у обличчi розливалася така, що Роксоланi стало страшно. Обличчя мерця. - Ваша величнiсть! - тихо скрикнула вона.- Мiй падишаху! Султан не зворухнувся. Дивився на не© i не бачив нiчого. Може мертвий? - Ваша величнiсть! - гукнула вона розпачливо i вхопила його за руку. Рука була холодна й мертва. Невже його мiг убити сморiд натовпiв? Чи не знiс надмiрно© любовi Стамбула? - Мiй султане! ©й стало по-справжньому страшно. Зоставалася сама на цiлiм свiтi. Все сво╨ життя ховалася за цього чоловiка, а тепер вiн позоставив ╞╞ без захисту, на розтерзання цим натовпам, чужим, ворожим, немилосердним. Все життя вiн утiкав вiд не©, йшов i йшов у сво© безглуздi походи, але щоразу вертався, заприсягаючись бiльше не кидати ©© саму. Цього разу пiшов у свiй найбiльший похiд, прислав ©й вiсть про смерть суперника ©© синiв, тодi прислав тiло одного з ©© синiв, тепер вернувся й сам, але мертвий. Прискочили вiзири, меткий Баязид, розштовхавши всiх, кинувся мерщiй не до мертвого батька, а до матерi, так нiби хотiв захистити ©© вiд iмовiрних нападникiв, десь мляво майнули червоняста борода сина Селiма, його блiде одутлувате вiд пиятики обличчя, але й зникли. Селiм був спокiйний, знав: його прокричать султаном, щойно лiкарi переконаються в тому, що Сулейман не живе. Особистi лiкарi падишаха араб Рамадан i грек Фасиль клопоталися коло недужого (чи мертвого), щось пiвголосом говорили до султаншi. Чи вона ©х чула? Чи могла розiбрати бодай слово? Сiдала в роззолочену султанську карету, коло яко© на конях гарцювали ©© сини Селiм i Баязид, один завтрашнiй султан, а другий -жертва кривавого закону Фатiха, неминуча жертва жорстоко© султансько© долi, а тим часом непритомного султана в золотих ношах велетнi-дiльсiзи бiгцем понесли в Топкапи. У смерть чи в воскресiння? ЗМОВА Коли проходила вночi темним безконечним мабейном, здалося, що наступила на жабу. В старих покоях валiде пiд килимами кублилися гадюки. У вибитi шибки влiтали кажани й сови, по запустiлих примiщеннях гарему никали голоднi дикi звiрi, що повтiкали з клiток. I вона - як зранений звiр. Стогiн i плач вмерлих синiв був у не© в душi, не вгавав, не давав спочинку, до нiчного зеленкуватого неба возносила вона свою пам'ять про сво©х дiтей i прокляття до мiсяця, до його сяйва, що снувало тонку примарливу сiть, яка навiки по╨дну╨ мертвих i живих, безнадiю небуття i всемогутню вiчнiсть сущого. Султан помер передчасно, i вмерли всi ©© надi©, i пустота жахлива й повсюдна запанувала тепер, а посерединi, мов клубок золотого диму, плавав вiтцiвський дiм - недосяжний, навiки втрачений не тiльки нею, а й усiм людством, пам'яттю, iсторi╨ю, вiками. Ось де жах! Може, i все ©© життя - суцiльне зло. Тiльки в злi ми щирi, а не в добрi. Вiдкрилося ©й тепер, коли вiдчула султанову смерть. Востанн╨ в життi була вона прекрасна i ╨дина в тiй золотiй альтанi поряд з неприступним падишахом, востанн╨ для само© себе, а для нього - назавжди. Коли вiчна жiноча любов, то ненависть теж вiчна. Тепер ненавидiла Сулеймана, як нiколи досi. Не могла простити йому, що покинув ©© в таку хвилину. Хай би вже сам доводив до кiнця смертельнi чвари мiж сво©ми синами. Але скинути це на не©? За що така кара? Стояла перед султанськими покоями безпорадна i безпомiчна. Мов младенець безмовний, мов стрiлець невидющий. Коли чоловiк мiж життям i смертю, жiнцi нема там чого робити. Навiть султаншi, навiть найвсемогутнiшiй. Куди ©й подiтися, де сховатися, де шукати рятунку? Чи, може, й правда, що для жiнки завжди знайдеться мiсце i в раю, i в пеклi, i там, де живуть ангели, i там, де ховаються злi духи? Де ©© рай, де ©© пекла нинi! Ненависть пожирала ©©. Ненависть до чоловiка, який ©© возвеличив пiдняв, поставив над усiм свiтом. Поставив? Втоптавши в бруд i кров? Кинувши в рабство, щоб згодом пiднести до небес? Але навiть мить рабства не забудеться нi на яких висотах i нiколи не проститься. Нiч над садами Топкапи, над пагорбами й падолами, над водами, над Стамбулом, над свiтом, падають зорi, кажани в темному теплому небi лiтають, нiби загадково-тужливi езани муедзинiв з високих мiнаретiв. Муедзини, викрикуючи молитву, затикають собi вуха пальцями. Заткни й ти, щоб не чути голосiв свiту i суворого голосу долi. У цих палацах правдi й чулостi нiколи не було мiсця. Всi Сулеймановi спроби чулостi до не© були незграбнi й нещирi, ©© веселощi, пiснi й танки - теж були несправжнi, удаванi, оманливi. Бо хiба людина може проспiвати все життя, нiби безжурна пташка? Пристанище звiрiв, сховище катiв, притулок розпусникiв, кровожерних упирiв, молодих i старих вiдьом - ось що таке Топкапи. Султан, замотаний у свiй величезний тюрбан, був захований вiд людей i вiд самого себе, а вона була мов його невiдкрита душа i все життя намагалася творити добро, а тепер втомилася вiд доброчинств. Темнi постатi перестрiвали султаншу в поплутаностi гарему, просили йти на спочинок, намагалися втiшити, але про султана