ну, теж робота, тяжка, а робота, i за один день не покiнчиш з нею. Тому толково треба працювати без нервових вибрикiв. Соломiњ, приглядаюся, теж не терпиться. Не так њй домiвка кортить, як пiрнути з головою в новi дiла, в бойовi. Щось вона уже затiяла. Недаремно лiсову варту пильнуЇ. Я вже навiть гримав на нењ, ще, гляди, не вбережеться. Михайло, беззвучно, як тiнь, виходив iз хати, пiрнав у густолiсся, прислухаючись до кожного звуку. Перед ним тепер так часто розкривалося хвилююче до слiз привiлля, що аж дух забивало вiд неповторноњ краси i сердечного трепету. Приходили друзi, убитi i оповитi нерозгаданим туманом, у думках вiн говорив, радiв i печалився з ними, iшов у боњ. I завжди поруч iз собою почував Тура, почував фiзично, тiлом, а розум опечалювали майже очевиднi докази. На щастя, в Максима Петровича на горищi знайшов цiлу вiйськову бiблiотеку - син лiсника вчився у Вiйськовiй академiњ. I тепер Созiнов почав просиджувати весь час над книжками. Вивчав усе, що може пригодитись йому, особливо в умовах партизанськоњ боротьби. I вперше за цi днi, солодко пiрнаючи в теоретичнi розмiрковування, почав заспокоюватися i наповнюватися тiЇю приЇмною вагою, коли усiм тiлом вiдчуваЇш мiцний приплив втраченоњ душевноњ рiвноваги. Одну за одною перечитував книги, i влягалися вони в пам'ятi мiцно, неначе цеглини в будiвлю; збiльшувалася сила, значимiсть свого життя. Це все пригодиться йому. Ще як пригодиться! Нi, хлiба даремно вiн не њстиме. Схвильований i сповнений прочитаним, часто вiдривався вiд столу, широкими кроками ходив по кiмнатi або виходив у двiр, у лiс, де поралась по господарству роботяща i проворна Соломiя з неквапною Оленою Михайлiвною, що мовчки, без жодного слова, тужила за своњми синами. Тiльки залишилася тепер у нењ рiднi - невiстка, жiнка середульшого сина. З потаЇмним хвилюванням Созiнов слiдкував за найменшим рухом дiвчини, почуваючи, що з кожним днем все бiльше та бiльше тягне до нењ. Переборював своњ почуття, перепиняв, як перепиняють гаткою весiнню воду, а вони прибували, тиснучи своЇю вагою на неспокiйне серце. Аж незручно було, що погляд так жадiбно вбирав у себе дiвочу постать, струнку i рухливу, з гордовитою головою на прямих, ледве заокруглених плечах. Усе в нiй, здавалось йому, було завершеним i чистим: i той оксамитний погляд довгастих очей, i отой усмiх, що влягався в округлi ямки кiнчикiв уст, i легка сторожка хода з характерним натиском на нiски, що наближались один до одного, i спiвуча мелодiйна мова, що окреслювала слiпучi зуби з жолобком посерединi i тiснiше стуляла до перенiсся рiвнi, невеликi брови. В думках завжди бачив њњ поруч iз собою: то разом у лiсах билися з ворогом, то сам вiн повертався з партизанами в табiр, а вона вже ждала його на порозi землянки, усмiхаючись очима i боячись кинутись йому назустрiч... "Така не кинеться - природна стриманiсть втамуЇ найглибшi почуття, тiльки погляд скаже про все". I нелегко було, коли помiчав, що дiвчина сторонилась його. Нi, не сторонилась, а занадто була рiвна i зразу ж вiями гасила очi, коли ловила довгий погляд. Iз острахом помiчав, що натягнутi почуття все тугiше слухають його, розмивають поставленi перепони i от-от хлюпнуть через вiнця... Якось ясного надвечiр'я, коли димчастозеленавi хвилi заходу погойдували уламки золотих плотiв, бiля озерець пролунав пострiл. Созiнов, затиснувши наган, стрiмголов вискочив iз хати. Сторожко пробираючись мiж деревами, побачив посеред озера на човнi Соломiю - вона швидко гребла до високого осоконю. За кормою, закипаючи, виверталась i глухо стугонiла вода. Ось човен уткнувся в чорнозелене плетиво моху, i дiвчина вискочила на берег. В однiй руцi вона тримала гвинтiвку, а в другiй - убиту сову. Побачивши Созiнова, застигла на мiсцi, гордовито пiднявши вгору зброю. - Михаиле Васильовичу! Михаиле Васильовичу, ось подивiться! Щастя знайшла! - А розум, здаЇться, загубила? - суворо гримнув на дiвчину. - Найшла мiсце, де стрiляти! Полiцањв, охоронникiв надумала до лiсництва принадити? I так уже дехто з цих собак на Максима Петровича косуЇ. - Не витримала, Михаиле Васильовичу, - винувато зiтхнула i кинула на землю крапчасту, проiржавлену птицю; по-старечому зла i плеската голова сови люто свiтила жовтими витягнутими чоловiчками. Созiнов мiцно, обома руками, перехопив гвинтiвку; захвилювався, почувши знайомий приторк приклада до плеча. Тепер вiн зрозумiв, чому не втрималась Соломiя i переможним пострiлом сколихнула дiброву. Це був пострiл надiњ! Михайло примружився i ледве сам не одвiв курок. - Де дiстала? - Там... - невпевнено показала рукою. - Бiля болота в кущах валялася. - Навряд, - усумнився, пильно оглядаючи цiвку. - Нiде не поточена iржею. Де, кажеш, дiстала? - Я њњ... в наглядача. Загавився вiн у лiсi, коли лiсоруби йшли додому. Напiдпитку був. - В наглядача? Молодчина! Я думав, ти тiльки по господарству вмiЇш поратися, - засмiявся. А