лобi, поховавши жону, в'©хав у Кведлiнбург тихо, замкнувся в палацi, не дав знати сестрi, хоч, здавалося б, мав дiлити жалобу разом з нею, та й мiсце для того в абатствi вiдповiднiше, нiж у великому, пустельному палацi, холодному, темпому, зчужiлому. Де взявся в абатствi Заубуш i чому опинився там уже в нiч ©хнього при©зду? Журина проходила двором абатства, в темрявi тьмаво бiлiли кам'янi аркади, вона нечутно ступала по плитах, ще мала пройти попiд аркадами, тодi завернути на половину ╙впраксi©, але ©© мовби ждали в притемненому переходi, назустрiч схитнулася висока гнучка чорна постать, почувся уривчастий стук об камiнь: стук-стук, i вона якось вiдразу здогадалася, що то Заубуш, хоч нiколи не бачила його й не чула стуку дерев'янки, навiть не знала, чи носить дерев'янку, чи просто стриба╨ на однiй нозi, чи, може, носять його, як вельможу й першого прибiчного iмператора, в золоченiй лектицi. Його чорна постать, отой стукiт дерев'янки, несподiвана нiчна поява пiд пустинними аркадами - все було таке несподiване, що Журина чомусь злякалася й стала. А вiн пiдiйшов до не©, в темрявi видивився ©й у лице, очi мав так само великi й темнi, як Журина, зда╨ться, що вiдзначався неабиякою чоловiчою вродою, хоч ©й було не до того, щоб помiчати ще чиюсь вроду, а ще: вiдразу потвердив усi розповiдi про себе й найгiршi припущення, бо нахабно простягнув руку до ©© обличчя, взяв за пiдборiддя, спитав чи то здивовано, чи недовiрливо: - То це ти - княжна руська? - Не бачиш. Мати ©©. - Ще лiпше. Наблизься. Несподiвано вселилася в не© зухвалiсть. - Наближайся сам! - вiдповiла з викликом. Вiн засмiявся. - Дерев'янка не да╨. Хочу, аби ти. - Я не хочу. - Змушу. - Нiхто не змусить. - Менi це подоба╨ться. Поглянь на мене. Я - Заубуш. Чула? - Здогадалася. - Тодi домовились.- Вiн спробував ухопити ©© за руку. Журина ухилилася. - Не зi мною. Побiгла вiд страшного барона, мов перелякане дiвчисько. Навздогiн почула: - Сто тисяч свиней! Знайду тебе!.. Такий справдi знайде. Вистукуватиме сво╨ю дерев'янкою по кам'яних пiдлогах цiлу нiч, поки добереться до ©© келiйки, i нiхто не прийде на помiч, i во╨вода ©© не вiдатиме нiчого, не прибiжить, не замахнеться косоплече мечем. Розгублена й перестрашена, запалила свiчку, пiшла до ложницi ╙впраксi©, тепер ось розбудила княжну, вигадувала щось про двi свiчки на честь прибуття iмператора, а в самiй усе тремтiло вiд темного передчуття. - Посиджу трохи коло тебе,попросилася.- Бо спати не можу, тривога якась у серцi, темно довкола, все чуже нам. - А менi снився янгол i руки в нього свiтилися,- сказала, усмiхаючись радiсно, ╙впраксiя.- Чи я спала, чи й не спала. Бо то тво© руки свiтилися. Вiд свiчки. - Ти вся свiтишся чистотою, моя дитино, ото й сниться тобi. - Часто сняться страхи. I Ки©в теж сниться. I тво© пiснi журливi чуються крiзь сни. Найчастiше ота: степами брестиму, як голубка густиму... Залишок ночi вони провели мiж сном i просонню, Журина бiльше й бiльше занурювалася в тривогу, готова була ще до настання свiтанку бiгти в город до дружинницького помешкання, розбуркати Кирпу, переповiсти йому все, що з нею сталося, ╙впраксiя ж блукала уявою десь далеко звiдси, бачила й не бачила Журину, чула й не чула ©© притишений голос, бо вчувалося ©й щось iнше, серце ждало чогось, дивувалася, чому бариться ранок, так нiби саме цей ранок мав змiнити все ©© життя, покiнчити з оцим невизначеним, розпачливим буттям монастирським i чужинецьким. Ранок настав сiрий, холодний i безнадiйний. Шмаття мокрого туману завалило абатство, змiшалося з каменем - i не добереш, де туман, а де камiнь. Гнiтило душу, вбивало бажання й надi©, хотiлося вернути нiч, сон, забуття. День був такий самий, нiчого не принiс, абатство, завалене шматтям туману, завмерло, ждало, прислухалося. Не почули нiчого. Нiчого не сталося. До ╙впраксi© не навiдалися навiть ©© святi отцi. Журина не знайшла Кирпи i тривожилася ще бiльше. У туманi над вежами Кведлiнбурга розпачливо кричала галич. Десь по брудних грузьких дорогах тяглися, мабуть, до Кведлiнбурга обози з живнiстю i похмурi селяни проклинали негоду, iмператора й господа бога. Iмператор замкнувся в палацi, нiкому не показувався, нiкого не хотiв бачити, нiкого не пiдпускав, нiкого не випускав i не вiдпускав. Як же вирвався вiд нього вже першо© ночi Заубуш? А може, його й не було? Може, то з'ява стала перед Журиною? Бо нiхто бiльше в абатствi не згадував про барона. Спитати? Але ж кого? Та чи й треба? Ще день минув i ще кiлька, i нiчого не ставалося, i днi тi були довшi за всi роки ждання й нудьги на чужинi для ╙впраксi©, для Журини ж ставали вони дедалi тяжчими, бо тривога в нiй не згасала, а побiльшувалася й гострiшала. I несподiвано: iмператор обiда╨ в абатиси Адельгейди. Запрошено ╨пископа, абатiв, будуть барони й графи, запрошено ╙впраксiю, може, ╨дину з шляхетних вихованок абатства, бо ж нiхто не мiг зрiвнятися з нею походженням. Вона була в