мовчали, про смерть казати боялися, iнших же вiстей не мали. Вона виходила в мощенi бiлим мармуром двори, вслухалася в дзюркiт фонтанiв, ставала пiд деревами, вдивлялася в летючий серпанок блакитно© нiчно© iмли, ввижався ©й примарливий танон заблуканих душ, якi прагнули тихого притулку серед цього непевного, оманливого, золотистого мерехтiння, не вiдаючи того, що тут нiхто нiколи нiчого не мiг знайти, а всi тiльки губили/ втрачали навiки. Мiсце вiчних втрат, прокляття, прокляття! Нiч неждано складалася в дивнi вiршi. Серпень. Падали зорi. До мене звертались степи неозорi: "Коли ми iшли, долаючи орди, Пошестi, зло,- тебе з нами не було!" Не вiрю. Стрiла вилiта╨ з лука. Дорога - з порога. Людина - з печери. Я все пам'ятаю. Усi вашi муки. Усi вашi лаври. Усi вашi терни. Я все пам'ятаю. Хай час замiта╨ слiди ваших мук i плоди ваших рук. Я з вас виростаю. Я все пам'ятаю. Я все iз собою в дорогу беру. Я все пам'ятаю. Напругу хребта, коли, розiгнувшись, високою стала I в душу менi пролилась висота безмежного неба. Я все пам'ятаю. Найперше безсилля сво╨ перед небом, Найперше зусилля дивитися в себе. Я все пам'ятаю. Свiтанок сумлiння. Свiтанок любовi в жорстоких очах. Коли виминав менi мозок, мов глину, безжалiсний час. Я все пам'ятаю. Степiв первозданнiсть. Орлiв клекотання. Задушне страждання - коли повернувся мiй владар, Мiй во©н, султан на щитi бойовому. I з ним мене, молоду, поховали живою. Боги не вступились. Мовчали сини. Я все пам'ятаю. Султанськi гареми. Громи нестихаючi дум кобзаревих. Ревiння i стогiн днiпровських порогiв. Гаки мiж ребер. I чашi калин - Так щедро налитих козацькою кров'ю, Що вже нi краплини не можна долить. Я все пам'ятаю, Я з вами була. А доля не шовком торкалася тiла. На цiле життя - тiльки рабський халат, шорсткий i смердючий. Бо я так схотiла! Не треба нi щастя, нi втiхи менi. Для них, для синiв мо©х - всi мо© днi. Я все пам'ятаю. I те, як мовчала, мовчала, мовчала, кати аж сичали. Моя рiдна земле, тебе не зреклося тоненьке дiвчисько золотоволосе. Лиш мамi мо©й не кажи, пожалiй... Минають роки, я живу, я розкута. Та не заростають у серцi мо©м спливаючi кров'ю рани спокути. Серпень. Десь давно вже вiдцвiли черешнi. Кажуть менi прийдешнi: "Коли ми iтимем, долаючи нашi шляхи в майбутн╨,- Тебе iз нами не буде..." Не вiрю. Стрiла долетить до цiлi. Не можна ©й впасти. Не можна звернути. Я з вами iтиму, я вiрна i сильна. Я вам поможу у печалi i скрутi. Що знала я, дiти, про вашi шляхи? Та серце говорить (а серце правдиве), Що доля судилась вам, дiти, предивна. I буде щасливим великий похiд. Я з вами - крiзь терни до зiр золотих - Iтиму повiк, бо не зможу не йти. Дiйдемо - так серце менi промовля╨. А серце все зна╨ . Султан не оживав, але й не був мертвий, як уперто твердив його головний лiкар Рамадан. Був занадто обережний, щоб одразу казати страшну правду. Роксолана пiшла в примiщення Куббеалти, покликала туди великого вiзира i Баязида. Кизляр-азi Iбрагiмовi, щоб не стовбичив коло входу за звичкою, велiла приносити ©м вiстi про султана. Баязид рвався поглянути на батька, вона не вiдпускала його вiд себе. Здавалося: вiдпустить - i вже не побачить живим. Сидiли до самого досвiтку, мовчали, ждали. Чого? - Може, скликати диван? - несмiливо спитав обережний Ахмед-паша. - Навiщо? - холодно поглянула па нього Роксолана.- Це зробить султан. Може, новий. - Хай всемогутнiй аллах дару╨ життя великому султановi Сулейману,пробурмотiв садразам. - А коли його величнiсть падишах поставить престол свого царственого iснування в просторах вiчного раю? - жорстоко мовила Роксолана.- I коли султаном стане шах-заде Селiм, а його великим вiзиром названий буде мерзенний Мехмед Соколлу, цей убивця мого сина Мехмеда, призвiдця безлiчi чвар, грабiжник i вiдступник? Що станеться з вами, шановний Ахмед-паша? - Ваша величнiсть,- озираючись злякано, прошепотiв обережний царедворець,- що я маю зробити? Ви радите усунути цього босняка? У вiдповiдь вона прочитала з вiрша Муханнаббi: Коли задуму╨ш якесь дiло. Не шукай малого, бо для мужа В дiлi нiкчемнiм - страх смертi, I в дiлi великiм - смак смертi! Ранок не принiс ©м нiчого, день так само. Вони виходили з Куббеалти, тiльки щоб справити природну потребу, про сон забули, ©сти ©м носили з султанських кухонь просто в залу засiдань дивану. Вiстi були невтiшнi. Султан був мовби й живий, але до притомностi не повертався, отже, iснував i не iснував. Ця непевнiсть не давала змоги вдатися до рiшучих дiй, тим часом Роксолана мала зламати нерiшучiсть Ахмеда-пашi. Не геро©зм, не благородство i не пiдступнiсть, а тiльки вiдчай штовхав ©© на змову проти султана. Не могла змиритися з думкою, що султаном стане Селiм, а не ©© улюблений Баязид. Селiм байдужий, а всi байдужi - жорстокi. Вiн сповнить кривавий закон Фатiха, уб'╨ свого брата i всiх його маленьких синiв, i в нього не здригнеться серце. А Баязид послуха╨ свою нещасну матiр. Вiн би не вбивав