Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 http://www.ukrlib.km.ru/
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   1

   Ще безтривожно ходять по мiсту тi, якi вмиратимуть на рубежах,  iтимуть
в оточеннях, горiтимуть у кремацiйних  печах  концтаборiв,  штурмуватимуть
Будапешт i Берлiн; ще стоїть на узвишшi посеред мiста сiрий масивний БЧА -
Будинок Червоної Армiї, де згодом на мiсцi,  розчищеному  вiд  руїн,  буде
запалено вiчний вогонь на могилi Невiдомого солдата.
   Ще все як було.
   Ще  -  розбрiвшись  з  самого  рання   по   парках,   по   бiблiотеках,
позабиравшись  у  спорожнiлi  аудиторiї  на  факультетах  -   сидять   над
конспектами студенти, готуються до останнiх екзаменiв.
   Двоє їх сидить, забарикадувавшись в порожнiй аудиторiї iстфаку.
   Вранцi, коли прийшли сюди, Таня сама взялася закладати дверi  стiльцем.
Богдан стояв i,  всмiхаючись,  дивився,  як  вона  це  робить.  Енергiї  й
завзяття було в неї бiльше, нiж сили в руках. Все  ж  завдяки  своїй  оцiй
затятостi вона впоралася з важким стiльцем, забарикадувалась,  замкнулася,
як хотiла:  мiцно,  нiби  вiд  усього  свiту.  Поривчаста,  з  розтрiпаним
волоссям обернулася до Богдана:
   - Тепер тебе в мене нiхто не вiдбере!
   Вони глянули на закладенi дверi й розсмiялись: справдi, однi  вони  тут
iз своїм коханням!
   Вчора вони тiльки помирилися пiсля тяжкої тривалої сварки. Це була одна
з тих сварок, що виникають мiж закоханими з дрiбниць, майже з нiчого,  але
важать для них бiльше, нiж  найсерйознiшi  свiтовi  проблеми.  Тепер  обоє
бачать, що не варто було сваритись, не хочуть  i  згадувати  тих  болiсних
безпричинних ревнощiв, що вiдiбрали у них  кiлька  щасливих  днiв.  Зараз,
примирившись, вони нiби  заново  впивалися  своїм  почуттям,  вiднайденим,
переболiлим i вiд того ще бiльш  спраглим,  ще  бiльш  солодким.  Якби  це
залежало тiльки вiд Танi,  вона  у  вiдзнаку  примирення  весь  день  отут
цiлувалася б, чiплялася б Богдановi на шию,  забувши  про  конспекти,  про
екзамени, про все на свiтi. Зiп'явшись навшпиньки, вона потяглася обличчям
до Богдана, до милого свого Богданчика: цiлуй!
   Вiн легко пiдхопив її на руки i, на ходу осипаючи гарячими поцiлунками,
понiс в найдальший куток, посадив, мов школярку, на стiлець:
   - Сиди!
   Поклав перед  нею  її  недбало  скрученi,  покрапанi  парковими  дощами
конспекти:
   - Вчи!
   Тепер вона сидить  i  зубрить  хрестовi  походи.  Не  стiльки,  правда,
зубрить, скiльки розкошує у своїх мрiях, у свiтлих дiвочих  видiннях.  Час
вiд часу крадькома, з щасливою злодiйкуватiстю позиркує на нього.
   Заглиблений в конспекти, Богдан сидить в iншiм кiнцi  аудиторiї,  перед
самою кафедрою. Ось вiн рукою поправив патли свої чорнi, Таня бачить  його
руку, волохату, в чорнiм волоссi, мiцну руку спортсмена. Нахмурившись, вiн
знову пiрнув десь у середнi вiки.  В  оцiй  задумливiй  позi,  в  картатiй
приношенiй сорочцi з акуратно засуканими вище лiктiв  рукавами  Богдан  їй
особливо подобається. Вона находить мужню гiднiсть у всiй його поставi,  у
високiй,  гордовито  випрямленiй  шиї,  в  густому   непокiрному   чубовi,
вiдкинутому назад. Навiть отак, коли Богдан сидить, по його рiвнiй високiй
шиї видно, який вiн стрункий. Смаглюватий,  циганкувато-чорний  -  дiвчата
кажуть, що вiн красень, але для неї вiн бiльше, нiж це, для неї  вiн  саме
щастя.
   Кiлька днiв тому,  коли  стався  був  мiж  ними  розрив,  думала  -  не
переживе. Життя без нього для неї одразу згасло, злиняло, втратило  змiст.
Нещасна, змучена ревнощами, прибита горем, бродила, мов сновида,  вечорами
по мiсту, по кам'яних катакомбах кварталiв, живучи одним  сподiванням  хоч
випадково   зустрiти   де-небудь   його,   хоч   здалеку   глянути,   коли
повертатиметься увечерi з  бiблiотеки  до  гуртожитку.  Найбiльше  боялась
побачити його в такий час з iншою, з незнайомою якоюсь дiвчиною виняткових
достойностей, до котрої вже  наперед  ревнувала  -  ревнувала  гостро,  до
потемнiння в вiчу. А вiн усе повертався  не  з  дiвчиною,  а  з  хлопцями,
крокував мiж ними похмурий та непiдступний, з конспектами та хлiбиною  пiд
пахвою.
   Причаївшись десь у затiнку, Таня жадiбно стежила за рiдною постаттю, аж
поки хлоп'ячий гурт не зникав у глибинi вечiрньої вулицi.
   В тi ночi своєї самотностi та неприкаяностi  заходила  вона  по  слiдах
свого кохання на вулицю Вiльної академiї, де зустрiлася з ним  вперше,  на
студентський "острiв Кохання" над Журавлiвською кручею, де вперше  вiдчула
сухий, жаркий смак його  поцiлунку.  Ця  облюбована  багатьма  поколiннями
студентiв круча над ряснiючою електричними вогнями Журавлiвкою  i  далекий
переклик нiчних поїздiв тiльки  посилювали  бiль  втрати.  Повертаючись  у
гуртожиток, слухаючи пiзнiй гомiн буйної своєї студентської  республiки  -
Толкачiвки та Гiганта, все сподiвалась, все ждала, що вiн  рано  чи  пiзно
таки повернеться до неї, знов дасть їй те, без чого вона не могла жити.
   Тепер вiн знову з нею. Цвiте душа! - так могла б назвати те почуття, що
має в собi до нього. Ось вiн тут. Нечутно можна пiдкрастися до нього  з-за
спини i обiйняти, вщипнути за вухо, скубнути за чуб... Проте нi, цього  не
можна, зараз вiн весь у роботi, в напрузi - штурмує  середнi  вiки.  Можна
тiльки паперову кульку скрутити й кинути в його бiк, як це вона, пустуючи,
робила на лекцiях, i кулька впаде перед ним на столi, i  вiн,  розгорнувши
її й хмурячи брови, прочитає:Je vous aime¼[1]
   Штурмує, штурмує. Про королiв та пап, про рицарськi походи та звичаї, а
того й не знає, що сам їй здається найкращим за всiх рицарiв на свiтi.  Як
любить вона його за той нахмурений лоб, за оту  впертiсть,  нездоланнiсть,
суворiсть до себе. Спартанська вдача! Нелегко даються йому  науки,  значно
важче, нiж їй, але з гордостi, з честолюбства вiн не хоче знати шпаргалок,
не хоче покладатись на випадок, хоче прийти на екзамен з твердою  певнiстю
в собi, в своїй силi, в тому, що нiхто й нiчим його не зiб'є.
   Саме життя виробило в ньому цей характер - рiзкий, упертий, готовий  до
будь - яких труднощiв. Без батька рiс. На нелегкому хлiбi. Щоб дотягти  до
стипендiї, ходив ночами на товарну станцiю розвантажувати  вагони.  Влiтку
пiд час канiкул вiн теж працює.
   Минулого лiта в риболовецькiй артiлi десь у днiпровських плавнях  важкi
неводи тягав. Вернувся, i  Днiпром  вiд  нього  вiйнуло,  куренями,  димом
багать вечiрнiх. Смаглюватiсть оця з нього нiколи  не  сходить.  Навiть  i
серед зими вертавсь iз своїх запорiзьких канiкул  засмаглий,  мовби  з-пiд
тропiчного сонця, i хоч не бачились лише два тижнi, при  поглядi  на  Таню
радiсний голод розлуки свiтився в його очах.
   З Сiчi Богдан вернувся! - жартували друзi. - З коша!
   Увесь факультет знає, що вони - ще з першого курсу - закохана пара,  що
Таня Криворучко його, Богдана Колосовського, наречена.
   Складуть ось останнi екзамени - i вiдкриється перед ними лiто,  вiльне,
смагляве.  Якби  тiльки  швидше,  якби  й  зараз  оце  можна  було  кинути
конспекти, податись удвох за мiсто,  у  поле  за  Лiсопарком,  де  трамвай
влiтає просто в жита!
   Весна промайнула для них якось непомiтно,  тiльки  й  бачили  з  оцього
вiкна, як сивiли дощi високi по обрiях, тiльки й чули їх, як шелестiли  за
вiкном по листю дерев, з  тихим  дзвоном  краплисто  падали  на  дахи,  на
розiгрiте камiння будинкiв. Потiм знов було сонце - i димились асфальти, i
парували дерева своєю мокрою блискучою зеленню,  i  з  вiкон  студентських
аудиторiй  видно  було,  як  десь  одразу  ж  за  Пiвденним  вокзалом,  за
блискучими пiсля дощу дахами будинкiв райдуга воду бере.
   Туди - до райдуг, до просторiв замiських - тягнуло студентську душу...
   Зате лiто сьогорiчне буде  в  них  незвичайне:  вперше  проведуть  його
разом,  поїдуть  на  археологiчнi   розкопки.   Багато   їхнiх   студентiв
роз'їдуться цього лiта на розкопки хто в Крим, хто до Кам'яної  могили  на
рiчцi Молочнiй, де нiбито виявлено доiсторичнi малюнки й печерах первiсної
людини,  а  їм,  Танi  й  Богдановi,  старий  професор,  знавець   Ольвiї,
запропонував Ольвiю,  запропонував  якраз  те,  чого  їм  самим  найбiльше
бажалось. Стародавня Ольвiя, що  по-нашому  значить  "щаслива",  давно  їх
цiкавить обох, давно їм хочеться дослiджувати,  розкопувати  її,  занесену
пiсками, щоб дiзнатись, чому вона загинула, чому люди покинули її. Пiвтори
тисячi рокiв тому мiсто вирувало життям, до  нього  вiд  сонячних  берегiв
Еллади прибували кораблi, шумiв ринок велелюдний, на стадiонах вiдбувались
спортивнi змагання, i на  честь  переможцiв  мiсто  карбувало  декрети  на
мармурових плитах: "Пурфей, син Пурфея, бувши архонтом, перемiг  списом  i
диском..." Архонт - це як голова мiськради,  i  Таня  навiть  усмiхнулась,
уявивши, як бiжить по стадiону голова мiськради в трусах, виборюючи своєму
мiсту першiсть.
   - "Пурфей, син Пурфея..." - iмiтуючи голос професора, починає  урочисто
декламувати вона з свого кутка, але Богдан не пiддається на її пустощi, не
обертається, вона тiльки чує вiд нього:
   - Не заважай!
   I навiть це їй подобається, коли вiн отак прикрикує  на  неї,  отой  її
легкоатлет факультетський, що теж мiг би перемагати "списом i диском".  Не
читається Танi. Все малюється їй степове лiто, ольвiиське небо широке, пiд
яким вони будуть з Богданом разом, удвох. Казкова  Ольвiя,  мiсячнi  ночi,
тихi лимани - все там буде для них, для них...
   Несподiваний грюкiт стрясонув дверi.
   Богдан пiдвiвся здивовано:
   - Хто?
   I, ще не почувши вiдповiдi, кинувся до забарикадованих дверей.
   Запам'ятайте цю мить! Назавжди запам'ятайте цю останню свою студентську
аудиторiю на третьому поверсi iстфаку, де, вдершись  крiзь  забарикадованi
дверi, застало вас страшне, приголомшливе слово:
   - Вiйна!



   2

   Новий Хасан?
   Халхин-Гол?
   Нi, це, видно, було щось страшнiше.
   У дверях аудиторiї стоїть незграбний, широкоплечий Степура, їхнiй  друг
i однокурсник. Нiколи Таня не бачила  його  таким.  Губи  блiдi,  надривно
дихає, щось хоче сказати й не може - наче вдавився.
   Богдана це лютить.
   - Говори ж!
   Степура важко видавлює з себе товстими, нiби обвареними губами:
   - Бомбили вночi Київ... Севастополь... i ще якiсь мiста... - Ти  звiдки
знаєш?
   Все мiсто вже знає, тiльки ви оце тут як на островi¼ Я теж сидiв
читав, потiм вийшов за цигарками, а там уже все мiсто бурунить. Гучномовцi
розриваються, людей тисячi на майданах... Так-то, брат Таню, -  Степура  з
гiркотою глянув на дiвчину. - Бомби летять... ось яка iсторiя.  А  ми  все
спiвали "если з а в т р а война". Це завтра вже стало сьогоднi.
   Дiставши з пачки цигарку, вiн хоче  прикурити,  але  сiрники  ламаються
один за одним. Нарештi, вичеркавши,  вiн  пiдносить  запалений  сiрник  до
цигарки, i Таня помiчає, як груба рука його ледь помiтно тремтить,  i  сам
вiн при  всiй  своїй  вайлуватiй  кремезностi  здається  їй  якимсь  дивно
беззахисним в цю мить.
   - Як бандитюги, напали, - каже  вiн.  -  Без  попередження,  вiроломно,
безчесно...
   Богдан, нахмурившись, стоїть бiля столу над розкритим конспектом,  наче
пригадує щось. Потiм рiшуче закриває конспект,  складає  зошит  до  зошита
акуратною купкою. Таня мимоволi фiксує кожен його  рух.  На  скiльки  часу
складає вiн отi свої конспекти? Коли їх знову вiдкриє?
   Таня пiдiйшла до нього, взяла його за руку зазирнула у вiчi. Там  якась
темна рiшучiсть, вiдчуженiсть.
   - Пiдемо?
   Забравши конспекти, вони мовчки виходять.
   Таня все не вiдпускає його руки. Як вчепилась в аудиторiї своїм рученям
за  нього,  так  уже  й  не  вiдпускає,  тримається  iнстинктивно,   мовби
передчуваючи недалеке й неминуче розставання...
   В коридорах шум, гамiр. Студенти рiзних курсiв, юрмлячись  то  тут,  то
там, збуджено говорять, сперечаються.
   - Цього треба було ждати!
   - Але ж договiр про ненапад на десять рокiв?
   - Фашизм є фашизм.
   Дверi аудиторiй повiдчинянi навстiж, -  тепер  усiм  уже  не  до  наук.
Мерщiй на вулицю.  Серце  жадало  почути,  що  це  всього-на-всього  якесь
жахливе непорозумiння, ще, може, прийде iнше повiдомлення, звiстка про те,
що конфлiкт залагоджено i все знов буде, як було.
   На  першому  поверсi,  проходячи  повз  кiмнату   вiйськової   кафедри,
загледiли в нiй крiзь вiдхиленi дверi Духновича. Худий,  сутулуватий,  вiн
стояв посеред кiмнати над рельєфною картою пересiчної мiсцевостi, i з його
вигляду видно було, що вiн ще нiчого  не  знає  i  думає,  певне,  не  про
муляжний оцей рельєф, не про вiйну, що вже вдивляється в тишу аудиторiй, а
про щось iнше, далеке.
   - Мироне, чув?
   - Що саме?
   - Вiйна.
   Лице його перекосилось недовiрливою посмiшкою.
   - Не жартуйте, бо я лякливий.
   Але коли вони зайшли до аудиторiї, надто незвичайний вигляд був у  них,
щоб можна було думати, що вони жартують.
   - На жаль, серйозно.
   - Складайся, брат...
   Вiйськова кафедра. Це та кiмната, де їх стiльки  муштровано  керiвником
кафедри, прискiпливим та педантичним  майором,  де  так  набридли  їм  отi
вiйськовi плакати на стiнах, i протигаз в розрiзi, i учбовий  кулемет,  що
темнiє в кутку, з просвердленою дiрочкою збоку в стволi... Зупинившись над
великим столом з бутафорним полем,  вони  нiби  iншими  очима  розглядають
муляжну пересiчену мiсцевiсть з мiнiатюрними  горбами  та  рiчками.  Гiпс,
пофарбована тирса, що зображає  траву...  Як  убого!  Неприродна  жовтизна
хлiбiв, i отруйно-зелена просторина лукiв, i рiчка, й  лiсок  -  все  було
мертве, неправдиве, засушене, це мовби  сама  вiйна  поставала  з  муляжiв
своєю мертвiстю, безжиттєвiстю. Муляжний  ландшафт  лежав  перед  ними  на
пiвкiмнати, а їм поставав живий, немуляжний степ з достигаючими хлiбами, i
вiтер польовий, i небо,  повне  жайворонкiв,  i  райдуги,  що  над  полями
свiтяться соковито! Бомби впали сьогоднi  на  хлiба.  Танки  вже  десь  їх
толочать, снаряди довбуть. З усього живого прекрасного свiту чи не  отакий
лиш перепалено-мертвий, як тут, ландшафт полишить вiйна?
   Край столу на муляжних пагорбах розплатався  Духновичiв  портфель.  Вiн
туго напханий книжками, серед яких, безумовно, можна знайти  i  Гегеля,  й
Спiнозу, а зверху на портфелi лежать заяложенi вiйськовi  статути,  що  їх
Духнович так досi й не спромiгся опанувати i  оце,  видно,  знову  зубрив,
готуючись  вдруге  здавати   залiк.   Дивно   було,   що   Духнович,   цей
факультетський  вiльнодум  i  фiлософ,  який  залюбки   студiював   навiть
позапрограмнi науки, так до  ладу  й  не  мiг  збагнути  мудрiсть  статуту
караульної служби, так досi й не навчився як слiд нi козиряти, нi ходити з
компасом по азимуту:  на  заняттях  у  Лiсопарку  вiн  щоразу  збивався  з
заданого напрямку, викликаючи смiх товаришiв i невдоволення викладача.
   - Ну як, друже? - кивнувши на статути, звернувся Богдан до Духновича. -
Подужав?
   Духнович скривився, що мало означати усмiшку.
   - Цi статути наганяють на мене якийсь, ну, просто мiстичний  жах.  Вони
написанi нiби санскритом:  скiльки  не  розшифровую  -  нiяк  не  доберусь
глузду.
   - Це вже вчорашнє, - сумовито зауважив Степура.  -  Тепер,  мабуть,  не
такi залiки доведеться складати.
   Вони разом вийшли на вулицю. Все було,  як  i  ранiш:  дерева  спокiйно
зеленiють, i день тихий - нi  сонячний,  нi  хмарний,  в  теплiй  поволоцi
iмлистiй, тiльки тривога мовби розлита в повiтрi, вона вже пройняла  мiсто
i душi людей.
   Сумська клекоче. На перехрестi  бiля  репродуктора  -  натовп.  Тут  ще
надiються: може, пригасне? Може, це який-небудь лише мiсцевий прикордонний
конфлiкт? Люди ждуть новин, гнiтить невiдомiсть, а радiо тим часом гримить
музикою, передає бойовi маршi.
   Найлюднiше в парку бiля пам'ятника Тарасовi. Гомiн,  тривожно  збудженi
голоси, всi ждуть чогось, не розходяться... Нахмурений  бронзовий  Кобзар,
схилившись над людьми, мовчки думає свою думу.
   В натовпi Степура загледiв Мар'яну й Лагутiна. Вони  стояли  обнявшись,
чого ранiше не дозволили б собi на людях, вiн блiдий, зосереджений i  нiби
байдужий до неї, а вона тулиться до нього плечем, наче говорить:  ти  мiй,
мiй, це все тебе не стосується, нiкому тебе не вiддам.
   Степура  не  може  втямки  собi  взяти,  як  вiн,  оцей  Лагутiн,  оцей
тонковидий бiлявий його суперник, може бути  зараз  байдужий  до  неї,  не
чути, як лине вона до нього вся. Якби до Степури вона отак  линула,  любов
його давня, безнадiйна! Скiльки мрiяв про неї ночами, скiльки  вiршiв  для
неї писав, а вона була й лишається  з  усiма  ласками,  жагою,  рум'янцями
калиновими - для iншого, який уже звик i нiби й не дорожить цим!
   Вгорi мiж деревами блищить на сонцi  лита  з  бронзи,  могутня  постать
поета, а нижче, круг п'єдесталу, - бронзова покритка з дитиною на руках, i
повстанець з косою, i той, що кайдани рве, i той, що лежить поранений бiля
надломленого знамена, i всi ви, що зараз дивитесь на них, чи  не  ваша  це
судьба, вчорашня й завтрашня, темнiє суворою бронзою, зведена мiж дерев?
   Задивившись на  пам'ятник,  Степура  незчувся,  як  загубив  у  натовпi
Мар'яну та Лагутiна, i, озирнувшись, побачив поблизу якусь незнайому жiнку
з дитиною на руках; обличчя жiнки заплакане, а в очах, широко вiдкритих, -
волання пiдтримки, допитливiсть: невже  це  правда?  Невже  цього  вже  не
вiдвернути? Вона дивилась на Степуру так, мовби вiн мiг ще спростувати  цю
страшну,  невблаганну  звiстку,  яка,  видно,  руйнувала  все  її  родинне
щастя...
   - Ти йдеш? - почув Степура за собою Богданiв голос. -  Бо  ми  з  Танею
йдемо.
   Вибравшись з натовпу, вони рушили вгору по Сумськiй, в напрямi до свого
студентського мiстечка. Духнович теж поплентався з ними, хоч мешкає вiн  у
мiстi, з батьками.  Мовчки  перейшли  на  Басейну,  завернули  в  знайомий
магазин, де ранiше брали хлiб, але зараз магазин  зустрiв  їх  порожнечею:
полицi голi, аж гудуть. Розмели. Бiля iншого магазину галас, тиснява, люди
за чимось товпляться, виявляється, розхапують все, що є, - мило,  сiрники,
сiль...
   - Показились вони, чи що? - знизав плечима Духнович.
   - Для чого вам, громадянко, стiльки солi? - зачепив  вiн  жiнку,  що  з
пакунками в обох руках саме бiгла назустрiч.
   Ця  з  вигляду  досить  iнтелiгентна  городянка  враз  перетворилась  у
справжнiсiньку бабу-ягу.
   - Що ти в цьому розумiєш, чистоплюю? - крикнула,  люто  ошкiрившись  на
Духновича. - Може, ця сiль, цей брусочок  мила  дiтей  моїх  вiд  голодної
смертi врятують!
   I промчала, креснувши по студентах таким поглядом, що  вiд  нього  Танi
стало аж не по собi, бо i в словах цiєї жiнки, i в цих її з бою вихоплених
пакунках вже вчувалася  страшна  якась  далека  правда  -  подих  голодних
харкiвських  зим,  вчувалось   ще   тiльки   серцем   угадане   горе   тих
багатостраждальних матерiв, знедолених солдаток, що, впряженi  в  санчата,
крiзь хуги-завiрюхи везтимуть мiняти отi  мило  й  сiрники  по  окупованiй
землi i замерзатимуть з дiтьми, заметенi снiгом при шляхах.  Цього  ще  не
було, можливостi чогось такого Таня ще i в думках не припускала, i  все  ж
слова незнайомої жiнки, яка, видно, немало в своєму життi зазнала, глибоко
вразили дiвчину, лягли на душу важким передчуттям.
   На розi бiля магазину господарчих  товарiв  -  знов  натовп,  шарварок,
буча. Зсередини примiщення, грубо розштовхуючи  людей,  силою  пробивався,
мало не по жiночих головах iшов якийсь гевал, розчервонiлий, пiт  з  нього
градом, а сам увесь обвiшаний  шкребками,  каструлями,  вiрьовками  рiзної
товщини, навiть круг шиї в нього хомутом обкинуте кiльце каната.
   Богдан дивився на його вiрьовки з презирством, з обуренням.
   - Вiшатись зiбрався?
   Гевал, що був, видно, з порiддя звиклих до рiзних сутичок  спекулянтiв,
глипнув на студента зневажливо:
   - Швидше сам когось повiшу!
   I, перевiвши дух, вiн став ще енергiйнiше розпихати  жiнок  лiктями,  а
якусь стареньку зачепив своїми шкребками за хустку i, не  озираючись  таки
стягував їй хустку з голови.
   - Куди ти тягнеш? Пусти! Вiдпусти Хустку порвеш! - волала жiнка, а вiн,
не звертаючи уваги на її крик, робив своє, продирався далi.
   - Ану стiй! Стiй! - перепинив його Богдан i, шарпнувшись вперед,  мiцно
вхопив гевала рукою за його снастi. - Чи  не  мiг  би  ти  бути  чемнiшим,
нахабо?
   - Вiд нахаби чую!
   Зцiпивши зуби, Богдан потяг  його  до  себе  i,  витягши  на  просторе,
стрясонув за груди, наблизивсь до нього обличчям впритул.
   - Ти вже воюєш? З жiнками?
   - Вiдчепись...
   Богдан з огидою вiдкинув його i так пiддав ногою ззаду, що вiн з  усiма
своїми шкребками та мотуззям вiдлетiв на брук сторчака.
   - Оце стрибок! - пiддав жару Духнович. - Можна  смiливо  зарахувати  за
норму ГПО!
   Гевал оглянувся,  поправив  на  собi  амунiцiю.  Богдан  ждав,  що  вiн
вернеться, полiзе в бiйку, але той тiльки погрозив:
   - Я тебе запам'ятаю, циганська мордо¼
   I, побрязкуючи каструлями, побрiв на протилежний бiк вулицi.
   - Спасибi, хоч студент заступився, - з  вдячнiстю  глянули  на  Богдана
жiнки. - Бо де ще та вiйна, а тут уже свої по головах ходять...
   Таня знову  взяла  Богдана  пiд  руку,  i  вони  разом  з  Степурою  та
Духновичем пiшли далi. Iшли i вже нiби не впiзнавали  знайомих  кварталiв,
вулиць, будинкiв. У вiкнах квартир  уже  чиїсь  руки  зсередини  обклеюють
шибки смужками паперу  навхрест,  всюди  вони  бiлiють  як  цифри  "XX"  -
двадцятий вiк... А в подвiр'ях мешканцi  будинкiв  беруться  рити  щiлини,
схованки вiд бомб - такий наказ штабу ППХО.
   Бiля   студентського    гуртожитку    Гiганта    побачили    маленького
червоноармiйця; з квачем у руцi,  вiн  саме  наклеював  на  стiнi  будинку
свiжовiддруковане, набране чорним великим шрифтом оголошення.
   Пiдiйшли, стали читати. Наказ про мобiлiзацiю.  Слово  до  людей,  яких
вiйна першими кличе пiд кулi. Роки, роки, роки...
   - Всi брати мої пiдпадають, - глухо промовив Степура.
   - I родичi теж.
   - А мiй батько уже давно там,  -  сказав  Духнович,  батько  якого  був
вiйськовий лiкар. - Певне, тепер i матiр закличуть,  вона  буде  потрiбна.
Один оце я тiльки - нi в тин нi в ворота...
   - Гадаєш, нас чаша ця обмине? - сказав Богдан, i Танi почулася злiсть в
його голосi. - Чи ми вибракуванi?
   Духнович розгублено заклiпав очима:
   - А вiдстрочки? -  його  худе,  ластувате,  з  рудими  бровами  обличчя
виказувало  тривогу  i  подив.  -  У  нас  же  вiдстрочки  до   закiнчення
унiверситету!
   - Якi тепер вiдстрочки, - нахмурився Богдан i глянув на Таню:  -  Де  ж
нам пообiдати?
   - На фабрику-кухню, - запропонував Степура. Обiдати вони пiшли  втрьох,
без Духновича, який ледь кивнувши  їм  на  прощання,  понуро  почвалав  до
трамвайної зупинки, бiльше  звичайного  зсутулений,  перекосоплечений  пiд
вагою портфеля.



   3

   В темряву занурилось мiсто.
   Здається, нiколи не було так темно, як  в  оцi  першi  затемненi  ночi.
Ослiпло темне громаддя будинкiв, таємничiстю  наповнились  парки,  сквери.
Чорне небо нависло над мiстом, дивуючи своєю незвичною зорянiстю  городян,
з яких мало хто спить у цю нiч.
   На дахах будинкiв - пости. Пости й на землi. На кожну смужку  свiтла  в
вiкнi - свисток мiлiцейський.
   З глибини вулиць трамваї повзуть  iз  синiми  фарами  в  лобi.  I  люди
пiдсиненi пробiгають. Моторошним стає обличчя людини, що потрапляє в смугу
цього мертвотно-синього, при  землi  повзучого  свiтла.  Майне  перехожий;
прогуркоче   трамвай;   з   диким   вереском   промчить   кудись    колона
криваво-червоних пожежних машин.
   Не листоношi - розсильнi вiйськкоматiв  з  жмутками  повiсток  в  руках
шугають цiєї пiзньої години  вiд  будинку  до  будинку,  вiд  пiд'їзду  до
пiд'їзду. В найглухiших завулках лунають чiткi їхнi кроки, чути, як  один,
зупинившись перед будинком, голосно питає двiрника :
   - Який номер?
   А  через  вулицю  iнший  розсильний  допитується  так  само  вимогливо,
нетерпляче:
   - Номер, номер який?
   В усiх районах мiста в тисячi квартир стукає вiйна, вручає повiстки.
   Тiльки до студентських гуртожиткiв розсильнi  не  завертають.  Студенти
поки що можуть спати спокiйно - у них броня  до  закiнчення  унiверситету.
Одначе й студентам тепер не спиться.
   В комендантськiй iсторикiв бiля  телефону  позмiнне  чергують  озброєнi
комсомольцi, при входi до гуртожитку  маячить  вартовий  з  протигазом,  з
гвинтiвкою. Не учбова дрiбнокалiберка - справжня бойова гвинтiвка в цю нiч
у студента на плечi. Комендантська вiдтепер iменується штабом  -  вiкна  в
нiй  щiльно  замаскованi  студентськими  ковдрами.  Старшим  тут   Спартак
Павлущенко, член факультетського комсомольського бюро,  вiдповiдальний  за
тсоавiахiмiвську роботу. Пiд  час  фiнської  вiн  потрапив  був  у  лижний
батальйон, i хоч до фронту так їх тодi й не довезли,  проте  на  факультет
вiн повернувся мовби фронтовиком, i вiдтодi його бачили по всiх президiях,
де вiн сидiв з виглядом втомленого боями ветерана.  Вiдтодi  ж  на  правах
людини майже вiйськової Спартак носить оцю гiмнастьорку i портупею та пояс
з мiдною командирською пряжкою, що поблискує на ньому й  зараз.  Щоправда,
для повноти враження йому трохи не вистачає росту,  -  ростом  вiн  чи  не
найменший на факультетi, зате солiдностi хоч  одбавляй,  вона  в  нього  в
усьому: в ходi, в поворотi  голови,  в  мерзлякувато  пiднятих  плечах,  в
лiктях, вiдстовбурчених на якийсь особливий начальницький манiр.
   Коли в комендантськiй задзеленчить телефон, Спартак прожогом  кидається
до нього:
   - Iсторики! Штаб МППО слухає!
   I, припавши вухом до трубки, слухає з таким виглядом, нiби з ним  зараз
розмовляє щонайменше нарком. Повне рожевощоке обличчя Спартакове в цю мить
зосереджене, сiрi застиглi очi сповненi рiшучостi  й  готовностi  виконати
наказ.
   Час вiд часу вiн виходить з комендантської i, лунко клацаючи  пiдборами
чобiт по  вестибюлю,  йде  перевiрити  пост,  виставлений  бiля  входу  до
корпусу. На посту зараз  -  Слава  Лагутiн,  надiйний  комсомолець,  якому
Спартак не має пiдстав не довiряти, але його дратує, що бiля Лагутiна весь
час крутиться Мар'яна Кравець, ця чорнява їхня красуня, що не могла нiчого
кращого придумати, як прибiгти з дiвочого гуртожитку в такий час i в  таке
мiсце на побачення...
   - Я тобi вже казав, - дражливим тоном звертається до дiвчини Спартак. -
Пост - не мiсце для побачень.
   - Iду вже, йду, - каже Мар'яна, вiдступаючи крок  назад  i  вдаючи,  що
цiєї ж митi збирається йти.
   - Це я вже чув, а пiду - ти знов тут.
   - Ну що тобi станеться, коли я трохи тут постою?
   - Не менi. Але iснує порядок. I взагалi - що за розмови? Сказав, iди  -
так iди, якщо не хочеш неприємностей собi i йому.
   Спартак при цьому кивнув  на  Лагутiна,  до  якого  вже  знов  тулилась
Мар'яна.
   - Чого ти їй нiчого не скажеш? - прискiпався й до Лагутiна  Спартак.  -
Ти ж знаєш порядок?
   - Справдi, iди вже, Мар'яно, - сказав  Лагутiн  до  дiвчини  i  знехотя
вiдсторонив її. - До завтра.
   Перед тим як пiти, Мар'яна  ще  раз  наблизилась  до  Славика,  майнула
обличчям бiля його обличчя -  чи  поцiлувала,  чи  щось  шепнула  йому,  а
вiдходячи, так спогорда вiйнула перед Павлущенком заплетеною косою, що нею
аж цьвохнуло його по плечу.
   Деякий час  вiн  мовчки  дивився  Мар'янi  вслiд.  Пересвiдчившись,  що
дiвчина зникла в темрявi, обернувся до Лагутiна.
   - Ти ж дивись тут. Прислухайся. Приглядайся.
   - Весь - увага, - в голосi Лагутiна забринiли смiшливi нотки.
   Спартак наблизився до нього впритул, знизив голос до шепоту:
   - Є такi данi, що диверсантiв нам закидають. Навiть в мiлiцейську форму
переодягнених. Ясно?
   - Ясно, - Лагутiн перестав посмiхатись.
   - Особливо  туди  он  дивись,  -  Спартак  насторожливо  кивнув  у  бiк
цвинтаря,  так  нiби  звiдти,  з  його  темної  гущавини,  вже  й  справдi
виповзали, пiдкрадалися до гуртожитку диверсанти.
   Зоставшись один, Славик не мiг уже очей вiдвести вiд тiєї темряви,  вiд
хащiв цвинтарної зеленi за парканом, де вони ще вчора з Мар'яною загоряли,
разом готуючись до екзаменiв.
   Той цвинтар, його густi, задичавленi хащi - улюблене  мiсце  студентiв.
Щовесни та щолiта вони  там  загоряють,  зубрять  по  кущах  конспекти  та
цiлуються або цiлими компанiями фотографуються пiд крилатими  ангелами  та
бiля могил своїх славетних предкiв.  Там  поховано  багато  професорiв  та
ректорiв унiверситету, серед них  байкар  Гулак-Артемовський,  i  академiк
Багалiй, i художник Василькiвський, "небесний" Василькiвський,  якого  так
любить Лагутiн... Минулої весни на кладовищенськiй волi  помiж  студентами
снували всюди ще й лазаретнi халати, бо неподалiк був лазарет, i тут  цiлi
днi проводили пораненi  та  обмороженi  бiйцi,  одужуючи  пiсля  фiнського
фронту. З  багатьма  iз  них  студенти  подружилися,  один  iз  командирiв
спробував був навiть вiдбити в Лагутiна його Мар'яну, але,  незважаючи  на
це, вони з ним розсталися друзями.
   I ось тепер в  бiк  цього  кладовища,  що  було  таким  зручним  мiсцем
студентських побачень, уже ти мусиш дивитися  з  зiркiстю  вартового,  уже
мусиш прислухатися до найменшого шелесту в його  бузкових  хащах,  а  коли
звiдти з'явиться раптом, гупнувши через паркан, чиясь  пiдозрiла  постань,
зупини її суворим окликом:
   - Хто йде?
   Виявиться, що це йде  Дробаха  Павло,  гультяй  i  заброда,  хлопець  з
Донбасу, з тих, що не бояться нi  чорта,  нi  декана,  -  колись  з  таких
виходили волоцюги, дуелянти веселi. За  цiєю  цвинтарною  огорожею  цiлими
ночами пропадав Дробаха, там, серед бузкових  заростiв  та  жаливи,  буйно
розцвiтала його невибаглива любов. I вiйна, здається, нiчого  не  змiнила.
Звично  подолавши  паркан,  пiдiйшов  до  Лагутiна,  веселий,  закудланий,
попросив закурити.
   - Тут не курять, - сказав Лагутiн. - Nо smoking. - I додав: -  Мало  не
бахнув я по тобi.
   - Навряд чи поцiлив би. А якби й поцiлив, то навряд чи пробив би: шкура
на менi - будь здоров.
   - Та знаємо... Все бурлакуєш? На побаченнi був?
   - А де ще бiдному студентовi бути? Блукав. Промишляв. Пив радощi свiту,
як сказав би поет. А я кажу по-своєму: дурень той, хто не вмiє пити  життя
нахильцi. З повного ковша!
   - Ти вважаєш, що для цього саме час?
   - А що?
   - На цей свiт зазiхають зараз...
   - Чорта пухлого!
   - Що - чорта пухлого?
   - Руки їм поодбиваємо, не тужи!
   I вiн пiшов у вестибюль, насвистуючи.
   Незабаром з темряви з'явилась перед Лагутiним ще одна постать,  висока,
струнка, розгониста, - Богдан Колосовський. Мабуть, Таню  проводив  до  її
дiвочого гуртожитку на Толкачiвку. Богдан пiдiйшов  до  Лагутiна,  нiяково
посмiхаючись, видно, було йому трохи незручно, що в такий час,  коли  iншi
стоять уже на постах, роблять дiло, вiн iде собi з побачення,  обцiлований
дiвчиною, вiльний вiд усього.  Лагутiн  з  делiкатностi  не  став  питати,
звiдки вiн iде, - що тут питати, коли й так ясно, - i за це Богдан в  душi
був вдячний йому.
   Зупинившись бiля Лагутiна, запитав:
   - Тобi, мабуть, пора змiнятись? Хочеш, я стану?
   - Треба Спартака спитати.
   - Нащо?
   - Без цього не можна. Там списки.
   - Ну, то ходiм до нього.
   В комендантськiй Спартак саме розмовляв з кимось  по  телефону.  "Єсть!
есть!" - рiшуче примовляв вiн раз за разом, а цiлий гурт хлопцiв  -  серед
них i Дробаха, - розсiвшись на столах та на пiдвiконнi, мовчки дивились на
Спартака - хто похмуро, хто з веселою цiкавiстю спостерiгаючи його в новiй
i такiй, видно, приємнiй для нього ролi.
   Коли Павлущенко кiнчив розмову, Лагутiн напiвжартома доповiв,  вказуючи
на Богдана:
   - Привiв ось "затриманого". Чи можу йому передати пост?
   Спартак спiдлоба глднув на Колосовського, потiм на Лагутiна,  i  кругла
голова його в свiтлих хвилястих кучерях нахилилась над якимось списком, що
лежав перед ним на столi.
   - Дозволь менi  змiнити  Лагутiна,  -  пiсля  тягучої  паузи  звернувся
Колосовський до Спартака.
   - Лагутiна змiняє Ситник, - холодним тоном сказав Павлущенко i гукнув у
куток, де з'юрмились хлопцi: - Ситник, заступай на пост!
   Першокурсник Ситник, моторний, їжачком стрижений хлопчина, з  надмiрною
серйознiстю прийнявши вiд Лагутiна гвинтiвку, шурхнув з нею у дверi  -  на
пост,  а  Колосовський  при  мовчаннi  присутнiх   пiдступив   ближче   до
Спартакових спискiв:
   - Коли ж там моя черга?
   Спартак, по-начальницькому хмурячись i не знаючи, як  це  не  пасує  до
його повних, по-дитячому рожевих щiчок, довго шукає  Богдана  в  списку  i
нарештi заявляє невдоволено:
   - Тебе нема.
   - Як нема?
   - А так, що нема.
   - Хто складав список?
   - Вiдомо хто. Бюро. Я.
   Колосовський мiцно  прикусив  губу.  Помовчав  пiд  уважними  поглядами
товаришiв.
   - Чому ж мене до списку не внiс?
   Скрипнув стiлець.
   Кругла Спартакова голова вже знову схилилась, розсипалась кучерями  над
паперами.
   - А ми не вносимо всiх пiдряд. Тут вiдiбрано кого слiд.
   Ця реплiка викликала обурення хлопцiв.
   - А його, по-твоєму, не  слiд?  -  Вiдмiнник  навчання!  Ворошиловський
стрiлець! - полетiло
звiдусiль. - Чого тобi ще треба?
   - Допиши! - зiскочив  з  пiдвiконня  Дробаха.  -  Скажи,  що  пропустив
випадково! По темнотi своїй! Але Спартак одразу його присадив:
   - Ти он краще помаду зiтри на щоцi! Кому вiйна, а кому мать родна.
   Тернувши кулаком по щоцi, Дробаха, однак, не вгамовувався :
   - Стрiляєш гiрше за нього, а душу вимотуєш... Такому товаришевi - i  ти
не довiряєш? Не можеш довiрити йому годину вiдстояти на твоєму безглуздому
посту?
   Це, видно, дошкулило Спартака. Вiн пiдвiвся за столом  -  натоптуватий,
туго затягнутий поясом товстунець.
   - Бачу, що про тебе теж слiд було подумати, якщо ти називаєш  наш  пост
безглуздим, - надуто блимнув вiн на Дробаху, i  в  голосi  його  з'явилися
погрозливi нотки. - Вiдомо тобi, що таке пост? Вiдомо, що оголошено воєнне
становище?
   Дробаху це, однак, не спантеличило. Вiд пiдступив ближче до столу.
   - Ну й що?
   - А те, що нам потрiбна зараз потроєна пильнiсть!
   - До кого?
   - До всiх! До тебе! До мене! До всiх! Лагутiн,  наблизившись  ззаду  до
Спартака, спокiйно поклав йому руку на плече:
   - Ти нам тут промов не виголошуй, товаришу  Цiцерон,  поясни  по  сутi:
чому  в  списку  нема  Колосовського?  Хто  дав  тобi   право   зневажати,
вiдстороняти в такий час його, нашого товариша, чесного, надiйного...
   - Ти мене не вчи, - Спартак сердито струснув iз себе Славикову руку.  -
I ви тут оце не мiтингуйте. Демократiя кiнчилась! Кого включати, кого нi -
дозвольте менi знати!
   Вiн знову сiв за столом, насупившись ще бiльше, нiж досi.
   - I все ж ти нiчого не пояснив, - не вiдступав вiд столу Дробаха.
   - А ти питай у нього пояснень!  -  не  дивлячись  на  Богдана,  крикнув
Спартак. - Спитай, де його батько.
   Богдан вiдчув, як жарка кров вогнем заливає йому обличчя. Батько. Нiчим
iншим не можна було болючiше вразити його зараз, як саме нагадуванням  про
батька. Ти син репресованого, син  людини,  яку  названо  ворогом  народу,
вихоплено, викреслено з цього життя, вiдправлено рубати  тайгу.  На  курсi
знають про це декотрi з хлопцiв, навiть затайливо спiвчувають тобi, i  все
ж зараз ти перед ними справдi нiби в чомусь винуватий.  Наче  втаїв.  Наче
приховав. Не було вже слiв для заперечень Спартаковi, не залишалося нiчого
iншого, як мовчки вийти з комендантської.  Обернувся  й  вийшов,  уникаючи
поглядiв товаришiв.
   Пiдiймаючись в темрявi по сходах, чув, як палає обличчя,  як  стукає  в
скронi кров.
   Пiднявшись до себе в кiмнату на другий поверх, Богдан, не роздягаючись,
упав на постiль, зарився головою в подушку. Недобре, мстиве почуття душило
його, палив бiль щойно завданої образи.
   Цей Спартак, цей ультрапильний факультетський дiяч, мабуть, i  в  гадцi
не має, якої глибокої кровоточивої рани в серцi Богдановiм торкнувся. Знов
недовiр'я - недовiр'я, так грубо, так одверто виказане йому. Похваляється,
що сам так вирiшив, а може, що  й  не  сам,  може,  хто  старший  йому  це
пiдказав? Адже ж, пiсля того як Богдан зостався без батька, знайшлися були
люди, що вимагали, навiть по-доброму  радили  Богдановi,  щоб  вiн  зрiкся
батька, не псував собi шлях у життi...
   В кутку на своєму скрипучому лiжку  заворушився  Степура.  Виявляється,
вiн ще не спить. Зiтхнув, обiзвавсь до Богдана:
   - Вечерятимеш? Там хлiб, повидло в тумбочцi.
   Богдан не обiзвавсь.
   - Лежу оце й думаю, -  загомонiв  згодом  Степура,  -  що  братам  уже,
мабуть, повiстки вручають, уже слiз та голосiння в кожного повна хата...
   Глухуватим басовитим голосом вiн став говорити про те,  що  Богдан  уже
чув вiд нього не раз, - про старших братiв  своїх  Степур,  один  iз  яких
тракторист, другий - комбайнер, третiй - конюх, усi з  жiнками,  з  купами
дiтей! Ще говорить щось про батька, що теж пiд мобiлiзацiю попадає, i  про
свою вiдстрочку, яка дає йому пiльги, дає чомусь переваги над братами...
   - I за що? За якi заслуги перед народом?
   Богдан майже не чує його. Закусивши зубами подушку, вiн нiяк не погамує
образи, перевертаючись, стискає кулаки вiд болю, що палить i палить  його.
В цей грiзний, напружений час,  коли  Батькiвщина  в  небезпецi,  йому  не
довiрено зброю, його вiдкинуто геть! Тут, бiля гуртожитку,  не  довiряють,
що ж думати про фронт!
   Жарко, задушливо в кiмнатi, дарма що вiкно вiдчинене. Схопився з лiжка,
розпалений,  пiдiйшов  до  вiкна.  Одразу  за  дорогою  темнiє  в  простiр
кладовище, нiби й кiнця йому нема, нiби до самого небосхилу воно  й  воно.
Далеко над районом заводiв змигнув  прожектор.  Змигнув,  упав,  погас,  i
стало ще темнiше. Згадалось небо Запорiжжя в загравах печей металургiйного
велетня. Звiдти, з Запорiжжя, був забраний  батько  -  перед  арештом  вiн
працював у мiськвiйськкоматi. Згадалась та нiч. Вся сiм'я  не  спала,  хоч
було пiзно, все прислухалась до крокiв на схiдцях - багато сiмей в тi ночi
не спало, отак прислухаючись. Коли тi зайшли, батько зустрiв їх, одягнутий
по формi, вiн подивився на  ордер,  який  пред'явили  йому,  i  нiчого  не
сказав. Потiм поцiлував Богдана в голову, поцiлував брата, матiр... Сльози
викотились йому з очей, i вiн вiдвернувся в куток, коли стали  забирати  з
стiни зброю, почесну революцiйну зброю,  якою  його  було  нагороджено  за
розгром махновських банд. В шинелi, при шпорах  вийшов  iз  хати.  В  душi
Богдан не визнає за батьком провини, вiн не зрiкся його,  коли  вiд  нього
вимагали цього ще в школi, не зречеться вiн його й надалi, хоч яких би  це
йому коштувало кривд i образ.
   Водянистi  холоднi  очi  Спартака  побачив  перед  собою.  "Так  що  ж,
по-твоєму, якщо мiй батько там, якщо йому судилося постраждати,  то  менi,
його синовi, доля народу, Батькiвщина моя менш дорога?"
   Грюкнули дверi. Зайшов  Штепа.  Не  свiтячи  свiтла,  став  шарудiти  в
тумбочцi - його лiжко бiля дверей.
   - Ви ще не спите?
   - А що? - озвався Степура.
   - Тiльки що ми бачили, як ракету хтось пустив.
   - Де це ви бачили?
   - Ми з Безуглим на даху чатували, дивимось, а отам - як над  Лiсопарком
- раптом по небу джик! Хтось же є ото, що сигналiзує, га?
   Богдановi здалося, що Штепинi пiдозри в цю мить  стосуються  насамперед
його, здається, вiн жде, що скаже на це Богдан.  А  може,  й  взагалi  вiн
вигадав про ракету - Штепа й на таке здатен. Може, по завданню  Павлущенка
вивiдує настрiй? "Чи це вже в мене манiя переслiдування?"
   Темно за вiкном, задушливо в кiмнатi. Хоч би Таня була тут. Таня,  вона
одна знає про нього все, зна, як страждає вiд цих нескiнченних  пiдозр  та
ущемлiнь гордiсть його, гiднiсть його людська, i вона ж, Таня,  як  нiхто,
вмiє полегшувати його тягар, подiляти його бiль в такi найтяжчi хвилини.
   Мовби вiдчувши його настрiй, встав iз лiжка Степура, пiдiйшов  у  самiй
майцi, в трусах до вiкна.
   - Чого не лягаєш? - торкнувся рукою Богдана.
   - Та так...
   - Щось трапилось? Щось з Танею знов?
   - Та нi...
   Богдан не  хотiв  при  Штепi  признаватись  Степурi  у  своїх  душевних
незлагодах та гризотах. Вiн чув, як Штепа шкряботить бiля своєї  тумбочки,
вечеряє в темрявi хлiбом та ковбасою, що так смачно хрумтить  у  нього  на
зубах.
    -  Завтра  нашi  хлопцi  збираються  йти  вiдстрочки  здавати,  -
заговорив Степура напiвголосно.
   Але Штепа почув його:
   - Чого їм тi вiдстрочки муляють?  Держава  дала  значить,  знала,  нащо
давала. А то спiшать поперед батька в пекло.
   - Ти можеш не спiшити, - сердито кинув йому Степура.
   - I не буду. А ти хiба пiдеш?
   Степура вiдповiв пiсля паузи:
   - Я пiду.
   - А ти, Богдане?
   - Я теж.
   - Ну, як хочете, - знов хруснула ковбаса. - Що ж до мене, то я собi так
мiркую: раз у мене вiдстрочка, я потрiбнiший тут, а не там.
   Навечерявшись, Штепа роздягнувся, лiг i швидко захропiв.
   Степура та Колосовський ще довго стояли бiля вiкна.  В  кiлькох  словах
Богдан розповiв Степурi про те, що тiльки-но сталося в комендантськiй.
   - Не журись, - сказав Степура. - Рано чи пiзно все стане на своє мiсце.
"Вiйна спише", - чув я сьогоднi на вулицi. А я думаю, що  нiчого  вона  не
спише. Навпаки, залiзом та кров'ю напише правду про кожного з нас.
   Спокiйнi роздуми його нiби трохи остудили Богдана. Але  навiть  коли  й
полягали,  то  ще  довго  не  могли  заснути,  розбентеженi,  розбунтованi
пережитим за день.
   Короткi лiтнi ночi, а ця була незвично довгою, здавалось  -  нiколи  не
кiнчиться.