чорному, тонка, висока, така юпа, що видавалася з-помiж усiх дiвчиськом. I всi були в чорному, бо ж в iмператора - жалоба. Не було пишно© стрiчi, бо - жалоба. Вiн злiз з коня коло брами, швидко перейшов двiр, не дивлячись, скинув комусь на руки важке провологле хутро, зостався в чорному, високий, з за-палими грудьми, весь у рудявому заростi, не мав на собi нiчого з iмператорських вiдзнак, окрiм грубого золотого ланцюга на грудях, i той ланцюг мовби гнув його, при-горблював, зсутулював, а може, то роки, бо ж Генрiх мав мало не стiльки лiт, як великий князь Всеволод, годився б ╙впраксi© в батьки. Генрiх був iмператором уже тридцять лiт. Незмога навiть уявити. I хоч не були то легкi й веселi роки, хоч простягалося багато рук до його коропи, хоч проклинали його в церквах i навiть у Римi, але ж тридцять лiт на такiй висотi, в такiй самотинi? У ньому змiшалося все: примхи, призвича╨ння, потреби, неминучiсть, неприступнiсть, велич, упертiсть, зарозумiлiсть, недовiр'я, пiдозрiливiсть. Нiколи не обертався, дивився тiльки перед собою, погляд мав важкий, падав вiн у нього згори вниз, гнiтив, розчавлював, не смiв нiхто попадати пiд той погляд, хто ж попадав - мав неминуче загинути. Чи вiн бачив що-небудь i кого-не-будь? Важко сказати. За довгi роки навчився пускати погляд боковий, побiжний. Це помагало помiчати багато прихованого, скажiмо, жiночi очi. Але останнiм часом прийшло тривожне вiдчуття, що помiчати жiночi очi вже не хочеться. Дратують i щоразу зрина╨: "Навiщо?" Заубушу було звелено щодо жiнок твердо: "Зневажати! " Той зло жартував серед обпитих баронiв: "Iмператор об'©вся свiжиною, перейшов на солонину!" Адельгейда хотiла повiтати iмператора високими словами, вiн нетерпляче вiдмахнувся: - Вiда╨ш, що не люблю безглуздих крикiв. Алiлуя, осанна - полиш для сво©х ╨пископiв. Абатиса несмiливо спитала, чи не помолиться_ _вiн у церквi святого Серватiуса. Генрiх сказав, що не пiде. - Але ж чому, ваша iмператорська величнiсть? - Спитай Заубуша,- кинув насмiшкувато Генрiх.- Вiн скаже тобi, що бог - це сто тисяч свиней! Усi вiтри й дими ╙вропи були в його рудуватiй борiдцi. Вiн намагався бути образливо-грубим, щоб вiдлякувати вiд себе душi низькi й обмеженi, i цим якось вiдразу сподобався ╙впраксi©. Вона зрозумiла його подратованiсть i оту втомлену пригорбленiсть. Бо то вiд сумно© величi. А сумна, бо непотрiбна йому самому. Всiм iншим - так. Йому - нi. Ще сподобалося ©й вiдразу, що iмператор висловлювався саме отими звуками, якi розставляються мiж словами. Просте нiщо, якесь гмикання чи покашлювання перетворював на сповнене глибокого значення слово. Ось так i дивилася ╙впраксiя на Генрiха сво©ми сiрими очима, i вiн наштовхнувся на тi очi, бо зухвалостi в них було бiльше, нiж у нього самого, вiн навiть не мiг збагнути, що воно перед ним. Ноги й волосся. Волосся вибива╨ться золотими пасмами з-пiд чорного жалобного накриття, а ноги i ╨ цi╨ю iстотою, дивною, чужою, яка з'явилася тут, мовби втiлена образа iмператорсько© гiдностi, виклик, натяк,дратування. Високому духу личить радiсть, гнiв належиться йому за становищем. Iмператор спитав невиразно, без радостi, але й без гнiву: - Хто_ _така? Адельгейда пiдвела ╙впраксiю. Та вдала поклiн. Мати схильнiсть ще не означа╨ схиляти голову. Зухвальство неабияке. Треба було зневажити й змаловажити, але подумав, що мати перед очима отаке чисте створiння лiпше, нiж дивитись щодень на баронiв, з вухами чорними вiд невмивання. З жалем i острахом зрозумiв, який вiн старий. Троянди не пахнуть, пси не гавкають, жони не люблять, любов охолола, зло перемага╨. Вiн пустив на ╙впраксiю скiсний погляд, поглянув на не© майже крадькома, ©© очi напливали на нього, мов два сiрi довгастi птахи. Тодi Генрiх подав княжнi руку. - Будете мо╨ю дамою за столом. Германський iмператор знати не хоче нiчого германського. До того ж ми обо╨ в жалобi. Приймiть мо© спiвчуття. Маркграф був вiрний мiй слуга. - Я нiчого не знаю про iмператрицю,вiдмовила ╙впраксiя. - Вона вмерла. - Так. I це, мабуть, дуже сумно. - Мабуть? - Генрiх не мiг стямитися вiд тако© на©вностi.- Мабуть? Смерть - це гiрше, нiж сто тисяч свиней, як каже Заубуш! Треба жити! - А хто живе на сiм свiтi? - спитала тихо дiвчина. - Хто? Я живу! Заубуш живе! Всi ми живi, поки живi! - Багато мертвих живуть i досi, натомiсть безлiч живих слiд вважати давно вмерлими. Дехто вмира╨, такi не народившись. - Ти говориш добре, але вкрай невдало, Праксед. Не вiда╨ш, що то - життя? - Не вiдаю. - Мав би звати ©© "тво╨ непороччя",докинув Заубуш, сподiваючись розвеселити iмператора, але той тупнув ногою: - Не смiй! I Адельгейда, скориставшись нагодою, просичала до Заубуша: - Диявол! Той зневажливо кривив соковитi губи, недбало закидав свою дерев'янку мало не поперед iмператора, але вмовк не огризався, бо вельми добре знав норов Генрiха й побачив: дратувати того сьогоднi не слiд. Треба перечекати - ось i все. Iмператор не здатний на