свого брата, навiть ставши султаном. Адже вiн такий добрий. Навiть собаки вiдчувають його доброту i завжди бiжать за ним цiлими, зграями, варто йому ви©хати на вулицi Стамбула. Ахмед-паша лякливо шепотiв: - А воля великого султана? - Вона могла б ще змiнитися, якби не така нагла смерть його величностi. Ця смерть може принести незлiченнi страждання для всiх. Я вже бачу кров, яка тече мiж тюрбанами й бородами. I вашу, садразам, кров теж. Чи вона вас не ляка╨? Але Ахмед-паша вагався, допитувався, канючив. Коли шах-заде Баязид стане султаном, то що ж тодi буде з шах-заде Селiмом? Вона глузливо пiдводила брови на цього чоловiка, терпляче пояснювала йому. Йдеться найперше про нього. Про те, щоб вiн зоставався i далi великим вiзиром. Це можливо тiльки тодi, коли буде усунений назавжди Соколлу i коли Баязид стане султаном, Шах-заде Селiма тим часом треба буде вiдправити пiд надiйною схороною (щоб йому нiхто не завдав лиха) в лiтнiй султанський палац на Босфорi. Рустем-паша? Вiн дамат, цього досить. Вiднинi вона вже не султанша, а валiде. I не султан над нею, як було досi, а вона над султаном, бо вiн ©© син, а вона його мати. Влада iй байдужа, але добро держави i всiх земель та люду в них - вад усе. Так минули ще день i нiч. А на ранок прийшов головний султанський лiкар Рамадан i повiдомив: - Великий падишах повернувся до життя! - Неправда,тихо промовила Роксолана,вiдчуваючи,як свiти валяться на не©, хоронячи ©© маленьке тiло пiд сво©ми уламками.- Цього не може бути! - Султан попросив пити i спитав про вас, ваша величнiсть, Вона довго сидiла зацiпенiло, тодi сказала: - Султан уже не може повертатися до життя. Чу╨те? Слiд вважати його мертвим! Пiдвелася i пiшла з Куббеалти. На порозi зупинилася, прикликала до себе Баязида, гостро зашепотiла йому в обличчя: - Бери сво©х людей i мчи до того самозванця. Привезеш його голову султановi - будеш помилуваний. Не гайся, поки ще можеш вийти за брами Топкапи i Стамбула. О, коли б у тебе теж був двiйник! Послати двiйника до двiйника - i хай б'ються. Але нема ради - ма╨ш ©хати сам. - А ви, ваша величнiсть? - злякався вiн за не©. - Зостануся тут. Захищати тво╨ життя. I сво╨. Вiн ухопив матiр за руки. - Як же? Як? - Так, як робила це досi. Бо потрiбна дiтям тiльки в муках мо©х. Ахмед-паша геть розгубився. Спробував затримати коло себе Рамадана, мовби розпитував про стан здоров'я падишаха, а сам сподiвався, що без мудрого араба там усе зробиться само собою i султан покине цей свiт остаточно. Однак i затримувати довго лiкаря не наважувався, щоб не здогадалися про його злочинний намiр, надто що велетенський кизляр-ага, провiвши султаншу до ©© поко©в, зирив на садразама без особливо© доброзичливостi в босняцьких вирлах. Такий самий босняк, як i Мехмед Соколлу, Вiд цих людей не жди милосердя. Нарештi великий вiзир прийняв рiшення самому пiти до султанських поко©в, щоб привiтати, коли нада╨ться така змога, його величнiсть падишаха з одужанням i негайно розiслати гонцiв по столицi з благою вiстю. Його нiхто не затримував, а вiн не затримував бiльше коло себе султанського лiкаря. I ще минуло три днi й три ночi пiсля того, як султан розклепив повiки i спитав про Хасекi. Вона не прйшла до нього, i вiн бiльше не кликав ©©, хоча смерть i вiдступила вiд нього остаточно. Чи був ще занадто немiчний, чи вже вичув ©© зраду? Може, тепер дума╨ над тим, як покарати ©©? Однак легко судити зраду державну. А як судити зраду людську? I хто б мiг йому розкрити ©© невiрнiсть? Шкодувала, що нема╨ коло не© вiрного Гасана. Той принiс би ©й усi вiстi, добрi й лихi, а при потребi захистив би ©© вiд загроз, коли б виявився i вiн безсилий, то бодай вчасно попередив. Але тепер мала покладатися тiльки на власнi сили та на щасливу долю. ВИПАДКОВОСТI Нiщо в свiтi не може загубитися, тiльки iнодi бува╨ тяжко його знайти. Ось так зберiгся в людському сум'яттi Топкапи ╨внух Кучук, той самий нiкчемний поварчук, якого двадцять рокiв тому впiймано на Босфорi з краденими баранами й поставлено вночi перед нещадними очима великого вiзира Iбрагiма. Давно вже зникла навiть пам'ять про всемогутнього колись грека - скiльки загинуло людей прекрасних, цiнних, благородних, рушилися мiста, поневолювалися цiлi землi, знищувалися держави великi й малi, а цей жалюгiдний людський огризок не загубився й не згубився, не щезнув, не став жертвою жорстокостi, яка панувала повсюдно, а жив далi в надрах султанського палацу, перетривав усе, вижив, як черв'як у яблуцi, тримався мiцно, наче клiщ у овечiй вовнi. Сказати, що Кучук вижив - не сказати нiчого. Якби воскрес Iбрагiм, свiдок найбiльшого Кучукового пониження й приниження, вiн нiколи б не впiзнав того маленького зашмарканого ╨внуха в нинiшньому поваровi великого вiзира, пещеному, загорнутому в шовки, вичищеному й напахченому, нiби султанська одалiска. Тепер у заплутанiй i╨рархi© султанських кухонь над Кучуком стояли тiльки мюшерiфи - вельможнi наглядачi