старшини та козакiв, не рахуючи њхнiх родин. Переправившись через Буг на Сокiльському перевозi, а через Днiпро у Бориславi, Головатий подiлив переселенцiв на двi частини й послав одну на Керч i Тамань, а другу через Дiн - до ™њ. Це переселення сiмейних складалося далеко сумнiше, нiж одиноких. Знову ж сталося те, що й пiд час "Згону" пiсля руњни Чигирина: Течуть рiчки iз-за гори мутнi, Iдуть люди iз городiв смутнi, Покидають вжитки, пасiки любезнi I предорогiњ грунти. Коли пiдрахувати всiх козакiв, що перейшли на Кубань iз Савою Бiлим, Кордовським, Чепiгою та Головатим, то виходить всього бiля 8200 душ, а проте в проханнi, що возив Головатий до столицi, Кiш налiчував тих, що пiд час вiйни з турками служило, 12 622. Куди ж подiлося решта - 4400 козакiв? Не могли ж стiльки захопити помiщики. Правда, бiля тисячi душ запорозькоњ сiроми, що не мала за що переселятись, довго вешталось по заробiтках у пiвденному краю, доки осавул Черненко, зiбравши њх в Одесу, вирядив-таки за помiччю генерала де Рiбаса на Кубань; а все-таки не вистачало чимало чорноморцiв, i через те треба гадати, що пiд час згону з Днiстра чимало њх пiшло не на Кубань, а на Дунай. У цьому немаЇ нiчого дивного, бо Чорноморське козацтво не могло не помiтити, як стародавнi запорозькi звичањ у вiйську порушувалися, починаючи з заборони щорiчного вибору старшини, використання козакiв на казенних роботах i таке iнше, тодi як у Задунайському запорозькому вiйську стародавня регула ще зберiгалася досить чистою, i простому козацтву жилося далеко вiльнiше. Шукання волi й примусило њх зректися Кубанi та перейти на Дунай. Цей факт стверджуЇться й текстом народноњ пiснi: Дарувала нам цариця землю I всi чотири лимани: Гей, ловiть, хлопцi, рибу Та справляйте жупаии. Ми думали, миле браття, Що ми жупани справляли, Аж ми собi, миле браття, На нiженьки кайдани заробляли, Ой, ходiмо, браття, до церкви Та помолимося богу, А чи не дасть нам, братця, господь Аж за Дунай дорогу. Ой, устали раненько Та важкенько зiтхнули, Та пiдняли паруса вгору, Та за Дунай махнули. Ой, спасибi тобi, Катерино, Та за твою ласку, Що ти спекла на Великдень Нам гречану паску. Ой, спасибi, Катерино, Та за твою волю, Що нам показала За Дунай дорогу... Тяжко довелося запорожцям-чорноморцям у першi роки на своњй новiй Украњнi. Одночасно вони будували оселi й оборонялись од нападiв черкесiв. Прикубанськi степи тодi були такi саме, як степи Запорожжя сто лiт до того. Там, на Чорномор'њ, буяли височеннi й ряснi трави, такi ж водилися у степах птахи i звiрi, навiть дикi конi (тарпани), а по лиманах та озерах ловилася така ж сила риби. В одному тiльки степи Чорномор'я були гiршi за степи Запорожжя: вони лежали низько над морем та над рiчками, мали багато болiт, особливо на Таманi; не було тут чудових, глибоких, скелюватих байракiв Запорожжя, майже зовсiм не росли лiси, а замiсть того шумiли очерети на розлогих, болотяних берегах рiчок; вода там стояла на цiлi верстви, й вiд того козаки хворiли на пропасницю, що зводила зi свiту навiть лiтнiх, кремезних, мов дуби, сiчовикiв. Головний Кiш Вiйська Чорноморського став бiля рiчки Кубанi в Карасунському Кутi; куренi ж осiли окремою слободою або станицею. Мiсця для станиць оглядав та визначав сам Чепiга з представниками куренiв; кому яке мiсце, тягли жеребки. До 38 куренiв, що завжди були у Вiйську Запорозькому, на Кубанi додали ще два: Катерининський та Березанський. Бездомiвнi козаки (бурлаки) могли й не вирушати в станицi, а жити в Катеринодарi, й для них там були побудованi куренi, або, по-новому кажучи, казарми. Найтяжча руњна запорозькiй регулi дiсталась од тих же людей, якi двадцять рокiв клопоталися над поновленням Вiйська Запорозького. У сiчнi 1794 року Чепiга, Головатий та вiйськовий писар Котляревський видали й оголосили уклад Чорноморського вiйська пiд назвою "Порядок общей пользы". Зроблено те було без обмiркування на козацькiй радi й навiть без вiдома й бажання козакiв. Затвердженi на своњх посадах владою "Великого Гетьмана" Потьомкiна, пiдвищенi росiйськими чинами та обдарованi кавалерiями, привiдцi Чорноморських козакiв вже не хотiли радитися з товариством, маючи його за щось нижче вiд себе, i ще бiльше не бажали мати над своЇю дiяльнiстю контроль iз боку вiйськовоњ ради. У виданому зазначеним трiумвiратом "Порядке общей пользы" зовсiм не згадано про вiйськову раду, так наче њњ нiколи й не iснувало на Запорожжi. Така змiна цiлком стосувалася поглядiв росiйського уряду, який, ще з часiв царя Олексiя Михайловича, неприхильне дивився на вiйськову раду в запорожцiв, i тому, можливо, що Головатий своњм "Порядком общей пользы" скасував цю раду через домагання вищого росiйського уряду. Той же "Порядок" забезпечив вiйськовiй старшинi, "яко вождям-наставникам", право на "вечное спокойное владение" землями, себто затвердив приватну власнiсть на землi, яка за царською грамотою була призначена всьому