новки. Може, й з Борисом, з його рятуванням - теж спектакль? I цей виклик i допит - теж одна з дiй умiло вiдрежисерованого кимось спектаклю? Але ким i навiщо? Який iнтерес явля╨ для них вiдлюдькуватий професор, що ламав собi голову над якимись там мистецькими та╨мницями часiв Ки©всько© Русi? Був би вiн фiзик, математик, металознавець, мав би справу з оборонною технiкою, з авiацi╨ю, з моторами. А так - фрески, моза©ки, спроба реконструювати перебiг подiй, що мали мiсце тисячу рокiв тому. Кого б це зацiкавило? Ще раз прийшов зондерфюрер, знов кiлька разiв повторив, що наслiдки будуть звичайнi, зник, а професор Отава нарештi вже тепер усвiдомив собi похмурий змiст слiв "звичайнi наслiдки", бо значити це могло тiльки одне: смерть, кiнець, зникнення. Для гестапо - це вважалося звичайним, а будь-який прояв життя належав до випадкiв незвичайних i, як на гадку отаких дресированих зондерфюрерiв, просто протиприродних. "А що, коли сказати йому про Шнурре? - вiдчаено подумав Отава. - Якщо цей тип i зна╨ про того, то не викаже цього, але повинен буде якось зреагувати на факт мого знайомства з ©хнiм есесiвським професором. Я ж скажу, що просто - його колега..." Гестапiвець, мовби передчуваючи несподiванку, яку готу╨ йому радянський професор, довго не приходив, певно, вiн десь тiшився з свого великого вмiння наганяти страх на сво© жертви, може, навiть спустився вниз, вийшов на вулицю i смачно пообiдав у ресторанi навпроти, на якому красувалася вивiска: "Тiльки для нiмцiв", - а потiм ще й дозволив собi невеличкий променад туди й сюди попiд пишними влiтку, а тепер оголеними, мокрими, але однаково прекрасними деревами, бо нiчого не може бути лiпшого за дерева в кам'яному мiстi, це зондерфюрер, вихiдець з зелено© Тюрiнгi©, знав аж он як добре, а ще вiн знав, що людинi, окрiм здатностi милуватися деревами, квiтами, жiнками i мальовничими пейзажами, корисно час вiд часу лякатися, для цього лиш треба створити вiдповiднi умови, i всi на землi, власне, повиннi подiлятися на тих, що лякаються, бояться, i на тих, що створюють ©м для цього належнi умови. Що ж до радянського професора, то вiн ма╨ умови просто винятковi, лишилося тiльки пересвiдчитися, до якого стану переляку той дiйшов, для чого зондерфюрер швидко добрався до свого поверху i негадано з'явився перед професором Отавою. - Ну, отже? - бадьоро вигукнув вiн. Професор розглядав внутрiшню в'язницю гестапо. Зондерфюрер пiдiйшов до нього, теж став дивитися в двiр, на загратованi вiконечка, якi в нього не викликали жодного вiдчуття, вiн дивився на них так само байдуже, як на кришки каналiзацiйних люкiв на вулицях мiста, скажiмо, або на що? Ну, це не гра╨ жодно© ролi. Хай уже малю╨ собi при╨мнi картинки, споглядаючи на в'язничнi вiконечка, професор, який, зда╨ться, мав усе життя справу з мистецтвом, а все мистецтво, якщо це справдi так, базу╨ться на буйнiй уявi. - То що? - ще бадьорiше поспитав гестапiвець, переконаний, що Отаву вже зламано остаточно, бо чоловiк не може навiть вiдiрватися вiд споглядання свого ймовiрного житла, що було б ще далеко не гiршим кiнцем! - Вам вiдомий професор Шнурре? - зненацька спитав Отава, спокiйно вiдходячи од вiкна. - Професор Шнурре? Що ви хочете цим сказати? - Може, ви його краще зна╨те як штурмбанфюрера Шнурре? - Штурмбанфюрер Шнурре? - Вiн живе у тому самому будинку, що я. - Не гра╨ ролi. - Ми з ним давнi колеги. - Може, ви ще скажете, що вiн - ваш спiльник? - Вiн вивiз мене з табору на Сирцi. - Припустимо. - Вiн мене шукав там дуже довго i вперто. - Якби вiн звернувся до нас, ми знайшли б вас набагато швидше. - Але тепер вiн буде розчарований, коли довiда╨ться, -що надаремне вiдшукував мене. Бо знаходити людину, щоб вона знову зникла... - Так, - сказав гестапiвець, - я довiдаюся. Чекати. Вiн вийшов з погано прихованим невдоволенням, але досить добре маскованою розгубленiстю, а професор Отава знов узявся вивчати похмурi вiконечка внутрiшньо© в'язницi. Якщо довго вдивлятися в той самий предмет, то переста╨ш його бачити, дума╨ш зовсiм про iнше або й зовсiм нi про що не дума╨ш, вiдчува╨ш цiлковиту нездатнiсть твого мозку до бодай найменшого зусилля, перетворю╨шся на такий самий неживий предмет, як i той, що ма╨ш перед собою. А коли перед тобою в'язниця - один iз найдавнiших людських винаходiв... Як то кажуть: "Не зарiкайся: i по мудрому чорт ката╨ться..." Нема забезпечень, нема гарантiй, а в його становищi - нема порятунку. Ще зовсiм недавно фашизм сприймався як щось, далеке, нереальне, як наполовину породження пропаганди. Дивилися кiнофiльми "Родина Оппенгейм", "Професор Мамлок" - штурмовики, гестапо, арешти, але сприймалося це навiть не як вiддалена загроза, а просто як чергове нещастя ще одного народу, який не знав, за кого голосу вати на виборах. Тiльки вiддати голоси, кому належало, i ситуацiя була б зовсiм вiдмiнною. А в Iспанi© фашизм нiколи б не перемiг, якби захiднi держави не наклали ембарго на ввiз збро©, бо