цих солодких пекел i доглядачi падишахового здоров'я. Все iнше було нижче Кучука, пiдкорялося йому, слугувало, слухняно виконувало його велiння, примхи й забаганки. Мов справжнiй паша, поважно ходив Кучук мiж сво©ми пiдлеглими, повчав, якими мають бути тi, хто готу╨ ©жу для найвищих осiб iмперi©,- чистi й охайнi, з головами виголеними, руками вимитими, нiгтями обстриженими, тверезi, не сварливi, покiрнi, меткi, беручкi, смак гаразд розумiти, потреби до потрав добре знати, вмiти слугувати всiм, хто вище. ©жа для людини те саме, що й мова. Словом можеш проломитися крiзь наймiцнiшi мури, куди не проб'╨ться нiяке вiйсько, так само через шлунок можна добратися до серця навiть такого чоловiка, який i сам не зна╨, що в нього в те серце. Коржик з медом зробить лагiдним навiть яничара. Кучук дякував випадковi, який привiв його на султанськi кухнi й там зоставив, а ще вдячний вiн був тiй випадковiй ночi, яка почалася колись для нього смертельним жахом, але обернулася несподiваною та╨мною владою над усiм, що бачив i чув. Тодi вiн перелякався несамовитостi Iбрагiмово©. Коли ж його вiдпущено, коли роззирнувся вiн довкола, а пiсля смертi великого вiзира роззирнувся ще раз, то збагнув, що в цьому жорстокому свiтi можуть вижити, вцiлiти тiльки люди несамовитi. Повсюди точиться запекла, смертельна боротьба: мiж богом i дияволом, мiж чоловiком i жiнкою, мiж володарями i пiдлеглими, мiж благородним i пiдлим,- i скрiзь поконанi, поверженi, знищенi, розтоптанi, а над ними тi, хто вмi╨ рвати собi, кусатися, бити й трощити, йти по трупах, торжествувати перемогу. Кучук розумiв, що нiколи не зможе бути переможцем. Але жертвою теж не хотiв бути, надто що видавалося йому, нiби сто©ть бiля початкiв життя, коли вважати, що життя справдi почина╨ться коло казанiв, у яких вариться плов. То що ж зоставалося цьому нiкчемному чоловiковi? Знов прийшов па помiч випадок, який пiдказав: триматися середини, бути нi тим нi сим, стати пильним спостерiгачем запекло© боротьби, яка трива╨ довкола, прислухатися, вистежувати, вловлювати найзата╨нiше, уперто призбирувати, як бджола нектар, i нести сво╨му повелителевi. Великий вiзир Iбрагiм сказав то© ночi: вистежувати султанську улюбленицю Хуррем i все про не© - в його власнi вуха. У Кучука то© ночi не було вибору. Або згоджуйся, або смерть. Якби не той нещасний випадок, який поставив малого раба перед всемогутнiм садразамом, Кучук так i прожив би в сво©й рабськiй непомiтностi, нiкому не чинячи нi добра, нi зла. Але йшлося про його власне життя. Нiкому не можна дорiкати нелюбовi до шибеницi. У таких, як Кучук, в життi не було iншо© мети, крiм самозбереження. Тому вони легко прощають тим, хто чинить ©м кривду, так само, як забувають доброчинство. Такi раби не бувають нi мстивi, нi вдячнi. Вони байдужi, нiякi. Коли б Кучука спитали, чи любить вiн султана i султаншу, вiн заприсягнувся б аллахом, що любить ©х бiльше, нiж усiх iнших людей i навiть увесь свiт. Водночас власний мiзинець на нозi Кучук любив бiльше, нiж усiх султанiв колишнiх i майбутнiх. Чи ненавидiв вiн Роксолану? Смiшне запитання. Чом би мав ©© ненавидiти, надто що була тодi ще майже такою самою рабинею, як i вiн. Ну, щоправда, стояла ближче до султана. Може, пам'ятала сво╨ походження лiпше, нiж Кучук, який не знав про себе нiчого, окрiм невиразних спогадiв про якусь далеку землю, i про овець у горах, i про дзвiночки в овечiй отарi "тронь-тронь", аж за душу бере, i море б'╨ в скелi, лупа╨ береги, i сиплеться камiння, i пил сто©ть водяний i кам'яний. Ото й усе. Ще пам'ятав бiль. Од болю як стиснулося серце, то вже й не вiдпускало. Але до чого тут Роксолана? В його нещастi ©© вини не було нiяко©. Однак випадок вказав йому саме на Роксолану. I Кучук пiдкорився випадковостi. Непомiтно збирав про Хуррем усе, що мiг вивiдати. Пiдкладав ╨внухам жирнiшi шматки, пiдохочував до жартiв, до плiток, до пересудiв, до злобствування. Готовий був бiгти до того казкового колодязя, де сидять два ув'язненi злi ангели Харут i Марут i навчають людей магi© й чар. Звалити на худенькi плечi султансько© улюбленицi всi чари, все загадкове, все лихе й незбагненне! Звинуватити ©© у всiх грiхах, i що бiльше вiн принесе Iбрагiмовi таких звинувачень, то вiльнiше почуватиме себе, розкутiшим i владнiшим. Смак влади. Навiть та╨мнича влада все ж вабить. Коли в свiтi панують несамовитi - а вiн не може виявити несамовитостi вiдверто - що ж, вiн обере несамовитiсть тиху, приховану, зата╨ну, i ще й не знати, чия виявиться бiльшою. Але знов випадок, дикий, безглуздий, страшний: великого вiзира Iбрагiма вбито, нi згадки про нього, нi пам'ятi, а Кучук лишився сам - без повелителя i покровителя - i тепер не знав, чи й далi мав вести сво╨ пiдле стеження за Роксоланою, чи тихенько зача©тися мiж велетенськими мiдними казанами султансько© кухнi i жити так, як жив до то© ночi, коли приведено його до садразама. Згадував те сво╨ давн╨ життя й