дiвчина образилася: - Кращого придумати не змогли? У вiчнi куховарки призначили? Не на те мене комсомол ростив. - Вiрно, СоломiЇ, - передав зброю дiвчинi. - Бережи њњ, як життя. А зараз треба перевiрити, чи не притягнув твiй пострiл якусь нiчну птицю. - Тодi ми њњ спровадимо в нiч, - рiшуче блиснули очi в Соломiњ. I той несподiваний холодний погляд надовго запам'ятав Созiнов: от тобi й лiрична вдача... ОбоЇ тихо розходяться понад озерами, що, наче соняшники в цвiту, пломеняться вечiрнiми барвами. XXXI Чiткий, до болю чiткий рiдний краЇвид. Понад обрiЇм небо блiдосинЇ, а трохи вище застигла обважнiла карта хмар, перемежована потрiсканими стежками просвiткiв. I не чорнi хмари, i не синi. Але Ї у них барви i дух чорнозему та блакитi; i не спiвучi вони, а тривожнi. I так вiдтiнять чи шматок левади з чашами осокорiв, чи пожовтiлу вулицю, чи самотню хату, що серце затиснеться, i пам'ять довше триматиме той обрис, нiж якийсь рисунок бурхливоњ весни або обважнiлого лiта. Невимовну значимiсть придаЇ усьому притамоване сонячне свiтло. I нащо вже стерня, а й та приверне до себе око, збудить якусь думу. А пiд хмарами земля чорнотiла, стоптана копитами, збита машинами, розмелена танками, пошматована бомбами, снарядами. Над дорогою самотня верба, розчахнута мiною, з подертою, покрученою корою. Пора б умирати, а не вмираЇ, тiльки листом плаче, тихо, поволi, як вдовиця. ПадаЇ лист на чорну, напiвзгнилу стерню, на розвержений, перепрiлий полукiпок, на розпухлi снопи, з-пiд яких пiвмiсяцями проростаЇ несiяне жито. НiмуЇ поле. I, немов тяжке зiтхання, поволi вгору пiдiймаЇться дорога, посiчена зморшками, подзьобана вирвами, неначе вiспою. Чим ближче до обрiю, тим густiше з-пiд землi горбатиться замшiлий, побитий негодою камiнь - то кругами, то плитами. I раптом бiля кущiв терну, шипшини земля обриваЇться крутими гранiтними кручами. Тут њњ розсiкаЇ позеленiла шабля рiки. Буг, затиснутий з одного боку масивними складками тьмяно-синього каменю, а з другого - хвилястими лiсовими пагорбами, повiльно тече, неначе снить осiнньою дниною. Похмурi каменоломнi в погожу годину перекидають з одного берега на другий нерiвнi тiнi. Глибокi кар'Їри, до половини залитi позеленiлою водою, заваленi незiбраним каменем, iнодi гупнуть пострiлом - шматок гранiту вiдiрвався - i знову чуйно прислухаються до шепоту хвилi, до шелесту вiтру. А кручi стрiмкi i високi, самi хмари чiпляються за них; може то вони, а може вiтер перехитуЇ обвислий сухий кущ терну, i вiн гуде, як басова струна. Аж легше дихнеться, коли око, замiсть застиглоњ погрози каменю, побачить поле з пiднятими, немов у зiтханнi, грудьми. НiмуЇ поле. Не Їднають його з небом теплим синiм подихом трактори, не трiпочуть над машинами молодi деревця бузкового диму. Нема на ньому нi орача, нi коня, нi плуга. Тiльки поламаний вiз бовванiЇ з пiднятим дишлом, тiльки ворон на дишлi оглядаЇ свiт. Чи ви чули коли-небудь осiннього передвечiр'я пiсню колгоспникiв? Повертаються вони додому, натрудженi, налитi доброю втомою, гордовито спокiйнi, гордовито упевненi. А поле навкруги то чорне, то прозоро зелене, а небо похмуре, тiльки понад землею тремтить потiк розплавленого металу, стримуючи темiнь. I несподiвано оповиЇ всiх задума, i пiсня сама поллЇться з тiЇњ задуми, тихо та широко. I теплiше стане тодi у холоднiм привiллi, i прийдуть новi думи, i в такi хвилини захопиш серцем iще новий шматок життя, збагатiЇш розумом, i нове зерно проросте в тобi для себе, для людей. НiмуЇ тепер привiлля. Тiльки небо темне, та земля почорнiла, та чорний ворон мiж небом i землею. I раптом загудiло поле, задзвенiло залiзом, заголосило. Своњми нивами понуро iшли лiтнi чоловiки, молодицi, дiвчата. Не на роботу iшли. Довгий прямокутник огородили чорнi шинелi, приминаючи землю мiцними розмiреними ударами, непорушно несучи перед собою горбатi автомати. А позаду село, рiдня iде, зупиниться i знову iде, неначе за домовиною. Спинились двi чорнi шинелi. Як ворони, каркнули щось i повели залiзними дзьобами на натовп. Шарахнулись люди назад. Коротко трiснули черги, правда, поверх голiв, i гiтлерiвцi, переждавши хвилину, обертаються i розмiрене б'ють дорогу масивними чобiтьми. Вгору пiдiймаЇться дорога; в утоптаних пилом слiдах де-не-де темнiЇ вiспинка: чи то дощова краплина, чи то розплющена ногами сльоза; на стернi, неначе поранена птиця, пiдiймаЇ бiлi крила загублена хустка Усе життя пропливаЇ в затуманених очах людей. Ще тiснiше матерi притуляють до себе дiтей, осипають поцiлунками, сльозами. Навiть немовлята, нiби охопленi глухим передчуттям, плачуть рiзко, надривно. Погляд у чоловiкiв глибокий, понурий. Хтось спiткнувся об камiнь i, не чуючи болю i кровi, що тече з пальцiв, так само понуро iде зведеною дорогою. Над самою кручею поставили людей. Оглянулась одна жiнка назад, ахнула i, притуляючи дитину до грудей, полетiла спиною вниз у чорний кар'Їр. Немов бажаючи