Вiйськовi. Зрозумiло, що з цього почалося розмежування чорноморцiв на панiв та козакiв, як велося iз часiв Мазепи й на Украњнi. Тi пани, або старшина, стали добиватися росiйських армiйських чинiв, а чимало њх уже й мали ще з турецькоњ вiйни - i з того пiшов подiл козацтва, як у регулярному росiйському вiйську, на офiцерiв та нижнiх чинiв. Тож про запорозьке товариство за таких обставин уже годi згадувати. Нарештi порушена була запорозька регула щодо жiноцтва. Сiчi, або Коша, на Кубанi вже не було. Катеринодар, у якому жила козацька сiрома, не був Сiччю, а був мiстом, де мешкало жiноцтво. Та й узагалi сiрома, якоњ прибуло на Кубань бiля 60 000 душ, хутко зменшувалась у своњй кiлькостi, почасти вимираючи, почасти одружуючись. Про це дуже дбав тепер вiйськовий уряд, бо навiть у "Порядке общей пользы" на окружнi правлiння покладався обов'язок: "для распространения семейственного жития холостых к женитьбе побуждать". Сiмейнi основи, зрозумiло, справили великий вплив на уклад козацького життя, хоч далеко менший, нiж першi три причини. Таким чином, завдяки "Порядку общей пользы" на Чорномор'њ через кiлька рокiв од запорозьких звичањв лишились однi згадки. Тiльки один раз запорозька сiрома, ранiше, нiж вимерти або занепасти душею, захвилювалась i зробила спробу пiдняти з домовини стародавнi запорозькi звичањ. Ця хвилина вiдома в iсторiњ пiд назвою "Персидського бунту". В липнi року 1794-го два полки чорноморських вершникiв пiд бунчуком отамана, старого Харка Чепiги, були висланi в Польщу, де, мiж iншим, брали участь у штурмi Праги та Варшави. Не встигли вони в останнi днi року 1795-го повернутися з далекого походу в Катеринодар, як у лютому року 1796-го кошовому знову наказали вирядити два полки вiдбiрних козакiв у Астрахань для вiйни з персами. Полки тi повiв вiйськовий суддя Головатий. Весь перський похiд склався невдало. Вже в Астраханi чорноморцi од незвичного повiтря почали хворiти; коли ж њх перевезли морем до Баку, то хвороби ще збiльшились, i козаки почали мерти. З тоњ недуги вони занепали духом, а тут ще й вiйна тяглася дуже нудно, бо нiяких боњв не було, а замiсть того козакiв змушували тяжко працювати. Незадоволенi - почали тiкати. А куди - з такоњ далекоњ сторони? Почули чорноморцi, що в грузинського царя Ї вiльнi козаки - 800 душ iз кошовим отаманом Розтрьопою - i що цар Грузiњ платить добре жалування; того було досить, щоб козаки з околиць Баку почали тiкати понад рiчкою Курою до Грузiњ. Зникло, мабуть, не бiльше сотнi, та чи знайшли вони в Грузiњ козакiв, чи загинули в чужiй сторонi з голоду, чи дiсталися татарам та персам у неволю - невiдомо. Почав хворiти бiля Каспiйського моря й сам Головатий i 28 сiчня року 1797-го помер. Трохи ранiше, а саме 14 сiчня, помер у Катеринодарi Чепiга, так що старшим у вiйську лишився вiйськовий писар Котляревський, та й той незабаром поњхав на коронацiю царя Павла I. Там Котляревський сподобався царевi й 27 липня 1797 року, без вибору й бажання Вiйська Чорноморського, його призначили "Вiйськовим отаманом". Цим указом царя Павла I зрештою скасовувалися виборчi права козакiв i сама назва "Кошового отамана". ЗАКОЛОТ НА КУБАНI У травнi року 1797-го перська вiйна скiнчилась, i чорноморцi з полковником Чернишовим пiшли на Кубань. Втративши у походi половину товариства i натерпiвшись всякого лиха, чорноморцi повернулись у Катеринодар у кiлькостi всього 504 козакiв, друга ж частина загинула пiд час вiйни. Козаки мали себе покривдженими своЇю старшиною й хотiли поскаржитись Котляревському, але той був на Таманi. Тодi козаки пiсля зустрiчi та молебна, коли њм наказано було розходитися по куренях, заявили старшому пiсля Котляревського полковниковi Кордовському, що не пiдуть у куренi, доки не задовольнять њх за кривди, вчиненi њм пiд час походу. Вони стали кошем на майданi й сказали, що дожидатимуть, доки повернеться отаман. У давнi часи на Запорожжi козаки зараз витягли б довбиша, вдарили б у котли, скликали б раду, поскаржилися б на старшину товариству, погомонiли б - от би й одлягло од серця. Тепер же, хоч цариця Катерина й подарувала Вiйську Чорноморському котли, навiть срiбнi, та старшина далеко заховала њх, щоб козаки вже не почули й дзвону. Та й товариства в Катеринодарi було обмаль - всi сидiли по станицях, або чатували кордони - аж куренi бур'яном поросли. Думали-гадали покривдженi та й подали у вiйськову канцелярiю скаргу на iм'я "Чорноморського вiйськового общества", себто звернулися до всiЇњ козацькоњ громади. Вони скаржились на те, якоњ шкоди завдавала козакам вiйськова старшина, а саме: 1). Як iшли козаки походом в Астрахань, то Головатий наймав чумакiв, щоб везти козацьке збiжжя, та не заплатив за хури з вiйськовоњ казни, а вивернув iз козацького жалування по 50 копiйок з кожного; 2). В Астраханi ганяли козакiв на роботи, а грошi за працю, як чули козаки, старшина забрала собi. 3). У Баку козакiв примушували складати в бунти лантухи з припасом, дозволяючи вiдпочивати тiльки по двi години в день. За ту роботу виплачували по 5 копiйок за чверть, але козаки не дiстали й шага. 4). Пiд час вiйни ще багато довелося працювати козакам, та за те њм нiчого не дiсталося, а чули вони, що старшина приховала 16 000 карбованцiв, виданих за те вiд казни. 