чомусь зосереджуватися, вiн весь у полонi несталостi, у перескоках настро©в i думок. Були вже в монастирському рефектарi. ╙пископ сотворив коротку молитву, на столах - важкi срiбнi миси, золотий посуд для пиття. Копченi гуси, печеня з хрiном, каплуни в розсолi, з часником, перепiлки, голуби, лебедi, засмаженi цiлими в коронах, тепле пиво, меди-вина, якi литимуться, мов на млиновi кола. Ось сяде iмператор за цей стiл i забуде все на свiтi. Пам'ятатиме лише про владу. Бо все - у владi, все прах, окрiм влади, безмежностi влади, це ╨диний сенс життя, виправдання всього, свято, захват! I мовби на виправдання думок Заубуша, Генрiх, сiдаючи за стiл мiж ╙впраксi╨ю i Адельгейдою, сказав тихо, не знати до кого й звертаючись: - Я iмператором уже тридцять лiт! ЛIТОПИС IМПЕРАТОРСЬКИЙ Ще змалку вiн потопав у морi людсько© непевностi й невизначеностi. Хоч народився iмператором i вже шестилiтнiм одержав корону (випадок рiдкiсний навiть на тi каламутнi часи), тяжiв над ним страх загубитися в безмiрi держави й незлiченностi люду. Випадки, якi ставалися з ним, грiзно вказували на таку можливiсть, i вiн гарячкове шукав власних способiв пiднесення над юрбою, над землями, над цiлою iмперi╨ю, бо все, що стосувалося iмператора донинi, видавалося йому хистким, ненадiйним i занадто умовним. Не мiг забути, як на пишних ловах, влаштованих йому архi╨пископом Адальбертом, бiлий його кiнь, злякавшись звiра, понiс просто на вершникiв, що наганяли дичину збоку. Генрiх не втримався в сiдлi, звалився на землю безпорадно й незграбно, упав пiд копита розпалених гоном коней, вершники нiчого не могли вдiяти з розтелесованими тваринами, а конi, не розбираючи, де iмператор, де простий чоловiк, промчали над поверженим Генрiхом, i велетенськi, як падаюче небо, копита здiймалися над ним, падали мовби на нього, вiн провалювався разом з ними в смерть i знищення, вiн мiг бути розтоптаний десять i сто разiв, знищений без слiду, перетворений на розплющений корж кривавого м'яса, але сталося так, що лиш двiчi чи тричi черкнуто його кра╨м копита, розiрвано одяг, подряпано бiк - i все. Адальберт дякував боговi за чудо, iмператор похмуро думав про ту невловиму грань, яка щойно дiлила його вiд смертi. Iншим разом мав пригоду, про яку нiкому й не розповiдав, бо там було бiльше ганьби, нiж загрози. Перiод той клiрик Бруно, який прагнув точного вислову, визнача╨ так: "Коли Генрiх, подiбно до незагнузданого коня, пустився щодуху по дорозi розпусти". Одружений уже шiстнадцятилiтнiм з Бертою Савойською, "благородною й прекрасною", як назвав ©© той самий Бруно, Генрiх мав коханок i наложниць по всiй iмперi©. "Коли чув, що хтось ма╨ молоду й вродливу доньку або жону, то, на випадок невдачi зваблення, велiв брати силою",- це знов усезнаючий Бруно. Мав звичай уночi в супроводi одного або двох вiрних поплiчникiв вирушати на "лови". I ось одного разу перепинили його лiсовi люди. Приятелi божi й недруги цiлого свiту. Не знали, хто вiн, куди пряму╨, чого й навiщо. Не знали й не хотiли знати. Вискочили з-за темних дерев, самi темнi й невловимi, незлiчимi, як мурашва, зашамоталися, завирували, зачервились, вмить стягнули з коней iмператора i його недолугого супутника, що навiть мечем не встиг зблиснути, рвали зi сво©х бранцiв зброю, прикраси, одяг. Той дурень врештi вимурмотiв, що будуть покаранi тяжко, бо ж сам iмператор перед ними. З Генрiха якийсь волоцюга саме знiмав тяжкого золотого ланцюга. Почув, зареготав, б'ючи просто в лице iмператоровi кислим духом: - Го-го! А ось тепер я буду ним! У кого золотий ланцюг, той iмператор! Генрiх щедро обiцяв ©м найтяжчi кари. Варити в котлах на повiльнiм вогнi. Зашити у вузькi мiшки й повiшати живцем коптитися, аби вчилися нести яйця. Порозвiшувати на гiллi вниз головами. З нього глузували просто в нiс. Бо що ©м якийсь там iмператор? Вони зеленi братове, серед зелених лiсiв, пiд зеленими вiтрами! Тодi вiн не вспоко©вся, поки й не переловили всiх грабiжникiв. З вiрьовками на шиях, вони побачили його знов, був увесь у золотi, оточений пишним почтом, залiзними рицарями, пiшими щитоносцями, вимушенi були немало подивуватися: - Диви! Справдi iмператор! Ще був у нього випадок на Лабi. Пiсля ловiв у землях маркграфа Мейссенського iмператоровi захотiлося переправитися на другий бiк рiки. Приготовлено човни, встелено килимами, заквiтчано, на однi посаджено збройний почет, на другi - iмператорських шпiльманiв для звеселення гостей; Генрiх мав пливти в першому човнi разом iз маркграфом, Заубушем, двома баронами й гребцями. Готування було мовби й незабарливе, бо ж вдовольнялося бажання самого iмператора, але й не таке швидке, аби про нього якимсь дивним чином не змогли довiдатися на тiм березi рiчки. Там справдi стало вiдомо, i хмари люду висипали на зелений берег, позабрiдали в воду, нетерпляче ждали човнiв, вимахували на радощах збро╨ю, чи то квiтами, чи там чимось. Але те, що здаля видавалося радiсною привiтнiстю, насправдi виявилось дикою ворожiстю. У водi й на березi стовбичили похмурi драби, з розкричаними мордами, тягнулися до пiдпливаючих човнiв довгими гаками, розмахували важучими сокирами, вмить зачiпляли човен, що виривався наперед iнших, цурпелили його на мiлке, гахали сокирами в дно, ревли: - Рубай! - Бий! - Трощи! - Сто тисяч свиней! - закричав Заубуш.