наздогнати њњ, затрiщали пострiли; змiшались довгi i короткi крики, i люди, вiдриваючись од кручi, перехилялись, перевертались i падали вниз, розриваючи тiло й одежу об гострi виступи. Тих, хто упав на землю, бiля самоњ кручi, спихали чобiтьми, били по головах, немов по футбольних м'ячах. Ось один цибатий охоронник побiг до бородатого селянина в полотнянiй вишитiй сорочцi. Легко перебирав фашист довгими ногами, намагаючись одним ударом нiска в голову збити нерухоме тiло униз. I коли вже вiдставлена нога завмерла, щоб наступноњ хвилини нанести зручний удар, двi чорних руки могутнiм ривком перехопили чужинця, затиснули його. Короткий крик рiзнув повiтря, i вбивця, неприродно перехиляючи голову назад, полетiв у прiрву. На хвилинку завмерли фашисти, в пiдсвiдомому остраховi вiдхиляючись назад i руками захищаючи обличчя, а потiм, пригинаючись, почали спускатися в каменоломню. Отут, в кар'Їрi, немов у камiннiй брамi, i затис њх Дмитро зi своњми хлопцями. Новi партизани, що недавно влились iз сел Побужжя, довiдались через перекладача, що на кручi мають розстрiлювати актив iз села Весела Дiброва. Довiдались напередоднi страти. Зразу ж, вiдкинувши план нападу на ненависного бургомiстра, Дмитро лiсами кинувсь до Бугу. Та як не поспiшали партизани, проте запiзнилися. Напад був блискавичний. Заметалися фашисти в кам'янiй пастцi, але всюди стрiчали холоднi суворi зморшки i невблаганнi пострiли. Слизький, оброслий водоростями камiнь вислизав з-пiд нiг, i падали вороги у воду, в холоднi домовини. Тiльки троЇ залiзли за брилу i чинили вiдчайдушний опiр. Здавалось, не полiз, а побiг на гору в чорному бушлатi матрос Iван Стражнiков. Вслiд за ним поспiшав Федiр Черевик. Одночасно махнули руками - i "лимонки" полетiли вниз; спалахнули яскравi огнi; кар'Їри обiзвались рiзким вибухом та стогоном. Тур з чотирма партизанами пiшов оглядати мiсцевiсть, а решта, з Дмитром, увiйшла в каменоломню. Перше, що кинулось у вiчi Дмитровi, була мати з дитиною. Спиною лежала вона на каменi так, що голова i ноги звисали вниз, не торкаючись нiякоњ опори. На грудях жiнки, затиснуте руками, спокiйно, немов заснуло, лежало бiлоголове немовля, уткнувшись обличчям у перса матерi. Дмитро скинув картуза, зупинився перед жiнкою, запам'ятовуючи загостренi чiткi риси, i раптом здригнувся, скаменiв, охоплений острахом, бiллю, люттю. З очних западин матерi ще сочилися сльози, поволi з повiк стiкали на скронi i на високий лоб i зникали у чорному розплетеному волоссi. - Мертвые, даже мертвые плачут, - пiдiйшов до нього з автоматом в руцi Iван Стражнiков. Ясний погляд його затьмарився, мiж бровами лягла глибока i жорстка складка. - Товаришу командире, що з ними робити? - пiдвели до Дмитра трьох карателiв. У одного з обличчя, розрiзаного гострим каменем, збiгала кров, i вiн раз по раз витирав њњ рукавом. - Стукнути на мiсцi, - озвався позаду кремезний Лазорко Iванець. Очi в нього ще димiлися напругою бою. - Карателi. I слово яке противне - вороном каркаЇ. - В камiнний бушлат уложити, - вказав рукою на другу каменоломню Iван Стражнiков. Дмитро одвiв тяжкий погляд вiд жiнки. Примружившись, неначе йому у вiчi заходив цигарковий дим, перекосивши рота, перед ним стояв огрядний вгодований гiтлерiвець, нарочито бажаючи показати, що вiн нiчого не боњться. Другий кинувсь до Дмитра, щось благаючи, а третiй одним i тим же рiвномiрним рухом все витирав кров з обличчя, ще бiльше забруднюючи праву щоку мокрим рукавом. Навколо лежали покалiченi трупи людей. У деяких ще не зашерхла кров - поволi сочилась на камiнь; i там, де потiк чорний струмок, погасали iскорки слюди. Ще парував на гранiтi мозок, ще не погасли блищики у мертвих очах. Тяжкий бiль i ненависть одним корiнням переплелися в душi Дмитра, проте похилене чоло було спокiйне, i вся його постать на каменi, здавалось, була висiчена з каменя, тiльки вiтер злегка перебирав русявим чубом. - Виведiть карателiв на кручу, що за цiЇю, - не дивлячись бiльше на фашистiв, виходить з кар'Їру i аж бiля самоњ рiки надiваЇ картуза. Свинцева невесела хвиля лащиться до нiг Дмитра. А з очей його не сходить образ матерi з немовлям, мерехтять тi сльози, що течуть не по щоках, а по скронях i чолу. I вдалинi вiн бачить своњ простори, бачить свою дружину, матiр, дiтей, своњх односельчан, своњх людей. Може i в њхньому селi не сьогоднi - завтра поведуть на розстрiл вiрну кров. Не запiзнюйся ж, чоловiче; сторуким ставай, щоб усюди дiстати ворога. I яким дрiбним йому тепер здався готований напад на Крамового. Пригадалась давня казка, що в саду розповiдав Андрiй, i так захотiлося побачити своњх, що вiн уже не в силi вiдiгнати припливу передчуття. Вузькою каменистою стежкою, що блискавицею злiтаЇ з гори в рiку, Дмитро пiдiймаЇться вгору... Над кручею стоять двi чорних постатi: одна рiвна, з перекошеним обличчям, друга все крутить рукою бiля щоки. Третiй фашист склав руки немов на