атий венецiанець, якого привiв до нењ Гасан-ага. Вона не показала йому свого обличчя. Закрилася яшмаком, бачив Рамбертi лише њњ очi, з яких бив живий розум, чув њњ голос, страшенно здивувався њњ знанню iталiйськоњ. - Iталiя славна великими жiнками, я хотiла знати, як вони думають,засмiялася Роксолана. - Менi все ж здавалося, що Iталiя бiльше прославилася своњми чоловiками,- обережно зауважив Рамбертi. - Ви не робите великого вiдкриття. Та чи й слiд вiд чоловiка чекати чогось iншого? Сподiваюся, що й у Стамбулi ви помiтили тiльки чоловiкiв? - Тут нiчого iншого й не помiтиш. Менi здаЇться, що навiть коли б спустився на землю аллах i став ходити по домах правовiрних, то щоразу б чув: "Тут у нас жiнки, сюди заборонено". Я не аллах, а тiльки простий мандрiвник, що цiкавиться античними руњнами, яких так багато на цiй землi, окрiм того, мене заслiпив блиск султанського двору i сам султан Сулейман. Я написав про султана i коли б смiв попросити вашоњ ласкавоњ уваги... Вiн подав дрiбно списанi аркушики арабського паперу джафарi. - Може, дозволите, я прочитаю вголос? Не насмiлююсь завдати вам клопоту. - Я звикла розбирати й не таке письмо. Тiльки й того, що в султанських книгозбiрнях кращий папiр: або ж самаркандський, або шовковий - харiрi. Вона уважно проглянула аркушики. Рамбертi писав: "Султан на зрiст вищий од бiльшостi iнших, худорлявий i дрiбнокостий. Шкiра в нього смаглява, нiби прокопчена димом. Голову голить, як i всi турки, щоб щiльнiше надягти тюрбан. МаЇ широке i ледь випукле чоло, очi великi й чорнi. Коли погляне, вираз маЇ бiльш милостивий, нiж жорстокий. Його орлиний нiс трохи завеликий для його обличчя. Бороду не голить, а тiльки коротко пiдстригаЇ ножицями, вуса маЇ довгi й рудi. Шия продовгувата i дуже тонка, як i iншi частини його тiла невiдповiдне видовженi, незграбнi й погано допасованi. За душевним складом вiн великий меланхолiк i нiколи б не розмовляв i не всмiхнувся б до близьких, коли б не жував траву, яку турки звуть афiон, а древнi звали опiй i вiд якоњ вiн розвеселюЇться, якщо й не п'янiЇ. Стверджував менi чоловiк, який те добре знаЇ, що султан, попри свою меланхолiю, понад усяку мiру запальний. Не вельми вмiлий i жвавий у володiннi конем, щоб на ньому скакати, але охоче вправляЇться в стрiляннi й iнших вiйськових iграх. Серця, кажуть, вельми доброго. В усьому стриманий i скромний, але дужче за iнших прихильний до своЇњ вiри. Можливо, це йде вiд нерiшучостi й уповiльненостi його натури, а не вiд бажання нав'язати свою волю й переконання. Жоден з його предкiв не любив так дозвiлля i спокiй. З цього погляду його не вважають ворогом християн i хвалять за те, що уважно ставиться до чужих поглядiв i вiри. Про нього йде слава як про милостивого й людяного, вiн легко прощаЇ провину. Розповiдають, що любить книги й особливо охоче звертаЇться до праць Арiстотеля, якi читаЇ зi своњми тлумачами по-арабськи. Невтомно вивчаЇ мусульманськi релiгiйнi закони i сповiдуЇ њх iз своњми муфтiями. МаЇ сорок три роки. Великедушнiший за свого вiтця й iнших предкiв. ДозволяЇ, щоб ним i керували улюбленцi, як то чинить Iбрагiм, водночас упертий i коли надумав щось зробити, то досягне свого, хоч як було б тяжко й незвично. Раз або двiчi на тиждень читають йому iсторiю про славнi дiла його предкiв i про те, як вони пiдняли царство до вершин, на яких воно нинi перебуваЇ. Вiн вiрить у пророковi слова: як Їдиний бог володiЇ небом i небесними дiлами, так божою волею визначено, щоб Їдиний володар управляв землею i земними справами, i то маЇ бути член Османовоњ династiњ. Але через те, що тi, хто описував вчинки й перемоги Османовичiв, були обманщики й пiдлабузники, якi заробляли, одурманюючи народ, султан не любить њхнiх писань, а тiльки переглядаЇ в iсторичних архiвах документи про те, як його династiя воювала й мирилася з iноземними державами. Його секретарi доглядають за книгами цих документiв так вiрно й пильно, як за святинями. Султановi iнодi з них читають, i це не пропадаЇ даремно, бо з доброго розумiння iсторiњ можна зробити висновки, скориставшись для справ нинiшнiх, якi часто мало рiзняться вiд справ минулих. Саме тому ця династiя так довго оберiгала тi звичањ, якi вiд самого початку помогли њй розповсюдити свою владу. Мудрi люди вбачають у цьому одну з найголовнiших причин довготривалого могуття володарiв i держав. НемаЇ на свiтi небезпечнiшоњ справи, нiж часта змiна керiвництва". Роксолана вiддала венецiанцю його аркушики. - Вашi писання можуть бути вельми повчальними i чимало прислужитися для розумiння цiЇњ великоњ землi в особi њњ славного володаря. - Ви так вважаЇте, ваша величнiсть? - зрадiв Рамбертi. Вона застережливо пiднесла тонку свою руку. - Але писати тiльки для заспокоЇння чиЇњсь цiкавостi - чи варто? - Ваша величнiсть, а хiба наше життя - це не вiчне заспокоЇння голоду цiкавостi? - Може, й так. Але тiльки тодi, коли людям дають правду. Коли ж годують плiтками,то це лиш