---------------------------------------------------------------
OCR: Олег Волков
Source: Повно СобранiЇ Творiв, Наукова Думка, 1974
---------------------------------------------------------------
Присвята
братов≥ В. Боровиков≥
Л≥с ще др≥мав в передран≥шн≥й тиш≥... Непорушно стоять дерева,
загорнен≥ в сут≥нь, рясно вкрит≥ краплистою росою. Тихо навкруги, мертво...
Лиш де-не-де прокинеться пташка, непевним голосом об≥зветься з≥ свого
затишку. Л≥с ще др≥маЇ... а з син≥м небом вже щось д≥Їться: воно то збл≥дне,
наче в≥д жаху, то спахне сяйвом, немов од радощ≥в. Небо м≥ниться, небо грав
усякими барвами, бл≥дим сяйвом торкаЇ вершечки чорного л≥су... Стрепенувся
врешт≥ л≥с ≥ соб≥ заграв... Зашепот≥ли збуджен≥ листочки, опов≥даючи сни
своњ, заметушилась у травиц≥ комашня, роз≥тнулося в гущин≥ голосне щебетання
й полинуло високо - туди, де небо м≥ниться, де небо граЇ всякими барвами...
На галяву вискакуЇ з гущини сарна ≥, зачарована чудовим концертом,
зупиняЇться, витяга ц≥каву мордочку до кривавоњ смуги обр≥ю., що червон≥Ї на
узл≥сс≥ пом≥ж деревами, ≥ слуха.
Полохливий заЇць, причањвшись п≥д кущем, пригина вуха, витр≥ща оч≥ й
немов порина ввесь у море л≥сових згук≥в...
Аж ось ринуло в≥д сходу ясне пром≥ння, моя руки, простяглось до л≥су,
обняло його, засипало самоцв≥тами, золотими смугами впало на синю в≥д роси
траву на галяв≥, де гостро на тл≥ золотого св≥тла випинаЇться струнка
постать сарни.
У сю величну хвилину тихо розгортаються кущ≥ - ≥ на галяву виходить Хо.
Мов туман той, сива борода його м'якими хвилями спада аж до н≥г, черкаЇться
росяноњ трави. 3-п≥д б≥лих кострубатих бр≥в, з глибоких западин визирають
добр≥ а лукав≥ оч≥.
Вийшов Хо на галяву, сперся на сукуватий костур, майнув довгою бородою,
≥ пов≥яв в≥д нењ тихий в≥трець, холодною ц≥линою вдарив у дерева. I враз
затремт≥ло молоде листя, зашамот≥ло, струсило з себе дощ самоцв≥т≥в.
Жахнулася сарна й щезла в гушин≥, лишивши зелен≥ сл≥ди на син≥й в≥д роси
трав≥ Страх обгорнув зайця, додав ще б≥льшоњ прудкост≥ його ногам...
Сполохались пташки й в одну мить ущухли. Тиха стало в л≥с≥, страх як тихо.
Т≥льки бородатий д≥дуган Хо, старечо хихикаючи в бороду, стоњть на галяв≥...
- Хе-хе-хе! I чого жахаються, дурн≥? - шамкаЇ в≥н беззубим ротом. -
Д≥да Хо, що св≥т прозвав страхом? А д≥д ц≥лком ≥ не страшний... Ось
погляньте!.. Та ба, тим-то й лихо, що ви не зважитесь звести оч≥ на д≥да,
тим-то в≥н ≥ в'являЇться вам страхом... Хе-хе!.. I завжди так... ≥ вс≥
так... Н≥, не бреши, старий, не вс≥... На твоњй довг≥й тисячол≥тн≥й нив≥
життЇв≥й не одна стр≥валась ≥стота, що см≥ливо зводила оч≥ догори, в≥дважно
зазирала тоб≥ в в≥ч≥ й тод≥... о, тод≥ гарно було обом нам... Бо см≥льчак,
перев≥рившись, що жахався по-дурному, набиравсь новоњ, ще б≥льшоњ в≥дваги, а
ти, старий, чув, що, може, незабаром даси спок≥й натрудженим к≥сткам...
Жахаються, а не знають, що страх т≥льки й ≥стн≥Ї на св≥т≥ полохлив≥стю
других, що старий Хо порохом розсипав би ся, коли б усе живуще хоч раз
зважилося глянути йому в в≥ч≥... Хе-хе! Дурн≥, дурн≥... Т≥льки стар≥ ноги
труджу через дурн≥в... От, як втоминся!.. е-е!..
I Хо справд≥ з великою напругою ворушить ногами, крекче та, опираючись
одною рукою на костур, а другою розгортаючи довгу сиву бороду, с≥даЇ на
трав≥ спочити.
Хо сидить посеред галяви, а навкруги його пануЇ мертва, прикра тиша.
Все живе, затањвши духа, не сп≥ваЇ, не кричить, не ворушиться, не жиЇ. Ц≥д
ведмедя до мурашки все спарал≥зовано страхом. Рослини бояться нав≥ть тягти
с≥к ≥з земл≥, пити холодну росу, виправити з≥бган≥ листочки, розгорнути
звинен≥ на н≥ч кв≥тки. Пустотливий парус сония зупиняЇться в зелен≥й гушин≥
≥ лиш здалеку придивляЇться до сивоњ, мов туман той, бороди д≥да Хо ≥ не
в≥дважуЇться наблизитись, невважаючи на непереможне бажання попустувати з
тою бородою...
Хо сидить на росян≥й трав≥, а стара пам'ять його п≥дсовуЇ йому образи,
де св≥жими, яскравими фарбами малюються под≥њ духу людського. Ось ≥ т≥
високост≥, на як≥ зд≥йнятись може в≥льний дух людський, а ось ≥ т≥ провалля,
де на дн≥ самому, скутий, як нев≥льник, плазуЇ в≥н у порос≥ й темряв≥...
Ось, волочучи кайдани, покволом, в≥ками ц≥лими, проходять люди, забит≥,
залякан≥ люди, ≥ не насм≥люються звести оч≥ на Хо, глянути страхов≥ в
в≥ч≥... Хо знаЇ, що т≥льки одиниц≥ зважуються на се, а зважившись, знаходять
силу розбити кайдани... Ой, коли б хоч одиниць тих було б≥льше, може, не
довелося б старому мордуватись отак, блукаючи по св≥тах, може б, зложив в≥н
своњ к≥стки в домовину, бо вже т≥ к≥стки давно просяться на спочинок... Ех,
коли б... А тим часом страх владно пануЇ на земл≥, змагаЇться з приязнею, з
чесними пориваннями, з обов'язком, ламле життя, безсилими чинить не то
поодиноких людей, ба й ц≥л≥ народи... Страх! Прищеплений дитин≥, виплеканий
анормальними умовами сусп≥льними, в≥н стаЇ ч≥пкою пошестю, робиться потугою,
що тамуЇ в≥чний поступ усього живучого... Страх!.. Хо - страх! А який з його
страх, коли в≥н виразно почуваЇ себе порохном, нем≥чною руњною, яку т≥льки
полохлив≥сть людська жене з к≥нця в к≥нець св≥ту, наперек≥р вол≥ Хо робить
його злим ген≥Їм людськост≥... Ех, доле, доле щербата! Товчись, мов Марко по
пекл≥... От ≥ тепер: гарно навкруги, спочити б, а пора на роботу... на
роботу! Хе-хе! Ну, уставай, д≥ду, пора!..
Хо ще раз глянув на мовчазну природу, зв≥вся, обгорнувся, як туманом,
сивою бородою й подавсь стежкою з л≥су на шлях.
А л≥с ще якусь хвилинку стояв нерухомий, мов мертвий. Дал≥ дерева
затремт≥ли, стрепенулись, розгорнули листочки... Пром≥нь стрибнув на полянку
просто до звинених кв≥ток, пташки засп≥вали, комашня 'заметушилася, л≥с
загомон≥в, природа знов в≥джила...
Веч≥р. Д≥ти вже напилися чаю й гуляють; старше, хлопчик рок≥в шести,
сидить дол≥ б≥ля шафи й уважно будуЇ з цурпалочк≥в хату. Меншу, по друг≥й
весн≥ д≥вчинку, забавляЇ нянька, показуючи, як сорока варила д≥тям кашу. За
столом, ближче до лампи, що кр≥зь молочний кльош розливаЇ м'яке св≥тло по
хат≥, сидить ≥з шитвом мати, Вона рада, що д≥ти втихомирились. Ой, т≥ д≥ти!
ДвоЇ њх, а такий галас справляють, що аж голова паморочиться. Але тепер
тихо. Чутно т≥льки, як муркаЇ на канап≥ к≥т та нянька стиха присп≥вуЇ:
"Со-ро-ка, во-ро-на д≥т-кам кашу ва-ри-ла! На пороз≥ сту-ди-ла!.." Дитина з
щасливою усм≥шкою розгортав др≥бненьк≥ пальчики пухкоњ ручки, намагаючись,
щоб нянька показала, котрому сорока дала каш≥, а котрому гол≥вку скрутила.
Урешт≥ ся забавка докучаЇ дитин≥; вона почина човгатись на руках у няньки,
намагаючись до кота.
- Киця!
Але "киця" добре пам'ятаЇ болюч≥ пестощ≥ маленькоњ деспотки й
дипломатично кл≥паЇ очима, не рушаючись ≥з м≥сця. Аж ось нетерпляча ручка
досягла до кота, хапа його за вухо й тягне до себе. К≥т скулить оч≥, жал≥бно
нявчить... дал≥ ж, немов д≥ткнутий електричною ≥скрою, вириваЇться й т≥ка
п≥д комоду, лишивши на руц≥ мучительки червоний сл≥д гострих пазур≥в.
ЗчиняЇться вереск...
- Що там таке, Марино? - кидаЇ роботу мати.
- Та то проклятий к≥т дряпнув дитину...
- У тебе все щось станеться... Забав њњ зараз, чуЇш, як зайшлася...
ПочинаЇться гуцюкання: "Ну, тихо, не плач, гоп-гоп! гу-цю-цю!.. А-а!
Погана киця! ми ж тоб≥ дамо!.. Ну, цить же, цить... гоп-гоп! гу-цю-цю!"
Але надаремно. Дитина аж заходиться.
