i, дочекавшись, аж вiдмiнник видав усе, що знав, - i про УНР, i про емiграцiю [слухала вже не сумнiваючись, хто перед нею, солодко обмираючи од близько╖ небезпеки], - приморозила його хiба ж так - карбуючи склади, барабанним пiонервожатським голосом ["Атряд! Ррав-няйсь! Смiр-на!"] освiдчивши, що ╖╖ не цiкавлять усякi там емi╜рантськi покидьки, що в час, коли мiжнародна обстановка така складна й напружена, i що ╖╖ завжди обурювала молодь, яка слуха╓ рiзнi радiоголоси, - вiн вирячився на не╖ обома парами скляних очей i, здавалось, забув дихати: йшов ╖жачок по лiсi, забувсь як дихати i здох, - а щоб знав! Задоволена була з себе як нiколи: перший iспит на дорослiсть - i не послизнулась!). Нi, вона завжди казала, що не хотiла б iще раз пережити сво╓ отроцтво, - отi натужнi, несвiдомi спроби вирватись - iз глухо забетонованого, спертого всерединi родинного гнiзда, за мурами якого ╖дко клубочився страх, болотяна млака, де iно оступись, видай себе - i шубовснеш у смертну отхлань (по радiо, яке батько слухав вечорами, припавши вухом, щiльно втискаючись у приймача, що оглушливо харчав, часом прориваючись рiзким, небезпечно наростаючим металiчним свистом, передавали мемуари вмираючого Сн╓гiрьова, пере-раховувались оперованi нутрощi, вiдбитi нирки й мiхурi, iнсулiновi шоки, ╜валтом вставленi зонди, калюжi кровi й блювотиння на цементних долiвках - зведення з рiзницько╖, розрубка м'ясних туш: Марченко, Стус, Попадюк, щокiлька тижнiв новi iмена, молодi й красивi, не набагато й старшi за тебе буйночубi хлопцi, ти мрiяла про них, як ровесницi про кiноакторiв, ось вiн вийде на волю, пошрамований i мужнiй, i ми зустрiнемось, - тiльки вони нiколи не виходили, ефiр повнився ╖хнiм конанням, тато сидiв по цей бiк i слухав, з року в рiк, вiдколи став безробiтним, сидiв у хатi й слухав радiо), - вириватись не було куди, скрiзь були комсомольськi збори, полiтзаняття й чужа мова, туди - як чотирилiтньою на дзиглик насеред кiмнати, розказати дядям i тьотям вiршика, - можна було виходити тiльки на те, щоб дзвiнким магнiтофоном видати ╖м вiд них таки й вивчене, i тiльки в цьому був ╜арант безпеки - золота медаль, червоний диплом, просування "по в╓рьовочк╓", мать його за лапу, скiльки непотрiбу перепустила через голову! - а в п'ятнадцять рокiв звалилася з депресi╓ю, скаржилася на та╓мничi болi в шлунку, татко збився з нiг, тягаючи по лiкарях, якi нiчого не знаходили, цiлими днями валялася в постелi й iстерично плакала од леда-слова - таткова дiвчинка, очко в лобi, то вiн чував, розпластавши крила, над ╖╖ першою менструацi╓ю, розважно оповiдав ╖й, що це дуже добре, так ма╓ бути з усiма дiвчатками, лежи, на вставай, - подавав у постiль, як хворiй, покраянi скибочками яблука на блюдцi, i вона лежала - зiбгана й занишкла, наполохана новим вiдчуттям, коли - i соромно од вiдкритостi сво╓╖ тайни - ну але якi ж тайни можуть бути од татка? - i, i - якось щемно-сторожко, незахищено-непевно: вiдчуття, що повториться iз втратою дiвоцтва (якого потрапить здихатися аж пiсля татково╖ смертi!), i потiм, щоразу, - те саме вiдчуття навiчно╖ дочiрньо╖ покори, остаточностi родового улягання, од чого мужики, не в'╖хавши, до чого воно, розумi╓ться, шалiють ("Ох як ти класно да╓ш!"), а потiм ти ╖х кида╓ш. Рва-лася, авжеж рвалася, ще й як! - вся в гострих лiктях самочинного розростання, до слiз мучений власною ваторопкуватiстю прищавий пiдлiток, однi колготки, вiчно в бурих рубцях нитяних швiв, i одна сукенка - шкiльна формена, пелюстково-бiло витерта на лiктях, на шкiльнi вечори ходила - а ходила ревно, як мусульманин до мечетi! - в позиченiй блузцi й куценькiй, пiонерськiй ще, бiлий-верх-чорний-низ, спiдничцi, й по╖дом ╖лась гiркою горяччю, дивлячись на цiлком уже "по-дорослому" прикинутих, у "дорослих" перукарнях пiдстрижених, вибухлих повним цвiтом, як садок вишневий коло хати, однокласниць - у зблисках перламутрово╖ помади й чорних махаонах "ланкомiвських" вiй - десять керебе коштував синьо-голубий патрончик тако╖ тушi, а мамина зарплата, на яку жили втрьох, виносила сто п'ятдесят, ну й що було робити, як не вкрасти - в роздягалцi, з легкомисно розкритого портфеля королеви старших класiв, - правда, дешевший тюбик, польський, i наполовину зужитий, заспокоювала себе, що для тамто╖ то не втрата, i так воно й було, а все одно дев'ятнадцяте столiття, все одно Жан-Вальжанiвська класична булка й Козетта пiд вiтриною ляльково╖ крамницi, i сором, i страх, i тайна, ганебна й солодка, як екзгибiцiонiстськi вправи на самотi перед дзеркалом, - невмiло фарбувалась у шкiльному туалетi, розвезькуючи попiд очима чорнi вiхтики, а пiсля вечора там-таки змивала, люто вiддирала туш холодною водою з почервонiлих повiк: страшно здумати, що було б, аби татко побачив, - татко, який так боявся за не╖, який збирав по людях дось╓ на кожну з ╖╖ подружок: всi були розбещенi, курили й цiлувалися з хлопцями, татко верещав, буряковiючи на виду, i вона, слiд вiддати ╖й належне, так само верещала у вiдповiдь, i ридала у ваннi - надто пiсля того пам'ятного разу, коли вiн ударив ╖╖ в обличчя просто на вулицi, на трамвайнiй зупинцi, бо вона кудись запропастилась, i вiн вирiшив, що вона од нього втiка╓, - але вона вернулась, вона завжди слухняно верталась, бо втiкати не було куди, i вiн, не сказавши нi слова, з розмаху впiк ╖╖ по щоцi, - розумi╓ться, потiм були обiйми-облизування, поцiлунки-перепросини, "мо╓ маленьке", "доцiчок мiй золотий", - по кiлькох, розжарених в очу на червоно годинах лементу, ридань, грюкань дверми, супроводжуваних шамотнявою безпорадного маминого втручання, - бо мами за тим усiм не проглядалося, мама взагалi була фригiдна, ясне дiло, заекранована, мов чорне свiтловiдпихальне шкло (потiм, у перших мiсяцях твого шлюбу, вона всунеться раз уранцi до кiмнати молодят iз весело диркочучим будильником: вставайте, снiданок готовий! - акурат у хвилину-коли, i по вибухлiм скандалi плакатиме сирiткою в кухнi, налякана й безпомiчна: хотiла ж як лiпше! - так що, вгамувавшись i вiдтрусившись схарапудженим тiлом, ти ж ╖╖, врештi-решт, i потiшатимеш), - а яка, цiкаво, вона мала бути, як не фригiдна, - дитина голоду (в тридцять третьому, трирiчною вже, перестала ходити, i бабця ╖здила на перекладних товарняках до Москви, мiняти сво╓ вiно - двi ряснi низки середземноморських перлiв - на двi торбини сухарiв), дитина, вихарчувана на пiдiбраних у полi колосках, за котрi