для убогих духом. Ви пишете про траву, яка одурманюЇ. Навiщо це? Тому, хто маЇ найвищу владу, не треба одурманюватися. Або з конем. Султан Сулейман завоював пiвсвiту верхи на конi. Як великий Iскандер або Тiмурленг. Я не бачу тут живого султана. Постать нiби сплющена. Хоч перо у вас точне, гостре, проникливе. Скажiмо, у вас досить цiкава думка щодо небажаностi змiн в управлiннi державою. Та хоч як iнодi не хочеться њх робити, життя примушуЇ. I люди завжди живуть сподiванням змiн. Навiть я живу цими сподiваннями, коли хочете. - Ваша величнiсть, ви радите менi викинути все це? - Хiба ви мене послухаЇте? Думки своњ ви можете мати про будь-кого. Надто про людей, вiдкритих усiм поглядам. Життя султана вiдоме мiльйонам, вiн належить усiм, i кожен може говорити про нього, що захоче,- тут нема ради. Хотiла б просити вас про iнше. Ви можете скористатися з нашоњ розмови i написати й про мене. Бо я перша султанша, яка допустила до себе чужинця, а ви перший ЇвропеЇць, який розмовляв iз султаншею. Однак, хоч ви й говорили зi мною, ви нiчого про мене не знаЇте. I нiхто не знав. Вигадки ж можуть принизити мене i завдати менi болю. Тому просила б вас не згадувати про мене в своњй книжцi. Я оточена своњми дiтьми, хотiла б, щоб кожне з них мало життя, гiдне людини. Бiльше нiчого. Все iнше вам скаже мiй довiрений Гасан-ага. Раджу вам прислухатися до його слiв. Знала, що Гасан може прошепотiти на вухо чоловiковi кiлька таких яничарських погроз, що вiд них здригнулхiся б усi дияволи в пеклi. Розумного завжди легше застерегти або й налякати, нiж дурня. Але ж не могла Роксолана щоразу напускати Гасан-агу на iноземних послiв, надто ж венецiанських, якi сидiли в Стамбулi постiйно, змiнюючи один одного, переповiдаючи плiтки про њњ чарiвництво, якими њх годували Грiтi й Iбрагiм. Не було гидот, яких би не розносили по всiй ™вропi цi надiленi високими повноваженнями чоловiки про нещасну молоду жiнку. А що вона? Змушена була до покiрливостi, хоч мала дух невпокорений, ждала свого часу, вiрила, що вiн настане. Коли з iноземцями була безсила, то своњм давала вiдсiч де тiльки могла. Так було з Хатiджею, яка злостилася, що довго не мала дiтей вiд Iбрагiма. Коли ж нарештi понесла вiд свого грека, у злiй гординi стала знущатися з Роксолани: мовляв, њњ паршиве тiло вже не матиме бiльше плоду, бо той живiт запечатав диявол. Плiткарi стамбульськi пiдхопили тi слова, сама валiде чорногубо всмiхалася пророкуванню своЇњ доньки. I це все про нењ, яка народила султановi одне за одним п'ятеро дiтей! Хай Абдаллах умер на третiй день, але ж вона його народила, вона! I на зло њм усiм знов зайшла в тяж i народила Сулеймановi ще одного сина, i султан назвав його Джихан-гiром - покорителем свiту, як назвав колись свого старшого сина великий Тiмур. I коли Сулейман за рiк знов зiбрався у похiд на Вiдень, вона запрагла йти разом з ним, узявши всiх своњх дiтей, не бажаючи бiльше залишатися в столицi за мурами гарему, коло чорногубоњ валiде. Забрано в похiд великого Ївнуха Iбрагiма, бiльшу половину Ївнухiв i двi сотнi служебок, валiде лишилася з обскубаним гаремом, де доживали вiку старi одалiски - спадок вiд попереднiх султанiв, та кiльканадцять рабинь, яких Сулейман ще не повидавав за своњх наближених. Нiхто не переймався почуваннями султанськоњ матерi, бо йшлося ж про набагато бiльше - про велику державну полiтику: султан вирушав, може, у найбiльший свiй похiд, в похiд цiлого свого життя, що засвiдчував не тiльки посланнями до iноземних володарiв, а й тим, що брав iз собою улюблену жону i всiх (коли не лiчити Мустафи) синiв, кожен з яких мiг вважатися ймовiрним спадкоЇмцем трону. Тепер не було мови про Угорщину i навiть Фердiнанда Австрiйського, якого султан називав уже й не королем, а тiльки комендантом Вiдня й намiсником iспанського короля у Нiмеччинi. Iспанським же королем Сулейман уперто величав Карла П'ятого, не визнаючи за ним титулу iмператора. Вiн вважав, що Карл просто самозванець, i йшов, щоб покарати його й показати, що на землi може бути тiльки один цар, так само, як Їдиний бог на небi. Фердiнандовi Сулейман писав: "Знай, що йду не на тебе, а на iспанського короля. Перш нiж дiйду до нiмецького кордону, хай вийде менi назустрiч, бо не личить йому лишати свою землю њ втiкати. Iспанський король давно вже нахваляЇться, що хоче на мене вдарити, ну то ось я на чолi свого вiйська. Коли вiн хоробрий муж, хай дочекаЇться мене i хай буде, що бог хоче. Коли ж мене не смiЇ дочекатися, хай шле данину моњй царськiй величностi". Сполошилася уся ™вропа. ТаЇмний посол французького короля Рiнкон, якого Сулейман приймав на Земунськiм полi пiд Белградом, рознiс чутку, що султан веде п'ятсот тисяч вiйська, з якого цiлих триста тисяч вершникiв i двадцять п'ять тисяч яничарiв з аркебузами. Фердiнанд ще перед цим вислав назустрiч султановi посольство на чолi з Леонардом Ногаролом i Йосипом Ламбертом. Посли доњздили до Нiша, а Сулейман був