республiканцi задихалися без збро©, а фашистiв тим часом щедро i безкарно, цiлком безкарно i нахабно постачали всiм необхiдним i Гiтлер, i Муссолiнi. В Iталi© фашизм уявлявсягй геть чимось оперетковим, з отi╨ю грою Муссолiнi пiд римських цезарiв, з його промовами з балкона Венецiанського палацу в Римi, з переодяганням в чорнi сорочки. Ясна рiч, ми усвiдомлювали небезпеку, ми знали, що нас не люблять за те, що держава наша не схожа на будь-яку з iснуючих нинi й з тих, що будь-коли iснували в iсторi© людства, але ми вiдчували i власну могутнiсть, ми бадьоро спiвали "Если завтра война..." i обiцяли бити ворога на його територi©, i заколисаний такою упевненiстю якийсь там професор Отава мiг дозволити собi розкiш займатися вивченням аж таких вiдлеглих проблем, як мистецьке минуле свого народу, спокiйно й неквапом вiдтворював вiн у сво©й уявi золотий вiк Ки©всько© Русi, вiдбував разом з давнiми майстрами мандрiвки по всiй землi, вкритiй пущами й борами, будував собори, покривав ©х дивними фресками й дорогою мусi╨ю, i нiхто йому не заважав, нiхто не ставив того за зле; шанобливiсть, якою оточувано його, на перший погляд дивацькi й не кожному потрiбнi заняття, впокоювала Гордiя Отаву дедал бiльше, вiн був переконаний, що так триватиме стiльки, скiльки ма╨ бути, нiщо не завадить йому викiнчити справу його життя, нiхто потiм не звинуватить його в тому, що вiн змарнував сво╨ життя, прогайнував його, провiв у неробствi. Але щоб отакий дивний i сумний фiнал, безглуздо-трагiчний фiнал? I no мудрому чорт ката╨ться. Стара, на жаль, вiчно актуальна пересторога... Шнурре примчав до гестапо сам. Вiн не покладався на тих запопадливих телепнiв, якi те й знають, що хапати людей без розбору та запаковувати ©х до в'язницi. На ньому був сiрий цивiльний костюм, сiре ворсисте пальто, м'який капелюх, який вiн скинув, убiгши поперед зондерфюрера до кiмнати, до пiвтем-но© кiмнати, де Гордiй Отава ще й крiзь сутiнки намагався розгледiти внутрiшню гестапiвську в'язницю й снував сво© невеселi думи. Може, професор Шнурре скинув свого м'якого капелюха (аж диво бере, як вiн довiз незiм'ятим з само© Нiмеччини такого м'якого капелюха!) з пошани до свого колеги професора Отави, а може, через те, що спiтнiв, поки вибiгав на четвертий поверх, бо вiн не мiг спокiйно пiдiйматися по сходах, знаючи, що тут жде його гер професор, жде чи не жде, може, вiн i не сподiвався на пiдтримку, цiлком випадково, ймовiрно, згадавши його iм'я, але серед людей науки мають iснувати певнi норми поводження, ма╨ бути, як то кажуть, солiдарнiсть, старi професори ще за його юностi вчили, що мiж ученими ма╨ бути солiдарнiсть навiть у помилках, як мiж святими й жiнками - в грiхах, хоча це можна було б вiднести й на карб державних дiячiв, якi то а незрозумiлою прискiпливiстю вишукують щонайменшi похибки один в одного, то раптом заплющують очi навiть на цiлком вiдвертий розбiй, але, хвала богу, з цим буде назавжди покiнчено, як тiльки в ╙вропi, а там i в .цiлому свiтi запану╨ новий лад, встановлений доблесними нiмецькими вiйськами пiд мудрим проводом фюрера, бо нiмецька нацiя вiддавна вважа╨ться найсправедливiшою на землi, ©© великi мислителi, поети, музиканти заклали, як нiхто iнший, пiдвалини для гармонiйного правопорядку в свiтi, лиша╨ться тепер зробити ще одне зусилля i... Вiн говорив безугавно весь той час, поки вони спускалися по сходах, великодушно поступився Отавi мiсцем коло поручнiв, бо ж однаково той не мiг кинутися вниз, у вузьку кам'яну шахту, передбачливо загороджену мiцною дротяною сiткою, опрiч того, кидатися вниз головою для професора Отави тепер, коли його так вчасно й благородно рятували (i вже вдруге, а якщо лiчити ще й випадок з сином, то втрет╨!), не було нi причин, нi тiм бiльше сенсу, якщо взагалi можна вiдшукати будь-який сенс у тому, щоб добровiльно розбивати голову, яку ще нiкому не вдавалося заново скле©ти, так, ха-ха!.. - на жаль, не вдавалося, хоч iнодi така потреба й вiдчувалася; iсторiя наводить нам безлiч прикладiв, i в даному випадку голова професора Отави теж належить iсторi©, так як належать iсторi© обличчя всiх великих державних мужiв, вони якраз проходили вестибюль, прикрашений (професор Отава вранцi й не помiтив то© "прикраси") великим портретом Гiтлера з укра©нським написом внизу: "Гiтлер-визволитель", - зеленаво-брунатнi вiдтiння, вiйськовий плащ з настовбурченим комiром, високий офiцерський кашкет, звiряче поличчя мiж зеленавiстю картуза й плаща, розмаханi штрихи, всезагальна колючiсть, враження таке, що портрет ось-ось загарчить на тебе по-тигрячому; бiдна iсторiя! - невже ©й нiчого бiльше привласнювати, окрiм таких мармиз? Але Гордiй Отава мовчав. Мiг би багато дечого сказати балакучому геру Шнурре, та, бач, ролi в них були такi, що в одного не затулявся рот вiд захвату сво©ми успiхами, сво╨ю переможнiстю, а iнший мав тiльки мовчати або ж вiдповiдати на запитання, якi може поставити йому будь-хто з