   4

   Сонце? Так, воно ще було.
   Пiднялося i освiтило Журавлiвку,  заводи,  i  майдан  Дзержинського,  i
грандiозну  залiзобетонну  споруду  Держпрому  -  цей  перший  український
хмарочос.
   Бiля Держпрому вже зрання людно. Можна подумати, що тут  збiрний  пункт
якогось райвiськкомату. Але тут не вiйськкомат.  Тут  Дзержинський  райком
партiї.  В  кабiнетах  райкому  безперервно  засiдають  комiсiї,  разом  з
представниками вiйськкоматiв розглядають заяви добровольцiв.
   Сьогоднi райком атакують студенти. Зранку було повiдомлено,  що  в  цей
день райком проходитимуть лише  гуманiтарнi  факультети,  але  й  тi,  чиї
справи розглядатимуть завтра, теж не  розходяться,  вирують  натовпами  на
майданi, юрмляться бiля пiд'їздiв, у коридорах. Ждуть. Для чогось же  вони
кидали  дерев'янi  гранати,   для   чогось   ходили   в   унiверситетi   з
дрiбнокалiберками на стрiльбище!
   Винищувальнi батальйони, про якi досi нiхто не чув,  диверсiйнi  групи,
що будуть закинутi до ворога в тил, маршовi роти, що незабаром покинуть це
мiсто, - всi вони починають своє життя тут.
   Вiд цигаркового диму не  продихнути  в  тiсному  коридорi,  де  збились
iсторики,  фiлологи  ,  географи.  Кожен  почуває  себе  так  ,  як  перед
складанням важкого, найтруднiшого екзамену. I , як пiд час екзамену, нерви
студентськi напруженi до краю,  вся  увага  на  дверi,  за  якими  засiдає
комiсiя, всi погляди на того, хто виходить звiдти. Коли вийде,  обтовплять
його, зазирають у вiчi i по блиску  очей  розгадують,  що  все  гаразд,  i
жартiвливим хором вiтають:
   - Годен!
   I вже тi, що пройшли комiсiю, приймають його до себе, бо вже вiн їхнiй,
вiн брат, друг по життю, а може й по смертi. . А буває,  що  вийде  i  очi
невловимi. До нього:
   - Ну як?
   А вiн пробує щось пояснювати. Що й тут, у тилу комусь треба. I хвороби.
I те, се. Вiн шукає в них спiвчуття, але  йому  нiхто  не  спiвчуває.  Вiд
нього вiдсахнуться мовчки. I вiн пiде, i його вже для них нема.
   - Слiдуючий!
   Той, хто готується зайти, тримає напоготовi комсомольський квиток  i  в
ньому - свою вiдстрочку, свою студентську броню.  Звичайнiсiнька  довiдка,
звичайнiсiнький собi аркушик паперу, а якої вiн набув  сили  сьогоднi,  як
багато вiн важить у долi кожного з них, хто  прийшов  сюди!  Збережеш  цей
папiрець при собi - i зостанешся поза вогнем, продовжуватимеш навчання,  а
покладеш його отут на столi у райкомi - i вже ти не студент,  а  маршовик,
пiхотинець або сапер, i вже дорога тобi туди,  де  чорним  ураганом  бушує
вiйна, де становище гiрше Хасану i Халхин-Голу,  де  такi,  як  ти,  зараз
пiдривають себе на останнiх гранатах в прикордонних бетонованих бункерах.
   Першими комiсiю пройшли парторг факультету Дядченко, профорг  Безуглий,
члени комсомольського бюро, в тiм числi й Спартак Павлущенко,  що  якимось
чином уже здобув собi тут право розпорядника, право позачергово входити  й
виходити з кабiнету. Щоразу вiн з'являвся перед  товаришами  все  з  бiльш
заклопотаними виглядом, серйозний,  мовби  аж  пригнiчений  тягарем  своїх
нелегких обов'язкiв. Користуючись своїм правом, вiн спробував був провести
без  черги  на  комiсiю  котрогось  з  педiнституту,   сказавши,   що   це
персональний стипендiат, але в коридорi пiднявся на диво дружний галас, що
всi, мовляв, тут перед райкомом однаковi, всi комсомольцi, -  отже,  давай
рiвнiсть! Павлущенка присоромили, а  того  таки  не  пустили,  iшли  одним
потоком - стипендiати й не стипендiати, вiдмiнники й троєчники,  хлопцi  з
блискучими бiографiями й не блискучими.
   В один iз своїх виходiв Спартак,  загледiвши  серед  тих,  що  ждали  в
коридорi,  худорбасту,  сутулувату  постать  Духновича,   був   щиро   цим
здивований:
   - I ти тут?
   - А що ж, як я: в бога теля з'їв?
   - Ну, теля не теля. Але вiд тебе, з твоїми настроями...  правду  скажу,
не сподiвався.
   - Якi ж настрої? - заклiпав своїми безвiїми очима Духнович.
   - А в фiнську ж ти вiдмовився йти? Пам'ятаєш, що ти сказав, як у лижний
батальйон набирали?
   - Я вже забув.
   - А ми не забуваєм.
   - Фiнська - то iнша рiч, - сказав Духнович i вiдбувся хмурим жартом:  -
Там холодно, я мерзлякуватий.
   - А тут, гадаєш, буде тепло?
   - Скорiше навiть жарко... Та як уже не буде.
   Проходячи мимо Колосовського, який помiтно нервувавсь у  чеканнi  свого
виклику, Павлущенко щоразу надуто вiдводив погляд убiк,  мовби  даючи  цим
зрозумiти, що вiн не згоден з його присутнiстю, що краще  Богдановi  б  не
стояти тут серед добровольцiв бiля цих заповiтних дверей.
   Колосовському випало зайти до кабiнету одним з останнiх. Йому  здалося,
що комiсiя зустрiла  його  так,  нiби  тут  щойно  була  мова  про  нього.
Настороженi. Офiцiйнi.
   Повногруда, середнiх лiт жiнка, з яскравими соковитими губами, з мушкою
на щоцi i тугим акуратним кiльцем ще не посивiлих кiс на головi, сидячи за
столом, тримала в руцi Богданову заяву, але вже дивилася не на неї,  а  на
Богдана, уже вiн був предметом її вивчення. Мовчки дивилася на  нього,  i,
як йому здалося, в примружених,  холодних  очах  її  затаїлась  неприязнь,
пiдозра.
   Крижаним голосом запитала:
   - Колосовський Богдан Дмитрович?
   Вiн кивнув чомусь аж сердито: так точно, мовляв.
   - Ви, отже, виявили бажання йти добровольцем в Червону Армiю?
   - Виявив.
   - В окопи? Пiд кулi? Пiд танки? Туди, де - зовсiм не виключено -  чекає
вас смерть? Ви на все це зважили?
   - Так, зважив.
   - Ми вiддаємо належне вашому патрiотичному намiровi. Але  якщо  ви  при
цьому  погарячкували,  пiддались  загальному  настроєвi,  виявили   просто
юнацьку поспiшливiсть, то ще не пiзно забрати заяву назад: ось вона.
   Жiнка поклала Богданову заяву на самий край стола.
   - Нi, я не забираю.
   - Подумайте. Добре подумайте.
   - Про це я подумав ранiше.
   Праворуч  вiд  жiнки  сидить  по-армiйському  випростаний  бритоголовий
мужчина в цивiльному, за ним - смаглявий вiйськовий з сивиною на  скронях,
з мiшками втоми пiд очима. В петлицях - шпали: комiсар. Обидва  вони  -  i
бритоголовий, i комiсар,  -  не  втручаючись  у  розмову,  уважно  слухали
вiдповiдi Колосовського.  Коли  вiн  вiдмовився  забрати  заяву,  жiнка  з
мушкою, мовби пiдцьвохнута його впертiстю, накинулась на  нього  з  новими
запитаннями:
   - Де батько?
   - В анкетi сказано.
   - Вiн репресований?
   - Так.
   - Ворог народу?
   Колосовський, зцiпивши зуби, промовчав.
   - За нашими даними, вас ще в школi виключили з комсомолу? Це правда?
   - Правда.
   - За що?
   - Все за те ж.
   - За що "за те ж"?
   - За батька. За те, що вiдмовився зректися його.
   - А чому вiдмовились? Адже вiн ворог народу?
   - Вiн не ворог. Вiн - червоний командир. Мав орден Червоного Прапора за
Перекоп. Був нагороджений почесною революцiйною зброєю.
   - То ви вважаєте, що вiн постраждав невинно?
   - Вважаю.
   - Ви не вiрите в наше правосуддя?
   Богдан мовчав.
   Жiнка переглянулась з членами комiсiї, з Павлущенком, що сидiв осторонь
за телефонами, i холодно кинула Богдановi:
   - Ви вiльнi.
   Вiн не зрушив з мiсця:
   - Як це розумiти - вiльний?
   - Iдiть. Продовжуйте навчання.
   Бiлою повною рукою вона вiдклала його заяву вбiк, окремо вiд iнших,  що
горою лежали перед нею на  столi.  Iди.  Продовжуй  навчання.  Нам  ти  не
пiдходиш. Значить, це крах.  Для  неї  вiн  не  син  червоного  командира,
батькова  революцiйна  зброя  для  неї  не  має  нiякого  значення.  В  її
сприйманнi вiн ворог i ти  теж  майже  ворог,  в  кожному  разi  -  людина
сумнiвна, ненадiйна...
   Рушив до дверей, намагаючись iти рiвно, хоч ноги заточувались  i  тягар
гнiтив такий, мовби тисли на  його  плечi  всi,  оцi,  що  були  над  ним,
дванадцять поверхiв Держпрому.
   Вже доходив до дверй, як за спиною неждано  пролунав  спокiйний  густий
голос:
   - Хвилинку, молодий чоловiче.
   Богдан обернувся: це вiйськовий звертався до  нього.  Заява  Богдана  i
анкета вже були в його руках.
   - Колосовський!
   - Я вас слухаю.
   - Пiдiйдiть сюди.
   Богдан знов пiдiйшов до столу.
   - Дайте вашу вiдстрочку.
   Вiйськовий, розправивши папiрець, поклав його  перед  собою,  прочитав.
Пiсля цього мовчки взяв гранчастий олiвець i - раз! Товста  червона  смуга
лягла навскiс через увесь бланк вiдстрочки, потiм ще раз навскiс: хрестом.
   Колосовський вiдчув, як гарячi  спазми  перехоплюють  йому  горло.  Оця
несподiвана  пiдтримка  незнайомої  людини,  довiра  комiсара,   аж   нiби
незрозумiла готовнiсть його з першого погляду поручитись за тебе,  за  все
майбутнє твоє життя так вразили Колосовського, що  вiн  вiдчув,  як  нерви
йому  здають,  i  тiльки  крайнiм  зусиллям  волi  стримав  себе,  щоб  не
розридатися тут , перед комiсiєю. Бритоголовий в  цивiльному  теж,  видно,
був з комiсаром заодно , бо  вже  привiтно  посмiхнувся  до  Колосовського
своїми безбарвними, як папiр, губами. Здалося навiть, що й ця  жiнка,  яка
тiльки-но допитувала його крижаним своїм голосом, тепер якось подобрiшала,
бiлкуватi красивi очi її ожили, заблищали, i цим новим поглядом вона мовби
хотiла сказати:  та  я  тiльки  так,  то  я  тiльки  вивiряла  тебе,  твою
стiйкiсть, хотiла дiзнатися, наскiльки тверде твоє вирiшення й бажання...
   Отже, ти теж годен!
   Вони потиснули йому руку.
   Вiдстрочка його вже лежала на самiй горi таких самих вiдстрочок, мiцно,
назавжди перекреслених навхрест товстим червоним олiвцем.
   Будуть окопи. Будуть атаки. Будуть ночi в пожежах i днi, коли ти по сто
разiв зазиратимеш смертi у вiчi, але нiколи ти не розкаєшся  в  цьому,  не
розкаєшся, що в  тяжкий  для  Вiтчизни  час  студентська  твоя  вiдстрочка
добровiльно була покладена на цей райкомiвський стiл.



   5

   Таня знала, що Богдан пiшов до райкому. Не мiг вiн зробити iнакше в  цi
днi,  коли  на  призовних  пунктах  його  ровесники  вже  перевдягалися  у
вiйськове.
   I добре, що вiн пiшов. Мабуть, тiльки одна Таня знала, яким загостреним
було в нього те почуття, що повело  його  сьогоднi  в  райком.  Якось  вiн
розказував їй - iз смiшком, напiвжартома - про те, як ще  пiдлiтком  писав
був заяву, щоб пустили його в Iспанiю воювати з франкiстами.  I  ось  твоя
Iспанiя, Богданчику, сьогоднi настає!
   Таня не переставала хвилюватись  за  нього.  Чим  мiг  бути  для  нього
райком? Чим це могло скiнчитись? I хоч вона розумiла, що зараз, може, отам
саме вирiшується доля їхнього кохання, може,  райком  -  це  кiнець  їхнiм
зустрiчам i побаченням, що, може,  це  -  страшно  й  подумати!  -  вiчна,
безповоротна розлука а ним, i пiсля того назавжди розiйдуться їхнi дороги,
i нiколи вже не буде їхнього солодкого вимрiяного щастя,  все  ж  для  неї
було б тяжким горем, якби його там забракували, якби вiн там не пройшов  i
не був у числi вiдiбраних. Бо, знала, не  могло  для  Богдана  бути  зараз
тяжчого удару за цей. Добре знаючи його натуру, Таня просто не уявляла, як
вiн житиме, коли його одкинуть при вiдборi в райкомi.
   Трагiчна iсторiя з батьком - це найболючiша рана його життя.
   Як часто Танi хотiлось йому допомогти, якось розрадити його,  розiгнати
оту глибоку тугу, що майже завжди стоїть  в  його  темних,  iскристо-карих
очах! Смуток, глибока, не зникаюча в очах туга, навiть коли  вiн  смiявся,
найбiльше i вразили її при першiй  зустрiчi  з  ним  в  головному  корпусi
унiверситету на вулицi  Вiльної  академiї,  коли  вони,  товплячись  перед
списками зарахованих на iстфак, розшукували себе там, а потiм, розшукавши,
на радощах зовсiм якось випадково побрели разом блукати по мiсту.
   Майже три роки минуло вiд того далекого свiтлого  дня.  Були  мiж  ними
сварки, незлагоди, болiснi ревнощi, i знов було щастя примирення,  почуття
спрагле, солодке до слiз.
   Богдана любили на факультетi. В поводженнi з товаришами вiн був рiвний,
надiйний, дiвчата називали його сумлiнням  факультету.  Коли  обговорювали
кандидатури на пiдвищену стипендiю, його висунули одностайно. Для цього  в
нього були нiбито всi пiдстави: вiдмiнник, цiкавиться науковою роботою,  в
унiверситетських наукових записках  торiк  була  опублiкована  його  перша
робота про археологiчнi  знахiдки  на  будовi  Днiпрогесу,  готував  новий
реферат  про  скiфськi  могили  в  степах,  але  нi   скiфи,   нi   мамути
днiпрогесiвськi не допомогли йому, i стипендiю таки одержав iнший.
   Уже в ректоратi, де це питання  обговорювалось,  з  запальною  промовою
проти Богдана виступили все той же Спартак Павлущенко i ще одна  суха,  як
тараня, аспiрантка, i виявилось, що  Богдан  такої  честi  не  вартий,  бо
вiн... "пасив"!
   - Не пасив,  а  пасинок,  -  в'їдливо  зауважив  тодi  Мирон  Духнович,
коментуючи цю звiстку.
   Випадок з стипендiєю Богдан перенiс зовнi спокiйно,  в  колi  товаришiв
навiть поiронiзував з приводу своєї пасивностi, але в душi - вiд  Танi  це
не могло приховатись - вiн пережив це тяжко, i не стiльки  пекла  його  та
пiдвищена  стипендiя,  скiльки  переконання  в  тому,  що  вчинено  з  ним
несправедливо, що був у цьому вирiшеннi  знову  елемент  дискримiнацiї  за
батька, вiдтiнок недовiри й мстивостi.
   Таня боялася , щоб не повторилося це зараз у райкомi.
   Хай би не сталося там цього! Хай би там заглянули йому в  саму  душу  й
побачили його таким, яким вiн є,  -  готовим  на  подвиг,  з  його  своєю,
радянською Iспанiєю в серцi! Цього найбiльш хотiла про це в думцi  благала
Таня, поспiшаючи з дiвчатами через майдан Дзержинського до бетонноскляних,
залитих сонцем корпусiв Держпрому.
   З нею туди ж  прямують  її  подруга  Мар'яна  (вона  звiсно,  до  свого
Славика!), двоє дiвчат з фiлологiчного та  ще  Ольга-гречанка,  темнолиця,
нiби аж остаркувата  дiвчина,  пiдстрижена  коротко,  але  якось  недбало,
волосся густе, чорне - чорний снiп, настромлений  на  голову.  Другий  рiк
мешкає Ольга з Танею в однiй кiмнатi, i про неї тiльки Таня знає, до  кого
вона зараз iде...
   - Гляньте, он нашi - вигукує Мар'яна. Серед студентських натовпiв  бiля
райкому вони справдi  вже  бачать  компанiю  своїх:  жердинястий  Духнович
золотiє чуприною, поруч  нього  розмахує  кулаками  Дробаха,  певне,  саме
розповiдає якийсь анекдот, там же  й  Степура,  Лагутiн,  четвертокурсники
Мороз та Пiдмогильний - Богдановi товаришi по  спортивнiй  секцiї.  Тiльки
Богдана нема. Де ж вiн?
   Виявляється, хлопцi якраз i ждуть, доки вийде з комiсiї Колосовський.
   - Довго його щось там тримають. Чи не вiдбирають просто  в  маршали?  -
пожартував Дробаха, хоча в жартi його Танi почулась гiркота.
   - Це, мабуть, Павлущенко його там сповiдає, - сказав Степура. - Той  як
уп'ється, то як клiщ.
   Нарештi Богдан з'явився. По слiпучiй усмiшцi, по  тому,  як  розгонисте
стрибнув iз схiдцiв пiд'їзду вниз i трiпонув чубом, вiдкидаючи його назад,
Таня догадалась: все добре! Їй одразу вiдлягло вiд серця.
   Збадьорений, якийсь оновлений, внутрiшньо змiцнiлий, Богдан пiдiйшов до
гурту. Хлопцi зустрiли його жартiвливим хором:
   - Годен!
   А вiн, усмiхаючись, сказав i до всiх ,  i  до  Танi  зокрема:  -  От  i
вирiшилось.
   Таня вже була бiля нього, вона взяла його пiд руку вище лiктя i  мiцно,
мiцно потиснула. Було цим - для iнших непомiтним - потиском  сказано  йому
все: яка рада вона за нього, i як ним гордиться, i як ждатиме його, хоч би
й довго довелося ждати, бо iншого такого, як вiн, для неї на свiтi нема.
   - Якби тiльки з вiдправкою не поспiшали, - зазирала  Славиковi  в  вiчi
Мар'яна. - Щоб можна було спокiйно зiбратися... Що вам з собою брати?
   - Увага! Задано питання! - вигукнув Дробаха сухим,  скрипучим  голосом,
наслiдуючи одного з викладачiв вiйськової кафедри.  -  Що  треба  брати  в
табори? Вiдповiдаю: жiнку, гардероб, лiжко, диван, пiанiно... Однак все це
треба брати для того, щоб потiм покинути на кордонi табору, а туди взяти з
собою лише зубну щiтку та пару бiлизни!
   Всi смiялись. Таня, здається, була щасливiша за всiх, вона  з  нiжнiстю
то обiймала, то погладжувала руку свого добровольця. Цього не могли вже не
помiчати iншi.
   - Та обiйми його, Таню, як слiд! З усiм шалом юного серця! Не  соромся!
- пiд'юджував Дробаха.
   А вона зовсiм i не почувала сорому. Бути так безтямно закоханою -  хiба
це грiх? З своїм почуттям до Богдана Таня й ранiш не ховалась, а зараз тим
бiльше, коли нависає розлука i мовби дає їй право на все.
   - Ви, дiвчата, тепер можете  спати  спокiйно,  -  усмiхався  кремезний,
плечистий Мороз, адресуючись бiльше до Галi Клочко,  високої  блондинки  з
фiлфаку, до якої вiн давно був небайдужий i яка тiльки сьогоднi,  здолавши
свою гордiсть, прийшла сюди зустрiчати його, як i iншi дiвчата своїх.
   - Боронитимем вас, аки леви.
   -  Отакi  хлопцi,  -  бойовито  сказав  досить-таки  миршавий  з   виду
Пiдмогильний, - та ми як пiдемо, та ми як вдаримо - пiр'я з них полетить!
   - Панiчного жаху на  них  нажене  ось  маестро  Духнович,  вiдомий  наш
фахiвець з тактики i стратегiї, -  зауважив  Лагутiн,  i  всi  засмiялись,
згадавши безкiнечнi конфлiкти Духновича з вiйськовою кафедрою.
   - Розкажи, Мироне, - обiймаючи Духновича за плечi, сказав Степура, - як
тебе баби сьогоднi схопили на Чернишевськiй.
   - Та було,  -  пiдтвердив  Духнович.  -  За  парашутиста  прийняли,  за
перевдягнутого арiйця. Просто дивно.  Дiвчата,  ну  який  з  мене  арiєць?
Скорiш навпаки. Рябий. Рудий. Чи, може, за це й накинулись?  Рудих  чомусь
не люблять...
    -  Ти вже себе не паплюж так,  -  смiючись, сказала Мар'яна.
- Ти ж у нас гарний! Брови он  якi,  мов  пушок,  на  курчатi!  I  всi  ви
сьогоднi гарнi, навiть Степура - грайливо перевела вона  очi  на  Степуру,
який аж почервонiв при цьому. - Тiльки чого ж стоїмо? Ходiм те! -  сказала
вона i пiдхопила одною рукою свого Славика, другою Степуру.
   Просторий, залитий сонцем майдан Дзержинського широко, вiльно стелиться
перед ними.
   Взявшись попiд руки, вперемiжку дiвчата й хлопцi рушають вони серединою
майдану, мов степом. Iдут як не раз  ходили  тут  на  демонстрацiях  i  на
прогулянках вечорами, цiлою вервечкою, з смiхом та жартами. Як добре, коли
почуваєш, що зробив саме те, що слiд було зробити, що можеш тепер вiдкрито
глянути кожному зустрiчному у вiчi!
   Сонце стоїть високо, сипле рясним промiнням  у  вiдкритi  юнi  обличчя.
Яснiє небо, те небо, в якому понад два десятилiття не вибухали снаряди, не
свистiла шрапнель, не було нiчого, крiм птахiв та райдуг  високих.  I  щоб
оце небо та почорнiло? Димом взялося б та спалахами пожеж?
   Iдуть  i  твердо  вiдбивають  кроки  по  бруку  парусиновi  студентськi
черевики, i дiвчатам передається певнiсть, що, доки є на  свiтi  оцi  їхнi
чубатi хлопцi-волонтери, не ступить нога чужинця на цей майдан, широкий та
свiтлий майдан їхньої юностi, яким вони так пишаються, що  вiн  найширший,
що вiн найбiльший з усiх майданiв Європи!



   6

   На Басейнiй бiля зупинки, де Духнович зостається чекати  трамвая,  гурт
їхнiй зустрiчає Адмiнiстратора, - так вони  називають  мiж  собою  Михайла
Штепу, - який перебуваючи  в  контактi  з  театральними  адмiнiстраторами,
розповсюджує  у  вiльний  час   квитки   по   пiдприємствах,   органiзовує
культпоходи i має вiд цього якийсь там зиск.
   Зараз вiн iде складати середнi вiки. Що б не сталося, а вiн матрикул  в
зуби, шпаргалки в кишенi i чеше до професора: хоч на трiйку, аби скласти.
    -  Ну знову ж провалишся, - каже Таня.
   - Звiдки такi прогнози? - посмiхається Штепа своїми вивернутими губами.
- Чи то просто так хочеш?
    -  Та й хочу.
   Таня не терпить цього  Штепи,  дарма  що  в  гуртожитку  вiн  мешкає  з
Богданом в однiй кiмнатi. Тихий, чистенький, прилизаний, а  на  тiм'ї  вже
лисина просвiчує. Галстучок завжди iдеальним вузликом, на устах нiколи  не
зникаюча усмiшка, вiрнiше, не усмiшка, то просто верхня губа в  нього  так
вивернута, що здається, вiн до всiх i до всього посмiхається. Вiн i  зараз
усмiхається до хлопцiв, хоч не  розумiє  нi  їхнього  настрою  нi  їхнього
хвилювання.
   Штепа в райком з нами не пiшов. Вранцi, коли Таня  забiгла  в  хлопчачу
кiмнату, застала там Штепу одного. Стояв бiля гардероба перед дзеркалом  i
спокiйно вив'язував,  вимучував  на  горлi  свою  тоненьку  оцю  краватку.
Запитала, де Богдан.
   - Богдан вiдчув у собi Мiнiна або ж Пожарського, - не припиняючи  свого
заняття, вiдповiв їй Штепа. - Понiс у райком здавати  свою  вiдстрочку,  а
разом з нею, може, й свою буйну голову.
   - А ти?
   - Я не комсомолець, ти  ж  знаєш...  Зостануся  разом  з  вами  кiнчати
унiверситет, хай менi буде гiрше.
   Зустрiвшись тепер з хлопцями, вiн  не  почуває  перед  ними  найменшого
сорому, хоч мав би почувати.
   - Так, так, волонтери, - простодушно роздає вiн свої усмiшки то одному,
то другому. - I ти  теж  записався?  -  насмiшкувато  звертається  вiн  до
Духновича.
   - Грiшний, батюшко: записався.
   - О, хвалю, хвалю.
   - А чого ж тебе там не було? - суворо запитує Штепу Ольга.
   - Та я ж не комсомолець, - знову заводить вiн своєї. - Переросток я, чи
як це по-вашому?
   - Скорiше недоросток, - грубо зауважує Мар'яна.
   - Ну й оса! - примирливо осмiхається Штепа i їй.
   - Я щось не пригадую: чи ти був коли-небудь в  комсомолi?  -  здивовано
запитує Пiдмогильний.
   - Нi, вiн народився одразу членом профспiлки, - жартує Дробаха.
   Справдi, чому Штепа пройшов десь поза комсомолом? Людина майже  їхнього
вiку, трохи тiльки старший, а в комсомолi з ними так  i  не  був,  обминув
якось непомiтно...
   - Дивлюсь я на тебе, Мiшель, - пiдступає до нього Дробаха,  -  i  бачу:
кепськi твої дiла.  Хитрiстю  ти  -  Талейран,  але  правду  каже  Таня  -
провалишся. Хронологiю завчив?
   - Завчив.
   - Ну, то скажи, в якому роцi отой неписьменний бандит Пiсарро  завоював
державу iнкiв? Штепа невиразно блудить очима.
   - Що йому iнки, - зауважує Лагутiн, - його сфера  -  театральний  свiт.
Кажуть, ти вийшов на великуi сцену?
   - Пробував.
   - Та невже? На яких ролях? - вдавано дивуються хлопцi, хоч добре знають
про недавнiй оперний дебют Штепи.
   - Я не перебiрливий, - каже Штепа, а Степура пояснює:
   - Ото бачили в "Тихому  Донi",  де  козаки  з  дерев'яними  гвинтiвками
пробiгають через сцену? То ж i вiн там бiг у лампасах. Лампаси,  бутафорна
гвинтiвка, оскаженiлiсть на обличчi - роль хоч куди!
   - Тепер ось i вам доведеться бiгати, тiльки вже  не  з  дерев'яними,  -
каже Штепа, i вивернутi губи  його  все  посмiхаються.  -  Чи,  може,  вас
забракували?
   По обличчю Колосовського одразу майнула хмурiсть.
   - З чого це ти береш?
   - Та дивлюсь, що такi радi йдете... Чого, думаю, радiють?
   - Тобi цього не  зрозумiти,  Штепонько,  -  промовив  Дробаха,  i  його
вилицювате, землистого кольору обличчя стало серйозним.
   - Чому не зрозумiти?
   - А тому, - Дробаха злегка смикнув Штепу за кiнець галстука,  -  що  ти
єси бевзь, альбо ж телепень...
   - Стультус по-латинi, - додав Духнович, рушаючи  до  трамвая,  що  саме
наближавсь до зупинки.
   Трамвай був переповнений людьми. Скочивши на приступку, Духнович уже  з
дверей помахав друзям рукою:
   - Ауфвiдерзейн!
   Незнайоме  слово  одразу  насторожило  двiрника,  що  стояв   неподалiк
грiзний, нашорошений.
   - То наш, наш, - посмiхнувшись, заспокоїв двiрника Дробаха.
   - З цим тепер треба обережнiше, - попередив Штепа i,  одвернувшись  вiд
двiрника, продовжував стишеним голосом: - Справжня шпигуноманiя по  мiсту.
В кожному вбачають диверсанта.  Кажуть,  на  ринку  баби  кошиками  навiть
мiлiцiонера побили, думали, нiмець перевдягнений... Вiн накликав  на  себе
пiдозру, знаєте, чим? Своєю надмiрною чемнiстю...
   - Штепо, не поширюй плiток, - пристрожив Дробаха навмисно голосно,  щоб
налякати Штепу. - Iди вже, випробовуй долю.
   - Та й пiду. Дiвчата, ви ж теж?
   - Ми дорогу знаємо,  -  холодно  кинула  йому  Таня.  Дiвчатам  теж  на
факультет, туди, куди й Штепi, - на Раднаркомiвську. Але, щоб не йти разом
з ним, вони демонстративно переходять на другий бiк вулицi i йдуть окремо.
   Хлопцi ще по дорозi з райкому вирiшили, що складати не пiдуть, - вiльнi
тепер птахи.
   - Трохи незручно, правда, перед дiдом, - каже Богдан,  маючи  на  увазi
професора. - Та хай вибачає.
   - Складемо вже пiсля вiйни, - безтурботно кидає Дробаха.  -  Пiд  звуки
литавр разом за все прийдемо екзаменуватись.
   - Чи не забудемо до того  часу?  -  задумливо  запитує  нiби  сам  себе
Лагутiн.
   - Ти гадаєш - це так надовго? - дивується Мороз.
   - А ти думаєш, на три днi? - iронiчно каже Колосовський.
   - Хай не три днi, але за два-три мiсяцi, я певен,  все  буде  скiнчено.
Гiтлер заскавчить!
   - Наш час  -  це  не  час  тридцятирiчних  воєн,  -  пiдтримує  його  й
Пiдмогильний. - При сучаснiй  технiцi,  при  нашiй  силi  нам  дай  тiльки
розмахнутись.
   - Що ж, сподiватимемось на краще, - невесело сказав Степура. -  А  бути
готовим треба до всього.
   У вестибюлi гуртожитку,  як  i  ранiше,  працює  буфет.  Бiля  прилавка
з'юрмисько голодної братви, серед них цибатий  Iван  Химочка,  життєлюб  i
мастак попоїсти, вiн саме жує щось, закликає й хлопцiв:
   - Навались... Свiжi бутерброди!
   - До обiду борюсь а голодом,  а  пiсля  обiду  -  зi  сном...  Чи  так,
Химочко? - не минув його Дробаха. - Ану й нам дюжину кефiру!
   Вiдчувши голод, хлопцi набрали цiлу гору бутербродiв, батарею пляшок  з
кефiром - стипендiю можна вже не економити, скоро  перейдуть  на  казенний
харч.
   Не встигли вони впоратися з бутербродами,  як  знадвору  пiднявся  шум,
крики. Висипавши з примiщення вони побачили перед собою незабутню картину:
серединою вулицi,  ескортованi  величезним  натовпом  роззяв,  двi  дебелi
двiрничихи  ведуть  за  руки  тiльки  що  пiйманого  злодюгу-диверсанта  в
особi... Мiшеля Штепи!  Галстучок  набiк,  сорочка  з  штанiв  висмикнута,
маслянисте волосся, яке вiн так старанно завжди  прилизує.  щоб  приховати
ранню свою лисину, стоїть зараз на ньому мов рiжки на фавновi.
   Пом'ятий, знiкчемлений, а вивернутi  губи  ще  здалеку  осмiхаються  до
своїх:
   - Шпигуноманiя, я ж вам казав, i ось перед вами її перша жертва!
   Спартак  з  портупеєю  уже  попереду,  i  вигляд  у  нього  такий,   що
двiрничихам одразу стає ясно: цей ту комендант.
   - Ось привели вам - ваш?
   - Який наш? - крикнув Дробаха, мов на чужака витрiщившись на  Штепу.  -
Знати не знаємо!
   - От бач! - переглянулись двiрничихи. - А каже що  вiн  теж  студент...
Пiдсуває нам якийсь мартикул, а документiв справжнiх трясцяма.
   - Та я ж вам ще й вiдстрочку показував!
   - Яку вiдстрочку?
   - Вiдстрочку вiд служби!
   - Яка може бути зараз вiдстрочка: молодий,  здоровий,  совiстi  в  тебе
нема! Справдi, мабуть, перевдягнутий, пiдкинутий... Перевiрте його!
   Одначе, поки вони лаялись, Штепа вже встиг  опанувати  себе:  пригладив
рукою волосся на головi, галстучок одним невловимим рухом - на мiсце.  Те,
що вiд був тепер серед своїх, одразу пiддало йому духу.
   - Ти не мене, а їх перевiр, товаришу Павлущенко,  -  якось  по-цапиному
мотнувши пiдборiддям, звернувся вiн до Спартака. - Так,  так,  перевiр,  я
цiлком серйозно цього вимагаю. Не вони мене, а я їх привiв!
   - Та чи на тебе не тю? - вигукнула одна iз двiрничих, вражена  тим,  як
несподiвано обертається справа. Друга теж сполошилася:
   - Iч, куди верне. Все навиворiт виверта!
   - Так, так, - зло осмiхаючись, наступав на них Адмiнiстратор. - А ви  ж
як думали? Я вас навмисне сюди заманив! Вiдправимо вас куди слiд,  хай  ще
там перевiрять! Може, у вас у пазухах рацiї нiмецькi!
   - Та чи ти не здурiв! - хапаючись за пазухи, заволали двiрничихи. - Ось
тобi нашi пазухи, де тут що заховано, повилазило б тобi!
   При цьому навiть Спартак, забувши про свою  поважнiсть,  не  стримався,
усмiхнувсь.
   - Заспокойтесь, тiтоньки, i приймiть подяку за пильнiсть, - сказав  вiн
двiрничихам. - А зараз iдiть собi, ми самi тут розберемось.
   Коли жiнки  пiшли,  студенти  з  реготом  накинулись  на  Штепу,  стали
розпитувати, як вiн почував себе в ролi парашутиста.
    -  Смiйтесь, - вiдмахнувся вiн, - а я вiзьму паспорт та пiду-таки
складати.



   7

   Проте в кiмнатi, куди Штепа зайшов разом  з  хлопцями,  виявилось,  що,
перш нiж iти складати, йому треба замiнити на собi сорочку: тiтки, крутячи
йому руки, так,  видно,  тернули  його  десь  об  паркан,  що  плями  iржi
зостались на плечах.
   - Таку рiч зiпснувати, таку рiч, - бiдкався Штепа й полiз  до  чемодана
шукати замiну.
   Хлопцi теж заходилися бiля своїх чемоданiв, але з iншою метою: пакували
свої пожитки. Нiхто з них не знав, коли їм  скажуть  вiдправлятись:  через
тиждень, через два чи, може, через годину,  однак  готовими  до  вiдправки
вони  мають  бути  вже  зараз.  Всiм  добровольцям  комендант   гуртожитку
запропонував здавати речi на збереження в  кладову,  як  це  вони  роблять
щолiта, роз'їжджаючись на канiкули.
   Богдан, витягши з-пiд лiжка чемодан,  схилився  над  ним,  розкудланий,
замислений: перебирає, вкладає студентське  своє  добро.  Кiлька  сорочок,
нещадно запраних в студентськiй пральнi в китайцiв, пара недавно придбаних
футболок, а найбiльше - книжки, фотографiї, записи. Ось вони цiлою  групою
- хлопцi, дiвчата сфотографованi мiж зеленню бiля надмогильної  пам'ятника
батьковi  українського  театру  -  Кропивницькому.  Ось  майовка  їхня   в
Лiсопарку: Таня, смiючись, гойдається на гiлцi. Фотографiї  вiн,  напевне,
забере  з  собою,  а  куди  оцi  товстi  зошити,  нотатки,  чернетки  його
майбутньої дипломної роботи про повстання рабiв  у  Боспорському  царствi?
Стародавнiй Боспор, Ольвiя, степовi скiфи та половцi,  запорозька  Хортиця
поруч якої нинi пiднявся Днiпрогес, -  все  це  було  улюблене  коло  його
iнтересiв, здається,  вiн  нiколи  б  не  втомився  розкопувати,  вивчати,
дослiджувати свої сонячнi степи вiд їхньої сивої давнини  аж  до  буремних
лiт революцiї,  коли  в  тих  степах  лiтала  на  тачанцi  буйна  батькова
молодiсть...
   Навпроти бiля свого лiжка перебирав якiсь  записи  Степура,  а  далi  в
кутку шкребеться в мiцному дубовому чемоданi Мороз; вони  теж  збираються,
примовклi, заглибленi кожен в свої думки.
   - А я б, на вашому мiсцi, чемоданiв не здавав, - голосно мiркує  Штепа,
вив'язуючи нову краватку перед дзеркалом. - Довiряти комендантовi чемодани
в такий час... Ви подумали?
   - А що їм станеться? - пiдводить голову Степура.
   - Наївняк! Вiйна йде! Чи, думаєш, мiсто наше вiд неї гарантоване? Уяви,
що тут робитиметься, коли вiйна пiдступить сюди!
   - Запам'ятай, - Колосовський гостро глянув на  нього  з-пiд  нахмурених
брiв. - Мiсто нiколи не буде здане.
   - А як буде?
   - А як буде - то нас не буде. Щирiсть, переконанiсть тону, яким було це
сказано видно, торкнулись якихось струн i в Штепинiй душi.
   - Ех, хлопцi, хлопцi, - зiтхнув вiн бiля дзеркала, прилизуючи  волосся.
- Мабуть, думаєте, що менi все це не болить, що менi все це не  дороге.  А
хiба Штепi нiчого втрачати? Тато й мамця мої  простi  селяни,  грамоти  не
знали, i дiди були темнi,  i  прадiди  темнi,  як  нiч,  а  менi,  їхньому
потомку, Радянська влада шлях вiдкрила  до  свiтла,  до  унiверситету,  до
наук. Це, братцi, я все добре розумiю, i хоч, правда, стипендiю зняли, але
за внутрiшнiм своїм переконанням -  наш  я,  наскрiзь  наш!  I  якби  менi
законно  сказали:  Штепо,  здай  вiдстрочку  декановi,  одержуй   обмотки,
гвинтiвку, iди стрiляй, убивай, то хiба став би вiдмовлятись? I пiшов  би,
i убивав би. Але щоб отак самому, як ви оце... Нi, я  не  з-тих,  що  самi
лiзуть на рожен.
   З цими словами вiн ще раз обсмикнувся, зняв  пальцями  з  рукава  якусь
ниточку i рушив до дверей.
   - Ти ж, гляди, знову там не попадись, - саркастично  кинув  йому  вслiд
Мороз. - А то приведуть на мотузку.
   - Паспортина при менi! - гукнув Штепа, зникаючи в коридорi.
   - Чого доброго, отак  i  проживе,  -  сказав  пiсля  паузи  Степура.  -
Заб'ється в щiлину i всi бурi в нiй пересидить.
   - Таким не заздрю, - сказав Богдан. - Оце вони й  є  тi,  що  народженi
повзати.
   В дверi постукали.
   По стуку, легкому i нiби грайливому, Богдан пiзнав: Таня!
   Справдi, за мить у дверях з'явились  її  загорiлi  ноженята,  спiдничка
бiленька вiйнула. Таненя оце його взагалi вмiє якось мовби  не  ходити,  а
пурхати, лiтає на своїй спiдничцi, мовби на парашутику, плавне, легке, без
ваги нiби, без сили тяжiння. Спiдничка, розвiяна в  пурханнi,  та  усмiшка
радiсна, привiтна - таке було перше враження, що залишила вона пiсля  себе
й  тодi,  три  роки  тому,  коли  вони  тiльки  зустрiлися   в   головному
унiверситетському корпусi.
   - Склала, - смикнула вона Богдана за чуба. Вiн пiдвiв вiд  чемодана  до
неї своє смаглювате, веселiюче обличчя:
   - Скiльки?
   На пальцях показала йому: п'ять!
   - Їй просто-таки щастить, - сказав  Богдан  до  хлопцiв.  -  Нiколи  не
готується, пробiжить, як коза, по епохах, по датах, а складає на п'ятiрку.
Професор тобi симпатизує, не iнакше.
   - Вiн не тiльки менi, вiн i тобi, - вона знову вхопила  його  рукою  за
чуба, покрутила. - Де це, питає, ваш друг? Чому не прийшов складати?
   - Ти пояснила?
   - Звичайно, але його це не вдовольнило: не резон, каже. Волонтерство  -
це, мовляв, добре, а екзамен зостається екзаменом. Вiн просив  переказати,
щоб теж прийшов, неодмiнно. Так що - йди!
   Богдан переглянувся з хлопцями: оце, мовляв, становище.
   - Ну, коли так, то що ж: iди, - порадив  Степура.  Богдановi  й  самому
стало дивним, чому вiн, власне, не пiшов. Згарячу, в запалi вирiшив отак -
не пiде, та й усе. А чому  не  пiти?  Адже  ти  ще  студент,  студентських
обов'язкiв нiхто з тебе не зняв, а що  записався  в  добровольцi,  так  це
справдi не резон, щоб уникати зустрiчi  з  вимогливим,  доскiпливим  твоїм
екзаменатором. Сидить вiн оце зараз в аудиторiї, сивий, червонощокий їхнiй
Микола Ювеналiйович, перед розкладеними на столi екзаменацiйними картками,
а в кутку стоїть його палиця з срiбним  набалдашником  у  формi  маленької
скiфської баби. Щоразу, коли хто, вiдповiдаючи, вдається до шпаргалки  або
намагається як-небудь виборсатись, обдурити професора, Микола Ювеналiйович
в  мовчазному  обуреннi  починає  сопiти,  обличчя  до   корiння   волосся
наливається кров'ю, ось-ось, здається, вхопить вiн оту сучкувату палицю та
так i трiсне студента по плечах за його  недбальство.  Мабуть,  i  те,  що
Богдан не з'явився оце складати, професор витлумачить по-своєму,  як  його
недбальство чи, ще гiрше, неповагу до себе. А втiм, Богдан  був  сповнений
до професора щирої пошани i вдячностi за тi знання, що одержав вiд  нього,
i, звичайно ж, не хотiв би образити  його  на  прощання.  Вчений  широкого
дiапазону, друг i соратник вiдомого  українського  iсторика  Яворницького,
професор  своїми  руками  перекопав  увесь  Пiвдень,  обстежив   найбiльшi
скiфськi могили, тепер дослiджував Ольвiю  i,  здається,  все  шукав  собi
серед студентiв гiдного  помiчника  чи,  "може,  й  наступника.  Богдановi
здавалося, що до нього професор приглядається з особливою увагою, покладає
на нього особливi надiї, а вiн вiддячив йому тим, що ось так  злегковажив,
не пiшов на цей свiй останнiй студентський екзамен...
   - Пiду, - рiшуче стрiпнувши чубом, схопився на ноги Богдан. - Тiльки чи
застану?
   - Застанеш, вiн ще приймає, - пiдохочувала його Таня. -  Ще  троє  було
пiсля мене...
   За пiвгодини Богдан стояв уже в аудиторiї  перед  професором.  Не  було
нiкого, вiн зайшов останнiм,  залишивши  Таню  в  коридорi.  Привiтавшись,
пiдiйшов, як звичайно, до столу, вибрав одну з-помiж  розкладених  карток,
на яку йому кивнув професор. Нiдерланди, Марко Поло, iнквiзицiя - все було
добре знайоме.
   Доки  Богдан,  присiвши  край  столу,  обдумував,  Микола  Ювеналiйович
пiдвiвся, взяв свою палицю i, злегка постукуючи нею, пiшов до  вiдчиненого
вiкна. Скiсне промiння сонця просвiчувало густi крони дерев, i  вони  були
мовби налитi зеленим свiтлом. Внизу, десь там на вулицi,  чулись  команди,
чiткий тупiт нiг: видно, проходили строєм мобiлiзованi.
   - Я готовий, - сказав Богдан, обдумавши вiдповiдi.  Професор  обернувся
вiд вiкна i дивився на Богдана так, нiби не одразу впiзнав його чи  раптом
побачив у ньому щось не зовсiм зрозумiле для себе, не до кiнця  розгадане,
яке хотiв збагнути, тут же розшифрувати, роз'яснити собi:
   - Що там у вас? - нарештi спромiгся вiн на слово.
   Богдан назвав питання i  вже  хотiв  вiдповiдати,  але  професор  сумно
махнув рукою i запитав несподiвано про зовсiм не передбачене:
   - Якого числа наполеонiвськi вiйська вдерлися до нас в 1812 роцi?
   Колосовський замислено нахмуривсь.
   - Забули? - I сам професор пiдказав: - 24 червня. Запам'ятайте. Увечерi
22 червня французи переправлялись через Нiман. В цей же день - рiвно через
129 рокiв - цi перейшли Буг. Збiг такий. Збiг, звичайно,  випадковий,  але
схиляє на роздуми... Кiнець їхнiй теж буде однаковим - ви переконаєтесь  у
цьому, - сказав вiн дражливо  i  жестом  пiдкликав  Богдана  до  вiкна.  -
Гляньте!
   Крiзь гiллястi, освiтленi призахiдним  сонцем  дерева  видно  було,  як
унизу по асфальту все  йдуть  i  йдуть  колони  мобiлiзованих.  Всi  ще  в
цивiльному, в рiзномастому, то в кепках, то простоволосi,  з  клунками  на
спинах, з чемоданами  в  руках.  Командири,  крокуючи  збоку,  раз  у  раз
обертаючись вподовж руху колони, подають команди, вирiвнюють,  пiдтягують,
i голоси  їхнi  звучать  сердито,  майже  грубо,  а  обличчя  здаля  якiсь
безсердечнi й скорботнi.
   - Вiйни були найпершою причиною загибелi  всiх  цивiлiзацiй,  -  сказав
професор сумовито. - Досить згадати напiвлегендарну Трою,  i  Карфаген,  i
перетоптанi копитами завойовникiв квiтучi мiста Сходу, досить глянути  пiд
час розкопок на мертвi, спаленi ордами нашi  городища,  щоб  переконатись,
чим були вiйни  для  народiв.  Людство  нашого  часу,  людство  двадцятого
столiття, могло б уникнути цiєї трагедiї,  так  принаймнi  досi  здавалось
нам, дивакам мого поколiння. Але, очевидно, є сили,  якi  дужчi  за  розум
людський, сили,  якi,  коли  їм  дати  розвинутись,  поведуть  людство  до
самознищення. З року в рiк ми страхаємо вашу  студентську  уяву  картинами
середньовiчної iнквiзицiї, але  то  ж  була  дитяча  забавка  порiвняно  з
розмахом диявольських  дiй  iнквiзиторiв  сучасних!  Як  вони  оскаженiли!
Кострища книг  палають  на  всю  Європу.  Нема  Сорбонни.  Нема  Кардового
унiверситету. В самому центрi Європи  сьогоднi  -  концтабори,  фашистськi
казарми,  гидкий  сморiд  расизму...  -  Професор  промовчав,  стежачи  за
колоною,  якiй  не  видно  й  краю.  -  В  мене  теж  є  син.  Служить   в
парашутно-десантних вiйськах. Вiн у мене один-единий, i якщо  з  ним  щось
трапиться, серце моє, напевне, не  витримає,  але,  повiрте,  бiльше,  нiж
життя мого сина - я вже не кажу про життя власне, - дороге менi зараз  те,
що можна б назвати великою спадщиною людського духу, що  дiсталося  нам  у
виглядi культури еллiнiв i так ще мало дослiдженої культури слов'янства...
Гомер i Данте, Мiцкевич i Шевченко, Толстой i Чайковський -  всi  вони  по
цей бiк барикад. Все  це  зараз  пiд  реальною  загрозою,  це  ви,  певне,
розумiєте краще за мене, але я хочу, щоб  усвiдомлення  цього  додало  вам
сил.
   Богдан вiдчув у себе на плечi його руку.
   - Дивiться, скiльки їх iде. То все  йдуть  завтрашнi  солдати,  простi,
звичайнi люди, люди вiд верстата i вiд плуга, бiльшiсть iз них про  фрески
Софiї Київської, мабуть, i не чули, Рафаеля не знають, але  то  все  друзi
Рафаеля, друзi Пушкiна й Гоголя, єдинi їхнi тепер  захисники.  Тiльки  ви,
тiльки такi, як ви, як мiй син, такi, як оцi, що марширують вулицею ото  з
вiйськкоматiв, дають ще нам надiю. Вам може здатися  дивним,  що  я  зараз
заговорив з вами про це. Але я знаю, що ви записалися добровольцем,  перед
вами дорога  тяжких  випробувань,  i  хочеться,  щоб,  iдучи  по  нiй,  ви
пам'ятали про найважливiше: в жорстокий наш вiк, серед кровi й  дикунства,
ота велика гуманiстична традицiя не  мусить  загинути!  Вона  мусить  бути
збережена, i збережете її - ви!
   Розхвилювавшись, професор зняв з носа  старомоднi  свої  окуляри,  став
протирати їх рiжком  поли  бiлого  парусинового  пiджака.  Протер,  надiв,
кашлянув сердито:
   - Давайте ваш матрикул.
   Богдан дав йому матрикул, i професор, прихилившись тут же  бiля  вiкна,
старанно вивiв у ньому сьогоднiшню оцiнку: вiдмiнно.
   -  А  Ольвiю  ми  ще  розкопаємо,  -  нагадав  професор,  коли  Богдан,
потиснувши йому руку, вже виходив. - Щасти ж  вам,  i  не  забувайте  свою
альма-матер! Гадаю, нiчого поганого вона вас не навчила...