молитву i повзав на колiнах бiля Лазорка, високо витягаючи голову вверх. - Як за життя, собака, чiпляЇться, - з огидою дивиться на нього Дмитро. Вiн мимохiдь помiчаЇ, що на волохатiй руцi карателя кiлькома вгодованими павуками здригаються перснi, вони повпивалися в набряклi подушечки пальцiв; тривожно, як згустки кровi, мерехтять самоцвiти. ВечорiЇ. I знову бачить Дмитро скалiчену матiр, розстрiляних, побитих людей. НiмуЇ чорне поле. Партизани мовчки спускаються до рiки. - Дмитре Тимофiйовичу, - рiзко окреслюються сухi м'язи на рухливому, похмурому обличчi Тура, - я думаю - нам зараз треба з'явитися у Веселiй Дiбровi. Неодмiнно. Хай народ побачить своњх захисникiв у найтяжчий час. А карателi i полiцањ теж зроблять деякi висновки, коли ми сьогоднi ж витрусимо кiлька душ з пiдлого тiла, розметаЇмо новоспечене управлiння. Хай страх на ворогiв переходить... Я думаю, Дмитре Тимофiйовичу, Весела Дiброва нашою партизанською базою стане. - I стане. Що ж - нiчний марш? - Так, нiчний марш. - Де будемо проскакувати крiзь пости i застави? - Пiдемо не лiсом, а плавнями, де найменше чекають нас. Там, наскiльки вiдомо менi, нема охорони. - Плавнi уповiльнять рух. - Ми окрайцями пiдемо. Провiдники Ї хорошi, виросли в цих мiсцях. А невдалiк вiд рибальського куреня Ї прихованi човни. - В добру путь, в добру путь, - для чогось скинув картуза Дмитро i потиснув руку Туровi. - У Веселiй Дiбровi люди надiйнi. На них смiливо можна покластися. - На це i я надiюся... Одразу ж безшумними тiнями пiшли вперед розвiдники, вiддiлилася бокова охорона, i загiн швидко попрямував у глибину вечора. XXXII На свiтанку Григорiй з Володимиром Iвановичем пiшли трусити жаки. Попелясте небо було затягнуте розколеними хмарами, i тiльки на сходi хтось просипав з мiшка добiрну пшеницю; так i лежала вона, дорога, не зiбрана, як найкращi спомини в тривожному серцi. Там, на сходi, лежало його село. В неясному, притихлому свiтанку бачив обриси знайомих вулиць, чорних будiвель, що зараз здавались такими недосяжними, як отi зорi в попелястому приску. А до них же тiльки яких-небудь п'ятдесят верст. П'ятдесят верст до дiтей, до Софiњ, а здавалось, наче тисячi дорiг розрiзали i вiднесли в несходиму даль отой болючий шматок рiдноњ землi. Скiльки вiн думав про нього, днями i ночами, лежачи на сiновалi, iдучи в лiси. I тiльки тепер розпiзнав, наскiльки дороге йому те привiлля, що ранiше здавалося звичним, простим. Вiн нiяковiв перед Федоренком, що його потягнуло додому, хотiв повернути роздуми в iнше рiчище, а вони, обкружлявши, знову повертались на старе мiсце, немов птиця в гнiздо. Не виходила з голови розмова з Катериною i менш болiла душа, коли бачив перед собою затуманенi любов'ю карi очi Софiњ, њњ строге i водночас нiжне обличчя, i усмiх, то лукавий, задиристий, то чистий, довiрливий, мов у дитини. Як життя смiялось над ним! Тепер, в такий час, кидало його на стежку Дмитрового родинного щастя. Що ж тодi про Дмитра казати? Е, нi, воюЇ певне, як i працюЇ. Норовистий, з характером, але завзятий, наче вогонь. I мимоволi випливало то спокiйне, в задумi, горбоносе продовгувате обличчя, то страшне в гнiвi, коли чорнi очi темним блиском палали на обвiтреному виду, тремтiли нiздрi i вздовж обох щiк вирiзьблялись рухливi, немов ласицi, м'язи. "А колись ми друзями були, - зiтхнулось. - Скiльки то води з того часу спливло? Та от на крутих перехрестях не витримуЇ дружба. Не витримуЇ, коли сходяться шляхи на однiй цiлi, яку подiлити не можна порiвну, вiд якоњ i вiдступити не сила. Яка ж то справжня дружба? Десь, i њњ без болю не буваЇ. - Чого задумавсь, чоловiче? - Володимир Iванович перекидаЇ весло на друге плече i допитливо дивиться на Григорiя. З-пiд засмальцьованого картуза, схожого на гречаний млинець, рiвно, кружечком, спадаЇ обстрижений чуб, видiляючи вузьку брунатну смугу лоба над покучерявленими широкими бровами. - Усе про домiвку? В очах стоњть? Вгадав? Незручно було перед старим. Тому твердо промовив: - Нi, не вгадали. Про iнше думав. - Про що? Iнтересно. Що ж воно в тебе тепер може бути на мислi? - Про друга свого, колишнього... Про давнi дiла... - А-а-а, про друга. Що, глек розбили? - Та розбили, - вiдповiв неохоче. - I, мабуть, за дiвку? - Еге ж! - здивувався. - БуваЇ, що спiдниця, ревнощi довiчну дружбу затемняють. Це коли дружба дрiбненька. А справжню вiрнiсть нiщо не притьмарить. Тiнь вiдскакуЇ вiд нењ, наче сова вiд сонця. - Вiрно, дiду! Наче в моњх думках побували, - здивовано i щиро вирвалось у Григорiя. - Спихай! - Вмостився Володимир Iванович на кормi. Зашемрiв, захрустiв вогкий пiсок, i човен легко плюснув у воду, залишаючи позад себе глибоко витиснутий, неначе коромисло, слiд, що почав пiдпливати водою. - Тю ти чорт! - вилаявся Володимир Iванович. - Зразу прикмета на невдачу. - Хiба що? - запитав Григорiй, сидячи обличчям до рибалки. - Та нiчого. Каленик з берега рукою махаЇ. Вiн добрячий