зiтхав. Як усi придворнi, намагався тодi втриматися мiж живими i мертвими, i був щасливий. Але тодi що не знав смаку влади - тепер уже був отру╨ний ©© чарiвним зiллям i з жахом вiдчував: назавжди, навiки. Щоправда, попервах по смертi Iбрагiма жив не так вiдчуттям та╨мно© влади над життям Хуррем, як страхом: ану ж великий вiзир ще комусь звелiв приймати звiдомлення малого султанського кухарчука, i той невiдомий у першу-лiпшу мить з'явиться й гримне: "Викладай-но що ма╨ш, паскудний обшкрiбку, сину свинi й собаки!" Як сказано: "Iстинно, господь твiй скорий у покараннi". I ось так, щодня й щогодини очiкуючи того, кому Iбрагiм передав його куцу душу, Кучук далi вистежував i винюхував, збирав по крихтi все, що мiг зiбрати про Роксолану,- що ©ла, як спала, що сказала, як ходила, як зодягалася, з ким говорила, кому всмiхалася, що подумала i що надумала. Вiкна в гаремi були подвiйнi i з такими широкими промiжками мiж кольоровими шибками, що там могли залягати ╨внухи, пiдглядаючи й пiдслуховуючи, самi невидимi й незнанi. Всю свою здобич ╨внухи мали вiдносити до свого повелителя кизляр-аги. Але хто ж мiг знати, чи все принесено, чи все сказано, тому Кучук за ласий шматок завжди мiг собi купити зата╨не вiд кизляр-аги, вiд самого султана, i розкошував сво©м знанням, сво╨ю безкарнiстю i прихованою владою. Живучи мiж постiйним страхом i усвiдомленням та╨мно© влади над султаншею, очiкуючи i нiяк не можучи дочекатися загрозливого посланця вiд мертвого Iбрагiма, Кучук поволi починав ненавидiти Хуррем. Першi сво© доноси на не© робив байдуже, не маючи нiяких почуттiв до султаншi, навiть не заздрячи ©й, як iншi, сам не вiрячи нi в ©© чаклунство нi в пiдступнiсть. Але що далi, то бiльше переймався тупою i тяжкою зненавистю до тi╨© неприступно© жiнки, вважаючи, що всi його нещастя почалися з ©© вини i нинiшнiй його загрозливий стан - це теж ©© вина. Холодна й терпляча ненависть пережива╨ будь-яку iншу пристрасть. Вже давно збагнув Кучук, що нiхто не прийде по його душу, бо Iбрагiм, видати по всьому, нiкому не сказав про свого особистого донощика з султанських кухонь, вже змiнився пiсля грека i один великий вiзир, i другий, i третiй, i, як почалося це ще за Iбрагiма. Кучук готував для них ©жу i сам простежував, як пода╨ться вона садразамовi, вже смiявся з колишнi? сво©х страхiв i часто, замкнувшись у сво©м закутку, клав перед собою бiлий баранячий череп, глузливо промовляв до нього: "Ох, Iбрагiме, Iбрагiме, минулося тво╨ м'ясо! Очi тобi вискочили, вуха тво© одкабетовано, зосталася сама кiстка!" Мав би ще додати: "Колись i з нами таке буде!" - але вчасно уривав свою мову. Хай вмира╨ хто завгодно, а вiн житиме, вiн хоче жити! Повнився пiдслухами, плiтками, знанням, обмовами, з роками набув хiба ж такого сприту в сво╨му проклятому ремеслi стеження, збирання, накопичення та╨мниць, iнодi почував себе мало не всемогутнiм, який зна╨ про всiх приховане й вiдкрите, без кiнця повторював сам собi 59-й вiрш з шосто© сури корану: "У нього - ключi тайного; зна╨ ©х тiльки вiн. Зна╨ вiн, що на сушi i на морi, лист пада╨ тiльки з його вiдома, i нема╨ зерна в мороку землi, нема╨ вологого або сухого, чого не було б у книзi яснiй". Якийсь час Кучук розкошував прихованим змаганням з людьми Гасан-аги, якi збирали звiдусюди вiстi, щоб нести ©х султаншi, не вiдаючи, що живе у величезних Топкапи маленький непомiтний ахчi-уста, який тихо, але вперто збира╨ вiстi про султаншу. Навiщо, для кого, для яко© потреби? Тепер уже не знав i сам. Насолоджувався сво©м знанням, тодi вiдчув якийсь нiби неспокiй, тодi настала розбентеженiсть, а згодом прийшли справжнi хворощi. Все, що потрапля╨ в людину, повинно перетворюватися, засвоюватися, лишати по собi поживу, а непотрiб ма╨ видалятися, iнакше смерть. Кучук з жахом усвiдомив, що вiн тiльки збира╨, ховаючи в собi, збира╨ вже довгi роки, нi з ким не дiлячись, нагромаджу╨ в сво©й пам'ятi мовби для самого себе, для власно© втiхи, у безмежнiй гординi сво©й порiвнюючи себе з самим аллахом: "Не осягають його погляди, а вiн осяга╨ погляди". Багато рокiв нерозумно пишався вiн тим, що вистежу╨ кожен крок наймогутнiшо© жiнки в iмперi©, розкошував од думки про свою винятковiсть, несхожiсть з усiма, хто його оточу╨, про свою вищiсть. Живився вiстями рiдкiсними, особливими, вiдкидаючи загальнодоступне, так само, як султан i вельможi дозволяють собi ©сти м'ясо, смажене на вогнi, бо воно ма╨ смак нещоденний, ход I втрача╨ половину сво╨© цiнностi вiд того вогню. А варене м'ясо, хоч i зберiга╨ в собi всю свою поживнiсть, споконвiку вважалося ©жею рабiв i чорного люду - тож вiн надавав перевагу смаженому, обпаленому диким вогнем м'ясовi та╨мних знань i жадiбно горнув ©х до себе, не знаючи нi мiри, нi впину. Але нiщо не виходило з Кучука, не видiлялося й не видалялося, осiдало в ньому, як камiнь, як свинець, тру©ло, душило, смердiло нечистотами, чадiло, клубочилося пекельним димом, Накопиченi в