юди були такi бiднi, що не могли купити прозорого покривала, щоб закутати вмерлого. Тому ©м, як найвища ╨пископська милiсть, дозволялося використовувати покривала а тканин гiрших сортiв. Продавали землю, усе майно, самих себе, як спокiйно записують хронiсти,pro necessitate famis - через необхiднiсть. Необхiднiсть завжди жене людей не знати й куди. Володарям слiд лиш вмiло скористатися з цього i спрямувати тi людськi потоки в сво©х цiлях. Папа Урбаи прикривав сво© цiлi найвищими святощами. Приховувалася_ _за тим невситима жадоба влади, цей понурий звiр, що нiколи не- вдовольня╨ться жертвами, хоч як багато ©х буде i хоч якi тi жертви. Одною з жертв мала стати нещасна ╙впраксiя. БЕЗ ╙ПIТИМI╞ Колись вiдкрився ©й жах колiс. Невпинне, безжальне, вдерте обертання. Мовчазна безнадiйнiсть руху. Тодi малiй ╙впраксi© здавалось, що така невблаганнiсть властива тiльки тим коовесам, якi везуть ©© з Киева до Саксонi©, уеi ж iншi мають крутитися вiд нижчого до вищого, вiд грiха до чистоти, до праведностi й святостi, вiд поразок i адетiв. Гiрке досвiдчення переконало ©©, як тяжко вона помилялася. Раз попавши у владу колiс, уже несила звiльнитися. Вони розростаються до велетепеькнх розмiрiв, цiлий свiт вида╨ться потворним колесом, небеснi сфери обертаються не пiд лагiднi звуки пiфагорейсько© музики, а в нелюдському скреготi загроз i кар дяя всього земного, усе суще закручене в неосяжно-велетенському колi буття, усе нерозривне, усе залежне, нiщо не може вивiльнитисея, випручатися, вирватися. Колесо фортуни, цей страхiтливий вияв неминучостi далi в земному людському свiтi, стало мiрою нещасть для ╙впраксi© з то© само© митi, коли помiтила його невпинне обертання i коли збагнула, що вже нiколи з нього не випруча╨ться, не виломиться на волю. Сумне коло життя. Невже це все, що дано людинi? Несхiдченнi випробування, загрози, кари, зло, несправедливiсть_._ Кажуть, що, очистившись вiд пристрастей,_ _людина видаля╨ себе зi свiту випадковостей i тодi_ _смiливо_ _пiдкоря╨ться будь-якiй долi. Адже фортуна змiню╨_ _лиш зовнiшнi обставини життя, сутностi людини вона не зачiпа╨, колесо дволико© слiпо© богинi крутиться мовби само по собi, а ти однаково лиша╨шся незмiнним у сво©й людськiй особистостi, i не може воно злого зробити добрим, скупого щедрим, жорстокого милостивим. Тому на- берися терпiння й спокою, пiднiмися над випробуваннями_,_ намагайся побачити в тiй самiй митi i згубу, i щастя, бодай кра╨м душi доторкнися до вiчностi - це дасть тобi змогу вирватися з рухомого сплетiння випадковостi часового ладу, бо час безкiнечний, але не вiчний, адже мав вiй мануле, теперiшн╨ i майбутн╨, вiчнiсть же охоплю╨ всю повноту необмеженого життя i володi╨ нею, ©й не браку╨ нiчого в майбутньому, вона не витiка╨ в минуле, власна ©© природа - завжди бути сучасним i вмiщати в собi iстинну безкiнечнiсть плину часу. Ще Августин зак- ликав до байдужо© покiрливостi, бо, мовляв, згiдно з розумним порядком правосуддя кара й випробування в бла- го, людина не може жити згiдно з сво©ми устремлiннями, а тому повинна стати слiпим знаряддям в руках божес- тва. Виходило, нiби збайдужiння вело до волi, насправдi ж порiвнювалося смертi. ╙впраксiя не могла спокiйно стежити за безжальним рухом колеса життя, за його розростанням, невпинним побiльшениям, десять рокiв жила в цьому суцiльному жаховi, кiнця не бачила, кiнця нiхто не обiцяв, треба_ _було битися самiй, сво©ми власними силами, стверджуватися й утверджуватися власною сутнiстю, пiднести свою чистiсть i або пiднестися самiй, або загинути. Вона ще не знала, що то вершина, останнiй порив ©© недовгого, багатостраждаль- ного життя. Билася, борсалася, рвалася, мов риба_ _в_ _сiтях_, _як птиця в перевiсах, иЙя лань у шорстких руках._ _Так в остааньому сплеску високо здiйма╨ться хвиля, перш нiж розбитися на бризки, так яскраво спалаху╨ вогонь_ _перед тим, як згаснути. Вона не хотiла нi розбризнутися, нi згаснути. Жити! Хiба ж для того стiльки витерпiла, щоб тепер впокоритися й ждати кiнця? Двадцять три роки, повна сил, вродлива, жадiбна до краси й добра - i стiльки страждань, який жах позаду! Розтоптано життя, усе понищено, убито всi замiри, вiдiбрано вiру в усе святе й благородне, високi пристрастi поганьблено, нiчого не лишилося, але треба жити, треба вiрити в людину, пiднести людське в собi, пiд- нятися над цим свiтом, показати йому: ╨ ще святощi, ╨ на- дi©, ╨ найвищий обов'язок людини - прагнення до щастя! Колись думала: "Станеш iмператрицею - ощасливиш свiт". Тепер вимушена була звузити межi цiлого свiту власною особою. Вирватися звiдси, не бути залежною, покинути цих людей - iмператорiв, пап, герцогiв, графинь, баронiв. Вони закрученi в жорстокому колобiгу життя навiки, приреченi зостатися в невблаганнiй залежностi одне вiд одного, вони потрiбнi одне одному, як вовк i сарна, вода i полум'я, земна твердь i небеснi емпiре©. Що iмператор без папи, що папа без Матiльди, що