колгоспний об'╖жджчик, раз заскочивши, шмагонув батогом по щоцi - досi знати тонку ниточку бiлясто╖ близни, i на тiм, Богу дякувати, окошилося, бо батько, твiй цебто дiд, уже мив золото десь межи сопок, за яких пiвтора десятки лiт i твiй батько, а ╖╖ майбутнiй муж, те саме робитиме, а ╖й - нiчого, минулися тi колосочки, i на╖лася згодом усмак, годочкiв так за двадцять, вже як, скiнчивши унiверситет, почала працювати, - а американськi сов╓тознавцi зоддалеки все нiяк не доглупаються, чого в цьому поколiннi стiльки нестатурно-гладких кобiт, знай Фромма з Юн╜ом мiж рядкiв на свiтло перечитують, - жерти ╖м у двадцять хотiлося, жерти й бiльше нiчого! - давитися студентським пайковим хлiбом, напихати в рота в обi жменi, пiдбираючи крихти, що таке клiтор, вони за ввесь вiк так i не дiзналися (вперше ти замислилася над ╖хнiм жеребом раз в аптецi: викинули жiночi пакети, черга, всуцiль iз молодих дiвок, шамко напаковувала торбинки, а бабульки, пiдступаючись, кротко перепитували: "Д╓вочкi, а што в етiх пак╓тах?" - "Женскi╓ пак╓ти, женскi╓!" - презирливо вiдгризалися д╓вочкi: не для вас, мовляв, - бабульки збентежено лупали очима: не розумiли), - так що мама була невинна, аки агнець, чи радше дiва Марiя (щось у нiй справдi вчувалось мадоннисте, на фотознiмках кiнця п'ятдесятих - час, коли нарештi на╖лися, - така свiтиться нiжна дiвчинка в пуклях, очей не вiдвести! - личко делiкатне, довгобразе, з гостреньким носиком - затрачений, лагiдний, мовби внутрiшнiм усмiхом розвиднений тип краси, козацький барокковий портрет упродовж трьох столiть: Роксолана - Варвара Апостол - Варвара Лан╜ишiвна, - ех, була колись Гетьманщина, а тепер пропала! - кругловидо-плахтянистi, ой-пiд-вишнею-пiд-черешнею кралi ще водяться, а от тих уже Бiг дасть, уже й твоя нещаслива врода на два порядки грубiша, вульгарнiша - не забувай додати: була!), - мама, пташок спiвочий, ягничка офiрна, дисертацiю з поетики дописувала в комунальнiй "хрущовцi", поки ╖й на кухнi сусiдка - кухарка з робочо╖ столовки, та, що мала "управлять государством" (мати-одиначка - п'ятеро дiтей од п'ятьох мужчин), пiдкидала в каструлю з борщем ганчiрки й вирванi зуби (либонь, молочнi - котрогось iз потомства?), - але дисертацiю дописала-таки, акурат на сiмдесят третiй рiк iз нею пiдоспiла, коли ╖╖, яко жону неблагонадьожного, з дисертацi╓ю на оберемку з аспiрантури й засвистали козаченьки, так що день твого захисту (на дiдька вiн тобi був здався!) був ╖╖ святом, тiшилась як дитина, "от аби тiльки татко був живий!" - а як, на ласку Божу, чим вiн мiг би бути живий - викинутий на саме дно колодязя й по дорозi спазматично вчеплений за цямрини: аби тiльки не назад у табiр! - живцем замурований в чотиристiннi - слухати радiо, курити в кватирку й з жахом дивитись, як невiдворотно вимика╓ться з-пiд нього, пре з-пiд ляди, самою силою органiчного росту пхана, ╓дина жiнка в його життi - та, котру сам породив? "Задери сорочечку, я хочу подивитись, як ти форму╓шся" (i чи не та сама заклопотано-розпорядча iнтонацiя - "Повернись, я тебе хочу ще ззаду взяти", - через двадцять рокiв, щойно зачута, сколихне в тобi давнозатрачене вiдчуття дому?), - i вже не важить, що нiколи не любила