5). У Баку козацька старшина продала 64 чвертi вiйськового борошна за 660 карбованцiв, але грошi приховала. 6). На переселення козакiв iз Днiстра казна видала 30 000 карбованцiв, козаки ж нiчого з того не отримали. 7). Горiлку, яку вiдпускали з казни для хворих козакiв, старшина продавала на свою користь. Пiзнiше до тих пунктiв обвинувачення козаки додали ще чимало оповiдань про попереднi неправдивi вчинки старшини, скоЇнi ще пiд час турецькоњ вiйни та пiсля нењ, й кiнчали собi скарги тим, що козацька старшина забрала собi у власнiсть найкращi на Чорномор'њ землi, рибнi лимани та плеса. Нема чого й казати, що таких злочинiв старшини не могло б бути, коли б у Чорноморському Вiйську, як колись на Запорожжi, щороку збиралися ради, на яких кожен старшина мав би звiтуватися перед товариством. Дiставши звiстку про незадоволення козакiв, Котляревський, пригадавши, мабуть, що на Сiчi не насмiлився б i очей показати, легкодухо втiк у Усть-Лабу просити росiйського вiйська, щоб вгамувати, як вiн казав, бунт. Тим часом чутка про те, що чорноморцi почали шукати правди, розiйшлася й по станицях, i незадоволенi козаки почали i звiдтiля сходитися до Катеринодара. Найбiльший вплив мав на присутнiх ще не старий козак завзятоњ вдачi Дикун. З наказу Котляревського його було заарештовано, але товаришi одбили й визволили Дикуна, й, зiбравшись на раду, вирiшили скинути всю старшину, яка од них ховаЇться, та обрати нову. Прибулий випадково на Кубань генерал Пузиревський, на прохання Котляревського, вислухав козакiв i, довiдавшись, що вони хочуть обрати старшину, сказав, що цього не можна робити, бо Котляревський призначений вiйськовим отаманом од царя. Тодi козаки: Дикун, Шмалько, Собакар, Половий та iншi вiдповiли, що згоджуються коритися Котляревському, але всю останню старшину зараз же поскидають. I так й учинили - обрали, а мiж усiма Дикуна - вiйськовим осавулом, Шмалька - пушкарем, а Собакаря - полковником на соляний двiр. Тодi Пузиревський вдався до хитрощiв: порадив козакам написати скаргу царевi й послати њњ з депутацiЇю у столицю, а доки депутацiя повернеться з Петербурга, лишити на урядi стару старшину. Щирi серцем козаки пристали й на це i, не сподiваючись провокацiњ, обрали депутатами всiх тих, хто найбiльше обстоював њхнi права: Дикуна, Шмалька, Собакаря, Полового та ще до десяти душ. Усiх њх, як тiльки вони прибули до Петербурга, було заарештовано; в Катеринодарi ж тим часом почали саджати iнших непокiрливих. Позаяк острогiв у той час не було, то арештованих пускали в глибокi ями, з яких неможливо було вилiзти. З одноњ ями, що була близько од берега Кубанi, козаки пiдкопались до рiчки, i 30 чоловiк втекло на Дунай, передати товаришам звiстку, що загинула вже на Кубанi запорозька воля. З iнших заарештованих, яких налiчувалось бiля двох сотень, 50 душ померло до закiнчення суду через неможливi умови життя в неволi. Багатьох же, кого хотiли посадити, не вдалося розшукати; - треба гадати, що, хоч i далеко був Дунай, а чорноморцi знаходили туди стежку: просто брали човники, й, покладаючись на козацького заступника святого Миколу, перепливали Чорним морем. Довго мучились у тюрмах Дикун, Шмалько, Собакар та Половий, доки нарештi привезли њх назад, у Катеринодар, де мало вiдбутись катування. Тiльки Дикун та Шмалько не дожили до тортур - Дикун помер по дорозi до Катеринодара, а Шмалько - у в'язницi, як уже його привезли до Катеринодара; Собакаря ж та Полового було покарано батогами перед вiйськом, а далi њх затаврували, обiрвали њм нiздрi й заслали на каторжнi роботи до Сибiру. Так було поховано на Кубанi запорозьку волю, виборче право й вiйськову раду. ЗАДУНАЙСЬКА СIЧ Значно упертiше змагалося запорозьке козацтво за свою волю на Дунањ. Року 1785-го бiльша частина задунайських запорожцiв перейшла в Цiсарщину на рiчку Тису. Там козаки перебули всю вiйну Туреччини з РосiЇю рокiв 1787 - 1791-х i, запевне, повиннi були брати в нiй участь проти туркiв, бо в першi часи тiЇњ вiйни австрiйський цiсар був у спiлцi з царицею Катериною. На жаль, про життя запорожцiв у Цiсарщинi iсторики досi не знайшли майже жодних вiдомостей. Нема сумнiву тiльки в тому, що прожили козаки на Тисi бiля 20 рокiв i покинули австрiйськi землi бiля 1804 - 1805 року. З яких причин залишили запорожцi Австрiю, теж невiдомо, хоч можна думати, що сталось те через земельну тiсноту. Долина рiчки Тиси в тi часи була вже густо залюднена й запорожцi мали неодмiнно щодня, щогодини змагатись за одмежованi њм грунти, а тому можливi були й кривавi сутички з угорцями, за що австрiйський уряд, мабуть, i утискував