чолов'яга, а прикмета на рибу погана. Та чого ти сполохався? Це не з тих кровопивцiв, що грiхи на душу приймають. Бiля округлого каменя, обпираючись спиною об вербу, стояв пристаркуватий рудобородий чолов'яга з глибокими, поставленими навскiс очима. - Вiзьмiть i мене з собою, - привiтався вiн. - Сiдай. Каленик навпочiпки сiв на нiс, руками тримаючись за борти. Його кучерява, темноњ мiдi борода, обпалюючи розстебнутий пiджак, вперлася в бiлу сорочку; зв'ялений чуб спадав набiк, навскiс розсiкаючи високе чоло, порiзане дрiбними зморшками. Обличчя мав розумне, тiльки стомлене i сумовите. Коли ж бiля невеликого острова Володимир Iванович почав витягати жаки, Каленик пожвавiшав, немов прокинувсь од задуми, i сам засунув руку в горловину, щоб дiстати рибу. - Добра риба, карасi - або продаси, або сам поњси, - всмiхнувся, виймаючи великого, з потемнiлою лускою карася. - О, яка щука вскочила! По тому, з якою любов'ю вiн витягав жаки, трусив рибу, приказував над нею, можна було в ньому розпiзнати старого завзятого рибалку. I тiльки вже на березi запитав Григорiя: - У дiда живеш? - Нi, - зам'явся Григорiй. - В Мотрi ™венчихи, - вiдповiв старий - Живе з товаришем своњм. Куди ж людям подiтись? - Звiдки родом?.. Григорiй Шевчик? Не той, що орденом нагороджений? - Еге ж. - Чого додому не йдеш? Боњшся? Да, тепер iнший чоловiк своЇњ тiнi остерiгаЇться, - i зiтхнув. - Ну, що ж, живи у нас, тiльки на цих два днi змотайтесь десь подалi - облава буде. Ти б додому навiдався, узнав би, як дiла. Неважнi - на хуторi будеш, а потiм дiло дорогу покаже... Подивлюсь я - скiльки зараз людей, та все молодих, красивих, здорових - самий цвiт - мiж небом i землею бовтаються. А треба ж зрештою до землi опускатись, хоч яка вона гiрка та тяжка тепер стала. Земля без чоловiка не може бути, та й чоловiк без нењ не проживе. Таке-то. Пiд'њхали до берега. - Рибки ж вiзьми, - звернувся Коваль до Каленика. - Не хочу. - Як не хочеш, то i њсти не будеш, а своњй дитинi неси, - поклав на землю рибалка кiлька рибин. Iдучи додому, говорив старий: - Журба поњдом њсть чоловiка. То ранiше ретельнiшого колгоспника на селi не знайдеш. Господаровитий. В Москву на виставку њздив. Трьох синiв i дочку викохав. Всi на вiйну пiшли. I остався старий, як пень на дорозi, з одним малям, не знаЇ, де руки i голову притулити. I Григорiй мало прислухався тепер до його мови: нетерпляче била в голову кров, ширше роздувались нiздрi, чуючи дорожнiй пил знайомих шляхiв. Усе бiльше та бiльше находилось виправдувань i перед собою, i перед Федоренком. I тiльки в холодну безвiсть тепер кидала Їдина думка: "А що коли нiкого вже дома нема?" Товариша найшов на левадi - косив коровi отаву. - Хватить, Петре, косити. На зайцiв облаву влаштовують. - Хто сказав? - Чоловiк вiрний. - Тодi треба тiкати. В лiси пiдемо? - Я... додому думаю. Через три днi повернуся. - Ну, що ж, iди додому, - пiсля довгоњ мовчанки пильно подивився на Григорiя. - Може зовсiм думаЇш? По совiстi скажи! - Що ти, Петре? - злякався Григорiй. - Менi бiля жiнчиного боку не доведеться воювати. Ти пробач... Одначе вiдчуваю, не заспокоюсь, поки не взнаю про долю своњх. А останнЇ, що вже нам випаде, разом будемо переживати, одним зв'язанi ми. До останнього подиху Батькiвщину захищатимемо. Одна вона в нас... - I я так думаю... Звик до тебе, - поглянув довiрливо, з приязню. Перекинув опалку з травою на плече i пiшли на подвiр'я. В хатi, на самотi, Григорiй довго i уважно вдивлявся в дзеркало. Чорна борода, товстi вуса, що двома корiнцями вростали в бороду, постарiле обличчя - все було дивним i чужим. Глибоко запалi в темних западинах голубi очi здавалися темними, неспокiй поширив њх, зробив бiльш рухливими. На високому лобi рiзкiше окреслилися зморшки i в скронi вплелися нитки павутиння. "Увалиться в хату дiдуган - дiтей перелякаЇ", - усмiхнувся, розчiсуючи бороду i переносячись думками до своЇњ сiм'њ. Мотря Iванiвна викопала iз землi дiжечку з салом, наладнала торбинки Григорiю i Петру, вивела њх аж на край города. - Щасти вам доля, хлопцi. Не забувайте моЇњ господи. Як нема моњх синочкiв, хоч на чужих подивлюся. - I, низько нахиливши голову, пiшла до хати, жмакуючи рукавом пiдiбраний хвартух. - Зажурилась стара, - спiвчутливо обiзвався Федоренко. - Ще надокучать њй такi гостi. У лiсi попрощалися друзi. - Ждатиму тебе, Григорiю, - не здiймав мiцноњ руки з плеча Шевчика. - Тепер маги коло себе друга - велике дiло. Роботи ж нам - гори. I за мене дiтей приголуб. - Спасибi, Петре, - розчулено поглянув на мускулясте, сухе, як жерсть, з рiвним прямим носом обличчя Федоренка. Несподiвану добрiсть побачив у насмiшкуватих, гострих очах, напiвприкритих припухлими повiками. - Через три-чотири днi, як часи, прибуду до тебе. I пiшли - Григорiй, тримаючись узлiсся, а Петро - в глибину притихлого осiннього лiсу. XXXIII З кожним кроком все бiльше оповивала тривога Не вiрилось, що