- Це човен iмператора германського! Назад, падлюки! - Лайно там твiй iмператор,зачiпаючи човна вiдразу трьома гаками, вiдповiдали йому нахаби. - Це берег барона Кальбе! - кричали iншi. - Нiкого не пустимо! - Усiх поруба╨мо! Iмператорський човен порубано так само, як i iншi, Генрiховi довелося по колiна в водi вибрьохуватися на берег, де його ждав сам барон Кальбе, неприступний у сво©й знахабнiлостi. Що? Iмператор? А яке йому дiло? Берег належить йому i вода до само© середини рiчки належить йому. Маркграф Мейссенський? Тому належить берег протилежний i вода коло нього до середини рiчки. Що належить iмператоровi? А звiдки мав знати барон Кальбе? Може, iмператоровi нiчого не належить, а може - оте, що роздiля╨ рiчку. Невловима лiнiя, себто нiщо. Барон реготав, аж пiдстрибував: - Гух-гiх-гiх! Цi╨© води не нап'╨шся! Бо то й не вода - нiщо! Генрiхова лють ще бiльше розвеселяла барона. Барон стояв на сво©й землi, на сво╨му березi, коло сво╨© води, а iмператор? Мав усе i нiчого не мав, володiв мовби цiлою iмперi╨ю, а сам мiг хiба що обхопити руками власнi колiна. Радостi, як у пса, що тiльки й може понюхати в себе пiд хвостом. Сталося так, що всi прикрощi спiткали Генрiха в Саксонi©, i вiдтодi ця земля стала для нього мовби приваблива жiнка, якою хочеш заволодiти, а вона нiяк не пiдда╨ться. Блукав з города в город, нiде не затримувався, намагався охопити всю пiдвладну йому землю, рiки, лiси, гори; гiр було багато, вся Саксонiя уявлялася мов безладно й густо розсипанi зеленi вершини, якi панують над цi╨ю землею, купаються в невисокому небi, тягнуться до сонця, а десь коло пiднiжжя тих вершин кублиться люд, змагаються барони, метушаться городяни, вперто дряпають землю селяни, i все це прагне вище й вище, кожен хоче добратися до вершин, щоб захопити ©х, запанувати, не допустити нiкого, навiть iмператора. Якийсь розумний чоловiк вигадав колись ставити на вершинах гiр кам'янi неприступнi замки. Замки видавалися юному Генрiху островами порятунку в морi людсько© зажерливостi, невизначеностi й ненадiйностi. У найпеприступнiших, але й наймальовничiших горах Саксонi© вiн ставить замок свого серця, найулюбленiшу свою крiпость Гарцбург, виростають замки Вiгунсштейн, Мозбург, Засенштейн, Шпатенберг, Гайменбург, Азенберг. Саксонськi барони сполошилися. На радi у Вормслебенi маркграф Оттон Нордгеймський сказав про Генрiха: "Вiн набудував силу неприступних крiпостей у наших мiсцях, укрiплених самою природою, i розташував у них великi гарнiзони сво©х слуг, озбро╨них до зубiв. I цi крiпостi слугуватимуть не проти невiрних слов'ян, якi спустошують нашi прикордоннi землi, а проти нас, що ви всi незабаром вiдчу╨те на собi. Майно наше викрада╨ться й тягнеться в крiпостi, з вашими доньками й жонами королiвськi мiнiстерiали-фамулюси нав'язують злочиннi стосунки. Вони примушують служити собi ваших рабiв i вашу робочу скотину, а вас самих - носити на сво©х благородних плечах усiлякi тягарi. Та коли я подумаю, що ще жде нас попереду, то все перелiчене вида╨ться дрiбницею! Адже вiн ма╨ намiр позбавити нас не частки, а всього нашого майна i роздати його сво©м зайдам, а нас, вiльних людей, примусити служити рабами у них". Ця промова записана в iсторi© клiрика Бруно. А в анналах монаха Герсфельдського монастиря Ламберта так само чита╨мо: "Мiж тим розмiщенi в крiпостях королiвськi слуги валили на люд нестерпний тягар. Вони серед бiлого дня викрадали все, що знаходили на полях i в оселях, вимагали незвичайних i тяжких платежiв i внескiв за користування полями й лiсами, часто пiд приводом несплати десятини вони заганяли цiлi табуни. Коли хто обурювався на таке зло i насмiлювався полегшити бiль душi скаргою, його кидали в ув'язнення як злочинця проти короля i вiн не мiг вибратися з тюрми, допоки пе викуповував свого життя цiною всього свого майна". На всi скарги Генрiх вiдповiдав, що вiн чинить згiдно з законом за несплату десятини. I жартував при тому, що не можна до кiнця знати свою землю, не побувавши в ©© в'язницях Саксонцi скаржилися: "Нас змушують платити за воду, яку ми п'╨мо, за дрова, якi ми збира╨мо в наших: лiсах". Давнiше вони не платили. Вважали сво©м, даним вiд бога. Де взявся король, заявив: це мо╨! Якийсь поземельний королiвський податок. Поки iмператорами були представники Саксонсько© династi©, вони обминали Саксонiю, тепер Генрiх добрався й до не©. Перенiс столицю в Гослар, будував бурги, ображав баронiв i графiв, образи намножувалися, клiрик Бруно в сво©х записках скаржиться, що неспроможний i перелiчити всiх образ, бо "не вистачило