ньому пiдслухи рвалися назовнi, як рветься а людини вся зайвина i непотрiб. Уже й не почував себе живим чоловiком, а якимсь мертвим чи що. З тугою позирав на сво©х помiчникiв по кухнi, заздрив ©хньому спокою i безтурботностi. Зовнi мовби нудьга обов'язкiв, остогидла щоденна робота, а насправдi яке ж це все благороднiше порiвняно з тим, що було у нього в душi! Може, так i кiнчився б цей чоловiк, власне, й не почавшись для життя i свiту в сво©й безглуздiй зата╨ностi й безцiльнiй злочинностi, коли б не випадок з султаном Сулейманом в час пишно© зустрiчi, пiдготовлено© йому султаншею i зятем ©хнiм Рустемом-пашою. Султан лежав непритомний у сво©х покоях, може, навiть мертвий, султанша з сином Баязидом i великим вiзиром Ахмедом-пашою замкнулася в Куббеалти i нiкого туди не впускала, хоч усi здогадувалися - радиться з сином i садразамом, як захопити владу, кого усунути, кому стяти голову, на кого покластися, кому не вiрити. Та хоч якi б та╨мницi були в людей i хоч якими високими справами заклопотанi тi люди, вiчно не сидiтимуть вони без ©жi, вимушенi будуть допустити до себе тих, хто ма╨ ©х нагодувати,- так Кучук, за правом ахчi-уста великого вiзира, все ж пробрався в Куббеалти з носiями на©дкiв i напо©в, порядкував там, гримав на сво©х помiчникiв, виказував поштивiсть до високих осiб, перед якими став, i хоч був раз i вдруге ганебно вигнаний Баязидом, все ж вловлював то слово, то погляд, то навiть мовчанку, i, додаючи iз сво©х безмежних запасiв та╨много знання, пiдозр i пiдлот, уже не мав сумнiву: "Змова". Власне, вiн не чув жодного слова. I нiхто з ╨внухiв не мiг прийти йому на помiч. Понюхтiв носом в Куббеалти - ото й усього знання. Але хiба диявол не зна╨ про бога стократно бiльше, нiж усi святi? Кучуковi вже вчувалися слова навiть не мовленi, з просто© розмови Роксолани i Ахмеда-пашi про сади Топкапи самi собою стелилися слова загрозливо-злочиннi: "Треба звалити старе дерево i посадити нове". Змова, змова! Нiщо не iсну╨, поки воно не назване. Кучук був упевнений, що султанша чинить змову проти падишаха, спiльникiв не треба й шукати, вони коло не©, тепер слiд тiльки назвати це, розкрити, донести до його величностi - i роздво╨не життя Кучукове знайде сво╨ виправдання так само, як виннi знайдуть нарештi сво╨ покарання. Адже сказано: "Зазнайте ж кари!" Ще нiчого не знаючи, Кучук уже мав певнiсть, що розкрив змову. Тепер належало негайно повiдомити про це. Але кого? Султана? Султан лежав чи живий, чи мертвий, жодну живу душу до нього не пiдпускали. Тодi кого ж? Куди кинутися? До великого муфтiя? У того тiльки молитви та прокляття, а тут треба сили. До шах-заде Селiма? Але чи ж проб'╨шся до нього i чи стане вiн тебе слухати, надто коли йдеться про його рiдну матiр. Кучук метався в мовчазному нетерпiннi, нi з ким порадитися, нi в кого попросити помочi, а час летить, кожна хвилина несе йому або ж поразку, або ж перемогу, а вiн волiв тiльки перемагати. Iнакше навiщо всi його мало не двадцятилiтнi страждання! В розпачi й безвиходi Кучук кинувся до султанського зятя Рустема-пашi. Слугував йому цiлих десять лiт, знав, який лихий тепер дамат на Ахмеда-пашу, що забрав у нього державну печать, вирiшив сказати вiзировi не всю правду, а тiльки половину - про Ахмеда-пашу, а вже там хай як знають. Коли все закiнчиться лише тим, що дамат зiпхне Ахмеда-пашу i знову стане садразамом, то й тодi вiн, Кучук, матиме свою вигоду, бо, може, вважатиметься найдовiренiшим чоловiком у султанського зятя. Рустема-пашу Кучук знайшов одразу. З iншими вiзирами той тинявся по Топкапи, сподiваючись, що буде допущений у Куббеадти, тому, коли зiткнувся в другому дворi з куцим сво©м ахчi-уста, мало й подивувався. Кучук вклонявся до само© землi, мало не плазував перед Рустемом-пашою. - Тобi чого? - похмуро спитав той. - Хочу внести в преславнi вуха вiсть. - Вiсть? - здивувався Рустем-паша.- Таких, як ти, вешта╨ться тут зна╨ш скiльки! - Вiсть про державну зраду,- прошепотiв Кучук. Рустем ухопив його за комiр, пiдняв, стукнув об землю. - Про що, про що? Ану кажи до кiнця. Та коли брешеш, то найбiльшим шматком од тебе лишаться вуха. Кучук зашепотiв йому про Ахмеда-пашу. Про вбивства, якi мають бути. Про загрозу життю султана. Про... Султанський зять загорнув сво╨ю могутньою рукою нiкчемного ╨внуха i поволiк за собою. - Будеш зi мною,- бурмотiв Рустем,- будеш, де я. Не шукай мертвих коней, щоб зняти з них пiдкови. Всякий птах од язика гине. Тодi несподiвано гримнув сво©м людям, якi його супроводжували: - Взяти цього обшкрiбка i вирвати йому язик! Так зiмкнулися над нiкчемним чоловiком усi випадки, якi були й мали бути, i поховали його пiд сво©ми уламками. Бо в цьому життi нема╨ нiчого ймовiрнiшого за смерть. ВIДОМЩЕННЯ Оточила себе жiноцтвом - старими, молодими, поважними, владчими й просто без нiякого значення. Ховалася мiж ними, оточилася ними, мов хмарою, стояла в нетривкiй цiй хмарi, а мала б стояти на хмарi, мов