уже пiд СофiЇю. У Нiшi вiн три днi не приймав њх, бо купався з Роксоланою у теплих джерелах, якi полюбив ще з першого свого походу на Белград. Коли ж нарештi допущенi були посли, щоб поцiлувати край султанського вiдпашного рукава, i великий драгоман Юнус-бег переповiв прохання Фердiнанда не йти на Угорщину й на його землю, њм було сказано: "Похiд почався, його вже не зупиниш. Турецькi конi пiшли по травi, вони не повернуться, поки не витопчуть њњ". Нiяка сила не могла зупинити Сулеймана. Пiсля битви пiд Мохачем вiн вiдiбрав Румелiю в Iбрагiма й передав њњ Бехрамовi-пашi, який до того був анатолiйським беглербегом i в тiй страшнiй битвi зумiв вiдзначитися бiльше, нiж сам великий вiзир. Перед самим цим походом Бехрама-пашу розшматували озвiрiлi верблюди. Султан звелiв набити на палi всiх погоничiв беглербегових верблюдiв, Румелiю знов вiддав Iбрагiмовi, так що той став тепер володарем майже половини царства, мовби другим султаном i вже мав би виказати всю свою запопадливiсть у вiйнi проти невiрних. В Едiрне султан, завдяки донесенням вiрних улакiв, розкрив кедикi зловживання дефтердарiв Румелiњ, перших помiчникiв головного дефтердара Скендер-челебiњ. Той кинувся до великого вiзира, обiцяв i навiть погрожував, але Iбрагiм знав: кожна нова смерть тiльки змiцнюЇ його становище. Двадцять дев'ять дефтердарiв, розкiшне одягнених в оксамит i соболi, оточених пажами, у парчевих халатах, лямованих коштовним хутром, поставлено перед султанським диваном, у всiх одiбрано майно i рабiв, чотирьох прив'язано до кiнських хвостiв i розшарпано на шмаття, двох повiшено, двом вiдрубано руки, чотирьом - голови, решту, як дрiбних злодюжок, шмагано по п'ятах воловими жилами. Султан нiс справедливiсть в усi землi i утверджував њњ також у своњй землi. А ™вропа зготовлялася до вiдсiчi османськiй силi. Пiд Вiдень спiшно стягувалися вiйська з усiЇњ iмперiњ Карла П'ятого. Навiть французький король Францiск, щоб не викликати нарiкань з боку християнських володарiв, виявив готовнiсть послати свою допомогу Фердiнандовi, хоч потай намовляв Сулеймана обминути Вiдень i вдарити одразу на Iталiю, щоб завдати Кардовi найдошкульнiшого удару. Папа римський Климент, який уже помирився а iмператором, простивши тому розгром Рима й ганебне .своЇ полонення, прислав Фердiнандовi двi освяченi хоругви, якi б помогли розгромити невiрних. Навiть Лютер, який колись висмiював тих, хто намагаЇться боротися з турками, тепер звернувся iз закликом до всiх володарiв об'Їднатися, щоб назавжди покiнчити зi страшною османською загрозою: "Турки не мають нiякого права затiвати вiйну й пiдкорювати землi, якi њм не належать, њхнi вiйни суть тiльки злочини й розбiй, якими бог караЇ свiт. Вони воюють не з необхiдностi, не для забезпечення миру своњй вiтчизнi, як держави впорядкованi, але тiльки для того, щоб шарпати й грабувати народи, якi не вчинили њм нiякого зла. Отже, вони суть лоза божа i служителi диявола". Весь свiт пiдiймався проти Османiв. А Османи йшли проти всього свiту, i Роксолана, њхня султанша, теж, виходило, ставала проти всього свiту. Посли навперебiй доносили iз Стамбула своњм урядам про всемогутнiсть молодоњ султаншi, а нiхто не знав, яка вона ще й тодi була безпорадна i безпомiчна. Колись жила Їдиним намiром ' вирватися з рабства, вирватися будь-якою цiною, народити султановi синiв, змiцнитися й вознестися. Тепер втiшала себе думкою: "Ось повиростають дiти, ось повиростають, а вже тодi..." Що тодi -не знала й сама. Пiшла в той похiд, може, лише для того, щоб виказати свою силу перед валiде i перед Хатiджею i щоб не пiдпускати близько до султана цього пiдлого грека Iбрагiма, гнати його поперед вiйська, гнати й гнати, щоб ставив мости, розчищав путь, влаштовував урочистi зустрiчi падишаховi i всемогутнiй султаншi Хасекi? Може, може... У Нiшi, поки вони розкошували iз султаном у зручних купальнях, поставлених для них на гарячих джерелах, тяжко занедужав малий Джихангiр. Вiн i народився найхирлявiшим з усiх своњх братiв, слабiшим навiть за Мехмеда. Болiло щось йому в його маленькому тiльцi, вiн корчився, темнiв личком, не мав сили й кричати, тiльки дивився на матiр великими, як на iконi, очима, так нiби хотiв сказати њй, що вiдчуваЇ i розумiЇ усе лихо цього свiту й шкодуЇ, що вона привела його сюди. Так само несподiвано, як вирушила в похiд,, Роксолана з дiтьми повернулася до Стамбула. Розставання з Сулейманом було тяжке i болiсне, але султанша квапилася, вже шкодувала, що вчинила так нерозумно, наражаючи малих дiтей на "невигоди й жорстокостi похiдного життя. Втiкала вiд Стамбула, вiд його зловорожих очей, вiд отруйних язикiв i пiдшептiв, металася, шукаючи порятунку й притулку. А де могла знайти њх у тiм свiтi, що про нього з такою гiркотою писав Лютер: "Хоч у який бiк ми повернемося, повсюди диявол звиваЇ собi гнiздо; чи пiдемо до туркiв - зустрiчаЇмо диявола; чи лишаЇмося там, де володарюЇ папа,- пекло неминуче, з обох бокiв