переможцiв, запитання найнесподiванiшi, найбезглуздiшi, найобразливiшi, найобурливiшi, однаково, його обов'язок тепер полягав тiльки в тому, щоб задовольняти цiкавiсть переможцiв, вволювати ©хнi примхи, пiдтверджувати ©хнi припущення, i все то без жодно© спроби опору, бо з огляду на вiйськовий час вiн може бути вiднесений до людей, що становлять небезпеку для нового ладу, як це вже мало й не сталося через непотрiбну запопадливiсть функцiонерiв гестапо, i якби тiльки вiн так вчасно не згадав про свого великодушного i, хвала богу, впливового колегу, то невiдомо, чим би все скiнчилося, i чи... Професор Отава вiдчував себе в ролi приреченого задовольняти забаганки переможцiв навiть тодi, коли вони покинули сiрий будинок гестапо, i коли вони вечеряли в ресторанi з написом на вхiдних дверях: "Тiльки для нiмцiв", i коли по вечерi Адальберт Шнурре запропонував йому невеличкий шпацiрганг, тобто прогулянку до площi Богдана i навколо Софi©, вважаючи, що буде добре трохи розносити непри╨мний настрiй цього не зовсiм щасливого, точнiше кажучи, просто таки фатально нещасливого дня, вiдкинути вiд себе рештки незгод, як вiдкидають непотрiбнi спогади, а що може лiпше надаватися до цього, анiж нiчна прогулянка навколо тисячолiтньо© святинi слов'янського свiту. Найлютiший ворог не вигадав би тяжчо© кари для Гордiя Отави, анiж пропонована йому пiсля всього прогулянка навколо Софi©: в мертвому, сплюндрованому, потоптаному, збезчещеному мiстi, серед темно© ночi мав вiн ходити туди й сюди коло собору, вивченню якого присвятив життя, ходити помiж фашистських вартових, що стовбичили там i там i сито вiдмурку-валися на паролi, проказуванi ©м штурмбанфюрером Шнурре, ходити лиш для того, щоб усвiдомити з трагiчною остаточнiстю жорстоку iстину вiйни: мiсто не тво╨, собор не твiй, святинi не тво©, нiчого твого тут нема╨, а отже, нема╨ й тебе, бо iсну╨ш ти, тiльки допоки володi╨ш сво╨ю землею, сво©ми мiстами, сво©ми святинями, сво╨ю батькiвщиною й дiдизною. - Я не пiду туди, - сказав твердо Отава, вже коли вони пройшли дзвiницю i пiд ногами в них почулися кам'янi плити софiйського подвiр'я. - Але ? К чому? - здивувався Шнурре. - Це так романтично! Це... Отава мовчки повернувся й пiшов назад. Вартовi пропустили його без паролiв. Шнурре теж не гнався вiдразу, дав Отавi вiдiйти трохи вiд собору, тiльки тодi наблизився до нього, достосувався до знервованого кроку професорового, промовив: - Я намагаюся зрозумiти вас, професоре Отава, i, зда╨ться, менi ста╨ зрозумiлим. Але... життя йде сво©м шляхом, попри нашi настро╨востi, нашi переживання, нашi симпатi© й антипатi©... Життя вимага╨- Воно завжди вимага╨ вiд людини. Людина й народжу╨ться на свiт лише для того, щоб виконати якiсь обов'язки, i значення людини в свiтi визнача╨ться вагою обов'язкiв, покладених на не© i виконуваних нею. Iсторiя поклала на нас особливо тяжку мiсiю. Але... Ми гордо несемо ©©. Великi небеснi тiла в сво╨му навальному русi завжди затягують тiла меншi, дрiбнiшi, все, що потрапля╨ в сферу ©хнього впливу, повинно або ж рухатися в тому самому напрямку, або ж згоряти, зникати безслiдно... Тому я... Менi не хочеться... Ви вже мали нагоду переконатися, що я роблю все можливе, аби... Iм'я професора Отави знане цiлiй ╙вропi... Воно не повинне... Ви розумi╨те, що я хочу сказати. Але для цього... Отава мiг би полегшити справу для Шнурре. Не квапливою згодою виконувати всi його забаганки, а бодай коротеньким запитанням, бодай спробою поцiкавитися, чого треба Адальберту Шнурре, якого викупу вимага╨ вiн за сво© доброчинства, якою цiною доведеться платити за всi тi рятувальнi акцi©, що ©х проробив штурмбанфюрер Шнурре по вiдношенню до радянського професора Отави. Але Гордiй Отава мовчав. - Звичайно, така розмова не для вулицi, - зiтхнув Шнурре, - але вже так склалося... Я мiг би зайти до вас, мiг би запросити вас до себе ("Так, так, - думав Отава, - ти все можеш, тобi все дозволено, ти сам собi пан, сам собi свиня, а от хто я тепер, i що, i навiщо?"), але... Нам треба для цього обрати нейтральну територiю ("Так нiби iсну╨ нинi де-небудь нейтральна територiя!" - думав Отава), щоб жодна з сторiн не мала морального опертя i пiдтримки ("Ти певний, що я зламаний остаточно, що менi ждати пiдтримки нiзвiдки, що обставини притисли мене, знищили мене", - подумав Отава), тому я пропоную завтра вранцi зустрiтися просто в соборi, в цiй вашiй Софi©, яку ви так добре зна╨те, яку ви любите, в якiй... Я хотiв сказати, в якiй вам i стiни помагатимуть, але вчасно згадав, що вiднинi цi стiни, як i стiни всього Ки╨ва, вам не належать, а належать все ж таки нам, отже, в Софi© ми з вами будемо в бiльш-менш однакових умовах i зможемо поговорити про дiло, я маю для вас вельми цiкаву пропозицiю i просив би дуже не вiдкладати цю розмову... Згода? - Не знаю, - сказав Отава. - Ви можете подумати. У вас багато часу. А завтра о дев'ятiй або навiть о десятiй ранку, хоч я не думаю, щоб професор любив довго спати, але однаково... ми можемо прийти сюди о десятiй... - Я не можу, - твердо промовив Отава. - Ну так, я розумiю вас. Вам би не хотiлося... Все ж таки в даному випадку я - окупант... Але не будемо афiшувати нашого знайомства i... Хай кожен з нас прийде сюди сам по собi... Домовимося так: я чекаю вас завтра вiд дев'ято© до десято© чи навiть до одинадцято©... Просто для невеличко© екскурсi©... Адже в листах ви стiльки разiв обiцяли показати коли-небудь менi софiйськi фрески й моза©ки. - Обставини змiнилися, - нагадав Отава. - Але не змiнилися ми, сподiваюся. - На жаль. - I все ж таки я.