- Ну, цить же, цить! бо як не будеш тихо, то я тебе зараз в≥ддам д≥дов≥
Хо... - сердиться нянька й п≥дносить дитину до в≥кна. - О, бач, стоњть д≥д
Хо з торбою на плечах... Скоро кричатимеш, зараз кину в торбу... На тоб≥ њњ,
д≥ду Хо, на!..
Дитина здоровими очима вдивляЇться в п≥тьму, що чорн≥в поза в≥кном, ≥
затиха... Б очах, ще мокрих од сл≥з, малюЇться жах... Так, т≥ оч≥ бачать у
таЇмнич≥й п≥тьм≥ постраха д≥тей - Хо, страшного, бородатого д≥да, з
величезною торбою за плечима, повною неслухняних д≥тей. Якийсь холод
торкаЇться дел≥катного д≥тського т≥ла, щось бере з-за плечей, лячно так,
плакати хочеться, а не можна... Дитина насилу в≥дривав оч≥ в≥д в≥кна й ховав
голову в няньки на грудях.
I знов тихо в хат≥.
- Мамо! - збуджуЇ тишу хлопчик, кидаючи свою бул≥влю. - Мамо! А де
тепер сонцем
- Сонце?.. Сонце тепер спить.
- А де ж його хата?
- Отам за горою, де воно с≥даЇ...
- Там, де живе л≥сник Панас?
- Еге... Але тоб≥ спати час, дитино.
- Дитина, однак, наче не чуЇ материноњ уваги. Вона п≥дб≥га до матер≥ й
спираЇться њй на кол≥на.
- Мамо! А чи сонце маЇ д≥ти?
- МаЇ.
- А де ж вони?
- Де? а на неб≥... от≥ з≥рочки, що вноч≥ сяють, то се д≥ти сонцев≥...
- А чом же вони тепер не сплять'
- Бо вони за день виспались, а тепер граються.
Пауза.
- Мамо! я хочу до Петрика!..
Петрик - се син куховарчин, що бавиться часом ≥з наничем.
- Не можна, Петрик слабий...
- А я йому занесу яблуко...
- Не можна, - сказала.
- Маа-мо! Я хоо-чу до Пее-три-ка!..
- Ох, господи! Одно ск≥нчило, друте починаЇ... Цить мен≥ зараз!.. Не
п≥деш.
- Маа-мо! до Пее-три-ка-а!..
- Чи не замовкнеш ти мен≥?.. Марино, а заклич-но д≥да Хо!..
Марина п≥дходить до в≥кна й грюка в шибку.
- Д≥ду!.. д≥ду Хо!.. а йд≥ть-но сюди... а в≥зьм≥ть-но соб≥ неслухняного
панича!.. "Зараз!" - в≥дпов≥дав вона соб≥ за Хо п≥дробленим басом ≥
в≥дходить в≥д в≥кна.
Хлопець добре розум≥Ї Маринину штуку; в≥н не в≥рить, щоб то Хо промовив
те "зараз" таким невдатним басом, однак йому став страшно. В≥н в≥дходить до
канапки, як можна дал≥ в≥д в≥кна, ≥ почина бавитись пап≥рцем, бгаючи його в
човник. А тим часом фантаз≥я хлопцева вперто працюЇ над ф≥гурою Хо. Як≥ в
нього оч≥? Мабуть, червон≥, як у трусика... А н≥с, певно, такий довгий та
гострий, як у куховарки... а може ще довший... Борода б≥ла та довга аж до
п'ят... руки... Хлопцев≥ враз уявляються зал≥зн≥ тройчаки, що стоять у
стодол≥, - так≥ руки а Хо, конче так≥... Йому стаЇ ще страшн≥ше, в≥н боњться
поворухнутись, боњться зустр≥тись очима з таЇмничою п≥тьмою, хоч щось так ≥
тягне його глянути в в≥кно, так ≥ тягне, так наче шепче щось. "А подивись, а
подивись!" Хлопець не може опертися бажанню глянути в в≥кно, зводить оч≥...
≥ весь холоне... Там, на чорному тл≥ шибок, щось б≥л≥в... то Хо...
Божев≥льний жах охоплюЇ дитину, поширшуЇ з≥ниц≥, витяга обличчя, ворушить
волоссям на голов≥, душить за горло...
- Д≥ти, - спати! Пора вже!.. Марино, клади д≥тей спати!.. -
розтинаЇться голос материн й будить, як з≥ сну, хлоцця.
Марина ставить хлопця на молитву.
- "Отче наш, що на неб≥..." - непритомно проказуЇ в≥н за нянькою, а сам
дивиться вб≥к, на в≥кно. "Нехай буде воля твоя, як..." Ой, там щось руками
маха, аж по в≥кн≥ шкряба I - тремтить хлопець. - " Хл≥б наш щодениий..."
- Нянько, там щось дивиться в в≥кно... я боюсь...
- Вигадуйте, вигадуйте, то таки в≥зьме вас Хо в торбу... Ну, проказуйте
знов: "Хл≥б наш щоденний дай нам сьогодн≥..."
Але хлопець уже не слухаЇ няньки, в≥в не може в≥д≥рвати очей в≥д в≥кна.
Те в≥кно притягуЇ його увагу, захоплюЇ вс≥ думки, запановуЇ ц≥лою ≥стотою
дитини. У в≥кно те дивиться чорна, таЇмнича темрява, повна фантастичних
≥стот, усяких див, повна страх≥ття... I все се тиснеться до в≥кна, зазира в
хату, ось-ось прол≥зе кр≥зь д≥рку в розбит≥й шибц≥ або а лоскотом в≥дчинить
в≥кно, кинеться до нього, наповняючи хату диким реготом. Њ .
Аж ось ≥ л≥жко. Хлопця роздягнено, в≥в кутаЇться в ковдру. Нянька
поправля ще щось ≥ гасить св≥тло.
- Марино, посидь б≥ля мене... я боюся...
- Ото вигадали! Сп≥ть, мен≥ н≥коли сид≥ти б≥ля вас...
В хат≥ став темно ≥ тихо. Хлопець широко розплющеними очима вдивляЇться
в темряву, напружув слухи, боячись пропустити який зрадливий згук. Тихо. Так
тихо, що нав≥ть калатання серця видаЇться глухим стукотом молота по чомусь
м'якому. Ураз... тр≥сь!.. Що се? Увага хлопця зб≥льшуЇться до можливих
границь... Уся кров зб≥гаЇться йому до серця, серце почина бити на гвалт...
О, знов щось зашелест≥ло, зашкрябало... То Хо. Ось у чорн≥й, як чорнило,
п≥тьм≥ виразно б≥л≥Ї борода його... ось простягаЇться довга, костиста
рука... наближаЇться до плечей, розгорта над ними своњ сух≥ пальц≥...
Обгорнений невимовним жахом, утикаЇ хлопець голову п≥д подушку, скорчуЇться
п≥д ковдрою, ≥нстинктово намагаючись стати маленьким, якомога меншим... щоб
"страх" не м≥г пом≥тити його... В≥н затамовуЇ нав≥ть в≥ддих, боячись подати
знак життя, боячись зрадити свою присутн≥сть у хат≥...
А тим часом чуЇ в≥н, що б≥ля л≥жка стоњть Хо й простяга над ним своњ
довг≥, мов зал≥зн≥ тройчаки, руки й черкаЇться сухими гострими пальцями його
плечей...
Холодний п≥т в≥д голови до п'ят облива дитину, божев≥льний жах
поб≥льшуЇ з≥ниц≥, в≥дбира голос, деревить т≥ло... I довго так лежить б≥дне
хлоп'ятко, нерухоме, тремтяче в≥д жаху, мокре в≥д поту, аж тривожний сон,
прилинувши, заспокоюЇ нарешт≥ змордовану оф≥ру полохливост≥...
- Хе-хе-хе! - см≥Їться Хо п≥д в≥кном, де лежить хлопець. - Хе-хе-хе! I
жаль бере, ≥ в≥д см≥ху не можна здержатись! См≥шно, коли причиною страху
бува лиш розпалена уява, а жаль... Бо хто раз сп≥знаЇться з почуттям страху,
не хутко зможе в≥дкараскатися в≥д нього... Зросте дитина, змужн≥Ї, ≥ багато
сил, вартих кращоњ дол≥, змарнуЇ на боротьбу з≥ страхом, та ще добре, як
переможе!.. Шкода сил, шкода часу... А хто винен3 Гай-гай! - хита головою
Хо, загортаючись довгою бородою та подаючись у дальшу путь.
НаближаЇться п≥вдень, червцевий п≥вдень, повний спеки й св≥тла. Св≥тло
хвилями ллЇться з неба, сповняЇ пов≥тря, несито пожира т≥н≥ на земл≥, заганя
њх п≥д дерева, кущ≥, у гущину. Нащо вже бувають таЇмнич≥ холодки, а й туди
хоч тоненькою ц≥вкою протиснеться воно ≥ см≥Їться, раде, що знайшло ≥ там
свого ворога - темряву... Т≥льки в ту альтанку, що п≥д старезним волоським
гор≥хом у садку, не пуска його дикий виноград, звившись т≥сно й щ≥льно в
одну зелену ст≥ну. Вже що не робить св≥тло: ≥ зайчиком плигаЇ б≥ля альтанки,
пробившись кр≥зь листя гор≥ха, ≥ золотою с≥ткою пада на землю, ≥ мигтить, ≥
переливаЇться, намагаючись присунутися ближче до темного закутка, - та ба!
Н≥як не може. Стало на пороз≥ альтанки, зазираЇ туди, а вв≥йти - дзуськи!
Однак воно пом≥чав, що альтанка не порожня. Там, на зелен≥й лавц≥,
обкладен≥й дерниною, сперши голову на руки, сидить б≥лява панночка з смутним
обличчям. Б≥дна! Скр≥зь тепер весело, ясно, св≥т божий скидаЇться на рай, а
вона сумуЇ. Пот≥шити б њњ, попестити, та н≥як ув≥йти, бо та темрява
розперлася в альтанц≥, мов пан≥ яка, ≥ не пускаЇ. На щастя, панночка
нервовим рухом зриваЇ листок виноградний, зробивши тим маленьку шпарку в
зелен≥й ст≥н≥. Зрад≥лий пустун скаче пром≥нням у шпарку й трапля просто на
ст≥л, наткнувшись на якийсь пап≥р. Що воно за диво, пап≥р отой?