Матiльда без Вельфа i що Вельф без Матiльди? А вона не хоче ©хньо© залежностi, вона закинута сюди обертанням безжального колеса фортуни, слiпо©, позбавлено© розуму, бо в цьому свiтi розум обмежу╨ться свiдомо й навмисне, щоб звiльнити мiсце для вiри. Але хiба iдея вiри, iдея самого бога не виведена з iде© свободи, притаманно© людинi вiд народження? Чому ж бог i його прислужники вiдбирали свободу в того, кому вона належала вiд природи? I чому почувалися вони самi вiльнiшими лиш тодi, коли позбавляли свободи й незалежностi якомога бiльше число людей? У вежi ╙впраксiя, ображена па цiлий свiт за свою неволю, зосереджувалася на власнiй образi, на власному горi, оплакувала власне горе. Тепер, зрiвнявшись з усiма - з нанбагатшими i з найупослiдженiшими - у зовнiшнiх проявах волi, але виявивши ще тяжчу поневоленiсть, дедалi частiше вiдбiгала пам'яттю назад, згадувала те, що здавалося й непримiченим, дивувалася, як могла байдуже проходити повз страждання людськi й несправедливостi, завдаванi меншим свiту сього просто в не© перед очима. Згадувала, як на Красному дворi князя Всеволода били челядинцiв i слуг княжi приставники, який страх панував там у найтемнiших закутках, яка затурканiсть, усе летiло стрiмголов, штурхалося, лаялося, сварилося, лякалося й остерiгалося - не княжий двiр, а дика пуща, набита звiрами, де меншi дрижать перед бiльшими, а тi - перед найбiльшими. Згадувала ки©вськi княжi розповiдi про волхвiв, розповiдi, пронизанi страхом i ненавистю, волхви малювалися якоюсь незбагненною пота╨мною силою, яка вiчно повставала проти князя i його во╨вод, проти ╨пископiв i священикiв, вони загрожували споко╨вi й усталеностi, з волхвами неминуче змикалися холопи, смерди, вони йшли за тими бунтарями слухняно й розсваволено; били, грабували, громили, нападали i на княжi двори, i на церкви, хотiли раз напасти навiть на Печорську обитель, аж iгумен Феодосiй перелякався i втiк до Чернiгова, посилаючись на те, що, мовляв, не хоче бути в Ки╨вi, коли там сидить Святослав, який неправдою захопив княжий стiл. Ще до народження ╙впраксi© в князя Iзяслава, коли йшов з Польщi на Ки©в, у Дорогобужi вбили конюха, а в Ки╨вi того самого року холопи задушили новгородського ╨пископа Стефана. В рiк народження ╙впраксi© в Новгородi появився волхв i намовляв на бунт проти ╨пископа. Князь Глiб з дружиною оборонив ╨пископа, а волхва вбив. Того самого лiта В Ки╨вi теж появився волхв, який пророчив, що на п'яте лiто Днiпро потече назад, а землi помiняються мiсцями: грецька стане на Руськiй, а Руська - на грецькiй. Волхва пота╨мно вбили за водiнням князя Iзяслава. Тодi ж таки бунтувався люд на Бiлоозерi, пiдбурюваний двома волхвами проти лiпших жон, якi держали жито, мед, рибу й скори. Ян Вишатич, во╨вода князя Святослава, половив волхвiв i дав ©х повiсити лiпшим мужам. Вже в Германi© пробився до ╙впраксi© в Кведлiнбург страшний чоловiк, з вiдрiзаним носом i вiдсiченими руками по самi плечi. Кричав: "╙си руська княжна? Чи впiзна╨ш, що теж руський ╨смь? Холоп Дудика з Новгорода, обтесав мене ╨пископ Лука, а князь потурав убивству. Тепер утiк та бiгаю по свiту, хочу втекти вiд болю свого, а не втечу ж нiколи!" Не чула,не бачила, не помiчала, вiдверталася, проходила, пiднявши високо голову, замкнена в гордощах свого походження, зосереджена на сво╨му, заглиблена в свое. Ще не вiдала тодi: неминуче по╨дна╨шся з усiма людьми в сво©х нещастях. Надто пiзно це збагнула. Простий люд так i полишився для не© неприступно-загадковим, вищi особистостi вселяли слiпий жах i огиду. Де брати силу, як вистояти, як подолати? Знов поверталася думкою до свого сидiння у вежi i - дивно - вiдчувала, що там було нiби легше, принаймнi набагато простiше. Вона ув`язнена, вона невинна, ворог вiдомий - iмператор, ©й спiвчувають усi, проти нього теж усi, ©© може визволити Куррадо або хоч повiдомить у Ки©в, i там сполошаться i спробують щось зробити, навiть смерть ©© стала б славною i мовби почесною, бо ж мученицька i чиста. Тепер була обтяжлива нерiвнiсть мiж невидимими нападниками i ©© вiдкритою беззахиснiстю. Поговiр уже пiшов, ©© iм'я втоптане в бруд, сповiдник, порушивши заборону, вiдкрив усi та╨мницi. ╞© визнання криво стлумачено, а зрозумiли абата Бодо ще кривiше - безжальне колесо загрожувало знищити ©© саму й добре iм'я ╙впраксi©, це вже була не слiпа богиня, лишилася тiльки ©© дволикiсть: привiтнiсть i гостиннiсть Матiльди зовнi й пiдступи за спиною. Щоб остаточно загнати ╙впраксiю в безвихiдь, графиня, знов запросивши ©© до сво╨© улюблено© бiблiотеки, напустила належну стривоженiсть на сво╨ нестарiюче личко, сказала: - Ми з найсвятiшим папою вельми стурбованi, ми так вас любимо, ваша величнiсть, так вас любимо,_ _i сама_ _думка про можливу розлуку... "Куди ж тепер подiнуся в сво©й поганьбленостi!" - хотiлося закричати ╙впраксi©, але iмператрицi личила стриманiсть, тож i спитала майже спокiйно: - Чи скоро його святiсть буде