i повсюди самi лиш дияволи. Так по нещастю йде нинi свiт. НемаЇ дня, немаЇ години, в якi ти був би прикритий од смертi. Вiднинi не можна ждати нiчого доброго. Посудина розбита, i юшка розлита". Султан стояв на Земунськiм полi, не рушаючи далi, поки не отримаЇ вiстi про те, що Роксолана щасливо повернулася до столицi й разом з дiтьми перебуваЇ у священнiй неприступностi гарему. Тодi швидко пiшов до Драви, звелiв переправлятися одразу в дванадцяти мiсцях, щоб без затримки йти на Вiдень. Ще не знав, що йде, може, до своЇњ найбiльшоњ ганьби. Роксолана вчасно вернулася. А то ганьба впала б i на њњ голову. Вороги ще й пустили б поголос, що то вона намовила Сулеймана вирушати проти Вiдня, щоб султан поклав њй до нiг одну з найславнiших столиць ™вропи. А султан, переправившись через Драву, власне, й закiнчив свiй похiд на Вiдень. Мав би вже давно збагнути, що з таким сераскером, як його Iбрагiм, може вигравати тiльки змагання у грабiжництвi, але не справжнi вiйни. Великий вiзир, iдучи поперед султана, порозпускав по всiй землi загони хижих акинджiњв, i тi знов плюндрували все довкола, тим часом Луњджi Грiтi, для якого Iбрагiм випросив у султана титул верховного намiсника й графа Мармароша, безчинствував в Угорщинi. Вiн вигнав iз Буди всiх християн, понаставляв повсюди османцiв, довiв до слiз навiть такого твердого в злочинах чоловiка, як Янош Запойяњ. Коли охоронець корони святого Стефана Петер Переньњ кинувся до султана за помiччю й захистом вiд Грiтi, його перехопив великий вiзир, перебив охорону i, погрожуючи вiчним рабством, примусив Переньњ вiддати заложником свого семилiтнього сина. Дитя було обрiзане, вiдведене до Стамбула i вже бiльше нiколи не бачило , свого рiдного батька. Дивно було, звiдки в цього Iбрагiма, який змалку зазнав i нужди, i рабства, така нестримна жадоба до розкошi i така жорстокiсть до людей.Може, тому, що для цього не треба нiякого вмiння, а багатолiтнЇ прислужництво й запобiгання перед Сулейманом розвинули в ньому тiльки низькi якостi душi, не даючи змоги зосередитися на вищому i благороднiшому .Все в ньому було - поверхове, несправжнЇ, показне: i його вмiння розважати султана грою па вiолi, i його нiбито вченiсть, i його фiнансовi й державнi таланти, навiть його буцiмто високий смак. Грати його вчив досвiдчений перс, який до того ж вважав Iбрагiма тупим учнем: обривки знань хапав у розмовах з мудрецями, яких нiколи не бракувало пi при дворi шах-заде в Манiсi, пi при султанському дворi; фiнансовими й державними радниками в нього були Скендер-челебiя i хитрий Луњджi Грiтi; смак до розкошi так само переймав вiн iз жадiбнiстю губки вiд Грiтi, ревниво стежачи за тим, щоб той не перевершив його нi в чому. Власного в Iбрагiмовi було хiба що пiдлiсть та ще нездарнiсть, надто ж у вiйськовiй справi. Вiн не виграв жодноњ битви за весь час, як був великим вiзиром i сераскером, не взяв самостiйно жодного, навiть щонайменшого, мiста, i старi яничари насмiхалися з Сулеймана: - Султан Селiм за вiсiм рокiв убив вiсiм своњх великих вiзирiв, а цей не може позбутися одного паршивого грека! Цього разу, ведучи величезне вiйсько на Вiдень, Iбрагiм несподiвано зупинився коло маленького угорського мiста Кесега. В Кесегу було всього лиш п'ятдесят воњнiв на чолi з хорватом Николою Юришичем, який два роки тому був у Стамбулi послом вiд Фердiнанда. Розумiючи всю безглуздiсть опору перед незлiченною османською силою, Юришич хотiв iз своњми вершниками податися до Вiдня, але з навколишнiх сiл збiглися селяни, старi жiнки, дiти i вмовили його захищати њх. Стiни Кесега були старi. Харчiв у фортецi обмаль. Амунiцiю Юришич закупив за власнi грошi, а що не був багатим, то пороху могло вистачити лиш на кiлька днiв. I все ж Юришич, якого нещаснi люди ласкаво називали Мiкулицею, став на безнадiйну боротьбу з величезним ворожим вiйськом. Здавалося, могутня хвиля османська заллЇ маленький Кесег i знищить за кiлька годин, не лишивши вiд нього й слiду. Iбрагiм уже послав, як завжди, хабердара назустрiч Сулеймановi, який приглядався до дiй свого сераскера здаля, ждав його перемог i думав собi про велич i вiчнi закони. Однак Кесег стояв незрушно, не пiддався, i - о диво! - османська сила зупинилася перед ним безпорадна. Iбрагiм послав проти мiста самих тiльки вершникiв i маленькi польовi гармати, що кидали ядра не бiльшi за гусяче яйце. Гармати не могли завдати нiякоњ шкоди стiнам Кесега, а наскоки вершникiв оборонцi легко вiдбивали. Коли пiдiйшли яничари i великий вiзир кинув на приступ њх, оборонцi вистояли й проти яничарiв. Знов провалилося небо, страхiтливi зливи обрушувалися па землю, гримiли громи, блискавицi криваво присвiтлювали чорному дiлу, яке творилося довкола маленького Кесега, османцi кляли й погрожували непоступливим оборонцям, знов приповзла слiдом за ними чума, косила њх тисячами; не маючи чим поживитися у дощенту пограбованих околицях, вояки обжиралися зеленим ще виноградом i цiлими