запорожцiв. До того ж, не було тут i того, що так любили запорожцi: розлогих степiв, рясних дiбров та рибних лиманiв. Згадки про минуле знову манили козакiв на Дунай - ближче до рiдноњ Украњни, адже стало всiм ясно, що, вiдiрване од рiдного краю, запорозьке товариство за кiлька десяткiв рокiв зрештою вимре. Щоб не допустити того, запорожцi, за згодою турецького султана, перейшли на нижнiй Дунай у Сеймени, де стояли Кошем њхнi задунайськi брати. Пiд час того переходу якась купка запорожцiв, що мали за грiх служити бусурманському царевi проти християн, одкололася й подалася через Венецiю на острiв Мальту, де в тi часи ще животiли Мальтiйськi лицарi, схожi за своњм життям iз запорожцями. Хоч iсторичних джерел про цей подiл запорожцiв ще нiде не одшукано, проте про нього цiлком ясно згадуЇ запорозька пiсня, записана в пiзнiшi роки на Дунайських гирлах. Ой, повiйте, вiтри, та все низовiњ, Та на нашi лодки - та все дубовiњ, А на нашi рењ - та все кедровiњ. На нашi паруси - та все шовковiњ!.. Ой, зажурився сивий соколочок: Ой, бiдна наша, наша головонько, A, щo не вкупi нашi брати сiли. Нашi брати сiли та й пiснi задiли - Один у москаля, другий у турчина, Третiй у малтиза служить за одежу. I той гiрко плаче за польськую межу: Ой, ти москаль, ой, Їретичний сину, Запропастив Польшу - ще й нашу Вкрањну! Од завершення вiйни Росiњ з Туреччиною, себто з року 1791-го, й до початку новоњ мiж цими державами, року 1806-го, iсторiя не маЇ майже нiяких звiсток про задунайських запорожцiв, а проте подальшi подiњ доказують, що вони жили на Дунањ, добре зберiгаючи свою волю та своњ запорозькi звичањ. Сiчi Запорозькоњ, коли розумiти њњ обов'язково з окопами та куренями, може, в Сейменах i не було; запорожцi жили там, як засвiдчують народнi перекази, у землянках та в бурдюгах, а проте неодмiнно iснувала сiчова вiйськова рада, яка й не допустила до розпаду запорозькоњ громади й до забуття козацьких звичањв. Була, напевне, там i своя церква, яка вберегла запорожцiв од потурчення. Хоч за 30 рокiв, що минули пiсля зруйнування Запорозькоњ Сiчi на Днiпрi, чимало сiчовикiв склали своњ кiстки в чужих землях, турецьких та нiмецьких, а проте Вiйсько Запорозьке на Дунањ не зменшувалось. Тому сприяли, як одiбрання од Чорноморського вiйська земель мiж Бугом та Днiстром, так i пригнiчення на Украњнi селянства крiпацтвом, од чого люди завзятоњ вдачi тiкали свiт за очi, а найбiльше - на Дунай, до запорожцiв. Чимало втiкачiв давала Правобережна Украњна, де, пiсля подiлу Польшi, переходу Кињвщини, Волинi й Подiлля пiд Росiйську державу, було заведено тяжке крiпацьке ярмо, як i на Лiвобережжi. Тi сумнi часи народ украњнський згадуЇ, мiж iншим, у такiй пiснi: Наступала чорна хмара, настала ще й сива. Була Польща, була Польща, та й стала Росiя: Женуть батька в степ косити, сина - молотити, Третю дочку, паняночку, - тютюну садити, А невiстку з свекрухою на лан жито жати. Сiли вони обiдати, гiркий њх обiде, Озирнуться позад себе - аж економ њде. Пiд'њжджаЇ пан економ, канчук розпускаЇ: "Чому, чому, вражi люде, усiх вас немаЇ!" "Економе, добродiю, що маЇм робити? Покидали малi дiти, нiкому глядiти". "А я звелю ваших дiток в ставках потопити, Да всiм же вам, вражим людям, в роботу ходити!" Ходить попок по церковцi - i книжку читаЇ: "Ой, чом же вас, добрих людей, у церквi немаЇ?" "Ой як же нам, добродiю, у церкву ходити. Од недiлi до недiлi кажуть молотити!" Чимало доброго й загартованого боротьбою товариства давало задунайським запорожцям Чорноморське вiйсько навiть i пiсля переходу на Кубань. Про це свiдчать, як народнi перекази, зiбранi добродiЇм Кондратовичем у Добруджi, так i деякi варiанти козацьких пiсень про одбирання земель по Днiстру. Дарували ж нам землю од Днiстра до Бугу, А гряницею по Бендерську дорогу. Дарували, дарували та й назад одiбрали, А нашу землю на вражих панiв роздали. Дарували, дарували та й назад одiбрали, А нас, козаченькiв, на Кубань-рiчку заслали. А ми ж, козаченьки, гам не схотiли жити, Посiдали на лодочки та й за Дунай махнули. УЧАСТЬ ЗАПОРОЖЦIВ У ВIЙНI 1806-1811 РОКIВ Року 1806-го починалася нова вiйна Росiњ з Туреччиною, й задунайським запорожцям знову доводилося "брат на брата бити". З наказу Силiстрiйського пашi Вiйсько Запорозьке було подiлене на два вiддiли: перший iз кошовим отаманом Самiйлом Калниболоцьким був викликаний у Рущук пiд бунчук його доброго приятеля Омера-пашi; другий же, не вiдомо пiд чињм керуванням, плавав ДунаЇм, оберiгаючи його вiд росiйського вiйська, починаючи вiд Рущука аж до Чорного моря. Щоб дiстати запорожцям якнайбiльше жалування й харчiв, Калниболоцький, за умовою з Омером-пашою, написав вiзирю, наче њх удвiчi бiльше, нiж було насправдi. Та той прислав когось перевiрити, i Калниболоцький водив запорожцiв перед очима того посланця подвiчi й потричi, користуючись вузькими вулицями Рущука. Коли почалися бiля Рущука боњ, окремi ватаги запорожцiв