б нi пам'ятi, нi знарядь для писання". Насправдi все було значно простiше. Вистачало пальцiв на руках, аби перелiчити. ╙пископ Гальберштадський Бурхард скаржився, що Генрiх вiдняв у знатного на ймення Бодо майно, яке належало Гальберштадськiй церквi. Пфальцграф Фрiдрiх скаржився, що за велiнням короля у нього вiдiбрано бенефiцiй, який вiн одержав од Герсфельдського абатства. Маркграф Дедi говорив про незаконну конфiскату в нього королем спадкових володiнь. Граф Герiман розповiв, що король захопив належний йому за правом спадку укрiплений город Люнебург. Оттон Нордгеймський скаржився, що король вiдняв у нього, нi в чому неповинного, герцогство Баварське. А насправдi? Баварiю Генрiх вiдняв у Оттона за державну зраду. За цю ж провину вiднято землi в Дедi й маркграфа Тюрiнгського, якi пiдняли заколот проти Генрiха. Люнебург при╨днано як належнiсть корони з мiркувань державно© цiлiсностi й безпеки. Перший заколот Оттона Нордгеймського Генрiх подавив досить легко: забрав у Оттона Баварiю i частину майна, а його союзник саксонський герцог Магнус_ _Бiл╨лунг був позбавлений прав герцогства i ув'язнений. Тодi проти Генрiха об'╨дналася вся саксонська знать. ╙пископи Гальберштадський i Гiльдесгеймський, саксонський герцог Геррiман, граф Генрiх, архi╨пископи Магдебурзький, Мiнденський, Падерборнський, маркграф Уто, маркграф Екберт. Простий люд, вiльностi якого було загрожувано щодень, теж при╨днався до знатi. З тих вiдлеглих часiв збереглася написана латиною "Пiсня про Саксонське повстання": По всiй землi розсилають вершникiв з оголеними мечами Збирати на вiйну весь народ Для захисту себе i свого майна. Селяни переробляють знаряддя землеробства на зброю. Вони виковують двосiчнi мечi З твердих кирок i лопат. З кiс наточують вiстря для списiв. Однi ладнають легкi панцирi для лiво© руки, Другi вкривають металом шоломи для вершникiв, Третi готують для бою дубцi, Роблячи важчими ©хнi кiнцi свинцем i залiзом. Тисячi хлiборобiв озброюються для вiйни, мовби справжн╨ вiйсько. Запущено поля, покинуто все, кожен спiшить на вiйну, дба╨ про зброю. Зiбралося сила люду - скiльки море несе води, Скiльки в полi - колосся. Саксонiя бунтувала цiлих три роки. Несподiвано впали на лагiдну землю страшнi морози, вимерзли рiки, вупинилися млини, не стало хлiба, погано зодягненi селяни страждали вiд холоду й вiд голоду. Коли брано приступом якийсь iз королiвських замкiв, то руйновано його до самих пiдвалин i камiння розкидувано, щоб i слiду не зоставалося. Прихильний до Генрiха ╨пископ Люттiхський Отберт писав пiзнiше: "Король, усвiдомлюючи свою погибель, яку очiку╨ малочисельнiсть в боротьбi з масами, вважав сво╨ життя вищим за славу, порятунок вищим за безумну вiдвагу, i з необхiдностi втiк". Саксонцi нарештi добралися й до улюбленого Генрiхового замку Гарцбурга, знищили там усе, зруйнували церкву, розiгнали жiночий монастир, викопали iз землi тiло Генрiхового сина й викинули диким звiрам. Коли ж селянське вiйсько саксонцiв нарештi зустрiлося з вiрними Генрiху рицарями i в гарячий червневий день у долинi рiчки Унпiтрут коло Гомбурга спалахнула битва, то багато баронiв, ╨пископи Гальберштадський i Гiльдесгеймський, якийсь Фрiдрiх де Монте, що найголоснiше скаржився колись проти iмператора, зрадили селян i переметнулися на бiк Генрiха. Вони смiялися з тих, хто ще вчора, кинувши весь свiй нужденний надiбок, пiдтримував ©х: "Це не во©ни, а грубi мужлани, якi годяться ходити за плугом, а не воювати". Тисячi простих саксонцiв лягло в тiй страшнiй битвi. По трупах можна було перейти Унштрут. "Та,- як пише Отберт Люттiхський,перемiг вiн (Генрiх), вiйсько, а не впертiсть бунтiвникiв. Вони бачили, що обуренням можна лише дратувати короля, але не перемогти, що повстання завдасть йому прикрощiв, але не злама╨, бо вiйська його незламнi, а тому, щоб захитати владу Генрiха, вони стали вигадувати й приписувати йому злодiяння й такi ганебнi вчинки, якi тiльки й може вигадати ненависть i злоба. Все це було б неймовiрно тяжко менi писати, аби я наважився повторити всi вигадки. Перемiшавши правду й брехню, вони скаржилися на Генрiха римському первосвятителю Григорiю VII". ШЕСТИЛIТТЯ _(продовження)_ У державного мужа кожен вчинок, кожен крок розрахований на майбутн╨. Минуле згаду╨ться лише тодi, коли воно так чи iнакше слугу╨ цiй ╨динiй метi. Тим дивнiшими б мали видаватися Генрiховi несподiванi бажання, що заволодiли ним у Кведлiнбурзi. Йому неспогадано несподiвано захотiлося розповiсти про все, що зазнав од покiйного тепер уже папи, i розповiсти не комусь там, а руськiй княжнi. I це тодi, коли вже не хотiлося вловлювати злукавлених жiночих поглядiв, коли все набридло, утратило привабливiсть i значення. Нез'ясовану прихильнiсть iмператорову до Праксед потрактовано всiма, передовсiм усезнаючим Заубушем, як звичайну примху, i нiхто не надав цьому нiякого значення, нiхто не подивувався, нiкого не вкинуло те нi в