дуже просив би вас... - Вам не треба мене просити... В ваших руках могутнi засобя примусу... - Не стану ж я вдаватися до цих засобiв, щоб мого колегу... - Вважайте, що ми не колеги, а вороги. - Я б не хотiв цього. - В даному випадку вiд хотiння окремих людей нiчого не залежить. Пiсля того як до мого рiдного мiста вступили чужi вiйська, кожен, хто до них належить, мiй ворог. - Смiливо сказано. Але я розумiю: ви менi довiря╨те, i це мене тiшить. - Кажу те, що думаю. - Але в таборi, наприклад, ви не висловлювалися так вiдверто. - Найбiльша трагедiя табiрного буття поляга╨, на жаль, якраз у тому, що там нiхто не пита╨ тебе, що ти дума╨ш, взагалi тебе нiхто нi про що не пита╨, людину там розглядають просто як матерiал для знущань i знищень, i це нестерпно. - Але я визволив вас з табору, i ви можете висловитися до кiнця. - От я й висловлююсь, - Отава спробував засмiятися, але в нього нiчого не вийшло. Добре, хоч темрява приховала болiсну гримасу, що мала правити за усмiх. - Менi все-таки хочеться, щоб ми зустрiлися завтра в Софi©. Для нас з вами - це прекрасне мiсце для розмов. Просто вимрiяне. - Не можу подiлити вашого переконання. - Але ж повторюю: у мене е прекрасна пропозицiя для вас. - Вдячний вам за допомогу, яку ви... Але пропозицiй ваших... не можу прийняти... - Але ж, професоре Отава, - змiненим голосом сказав Швурре, - якщо забули ви, то, дозвольте, нагадаю вам я. Найдеться про працю вашого життя. Я трохи старiший за вас i знаю, що то таке, коли ти вже забачив обрiй свого життя i коли дума╨ш тiльки про те, щоб скiнчити розпочати. Вiдчуття того грецького во©на, який добiгав до Афiн, щоб передати вiсть про перемогу пiд Марафоном. Вичерпанiсть i нестача часу. Жах! Ви мене розумi╨те? Я не знаю, над чим саме ви працювали, але впевнений, що така робота у вас ╨, бо ви справжнiй учений, ви - людина одно© пристрастi, одно© мети. - Вiйна зашкодила не тiльки менi, - нагадав Отава, - а цiлому народовi мо╨му. - Ми вам дамо змогу продовжувати свою наукову роботу! - вигукнув Шнурре. Цього разу Отава спромiгся навiть на посмiшку. Бо хто б же, який учений, силомiць висмикнутий зi звичного трибу життя, мерщiй не поспитав би пiсля цього: "Дозвольте, а як вия ще зробите?" Бо живеш на землi не самою працею, не тiльки роботою, яку взяв на себе, а передовсiм твердим переконанням сво╨© незамiнимостi. Якщо не зроблю я, то й нiхто не зробить. Якщо вмираю, то вмира╨ зi мною цiлий окремий свiт, вiдновити який нiкому не дано. Але якщо вмира╨, гине цiлий той свiт, у якому ти жив? Чи ма╨ тодi сенс тво╨ поодиноке буття i чи потрiбна будь-кому твоя, нехай i найунiкальнiша робота, коли вона не слугу╨ на-хистовi, порятунковi, оборонi твого питомого свiту? Отава посмiхнувся навiть не з на©вно© прямолiнiйностi вигуку Шнурре. Просто згадав, як багато рокiв тому вперше сформулював тему сво╨© роботи, яка мала стати змiстом цiлого його життя. Назва ось яка: "До питання про авторство художникiв, якi здобили Софiю ки©вську". До питання, до питання... Це звучало смiшно сьогоднi, коли фашистам здано мiльйонний Ки©в i всю Укра©ну, коли танки Гудерiана рвуться до Москви, коли оточено Ленiнград, коли за колючими дротами тисячi, а може, й мiльйони, коли в ярах i перелiсках вдень i вночi розстрiлювано безвинних людей, коли... До питання... Ще добре, що були вони вже на сходах i Отава не встиг наговорити Шнурре такого, пiсля чого знову (тепер уже навiки) опинився б у гестапо. Але рятiвнi сходи в пiвтемрявi вели Отаву нагору, вiн мовчки схитнув головою, мовби за давньою професорською звичкою хотiв поклонитися, i пiшов, а Шнурре дивився йому в спину, задерши голову, i все ж не витерпiв, гукнув ще:. - Отже, завтра я жду вас до одинадцято©. Борис одчинив батьковi ще до того, як той стукнув у дверi. Було таке враження, що хлопець простояв тут з самого ранку, дослухаючись до крокiв на сходах. Був аж синiй од виснаги, очi йому блиснули гострим ляком, певно, ще не вiрив, що батько повернувся цiлий i неушкоджений, може, ждав, що за батьковою спиною виросте понура постать вартового, та коли й пересвiдчився в марностi сво©х побоювань, однаково не змiг зiгнати з обличчя стурбованостi й болю. Вихований без матерi, Борис не звик до виявiв чулостi, тому й не кинувся до батька в обiйми, хоч як хотiлося хлопцевi, навiть не повiтав батька