ПридивляЇться до його й читаЇ збоку: "Iнспектор шк≥л народних". Пустун трохи
злякався, перечитавши титул такоњ важноњ особи, бо почуваЇться до деяких
провин школярських, але незабаром осм≥люЇться й проб≥га зм≥ст паперу. В
папер≥ стоњть, що панна Ярина Дольська наставляЇться на вчительку в село С.
Учителька! Адже й вчителька маЇ право картати! ≤ пром≥нь кидаЇ на д≥вчину
винуватий, благаючий погляд. Однак обличчя д≥вчинине, бл≥де й дел≥катне, 3
виразом смутку та внутр≥шньоњ боротьби, не маЇ в соб≥ н≥чого гр≥зного, що
заспокоюЇ й осм≥люЇ пустуна наст≥льки, що в≥н почина гратись ≥з грубою
золотою косою д≥вчини, ц≥лувати њњ повн≥ уста, брови, зазирати в велик≥ сив≥
оч≥. А панн≥ Ярин≥ не до пестощ≥в. Вона в≥дсуваЇться в≥д докучливого променя
й схиляЇться над папером, читаючи його, може, в сотий раз. Так, сей пап≥рець
дорого коштував њй! Щоб здобути його, вона мусила насамперед зчинити
боротьбу з собою, з≥ своњми звичками, поглядами, традиц≥ями; мусила
посваритись ≥з батьком, якого так кохаЇ, довести до сл≥з та нар≥кання мат≥р.
Але се була т≥льки прелюд≥я, ≥ поки тяглася вона д≥вчина почувала в соб≥
силу боротися й перемогти. Тепер же, з пап≥рцем сим, мусить початися акц≥я,
так нетерпляче оч≥кувана акц≥я... ≥ дивна р≥ч! Панна Ярина в сю р≥шучу й
важну хвилину почуваЇ, що сили њњ меншають, слабнуть, що вона вже нездатна
до боротьби. Невже в нењ стало енерг≥њ т≥льки на прелюд≥ю?
Панна Ярина складав руки на стол≥ й безсильно опускаЇ на них свою
русяву гол≥вку.
Колись вона була щасливою дитиною, коханою одиначкою багатого д≥дича.
Одягнена в оксамит ≥ шовк, пересв≥дчена, що найдр≥бн≥ш≥ забаганки њњ будуть
заспокоЇн≥, оточена роЇм услужних бонн та служебок, вона стрибала по великих
к≥мнатах палацу, по т≥нистих алеях батьк≥вського парку. Незабутня пора!
Одне т≥льки дратувало Яринку, робило њй нав≥ть прикр≥сть - се заборона
бавитися з селянськими д≥вчатами та хлопцями... Ф≥! "Хлопськ≥ д≥ти!" - як≥ в
них манери, яка груба мова, яка моральн≥сть! Адже то "бидло", а не люди! -
чула вона навкруги. Однак мала Яринка, п≥д впливом оточення, мало-помалу
оговталася з такими поглядами, ба й сама стала в так≥ в≥дносини до "бидла",
у яких були батько та мати. Вона небавом зрозум≥ла, шо мужик≥в сотворено лиш
на те, аби орати батьков≥ ниву, служити за ф≥рман≥в, кухар≥в, роб≥тник≥в.
Нав≥ть б≥льше. Вона сердечн≥ше в≥дносилася до справжнього бидла, н≥ж до тоњ
"нижноњ раси". Коли для забави панночки при водили перед ганок мале телятко
або в≥зник приносив щенят, Яринка об≥ймала њх, ц≥лувала, пестила, знаходила
"чудовими", тод≥ як на д≥вчину, дочку наймички, не звертала вже найменшоњ
уваги, наче то була не людина, а к≥лок, забитий на свому м≥сц≥. Словом,
Яринка стала панночкою, як ≥ њњ приятельки, сус≥дки з ≥нших сел.
Минали роки, зб≥льшуючи той мур, що стояв межи двором а селом. 3 одного
боку були пани, з другого "бидло". Виросла Яринка на панну Ярину й мусила
позбутись думки, що все, що њњ оточуЇ, належить до батька або може бути
куплене батьком за грош≥. Ярина знала вже, що батьки њњ б≥дн≥ють ≥ хоч не
показують сього перед людьми, нав≥ть триб життя не зм≥нюють, але почувавться
вже потреба негайноњ л≥кв≥дац≥њ ≥нтерес≥в для забезпеки хоч неласого шматка
хл≥ба,
Тим часом дозв≥лля (а сього добра в панни Ярини було чимало) вкуп≥ з
допитливим розумом напрямили д≥вчину на книжки. Пожираючи без ладу сотн≥
том≥в, Ярина вм≥ла, однак, з≥брати в головц≥ пром≥ння мисл≥, розкидан≥ там,
в≥дгукнутися серцем на чесн≥ й висок≥ поривання. Природна щир≥сть стала тут
у пригод≥. Правда, кожна нова думка, що не згоджувалася з њњ дотепер≥шн≥м
св≥тоглядом, викликала ц≥лу бурю в молод≥й, незм≥цн≥л≥й ще душ≥, але мур, що
в≥дд≥ляв њњ в≥д села, валився й в≥дкривав не бидло, а справжн≥х людей, з
людськими ≥нтересами, болями й радощами. Ярину зац≥кавило се нев≥доме њй
"мужицьке царство". Вона почала придивлятися до нього, наск≥льки се було в
њњ змоз≥, ≥ налякалась темноти й убожества, що панували там. Боже! поб≥ч
жиють люди, брати њњ, ≥ нид≥ють у темряв≥ та злиднях, коли вона збиткуЇться
працею рук њх?! Чи ж п≥сля сього можна назвати себе людиною? Чи ж п≥сля
сього можна добачати в соб≥ образ божий?.. Н≥, год≥! Розбити пута, що в≥д
в≥ку сковують б≥л≥, неробуч≥ руки, скинути полуду з очей ≥ чесно та см≥ливо
звернути скривдженим те, що до њх належить. Довол≥ бути лялькою, коли людина
- то людина, ≥ довести се треба д≥лом, а не словом.
Д≥вчина запалилася до прац≥, до д≥яльност≥, поклала присвятити життя
своЇ для тих, що дос≥ працювали на нењ. Так справедлив≥сть каже. Вона буде
вчителькою, вона понесе св≥тло в темряву, пот≥ху - смутков≥, пом≥ч -
убожеству, А що вдома на нењ чекаЇ буря, так що ж, х≥ба вона не винесла вже
бур≥ сама в соб≥, коли нов≥ думки, нов≥ почування стр≥лися з њњ перв≥сним
св≥тоглядом?
Дома справд≥ зчинилася колотнеча. На Яринин≥ плани стар≥ спершу
'дивилися, як на дивоглядн≥ забаганки пещеноњ дитини, але побачивши, що не
жарти, налякались. Сльози, благання, спазми, прокльони похитнули завзяття
д≥вчини. Але вона перемогла себе й поставила таки на свому. Замовкли батьки,
затањвши смуток у серц≥, однак не тратили над≥њ, що час або який випадок
звернуть њм дитину, притулять њњ знов до чулого батьк≥вського лона. I
випадок, на який рахували стар≥, лучився, пог≥ршуючи й без того важку
ситуац≥ю. До Ярини посватався багатий сус≥д-д≥дич. Ярина спершу й слухати не
хот≥ла про шлюб, дал≥ ж, скоряючись перед батьковою волею та благанням
закоханого сус≥да, випрохала соб≥ три дн≥ розважити все та пом≥ркувати, поки
дасть р≥шучу в≥дпов≥дь. I власне другого дня п≥сля сього прийшов в≥д
≥нспектора довго оч≥куваний пап≥р, прийшов ≥ - зам≥сть заспокоњти - збурив,
сколотив њњ спок≥й, ≥з дна душ≥ п≥дняв сумн≥ви, п≥дтяв в≥ру. I ось тепер
сидить Ярина над тим папером, безсило опустивши на руки русяву гол≥вку...
Вона не рада тому паперов≥. Так, не рада... Ще недавно, ще позавчора,
як бога з неба, виглядала його, а нин≥ не рада... Р≥ч певна, що вона не
зречеться своњх зам≥р≥в... Вона ламле все - а йде туди, де њй сл≥д бути... I
не те, щоб вона не рада була... а так, не налагодилася до новою життя, не
звиклася ще з думкою, що завтра покине батьк≥вську стр≥ху... По-ки-не
бать-к≥в-ську стр≥ху... Брр!.. Ну ≥ чого тремт≥ти? Ой, т≥ нерви... Треба
себе взяти в руки, бо нерви непотр≥бн≥ для тих, що йдуть на боротьбу, Адже
ск≥льки д≥вчат п≥шло вже по т≥й стежц≥, що стелиться перед нею... Правда,
б≥льшост≥ д≥вчат тих легше було почати нове життя, н≥ж њй, бо б≥льш≥сть њх
вийшла з родин убогих, ≥з таких, де кожне, ще з молоком матер≥, всисаЇ
потребу прац≥ для шматка хл≥ба. Там ус≥ працюють, ус≥ заробляють... Там нема
традиц≥й, як≥ б багном закаляли все, що вириваЇться з зачарованого кола
егоњзму та кастових ≥нтерес≥в.
- Зачароване коло... Ох, те зачароване коло!.. - шепотять бл≥д≥ уста
д≥вчини. - Чи стане ж у мене сили, чи стане в≥дваги роз≥рвати його, вийти в
св≥т широкий на боротьбу з тим, що воно замикаЇ? Добре, я роз≥рву його, я
вийду зв≥дти. Але чи перетриваю, проклята родиною, осм≥яна подругами, одна
серед нев≥домого мен≥ широкого св≥ту?.. Де т≥ сили в мене для боротьби? Де
той гарт, що м≥г би служити порукою перемоги? Я - теплична рослинка...
вибуяла в штучному тепл≥, у душн≥й атмосфер≥ теплиц≥... Перша буря зламаЇ
мене, вирве з кор≥нням... ѓ, зам≥сть бажаноњ корист≥, живим докором стануть
перед мене закривавлен≥ серця родини й моЇ власне розбите, зн≥вечене
життя... Боже! що се з≥ мною? Зв≥дки легкодух≥сть така? Що варте життя моЇ
перед необмеженим морем людського страждання? .. Н≥, год≥... П≥ти туди, куди
серце кличе й обов'язок... 3 силою, яку я почуваю в соб≥, з силою любов≥
можна багато зробити... Т≥льки не лякатись, т≥льки не тратити над≥њ ≥... все
буде добре... Що тут довго думати? Адже давно вже р≥шила я почати нове
життя. I почну, ≥ к≥нець на тому, ≥ н≥чого мислити, ≥ н≥ над чим
м≥ркувати... Корабл≥ спалено... I чого я тремчу вся? Чого?.. Дурю себе
в≥двагою, коли чую, що сили моњ слабнуть, що я легкодуха, н≥кчемна ≥стота...