в Каноссi? - Найсвятiший папа вже в путi, ваша величнiсть, але тим часом, ваша величнiсть, цей звiр, цей, як справедливо назвав його отець Донiцо, кривожерний Сисара мав нахабство прислати до мене сво©х ганебних прислужникiв з нахабною вимогою видати ©м вашу величнiсть, ваша величнiсть. - Iмператор, мене видати? - не стрималася вiд вигуку ╙впраксiя. Матiльда була мов ясне втiлення добра. - Ми з найсвятiшим папою звелiли герцогу Вельфу прогнати цих ганебних послiв так далеко, як вiн тiльки вможе й захоче, ваша величнiсть. Ми нiколи й нiкому... На вас спочива╨ найвища благодать. Його святiсть... - Коли буде його святiсть? - перебила графиню ╙впраксiя. Ждати не могла, з усього було видно, що нiхто не прагне дати ©й спокiй у цiй землi. Опинилася мiж двох вогнiв, обидвi супротивнi сили виставлятимуть ©© одна проти друго©, тим часом вона ще трима╨ться, ще беруться звiдкись сили, але чи ж надовго вистачить? ╞й потрiбний папа. Скаже йому все, кине в обличчя, хай знають вони в сво©х так званих святощах про iснування святощiв ще вищих, iм'я ж ©м - чистiсть, а тодi сяде на простого коня i з ки©вським посольством без почестей, без пишноти, може, в убогостi, просячи милостиню в дорозi, по©де звiдси, по©де додому, повернеться до рiдного краю, куди не сподiвалася нiколи повернутися вiдтодi, як вiдкрився ©й жах колiс, якi вiдвозять людиду далi й далi вiд надiй i щастя, - Його святiсть прибуде незабаром,сказала Матiльда. - Сподiваюся, ви допоможете менi мати розмову з його_. _святiстю? - Ми з найсвятiшим папою зробимо для вас все, ваша величнiсть! Поки ж папа без надмiрного поквапу ©хав чи й не ©хав до Каносси, ╙впраксiя вимушена була вислухати ще одного володаря Каносси. Герцог Вельф прийшов до не© без почту, попросив розмови в чотири ока, тяжко вiдсапував, вiдвертав аж нiби засоромлено свою мармизу, пiт двома струмками витiкав йому з густого покучерявленого волосся, струменiв аж на товстi щоки, але герцог чи то не помiчав, чи то не насмiлювався витерти той пiт, стояв перед ╙впраксi╨ю незграбний, здоровенний, тупий, покрадьки лускав на не© зажерливо-хтивi погляди, глухо бутiв, наче водяний бугай у воду: - Ваша' величнiсть, не стану приховувати: Генрiх вимага╨ вашо© видачi. - Вже знаю, ваша свiтлiсть. - Графиня випередила мене. Так i знав. Для того й витурила з замку. Та я вернувся для не© неждано. Матиме. Го-го! Вона вас обдурю╨, ваша величнiсть, ця хитрюща баба всiх обдурю╨. _-_ I вас? - Мене найперше! Мене вже так обдурила, що далi й нiкуди. Що обiцяла, а що дала? Мо╨ все забрала, мо©м вiйськом побила Генрiха, тепер готуються зi сво©м папою до торжества, а менi - знов ховайся за гори i бийся з графами за корону германського короля. - Германський король уже ╨. Конрад. - Го-го! Король буде той, кого викричать барони та графи в Аугсбурзi або ж в Трiбурi, чи де там зберуться. Звалять iмператора i зберуться. Це вже я знаю. А папа благословить. Мене нiхто не викричить, бо я Матiльдин муж_._ А Матiльда не пiдпустять, бо iмператора вже не буде, то нащо Вельф! Ще ж скажу, воно й пiдпускати нi до чого. Го-го! Ваша величнiсть, не вiрте цiй бабi! I лисому не вiрте. Лисий - то папа. Ви його не бачили, то й лiпше. Я б i не радив. - Це вже моя справа,-холодно сказала ╙впраксiя.- Ви не питали нiчи©х порад, зв'язуючи свою долю з графинею Матiльдою, так само я... - Я? Порад? Го-го! Ваша величнiсть, мене примусили! Намовили, спокусили, обкрутили довкола пальця! Погляньте на мене, хiба не бачите: я довiрливий! Але я вирiс у горах, там простi люди, там все видно, i в нас ╨ нюх, Го-го! Я вже чую, ось-ось графиня мене витурить! З сво©м папусиком, папунчиком, папунятиком вони мене виплюнуть, як виноградну кiсточку. Нiхто й не запримiтить! Ця розпусна баба, вона спробувала вже трьох пап... - Менi непри╨мна така розмова, ваша свiтлiсть. - Даруйте, ваша величнiсть... А ви - така незвичайна жiнка. Коли я вивозив вас з Верони, то заприсягнув сам собi: "Слухай, Вельфе, ти не повинен нiкому дозволити збиткуватися над цi╨ю красунею!" - Я вдячна вам за помiч, за увагу. - Пусте! Хiба то не мiй обов'язок-захищати такий дивний витвiр природи! Але графиня зi сво©м лисим - вони вас проковтнуть. Мене виплюнуть, а вас проковтнуть. Спершу визволили з вежi, послали до Верони мене з вiйськом, тепер видадуть Генрiховi. - Графиня запевняла мене, що нiколи цього не допустить. Ще сказала, нiби ви мали прогнати послiв iмператорових якомога далi. - Я й прогнав! Дума╨те, не прогнав? Го-го! Та вони з папою покличуть сюди самого iмператора, як ©м на те буде вигода. Це страшнi люди, ваша величнiсть. - Все ж менi хотiлося вiрити в людську поряднiсть графинi. Про папу й казати не смiю. - Ваша величнiсть, для них нема╨ нiчого людського! Проста рiч для них дорожча тисячократне. Матiльда за якусь паршиву свою книгу або коштовний камiнець перегризе вам горло. Лисий папа за свiй срiбний дзвоник або за оксамитову шапочку, якою прикраша╨ свою лисину, вiдлучить чоловiка вiд церкви, нацьку╨ на нього всiх ╨пископiв! Коли й мали ви спокiйне життя, то це в тiй вежi. А тут - однаково що попасти в гадюче кубло! Цей Урбан, як усi лисi, вельми ласий до жiноцтва, графинi йому вже мало, бо... - Казала вже: гидко менi слухати. - Я не про те, ваша величнiсть, простiть. Я дурний, базiкаю не про те. Але я молодий, ваша величнiсть, погляньте на мене, я молодий, як i ви. I я - чесний. ╙впраксiя усмiхнулася цiй простотi, до того ж, слiд сказати, простотi доволi нахабнiй, - А що? - помiтивши ©© усмiшку, вигукнув Вельф.