вигуком радостi, хоч той вигук рвався йому з грудей, навiть не спромiгся зачинити за батьком дверей. Отава сам поворожив коло замка, а коли обернувся, то за Борисом, в освiтленому квадратi кухонних дверей, побачив бабу Галю з свiчкою в руках. - Все гаразд, - обом вiдразу сказав Отава, а потiм обiйняв сина за худенькi плечi й повiв до кабiнету. - Сiдай он там, - вказав синовi на венецiанське крiсло, усвiдомлюючи, може, вперше в сво╨му життi безглуздя всього, що його оточувало: i багатого зiбрання iкон, i книжкових раритетiв, i спорохнявiлих манускриптiв, i цього венецiанського крiсла, яке рiзьбив славетний майстер Брусталоне, чи що, вiн зробив за життя всього лиш кiлька таких крiсел, одне зберiга╨ться в Ермiтажi, ще одне десь у Англi©, i ось у нього, в професора Отави, теж, але тепер це стало цiлковитою дурницею, тепер це смiшно й жалюгiдно. Борис сiв на кра╨чку крiсла, мов чужий, дивився на батька ще й досi наполоханими очима, потiм сказав, i в голосi в нього був докiр: - Я думав, що ти не вернешся. - Могло статися, - спокiйно вiдмовив Отава. - Не треба було ходити до гестапо! - ожвавлюючись, сказав Борис. - Пiзно чую слушну раду, - Отава теж сiв. Вони обидва поверталися до життя, мiж ними вже проскочила iскра iронi©, тако© характерно© в ©хнiх стосунках; Отава помiтив у Бориса iронiчнiсть ще змалечку i свiдомо культивував, вважаючи ©© першою ознакою гострого розуму, бо хотiв передовсiм мати сина розумним. - Але куди б же я мав iти? - поспитав батько. -Втiкати! - Борис зiскочив з крiсла, пробiгся по кабiнету, став навпроти батька. - Втiкати на фронт, ось! - Пiзно, - вже без тiнi iронi©; навiть утомлено, чого не треба було б собi дозволяти, вимовив Отава, - справи мо©, Борисе, не полiпшилися й пiсля того, як я видобувся з-за колючого дроту. Все лиша╨ться по-давньому. Уявляй, що я досi за дротом, а ти з другого боку. - Нащо! - вигукнув син. - Нащо це тобi? - Уявляй, бо так воно ╨, - спокiйно вiв далi Отава, - i прошу тебе, вислухай усе, що я сьогоднi казатиму, i запам'ятай. Може статися, що я... Одним словом, тобi доведеться докiнчувати те, що я почав багато рокiв тому. Ти розумний хлопець, багато вже зна╨ш... На жаль, я нiчого не можу тобi дати з того, що зробив, але ти знайдеш це по вiйнi... В iнститутських сейфах, вивезених Бузиною... Ну, ти це зна╨ш... Але я розповiм тобi... - Ну що ти, батьку. - Хлопець пiдiйшов до батька зовсiм близько, вiя мужньо долав бар'╨р стриманостi, вiн сповнювався чулiстю, його обличчя вiдм'якло, стало гарним, добрим хлоп'ячим обличчям, вiн стояв коло Гордiя майже впритул, варто було лиш простягти руку, але вони обидва ще стримувалися, вони . не звикли до зовнiшнiх виявлень чулостi, надто добре знали цiну жестам, однак цього разу все мало бути iнакше, нiж завжди, i все сталося справдi iнакше, батько простягнув одразу навiть не одну, а обидвi руки, а син майже впав до нього в обiйми i, ховаючи на батькiвських грудях обличчя, захлинаючись вiд слiз, майже закричав: - Що ти ото кажеш, нащо ти таке кажеш! - Треба, - твердо мовив Отава, - ти сам бачиш усе. Хто зна╨, може, доведеться побачити ще бiльше жорстокостi вiйни... Але ти повинен знати, що е речi, якi перетривають... Iсторiю народу не можна знищити... До самого ранку вони не сняли, i Отава розповiдав Борисовi про Сивоока. РIК 1015 ПЕРЕДЗИМОК. НОВГОРОД В лета 6523. Хотящю Володимеру ити на Ярослава, Ярославже послав за море, приведе Варягы, бояся отца своего. Лiтопис Нестора Ще не почувався князем, був просто дитиною, немiчною i зболеною, найнещаснiшою в княжому теремi; ще не усвiдомлюючи всiх кривд, яких завдано йому вiд народження (або ще й до того!), обурювався, що ма╨ розпочинати сво╨ життя в нестерпностi болю, i кричав, кричав, аж синiло йому вiд напруги малюсiньке личко. Зачатий у зненавистi, народжений на калiцтво. Його назвали Ярославом, на честь усемогутнього бога Ярила, який опiкувався всiм плодючим i ростучим, але тiльки згодом малий князь збагне, скiльки глумлiння для нього в тому iменi, i вiдтодi почнуться довгi роки тяжко© ненавистi до батька - великого князя Володимира. Ненависть прийшла передовсiм од матерi, Рогнiди, прийшла в нiчному прита╨ному шепотi, прийшла з переповiданою так i отак похмурою повiстю про напад Володимира на князiвство Полоцьке, про вбивство батька Рогволода i братiв Рогнiдиних, про наругу, гвалт, розбишацтво, ганьбу! Володимир узяв Рогнiду, мов пiдложницю, а потiм кинув заввагонiлу, подався до Ки╨ва вiдвойовувати володарювання, у старшого брата свого Ярополка, якого заповзявся звести з свiту ще вiдтодi, як горда Рогнiда вiдмовила йому в жениханнi, сказавши: "Не хочу роззути робичича, но Ярополка хочу". Рiч неймовiрна: пiд той материн шепiт малий Ярослав ладен був забути власного батька i всю свою дитячу прихильнiсть вiддати незнаному Ярополку. Бо ж мати про нього так захоплено, так спiвчутливо розповiдала. А рiдний батько виступав лише забiякою й убивцем, бо позбавив