Ярина повним розпуки руком заламуЇ руки й в≥дкидаЇ назад, на зелену
ст≥ну винограду, свою б≥ляву гол≥вку з обличчям, покритим т≥нями муки та
внутр≥шньоњ боротьби.
А в тремтячих т≥нях гор≥ха стоњть Хо, й зазира в темну альтанку, ≥ хита
старою головою, ≥ в≥Ї холодом ≥з бороди.
- Гай-гай! - шепотять його стареч≥ уста. - Ст≥льки сили молодоњ мати,
мати життя ц≥ле перед собою - ≥ не зважитися стати до боротьби з д≥дом, з
порохном, що не нин≥, то завтра розсиплеться! Хе-хе!.. Та глянь-бо,
подивись!.. Подивись, що на мен≥ немаЇ тоњ манти ((застар.) - сукняний плащ,
пошитий м≥шком. Тут вжито в переносному розум≥нн≥. - Ред.) традиц≥й, у яку
ти загорнула мене... Де там? Не хоче... Не зважиться й очей звести на
д≥да... Гай-гай!..
- Ну, й доля!.. - мимрить дал≥ Хо тоном роздратування. - Кожне уявляЇ
соб≥ мене, як хоче. Для одного я з торбою на д≥тей, з р≥зкою в руках, другий
убираЇ мене в шати традиц≥й, поговору, забобон≥в, трет≥й тремтить перед≥
мною, як осика на в≥тр≥, четвертий... а все зле та немудре! Коли ж
ск≥нчиться моя мука, коли ж спочину вже, коли вже поховаЇ мене см≥лив≥сть
людська? .. Ну й доля, ну й люди! Аж мене зл≥сть розбира... - бубонить
старий соб≥ в бороду, що м'якими сивими хвилями зливаЇться з легенькою
парою, виссаною сонцем з вогкоњ, теплоњ земл≥.
- Чекай же, - каже в≥н дал≥. - Хоч помщусь на тоб≥, полохлива ≥стото,
хоч полякаю тебе... Ти хочеш стати до боротьби з потужним ворогом - з
убожеством та темнотою? Добре. А чи маЇш ти сили до тоњ боротьби - ти,
слабосила ж≥нко? А глянь-но, панно, у своЇ життя минуле, що ти зв≥дти
винесла? Ану, подивись!..
Ах, те життя... Безжурне, у достатках, у розкошах воно т≥льки
розпестило њњ, ослабило волю... Зв≥дт≥ль винесла вона саму незарадн≥сть,
непрактичн≥сть... Н≥, те життя н≥чого б≥льш не дало, не в ньому шукати
джерела сили...
- I з такими засобами ти гадаЇш боротися? - шепотить Хо. - А чи в≥даЇш
ти, нерозумна д≥вчино, що в≥д тебе в≥дкаснеться родина, скоро ти п≥деш
наперек≥р њй, що вс≥, з ким ти жила дос≥, закаляють тебе болотом яко
зрадницю њх кастових традиц≥й? I до кого ти звернешся, коли, зламана
боротьбою, запрагнеш пот≥хи, спокою? Хто п≥дтримаЇ тебе, розбиту, знев≥рену?
- Правда... правда... Н≥хто. Одна... Нема р≥дноњ душ≥, щоб щирим
словом, сп≥вчуттям загоњла рани сердечн≥, заспокоњла, п≥дтримала...
В≥др≥зана, як скибка в≥д хл≥ба, самотня, як хрест на роздор≥жж≥... Пустка
навкруги, холод...
- А чи в≥даЇш ти, - п≥ддаЇ Хо, - що то недостатки, убожество? Ти, що
зросла в розкошах, що не робила на шматок хл≥ба? Не страшно тоб≥ змарн≥ти в
нер≥вн≥й боротьб≥, до часу скласти в домовину молоде життя? ..
Боже! Усе проти нењ: ≥ люди, ≥ становище ж≥нки, ≥ убожество... Усе наче
змовилося, щоб кинути њњ в огонь, обсмалити њй крила, коли вона рветься лиш
до св≥тла, I Ярина бачить уже своњ б≥л≥, випещен≥ руки худими, чорними в≥д
прац≥, бачить красу свою змарн≥лу, з≥в'ялу, чуЇ в грудях хоре, розбите
серце, а за плечима смерть... Смерть... не нажившись, не зазнавши щастя, не
зробивши д≥ла... Брр!..
- Ех, залишити б краще вс≥ с≥ мр≥њ, - спокушаЇ Хо, - та взяти в≥д життя
все, що воно може дати для особистого щастя, скористатися з молодощ≥в, бо,
як кажуть: ("не вернеться весна..." А що там хтось стогне, хтось пропадаЇ -
заплющити оч≥, затулити вуха, як робить б≥льш≥сть, - ≥ моя хата скраю...
Боже, яка мука стояти отак на роздор≥жж≥ й не знати, кудою йти!.. Що
робити, що чинити?.. Боже!.. - Ярина з розпукою заламуЇ руки ≥ впадаЇ в
тяжку задуму.
Враз њњ будять дзв≥нк≥ голоси, То д≥вчата-роб≥тниц≥ йдуть садком на
полудне.
- Чули, д≥вчата, наша панна в≥ддаЇться? Там такий гарний панич сватаЇ,
хоч води напийся: чорнявий-чорнявий, а очима так ≥ граЇ... Я бачила, як
прињздив, осе вже буде день зо три...
- Але в≥ддаЇться? Забожись, Одарко!
- Присягай богу! А вона, чуЇте, не хоче за нього...
- Слухайте, бояри, як князь бреше. А ти ж зв≥дки знаЇш? Може, той панич
до тебе грав очима, от-от невидко, як старост≥в пришле.
- Падку м≥й, смутку м≥й! А я б що з таким чолов≥ком под≥яла, що робити
не годен?
- Оце сказала! Адже Одарка швидко свого матиме такого, що як говорить,
то й носом граЇ, не т≥льки очима.
- Атож! Е, не жур≥ться, д≥вчата, кожна з вас д≥ждеться! Буде
проб≥йголова, а мастиголови не буде, н≥!..
- Ха-ха-ха! Ну й вигадала, турок ти немирований!..
Серед реготу та жарт≥в проминула весела громадка д≥вчат альтанку, де
сид≥ла Ярина, сполохана голосами, з думками, що полинули вже в ≥нший б≥к.
ѓњ сватають. Так. Перед нею в≥дкриваЇться особисте щастя, родинн≥
вт≥хи, достаток, життя безжурне. Правда, вона не закохана, але њй
подобаЇться чорнявий сус≥д, вона н≥чого б не мала проти його зам≥р≥в, якби
не почуття ≥нших обов'язк≥в, не ≥нший шлях, що стелиться перед нею. Але вона
стоњть над тим шляхом, ≥ мучиться сумн≥вами, й шукаЇ виходу... Вих≥д Їсть...
Одно слово - ≥ доля њњ з'ЇднаЇться нав≥ки з долею другоњ ≥стоти, що кохаЇ
Ярину без пам'ят≥... Вийти зам≥ж? Хто се сказав? Н≥, пр≥ч усяк≥ спокуси,
усяк≥ викрути - вона йде за своЇю ≥деЇю!..
У ту ж саму хвилину в дверях альтанки мигнула т≥нь, ≥ чорнявий хлопець,
зд≥ймаючи бриля, питаЇ приЇмним баритоном:
- Чи в≥льно сполохати задуму вашу, пан≥?
Ярина жахаЇться, бл≥дне, щоб зараз заллятися кармазином.
То в≥н приходить по останнЇ слово.
Вона не встигла опам'ятатись, як в≥н трима вже њњ за руку й тихо
промовляЇ тремтячим голосом:
- Пан≥! Я не маю ще права виявити вам, як я мучився, чекаючи на слово,
що виробить серце ваше в одпов≥дь на моњ почуття й зам≥ри. Я ще й дос≥ в
непевност≥ тремчу за долю свою... ≥ ще раз важуся благати вас, панно Ярино,
- не в≥дн≥майте в≥д мене руки вашоњ, хай вона буде завдатком нашого будучого
щастя...
Ярина сидить бл≥да, непорушна, з сл≥дами переляку та боротьби на
обличч≥, але не в≥д≥ймаЇ руки в≥д щасливого хлопця,
Хо не маЇ тут б≥льш роботи. Похитуючи сивою головою та покректуючи,
чвалаЇ старий дал≥, шукаючи, де б спочити натомленою душею, натрудженим
т≥лом.
Макар Iванович Л≥тко встав, мабуть, з л≥жка л≥вою ногою, бо так йоду
сьогодн≥ не по соб≥ щось, усе його дратуЇ, усе турбуЇ. Уноч≥, правда, змучив
його поганий сон. Ото снилось йому, що в його був трус, що при трус≥ тому
знайдено к≥лька прим≥рник≥в тоненького зб≥рника твор≥в украњнського
поета-самовродка Рябоклячки, зб≥рника, пущеного, nota bene ((лат.) -
в≥зьм≥ть до уваги. - Ред.), цензурою, але виданого його коштом - ≥ то в
велик≥й таЇмниц≥, треба додати. Непрохан≥ гост≥ гр≥зно випитували Макара
Iвановича, зв≥дки взяв в≥н так≥ страшн≥ брошури та яку ц≥ль маЇ тримати њх,
а Макар Iванович, наляканий, зрошений циганським потом, брехав, що купив њх
т≥льки задля њх дешевини, маючи потребу в папер≥ для обгортання сн≥дання
своњм д≥тям-школярам, що в≥н не знаЇ, про що пишеться в книжках тих, бо не
вм≥в нав≥ть читати по-вкрањнському, та що взагал≥ н≥чого сп≥льного з так
званими "малоросами" не маЇ й не хоче мати... Йому, однак, не понято в≥ри,
потягнено його з дому, страхано в'язницею, карами, засланням... Макар
Iванович виправлявся, прохав, мало не плакав, врешт≥ почав пручатися... ≥
прокинувся. Прокинувся ≥ сплюнув. А де ж! Присниться ж таке, змордуЇ,
нагодув дрижаками... Тут ≥ так тремтиш весь день, спокою не знаЇш, а тут ще
сни морочать... Тьфу!.. А все через вечорок той вчорашн≥й у "молодих"
украњнц≥в... От як не хот≥лось йому йти туди, а треба було... Прохано
старших; якось н≥яково не п≥ти... Ну ж ≥ наслухався в≥н там! Се... се просто
божев≥льн≥ люди, т≥ "молод≥". Се - кандидати на шибеницю на кращий к≥нець!