   8

   Вечiр.
   У студентському гуртожитку проводи: оголошено, що завтра вранцi хлопцям
- у дорогу. З однiєї з кiмнат другого поверху раз  у  раз  лунають  вигуки
"гiрко!" - там студентське весiлля. Мар'яна й Лагутiн одружуються.
   Ще вчора про це не було мови, i самi вони, здається, не думали про  це,
а коли стало вiдомо, що завтра Лагутiну йти,  Мар'яна  приголомшила  своїх
факультетських друзiв несподiваними запросинами:
   - Приходьте, одружуємось!
   Зубрiвка стоїть на столi, печиво лежить купами, чорний  хлiб  та  свiжа
зелень, що її привезла Мар'янина мати з дому, з тракторного. Мати й батько
Мар'янинi  сидять  мiж  студентами  за  столом,  мати  розчулено   витирає
хусточкою очi, а батько суворим поглядом оглядає  то  бiлявого  тендiтного
жениха, то його друзiв, що з незвички швидко повпивались, поблiдли  i  вже
поколихуються,  посоловiло  стрiпують  чубатими  головами,  що  їх   ледве
тримають худi студентськi шиї.
   - Гiрко! -  погукують  до  молодих.  -  Гiрко!  Справдi,  гiрке  якесь,
безрадiсне це весiлля. Робилося все похапцем, нашвидкуруч. Мати задовго до
цього знала, що Мар'яна має нареченого, не раз бував вiн  i  в  них  дома,
оцей тендiтний, стебелястий хлопець, очi в  якого  такi  голубi  i  трошки
насмiшкуватi, впертi. Двадцять рокiв йому, молодий, як барвiнок, так i вiє
вiд нього свiжiстю, молодiстю, чистотою. Гарний зять.
   Тiльки чи надовго? Всi оцi хлопцi, що сидять за столом, молодi такi  та
здоровi, пiдуть завтра, покинуть свої книжки та науку,  а  чи  всi  з  них
повернуться, чи зберуться ще коли-небудь разом? Не про таке весiлля мрiяла
мати. Думала, коли дiти довчаться, згуляють весiлля по-справжньому,  добре
пiдготувавшись, скликавши всiх родичiв та знайомих  заводських.  I  свати,
батьки Славиковi, приїхали б, - десь  вони  вчителюють  обоє  на  Сумщинi.
Дома, на вiдкритому повiтрi в садку,  а  не  в  цiй  душнiй,  замаскованiй
ковдрами  кiмнатi;  мали  б  стояти  довгi,  заставленi  стравами   столи,
електричнi лампочки гiрляндами висiли б просто мiж листям на деревах  -  є
серед родичiв свої електрики, все зробили б - i свiтло було б, i людно,  i
весело, музика гримiла б до ранку, все заводське селище  знало  б,  що  то
кадровик заводу Северин Кравець справляє доччине весiлля.
   А замiсть  цього  наспiх  зiбраний  студентський  стiл  i,  як  недобре
нагадування товариству, зятiв парусиновий  рюкзак,  що  лежить  зверху  на
гардеробi, наготований для походу. - Гiрко! Гiрко!
   Славик трохи аж нiби соромиться свого раннього  весiлля  i  трохи  нiби
iронiчно до нього ставиться, намагається вiдбутися жартами, коли вимагають
"гiркої" - щоб при всiх вони з Мар¢яною цiлувались! - але вiд  матерi
нiчого не приховаєш, вона помiчає, як крiзь  юнацьку  оцю  соромливiсть  i
насмiшкуватiсть час вiд часу так i прозирне, так i сяйне з блакитних  отих
очей глибока нiжнiсть i смуток, коли Славик гляне на свою наречену.
   Мар'яна весь вечiр  нервово-весела,  удавана  весiльна  буйнiсть  мовби
захопила її всю, але хвилинами ця радiсть з неї враз опадає, очi  беруться
поволокою,  i  тодi  вона  тiльки  спрагло  дивиться  на  свого  судженого
глибоким, мовби запам'ятовуючим,  поглядом.  Тодi  нема  вже  їй  дiла  до
гостей, бачить лише його. Свiтле,  з  тонкими  рисами  Славикове  обличчя,
прямий рiвний нiс з чутливо-трепетними нiздрями, i  по-дитячому  припухлi,
щойно цiлованi губи, i туманна синява очей - все це її,  її!  Дивлячись  у
блакитнi тумани його очей, вона так  i  танула,  забувала  про  все,  крiм
нього, i то палахкотiла  жаркими  рум'янцями,  то  враз,  наче  злякавшись
чогось, - може, передчуття якого? - блiдла раптом, i слiди  рум'янцiв,  що
залишались жеврiти на зблiдлому в  мушках  обличчi,  були  якiсь  жалiбнi,
перемученi... Вiн, тiльки вiн був тут для неї, i  на  нього  дивилась,  на
його добру вiдкриту усмiшку, а iнших ледве чи й помiчала - помiчала, якось
не помiчаючи. Коли ж погляд її зненацька падав на  його  рюкзак  похiдний,
тодi вона неначе ладна  була  закричати  i,  вже  забувши  про  присутнiх,
одверто линула до Славика. Одверта була  в  своєму  жаркому  й  невеселому
жданнi тiєї години, тiєї митi, коли вони нарештi залишаться вдвох.
   Сама вона наполягла на цьому весiллi, коли  дiзналась,  що  завтра  вiн
iде. Одруження й весiлля їй теж уявлялося не таким, наспiх  влаштованим  в
цю  прощальну  нiч,  коли  все  мiсто  огорнуте   темрявою,   в   тривозi,
розбентеженостi, i пости стоять на дахах, i плачуть,  вдовiючи,  жiнки  по
квартирах, вiддаючи вiйнi своїх найдорожчих. Вдень би, при сонцi грати  це
весiлля. Але не сонце  освiтлює  їхнє  єднання  на  все  життя,  не  пiсня
роздольна, радiсна, а смуток, тривога, розлука,  що  живе  вже  тут  i  не
зникає. В своїй руцi вона почуває гарячу Славикову руку, не випускає її  з
своєї весь вечiр.
   Поруч з Славиком сидить її, Мар'янин, батько - круглоголовий  кремезний
вусань з густими, ще зовсiм чорними бровами. Вiн був проти цього  весiлля.
До  Славика  ставиться  весь  час  з  якоюсь  насторогою  i,  лише   добре
пiдвипивши, обертається нарештi до зятя.
   - Скажу тобi, Ярославе, не хотiв я цього весiлля вашого,  скороспiлого,
не так це робиться в нас, та що ж, - вiн прихилився вусами до зятя ближче,
- такi днi переживаєм. Все довоєнне йде шкереберть. Ось i ми на  територiї
заводу окопи вже риємо, цехи на нову продукцiю  переводимо...  Якби  завод
вiдпустив, я й сам би пiшов туди, куди й ви, дарма що лiта. Настав, видно,
час вогнем перевiрити, чого ми i нашi дiла вартi. Позаписувались  оце  ви.
Що ж... За це хвалю. Але  головне  не  тут,  головне,  щоб  там  штани  не
спадали. Знаєш, куди йдете?
   - Приблизно, - всмiхнувся Славик.
   - В ковальський цех iдете. У нас на заводi в ковальський ми  вiдбираємо
людей особливої проби, ледащо в нас довго не втримається. Отак i в  армiї.
В писарi не шийся - iди чесно в пiхоту, то якраз вiн i є, ваш  ковальський
цех...
   Славик уважно слухав старого i, здається, й  не  вiдчував,  як  Мар'яна
гаряче гладить пiд столом його руку.
   - Коли вже вiн вирiшив, то за нього не турбуйтеся, тату, - спокiйно,  з
гордiстю сказала вона.
   Хлопцi завели патефон, але вiн хрипiв,  його  неприємно  було  слухати.
Тодi хтось подав думку:
   - Краще попросимо Ольгу, хай заспiває.
   Ольга-гречанка чудово спiвала, всi знали це, i  її  не  довелося  довго
упрохувати. Притихли всi, i  з  кутка,  де  вона  сидiла,  полинула  якась
малознайома, старовинна пiсня, що її принесла Ольга в унiверситет десь  iз
своїх приазовських українсько-грецьких поселень: "Долина  глибока,  калина
висока, аж додолу гiлля гнеться". Зараз,  коли  Ольга  спiвала,  некрасиве
обличчя  її  набуло   якоїсь   сумної   чарiвностi,   очi,   розгорiвшись,
спрямувались понад цей весiльний стiл на замасковане ковдрами вiкно, мовби
туди, кудись за вiкно, посилала вона свою сумовиту пiсню.
   А внизу, надворi,  стоїть  на  посту  Степура,  добровiльно  пiдмiнивши
Мороза, що поїхав до родичiв на Основу.  Стоїть,  вiдстоює  свiй  останнiй
студентський пост, i йому теж чути, як нагорi там  час  вiд  часу  гукають
"гiркої", i чути цю пiсню, що зараз ллється звiдти  i  забирає  вiд  нього
його кохану, вiддає її в цю нiч iншому назавжди.
   Слава Лагутiн став йому на життєвiй дорозi. "Якби не вiн, якби його  не
було в унiверситетi, то хiба б вона не могла  покохати  мене?  -  думалось
Степурi зараз. - Невже нема в менi чогось такого, що могло  б  сподобатись
дiвчинi, привабити її? Невже їй всi вiршi мої так нiчого й не сказали?"
   Степура був поет. Писав довгi, трохи сентиментальнi вiршi про нещасливе
кохання, про  веснянi  солов'їнi  ночi,  про  мiсяць  та  зорi  над  своєю
Ворсклою, чистою, мов iз слiз, рiчечкою пiвденної Полтавщини,  звiдки  вiн
був родом. I хоч вiршi його нiде ще, крiм  факультетської  стiнгазети,  не
друкувались, все ж товаришi вважали  його  справдi  поетом.  Самому  зараз
дивно:  за  що?  Мабуть,  тiльки  за  правдивiсть,  за  щирiсть   почуття,
вкладеного в отi кострубатi рядки, адже вiн писав про те тiльки, що любив,
що сам пережив. Мар'яна, яку третiй рiк безнадiйно кохає Степура, сьогоднi
вiддається другому, а той, хто заволодiв  її  душею,  хто  зробив  Степуру
нещасливим, сидить зараз там, нагорi, i то йому кричать  "гiркої",  i  вiн
цiлує її при людях в отi вуста напiввiдкритi, i  очi  її  горять,  i  щоки
палають   жарко-смаглявi,   мов   яблука   старого   українського    сорту
"циганочка"... Звичайно ж, вона мусила дiстатись Лагутiну.  Коли  в  думцi
порiвнює себе з Лагутiним, це порiвняння завжди не на  його  користь.  Той
дотепний, вродливий, блискуче вчиться, а вiн важкодум,  з  грубим  широким
обличчям i качиним розплесканим носом. У хвилини розпачу Степура думав, що
мусить здаватися їй просто печерним неандертальцем з  доiсторичною  важкою
щелепою, i тодi ненавидiв свою зовнiшнiсть i вайлакуватiсть. Була в  ньому
сила, але i в цiй силi було щось селюцьке, важке,  неотесане,  i  коли  на
заняттi в спортивному залi вони по черзi пiдходили до турнiка,  то  й  тут
перевага завжди була на боцi Лагутiна. Крутячи на турнiку "сонце" не гiрше
Колосовського, Лагутiн  легко  й  красиво  влiтав  у  повiтрi,  i  Мар'яна
дивилась на нього неприховане закоханим поглядом, а коли на той же  турнiк
забирався вiн, Степура, то пiд ним металева перекладина аж вгиналась,  вся
споруда турнiка скрипiла й бряжчала, i дiвчата з виском  розскакувались  -
їм все здавалося, що Степура  з  своєю  вагою  ось-ось  зiрветься  i  вб'є
когось. Пригадує, як ще на першому курсi Мар'яна опитувала  на  факультетi
хлопцiв, хто в яку спортивну секцiю запишеться, тодi  Лагутiна  вона  сама
записала в легкоатлети, а Степуру, навiть без йото згоди,  нiби  на  глум,
записала в штангiсти, хай iде вергає  штангу.  I  вiн  таки  ходив  на  ту
секцiю, виважував ту iдiотську штангу i писав про Мар'яну свої безнадiйнi,
розчуленi вiршi.
   Одного разу Степура випадково почув, як Лагутiн, стоячи з хлопцями бiля
свiжого номера  стiнгазети  i  вголос  читаючи  його  вiршi,  насмiшкувато
коментував їх, дивуючись - звiдки, мовляв, у  такого  важкоатлета  стiльки
розчуленої сентиментальностi, звiдки в нього всi оцi очi-ночi.
   I хоч говорив вiн все це легко,  весело,  беззлобно,  але  Степурi,  що
стояв неподалiк, хотiлося вбити, задушити його в  ту  мить.  В  душi  його
пiсля того випадку вкоренилась невиправна чужiсть до Лагутiна. Темна  сила
ревнощiв, та сама сила, що клекотiла в його дiдах i прадiдах, що з  кiллям
гасала ночами по сiльських вулицях, розламувала  тини,  носила  ворота  на
плечах,  вона  ж,  прокидаючись,  пiдiймалася  i   в   ньому,   паморочила
свiдомiсть, розпалювала й тьмарила мозок.
   З Лагутiним вони майже не розмовляють  з  того  часу.  Важка  неприязнь
залягла мiж ними, неприязнь, яка Лагутiна бiльше дивувала, а в ньому раз у
раз розбушовувалась жагучою ненавистю, особливо  коли  бачив,  як  Мар'яна
бiгає за Лагутiним або з трепетом жде його десь бiля  бiблiотеки  в  своїй
дiвочiй всепокiрностi, а вiн, пiдходячи до неї, аж нiби  знехотя  бере  її
пiд руку, бере як щось вiд природи належне йому.
   Катуванням для  Степури  обернулося  оце  їхнє  весiлля!  Вони  i  його
запрошували, щоб заходив, коли вiдвартує своє. Цього тiльки йому бракувало
до всiх його терзань...
   Змiнившись з поста, вiн, мов злодiй, прокрадається коридором  до  своєї
кiмнати мимо їхнiх навстiж вiдчинених в коридор весiльних дверей. На  мить
угледiв за столом Мар'яну, збуджену, яскраву. Вона саме щось  говорила  до
Славика, смiялася, зазираючи йому в вiчi, а рука  її  розiмлiло  лежала  в
нього на шиї.
   Степура мерщiй прошмигнув мимо дверей,  забрався  в  кiмнату  червоного
кутка, порожню, темну, сiв бiля дiжки з фiкусом  i  жадiбно  закурив.  Чув
вiддалений гомiн весiльний, а перед очима весь  час  стояла  вона  в  усiй
своїй яскравостi - бiлозуба, червонощока. Якби був скульптором  -  вилiпив
би високий отой лоб! Якби був живописцем - намалював би отi калиновi щоки.
Якби мав право, щасливе право коханого,  як  шалено  цiлував  би  отi  очi
зорянi, повнi жагучого п'янкого свiтла. Але геть цi думки! То все не твоє!
Ти збоку, ти зайвий. Очi блакитнi їй любi, i нiяких iнших  вона  знати  не
хоче!



   9

   - Iсторики, шикуйсь!
   Дукнович виривається з материних обiймiв i кидається до  шеренги.  Мати
якусь мить ще тримає руки розгорнутими, почуваючи в них порожнечу.  А  син
уже за межею її материнської  влади,  вже  там,  де  дiють  iншi,  залiзнi
закони, де лунають iншi, залiзнi слова:
   - Кроком руш!
   Як  їх  багато.  Студенти  й  студенти.  Iдуть  iсторики,   лiтератори,
географи, бiологи, хiмiки... Iдуть, чiтко карбуючи кроки по бруку, i  вiн,
її Мирон, от-от загубиться мiж ними iз своїм рюкзаком.  Ось  вiн  на  мить
озирнувся, помахав їй рукою, i навiть в цю  болючу  прощальну  хвилину  не
обiйшовся без жарту, на ходу вiдкозиряв матерi, кинув усмiхаючись:
   - Прощай, мамо, не горюй!
   I цi слова враз пiдхопила вся колона, i  вони  стали  пiснею.  "Прощай,
мамо, не горюй, на прощання  сина  поцiлуй",  а  їй,  матерi,  аж  мурашки
пробiгають по тiлу вiд того, що цi випадково, наче  жартома  кинутi  сином
слова вже лунають над колоною крилатою пiснею, могутнiм прощальним  криком
юнацьких сердець. Сама юнiсть iде, красивi якi люди все йдуть...  Iдуть  i
спiвають бадьорими голосами, i видно усмiшки на юнацьких обличчях i  блиск
сонця в очах, але пiд цим буйним, майже безшабашним спiвом чути -  клекоче
сльоза. Прощальною пiснею жбурляє колона матерi в обличчя, i рветься серце
вiд їхнього спiву, що нiби вихлюпнувся  з  унiверситетських  коридорiв,  з
недавнiх їхнiх безжурних комсомольських зборищ.
   Пустiє,  безлюднiє  вулиця  -  вулиця  Вiльної  академiї,   що   бачила
студентськi барикади 1905 року i вирувала  мiтингами  в  1917-му,  i  лише
бронзовий Каразiн, засновник унiверситету, стоїть самотньо навпроти бiлого
спорожнiлого унiверситетського корпусу. Студентська колона вже  вийшла  на
центральну магiстраль, витягується в напрямку на заводи.
   Люди зупиняються, пристоюють. Хто йде? Кого проводжають?
   Студбат iде. Студентський батальйон добровольцiв проходить мiстом.
   Студбат - дивне це слово,  вiднинi  назавжди  ввiйде  воно  в  материне
життя, в її безсоннi ночi, материнськi тривоги. Квапливо йде вона в  гуртi
проводжаючих  по  тротуару,  ледве  встигаючи  за  колоною,  що  поблискує
рюкзаками, студентськими чупринами та  щедро  розкидає  налiво  й  направо
матерям жарти та пiдбадьорливi  прощальнi  усмiшки.  Поки  що  усмiшки  на
юнацьких обличчях i жарти на вустах, а її розпалена материнська  уява  вже
бачить їх в кровi на операцiйних столах, вже це йдуть повз неї  то  вбитi,
то пораненi, то пропалi безвiсти...
   Вона не знала до останнього, що син її  йде,  що  вiн  був  у  райкомi.
Дiзналася про це, лише коли вже треба було готувати рюкзак. Як лiкар, вона
теж тепер в армiї насилу вiдпросилась  сьогоднi  в  начальства  проводжати
сина, а батько й зовсiм не змiг: вiйськовий лiкар, вiн зараз днi й ночi  у
вiйськкоматi, в комiсiях на медоглядах, де перед ним  безконечним  потоком
проходять мобiлiзованi, яких вiн вiдправляє туди ж,  куди  йде  оце  їхнiй
син.
   Сусiдка Духновичiв по квартирi, яка  не  приховує  того,  що  хотiла  б
бачити Мирона своїм зятем, дiзнавшись,  що  вiн  iде,  прибiгла  в  кухню,
розполохана, стривожена нiби ще бiльше, нiж мати:
   - Куди ви його пускаєте? Що ви собi думаєте?
   - А що ж робити?
   - Обоє лiкарi, хiба ж довiдку ви йому не добудете?
   - Яку довiдку?
   - Про стан здоров'я...
   Мирон,  нагодившись  в  кухню  саме  на  цю  розмову,  за  звичкою  все
перевернув на жарт:
   - Поганої ж ви думки про моє  здоров'я,  Семенiвно,  -  сказав,  злегка
плеснувши сусiдку по спинi порожнiм рюкзаком. - Та гляньте, якi ось у мене
бiцепси на руках. А крiм того,  духовнi  м'язи.  Ви  мене  ображаєте  цими
розмовами про довiдку.
   Жарти жартами, а кому, як не матерi, краще знати, яке в  нього  справдi
здоров'я, як легко чiпляються до нього всякi хвороби, а хто ж буде їх  там
одганяти вiд нього, адже матерi не буде коло нього в окопах.
   Бiля мосту вона вiдстає: студбат прискорює крок,  прямуючи  по  залитiй
сонцем вулицi заводського району. Заводи й заводи.  Промiж  ХПЗ,  "Серп  i
Молот", ХЕМЗ, тракторний, кудись в далеч, на Чугуївський тракт,  стелеться
їхня путь...
   Духнович, оглянувшись востаннє, ще бачить на мосту силует матерi  серед
iнших матерiв, i все, що йому хотiлось би сказати їй  у  цю  мить,  тiльки
клекоче в ньому, душить його, обпiкає. Нiколи не думав, що так важко з нею
буде розлучатись, одiрвати її руки вiд себе. Сьогоднi вiн  вперше  побачив
матiр у вiйськовому. Гiмнастьорка новiсiнька, аж шелестить,  i  петлицi  з
вiдзнаками на поморщенiй бiлiй маминiй шиї, i сивина з-пiд пiлотки,  такої
на нiй недоречної... Все мiсто мовби повито зараз її смутком, її  любов'ю.
Мiсто барикад, бастiон заводiв, фортеця сили iндустрiальної, мiсто, що, як
витвiр самого народу, звелося серед мальовничих просторiв  Слобожанщини...
Кам'яне, розiгрiте сонцем, громаддя, що пашить  обабiч,  яким  воно  стало
раптом йому дорогим, як усе його тут зараз хвилює. Дивиться  на  стiни,  i
хочеться крикнути їм: "Я люблю вас, стiни!" Дивиться  на  камiнь  i  волає
душею: "Я люблю тебе, камiнь!" Оце воно, те  камiння,  що  його  називають
святим. Доки житиму, не згасне до  тебе  любов,  мiсто  мого  дитинства  i
юностi!
   В окопах, у найтемнiшi ночi твого життя, коли душа твоя,  знесилюючись,
запрагне пiдтримки, на помiч їй прийде у згадках оце залите сонцем  мiсто,
де ти залишаєш своїх рiдних, майдани й бiблiотеки,  залишаєш  оту  вуличку
Вiльної академiї, вiд самої назви якої тебе проймає  трепетне  хвилювання,
бо там твiй унiверситет, твоя альма-матер!
   Iдуть з мiста, i невiдомо, хто з них повернеться, а для  кого  не  буде
звiдти вороття. Але Духнович не почуває страху в собi. Йому майже  радiсно
чути в собi болiсне бажання самопожертви, бажання присвятити  себе  всьому
оцьому, що вiн залишає, прикрити  собою  це  мiсто,  врятувати,  зберегти.
Iдуть i йдуть.  Спини  вже  змокрiли  пiд  рюкзаками,  є  он  затiнок  мiж
деревами, але вiн уже не для  нас.  Прощайте,  дерева!  Прощайте,  заводи!
Прощай, залiзо й камiння сiре, що тебе хочеться назвати святим.
   Вийшли за мiсто, i виявилось тут, що не всi  проводжаючi  повiдставали,
що вслiд за колоною. все йдуть табунцем дiвчата-студентки, аж сюди  несуть
їх мiцнi молодi їхнi ноги. Невеликий  гуртик  зостався  з  дiвчат,  гуртик
найзатятiших. Он  Мар'яна  Кравець,  он  Ольга-гречанка,  про  яку  навiть
невiдомо, кого вона й  проводжає,  мiж  ними  урочисто  несе  свiй  повний
високий бюст Лiда Черняєва, ставна блондинка з хiмфаку, ну i, звичайно  ж,
Таня Криворучко, яка з своєю широкою усмiшкою, не вагаючись,  зовнi  мовби
легковажно  пiде  за  своїм  Богданом,   на   край   свiту.   Богдан   iде
правофланговим попереду колони, там височiє  струнка  його  постать,  бiля
нього Степура, неподалiк Духнович i ще найвищi ростом.
   Дiвчата вiд них далеко, їм видно тiльки рюкзаки та голови хлопцiв, їхнi
засмаглi спiтнiлi шиї. Iнодi хлопцi озираються, гукають дiвчатам, щоб  уже
вертались, бо й самi вони не знають, куди їх ведуть i скiльки ще їм iти. А
дiвчата не зважають, поскидавши босонiжки, несуть їх у руках i  все  йдуть
за колоною, iдуть з таким виглядом, що готовi, мовляв, iти з вами нето  до
Чугуєва, а справдi хоч i на край свiту.
   - Вертайтесь, годi! - гукають їм уже  й  командири.  Лише  пiсля  цього
дiвчата зупиняються, i хлопцi, оглядаючись, бачать їх табунцем край шляху.
Зменшенi стоять, засумованi, непорушнi. Через деякий час  їх  уже  затягує
текуче польове марево,  i  вони  для  хлопцiв  уже  мають  вигляд  вiчних,
пiсенних, отих, що колись проводжали своїх милих за Дунай, у похiд.



   10

   Є в Днiпропетровську, трохи вище острова  Комсомольського,  затока,  де
ставлять човни, i кривi мiськi вулички збiгають аж до води. Човном хоч  до
порога приставай. Об пiдмурки цiле лiто  хлюпощеться  вода,  а  на  стiнах
будиночкiв, як ватерлiнiї  на  корпусах  суден,  смугами  тягнуться  слiди
весняних повеней.
   Тут вже людське життя на  виднотi.  На  весь  Днiпро  виднiє  розвiшана
бiлизна, i купи смiття, що його валять  з  берега,  i  чийсь  перекошений,
вкритий iржавою жерстю голубник.
   Така собi надднiпрянська Венецiя. Своя трудова Венецiя з  блиском  води
пiд вiкнами, з бiлизною на мотузках та з зеленими  шатрами  акацiй,  що  в
сонячний день, як у дзеркалi, вiдбиваються в  тихiй  синявi  Днiпра.  Крiм
акацiй, тут ще кiлька тополь росте, дикий виноград по верандах в'ється,  а
в одному дворi, десь серед отих iржавих жерстяних  парканчикiв  та  старих
розсохлих просмолених човнiв, - жеврiють мальви! Хтось посадив.
   I тополя, i  мальва,  i  жерсть  на  голубнику,  i  перекинутий  догори
протрухлий, просмолений човен - все то якась суцiльна, гармонiйно злита  в
одне цiле картина  життя,  а  в  центрi  її  сидить  дiвчинка  з  кiсками,
кругловида, не гарна й не погана: то Таня Криворучко.
   Їй вiсiм або десять лiт.
   Сходи перекошенi аж у воду ведуть. Просто бiля їхнiх  вiкон  на  Днiпрi
стойбище човнiв, доглядає їх дiдусь цiєї  маленької  Танi,  живий  потомок
запорожця. Довга бiла  борода,  в  плечах  сила  кряжиста  -  вiсiм  пудiв
якiрного  ланцюга  пiдiймає  сам.  Увечерi  стоїть  на   березi   високий,
замислений, сивий, як Гомер. Довго думає щось, потiм скаже раптом:
   - Царi були неграмотнi.
   I знов мовчить.
   Про все в нього своя думка, свiй присуд, i  Танi  подобається,  що  вiн
нiкого нiколи не боїться, а про Днiпро та про пороги днiпровськi говорить,
як про своє подвiр'я.
   Човни,  що  стоять  прикутi  лаццюгами  в  затоцi,  здебiльшого   мають
наймення, i по самiй назвi вже можна вгадати чий. Великий голубий "Арго" -
це професора з  гiрничого,  що  одружується  втретє;  трохи  далi  "Єрмак"
старого прокатника з заводу, за ним заводський  парусник  "Скiф",  а  бiля
самого причалу скромна двовесельна батькова "Мрiя".
   Батько Танин працює прокатником на заводi, а у вiльний час пiсля роботи
- завзятий рибалка, цiлi ночi на Самарi  бiля  рибальських  вогнищ.  Першi
враження її дитинства - це вранiшнi гудки, що кличуть батька заступати  на
змiну, i високi  заводськi  дими  на  лiвому,  i  ще  невiддiльне  вiд  її
дитинства - це отi двi райдуги залiзничного мосту через Днiпро, що бiлiють
за скелями Комсомольського острова, i самий острiв,  що  блищить  камiнням
серед Днiпра; весь мовби огорнутий  серпанком  дiдусевих  легенд.  Це  той
острiв, де княгиня Ольга рятувалась з своїм флотом вiд бурi, де  Святослав
робив перепочинок, iдучи в похiд на Вiзантiю, а горби отi  скелястi  -  це
тi, що з них козаки, прямуючи з верхiв'їв, уже виглядали Сiч.
   Гарний Днiпро у верхiв'ях, чарiвний бiля Києва, але не  менше  в  ньому
краси i тут, де  вiн  вбирає  в  себе  Самару,  де  так  широко  й  вiльно
розкинувся перед степами, що розляглися на пiвдень i на  схiд.  Нiде  нема
стiльки вiльностi й простору, як тут. Днiпро розлився, як небо,  вiн  бiля
острова  мовби  хотiв  зiбрати  всю  свою  силу,  щоб  здвигнути   камiнь,
перебороти скелi i ще швидше ринути  далi  через  пороги  вниз.  Звiдти  з
татарщини, на отi горби за Самарою,  вискакували  колись  на  диких  своїх
конях ординцi-кримчаки з напнутими луками,  там  десь  народжувалась  дума
"Про трьох братiв озiвських"...
   Увечерi, коли з тiєї  татарщини,  з  синьої  мли  засамарської  сходить
мiсяць,  Таня,  вмостившись  бiля  дiдусевих  нiг,  слухає  його  сумовитi
легенди, що їм кiнця краю нема.  З  правiку  селилися  тут  по  зимiвниках
запорожцi та лоцмани днiпровськi, мужнi  й  вiдважнi  люди  що  знали  всi
примхи порогiв i, ризикуючи життям, проводили вниз i князiвськi вiтрила, i
купецькi каравани i заробiтчанськi чайки.
   Хто знає, чи не дiдусевi легенди, спогади та  перекази  про  давнину  i
заронили в Танину душу першу любов до рiдного  краю,  ще  з  шкiльних  лiт
розбудили мрiю вивчитись,  стати  дослiдником  оцих  островiв  i  степових
могил, що їх все життя розкопував дiдусiв знайомий - академiк Яворницький,
стати iсториком рiдного Днiпра з могутнiми заводами по його берегах.
   Коли перд нею, дочкою робiтника,  вiдкрилися  дверi  унiверситетськi  i
вона  стала  студенткою,  то  здавалося,  що   цим   уже   досягнуто   все
найзаповiтнiше. Унiверситет був її мрiєю, але вiн перевершив мрiю: вiн дав
їй кохання. Покохати! Вперше покохати! До зустрiчi  з  Богданом  при  всiх
буйнощах своєї фантазiї Таня не могла уявити, скiльки чарiв, скiльки  муки
й щастя таїть у собi це людське почуття.
   I ось тепер, коли це почуття з такою повнотою виколосилось в нiй,  коли
навiть i сама наука з її скiфськими могилами вiдступила перед ним,  дiвоче
серце вже по  вiнця  мусить  налитися  гiркотою  розлуки,  i  життя  тепер
перетворюється в невщухаючу тривогу за нього, за найдорожчого,  котрого  в
будь-який день, в будь-яку мить вiйна може вiдiбрати назавжди.
   Зникла у балцi колона студбату, потiм ще раз з'явилась по той бiк балки
на пагорбi i пiсля цього, сховавшись, уже не з'являлась.
   Пiшов Богдан, зосталося для  Танi  мiсто  порожнє  без  нього,  порожнi
гуртожитки, куди не хотiлося повертатись.
   - Ходiм до мене, - вiдчувши  її  настрiй,  запросила  Мар'яна,  i  Таня
одразу погодилась.
   Пригасла, без посмiшки, маленька, змучена ходьбою, - такою тепер дибала
поруч Мар'яни.
   Мар'янинi батьки живуть край заводiв у селищi  тракторного.  Добуватись
звiдси в унiверситет  Мар'янi  далеко,  i  вона  вивоювала  собi  мiсце  в
гуртожитку. Тепер їй те мiсце, здається, вже буде не потрiбне.
   Селище зустрiло їх садками, бурiючими  вишнями  червня.  Таня  й  ранiш
бувала тут. I хоч це селище зовнi не схоже на те, де виросла вона,  -  тут
все розмiрене, розплановано, будиночки все новi, i кiнотеатр модерний,  що
вгруз в  землю,  як  бомбосховище,  -  проте  сама  атмосфера  робiтничого
передмiстя нагадувала Танi домiвку, i завжди приємно було їй  опинитися  в
середовищi цих простих трудових людей.  Надвечiр  тут  заводили  патефони,
було повно музики, по садках бурхала iз шлангiв вода на зелень, на  квiти,
за столиками пiд деревами виклацувало домiно, так виклацувало, нiби  через
селище  проходила  кiннота.  Зараз  нiчого  цього  не  було.  Була   якась
пригнiченiсть, напруженiсть, безвiдраднiсть.
   Бiля хвiртки зустрiли Мар'янину матiр. Непривiтна, сердита, вона  несла
кудись пiд пахвою радiоприймач з обривками антени та заземлення, що так  i
телiпались бiля нiг.
   - Куди ви, мамо? - запитала Мар'яна.
   - Здавати несу.
   - Отаке! Нащо?
   - Загадали.
   Мар'яна здивувалась: - А як же зведення слухатимем?
   - А щоб не слухали.  Щоб  нiчого  не  чули!  Клава  он  приїхала,  таке
розказує, що душа холоне!
   Клава - це старша Мар'янина сестра, уже замiжня.  Застали  її  в  садку
бiля столика: приклавши до грудей дитину, вона саме годувала її.
   - Клаво, сестро! - кинулась до неї Мар'яна. - Ти прямо звiдти?
   Звiдти  -  це  значило  аж  з-пiд  самого  кордону,   там   служив   її
чоловiк-лейтенант, i вона була з ним. Сама ще молода,  а  вся  перемучена,
сидить, зсутулившись, i по плечi розповзається важкий клубок кiс, так само
чорних, густих, як i в Мар'яни. Очi в Клави схiднi, мигдалевi, в них повно
смутку, повно ще не прочахлого горя - видно, набачилась страхiть.
   - Розказуй же, як там? Ваня живий? - Не знаю. Нiчого не знаю.  -  Клава
зiтхнула тяжко. - Коли
почалося, забiг на хвилину: "Клаво, бери малого - i на вокзал".  А  вокзал
уже горить, вибухають цистерни, палає хлiб у вагонах, той самий  хлiб,  що
його вiдправляли їм же якраз, у Нiмеччину. I оце,  як  була,  без  вузлика
вирвалась, без нiчого, тiльки з ним, з оцим, - вона притиснула  дитину  до
грудей.
   - Не страшно, житимеш у нас, i я ж солдатка тепер. Разом житимем,  поки
все скiнчиться. Я певна, i це скоро кiнчиться.
   - Ой навряд. Там стiльки танкiв вони пустили, в небi вiд лiтакiв чорно.
Чим нашi досi тримаються, самiй дивно, зовсiм зненацька  це  нас  застало.
Перед самим наступом нашу артилерiю  якраз  на  ремонт  вiдвели,  треба  ж
додуматись...
   Вона стала розповiдати, як бомбили їх у дорозi, як горiли  станцiї,  на
однiй  з  них  i  вона  мало  не  загинула.  а  подругу  її,  теж  дружину
прикордонника, розшматувало з дитиною  в  неї  на  очах.  В  пожарищах,  у
смертях людських, у  трагiзмi  нерiвної  боротьби  поставала  перерв  ними
країна з Клавиних розповiдей.
   Незабаром повернувся з роботи батько. Стримано поздоровкався,  наче  не
дуже й здивований появою старшої дочки, наче й сподiвався її тут зустрiти.
Взявши в Клави з рук малого, уважно розглядав його:
   - Ну, прикордоннику? I, скупо полоскотавши внука настовбурченим  вусом,
знову повернув його Клавi.
   - А де ж мати?
   - Понесли здавати приймач, - сказала Мар'яна.
   - Що ти мелеш? Який приймач?
   - Наш, звичайно.
   Батько  засопiв,  пiдiйшов  до  умивальника  пiд  деревом  i,   сердито
брязкаючи краником, почав мити руки.
   Таня, дивлячись на його руки, вiдзначала собi, що вони такi ж великi та
огрублi в роботi, як i в її батька, i ще думала,  що  цими  руками  старий
робiтник на барикадах  колись  здобував  оце  життя,  яке  сьогоднi  пiшли
захищати Богдан  та  всi  їхнi  хлопцi-волонтери.  Якою  цiною  воно  буде
вiдстояне? Чиїм життям i чиєю кров'ю?
   Тут же, в садку, за саморобним  столиком,  над  яким  нависало  вишневе
гiлля, дiвчата лаштували обiдати. Посiдавши за стiл, чекали матiр.
   Клава розповiдала  батьковi  знов  про  свої  митарства,  а  вiн  сидiв
мовчазний, дивився кудись вподовж вулицi, в кiнцi  якої  вiдкривалися  вже
поля, голубiло колгоспне жито. Мабуть, воно нагадало старому Кравцевi,  як
рокiв з десять тому тут, де зараз селище  тракторобудiвникiв,  i  далi  на
пiвнiч, де  розкинувся  своїми  цехами  тракторний,  було  отаке  ж  жито,
вiдкрите поле, а коли будували завод, то  перший  директор  їхнiй,  старий
чекiст, верхи на конi їздив по територiї,  бо  не  пройти  було  пiшки  по
осiннiй .грязюцi. В бараках жили тодi, iнженерiв не вистачало, i  в  нього
вдома був цiлий гуртожиток - п'ять племiнникiв тiснилося, що  приходили  з
села  до  нього,  до  дядька,  з  дерев'яними  сундучками.  Всiх   повчив,
повлаштовував - поповнили робiтничий клас. Здається, це так недавно  було.
I директор на конi, i перший  трактор,  що  виходить,  з  ворiт  цеху  пiд
музику, i Мар'яна в школi серед дiтей-iноземчат -  там  у  них  був  цiлий
iнтернацiонал, бо на заводi працювали в тi  роки  американцi,  i  чехи,  i
нiмцi, i англiйцi, поприїздивши сюди  разом  iз  своїми  сiм'ями.  З-помiж
нiмцiв був один у них iнструктор в цеху, якого  дiвчата  так  i  називали:
фашист. "Руськи ремонт - капут машина", - улюблена була в нього  фраза.  А
тепер давно вже  працюють  без  iноземних  спецiалiстiв,  -  i  машина  не
"капут", тисячi тракторiв їхнiх пiшли на поля,  i  самi  робiтники  вже  з
баракiв перебралися жити в оцi будиночки, що потопають у  садках.  Вишняки
порозростались - випирають гiллям через паркани на вулицю, суниця та садок
стали Кравцевi другим заняттям, I для  нього  та  для  його  товаришiв  по
ковальському кращого заводу i кращого соцмiстечка на землi нема.
   Вiн чує, як Мар'яна розповiдає Танi теж про це,  як  дерева  тут  першi
садили, як батько з матiр'ю засперечалися тодi, що саджати:
   - Тато - вишнi, бо з кожної вишнi, мовляв,  щонайменше  буде  по  вiдру
ягiд, а мама - тополi. "Що з тих тополь - один пух  летить".  А  кiнчилося
тим, що посадили, бач, i вишнi, й тополi.
   Вишнi давно вже родять, i пух iз тополь летить, як цвiтуть  на  початку
червня, i Мар'яна любить той пух.
   Мати прийшла хоч i без приймача, але в якомусь мовби  легшому  настрої,
нiж iшла з дому.
   Присiвши до столу, стала розповiдати:
   - Тiльки що в Писаренчихи на пiвнiв  ворожили.  Спершу  їхнiй  уже  був
зверху, а тодi наш розправив  крила,  як  накiрчив,  аж  пiр'я  з  Гiтлера
полетiло!
   Iншим разом смiшно було б таке слухати, але  зараз  не  смiялись,  лише
Клавине маля, розiгравшись, розпускалось в усмiшцi та все  ловило  рученям
бубку на вишневiй гiлцi.
   Батько на нiч зiбрався знов на завод. Перед тим як пiти з двору, ще раз
схилився над внуком, якого Клава прилаштувала пiд вишнею в гамацi.
   - Не падай духом, козаче, не падай, - глухо казав старий  до  внука.  -
Коли в колисцi бомба не взяла, тепер житимеш... Все ще в нас попереду.  Ще
трiскатиметься вiд наших болванок їхня погана земля...
   Клава з дитиною в цей вечiр рано  лягла  спати,  вимучилась  з  дороги.
Тiльки Таня з Мар'яною ще довго стояли .бiля хвiртки, мовби ждали  когось,
та слухали, як над ними вгорi шелестить вершечком ровесниця тракторного  -
тополя.



   11

   Летять студентськi чуби!
   Купою лежать вони на землi, мiшма - русявi, чорнi,  каштановi,  бiлявi,
ноги по них топчуться, грубо збиваючи в солдатську повсть.
   Бiля лазнi, в тiнi зелених  розлогих  дерев,  де  стрижуть  волонтерiв,
тiльки й чути регiт та вигуки:
   - Готовий! Далi!
   З усього табору, мов на розвагу, сходяться дивитись на цю процедуру.
   На помiч  солдатовi-перукаревi  став  сам  помком  взводу  першої  роти
студбату надстроковик Гладун, для якого власноручно знiмати чуби з  ученої
братiї є, видно,  справжньою  насолодою.  Чоботи  його  з  явною  зневагою
топчуться по студентських чубах, по отих русявих , та бiлявих, а зуби  вiн
аж зцiплює, ведучи машинкою по студентськiй головi, i той, що попався йому
в руки, тiльки покректує та зойкає, коли вже терпiти несила.
   - Терпи, студенте, пiхотою будеш - примовляв крiзь зуби  Гладун.  -  Це
тобi, брат, армiя, а не унiверситет, де мiг патлами метляти!
   Сядеш, не встигнеш оглянутись, як чуб уже злетiв, i вже  ти  голомозий,
гребiнець свiй можеш закинути  в  кущi.  Смiшними  виходять  хлопцi  з-пiд
машинки, голови стають бугруватi, в того якась гунадза випирає на тiм'ї, в
того кущ зостався  за  вухом,  а  Духнович  без  своєї  густої  каштанової
шевелюри став зовсiм якимсь жалюгiдним: всi помiтили одразу, що  голова  в
нього витягнута,  гостра  i  нагадує  формою  диню,  а  на  нiй  незграбно
стовбурчаться величезнi червонi вуха, що одразу стали предметом дотепiв.
   Хто без чубiв - мовби поменшали всi на очах. Зовнi студенти  сприймають
усе це як належне, розстаються з чубами  нiбито  легко,  кепкують  один  з
одного, перестрiлюються жартами, але в їхньому смiховi  й  жартах  чується
жаль i присмута за втраченим, вловлюється вiдчуття якоїсь приниженостi, що
її завдано їм оцiєю процедурою. Разом з  чубами  мовби  летять  у  небуття
якiсь знаки їхнiх iндивiдуальностей, те,  що  робило  їх  не  схожими  мiж
собою, летить у минуле їхня  студентська  розхристанiсть,  безтурботнiсть,
звичка жити й поводитись, хто як хоче. Замiсть  рiзномастих  чубiв,  тепер
однi голi, зведенi старшиною до стандарту лоби.
   Безчубi, з бугруватими, гулюватими головами  пiдхопили  вiд  когось  iз
надстроковикiв   i    вже    охоче    завчають,    замiсть    премудростей
унiверситетських, жартiвливi заповiдi солдата:
   1. Будь далi вiд начальства, бо дасть роботу.
   2. Держись ближче до кухнi.
   3. Коли що незрозумiле - лягай спати.
   Всiм  студбатiвцям,  зважаючи   на   їхнє   звання   курсантiв   видали
обмундирування командирське, в тiм числi i добреннi, з халявами вище колiн
юхтовi чоботи, якi до  цього,  мабуть,  роками  лежали  десь  на  складах,
чекаючи  вiйни.  Помкомвзводу  Гладун,  роздаючи  їм  цi  чоботи,  не  мiг
приховати своєї заздростi i ревнощiв до тих, хто їх одержує, бо  сам  вiн,
незважаючи на свою надстрокову службу, носить кирзовi  i  юхтових  йому  й
зараз не належало.
   - Ну, за що тобi такi чоботи? - каже  вiн,  недбало  кидаючи  Духновичу
його пару. - Щоб їх заслужити, треба сiм пудiв солдатської солi з'їсти.  А
ти? Ну хто ти є?
   Духнович з таємничим виглядом, стишено зiзнається йому:
   - Ми - iнтелектуалiсти.
   - Це що воно? - той дивиться на нього з пiдозрою.
   А зоставшись самi, хлопцi регочуть:
   - Ось побачиш, заявить...
   - Вiн тобi дасть iнтелектуалiста? - каже Дробаха. - Свого  часу  одного
художника, кажуть, мало не посадили за те, що назвав себе маринiстом.
   З помкомвзводу Гладуном у студбатiвцiв з  першого  ж  дня  встановились
стосунки взаємної неприязнi. Призначений командиром до  iсторикiв.  Гладун
зрозумiв свiй обов'язок так, мовби це дали йому табун коней i вiн  повинен
їх об'їздити, повинен ловити їх,  триножити,  крутити  їм  храпи  i  всiма
засобами прагти якнайшвидше насадити на кожного армiйське, всiма статутами
передбачене сiдло. Для цього йому насамперед належало вибити  з  них  отой
унiверситетський дух, оте вiльнодумство, що вони його принесли з собою  до
табору. Улюбленим прислiв'ям для нього стало: "Це не Вiльна академiя, це -
табiр, ясно?"
   Сам вiн навiть серед надстроковикiв видiляється своєю пiдтягнутiстю  та
бравим, молодецьким виглядом.
   Здоровий, дебелий, з в'язами такими, що хоч обiддя гни, йде на тебе,  i
в очах - холод, а лоб упертий, хоч яку стiну проб'є. Поза  табором,  серед
чугуївських молодичок, вiн здобував немало парубоцьких перемог i,  кажуть,
нiбито вiв навiть список своїх  любовних  жертв.  З  вигляду  бравiшого  в
таборi  не  найти:  все  на  ньому  як  влите,  наче   родився   в   цьому
обмундируваннi пiлотка вiд вуха рiвно  на  два  пальцi,  комiрець  довкола
налитої кров'ю шиї навiть у найбiльшу спеку блищить  бiлоснiжним  пружком.
Не помкомвзводу, а просто живе втiлення  табiрної  дисциплiни,  незламного
духу i букви i статутiв! Цей табiр,  його  посипанi  пiсочком  алеї  серед
столiтнiх дерев, грибки, намети, подiрявленi кулями  i  мiшенi,  спортивнi
снаряди та смуги перешкод усяких - це був свiт, без якого не  уявити  було
Гладуна, а Гладуна без усього цього.
   Вiн тiшився своєю владою над  студентами,  своїм  правом  вдиратися  на
свiтаннi до них у намети i витрясати  з  iнтелектуалiстiв  їхнiй  ранковий
сон:
   - Ану, пiдйом! Пiдйом! Годi нiжитись! Сьогоднi стройова,  а  не  бiноми
Нутона!
   На плацу вiн їх  ганяє  до  сьомого  поту.  Де  найглибшi  рiвчаки,  де
найколючiшi будяки,  там  вони  кiлометрами  повзають  пiд  його  наглядом
по-пластунському, а коли котрись, не витерпiвши, спробує нарiкати -  такий
начувайся! Iншi стануть на перепочинок, а  цьому  й  тодi  перепочинку  не
буде, вiн i тодi пiд палючим сонцем займатиметься шагiстикою або додатково
тренуватиметься по штиковому бою,  до  очманiлостi  колючи  раз  за  разом
напханi соломою опудала.
   Звичайно ж, найбiльше цього щастя перепадало Духновичу, проте  й  пiсля
помкомвзводової надбавки вiн не мiг тримати свiй язик на припонi:
   - Та що це, справдi? - казав вiн,  вiдпльовуючи  землю,  якої  пiд  час
повзань завжди умудрявся наїстись. -  Миколаївська  муштра?  Кос-Арал?  Це
тiльки Шевченка колись так ганяли, як ви оце нас...
   Цього було досить, щоб сорочка Духновича в той день не просихала.
   - Я тобi ось покажу Кос-Арал.
   - Не "тобi", а "вам".
   - Це однаково.
   - Кому однаково, а кому нi.
   - Комiсару пожалiєшся? Чорну корову, думаєш. за це дасть? Нi, ми  й  не
таких уламували. - Все це Гладун говорив з скривленою черствою усмiшкою, з
недобрим блиском у хижувато примружених очах. -  Встать!  Кому  сказано  -
встать? До тiєї он кобили по-пластунському - туди й назад - марш!
   Духнович, пiдвiвшись, все ще, видно, думав, що Гладун тiльки залякує, i
не спiшив виконувати команду. Але Гладун крикнув погрозливо:
   - Спольняй!
   Боляче дивитись було, як Духнович, що тiльки-но  присiв  бiля  них,  де
вони вивчають статут,  мусив  знов  iти,  кидатись  в  пилюку,  повзти  по
гарячому, розпеченому сонцем плацу в повнiй викладцi,  на  лiктях  долаючи
вiдстань до тiєї кобили, що пасеться  десь  аж  на  виднокрузi.  Виконуючи
команду, вiн таки лiг, не лiг, а повалився в пилюку всiм своїм  незграбним
довготелесим тiлом i розморено, важко поповз.
   - Бач, як пливе. Ось-ось пiде на дно, -  презирливо  кидає  вслiд  йому
помкомвзводу.
   Духнович  вiдповзає  все  далi,  сiрi  вiд  пилюки  чоботи  його  ледве
ворушаться по плацу, i навiть з вiдстанi почуваєш, як важко йому там, як з
кожним ривком уперед, з кожним подихом вiн натужно втягує  в  себе  гаряче
повiтря й гарячу пилюку.
   Колосовський, хмурячись, деякий час дивився вслiд товаришевi,  а  потiм
несподiвано пiдвiвся, поправив ремiнь  i  за  всiєю  формою  звернувся  до
Гладуна:
   - Товаришу старший сержант! Якщо вже так треба, дозвольте менi за нього
проповзти вказану вами вiдстань.
   Гладун був щиро здивований, що Колосовський, один  з  найпримiтнiших  у
студбатi правофлангових, небагатослiвний i  сповнений  бiльше,  нiж  iншi,
поваги до вiйськової науки курсант, бере раптом пiд свiй захист Духновича,
цього явно ж бездарного до вiйськової служби невдаху, та ще й баламута.
   - Чого це у вас, Колосовеький, за нього шкура болить?
   - Вiн мiй друг, - сказав Богдан. - До того ж у нього кволе здоров'я.
   - А чого вiн тут? Чого йшов? Теж менi  доброволець.  Обiйшлись  би  без
такого! Сiм лiт мак не родив, та  й  голоду  не  було.  А  коли  вже  сюди
попавсь, то хай знає, що тут кволих  нема.  Армiя  всi  болячки  як  рукою
знiмає.
   - Жорстокiсть без потреби нiде не може бути виправдана.
   Вони  стояли  один  проти  одного,  нiби  примiряючись  перед  тим,  як
зчепитись.
   -  Не  до  лиця  вам,  товаришу  Колосовський  заступатися   за   таких
розгiльдяїв. Самi ж ви зразковий курсант. Яка мiж вами може  бути  дружба?
Перед вами дорога може, в Герої Радянського Союзу, а перед ним куди?
   - Одна у нас дорога.
   - Киньте цi дурощi. Хай повзе. Нiчого покривати таких.
   - Не розумiю, чим вiн так уже  провинився,  наш  Духнович?  -  спокiйно
втрутився в розмову Степура. - На два чи на три пальцi пiлотка вiд вуха  -
не це зараз головне.
   - I не тут головне, - похмуро вкинув Лагутiн.
   - А де головне? - Гладун насмiшкувато прискалив око.
   - Головне зараз там, де нас з вами нема, - стояв на своєму Лагутiн.
   - Зрештою, ми  записувались  на  фронт,  -  додав  Дробаха,  а  не  щоб
шагiстикою отут займатись.
   - Туди встигнете, - осмiхнувся Гладун.  -  Там  таких  треба  буде  ого
скiльки!
   - Так i вiдправляйте!
   Гладун глузливо похитав головою:
   - Ех  ви,  iнтелектуалiсти!  Вчили  вас,  вчили,  а  голови  гарбузовим
насiнням набитi.
   Коли вiн пiсля цього одлучився вiд них, пiшовши наглядати за Духновичем
зблизька, Дробаха майже з ненавистю кинув йому вслiд.
   - Дерево. Аракчеєвський покруч.
   - В мене таке враження, що вiн вирiшив всю вiйну вiдсидiтись у  таборi,
- сказав Лагутiн, втираючи хусточкою пiт з свого вже обгорiлого обличчя. -
З шкури пнеться, аби тiльки мiсця тут не втратити.
   - Ще, чого доброго, й вiдсидиться, - пошкодував Мороз.  -  Зараз  ганяв
нас, потiм ганятиме iнших.
   - Такий де завгодно зробить Кос-Арал, - зауважив Степура.
   Колосовський, якого помкомвзводу залишив старшим замiсть  себе,  сiв  з
хлопцями продовжувати заняття по статуту. Мiсце, де їх кинув Гладун,  було
вiдкрите, спека палила  нестерпна,  i  нiщо  не  лiзло  в  голову,  сонце,
здавалось, розтоплювало мiзки. А зовсiм неподалiк  був  затiнок,  зеленiли
дерева.
   I сталося так, що коли Гладун  повернувся  з  Духновичем,  який  насилу
плентався за ним,  то  вже  не  застав  свого  взводу  на  старому  мiсцi.
Невгамовний пiдроздiл самовiльно перемiстився в затiнок.
   - Хто дозволив? - вирячився Гладун на бiйцiв.
   Колосовський став струнко.
   - Я дозволив.
   Вiн ждав, що Гладун накладе на  нього  стягнення,  але  той  чомусь  не
вдався до цього, стримав себе.
   Тiльки немилiсть помкомвзводу впала на них пiсля  цього  ще  нещаднiше.
Iншi командири повели вже своїх на обiд, вже тiльки кушпела влягається  за
ними по плацу, а Гладун ще й досi тримав свiй взвод на пустирищi, де спека
тридцятиградусна i води нi ковтка. Веде їх з плацу останнiм, веде, налитий
люттю, мстивими вогниками в банькуватих  пiд  крутим  лобом  очах.  I  хоч
курсанти його всi вже як викрученi, але вiн приберiг для них ще одне:
   - Запєвай!
   Вони мовчать.
   - Запєвай!
   Мовчать.
   - Заспiвуй!!!
   Як у рот води. Iдуть i нiби поглухли, понiмiли. Гладуновi такi  вибрики
добре знайомi. Тiльки ж не до того в руки попались!  В  нього  заспiваєте,
вiн з вас виб'є цей дух.
   - Бiгом... арш!
   Це вони одразу виконують. Важко пiдняли ноги, побiгли, погупотiли.
   Дасть  ось  добру  пробiжку,  впаряться,  послiпнуть  вiд  поту,   тодi
заспiвають...
   Гладун не зводив з них ока.
   - Швидше!
   Дедалi швидше i швидше бiжать вони, бiжать, зцiпивши  зуби,  пiдiбравши
тощавi студентськi свої животи, i тiльки чути посилене  їхнє  дихання,  та
юхтове чобiття гупає в важкiй одностайностi через плац.
   Гiрше, правда, що й самому помкомвзводу доводиться, не вiдстаючи, бiгти
поруч з ними, i пiт градом уже котить з нього теж, i  чим  бiльше  кушпели
вiн ковтає з-пiд їхнiх чобiт, тим бiльша злiсть його  розбирає,  гнав  би,
поки попадають, але й самому йому вже духу не вистача, хочеш  не  хочеш  -
треба спиняти.
   - Направляючий! Стiй!
   Одначе вони не зупиняються. Не почули, чи що? Все бiльшає вiдстань  мiж
ними i їхнiм табунником. Зiбравши всi сили, якi тiльки в них-ще зостались,
всю буйну оту непокору, яку вiн ще не встиг iз них  вибити,  мчали  кудись
навмання,  справдi  як  отой  табун  необїжджених   коней,   який   швидше
розiб'ється, нiж зупиниться на  окрик.  Женучись  за  ними  по  спустiлому
величезному плацу. Гладун уже й сам був не  рад,  що  скомандував  їм  оте
"бiгом!", боявся, що без нього вони отак влетять i мiж намети, на  головну
лiнiйку, на очi командирам.
   - Стiй же! Стiй! - волав вiн захекано.
   А їм не було впину, єй же єй, прогупотять отак без нього мимо  їдальнi,
де жде їх гречана солдатська каша, пробiжать мимо вартових  пiд  грибками,
вилетять iз табору на простiр, i лови їх тодi аж  отам  десь  серед  їхнiх
вiльних академiй...
   Кинувшись навпростець, вiн таки перейняв їх, зупинив уже  серед  перших
наметiв в тiнi гiллястих дерев
   Вклякли  на  мiстi,  задиханi,  запаленi,  в   мокрих,   хоч   викрути,
гiмнастьорках, а на виду одна покора, одна слухнянiсть, тiльки  в  очах  у
кожного та в закушених губах  Гладун  читав  прихованi  насмiшки  i  повне
вдоволення, що так провчили його, свого муштрувальника.
   - Чому не зупинились? Чому не виконали команду?
   - Яку команду? - знизав плечима Дробаха. - Нiчого не чули, чоботи  дуже
гупають. Iншi теж - як овечки покiрнi:
   - Хiба ви гукали?
   - Була команда "бiгом", ми й бiгли, а "стiй" нiхто не чув.
   З посиленим апетитом їли вони в цей день добре змащену солдатську кашу,
i Гладун їв разом з ними, мовби нiчого й не сталось.
   А коли, вставши iз-за столiв, останнiми пiшли  з  їдальнi  до  себе  на
мертву годину, то навiть без помкомвзводового "запєвай!" дружно,  бадьоро,
всiма горлянками грякнули на весь табiр:
   Дан приказ ему на запад...
   I цiєї пiснi їм вистачило до самих наметiв.