- Хто скаже, нiби я нечесний? Коли даю слово, то дотримуюся. Коли вже полюблю, то навiки. Коли... Та я не про те, ваша величнiсть. Я прийшов сказати вам... Застерегти. - Вдячна вам, ваша свiтлiсть. - Але що застереження? Вас вжалять так, що й не почу╨те. Вам треба втiкати вiд цих людей. Негайно! - Втiкати? Куди ж? - Зi мною. - З вами? - Так, я...- Вельф важко впав на колiно, вхопився за край ©© одягу,- я, ваша величнiсть, я готовий бути вашим рабом. - Я караюсь в думцi саме тим, що не зауважувала довкола себе рабiв досi. - Не хочете рабом - другом вашим. Ваша величнiсть! Я... ви... ми. Ми могли б стати мужем i жоною. Я нiколи б... - Мужем i жоною? - ╙впраксiя смiялася вперше за багато рокiв.- Але ж мiж нами така жахлива нерiвнiсть. Ви назива╨те мене "ваша величнiсть", я - iмператриця. Як же то все може бути? - Ну, ми втечемо. Як утекла графиня анжуйська з королем Францi©. - То ж графиня. Графинi стати королевою Францi© почесне, iмператрицi ж перетворюватися на герцогиню? Навiщо? - Для вашого порятунку, ваша величнiсть. Вони вас знищать. А я... Я захистив би. - Зумiю захиститися сама. Дякую вам, але помогти менi вже нiхто не зможе. Окр'м того, не маю намiру залишатися в цих землях. По©ду додому, до Ки╨ва. - До Ки╨ва? Ваша величнiсть! А ваше майно? Вашi багатства? Ви хочете все покинути? - Я не маю нiчого. Усе в руках у Генрiха. - Ми вирвемо в нього все, що вам належить! - Що важить багатство в цьому свiтi? - Багатство? Ваша величнiсть! Багатство - це все. - Тодi ви найщасливiший чоловiк. Адже ви з'╨днали сво© багатства з багатствами графинi Матiльди. - Го-го! З'╨днав! Матiльда не пiдпуска╨ мене навiть до сво©х золотих тарiлок. Це страшна жiнка. Вона б загарбала цiлий свiт, i все лиш для себе. Баварцi вразливi на несправедливiсть. Бо ми так несправедливо затиснутi на обмеженому й тiсному просторi серед гiр, а гори - це завжди бiднiсть. Чому ма╨мо бути бiдними, коли довкола - багатства? - I ви хотiли заволодiти мо©ми багатствами пiсля невдачi з графинею? - Ваша величнiсть! Я дбаю не про те! Не можу допустити, щоб ви покинули нашу землю. Ваш дiм - Германiя! Ви германська iмператриця! - Щойно ви пропонували менi забути про це i стати герцогинею Баварською. - З вами я став би королем Германi©. - Зi мною? Спробуйте ним стати самi. - Це неможливо, ваша величнiсть. - На жаль, не можу вам зарадити. Вельф, задкуючи, виповз вiд не©, але не ображений, тiльки розчарований. ╙впраксiя була йому вдячна: вiдкрив остаточно, що сподiвань тут для не© не було. Потрiбна тiльки для когось, для iнших, про не© не думано, не дбано, мовби справдi була й не людиною, а якоюсь допомiжною мертвою рiччю. Нi, не мертва! Хотiла жити, а для цього - зрозумiла, хоч i запiзно,треба боротися, змагатися, не пiддаватися, бути твердою, несхитною, може, й безжальною. Не навчена цього змалку, та однаково вiдступати не мала куди. ╙дине, що ©й тепер зоставалося: чiпко триматися за саму себе. Нарештi папа Урбан прибув до Каносси. При©хав мовби й не первосвященик, а якийсь вельможний розбiйник з велико© дороги - perditus latro,- у розблиску залiза, у гримiннi й брязкотi збро©, в iржаннi коней, у хрипких криках прибiчно© сторожi, набрано© з похмурих норманнiв. За кiнським тупотом не чутно було повiтальних дзвонiв Каносси, вони й не радiли, а нiби стогнали: папа, ╨пископи, священики, норманни, баварцi Вельфа, во©ни Матiльди, сама графиня,усi, хто вийшов на стрiчу, не чули дзвонiв, не думали й про святiсть, яку мав би нести з собою Урбан,- над усiм панувало залiзо, його жорстока твердiсть, неприступнiсть, його всепереможне сяяння в шоломах, панцирах, оголених мечах норманських. Папа зайняв свiй каносський палац, коло входу стали високi норманни з оголеними мечами, якi за звича╨м тримали на плечах, нiкого не допущено до найсвятiшого нi першого, нi другого дня, власне, нiчого не змiнилося в Каноссi, хто ждав, то мав ждати й далi, папа сидiв десь у сво©х покоях, схований, може, ще надiйнiше, нiж у Латеранськiм палацi в Римi, здавалося, вiн до всього байдужий, нiкого не хотiв бачити, нiкого не ждав до себе, просто був, а його мали шукати, бо нижчi завжди шукають вищого, просять прийому, сподiваються на розмову, йдуть до нього, прагнуть, домагаються його, але не вiн, який сто©ть над усiма. Нарештi ╙впраксiю допущено до Урбана. Одяглася вся в чорне, без