Давай њм зараз усе: ≥ св≥дому вкрањнську ≥нтел≥генц≥ю, ≥ народну осв≥ту з
добробутом, ≥ р≥дну культуру, ≥ героњв, ≥ патр≥от≥в, ≥ грушки на верб≥, ≥
з≥рку з неба!.. Н≥, в≥н не м≥г дал≥ слухати, не м≥г пробувати дал≥ в
товариств≥ шалених, що самох≥ть ≥дуть п≥д н≥ж... В≥н просто вт≥к ≥з
вечорниць, затуливши вуха, озираючись, чи хто не пом≥тив його нав≥ть близько
хати, де було з≥брання.
Адже й в≥Ї украњнець, ≥ в≥н патр≥от... Се доведено не раз ≥ не дв≥ч≥.
Хто, як не в≥н, ще за час≥в студентства в≥с≥м м≥сяц≥в висид≥в у в'язниц≥?..
Правда, не в украњнств≥ шукати вс≥х причин того в'язнення, але якось приЇмно
тепер, коли вже лихо давно минуло, зал≥чити тих в≥с≥м м≥сяц≥в на карб
патр≥отичного страждання.
Дал≥ - хто, як не в≥н, п≥дтримуЇ молод≥ таланти, так потр≥бн≥...
"Малоросњњ"? Адже в≥н не пожалував 100 карбованц≥в на видання твор≥в
самовродка Рябоклячки, а що твор≥в тих н≥хто не купував - на власн≥ грош≥
набув сотню прим≥рник≥в, щоб послати на село, до своњх, ≥ таким робом
довести, що, в≥рний демократичн≥й засад≥, не розриваЇ зв'язк≥в ≥з народом,
пам'ятав про його духов≥ потреби... Адже вс≥ знають, що вже десять л≥т
збираЇться в≥в написати наукову розв≥дку на вкрањнськ≥й мов≥, хоч та мова
страх яка б≥дна, яка нездатна до наукових праць... В≥н згоджуЇться, що не
знаЇ мови... так якось не було часу вивчитись... ≥ через те мусить балакати
по-московському, здобуваючись ≥нколи на макарон≥чн≥ фрази. Але теж в≥домо
вс≥м, що в≥н усе збираЇться простуд≥ювати трохи вкрањнську мову... А на
роковинах, на вечорницях хто так патр≥отично (без жарт≥в!) п'Ї гор≥лку, так
щиро заведе п≥сн≥, вдарить тропака?.. А ск≥льки страху набратися, ск≥льки
натремт≥тися, ск≥льки обережност≥ треба, щоб не зрадитися перед ворогами! I
се ще не патр≥отизм? Мало на сьому ще? А вони патр≥от≥в шукають!..
Макар Iванович здвиг плечима й почав ходити по покою взад та вперед.
Очевидячки, думки с≥ не заспокоњли його. Щось ще турбувало його, залазило до
серця, зазирало п≥д шкуру комашнею. Макар Iванович був неспок≥йний. Ану ж,
борони, боже, хто спостер≥г, як в≥н ув≥ходив або виходив ≥з з≥брання
"молодих"? А що тод≥ буде? Погана справа. Лихий пон≥с його туди, до тих
божев≥льц≥в. Чи не краще-то було п≥ти на "в≥нт" до сус≥да? Ат!!! А тут ще
сон такий, наче в≥щуЇ щось. Погано. Е, що там, врешт≥, сон! Дурниця. Воно
якось не пристало нав≥ть людин≥ з вищою осв≥тою, з поважним становищем
значного урядовця в≥рити в сни, як в≥рить у них темна, неосв≥чена баба на
сел≥... А проте на серц≥ наче миш≥ шкрябають.
Макар Iванович зупинився перед дзеркалом, зв≥дки визирнуло до його
чепурне, але пом'яте вже обличчя з шпакуватою бородою, з довгим украњнським
носом, хитрими сивими очима та виплеканим волоссям, що, мов кримським
смушком, вкривало йому голову. Кокетним, навиклим рухом поправив в≥н бороду
й волосся, осм≥хаючись до думки, що не понизився ще курс його в ж≥нок. Але й
се не помогло. Сон та вчорашн≥й веч≥р не йшли йому з голови, дратували
нерви. В≥н усе спод≥вавсь чогось лихого.
Ураз - дзв≥нок.
Макар Iванович так ≥ жахнувся, так ≥ затремт≥в увесь. Неспок≥йним
поглядом окинувши пок≥й, немов бажаючи запевнитись, чи там нема чого
небезпечного, в≥н сам поб≥г в≥дчиняти двер≥.
- О-ох! - з п≥льгою з≥тхнув Макар Iванович, вертаючись до покою з
пачкою кореспонденц≥й. - Листоноша!
Нервовим рухом одкинув в≥н наб≥к "С в ≥ т", "К и е в с к у ю с т а р и
н у", "3 о р ю" й узявся за листи.
В≥дкритка? Б≥д кого б се? А-а, в≥д брата-бурсака.
Прочитавши заледве к≥лька сл≥в, Макар Iванович почервон≥в, п≥дплигнув
на м≥сц≥ ≥ в найвищому обуренн≥ кинув в≥дкритку на ст≥л.
- Се... се... се... чорт зна що таке!.. - скрикнув в≥н. Се просто
н≥кчемн≥сть... Писати до мене по-вкрањнському на в≥дкритц≥... компрометувати
мене! В≥дкритку кожне може перечитати, кожне може побачити... Я не дозволю
так компрометувати себе... Я ж йому прочитаю "патер ностер"! ((лат.: Pater
noster) "Отче наш". - Ред.)
Макар Iванович б≥гав по хат≥ в сильному роз'ятренн≥, наче з в≥дкритки
тоњ знявся р≥й в≥с та покусав його. Врешт≥, трохи заспокоњвшись, в≥н узяв
картку в руки, щоб дочитати.
- Ну, що ж там особливого? "Я здоров, коханий брате... Як твоЇ
здоров'я?.. На святки, може, прињду..." От ≥ все... Ну, взяв би ≥ написав би
"по-рос≥йському"... А то... - Макар Iванович здвиг плечима ≥ сердито подер
в≥дкритку на др≥бненьк≥ шматочки.
Другий лист, вже у коверт≥, викликав т≥льки усм≥шку на уста Макара
Iвановича. Одна вельми поважна особа, звертаючись до його патр≥отизму,
прохала порятувати молодого вкрањнського письменника, якому тепер дуже
скрутно; особа та з≥ставалась в над≥њ, що Макар Iванович дасть протеже њњ
м≥сце в своњй канцеляр≥њ, бо ще недавно натякав, що потребуЇ пом≥чника.
Макар 1ванович осм≥хнувся. Нема дурн≥в! На сей гачок його не зловиш! В≥н
буде приймати в канцеляр≥ю "молодих"? Нав≥що? Щоб скомпрометуватися, щоб
мати неспок≥й, а то - хто зна? може, й великий клоп≥т? Х≥ба в≥н не знаЇ тих
шибайгол≥в, купаних в окроп≥!
- Н≥, красненько дякую, - розводить в≥н руками з уклоном, наче перед
ним сидить та особа, що писала лист. - ЗвертаЇться до патр≥отизму? Згода.
Даю п'ять... ну, десять карбованц≥в до складки на запомогу голодному, але
встромити палець межи двер≥... укл≥нно дякую... Може, хто другий
зохотиться...
Осм≥хаючись, Макар ≤ванович зараз же написав солодку в≥дпов≥дь,
виставляючи прикр≥сть, яку зробила йому неможлив≥сть дати м≥сце певн≥й особ≥
через брак ваканс≥њ й запевняючи заразом, що почуваЇться до обов'язку
зробити все можливе для вкрањнського письменника.
Задоволений з≥ свого дипломатичного маневру, Макар Iванович заклеював
лист, коли з другоњ хати, як бомба, влет≥в його чотирил≥тн≥й синок.
- Папа! Папа! - загаласував в≥н. - Мама сказала, чтобы ты послал по
водку!..
- За водкой... за водкой, а не по водку!.. Сколько уж раз я замечал
тебе, мужичонок ты этакой?!
I роздратований украњнський патр≥от, забуваючи на хвилинку про св≥й
патр≥отизм, виб≥г до другого покою, гукаючи на ж≥нку:
- Маша! Прошу тебе звернути увагу вчительки нашоњ на те, як балакають
наш≥ д≥ти! Адже вони страшенно кал≥чать рос≥йську мову! Се бог зна що
таке... се н≥ на що не схоже! ..
Макар Iванович хвилюЇться, б≥гаЇ по хат≥.
Все наче змовилось сьогодн≥, щоб дратувати його: ≥ листи, ≥ д≥ти, ≥
згадки вчорашн≥х вечорниць... Ай, т≥ вечорниц≥! .. недурно кажуть, що як маЇ
скластися лихо, то бог ≥ розум в≥дбере. Треба ж було зробити таку кап≥тальну
дурницю - п≥ти на т≥ вечорниц≥... Бути не мовне, щоб не пронюхано, хто там
був, про що балакано... ≥ тод≥... прощай, Макаре Iвановичу!.. Попрошайся з
посадою, з родиною ≥ в двадцять чотири години... Ото вклепався, ото
вскочив!..
Буйна фантаз≥я тручаЇ б≥дного Макара Iвановича по похилост≥ в якусь
чорну безодню, зв≥дки нема стежки наверх. Страх обгортаЇ його такий, якого
в≥н не пригадуЇ в дитинств≥ нав≥ть. Напевне, сором перем≥г би той страх,
коли б наш патр≥от м≥г збоку глянути на свою громадську в≥двагу, чи то пак
на брак њњ. Але де там йому до сорому, коли шкура в небезпечност≥! Шку-ра,
розум≥Їте ви? Шку-ра!!