   12

   Ще був Брест. Ще були їх десятки, сотнi бiльших i менших  Брестiв,  цих
розкиданих по всьому палаючому  прикордонню  вузлiв  опору,  що,  стiкаючи
кров'ю  в  болотах,  в  полях  i  лiсах,  вiдрiзанi,  оточенi,  билися  до
останнього, а крiзь проламанi пояси прикордонних укрiплень уже неслася  на
схiд, стугонiла всiєю своєю  важкою  силою  блискавична  вiйна,  блiцкрiг.
Ревла моторами, скреготiла залiзом танкових армад, торохтiла  по  вишневих
подiльських садках мотоциклами, вигукуючи над Україною,  як  бойовий  свiй
арiйський девiз:
   - Млеко! Яйка!
   Вдень було жарко вiд спеки,  а  ночами  вiд  пожеж,  вiд  гарячих  руїн
розбомблених станцiй. А вони, завойовники свiту, йшли i йшли i,  вилiтаючи
з  куряви  шляхiв,  розжахували  по  селах  жiнок,  виповнювали   гелготом
подвiр'я, пожадливо розтiкалися по садках, по городах, i навiть  вгорi  на
гiллях садкiв, на червоних, нiби кров'ю обкипiлих вишнях, було видно  їхнi
розкаряченi ноги i сiро-зеленавi, кольору гусенi, мундири. I це таки  була
гусiнь - гусiнь розмiром з людину.
   Студбат ще  був  далеко  вiд  цього  всього,  ще  не  пашiло  на  нього
розiгрiтим повiтрям фронту. Навлежки й з колiна стрiляли на  стрiльбах  по
давно пробитих мiшенях - туполобих касках уявних фашистiв, кололи  штиками
тi самi опудала,  що  їх  безлiч  разiв  уже  було  переколото  курсантами
пiхотного училища та рiзними  контингентами  запасникiв,  що  проходили  в
цьому таборi лiтнi перепiдготовки.
   Може, тiльки в  тому  й  була  рiзниця  з  мирним  часом,  що  навчання
проводилось прискорено, в гарячковому темпi, дисциплiна була ще суворiшою,
а сурми раз за разом сурмили над табором тривогу.
   Без звички студбатiвцям важко було  витримувати  цей  режим.  Цiлоденнi
навчання, шагiстика, кушпела, спека, а вночi - пости, наряди, тривоги.  Та
навiть у найтруднiшi хвилини, коли всi були замордованi цим,  Колосовський
не давав собi розкиснути, щораз пришпорював себе нещадною думкою:
   "А там, на фронтi, легше?"
   Почував сором, що  вiн  ще  не  там,  в  окопному  унiверситетi,  серед
невiдомих своїх братiв та ровесникiв. Адже ж iшов вiн туди, а досi ще тут,
на такiй вiдстанi вiд фронту. Щоб  не  так  гризло  сумлiння  -  всю  душу
вкладав у суворi табiрнi статути, в штиковий бiй, в  стрiльби  й  тактичнi
заняття, нерiдко  перевершуючи  в  цьому  й  самих  учителiв  -  сержантiв
надстрокової служби, цих справжнiх богiв крутої табiрної науки. Було  щось
заразливе в цiй науцi, вона розворушувала в Богдановi честолюбство, i  хоч
нiяково було перед товаришами, але ловив себе на  тому,  що  й  приємнiсть
вiдчував,  коли  доводиться  робити  з  шеренги   три   кроки   вперед   i
вислуховувати   перед   всiма   командирську   подяку.   Особливе   дiстав
задоволення, коли якось в таку  мить,  стоячи  перед  строєм  на  вечiрнiй
повiрцi, пiймав на  собi  погляд  Спартака,  погляд,  сповнений  ревнивого
подиву: як це так, що не я, а ти стоїш перед строєм i вислуховуєш похвалу?
   Зате на полiтгодинi, коли треба було читати фронтове зведення, це робив
завжди Спартак. Невдячним, щоправда, було це заняття, тяжко  було  читати,
але вiн читав першим випивав неминучу чашу гiркоти:  "Пiсля  упертих  боїв
здано... Пiсля жорстоких боїв залишено..." Внутрiшнi райони країни, якi ще
вчора видавались недосяжно далекими для ворога, сьогоднi  ставали  аренами
битв.
   В першу ж недiлю прийшли  до  студбатiвцiв  дiвчата.  Тiльки  кiнчилась
полiтгодина, вартовий прокричав з-пiд грибка:
   - Колосовський, на лiнiйку!  Лагутiн,  на  лiнiйку!  Закоханi,  всi  на
лiнiйку: дiвчата за табором ждуть!
   I не тiльки тi, кого викликали, але всi, хто був у цей час вiльний  вiд
нарядiв, кинулись радiсно на вихiд, бо це таки стосувалося всiх,  це  нiби
послав дiвчат до них на  побачення  сам  унiверситет,  саме  їхнє  недавнє
вiльне й безтурботне студентське життя.
   Дiвчата стояли за вхiдною аркою пiд деревами, осипанi пелюстками сонця,
що просiвалось на них крiзь листя.
   Богдан ще здалеку  помiтив  мiж  ними  Таню.  Всмiхаючись,  пiшла  йому
назустрiч,  притискаючи  букетик  польових  квiтiв  до  грудей,  маленька,
зiщулена його Тетянка. Бачив спершу усмiшку її, ясну, неповторну,  i  лише
згодом помiтив, що боса зупинилась перед ним, а босонiжки тримає  в  руцi.
Ноженята закуренi з дороги, пилява ще  лежить  на  обцьвохканих  бур'янами
тугих загорiлих литочках.
   - Пiшки?
   - Та нi, трохи й пiд'їхали. На, вiзьми, - вона подала йому квiти, серед
яких найбiльше було василькiв та волошок, саме того польового  зiлля,  яке
вiн любив. Вiн почав  вдихати,  жадiбно  втягуючи  нiздрями  густi  пахощi
степу.
   - Де назбирала?
   - А там, понад шляхами, як iшла.
   - Втомилася?
   - Трiшки.
   - Ех ви, пiхота!
   Вiн чув, як голос йому зривається вiд нiжностi, що переповнювала  зараз
його.
   Нiколи ще не була вона для нього такою дорогою. Тiльки тут вiдчув, яким
убогим був би без неї, без її  усмiшки,  без  цiєї  вiдкритої  безоглядної
вiдданостi, що привела її сюди. Звичайнiсiнька  дiвчина,  що  була,  може,
навiть непоказна для iнших, для нього вона видiлилась з-помiж усiх  людей,
яких  знав  i  знатиме,  i  вже  стала  найрiднiшою,  незамiнимою  з  цiєю
безконечною ласкавiстю погляду, з маленьким носиком i ямочками на щоках, з
п'янливою принадою знайомих, призначених йому для  поцiлункiв  груденят...
Йому стало чомусь до болю жаль її, жаль, що вiн може зробити її  нещасною,
адже його смерть розбила б i їй життя, розбила назавжди. I якщо вiн  хотiв
би не загинути у вiйнi, то хотiв би  цього  насамперед  для  неї,  для  її
щастя. Усмiхаючись, дивився, надивлявся на все оте, що вона принесла  йому
в ясних своїх оченятах.
   - Чому додому не поїхала?
   Губи її здригнулись винувато. Так, збиралася ж, а не поїхала... Не смiє
навiть i сказати йому, що зосталась тут ради  нього,  щоб  бути  до  нього
ближче. I хiба не винагородила її доля за це? Ось вiн знову  стоїть  перед
нею. Стоїть, осмалений сонцем, острижений i мовби ще бiльше витягнутий  та
схудлий у своєму новому вiйськовому вбраннi, в новiй, з червоною  зiрочкою
пiлотцi. Вiйськове йому личить, в ньому  є  вiйськова  жилка,  передалась,
мабуть, вiд батька. Стрункий, високий, навiть i на  каблуках  вона  сягала
йому лише до плеча, а зараз i зовсiм перед ним маленька. Скiльки за цi днi
передумала про нього, пiсля розлуки вiн ще бiльше вирiс в її очах! Почуття
ii до нього заполонило  всю  душу,  вона  весь  час  тепер  ходить,  мовби
заслiплена ним. Iнодi їй здається, що вона стала жорстокою для всiх,  крiм
нього, не поїхала ось до батькiв у такий час; ловила себе на тому, що  про
рiдного брата згадує в цi днi менше, нiж  про  Богдана,  хоч  брат  у  неї
льотчик, вже вiн десь у самiм вогнi, вже, може, й живого нема...
   - З понедiлка вiдправляємось всiм унiверситетом на окопи.  Протитанковi
рови ритимем десь пiд Красноградом.
   - Де, де? - Пiд Красноградом.
   "Протитанковi пiд Красноградом? По цей бiк Днiпра?" - сумно  подумалось
Богдановi, i, одганяючи вiд себе чорнi думи, вiн взяв Таню за руку.
   Досить було Богдановi взяти її за руку, стиснути її маленьку  долоню  в
своїй, як Таня одразу про все забула. I вiйна нiби зникла, i чудесним став
свiт!
   - Подобається менi тут у вас, - сказала Таня.
   На ходу розгойдуючи сплетеними руками,  вони  пiшли  помiж  деревами  в
глибину лiсу, повного свiжостi, холодкiв, трави, буйно листатої папоротi.
    -  Скiльки тут людей перейшло, можеш уявити, - заговорив  Богдан,
озираючи лiс. - Тут ще й до революцiї були  табори.  Оцi  дуби  ще  дiдами
Рєпiна посадженi. Ти ж знаєш, Рєпiн звiдси родом, з чугуївських вiйськових
поселенцiв, - ми були на тiй сотнi, де вiн народивсь.
   - Ти й тут дослiджуєш? - засмiялась Таня.
   - Найкраще менi оце дослiджувати, - сказав Богдан i, пригорнувши  Таню,
почав цiлувати її в шию, в губи.
   - А менi й не соромно, - смiялася Таня. - Хай дивляться, я ж твоя...
   Богдан озирнувся. Помiтивши вiддалiк кiлькох курсантiв, а  за  ними,  в
гуртi дiвчат перед табором, худорляву постать Ольги-гречанки, запитав:
   - До кого то Ольга прийшла?
   - Ольга? - схаменулася Таня, тiльки тепер, видно, згадавши про подругу.
- Вона просила нiкому цього не казати... Але тобi скажу. Бо ти - це  ж  я?
До Степури вона прийшла. Ольга давно вже в нього закохана,  а  його  щось,
бач, там i не видно.
   - Вiн на посту, - пояснив Богдан. - Скоро  змiниться.  А  про  Ольгу  я
цього й не знав. Тiльки пiсля Мар'яни навряд чи вiн кого здатний помiчати.
   - А з Лагутiним у них як?
   - Ще й досi на ножах. Просто бiда з ними. За ростом  випало  ходити  їм
поряд в строю, iдуть i супляться один на одного, а хлопцям, звiсно, тiльки
подай. Духнович уже пропонував їм себе в ролi секунданта.
   - А вiн, Духнович¼ освоїв статути нарештi?
   - На стрiльбах маже безбожно, бiдолаха, всi кулi в небо посила. За це ж
i дають йому. Замордував його помкомвзводу. Боляче  просто  дивитись,  чим
стає hоmо saрiеns[2] на плацу.
   Крiзь зелень кущiв перед ними заблищала вода внизу, в очеретах.
   - Далi не пiдемо, - сказав Богдан, зупиняючись над урвищем.
   - Далi рiчка, - засмiялася Таня.
   - I не тiльки тому.
   - А чому?
   - Треба, щоб на випадок тривоги табiр чути було. Не забувай,  що  перед
тобою солдат.
   Блискiтки сонця стрибали в його карих очах.  Вони,  оцi  рiднi  глибокi
очi, смiялись до Танi, а вона дивилася в їхню глибину з таким передчуттям,
нiби  ось-ось  має  їх  втратити,  надовго,  може,  й  назавжди   з   ними
розлучитись.
   - Ви ще довго тут пробудете?
   - Навряд. По тому, як ганяють, видно, що поспiшають з нами. Та й хлопцi
самi рвуться.
   - Як це добре, що ми вас  застали.  Ми  i  в  ту  недiлю  прийдемо,  не
заперечуєш?
   - Ще б пак!
   - Давай сядемо.
   Сiли, вона злягла йому на руки, ловила кожну  блискiтку  в  його  очах,
кожну рисочку Богданову хотiла запам'ятати. Справдi, вона заслiплена ним i
щаслива цiєю заслiпленiстю, цiєю безмежною вiдданiстю йому.  Хай  скаже  -
кинься отут з урвища в воду,  хiба  не  кинеться?  Вона  готова  будь-коли
вiддатись йому, не задумуючись про майбутнє, про те,  як  там  буде  далi.
Руки його великi, загорiлi, справдi солдатськi, а як нiжно зараз  вони  її
обiймали. Iнодi їй здається незрозумiлим, чому вiн покохав саме її,  а  не
таку красуню, як Мар'яна, або Майя Савенко з геофаку, або... Та для  нього
найкраща красуня була б рiвнею! Одна з педiнституту просто очей не зводила
з нього в бiблiотецi, завжди норовила сiсти навпроти, хоча - що вона знала
про нього? Тiльки Таня  знає,  скiльки  за  цiєю  зовнiшньою  стриманiстю,
навiть суворiстю криється любовi, скiльки  гарячої  пристрастi  в  грудях,
скiльки допитливого розуму в отих випуклих пiвкулях  смаглявого  юнацького
лоба. I все це може згаснути, зникнути,  збезжиттєвiти  в  одну  мить  вiд
маленької скалки, вiд шматочка смертоносного металу!
   Вiн наче вгадав її думки.
   - Отаке наше лiто. Отака наша Ольвiя, Таню.
   - Липа як тут пахне... I не хочеться думати, що десь вiйна...
   - А вона йде.
   - Iде. Як буря, як ураган, iде. Саме такою вона менi чомусь  уявляється
- ураганом, чорним, смертоносним... Десь я читала про льотчика, що не  мiг
сiсти на землю, охоплену  ураганом.  Льотчиковi  нiчого  не  лишалося,  як
повести свiй лiтак вище i вище в небо, куди не сягав ураган, i  спробувати
пройти над ним.
   - То льотчики, - сказав Богдан, i Таня впiймала на собi присмучену його
усмiшку, - а нам, пiхотi, нiчого не лишається, як тiльки  пробитися  крiзь
все це, - вiн враз спохмурнiв, - i крiзь все це пройти.
   - А може, ще пригасне? Як фiнська?
   - Навряд. З фронту все гiршi вiстi.
   - Не думай про це.
   - Як не думати. Таке розгоряється, бурхає аж сюди... Цiєї ночї  пiдняли
нас: десь за Чугуєвом  нiбито  десант  викинувся,  побiгли,  обшукали  все
довкола, потiм, правда, виявилось - марна  тривога...  А  стiй!  -  Богдан
раптом напружився весь. - Сурмлять!
   Вiн схопився на ноги. Таня теж пiдхопилась, розгублена, поблiдла.
   - Богданчику... Серденько... Вiн  притиснув  її  до  грудей,  обцiлував
жадiбно, нашвидку.
   - Мушу бiгти!
   - Не кидай мене тут...
   Вхопивши Таню за руку, Богдан  потяг  її  за  собою,  так  що  вона  аж
пiдлiтала, спотикалася на бiгу.
   В одному мiсцi, наполоханi тривогою, з  гущавини  вискочили  Мар'яна  й
Лагутiй. Мар'яна була  розшарiла,  сум'ятлива  не  по-дiвочому,  щось  там
поправляла на собi, застiбала блузку на грудях, i Танi аж заздрiсне стало,
що вони з Богданом близькостi такої не встигли зазнати.
   Сурма кликала, звiдусiль бiгли до табору, i ось уже й Таня  з  Богданом
опинилися бiля входу, де арка i куди дiвчинi вхiд заборонено.
   - Бувай! - мiцно стиснув їй руку Богдан.
   Вiдбiгши кiлька  крокiв,  вiн  раптом  вернувся,  простягаючи  їй  свiй
студентський матрикул:
   - Ось на, вiзьми, збережи...
   Щось було на цей раз таке незвичне в голосi його  i  в  трохи  аж  нiби
розгубленiм виглядi, що їй тенькнуло в серцi:
   "Востаннє!"
   Взяла  матрикул  i  з  великими,  до  слiпоти  налитими  слiзьми  очима
притримала його руку в своїй:
   - Богданчику, любий, якщо... коли що... ти ж - пиши? Чуєш? Хоч у думках
пиши, як не буде змоги... Знай, я думки  твої  i  на  вiдстанi  почую!  За
тисячу верст!
   "За тисячу верст!" Дiвочий цей зойк так i ввiйщов йому в серце.
   А сурма сурмила над  табором  дедалi  настiйливiш,  дедалi  вимогливiш.
Мовби пiдцьвохкуванi її звуком, студбатiвцi швидко пробiгли, позникали  за
аркою, мiж рядами напнутих наметiв, i  перед  гуртиком  засмучених  дiвчат
знов стояв лише табiрний вартовий з  гвинтiвкою  бiля  ноги  -  мовчазний,
непiдступний.



   13

   Збiр, виявляється, був для того, щоб одержувати зброю. Замiсть  старих,
з тригранними багнетами гвинтiвок, якими курсанти  були  досi  озброєнi  i
якими, мабуть, воювали, ще їхнi батьки, для  студбатiвцiв  привезли  зброю
найновiшого   зразка:    десятизаряднi    напiвавтомати    з    плескатими
багнетами-ножами.  Потiм,  уже  на  фронтi,   вони   намучаться   з   тими
гвинтiвками, якi, тiльки побувавши в пiску чи багнюцi,  переставатимуть  i
стрiляти, з люттю кидатимуть їх, пiдбираючи в убитих знову старi, батьками
випробуванi трьохлiнiйки, а поки що нова зброя викликала щире зацiкавлення
в тих, кому вона призначалась.
   Гвинтiвки лежали в нових заводських ящиках. Вкладенi були так  дбайливо
i були так щедро змащенi густим заводським мастилом, що,  вiдкривши  ящик,
не хотiлося їх i чiпати - хотiлося так, не чiпаючи,  знову  закрити  їх  в
ящику i вiдправити на вiчний схов.
   Але старшина та помкомвзводiв вже вмiло видобували їх звiдти, роздавали
по списку, записуючи номери i вимагаючи, щоб  той,  хто  одержує,  тут  же
запам'ятав свiй номер - закарбував у мiзку назавжди.
   - Бо з цим номером, може, i вмреш, - казав Гладун,  вручаючи  гвинтiвку
Духновичу.
   - Я невмирущий, -  вiдповiдав  на  це  Духнович.  -  Життя  -  ось  мiй
орiєнтир!
   До самого вечора озброювався батальйон новою зброєю. Крiм гвинтiвок, їм
ще видали й каски - зеленi, важкi.
   - Чавуннi голови тепер ми, - крутив Дробаха своєю мiцною головою, яка в
касцi нiби ще нижче осiла йому на плечах.
   А увечерi, ще й сонце не зайшло, батальйон  уже  вiдвечерявся  i  знову
шикувавсь: на цiлу нiч мав бути марш та бойовi навчання. Кожен з курсантiв
був нав'ючений повною викладкою, з флягою, протигазом, з достатнiм запасом
патронiв та з добовою порцiєю НЗ в солдатському ранцi.
   Перед  тим  як  вирушити  з   табору,   старшини,   роззувшись,   перед
студбатiвцями, показували їм, як треба правильно обмотувати онучу, щоб  не
понатирати ноги в походi.
   Гладун теж сидiв перед  хлопцями  на  стiльцi  i,  впевненими,  чiткими
рухами обмотавши бiлою байкою свою лапищу, гордовито показував її, мало не
пiд носа тикав студентам.
   - Бачите? - крутив сюди-туди ногою. - Як лялечка!
   А перед самим маршем вiн, стоячи бiля цинкового бака з водою, пiдкликав
до себе кожного з своїх  бiйцiв,  i  тут  вiдбувалося  таке:  Гладун  брав
скибочку чорного хлiба i, мовби чаклуючи, насипав зверху жменю солi, i всю
оцю сiль, що ледве трималася горою на хлiбовi, подавав курсантовi:
   - Їж!
   Той непорозумiло вiдступав: сiль їсти? Та ще пiсля вечерi?  Та  в  таку
спеку, коли й без того воду жлуктиш без кiнця?
   - Я ж не верблюд.
   - Бери, кажу, їж!
   Наказ є наказ, їси, аж на зубах трiщить той натрiй хлор. А  коли  з'їв.
Гладун вказує на воду:
   - Пий!
   Черпаєш  кухлем,  що  вмiщує  в  собi,  мабуть,  не  менше,   як   кiвш
запорозький, i п'єш, аж стогнеш, а помкомвзводу пiдбадьорює:
   - Пий, пий, надудлюйся вволю, щоб живiт був як барабан. Бо на  маршi  й
краплини не дам.
   Осторонь, посмiхаючись на цю сцену,  стоять  групою  старшi  командири,
серед них i той iз шпалами в петлицях, з сивиною  на  скронях,  що  був  у
райкомi партiї, коли вони проходили комiсiю. Вони  вже  знали  про  нього:
батальйонний комiсар Лещенко. Старий полiтпрацiвник, довгий час працював в
авiацiї, але за станом здоров'я змушений був перейти в пiхоту.  До  табору
вiн прибув тiльки вчора й вже тут зостанеться: буде комiсаром студбату.
   Колосовського вiн впiзнав одразу.  Коли  Богдан,  виструнчившись  перед
помкомвзводу, саме прожовував свою порцiю солi, комiсар пiдiйшов до нього:
   - Ну як, товаришу Колосовський? - i, усмiхнувшись  глянув  на  сiль.  -
Солоне курсантське життя?
   Богдан, якому аж щелепи зводило вiд оскоми, крутнув головою:
   - Та солоне.
   Комiсар знов усмiхнувся, чи то, може, глибокi, давно залеглi складки на
його обличчi  надавали  йому  привiтного,  усмiхненого  виразу.  Богдановi
радiсно було зустрiти тут цю людину, слово якої так  багато  важило.  I  у
вирiшеннi його долi там, у райкомi. Душею вiдчував, що йому  зичать  добра
оцi терново-чорнi проникливi  очi,  чимось  близьким,  майже  батькiвським
вiйнуло на Богдана вiд мужнього довгобразого обличчя. Скронi вже срiбнi, а
сам ще стрункий, свiжий, смаглюватий, i вiд того сивина на скронях  вiддає
ще бiльше. Нелегким, мабуть, i в нього було життя, коли з першого  погляду
зумiв зрозумiти Богдановi почуття до батька, коли краще за iнших розгадав,
що принiс у своєму  серцi  Богдан  у  райком.  Така  i  має  бути  душа  в
комунiста!
   - А з надстроковиками як ви тут, уже  порозумiлись?  Дружно  живете?  -
запитав комiсар, переводячи погляд на Духновича, якому Гладун саме насипав
на скоринку з усiєю щедрiстю гострої скалчастої солi. Духнович стояв перед
ним зiгнутий, мовби нав'ючений бiльше за всiх - у хомутi скатки, в  касцi,
що наче придавила його своєю вагою, - стояв i ждав Гладунової порцiї  солi
з якимось мученицьким фатальним виразом на обличчi.
   - Важко з ними, товаришу батальйонний  комiсар,  -  поспiшив  доповiсти
помкомвзводу, зачувши, чим цiкавиться комiсар. - Нехлюйства ще в  декотрих
багато. Забувають, що тут їм не унiверситет!
   - А ви свого вимагайте, товаришу старший  сержант,  з  усiєю  суворiстю
вимагайте, - сказав комiсар. - Однак,  вимагаючи,  теж  не  забувайте,  що
перед вами вчорашнi студенти, та  все  комсомольцi,  та  все  добровольцi,
люди, що з власної волi вiдмовились вiд пiльг i йдуть  захищати  Вiтчизну.
Такi люди вартi належного до них ставлення, як по-вашому, га?
   - Так точно, товаришу батальйонний комiсар!
   - А потiм це ж такий  народ,  -  веселим  тоном  вiв  далi  комiсар,  -
сьогоднi вiн курсант, а завтра, дивись, йому вже кубики  почепили,  i  вже
вiн командир, уже й  вам,  товаришу  старший  сержант,  в  когось  iз  них
доведеться бути пiдлеглим, як тодi, га? Спитає за все?
   - Та вже я з нього спитав би, - пiд регiт товаришiв пообiцяв  Духнович,
дожувавши свою сiль i повертаючись знову в шеренгу.
   - А вам, товаришi курсанти, я теж зауважу, - перейшов на серйозний  тон
комiсар, - менше iронiї, коли йдеться про солдатську науку. Бiльше поту  в
учобi,  менше  кровi  в  бою,  -  це  не  фраза,  незабаром  ви  в   цьому
переконаєтесь.
   Вiн  помовчав,  оглядаючи  курсантiв,  мовби  перевiряючи,  контролюючи
кожного.
   - А тепер дайте й менi солi, - сказав комiсар Лещенко,  звертаючись  до
Гладунова. - Я теж з'їм. Випробуваний спосiб, - додав вiн, з'ївши  сiль  i
зi смаком запивши її кухлем води. - Напийся тут раз, та гаразд, а на маршi
в баклагу не заглядай.
   Ще й не смеркло, як студентский батальйон разом з усiм училищем  був  у
походi.
   Задушлива, мов у тропiках, була нiч, пахла потом людським  та  пилюкою.
Розтягнувшись у темрявi, iшли посиленим маршем через поля  й  села,  через
балки та байраки, збивали сотнями нiг дорожню порохняву i самi  ж  ковтали
її цiлу нiч. Несли кулемети на собi, цинковi ящики з патронами, яких  було
взято бiльше, нiж будь-коли. Батальйон  обливався  потом.  Хомути  скаток,
набитi патронами пiдсумки, речовi мiшки, каски, надiтi на  голови,  -  все
гнiтило, важчало з кожним кiлометром.
   Не  раз  цiєї  ночi  згадав  Колосовський  добрим  словом  помкомвзводу
Гладуна. Мабуть, багато хто з них не витримав  би  такої  напруги  походу,
якби не було на них все так добре пригнано, припасовано та якби ноги перед
походом не були обмотанi в кожного "як лялечки".  Навiть  Духнович  i  цей
тримався, допомогла-таки йому, видно, Гладунова сiль та наука. Як i  iншi,
мав при собi скляну, в матер'янiм чохлi флягу з водою, але випити й ковтка
собi не дозволив, i не стiльки  тому,  що  боявся  порушити  помкомвзводiв
наказ, скiльки совiсно було: адже iншi також терпiли, бо  знали  -  почнеш
пити на привалах, тодi вже розморить тебе, розкиснеш, i вже  не  пiхота  з
тебе - кисiль. А пити хотiлось, ой  як  хотiлось!  Особливо  коли  десь  з
темрявi iз-за бiлої хати поставав силует колодязя iз журавлем  iз  великим
цебром дерев'яним...
   Привали були короткi, i пiсля них ще тяжче було  вставати,  всi  кiстки
розламувало, сон склеплював очi. Iдучи далi, спали на ходу,  заточувались,
носами клювали в спини переднiм.
   Сонце вранiшнє застало їх у  болотах  якихось.  Наступали,  вiдступали,
форсували водянi перепони.
   - "Де живеш, куличе?" - чути й тут було голос Дробахи, i сам  вiн  собi
вiдповiдав: - "У болотi".-"В ньому ж погано?" - "А я привик".
   - З цих болiт, - озирався довкола Духнович, - ще,  мабуть,  доiсторичнi
пращури нашi воду пили, динозаври та мамонти тут водились, а тепер  ми  їм
прийшли на змiну.
   Одна вода кiнчалась, починалася друга.
   - Скидай чоботи!
   Поскидавши чоботи, пiднявши зброю над головами, брели кудись за  своїми
командирами, розполохуючи водяне птаство, обережно ступаючи по дну, щоб не
наколотись у водi на шпичаки поламаних очеретiв.
   До табору повернулись, коли вже  пора  було  обiдати.  Але  й  їсти  не
хотiлось - хотiлося спати, спати. Сяк так попоївши, похитуючись вiд втоми,
дотяглися до наметiв, попадали на матраци i - як убитi. За  кiлька  хвилин
уже весь табiр зморено спав, крiм вартових пiд грибками.
   А за якiсь пiвгодини їх, вимордуваних нiчним походом, уже знову  будила
табiрна сурма. Аж не вiрилось, що  це  не  сниться,  що  це  справдi  вона
сурмить, так це було жорстоко пiсля безсонної, до  краю  напруженої  ночi.
Але  звук  сурми  будив,  згонив,   вiщував   якесь   нове   випробування.
Схоплювались, на ходу затягали пояси i ще зi сном у очах бiгли  напiвслiпi
до пiрамiд, розхапували зброю.
   Наказ цього разу був незвичайний: брати з собою все, матраци й  подушки
порозпорювати, повитрушувати, поздавати на склад.
   Досi такого не було.
   I на обличчях у командирiв вловлювалося щось нове,  таке,  що  свiдчило
про незвичайнiсть цих хвилин, i сурмач грав тривогу якось особливо, нiби з
трепетом сердечним сурмив її.
   Навiть тих, що були в нарядах, стояли на постах, зараз було повернуто в
батальйон, i вони зайняли своє мiсце в строю.
   Рота  за  ротою  виходять  з  табору.  Без  розмов.  Без   розпитувань.
Гвинтiвки, ручнi й станковi кулемети, вся записана  за  батальйоном  зброя
вже на плечах у курсантiв, i разом зi зброєю  виносять  вони  з  табору  i
якусь важкiсть на душах, нову, досi ще не звiдану тривожнiсть.
   - Ось коли б я хотiв, щоб дiвчата були тут, - неголосно сказав на  ходу
Лагутiн до Богдана.
   Але дiвчат сьогоднi не було. Були зеленi дерева, пiд якими  вони  вчора
стояли, був закушпелений шлях, яким дiвчата звiдси пiшли...
   Уже на чималiй вiдстанi вiд табору хлопцi помiтили, що Духнович  чогось
пришкандибує.
   - Змулив? - запитав Гущин, його сусiд злiва.
   - Та нi. Вранцi, як брiв, ногу очеретиною проколов.
   - Там мiг i на iржавий цвях напоротись, - зауважив Мороз. - Просто бiля
мене Iванов дошку з iржавими цвяхами з води витяг.
   - Нi, я не цвяхом, я очеретиною, - мовби виправдувався Духнович.
   Гущин i Мороз запропонували взяти частину  його  спорядження,  але  вiн
одмовився:
   - Нi, я сам, сам... Кожному своє.
   Попереду серед вiдкритого, розiмлiлого пiд спекою поля вже  видно  було
їм оазис  залiзничної  станцiї  i  довжелезний  ешелон  червоних  товарних
вагонiв,  загнаних  на  запасну  колiю,  майже  в  степ.   Сумнiви   тепер
розвiялись: для них.  Вагони  подано  їм.  Щоправда,  ешелон  був  ще  без
паровоза,  стояв  на  запаснiй,  але  вже  стояв,  чекав.  Наказано   було
розташуватись вподовж ешелону i ждати розпорядження. Мабуть, поки подадуть
паровоз.
   Куди ж повезуть? На яку дiлянку фронту їх  кинуть?  Це  тепер  цiкавило
найбiльше. В таборi тiльки й мрiяли, щоб швидше на фронт,  а  тепер,  коли
дiждались вiдправки, стало наче й жаль  розлучатися  з  табором,  покидати
звичне життя, на змiну якому прийде iнше, невiдоме, сповнене небезпек.
   Розташувавшись  повзводно,  сидять  купами  вподовж   усього   ешелону,
навпроти своїх вагонiв, ведуть тягучi розмови.
   - Десь, видно, прорив, якщо нас так несподiвано пiднято.
   - Ранiш чи пiзнiш це мусило статись.
   - То хай краще буде ранiше.
   Бiля Духновича, якому Степура саме перев'язував  ногу,  зiбрався  цiлий
гурт  iсторикiв.  Нога  на  пiдошвi  розчервонiлась,   помiтно   пiдпухла.
Духновичу аж трохи соромно було перед товаришами за цю свою таку недоречну
зараз болячку.
   - Даруйте, що трохи порушуватиму стрункiсть ваших лав, -  каже  вiн  i,
морщачись  вiд  болю,  береться  натягувати   чобiт.   -   По   можливостi
намагатимусь не шкандибати.
   - Нiчого, Байрон теж накульгував, -  зауважив  Дробаха,  розлiгшись  на
травi. - Правда, над Байроном помкомвзводу не було.
   - З цим нiчого жартувати, - хмуро  кинув  Колосовський,  дивлячись,  як
Духнович, стинаючи зуби вiд болю, повiльно втискує в чобiт хвору  ногу.  -
Може, фельдшера покликати?
   - До фронту заживе, - взувшись нарештi, махнув рукою Духнович. -  А  то
що таке бiле? - бажаючи перевести мову на iнше, глянув вiн у бiк поля.
    -  О, тiльки тепер помiтив? - охоче вiдгукнувся Степура. -  То  ж
гречки цвiтуть.. Це їм вистачить цвiсти на все лiто. Все перецвiтуть, -  i
в голосi його забринiв смуток.
   Небо над гречками було синє, високе, нiде  нi  хмариночки.  В  прозорiй
далечi блищить будинками Чугуїв на горi, над Дiнцем. Дерева  табору  ледве
виднiють на обрiї темно-синьою смугою. I тi дерева, i бiлий розлив гречок,
i спориш, на якому лежать, такий м'який, теплий, ласкавий, - все здавалось
тепер якимось рiдним, все це жаль було покидати.
   Мовби подобрiшали всi. Чи то вiд гречок оцих подобрiшали, вiд полiв  та
вiд неба, чи вiд того, що їх ждало i де вони будуть в усьому разом.
   Навiть Гладун, що в таборi не допускав нiякого панiбратства i мiг за це
хоч кого скрутити залiзом статутiв у  баранячий  рiг,  тепер  пiдiйшов  до
хлопцiв подобрiлий, упокорений i,  мовби  шукаючи  бiля  них  захисту  вiд
чогось i пiдтримки, присiв, загомонiв душевно:
   - Так що ж - прощай, табiр?
   - Прощай...
   Колосовський дивився на порожню дорогу, що зривалась  де-не-де  пилюкою
вихорцiв мiж розiмлiлими гречками, i здавалось, нiби  вiн  жде,  що  от-от
з'явиться звiдти хтось, iз-за марева, iз-за бiлих гречок...
   Дехто почав уже й дрiмати,  пригрiтий  сонцем  на  ласкавiй  споришевiй
постелi,  а  Дробаха,  вставши  з  гурту,  пiшов  ходити  побiля  вагонiв,
заглядав, примiрявся.
   - 3 нарами, чистенькi, - погукував звiдти, - тiльки цокотiтимуть!



   14

   Цокочуть колесами вагони.
   Те, що було миром, зостається позаду. Попереду - невiдомi випробування,
з невiдомим для кожного жеребом - кому який  випаде:  тому  -  блискавична
смерть у першiй атацi, тому - лаври бойової слави, тому - похмура  одiссея
концтаборiв, кремацiйнi печi фашистських фабрик смертi...  Але  це  потiм,
потiм. Зараз вони ще про це не мають уявлення, зараз у них лише готовнiсть
в серцях - пройти все дантове пекло вiйни, перепинити шлях новiтнiм  ордам
чiнгiсхановим, що не з луками, не з стрiлами - з гримучою сталлю на  землi
i в небi насуваються на рiдний край.
   Куди везуть? Цього їм не кажуть. Де стрiнуться з ворогом? Про це можуть
висловлювати лише рiзнi догадки.
   Локомотив нестримно несе їх уперед.
   Вороний їхнiй кiнь на червоних колесах.
   Вже у вагонах, коли ешелон рушив, курсантiв оформляли по-фронтовому. Їм
видавали наспiх заготованi довiдки про  те,  що  вiдправляються  на  фронт
курсантами-полiтбiйцями, а разом з курсантською довiдкою  кожному  вручали
ще одну рiч: схожу на жолудь,  чорну  пластмасову  закрутку-медальйон,  що
його пiзнiше буде названо "медальйоном смертi". Кожному належало вкласти в
цей медальйон маленький пацiрець  -  власноручно  заповнену  найкоротшу  в
життi анкету: хто ти i куди сповiстити, коли тебе найдуть.
   Написавши, що треба, туго закрутивши медальйони,  мовчки  ховали  їх  у
маленькi, спецiально призначенi для цього  кишеньки  спереду  штанiв  бiля
пояса.
   Коли  студбатiвцям  роздавали  довiдки  та  медальйони,   було   раптом
виявлено, що досi в багатьох iз них є при собi ще й студентськi квитки,  i
матрикули, i навiть цивiльнi їхнi по рiзних мiлiцiях виданi паспорти.
   - Багатi ж ви, - сказав комiсар Лещенкщо, для  якого  це  було,  видно,
несподiванкою.
   Вiн наказав негайно зiбрати по всьому ешелону  паспорти,  а  також  всi
iншi цивiльнi документи i знести до нього в вагон.
   Невдовзi перед комiсаром просто  на  пiдлозi  на  розстеленiй  жерстинi
лежала  величезна  купа   зданих   паспортiв,   студентських   матрикулiв,
посвiдчень...
   Курсанти iншої роти, з якою їхав комiсар, обступивши його, непорозумiло
ждали: що вiн робитиме з усiма цими їхнiми документами?
   - Всi поздавали?
   - Всi.
   Комiсар деякий час сидiв мовчки над купою їхнiх документiв. Потiм  взяв
навмання чийсь паспорт, що лежав на купi зверху, розгорнув,  прочитав  рiк
народження: 1917. Взяв другий: 1918. Став далi  переглядати:  1918,  1919,
1920...
   - В тi роки, коли ви народжувались, - сказав комiсар  задумливо,  -  ми
якраз бралися за зброю, в червоно-гвардiйськi загони  йшли.  Тодi  ми  теж
були юнi, вашого ж вiку або ще й молодшi.
   Сутенiло надворi, у вагонi по кутках стояла вже темiнь.
   Комiсар запалив сiрник, потримав перед собою, доки  розгориться,  потiм
повiльно пiднiс його до  рiжечка  чийогось  новiсiнького  паспорта  i  так
тримав.
   Студенти затаїли подих: що вiн робить? В думцi  ще  не  вкладалося,  що
паспорти їхнi можна палити.
   А вiн, пiдпаливши один, пiдклав його знизу пiд  iншi,  розтребушив  над
ним документи кострищем, як десь у полi.
   - Хай горять. Там, куди їдемо, нiчого цього не треба. А допустити,  щоб
ворог, на випадок чого, скористався чесними вашими iменами... Нi, цього ми
допустити не можемо.
   Взялася вогнем вся  купа,  полум'я  освiтило  вагон.  Комiсар  Лещенко,
одхилившись вiд вогню, сидiв на ящику,
   Студбатiвцi тiсним колом стояли  бiля  нього  i  занiмiло  дивились  на
яскраве вогнище своїх розтребушених паспортiв, жарко палаючих матрикулiв .
Он скручуються в полум'я чиїсь прiзвища,  роки,  нацiональностi,  маленькi
фотографiї, круглi, невiдомо ким вдаренi печатки...  Скручуються  у  вогнi
їхнi права цивiльнi, їхня студентська безповоротна  молодiсть.  Там,  куди
вони їдуть, не треба буде нiяких паспортiв. Паспорти вашi вiднинi - це отi
чорнi  пластмасовi  закрутки-медальйони  в  кишенях,  по   яких   санiтари
узнаватимуть вашi iмена.
   Ешелон гримить, важкi дверi вагонiв розсунуто  навстiж,  i  за  ними  в
безкрай - темно, незнайоме. Тепла липнева  нiч  пролiтає  в  тил  садками,
посадками, скиртами в полях. В тих скиртах ще, може, шукатимете  притулку,
в тих посадках ще, може, займатимете бойовi рубежi...
   Вночi, коли всi, крiм вартових, мiцно спали по  вагонах,  розбудило  їх
клекотання зенiток. Очманiлi спросоння, вихоплювались з вагонiв,  кидались
у свiт титанiчних кошмарiв, моторошних видiнь. Тьма i  вогонь.  Весь  свiт
тiльки це - первiсна тьма i тривожний, небачених розмiрiв вогонь. Земля  в
загравищах, все  небо  в  рухливих  прожекторах,  у  вибухах  снарядiв,  у
погрозливому гудiннi невидимих лiтакiв. Ще дужче заклекотiли  зенiтки.  На
землю обвалилося громом. Десь за вагонами, за  ешелонами,  як  iз  кратера
вулкана, виметнувся вогонь. Ще удар. Ще вогонь.
   Їх бiгцем одводять вiд ешелону вбiк.  На  ходу  озираючись,  бачать  за
собою  Помпею,  новiтню,  розвировану  вогнем  Помпею  -  в  образi  щойно
розбомбленої станцiї, бачать  безлiч  освiтлених  пожежею  колiй,  палаючi
вагони,  цистерни,  склади...  Всюди  вибухи,  трiскотнява,   вже   зовсiм
неподалiк беруться полум'ям вагони, може, навiть тi,  в  яких  вони  щойно
їхали. А небо гуде.
   Розташовують їх по садках, по городах, поки кiнчиться  налiт.  Аж  тут,
трохи отямившись, намагаються розiбратися в цьому стугонливому  космiчному
хаосi, що їх оточує.
   Знов шаленiють зенiтки. Прожектори ганяють по небу, по  хмарах  рiдких,
високих. Як руки вiйни, рвонуться вгору, охоплять усе  небо,  схрестяться,
на мить якусь зупиняться в хмарi свiтлим вогняним кулаком,  вкоротяться  й
зненацька щезнуть, сiючи тривогу. I вже  в  iншому  мiсцi  нiж  прожектора
знову з'явиться, помацає, поповзе  по  небу,  то  заспiшить,  то  повiльно
охопить хмару, наче докопується, чи є там що. А ще за мить в небi виростає
цiлий лiс прожекторiв.  I  ось  на  самому  вiстрi  одного  з  них  раптом
зблиснуло щось бiле, слiпуче. I вже зникло все, i над безкраїм хаосом тьми
зостається тiльки вона, ота  цяточка  -  людина  у  нiчнiй  високостi.  На
вiстрях прожекторiв людина, дюралюмiнiй i бомби...



   15

   Ще раз прийдуть до табору дiвчата, i мати Духновича прийде.
   Буде це  наступного  дня  пiсля  вiдправки  батальйону  на  фронт.  Мiж
деревами бiля знайомої табiрної арки стануть чекати,  розглядаючи  натовпи
iнших  жiнок,  згорьованих,  заплаканих,  з  дiтьми,  з  оберемками  щойно
переданої їм з табору чоловiчої одежi.
   - Мамо! Мамо! Тато передав ось менi свою розчiску! I поясок...
   Бiля Танi прошмигнуло хлоп'я в батьковiй кепцi, що  насувається  аж  на
очi, мале, кирпате, в однiй руцi - затиснутий гребiнець, в другiй -  пасок
вiд штанiв. Дiвчинка рокiв десяти несе матерi, ледве обiймаючи рученятами,
цивiльну батькову спадщину:  фуфайку,  штани  робочi,  черевики,  зв'язанi
мiцним сирицевим шнурком...
   В таборi ще люднiше, нiж було в недiлю. Повен табiр  чоловiкiв!  Видно,
як їх стрижуть, перевдягають, роздають казанки, каски, новi  сiрi  шинелi.
Але де  ж  студбатiвцi?  Чи  загубилися  в  цьому  вирi  людському,  чи...
Попросили через вартового, дiзнатися про своїх.
   Ждали.
   Дiждалися:
   - Нема таких!
   Студбат у цей час був уже за Днiпром.
   Залiзниця для них кiнчилася на тiй розбомбленiй станцiї, де  застав  їх
налiт, далi до фронту добиралися пiшки. Iшли решту .ночi,  не  присiдаючи,
не знаючи, де йдуть, куди їх ведуть командири. Тiльки по тому, як тривожно
жеврiє небосхил попереду, по скопищах  вiйськ  на  шляхах  почувалося,  що
вiйна вже десь близько.
   Коли розвиднiлось, один iз студентiв впiзнав цi  мiсця.  Виявилось,  що
йдуть шевченкiвськими мiсцями чи десь недалеко вiд них, а  верби,  що  так
розкiшно хиляться понад ставками, - це, може, тi самi, що були описанi  ще
Нечуєм-Левицьким. Ранок народився у росах, у зелених буйнощах левад.  Весь
край засвiтився  соняшниками,  що  могутньо  розвертаються  своїми  тугими
коронами для цвiту. Картоплi по пояс. Прядива по балках густi, непролазнi.
Все буяло, все наливалося життєвою силою в  цю  благодатну  пору  раннього
лiта. Здавалось, земля тут прагне нестримно  виявити  всю  свою  щедрiсть,
порадувати людей усiм найкращим, що тiльки може їм дати. Цвiтуть картоплi,
i мак по них цвiте. Соняшник вигнався пiд  стрiху,  i  крученi  паничi  по
ньому в'ються. Левади ваблять холодками зеленими, водою  ставкiв  блищать,
розкидаються на пiвбалки шатрами верб, яворiв, кущами калини.
   В садках бiлiли хати дивної краси. Що не хата -  то  витвiр  мистецтва,
скiльки хат, стiльки й доклало рук художникiв та художниць народних!  Одна
пiдведена червоним, друга - синiм, та вкрита соломою, сусiдня - очеретом з
чепурними китицями по вуглах i тугим гребенем зверху; в  однiєї  наличники
на вiкнах голубi, а в другої - по голубому ще й червоненькими  вiзерунками
розмережано. Нiби змагалися в красi. I всi бiлi-бiлi, ще не оббитi дощами,
чистi, святковi. Не для вiйни, для щасливого лiта, видно, бiлились.
   Коли сонце пiдбилось, зробили нарештi привал. Хлопцi сидiли  на  згiрку
край шляху, милуючись селом, що бiлiло внизу по долинi.
   - Генiальною була та українська жiнка, яка першою отак побiлила хату, -
заговорив до хлопцiв Степура. - Гляньте, яка он чепурненька визирає по той
бiк дороги з садка. Була б вона рудою мазанкою - дивитись би не захотiв, а
так очей не вiдведеш. I як гармонiює оте бiле iз зеленню верб,  iз  рожами
червоними, iз барвою неба. А якою гарною стає така бiла  хата  вночi,  при
мiсяцi, коли тiнi вiд гiлок помережать її... Яку це душу треба  мати,  щоб
догадатись i такою бiлою зробити свою оселю,  який  треба  було  мати  вiд
природи високий смак естетичний.
   Навiть далекий вiд поетичних розчуленостей Дробаха - i той змушений був
приєднатись до Степуриних мiркувань.
   - Справдi, тут що не хата, то окрема iндивiдуальнiсть, -  говорив  вiн,
наминаючи пирога, яким встиг десь запастися в селi. -  I  оце,  що  не  по
ранжиру стоять, теж здорово. Та тут, та там, як влита в ландшафт.
   Якби сказали менi вибирати - вибрав би оту, що край села, що в неї жито
аж попiд вiкнами голубiє. Справжня вiлла якась польова. Хто  в  нiй  живе?
Славна, видно, якась молодичка, що так її причепурила... До  бiлого,  бач,
ще й синенького, небесного додала!
   Приваловi швидко кiнець. Вставай, надiвай  каску,  крокуй  далi  своїми
важкими вiд утоми ногами.
   Оце вона, Київщина. Ще не дiстають сюди снаряди, ще не  стали  пустками
бiлi хати, не палають пожежами колгоспнi ферми, але й  над  цим  розкiшним
краєм, де проходить у важких  зелених  касках  студбат,  вiйна  вже  мовби
занесла своє невидиме крило. Воронки край шляху.  Свiжий  горбик  землi  -
когось там поховано. А ось цiла  колгоспна  череда  бiля  водопою  лежить,
розстрiляна з лiтака: тушi порозбухали на сонцi, нудом, смородом  б'є  вiд
них.
   Десь з-пiд фронту колгоспники, одягнутi по-зимовому, все женуть  худобу
в евакуацiю, i корови тужно ревуть назустрiч  студбатiвцям,  спотикаються,
натираючи ногами давно не доєнi,  порозбухалi  вим'я,  гублячи  молоко  на
камiння розбитого шосе.
   В одному мiсцi край щосе  лежить,  не  вибухнувши,  бомба  -  застряла,
стирчить iз грунту чорним  оперенням.  Поглядаючи  на  неї,  студенти  вже
засперечалися, якої ваги  вона:  двохсоткiлограмова?  Пiвтонка?  I  чи  не
вибухне, якщо спробують її витягати?
   - Дивно,  як  у  дикостi  багато  спiльного,  -  вiдходячи  вiд  бомби,
заговорив до Лагутiна Колосовський. - Пам'ятаєш стрiли iз скiфських могил?
Стрiли Батиєвих орд? Вони теж з таким  оперенням.  Сумно  стає  вiд  таких
асоцiацiй.
   Все дужчим, потужнiшим гуркотом дає знати про себе фронт. Раз за  разом
налiтають штурмовики, розганяють студбатiвцiв по хлiбах, по канавах. Носом
у землю - i слухай, як, вивертаючи тобi душу, верещить над  тобою  сирена,
як просто на тебе падає з дзвенячим пронизливим свистом металевий хижак.
   Вибродять  з  хлiбiв,  i  нiяково  дивитись  один  одному  в  вiчi   за
приниження, що їм  оце  завдано,  за  те,  що  мусять  повзати,  ховатися,
щулитись по рiвчаках на рiднiй землi.
   -  Ганебно...  Зайцем  зацькованим  себе  почуваєш,   -   обтрушуючись,
зiзнається Мороз. - Землю носом риєш, повзаєш  на  чотирьох,  i  це  ти  -
людина двадцятого вiку!
   Фiлолог Чемерис смiється нервово:
   - Ми ось iз Калюжним саме  сперечались,  хто  видатнiший:  Стендаль  чи
Флобер? Я кажу - Стендаль, вiн - Флобер. Я своє, вiн своє. А коли налетiли
та шарахнули, так вiн брик i руками замахав: "Стендаль! Стендаль!"
   Смiшно, але й не смiшно.
   Помiж хлiбами високими iде студбат, сухим металевим  дзвоном  подзвонює
туге колосся; колосковими хвилями переливаються жита;  густо  засмуглявiли
червонi, покрученi бурями пшеницi.
   Дедалi бiльший неспокiй, розтривоженiсть у  всьому.  Везуть  поранених,
бредуть бiженцi, гуркочуть грузовики з боєприпасами. Тисячi людських облич
пролiтають перед тобою, i жодного серед них веселого. Нема  в  цьому  краю
веселих облич!
   Пiд час одного з привалiв товаришi  зiбралися  коло  Духновича.  Просто
незрозумiле було, як вiн досi йшов. Проколоту ногу йому весь час  наривало
i зараз рознесло так, що насилу могли стягти з нього чобiт.
   - Чого ж ти мовчав?
   Але Духнович  i  зараз  не  скаржився  нi  словом,  i  тiльки  по  його
ластуватому, вкритому краплистим потом обличчю можна було догадатись, яких
мук йому завдає оця посинiла, розбухла, як колода, нога.
   Ще уночi у вагонi, коли всi спали, вiн мучився. Нiколи не думав, що  це
такий бiль, коли нариває. Здається,  якби  ногу  вiдрубали  -  не  так  би
болiло,  легше  б  перенiс.  Нiкому  не  мiг  i  поскаржитись,  не   хотiв
вiдкриватись. Хiба мiг вiн зiзнатись, що на пiвдорозi до фронту уже вiн не
годен! А як розцiнив би це помкомвзводу? Оце, сказав би, доброволець! Ще й
до фронту  не  дiйшов,  а  вже  знайшов  причину  вiдстати.  А  головне  -
товаришам, як їм дивитись у вiчi? Не як про римлянина Муцiя Сцеволу, а  як
про легкодуха чи навiть симулянта подумають про нього.
   Безпорадний, лежав край дороги з своєю вiдкритою, гидко розбухлою ногою
i не вiрив уже спiвчуттю товаришiв, що стовпились бiля нього,  вважав,  що
зараз вони можуть почувати: до нього тiльки одне -  презирство.  Найбiльше
його зараз турбувало, як пiде вiн далi, адже нога, здається, i в чобiт  не
влiзе.
   - Гарну маєш вавку,  -  пiдiйшовши  до  гурту,  заговорив  помкомвзводу
Гладун i, нахилившись, помацав рознесену  ногу  майже  з  заздрiстю,  наче
шкодуючи,  що  цей  дарунок  послано  долею  не  йому,  а  цьому  недотепi
Духновичу, який не вмiє своєю вавкою до пуття й скористатись. - Вавка  хоч
куди. Маємо перше НП.
   Пiдiйшов комiсар Лещенко, з ним командир роти -  молодий  лейтенант  iз
училища, стали радитись. Ясно було, що в такому  станi  Духнович  далi  не
зможе йти. Куди ж здати? Кому його доручити? Духновича злякали цi розмови.
   - Я йтиму. Я можу йти, - вхопився вiн за чобiт. - Прошу, нiкуди мене не
здавайте. Це швидко пройде. Богдане, дай руку!
   З допомогою Колосовського та Степури вiн пiдвiвся i так, спираючись  на
них, рушив у однiм чоботi далi,
   Гвинтiвку i скатку його тепер несли iншi, а вiн, повиснувши на плечах у
товаришiв, рухався ззаду за колоною, мов живе розп'яття,  у  важкiй  своїй
касцi, що зламувала голову набiк. Кожен  крок  коштував  йому  нестерпного
болю, Духнович стрибав по шосе, як по вогню, бо,  що  б  там  не  сталось,
мусив iти по цьому розбитому камiнню вперед, iти хоч беззбройним назустрiч
вiйнi, назустрiч всьому тому, що гримiло й стогнало по  обрiю.  Нiчого  не
було для нього зараз страшнiшого, нiж бути  покинутим,  зостатись  самому,
без товаришiв у цьому велетенському хаосi прифронтового  вировища,  де  ти
нiкому не потрiбен, визнати свою немiч i не бути з  товаришами  там,  куди
готував себе внутрiшньо весь цей час пiсля райкому.
   В ногу стрiляло й стрiляло вогнем, свiт запливав  жовтизною,  i  тiльки
мокрi гарячi плечi товаришiв були йому тепер єдиним опертям, рятували  вiд
ганьби i безсилля.
   Першу ж машину, що порожняком мчала назустрiч, комiсар зупинив.
   Перемовившись про щось з закiптюженим лейтенантом,  що  сидiв  поруч  з
водiєм у кабiнi, комiсар  зачекав,  поки  товаришi  пiдвели  Духновича  до
грузовика.
   - В кузов його!
   Сльози безсилля бризнули Духновичевi з очей.
   Благаючим голосом вiн знову став просити не здавати його, не кидати.
   - Товаришу комiсар, я йтиму, я прошу...
   Але його таки пiдсадили через борт у кузов, мiж брезенти,  мiж  порожнi
ящики з-пiд снарядiв, туди ж кинули йому його чобiт, гвинтiвку  i  скатку,
ще й речовий мiшок з прив'язаним до нього теплим вiд сонця казанком.
   - Прощай, друже...
   Вiн мав вигляд людини  смертельно  покривдженої,  знищеної,  вiдкинутої
геть.
   Коли машина помчала,  помкомвзводу  Гладун,  озирнувшись,  промовив  їй
услiд:
   - Вважайте, один вiдвоювався...