прикрас, лиш буйне волосся вибивалося ©й з-пiд накриття, мов найбiльша коштовнiсть, iшла попереду свого нечисленного супроводу, який однаково повинен був лишитися по цей бiк порога. Могутнi норманни, а оголеними мечами на плечах, розставивши ноги, стовбичили перед входом до папського палацу, нiби живi вежi, з камiнною холодною байдужiстю тупо дивилися на тих, хто яаближа╨ться, заздалегiдь знаючи, кого пускати далi, а кого затримати,- сила тупа, безжальна, слухняна. Очi норманнiв зауважили спершу й не саму ╙впраксiю, а двiрських ошатних дам, якi ©© супроводжували, не один з них затримався поглядом на свiжому личковi Вiльтруд, ще не зiпсованому вкiнець баронською пихою, але зненацька всi охоронцi якось вiдразу побачили ╙впраксiю. Доти мертво-байдужi, мовби вилинялi, очi норманнiв ожили, заворушилися, заметалися розгублено. Пiвнiчна дiва, горда, прекрасна, йшла просто на них, нiби зродившись з напiвзабутих саг ©хньо© втрачено© навiки вiтчизни, йшла з такою сумною, майже розпачливою урочистiстю, що норманни мерщiй вiсту пилися вiд дверей, розгублено затупцювалися, може, навiть вкрилися рум'янцем ©хнi щоки, коли б могла ще рум'янитися ця загрубiла шкiра; один, наймолодший, впав на колiно, iншi зiгнулися в незграбному поклонi, почт iмператрицин збуджено зашепотiв, вважаючи, що охоронцi вiддають шану сановностi ©хньо© господинi, сама ж ╙впраксiя незвичайну поведiнку норманнiв волiла б сприйняти як вияв уважливостi до не© особисто, не до iмператрицi - до жiнки, зовсiм молодо©, неймовiрно молодо© жiнки! I в тому несподiваному виявi уваги й захоплення зачерпнула трохи впевненостi для розмови з папою. Бо нiщо так не знесилю╨ жiнку, нiщо не вкида╨ в глибший розпач, нiж брак уваги до не©. ©й потрiбнi ласкавi слова, запобiгання, залицяння, повага, пошана, слова лестивi, iнодi навiть нещирi, навмиснi, тимчасовi, незграбнi, пустi. Соломинка для потопаючого. Промiнець свiтла в безнадi© мороку. Вузенький мiсточок через прiрву розпачливостi. Навiть Вельф, попри його неприховану зажерливiсть i хтивiсть, усе ж потiшив ╙впраксiю, повернув ©й забуту певнiсть. Ще жива! Пiсля то© розмови увечерi довго купалася в онiксовiй римськiй ваннi, розкошувала в теплiй водi з трояндовими пелюстками, дивилася на сво╨ тiло, проводила долонями по животу, по стегнах. Шовкова шкiра, тепла, пружна, голубi рiки судин, мов притоки нiжностi,, звабливi випуклостi й западини, слiпуче сяяння наготи - молода, молода, молода! А вдень - знов лиш iмператриця, iстота, позбавлена вiку, статi, надiй, становища, вiдрiзана вiд живого справжнього життя нещирою повагою, замкнена вже й не в Каноссi, а в цьому захiдному латинському свiтовi неславою, пущеною про не© зрадливим абатом Бодо на соборi в Констанцi. Власне, могла б знехтувати всiм. Що ©й неслава, що честь, порiвнюючи з чистим сумлiнням! Сумлiння мала чисте, душу чисту, тiло пречисте. Ось так сiсти б на коня i по©хати до Ки╨ва. Без нiчого й без нiкого. Хiба що попросити во╨воду Кирпу, аби був помiчником i захисником, хоч який там захисник без руки! Але ©© тримали мiцно, надiйно, з належною поштивiстю. Графиня Матiльда вмовляла ждати найсвятiшого папу. ╙пископ Федiр радив дiждатися папи. Абат Бодо... Абата не слухала, сповiдатися перед ним тепер не мала в чому, бо завинила не вона - вiн. Розмова з папою мала вибавити ╙впраксiю, визволити, зробити вiльною. Повiрила в це з особливою силою, коли зiткнулася з увагою i збентеженням норманнiв. Усмiхнулася до охоронцiв, сяйнула ©м сво©м неповторним волоссям, заглибилася в переходи кам'яного розкiшного палацу, вiдразу шанобливо зустрiнута самою Матiльдою. - Ваша величнiсть, яка висока втiха для нас iз найсвятiшим папою бачити й вiтати вас, ваша величнiсть! - Я домагатимусь в найсвятiшого папи, аби... - Домагатися? Боронь боже, ваша величнiсть! Перед найсвятiшим папою слiд виявляти тiльки смирення i нiчого бiльше. Таке смирення, яке виявила дiва Марiя перед ангелом, що благовiстив про народження нею Христа. Або ж таке, яке виказав цар Давид, що скакав i танцював перед господом при перенесеннi ковчега завiту в ╙русалим. Чи таке, яким прославився римський iмператор Траян, що смиренно вислухав докiр удовицi й дарував ©й правосуддя. За це молитвами папи Григорiя Траяна було звiльнено з пекла, вiн жив заново вже як християнин i досягнув райського блаженства. ╙впраксiя мовчки слухала торохтiння маленько© чорно© графинi. Мертвi слова, мертвi люди. А ©й жити б серед живих. Навiть у похмурих норманнiв щось зворухнулося в душах, коли побачили перед собою таку несподiвану в цих землях пiвнiчну жону. А в цi╨© графинi - усе навiки змертвiле, тiльки потужним струменем б'╨ з не© невситима зажерливiсть i жадоба володарювання. Всьорбнула б у себе цiлий свiт - i однаково не вдовольнилася б. Невже папа, ©© папа - такий самий? Сподiвалася, що папа прийме ©© десь у затишному помешканнi, сидячи за маленьким столиком, накритим золотою парчею, iз срiбним