життя не тiльки старого Рогволода i його синiв, але й рiдного брата свого Ярополка i звелiв те чинити в передсiнку княжо© гридницi, сидiв, певно, в сво╨му крiслi посеред гридницi й слухав, як у сiнях точилася боротьба, як зойкнув Ярополк, як упав на дерев'яну лунку пiдлогу. - А йому ж було боляче? - питав хлопець матiр. - Завжди боляче, коли вбивають? Вiн знав, що таке бiль, бо мав од народження вивихнутi ноги; ноги йому зовсiм не пiдкорялися, вони собi жили окремiшнiм життям, вiн мiг тiльки повзати, пiдтягуючись на руках, вся його надiя була на руки та на плечi, а з ногами не виходило нiчого - не помагали анi молитви, нi молебнi, нi свячена вода, нi купелi в травах, нi заморське питво. Зате, прикутий до постелi, начувся всього стiльки, що вистачило згодом на половину життя. Найперше, ясна рiч, про батька, якому Рогнiда нiколи не могла простити зла, нiколи, нiколи! Узяв гвалтом пiсля вбивства рiдних, а потiм кинув ©© в Полоцьку i вже в Ки╨вi, вбивши Ярополка, взяв його дружину-грекиню собi в пiдложницi а чи й у жони, але й того видалося замало розпусниковi, бо як народився вiд грекинi Святополк (власне, син Ярополчий), а Рогиiда розрiшилася Iзяславом, то вже князь мав у себе нову жону, Любушку-чехиню, та й та привела йому тiльки одного сина Вишеслава i впала в немилiсть i вiд. 'Правлена була назад до Чехi© в якийсь монастир, а Рогаiду привезено до Ки╨ва i пошановано нарештi як справжню княгиню, i вже тодi спородила вона Мстислава, а згодом Ярослава, але вiд того не сповнилася любов'ю до Володимира i кожному i 8 синiв, ще той i не розумiв нiчого, вже нашiптувала про свою зневагу, про свiй бiль, i так вони й росли серед то© дивно© глибоко затамовано© ворожостi материно© до батька i серед цiлковито© байдужостi батьково© до них i до матерi, бо рiдко бачили князя Володимира; мав вiн завжди безлiч клопотiв, частiше був у походах, анiж у Ки╨вi, збирав землi, впокорював непокiрливих, дбав невiдь про що й за що, а дiти його росли без ласки й любовi, всi рiзнi, вiд рiзних матерiв, з'╨днанi самим тiльки батьком, а так - рiзноплеменнi й рiзномовнi© вiд грекинi Яро-полково© - Святополк, вiд Рогнiди - Iзяслав, Мстислав, Ярослав i Всеволод, вiд чехинi Любушi - Вишеслав, вiд чехинi Мальфредi - Святослав, Судислав, Позвiзд, вiд болгаринi з царського роду Симеонового - Борис i Глiб, вiд ромейсько© царiвни Анни не було дiтей, зате вiд нiмкенi, з якою Володимир одружився в лiто 6519, народився син Станiслав i дочка Марiя-Добронiга. Ярослав i не знав ©х майже нiкого, жив коло матерi, мав свiй бiль, катувався сво╨ю непорушнiстю; як тiльки став розумiти навколишнiй свiт, вже зненавидiв його, хоч i прагнув усього, що було йому недоступне, хотiлося йому смiху, бiганини, крикняви, веселого вовтузiння, всього того, що бачив, коли пiдноси-.ли його до вiконечка княжого терема i вiн визирав на ки©вську вулицю, де серед куряви й бруду юрмилася дiтлашня, бiгали собаки, котилися повози, iржали конi, вешталися сюди й туди всiлякi нероби або ж тяжко згиналися пiд вагою носi©, де проходили й про©здили верхи на конях пиховитi дружинники, пленталися втомленi, збайдужiлi до всього навкруги приведенi з далеких погостiв во©, викрасовувалися в сво©х заморських нарядах багатi гостi, пропливали, мов пишнi пави, ки©вськi красунi в паволоках, узороччi а чи й просто в бiлих полотняних уборах, якi однаково не псували ©хньо© вроди, а ща дужче увипуклювали. А ще у вiдкрите вiконце, окрiм голосiв i звабливих згукiв, вливався ки©вський дух, вiд якого в грудях у молодого князя щось мовби аж надривалося, хотiлося йому чогось незбагненного, i вiд то© дико© незбагненностi находив на нього приступ шалу, i Ярослав кричав до хрипу, до посинiння, бив кулаками свого пестуна Будня, гатив йому в випуклi груди, аж гуло, задихався вiд лютi на все живе, здорове, нескалiчене. - Не туди б'╨ш, князю, - смiявся Будий, русявий молодий красень, що тим часом переморгувався крiзь вiдчинене вiкно княжого терема з якоюсь там молодичкою, - ось сюди влучай! Отакi Будеш добрим князем, ого! З чотирьох лiт Рогнiда приставила до Ярослава вчителiв грецьких, болгарських, варязьких i навiть латинських, вони забивали малому голову чужими словами й дивною грамотою, яко© й не чувано досi, а Будий став коло князя вже пiзнiше, дивуючись кмiтливостi малого, досить швидко навчив його руських р╨з, але передовсiм заповзявся поставити Ярослава на ноги. - Ти тiльки мене слухай, то буде в нас з тобою дiло, - казав Будий. - Ось я повiдаю тобi про богатиря нашого, який сидiв сиднем у хатi тридцять й три роки, а потiм... Вiн не давав спочинку малому князевi, примушував того згинати й розгинати ноги безлiч разiв, м'яв йому литочки сво©ми ведмежо© сили лапами, пiдводив на ноги, а потiм швидко випускав Ярослава з рук i той падав, боляче бився, кричав на пестуна, аж пiнився, але Вудий не зважав i вперто робив сво╨. - Скоро станеш на ноги, - втiшав вiн Ярослава, - i стоятимеш так