вседержитель. Але султан ожив, уся сила стiкалася до нього, свiт лежав зача╨ний на його долонi, i знов та долоня мала обернутися для Роксолани долонею долi. Цiлий день провела в садах Топкапи. Тi, що пiд гаремом, дивилися на Золотий Рiг, на Стамбул. Рожево-син╨ мiсто i попелястi купи мечетей над ним - Баязид, Фатiх, Селiм, а мiж Баязидом i Фатiхом горб Сулейманi╨ - найбiльшо© з усiх джамiй, яка мовби здiйма╨ться, розкрилю╨ться над Стамбулом, злiтав в небо, i цей велетенський город, попелясто-синiй, горбистий, мов спина дракона, теж летить нiзвiдки й нiкуди, i вона, всiвшись на шорсткiй спинi, що круглиться куполами мечетей, ©жачиться шпичаками мiнаретiв то рожевих, мов дитяче личко, то незвичайно бiлих, мов примари, теж летить, але пада╨ й пада╨ в сади гарему, мiж кипарисами й платанами, мiж залiзним i юдиним деревом, деревом для туги, для ридань, для розпачу. День не принiс ©й нiчого. Султан ожив i молився в мечетi за сво╨ спасiння. Чи молилася й вона? Тiльки вiтцiвською молитвою: ущедри зовущую со страхом. Ущедри... Султан не кликав ©©, може, й не згадував, може, забув. I всi забули. Навiть кизляр-ага Iбрагiм десь щез, пропали всi ╨внухи, не пильнували, не стежили, усунулися всi враз, так нiби казали: "Втiкай! Виривайся па волю!" А де ©© воля, за якими мурами, просторами i безмежжям часу? Сидiла в сво©х мармурових роззолочених покоях, не спала до ранку, не склепила навiть повiк, мимоволi прислухалася до кожного шереху, до шарудiння води у водогра©, до зойкiв свого вистражданого серця, втомлено споглядала на розметанi в чорних настiнних колах золотi лiтери священних написiв, що трiпотiли, як птахи у вiкнах. I серце ©й у грудях трiпотiло так само в очiкуваннi неминучого. Чому нiхто до не© не йшов? Десь щез великий вiзир Ахмед-паша, пропав кизляр-ага, i мовчить, тяжко мовчить Сулейман. Уже довiдався, що хотiла його смертi? Але ж бачить бог: не вбивала його i не посилала вбивць, бо ж лежав мертвий. А хiба можна хотiти смертi для мертвого? Вдосвiта негадане прийшов зять Рустем. Шкрябався в дверi, як пес, вигнаний хазя©ном, всунувся на бiлi килими прийомного покою султаншi похнюпленiший, нiж завжди, обличчя пiд чорним заростом було синюшне, нiби в утопленика. - Що з тобою? - мляво поцiкавилася Роксолана. - Ваша величнiсть, я знов великий вiзир. - I так рано прибiг похвалитися? - Ваша величнiсть... - Якою ж цiною? Когось убив? - Якби ж то... Вона поглянула на нього уважнiше. Надто добре знала цього чоловiка, до якого колись була прихильна, тодi зненавидiла його, згодом знов вимушена була йому покровительствувати, щоб знову збайдужiти, може, й назавжди. - Ага,сказала, не приховуючи зловтiхи.- Вже знаю: ма╨ш когось убити. Може, мене? Тому й прибiг удосвiта. Не мiг дiждатися ранку. Рустем упав на колiна, тупо мукаючи, поповз до не© по килиму. - Ваша величнiсть! Мамо! Роксолана гидливо вiдсунулася вiд свого зятя. - Яка я тобi мати! Хочеш нагадати, що вiддала тобi свою доньку? То знай же: не я вiддала Мiхрiмах, а султан. Убивця хотiв мати сво©м зятем теж убивцю. Хiба не ти вбив Байду? А я коли й мала ще пiсля того якiсь сподiвання на тво╨ очищення, то тiльки тому, що ма╨ш слов'янську душу. Та тепер уже знаю: чоловiк може говорити тою самою мовою, що й ти, а бути найбiльшим негiдником. Мова не важить. А душа? Хiба ж побачиш ©© в людинi? Була слiпою i тепер маю розплачуватися. То за чим прийшов - хвалитися чи вбивати? - Ваша величнiсть, благаю вас, вислухайте свого раба!... Справдi раб, i всi тут раби, може, й сам султан теж раб, тiльки вона вiльна, бо не пiддавалася нiкому й нiчому i не пiддалася. Не лякалася нiяких погроз i передвiщень. Коли сонце буде скручене, i коли зорi облетять, i коли моря переллються, i коли зариту живцем спитають, за який грiх вона була вбита,- може, лиш тодi довiда╨ться душа ©©, що приготовано ©й на цiм свiтi. Але ж нi! Клянусь тими, що рухаються назад, течуть i ховаються, i нiччю, коли вона темнiв, i зорею, коли вона диха╨,- змагатимуся навiть з безнадi╨ю, щоб самiй смертi нав'язати високий сенс життя, як зерно, яке вмира╨, щоб жити знову й знову, незнищенно, вiчно.; - Кров на тебе й на твого султана пада╨, як листя на землю! Сказала це чи тiльки подумала? Хоч як там було, Рустем завовтузився незграбно, ладен був би зiщулитися вiд ©© погляду i ╞© слiв. - Ваша величнiсть! Чи ж моя вина? Слiпим дзеркал не продають. Прийшов чоловiк, сказав, донiс. - До кого прийшов? - До мене. До султанського вуха не був допущений. Ну, а без провожатого не дiйдеш навiть до пекла. - Вибрав тебе в провожатi? - Мерзенний ╨внух з кухонь. Я вiдпровадив його до пекла. Але вiсть уже була в менi. Що я мiг, ваша величнiсть? Такий злочин. Зрада. Я був вдячний аллаху, що вiн вибрав мене знаряддям. Аби ж то знаття. Серце, як скляний палац: лопне - вже не стулиш. Вона скривилася. - Мiг би не згадувати про сво╨ серце. Але Рустем мав виговоритися, так нiби сподiвався очистити