   16

   Чадно грохкають мiни в хлiбах, бiгають  люди  знетямленi,  той  мертвий
падає на бiгу, той, заюшений кров'ю, волає:
   - Добийте мене! Дострелiть!!!
   Спека i кров. Грохкання й чад. Весь  свiт  уже  нiби  просмердiвся  цим
гарячим нудотним  чадом  вибухлих  мiн,  свiжi  воронки  ще  димляться,  i
перепалена розрита земля пахне смертю. А повiтря знову пружинить, i  знову
то тут, то там мiж хлiбами - грохк! грохк!
   Просто з маршу студбат попав пiд шквал вогню.  Коли  наближались  сюди,
попереду серед розливу хлiбiв бачили на пагорбi хутiрець  якийсь  -  хата,
повiтка, садок, їм уже вiдомо було, що там командний пункт дивiзiї i  саме
туди їх ведуть. Хлiба стояли могутнi - по око  людське  -  жита,  пшеницi.
Тихо було, i курсанти чули навiть крик перепела в житах i бачили лелеку на
хатi, а пiд хатою - просвiченi сонцем високi рожi цвiтуть, прекраснi,  мов
дiвчата! I раптом чорнi гейзери вибухiв, все ближче гупають мiни в хлiбах,
бiжать звiдти бiйцi, закривавленi, закiптюженi, щось кричать... Мiнометний
налiт, а вони стоять вишикуванi  цiлим  своїм  студбатом  край  садка,  де
сказано їм ждати огляду, поки з-помiж дерев  не  вилетiв  на  них  дебелий
чолов'яга - генеральськi зiрки в петлицях:
   - Студбат? Чого стовбичите? - i мало не з кулаками накинувся  на  їхнiх
командирiв. - В оборону! В оборону кладiть їх! Ось тут оборону займайте!
   Миттю розсипавшись понад садком, до якого звiдусiль  прилягають  хлiба,
курсанти лежать тепер уже  поруч  з  автоматниками  комендантскої  роти  i
нiкого й нiчого не бачать, окрiм хлiбiв та груддя землi, що  рвано  летить
аж до сонця. А мiни знов розтинають повiтря, б'ють сухими ударами в землю,
i студбатiвцi щуляться по своїх борозенках, шарахаються вiд кожного вибуху
- їм хочеться жити!
   Мало не наступивши на Колосовського, над ним пробiг якийсь невiдомий  у
порудiлих чоботях, в касцi, -  обличчя  все  заюшене  кров'ю,  розтрощене,
страшне, - поранений бiг, охопивши його руками так, нiби  тримав  у  руках
власну  зрубану  голову,  i  все   кричав,   ревiв   нелюдським   голосом:
"Дострелiть! Добийте!"
   "Так оце вона, вiйна! Оце вона в своєму  справжньому  образi,  -  встиг
подумати Колосовський, глибше втискуючись в борозну, i весь свiт перед ним
уже ступився тим кривавим палаючим обличчям. -  Тут  i  тебе  щомитi  може
накрити, в криваве мiсиво перетрощить  тебе  разом  з  твоєю  вiдвагою  та
хоробрiстю, яких ти так i не встигнеш виявити! "
   Неподалiк вiд нього в цiй же борозенцi ще хтось щулиться  -  каска  при
самiй землi. Степуринi плечi.
   - Ти живий?
   - Живий. А мiни, i невiдомо, кого з них накриє оця, що  знову  ось,  що
ось шавкотить у повiтрi,  що  з  сухим  трiском  грохкає  десь  неподалiк.
Шелестить, трiщить колосся, хтось подбiгає, з розгону падає бiля них - хто
це? Теж заюшений кров'ю, сама каска i  кров.  Колосовський  ледве  впiзнає
його - Ярошенко з геофаку.
   - Мiна! - хрипить вiн. - Впала отак вiд мене, рукою мiг би  дiстати.  В
плече ось i в обличчя. Очi не повипiкало? Я бачу? Я не слiпий?
   Колосовський, роздерши iндивiдуальний пакет,  сяк-так  перев'язав  йому
покремсану щелепу i направив далi до санiтарiв:
   - В садку вони! Бiжи!
   I Ярошенко побiг, зоставивши пiсля себе  кров,  розбризкану  на  сухому
груддi, на бiлiй, повитiй по стеблах березцi.
   Обстрiл посилюється. Вiбрує, пружинить вiд металевого  свисту  повiтря.
Це вже не  мiни  -  снаряди  летять,  прошуговують,  здається,  над  самою
головою, аж глухнеш вiд них, аж лопаються  барабаннi  перетинки.  Один  iз
снарядiв жахкає в хату , просто в  лице  їй,  у  вiкна,  вивалює  стiну  i
гуркотом вибухає всерединi, в самiм нутровищi людського житла  .  Ще  один
б'є  пiд  стрiху,  витребушує  хмару  солом'яної  куряви,   i   весь   дах
розвалюється, осiдає, охоплений вировищем диму, полум'ям, i вже  не  видно
нi пiдстрижених китиць по вуглах, нi лелечиного гнiзда з  лелечатами  бiля
димаря, сама тiльки лелека кружляє в повiтрi.
   Нема штабу. Рознесло штаб. Пiсля цього вогневий налiт припинився.
   - Найгiрше, що можна отак i пропасти  -  i  нiякої  користi  вiд  твоєї
смертi, - чує Колосовський Степурин голос. Присiвши,  Андрiй  розглядає  в
руках кострубатий - ще теплий - осколок. - Ворога живого в вiчi не бачили,
а вже потрапили в отаку кашу...
   Справдi, мов той чорний ураган, що з корiнням вивертає  дерева,  змiтає
людськi оселi, трощить все на  своєму  шляху,  -  так  i  тут  пронеслось,
пошматувало землю, отруїло польове повiтря запахом гару, пороху й кровi...
   Пронеслось, i знов задзвенiла тиша.
   Колосовський  пiдвiвся,  озирнувсь.  Дим  стелеться  над  хлiбами,  над
садком. Вiд палаючої хати вiє жарким повiтрям, вона горить собi й  горить,
нiхто й не пробує її гасити. Не до цього зараз. Серед гарячої чадної  тишi
то тут, то там стогнуть пораненi. В одному  мiсцi  на  межi,  що  вiддiляє
величезний  лан  жита  вiд  пшеницi,  збiгся  цiлий   гурт   студбатiвцiв;
посхилявшись,  вони  щось  там  розглядають.   Колосовський   i   Степура,
плутаючись у густому житi, подалися до них.
   Неймовiрним було те, що вони побачили.
   Як вiд удару блискавки, що в лiтню  грозу  б'є  серед  поля,  так  була
розрита земля в цьому мiсцi, i серед цiєї розритвини, серед розтолоченого,
змiшаного з  землею  стебелиння  лежав  Дробаха.  Ноги  розкиданi,  голова
незграбно вивернута пiд спину, зуби оскаленi,  а  обличчя  чорне,  спалене
геть.  Права  рука  лежить  окремо  вiд  тiла,  жовта,  присипана  землею.
Моторошно дивитись було, що це лежить  вiдiрвана,  обезкровлена  Дробашина
рука, яка могла одним ударом збити противника, з нiг, юнацька мiцна  рука,
що торкалась в життi книг, i вiдбiйного молотка, i твердих  яблук  дiвочих
грудей. Нема Дробахи. Загинув  з  усiма  своїми  подвигами,  до  яких  був
готовий i яких так i не встиг вчинити.
   Тут же, край хлiбiв пiд садком, вони взялися копати перший  i  останнiй
для нього окоп - вiчну, з темними стiнами хату.
   Маленькими  саперними  лопатами  копають  першу   студентську   могилу,
нагортають мовчки, i росте вона висока - на весь степ, i виднiє далеко, як
Савур-могила, i вже з вiтрами говорить. Але це  лише  уявляється  вона  їм
такою. А насправдi мала, ледве помiтна серед густих колосистих хлiбiв.



   17

   Колоски стояли, як люди.
   Той високий, випростаний, нiби на вартi. Той менший, похилився,  думає.
Посплiталися вусами, посхилялись, незлiченнi, один до одного  в  мовчазнiй
переджнив'янiй задумi. А той,  дивись,  з  пiдламаним  колiнцем  i  зовсiм
провалився в гущавину i все хоче пiднятись. Буря його зламала, чи дощ,  чи
осколок?
   Тих, що в задумi, найбiльше: все поле думає  колоскове.  Коли  вiтерець
торкне, задзвенить шорстким металевим дзвоном.
   Дим розiйшовся, чад розвiявся, i  знову  дише  поле  гарячими  пахощами
лiта. Перепелиний, кониковий свiт оточує свiжу студентську могилу. Березка
польова поблизу в'ється по  стеблах,  звисає  бiлими  чарочками,  степовий
горошок червонiє краплинами кровi...
   А день згасає. Тривожне, марсово-червоне сонце лежить  над  хлiбами,  а
там, де стояла на пагорбi хата бiла, чиїмись чудовими руками побiлена, вже
дотлiває чорна купа руїн. I тiльки рожi високi, стрункої дiвочої краси, як
i ранiш, стоять на причiлку, просвiченi сонцем, ще бiльш яскравi, ще бiльш
розпалахкотiлi в цей передзахiдний час.



   18

   Духновича до самого вечора возили на тiм самiм грузовику, який пiдiбрав
його на дорозi. Трясся в кузовi серед ящикiв iз снарядами i  почував  себе
тут зайвим, нiкому не потрiбним баластом, так не до  речi  накинутим  оцим
мовчазним, суворим людям. Всi вони на своєму мiсцi, всi знають своє дiло i
цiлковито поглинутi ним. Заїдуть в лiс, наберуть снарядiв  i  без  розмов,
без затримки по тряскому шосе мерщiй до вогневої, де в  садках  край  села
жде їх, уже розстрiлявши снаряди, батарея.
   - Що ви  повертаєтесь,  як  волами!  -  сердились  батарейники,  i,  не
встигнеш озирнутись, вже вони розметають  з  кузова  ящики,  вже  грузовик
порожнiй.
   Коли вперше побачили в кузовi Духновича, запитали:
   - Що за пасажир?
   А потiм  уже  й  уваги  на  нього  не  звертали,  тiльки  щоразу,  коли
розвантажували ящики, мимоволi давали йому вiдчути, як вiн тут їм заважає.
Це було нестерпно - почувати, що ти всiм на завадi, почувати себе  тягарем
для цих людей, якi бiля своїх гармат не знають спочинку  i  поводять  себе
так, мовби вони тут  єдиний  заслон,  мовби  тiльки  вiд  них  i  залежить
стримати, не пропустити противника.
   По дорозi грузовик їхнiй кiлька разiв  потрапляв  пiд  обстрiл  ворожих
лiтакiв. Духнович, залишаючись у кузовi, бачив струменi вогню, що лилися з
лiтакiв на землю, - чи з вогнеметiв вони там били, чи з якихось  особливих
швидкострiльних гармат. Вперше вiн бачив людськi трупи понад дорогою i сам
щомитi мiг стати трупом.
   Потiм артилеристи скинули його в лiсi,  бiля  звалища  своїх  снарядiв,
сказали тут почекати.
   - Ще ось одну ходку - i тодi вже завезем тебе до медсанбату.
   Але робили одну ходку, i другу, й третю, а вiн все залишався бiля  цiєї
гори снарядiв, проте навiть i претензiй нi до кого в душi  не  мав  -  сам
бачив, не до нього їм зараз.
   Бiля снарядiв стоїть вартовий, молодий червоноармiєць, вiн так сторожко
тримає свою гвинтiвку,  нiби  ворог  десь  тут,  за  кущем.  З  Духновичем
вартовий у розмову не заходить, знає лише свої обов'язки.  "Посадили  -  й
сиди, - нiби говорив вiн Духновичу своїм виглядом, - а в мене свiй клопiт,
я на посту".
   Вночi пiшов дощ. Пiсля денної спеки враз вiйнуло вiтром,  зашумiв  лiс,
магнiєво  зблиснуло  небо,  розламуючись  у  бомбових  ударах   грому,   -
розгулялась справжня  горобина  нiч.  Все  небо,  здавалось,  здригається,
трепеще спалахами свiтла, голубого, нетутешнього. Спалахне  й  вихопить  з
темряви контури хмар водянистих, розбухлих дощем,  з  розвiяними  по  небу
пасмами. Ще видно стає лiс, розшарпанi вiтром  дерева,  i  крiзь  блискуче
листя верховiть знов зблискує, здригається в магнiєвих спалахах небо. Грiм
гуркоче й гуркоче на рiзнi лади в  глибинi  хмар,  ударами  неземної  сили
стрясає, розколює небо в рiзних його секторах -  то  ближче,  то  далi  то
вище, то нижче. Ще тут не вщухло, а вже вибухи там, сердито перекочується,
i вся земля нiби жде чогось неминучого, катастрофiчного.
   З годину, мабуть, отак здригалося небо, бушувала гроза, а тодi  нарештi
вiдгримiло, вiдблискало, i тiльки зосталась темрява i лив, лив дощ.  Немає
неба, нiде нi зiрки, тiльки темрява й хаос, i по всьому лiсу - плюскотiння
води. Справдi нiби прорвалося небо. Чорний нiчний дощ  ллє  й  ллє,  як  у
Ноєвi часи, коли все потопив потопом.
   Вартовий, коли почався  дощ,  дбайливо  прикрив  снаряди  брезентом,  а
Духновичу й такої схованки не було. "Та хiба й не  природно  це?  -  думав
вiн. - Снаряд зараз  потрiбнiший,  нiж  ти,  людина,  вiрнiш  -  калiка  з
розбухлою ногою".
   Дощ не вгавав. Вартовий, зрештою,  запропонував  Духновичу  перебратися
пiд брезент, але вiн вирiшив терпiти, киснути до кiнця. Зiщулився в  самiй
гiмнастьорцi i кис, кис ще бiльше, нiж пеньок,  на  якому  вiн  сидiв  пiд
кущем. Мав при собi шинелю в скатцi, але не догадавсь  її  розкрутити.  Як
скрутив її ще в таборi з допомогою i за вказiвкою  Гладуна,  так  i  зараз
тримав на собi скрученою в туге, повстяне, наскрiзь набрякле  водою  ярмо.
Вода ручаями стiкала з гiлок йому за комiр, вiн уже промок до нитки,  але,
не ховаючись, знаходячи навiть якусь вiдраду в тому, як природа знущається
з нього, закоцюбло, беззахисне горбився на тому ж пеньку, де його посадили
артилеристи. Виставив на дощ ногу, налиту болем, i,  поникнувши  над  нею,
все думав. Справдi, що цей дощ, що пiтьма, коли  в  темряву  поринула  вся
планета. Фашистська нiч огорнула Європу, хвиля вандалiзму накочується  все
ближче, на дорогах Київщини валяються трупи,  лiтаки  вогнем  поливають  з
неба людей. Рушиться, руйнується все, i нiчим уже, здається, не  поправити
становища. Були мрiї, були перспективи,  а  тепер  вiйна  зяє  пiд  ногами
чорним бездонним проваллям.
   "Та оце поступ? Оце прогрес? - саркастично  звертався  вiн  до  якогось
уявного опонента. - Всього сто тисяч рокiв тому  похмурi  неандертальцi  з
низьким лобами виходили з  своїх  печер,  озброєнi  примiтивним  кремiнним
знаряддям. Минуло, по сутi, зовсiм небагато часу, i людина здобула  крила,
пiднялася  в  повiтря,  перетнула  океани.  Людина  стала  Гомером,  стала
Шекспiром, Дарвiним, Цiолковським... Богорiвна! I ось тепер, на верховинах
двадцятого  столiття,  знову  цей  чорний,  смердючий   вибух   дикунства,
канiбалiзму.  Високорозвинута,  культурна  нацiя  раптом  породжує   армiю
бандитiв, убивць. Планета в темрявi. Одне за одним гаснуть мiста.  Ну,  як
тут бути оптимiстом? Як вiрити далi в  те,  чого  ви  нас  вчили  у  своїх
книгах, що навiвали нам у свiтлих унiверситетських аудиторiях?"
   Першi спогади дитинства для Духновича  -  це  батькiв  заставлений  вiд
пiдлоги й до стелi книгами кабiнет,  пiзнiше  другою  домiвкою  для  нього
стала мiська Короленкiвська бiблiотека. Як iншi виростають серед степiв та
хлiбiв, так вiн виростав серед книг. Вiн вiрив їм чистою  вiрою  серця,  i
для нього Толстой i Горький, Роллан i Барбюс були не  просто  iменами,  не
корiнцями на  книгах,  вони  були  для  нього  такими  ж  живими,  реально
вiдчутними, як батько, вiдомий у мiстi  хiрург,  як  Микола  Ювеналiйович,
їхнiй унiверситетський професор. Але сьогоднi вiн був у  такому  глибокому
розпачi, що i з ними, з найдорожчими своїми  вчителями,  йому  важко  було
порозумiтись. Зараз, коли  вiн  одiрваний  вiд  товаришiв,  зостався  отут
напiвкалiкою в лiсi серед апокалiптичного  гуркоту  горобиної  ночi  з  її
чорним дощем, вiн не здатен уже нiчим i нiким захоплюватись,  в  сповнених
вiдчаю думках вiн бачить  лише,  як  все  нищиться  навкруги  i  всi  сили
людськi, весь розум людський поставленi  на  службу  цьому  нищенню,  i  у
власнiй душi його руйнується щось  найдорожче,  розсипається  пiд  ударами
дiйсностi оте прекрасне, що було навiяне в  душу  книгами  батькiвської  й
Короленкiвської  бiблiотек.  Вiчний  поступ,  прогрес,  рух   людства   по
висхiднiй? Хотiлося заперечити книгам, хотiлося вступити в цинiчну  й  злу
полемiку з  професорами,  вражаючи  їх  силою  фактiв  з  оцiєї  снарядної
кафедри, на яку його поставило цiєї ночi життя.
   Весь лiс шелестить дощем, зловлено темнiє, сповнений невiдомостi, а вiн
тут один, без товаришiв, бiля звалища боєприпасiв... Канонада  то  вщухне,
то загримить знов.
   Машини возять i возять снаряди. Заскакують в лiс ще  мовби  частiше,  i
возiї снарядiв, отi мовчазнi роботи вiйни, ще з  бiльшою  люттю  кидаються
вергати в кузов ящики.  Його,  Духновича,  для  них  нема,  нещасний  оцей
iндивiдуум для них не iснує, про медсанбат уже йому й не згадують. I  вiн,
одначе, не мiг навiть звинуватити їх у жорстокостi, бо вiн не те що набрид
їм, - вони його спавдi-таки не помiчають за своєю  запеклою  роботою.  Вiн
виявився просто зайвим у цьому величезному, безперервно дiючому  механiзмi
вiйни. Не вийшло з нього бiйця. Не  вийшло  для  вас  захисника,  Роллани,
Барбюси й Горькi! А якi мав  пориви!  Не  тiльки  свою  альма-матер,  свiй
рiдний унiверситет i рiдне мiсто з хмарочосом Держпрому, але й Акрополь  в
Афiнах, i паризький Лувр, i Софiю Київську, i нiмецьку готику -  все,  все
вiн готовий був прикрити своїми грудьми, а чим кiнчилось? Не воювавши,  не
спробувавши бою, сидить калiкою в  лiсi  пiд  дощем  бiля  купи  снарядiв,
начинених смертю. У  вирiшальний  час  для  великої  справи  вiн  виявився
непридатним, то для чого ж тодi жити? Для чого плутатись пiд ногами в тих,
що вмiють дiяти, що знають кожен своє мiсце на аренi вiйни?
   Якби отам пiймав десь кулю вдень, коли  за  їхнiм  грузовиком  ганялися
"месершмiти" по шосе, то, певне, було б  найкращим  для  нього  виходом  з
цього тупика. Чи, може, самому собi пустити кулю в лоб з оцiєї  гвинтiвки,
яка ще нi разу й не вистрелила? Може, це справдi вихiд? Щоб  раз  назавжди
кiнчити i з цiєю ногою, i з  душевними  терзаннями,  зникнути  й  не  бути
тягарем нi для кого! I хай зрозумiють товаришi, хай не осудять за  те,  що
вiн свою кулю, першу й останню, випустив не по вороговi, а по собi...
   Машина знов набирає снаряди. Ось вона  вiд'їхала,  затрiщавши  деревом,
пiшла в гущавiнь, як у печеру.
   - Що, поранений?
   Духнович аж кинувся. Ззаду нього стоїть  пiд  кущем  хтось  в  напнутiй
плащ-палатцi.  Це,  видно,   новий   вартовий,   який   тiльки-но   змiнив
попереднього. Духнович цього й не помiтив.
   - Поранений, га?
   В голосi  вартового  бринять  людянi  нотки,  теплi,  спiвчутливi.  Це,
мабуть, тому, що вiн вважає Духновича пораненим. А вiн не  поранений!  Вiн
передової й не нюхав! Вiн просто недовчений студент, що уявив себе  воякою
i що ганебно вибув iз ладу, наколовшись на  першу  ж  очеретину!  Болотяна
торiшня очеретина зламала його, зробила його безпомiчним i  нi  на  що  не
придатним!
   Про це Духнович так i сказав йому, коротко, нервово, з надривом.
   Але вартовий, виявилось, мав на такi речi свiй погляд:
   - Як болить, то однаково болить, вiд чого б там не було: вiд  кулi,  чи
вiд осколка, чи вiд нариву. Я знаю, як це воно,  коли  нариває.  Ще  малим
коли був, корова одного разу на ногу наступила. Нiготь з  великого  пальця
так i зчесала, довго наривало потiм, ночами не спав...
   Тихо вийшовши iз-за куща, вiн уже стояв перед  Духновичем,  видно  було
гвинтiвку  в  його  руцi,  i  чути  було,  як  дощ  плюскотить   по   його
нахалабудженiй плащ-палатцi. Присвiтивши лiхтариком, вiн нахилився:
   - Ану, покажи, що там у тебе...
   Духнович розмотав мокре ганчiр'я з ноги.
   - Ого, рознесло, - сказав артилерист i покрутив головою.  -  Знаєш  що,
товаришу, давай я тобi проколю:воно вже визрiло.
   Духновичу  змигнули  перед  очима  батьковi  ланцети,  блискучi,  добре
дезинфiкованi хiрургiчнi iнструменти.
   - Чим же ви проколете?
   - Найду чим. Ось хоч би й багнетом. Перед ним уже зблиснув багнет.
   - Посвiти менi, - вiн передав лiхтарика Духновичу.
   Свiтло лiхтарика вихопила з  темряви  щетинисте  мокре  обличчя,  грубi
руки, що саме знiмали багнет  з  гвинтiвки,  освiтило  полу  плащ-палатки,
якоїсь рябої, не нашої.
   - Нiмецька?
   - Їхня. На тому тижнi взята.
   Присiвши, вiн затиснув хвору ногу Духновича колiньми, наче  коваль,  що
збирається розчищати кiнське копито, i не встиг Духнович  схаменутись,  як
уже щось там чикнуло, потекло, а вiн, цей доброволець-хiрург,  все  ще  не
випускаючи ноги, тримаючи її, як в лещатах, обережно, але мiцно видавлював
своїми твердими пальцями гнiй iз рани; разом з  гноєм  вичавлював  i  весь
бiль з  органiзму.  Як  йому  полегшало  одразу!  Духнович  нiби  на  свiт
народився. Хотiлось плакати вiд вдячностi, хотiлось поцiлувати  отi  грубi
солдатськi руки, що так допомогли йому.
   А вартовий уже пiдвiвся, просто й буденно витирав руки об мокре  листя,
гомонiв до Духновича:
   - Тепер тобi одразу полегшає. Якби оце ще подорожника, але де тут  його
знайдеш вночi. Вранцi пошукаємо.
   - В мене батько лiкар, хiрург маститий, але, думаю, й вiн  краще  б  не
зумiв.
   - Солдат все мусить умiти. А чого ти шинелю не розкатаєш? Бач, промерз,
аж зуби клацають. Розкатай, надiнь.
   - Боюсь.
   - Чого боїшся?
   - Розкатаю, а потiм не скатаю, - вiдповiв Духнович напiвжартома.  -  Це
менi в таборi товаришi допомогли.
   - Скатаємо i тут, коли сам ще не навчився. Хлiба хочеш?
   Десь з-помiж ящикiв вiн дiстав пiвхлiбини, роздiлив її й половину подав
Духновичу. Хлiб розкис вiд дощу, прилипав тiстом до рук.
   - Що, глевкий? - весело запитав артилерист. Це нiчого. Хлiб  глевкий  -
на зуби легкий.
   Вмостившись пiд брезентом на снарядах, вони  їли  розкислий,  набряклий
дощовою водою хлiб, i артилерист - тихо, розважливо - розповiдав Духновичу
своє життя.



   19

   - Кадровик я, кадрову служу. А прiзвище моє  Решетняк.  Восени  був  би
дома, якби оце не вiйна.
   Артилерист деякий час помовчав, прислухаючись  до  плюскотiння  темного
мокрого лiсу.
   - По всякому для людей вiйна починалась, - провадив вiн  далi.  -  Того
застала в морi або в полi, бiля хлiбiв, того  -  в  дорозi,  тебе  ось  за
книгою, а мене застала вона на самiм кордонi, на рiчцi Буг. Знаєш, що таке
кордон? Це  така  собi  смуга  землi,  проорана  й  заволочена,  оплетена,
переплетена колючим дротом. Перший ряд дроту  високий,  другий  -  нижчий,
третiй - ще нижчий, а далi дрiт по землi клуб'ям стелиться, як огудиння на
баштанi, а земля чому проорана, ще й приволочена - проти диверсантiв. Отам
ми  й  гартувались.  Незадовго  перед  тим  були  на  учбових   стрiльбах,
кiлометрiв за вiсiмдесят їздили вiд своїх зимових казарм. Пустиннi  мiсця,
болота, пiски, сосонки колючi низенькi... Вузькоколiйка була там,  по  нiй
тягнуть тросами фанернi танки, а ми по них мусимо влучати. Як трахнеш, так
i розлетиться. Кiлька днiв воювали з тими фанерними танками,  а  в  суботу
прибули до себе на зимовi квартири. Казарми нашi саме на ремонтi  були,  i
нам команда - напинати намети.  Не  хвалячись,  скажу,  що  завжди  я  був
дисциплiнований, i коли куди треба, то - найперше мене. Так i тут:  "Бiжи,
Решетняк, до тих сосонок, вирубай чотири кiлки", - посилає  мене  командир
взводу. Взяв я сокиру, побiг, вирубав три кiлки, а четвертого  пiдходящого
нiяк не найду, бо вже смеркає i сосонки  коло  мене  все  якiсь  кривi  та
низькi. "Та рубай який-небудь, - чую раптом над собою  голос  i,  пiдвiвши
голову, бачу командира батареї" - Може, їм недовго й  стояти".  Менi  дуже
запам'ятались цi слова командира батареї, що, може, їм недовго  й  стояти.
"Чого ж це недовго?" - думаю. А тодi  вирiшив,  що,  мабуть,  незабаром  в
казарми переберемось. I вирубав кiлочок, який попавсь. Розiпнули  нашвидку
намети, матрацiв уже й не набивали, бо втомленi були дуже пiсля маршу. Так
на порожнiх матрацах полягали й поснули. Мiцно поснули. Вiдомо, який буває
сон пiсля маршу. I от пiзно чи рано чую крiзь сон раптом щось  проквоктало
в повiтрi: невже снаряд пролетiв?  "Це  ми  ще,  мабуть,  на  навчаннi"  -
подумав я крiзь сон, а воно, як на те, знов у повiтрi -  гул,  гул.  Удари
якiсь. Розплющую очi, а брезент  надi  мною  вже  як  решето  -  посiчений
подiрявлений, а звечора був же цiлий! Видно, бив на  шрапнель,  чи,  може,
зенiтнi осколки осипались, бо хоч шкоди нiкому  з  нас  i  не  завдало,  а
брезент посiкло. Та це я вже пiзнiш про це роздумував, а тут мерщiй  почав
будити товаришiв. Мотаю онучу, тягну чобота, а другою товариша розштовхую:
   "Сивков, чуєш? Уставай! Почалось!" А вiн - здоровенний,  двi  порцiї  з
наказу командування одержував - нiяк вiрити  не  хоче,  -  все  головою  в
подушку.
   В цей момент тривогу заграли. Всi посхоплювались, вискакують хто як,  а
я все  пiлотку  не  знайду.  Так  без  пiлотки  й  вискочив.  Прибiгаю  до
конов'язi, бачу, один мiй кiнь харапудиться  бiля  афiшки,  а  другий  уже
зiрвався, гасає аж бiля казарм. Кругом метушня, галас, ну, що ти  хочеш  -
вiйна. Я вхопив чийогось коня та до свого, накинув посторонки i з гарматою
- в парк! А в передку  гiльзи  холостi;  i  в  нас  усiх  жодного  патрона
бойового - все холостi в пiдсумках, з самим порохом.  Для  учби!  Горобцiв
лякати!  Склади  снарядiв  поруч,  склади  величезнi.   I   тай,   знаємо,
боєприпасiв сила. Коли, було, стоїш там в караулi вночi, то аж  моторошно.
Що, думаєш, як вибухне? До  хмар  летiтимеш!  Кинулись  ми  тепер  до  тих
складiв, а вартовий не пiдпускає. Бачить же, що свої i що коїться щось  не
те, летять iз-за Бугу снаряди, але ж - устав! Без  начальника  караулу  не
пiдпущу - i все. Станемо наближатись до  нього,  а  вiн  як  дасть,  дасть
бойовими вгору: "Не пiдходь!" А начальника караулу вже вбито, i нiхто того
вартового зняти не може. Лише коли пiдбiг командир дивiзiону,  -  вiдкрили
склади, беремо бойовi припаси - i вогонь за Буг! Доки й житиму, не  забуду
того дня. Нас полягло, але й їх наклали - чорно. На дротi висять, в  дротi
лежать,  позаплутувались.  Вся  смуга  кордону,  правду  тобi  кажу,  була
завалена, як жаб'ям, тими першими фашистами. I вiдтодi оце з боями аж сюди
вiдступаємо. Бачили вже, як i не фанернi - бойовi їхнi  танки  горять  вiд
наших влучань. В одному мiсцi вони обманом на нас танки пустили в червоних
зiрках, думаємо - нашi! На помiч! А тодi як обкосили нас з кулеметiв, ну й
ми ж їм потiм дали... Нiхто не скаже, що ми, артилеристи,  погано  присягу
виконуєм. Так уже за цю землю чiпляємось, так уже  її  держимось  -  кожен
вершок її з кров'ю у нас видирають.
   Артилерист  змовк,  помовчав,  прислухаючись  з-пiд   плащ-палатки   до
вiддаленого гуркоту канонади, до лiсу, який все  ще  плюскотiв,  стiкав  у
темрявi дощем.
   - Пiдкрiпивсь? - звернувся вiн до  Духновича,  коли  той  дожував  свiй
розкислий хлiб. - Це ще нiчого, хлiб як хлiб, я он у тридцять третьому всю
весну бур'яном харчувавсь. Насiчу, було, лободи та в казан, заллю водою  i
варю.
   - А ви що... без матерi?
   - З усiєї сiм'ї один я тодi вижив. Пухлий, ноги  в  водянках,  а  якось
вижив. Трудна була весна, ох трудна. Куди  не  зайдеш  -  пустки...  Вiкна
повидиранi, i в хатах пустками тхне... Кому б наче я потрiбен,  а  настане
нiч - защiпаюсь у хатi на всi защiпки: страшно! Сам не знаю чому. Ну й  те
ж подумати - хлопчак...  А  коли  стали  хлiба  поспiвати,  вiзьму,  було,
наволочку та ножницi - i в поле. Жито високе, вродило тодi  не  гiрше,  як
цього лiта. Заберусь в  гущавину,  щоб  об'їждчик  не  побачив,  i  нишком
нарiжу, настрижу тих колоскiв повну наволочку. Багато хто ходив тодi  отак
стригти  колоски,  i  їх  об'їждчики   ловили,   називали   "куркульськими
парикмахерами", хоч нiякi вони  й  не  куркулi,  а  просто  голоднi  люди.
Вернуся додому, натоплю пiч, вигорну  попiл  прямо  на  долiвку  -  не  до
чистоти було! - а на черiнь насиплю колоскiв, насушу, перетовчу i тодi вже
спечу з них собi коржiв. Колоски  були  ще  зеленi,  i  коржi  з  них  теж
виходили зеленi та гiркi, але наїсишся - i живiший.
   - Стiльки пережити, - сказав Духнович.  -  А  втiм,  це,  здається,  не
заважає вам бути зараз добрим солдатом.
   - Я собi так думаю, товаришу:  Батькiвщина,  вона  не  тiльки  для  тих
дорога, хто все життя паски їв...
   "Виходить, це я все життя паски їв, - подумав про себе  Духнович.  -  А
чим вiддячую? Цей ось грудьми проти ворога стоїть, а я? Що я в  порiвняннi
з ним, який стiльки витримав i стiльки ще витримає?.."
   - Скажiть, - запитав вiн Решетняка, - чи бувають у вас такi  хвилини...
хвилини розпачу такого чи злостi... що й жити не хочеться?
   - Звiсно, всяк буває. Хiба легко дивитися, як здаєм рубежi, як плюндрує
ворог нашу землю радянську. Побачиш вночi небо в пожежах - так все закипає
отут. Не злий я натурою, а тепер так хотiв би  стрiляти,  щоб  жодна  куля
мимо не летiла, щоб  кожен  снаряд  фашиста  по  черепу  влучав...  Ось  i
сьогоднi день був скажений  який.  З  ходу  нiмець  хотiв  прорватись;  i,
мабуть, таки прорвався б; мабуть, i в оцьому лiсi фашисти вже гелготiли б,
якби не наш артвогонь.
   Вiн став докладно розповiдати про  сьогоднiшнiй  бiй,  про  втрати,  на
батареї, про те, скiльки снарядiв було випущено, а Духнович,  притулившись
до нього, зiгрiтий вогким розпареним теплом його твердого плеча, вже ледве
чув його крiзь дрiмоту, таку солодку пiсля двох безсонних ночей. А потiм i
зовсiм не стало йому чути Решетнякових слiв, бачив лише  буйнi  садки  пiд
селом, гармати вкопанi, а бiля них метушаться люди, зарослi, аж чорнi  вiд
спеки та кiптяви, носять бiгцем ящики iз снарядами,  заганяють  снаряди  в
стволи, i серед тих, що тут трудяться, вiн бачить знайому постать  Барбюса
iз скаткою через плече, а поруч iз ним працює бiля гармати  i  оцей  новий
товариш його - артилерист Решетняк.



   20

   Полк був кадровий, червонопрапорний, ще недавно  вiн  вишиковувавсь  на
оглядах  у  повному  складi,  а  тепер...  Жменька  мужнiх,   обстрiляних,
прокипiлих ненавистю до ворога людей - оце тепер i був полк. Вiн був не те
що порiдiлий у боях, вiн був майже знищений,  i  все  ж  вiн  тримав  такi
рубежi, що їх за кращих умов мусило б тримати по кiлька полкiв; i не  лише
тримав, але ще раз за разом поривався в контратаки. Чим менше  зоставалось
кадровикiв у полку, тим кожен з них мовби  виростав  у  своїй  солдатськiй
вартостi. Один кадровик,  здається,  вартий  був  трьох  поповненцiв,  так
цiнувалась тепер  людина  по  її  вмiнню  тримати  зброю,  по  її  в  боях
перевiренiй чiпкостi й витривалостi. Якби ворог знав,  скiльки  їх  стоїть
отут проти нього понад  рiчкою  Рось,  занурившись  в  зелених  садках  та
високих картоплях городiв, вiн не повiрив би, що це вони  його  стримують,
вони, хто зазнав уже стiлькох жертв i хто  має  в  своїй  оборонi  стiльки
порожнiх окопiв.
   Втрати були величезнi, особливо вiд мiнометного вогню,  проти  якого  в
них не було iншого захисту, крiм оцiєї рiдної  землi,  в  яку  вони  могли
зариватись. Мiни молотили по них з ранку й до ночi, трахкаючи по шосе,  що
пiдходило аж до рiчки, шугаючи крiзь гiлля  над  окопами,  траплялось,  що
мiни влучали  i  в  самi  окопи  -  чадний,  задушливий  дух  вiд  них  не
розвiювався над обороною цiлий день. I тiльки з темнотою, коли сила  вогню
зменшувалась, можна було полiчити, скiлькох не стало сьогоднi.
   Вiд ворога  їх  вiддiляла  Рось,  мальовнича  рiчечка  Рось,  що  тихо,
безплюскiтно лине мiж буйною зеленню берегiв, мiж  розлогими  вербами,  що
подекуди майже змикаються над нею своїм плакучим вiттям. За мирного часу в
цих берегах всю весну витьохкували солов'ї, а зараз цiлу  добу  цьвохкають
кулi, i немало вже свiжої кровi людської потекло звiдси iз водами Росi  до
Днiпра. По березi попiд кущами верболозу лежать забитi учасники контратак,
i коли їх уночi торкає хвилею, то здається, що вони ворушаться, що вони ще
живi,  хоч  лежать  там  уже  по  кiлька  днiв.  На   дерев'яному   мосту,
перекинутому через рiчку, щоб з'єднувати шосе, побитих навалено цiлi купи:
то тi, що ходили в контратаки, але  щоразу,  добiгши  до  середини  мосту,
падали, скошенi перехресним вогнем ворожих  кулеметiв,  замаскованих  десь
зовсiм близько в потойбiчних  вербах.  Ночами  нашi  робили  кiлька  спроб
повiдтягувати, позабирати з мосту вбитих, але це коштувало нових жертв,  i
мертва ота застава на мосту тiльки ще збiльшувалась.
   Ось у цей полк, до цього мосту доля привела серед ночi студбатiвцiв.
   - Студенти прийшли!
   - Курсантський батальйон!
   - I грому та блискавки не злякалися!
   В словах, якими зустрiв їх полк, вчувалася щира солдатська вдячнiсть за
те, що вони прийшли, принесли сюди своє життя, свою пiдтримку.
   Пiд проливним дощем, при спалахах горобиної  ночi  займали  студбатiвцi
вiльнi окопи по городах, а кому не вистачало  вiльних,  то  втискалися  по
двоє разом з старополчанами, поки оговтаються та вириють свої. Пiсля  того
мiнометного шквалу, пiд який вони потрапили у вiдкритих житах  бiля  штабу
дивiзiї i де зазнали своїх перших втрат, тут, у мокрих окопах, студбатiвцi
вiдчули себе значно безпечнiше, дарма що  ворог  пострiлював  десь  зовсiм
близько, а звечора, як розповiдали ветерани полку,  їм  навiть  чути  було
нiмецькi губнi гармошки за Россю.
   Вдосвiта, коли розвиднiлось, дощу вже не було, небо виядрювалось  з-пiд
хмар,  а  просто  над  студбатiвськими  окопами  звисало  яблуневе  гiлля,
обважнiле вiд зелених плодiв та рясної  роси.  Коли  противник,  починаючи
день, сiконув з кулеметiв  по  садках,  то  роса  посипалась,  як  дощ,  а
яблука-зеленчаки падали студентам просто в окопи, зайвий раз пiдтверджуючи
давню iстину Ньютона.
   Цi терпкi зеленi яблука вже кiлька днiв були  тут  для  солдатiв  полку
ледве чи не єдиним харчем. Щоправда, був у них  ще  цукор,  багато  цукру,
який вони добували, як пiсок у  кар'єрi,  неподалiк  вiд  своїх  окопiв  в
пiдвалi одного з будинкiв над шосе. Ранiше в цьому будинку був райпродмаг,
а в пiдвалi склад, який тепер уже нiкому не належав, нiкого, крiм них,  не
цiкавив, - мiстечко було безлюдне  й  безвладне.  З  усiєї  оборони  бiйцi
повзали  з  казанками  до  того  пiдвалу  i,  набравши  хто  скiльки  мiг,
повертались до себе у свої нори. В кожнiм окопчику, поряд з  патронами  та
гранатами, стояли казанки, наповненi цукром, з якого бiйцi  готували  собi
цукряну саламаху, приправляючи її  терпкими  кислючими  яблуками,  щоб  не
нудило.
   Такою цукряною кашею-саламахою вранцi пригощав Колосовського його сусiд
по окопу  -  веселий,  довгов'язий  сержант,  один  iз  кадровикiв  полку.
Губатий, з орлиним носом, з  зухвало-веселими  сiрими  очима  i  басовитим
соковитим голосом, вiн був з тих  людей,  що  запам'ятовуються  з  першого
погляду i з першого ж погляду викликають до себе довiру й симпатiю.
   - Ти тут повоюй, а я тим часом  приготую  снiданок,  -  сказав  вiн  i,
витягши з нiшi казанок, до половини наповнений цукром, долив туди з  фляги
води, покришив кислиць, старанно розколотив усе це й аж тодi  запропонував
Богдановi: - Дiставай ложку i за дiло!
   Бруствер, замаскований картоплинням, одгороджував  їх  вiд  противника.
Земля була мокра, чорна, i рожевi пелюстки маку, вночi оббитi дощем, всюди
поприлипали до неї. Прибравши на краю окопу  мiсце,  поставили  казанок  i
заходились коло своєї саламахи.
   Голосно сьорбаючи, сержант для ближчого знайомства розповiдав Богдановi
про себе:
   - Цаберябий я. Дивне прiзвище, еге ж?  Декому  таке  прiзвище  здається
смiшним, а є ж iще смiшнiшi:
   Пищимуха,  Непийпиво,  Обiйдихата.  Був  ще  у  нас  в  полку  старшина
Панiбудьласка,  тепер  уже  нема...  Ти  їж,   їж,   -   пiдохочував   вiн
Колосовського, - бо снiданку не буде, а обiду  й  поготiв.  Похiднi  кухнi
нашi всi вже порозстрiлювано, третiй день отак на пiднiжному корму живемо.
   Незабаром Богдан вже знав вiд нього про те найважливiше,  що  необхiдно
знати бiйцевi: звiдки нiмець найдужче б'є, i коли вiн особливо скаженiє, i
якими рiвчаками треба  пробиратись  за  оцим  ось  цукром  чи  коли  тебе,
скажiмо, викличуть на КП батальйону.
   З розповiдей сержанта перед Колосовським поставав тяжкий  бойовий  шлях
цього полку, шлях, позначений кровопролитними боями на рiзних, починаючи з
кордону, рубежах, з-помiж яких оця Рось була рубежем далеко не найтяжчим.
   - Все вони хочуть  зiпхнути  нас  звiдси,  щоб  вирватись  на  шосе,  -
пояснював сержант, - але коли без вас не зiпхнули,  то  тепер...  хiба  що
обiйдуть. Де в лоб їм не вдається - десанти закидають в тил, паскуди.  Ну,
ми їм не Грецiя, то вони могли нещасну оту  Грецiю  парашутними  десантами
взяти. А в цiлому можеш не шкодувати, що потрапив до нас у полк. У нас без
панiки. Командир полку - старий вояка, ще в Котовського воював.
   Слухаючи сержантовi розповiдi про цей полк, про його командирiв, Богдан
легко уявляв собi на чолi такого полку свого батька, Дмитра Колосовського.
Один  час,  в  першi  роки  пiсля  громадянської,  батько  теж  служив   у
прикордоннi на Збручi, поки не перевели його звiдти в Запорiжжя. Мабуть, i
зараз командував би саме отаким полком, стрiлецьким, червонопрапорним...
   Безгомiння. Стрiльби не чути. Бiйцi смiливiшають, видно, як то тут,  то
там вигулькне котрийсь з окопу. Колосовський та сержант теж не  ховаються.
Схилившись над  казанком,  вони  вже  дошкрiбували  ложками  солодку  свою
саламаху, як раптом мiж ними, мiж  їхнiми  головами  дзикнуло  щось.  Куля
дзикнула!  Не  встигли  й  злякатись.  Схаменулись  лише   опiсля,   коли,
iнстинктивно присiвши, переглянулись, тороплено дивлячись один на одного.
   - От гад, - лайнувся сержант. - Снайпер їхнiй. Виткнулись, а вiн одразу
й нагадав, щоб не забувались.
   "Оце вона,  близька  смерть,  пролетiла",  -  подумав  Богдан,  все  ще
дивлячись на сержанта, який так само дивився  з  торопленою  посмiшкою  на
нього, мовби радiв, що не тiльки вiн сам живий, а й студент теж.
   Нiколи потiм не зможуть вони забути цiєї кулi, що пролетiла  мiж  ними,
мiж їхнiми головами, i зблизила їх якоюсь особливою  близькiстю,  поєднала
якимись особливими тайнощами - тайнощами самого життя.  "Тепер  ми  з  ним
справжнi побратими", - подумав Богдан про сержанта.
   - Оце те, що називається  -  на  волоску,  -  розбалакував  сержант.  -
Сантиметр сюди або туди - i одному з нас уже ложка не потрiбна.
   Пiсля цього вони понадiвали каски. Цаберябий добув з кишенi нерозiрвану
пачку махорки, спершу понюхав, потiм розiрвав.
   - Бери крути, товщиною хоч з палець, у нас цього зiлля вдосталь.  Хлiба
не постачають,  так  замiсть  хлiба  хоч  махорки  позавчора  лантух  сюди
притягли, в кожного тепер повно. Крути, чого ти?
   - Я не палю.
   - То поки студентом був,  а  зараз,  брат,  починай.  В  окопах  з  цим
веселiше...
   Пiддавшись на його умовляння, Богдан невмiло  почав  крутити  з  шматка
газети  цигарку;  вона  розклеювалась  у  нього,  але  вiн  таки  скрутив,
припалив, ковтнув диму. Голова пiшла обертом, вiн  вiдчув,  що  п'янiє,  i
пiсля перших затяжок змушений був кинути цигарку. А  Цаберябий  попихкував
так, що з окопу валило, як iз паровоза.
   - Чи диму нашого не помiтять? - запитав Богдан.
   Сержант заспокоїв його.
   - Подумають, що земля пiсля дощу парує. Бач, як пригрiває,  аж  на  сон
хилить. Мабуть, завалюсь я так хвилин на двiстi. Тобi теж раджу, бо в  нас
тут тiльки вдень i поспиш, вночi не дадуть.
   - Нi, я не спатиму, - вiдмовився Колосовський i знову виглянув з окопу.
- Цiкаво, звiдки вiн б'є, снайпер отой?
   . - Хочеш вистежити? Навряд. Десь вiн отам в гущавинi, у вербах  лiвiше
вiд мосту. Ну, я сплю. В мене закон: неясна обстановка - лягай спати.
   Сержант скоцюрбився на днi вогкого окопу, зiгнувши в три погибелi  своє
м'язисте тiло, i справдi швидко заснув.
   Богдан, вмостившись у другiм кутку викопаного "колiном"  окопу,  припав
поглядом до верб протилежного берега. Вiн стежив за тими  шатрами  зеленi,
чи не ворухнеться де гiлка в  глибинi,  чи  не  зблисне  де  пострiл.  "Ти
снайпер, але ж я теж не мазав на стрiльбищах",  -  думав  вiн,  напружуючи
зiр.
   Верби, здавалось, дрiмали. Жодного руху  в  наповненому  тiнями  вiттi,
жодного пострiлу звiдти, тiльки десь на лiвому фланзi потатакує кулемет.
   Неподалiк за кущами картоплi хазяйнує в своєму окопi Степура, - он його
важка щелепа висне з-пiд каски.
   - Чатуєш? - озивається вiн до Богдана.
   - Та хочу вистежити, звiдки вiн б'є.
   - Тодi запасайся терпiнням...
   Богдановi терпiння не бракувало. Весь  час,  доки  сержант  спав,  вiн,
прилаштувавши гвинтiвку для стрiльби, напружено вглядався  в  зеленi  хащi
протилежного  берега.  Одного  разу  йому  здалося,  що  в  глибинi   верб
перемайнула якась тiнь, i вiн уже ждав пострiлу, але його не було.
   Сержант, виспавшись, солодко потягся в окопi, позiхнув:
   - Ну, як  там?  Не  з'являється  фашистська  зозуля?  -  Вiн  пiдвiвся,
похрустiв суглобами, потягаючись. - О, Корчма мiй знову землю пудить...  -
Цаберябий кивнув Богдановi кудись направо: - Ото тiльки занудьгує,  так  i
за лопату, гребе й гребе, все йому здається, що мiлко. Ох i трудяка ж!
   - Хто вiн, той Корчма?
   - Земляк мiй i односелець, всю кадрову разом служимо. З одного села  ми
i якiсь навiть родичi далекi, а от характери в  нас  -  небо  й  земля.  Я
бiльше пiснi люблю, а вiн - чоботи. Весь час тiльки  й  знає  -  "от  якби
менi, батечку, командирськi чоботи роздобути". А я ось i в  обмотках  себе
добре почуваю. Менi б тiльки поспiвати. Жаль, що тут спiвати  не  можна  -
одразу почує, дасть прикурити. Агей, Корчмо, до води доб'єш! - гукнув  вiн
туди, де летiла земля, i знов обернувсь до Богдана. - Там у нього в  окопi
цiлий склад: в однiй нiшi патрони,  в  другiй  гранати,  в  третiй  пудра,
вазелiни та креми всякi...
   - Нащо вони йому?
   - Нагрiб у крамницi, де оце цукор беремо, i ноги та ботинки змащує, щоб
м'якiшi були. А пудру й не знаю - може, для Фанаски береже. Дiвчина у  нас
була з ним одна на  прикметi,  Фанаска,  недавно  за  третього  у  Вiнницю
вiддалась... - Сержант помовчав,  i  голос  його  пiсля  цього,  змiнився,
посмутнiшав. - Це вже там у нашiм  селi  зайди  нiмецькi  порядкують.  Хоч
убий, не вiриться, що це вони вже там. З  засуканими  рукавами  встають  з
мотоциклiв, млеко давай, яйка. Ну, матимуть же вони в  нас  яйка!  Поклали
вже ми їх вiд кордону,  а  ще  бiльше  покладем.  Вигублювати  по  одному,
винищувати десятками, сотнями, як пацюкiв, - так я собi ухвалив.
   - Стривай, здається, щось промайнуло, - припав до гвинтiвки Богдан.
   Сержант, налiгши грудьми на бруствер, теж став вглядатися в  потойбiчнi
верби. Сонце, повернувшись, тепер  глибше  просвiтлювало  верби,  проте  й
зараз не видно було в їхнiх шатрах нiякого руху.
   - А чи не спробувати нам  виманити  його?  -  запропонував  сержант.  -
Нiмець, вiн же таки дурнiший за нас, як ти гадаєш?
   Прилаштувавши на багнет каску, вiн посунув її осторонь в кущi  картоплi
i, пригнувшись, став там нею ворушити.  Богдан  тим  часом,  не  спускаючи
очей, стежив за вербою, що була найбiльш пiдозрiлою.
   Минуло чимало часу, доки Цаберябий таки спровокував нiмця  на  пострiл.
Ворожа куля дзенькнула об каску, i в ту ж мить Колосовський дав пострiл  у
вiдповiдь. Верба гойднулась у глибинi вiттям.
   - Падає,  падає!  -  гукнув  сержант,  i  їм  добре  стало  видно,  як,
прибиваючи гiлля, валиться додолу  розкарячене  тiло,  вони  мовби  навiть
почули, як воно гупнуло, впавши там додолу з верби.
   - Упав, єй же єй, упав! - загукали з окопiв.  -  Гупнув,  як  груша!  А
кажуть, груш на вербi не буває!
   - Хто це там його? - почулося вiд дороги з командирського блiндажа.
   I Цаберябий вiдповiв туди голосно, хвальковито!
   - Студент мiй збив!