схвильованiсть, нi в пiдозру. Хоч, власне, мали б дивуватися, бо ж оте дiвчисько трактувало iмператора досить зухвало й без належно© шанобливостi, вiн мав запобiгати перед ним, напрошувався на розмови й побачення, коли ж пробував так чи iнакше звернути мову на сво╨ минуле, на сво© поневiряння, на все, чого зазнав од саксонських баронiв, а тодi - незмiримо бiльше й гiрше - вiд папи Григорiя, вона просто вiдмовлялася слухати, посилаючись на те, що все те вiдбувалося або ж до ©© приходу на свiт, або в час ©© дитинства, коли сприймала свiт в його найпростiших виявах, лише як мiсце побуту чеберяйчикiв, про яких, ясна рiч, iмператор нiколи не чув i сутi яких йому не дано збагнути, попри всi його високi й важливi переживання, подвиги, вчинки. I дивна рiч: iмператора не вiдштовхувала така виразна нехiть до його особи i його життя, вiн ще бiльше тяжiв до Праксед, добивався щоденних зустрiчей, вигадував то пишнi прийоми в сво╨му палацi, то вiдвiдини абатства, то iмператорськi лови, то ви©зди в гори. I хоч зима не перестала бути iмлисто-сумною, вся в рудiй багнюцi, у захмареностi й пронизливiй сльотi, для ╙впраксi© мовби щось висвiтилося, уперше в цiй землi стало цiкаво жити, вона ждала ранку, день наповнювався, забувалася нудьга, зникло плачливе самозаглиблення, до якого спонукала безнадiя монастирського iснування. Генрiх мовби розвiював свою показну жалобу по iмператрицi поряд з цi╨ю тонкою дiвчиною. Мiг хоч i пiвдня невтомно ходити з нею пiд аркадами абатства, довкола кам'яного дворика, i тодi все мало сховатися, щезнути, лишалися тiльки цi дво╨, без свiдкiв, без наглядачiв i спостерiгачiв, могли досхочу слухати одне одного, дивитися одне на одного, вiдчувати вза╨мну близькiсть чи вза╨мну вiдчуженiсть, хто ж то зна╨! Iмператор дивувався, що й досi не мiг збагнути, що саме трима╨ його коло цi╨© iстоти, яка склада╨ться з самих нiг та золотистого волосся, якiй так личать чорнi шати, яка вмi╨ слухати, але ще лiпше вмi╨ говорити, заперечувати, сперечатися, виказувати дикий непослух. Нагадувала, може, його самого, коли мав стiльки рокiв, як вона. Могла бути його донькою, сестрою, жоною. Хоч, власне, й не мав потреби в жоднiй. Був сам завжди вiд самих початкiв свого володарювання. А ╙впраксiя нiяк не могла стямитися, що коло не© сам iмператор. Кiлька рокiв безнадiйно© самотини, жахного ждання, що вийде з отого борюкання маркграфа Генрiха зi смертю, вiдразливi спогади про першу шлюбну нiч з маркграфом, тепер майже несподiвана воля i ще несподiванiше - цей iмператор поряд з нею, слухняний, мов той малий Журило з Ки╨ва, з яким бiгали в дитинствi на Краснiм дворi або в Звiринцi, шукаючи чеберяйчикiв. Де то тепер ©© чеберяйчики? Дивилася на iмператора. Високий, тонкий у станi, рвучкi рухи, крок сягнистий, хижий, навiть нiби нахабний, а очi _ впертi, безбарвно-голубi, линяло-голубi, аж смокче пiд ложечкою, як глянеш у них. Очi шаленця. Виснаженiсть вичиту╨ться вже в самому поглядi Генрiха. А ще отi впалi груди, придушенi тяжким золотим ланцюгом. Чоловiк, вичерпаний до краю. ╙впраксi© було незвично й лячно поряд з цим чоловiком i водночас мовби очiкувала чогось вiд цих зустрiчей, вiд ходiнь пiд аркадами, вiд розмов. Заубуш, якого недвозначно було прогнано, аби не вистукував по кам'яних плитах сво╨ю дерев'янкою, отже, щоб не пiдслухував i не був свiдком нiчого, сидiв тим часом у Адельгейди, пив старi монастирськi меди, зневажливо казав: - Усi цi розбалакування не вартi ви©деного яйця. Колись нас обох з iмператором звали кведлiнбурзькими пицькарями. Дiвок душили, як перепiлок. А тепер? Сто тисяч свиней! Вiн би спробував прилаштувати цю руську княжну для власних утiх, в яких не знав нi краю, нi мiри, аби ж не сам iмператор прилип до не©, не знати й чого. Лишалася бароновi Журина, до яко© ще не мiг приступатися, щоправда, та вважав те справою тимчасовою, бо тiй жiнцi, зважаючи на ©© вiк, так само нiкуди подiтися вiд нього. Придивлявся до iмператора, бо нiяк не мiг збагнути його поведiнки. Може, змiнила його смерть жони? Може, справдi, хоче якось розвiяти жалобу по iмператрицi? Але ж пам'ятав Заубуш, як Генрiх колись будь-що намагався розв'язати вiд не© руки. Шiстнадцятилiтнiм, на велiння й домагання можних, проти власно© волi Генрiх вимушений був узяти в жони Берту Савойську. Була йому така ненависна, що не мiг бачити ©© пiсля весiлля, та й весiлля вiдбуто для вiдбутку. Аби збезчестити королеву i добитися з нею розлучення, звелiв Заубушу за будь-яку нагороду добитися прихильностi в Берти. Заубуш, тодi ще двоногий, вродливий, як сам диявол, був пострахом i зата╨ним пожаданням усiх жон. Чи могла стати винятком королева? Вона призначила Заубушу нiчне побачення в сво©х покоях королiвського палацу. З ним, за домовою, пiшов i Генрiх. На перший стук королева, не гаючись вiдчинила дверi, i Генрiх у темрявi, щоб устигнути застукати зрадникiв, мерщiй прошмигнув повз не©. Однак Берта вмить зачинила дверi, не впустивши спокусника Заубуша, хоч як той рвався. Тодi гукнула служниць й велiла бити нiчного зайду палицями, стiльцями, хто чим попав. - Падлюко! - проказувала Берта.