мiцно, як, може, нiхто iнший. Ярослав тiльки блiдо всмiхався на таку солодку брехню, але, як тiльки знов доводилося йому падати, весь тiпався вiд злостi, вистукував кулачками по чому попадя, кричав: - Брешеш, ти все брешеш! Як виросту, звелю зiтнути тобi голову! Ти мене знатимеш! А потiм була та жахлива нiч, коли батько, князь Володимир, привiз собi з Корсуня нову жону, ромейську царiвну Анну, перезрiлу грекиню, яка пересидiлася в невiстках коло сво©х братiв-iмператорiв Василя й Константина. Певно, потрiбна йому була як закладниця для миру з ромеями, але Рогнiда вбачала в тому самий тiльки блуд свого мужа, в безсилiй злостi спостерiгала, як Володимир рiк тому виходив аж до порогiв, ждучи при©зду Анни, але прождав марно до само© зими, повернувся до Ки╨ва лихий на всiх близьких i далеких, а як тiльки зiйшла крига з Днiпра, спорядив похiд на Корсунь i довго звойовував мiсто, а потiм ще ждав, поки iмператори з Царгорода пришлють йому Анну, i, нарештi, повернувся до Ки╨ва з новою жоною, з царицею, i сам уже не просто собi князь, а мовби цар усi╨© землi Русько©, яку скупчив i утвердив сво©ми походами та дбанням, i отак уночi, просто з походу, з духом далеко© дороги й склубоченими в бородi пахощами вiд заморсько© царiвни, прийшов до Рогнiди, розбудив Ярослава, якому снилося, що його душить непогамовний сухий, колючий кашель, сказав, не сiдаючи, стовбичачи в напiвтьмi, в розблиску двох свiчок, запалених коло Рогнiдиного ложа: - Маю жону, царицю Анну, i не можу тепер мати бiльше нiкого, так велить новий мiй бог Христос, але тебе не хочу обндити. Вибери собi мужа, якого забагнеш серед мо©х вельмож. Тодi Рогнiда зiскочила з ложа, стала навпроти князя, у довгiй бiлiй сорочцi, висока, струнка, здавалося, вища за князя, закрила його вiд Ярослава сво╨ю постаттю, вiн бачив саму тiльки матiр i чув тiльки ©© голос: - Була-бо царицею i не хочу бути рабою нiкому на землi, а лиш боговi! - Ти княгиня! - закричав малий князь так, як вiн кричав тiльки на Будия.- Воiстину ти цариця всiм царицям, моя мамо! I вiн вiдча╨но виштовхнувся руками з нагрiто© постелi, - руки мав напрочуд дужi як на його вiсiм лiт, силою дорiвнював чи й не дорослому мужу, - поштовх рук був такий несподiваний для нього самого, iдо вiн сiв i простягнув ноги, як то роблять усi здоровi люди, а потiм подався на край ложа i вже не мiг стриматися, вже ноги самi послизнули по м'якому хутрi, вже вiдкинуто легку ковдру з бiлячих шкурок, i вперше в сво╨му життi князь Ярослав без сторонньо© допомоги, сам став на ноги й стояв, зчудовано стояв, не падав, хоч все в. ньому колотилося й клекотiло вiд страху й напруження, все напнулося в ньому - от-от перерветася i вiн помре, але нiчого протиприродного не ставалося, дивна сила втримувала його на ногах, князь Володимир дивився на свого сина з вiдвертим страхом, Рогнiда теж озирнулася, побачила Ярослава на ногах, зойкнула, кинулася до сина, обхопила його за плечi, щоб не дати впасти, але вiн стояв i далi, навiть змiг спробувати вiдгорнути вiд себе матiр, але зробив те для годиться, н-е мав сили нi на що бiльше, окрiм цього першого в життi стояння на власних ногах, не мiг навiть промовити слова, та де там слова - звуку бодай видати з себе не змiг би. Князь Володимир ще трохи постояв остовпiло, потiм важко повернувся й хильцем посунув з палати. А Ярослав вiдтодi почав потроху ходити, пiдтримуваний i навчений веселим пестуном, але намагався робити те потай, щоб нiхто не бачив, бо мав качину походу, ноги йому йшли врозтiч, все гойдалося перед очима, i якби не його неймовiрна впертiсть, то чи й навчився б як слiд ступати по землi, але мав невичерпнi заряди наполегливостi, яка передалася йому чи то вiд численних навчителiв, чи то вiд батька, що в сво©х державних дiлах не знав нi впину, нi спочинку, чи то вiд матерi з ©© невтишимою зненавистю до князя Володимира. Так вiдтодi й затямив собi: треба бути впертим в усякому дiлi - i в зненавистi, i в любовi, та навiть у дрiб'язку. ...Князь Ярослав сидiв над гарним озерцем - синювата латочка серед старих бiлих берiз, сидiв уже давно, не помiчав, що його чоботи з дорогого тiму, садженi по швах i на пiдборах самоцвiтами, глибоко вгрузли в м'яке дерновиння i в ямки набiгло води, м'яка шкiра розмокла, ноги князевi, власне, викупу-валися в водi, але вiн того не зауважував, а може, так було ще й лiпше, бо Холод у ногах вiдтягував пекучi думки, якими нуртувалася князева голова. Байдуже вдивлявся в несхитну гладiнь озеречка, бачив у нiй сво╨ вiдбиття - мiцна голова на зашироких плечах, важких, мов камiнних, негарне суворе обличчя з великим, м'ясистим но-еом, глибоко схованi пiд кудлатими бровами очi з гострим поглядом. Бачив себе i не бачив, бо не любив таких розглядин, знав про свою невродливiсть, про сво© холоднi очi, про камiнну суворiсть свого обличчя. У во©в i книжникiв холоднi очi. А вiн був книжник ще з тих лiт, коли непорушно лежав у материних покоях, вiн ховався вiд веселих, безтурботних здорових людей зi сво©м нещастям за книги, читав про .