прийде додому, побачить село, рiдню, бо здавалось, що лежать його рiднi мiсця по той бiк свiту. А коли ступив на дiльницю свого колгоспу, повiрив: не втекла у безвiсть земля, не заховала њњ темна нiч од людського ока. Зупинився, для чогось скинув картуз i довго не мiг перевести духу. Нахилився до самоњ землi. Вона, розбухла вiд дощiв, лежала чорним, незасiяним безмiром перелогiв. Згадки минулого болем перехопили горло ГригорiЇвi. Ще для чогось похапцем широко провiв пальцями по рiллi, надiючись найти хоч кущик озимини. Щось вогке обпекло руку. Невистрiляний, зашершавлений негодою набiй холодним жалом пробився з осиротiлоњ ниви. Простоволосий, озираючись навколо, Григорiй ще постояв трохи i, вiдриваючи ноги вiд вологого поля, знову пiшов у лiс, щоб вийти на городи свого села. Як тоскно шелестить сухим листом висока кукурудза. Пiд ногою часом трiсне огiрок-насiнник, i ГригорiЇвi здаЇться, що той пострiл можуть почути в селi. Обережно, стримуючи подих, вiн входить на своЇ подвiр'я. Тихий стогiн пришиваЇ його до високого плота. Перебiг подвiр'ям вiтер, зашумiли попiдвiконню вишняки, i знову довге зiтхання обiзвалося з повiтки. "Та це ж корова" - зрештою догадуЇться Григорiй i, пригинаючись, починаЇ оглядати подвiр'я: чи нема нiмецького слiду. Десь на шляху пролунав пострiл, загалакали голоси. I коли розколихана вiтром нiч притишила вулицi, Григорiй, не чуючи власного тiла, добрався до хати i припав до вiкна. Довго вдивлявся в непроглядну темiнь, потiм обережно стукнув пальцем по шибцi. Напружено вслухаЇться, та нiмуЇ кiмната, причањвшись у темрявi. Ще раз постукав, сильнiше. Щось скрипнуло в хатi, i тiнь метнулась, наблизилась до вiкна, - Хто там? - дрижить переляканий голос Софiњ. - Нiмцiв немаЇ? - чуЇ, як одерев'янiлий голос витискаЇ з себе хриплуватi слова. - Нема. - Пусти до хати, молодице. - Хто ж ви будете? - чути, як цокають зуби в Софiњ. - Своњ. Вiд облави тiкаю. - Горе та й годi, - з зiтханням вiдриваЇться Софiя од вiкна. У сiнях довго не може вiдкрити засув, нарештi вiдчиняЇ дверi, i Григорiй входить у хату. - Добрий вечiр, молодице, - усмiхаючись сам собi, говорить хрипким простудженим голосом. I здаЇться, що стiни напливають, тиснуться до нього, вiтають свого господаря. - Доброго здоров'я, - Софiя починаЇ похапцем закривати вiкна. Вiн бачить у темрявi тiльки рухливу бiлу сорочку, поверх якоњ, очевидно, надiта спiдниця. Дружина коцюбою з печi вигрiбаЇ присок i довго дмухаЇ, поки вiд жаринки не спалахнула смолиста лучина. Невеличкий пiдслiпуватий каганчик затремтiв у руках, i цятка вiдблиску, як сльозинка, заворушилась на омертвiлiй квiтцi електричноњ лампочки. Волохатий вогник каганця шершнем ужалив Григорiя. - Оце така тепер культура настала, - наче вiдгадала його думки Софiя. - Ви, певне, њсти хочете? Здорожились. - Коли Ї що - не вiдмовлюсь, - ледве стримуючи любовний осмiх, оглядаЇ заклопотане i зажурене обличчя Софiњ. "Невже не пiзнаЇ?" Хотiлося пiдiйти до нењ, несподiвано пригорнути, поцiлувати. "Як би вона перелякалась тодi?" - уявив на мить перелякане обличчя дружини. На тапчанi лежала, пiдклавши ручку пiд себе, Катерина, на лiжку чулося рiвне дихання Люби. - Вашi дiти? - пiдiйшов до лiжка i тапчана, не можучи вiдiрвати очей вiд своњх дочок. - Моњ, - тяжко зiтхнула. - А чоловiк де? - не обертаЇ голови до Софiњ. - Де всi тепер, - поставила на стiл тарiлку з кашею. - Сiдайте, попоњжте трохи, хоч i холодне. На тапчанi ворухнулась Катерина, пiдвела голову. - Спасибi. НемаЇ в селi нiмцiв? - Вињхали днiв зо три вже. А так щодня нањжджають. Катерина скочила на пiдлогу i витягнулась, пильно дивлячись на нього. Обличчя њњ заворушилось i стало напруженим. - Не зачiпали вас нiмцi? - Чому нi... I не встигла Софiя доказати, як раптом на всю хату, не рухаючись з мiсця, скрикнула Катерина: - Мамо! Це ж наш тато! Це ж тато наш! - Що ти!? - i собi скрикнула i скаменiла бiля печi Софiя, широко дивлячись на Григорiя. Катерина ж кинулась до батька, ловлячи i перебираючи своњми руками руки Григорiя, а головою притискуючись до його грудей. Схопив Григорiй на руки свою дитину, пiднiс њњ високо над головою, опустив нижче i припав довгим поцiлунком до рожевого личка. - Ой, не лоскочи, татку! - щасливо смiялась дiвчина, вiдгортаючи рукою бороду. - Григорiю! Грицю! - i повнi слiз очi наближаються до його очей, усмiхнених i теж вогких. - Як же я тебе не впiзнала... Ой! - вона цiлуЇ його, осипаючи бороду сльозами, потiм схоплюЇться руками за серце так, що лiктi њњ, немов невеликi крила, вiддiляються вiд стану. I знову цiлуЇ свого Григорiя, схиляЇ голову йому на плече, притуляЇ невеличкi пальцi до його зарослих щiк, то прихиляЇ ними до себе чоловiка. - Не думала, не сподiвалась? - Де там сподiватись було... Ой, Грицю, я не можу. Чи це ти, чи нi? - Тату, це твоя борода чи прилiплена? - смикаЇ батька за м'який волос Катерина. - Сама ти прилiплена, - ще