ночами, тримаючись за животи, просиджували довкола наметiв. Три тижнi товклося величезне вiйсько довкола Кесега, обложенi витримали дванадцять приступiв, половина оборонцiв була вбита, пороху не лишалося й пучки, скiнчилися харчi, але вдосталь було води, яка щедро лилася з неба, i Юришич не здавався. Iбрагiм послав до нього послiв, обiцяючи, що вiн вiдiйде вiд мiста, коли Юришич заплатить йому викуп. Мiкулиця вiдповiв, що не маЇ намiру платити викуп чужинцевi за власне мiсто. Тодi Iбрагiм запропонував заплатити лише двi тисячi дукатiв яничарським агам за њхнi клопоти. Юришич вiдповiв, що не маЇ таких грошей, та й платити теж не маЇ намiру. Iбрагiм кинув яничарiв на останнiй приступ. Крiзь проломи в благеньких стiнах вони з рiзних бокiв вдерлися у мiсто, де лишалися вже майже самi старi та жiнки з дiтьми. Никола Юришич був двiчi поранений. Здавалося: кiнець. I тодi старi, жiнки й дiти, вiдчуваючи свою смерть, збiглися докупи й закричали так розпачливо й страшно, що турки, якi нiколи" такого не чули, перелякалися й стали втiкати з цiЇњ проклятоњ фортецi. Згодом на своЇ виправдання яничари вигадали, нiби з'явився перед ними небесний вершник iз вогненним мечем у руцi, який вигнав њх iз Кесега. Iбрагiм умовив Юришича згодитися на почесну здачу. Заборонив грабiж. Усiх, хто лишився живий, вiдпущено на волю. Юришичу подаровано золотий султанський кафтан i срiбний посуд. Сам великий вiзир добув од султана почесну одiж i, як пiсля кожного походу, перо з дiамантом на тюрбан. Але час був втрачений безповоротно. Пiд Кесегом Iбрагiм протовкся цiлий мiсяць, починався уже вересень, повертатися додому було далеко, султан знав, як небезпечно затримуватися до холодiв, тому розпустив вiйсько по Штiрiњ для грабувань i оголосив, що на цьому похiд закiнчено. Це вже був не вiдступ, а втеча. Австрiйцi, хорвати, угорцi шарпали османськi загони, вибивали њх на пень, гнали зi своЇњ землi так, що тi насилу встигали ставити мости на рiках або переправлятися вплав, тонучи, гублячи все награбоване. Мiст коло Марiбора мало не завалили, навiть супровiд Сулейманiв насилу пробив собi дорогу до переправи, i великому вiзировi довелося з ранку до самоњ темряви, не злазячи з коня, простояти на березi, поки перейде на той бiк Сулейман. За це Iбрагiм одержав од султана коня у коштовнiй збруњ та грошi на повiтання. Вже знаючи, як рятуватися перед Стамбулом вiд найбiльшоњ ганьби, султан вступив наприкiнцi листопада до столицi ще з бiльшим трiумфом, нiж пiсля першоњ невдачi пiд Вiднем. П'ять днiв столиця з ™юбом, Галатою й Ускюдаром сяяла вогнями. Базари й крамницi були вiдкритi вдень i вночi. На площах роздавано чорбу й плов для бiдних i дармоњдiв. На базарах розпродувано награбоване й рабiв, приведених вiйськом. Сам султан, перевдягнувшись, об'њздив базари; на третiй день, довiдавшись вiд Гасан-аги, що твориться на базарах, до Сулеймана прилучилася Роксолана i випрошувала в султана дiтей i молодих жiнок, даруючи њм волю. Купцям плачено з державноњ скарбницi, бо згiдно з шарiатом навiть султан не мав права завдавати купцям збиткiв, про султаншу ж пiшов поголос, що вона грабуЇ правовiрних. Чи њй звикати було до плiток i поголосу! А коли продааано њњ-де вони були, отi правовiрнi? Вулицями Стамбула, розпанахуючи халати, здiймаючи руки, гасали ошалiлi фанатики, проклинали гяурку-чарiвницю, яка засiла в Топкапи,репетували: - О шарiат! О вiра! Тяжко занедужала серцем валiде. Злягла ще повеснi, не знiсши тяжкоњ образи, завданоњ њй султаном i султаншею, i тепер не пiдводилася. Знов звинувачувано Роксолану. Мовляв, отруњла султанську матiр повiльною отрутою, i тепер валiде вмирала i нiхто не мiг њњ порятувати. А султанська мати вмирала вiд власноњ ж злостi. Пускала њњ всю тiльки проти Роксолани, а що всю злiсть. нiколи не зможеш вилити лиш проти одноњ людини, то тепер сама знищувалася нею, точило њњ це ненависне почуття зсередини, як черв'як соковите яблуко, i не було ради. Роксолана тiльки посмiхалася. Кажуть, що звинувачуватимуть знову њњ? Хай. Могли б ще звинуватити, нiби вона отруњла i колишнього великого вiзира старого Пiрi Мехмеда, який помер вiд загадкових хворощiв, поки султан ходив у свою безславну виправу. Ще перед походом прислав Сулеймановi великий московський князь Василiй Iванович гнiвливого листа про загадкове зникнення його посольства, яке мало вiтати .султана пiд Белградом у 1521 роцi. Те посольство безслiдно щезло, па Русь не вернулося, хоч вiдомо було, що добралося пiд Белград i було прийняте в султанському таборi. "Через то,- писав Василiй Iванович,моя корона потемнiла, а лиця моњх бояр почорнiли". Великий князь обiцяв за завданий йому сором вiдплатити вогнем i мечем. Тiльки два чоловiки знали про те посольство: колишнiй вiзир Пiрi Мехмод-паша i султанський улюбленець Iбрагiм. Пiрi Мехмед прийняв московських послiв, а Iбрагiм перехопив њх, бо стояв мiж султаном i великим вiзиром. Куди вони зникли i де подiлися багатi дарунки, якi привезли султановi з далекоњ Москви, про те мiг сказати лише грек. Але султан тодi не питав. А тепер хоч би й спитав, то не отримав би вiдповiдi, бо Пiрi Мехмеда вже не було на цiм свiтi. Знав Гасан-ага, як знало пiв-Стамбула, але хто б же внiс у вуха султановi те, про що падишах не питаЇ? Гасан-ага, мов невтомна бджола, нiс i нiс Роксоланi вiстi, пiдслухи, чутки про всiх њњ ворогiв i про недругiв султанових. Коли довiдався про московських послiв, упав па колiна перед нею, незважаючи на кизляр-агу Iбрагiма, не остерiгаючись, що той може передати все або валiде, або й самому великому вiзировi: - Ваша величнiсть, моя султаншо! Доки ж, доки цей мерзенний грек буде панувати? На вас усi надiњ! Тiльки ви можете сказати все султановi! I про московських послiв, i про посла вiд матерi французького короля, убитого Хусрев-бегом. Iбрагiм усiм iноземцям показуЇ велетенський рубiн, вiдiбраний у того таЇмничого посла, i хвалиться, що це найбiльший рубiн у свiтi. Одного вашого слова, ваша величнiсть, було б досить. - А навiщо? - спитала вона його.- Що вiд цього змiниться? Султан сам прибираЇ те, що вiн наставив. Не треба йому заважати. Все прибере всемогутнiй i безжальний час. - Але ж життя людське не безмежне, моя султаншо! - Зате безмежне моЇ терпiння! Пiсля першого походу Сулейманового на Вiдень вона докоряла йому за нездару грека, вписуючи в листи своњ мiж рядками любовi гiркi слова: "Я ж вам казала, я ж вам казала!" Тепер мовчала. Не згадувала про грека жодним словом, хоч могла б знищити його, вiдкривши Сулеймановi найстрашнiше для нього: що була в гаремi Iбрагiмовому, приводили њњ на його ложе, хотiв оволодiти нею, бачив њњ нагою, зривав з нењ одяг уже тодi, коли передавав до падишахового гарему, а згодом хотiв мати њњ жiночу прихильнiсть i не полишив тих намагань досi. Нi! Вона б не сказала про це нiколи й нiкому! Мала не тiльки власну гордiсть -цiлi поколiння незламних людей стояли за нею, неприступних, мов гiрськi вершини, з душами бунтiвливими, як у того легендарного Мухи, з серцями пiднесеними, мов у њњ рiдноњ матусi, з красою безмежною, нiби в того самого витязя давньокињвського Чурила Пленковича, що був на устах у всiх ще й через пiвтисячi рокiв пiсля того, як про нього складено пiснi. До того ж збагнула велику гру, яку несвiдомо вiв Сулейман iз своњм найнаближенiшим чоловiком. Всунути ноги в султанськi пантофлi нiхто б не посмiв. Цi ноги були б негайно вiдрубанi, хоч би кому належали. Але поставити цi пантофлi перед жадiбними поглядами i нацьковувати всiх один на одного, зiштовхувати лобами бiля тоњ недосяжноњ принади - хiба не в цьому сенс самоњ султанськоњ влади? Надто що люд оплатить усi химери свого володаря. У запеклiй боротьбi за найвищу прихильнiсть нiколи немаЇ однодумцiв, нiколи нiхто нiкому не помагаЇ. Коли вибирають iз тисяч одного - на нього падаЇ найтяжча ненависть заздрiсникiв. Сулейман вибрав Iбрагiма, чоловiка, який, може, найменше вдавався до становища, яке йому припало. Для султана Iбрагiм потрiбен був як двiйник, тiнь, на яку все падаЇ: блиск i лихо. А султан стояв осторонь, у спокоњ i шанобi незатьмаренiй. I всi побачили: грек нiкчемний, i всi будуть нiкчемнi на його мiсцi, а султан незамiнимий. Чи ж варто було завалювати Iбрагiма передчасно, коли вiн i так маЇ завалитися пiд тягарем своЇњ нiкчемностi, мiру i розмiри якоњ мiг визначити лише султан? Будь-чињ спроби втрутитися в цi його Права Сулейман трактував би як замах на його велич i не простив би нiкому, навiть найближчим людям. Тому треба було набратися терпiння i ждати. Ах, якби жити вiчно, скiльки б можна перегризати зла, нiкчемностi й людськоњ марноти! Щоб не дратувати звiра в клiтцi, Фердiнанд прислав до Сулеймана своњх людей для переговорiв про мир. Посланник Корнелiй Дуплiцiй Шепер мав найвищi повноваження вiд самого iмператора Карла, вiд короля Фердiнанда i вiд Марiњ, удови покiйного угорського короля Лайоша. Вiн привiз Сулеймановi ключi вiд стародавньоњ угорськоњ столицi Естергома, лист вiд iмператора Карла, в якому той обiцяв султановi мир, коли Сулейман вiддасть Угорщину його братовi, а також лист вiд Фердiнанда iз запевненнями синiвськоњ вiдданостi Сулеймановi, коли той пiднесе йому в дар угорську землю. Шепер сподiвався, що буде негайно прийнятий самим султаном, але Iбрагiм розпорядився iнакше. Мовляв, султан передав усю владу в його руки, тому все, що посол маЇ сказати, вiн повинен сказати йому, тобто великому вiзировi. Прийнятий був Шепер в Iбрагiмовому палацi на Ат-Мейданi. Великий вiзир приголомшив посланника золотим доломаном, що мав на собi, величезним дiамантом на однiй руцi й ще бiльшим рубiном па другiй. Луњджi Грiтi, з пальцями, обнизаними коштовностями, пещений i нахабний, виступав, як уповноважений радник у справах Угорщини. Великий драгоман Юнус-бег, гiгантський похмурий турок, про якого йшли чутки як про найдовiренiшого султанського дипломата, покликаний був