дзвiночком пiд рукою, аби кликати до себе, або ж з поштивим камерарi╨м позаду крiсла, сподiвалася розмови щиро©, доброзичливо©, майже батькiвсько©, бо ж папа був старий, а вона молода, папа щодня бесiдував з богом, а вона вже й не знала, з ким вести мову про сво© нещастя. Та що далi вони йшли з графинею Матiльдою, то пишнiшими, урочистiшими ставали поко©, мармуровi стiни розсувалися ширше й ширше, стелi втiкали в недосяжнiсть, тиха жiноча хода розлунювалася, нiби в нiчних горах або в якiйсь потойбiчнiй порожнечi, довкола панувала холодна велич, настороженiсть, сказати б, навiть недовiра. Аби ╙впраксiя йшла з кимось iншим, то, мабуть, лякливо схопилася б за руку. Та тiльки не Матiльдину! Бо це ж графиня вибудувала притулок для пап, це вона ховала сво©х пап в найглибших надрах палацу, здатного вбити людину сво╨ю неприступнiстю, перш нiж вона сподобиться потрапити на очi первосвященика. Отцi церкви не могли бути занадто скромними, бо ж вiдстоювали всемогутнього бога. Тому повиннi були думати про велич i всiляко домагатися ©© в усьому. Папа Урбан не цурався величi - це ╙впраксiя збагнула, щойно ступивши у величезний бiломармуровий зал, посерединi якого стояв так само бiломармуровий височезний трон. Нiде нiкого, аж серце стиску╨ться вiд бiло© порожнечi i вiд тяжкого гнiту отого важезного, тесаного з цiлих брил мармурових трону, поставленого, як хвалилася Матiльда, ерц╨пископом Урсо. Де ж папа? ╙впраксiя розгублено дивилася поперед себе, не наважувалася спитати графиню, покiрливо йшла за нею, наближалася до того дивовижного навiть для не©, для iмператрицi, трону. Побачила папу зненацька. Сидiв на тронi, мав на собi широкий бiлий одяг, який зливався з бiлим мармуром, на головi мав круглу оксамитову шапочку, так само бiлу, але шапочка та була замала, щоб закрити його рожеву лисину, папа рожевiв гострою лисиною, довгою ши╨ю, якимсь пласким безвиразним обличчям - тiльки завдяки отому рожевiнню й ставав помiтний, коли наблизилися до трону. Урбан був лисий, як пророк ╙лисей, якого висмiяли дiти i були за це розтерзанi ведмедицями. Мимоволi ╙впраксiя здригнулася вiд лихого передчуття. Чи не буде й вона розтерзана? Дивлячись на химерну голову папи, згадала розповiдь Журини про те, що чеберяйчики ╨ круглоголовi й гостроголовi. У круглоголових думки розташованi гармонiйно, в гостроголових збираються у гострому вгорi й вiд найменшо© необережностi вилiтають з голови. Гостроголовi - пустоголовi. Бiйся ©х! Остерiгайся всiляко! Поки пiдходила до папи, могла роздивитися його трон. Тримався на спинах двох бiломармурових присадистих слонiв. Трикутна висока спинка прикрашена рiзьбленням, увiнчана мармуровою квiткою, з пелюсток яко© витиска╨ться щось округле, мовби папина лисина. Такi самi мармуровi лисини прикрашають всi чотири верхiв'я колон-стовпцiв, що оточують трон. Низ - весь у рiзьблених колах з хрестами, на бiчних стiнках - якiсь написи, а передня стiнка - пiднiжжя - прикрашена рiзьбленими орлами, що примостилися якраз обабiч папиних спущених нiг. Слони пiд троном стоять спокiйно й покiрливо, зате орли з нашорошеними крилами сторожко втупленi в того, хто наближа╨ться, так i готовi зiрватися, стрибнути навстрiч, хижо клюнути сво©ми безжальними дзьобами. Графиня Матiльда випередила ╙впраксiю, дрiбно ступаючи, майже добiгла до трону, притулилася щокою до бiло© пантофлi папсько©, покотила сво© очi-кружальця вгору, до найсвятiшого, той милостиво схилився, подав ©й руку для поцiлунку, спробував посмiхнутися вузькими сухими губами i саме тодi побачив сво©ми безбарвними, як у старого орла, очима ╙впраксiю. Та стояла за Матiльдою, не припадала до папсько© пантофлi, не схилялася в покорi, горда, навiть зухвала, можна б сказати, обурливо зухвала тут, де все повинно викликати страх i захват. Урбан вiдсмикнув руку вiд Матiльди, вiдкинувся на спинку трону, пустив очi кудись угору, графиня злякано подавала ╙впраксi© якiсь знаки, але та чи не помiчала, чи не хотiла зауважувати, стояла заклякло перед химерним троном, дивилася не вгору, на папу, а на отих орлiв, що стерегли папськi ноги й мiрилися виклювати ©й серце. Нарештi ступила ближче, схилила в поклонi голову, сказала: - Прийшла за вашим благословенням, найсвятiший отче, i за вашою помiччю. Тодi папа поклав на не© повiльний хрест, подав ©й руку, i вона поцiлувала руку, бо сподiвалася вiд не© помочi. Матiльда радiсно кивала: так, так, ах, як прекрасно i яка вона рада, що влаштувала цю зустрiч i що все почина╨ться якнайлiпше, саме так, як i ма╨ починатися. I все завдяки ©й, завдяки ©© доброму серцевi, ©© любовi до справедливостi й до святостi. Святiсть повинна запанувати в свiтi - цiй великiй метi вона присвятила сво╨ життя. Великiй метi - велике життя. З'╨днала його зi справами римсько© церкви, з ©© первосвящениками. Шукала в них опертя, вони шукали опертя в не©. Що вони без не©? Що Григорiй, Вiктор, Урбан? Не могли дiяти, бо не мали засобiв. Засоби