мiцнiше притуляЇ дочку до себе. - Бач, як прилiпилась. - Ой, Грицю! - не може знайти собi мiсця Софiя. I њњ обличчя горить такою любов'ю, що Григорiй, посмiхаючись, спускаЇ на землю Катерину, а сам мiцно обiймаЇ дружину. Потiм садовить коло себе њњ i дочку, не в силi надивитись на них. * * * Другого вечора попрощався Григорiй зi своЇю сiм'Їю, несучи у серцi тривожну радiсть i невсипучий бiль. Тремтiли на його шињ руки Софiњ, зi стогоном одiрвалась вiд нього дружина, припадаючи грудьми до перелазу. На устах i щоках Григорiя (Софiя настояла, щоб збрив бороду) ще й досi пашiли поцiлунки i сльози. Теплий осiннiй вечiр небавом заховав од нього темний обрис хати, просторого подвiр'я. Григорiй зупинився посеред городу: довго прислухався до неясних звукiв, потiм попрямував не до лiсу, а до хати Дмитра Горицвiта. Ще дома, коли дружина мимохiдь обмовилась про Дмитра, твердо вирiшив провiдати Югину, попрощатися з нею. Що ж у тому Ї осудливого? Проте Софiњ нiчого не сказав про свiй намiр - чи ж зрозумiЇ вона його. I коли Югина кинулась од вiкна вiдчиняти дверi, вiн почув болючий повiв давнини. З темноњ глибини минувшини випливали молодi роки, i Григорiй побачив себе парубком на достиглому полi, коли вперше зустрiвся з юною соромливою жницею. I спогади з такою яснiстю рiзьбили, карбували минуле, наче воно стояло перед ним, як цей глухий осiннiй вечiр... Забряжчали дверi, i вiн, охоплений спогадами давнини, знаходить в пiтьмi руки Югини i, наче п'яний, переступаЇ порiг. Рука його так торкаЇться руки молодицi, неначе перед ним була та сама Югина, яку вiн зустрiв у полi. - Григорiю, ти про Дмитра звiстку принiс? - задихаючись вiд хвилювання, з мукою i пристрасним сподiванням питаЇ його, слiдкуючи за найменшим виразом обличчя, тьмяно освiтленого блiдим свiтлом каганця. Йому так стаЇ жаль молодицi, що в душi почуваЇ себе винним перед нею. I все далi i далi, затьмарюючись i пригасаючи, вiдпливають вдалину розколиханi спогади молодих рокiв. - Нi, Югино, нiчого не чув про Дмитра. - Нiчого? - задумуЇться молодиця i дивиться вже поверх нього. Заскрипiли дверi, з другоњ хати виходить Докiя. - Добрий вечiр, Грицю, - пiдходить до нього, i њњ очi теж горять пожадливим вогнем сподiвання. - Доброго здоров'я, тiтко ДокiЇ, - цiлуЇ њњ в зiбранi зморшками сухi, зашерхлi уста. - Додому прибув? - На день добрався, а це знову в дорогу. - Куди ж? Вiд нiмця подалi? - Еге ж. Щастя шукатиму свого. - I Дмитро поњхав за ним. Нiчого не чув про сина мого? - Нi. - Розлетiлись соколи. По яких вони свiтах лiтають? - сiла Докiя бiля Григорiя, схрестила руки на колiнах. - А от круки недобитi повиринали та й клюють нас, очi живцем видирають. Щось стукнуло бiля хати, i Докiя безшумно вийшла в сiни, а потiм, очевидно, знову пiшла у другу хату. XXXIV Дмитро передав командування загоном Туровi, а сам, непомiтно для iнших партизанiв, пiшов у село. Мав побачитись з Iваном Тимофiйовичем. Нетерплячка гнала його, як вiтер хмару. Розумiв: недаремно в такий час кликав його Бондар, значить, важливi Ї дiла. Якi ж? Надiявся i тривожився. Розступились лiси, i дорога яснiше замерехтiла зерном пiску. Горбатою птицею засiрiв придорожнiй камiнь, i знову згадались каменоломнi. Нiяк не йшла з пам'ятi i очей молодиця з дитиною, яка лежала в кар'Їрi на каменi. Отi сльози, що сочилися з мертвого тiла, котилися на високий лоб, так пекли його, наче хто приторкався розпеченим залiзом. - ѓм, фашистам, смертi мало, - кипiв, розповiдаючи Туровi про те, що бачив. - Жалiю, що трьох так легко скарали... Рiзати б по шматках. - Для чого? Хватить з них i кулi. - То легка смерть. А ворогам, запроданцям нi в чому не повиннi давати полегкостi, нi в чому! Хай бiльше бояться нас... Перед тим, як зайти до Iвана Тимофiйовича, городами наблизився до своЇњ садиби. Ось вiн, з автоматом у руках, пiстолем за поясом, пiдходить до хати. Тихо шелестить його сад i сумовито шумлять тополi. Припав до вiкна i вiдсахнувся. "Що це? Чи то так здалося?" Знову прихиляЇться до вогкого перехрестя рами i ясно чуЇ голос Григорiя Шевчика. "Так ось де ти воюЇш! З армiњ втiк. В найтяжчий час заховався вiд боротьби - i до жiнок!" - вiдхиляЇться вiд вiкна. Вiд сплетення, вибуху рiзнобiйних почуттiв не знаЇ, що йому робити. Тiльки кров кидаЇться в голову, а в руках сама пiдскакуЇ зброя. "Невже Григорiй боягуз, той мерзотник, який лише умiв округлими слiвцями маскувати гниле дупло своЇњ душi? Невже такий Григорiй? - вiрить i не вiрить. - I як Югина могла пустити його до хати?" Глибоке обурення, злiсть, ображена честь б'ють водночас у груди i голову Дмитра, i вiн аж перехитуЇться. В умовному мiсцi, бiля призьби, похапцем шукаЇ дерев'яний ключ. Вiдчинив засувку, тихо увiйшов у сiни i з силою рвонув до себе дверi. Свiтло вдарило в очi, i Дмитро, як привид, застиг на порозi, наводячи автомат на Григорiя. - Ну, здоров у моњй хатi! Не ждав гостя? - пронизуЇ примруженими