Звiдки народилася в тобi зухвалiсть образити королеву, яка ма╨ такого сильного мужа? - Я твiй муж,- кричав, метаючись у темрявi, в намаганнi ухилитися вiд нещадних ударiв Генрiх.- Я Генрiх! - Не може бути мужем той, хто по-злодiйському крадеться до жони. Мiй Генрiх прийшов би вiдкрито. Бийте його! Побитий до напiвсмертi, Генрiх вимушений був удати хворого i мiсяць пролежав, поки зiйшли синцi. Тепер Берта мертва. Iмператор вiльний. Заубуш знав ще й iнше: Генрiх вiльний вiд пожадань, жiноцтво йому тепер нi до чого. Тодi навiщо ж цi дурнi ходiння, сидiння, розбалакування з руською? Для Адельгейди несподiвано з'явилася можливiсть помститися Заубушу. Вона вiдразу помiтила, як драту╨ться барон отими загадковими розмовами iмператора з Праксед. Ось де помста! По©ла барона медами, ненавидiла його ще бiльше, кликала Праксед, просила при Заубушу: - Проведи iмператорську величнiсть по всiх стежках абатства... - Покажи iмператорськiй величностi монастирський скрипторiй... - Запроси iмператорську величнiсть на вечiрню молитву до монастирсько© каплицi... - Сто тисяч свиней! - безсило скреготав зубами Заубуш. Вiдiрваний вiд iмператора, втрачав усю свою силу й значення. Ставав чимось подiбним до iмператорських шпiльманiв Шальке й Рюде, яких помiчано лиш тодi, коли розважали Генрiха. Що? Вiн - барон для розваг? Ще побачимо! Сидячи якось у каплицi, iмператор i ╙впраксiя почули позаду сердите стукання бароново© дерев'янки, голосне сопiння, вмощування на молитовнiй лавi. Генрiх насмiшкувато спитав темряву: - Ти зважився на молитву, Заубущ? - Сто тисяч свиней! Де мiй iмператор, там i я! - Чому ж запiзнився? - Лагодив свою дерев'яну ногу. - Я подарував тобi замiсть вiдрубано© золоту ногу. - Вона заважка для носiння. Ще важча, нiж служба в iмператора... Шепiт злий, сухий, нiби хтось у воду попiл сипав. Iмператоровi завжди потрiбнi слухачi. Уста - це влада. Покiрливiсть, слухнянiсть - вуха. Слухачiв йому нiколи не бракувало. Але то все - примусово. А добровiльно? Мати поряд таку молоду жiнку, незалежну, водночас не володiючи звичайними засобами зробити ©© тво╨ю добровiльною спiльницею чи бодай слухачкою. Це нестерпно й для простого чоловiка, що ж казати про iмператора! Чоловiки в жiнках прагнуть знайти порятунок вiд самотностi, а знаходять самотнiсть ще розпачливiшу. Тодi йдуть вiд одно© до друго© вперто, невситимо, напомацки, наослiп, невидющо, бездумно. А коли вiдiбрано й це? Що зоста╨ться? Що мав вiн, iмператор? Дороги, мандри, битви - ось i все життя. Бiльше нiчого. Все для нього визначалося словом "колись". Ох, колись. Ще зовсiм недавно. Тепер все не те й не так. Його чоловiча сутнiсть може вилитися лише в оцих розповiдях. Вилити душу, висповiдатися. Нiколи не мав коло себе сповiдникiв, гнав ©х, ненавидiв, а тут - мовби сам напрошувався. Вона ж усе переводила на жарт. Про минуле? Не хочу, по хочу. Вiд надмiру минулого люди старiють. Тодi говорити про нинiшн╨? Але ж нинiшнього нема╨, воно невловиме. Чи зна╨ iмператор пояснення Алку©на Карповi Великому при рiзницю в словах saeculum, aevum i tempus? Знiдки знаю Алку©на? Не марнувала часу в Кведлiнбурзi. Яка людина? Як лампадка на вiтрi. Що склада╨ свободу людини? Невиннiсть. Що таке вiра? Упевненiсть у тому, чого не зна╨ш i що вважа╨ш чудесним. Що таке корiння? Друзi медикiв i слава кухарiв. Колись королi вчилися самi й примушували вчитися iнших. Для iмператора це й не навчання - лиш нагадування. Алку©н писав так: "Ми розрiзня╨мо три часи: минулий, теперiшнiй i майбутнiй. Але, власне, для нас не iсну╨ теперiшнього, бо ми ма╨мо тiльки минулий i майбутнiй. Поки я вимовляю перший склад слова, другий склад ста╨ для мене майбутнiм. Для бога ж нема нi минулого, нi майбутнього, саме теперiшн╨, як вiн сказав сво╨му рабовi Мойсею: Ego sum, qui sum. Але, пускаючись у подальшi тонкощi, легко помiтити, що два слова deus aeternus (вiчний бог) самi по собi не вiчнi, а вiчне лиш те, що ними означа╨ться. Взагалi слова, якими говоримо, суть не що iнше, як знаки речей, сприйманих умом, якi служать для передачi нашого сприйняття iншим". Ця молода жiнка, окрiм вроди й загадковостi, мала ще досить вiльного часу, щоб стати мудрою, а вiн володiв лиш одним: владою. Вiддав боротьбi за владу все сво╨ життя, не мав бiльше нiчого, був, власне, й не самим собою, а мовби живим втiленням влади, мiг говорити, невтомно й без кiнця, про владу й про владу. Люди втомлюються вiд науки, вiд мудростi, вiд пiднесеного й незвичайного, найбiльше ж вiд непослiдовностi й нетривкостi. Тяжiють до сталостi й певностi. Сталiсть ©м обiця╨ лиш сильна влада. Влада ж може бути тiльки одна. Двовладдя неможливе й небажане. Тому або графська й баронська сваволя, коли нема╨ законiв i нема╨ народу, або папа з тисячами виконавцiв