мали таЇмнi зносини з росiйським вiйськом i, де було можливо, уникали проливати "християнську кров", а двi-три сотнi козакiв навiть здалися в полон. Тих бранцiв росiйський уряд вирядив, було, у Сибiр, але доки вони дiйшли до Курськоњ губернiњ, вiйна скiнчилася, i њх, як турецьких пiдданцiв, погнали назад у Туреччину. Переходячи через Кињв, запорожцi зупинилися там на два тижнi i здибалися випадково з двома своњми давнiми сiчовими товаришами, що опинилися тут одразу пiсля зруйнування Сiчi на Днiпрi, - Романом Вiвсяником та Данилом Хуторним. Розпитавшись про життя на Дунањ, кињвськi товаришi передали з ними "гостинця" для сiчовоњ церкви - ризу, хрест та ™вангелiЇ. Чорноморцi теж брали участь у турецькiй вiйнi, тiльки на цей раз дуже нещасливо. Тодi вони були дуже вже знесиленi боротьбою з черкесами, яка була набагато важча, нiж колишня сутичка з татарами. Старi сiчовики майже всi вже загинули у тiй боротьбi або вимерли. Флотилiя Чорноморського вiйська занепала настiльки, що, виряджаючи полк козакiв на Дунай, вiйськовий отаман не змiг послати њх на байдаках, а вирядив пiшки через Керч до Херсона, а вже там козакiв посадили на незграбнi судна, що звалися "канонерськими лодками", i послали на Дунай. 12 травня року 1807-го полковнику Чорноморського вiйська Паливодi було наказано розгромити своњми канонерськими човнами турецькi батарењ на пiвденному березi Дунаю неподалiк Верхнiх Чатал. У бурхливу темну нiч Паливода й поплив до призначеного мiсця, та тiльки тут одразу виявилося, що поскiльки запорожцi й чорноморцi добре i зi славою вмiли битися на своњх чайках-байдаках, настiльки ж не керували канонерками. Хуртовиною порозкидало њх у всi боки, а самого Паливоду поставило на мiлину пiд ворожими батареями. Ранком турки розбили його судно з гармат, сам же Паливода й чимало козакiв зустрiли свою смерть, а решта потрапила в бранцi. Пiсля того чорноморцi ще два роки плавали по Дунаю, доки вiд них майже нiкого не лишилося живого, i тiльки кiлька десяткiв iз них повернулося на Кубань ранiше, нiж скiнчилася вiйна. Хоч усi народнi перекази й пiснi сходяться на тому, що запорожцям добре було "пiд турком жити", а проте кожен козак виховував у серцi надiю повернутися на "тихi води, на яснi зорi", як зазначав народ у пiснi: Летiв орел понад морем та й став голосити: "Ой, як тяжко козаковi на чужинi жити!" Летiв орел понад морем та, летiвши, крикнув: "Ой, як тяжко нещасному жить, де не привикнув". I от ще перед початком вiйни декотрi запорожцi почали переходити на росiйську сторону, а коли генерал Мiхельсон наблизився до Iзмањла, то двоЇ старшин Задунайського Запорозького Вiйська - Iван Губа та Хома Бучинський, прибули туди з товаришами на кiлькох байдаках i просили ласки росiйського генерала. Губа й Бучинський були з тих запорозьких дiдiв, що ще тридцять рокiв тому не стерпiли неправди, не захотiли втратити козацькоњ волi й пересилилися разом iз найзавзятiшим товариством на Дунай. Тепер старi њхнi кiстки просилися в рiдну землю, воля ж через старiсть була вже њм не потрiбна, i вони вирiшили клопотатися перед росiйським урядом, щоб њх узяв пiд свою ласку й пустив на Украњну доживати свого вiку. На перший час iз тих запорожцiв, що перейшли з Губою, i з тих, що перекинулися на руську сторону окремо вiд них, уряд склав окреме вiйсько. Всiх њх набралося на Буджаку бiля п'яти сот, i на радi вони обрали Iвана Губу своњм отаманом, Бучинського - суддею, Романа Циганка, Печеного та Ломаку - осавулами, а Олексу Сокола - вiйськовим писарем. Запорозькi втiкачi, незважаючи на свою незначну кiлькiсть, хотiли зберегти всю запорозьку органiзацiю. Здавалося, що й росiйський уряд сприяв тому, бо указом царя Олександра I з 20 лютого року 1807-го запорожцям звелено було зватись "Усть-Дунайським Вiйськом", проте невiдомо, з яких причин те вiйсько проiснувало недовго; iще навiть не скiнчилася турецька вiйна, як воно було скасоване, њхнi клейноди вiдвезли в Катеринодар. Частина старшини й козакiв Усть-Дунайського або Буджацького вiйська перейшла теж на Чорномор'я; друга ж частина осiла на Буджаку, на рiчцi Саратi, що впадала в озеро Сосик в урочищi Ак-Мангiт, i склала село казенних поселян тiЇњ ж назви. Чим пояснити те з'явище, що в той час, як чорноморцi тiкали на Дунай, задунайськi запорожцi переходили на росiйську сторону? Ми гадаЇмо, що не знаходячи волi в одному мiсцi, розiгнана з Днiпра запорозька сiрома переходила на друге, доки один за одним не поскладала своњх кiсток, де кому бог дав. Пiсля закiнчення вiйни, року 1811-го, в Румунiњ робили перепис народу, бо там набралося дуже багато всiляких забiглих душ, i найбiльше - з Украњни, що не мали змоги потрапити за Дунай до запорожцiв. Перевiрку чинили комiсари росiйськi, турецькi й молдавськi, i тодi росiйськi пiдданцi, щоб не дiстатися знову своњм панам на катування, здебiльшого називали себе запорожцями, турецькими пiдданцями. Всiх таких втiкачiв