   21

   Ворог майже не тривожив їх у цей день. Вiн неначе забув про них  чи  не
хотiв їх помiчати.  Далеко  злiва  гула  канонада,  десь  i  праворуч  все
стугонiло, мов танки своїми панцированими лобами розбивали, таранили  десь
там залiзне небо. А тут, над тихою Россю, серед  розмлявлених  верб  вiйна
нiби задрiмала,  як  дрiмали,  поскручувавшись,  по  своїх  окопах  бiйцi,
пригрiтi сонцем та паркою землею.
   Надвечiр знову пройшов дощ,  короткий,  летючий,  i  студбатiвцям  було
видно, як вiн, мовби втiкаючи вiд сонця, швидко вiддаляється за  Рось,  за
густi верби, де було збито снайпера, високими  пасмами  сивiє,  освiтлений
сонцем, на  луках,  зелених,  далеких.  А  тiльки  дощ  вiдшумiв  i  сонце
проблиснуло, бiйцi помiтили, як десь на левадах за  Россю  з-помiж  мокрих
блискучих верб райдуга воду бере.
   Степурi добре видно було райдугу з окопу. Вона стояла по  темнiй  тучi,
здiймаючись над вiйною, над побоїщем, що шматувало землю, стояла у  вiчнiй
семибарвнiй красi своїй, недосяжна для ворожих снарядiв.
   Потiм райдугу майже всю закрило  тучею,  лише  шматок  її  зостався  на
обрiї, круглий, мов яблуко. Велике яблуко рожевiє в темних далеких хмарах.
"Нiмий стою перед твоєю красою, природо", -  хотiлося  вигукнути  Степурi.
Дивна  душа  людська:  дивився  на  райдугу  в  небi,  а  бачив   Мар'яну,
харкiв'янку червонощоку. Замiжньою стала, i мав би викинути її з голови, а
вона приходить i сюди до нього в окоп iз своєю пекучою недосяжною любов'ю.
"Хiба б вона не могла покохати мене, якби не було його? - думалось Степурi
зараз в окопi. - Адже ж є  i  в  менi,  мабуть,  щось  таке,  що  могло  б
привабити дiвчину. Он приходила в табiр разом з дiвчатами  Ольга-гречанка,
кажуть, що то вона приходила до мене".  Ота  некрасива,  тиха,  але  добра
серцем Ольга, якої вiн три роки нiби зовсiм не помiчав, вона тiльки  в  цi
днi зважилась вiдкритись подругам своїм почуттям i разом з  ними  принесла
йому в табiр свою подолану дiвочу гордiсть, своє вигорьоване кохання. Якщо
вона могла, то могла б i Мар'яна, коли б не приворожив,  не  перехопив  її
iнший!
   Окоп Лагутiна недалеко вiд Степури, навскоси, як дивитись до мосту, пiд
розчахнутим стовбуром яблунi. Степурi й зараз видно Лагутiна, вiрнiш, його
потилицю. Прилiгши грудьми над бруствером, Лагутiн саме дивиться кудись  у
бiк рiчки. Без каски, в шинелi пом'ятiй, ще й комiр пiдняв -  так,  видно,
як спав, так i залишився в шинелi, щоб висихала на ньому, як висихає  вона
оце зараз i на Степурi. Гвинтiвка Степурина лежить вмощена  на  брустверi,
пристрiляна до мосту, щомитi готова вiдкрити вогонь, коли тiльки заявиться
противник. По лiнiї прицiлу око Степури бачить  кущ  верболозу  одразу  за
мостом (чомусь здається, що саме з-за того куща має вискочити  противник),
а трiшки звихнувшись  убiк,  око  знов  натрапляє  на  Лагутiна,  на  його
виставлену над окопом потилицю, захищену тiльки пiднятим комiром шинелi...
   .Досадливо  одвернувшись  вiд  Лагутiна,   Степура   бачить   в   окопi
Колосовського, що все пильнує з-пiд каски  за  ворожим  берегом,  та  його
сусiду - сержанта Цаберябого, якого вже кожен тут знає за гучний голос  та
веселу компанiйську вдачу. Цаберябий - дивне прiзвище. Тисячами  проходять
отак повз тебе люди, i серед них раптом: Цаберябий. Звiдки? Чому так, а не
iнакше? Колись,  мабуть,  пани  записали  його  так  у  свої  крiпосницькi
реєстри, зрiвнявши людину з волом, i так несуть з поколiння в поколiння це
наймення i прадiди його, i дiди, i батько, i  вiн  сам.  У  його  рiдному,
Степуриному,  селi  багато  з  його   односельцiв   теж   мають   прiзвища
чудернацькi, данi їм колись панами нiби на смiх i знущання; в революцiю цi
iмена ставали крилатими i лунали грiзно та славно, а в наш час деякi з них
стали  iменами   знатних   людей,   орденоносцiв,   учасникiв   Всесоюзної
сiльськогосподарської виставки. Батько його, Степурин, бригадир  городньої
бригади, теж був учасником виставки.
   З хлiборобського роду вийшов Андрiй Степура в студенти.  Будучи  вже  й
студентом, вставав, як хлiбороб, на зорi, спiшив, квапився зiбрати  урожай
знань, до очманiння сидiв, обкладений купами книжок, у бiблiотецi навiть у
вихiднi. Знав: там, куди вiн  поїде  пiсля  унiверситету,  не  буде  таких
книгосховищ. Син села трудового, вiн  з  дитинства  пройнявся  любов'ю  до
хлiборобської працi, парубчаком вмiв уже водити  трактора,  перейнявши  цю
науку вiд старшого брата, вмiє стати штурвальним бiля комбайна,  i  щолiта
пiд час канiкул земляки-колгоспники бачать його то бiля штурвала степового
корабля, то серед тих найплечистiших, що возять зерно на станцiю. Змалку в
ньому прищеплена глибока повага до хлiба, ставлення до нього, як до чогось
святого, i коли вiйна просто з маршу кинула їхнiй  студбат  в  отi  масиви
колгоспних хлiбiв бiля штабу дивiзiї i Степура побачив, що  хлiб  тут  уже
нiщо, його топчуть,  толочать  i  сам  вiн,  бредучи  з  гвинтiвкою  серед
зарум'яненої, повноколосої прекрасної пшеницi сорту  "українка",  змушений
толочити її чобiтьми, - то це був день найбiльшого болю в його  життi,  це
було для нього найжахливiшим з усього, що принесла з собою  вiйна.  Золоте
колосся, що красувалось снопом на народних святах в День урожаю,  колосся,
що гордо золотилось в державнiм  гербi,  побачити  знiвеченим,  присипаним
землею в чорних смердючих воронках... Це досi стояло йому перед очима,  як
стояв перед  очима  i  образ  розшматованого  мiною  Дробахи,  якого  вони
поховали там, у хлiбах.  Вiдсмiявся  Дробаха,  вiдгуляв.  Хто  ж  за  ним?
Безглуздя й кошмар-вiйни - це такi речi, до яких Степура нiколи не звикне.
Якби можна було все це припинити одним ударом, - нiчого iншого не хотiв би
вiн у життi!
   З настанням сутiнкiв загадали одержувати сухарi. Сухарiв було  мало,  i
боєць Корчма,  ставши  навкарачки  серед  картоплиння,  почав  їх  дiлити,
вправно  розкладаючи  уламки  сухарiв  рiвними  купками   на   розстеленiй
плащ-палатцi.
   - Ти ж гляди, бо собi  якраз  найменше  покладеш,  -  пiдсмiювався  над
Корчмою Цаберябий.
   А Корчма, розiклавши, пiдрiвняв купки i, звелiвши поодвертатись,  жваво
вигукнув:
   - Кому?
   Це означало, що той, хто озветься, одержить саме ту купку,  яку  вiн  в
цей момент накрив своєю долонею. Точнiсiнько, як ото дiти,  що,  заховавши
руки за спину й затиснувши в однiй iз них цукерку, заставляють  вгадувати:
"В якiй?"
   Студенти, одначе, не пристали на такий спосiб дiльби.
   - Давай без фокусiв, - буркнув Лагутiн.
   - Помиримось i так, - пiдтримав  його  Колосовський.  -  Розбирайте,  я
згоден останнiм.
   Корчма, видно, був трохи ображений, що його метод дiльби  не  дiстав  з
боку студентiв схвалення i що вони тiльки посмiялись на оце  його  завзяте
"кому?".
   - Значить, ще не зовсiм виголоднiли, коли крутите носом, -  сказав  вiн
докiрливо. - Ось як попiдтягуєте животи на останню дiрочку,  тодi  й  самi
закричите "кому?".
   - Спiши, земляче, пайок з'їсти, - весело  казав  до  Корчми  Цаберябий,
коли той забирав свої сухарi, - бо вб'ють - i взятка пропаде.
   Ще не догризли вони й сухарiв по окопах, як iз сутiнi садкiв  з'явились
постатi командирiв, почувся над окопами молодий, бадьорий голос  полiтрука
Панюшкiна:
   - Ану, орли , хто хоче розiм'ятись? Є завдання.
   Бiля високого, туго перетягнутого  поясом  в  талiї  Панюшкiна  Степура
впiзнав командира своєї роти лейтенанта Осадчого, невеликого на  зрiст,  з
задерикувато випнутими  грудьми.  Ось  вiн,  приглядаючись,  схилився  над
Степуриним окопом:
   - Це хто тут?
   - Курсант Степура.
   - Ну, Степуро, пiдеш?
   Степурi хотiлося спершу дiзнатись - куди, про яке завдання йдеться. Але
не встиг вiн про це запитати, як з лагутiнського окопу вже пролунало  -  з
готовнiстю i аж нiби з викликом:
   - Iду, товаришу командир!
   Це  Лагутiн  вiдповiдав  Панюшкiну  згодою,  i  Степура  теж   поспiшив
вiдповiсти:
   - Iду, iду.
   Йому стало навiть досадно, що й тут Лагутiн випередив його.
   Колосовський та сержант Цаберябий теж виявили згоду, але Панюшкiн, який
перед тим приходив поздоровити їх за збитого ворожого  снайпера,  вiдхилив
їхнє бажання.
   -  Снайпери?  З  вами   в   мене   буде   окрема   розмова.   Незабаром
кiльканадцятеро вiдiбраних з рiзних пiдроздiлiв бiйцiв уже були на темному
подвiр'ї,  позад  цегляного  будинку,  в  пiдвалi  якого  розмiстився   КП
батальйону.
   Майор Краснолольський, щуплявий, хворобливий на вигляд чоловiк, який до
самого початку вiйни завiдував вiйськовою кафедрою в одному з  харкiвських
iнститутiв,  а  тепер  був  призначений  командиром  студбату,   пояснював
вiдiбраним суть завдання.
   - Мiстечко, як ви знаєте, пусте,  -  говорив  Краснопольський  сердитим
надтрiснутим голосом. - Мешканцiв евакуйовано. Одначе, як нам доповiли,  в
тилу батальйону у вiкнi одного з будинкiв було  щойно  помiчено  пiдозрiле
свiтло. Завдання вам - обшукати  будинок,  з'ясувати  в  чiм  рiч.  Що  за
вогонь? Хто свiтить?
   Майор не сказав, що це, можливо,  нiмецькi  автоматники  вже  забрались
туди, засiли в близькiм їхнiм тилу, в порожнiм будинку, але й без пояснень
кожному було зрозумiло, що саме Краснопольський мав на увазi.
   - Зблиснуло i одразу погасло, - схвильовано озвався до  бiйцiв  Гладун,
який досi стояв майже непомiтний пiд темною стiною. Це  вiн,  виявляється,
першим i помiтив той пiдозрiлий вогонь, коли повертався з полкових  тилiв,
- Гладун тепер  виконував  обов'язки  старшини  батальйону.  -  Жителiв  у
мiстечку нема, нiкого з  наших  теж  там  нема,  то  кому  ж  свiтити?  Не
виключено, що й автоматники забрались...
   - Отже, виконуйте, - сказав Краснопольський. - На завдання  вас  поведе
товариш Гладун. Забирайте людей, товаришу Гладун, i нi пуху нi пера.
   Гладун не сподiвався, що справа обернеться саме так. Думав,  що  досить
буде сповiстити, висловити пiдозру i  когось  пошлють,  а  воно  посилають
його.  Чути  було,   як   вiн   аж   захлинувся   повiтрям,   вiдповiдаючи
Краснопольському статутним неминучим: "Єсть!"
   I ось вони йдуть. Мовчазнi,  зосередженi  йдуть  на  це  завдання,  яке
невiдомо чим для них скiнчиться.  Бiльшiсть  тут  студбатiвцi.  В  темрявi
Степура впiзнає знайому постать Лагутiна з пiднятим  комiром  шинелi,  чує
бiля себе Ребрика, Бутенка з фiлологiчного, що зрiдка обмiнюються на  ходу
обривистими  фразами.  Для  кожного  з  студбатiвцiв  -  це  перше  бойове
завдання, перша перевiрка нервiв, витримки, мужностi. Тут можеш зустрiтися
з ворогом лице в лице. Тут або ти його,  або  вiн  тебе.  Це  ж  на  таких
завданнях пускають в хiд i багнети, i приклади, може трапитись, що й цупку
руку ворога вiдчуєш на своєму горлi.
   Гладун iде поблизу Степури нахнюплений, весь час гнiтить його думка, що
дав маху, маху, який тепер може коштувати йому життя. Навiщо його  потягло
за язик бовкнути комбатовi про свою пiдозру, про те  невiдоме  свiтло,  що
вiн помiтив у будинку в тилах? Промовчав би i не попав би в оцю халепу, не
заставили б його йти на це завдання, з якого чи й виберешся живим.
   - Випало ж  нам,  -  каже  вiн  довiрливо  до  Степури.  -  Гiршого  не
придумаєш...
   За той час, що вiн з ними на фронтi, помкомвзводу їхнього не  впiзнати.
Схуд, змарнiв, увесь якось обвис i обкис. Де й  подiлася  та  самовпевнена
молодцюватiсть, якою вiн так вiдзначався в таборi. I зараз веде  їх  помiж
темними будинками, не шикуючи, просто юрбою, йому байдуже, що в того комiр
пiднятий не по статуту, а в  того  хлястик  телiпається  обiрваний,  i  що
протигазiв на багатьох уже нема, i що склянi фляжки потовченi - саме  бите
скло в зелених капшуках.
   Не до цього тепер Гладуну. Поставлений випадком па чолi групи вiн  веде
її  кудись  хащами  городiв,  щораз  зупиняючись,  шарахаючись,   сторожко
вслухаючись в будинки, в садки. Бур'ян пiд ногами i розложисте гiлля дерев
- все повне тьми. Оця зловорожа тьма, що їх оточує, вона, видно,  повнiстю
володiє Гладуном, бентежить його, вiдлякує; вiн  iде  в  темряву,  як  той
кiнь, що за кожним кущем чує вовка.  Нарештi  вони  вже,  видно,  пiдiйшли
туди, куди треба. Гладун приклав палець до губiв:
   - Тсс!
   Всi завмерли. Великий, темний i нiби насторожений будинок. Напiврозбитi
вiкна, бур'яни вище фундаменту.
   - Тут.
   Руки самi стискають зброю, холодок близької небезпеки пробiгає по тiлу.
Ждуть команди. Вона передається пошепки:
   - Оточити будинок!
   Скрадливо, обережно ступаючи, обходять, оточують будинок з усiм, що є в
ньому. Поприсiдали, попритулювались пiд вiкнами, в  росяних  бур'янах  чи,
може, у квiтах. Якби не дихати. Стати невидимими. Бо,  може,  на  них  уже
дивляться з вiкон, з горища? Цiляться? Ось-ось, може, гряне звiдти блиском
i громом. Пiд кущем бузку навпроти причiлкового вiкна бiйцiв збилася  цiла
купа. Гладун, присiвши серед них навпочiпки i вказуючи на провалля  вiкна,
шавкотить якимось не своїм, згубленим голосом:
   - Ну, хто перший?
   Це означає, хто першим полiзе в оте видерте вiкно, хто першим  кинеться
назустрiч автоматному вогню, назустрiч власнiй смертi.
   - Ну?
   Мовчать. Позирають на  будинок,  як  на  фортецю.  Безмiрно  .вигiднiше
становище того, хто зараз там, всерединi будинку. Причаївшись  за  стiною,
вiн, може, тiльки й жде, поки ти полiзеш, подерешся до вiкна,  вiн  чутиме
кожен твiй рух, а ти лiзтимеш в ту дiрку, мов у темну пащу крокодилячу.
   - Ну, хто, хто? - нетерпляче повторює Гладун, i голос його лютiшає.
   З-помiж тих, що, затьопанi росою, принишкли в бур'янi, раптом пiдвелася
постать, мовчки рушила до вiкна.
   Степуру обкинуло жаром: Лагутiн! Вiн першим iде, бере на себе найважче.
Пiдвiвся з бур'яну i наче одразу пiднявсь над ними всiма, став  найкращим,
i наче Мар'яна його побачила в цю мить - як вiн, подолавши  страх,  першим
рушив назустрiч небезпецi, щоб тiльки виручити цим товаришiв.
   За мить Степура  опинився  бiля  другого  вiкна.  Майже  водночас  вони
вхопились за лутки, пiдтяглись на руках i - один - легко, другий -  важко,
незграбно - шугнули, зникли всерединi.
   Гладун, ще нижче присiвши в бур'янi завмер у напрузi.  Здавалось  йому,
що весь будинок от-от  заходить  ходором,  заблискає  вогнем  iз  стволiв,
почуються зойки, передсмертнi хрипи, борюкання, але нiчого цього не  було.
Навпаки, чути  було,  що  обидва  вони  живi,  неквапом  ходять  в  гулкiй
порожнечi будинку - один тут, другий там,  -  чимось  там  грюкають,  щось
перекидають i вже, подершись вгору, товчуться на горищi, мов домовики.
   Через деякий час каски їхнi з'явились у отворах вiкон: одна - в одному,
друга - в другому.
   - Нема, - сказав Лагутiн, i в голосi його старшинi вчулося  щось  схоже
на насмiшку. - Здається, їх тут i не було.
   Гладун пiдвiвся з бур'яну.
   - Не може бути. В погрiб ви заглядали?
   -  Порожньо   скрiзь,   -   вiдгукнувся   Степура.   -   Можете   зайти
пересвiдчитись. Я дверi ось вiдчиню.
   Незабаром дверi  були  вже  вiдчиненi  навстiж  i  бiйцi,  поваливши  в
будинок, разом обiйшли, обнишпорили його  весь.  Шафи  перекинутi,  пiр'я,
шмаття газет. Думали, хоч газети нiмецькi, виявилось - нашi.
   Зiбравшись  докупи,  стали  радитись.  Якщо  вони  були  тут,  отi,  що
сигналили звiдси свiтлом, куди вони могли зникнути, де  могли  так  швидко
подiтись?
   - Може, це не той будинок? - висловив сумнiв  Степура,  звертаючись  до
Гладуна. - Ви не помилились?
   - Нi, я не мiг помилитись, - твердо заперечив Гладун. - Он там я  йшов,
отут повернув... - Вiн раптом пригнувся, наче когось помiтив у темрявi.  -
А що, коли вони в сусiднiй будинок перемахнули?
   - Ми б же помiтили.
   - А ще до нашого приходу?
   - Давайте й там оглянемо, все  прочешемо.  Розбрiвшись  i  вже  голосно
розмовляючи, стали заглядати у вiкна  сусiднiх  будинкiв,  торгати  дверi,
перегукуватись.
   - Ей, ану сюди! - раптом  пролунав  серед  подвiр'я  голос  студбатiвця
Бутенка. Почувалось, що вiн щось там виявив, вiдкрив.
   Коли збiглись до нього, вiн звернув увагу товаришiв  на  будинок,  який
вони тiльки що так старанно обшукували.
   - Ось звiдси гляньте  на  нього,  в  оцьому  ракурсi.  Бачите,  жеврiє,
переливається?
   Справдi, в одному з вiкон  жеврiло,  переливалося  свiтло.  Видно,  там
зосталось кiлька шибок, а далеко  за  Россю  саме  щось  горiло  i  давало
вiдблиски аж сюди.
   - Оцi вiдблиски ви й бачили, товаришу помкомвзводу, - сказав Лагутiн.
   - Оце i всi вашi автоматники! - докинув Бутенко.
   I вся напруга їхнiх нервiв враз розрядилася реготом.
   Незважаючи на комiчнiсть свого становища,  Гладун,  здається,  теж  був
вдоволений, що справа обернулася так i все кiнчилось безкровно. В  напливi
доброти дозволив хлопцям перекур. Забравшись в  якусь  темну  повiтку,  де
було затишно й сухо, вони стали крутити цигарки.
   Степура вже палив, забившись у кутку, коли його хтось торкнув рукою:
   - Дай прикурити, браток...
   По голосу  впiзнав  Лагутiна.  Пiднiс  йому  цигарку,  i  вiн,  жадiбно
смокчучи, почав  прикурювати  вiд  неї.  Навряд  чи  й  догадувався  зараз
Лагутiн, вiд чиєї цигарки бере оце в темрявi жар. Коли вiн мiцно  потяг  в
себе, вогонь розжеврiвся, i вiд нього освiтилось худе, змарнiле,  замазане
грязюкою Славикове обличчя, заблищав перший, якого не було ранiш,  свiтлий
пушок на пiдборiддi. "Мар'янин фронтовик", - подумав про нього Степура,  i
йому чомусь стало до щему жаль обох - i Лагутiна, й Мар'яну.



   22

   Що там за Россю? Що за отими темними могутнiми  купами  верб,  де  небо
цiлу нiч тривожно червонiє вiд пожеж?
   Невiдомiсть, пожежi, тьма. Ворог уже панує по той бiк. Легко сказати  -
по той бiк. Здавалось, що саме повiтря там згубне для людини, що й  дерева
там не такi, як тут, i земля не така, i вода. Здається, i птиця, залетiвши
туди, впаде мертвою. Непроглядне, непроникливе. А виявляється, можна  було
проникати й туди. Проникали розвiдники.
   Десь близько дванадцятої ночi Богдана  Колосовського  викликали  на  КП
батальйону.
   - Пiдете в розвiдку, товаришу курсант. Це сказав Колосовському  комiсар
Лещенко, якого вiн ледве впiзнав у пiвсутiнi пiдвалу,  серед  потонулих  в
цигарковому димi людей.
   Полiтрук Панюшкiн поведе вашу групу.
   Тiльки тепер Колосовський  помiтив  осторонь  полiтрука  Панюшкiна,  як
завжди, усмiхненого, i бiля нього збитих тiсною групою кiлькох  незнайомих
бiйцiв. Декотрi з них саме скидали з себе протигази, шинелi i  з  похмурим
виглядом недбало складали все це в куток.
   - В тил iдете, до ворога в тил, - говорив  комiсар,  зупинившись  перед
Колосовським i суворо оглядаючи його.  -  Документи,  якi  є,  здайте  ось
писаревi батальйону. Це тимчасово, на збереження, -  додав  вiн  нiби  мiж
iншим.
   З  кутка,  з-помiж  якихось  командирiв,  одразу  з'явилось  непривiтне
вичiкуюче обличчя Спартака Павлущенка.  Останнiм  часом  вiн  виконує  тут
писарськi обов'язки i тому майже не вилазить з КП.
   Колосовський знехотя поклав на стiл  курсантське  своє  посвiдчення,  а
перед тим, як покласти й комсомольський квиток, вiн мимоволi затримав його
в руцi, глянув на комiсара:
   - I комсомольський квиток здавати?
   - Все, все, - нервово пiдтвердив комiсар. КСМ квиток - то було  останнє
свiдчення його людської особистостi. Поклавши його, згадав раптом, що є ще
ж при ньому медальйон, чорний отой медальйон, виданий їм у дорозi.
   - I медальйон?
   - Нi, - заперечив комiсар. - Медальйон залиш при собi.
   Пiсля цього Богдан Колосовський приєднався до групи розвiдникiв.
   - Все це нам повернуть, не сумуй, - заспокоїв його  полiтрук  Панюшкiн,
що, здається, один ще тут,  серед  цих  суворих  людей,  не  втратив  дару
посмiхатись. Його широкi, випнутi наперед зуби, мовби  не  вмiщаючись  пiд
губами, щоразу так i зблискували в дружнiй  усмiшцi.  -  Шинелю  теж  кинь
отуди, все це нам нi до чого, - зневажливо кивнув вiн  у  куток,  де  були
зваленi купою розвiдницькi шинелi та протигази. - Нам треба, щоб  легко  й
вiльно!
   Сам полiтрук Панюшкiн був мовби взiрцем такої легкостi та вiльностi, що
почувалася в усьому його тiлi, в усiй  його  юнацькiй  поставi.  Стрункий,
пружний, нi шинелi на ньому, нi ранця, навiть каски нема на головi, тiльки
пiлотка весело збита набакир,  з  крилом  свiтло-русого  чуба  з-пiд  неї.
Пiлотка з рубiновою зiркою та чорний трофейний  автомат  впоперек  грудей,
якийсь дивовижно легкий, iграшковий на його широких  грудях.  "Ось  так  я
живу, ось так я люблю, щоб нiчого на  менi  зайвого,  щоб  тiльки  автомат
через груди та гранати стирчали з кишень", - мовби говорив вiн усiм  своїм
виглядом, i в Богдановi ворухнулось бажання й собi бути таким.
   Бiйцi, що оточували полiтрука,  -  їх  було  чоловiк  з  десять,  -  за
винятком сержанта Цаберябого, все були незнайомi Богдановi. Попереду стояв
окоренкуватий єфрейтор з монгольським типом обличчя. Богдан так  i  назвав
його в думцi - Монгол, а за ним набивав патронами пiдсумок кирпатий, цього
так i назвав - Кирпатий, ще один був у кашкетi прикордонника - для Богдана
вiн став Прикордонник... А вони його теж не знали, для них вiн був  просто
новий iз студбату, i, мабуть, вони його так i назвали  -  Студент.  I  ось
вперше зведенi в групу, здебiльшого навiть незнайомi мiж собою,  об'єднанi
тiльки усмiшкою полiтрука Панюшкiна, вони мають вирушити з ним  у  темряву
ночi, в зону смертi - за Рось.
   Як на приреченого, як на смертника глянув Спартак на Богдана, коли  цей
з новими своїми друзями виходив уже з КП. То були  днi,  коли  з  розвiдок
мало хто повертався. Завдання, видно, було якесь особливе, бо на  подвiр'ї
до їхньої групи приєдналося ще кiлька саперiв  з  важкими  ящиками,  -  цi
важкi, з вибухiвкою ящики вони потiм нестимуть по черзi.
   Одiйшовши далi вiд мосту,  непомiченими  перебралися  в  темрявi  через
Рось. Прикордонник, що був родом мiсцевий, перевiв їх убрiд на той  бiк  -
просто в кущi верболозу, у грузький пiсок,  перевiв  так  тихо,  що  жодна
ракета над ними не спалахнула, жодна куля до них не цiвкнула.
   За пiском, за верболозами почалися болота чи озера -  побрели  по  них.
Треба було брести так, щоб не хлюпало, не  булькало,  не  чавкало,  брести
нечутно i в той же час не загубити в темрявi  товаришiв.  Руки  обтягували
важкi цинки з патронами; незручнi ящики з вибухiвкою раз у раз сповзали  з
плечей - для тих хто їх нiс, це було катуванням.
   Ворог тримався десь понад шосе, а розвiдники йшли  весь  час  убiк  вiд
нього, в  обхiд.  Почуття  близької  смертельної  небезпеки  весь  час  не
покидало їх. По болотному купинню ступали, як по мiнах,  кожний  стороннiй
шерех насторожував, адже причаєна тьма з-за кожного  куща  могла  засичати
межи очi ракетою, вдарити пострiлом. Свiт, в який вони  занурювались,  був
для них справдi зоною смертi,  де  за  найменшу  необережнiсть  доведеться
розплачуватись життям.
   Богдан Колосовський, при всьому своєму  юнацькому  життєлюбствi,  зараз
боявся не стiльки смертi - вiн її щодо себе просто  не  уявляв,  -  жахало
його iнше: бути пораненим, бути покинутим, потрапити до ворога в полон. Це
було зараз найiмовiрнiше i найстрашнiше. У вiдкритiм бою, якщо й поранено,
тебе вирятують товаришi, винесуть з-пiд вогню, вiдправлять в тил -  там  є
тил. Там навiть якщо й загинеш, то всi бачитимуть, як  загинув,  i  смерть
твоя буде ясною, як i життя.  Якщо  ж  ти  не  вернешся  звiдси,  ти  зник
безслiдно, пропав безвiсти" в зафронтовiй невiдомостi, ти для кого чесним,
а для кого безчесним зостанешся назавжди. Найдорожчi  для  тебе  люди,  як
вони узнають правду про тебе, про твої останнi кроки в бою?  В  медальйонi
залишив двi адреси: унiверситетську адресу  Танi  i  другу  -  матерi,  на
Кубань, де  вона  живе  при  старшому  синовi,  механiковi  радгоспу.  Двi
найдорожчi адреси в медальйонi. Але хто його вiдкриє, хто  пошле  звiстку,
коли настане той час? Вiдправляючись на фронт, Богдан так  i  не  зiбрався
написати матерi i зараз почував перед нею себе глибоко винуватим.
   Дедалi важче їм iти, болота не кiнчаються, бредуть по них, спотикаючись
об якесь корчомаччя, плутаючись  у  жилавих  густих  верболозах.  Вода  то
зникає, то знов плюскоче пiд ногами, чорна й важка, мов нафта,  з  куширем
та жабуринням, її ледве прогортаєш ногою, а на днi  там  повно  м'язистого
голого корiння, i ти на ньому щораз спотикаєшся, грузнеш, ловиш  сторчаки.
Кожен крок - дедалi бiльша напруга й зусилля. Чоботи стали пудовi - в  них
повно води.
   А полiтрук Панюшкiн, йдучи попереду, все квапить їх: швидше, швидше, бо
скоро почне розвиднятись!
   Вiд Панюшкiна вже вони знають,  куди  йдуть,  їм  доручено  захопити  й
знищити залiзничний мiст, який в метушнi вiдступу не встигли зруйнувати, i
вiн цiлим залишився у ворога в тилу. До мосту їм треба вийти затемна, поки
ранкова зоря не зажеврiє, поки можна пiдкрастись до мосту  зненацька.  Ось
чому полiтрук Панюшкiн, хоч i вiн дихає важко, хоч  i  з  нього,  як  i  з
кожного з них, пiт котиться градом, не дає  їм  спочинку,  жене  до  упаду
вгiеред.
   - Ще ривок, хлопцi, ще ривок!
   Найбiльше затримують їх тi, кому, згiдно черги, випадає нести  ящики  з
вибухiвкою. Змученi ношею, вони  не  встигають  за  iншими,  запирхавшись,
щораз спотикаються в чагарях, падають, вiдстають. Зрештою, стало ясно,  що
при такiм темпi ходьби до мосту їм затемна  не  вийти.  Панюшкiн  на  ходу
прийняв рiшення - роздiлити групу  надвоє:  сапери  на  чолi  з  сержантом
Цаберябим залишаються нести вибухiвку i  рухаються  по  їхньому  слiду,  а
Панюшкiн, пiдхопивши основну групу, чимдуж подався з нею вперед.
   Вiн погнав їх майже бiгом. Нiхто  не  нарiкав,  хоча  вони  аж  падали,
вибиваючись iз сил, знов i знов вмиваючись солоним потом. Кожен вiдчував -
скоро розвидниться, скоро кiнець темрявi, яка їх прикриває.
   Хоч знали, до якого об'єкта мали вийти, все  ж  для  них  було  разючою
несподiванкою, коли попереду iз мли передсвiтання раптом  проступила,  мов
на величезному негативi, сива райдуга  мосту.  Причаївшись  у  чагарниках,
почали вглядатися в ту холодну, застиглу  в  туманах  райдугу,  якою  мали
заволодiти. Оце вiн,  мiст.  Цiлий-цiлiсiнький!  Наче  тiльки  збудований.
Хтось не встиг чи не зумiв вчасно розпорядитись його долею, а вони  за  цю
чиюсь  нерозпорядливiсть  мають  зараз  ризикувати  життям.  Позгинавшись,
обережно рухалися в чагарях вперед. На тлi свiтлiючого неба  все  виразнiш
проступали металевi ферми, стало видно мiж ними - по цей бiк  -  непорушну
постать вартового в плащ-накидцi, за  мостом  бовванiла  сторожова  будка,
там, безперечно, теж був пост.
   Негайно треба було, пiдкравшись, зняти вартового. Вони  ждали,  кого  з
них Панюшкiн пошле. Але вiн не став нiкого посилати.
   - Колосовський, зостаєтесь за мене!
   I, припавши до землi, полiз, покрався до  насипу  сам.  Колосовський  i
Монгол, що лежали найближче бiля нього, теж поповзли за ним. Вони вже були
всi троє бiля насипу, коли з мосту раптом вдарило струменем вогню - рваним
струменем трасуючих куль. Бив з автомата вартовий. Кулi  йшли  високо  над
ними, вартовий бив поки що навмання, наздогад, розстрiлюючи  повiтря.  Але
це був поганий знак: тривогу пiднято. Тепер не можна було гаятись. Звiдси,
з-пiд насипу, постать ворожого вартового на мосту добре  окреслювалась,  i
Панюшкiн, виставивши автомат вперед, дав по фашистовi коротку чергу.  Один
чирк - i вартового не стало. Вони  бачили,  як  вiн  упав  навзнак,  мовби
переломившись в хребтi.
   - Вперед!
   Панюшкiн,   пiдвiвшись,   махнув   у   бiк    мосту    своїм    чорним,
суцiльнометалевим автоматом, що здавався зараз якимось особливо  легким  в
його великiй, побiлiлiй вiд напруги руцi. Тiльки вони кинулись  по  насипу
вгору, як з другого кiнця мосту,  вiд  будки,  озвавсь  кулемет.  Панюшкiн
наказав Монголовi забрати решту бiйцiв, якi ще зоставалися внизу, й  разом
з ними захопити будку.
   Незабаром,  перехопившись  попiд  мостом  через  баюру  на   той   бiк,
розвiдники вже дерлися по насипу  до  сторожової  будки.  Вони  квапились,
стрiляли щедро, шалено. Панюшкiн та Колосовський  теж  пiдтримували  їх  з
цього боку вогнем, але охоронники, видно, встигли поза  будкою  шугнути  в
хлiба, бо коли бiйцi вскочили до будки - в нiй було порожньо.
   Ще  смердiло  тут  ворожим  лiгвиськом,  консервами,  валялись   купами
задимленi гарячi гiльзи i кiлька  ще  не  вистрiляних  кулеметних  дискiв,
запаснi рiжки до автоматiв. У хлiбах, що далеко тяглися вiд будки  по  той
бiк залiзницi, ще встигли помiтити, як майнула чиясь  зiгнута  постать,  -
певне, то був один iз тих, що вискочили звiдси. Пальнули  йому  навздогiн,
але щоб догнати, про це годi було й думати. Хлiба високi, густi, а далi  -
посадки, в туманi садки якогось села.
   - Як же це ми їх випустили? - бiдкався Прикордонник, озираючи хлiба.  -
Тепер держись! Приведуть цiлу зграю!
   Головне ж - мiст був у їхнiх руках. Збудженi, розбурханi, зiбралися  на
мосту, де, скоцюрбившись, лежав той, що по ньому в першу мисть  черкнув  з
автомата Панюшкiн. Рудий, з облiзлим носом нiмець був зовсiм не  страшний,
лежав, як зарiзаний, пiдпливши кров'ю на рябiй своїй плащ-накидцi.
   Бiйцi за мить випотрошили в нього кишенi, забрали документи,  сигарети.
Колосовському було аж нiяково дивитись, як вони похапки вивертають кишенi,
стягають з нiмця чоботи... Лише пiсля цього труп зiштовхнули  з  мосту,  i
вiн полетiв сторч головою вниз, важко плюхнувся в круте, заросле оситнягом
баговиння.
   I ось вони - господарi мосту.  Аж  не  вiрилось:  один  натиск,  кiлька
хвилин бою, i вже вони заволодiли мостом - уже їм належить оця  срiбляста,
металева райдуга, що могутньо зводиться у свiтаннi серед рiдних просторiв!
Все тут справне, добротне, ферми аж гудуть, рейки ще не поржавiли, сталево
поблискують, - хоч зараз пускай по них поїзди!
   Дивне почуття охопило Колосовського, почуття першої  бойової  гордостi,
що здатна була сп'янити. Оточенi ворогом, полками фашистськими, дивiзiями,
ось вони, жменька радянських бiйцiв, приступом вiдбили  й  тримають  серед
вiдкритих полiв високi срiблястi  ферми,  що  здiймаються  над  ними,  мов
залiзний прапор безстрашностi й непокори!
   Але де ж сапери?  Чи  встигнуть  вони  пiдiйти,  перш  нiж  бiля  мосту
з'являться з пiдкрiпленням отi охоронники, що встигли  випорснути  звiдси?
Добре було б, якби вони повернулись сюди уже на руїни мосту.
   Залiгши по насипу, розвiдники з нетерпiнням ждали своїх саперiв.
   Панюшкiн, теж прилiгши  на  насипi,  розглядав  документи  вбитого.  Не
покладаючись на своє знання нiмецької мови, вiн пiдкликав Колосовського, i
Богдан, як мiг, заходився перекладати йому записи солдатської книжки.
   За сухими вiдомостями,  що  їх  залишив  у  солдатськiй  книжцi  якийсь
нiмецький штабний писар, Колосовському хотiлося  розглядiти  людську  долю
цього, що лежав зараз отам, пiд мостом, у тванюцi. Хто вiн i  як  опинився
аж тут, на Росi? Сам пiшов чи змусили? Назва частини, рiк  народження,  та
ще гучне iм'я Еrnst - все це мало про що могло сказати. Як  вiн  жив,  хто
жде його дома? Кому напишуть про  нього  тепер  писарi,  що  такого  нема,
пропав безвiсти? Одурманений  фашистською  пропагандою,  може,  й  справдi
уявляв себе надлюдиною, був певен, що  дiйде  до  Уралу,  стане  володарем
свiту, а тепер, вiдкинутий цим свiтом, стирчить пiд мостом з багнетом,  як
падло, i вже не для нього встає цей погожий лiтнiй ранок...
   - Так, цей бiльше не стрiлятиме, -  каже  Панюшкiн,  ховаючи  документи
вбитого до кишенi. - А сонце, глянь, яке сходить!
   Червоне, соковите, воно виткнулося з  вранiшнього  туману  за  далекими
садками, освiтило хлiба, ферми моста i їх, залеглих на насипi розвiдникiв.
Проте й сонце якось не порадувало їх. Зараз, при свiтлi дня, почували вони
себе голими на цьому мосту, що  височить  серед  просторiв,  як  величезна
мiшень.
   - Одначе де ж це нашi?
   Панюшкiн нетерпляче оглянувся з насипу в болотяний  верболозовий  край,
звiдки мали з'явитись сапери. Богдан теж озирнувся: нiде нiкого.
   I в цю мить угорi, по фермах моста, лунко, залiзно заклацали кулi.
   - Каски он у хлiбах! - вигукнув Прикордонник, прищулившись на мосту, за
металевою опорою.
   Незабаром вони всi вже бачили, як, вибрiвши з тiнi  посадки,  заблищали
над хлiбами каски фашистiв. Автоматники. Їх багато.
   Розсипавшись у хлiбах, бредуть повiльно, вроздрiб, але з кожним  кроком
все ближче до мосту. З ходу ведуть вогонь, стрiляють не цiлячись.  Автомат
в пузо - i диркає, строчить перед собою, мов слiпий.  Металевий  град  все
густiше вицокує по фермах. Розвiдники поприпадали вздовж насипу, вони поки
що не вiдкривають вогню.
   А  ще  за  хвилину  на  польовiй  дорiжцi  попiд  посадкою  задеркотiли
мотоцикли. Влетiвши в хлiба, вони швидко наближались,  на  мотоциклах  уже
видно було кулеметникiв з кулеметами.
   Найтяжче для розвiдникiв починалося зараз. Це кожен  розумiв.  Захопити
мiст виявилось  справою  нескладною,  головне  було  -  втримати,  будь-що
втримати ось тепер, до приходу саперiв! Кулi дзенькали вже об рейки,  рили
землю на насипi перед обличчями розвiдникiв...
   - Без наказу не вiдступати, - попередив Панюшкiн, готуючи  автомат  для
стрiльби. - Триматись будь-що! Бити - прицiльно!
   Автоматна трiскотнява наростає.
   Каски зринають в хлiбах усе ближче.  Видно  оскаленi  зуби,  чорнi  вiд
крику роти.
   Панюшкiн, як i його сусiди, приготувався для стрiльби  навлежки,  рейка
була йому опертям, але в останню мить, пiдхопившись, почав прицiлюватись з
колiна.
   - Прицiльно! Прицiльно!
   I тiльки встиг вiн вистрелити, як рука його  неприродно  шарпнулася,  i
автомат,  вiдлетiвши,  посунувся  з  насипу  вниз.  Панюшкiн,  поникнувши,
зостався лежати на мiсцi.
   Колосовський кинувся до нього й,  стягнувши  з  насипу  нижче,  пiдвiв,
стряснув за плечi.
   - Товаришу командир! Товаришу полiтрук! - i в нестямi знову тряс,  тряс
його за плечi, нiби хотiв оживити.
   Але в обважнiлому, ще теплому  тiлi  вже  не  було  життя:  автоматники
увiгнали йому кiлька куль,  одна  iз  них  вдарила  в  скроню,  розтрощила
Панюшкiну голову - бризки мозку та кровi загусали в його русявому чубi.
   Поклавши полiтрука на травi, Богдан пiдхопив  його  автомат  i  кинувся
знову на насип. Всi вже вели вогонь. Колосовський з ходу  лiг  на  тому  ж
мiсцi, де було вбито Панюшкiна, i з тiєї ж рейки,  звiдки  щойно  збирався
вести вогонь полiтрук, тепер уже вiн, стискаючи зуби,  вiдкрив  вогонь  по
противнику. "Прицiльно,  прицiльно!  -  уперто  повторювала  думка.  -  До
останнього патрона!"
   Живi фашистськi каски в хлiбах  так  близько,  цiлься,  не  промахнись!
Колосовський вистрiлив. Злетiла каска, i лише пiсля того нiмець упав. I ще
один упав, а вiн цiлився знову по тих ненависних касках,  бачив,  як  вони
падали, i це тiльки розпалювало його, вiн кожну хотiв розщепити, розлущити
власноручно, разом з черепом, який пiд нею ховавсь.
   Про себе вiн не думав. Кулi видзвонювали по фермах все лютiше,  кресали
об рейки все ближче, впивалися в шпали, але вiн не хотiв їх помiчати,  вiн
їх люто нехтував, вiн вперше в собi вiдчув зараз те, що батько його колись
називав цiлковитим презирством до смертi.



   23

   Мабуть,  цей  мiст  мав  якесь  особливе  значення,  був   стратегiчним
об'єктом, або ж хтось i  справдi  почував  свою  провину  за  те,  що  вiн
залишився  вороговi  цiлий,  бо  з  полку  весь  час  телефонували  на  КП
батальйону, нетерпляче допитувались,  як  там,  чи  не  повернулася  нiчна
розвiдка.
   - Ще нема, нема, - вiдповiдав  комiсар  Лещенко  i  сам  дедалi  бiльше
нервувавсь.
   В кутку пiдвалу пiсля безсонної ночi спав на розстеленiй шинелi  комбат
Краснопольський, бiля  нього  в  узголов'ї  сидiв  Спартак  Павлущенко  i,
стежачи за комiсаром, безпомилково вгадував  на  його  обличчi  тривогу  й
занепокоєння.  Вiн  добре  розумiв  його  настрiй,  комiсаровi  було  чого
непокоїтись - розвiдка цiлком на його сумлiннi. Сам  пiдбирав  людей,  сам
порадив Панюшкiну взяти з  числа  студбатiвцiв  Колосовського.  Павлущенко
вважав своїм обов'язком застерегти Панюшкiна, але той не  зважив  на  його
застереження.
   - При такому пiдходi й воювати буде нiкому, - засмiявся вiн, вислухавши
Спартака.
   А  даремно.  Це  ж  розвiдка.  Там  найменша  щербинка   може   прiрвою
обернутись...
   Винен, звiсно, комiсар.  Спартак  вiдмовлявся  зрозумiти  причину  тiєї
посиленої уваги, яку, починаючи ще з райкому, комiсар Лещенко  виявляв  до
Колосовського, до людини як би там не було, а все ж серйозно  заплямованої
i, безперечно, багато чим  невдоволеної  в  душi.  Були  моменти,  коли  в
Спартака прокидалася пiдозра навiть i до особи  самого  комiсара  Лещенка,
пiдозра вiдносно того, чи не був комiсар коли-небудь у дружбi з Богдановим
батьком або чи не попадав i сам  вiн  в  таке  ж,  як  i  той,  становище.
Iнакше-бо чим пояснити оце протегування Колосовському  на  кожному  кроцi?
Стрiляє добре? Але не один вiн тут  добре  стрiляє!  Чи,  може,  вирiшення
послати Колосовського в розвiдку продиктоване iншими якимись мiркуваннями,
можливо, навiть i не тiльки комiсарською волею? Адже йти зараз в  розвiдку
- це майже рiвнозначно смертi. Можливо, є яка-небудь таємна вказiвка  щодо
цього, вказiвка посилати на такi завдання  тих,  кого  найменше  шкода,  а
людей найбiльш вiдданих, навпаки, приберiгати на  майбутнє.  Але  як  тодi
пояснити, що на це ж  завдання  комiсар  послав  i  Панюшкiна,  кадровика,
комунiста, улюбленця тутешнiх бiйцiв? Все це було неясно, сумнiвно.
   "Добре, що хоч документи в  них  вiдiбрано,  -  думав  про  розвiдникiв
Спартак. - А  то  ворог  ще  мiг  би  i  їхнiми  комсомольськими  квитками
скористатись..."
   Комiсар, прилiгши в кутку мiж телефонiстами, знову з кимсь розмовляє по
апарату.  Видно,  з  Дев'ятим.  Розмовляти  з  Дев'ятим  -  мало  в  цьому
приємностi. Крутий, лайливий, вiн i  зараз,  видно,  лається,  бо  Лещенко
червонiє i, ледве стримуючи себе, вiдповiдає з  пiдкресленою  ввiчливiстю.
Мабуть, i там цiкавляться що за  люди  пiшли,  чи  досить  перевiренi,  бо
Лещенко запевняє, що людей послано надiйних.
   - А я i зараз вважаю, що не всi  там  такi,  -  дозволяє  собi  сказати
Спартак, коли комiсар,  скiнчивши  розмову,  кладе  трубку  i  зосереджено
дивиться на апарат, ще щось думаючи.
   - Що ви сказали? - не прочманiвши ще пiсля розмови,  обернувся  Лещенко
до Спартака.
   Спартак повторив своє мiркування. Комiсар помовчав.
   - Це ви з мотивiв перестраховки?
   - Нi, щиро.
   Лещенко пересiв ближче до нього, глянув йому в вiчi уважнiше:
   - Кого ви маєте на увазi?
   - Ви ж знаєте. Я ще в райкомi попереджував.
   Комiсар пiдвiвся,  пройшовсь  по  пiдвалу,  присiв  на  ящику  навпроти
Спартака.
   - Товаришу комсорг, в якiй ви сiм'ї виховувались?
   - Сiм'я надiйна. Батько завкадрами на обороннiм заводi, мати - юрист...
   Комiсар пильно видивився на Спартака.  -  Чи  не  здається  вам  iнодi,
товаришу Павлущенко, що у вас аж
надто розвинута пiдозрiлiсть до людей? Якщо ця  риса  властива  характеру,
скажiмо, слiдчого, якому за його службовим фахом  доводиться  мати  справу
здебiльшого  з  злочинцями,  то  це   зрозумiло,   але   вам,   студентовi
гуманiтарниковi, в якого очi мусять бути вiдкритими на все  найсвiтлiше  в
людях, - вам така роль... До чого вона? Ось ви, починаючи  з  райкому  та,
певне, ще й ранiше, уперто переслiдуєте одного з своїх однокурсникiв..
   - Я не переслiдую. Я просто не до кiнця вiрю йому.
   У вас є пiдстави не довiряти Колосовському?
   - Я вважаю, товаришу батальйонний комiсар, що логiка тут має бути така:
людина,  батько  якої  засуджений  радянським  судом,  на   основi   наших
радянських законiв, навряд чи так уже щиро пiде вмирати за цi  закони,  за
цей лад. В усякому разi, посилати таку людину до ворога в тил...
   - Ну-ну?
   - Я нiчого не сказав. Певен тiльки, що не серед таких людей нам  шукати
справжнiх, до кiнця вiдданих патрiотiв.
   - У вас, товаришу курсант, викривлене розумiння патрiотизму, - промовив
Лещенко холодним тоном. - Ви, певне, вважаєте, що патрiотизм, це  священне
почуття, доступне лише  вибраним,  лише  тим,  до  кого  життя  наше  було
обернуто  весь  час  своєю  сонячною,  своєю  найщедрiшою  стороною.  Бути
патрiотом, коли життя тебе тiльки по голiвцi гладило, - це, я  вам  скажу,
не штука. Нi, ти побудь ось у становищi того ж Богдана Колосовського, коли
серце кровоточить, i з таким, кров'ю облитим серцем зумiй стати вище кривд
i образ! Оце, по-моєму, якраз вона i є, справдi священна  любов  до  своєї
Вiтчизни.
   - Ви так менi це говорите, нiби я сам недостатньо маю цього почуття.
   - Нi, товаришу Павлущенко, я знаю, що при потребi ви теж не  пошкодуєте
себе для захисту того ладу, який вам так багато дав у  життi.  Ви  учасник
фiнської, ви доброволець тепер,  ваш  патрiотизм  для  мене  поза  всякими
сумнiвами. Але ви повиннi зрозумiти й мене, людину,  яка  бачила  в  життi
трохи бiльше, нiж ви. Я знаю людей, якi, опинившись навiть за гратами,  не
зрадили своїх переконань, не перестали бути ленiнцями.  Колосовський  менi
теж видається людиною такого складу.
   Спартак сидiв замислившись. Вперше йому доводилось чути такi речi, такi
для нього незвичнi мiркування про людей, про ставлення до  тих,  хто  тебе
оточує. I почувається, що це не  фрази,  не  схоластика,  почувається,  що
комiсар не на словах, а на дiлi вiрить в людину, в  її  високi  якостi,  в
непохитнiсть її переконань. Бач, вiн каже, - гуманiтарник. А що,  коли  ти
дiйсно був несправедливим у своїй недовiрi, в своїй упередженостi до  того
ж таки Богдана? Може, твоя лiнiя в життi справдi була хибна, i перед тобою
вiдкривається можливiсть жити iнакше,  керуватись  у  взаєминах  з  людьми
iншими нормами, нiж тi, якими ти керувався досi?
   Зв'язкiвцi, попрокидавшись, зачадили цигарками i теж завели розмову про
долю нiчної розвiдки. Один iз зв'язкiвцiв запитав комiсара:
   - Якщо виконають завдання, товаришу комiсар... подасте їх на ордени?
   - Ордени їхнi там зараз, може, кров'ю  обкипають,  -  сердито  вiдповiв
Лещенко i пiдвiвся на ноги.  Пiдiйшовши  до  вузького  пiдвального  вiкна,
почав дивитися на  той  бiк,  за  Рось,  мовби  намагався  побачити  крiзь
гущавiнь верб групу своїх розвiдникiв, i стежки, якими вони йдуть,  i  той
далекий, облитий сонцем залiзничний мiст, що вони  його  пiшли  вiдбити  у
ворога й знищити. День, бiлий день, а їх нема, i можеш якi завгодно робити
припущення...
   Стрiльби не було, i раптом за рiчкою серед  полудневої  тишi  прогримiв
далекий,   приглушений   вiдстанню   вибух.   Комiсар    переглянувся    з
телефонiстами, зиркнув на Павлущенка:
   - Чули?
   - Чув.
   - Наших розвiдникiв робота! Сумнiву в цьому не маю! Вони дiють  саме  в
тому напрямi.
   Комiсаровi, видно, одразу вiдлягло вiд душi. Рушив ходити  по  пiдвалу,
схвильований, прояснiлий.
   Нарештi вони дали звiстку з ворожого тилу, дали почути про  себе.  Мiст
висаджено в повiтря. Мосту бiльше нема! Тепер зостається iнша тривога:  чи
вийдуть чи повернуться вони пiсля цього самi? Адже той вибух  -  це  могло
означати, що вони живi, але це могло значити також i протилежне  -  що  їх
уже нема.