Iбрагiмом лиш як перекладач, а начальник його особистоњ канцелярiњ хронiст Мустафа Джелал-заде зготовився записувати кожне мовлене слово. Шепер поцiлував полу Iбрагiмового доломана, так нiби мав у перед собою самого султана, але великий вiзир сприйняв те як належне i повiв мову про свою необмежену владу в цiй державi, про всемогуття османського вiйська i про благородство туркiв. - Ще недавно,- казав вiн,- султани платили яничарам по пiв-аспри на день, сьогоднi ми вже платимо њм по цiлих п'ять аспр, можемо виплачувати аж до восьми аспр на день. Для доблесного флоту взагалi грошей не шкодуЇмо, скажiмо, нещодавно я видав для озброЇння свого флоту проти Iталiњ два мiльйони цехiнiв, але те нiяк не позначилося на державнiй скарбницi - така нона багата. Османське вiйсько непереможне, у цьому мали нагоду переконатися вже повсюди, але ми можемо навiть не пiдiймати всiЇњ своЇњ сили, бо самих тiльки п'ятдесят тисяч кримських татар могли б спустошити цiлий свiт. Двiчi водив вiйсько проти Вiдня, але обидва рази пощадив це славне мiсто, при наступi багато тисяч жiнок i дiтей ховав у лiсах, щоб њх не захопили в рабство. Так чинив не тiльки я, а й багато iнших добрих туркiв, бо не всi вони варвари, нелюди й хижi звiрi, як њх називають християни. Шiсть годин вихвалявся Iбрагiм перед посланником Шепером. Пажi приносили частування. Поряд iз схiдними ласощами лилося вино, заборонене для всiх мусульман, але не для Iбрагiма, для якого не iснувало в цiй землi нiяких заборон. - Усе, що я роблю, вважаЇться найлiпше зроблене,- хвалився великий вiзир.Звичайного конюха можу поставити нашою. Можу, як захочу, дiлити землi й королiвства, i мiй володар не перечитиме. Коли вiн щось велить, а я не згоден з тим, то не стану викопувати його велiння. Коли ж я щось надумаю, а вiй буде не згоден, то станеться по моњй, а не по його волi. Мир i вiйна в моњх руках. Перемоги османськоњ зброњ залежать тiльки вiд мене. Це я перемiг угрiв. Падишах не брав участi в бою пiд Мохачем. Вiн тiльки сiв на коня та прискакав на помiч, коли я послав йому вiсть про звитягу. Всi блага роздiляю тiльки я. Султан навiть не одягаЇться краще за мене, а лиш так, як я. Половина коштовностей, якi мають падишах i його жона, колишня рабиня Роксолана, подарованi мною. Ось цей дiамант був на тiарi римського папи. Я купив його за шiстдесят тисяч дукатiв. А погляньте на цей рубiн. Вiн був на пальцi у французького короля, коли той попав у полон до iмператора Карпа. Iмператор не змiг купити цей рубiн, а я купив. I не трачу нi на що жодноњ акча, бо все платить за мене султан. Його земля, державна скарбниця, все, вiд найбiльшого до найупослiдженiшого, довiрено менi. Я порядкую усiм, як хочу. З султаном росли вкупi змалку. Навiть народженi з ним у той самий день. Що таке володар? Це мовби кровожерний лев. Люди приборкують лева не тiльки силою, а й мудрiстю, харчем, який приносить йому доглядач, i покриками. Доглядач носить iз собою палицю, щоб лякати лева, але нiхто, крiм нього, не може подати њжу левовi. Володар- це лев, його доглядачi - радники й мiнiстри, а палиця - iстина й правда, якими треба керувати володарем. Так i я приборкав i упокорив свого повелителя, великого султана палицею iстини й правди. Iбрагiм прийняв од Шепера листи iмператора й Фердiнанда, лист вiд Карла П'ятого вiн поцiлував, притиснув до чола, поглянув на iмператорську печать, хвастовите сказав: - Мiй володар маЇ двi печатi. Одну тримаЇ у себе, другу вiддав менi. Вiн не хоче, щоб мiж нами була будь-яка рiзниця. Луњджi Грiтi пiдтакував Iбрагiмовi, Джелал-заде незворушно записував, великий драгоман Юнус-бег перекладав, намагаючись бути спокiйним, хоч усе в ньому кипiло вiд обурення до цього нахабного грека. Куди дивиться њхнiй султан? У чињ руки вiддав вiн iмперiю? I як це можуть терпiти справжнi османцi? I знов, хоч як це дивно, усi сподiвання своњ мали покладати справжнi османцi на ту, яку ще вчора називали вiдьмою й чарiвницею i насилали всi нещастя на њњ голову. Бо хто ж, крiм Роксолани, мiг внести у вуха султановi правду про знахабнiння великого вiзира i кому б ще мiг повiрити Сулейман так, як своњй улюбленiй жонi? Мiж двома найулюбленiшими людьми мав би вибрати когось одного, а що жiнка завжди ближча серцю чоловiка, то вже нiхто не сумнiвався у перемозi султаншi. Гасан-ага, з яким Юнус-бег мав кiлька потаЇмних розмов, мерщiй прибiг до султаншi, переповiв њй усе, що довiдався про грека, дивився на Роксолану вiддано, захоплено, з нетерпiнням у поглядi. - Гаразд, iди,- сказала йому спокiйно. - Ваша величнiсть, а як же?.. - Iди,- повторила вона що спокiйнiше й холоднiше. Не втручатися! Стерпiти, не пробувати прискорювати подiй, чекати й чекати, поки цей грек сам ускочить у ластки, якi розставляЇ для iнших. Бо хiба ж не пробувала вже вiдкрити очi султановi на його улюбленця - i що мала за те? Iбрагiм разом iз валiде створили њй нестерпне життя, а Сулейман не поворухнув i пальцем, щоб