Душу. - Коли сто©ть велика мечеть, не треба молитися в малiй. Я кинувся до його величностi султана. Бо той пiдлий донощик сказав, що змову проти падишаха затiяв Ахмед-паша. Змова проти падишаха. Змова, змова, змова... Не треба було брати ©й Ахмеда-пашу. Не об кожне дерево обiпрешся. - I що ж? - мимоволi спитала зятя. - Ахмед-паша спробував хитрувати й тут. Поставлений перед султаном, узяв усю вину на себе, впав на колiна, благав покарання й прощення. Мерзеннi хитрощi, як завжди, в цього чоловiка. Та коли спустили його в пiдземелля Топкапи, прийшов туди сам падишах, та стали трощити цьому крутi╨вi кiстки, Ахмед-паша виказав... Рустем-паша вмовк i став витирати пiт на обличчi. - Кого ж виказав? Мене? - спокiйно спитала Роксолана. Рустем-паша мовчав. - Кого ще? - жорстоко допитувалася вона. - Шах-заде Баязида,- пошепки вiдповiв дамат. / - Бiльше нiкого? - Бiльш нiкого, ваша величнiсть. - I тебе прислано мене вбити? - Я прибiг сам. - Убити? - Ваша величнiсть, сказати! - Не злякався, що будеш покараний? Вiн мовчав i корчився па килимi. - Про Баязида що зна╨ш? Не було нiяких велiнь? - Не було. - Гаразд. Бережи Мiхрiмах. Може, хоч моя смерть поможе тобi. - Ваша величнiсть, я поможу вам! - Iди геть! Сама зустрiну султана i його вбивць. - Ваша величнiсть! - Iди! Аж тепер нарештi могла визнати, що лишилася сама в цiлiм свiтi. Ще день-два тому здавалося ©й, що може стати всемогутньою i здiйснити все, про що думалося й не думалося, i нiщо вже не стояло па завадi, але нiзвiдки не було й помочi. Два сини, якi зосталися в не©, вже ©й не належали. Один мав рятуватися вiд гнiву падишаха, другий байдуже ждав трону. Вона кликала сво©х мертвих синiв, а вони вiдповiдали ©й мовчанням. Ще вчора вiрила, що вона ╨дина зряча i розумна iстота серед довколишнього озвiрiння, не пiдвладного розуму, заполоненого злочинними iнстинктами, але - о жах! - тепер мала переконатися, що ©© теж якась незнана сила жене разом з цими звiрами до загибелi - видовище жалюгiдне й принизливе. Перебирала роки, згаянi в неволi, в золотiй клiтцi султанського палацу, бачила себе зрозпаченим дiвчиськом, яке намагалося вiдспiватися й вiдтанцюватися вiд жахiв життя i покорило молодого султана грою i принадливiстю. Тодi стала взiрцевою самицею, яка щороку дарувала падишаховi по синовi i стелилася на зелених покривалах його ложа немов молода трава, яку топчуть з безжальною насолодою. Нарештi мудрiсть, яка була завжди з нею, винесена ще з вiтцiвського дому, запанувала i стала давати щедрi плоди, а плоди мудростi бувають i солодкi й гiркi. ©й випало випити до дна чашу гiркоти. Що ж, вона не зляка╨ться, не вiдступить. В ночах ми блука╨мо по колу i згора╨мо у власнiм полум'©. Проклинати ворогiв? Нехай щезнуть, як вода розлита, бодай стали немов той слимак, що в сво©й слизотi розпуска╨ться, бодай би вони, як недорiд жiночий, нiколи не бачили сонця. А що прокляття? Вiтер, який летить i не верта╨ться. Вона ж сама тепер, як трепетання вiтру, як переблиск думки в пiтьмi небуття, не стане ©©, а думка житиме, битиметься, злiтатиме над усiм сущим на невидимих крилах ©© страждань i чутливостi ©© серця. Несподiвано для само© себе Роксолана ляснула в долонi i служебцi, яка виникла в поко©, звелiла принести приладдя для письма. Тодi геть забула про сво╨ велiння, довго купалася в теплiй трояндовiй водi, вигладжувала перед дзеркалами ледь помiтнi зморшки в куточках очей, повiльно проводила долонями по сво©х шовковистих стегнах, милувалася стрункими мiцними ногами. Постарайся обрести ноги, якi помогли б тобi порятуватися в день страшного суду. Смiх i грiх! Невже вона ма╨ вмерти ще сьогоднi? I не житиме бiльше це тiло, мов гiацинт iз самотнiх султанських снiв; i це лоно, мов топаз вогненний; i цi очi, мов сапфiри немочi та болю; i цi уста, мов холодний рубiн? Зате визволиться ©© душа, вознесеться, мов дiамант, що був кинутий у бруд вулиць i дорiг, а тодi пiднятий звiдти рукою найвищою. Чу╨ш, султане? Запалюй вогнища, щоб висушити сво© барабани, промоклi вiд слiз, пролитих за вбитими тобою, слiз жiночих i дитячих, слiз землi, неба i самого бога! I я теж згорю па тих вогнищах, i тiльки наша любов, переживши всi тво© злочини, вiдвiда╨ нас у пiтьмi наших могил! Гiрко всмiхаючись, шепотiла Роксолана слова давнього арабського поета: "О друзi! Чи бачили ви коли-небудь в життi жертву, яка плакала б од любовi до вбивцi? Ми обо╨ плакали або готовi були заплакати вiд любовi одне до одного, i ©© сльоза скотилася перш, нiж моя". Аж тепер згадала про свiй намiр написати султановi i злякалася, що не встигне. Розбризкуючи воду, лишаючи на мармуровiй рiзнобарвнiй пiдлозi мокрi слiди маленьких вузьких нiг, вiдтручуючи служебок, якi кинулися ©© витирати, нага вискочила в купальнi, скулилася па диванчику в сво╨му обновленому будiвничим Сiнаном поко© (перед смертю, перед смертю!), вкида-ючи вiльною лiвою рукою собi до рота солодкi горiшки, стала хапливо писати, не