   24

   - Встать! Струнко! - гаркнув десь при входi знадвору Гладун, i всi, хто
був у цей момент на КП, посхоплювались i, виструнчившись, звернули погляди
до  входу.  Останнiм  у  пiдвалi  пiдхопився   майор   Краснопольський   з
перележаною пiд час сну щокою.
   По кам'яних схiдцях, що вели до пiдвалу, спускався Дев'ятий. Кремезний,
широкоплечий, з вольовим маслакуватим обличчям, що було мiсцями  у  плямах
рум'янцю, як ото буває обпалене морозом. Незважаючи  на  спеку,  на  ньому
була шкiряна куртка нарозхрист, з-пiд неї на гiмнастьорцi  виднiвся  мiцно
загвинчений орден Червоного Прапора; всi знали - той орден у Дев'ятого  за
фiнську.  Вiком  вiн   був   значно   молодший   за   командира   студбату
Краснопольського, старого  вояку,  учасника  громадянської,  якого  тiльки
вiйна пiсля тишi вiйськової кафедри поставила на командування курсантським
батальйоном одначе рiзниця у вiковi, видно, на цей раз  для  Дев'ятого  не
iснувала. Влучивши очима  Краснопольського,  що  виструнчився  перед  ним,
сивий i закошланий пiсля сну, з рубцем вiд чиєїсь шинелi на щоцi, Дев'ятий
безцеремонне накинувсь на нього:
   - Спите? Iншi воюють, а ви рухтите?
   Можна було б йому заперечити, що командир  студбату  прилiг  всього  на
годину пiсля безсонної ночi i що попереду в нього мала бути знов  безсонна
нiч, однак сказати про це Дев'ятому - означало б викликати ще бiльшу  бурю
гнiву i лайки, i тому нiхто про це не заїкнувся.
   Пройшовши до щiлини вiкна, що  виходило  на  рiчку,  Дев'ятий  виглянув
туди, запитав, чи не повернулася розвiдка.
   - Розвiдки ще нема, - сказав комiсар Лещенко, - але завдання,  гадаємо,
виконано.
   - Ви все гадаєте. Якi пiдстави?
   - Тiльки що ми чули звiдти великої сили вибух.
   - Е, до чорта тепер всяких вибухiв, - махнув рукою  Дев'ятий,  одходячи
вiд  вiкна,  i  тим  нетерплячим  рiзким  рухом  мовби   одразу   вiдкинув
розвiдникiв кудись у минуле, перевiв у розряд  тих,  про  яких  бiльше  не
говорять.
   Наступ! Перейти в наступ! - про це вiн заговорив,  широко  крокуючи  по
пiдвалу, i це,  видно,  зараз  володiло  всiма  його  думками,  сюди  була
спрямована i вся його бурхаюча енергiя.
   Наказав негайно викликати сюди на КП командирiв рот i  полiтрукiв,  вiн
сам пояснить їм завдання, пiднiме їхнiй  бойовий  дух.  Ходив  з  кутка  в
куток, як лев, у цiй кам'янiй клiтцi КП i все  тлумачив  Краснопольському,
що не такий чорт страшний, як його малюють, що там, за рiчкою, їх  як  кiт
наплакав, а коли  командири  та  полiтруки  один  по  одному  посходились,
заповнивши пiдвал, могутнiй голос  Дев'ятого  залунав  ще  дужче,  а  сiрi
скалки його очей,  глибоко  запалих  пiд  надбрiвними  кiстками,  збуджено
розблищалися, нiби вже бачили  довкола  себе  вировище  бою  i  повержених
ворогiв. Так! Вiн переходить  зараз  на  цiй  дiлянцi  в  наступ.  Наказує
негайно готувати атаку! За його даними, ворог вiдтягує звiдси сили,  може,
там, за рiчкою, взагалi вже нiкого нема, а ми тут, як ховрахи, зарилися  в
землю i тiльки прислухаємось, як гоготить на iнших дiлянках фронту  вiйна.
Вiн уже розмахував картою, вихопленою з планшета, тикав пальцем  на  якiсь
пункти:  захопимо  цей,  захопимо  той,  до  вечора  i  той   розпроклятий
залiзничний мiст уже буде в наших руках, втрати якого  нам  досi  не  може
простити старший хазяїн. Запалюючи iнших, вiн розпалювався  й  сам,  видно
було, як душа його щиро жадає атаки, бою.
   Спартак дивився на нього захоплено. Отаких би нам бiльше! Прощав йому i
брутальнiсть, i гарячковiсть, i навiть мордобiй, до  якого,  як  чув  вiн,
Дев'ятий iнодi вдається, все прощав  йому  за  оцю  залiзну  волю,  жадобу
кинутись на ворога, зiм'яти його, перемогти.
   -  У  вас  там  хто   бiля   переправи?   -   звернувся   Дев'ятий   до
Краснопольського.
   - Третя курсантська.
   - От i пiднiмiть її для початку.
   Краснопольський спробував був заперечити, що зараз,  мовляв,  не  такий
уже вдалий час для атаки, до того ж без артпiдготовки, серед бiлого дня, -
може б, краще спробувати атаку нiчну, щоб запобiгти зайвих втрат, але  все
це не похитнуло Дев'ятого в його намiрi.
   - А ви ж думали як? - присiкався вiн до майора. - Вiйна  -  i  щоб  без
втрат? З моїх ось що залишилось, а ви над своїми все тремтите?
   З самого прибуття сюди майор Краснопольський, як i  його  друг  комiсар
Лещенко, вiдчули незрозумiлу неприязнь до себе i  до  свого  батальйону  з
боку цiєї людини, якiй тепер належить влада  розпоряджатися  ними,  їхньою
долею.
   "А ми що - гiршi?" - це було перше, що почули вони вiд Дев'ятого,  коли
вiн   дiзнався,   що   в   його    пiдлеглiсть    передається    батальйон
студентiв-добровольцiв. Дев'ятому чомусь здалося, що командування студбату
претендує  на  якесь  особливе,  винятково  бережне  ставлення  до   своїх
вихованцiв, бо все ж це, мовляв, люди, якi ще вчора сидiли за студентською
лавою, а тепер ось з власної волi змiнили затишок аудиторiї  на  фронтовий
окоп. До того ж все це були курсанти, без трьох днiв не  полiтруки  та  не
комiсари, i хоч насправдi нi про  якi  привiлеї  вони  й  не  думали,  але
Дев'ятий, сам приписавши їм це, вважав своїм обов'язком швидше  переламати
в  них  цей  дух  винятковостi,  нещадно  пiддати   їх   гартовi   i   тим
випробуванням, яких уже зазнали його кадровики.
   В боях, тяжких, кровопролитних, Дев'ятий  втратив  на  шляхах  вiдступу
бiльшу половину довiреного йому особового складу. Зазначаючи з перших днiв
вiйни ударiв моторизованих частин ворога, зубами хапаючись за кожен рубiж,
вiн не  щадив  своїх  людей,  не  щадив  нi  самого  себе,  нi  найближчих
помiчникiв, а цих мусить жалiти?
   - Хто поведе?
   Майора Краснопольського i комiсара Лещенка, якi тут же  виявили  згоду,
вiн мовби й не почув,  одвернувся  вiд  них,  командира  роти  -  лiтнього
вузькогрудого лейтенанта з чугуївських - вiн теж пропустив, аж поки погляд
його не впав на Павлущенка, що, виструнчившись в кутку, весь  час  дивився
на Дев'ятого захопленим поглядом.
   - Ви хто?
   - Комсорг, товаришу пiдполковник.
   - От ви, комсорг, i очолите.
   - Єсть! - вiдповiв Спартак, блiднучи.
   Гладун, що принишк бiля виходу, видно,  молив  зараз  усiх  богiв  щоб,
пронесло мимо нього цю чашу. Але не пронесло.
   - А ви,  старший  сержант?  Де  ваша  гвинтiвка?  -  крикнув  на  нього
Дев'ятий. - Щось багато вас тут тиняється без дiла! В атаку теж!
   За кiлька хвилин Дев'ятий з револьвером у руцi вже стояв на самiй спецi
пiд стiною облущеного снарядами будинку бiля шосе, яке  недалеко  попереду
переходило в дерев'яний настил мосту,  перекинутого  через  Рось.  Комiсар
Лещенко та  комбат  теж  стояли  тут,  стежачи  разом  з  Дев'ятим,  як  з
картопель, з окопiв, з садкiв виповзають бiйцi третьої роти, скупчуючись в
кюветах шосе для атаки, їхнi каски  вже  густо  зеленiли,  поблискуючи  по
кюветах, мов достигаючi кавуни.
   Перед самою атакою Дев'ятому доповiли, що прибуло поповнення.
   - Де воно? - крикнув  вiн  на  пiдстаркуватого,  з  землистим  обличчям
лейтенанта, який доповiдав йому про це.
   - У садках он. Ще й окопатися  не  встигли.  В  глибинi  садкiв  цiлими
купами сидiли попiд деревами новоприбулi, десь там була кухня, i в  декого
в руках уже димились маслаки з гарячого, щойно вiдвареного м'яса.
   - Тiльки прийшли - i жерти? Сюди їх!
   Лейтенант на мить зам'явся.
   -  Це   здебiльшого   приписники,   колгоспники   київськi,   щойно   з
вiйськкоматiв... В багатьох ще й гвинтiвок нема.
   - Гвинтiвки добудуть! Зброю в бою добувають, ясно? Сюди їх!
   Коли лейтенант потрюхикав виконувати наказ.  Дев'ятий,  обернувшись  до
Лещенка та Краснопольського, кинув їм, як докiр:
   - Бачите, скiльки резервiв? Людськi резерви у нас невичерпнi, їх тiльки
розворуши!
   Незабаром пригинаючись в кюветах шосе, до студбатiвцiв уже  наближалися
цiлими групами  поповненнi,  здивованi,  оторопiло  роззиралися  на  боки,
довiрливi, слухнянi.
   В того гвинтiвка в руцi, в того граната, а в того й зовсiм нiчого нема,
крiм гарячого, щойно одержаного з польової кухнi маслака, що  вiн  його  й
тут на ходу обгризає.
   - Вперед! В атаку! - гукнув Дев'ятий,  коли  людей  уже  було  повно  в
кюветах.
   Бiйцi один по одному повiльно почали пiдводитись,  рушаючи  кюветом  до
мосту. Попереду твердою ходою iшли командир роти i Спартак Павлущенко.
   Тиша гарячого лiта окутувала верби за Россю, жодного  пострiлу  звiдти;
здавалось, i справдi там нiчого нема, в тих зелених берегах, i що вiйна  -
це тiльки мара, безглузда вигадка чиясь, i  про  реальнiсть  її  нагадував
лише тяжкий нудотний сморiд з  мосту,  де  пiд  палаючим  промiнням  сонця
розкладалися трупи вбитих.
   Наближаючись до мосту, переднi спершу пригиналися, ждучи, що  противник
ось-ось вiдкриє  по  них  вогонь,  але  там  все  було  тихо,  i  переднi,
осмiлiвши,  випростались  i  вже  в  повний  зрiст  натовпом  кинулись  на
дерев'яний настил подiрявленого снарядами, але ще мiцного мосту.  Затаївши
подих, стежили за ними з окопiв бiйцi. Вже першi атакуючi  наближались  до
тих трупних куп, що виднiли по мосту, коли з протилежного берега зненацька
сiконув по них довгою заливистою чергою кулемет.
   Мiст, видно, був добре пристрiляний: з верб  справа  i  злiва  озвалися
кулемети, взялися люто сiкти по мосту перехресним вогнем, на шосе грякнули
по каменю першi мiни.
   Звiдси, з-пiд будинку, де стояв Дев'ятий, видно  було,  як  захлинулась
атака: видно, як падають на мосту атакуючi, а тi, що встигли перебiгти  на
той бiк, скочуються попiд мостом униз,  плигають  у  воду,  рятуючись  вiд
шквального вогню. Пальба, лемент,  кров  на  поранених...  Дев'ятий  мовби
цього всього не бачив, а ловив своїм зором лише тих,  якi  ще  не  встигли
побувати на мосту, якi ще були живi й непораненi i  щулилися  по  кюветах,
чекаючи команди. Вони, видно, ждали, що Дев'ятий вiдмiнить атаку,  заверне
всiх назад, а вiн, мовби знесамовитiвши,  забувши  всi  iншi  слова,  крiм
слова "вперед!", все шпурляв їм це слово.
   - Вперед! Вперед! - вимахуючи револьвером, кидав вiн в гущу  атакуючих,
мов заклинання.
   "Для чого  це?  Кому  потрiбна  ця  безглузда  атака?"  -  стоячи  бiля
Дев'ятого, ледве стримував себе комiсар  Лещенко.  Серце  йому  обливалося
кров'ю вiд того, що робилося на мосту. Гнати їх туди - це тiльки губити  й
губити... Аж сюди чути, як там кричать пораненi, видно як кидаються вони у
воду, рятуючись вiд куль та  осколкiв,  як  то  тут,  то  там  вибираються
закривавленi з прибережних заростей уже назад, на берег.
   - Вперед! Вперед! - не вгамовується Дев'ятий, нiби поставивши  собi  за
мету будь-що домогтися, щоб усi до єдиного побували на мосту, пройшли  оте
диявольське хрещення.
   - Та що ж ви робите? - не стримавшись, закричав Лещенко. - Припинiть цю
м'ясорубку!
   Дев'ятий,  озирнувшись,  обдав  його  невидячим,  помутнiлим  поглядом.
Понурив голову. Потiм звернувся до Краснопольського:
   - Що, будем кiнчати?
   Краснопольський промовчав, а Лещенко вiдповiв рiзко:
   - Цього не треба було й починати.
   - Вiдставити атаку,  -  кинув  Дев'ятий  упалим  голосом  i,  запхнувши
револьвер у кобуру, неквапом побрiв у глибину садка, мовби не чуючи  куль,
що цьвохкали над ним у листi, глухий до мiн, що люто грякали на шосе.



   25

   Потiм знов стало тихо.
   Тiльки  купи  непорушних  тiл  на  мосту  побiльшали  та  слiди   кровi
позалишалися всюди: на картоплиннi, на камiннi  шосе,  а  найбiльше  -  на
подвiр'ї бiля пiдвалу КП, де нашвидку було влаштовано перев'язочний пункт.
Поранених тут не затримували. Як тiльки обстрiл припинився,  їх  одразу  ж
стали направляти садками в тил на край мiстечка,  де  їх  уже  потiм  мали
забирати грузовики.
   А з  тилу  в  напрямку  до  передової  знов  iшли  маршовики,  рухались
розтягнутими колонами; командири, що  вели  їх,  не  дозволяли  порушувати
рядiв, i лише один якийсь брiв понад дорогою окремо: це був Духнович.
   В медсанбат вiн так i не попав. Пiсля того як вiн  трохи  оклигав  бiля
артилеристiв, Духновичу здавалось просто злочином шукати притулку  десь  у
медсанбатi.
   Вiн  вирiшив  будь-що  розшукати  своїх  i  робив   це   з   упертiстю,
несподiваною навiть для себе самого.
   I ось, здається, найшов, натрапив на слiди рiдного свого студбату.
   Вже в мiстечку, пробираючись кюветом попiд  садками,  Духнович  зустрiв
Гладуна. Це було приголомшливо. Гладун бiг назустрiч з  слiпими  вiд  жаху
очима, бiг пригнувшись (хоча й не  стрiляли  тут),  неприродно  виставивши
вперед,  мов  тлiючу  головешку,  свою  поранену  руку,  товсто  накудлану
набряклим кров'ю ганчiрям. Духновича вжахнув його вигляд, i в той  же  час
вiн зрадiв помкомвзводу розчулено, щиро. Помкомвзводу тут, - значить,  тут
i студбат! I як вiн не натерпiвся вiд Гладуна  в  таборi,  все  вiн  зараз
прощав йому i ладен був кинутись йому на шию, як братовi!
   - Товаришу командир!
   Гладун зупинився перед ним запирханий, якийсь зацькований, з  дрижачими
поблiдлими губами.  Невiдомо  навiть,  чи  впiзнав  вiн  Духновича,  бо  в
здичавлених очах його зараз горiло одне:
   - Грузовикiв не зустрiчав? Грузовикiв з пораненими, га?  Мене  ось  теж
поранено,  осколком  поранено!  -  забелькотав  вiн,  витягуючи  Духновичу
напоказ свою замотану в закривавлене ганчiр'я  руку.  -  В  нас  тут  таке
робилось  сьогоднi,  таке!  -  продовжував  вiн,  злякано  роззираючись  i
переходячи на довiрливий тон. - Дев'ятий  серед  бiлого  дня  на  кулемети
погнав! Третьої роти, вважай, половини нема. Ще одна-двi такi  атаки  -  i
всiм нам хана. Тiльки той i врятується, хто поранений! Так грузовикiв  там
з нашими не зустрiчав?
   Духнович все дивився, як кров з Гладунового ганчiр'я  скапує  й  скапує
пiд ноги.
   - А як думаєш, будуть? - аж на шепiт перейшов Гладун. -  Кажуть,  що  в
лещатах уже ми, що Умань i Бiлу Церкву нiмець захопив, а  це  ж  тут  ось,
близько.
   Духнович дивився на нього й  не  впiзнавав  свого  помкомвзводу.  Гроза
студбатiвцiв, та чи це ж вiн стоїть зараз перед Духновичем в  образi  цiєї
спотвореної жахом, зацькованої людини? Так ось як тут, ось що тут робить з
людьми вiйна?
   Для Гладуна Духнович  зараз  мовби  не  iснував.  Для  нього  зосталося
непомiченим, що це ж стоїть перед ним його курсант i на ньому  все,  як  у
таборi, по формi, цiле-цiлiсiньке, нiде не розгублене: i протигаз у сумцi,
що їх iншi вже покидали, i скляна фляжка в чохлi, що їх iншi вже потовкли,
- все нiби спецiально збережене, щоб втiшити Гладуна, який все це  недавно
йому видавав i позаписував у свiй формуляр. Але зараз Гладун був до всього
цього слiпий. Весь свiт зiйшовся йому лише на  пораненiй  своїй  руцi,  на
жовтих з кiгтистими нiгтями пальцях,  що  дублено  стирчали  з  намотаного
сяк-так  кривавого   ганчiр'я,   яке   вiн   тримав   перед   собою,   мов
найдорогоцiннiший скарб життя.
   - Тепер усе, - шепотiв вiн. - Тепер тут усi вашi атаки без мене.
   Був би вiн огидний зараз Духновичу з оцим  тваринним  страхом  за  своє
життя, якби не отi краплi кровi, краплi свiжої людської кровi, що скапують
повiльно з його ганчiр'я в кювет на бур'янину.
   Десь далеко застрочив кулемет, i Гладуна аж пересмикнуло судорожно:
   - Ну, я побiг!
   Але Духнович затримав його:
   - Стривайте, де ж нашi? Студбат наш де?
   - Прямо i прямо, їх не минеш, - забелькотав Гладун скоромовкою  i,  вже
залишаючи Духновича, на мить затримався на ньому  поглядом,  мовби  тiльки
зараз збагнув, кого бачить перед собою. - Ми думали,  ти  за  Днiпром  уже
десь, у лазаретi на бiлих подушках, а воно не вийшло, га?
   I, втягши голову в плечi, пригнувшись, вiн чкурнув кудись у садки.
   Духнович ще деякий час постояв  тут,  похнюплено  розглядаючи  закапану
Гладуповою кров'ю бур'янину. Потiм поправив на собi скатку,  пiдтягнув  на
плечi ремiнь гвинтiвки i закульгав своєю дорогою далi.
   Студбатiвцi першi помiтили  його.  Було  надвечiрнє  затишшя,  i  вони,
повистромлявши голови з окопiв, ще здалеку загледiли, як бiля  шосе  попiд
садками пробирається хтось разюче схожий на їхнього Духновича. Єй  же  єй,
то вiн клигав, то брiв воювати їхнiй  факультетський  Сковорода!  Це  було
майже неймовiрно - побачити Духновича тут, на передовiй, коли вважалося що
вiн для вiйни уже списаний, неiснуючий. Але це  таки  був  вiн,  рудий  та
ластуватий їхнiй Духнович, це таки вiн, сутулячись, iшов назустрiч  вiйнi,
по-журавлиному витягши вперед  свою  руду  хрящувату  шию,  що,  здається,
ледь-ледь тримала на собi вагу сталевої каски.
   - Ей! Курсанте Духнович!
   Духнович розгублено озирнувся, не одразу второпавши, звiдки це голос.
   - Сюди давай! - гучно подав йому з окопу голос Степура, i Духнович,  не
згинаючись, мов i не на вiйнi, в повний зрiст почалапав через картоплi  на
Степурин окоп.
   - Пригнись! Пригнись, йолопе!  -  загукали  йому  якiсь  уже  незнайомi
голоси. - Це тобi не в тилу. Тут одразу причастить!
   Пiдгiйкуваний криками, вiн поспiшив спуститись до Степури в окоп.
   - Де ти взявсь? - зрадiло розглядав Степура товариша,  його  ластувате,
розчервонiле вiд ходьби обличчя. - Як нога?
   - В порядку. Народна медицина допомогла.
   - Не вже знахарка якась пiдлiкувала?
   - Нi, артилерист багнетом проколов. Прооперував  у  справжнiх,  так  би
мовити, польових умовах... А тодi ще й зiлля якогось приклав...
   З  ближчих  окопiв  позлазились  свої  унiверситетчики  -  позаросталi,
замурзанi, тiльки очi блищать. Помiтно схудли  всi,  в  Мороза  аж  вилицi
випирають. Облiгши окоп, хлопцi розглядали Духновича та  його  курсантську
амунiцiю, що була на ньому в такому зразковому порядку.
   - Гладун би похвалив.
   - А я його щойно зустрiв. Поранений бiг.
   - Поранений? Хiба й вiн наступав? - Степура здивовано глянув на  Мороза
та Пiдмогильного, що лежали бiля окопу.
   - Не знаю, - сказав Мороз.  -  В  усякому  разi,  серед  тих,  що  йшли
першими, його не видно було.
   -  Зате  наш  Спартак  сьогоднi  героєм   показав   себе,   -   озвався
Пiдмогильний. - Першим в атаку пiшов, кров'ю довiв, що слово  в  нього  не
розходиться з дiлом.
   - Що в нас тут робилося!.. Добре, що ти  й  не  застав,  -  схвильовано
почав розповiдати Духновичу Степура. - Бачиш ото купи тiл на  мосту?  Якби
не комiсар Лещенко, то, мабуть, i ми вже там лежали б.
   - Дев'ятий тут такий над нами є, просто  самодур  якийсь,  -  заговорив
Мороз, а Лагутiн, що в  цей  час  саме  пiдповз  до  них  iз  картоплиння,
поправив голосно:
   - Вважайте, що зiрка Дев'ятого закотилась.
   Хлопцi глянули на Лагутiна з подивом.
   - Що ти хочеш цим сказати?
   - Те, що сказав. Я тiльки оце з перев'язочного, вiдправляв Яланського з
геофаку, - вiн сам не  добрався  б,  -  i  якраз  при  менi  на  Дев'ятого
корпусний комiсар налетiв. Ох, давав йому за цю безглузду атаку... Так  що
Дев'ятий своє, здається, уже вiдкомандував.
   - Але тих не пiднiмеш, - глянув у бiк мосту Степура.
   - Аспiранта Чорного вбило, лiтфакiвця Скибу здорово покалiчило, - глухо
розповiдав Духновичевi Пiдмогильний.
   - А Дробаху ми втратили ще того ж дня, як ти вiдстав, - сказав Мороз. -
В житах серед вiдкритого поля  накрило  нас.  Там  i  могилу  ми  насипали
Дробасi.
   Все, що вiн чув, було таке неймовiрне, жахливе, що майже не сприймалося
Духновичем як реальнiсть.
   - Де ж це Богдан, що не видно? - з тривогою запитав вiн i  помiтив,  як
хлопцi - й до того не веселi - ще бiльше спохмурнiли.
   - Богдан там, - кивнув Степура за Рось. - Ще вночi пiшов у  розвiдку  й
досi нема.
   Степура стояв в  окопi  понурений,  i  хлопцi,  нависаючи  касками  над
окопом, теж мовчали похмуро.
   - Ану що за зборисько там? - почувся рiзкий пронизливий голос командира
роти десь iз-за яблунь. - Марш по окопах!
   За хвилину Степура з Духновичем зостались самi.
   - Нiчим тебе й пригостити, - заклопотався, нишпорячи в окопi,  Степура.
- На ось хоч цукру пожуй.
   Витягши з нiшi, вiн подав Духновичу казанок,  повнiсiнький  жовтуватого
вологого цукру пiску. Духнович, присiвши, почав слухняно  жувати.  Степура
тим часом показував йому своє немудре окопне господарство.
   - Ось у цiй нiшi гранати, щоб ти знав, а  це  продуктова,  а  в  цiй  -
пляшки з горючою сумiшшю...
   - А я дивлюсь, що то за купи темних пляшок по садках...
   - Ото ж тiльки доставили.
   Взявши з нiшi  одну  пляшку  з  важкою  темно-бурою  рiдиною,  Степура,
сколотнувши, почав розглядати її проти сонця:
   - Тiльки, мабуть, цим навоюєш. Хiба що впiймаєш фашиста та  в  горлянку
йому наллєш.
   - Менi теж видадуть? - запитав Духнович.
   - А їх тут вистачить. Бачиш, цiла батарея, аби влучав.
   Iз-за рiчки лунко вдарив нiмецький кулемет. Духнович, кинувши  казанок,
схопився, здивований.
   - О, то вони у вас тут зовсiм близько!
   - А ти ж думав. Тiльки Рось i роздiля.
   Їм було видно мiст, завалений  трупами,  розкiшну  зелень  протилежного
берега, густi верби,  облитi  червонястим  призахiдним  сонцем.  Десь  там
причаїлись ворожi кулемети, мiномети, готовi щомитi бурхонути сюди вогнем.
   - Звiдти вибратись... ох i нелегко ж це, - заговорив Степура, дивлячись
за рiчку, i Духнович догадавсь, що вiн має на увазi розвiдку, з якою пiшов
Богдан. - Всiм нелегко, а їм найважче.
   - Богдановi завжди випадає найважче.
   - Випадає, бо сам шука.
   Те, що їхнiй друг один з усього студбату пiшов у розвiдку, взяв на себе
завдання найнебезпечнiше, для них не було дивним, вони знали  його  вдачу.
Але чим це скiнчиться? Чи живий ще вiн там, чи нема? Чи вiдбивається  десь
iз  зброєю  в  руках,  чи,  може,  вже  терзають  його  фашистськi   кати,
домагаючись вiд нього вiдомостей, яких вiн їм  нiколи  не  дасть?  Скорiше
язик вiдкусить, нiж стане розповiдати вороговi  про  Червону  Армiю,  -  в
цьому певнi вони, його найближчi друзi.  Для  обох  них  Богдан  був  i  є
взiрцем мужностi, людиною обов'язку й честi. Три  роки  Богдан  був  душею
їхньої унiверситетської дружби, i зараз, коли вiн так тривожно  вiдсутнiй,
коли вони, присiвши в окопi, думають про те, що бiльше, може, уже його  не
побачать, вiн постає мiж ними в ще привабливiшому свiтлi, стає для кожного
з них ще дорожчим. За три роки спiльного навчання в унiверситетi,  дружачи
з Богданом, вони вже знали його достатньо i знали,  що  в  усьому  -  i  в
дрiбницях, i в бiльшому - на  нього  можна  до  кiнця  покластись.  Рiдний
унiверситет не уявлявся їм без Богдана, як не уявлялась їм без нього Таня,
його весела пустотлива супутниця. Як вона буде без нього? Нiхто їй  нiколи
його не замiнить. А їм втратити такого друга, як Богдан, -  це  вирвати  з
грудей шмат власного  серця.  Замкнутий,  нахмуркуватий,  вiн  зближувався
далеко не з кожним, але тi, що були близькi з  ним,  що  користались  його
довiр'ям, добре знали, яка це чиста й глибока душа.
   - Я шкодую тiльки, - похмуро мовив Степура, - що менi не випало  з  ним
iти. Це велике дiло, коли в скрутi маєш бiля себе вiрного товариша...
   - Може, вiн ще повернеться, -  з  надiєю  сказав  Духнович.  -  А  коли
повернеться,  знаєш  що,  Андрiю...  Давайте  так,  щоб  не   розлучатись.
Звичайно, вам з мене користi мало, цей незугарний Духнович бiльше для  вас
тягарем весь час був...
   - Та що ти, - перебив його Степура.
   - Але ж i я не пропащий, - вiв своєї Духнович. - Я оце,  поки  розшукав
вас, багато що передумав. А ще бiльше вiд артилериста одного навчивсь. Якi
є люди, Андрiю, на свiтi! Зустрiнеш такого - i цiлий переворот в душi...



   26

   Вночi вiйна з усiма небезпеками виявляє себе тут ще видимiше,  постаючи
в образi ракетної  заметiлi  та  зловiсних  червоно-багрових  загравиш  по
обрiю. Пожежi ятряться уже не тiльки за Россю, але й на флангах, i  навiть
десь позаду змикаються зловiсним кiльцем. Ракети теж злiтають то  тут,  то
там навкруги, пiдступають дедалi ближче,  i  вже  ймовiрними  здаються  тi
чутки, що доповзають на цю дiлянку фронту, - про загрозу  бути  одрiзаними
вiд днiпровських переправ.
   На обрiях пожежi, невiдомо ким запаленi, а тут,  у  садках  над  Россю,
темрява, як у ямi, тiльки ракета час вiд часу спалахне над вербами мертвим
полум'ям та смужка води поблискує бiля тих, чиї окопи над  самим  берегом.
Як i минулої ночi, зараз знов було послано наряди бiйцiв витягати убитих з
мосту та з берега понад Россю. До  мосту  противник  людей  не  пiдпустив,
одразу вiдсiк кулеметами, освiтивши ракетами весь мiст як  удень.  А  далi
вiд мосту посланим на завдання вдалося пробратися аж до води.  Серед  тих,
хто тут безшелесне прокрадався в заростях берегових,  були  й  Степура  та
Духнович. їх теж було послано, i вони пiд покровом темноти витягли з  води
когось невiдомого, руки в нього вже  були  задубiлi,  закiстявiлi,  як  iз
мармуру.
   Навiть не розгледiвши,  який  вiн  собою,  вiдтягли  труп  в  картоплi,
похапцем  пригорнули  його  в  порожнiм  напiвобваленiм  окопi,  а   самi,
вiдпущенi командиром, повернулись до себе в окоп.
   Вовтузiння  з  трупом,  липкi  його  руки,  трупний  сморiд  -  все  це
скiнчилось тим, що Духновичевi стало погано. Його тяжко нудило, вивертало,
i руки його, як вiн казав, тепер "тхнуть смертю", дарма що вiн вiдтирав їх
i землею, i листям.
   - Це вiд перенапруги нервiв, це пройде,  -  заспокоював  його  Степура,
коли той судорожне звивавсь, а потiм,  знесилений,  розпластався  горiлиць
бiля окопу.
   - Це не пройде, нiколи не пройде, - заговорив Духнович пiсля  того,  як
йому  трохи  полегшало.  -  Ота  рука,  отой  лоб,  що  я  його  ненароком
торкнувсь... Хто вiн? Загребли, а що ми знаєм про нього?
   - Чийсь батько. Чийсь син, - глухо озвався з окопу Степура. -  Ще  один
боєць чи командир.
   - Не тiльки це, не тiльки! -  знервовано  заперечив  Духнович.  -  Щось
бiльше знищено, зруйновано, вбито передчасно! З планети пiшов її  володар,
пiшло в небуття найвище створiння природи, найрозумнiше, що є у всесвiтi.
   Чули, як хтось повзе до їхнього окопу. Пiдповзло, озвалося:
   - Браточки, гвинтiвки зайвої нема?
   - Тобi що тут, склад? - безпричинно визвiрився на нього Степура.
   - Та, може, зайва. Ми з  поповнення,  обмiнялися  б.  У  нас  пляшки  є
горючi...
   - Свої маємо, - буркнув Степура сердито, i чути було, як той полiз далi
до iнших окопiв, уже десь там питаючи, чи нема зайвої гвинтiвки.
   Нiч була темна, небо визорiло, лягло над садками, над  фронтом  високою
смугою правiчного Чумацького Шляху.
   Степура й Духнович, поскидавши каски, - щоб вiдпочила голова, -  сидiли
в окопi, притиснувшись один до одного колiньми; сидiли, в небо дивились. З
окопу  воно  було  зараз  якесь  особливо  зоряне.  Гронилось   сузiр'ями,
мерехтiло свiтлою порошею невiдомих галактик..
    -  Отаке ж зоряне небо, - роздумував уголос Степура,
   - було i над Гете, i  над  Копернiком,  i  над  фiлософами  та  поетами
Еллади. Люди мiнялись, поколiння за поколiннями проходили, а воно над ними
все вуло все зорiло, як вiчнiсть...
   - Зорiло-то зорiло, - зауважив Духнович, - бачило багато,  але  нiколи,
мабуть, не бачило стiльки пожеж на  землi,  стiльки  передчасно  обiрваних
життiв людських...
   Десь над Россю противник, пужнув у  небо  ракетами,  аж  повиднiшало  в
окопi.
   Степура пiдвiвся. Його не покидала тривога за Богдана.
   Кожна ракета, що зривалась за Россю,  здавалось,  освiтлює,  переслiдує
десь там Богдана; кожен  кулемет,  що  раптом  гулко  прострiляє  темряву,
здавалось, б'є по розвiдниках. На душi в Степури  ставало  все  гнiтючiше.
Ракети над Россю. Кулеметний стукiт на левадах. Аж ось куди насунулась  iз
заходу вiйна. Залiзнi лапища танкiв рвуть груди української землi...
   Десь  уже  опiвночi  над  окопами  пролунав  зненацька  знайомий  голос
сержанта Цаберябого:
   - Де тут мiй Корчма? Чи живi ви та здоровi, всi родичi гарбузовi?
   А невдовзi в Степуриному окопi вже стояв i Богдан Колосовський. Обновка
на ньому - чорний автомат через груди, а сам весь пахне тванню, наче цiлий
день кис у болотi.
   - Вибрався, - обiйняв його Степура. - Розказуй же!
   Присiвши  в  окопi,  Богдан,  на  подив  Духновича,  скрутив  товстенну
цигарку, почав жадiбно затягатись махорковим димом.  Мовчали.  Що  вiн  їм
розкаже? Як  iз  сiмнадцяти  їх  залишилось  п'ятеро?  Цiною  життя  своїх
товаришiв та власною, сповненою презирства до смертi, впертiстю вони  таки
втримали мiст до приходу саперiв, втримали, поки сапери пiдготували вибух,
i тiльки тодi вiдiйшли. Вiддаляючись в болота,  бачили,  як  розламується,
окутана димом вибуху, їхня  срiбляста  райдуга,  як  десь  аж  бiля  сонця
розлiтаються порванi вибухом ферми.
   Противник, що спершу був спантеличений  цим  величезної  сили  вибухом,
незабаром схаменувся, кинувся їх переслiдувати.  Це  було  жахливiше,  нiж
бiй. Вони почували себе дичиною, що на неї полюють,  що  її  розшукають  i
ось-ось найдуть. До вечора вони ховалися в очеретах, занурившись у  теплу,
з жабенятами воду. Бiг часу нiби спинився тодi  для  них,  дневi  не  було
краю, а потiм вiн таки кiнчився, нiч вивела їх куди треба, i от пiсля доби
вiдсутностi вони знову ввiйшли до  пiдвалу  КП.  Повертаючи  Колосовському
його комсомольський квиток, комiсар Лещенко мiцно потиснув йому руку.
   Це успiшно виконане завдання було б  для  Богдана  найбiльшою  радiстю,
якби вони всi сiмнадцятеро повернулися звiдти, якби не  залишили  назавжди
бiля того мосту  стiльки  товаришiв  та  полiтрука  Панюшкiна,  вiд  якого
Богдановi перейшов у спадщину тепер оцей чорний трофейний автомат.
   - Друже, чого  ж  ти  мовчиш?  -  ласкаво  стряснув  Богдана  за  плече
Духнович. Богдан пiдвiвся:
   - Iншим разом. Все розповiм iншим разом. А зараз пiду,  бо  просто  очi
злипаються.
   I, якось винувато всмiхнувшись, вiн  втомлено  поплентався  розшукувати
свiй окоп.



   27

   Вiдчувати в окопi живу душу бiля себе -  це  щастя.  Нiде,  мабуть,  не
зможеш так по-справжньому оцiнити людину, друга, як тут. Пiсля блукань  по
дорогах, пiсля того непевного становиша, коли  Духнович  мовби  повис  був
десь мiж фронтом i тилом, йому тепер глибокий Степурин окоп здавався таким
затишним, таким надiйним. Гарно тут, безтривожно. Земля, правда, за  комiр
сиплеться, i ноги млiють, нiкуди їх  випростати,  але  й  тiснота  тут  не
тiснота; здається, нiколи Духнович не почував себе так просторо, як зараз,
з головою закутавшись у розкручену аж тепер шинелю, одгородившись нею  вiд
усього тривожного свiту. Попереду була нiч, вiльна  вiд  усяких  клопотiв,
кiлька годин вiльних для спочинку - Степура наполiг,  щоб  йому,  Степурi,
першому стати на варту.  Ось  вiн  стоїть  у  кутку  окопу,  насторожений,
недремний,  а  Духнович,  згорнувшись  внизу,  пiдмостивши  каску  замiсть
подушки,  може  вiльно   вiддатись   найiнтимнiшим   спогадам,   подумати,
безтривожно поспати. Дарма що тiло як у прокрустовiм ложi, але на  душi  -
простiр, воля i дивна якась безклопотнiсть. Яке  все  вiдносне  на  свiтi!
Справжнiм палацом може обернутися для людини оцей тiсний  фронтовий  окоп.
Чи довго тiльки тобi доведеться розкошувати в ньому?  На  скiльки  днiв  i
ночей вiн стане для тебе оселею i фортецею?
   З цими думками Духнович i заснув.
   Коли засипав, навкруги було досить тихо, лише  де-не-де  прохоплювались
пострiли понад Россю, а вгорi вiтерець злегка шарудiв, колихав верховiттям
дерев десь аж бiля зiрок непорушних. А коли Степура розбудив його, з силою
затермосивши за плече -  "вставай!  вставай!",  то  Духнович,  схопившись,
побачив щось фантастично страшне:  вогняний  метеоритний  дощ  з  шипiнням
шугав навкруги. Все було неймовiрним, приголомшливим зi сну  -  i  нiч,  i
гомiн людей, i шаленство ракет, i цей дощ метеоритний,  аж  доки  Духнович
розторопав, що це ж трасуючими б'ють по садках.
   З темряви, з-за рiчки, чути було незрозумiлий гуркiт.
   - Танки за рiчкою! - закричав хтось нестерпно голосно.
   - Танки! Танки! До мосту йдуть!
   - Без панiки,  товаришi!  -  студбатiвцi  впiзнали  напружено-спокiйний
голос комiсара Лещенка. - Гранати, пляшки в усiх є?
   - Є! Є! - Забирайте гранати, пляшки - i до мосту! Метушня по садках,
рiзкi окрики командирiв, що збирають в темрявi своїх людей, а за рiчкою  -
гул, гул...
   Степура, вихоплюючи з нiшi гранати, пляшки, ткнув пляшку й Духновичу:
   - Бери! Бiжiмо!
   Пригинаючись  вiд  скiсної  зливи   трасуючих,   через   окопи,   через
картоплиння вони кинулись бiгти туди, куди бiгли всi: до рiчки, до мосту.
   Гуркiт за Россю наростав. Небо над вербами помiтно поблiдло -  починало
розвиднятися.
   В кюветах бiля мосту вже було повно людей.
   - Падай, падай! - гукали командири тим, хто  пiдбiгав,  i  Духнович  та
Степура теж попадали, як iншi - тiлом в кювет, головами до шосе.
   Лежали  тут  впритул  один  бiля  одного  студбатiвцi  й  кадровики  та
резервiсти, обличчя пiд касками в них були  сiрi  вiд  свiтання.  Декотрi,
повитягувавшись пiдборiддям аж на холодне камiння шосе, визирали кудись за
рiчку. Духнович теж визирнув вперед: по обидва боки шосе в  кюветах  повно
касок, повно голiв людських, що бовванiли в сутiнi аж до мосту;  i  навiть
за мостом, там теж метушилися людськi постатi, чалапкались попiд  берегом,
- то, видно, якiсь смiливцi уже встигли перебратись низом на той бiк.
   Потойбiчна гущавина верб ще була сповнена темряви,  таємничостi,  крiзь
яку все дужче насувався важкий, давлячий гуркiт.
   Духнович вiдчув, що дрож пробiгає йому по тiлу. Чого вiн дрижить? Чи що
прохолодою тягне вiд рiчки та вiд нахолонулого камiння шосе, чи,  може,  в
дрож вгонить його отой гуркiт, що зловiсне, методично наближається  i  вiд
якого стугонить все зарiччя...
   "Але ж я не боюсь! - запевняв вiн себе. - Менi не страшно,  не  страшно
зараз нiчого! Це,  мабуть,  i  є  ота  мить,  коли  навiть  найзвичайнiша,
найневоєннiша людина - i та стає здатною на рiшучий вчинок".  Вiн  почував
себе часткою цього застиглого в напрузi колективу i  з  подивом  вiдкривав
для себе, що вiн теж не боягуз, що вiн з цього  мiсця  не  вiдступить,  не
втратить  самовладання,  не  поникне  перед   отiєю   чорною   силою,   що
насувається. То насувався фашизм, його вiроломство,  кривава  жорстокiсть,
дикунство. Був у тому гуркотi зараз для Духновича i Лейпцiгський процес, i
закривавлена Iспанiя, i розтоптана Чехiя, то сунули iз-за розплаканих верб
концтабори, глум i смерть - все те, що вiн не мiг прийняти.
   Погляд його впав на пляшку, що маслянисто лиснiлась, мiцно затиснута  в
руцi у Степури, глянув на свою, i теж мiцнiше стиснув  її,  i,  стискаючи,
мовби вiдчув весь зiбраний, весь замкнутий в нiй вогонь.
   - Он вiн уже! Виповза!
   За рiчкою, там, де в густiй сутiнi верб зникало продовження шосе, в цей
момент з'явилося попелясте скреготливе потворище. Як десь iз кайнозойської
ери, виповзало воно з хащiв, iз  їхньої  сутiнi,  сунуло  на  застиглих  в
оцiпенiлостi людей.
   Фронт мовчав, стрiльби не було, був тiльки скрегiт  залiза  по  каменю,
скрегiт, що насувався грiзно, невблаганно.
   - Приготуйсь! - почув Духнович неподалiк себе голос командира взводу, а
за мить десь аж бiля  мосту  пролунав  на  високiй  дзвенячiй  нотi  голос
комбата Краснопольського:
   - За мною! В атаку! Вперед!
   I всi, пiдхоплюючись, кинулись з кюветiв натовпами на мiст.
   Стрiлянина, якою прорвало враз береги, шматувала повiтря, переднiй танк
скреготом гусениць кресав, рвав  дорогу,  а  люди,  мовби  знесамовитiвши,
летiли вперед, запруджували собою весь мiст, i Духнович теж бiг мiж  ними,
спотикаючись об трупи, об тих, що  падали  пораненi,  бiг,  щось  гукаючи,
забувши страх, бо все навкруги було нiби нереальним, схожим на кошмар,  на
жахливу феєрiю, в якiй зблиски вогню, дзижчання куль, крики людей, скрегiт
сталi - все змiшалося в єдину круговерть.
   Котрогось бiйця, що бiг  поблизу  Духновича,  обдало  раптом  полум'ям,
видно, куля влучила йому в  пiдняту  пляшку,  i  вiн,  так  увесь  облитий
полум'ям, бiг iще далi, поки хтось зiштовхнув його з мосту  вниз  у  воду.
Нiби на вулканi були вони, такий стояв тут гуркiт, переднi вже зiйшлися  з
танком у смертельному поєдинку, видно було, як  летять  на  нього  пляшки,
б'ють у башту, в борти, а вiн, в текучому полум'ї, все повзе далi на мiст,
чавлячи,  пiдгрiбаючи  людей  з  пляшками,  з  гранатами,  з  касками,  що
трiскались на головах. Сталева наповзаюча гора була  вже  зовсiм  близько.
Духнович уже чув на собi мазутний дух полум'я,  запах  горiлого  залiза  й
фарби, бачив, як струмливе полум'я повзе,  обтiкає  башту,  а  пляшки  все
летять туди, бурхають полум'ям по  танку  й  довкола  нього,  i  Духнович,
боячись лише одного, щоб не промахнутись, пошпурив туди, в гущу,  й  свою.
Удар в башту, i пляшка його лопнула легко, мов ампула.
   "Попав! Влучив!" - радiсно  майнуло  йому,  i  в  цю  мить  хтось  нiби
каменюкою вдарив його  в  стегно  -  i  вiн  вiдчув,  що  падає.  Iнстинкт
самозбереження дав чiпкiсть його  рукам,  i  незабаром  вiн  уже  був  пiд
мостом, спускався, задиханий, кудись униз по бантинах. Тут  все  було  вже
облiплене людьми. Як мавпи, лазили вони в пiвтемрявi, тi кудись поспiшали,
тi перепочивали, вчепившись руками за металевi  скоби,  за  стропилля,  за
перекладини, i Духнович, щоб перевести дух, теж прилип на однiй  iз  таких
перекладин. Вiн вважав себе врятованим, хоч  нагорi  все  ходило  ходором,
звiдти летiли шматки полум'я, мiст увесь дриготiв - видно, громадина танка
саме проходила по ньому на той бiк. Чи це той, що запалили його, чи це вже
другий? Тiльки цей прогуркотiв, стрясаючи мiст, за ним знов гуркiт i  знов
шматки полум'я. Танки йдуть по мосту! Їх не спинено! Крiзь  пляшки,  крiзь
гранати прориваються, крiзь  усю  вiдвагу  їхнього  студбату!  Духновичевi
хотiлось кричати вiд неспромоги зупинити їх.
   Згори вже й сюди падало клаптями полум'я.
   - Горимо! - почулося десь угорi. - Мiст загорiвся над нами!
   - Давно треба було його спалити!  -  почув  Духнович  бiля  себе  голос
якогось пораненого i чиюсь сердиту вiдповiдь йому:
   - Може ж, для своїх берегли?
   Пробираючись мiж стропиллям все нижче,  Духнович  в  пiвсутiнi  впiзнав
студбатiвця Чирву. Вчепившись за скобу, той висiв, нiби пiдвiшений десь  у
застiнках iнквiзицiї, хотiв, видно, стрибати  вниз,  але  боявся,  щоб  не
напоротись у водi на палю.
   - Стрибай, стрибай! - гукнув хтось йому знизу, i вiн стрибнув, а за ним
стрибнув, шубовснувся в воду й Духнович.
   Води  було  попiд  руки,  i  вона  одразу  зачервонiлася  довкола  них,
розплилася кров'ю.
   - Потекла  iз  студбату  нашого  кров!  -  скавав  Чирва  i  глянув  на
Духновича. - Тебе куди?
   - Десь ось вище колiна.
   - А менi,  здається,  ребро  потрощило.  Краснопольського,  бачив,  як?
Гусеницями пiдiм'яло, на шмаття розтягле.
   Брьохаючи у водi,  вони  почали  пробиратись  до  берега  i,  коли  вже
пiдiймались по ньому мiж заростями до своїх окопiв, побачили осторонь бiля
мосту нерухому брилу палаючого танка. Недалеко вiд нього по той бiк  шосе,
визираючи баштою з кювету, горiв чорним полум'ям другий. А  там,  де  їхня
оборона, ще один непiдбитий ходив - з  чорно-бiлим  хрестом  на  борту,  -
бушував, зблискуючи гусеницями, ламав  дерева,  чавив,  утюжив  людей.  На
нього з  окопiв  летiли  пляшки,  легко  лопались  вiд  ударiв  об  нього,
розбризкуючи жовте полум'я, поки й цей  нарештi  не  спалахнув;  люк  тодi
вiдкрився, i з'явилися з нього пiднятi, замазученi руки фашиста.
   Мине час, нiмецькi воєннi iсторики дослiджуватимуть цi днi. Писатимуть,
що раптовi дощi завадили їхнiм танкам вчасно взяти Умань, Бiлу Церкву, але
ми знатимем, що не про дощi то йтиметься, то буде сказано про тебе, пiхото
з горючими пляшками, про тебе, невеликий курсантський  студбат,  про  вас,
кадровики й резервiсти, незлiченнi подвижники сорок першого  року,  що  на
смерть стояли на кривавих своїх рубежах.



   28

   Палає мiст, горить залiзо танкiв, i далеко  стелиться  в  садках  понад
Россю незвичний для цих мiсць запах горiлого залiза, фарби, бензину.
   В бiй з фашистськими танками незабаром вступили  артилеристи.  Про  них
досi мало хто й знав, що вони десь тут є поблизу,  пiхота  довiдалась  про
них тiльки тепер, коли їхнi снаряди один за одним низько загули понад шосе
в напрямку  мосту.  Артилеристи  били  з  прямої  наводки,  просто  в  лоб
фашистському танковi, що, вигримiвши  з  верб,  здиблено  зупинився  перед
самим мостом, уже палаючим, напiвобпаленим. Танк, видно, було пiдбито,  бо
вiн так i зостався стояти на мiсцi, вiдкривши,  однак,  шалений  гарматний
вогонь.
   Тепер, коли дорога танкам на цей бiк була вiдрiзана, противник  обрушив
на позицiї студбату шквал мiнометного вогню. Затрiщали садки, чорно  стало
вiд пiднятої вибухами в повiтря землi, гарячий свист осколкiв  не  вщухав.
Здавалось, навiть метал летить сюди, начинений  злобою,  так  злобно  рили
мiни землю картоплищ, почавлених танками  окопiв,  з  люттю  вгризались  в
дерева, трахкались об камiнь шосе.
   Багатьом iз тих, хто вцiлiв у бою з танками, тепер  судилося  впасти  в
цьому  нерiвному  поєдинку  iз  зливою  безперервно  виючого  в   повiтрi,
гарячого, в осколки роздробленого металу.
   Студбат  стiкав  кров'ю.  В  берегах   понад   Россю,   в   садках,   в
напiвзавалених окопах - всюди чувся стогiн поранених.  Не  вiд  сонця,  що
зiйшло iз-за верб, а вiд кровi студентської червонiла цього ранку Рось.
   По глибоких кюветах понад шосе, пригинаючись  вiд  осколкiв,  повзли  й
повзли, вибираючись  в  тил,  тi,  хто  ще  мiг  самостiйно  пересуватись.
Невiдомi шляховики, що задовго до вiйни, будуючи це шосе,  копали  вподовж
нього глибокi кювети, чи думали вони тодi,  для  скiлькох  нещасних  людей
стануть одного дня цi придорожнi канави мiсцем рятунку, скiльки  поранених
проповзатиме тут, iз стогоном тягнучи в тил свої скалiченi ноги,  перебитi
руки, обгорiлi, пошматованi, стiкаючi кров'ю тiла? Повзли студенти, повзли
старополчани, повзли вчорашнi маршовики, переважно колгоспники з  тутешнiх
районiв, якi ще, можливо, зовсiм недавно по цьому шосе мчали на грузовиках
з  прапорами,  з  пiснями  поспiшаючи  до  райцентру  на  яке-небудь  своє
колгоспне свято.
   Духнович теж рачкував тут, натужно працюючи лiктями, волочачи за  собою
обважнiлу поранену ногу, яка все дужче починала горiти раною,  котрої  вiн
ще й не бачив. Бачив перед  собою  лише  свiжу  кров  тих,  хто  вiдповзав
попереду: кровi було стiльки, що вона аж плющала по днi  кювету,  калюжами
червонiла,  не  встигаючи  втавати  в  землю.  Перед   Духновичем   хтось,
згинаючись, понiс зваленого собi на спину тяжко пораненого Лагутiна.  Кров
дзюрчала з нього весь час, i чути було, як вiн безперервно стогне глибоким
нутряним стогоном.  Духнович  не  мiг  розпiзнати,  хто  саме  то  рятував
Лагутiна, виносячи  його  з  бою,  i  лише  коли  вони  виповзли  iз  зони
найпосиленiшого обстрiлу  i  зупинились  передихнути,  Духнович,  пiдлiзши
ближче,  побачив  бiля  Лагутiна  мокрого,  в  патьоках  грязюки  Степуру.
Гiмнастьорка, штани його були в кровi - чи  в  своїй,  чи  в  Лагутiновiй.
Лагутiн лежав бiля нього блiдий, з безтямно закоченими пiд лоба очима.
   - Порвало йому i груди, й живiт, - кивнувши на Лагутiна, сказав Степура
Духновичу. - Менi теж ось i в ноги, i  в  плечi  понаганяло...  Ну,  де  ж
перев'язочний? - i вiн глянув знов на Лагутiна.
   - Давай його на плащ-палатку, - пiдповзаючи  до  них  з  плащ-палаткою,
запропонував сержант iз другої роти Грицай.
   Лагутiн аж  заревiв  з  болю,  коли  вони  вкладали  його  на  палатку.
Поклавши, потягли кюветом далi.
   Духнович тим  часом  вирiшив  скинути  чобiт  а  пораненої  ноги,  йому
здалося, що так повзти йому буде легше. Поки вiн стягав  iз  себе  мокрого
чобота, бiля нього вже зупинилося  кiлька  бiйцiв,  що,  видно,  вiдносили
когось iз тяжкопоранених до мiсця перев'язки а тепер поверталися  знов  на
передову. Один iз них - з резервiстiв - був без  гвинтiвки  i  пристав  до
Духновича, щоб вiн вiддав йому свою.
   - Але ж як я без гвинтiвки явлюсь?
   - Пораненому можна. То якби  так  кинув.  Духнович,  мить  повагавшись,
передав йому гвинтiвку, i той розглядав її зацiкавлено:
   - Бач, яка новенька, мабуть, нi разу й не вистрелила... А патрони?
   Духнович вiдстебнув  iз  ременя  брезентовий,  туго  набитий  змащеними
обоймами пiдсумок.
   - На, забирай все.
   Другий боєць - свiтлоокий, якийсь бугаюватий, з нахмуреним лобом -  вже
мовчки розглядав Духновичiв чобiт, витряхнувши перед  тим  з  нього  мокру
онучу, набряклу кров'ю та водою ще з Росi.
   Вусатий санiтар, нагодившись, розпоров на  Духновичевi  холошу  штанiв,
почав оглядати рану, що виявилась не страшною, просто прошило  м'ясо  вище
колiна, а кiстки, видно, не  зачепило.  Санiтар  нашвидку  став  накладати
Духновичевi пов'язку, а той, бугаюватий, мнучи в руках  Духновичiв  чобiт,
все розглядав його, спробував вивернути навiть халяву,  щоб  глянути,  яка
пiдклейка на нiй. Сам вiн був у ботинках з обмотками,  i  курсантiв  чобiт
своєю добренною юхтою, певне, розжадобив його, бо, пiдм'явши пiд пахву цей
правий, вiн уже потягся й до лiвого:
   - Дозволь, товаришок, i цей.
   - Де твоя совiсть? - присоромив санiтар.
   - А нащо йому? В шпиталi в тапочках ходитиме,  -  i,  надимаючи  налите
кров'ю щокасте  обличчя,  бугаюватий  почав  смикати  до  себе,  цупити  з
Духновича й другий чобiт.
   Духнович не заперечував, але iншi бiйцi вступились за нього, накинулись
на бугаюватого:
   - Що ти робиш, Корчмо?
   - З живого тягнеш, як мародер... Корчма на  мить  вiдпустив  ногу,  але
Духнович сам простяг йому:
   - Гаразд, тягай, забирай.
   Справдi, що йому чобiт, коли вiн душу готовий був  зараз  вiддати  всiм
оцим людям, що залишаються тут! Одну нiч вiн  переночував  в  окопi,  одну
пляшку пошпурив в атацi, i вже повезуть його в тил,  а  вони,  що,  видно,
були тут i до нього, залишаються й далi, i хто знає, якi  ще  їм  випадуть
випробування.
   Бугаюватий, однак, хотiв бути справедливим: взамiн здертих з  Духновича
курсантських його чобiт вiддав йому свої ботинки з обмотками.  Зв'язав  їх
обмоткою i сам ще й накинув Духновичу на шию:
   - Менi вони малуватi, а тобi будуть якраз... Зоставшись босий, Духнович
з полегкiстю поплазував понад шосе все далi вiд рiчки, все далi вiд вiйни.
В садках i мiж будинками було гомiнливо, в одному  мiсцi  артилеристи  на.
руках перекочували через дорогу заклечану зеленим  гiллям  гармату.  Серед
iнших, що пхали її, Духнович впiзнав i свого друга Решетняка.
   - Товаришу Решетняк!
   Той, озирнувшись, одразу впiзнав у ньому свого пацiєнта.
   - О, вже колупнуло?
   - Уже.
   - Молодцi ж вашi студенти.  Показали  себе  сьогоднi.  Ну,  ремонтуйся,
друже, бувай...
   I, нагнувшись у зелене вiття маскування, Решетняк  напружився,  попхав,
покотив з товаришами гармату далi. Духновичу деякий час ще видно було,  як
працюють пiд змокрiлою гiмнастьоркою його широкi лопатки.
   На околицi в садках, де пораненi ждали машин, було людно,  завiзно.  Як
снопiв, тут людей, кривавих снопiв. "Хто  ж  там  iще  не  поранений,  хто
воюватиме?" - вжахнувся Духнович, пiдповзаючи до мiсця перев'язки, i  йому
аж голова пiшла обертом вiд цього кривавого звалища. Всюди  бачив  довкола
себе скалiченi  ноги,  скалiченi  руки,  розтрощенi  плечi,  спотворенi  в
набряклих кров'ю бинтах обличчя. Тих ще тiльки перев'язують - вiн загледiв
мiж схиленими санiтарами чийсь жахливо розпоротий живiт, - iншi, яких було
вже перев'язано, зморено  лежали  на  закривавлених  шинелях,  в  проталих
кров'ю бинтах, декотрi без гiмнастьорок, декотрi, як i вiн, уже  босi.  Тi
стогнуть, тi дрiмають, тi,  позлазившись  купами,  розмовляють  про  щойно
витриманий бiй.
   - Мороза при менi вбило, - чулося  в  гуртi  поранених  бiля  колодязя,
куди, спираючись на дрюк, поклигав Духнович. - Вже на  водi  осколок  його
догнав, на дно Росi пiшов наш Мороз.
   -  А  Пiдмогильного,  сам  я  бачив,  як  уже   пораненого   гусеницями
пiдгребло...
   - А Борисова в окопi роздавило...
   - Де Химочка? Де Колосовський?
   - Колосовський по той бiк мосту був.
   - Чи встиг, чи вихопився звiдти?
   - Живий вiн,  ваш  Колосовський...  -  пробираючись  до  цебра,  сказав
географ Щербань з почорнiлим, нiби задимленим обличчям. -  Бiля  КП  щойно
його бачив... У голову черкнуло злегка. Не вважає себе  навiть  вибулим  з
ладу - просив у комiсара дозволу зостатись.
   Стiльки скалiчених в одному бою - сумно було дивитися на таке.
   - Був студбат - i нема, - сказав  високий,  поранений  в  руку  фiлолог
Гречишин. - Пiвтисячi нас  було,  а  тепер  скiльки  зостається  на  Росi?
Жменька.
   Пораненi все прибували. Бiльшiсть iз них,  як  i  Духнович,  добирались
сюди самотуж, а тяжкопоранених санiтари приносили на  носилках,  приводили
зiв'ялих, знекровлених попiд руки i  розташовували  тут  по  садках  ждати
грузовикiв.
   Грузовикiв не було, i нiхто не знав, коли будуть.  Ширились  чутки,  що
навряд чи й прийдуть вони сюди до ночi, бо вдень  їм  прорватись  по  шосе
майже неможливо - напередоднi колона  грузовикiв  з  пораненими  попала  в
дорозi пiд бомби, пiд кулемети ворожої авiацiї, i багато з тих, що виїхали
звiдси живими, так i не добралися до днiпровської переправи.
   Дотовпившись нарештi до цебра, що стояв на мокрому,  обхлюпаному  зрубi
колодязя,  Духнович  напився  рiзкої,   джерельно-свiжої   води   i   нiби
поздоровшав одразу. Спираючись  на  дрюк,  вiн  знов  пострибав  садком  i
невдовзi розшукав мiж пораненими Степуру. Степура, уже  з  перебинтованими
ногами, сидiв бiля поваленого  тину,  недалеко  вiд  цього  ж  колодязя  з
журавлем, i час вiд часу вiдгонив мух, що роїлися над  Лагутiним.  Лагутiн
лежав перед ним на травi майже голий, смуги бинтiв перетягли йому в рiзних
мiсцях i ноги, i груди, й живiт. Духновича вразила блiдизна його  обличчя.
Очi були заплющенi, вiн важко дихав, i кров'яниста пiна з  кожним  видихом
пухирилась йому в куточках губiв.
   Духнович сiв поруч Степури. Сидiли вони й мовчали їм чути було, як  раз
у раз щось нiби клекоче Лагутiну в грудях i в горлi.
   Рипiв i рипiв журавель колодязя, де бiйцi тягали  воду  важким  цебром,
зеленiли садки довкола, червонiли  вишнями  вгорi,  i  сонце,  пiднявшись,
свiтило яскраво, плями свiтла i тiней вiд листя лежали на  бронзовому  вiд
весняних загарiв голому тiлi Лагутiна. Було  таким  протиприродним  бачити
серед цих буйних садкiв та рясного  липневого  сонця  стiльки  покалiчених
людей,  ще  звечора  здорових,  квiтучих,  бачити  бiля  себе   знесилене,
понiвечене тiло товариша - струнке юнацьке тiло майже еллiнської  краси...
Чи виживе вiн, їхнiй Славко? Чи  наллється  оце  чудове  тiло  коли-небудь
силою, чи наллється отiєю пружнiстю, з якою недавно так  легко  i  красиво
крутило "сонце" в унiверситетському спортзалi на турнiку?
   - Головне, щоб його  швидше  вивезти  звiдси,  -  зручнiше  пiдмостивши
Лагутiну пiд голову скручену клубком гiмнастьорку, заговорив Степура. -  Я
гадаю, таких забиратимуть в першу чергу?
   - Йому треба б уже бути на операцiйному столi,  -  сказав  Духнович.  -
Бач, як дише...
   - Осколком, мабуть, легенi порвало.
   - Де ти його пiдiбрав?
   - Бiля мосту, майже з-пiд танка витяг. Вже був непритомний. На руках  у
мене опритомнiв, щось забелькотав, а потiм знов...
   - Задрiмав вiн, здається?
   - Та якби задрiмав.
   Самi того не помiчаючи, говорили про Славика  так,  нiби  його  тут  не
було. Вiн, видно, щораз провалювався в забуття. Часом  його  омертвiлi,  в
синiх прожилках повiки важко вiдкривалися, i з-пiд них викочувались  бiлки
безтямно пущених пiд лоба очей.
   Пiдiйшов таранкуватий студбатiвець Бондар з рукою на перев'язi.
   - Бачите он ту хату? - кивнув хлопцям в глибину садка.  -  В  тiй  хатi
зараз трибунал засiдав! Твого друга, Духновичу, судять.
   Духнович його не розумiв.
   - Якого друга?
   - Гладун там, наш табiрний бог, вироку жде.
   - Ти щось плутаєш. Я сам вчора зустрiв його, поранений бiг.
   - А ти  й  повiрив?  Не  поранений,  а  самострiл  вiн.  Перепанiкував,
розгубився i бахнув сам себе десь у кущах в руку. Долоню прострелив, а пiд
час перев'язки одразу все й виявилось. Ну, та з цим тепер недовго:  стаття
кодексу - i он уже наближається розв'язка... Ганебна розв'язка.
   На сусiдньому подвiр'ї, видно, справдi щось  готувалось.  За  невисоким
тином,  за  вишеньками  стояли  пiд  хлiвцем  групою   бiйцi   в   зелених
прикордонницьких кашкетах. Насупившись, не зводячи поглядiв з дверей хати,
вони чогось чекали, i  була  якась  недобра  напруга  в  їхньому  чеканнi.
Пораненi, позбиравшись по сей бiк тину i стежачи звiдси за тим  подвiр'ям,
теж були напруженi, наелектризованi.
   Хата бiла-бiлiсiнька  була  облита  сонцем,  промiння  сонця  грало  на
вишеньках, на квiтах попiд хатою. В маленьких вiконцях видно було горнятка
з розквiтлими червоними калачиками; аж не вiрилось, що  в  тiй  бiленькiй,
чепурнiй, такiй не схожiй на судилище хатi зараз засiдає вiйськовий суд  i
якраз, може, лунають страшнi слова вироку i що скоро  звiдти  виведуть  на
подвiр'я розжалуваного Гладуна.
   Але його все щось не виводили.
   Тим часом прийшли  грузовики;  санiтари,  кваплячись,  почали  забирати
поранених. Лагутiна вдалося покласти на першу ж машину. Степура й Духновнч
теж  влаштувалися  тут,  i  вже  з  кузова  грузовика  побачили   востаннє
колишнього свого помкомвзводу. Не загледiли, звiдки його вивели, але стояв
вiн не пiд  хатою,  а  пiд  хлiвчиком,  пiд  низеньким  рудим  курником  в
протилежнiм кiнцi подвiр'я.  Без  пiлотки,  без  пояса  був,  гiмнастьорка
халабудилась на ньому, а плечi були в  пiр'ї  та  в  курячому  послiдi,  -
певне, вiн у тому курнику й ночував. Занепалий, зiстарений, з по-старечому
обвислими  плечима,  згорблено  стояв  пiд  хлiвчиком  i  ждав,   тримаючи
напоготовi свою прострiлену, темним  кривавим  ганчiр'ям  накушкану  руку.
Коли грузовик рушив, Степура й Духнович загледiли, як за вишнями  навпроти
пониклого в приреченостi Гладуна вже сквапно шикуються зеленi  кашкети,  а
вiн в чеканi того, що мусило зараз статись,  пiднiс  угору  свою  намотану
брудним ганчiрям руку i, мовби захищаючись вiд невидимого  удару,  затулив
нею обличчя...
   Грузовики з  пораненими  вихопилися  з  садкiв  на  шосе  i  на  повнiй
швидкостi помчали по розбитiй дорозi в напрямi до Днiпра. На вибоїнах шосе
машини почало нещадно кидати, i стогiн та зойки  все  дужче  вихоплювались
над кузовами - повнi грузовики стогону мчали по шосе. А назустрiч їм раз у
раз виникали обiч дороги маршовi роти поповнення: iшли щойно мобiлiзованi,
сяк-так озброєнi, хоч не в кожного гвинтiвка на плечi, зате  в  кожного  в
руцi поблискує пляшка з горючою сумiшшю проти танкiв.  "Людина  з  горючою
пляшкою в руцi... В нiй зараз все,  -  подумав  Духнович.  -  Безсилi,  як
Прометей, i великi, як  вiн".  Розтягнувшись  вiльним  строєм,  бредуть  i
бредуть понад шосе похмурi маршовики, спiдлоба  поглядаючи  в  небо,  яке,
видно, не раз уже обстрiлювало їх в путi i проти якого  вони  мають  зараз
тiльки отi чорнi, чорним вогнем налитi пляшки.