давала ©м вона, графиня Тосканська. Не могли розкидатися словами, бо всi ©хнi слова - вiд бога. Тодi говорила за них вона. Не могли мати жодно© близько© душi, навiки повiнчавшись а церквою. Матiльда ставала для не© такою душею, не лякаючись людського поголосу. Урбан - супруг церкви, Вельф - супруг Матiльди, та нi той, нi той не живе з сво╨ю жоною. Так кажуть. Хай! ©й байдуже! Вона ма╨ велику мету i повинна ©© досягнути. Папа мовчить за звича╨м, тому говоритиме вона, щоб помогти цiй упертiй сарматськiй жонi. - Ваша величнiсть, ми з найсвятiшим папою зна╨мо, що вас вивезено до Германi© в дванадцять лiт. Дванадцятилiтнiй Iсус так само був загубився, i Марiя знайшла його лиш через три днi. Вiн бесiдував у храмi з учителем. - Мене нiхто не шука╨. Хоч теж загубилася дванадцятилiтньою,- гiрко мовила ╙впраксiя. - А хiба ви не в храмi й не бесiду╨те з найсвятiшим учителем, ваша величнiсть! - вигукнула Матiльда. ╙впраксiя поглянула на папу. Той сидiв мовчки, непорушно, в тупому збайдужiннi. Чи казати йому? Чи просити? Чи вимолювати в цього чоловiка по крихтi свою свободу, як жебраки збирають на папертях милостиню? - Я вимагаю справедливостi,- твердо сказала вона.- Мене знеславлено служителями вашо© церкви, мо╨ чесне iм'я втоптано в бруд, я зазнала знущань i наруги вiд iмператора, який давно забув про все людське, тепер до цього додалося й зовсiм неспогадане. Вашi прелати, мiй сповiдник, забувши про та╨мницю сповiдi, потоптавши правду... Папа мовчав далi, дивився вилинялими очима в простiр, аж ╙впраксiя сполошилася: чи слуха╨ i чи не глухий, як Генрiх? Мала досить гiркого досвiду розмов з оглухлим iмператором - тепер ще й папа? Вона вмовкла на пiвсловi, хоч як заохочувала ©© знаками графиня до мовлення, i тодi згори пролунав зривисто-високий (нагадував Генрiхiв) голос Урбана: - Вiд Матфея: нема-бо нiчого закритого, що не вiдкри╨ться, анi захованого, що не виявиться. Вiдкрилося б i виявилося, коли б не ©© вiдчай! А могла ж мовчки терпiти наругу, прикривати весь бруд i розпусту iмператорського двору й самого iмператора, i все лишалося б закритим i захованим ще й досi. Та й як знати, чи не твориться таке саме скрiзь: серед королiв, герцогiв, баронiв, ╨пископiв? Адже покрив абат Бодо iмператорську гидь, мовчав до часу, мабуть, так би й умерло все в невiдомостi, коли б не сутичка папи з iмператором, у якiй викриття брудного Генрiхового життя можна було використати як найстрашнiшу зброю. А вона щоразу лиш жертва! Жертва Генрiхова, жертва абата Бодо, жертва Матiльдина, жертва папи Урбана. Цi люди не мають жалю, як той жорстокосердий Авраам, що не здригнувся серцем, приносячи в жертву боговi свого рiдного сина. А вона для них ще й чужа, отож, байдужо-ненависна. Нею жертвуватимуть легко й охоче, як вже зробили це руками абата Бодо. А той продав ©©. Довго ждав, щоб узяти якомога вищу цiну. Дiждався. - Ваша святiсть,- порушила нестерпну мовчанку ╙впраксiя,- соромно говорити, а ще бiльший сором подумати, що про мене рознесено по всьому свiтi... Чому чужi грiхи впали на мене? Матiльда посмикувала ши╨ю, видно, нетерпеливилося ©й встряти в розмову, але стримувалася, бо ще ж нiчого не сказав папа. А той мовчав, повiльно й владно поводив очима. Думав чи просто вичiкував, коли вiдчай iмператрицi дiйде до краю? Але скiльки ж можна вичiкувати? Чи не досить з не©? - Я прошу вашого заступництва, ваша святiсть,- намагаючись бути якомога покiрливiшою, поглянула на папу ╙впраксiя.Вашою найсвятiшою владою захистiть мою честь, благаю вас. Погасiть полум'я сорому, в якому згораю безневинно й несправедливо. Згляньтеся на мою молодiсть, моя душа чиста, вона вмира╨ вiд бруду, кинутого на не© злими силами. Визволiть мене вiд злих сил, ваша святiсть! Я не хочу повертатися навiть думкою до того страшного чоловiка, який зветься германським iмператором. У вашiй волi звiльнити мене вiд шлюбу з ним. Я не можу далi переносити сорому, в який ввергнуто мене мо©м сповiдником перед цiлим собором,- порятуйте мене, святий отче! Урбан засовався на холодному, незручному сво╨му сiдалi, лисина й шия йому побуряковiли, Матiльда аж пiдскакувала вiд нетерплячки сипнути словами, полоснути ними, як градом посеред лiтнього дня, вона мало не смикала папу за його широкi ризи, вимагала мови, вiдповiдi, дотримання високо© папсько© гiдностi, яка була загрожена благаннями-домаганнями молодо© iмператрицi. Папа вузькогубо всмiхнувся чи то на нетерплячку, яка лихоманкою тiпала Матiльду, чи то на смiшну щирiсть iмператрицi. - Дочко моя,- дивлячись поверх голови ╙впраксi©, сказав вiн,- ти повинна знати, що твiй творець сказав: мо╨ iм'я Iстина. Вiн не сказав: мо╨ iм'я Звичай. Звичай сповню╨ твою душу сором'язливiстю i стриму╨ вiд покаяння. Але iстина вимага╨ вiдвертостi. Вiдвертостi? А хiба вона не була вiдвертою? Каятися? За що ж i перед ким i чому? Сам папа ось тут заявля╨, що сором не потрiбний нi людинi, нi боговi. Вiдiбрати в людини