турецькi комiсари брали пiд свою оборону й висилали за Дунай, через що кiлькiсть задунайських запорожцiв одразу збiльшилась. ВIЙНА ЗАПОРОЖЦIВ IЗ НЕКРАСIВЦЯМИ Вiдчувши в собi силу завдяки ще переходу старих сiчовикiв iз Цiсарщини, запорожцi вирiшили вибити з дунайських гирл некрасiвських козакiв i осiсти на њхньому мiсцi. Вимога запорожцiв щодо дунайських гирл i Дунавця зi степовими околицями цiлком зрозумiла. Перш за все там були найкращi води для рибальства, i за них запорожцi завжди ворогували з некрасiвцями; по-друге, туди легше було потрапляти втiкачам з Украњни й Чорномор'я, по-третЇ, на пiвдень од дунайських гирл лежав добрий степ, де могли б випасатися конi й худоба; й, нарештi, козаки не забували свого права на дунайськi гирла, бо султан ще року 1776-го подарував њх запорожцям, i тiльки через некрасiвцiв вони не змогли ними скористатися. Зважившись на те рiшуче дiло, енергiйний запорозький кошовий Самiйло Калниболоцький поњхав до турецьких пашiв у Тульчу, Сулин та Бабадаг i почав њм доводити права запорожцiв на дунайськi гирла, а коли тi з ним не сперечались та обiцяли не втручатись у сварку запорожцiв з некрасiвцями, то отаман року 1811-го рушив iз частиною вiйська iз Сеймен у Кiлiйське гирло Дунаю, виганяючи берегами всiх липован з њхнiх осель. У Вилковi вiн прилучив до себе запорожцiв, якi перебували там на рибальствi, й разом iз ними поплив Чорним морем до Портицi - протоки, що сполучаЇ з морем лиман Разiн. Тут переднiй вiддiл Запорозького Вiйська зустрiв озброЇний опiр iз боку некрасiвцiв i був змушений навiть одбиватись од них у засiках, але коли на помiч прибуло головне Запорозьке Вiйсько, то некрасiвцi були вiдбитi; запорожцi ж попливли лиманом до липованського села Сарикiой. Тут уже не змагались, а вiдступили до головного свого мiсла Дунавця. Лишивши частину козакiв у Сарикiоњ, Калниболоцький перейшов iз рештою (певно, знову-таки, морем та ДунаЇм) у Тульчу i вчинив там таку рiзанину всiм липованам, що згадки про нењ живi на Дунањ й досi. Але головнi сили некрасiвцiв ще не були розбитi й завзято змагались. Весь 1812 рiк мiж ними та запорожцями точилася дрiбна вiйна по всiх дунайських гирлах, i, нарештi, наприкiнцi того ж року козаки, покинувши Сей-мени, рушили всiм кошем униз до моря, але недоњхавши, мусили зазимувати в Iсакчi на Дунањ, бо несподiванi раннi морози скували Дунай кригою. Весною 1813 року запорожцi попливли далi в Георгiњвське гирло й стали кошем на його устi в Катирлезi. Надзвичайно впертий опiр некрасiвцiв у попереднi роки пiд час оборони свого обгородженого окопами й засiками Дунавця i всього високого степового кряжу, обмеженого з пiвночi Георгiњвським гирлом Дунаю, зi сходу рiчкою Дунайцем i з пiвдня - лиманом Разiним, неначе змусили запорожцiв зректися думки про захоплення Дунавця, бо вони побудували у Катирлезi куренi й навiть вивели по вiкна рублену з квадрового дерева церкву, як i на Пiдпiльнiй, але високi води в Дунањ, що мало не заливали коша, i, головним чином, брак побiля Катирлезу степу, змусили запорожцiв знову добиватися свого. Того ж лiта вони пiшли вiйною на некрасiвцiв, розкиданих од Тульчi до Дунавця. Змагання колишнiх спiльникiв - козакiв запорозьких та донських було надзвичайно вперте й криваве. Iнодi донцi вистежували валку запорожцiв i, напавши на нењ ненароком, вирiзували всiх до ноги; зате, коли й запорожцi вдиралися в якусь липованську слободу, то не лишали живими не то що козакiв, а навiть нi жiнок, нi дiтей. Запорожцям була потрiбна земля, де жили донцi-некрасiвцi; тi ж не хотiли залишати свого давнього гнiзда, й через те змагання мало скiнчитись лише смертю слабшого. Турецький уряд зовсiм спокiйно дивився на боротьбу помiж себе руських людей i запорожцям казав: "МаЇте силу, то бийте й вигоньте липованiв"; некрасiвцям же на њхнi скарги вiдповiдав: "МаЇте силу, то не пускайте запорожцiв, а не маЇте, то просiть собi в султана iншоњ землi". Лютiсть запорожцiв пiд час вiйни ще збiльшилась пiсля того, коли донцi, пiймавши одного iз найзавзятiших запорозьких розбишак, козака Притику, розiп'яли його на кiлькох дошках i пустили так пливти по Дунаю. Запорожцi знайшли Притику бiля моря вже мертвого й дали клятву не милувати жодного липована. Два роки тривала вiйна запорожцiв iз некрасiвцями, i врештi 1814 року козаки взяли штурмом Дунавець; липовани втекли в Бабадаг, а звiдтiля турецький уряд через якийсь час переселив њх у Малу Азiю, в мiсто Майнос. ЗАДУНАЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКА СIЧ В яких саме межах визнав турецький уряд за козаками завойованi ними землi, певних вiдомостей нема; старi ж запорозькi дiди, що доживали свiй вiк на дунайських гирлах, на пiдставi своЇњ пам'ятi, розказували не однаково: дехто з них показував межу Запорожжя од лиману Разiна, через Бабадаський лиман, рiчкою Тойия, до якогось стовпа, що був укопаний на березi Дунаю мiж Тульчою й Iсакчою; другi проводили њњ од мiста Преславу на Георгiњвському гирлi Дунаю до Разiна, i третi - вiд Кам'яного лимана, бiля того ж гирла Дунаю, i теж - до Разiна. На схiд же земля запорожцiв тяглася через острiв Драний та острiв святого Георгiя до Чорного моря. Опрiч того козаки хоч i перейшли всiм кошем у Верхнiй Дунавець, а нiколи не кидали рибальських заводiв у Вилковi та Катирлезi, маючи там своњ вiйськовi паланки. У Верхньому Дунавцi запорожцi впорядкували Сiч, цiлком подiбну до останньоњ, на. Пiдпiльнiй. Було там збудовано 38 куренiв для життя козакiв, паланка, титарня й церква. Навкруг Сiчi вiд поля лежали окопи завдовжки в двi верстви, њх копали ще в давнi часи iталiйцi, потiм поновлювали некрасiвцi й, нарештi, пiдправляли запорожцi. З пiвдня й зi сходу Сiч захищалась рiчкою Дунавцем, iз сторчовим, у 10 сажнiв заввишки, берегом, та плавнями й болотами. Для причалу морських суден та вiйськових байдакiв, на Дунавцi, знову-таки, так само, як на Пiдпiльнiй, було зроблено Кiш. Треба гадати, що отаман Самiйло Калниболоцький був не з молодих запорожцiв-приблуд, а зi старих днiпровських сiчовикiв, та, певно, що, незважаючи на чималу добу в 40 рокiв, яка вiдмежувала Покровську Сiч од Задунайськоњ, вся старшина тут була iз старих запорожцiв, бо iнакше навряд чи зберiгся б так добре за ДунаЇм давнiй сiчовий лад. Тiльки й одмiни було в Дунавцi проти Сiчi на Пiдпiльнiй, що шинок стояв не за окопами на Шамбашi, а бiля берега у самiй Сiчi. Сiчове життя за ДунаЇм мало в чому вiдрiзнялося од життя на Днiпрi. Так само не допускалося жiноцтво; всi сiмейнi запорожцi, як i на днiпровському Запорожжi, виходили на хутори та слободи. Неподалiк Сiчi, на пiвнiч, було велике запорозьке село, що по-турецькому звалося РайЇю; понад Георгiњвським гирлом запорожцi жили в Муругилi, МахмудiЇ, Беш-Тепе, Пирлицi, Преславi, Тульчi й подекуди окремими хуторами; на островi ж святого Георгiя лежало велике село Кара-Гарман та запорозькi присiлки в Iвончi, Горговi та Катирлезi. Вiйськова рада та вибори вiйськовоњ старшини вiдбувалися щороку, а коли саме - кажуть не однаково: добродiй Скальковський в iсторiњ Новоњ Сiчi твердив, що, як i на Днiпрi, старшину за ДунаЇм обирали на Новий рiк, а добродiй Кондратович iз народних переказiв передаЇ, що те проводили на Покрову, в день престольного свята в Сiчовiй церквi. Так само, як i два столiття тому, за часiв гетьманiв Самiйла Кiшки й Сагайдачного, пiсля служби в церквi, на Сiчовий майдан виносили стiл i накривали його килимом. Там вiйськова старшина складала своњ клейноди й по тому козаки, як i споконвiку водилося, обирали нову старшину вiльними голосами, причому здебiльшого декiлька партiй змагалося за свого кандидата. Коли старий кошовий був розумний, правдивий та дбалий, то козацтво обирало його кiлька рокiв пiдряд; наприклад, вiдомо, що Самiйло Калниболоцький пробув кошовим з року 1807 до 1814-го; недбалих же скидали з кошевства навiть серез строку, як, скажiмо, року 1816-го змiнили чотирьох кошових. В останнi роки iснування Сiчi права брати участь в обраннi старшини почали домагатися одруженi козаки, але перша ж рада була для них дуже невдалою, бо дала такого кошового (Гладкого), який сам, своЇю волею, скасував Запорозьке Задунайське Вiйсько. Зберiгся за ДунаЇм i звичай, що старi, поважнi козаки кiнчали своЇ життя в монастирях. Тiльки на Дунањ у запорожцiв не було такого монастиря, як Самарський; iз Задунайськоњ Сiчi запорожцям доводилось iти "спасатись" або на "Святу Гору" (Афон), або у Молдову, в монастир, який козаки називали по-своЇму Мирнопояном. Гармат у Задунайськiй Сiчi не було, мабуть, за умовою з султаном, хоч пiд час вiйни турки давали запорожцям гармати та байдаки. Кiнноти за ДунаЇм козаки мали небагато, певне, через те, що пiсля згону з Буджака, пiд час росiйсько-турецькоњ вiйни 1787 - 1801 рокiв, вони бiльше, як 15 рокiв, не володiли степом. Тiльки на Дунавцi вони знову почали заводити коней, та вже не встигли придбати великих табунiв. Пiд час вiйни вiйськом керували наказнi отамани, обранi тими ж козаками, що вирушали в похiд. Як i за часiв Новоњ Сiчi iз запорожцями була своя церква й священик. Войовничий хист козакiв за ДунаЇм занепав. Це так i мало бути, бо зникла та провiдна мета, яка породила на свiт Вiйсько Запорозьке - боротьба з бусурманами та оборона украњнського люду. Тепер козакам доводилося боротись не з бусурманами, якi вже нiчим не зачiпали Украњну, а за бусурманiв проти християн, i така суперечнiсть не могла не розхолоджувати њхньоњ войовничоњ вдачi. Занепад бойового хисту в задунайських запорожцiв вiдбився, мiж iншим, у дозволi коша козакам наймати за себе пiд час походiв iнших охочих людей; хоч, правда, таку полегкiсть мали тiльки тi запорожцi, якi вже побували на вiйнi. Старi днiпровськi козаки пiсля переходу Сiчi на Дунавець хутко почали вимирати, бо наближалося вже пiввiку з того часу, як вони покинули Пiдпiльню, а разом iз старими сiчовиками