ззаду, не важить, що першо╖ митi вiдмовилась була задирати сорочечку, спалахнувши недитячою уразою, - назустрiч тихому й по-новому глибокому, вологому зворушенню: дитино моя, це ж я, твiй тато! - у вислiдi чого сорочечка таки, нiкуди не дiнешся, задиралася - стидкувато-бентежне пiдставляння, перший досвiд, куди сильнiший, нiж якесь там притискання колiньми в класi пiд партою, - одначе рвалася, Господи, як рвалася, - як стратенча душа з-пiд сокири, але - куди? До ровесникiв, танцi-шманцi, рок-ансамблi, спортивнi змагання й першi слiпi обмацування в темрявi спортзалу, - смiшно, нiкому з них навiть розповiсти не можна було, як, на третiй рiк, тамтi таки прийшли, справдився нарештi батькiвський страх, бо страх, вiн завжди справджу╓ться, - вдертим у чотиристiння вихором смачного шкiрястого порипу портупей, бадьорого надвiрнього холоду, вiдчуттям нагло╖ заповненостi кiмнати - трiйко рум'яних з морозу, здорових самцiв, ляпання посвiдченнями, "собирайтесь", татко метушливо шукав якiсь папери, щось перекладаючи на столi тремтячими руками, привалений i жалюгiдний, i ти виплигнула на них iз кутка, розпростуючи спинку прищаво╖ блiдо-зелено╖ пiдлiтковостi, - здушено-крикливе, зi звислим через мордочку пасмом, i залящало: "как вы смеете, по какому праву", - вийшло не вельми вдало, ба й геть невдало, зрiзали тебе тамтi (офiцерик молодюсiнький, з вусиками ниточкою, старалося, падло, ма'ть, перше вiдповiдальне завдання дiстав, де ж пак - арешт антiсов╓тчика!) - що ногою вiдопхнули ("не ваше дело, вы еще слишком молоды"), i батьки (з обличчями однаково мурими, наче пiд шкiру фотопапiр пiдкладено) теж, iно ти поскочила, з жахом зашипiли-замахали-зацитькали, - але перша невдача тебе не зупинила, ти, по правдi, таки, добре той казав, - вiдважна жiнка, золотце: згодом, уже студенткою, роцi десь у вiсiмдесятому, вибравшись iз зайчиком-залицяльником у бiльшiй компашцi до театру, на якусь хiтову московську гастроль, - навмання, бо квиткiв не мали, регочучись на все горло, перекидаючись снiжками реплiк, штурмували знадвору касу з тлумом таких, як самi: передноворiчний вечiр, молодiсть, нiхто не хотiв розходитися, i тому з'явилися менти, - привалила зграя воронкiв, в'оралися в гурму сiрi шинелi, заходили, здiймаючи по нiй буруни, i чорт його зна, як воно так ско╖лося: ще перед хвилею все було нiби - пригода, жарт, ну не потрапили б досередини, то по╖хали б на Хрещатик каву пити, подума╓ш, велике дiло! - а вже зайчикового друга - найушнипливiшого з компанi╖, невеличкого й верткого, як ╜винт, такий, ще трохи наддавши, мо', й пролiз би! - засiкши й виловивши iз збитого в купу розбутiлого стада, волiкли попiд пахи дво╓ гевалiв в унiформi, i вiн не дiставав до асфальту ногами, рештки товариства розгублено посунули слiдом, не знаючи, що почати, а вiн уже лебедiв до тамтих жалiбно: "Р╓бята, ну бросьт╓, ну отпустiт╓, р╓бята", ноги пручалися, смикаючись у повiтрi окремо вiд тулуба, твiй зайчик, шафа двометрова, плiвсь як сомнамбула й знай мимрив - та нi, та де, та нiчо' вони йому не зроблять, - а воронок уже стояв напоготовi, з роззяпленим заднiм отвором, i ти знову - вiдважна жiнка! - плигонула пiд колеса, пантерячим ривком на цей раз