страждання, про великомученикiв, про подвиги, про великi дiяння, великi пристрастi i великi зради - i цього було досить для нього. Книжне знання ставило його понад братами й сестрами, понад батьком i всiма довколишнiми людьми. Мав завжди безлiч часу для засво╨ння книжних премудростей, а потiм настав день, коли Ярослав вiдчув свою зверхнiсть не тiльки над такими, як сам, а навiть над тими, що видавалися колись вищими, недосяжними, - i тодi вперше закрутилася в душi хробачком приваблива думка про те, що тiльки вiн згодом повинен панувати в цiй великiй землi. Покрепу такiй думцi давав i новий бог, взятий князем Володимиром вiд роме©в, - бог Христос, жорстокий до всiх неслухняних, ледачих, нездарних, безсилих. "Чоловiк, що ма╨ повагу, а розумi не ма╨, зрiвня╨ться скоту, що на зарiзь_ Такий бог вельми сподобався Ярославу. Не нагадував вiн байдужих у сво©й добротi до всiх без винятку слов'янських перунiв, стрибогiв, ярил i велесiв. Мовчки вигрiвалися собi на сонечку, терпляче зносили дошкульнi осiннi хльости, набурмосено стрiчали холоднi зав'юги довгих зим, а навколо люд пив меди, смiявся, плакав, народжував, помирав, сiяв жито i просо, ходив на лови, i все те в якiйсь заведенiй з давнiх передвiкiв кругойдучостi, з яловою думкою, без вознесiння духа. А тим часом свiтом заволодiвав новий всемогутнiй бог - Христос. У ньому молодий князь одразу побачив усе те, до чого мав прагнути в гордощах свого духу. "Не.ма мiж богами такого, як ти, господи, I нiщо не рiвня╨ться дiлам тво©м"._ Здалеку зачулися стривоженi вигуки, мiж деревами в шаленiм гонi наближалися вершники на добрих конях, дзвенiла збруя i зброя. Запримiтивши князя, верхiвцi стримали коней i збилися оддалiк у тiсну рухливу купу, а вiд не© вiдокремився один, на бiлiм високiм конi, одягнений ошатно, смiливо погнав до Ярослава, осадив коня перед самим князем, гукнув, розпалений швидкою ©здою: - Насилу знайшли тебе, княже! Св©тловусий красень з червоними соковитими губами блискав зубами, мов заморськими перлами, поляпував широкою пеiденою долонею по крутiй коневiй ши©. Коснятин, син Добринi, батькового уя. Доводився Ярославовi дядьком, якщо розiбратися. Був трохи старший i роками, головне ж - переважав хитрощами. - Та в тебе ноги у водi! - гукнув стурбовано Коснятин, видно прагнучи бодай чимось покiнчити з мовчазною насупленiстю князевою. - Мо© ноги, - суворо мовив Ярослав. - Застудишся. Вода вже холодна, - трохи стриманiше сказав Коснятин, який зрозумiв, що Ярославовi не до вподоби гуки й тюки. - Коли князь захоче, то може й у кризi сидiти, - знов обiрвав його Ярослав. - ╞дьте собi, а я ще посиджу. -_ Нагнали ж такого оленя, - зiтхнув Коснятин. - Наженiть ще. ©дь! - Гаразд, князю. Але як же ти? Ми повернемось за тобою. - Повертайтесь. Коснятин тихо вiд'©хав од князя, вже тiльки тодi пiдняв свого коня у скок. Ярослав бачив, як вiн змахнув рукою, як вершники вистрибували один з-перед одного, кваплячись за новгородським посадником, намагаючись опинитися до нього якомога ближче; ловецька громада творила рухливу, живу низку, мiж деревами гарно вирiзьблювалися летючi постатi коней, блискала зброя, мальовничо промаював дорогий одяг. Видiння щезло, князь зостався сам. "Доки носити менi щодня думу в душi мо©й, журбу в серцi ио©м? Доки буде пiднiматись ворог мiй надо мною?"_ Коснятин був сином Добринi, того самого Добринi, який кинув Рогнiду до нiг молодого тодi князя Володимира i намовив того поглумитися над нею. Так ще змалку Добриня залiчувався до ворогiв князевих. А що не застав його живого в Новгородi, то ворожнечу свою мав перенести на сина Добринi Коснятина. А той вiд батька перейняв зневажливу зверхнiсть до Володи-мирового роду, хоч i ховав це за дбайливiстю й уважнiстю, найбiльше ж - за хитрощами. Добринi ображенi були князем Володимиром i обдуренi. Бо спершу Володимир на знак вдячностi до свого уя, рiдного брата матерi сво╨© Малушi, проголосив того князем у Новгородi, але згодом, коли довелося йому розпихати сво©х синiв, .що ©х наплодив од незлiченних жон, то забув про свою обiтницю перед Добринею i найменував князем у Новгородi свого старшого сина Вишеслава. Дiяв тодi Володимир швидко й хитро. Найстаршому синовi од Рогнiди Iзяславу, який мав би право сiсти на батькiв стiл у Ки╨вi, подарував Полоцьк, мовби для того, щоб задобрити Рогнiду, насправдi ж - вiдiбрав в Iзяслава всi сподiвання на повернення до Ки╨ва, бо Полоцьк було проголошено князiвством самостiйним, незалежним од влади великого князя. Iншим синам сво©м Володимир нагадував невтомно, що е вони лиш його послушнi люди, i, щоб виказати свою необмежену владу над ними, роздавав ©м удiли без видимого ладу, з просто© примхи. Другого по Iзяславу - Мстислава загнав аж у Тмутаракань, тодi як несправжнього сина вiд Ярополково© грекинi, Святополка, посадив у близькому вiд Ки╨ва Туровi: хоч Ярослав був си