гинули й лицарськi запорозькi звичањ; новi ж козаки, втiкачi з Украњни, дивились на Сiч Задунайську тiльки, як на захисний куток, куди не досягали довгi руки росiйського панства. З часом, коли поневолення на Украњнi людей крiпацтвом дедалi мiцнiшало, а земля мiж Днiпром та Днiстром залюднювалася, втеча за Дунай ставала набагато труднiшою. По дорозi украњнцiв ловили пани й забирали в неволю до себе. Мiж Бугом та Днiстром точилося пряме полювання на таких людей, та й у Молдовi втiкачi ще не були в безпецi, бо молдавани й турки, що жили у Молдовi, користуючись з њхнього беззахисного й нелегального становища, так само брали њх своњми невольниками. Траплялося, що втiкачам щастило попасти за Дунай лише через 6 - 7 рокiв блукання вiд одноњ неволi до другоњ. Щоб полегшити втiкачам подорож за Дунай, запорозький Кiш час вiд часу висилав на Украњну окремих "вожањв". Вони звичайно вирушали до КиЇва, або в Почањв на прощу, а повертаючись назад, пiдмовляли людей тiкати од панiв i йти разом iз ними за Дунай на Сiч. Такi "вожањ" приводили на Сiч по десять, а iнодi й бiльше молодих козакiв. Росiйськi урядовцi на Украњнi не зачiпали запорозьких "вожањв", бо њм на Сiчi видавали пашпорти, як турецьким пiдданцям. Про труднощi переходу за Дунай збереглися навiть пiснi: Ой, да Дунай-рiчка та широка, Та на перевозi все глибока, Да луги iз лугами, А береги з берегами... Ой, там запорожцi прињжджали I молодих бурлак проводжали... А тепер не проходять I бурлак не проводять - За превражими панами! Ой, да нашi пани все поляки, А пишуть письма про бурлаки: "Да коли б нам њх пiймати, Да кого б нам оддати Да у тi нещаснi солдати". Там стояли все могили, Де бурлаки проходили. Та степи за степами I луги з берегами... Там чумаченьки проходили I бурлаченькiв провозили. А тепер не проходять I бурлак не провозять - Все за вражими панами. Нашi бурлаченьки догадались - Через Дунай-рiчку перебрались. Та Дунай рiчка-мати, Та не дай погибати Нам, безщасним сiромахам. Суд у Задунайськiй Сiчi був такий же, як i на Запорожжi. Судили козакiв курiннi отамани та вiйськовий суддя. Карою злочинцям були здебiльшого тi ж самi кињ, що й на Днiпрi. За бiльш тяжкi вчинки засуджували, як i на Запорiжжi, до шибеницi. Священики призначались на Сiч молдавським Їпископом, але виключно тi, на кого вказував Запорозький Кiш. Траплялося й так, що запорожцi обирали священика з-помiж себе, аби був письменний та богобоязкий. Таких козакiв Їпископ брав до себе, навчав, як служити, й пiсля того висвячував i постригав. Землю в Задунайському Запорожжi так само дiлили, як i на Днiпрi. Всяк, хто будував собi оселю, мав право орати землю й засiвати стiльки поля, скiльки мав сили доглядати. Дозволялося використовувати й робiтникiв, так що й за ДунаЇм незабаром почався подiл товариства на дукiв та голоту. Жило за ДунаЇм Вiйсько Запорозьке з рибальства та полювання. Риби в дунайських гирлах була сила-силенна i кожен курiнь мав свого окремого гармашного завода, а то й декiлька. Збували рибу запорожцi у великi мiста по Дунањ: Галац, Брањлiв та iншi. Надзвичайно багато водилося на дунайських гирлах та островах дичини. Тут ще в тi часи ходили табуни оленiв, вепрiв, кiз, а озера й протоки вкривали дикi гуси, качки, лебедi й баби. Полювання на дичину велося не тiльки з рушницями, а й iз капканами та iншим приладдям. Окрiм рибальства та полювання, запорожцi добували ще грошi заробiтками. Вони вiльно ходили працювати по всiй Туреччинi i заробляли там досить добре. Горiлку на Сiч приставляв звичайно якийсь жид, але сам не торгував нею, а здавав вiдрами на- кiш; торгували ж у шинку самi запорожцi, кожен курiнь по черзi, i вся користь од продажу горiлки йшла у вiйськову скарбницю. Вiд турецького султана запорожцi мали жалування й "тањну", себто припас. З нього њм видавали: борошно, чечевицю, оцет, олiю, порох та олово (свинець). Скiльки од султана мав кожен козак тањни невiдомо; жалування ж - десь 12 карбованцiв на рiк. Незабаром пiсля впорядкування Сiчi на Дунавцi Калниболоцький передав булаву кошового дiду Рогозяному. З яких причин те сталося, немаЇ вiдомостей; треба думати, що через недугу, або й смерть, бо пiсля року 1814-го про нього вже нiхто не згадуЇ. Дiд Рогозяний був такий саме старий сiчовик, як i Самiйло Калниболоцький, але ще кремезний, дожив до останнього дня Задунайськоњ Сiчi. Пробув кошовим вiн недовго, певно, через свою надзвичайно сувору вдачу, а пiсля нього отаманом обрали Ляха. Мабуть, то був не той Лях, який виводив запорожцiв з Днiпра, бо той коли б i жив у 1815 роцi, то мав би дуже похилий вiк. Певно, що Лях був добрим кошовим, бо його обирали на уряд два чи три роки пiдряд. Слiдом за Ляхом, року 1816-го, козаки настановили кошовим Михайла Литвина, козака тихоњ та богобоязливоњ вдачi. Про нього збереглося таке оповiдання: Сiчовий пан-отець Лук'ян Кулiш сказав раз у його присутностi в церквi промову, в якiй дорiкав запорожц