Макар ≤ванович так завзято б≥гаЇ по хат≥ ≥ так кривиться, аж д≥д Хо; що
вже давненько кр≥зь в≥кно придивляЇться до с≥Їњ сцени, не може вдержатись
в≥д см≥ху. Старий знаЇ, що небезпечн≥сть не скаламутить лояльного життя
доброд≥я Л≥тка, й весело хихикаЇ.
- Хе-хе! От ще перелякана людина! Хе-хе! Мен≥ б н≥чого й стояти тут,
так ут≥шно дивитись, коли доросла людина, громадянин, мов заЇць той,
полохаЇться абичого. Почекаю ще часинку, забавлюся, бо н≥чого нема
вт≥шн≥шого, як такий страхополох - "ф≥л".
О, знов дзв≥нок! ..
Макар Iванович аж кинувся, так той дзв≥нок прикро вдарив його по
напружених нервах. Яке там лихо дзвонить та й дзвонить? Мар≥йко, Варко! Не
чуЇте, що там хтось дзвонить? Швидше в≥дчинити!.. Макар Iванович, бажаючи
д≥знатись, хто прийшов, кр≥зь в≥дхилен≥ двер≥ зазирнув у передпок≥й...
зазирнув ≥ охолов. Ой, леле! Оф≥цер... з б≥лими шл≥фами!.. (шл≥фи -
оф≥церськ≥ знаки. - Ред.) Макаров≥ Iвановичу аж в очах потемн≥ло, аж у
п'ятах похололо... От ≥ справдилося його передчуття. От ≥ нещастя!.. Бл≥дий,
переляканий Макар Iванович п≥дб≥г до стола, скинув на його очима, вхопив
б≥дну, невинну "Зорю" ≥, невважаючи на протестуюче "Д. Ц." ("Д, Ц."
дозволено цензурою. - Ред.), укинув њњ п≥д ст≥л у кошик. Запевнившись, що в
хат≥ нема б≥льш н≥чого "небезпечного", в≥н скупчив усю силу вол≥, щоб дати
обличчю свому спок≥йний вираз,
I саме був час. У хату вступив г≥сть... в≥йськовий л≥кар, знайомий
Макара Iвановича.
Х-у-у! Як же в≥н налякав його!
Макар Iванович ледве перев≥в дух. Тремтячий, бл≥дий, в≥н прив≥тався до
доктора, попрохав його с≥сти.
"≤ чого в≥н ходить до мене, отой ворохобник? - промайнула думка в
голов≥ Макара Iвановича. - Адже я вже раз не п≥знав його на вулиц≥".
- Почну, коли дозволите, просто з д≥ла, яке привело мене до вас, -
почав г≥сть, с≥даючи на дзиглику проти господаря. - Учора ви так хутко
покинули наш гурт, що...
- Голова в мене розбол≥лась так, що, пов≥рите, ледве до л≥жка
доплентався, - скривився Макар Iванович.
- Отож ≥ ми так дом≥ркувалися, що ви, либонь, занедужали... Як вам
в≥домо, - в≥в дал≥ доктор, - позавтра в м≥ст≥ Луцькому маЇ в≥дбутися гучний
похорон нашого славного письменника, що сими днями помер. Шануючи заслуги
його на пол≥ вкрањнського письменства, а також виходячи 3 засади, що нам
потр≥бн≥ тепер м≥ж ≥ншим ≥ ман≥фестац≥њ, як≥ б св≥дчили про ≥снування наше,
перед ширшою публ≥чн≥стю показували, що ми живемо, ухвалила громада наша
прийняти уд≥л в тому похорон≥ депутац≥Їю й в≥нком на могилу пок≥йного. В≥нок
уже замовлено, ≥ грош≥ на нього помалу збираються, але...
"Чого се в≥н хоче в≥д мене? Чи не грошей часом?" м≥ркував соб≥ Макар
Iванович ≥ перехопив, виймаючи калитку
- Прошу не забувати, що й з мене належиться частка на в≥нок...
- Спасиб≥, - об≥звався доктор, ховаючи жовтий пап≥рець. - Властиво, тут
р≥ч не в грошах, а в депутац≥њ, - казав в≥н дал≥. - Ми ухвалили вибрати
трьох: двох молодших ≥ одного старшого. Громада наша, чолом даючи перед
вашим патр≥отизмом ≥ заслугами, припоручила мен≥ прохати вас поњхати
депутатом на похорон ≥ завезти в≥нок, що я й чиню тепер з приЇмн≥стю.
Макар Iванович зразу налякався.
Може, се небезнечно3 Але так≥ почесн≥ запросини приЇмно полоскотали
його пиху. Так! Не помилилася громада, називаючи його патр≥отом... В≥н так
любить Украњну й той добрий украњнський люд! Б≥дна, б≥дна Вкрањна, чого б
в≥н не зробив для нењ!..
Макар Iванович ц≥лком розкис. В≥н дякував за честь, запевняв у свойому
патр≥отизм≥, розводився над браком ≥нтел≥генц≥њ вкрањнськоњ й, урешт≥,
об≥цяв, умовившись до своЇњ рол≥ з громадянами, вињхати завтра в м≥сто
Луцьке ран≥шн≥м потягом.
- А хто њде з молодих? - зупинив в≥н виходячого доктора.
- Семен Пилипчук з Андр≥Їм Гавриленком.
"Погана компан≥я", - подумав Макар Iванович, кривлячися.
Доктор попрощався й вийшов, об≥цявши за дв≥ години прислати в≥нок, а
Макар Iванович лишився у хат≥.
Ба не сам, бо й Хо втисся за доктором ≥ причањвся в куточку, зв≥дки
виг≥дн≥ше стежити за кожним рухом т≥ла й духу Макара Iвановича.
Макар Iванович пройшовся по хат≥, затираючи руки. В≥н радий. В≥н завжди
був певним, що заслуги його, яко патр≥ота, не загинуть марно. Золото -
скр≥зь золото. В≥н нав≥ть не дивуЇться, що з-пом≥ж чималого гурту громадян
вибрано його депутатом на похорон. На честь таку в≥н маЇ право... Т≥льки...
нав≥що т≥ двоЇ молодших? Вони як≥сь... непевн≥... Адже можна б було
запрохати когось з≥ старших - правда, не таких славних патр≥от≥в, як Макар
Iванович, бо не вс≥ ж зазнали в'язниц≥, видавали твори Рябоклячки, збиралися
писати наукову розв≥дку, - але все ж людей певних, поважних, з становищем...
А то... Семен Пилипчук... Андр≥й Гавриленко... Чекайте! Який се Андр≥й
Гавриленко? Чи не той, часом, що недавно був п≥д доглядом? Як же се в≥н,
Макар Iванович, урядовець, людина оф≥ц≥ально лояльна, прилюдно виступить з
ним у так≥й справ≥, що вже сама з себе трохи... як би се сказати... ну,
трохи небезпечна? Н≥, се бог зна що таке! Се... се... просто неможливе!
Тепер такий час, так≥ умови, що як плюнути - п≥дпасти п≥д категор≥ю
украњноф≥л≥в, сепаратист≥в, пол≥тично небезпечних et cet. (et cet. - ≥ т. д.
(скороч. в≥д лат. et cetera). - Ред.) А нащо се? Та й, м≥ж нами кажучи, до
чого нам тепер т≥ ман≥фестац≥њ, до чого такий бучний похорон, з в≥нками, з
промовами, з комед≥ями? Умерла людина - поховати њњ тихенько, з≥йтись по
тому в гурточок, згадати неб≥жчика, пом'янути сльозою ("п'яною" - шепнув
внутр≥шн≥й голос Макаров≥ Iвановичу, але в≥н не звернув на се уваги),
посумувати, що б≥дн≥й Украњн≥ наш≥й щербата доля забираЇ кращих син≥в, - ≥
роз≥йтися тихенько по хатах, не тремтячи за власну шкуру...
Макар Iванович задумався. Непотр≥бно, ц≥лком непотр≥бно, поквапився в≥н
з об≥цянкою њхати на той похорон. Що то в нього - дв≥ голови на плечах, щоб
отак ризикувати, або слава захистить його в≥д "всевидячого ока"? Краще б
було в≥дмовитись, краще б не њхати. I як можна бути таким необережним?!
Ц≥лий в≥к мати на мет≥ обережн≥сть ≥ так вклепатися! Ат!
- Що мен≥ чинити, що робити? Адже я згодився, об≥цяв! - б≥гаЇ по хат≥
збурений Макар Iванович. - Тепер якось н≥яково назад л≥зти... А њхати не
можу... I не поњду, н≥защо не поњду... Але що мен≥ зробити, як
викрутитися?.. Боже!..
Макар Iванович б≥гаЇ по хат≥, як нав≥жений, а Хо не може дал≥ витримати
в свому кутку. Його розбира такий см≥х, що аж кольки п≥д грудьми спирають.
- Ха-ха-ха! - регочеться старий, узявшись у боки. - Ха-ха-ха! Чи бачив
хто кумедн≥шу ф≥гуру? Оце "ф≥л", так "ф≥л", чистоњ, мовляв, води!..
Ха-ха-ха!..
Б≥ла борода Хо труситься в≥д реготу, аж холодний в≥тер ≥де в≥д нењ, а
наш патр≥от т≥паЇться, мав у пропасниц≥, уявляючи буйною фантаз≥Їю вс≥
насл≥дки своЇњ необачноњ об≥цянки. Тут ≥ компрометац≥я, ≥ втрата посади, ≥
допити, ≥ таке страх≥ття, що й малим д≥тям не сниться,
- Не поњду! - р≥шаЇ в≥н врешт≥. - Не поњду!
- Барин! - ускакуЇ служебка. - Там принесено з крамниц≥ такий в≥нок з
ср≥бла, що аж сяЇ на сонц≥...
- Дурна! - гримаЇ на нењ роздратований Макар Iванович ≥ с≥даЇ за ст≥л.
- Що його зробить? - м≥ркуЇ в≥н. - Напишу х≥ба, що неспод≥вано заслаб ≥
через те не можу њхати... Доведеться день зо два не виходити на вулицю,
посид≥ти в хат≥, та що ж робити! Усе ж краще, н≥ж компрометац≥я...
I Макар Iванович гладенькими фразами (звичайно, московськими) виливаЇ
на папер≥ жаль, що неспод≥вана слаб≥сть змушуЇ його зректись великого
обов'язку, ба й чест≥ в рол≥ депутата виявити св≥й невт≥шний смуток над
св≥жою могилою вкрањнського письменника, ≥ через те в≥дсилав в≥нок у над≥њ,
що в≥н д≥станеться не в г≥рш≥ руки...