очима Григорiя. Але, дивно, той не розгублюЇться, рiвно пiдводиться з лави i якось чудно всмiхаЇться. - Таки не ждав. Радий, що зустрiвся. - Не дуже радiй. - Дмитре! Рiдний! - Почекай! - краЇчком ока бачить Югину. Ось вона кидаЇться до нього, руками тягнеться до його шињ. - Почекай, сказав. Що тут робиться?.. - Дмитре! Чого ж ти такий? - Югина прикладаЇ руку до грудей i з мукою дивиться на чоловiка. - Яким був, таким i зостався. Не взнала iще який за пiвжиття! - Дмитре, чоловiк попрощатися прийшов. - А ти й рада по ночах прощатись... Ну, чого прийшов? - звертаЇться до Григорiя. - Це так ти воюЇш? - не опускаЇ зброњ. - Нi, не так, як ти думаЇш, - спокiйно i насмiшкувато вiдповiдаЇ Григорiй. - Погаси зараз своЇ полум'я: не в той бiк воно метнулося. - А це ми побачимо. В цей час на порозi виросла Докiя. - Дмитре! Чи ти сказився? Ти що це робиш? Ти що, з своњми воювати прийшов? Опусти менi зараз же свою пукалку, чуЇш? - пiдходить до нього мати. - Чоловiк до нас, як до людей, попрощатися прийшов. Що ж, вiн iз Варчуком прощатися пiде? З Созоненком? А ви ж товаришi були. В тяжкi години всi досади прощаються своњм. Чого ти на матiр так дивишся? Не пiзнаЇш може?.. Ну, втихомирся, Дмитре... Григорiй поранений був... - i вона припадаЇ до його великих чорних рук, якi ще мiцно стискають зброю. - Поранений. Тодi так... I Дмитро протвереженими очима подивився навкруг, хмурячись i нiяковiючи. Прокинулась i заплакала Ольга. Довго пiзнавала чужого бородатого чоловiка, а потiм кинулась до нього. - Татку! Таточку! Ну, чого ж ви мене на руки не берете? - Бач, усiх переполохав. А за що? Дивись, як Югина труситься, ох, i вдача ж у тебе. - Вдачу ж ви менi вдiлили, - ще хотiв чимсь вiдговоритись, але зразу подобрiшав, зрозумiв, що дарма вiн так розходився, i вже спокiйнiше додав: - Риба не без костi, а чоловiк не без злостi. Хай пробачить Григорiй. Де Андрiй? - У тiй хатi спить. - Докiя прихилила бородату голову сина до себе. Поцiлував Дмитро матiр i дочку, тiльки Югину обминув, почуваючи перед нею незручнiсть, збiльшену до того присутнiстю Шевчика. - Перекипiло, виходить? - усмiхнувся Шевчик. - Як бачиш... I найбiльша досада вчепилась, бо така думка налетiла: обманув ти нас всiх, воювати кинув. - Ну, менi пора в дорогу. Всього доброго вам, - пiдiйшов Григорiй до Докiњ. - Будь здоров, Грицю. Нехай тебе доля береже, - поцiлувала його в чоло. - Попрощайся ж, Дмитре, з чоловiком. Не на прогулянку йде. Жмурячись, косуючи оком, подивився на Григорiя i знову одвiв погляд вiд нього. - В партизани iдеш? Чи на схiд пробиратимешся? - незручно стало за все. - В партизани. - В партизани? - строге обличчя Дмитра пом'якшало. Тепер вiн iншими очима дивився на Григорiя. Рештки гнiву розвiювалися, мов останнi клаптi туману при сонцi. Затремтiли i стiни задавненоњ неприязнi. - Григорiю, ти вже в якомусь загонi? Чи може?.. - завагався на мить i вже, рвучи натягненi в душi та голосi нитки, зовсiм тихо промовив: - Тодi приймемо тебе до себе... Спiльна робота, дiла нашi вище наших... Ну, сам розумiЇш. Ти ж кандидат партiњ. Ти завжди далi бачив, нiж я. Пiсля цих слiв гора звалилась iз плечей, тiльки дихати стало важче - серце поширшало. Григорiй здивовано поглянув на Дмитра, бiля очей затремтiли тоненькi пучки зморщок. - Ну, спасибi, Дмитре, за справжнЇ слово. Обнадiяв ти мене - яснiше тебе побачив... Iду в загiн. Чекають там мене. - Де? - Далеченько звiдси. - А зв'язок нам треба мати. Чи на помiч доведеться один одному прийти, чи разом ворочати справами. Життя таке... - I за це радий, Дмитре. Зв'язок установимо. - ПовечеряЇмо разом? - Нi, менi треба поспiшати. Далека дорога. - Берестом не йди. Там, коло ярiв, замiноване поле лежить. Дуже хитро замiноване. - Звiдки знаЇш? - Думали мiни в своЇ господарство перетягнути, однак на якусь технiчну новину напоролись. - Щасливий будь. Бий ворогiв невтомно. Щоб не довелося червонiти перед своњми людьми. - Робитиму, що зможу. Справно працюватиму. Ну, живи довго, - подав тверду руку. Провiв його до перелазу. Ще раз мовчки стиснув руку. От уже темрява затопила Григорiя, i незвичне хвилювання та жаль охопили Дмитра. Нечутними кроками увiйшов до хати, пригорнув Югину. - Налякав? Дуже? Пробач. Дружина, вiдхиляючи голову, глянула на нього вогкими, сумовитими i щасливими очима. - Ой, Дмитре, доки ти вже будеш таким? Скiльки рокiв прожили. Хiба ж ти не знаЇш, не вивчив мене? Не те що... Хiба навiть в думцi можу когось до тебе прирiвняти? До такого... вредного, а ти наче... - притулилася до його грудей. - Ну, не буду вже бiльше, - пiдвiв рукою пiдборiддя дружини i поцiлував наймилiшi уста. - Ще й досi не вiдiйшло, - притулила сплетенi пальцi до грудей i сiла на лавi. - Де ж ти тепер? Надовго до нас? I застигла в чеканнi. - Тiльки на часинку заскочив. - На часинку тiльки? I ту треба було скаламутити. - Вона притулилась до нього всiм тiлом, а потiм глянула в