сором, позбавити сорому жiнку - що ж тодi залишиться? Гола iстина для голих людей? ╙впраксiя й не помiтила, як останнi слова проказала вголос, але тим не збентежила папу, вiн навiть мовби розвеселився, бо заговорив якось довiрливо, сходячи з неприступних сво©х висот, спiвчуваючи молодiй жiнцi. Мовляв, ще папа Григорiй Перший, визначаючи тяжкiсть грiхiв, на перше мiсце поставив superbia - гордiсть, а слiдом за нею - luxuria, себто хтивiсть, безпутство. Заколот духа проти бога i заколот плотi проти бога порiвнюються в сво©й тяжкостi. Стосунки чоловiка з жiнкою породжують небажаний стан душi, чоловiк, у захватах жоною, вiдволiка╨ться думкою вiд бога, тому все це пронизано грiховнiстю й найбiльшими небезпеками. У пучину плотського грiха втягу╨ чоловiка жiнка, бо вона - язичниця эа своею природою. - Ми з найсвятiшим папою не язичники, не язичники,- нарештi втрутилася Матiльда i цим подала знак папi, що вже досить холодного вiдчуження, пора переходити до спiвчутливо© довiрливостi, бо ж тут зiбралися рiвнi. Урбан злiз iз свого трону, виявився так само невисокий, як i Матiльда, гречно пустив жiнок трохи попереду, сам зайняв мiсце мiж ними i так, повiльно походжаючи по моза©чнiй пiдлозi безмежного холодного залу, став говорити не про милiсть, не про готовнiсть свою прийти па помiч змученiй молодiй жiнцi, не про бажання вiдстояти правду, захистити iстину, а про каяття, про те, що протилежне зцiлю╨ться протилежним - contraria con-trariis sanatur - гординю слiд ламати смиренням, жадiбнiсть вилiковувати милостинею, бездiлля - стараннiстю в працi, балакучiсть карати обiтницею мовчання, обжирання - постом, а перелюбство - воздержанiстю. Всi ╨динi в грiховi, та не всiх слiд мiряти тою самою мiркою. Вона iмператриця, особистiсть у цьому свiтi з найвищих, отож i судити ©© мають теж найвищi. Вiн своею владою мiг би звiльнити ©© вiд грiхiв свiдомих i несвiдомих, накласти на не© ╨пiтимiю чи й позбавити ╨пiти-мi©, але вiн прислухався до ©© прохання i хотiв би дати iмператрицi пораду. - Ми з найсвятiшим папою хочемо порадити вам, ваша величнiсть,- миттю пiдхопила Матiльда, так нiби не довiряла папi в його вирiшеннях i будь-що прагнула позбавити його самостiйностi. - Вдячна буду за пораду, жду ©©, ваша святiсть,- покiрливо схилила голову ╙впраксiя. Папа поважно заговорив про собор. Собор у Констанцi? Нi, той уже був. Сталися там речi прикрi для честi ©© величностi, але те вже сталося, нiчого не вдi╨ш. Звернутися з апостольським посланням на захист iмператрицi? Нiхто так не захистить сво╨© честi, як той, кому вова належить. Повеснi вiн скликав новий собор. У Германi©? Нi, в Iталi©, у П'яченцi. Було б вельми похвально, аби iмператриця виступила на соборi особисто, розповiла прелатам в подробицях, правдиво про все, чого зазнала вiд iмператора, показала все буйне скотство цього негiдного чоловiка i виявила всю свою чистiсть i вищiсть над ним. Чи заради не© склика╨ться собор? Хай iмператриця заспоко©ться. На соборi мають бути вирiшенi важливi питання вiри, слiд сподiватися, що в дiях християнства це буде собор найзнаменитiший, бо вiд нього поведе початок велика священна вiйна за торжество вiри, але, керуючись безмежною божою милiстю, вони готовi придiлити увагу також iмператрицi з ©© скаргою на негiдну поведiнку германського iмператора. Хай iмператриця знаеi ©© вислухають з найбiльшою увагою i високо поцiнують ©© мужнiсть i намiр прислужитися святiй церквi. - Церква? - вигукнула, не стримавшись ╙впраксiя.- Забруднено мого честь, я зазнавала нелюдських страждань, ганьби, i нiхто не прийшов менi на помiч. Тодi намовили звернутися до собору в Констанцi, а що з того вийшло? Де ж церква, де бог? - Дочко моя, бог присутнiй у всiх дiлах наших i за все возда╨ться. Коли Людовiк, син iмператора Карда Великого, в сво©й любовi до iстини не змiг змовчати i розкрив, яке розпутство панувало при дворi, скiльки сотень наложниць мав сам iмператор i скiльки незаконних дiтей сплодив з ними, то уми обмеженi ладнi були засудити вчинок Людовiка, свята ж церква стала на його захист. - I назвала Людовiка Благочестивим, ваша величнiсть,- миттю докинула Матiльда. - Ви обiця╨те менi благочестя? Хiба воно да╨ться, а не живе в людинi? - тихо спитала ╙впраксiя. - Ми з найсвятiшим папою забули вам повiдомити, ваша величнiсть, що iмператор домага╨ться вашо© видачi,- замiсть вiдповiдi зловiсно повiдомила Матiльда. ╙впраксiя з невеселим подивом поглянула на графиню. Та нагадувала гострозубого хижого звiрка, що так i хоче вчепитися тобi в горло. Адже зна╨, як ©й тяжко, в якiй безвиходi опинилася, впевнена, що вiдступати iмператрицi нiкуди i ма╨ згодитися з усiм, що пропону╨ (а може, вимага╨?) папа, але для певностi хоче завдати ще одного удару, тяжкого, зрадливого, смертельного. Чи забула, що вже казала про вимогу iмператора, чи навмисне повторила це при папi? Все ж ╙впраксiя удала, нiби вражена в саме серце словами Матiльди,