Одно можна додати: Макар Iванович не збрехав: в≥н справд≥ заслаб... в≥д
страху.
Хо вступаЇ в здоровезну кам'яницю, л≥зе, покректуючи, по ступанц≥
високо, аж "п≥д небо", ≥ втискаЇться в маленьку к≥мнату, в найтемн≥ший
закуток. В к≥мнат≥ - як в улику: гучний гом≥н молодих голос≥в бринить ус≥ма
тонами радост≥ њњ смутку. То за столом, при св≥тл≥ лампи, з≥бралася в
гурточок молод≥ж, щоб, н≥м роз≥йтись р≥зними шляхами, востаннЇ, може,
под≥литися враженнями пережитого та над≥ями на будучину.
Бачить Хо перед собою людей, повних сили, енерг≥њ, в≥ри, злучених з
собою теплими, сливе братерськими в≥дносинами. ѓ не диво: вс≥ вони гр≥лися
б≥ля одного вогнища, кожен брав зв≥дти св≥тло й тепло. Огнище те - любов до
своЇњ крањни, до свого народу; св≥тло - то ≥дея, що дала зм≥ст життю, то
св≥дом≥сть своњх обов'язк≥в; тепло в≥ра в перевагу добра над злом, правди
над кривдою, св≥тла над темрявою...
- Братики моњ! - зд≥ймаЇ р≥ч один. - Розходимось ми р≥зними шляхами,
розлучаЇмось, нав≥ки злучен≥ одною ≥деЇю... ≥деЇю нац≥йно-культурного
в≥дродження нашоњ крањни.... Перед нами життя, перед нами робота...
Роз≥йд≥мось ми пром≥ннями сонця, понес≥мо св≥тло у темн≥ закутки...
Розплив≥мось глибокими р≥чками, зрос≥мо р≥дну землю, ≥ "як д≥воч≥ в≥нки,
зазелен≥ють наш≥ ниви..." Не лякаймось великост≥ прац≥, не жахаймось важкоњ
дороги! В ≥дењ наш≥й, в наш≥й прац≥, в наш≥й см≥ливост≥ - сила наша. П'ю за
см≥лив≥сть!
- За см≥лив≥сть! - лунають голоси, вторуючи брязкоту чарок.
- Хе-хе-хе! за см≥лив≥сть!.. - глузливо шепотить Хо. Роз≥йдемось
пром≥ннями... роз≥ллЇмось р≥чками... Хе-хе-хе! Ой, як устануть тумани, як
закутають пром≥ння те, як потиснуть морози та скують р≥чки - побачимо, куди
д≥неться ваша см≥лив≥сть! Хе-хе!.. А про д≥да Хо й забули? Не пам'ятаЇте,
яку чудод≥йну силу мав його борода? Ге? А сього не хочете?.. - I Хо трясе
бородою, сповняючи хату холодним в≥тром.
Але молод≥ж ≥з усм≥шкою слуха старого. Лякай, д≥ду!
- Нам скажуть, що думки наш≥ не нов≥, - обзиваЇться другий, - ≥ ран≥ш
не одно чисте серце загр≥валося такими ж ≥деями... Та тим-то й ба, що тод≥
т≥льки ≥дея набираЇ вартост≥, коли поростаЇ т≥лом, переводиться в життя,
Перевагу нашу я добачаю найголовн≥ше в тому, що ми поставили соб≥ завданням
перевести наш≥ ≥дењ в життя, ≥ певн≥, що зробимо все, що в наш≥й сил≥ й
змоз≥... Будьмо передус≥м скр≥зь украњнцями - чи то в своњй хат≥, чи в
чуж≥й, чи то в свому крањ, чи на чужин≥, Хай мова наша не буде мовою, якою
звертаються лиш до челяд≥... Хай вона бринить ≥ розгортаЇться в наш≥й
родин≥, у наших зносинах товариських, громадських, у л≥тератур≥ скр≥зь, де
нам не зац≥плено... Не попускаймо соб≥ нав≥ть у др≥бничках. Нес≥мо прапор
справи нашоњ в дужих руках, а будьмо консеквентними, не в≥дд≥ляймо слова в≥д
д≥ла... Не жахаймось, що д≥ло те таке велике, таке важке... Роб≥м, що
можемо: на яку б дорогу не ступили ми - йд≥м см≥ливо, пам'ятаючи, що вс≥
дороги провадять до Рима... А поки що нам треба прац≥, прац≥ й прац≥... Я,
як ви знаЇте вже, маючи шматочок власного грунту, ≥ду на село
господарювати... Придивляючись ближче до життя села, я пересв≥дчився, що
нав≥ть одна ≥нтел≥гентна людина може багато там зробити, скоро потрафить
забезпечити соб≥ поважання та вплив. Аби охота, а знайдеться змога приложити
руки й до осв≥ти, ≥ до пол≥пшення економ≥чного та морального стану нашого
люду.
- А сила ворожа? А кроти, що стануть п≥дривати тв≥й будинок? А шинкар?
А жмикрути всяк≥? - аж п≥дскакуЇ на м≥сц≥ Хо, трясучи бородою. - Чи ж ти
гадаЇш, що то жарти?
- Знаю, - веде дал≥ будучий хл≥бороб, наче в≥дпов≥дав на запитання Хо,
- що доведеться мен≥ рахуватися з чималими труднац≥ями, стр≥ти багато
перешкод, але теж багато й в≥ри в мене у свою ≥дею, багато сили молодоњ,
багато енерг≥њ вкладу я в свою працю! П'ю за працю на пожиток крањн≥ наш≥й,
панове!
Випито за працю.
- Приймаючи сей тост, - обзиваЇться трет≥й, - додам к≥лька сл≥в.
Пригадайте соб≥, панове, байку про селянина, що, вмираючи, на пучку прутик≥в
показав синам, яку силу маЇ Їдн≥сть. Отож, Їдност≥, яка б робила нас ≥з
кволих нав≥ть одиниць незламною силою, потребуЇмо й ми... Важка праця,
перешкоди, що неминуче стануть нам на дороз≥, усяк≥ лих≥ пригоди здолають
зламати хоч як≥ сили, хоч яку енерг≥ю, ≥ горе людин≥, що в таких обставинах
почуЇться самотньою, в≥д≥рваним листком... Отож, треба нам цементу, щоб
нар≥вн≥ з ≥деЇю зв'язував нас докупи, а таким цементом уважаю я щир≥, чисто
братерськ≥ в≥дносини м≥ж нами, обоп≥льну пом≥ч, пораду... Опр≥ч двох тост≥в
- за см≥лив≥сть ≥ за працю - п'ю ще й трет≥й: за Їдн≥сть!
- За Їдн≥сть! - торкнулись ус≥ чарками.
В маленьк≥й к≥мнатц≥ чимдал≥ стаЇ гучн≥ше. В атмосфер≥, повн≥й палких
речей, см≥ливих поривань, над≥й, енерг≥њ, повн≥й безкрайоњ в≥ри в ≥дею та
власн≥ сили, загр≥т≥й юнацьким запалом, гарно почуваЇться молод≥ж. Байдуже
њй, що Хо з усењ сили намагаЇться налякати њњ: то бородою маЇ, з в≥тром
холодним дрижаки посилаючи, то в≥дхиляЇ заслону, показуючи спокуси й
небезпечност≥, що мр≥ють на життЇвому шляху... Байдуже!.. Палка молод≥ж у
жив≥ оч≥ см≥Їться старому, кепкуЇ з його заход≥в, зве його порохном.
Хо маЇ причину рад≥ти, бо хто ж то, як не в≥н, нар≥кав на полохлив≥сть,
що трима його на св≥т≥, не даЇ спок≥йно зложити к≥сток у домовину? Але Хо не
сьогодн≥шн≥й, в≥н старий, як св≥т, його не зведеш. Ох, багато бачив в≥н на
в≥ку свому! Бачив в≥н ≥ таких, що, повн≥ молодечоњ в≥дваги, викликали на
герць потуги зла, а як прийшло що до чого - перш≥ ж п'ятами накивали.
Ставиться, як лев, а гине, як муха. Бачив Хо таких, ох, бачив, ≥ тепер... не
в≥рить. Просто не в≥рить, щоб ся палка молод≥ж, скоро з≥ткнеться з≥
справжн≥м життям, витривала боротьбу з його чудод≥йною силою, не п≥дхилилася
њй, Адже й так≥ Макари Iванович≥ мали своњ хвилини зваги, а тепер що з ними
сталося? Пожалься, боже!..
- Слова, фрази!... - шепотить Хо. - Се абихто зможе! А от д≥лом довести
в≥двагу - й то не нерозсудливу в≥двагу, а таку, щоб давала змогу
повсякчасноњ прац≥, - се я Розум≥ю! Не можу, правда, наперед сказати, що ви
нездатн≥ на се, але не пов≥рю, поки життя ваше не покаже вашоњ правди... А
тод≥... О, тод≥ страхов≥ Хо легше стане, бо ближче буде до могили...
Хо слухаЇ, як молодий л≥кар розгортаЇ плани своЇњ л≥карськоњ та
просв≥тньоњ д≥яльност≥ на сел≥, де маЇ зам≥р оселитись. В≥н веде боротьбу з
темнотою, з забобонами, з ворогуванням селянина до ≥нтел≥гента, орган≥зуЇ
дешеву медичну пом≥ч... ЧуЇ Хо, як с≥льський учитель об≥цяЇ хитромудро
керувати пом≥ж п≥дводними кам≥ннями сучасних порядк≥в, а таки доплисти, куди
треба, таки досягти своЇњ мети... А ось починаючий письменник нахваляЇться
щиро взятись за працю, за поважн≥ студ≥њ, простати своњ ≥дењ та працювати не
то в свято, але й у будень... I Хо не може його н≥як злякати ан≥ цензурними
умовами, ан≥ фатумом украњнського письменника писати gratis (gratis (лат.) -
безкоштовно, задарма. - Ред.) , або за "б≥г дасть"...
Довго ще, мов улик той, гуде маленька к≥мната "п≥д небом", довго ще
чекаЇ Хо, аж поки братерський поц≥лунок на прощання не зак≥нчить сього
пам'ятного вечора.