њњ захистити. Сказав тодi: "Я не маю часу думати над цим". I вона мала стерпiти все, тимчасом як грек вивищувався щодень. Уже звертався до Сулеймана "брате", а позаочi звав: "Отой турок!" Валiде називав "панiматка" або "стара мати", султанських сестер - "сестрами". Хатiджа народила йому сина, i тепер тiльки њњ мови було, що про того малого Мехмеда, нiби вiн мав успадкувати престол. Роксоланi належали ночi Сулеймановi, зрiдка днi, але все те залежало вiд його настрою i незбагненних примх, найчастiше ж вiд волi великого вiзира, з якою вимушена була миритися, переконавшись у безплiдностi опору. Тiльки ждати, сподiваючись на всемогутнiй час! Ясна рiч. могла б щоразу турчати султановi на вухо про великого вiзира. Крапля довбе камiнь. Та вже не хотiла бути краплею, вважала те для себе принизливим, ждала, поки краплi зiллються в потiк, у рiку, в море i затоплять грека навiки! А султан, чи то вже так вiддавшись душею своЇму улюбленцевi, чи, може, потай пiдштовхуючи того до неминучоњ загибелi, проголосив несподiвано великий похiд на кизилбашiв i очолити той похiд доручив своЇму великому вiзировi. Вiн звелiв пiдкорятися фiрманам сераскера так, як i його власним, назвав Iбрагiма - "прикраса держави й цього свiту, захисник царства i верховний сераскер". Iбрагiм, вирушивши в похiд, стал видавати фiрмани, пiдписуючись нечуваним титулом "сераскер султан". Фортецi вiдчиняли перед ним брами, як перед справжнiм султаном. Пашi, беги, вождi племен виходили назустрiч iз багатими дарунками. Двiр Iбрагiма своЇю пишнiстю уже перевершував навiть султанськiм. Стривожився сам Скендер-челебiя, який, за звичаЇм, супроводжував Iбрагiма, забезпечуючи його похiд. Скендер-челебiя став висмiювати вигаданий великим вiзиром титул "сераскер султан", серед своњх наближених вiв розмови про те, що грек намiряЇться скинути Сулеймана з престолу й захопити владу в своњ руки. Тi розмови дiйшли до Iбрагiма, i вперше за своЇ багатолiтнЇ знайомство цi два спiльники тяжко посварилися, хоч хитрий грек звинуватив Скендер-челебiю не в розповсюджениi чуток, а в тому, що той намагався зодягатися багатше за сераскера i мав бiльше пажiв довкола себе. Вiстi про цi незгоди дiйшли до султана в Стамбул, але султан мовчав, так нiби ждав, коли Iбрагiм сам понищить опори, на якихдосi тримався. Тим часом другу опору Iбрагiмову - Луњджi Грiтi - з трьома тисячами яничарiв султан послав в Угорщину, щоб той простежив, як там шанують султанськi права. Навздогiн Грiтi було послано звiдомлення султанського дивану про те, що венецiанець винен у державну казну двiстi тисяч дукатiв за вiдкупи i двi п'ятих цiЇњ суми маЇ негайно заплатити. Грiтi вимушений був продавати свiй золотий i срiбний посуд, знаючи, що за не-сплаченi борги в цiй землi не щадять нiкого, а сам тим часом кинувся грабувати Угорщину. Жах супроводжував його кривавий похiд. Янош Запойяњ прислав Грiтi 200 тисяч дукатiв, щоб порятувати землю вiд розорення, але не помогло й це. Венецiанець перевершував жорстокiстю усе досi чуване. Не зупинявся нi перед якими злочинами. Та коли вбив старого петроварадинського Їпископа Iмре Джибака, його покинули навiть найближчi помiчники й спiльники. Трансiльванський воЇвода Стефан Майлат пiдняв народне повстання проти Грiтi. Покинутий усiма, венецiанець з двома своњми синами, перевдягнений, утiк до молдавського господаря Петра Рареша. Рареш негайно видав Грiтi уграм. Ненависному султанському посiпацi вiдрубано голову, а його тiло кинуто i [сам. Кишенi в Грiтi були набитi коштовним камiнням, яке розграбували угорськi вельможi. Три вози коштовностей посланi були в Буду Яношу Запойяњ. Синiв Грiтi задушили при дворi Рареша. Вiсть про смерть Грiтi наздогнала Сулеймана уже в Персiњ, куди вiн пiшов, стривожений тим, що шах Тахлiасп ухиляЇться вiд боњв з Iбрагiмом, здаЇ йому мiсто за мiстом, тим часом ховаючи десь у горах своЇ грiзне вiйсько. Але ще перед тим у Стамбулi мав пережити втрату, може, найтяжчу. Зруйнована, задушена власною злiстю, умерла вночi в своЇму розкiшному гаремному покоњ валiде Хафса, умерла мовчки, не вимовивши своЇњ останньоњ волi, не прикликавши до себе в останню хвилину жодноњ живоњ душi, i коли наляканий Ївнух прибiг до кизляр-аги Iбрагiма з цiЇю страшною вiстю, той теж злякався : i розгубився, не знаючи, як повiдомити султана. Звернувся за порадою до великого муфтiя Кемаль-пашi-заде, i хоч той теж тяжко. нездужав, але пiдвiвся з постелi й пiшов до султана, щоб донести до його царственого слуху цю печальну вiсть. Сулейман, вислухавши великого муфтiя, схилив голову i вимовив слова про повернення: - Iнна лiлахi ау iнна iлайхi раджi уна - воiстину ми належимо богу i повертаЇмося до нього. Тодi звелiв, щоб останки величноњ господинi, Високоњ Колиски, царственоњ валiде поклали на ношi почестi, накрили коштовним покривалом поваги i щоб улеми, вельможi, знатнi люди Стамбула, вийшовши назустрiч, поховали благословеннi останки в скарбницi м