уже красивого й сильного тiла, довгонога блискавка в короткому кожушку, аж тамтих на два боки розкидало - а вже впихали чувака в машину: "Мальчiкi, - кресонула навiдлi голосом, аж забринiло, - да што ж ви ето, в самом д╓л╓, а?!" - i вирвала хлопця: "мальчiкi", бугаяки, розiмкнули лаву, якось обм'якли, вiдступилися, забубонiли щось виправдальне на кшталт "а ч╓во он", - ага, опирався, ще й, либонь, щось глузливе бовкнув, - пiдоспiв зайчик, згребли потерпiлого на оберемок, давай, Боже, ноги! (i першо╖ вашо╖ ночi з тим чоловiком, коли вiн хвацько вженеться пiд "цеглину" i його перепинять менти - маленький i зiгнутий, у враз звислiй зужитим презервативом розхристанiй шкiрянцi, щось пояснюватиме ╖м надворi, розводячи руками, та хлопцi, та я ж що, я ж нiчого, - ти, посидiвши трошки в автi, рiшуче вiдчиниш дверцята, виступиш, зацока╓ш пiдборами по бруку, трусонеш куделею, перебравши на себе жадiбно засвiченi погляди вперезаних портупеями самцiв, засмi╓шся, хоч прикурюй од такого висмiху: "Що сталося, хлопцi? Ми нiчого не порушили", - i замнеться ментрега, якось разом вiдрине, розвi╓ться в повiтрi, ну гаразд уже, ╖дьте, та вважайте надалi, - а на ранок, впиваючись у тебе розiскреними очима, як лежатимеш на тапчанчику, напiвприкрита пледом, вiн прокаже, повiльно, з прицмоком розкуштовуючи торжествуючий усмiх: "А ти крута баба - зразу вискочила ментам морду бити... З тобою можна в разв╓дку йти", - i тебе затопить дiтвацькою повiнню гордощiв: нарештi, нарештi це помiчено - бо вiн сам iз тих, - наче вийшов на волю, по всiх цих роках, i ви зустрiлися, - бо бiльше, нiж брат, бо вiтчизна i дiм...). Страх уповзав знадвору крiзь стiни ╖дким протягом, а вдома було тепло, аж душно, юнацька депресiя, нi, неврастенiя, якiсь дурнi таблетки, вiчне "тридцять сiм i два", i плач кiльканадцять разiв на добу, лiкарка велiла ╖й роздягатись, а татковi вийти - "Девочка уже большая", - ╖╖ спантеличило, що татко, замiсть обстоювати сво╖ права - це ж бо його дитину мали оглядати! - принижено чапав до виходу, збентежений i змалiлий, мов заскочений на гарячому (найцiкавiше, мiрку╓ вона собi, що вiн же був красивий мужик, говiркий i дотепний, охочий до життя, i жiнкам подобався, i розпрекрасно знайшлось би де оскоромитись, що ж вiн цноту свою так тяжко берiг, як галицька стара панна, невже тому, що мама вийшла за нього - ще не реабiлiтованого, i вiн цiлий вiк внутрiшньо куливсь, боячись почути од не╖ вголос те, чим ви╖дав собi думки, - що занапастив ╖й життя, а зостатися сам, без не╖ - знов-таки, боявся?), - а судили його, цим разом, усього тiльки за тунеядство (всього тiльки добу протримавши в КПЗ), пiслали всього тiльки на стройку вахтером, вiн сидiв у заскленiй будцi, вiдчиняв браму перед самоскидами, а решту часу читав Бруно Шульца, про якого колись був замiрявся написати книжку, та так i не написав (мав добрий смак до лiтератури, лиш еротики не переносив на дух, як католицький цензор!), - його панiчний страх перед ╖╖ невкоськуваним ростом - "ку-уди?!" - угнiжджувався в тiлi й помаленьку пiдпилював нутрощi тупою пилкою, але рак продiа╜ностували аж тодi, коли й оперувати виявилось запiзно, цiла статева система була вражена, i простата, й