- Не полегшало мен≥ з того, що глянули мен≥ сьогодн≥ в в≥ч≥, не
полегшало... - шепотить Хо, плентаючись за останн≥м з гостей. - I не
полегша, аж пересв≥дчуся, що не порожн≥ згуки лунали там у к≥мнатц≥, що час
≥ життя не зламають в≥дваги вашоњ... Почекаю ще... почекаю.
МинаЇ к≥лька л≥т.
Змордований в≥чною блуканиною, знуджений полохлив≥стю всього живучого
та невдячною ролею страху, шкандибаЇ по курн≥й дороз≥ Хо, п≥дпираючись
довгим костуром.
- Скучно на св≥т≥, нудно на св≥т≥... скр≥зь повно страхополох≥в... -
мимрить старий у роздратуванн≥. - А ти волочись по св≥тах, не бачачи
к≥нця-краю своњй мандр≥вц≥... Ох, важко, важко, спочити б уже... - з≥тхаЇ
в≥н до спокою.
- А що се манячить ул≥воруч? - зац≥кавився Хо, з-п≥д руки вдивляючись у
далеч≥нь, що червон≥ла вся в променях заходячого сонця. - Селом Не п≥ду
туди; остоб≥с≥ли мен≥ осел≥ людськ≥... Е, н≥, стривайте, зайду, бо тут живе
хл≥бороб-≥нтел≥гент, що то нахвалявся запровадити на сел≥ нов≥ порядки...
Побачимо...
Сонце вже с≥дало, коли Хо входив у село. Насамперед, як пристало
порядному подорожньому, подавсь в≥н до корчми. Але що за диво? Корчму хтось
обгородив, прибив нову табличку над дверима та повиганяв зв≥дти, мабуть,
ус≥х п'яниць, бо якось там так дивно тихо, мов у церкв≥... Хо наблизився,
глянув на табличку й прочитав: "Школа". Е-ге-ге! Ось воно що! Недавно була
корчма, а тепер школа. Де ж корчма? Хо об≥йшов село, але корчми не було.
Чудас≥я, та й год≥! А що то робить пан д≥дич, ц≥каво глянути? - подаЇться Хо
до чепурного двора, що дивиться на нього осяяними в≥кнами. Старий
присуваЇться до в≥кна, зазира всередину й бачить: у хат≥, за столом, сидять
гост≥ - учитель та селяни. Ус≥ вони вкуп≥ з господарем щось пишуть, рахують,
м≥ркують. У кутку двоЇ д≥тей граються, декламуючи байку Гл≥бова "Вовк та
ягня".
- Що вони там рахують? - шепотить Хо, прислухаючись. - Еге! ось що:
касу ощадну заложили. Бач њх? А се знав що? Гомонять про якусь землю, що
громада маЇ купити в сус≥днього д≥дича. Еге, в≥н таки оре перел≥г св≥й, той
хл≥бороб! Що ж дал≥, що ще нового?.. Хо, однак, мусить в≥д≥рвати увагу в≥д
товариства, бо в хату вступаЇ ж≥нка господаря, звертаючись до д≥тей чистою,
неламаною мовою:
- А йд≥ть, д≥точки, гратися в другу хату, бо ви тут заважаЇте...
За якусь часинку господиня знов ув≥ходить, прохаючи вс≥х на вечерю.
Здивований Хо бачить, як ус≥ посполу с≥дають за ст≥л, ≥ каже до себе: "А
диви! Тут наче нема пана й мужика, а сам≥ люди..."
По вечер≥ гост≥ примощуються, де кому виг≥дн≥ше, а господар виймаЇ
книжку, ≥ починаЇться лектура...
Тут уже Хо не витримуЇ. Його обхоплюЇ непереможне бажання викликати
в≥дважного господаря на останню боротьбу з собою. Хо збираЇ всю свою потугу:
проймаючим холодом в≥Ї борода його, чудод≥йна сила, мов хмари т≥, насуваЇ
найстрашн≥ш≥ картини перед оч≥ лектора, а лектор наче не пом≥чаЇ сього. Але,
врешт≥, почувши при сутн≥сть страху, в≥н в≥дриваЇться в≥д книжки,
обертаЇться до Хо ≥ дивиться йому в в≥ч≥ довгим, зважливим поглядом...
I враз Хо пом≥чаЇ, що в≥д погляду того д≥ються з ним незвичайн≥ реч≥: з
бороди вже не в≥Ї проймаючий холод, вона тратить свою чудод≥йну силу, т≥ло
його меншаЇ, легшаЇ, немов частина ≥≥ого парою взялась або порохом
розсипалась; Хо чуЇ, що на душ≥ в нього став легше, в≥драдн≥ше, що б≥льш
таких см≥ливих погляд≥в - ≥ ск≥нчиться його дов≥чна мандр≥вка, ≥ складе в≥н
на спочинок своњ стар≥, натруджен≥ к≥стки...
Хо йде дал≥, не чуючи втоми, невважаючи на глуху н≥ч. Ось ≥ небо
всм≥хнулось перед св≥танням, ось ≥ сонечко земл≥ вродлив≥й на добридень
дало, а Хо чимчикуЇ, посп≥шаючи до села, де молодий л≥кар, в≥рний своњй
≥дењ, мав розгорнути свою л≥карську та просв≥тню практику. Врешт≥ - село. Хо
п≥д≥йшов до села, ≥ перша хата, яка кинулась йому у в≥ч≥, була шпиталь,
м≥сце страждання ≥ заразом боротьби з тим стражданням. Хо став на пороз≥,
зазирнув усередину. Що там? Чи нема л≥каря? Н≥, Їсть: в≥н на свому м≥сц≥,
б≥ля хорих. Т≥льки в≥н не пом≥чаЇ Хо, що вс≥ма силами намагаЇться звернути
на себе його увагу; л≥карев≥ просто н≥коли. Тут нового хорого привезено, там
операц≥я, а то треба й л≥ки самому налагодити, Сила роботи! Довго чигаЇ Хо
на хвилину, коли л≥кар буде в≥льн≥шим, Аж ось ≥ дочекався. Л≥кар ≥де додому,
об≥даЇ, а по об≥д≥ замикаЇться в своњй хатин≥, щоб н≥хто не заважав йому
писати популярний виклад з г≥г≥Їни для селян, звичайно, мовою вкрањнською...
Осю-то хвилину й уважаЇ Хо за слушну для свого досв≥ду. В≥н д≥ймаЇ
труд≥вника холодом, в≥н малюЇ перед ним картину недостатк≥в, убожества, бо
що дасть с≥льська практика? В≥н показуЇ йому вс≥ засоби темноњ сили, що воюЇ
з≥ св≥тлом та чесною працею, Дарма! Не жахаЇться л≥кар, а зводить на Хо оч≥
й пронизуЇ його ясним, см≥ливим поглядом чесноњ людини...
I знову чуЇ Хо, що сила його слабшаЇ, що сам в≥н меншаЇ, ≥ з вдячним
серцем, повним поважання, низько вклоняЇться л≥карев≥, шепочучи своЇ:
- Спасиб≥...
А вчитель?
I мчиться Хо до другого села, ≥ мусить уклонитись учителев≥, бо в≥н
см≥ливо пливе пом≥ж кам≥нням до мети, н≥ на хвилину не забуваючи своњх
об≥цянок, своњх обов'язк≥в.
- Еге-ге! поталанило мен≥, - рад≥Ї старий. - На добру стежку вступив я,
п≥ду й дал≥ по њй...
I ось перед ним маленька хата, а в хат≥ т≥й, з≥гнувшись над столом,
худий, бл≥дий, змарн≥лий, працюЇ вкрањнський письменник, ≥ лиш велика душа
дивиться з його великих очей. Ледве-ледве п≥знаЇ Хо в ньому юнака з повним
рум'яним обличчям, що рвався до слова пам'ятного вечора. I не дивниця: життя
йшло, а було в житт≥ тому ≥ кайдан≥в, ≥ голоду, ≥ холоду, ≥ всього, що
мусить зазнати сп≥вак нев≥льного народу.
- Три чисниц≥ до смерт≥, - р≥шаЇ Хо, дивлячись на його. - Покинь, бо
вмреш1 - лякаЇ в≥н господаря св≥тлички. - Бачиш, який холод ≥де з моЇњ
бороди, а бувають крањ, де ще холодн≥ше...
- Покинути? - обзиваЇться тихий голос з-над столу. - Н≥, не покину.
Вмерти я можу, але що зроблю, те буде зроблено. Холодом же не лякай мене, бо
поки жевр≥Ї вогонь, що маю в серц≥, мен≥ буде тепло й добре...
I Хо стр≥ваЇться очима з худою, м≥зерною людиною ≥ не витримуЇ того
погляду, повного в≥ри, повного кохання до своЇњ крањни...
I ще раз склоняЇться Хо перед силою, вищою й сильн≥шою в≥д сили страху.
В≥льн≥ше з≥тхнув старий страх, ≥ рад≥сно й легко зробилось в нього на
серц≥. Йому забажалося самотини, бо полохлив≥ люди, що стр≥вались по дороз≥,
стались йому гидкими. Чимдуж покинув Хо людськ≥ осел≥ й подавсь ген-ген
полями аж до л≥су. Тут, на знайом≥й галяв≥, с≥в в≥н, загорнувся сивою, мов
туман той, бородою та й замислився.
Сидить Хо ≥ не пом≥чаЇ, що все живе в л≥с≥ п≥д впливом страху затањло
дух, перестало жити, що навкруги його запанувала. мертва, прикра тиша.
Пташки ущухли, зв≥рина причањлась, мал≥ комашки завмерли в травиц≥. Ростини
боялись нав≥ть тягти с≥к ≥з земл≥, пити холодну росу, виправити з≥бган≥
листочки, розгорнути звинен≥ кв≥тки. Пустотливий пром≥нь сонця зупинивсь у
зелен≥й гущин≥ та лиш здалеку придивлявся до сивоњ, мов туман той, бороди
Хо, боячись наблизитись до нењ. Тихо було, мертво. Але Хо не пом≥чав сього:
в≥н сид≥в, замислившись, з рад≥сною усм≥шкою на устах, з над≥Їю в серц≥.
Над≥я та сягала аж у т≥ часи, коли см≥лив≥сть в≥зьме верх над страхом ≥ Хо
зложить на спочинок своњ стар≥, набол≥л≥ к≥стки."
1894
Last-modified: Sat, 31 Aug 2002 10:37:57 GMT