сво╨© волi i об'╨днаним самою вiрою народом, або ж iмператор, коли народ мiцно збитиii докупи державою. Але саме тодi, як молодий король Генрiх змагався з саксонськими баронами, у Римi помер папа Александр II i мотлох римський викричав папою п'ятдесятилiтнього Гiльдебранда, миршавого сина теслi з Родоакуму. Дванадцять лiт сидiв цей чоловiк в Латеранi, тряс церквою, просунув на папський престол п'ятьох пап, тепер сам захотiв потрясати свiтом. У головi в Григорiя зродився намiр створити духовну iмперiю. Вiн пересвiдчився, приглядаючись пильно до свiту, що людина, яка шука╨ правди, щоб жити в правдi, прагне до яко©сь спiльностi, i ось тут королi й iмператори пропонують ©й спiльноту державну. Але держави гинуть, виникають знову, вони нетривкi, ©хня непостiйнiсть кида╨ тiнь також i на володарiв, а може, навпаки, бо все це опира╨ться на хисткi засади щоденного життя з його потребами, церква ж спроможна перевищити всiх, пропонуючи для опертя безсмертну душу. Натомiсть державнi мужi ведуть злочинний торг безсмертною душею взамiн за можливостi свiтськi. Не можна отримати на сiм свiтi нiчого, що не було б вiдiбране в когось iншого. Найбiльше вiдiбрати можна лише в того, хто володi╨ найбiльшим. Таким був iмператор Генрiх, який, власне, ще не отримав корони вiд римського первосвященика, себто мав зватися просто - королем. Коли ще папа Александр був при смертi, Гiльдебранд звелiв (не-чуване досi) королевi Генрiху з'явитися до Рима, щоб скласти звiт у сво©й поведiнцi й виправдатися в звинуваченнi в симонi© перед трибуналом первосвященика. Обраний папою, вiн назива╨ться Григорi╨м VII, не жде затвердження iмператорського. Вiн пише iспанським графам, що iспанська держава з давнiх часiв е власнiстю святого Петра i належить папському престолу. Вiн пише королевi Угорщини, що його держава ╨ власнiстю свято© церкви вiдтодi, як король Стефан передав усi права i всю владу над сво╨ю церквою святому Петровi. Вiн дозволя╨ французам не пiдкорятися сво╨му королю, коли король не вiдмовиться вiд злочину симонi©. Вiн зазiха╨ навiть на Русь, передаючи владу над нею вигнаному Iзяславу-Дмитрiю i його синовi за умови, що вони стануть ленниками папи. На пiвднi вiн зав'язу╨ дружбу з Робертом Гвiскаром i норманнами, даючи ©хнiм завоюванням апостольське благословення, яке мало перетворювати насильство на право, викрадення - на закон. В Iталi© вiн робить сво╨ю прибiчницею i коханкою Матiльду Тосканську, багату молоду вдову, яка стане згодом прокляттям для Генрiха. Вiн добився влади над Сардiнi╨ю i Корсiкою. Примусив чеського князя Яроми-ра визнати себе васалом папи. Вiн простяга╨ руки до Англi©, домагаючись вiдплати за помiч Вiльгельмовi Завойовнику, до Данi©, Iрландi©, Апулi© й Калабрi©, Купi© i Провансу, Польщi й Далмацi©, Хорватi© й Арагону. Цей зловiсний папа сприйняв зоднаковiння за порядок, непорушнiсть - за рiвновагу, дисциплiну - за гармонiю i всезагальне пригнiчення - за мир. Генрiх не покорився Григорiю-Гiльдебранду. Вiн викривав у листах нечистi намiри Гiльдебранда. "Твоя мисль,- писав вiн папi,- так зiпсована задавненим божевiллям, що ти не зверта╨ш уваги нi на сво© дiла, нi на сво© слова..." Тодi папа вдався до останнього вчинку. У соборi, вбраний в понтифiкальнi шати, оточений дванадцятьма прелатами, по числу апостолiв, тримаючи в руках запалену свiчку, вiн став на схiдцях великого вiвтаря, пiднiс свiчку в похмурiй i загрозливiй урочистостi. Лунав повiльний спiв псалма, бито лиш в один берег дзвона. Пiд той зловiсний звук папа прорiк: "Владою свято© трiйцi, священного апостольського престолу, семи соборiв i всi╨© католицько© церкви королевi германському Генрiховi анафема! Проклятий будь вiн з усiма, хто будь-яким способом дасть йому пораду й помiч. Проклятий хай буде в дому й на дворi, проклятий у городi й у селi, проклятий на землi й на водах. Кожному, хто намiриться вперто суперечити вiрi святого апостольського римського престолу, хай буде анафема, маранафа i хай не почита╨ться християнином, а ╨ретиком-прозимитом". По тому папа згасив свiчку й кинув геть, мовби на знак, що проклятий ма╨ так згаснути в пам'ятi церкви i люду. Коли почуття провини зависа╨ над людьми, над свiтом, треба кипути його на когось. Гарячковi пошуки цього спровиненого перед цiлим свiтом - i ось папа знаходить iмператора i кида╨ на нього прокляття. Тягар завеликий, щоб його витримав простий чоловiк. Анафему проголошено було на всiх прибiчникiв Генрiха: на ╨пископiв, графiв, баронiв, простих рицарiв. Але папi йшлося про сили найбiльшi. Тому вiн не зупинився перед вiдлученням вiд церкви Генрiха.Генрiх метався, щоб скинути з себе тягар провини, як вовк - капкан. П'ятдесят п'ятий псалом: боязнь з дрожем прийшла на мене i вкрила мене тривогою. Вiд Генрiха вiдвернулися всi. Пiд страхом церковного вiдлучення боялися мати з ним справу. Нiхто не хотiв помогти. Вiн вирiшив iти до папи з жоною i п'ятилiтнiм сипом Конрадом узимку, за