сiм'яники (мама щодня терла моркву йому на сiк i чавила вручну, зiбгавши сiчку в марлевий вузлик, ╖╖ пальцi колишньо╖ гiтаристки набули невiдмивно-жовтяничного кольору й насилу розгиналися, а доцiк бiгав ночами до автомата на розi викликати "швидку", i коли мама, з бiлими од жаху очима, прийшовши раз iз лiкарнi, сповiстила ╖й дiагноз, який вiд татка вже належало укривати, то першим вiдрухом думки [котрого звiдтодi нiколи собi не простить!], було нещадне й зимне, як крiзь зцiпленi зуби: слава Богу!), - по сутi, то було не що як вiйна - вiйна, в якiй не може бути переможцiв, бо, вичерпавши всi засоби домогтися свого (придавити колiном, упхати в люлю, "вона в нас iще зовсiм дитина", хотiлося хлопчика, але нiчого, й дiвчинка вдалася на славу, от вона ╖м усiм за нас i покаже!), - мужчина вда╓ться до останнього засобу - смертi, i це, нiкуди не дiнешся, перекону╓: ти нарештi остаточно ста╓ш по його сторонi. I тво╓ отроцтво, якого, вiдхрещувалась, нiзащо не хотiла б iще раз пережити, наздоганя╓ тебе через двадцять рокiв, випуска╓ з найглухiших пiдвальних закапелкiв тво╓╖ iстоти сплакану й зацьковану дiвчинку-пiдлiтка, що заповня╓ тебе цiлком, i лунко, розкотисто регочеться: а що, втекла?.. Може, й справдi - раби не повиннi родити дiтей, пита╓ вона себе, мляво втупившись у вiкно: вночi впав перший снiг, але тепер розтанув, i тiльки вiтровi шиби припаркованих уздовж хiдника авт бiлiють телячими лисинками. По хiднику пританцьовуючою ступою бреде негр у яро-червонiй куртцi й синiй бейсбольнiй кепцi, сховавши руки в кишенi: похолоднiшало. Бо що ╓ рабство, як не iнфiкованiсть страхом, - вона пiдсову╓ пiд лiкоть розгорнутого блокнота, напiвсписаного такого ╜атунку афоризмами, вiд яких - нi тепло, нi холодно, як у пiдручнику з формально╖ логiки. Рабство ╓ iнфiкованiсть страхом. А страх убива╓ любов. А без любовi - i дiти, i вiршi, й картини - все робиться вагiтне смертю. П'ять балiв, д╓вушка. You have completed your research65. Ледi й джентльмени - нi, наразi тiльки ледi, точнiше, одна ледi: Донна зi схiдно╓вропейських студiй, одна з небагатьох, iз ким ти за цей час заприязнилась, рослява напiвiрландка-напiвслов'янська мiшанка, досить при╓мне для ока по╓днання: пшеничне волосся, теплi карi очi, високi вилицi, шкiра, притрушена дрiбною зерню ластовиння, як добре пропечена булочка кмином, - в унiверситетському буфетi, де ви умовилися на ланч, курити заборонено, i Донна, допивши з паперового кубка ту гарячу темно-буру рiдину, яку американцi чомусь називають кавою, тут-таки запиха╓ в рота жуйку: сублiмацiя курива. Це ремигання в не╖ вигляда╓ цiлком симпатично, може, тим, що Донна багато й щиро смi╓ться, i вiд того враження, наче цiлий час розсмакову╓ щось смiшне. Дисертацiю вона пише про ╜ендеризм у пост-комунiстичнiй полiтицi: ╖╖ не на жарт цiкавить, чому в тiй полiтицi не було й нема жiнок, - запитання, що незмiнно заганя╓ тебе в глухий кут, скiльки б тобi його не ставили захiднi iнтелектуали (блiн, ну звiдки менi знати?). Зда╓ться, Донна пiдозрю╓, що тут корiнь усiх наших проблем: як усi фемiнiстки, вона певна, що men are full of shit66, iно дай ╖м волю - починаються вiйни, концтабори, голод, розруха, вiдключа