   29

   Наче з вогню вихоплювали їх цього  дня  грузовики.  Мчали  по  шосе  на
безтямних швидкостях, i не  тiльки  тому,  що  хотiли  швидше  втекти  вiд
лiтакiв, якi раз у раз з'являлися тут  над  дорогами,  а  ще  й  тому,  що
примара оточення, загроза бути вiдрiзаними все густiше  нависала  над  цим
краєм. Стугонiло, гуркотом насувалося уже з усiх  сторiн.  В  одному  селi
грузовикам  їхнiм  довелося  зупинитися,  -  дорогу  перегородила   колона
кавалерiї, що саме проходила через шосе на змиленому галопi, мчала кудись,
певно, рятувати становище. Десь  прорвались,  обходять,  вiдрiзають  -  цi
слова не сходили  з  уст,  на  устах  в  усiх  також  було  iм'я  вiдомого
заслуженого маршала, який нiбито мало не попав десь тут поблизу до  ворога
в руки разом iз своїм штабом i якого лише на  лiтаку  вдалося  вихопити  з
ворожого кiльця.
   В iншому селi, перечiкуючи налiт авiацiї, грузовики  їхнi  знов  стояли
пiд прикриттям  садкiв.  Чиїсь  матерi  пiдходили  до  них  в  старовинних
корсетках, в чорних хустках, пов'язаних рiжечком на  головi,  виносили  їм
молока в глечиках, хлiба м'якого, вишень у пiдрешiтках. А одна бабуся  вже
й раннiх грушок у пеленi принесла до Степуриного кузова.
   - Нате, синочки...
   Дивлячись  на  молодi  знекровленi  обличчя   поранених,   жiнки   ледь
стримували плачi, сумно допитувались:
   - Знову, мабуть, студенти?
   - Чому знову?
   - Все студентiв звiдти везуть. Це ви там з танками б'єтесь?
   - Та в зуби їм не дивимось.
   - Були б учителями, якби не вiйна, вченими людьми, а так -  за  що  оце
вас покалiчено?
   I знов машини  виривались  на  дорогу,  нещадно  пiдкидаючи  в  кузовах
закривавленi юнацькi тiла.
   В ногах у Степури нелюдським криком кричить всю дорогу Славик  Лагутiн,
корчиться з розпореним животом, з порваними легенями. I  нi  товаришi,  нi
фельдшер, що їх супроводжує, нiхто не  може  йому  зараз  допомогти,  вони
навiть вiд водiя не можуть вимагати,  щоб  не  так  гнав  машину,  бо  всi
розумiють - гнати треба. Швидше, швидше його  на  операцiйний  стiл  -  це
тепер єдине, що може Славика врятувати.
   "Не гинь! Не вмирай! Витримай!" - звертався до нього в думцi Степура, з
болем дивлячись, як Славик корчиться на днi кузова, звивається  судорожне,
блює кров'ю. Душу шматували Степурi зараз оцi муки товариша, його  стогiн.
Зараз не хотiлося й думати  про  те,  що  це  вiн  колись  його  ревнував,
ненавидiв у ньому суперника, жадав йому смертi. Все те вiдiйшло,  згинуло,
розвiялось десь за чадом, за димом їхнього бою, i перед Степу-  рою  зараз
був тiльки товариш, друг, брат, для якого не пошкодував би власної  кровi,
взяв би на себе найболючiшу частину його мук, аби тiльки стало йому легше.
Мов дитину, хотiлося взяти Славика на руки, тримати, щоб не  струснуло,  i
так на руках i понести його аж за Днiпро, рятуючи з цього пекла.
   Степуринi рани теж розболiлись, печуть. Привалившись до  борту  кузова,
вiн зцiплює зуби, щоб не застогнати, коли машина гуцає. При  кожнiм  такiм
ударi вiн почуває всi свої порванi атлетичнi м'язи на ногах, всi  осколки,
що, як залiзнi остюки, позастрявали йому в тiлi.
   "А як же йому, - думає вiн про Славика, - вiн же слабший за мене, такий
тендiтний, вiн - як дiвчина..." Обережно потяг рукав чиєїсь  закривавленої
шинелi, пiдмостив Славиковi пiд голову, наче це могло допомогти.
   - Менi здається, що вiн агонiзує, -  шепнув,  нахилившись  до  Степури,
Духнович. - I це наш Славик! I це ми сидимо над ним! Просто неймовiрно.
   Стогiн, скрик, лайка чиясь... Машини з снарядами промчали назустрiч.
   - А тi,  що  залишились  там?  -  заговорив  пiсля  паузи  Духнович.  -
Колосовський,  комiсар  Лещенко?  Що  їх  жде?  Ми  вiдступаємо,  а   вони
зостаються.
   - Добре, що їм ото хоч пiдкрiплення пiшло... Але ж такi втрати.
   - I це тiльки один рубiж.
   "Iсторики, географи, фiлологи - скiльки вас полягло на однiм рубежi!" -
з болем думав Степура. Кров'ю стiкає  їхнiй  студбат.  На  кривавi  трiски
розметала його вiйна, - тi там, а вони  ось  тут,  покалiченi,  мчать  пiд
гуркiт канонади через села, повнi тужби, повнi тривоги й непевностi... Оце
твоя Україна, ось такою бачиш її. Не пiсня, яка ще недавно лунала над  цим
краєм, над його садками та левадами в мiсячнi ночi, а велика народна тужба
розливається тут всюди по  селах.  Нею  шумлять  дерева,  вона  розлита  в
повiтрi, вона в прекрасних очах матерiв, що  приносять  їм  до  грузовикiв
молока, в поглядах молодиць, що стоять мiж соняшникiв,  сумовито  поклавши
груди свої на тини, i в поглядах дiвчат,  що  тоскно  дивляться  пораненим
бiйцям услiд очима рафаелiвської  чистоти...  Прощальне  молiння  в  очах,
зойки, стогiн, канонада й  тужба  материнська  -  оце  зараз  твiй  голос,
Україно. Хто зостанеться живий, не забуде цього довiку.
   Вечорiло вже, коли їхнi грузовики пiд'їздили до Днiпра. Хмари заволокли
небо. Лагутiн на останнiх кiлометрах стогнав усе тихше  й  тихше,  а  коли
зупинились бiля переправи, то й зовсiм затих: зняли з кузова мертвого.
   Тут,  неподалiк  переправи,  бiля  пiднiжжя  Тарасової  гори,  його   й
поховали. Чиюсь розбиту, розколену каску  поклали  на  горбику  Славикової
землi.
   Здушений сльозами, Степура  стояв  над  могилою,  i  думка  сама  собою
клалася в горьовитi рядки: "Ми пройдем, i нас не  буде.  Що  ж  залишиться
пiсля нас? Каска розбита? Бiлi кiстки серед жита? Чи обелiски встануть  до
хмар? "
   Годилось би, за народним звичаєм, посадити Славиковi в узголiв'ї калину
червону або тополю. Але де та калина? Де ви, тополi? Прийде колись Мар'яна
сюди, прийде й посадить - i виросте її туга, її любов живою  пiснею  стане
над цiлим днiпровським краєм...
   В метушнi бiля переправи трапилось так, що Духновича було вiдправлено з
першою партiєю на той бiк, а Степурi пiсля цього довелося ще довго чекати.
Сидiв осторонь пiд горою i дивився на Днiпро,  на  велику  рiку,  оспiвану
Кобзарем. Хмари низько висять над водою, вiтер хвилею жене, i весь простiр
води вилискує хвилями, як рiлля. Пружинять, б'ються  на  вiтрi  верболози,
бiля них купами позбивались пораненi в чеканнi переправи. Кажуть, що вчора
якраз тут розбомбили баржi з пораненими. Чи не повториться це й  сьогоднi?
Правда, хмарно зараз, низькi  хмари  аж  черкають  високу  могилу  Тараса,
виснуть над днiпровою широчiнню.
   Вперше бачить Степура Днiпро. Коли правились на фронт,  проспав  Днiпро
уночi i тепер уже бачить його на зворотнiй  дорозi.  Сподiвався,  що  буде
свiтлим та сонячним, у розливi блакитi, а вiн ось  з'явився  перед  ним  у
важкiй сталевостi надвечiр'я, в непривiтних вишумах вiтру, в  присмерковiй
засумованiй широчiнi. Ще тiльки середина лiта, а вода в рiчцi якась важка,
збурена, по берегу поривно шумлять верболози, далi старезнi верби гнуться,
осокори ряботять, наче лускою, листям своїм, що стане враз то  темне  все,
то раптом, вивернуте вiтром, все замерехтить бiлим.  Оцi  пригнутi  вiтром
дерева, i поораний хвилями Днiпро, i Чернеча Тарасова  гора,  що  височить
поруч, i хмари вечiрнi, що йдуть над нею, над самою могилою Кобзаря, - яку
тугу все навiває, яким смутком лягає на душу!
   Згущається сутiнь, i за  Днiпром  все  яскравiш  стає  видно  загравище
далекої пожежi, - мабуть, щось там бомбили вдень.  А  з-за  спини  долинає
гуркiт вiйни. Вже аж сюди дiстає  вiйна.  Як  хотiлось  би  Степурi  зараз
прозирнути, заглянути в прийдешнє... Чи стане Днiпро останнiм рубежем  для
вiйни, чи куди ще далi звiдси переплеснеться  її  невгамовний  вогонь?  Що
буде з тими, що зостались на Росi? Що буде з тобою, свята могило Тарасова,
з тобою що буде, рiдний народе мiй? Чи вистоїш, чи  перебореш?  Чи,  може,
з'явився лише, щоб дати свiтовi  пiсню,  пiсню  свою  невмирущу,  i  знову
вiдiйдеш у небуття? Сонячною, квiтучою  називали  тебе,  Україно  недавня,
вчорашня, а тепер? Якою назвати тебе сьогоднi? Темно-багрова, в пожежах до
хмар, в тужбi матерiв i жагучому горi синовнiм - така нинi ти, Україно  41
року...



   30

   Протитанковi рови копала,  земляними  валами  оперiзувалася  в  цi  днi
Україна. Де був їм початок, оцим довжелезним ровам протитанковим,  де  мав
їм бути кiнець? Вiд самого моря через виноградники Пiвдня,  через  сонячнi
роздольнi степи тяглися вони  в  глибiнь  республiки,  оперiзуючи  Донбас,
огинаючи Харкiв, свiжими розкопищами землi з'являючись по Лiвобережжю  все
далi на пiвнiч. Рови й рови. З нещадною  прямолiнiйнiстю  лягали  вони  по
стернях ланiв, по баштанах, через гречки медовi та колгоспнi ряснi  садки,
продиралися крiзь золоте вiйсько соняшникiв квiтучих (далеко ще  той  час,
коли квiт їхнiй погасне, почорнiє i пилюка впаде на шорстке їхнє листя).
   Станеться, може, так, що й непотрiбними виявляться цi рови  безконечнi,
може, й не затримають жодного ворожого танка,  але  про  це  не  думається
зараз, коли тисячi людей  з  лопатами  в  руках  працюють  на  спорудженнi
оборонних лiнiй, коли з ранку  й  до  ночi,  мов  чайки  морськi,  бiлiють
хустинками  по  степах  дiвчата,  жiнки-солдатки  та  солдатськi   матерi.
Вiриться їм, що немарною буде їхня праця,  що  тяжкi  цi  рови,  якi  вони
риють, - три метри завглибшки, сiм метрiв завширшки - таки зроблять  своє,
допоможуть рiднiй армiї перепинити вороговi шлях.
   Так принаймнi вiрилось харкiвським студенткам, що в числi тисяч i тисяч
городян, чоловiкiв i жiнок, опинились в пекучу спеку далеко за  мiстом  на
земляних роботах, або, як кажуть, - на окопах.
   Високi стернi пiсля наспiх скомбайнованого хлiба, суха та тверда  земля
вiд обрiю до обрiю  -  це  твiй  рубiж,  заганяй  лопату,  копай.  Кривавi
водянки, що в перший день повискакували на дiвочих долонях, вже встигли  й
полопатись, запектись та затвердiти, а роботi не видно було кiнця.
   Таня Криворучко, Мар'яна i  Ольга-гречанка  потрапили  в  один  робочий
загiн, де працювали переважно жiнки.
   - Оце наша Ольвiя, - каже Таня, всiм тiлом налягаючи на лопату,  що  не
хоче йти в землю. Пiт заливає дiвчинi очi, почуваєш,  як  вiн  пiд  одягом
великими краплями котиться по спинi, по грудях. На губах солоно вiд нього.
Пiсля кiлькох годин роботи лопата вивалюється з рук i в  очах  темнiє  вiд
утоми.
   Так  дико  все  обернулось:  не  ольвiйськi  розкопки  ведуть,  а  степ
розкопують проти танкiв. I професор їхнiй  Микола  Ювеналiйович  теж  тут.
Засукавши рукави, мовчки вергає  землю  цiлими  днями,  вергає  з  думкою,
мабуть, все тiєю ж: чому загинула  Ольвiя?  Адже  мала  вона  й  сторожовi
башти, й землянi вали проти диких степових кочiвникiв...
   Спека та польовi гарячi вiтри пообпалювали дiвчат, стали вони аж чорнi.
Але що їм спека, що втома в такий  час,  коли  кожному  випадає  найтяжчий
iспит i коли ця грабарська тилова робота все ж  якось  мовби  єднає  їх  з
тими, що на фронтi.
   Вiйна була ще далеко, про  неї  нагадували  лише  пiдводи  евакуйованих
iз-за Днiпра, та тривожнi зведення з фронтiв, та ще оцi тяжкi рови, що  їх
доводиться рити. Проте з часом небезпека ближчала, бо одного дня  привезли
звiдкись верескливу сирену, i встановили  на  окопах,  i  вже  давали  нею
пробнi сигнали повiтряної тривоги.  Було  також  наказано  поскидати  бiлi
хустки та яскравi косинки, щоб не  привертати  увагу  повiтряних  пiратiв.
Отже, й сюди може бути налiт? Де ж тодi ховатися  всьому  цьому  людському
комашнищу, що аж до крайнеба розтяглося серед вiдкритих степiв, по золотих
стернях? Ходили чутки, що десь на таких, як вони, окопникiв, котрi  ближче
до фронту, повiтрянi фашистськi розбiйники вже  налiтають,  обстрiлюють  з
кулеметiв, скидають на голови жiнкам листiвки з  безграмотними  глумливими
звертаннями:
   "Дiвчата  й  дамочки!  Не  копайте  ямочки,  прийдуть   нашi   таночки,
позагортають вашi ямочки..."
   Тут ще цього не було. Тут ще тiтки  не  хочуть  скидати  з  себе  бiлих
хусток, хоча цього й вимагають  вiйськовi,  що  керують  у  них  роботами.
Вiйськових небагато, лише де-не-де  зеленiють  гiмнастьорками,  а  то  все
цивiльнi та цивiльнi. Студенти, викладачi  рiзних  iнститутiв,  працiвники
установ,  колгоспники.  Чи  за  вiком,  чи  так  звiльненi  до  особливого
розпорядження ("поки гвинтiвок нам нароблять") - всi вони зараз тут. Життя
ведуть циганське, ночують хто де: по корiвниках колгоспних, у яслах ночами
хропуть i пiд яслами, а бiльшiсть ночує просто  пiд  вiдкритим  небом,  по
розтовчених скиртах або ж поробивши собi кубла  по  степових  посадках,  в
колючiй гущавинi здичавiлих абрикосiв. Хлiб доставляють їм  грузовиками  з
Харкова, а воду пiдвозить бочками дiд Лука, що крутим лобом своїм  нагадує
студенткам iсторичкам  афiнського  громадянина  Сократа.  Вдачi  дiд  Лука
веселої, не пропускає нагоди  пожартувати  з  студентками,  i  його  поява
завжди пiдносить їхнiй настрiй.
   Сигнал подає Мар'яна:
   - Дiвчата, он дiдова кобильчина вже виринає з глибини столiть...
   Дiд Лука сидить у передку водовозки, кобила своїм  задом  майже  зовсiм
закриває його, тiльки солом'яний дiдiв бриль виднiє iз-за кобили, як  знак
того, що дiд є. Поява  дiдової  водовозки  викликає  пожвавлення  й  серед
хлопцiв-пастухiв, i вже котрийсь iз них на всю горлянку вiтає  дiда  з-пiд
посадки:
   - Гей, дiду Лука, вас Махно гука!
   Дiд свариться на нього пужалном:
   - Ах ти ж, байстрюк!
   - Байстрюк росте, як стрюк!
   До окопниць дiд пiд'їздить усмiхнений, вiн не  сердиться,  що  хлопчаки
його дражнять. Та й сам  вiн  як  хлопчак,  маленький,  щуплявий,  ситцева
сорочечка на одному гудзику, з-пiд сорочки ключицi проступають  гостро.  А
голова, коли дiд з неї  скине  бриля,  справдi  Сократова:  лобата,  повна
розуму, круто всаджена в щуплявi плечi.
   Окопницi, оточивши дiдову бочку, спрагло,  жажденно  п'ють,  а  тi,  що
понапивалися, одразу веселiшають, i Таня Криворучко  жартома  вже  зачiпає
старого:
   - Дiдусю, а то правда, що ви були махновцем?
   - Значить правда, коли дiти дражняться, - спокiйно кидає дiд Лука.
   - I Махна бачили?
   - Бачив i Махна, i царя, i кайзера. Всiх бачив i  всiх  пережив.  Дасть
бог, i Гiтлера переживу.
   Ольга, сiвши на купi землi, припрошує й старого:
   - Сiдайте з нами перепочити, дiдусю... Розкажiть що-небудь.
   А Мар'яна своїми лукавими очима критично оглядає дiда, нiби примiряє до
когось.
   - Не уявляю вас махновцем, дiду, - посмiхається  вона.  -  На  тачанцi,
галопом десь у степах... Та вас же, мабуть, i баба ваша б'є?
   - Баба має право, бо вона моя, а iншим зась, - каже дiд  Лука,  повагом
сiдаючи бiля окопниць на землянiм валу. - А махновцем, дiвчата, я став  не
з своєї волi, а скорiше з принуки. Наскочила отака, як би й ти, цвиндря, -
вiн киває на Мар'яну, - вся в пуговицях та в ременнi:  "Давай  у  тачанку,
будеш менi за вiзничого!" I де  дiнешся?  Сiдаєш,  береш  вiжки.  А  вона,
шейма, ще ж i  заставляє,  щоб  стойма  у  тачанцi,  так  щоб  i  правував
навстоячки для бiльшого фасону...
   - Ну й правували? - аж у  вiчi  заглядає  дiдовi  Таня,  вмостившись  у
старого в ногах.
   - А що ж, коли вже попав до тих бандитiв, не зумiв вiд них  виховатись.
Перед тим я три тижнi ховався у  тестя  свого  на  баштанi.  Якось  вранцi
зварили кашi, снiдаємо, коли - гульк! Їдуть пiдводою денiкiнцi,  а  ми  їх
уже знаєм: найдуть, - ага, дезертир! Тут тобi й кришка,  їдуть,  звертають
бричкою прямо до нашого куреня. "В солому заривайся!" - каже  менi  тесть.
Залiз я в куток пiд солому, принишк, як миша. Чую,  пiд'їхали.  "Ну,  дєд,
дезертири є?" - "Нема". - "А кавуни є?" - "Кавуни перед вами".  -  "Вибери
нам, де найкращi..." Пiшов старий вибирати їм по баштану спiлих кавунiв, а
я все лежу в соломi, вже й мишi мене кусають. Думаю, наберуть кавунiв та й
пiдуть собi, а вони не спiшать, тут-таки, пiд куренем, стали i  вгощатися.
Один сiв просто на мене, вгузався, як на мiшку, так на  менi  й  поснiдав,
стерво.
   Дiд Лука, скинувши бриля,  розважисто  потирає  долонею  зрошену  потом
голизну свого широкого сократiвського черепа.
   - А вухо чого то у вас перерване? - запитує Ольга.
   - Пас корiв та заснув, а теля пiдiйшло та й вiджувало, -  каже  дiд,  i
оком не зморгнувши.
   - I не чули?
   - Мiцно спав. Крiзь сон наче чую: щось тре i  тре.  Прокинувсь  -  теля
надi мною i вухо вже дожовує.
   Дiвчата майже вiрять, так серйозно це дiд Лука  розповiдає,  але  тiтка
Хотина, огрядна доярка з їхнього колгоспу, знає цiну дiдовим лясам:
   - Послухайте його! То дiд ще з тiєї вiйни таке вухо принiс.
   - Так ви й на iмперiалiстичнiй  були,  дiдусю?  -  зацiкавлено  запитує
Таня. - Ветеран двох вiйн?
   - А яка ж без нас обiйдеться? - Дiд мружить кудись в далечiнь  маленькi
зiркi свої оченята. - Найкращi лiта свого життя  вiйнi  вiддати  довелось,
змарнувати в солдатчинi... Справдi, пройшли года, як вода. Хiба ж такий  я
тодi був! - Вiн хвальковито зиркає на свою улюбленицю  Таню.  -  Сила  яка
була в руках. Коня вхоплю за копит - не вирветься. Зараз пiдтоптався.
   - А от голос i досi в дiда молодий, - каже тiтка Хотина, зайшовши  з-за
спини i жартома  обiймаючи  дiда  товстою  смаглявою  рукою.  -  Вночi  як
заспiває на току, за третьою горою чути.
   - То коли сторожую, - пояснив дiд Лука, - сон розганяю.
   Таня спiвчутливо дивиться на нього, на його зiсохлу шию,  на  сорочечку
його абияку,  з  одним  гудзиком.  Спокоєм  i  лагiднiстю  вiє  вiд  цього
колишнього вояка.
   - Просто не уявляється, дiдусю, що  ви  теж  були  на  вiйнi,  в  атаки
ходили, в людей стрiляли. Скажiть, стрiляли ж?
   - Бiльше в небо, дочко, в бiлий свiт, як у копiйку. На позицiях,  було,
пригнешся в  окопi,  голову  вниз,  а  гвинтiвку  виставиш  та  й  бахкаєш
навмання, щоб тiльки офiцер чув.
   Мар'яна прикипiла до нього посуворiлим поглядом:
   - Ото такий з вас був вояка?
   - А я, дочко, за "Георгiями" не ганявсь. Людину вбивати вiра  тодi  моя
не дозволяла. Якраз перед тим я вчення Льва  Миколайовича  графа  Толстого
прийняв.
   - Я чомусь так i думала, що ви були  толстовцем,  -  тихо  стрепенулась
Ольга. - Ви i в Ясну Поляну ходили?
   - Нi, в Ясну не ходив, нiколи було за роботою. А ось мати моя, так вона
аж у Палестину ходила, в Єрусалим, i хоч темна женщина, проте аж звiдти, з
аравiйських пустинь, принесла в слободу святого вогню. Бiльше року ходила,
а дома за цей час хазяйство занепало, i  батько  так  розсердились  на  її
походеньки, що, коли вона явилася з Єрусалима iз своєю запаленою  свiчкою,
вiн спересердя i свiчку ту загасив, i всi геть з хати  iкони  повикидав  -
сокирою серед двору порубав на цур'я... А  ми,  молодшi,  за  своєю  вiрою
нiкуди вже не ходили. Толстовськi  проповiдники  самi  до  нас  у  слободу
прийшли, кiлькох тодi парубкiв таких, як i я, вченням своїм  прихилили  до
себе. Ото, дiвчата, через те й стрiльба моя була така.
   - Так це ви, дiдусю, пацифiст? - вигукнула Ольга. - Це ви, як i Роллан,
були "над схваткою"?
   - В рiзних схватках бував я, дiвчата, - мовби не  розчув  старий,  -  а
скажу вам одне: нема в тих вiйнах пуття. Це як чума, що ото колись  ходила
по свiту, або холера. Хто раз вiйни спробував, тому на все життя вистачить
нею вiдпльовуватись...
   - Вiдпльовуйся не вiдпльовуйся, а їх, бач, знову несе! Спитати б,  чого
їм треба вiд нас? - сердито сказала тiтка Хотина, беручись  за  лопату.  -
Нiхто їх не чiпав, а вони йдуть, палять, рови проти них, як проти  сарани,
копай. Хоч би їх там нашi добре почистили за Днiпром.
   - Круковi мило не поможе, - сказав дiд Лука, рушаючи до водовозки.
   - Вам, дiду, ще нiчого, -  кинула  йому  тiтка  Хотина.  -  Ваш  син  у
морфлотi, десь аж на Тихому океанi, а  мiй  ось  Трифон  просто  у  вогонь
пiшов. Втямки не вiзьму, як вiн там воюватиме. Ви ж знаєте,  такий  вiн  у
мене тихий та плохенький, курки боявся зарiзати, мухи не вбив. Як  же  вiн
людей убиватиме?
   - Не людей, а фашистiв, - поправила рiзко Мар'яна. - А фашиста я й сама
оцiєю лопатою, як жабу, перерубала б.
   - Нелегко, нелегко й вам, дiвчата, - спiвчутливо глянула  на  студенток
висока, з отеклим обличчям жiнка - багатодiтна мати з сусiднього колгоспу.
- Молодi, вченi, матерями б вам скоро бути, а де воно,  ваше  материнство?
Де вони тепер, вашi судженi?
   -  Героями,  в  орденах  повернуться,  -  сказав,   з'являючись   iз-за
водовозки, забризканий водою Штепа зi своєю незмiнною вивернутою усмiшкою.
Коли унiверситет вiдправляв людей на окопи, Штепi доля теж вручила  лопату
i послала разом з усiма сюди.
   - Та воно й тобi, хлопче, - скоса поглянув на Штепу дiд Лука, -  бiльше
личило б зараз там бути, а не отут мiж спiдницями плутатись. Однокашники ж
твої там?
   - А я не потовпився, - вiдповiв Штепа в тонi жарту.
   - Iч, йому весело, - з обуренням вигукнула Мар'яна, апелюючи  найбiльше
до жiнок-колгоспниць. - Тисячi наших студентiв за рюкзаки - i в  похiд,  а
вiн не потовпився! За шкуру свою трясеться! - I, розчервонiвшись, крикнула
дiдовi Луцi: - Не давайте йому, дiду, води! Хай висохне, хай мумiя з нього
стане!
   Займаючи знов своє мiсце на водовозцi, дiд Лука  чужакувато  глянув  на
Штепу.
   - Бач, як воно трясогузовi на свiтi...
   Штепу це аж скривило:
   - Вам, дiду, краще б помовчати з вашим махновським минулим!
   Дiд, не вiдповiвши, мовчки цьвохнув у повiтрi своїм батiжком, поїхав.
   Надвечiр того дня несамовито  заверещала  сирена.  Завила,  завугукала:
"Вугу-вугу!.."
   - Нiмець летить!
   - Ховайтесь!
   Посплигувавши на дно рову, дiвчата бачили, як над трасою їхнiх робiт  у
хижому блиску мчить лiтак. Диркнув над полем кулеметною чергою,  потiм  од
нього вiддiлилось щось  темне,  кругле  i  з  наростаючим  торохканням,  з
свистом полетiло вниз. Лiтак вихором промчав над мiсцем робiт на невеликiй
висотi - було навiть видно льотчика в  кабiнi,  його  оскаленi  зуби:  вiн
реготав.
   - Бочку скинув! - почулися голоси  окопникiв.  -  Бочку  порожню  з-пiд
пального! Ще й дiрки пробив, щоб дужче свистiла!
   - Нiкого не поранив? - пробiючи стривожено питав вiйськовий.
   - Хотiв, та нiкого не влучив, - вiдповiдали жiнки.
   - Бочку кинув - це ж придумати!
   - На другий раз не тiльки бочку вiд тракторiв, а й цiлого  трактора  на
голови  нам  кине!  Пiд  Iванiвною,  кажуть,  шмат  воза  отак  кинув   на
окопникiв...
   - Самого б його кинуло об землю! - лаялася тiтка Хотина вслiд лiтаковi.
- Ще вiн i регоче, песиголовець, на кутнi б ти реготав!
   - Треба вимагати, хай завтра ж зенiтнi кулемети нам тут  поставлять,  -
лютилась, беручись до роботи, Мар'яна. - Бо  надто  вже  розперезались  тi
хулiгани фашистськi...
   З потроєною силою працювали в цей день  дiвчата.  Працювали  так,  наче
мстились за цей налiт, за втрачене мирне життя, за понiвеченi судьби свої.
Таня, дарма що була серед них ростом найменша та  найтендiтнiша,  виконала
до вечора пiвтори норми. Горiли долонi, все тiло розламувала втома,  коли,
допомагаючи одна однiй, вони в кiнцi  дня  вибрались  нарештi  з  рову  на
поверхню.
   - Хоч би скупатися десь, - озвалася до  дiвчат  Ольга,  озираючи  сухий
степ.
   Випроставшись, стояли вони з лопатами на валу  землянiм,  бачили  перед
собою розгорнуту на пiвнеба  буйну  красу  заходу.  Сонце  перед  тим,  як
зникнути за обрiєм, розпускало високi вiтрила свiтла по  нерухомих,  мовби
закам'янiлих, хмарах, що нагадували фантастичнi скелястi ландшафти якихось
iнших планет;  i  десь  за  тими  ландшафтами,  десь  пiд  тими  сонцевими
вiтрилами були їхнi хлопцi на вiйнi.



   31

   Жнив'яною спекою налитi були днi.
   Нiжних акварельних тонiв були вечори.
   Пiсля палаючого слiпучого  дня  млисто-бузково  синiла  польова  далеч,
лелiла, кликала дiвчат туди, де тополi за стернями, де  дзумкочуть  коники
на весь степ i висока золота стерня шелестить пiд ногами, мов нападало  за
день з неба зматерiалiзоване сонячне промiння.
   Ледь бовванiють край степу обриси випростаних тополь.
   Там полустанок.
   Обiйнявшись, туди вони йдуть.
   Микола Ювеналiйович, їхнiй професор, пiсля роботи спочиваючи з колегами
пiд посадкою, дивиться услiд цим трьом дiвочим постатям, i  дума  рiзьбить
йому чоло: "Мабуть,  тiльки  з  задумливою  пiснею  можна  порiвняти  оцей
настрiй душi, коли трiйко дiвчат обнялися отак i  тихо  пiшли  й  пiшли  у
вечорiючий степ. Скiльки це доброго  чуття  треба  мати  одне  до  одного,
скiльки спiльностi мрiй i переживань, щоб отак нiжно обнятись i пiти..."
   Далi й далi бредуть дiвчата в бузкову синь, i  степовий  обшир  довкола
них все дзвiнкiше, все незчисленнiше сюрчить та цвiрчить.  Такий  запашний
ще не отруєний вiйною вечiр у полi, вечiр,  що  пахне  снопами,  що  лунко
торохтить десь гарбою, - так  i  здається,  ось  вийдуть  з  посадки  їхнi
хлопцi-студенти, у  майках,  чубатi,  загорiлi,  перестрiнуть  з  веселими
студентськими жартами та дотепами.
   "Як ви тут, дiвчата?"
   А там он уже трактори прийшли з волокушами, розрiвнюють їхнi  нагорнутi
протягом дня вали, розтягують  по  полю  вибраний  з  протитанкового  рову
грунт. Поле, що  було  перед  цим  золотим,  стає  попелястим,  темнiє,  а
тiтки-солдатки, дивлячись, як їхня праця розсiвається по  полю,  зачинають
спiвати тiєї, де всi гори зеленiють, тiльки одна гора  чорна,  тiльки  тая
гора чорна, де орала бiдна вдова...
   Дiвчата тим часом вже зовсiм далеко вiд ровiв. Земля, волокушi, лопати,
деннi турботи - все кудись вiдступає, натомiсть  здiймається  тiльки  одна
гора чорна, потiм i  її  поглинає  млиста  синява  степових  просторiв,  i
дiвчата вже поринають думками в недалеке  своє  минуле,  в  солодкий  свiт
студентського життя з усiма його принадами, розбурханими пристрастями,  де
все переплелось: i кохання, i ревнощi, i щастя примирень, i хвилювання  на
екзаменах, i мрiї про ольвiйське лiто...
   - Такий свiт, жити б тiльки та жити, - говорить Таня задумливо. -  Небо
оце. Степ широкий. Пiсня.  Кохання.  Та  кому  дозволено  зазiхати  на  це
одвiчне право людське на працю людську, на щастя?  Був  час,  коли  людина
була звiром, жила в лiсах, печерах, тiльки i вмiла добувати собi харч,  що
мисливством, -  тодi  вона  змушена  була  воювати.  З  примiтивним  своїм
знаряддям накидалась на мамонтiв... Тепер стоять перед нею тисячi книг,  в
яких зiбрана мудрiсть вiкiв, стоять нацiленi в небо  труби  телескопiв,  в
якi вона розглядає далекi свiти. Вона сягнула на дно океанiв i  швидше  за
птицю лiтає в повiтрi! Вона стала всевладною, всемогутньою, розум її -  це
диво iз див! Всiм би вистачило i землi, i неба, i пiсень, i  матерiального
достатку, якби тiльки  люди  навчились  жити  без  воєн,  якби  цi  дедалi
зростаючi спалахи людиновбивства не забирали в народiв  стiльки,  як  вони
забирають, i розуму, й сил, а  найголовнiше,  життiв  людських,  квiтучих,
обдарованих! - Таня розхвилювалась,  щирий  бiль  чувся  в  її  голосi.  -
Досягти того, що досягнуто людством,  i  ось  тепер,  пiсля  цього,  знову
назад? До печер, до пiрамiд з людських черепiв? Отой цивiлiзований бандит,
що пролiтав сьогоднi тут та жбурлявся бочками, чим вiн кращий за Батиєвого
башибузука, хоча й з'явився  не  на  монгольськiм  конi,  а  на  сучасному
лiтальному апаратi? Варвар вiн, тричi варвар!
   - Може, Толстой тому так i бунтував на старостi лiт проти  цивiлiзацiї,
- загомонiла Ольга, - що передчував оцi сучаснi,  не  виданi  за  розмахом
руїнницькi вiйни...
   - А подумати тiльки - цього ж могло не бути, - сказала Мар'яна. - Варто
було тiльки свого часу всiм трудящим  Нiмеччини  проголосувати  за  Ернста
Тельмана.
   - Нiхто не мiг всього передбачити, - з сумом промовила Таня. - О,  якби
людина могла крiзь роки прозирати вперед, все на свiтi було б iнакше...
   Стерня кiнчилась, вони вийшли на дорогу, i  Таня,  нiби  зачувши  якусь
мелодiю, прислухалась у надвечiр'я.
   - А степ сюркоче й сюркоче, - голос її забринiв журливо.  -  Чи  й  там
десь коники отак сюрчать?
   I це "там" дiвчата розумiють в тому значеннi, що це там, де хлопцi,  де
ото останнi барви неба пригасають на заходi.
   - Не можу простити собi, що ми не одружились ранiше, - з болем вимовила
Мар'яна. - Могли ж, скажiмо, на Перше травня... Правда, Славик  все  жалiв
мене, вiдтягував моє "уявлення", як вiн казав, до закiнчення унiверситету,
але ж я мусила бути рiшучiшою. Навiщо я слухалась його?  I  всi  отi  ночi
веснянi, солов'їнi були б нашi, нашi!..
   Коли рушили далi, Таня звернулася до гречанки:
   - Заспiвай, Олю, що-небудь...
   I Ольга, так наче мелодiя вже перед цим  гучала  їй  у  душi,  вихопила
пiсню десь iз пiвслова, iз середини.
   Пiсня  незнайома  -  грецька.  Ольга-гречанка  родом  iз  Приазов'я,  з
Ногайських степiв.  Якось  розповiдала  дiвчатам,  що  вона  i  вчилася  в
грецькiй школi, такi школи були в багатьох там грецьких селах,  якi  потiм
невiдомо чому позакривано.
   Ольга вже вся в пiснi, чарує степ задушевним своїм голосом, а  дiвчата,
йдучи поруч, думають про неї, про її нелегку дiвочу долю. Iде край  дороги
висока, кiстлява, темна з лиця, i темнi круги пiд очима. Губи, як  завжди,
сухi, спраглi, нiби жар її палить  весь  час.  Хоч  лiтами  вона  дiвчатам
ровесниця, проте  збоку  можна  було  прийняти  її  за  молоду  матiр,  що
вигодувала вже дитину, - така в нiй була якась змученiсть, згорьованiсть i
водночас ласка, тиха материнська доброта. Дiвчата розумiють, що змученiсть
ця, певне, вiд гризот душевних, вiд  невдалого  i  майже  безнадiйного  її
першого кохання. I тiльки, коли спiває, вона красивiшає,  особливо  тепер,
коли пiсля прощання з Степурою в таборi зблиснула їй якась надiя.  Степура
обiцяв їй писати з фронту i хоч  нiчого  ще  не  написав,  але  вона  жде,
надiється i вiд самих надiй уже якось нiби розцвiла, одмолодiла. Та чи  не
найбiльше змiнюється подруга їхня вiд оцих пристрасних клекотливих  пiсень
грецьких, що вона їх спiває на окопах, хоча  й  нечасто,  проте  щоразу  з
якимось особливим чуттям, певне, тому, що пiснi  цi  -  дiвчата  знають  -
призначаються насамперед йому, Степурi. Для нього, для душi його поетичної
ллються над степом її пiснi вечорами, це йому, далекому коханому, на своїй
грецькiй напiвзабутiй мовi посилає вона свою незрадливу любов.
   На окопах дiвчата зблизились ще бiльше, стали як сестри, i вiд  Танi  й
Мар'яни немає тепер у Ольги таємниць. Не криючись, в отакi  вечори,  теплi
ночi липневi вона виливає подругам те, що досi  так  спрагло  й  приховано
носила в собi.
   - Поет! Вiн же справжнiй поет, зрозумiйте ви!  -  каже  вона  запально,
коли заходить про Степуру мова. - Я бачу в ньому все  краще,  що  йде  вiд
його народу, вiд рiдної землi, все в  ньому  чисте,  як  Ворскла  його  чи
Орiлька... I сила  його.  I  врiвноваженiсть.  I  правдивiсть,  i  душевна
чистота. А голос? А спiвуча його вимова?  Та  в  нього  ж  мова  шелестить
шовком, поезiя свiтиться в його очах!
   - Та додай ще оту вайлакуватiсть, - зауважує Мар'яна. - То, певне,  теж
вiд нацiонального характеру?
   - Смiйся, але вiн таки  характер.  Коли  всi  пiснi  твого  народу,  що
складались вiками, живуть у тобi,  живуть  навiть  забутi...  Хiба  це  не
характер, не вияв дужої, глибокої натури? А в ньому вони живуть...
   - Пробач, Ольго, але ота  вайлакуватiсть  та  сентиментальнiсть  нiколи
мене в ньому не приваблювали.
   - Не  тобi,  Мар'яно,  оцiнити  його  по-справжньому!  -  розпалившись,
вигукнула Ольга. - Для тебе вiн тiльки ще один поклонник, та й усе, бо для
тебе Славко - iдеал, вершина. Iншi тобi тiльки забавка. Недаром  кажуть  -
багатому й чорт дiтей колише, так i тобi. А хто знає, якби не ти, якби  не
баламутила марно Андрiя три роки, може,  i  в  нас  воно  все  б  склалось
iнакше.
   - Чим же я винувата? - циганкувато, грайливо повела Мар'яна плечем.
   - Ось не кокетуй хоч зараз. Добре знаєш, що вiн лише тобою живе, тiльки
про тебе вiршi складає, а я йому...  Ох,  якби  менi  хоч  промiнчик  того
тепла, що так щедро й так марно ллється з його душi на  тебе!  Хiба  ж  не
могли б ми з ним бути щасливi?
   В напливi одвертостi Ольга розповiла в цей вечiр  дiвчатам  те,  що  за
iнших умов не розповiла б нiкому:
   - Якось увечерi з бiблiотеки я йшла. Розбита, втомлена, ви ж знаєте, як
нелегко менi наука дається, - i ось уже бiля Гiганта бачу раптом  у  вiкнi
на другому чи третьому поверсi два силуети: вiн i вона. Студент  якийсь  i
студентка. Не знаю, хто були вони, з якого  iнституту,  але  то  було  мов
видiння. Менi видно було мов на екранi кожен  рух  її  i  його,  розпущене
волосся в неї на плечах, вигин тiла, неспокiйнi  руки,  що  сплiтаються  в
обiймах... Я бачила, як зближаються  в  поцiлунку  їхнi  обличчя  i  довго
зостаються так, впиваючись. Потiм, знов  вiддаляючись,  дивились  одне  на
одного, i здавалось, видно було, як вони, танучи  в  ласках,  посмiхаються
одне одному - тi силуети. Ах, дiвчата! Збожеволiти  можна  було  вiд  тiєї
сцени нiмого силуетного  кохання!  Наче  ошаленiла  я  там.  Озирнулась  i
побачила раптом, що i весна навкруги, i вечiр  чудовий,  i  всi  на  свiтi
кохаються, любляться, цiлуються, п'янiють у поцiлунках, i  тiльки  я  поза
цим, я одна...
   - Знаю я такi вечори, - зiтхнула  Таня.  -  Через  дрiбницю  яку-небудь
посваришся, а тодi ходиш, мучишся, катуєшся, готова руки на себе накласти.
   - Пiду! Сама, думаю, зараз до нього пiду! - розповiдала далi  Ольга.  -
Як  була,  з  книжками,  з  конспектами,  завернула  в  хлопчачий  корпус.
Набралась рiшучостi, безсоромностi, постукала до нього в кiмнату. Вiн  був
сам. Сидiв коло столу, як притомлений косар або тракторист, що  повернувся
додому з поля пiсля важкої цiлоденної  працi.  Дим  стояв  хмарою  довкола
нього, i недокуркiв була перед ним повна  тарiлка.  Вiн  був  для  мене  в
туманах, був тут i  не  тут.  Навiть  не  здивувався,  що  я  прийшла,  i,
здається, й не помiтив, у якому я настрої. Пiдвiв голову, дивиться на мене
крiзь цигарковий дим, видно, що думки  його  лiтають  десь  i  бачить  вiн
когось iншого в цю мить, а не мене. Як менi кривдно стало! Я  прибiгла  до
нього, стояла перед ним в такому станi, що  здатна  була  будь-яку  жертву
принести, а вiн? Про що, ви гадаєте, вiн мрiяв  у  цi  хвилини?  Про  кого
виливались його поезiї в той школярський розкритий зошит, що  лежав  перед
ним на столi? Не пiдозрюючи про мої почуття,  вiн  довiрливо,  як  дитина,
показав менi написане,  сам  навiть  прочитав  кiлька  вiршiв.  Про  кого,
думаєте, вони були?
   - Про мiсячнi ночi полтавськi? - з усмiшкою запитала Мар'яна.
   - Про тебе були тi вiршi, Мар'яно. Я слухала їх, i, боже, скiльки треба
було менi сил, щоб втриматись, щоб не залитись слiзьми...
   - Видно, я таки винувата перед тобою, Ольго, - обiйняла її  Мар'яна.  -
Але тепер все пiде по-новому. Я замiжня, я своїх дiтей колихатиму, а  тебе
сама висватаю за нього,  хай  тiльки  вони  повертаються  швидше.  Вони  ж
повернуться - не може бути iнакше!
   - Можливо, там листи вже є? - сказала Таня з надiєю. - Давай  ми  тебе,
Мар'яно, завтра командируємо додому на розвiдку.
   - Ой, чи пустять?
   - Пустять. Ми твою норму вiзьмемо на себе.
   - Що ж, я готова.
   Дiвчата  мимоволi  стали  чепуритися  на  ходу:  перед  ними  вже   був
полустанок.
   Що їх тягне, веде сюди  щовечора?  Самi  бояться  собi  признатись,  що
приходять виглядати ешелонiв з фронтовиками - з покалiченими, з пораненими
людьми. Вчора в такий час саме проходив тут  санiтарний  ешелон.  Жiнки  з
радгоспу, бiгаючи вподовж вагонiв, викрикували прiзвища, допитувались,  чи
нема серед поранених когось iз їхнiх. Дiвчата, припадаючи  до  вiкон,  теж
питали, в напрузi ждали, чи не озветься з ешелону  хтось  iз  харкiвських,
студентiв. Не було. Прикордонники були. Льотчики.  Колгоспники.  I  навiть
студент один був, але ленiнградець - а їхнiх нiкого  не  було.  Чи  iншими
дорогами везуть, чи в боях ще, чи... Бували тут щодня,  але  за  всi  рази
тiльки одну звiстку про своїх  перечули  з  уст  пораненого  лiтнього  вже
командира, з яким розговорилися на перонi пiд час  короткої  зупинки.  Чув
вiн про студентiв, дiяли вони нiбито десь за Днiпром  на  Бiлоцеркiвському
напрямi.
   - Вашi чи не вашi, не скажу, - розповiдав вiн, - а тiльки  добра  слава
про тих студентiв по фронту пройшла, про їхнiй комунiстичний батальйон.  З
самими пляшками та гранатами ходили на танки, дали прикурити фашистам...
   Сьогоднi звiдти, з боку Днiпра, знов наближався ешелон. "Можливо, знову
партiя поранених?" - перезирнулись, поспiшаючи до перону, дiвчата.
   Поїзд,  наближаючись,  так  закричав,  нiби  болiло  йому.  Без  вогнiв
наближався, чорний, слiпий. Пiдiйшов i зупинився, розтягнувшись далеко  за
полустанок у вечiрнiй степ, i мiж посадками на невисокiм  насипi  наче  ще
одна виросла посадка: всюди були гiлля над  ешелоном.  Прив'яле  розкидане
гiлля,  що  ним  замаскували  платформи  з  заводським  устаткуванням.  На
платформах серед верстатiв, труб та болванок халабуди якiсь, вузли,  жiнки
з дiтьми. Не встигли дiвчата схаменутись, розпитати -  хто  i  звiдки,  як
раптом з однiєї платформи :
   - Єй же єй, Таня Криворучкова! Таню, то ти? Таня вся стрепенулась:
   - Я!
   - Це ж наш завод! Хiба не впiзнала! I мама твоя тут!
   Танi, як вiд удару, аж зблиснуло в вiчу:
   - Де вона? Де мамуська?
   - Десь там, у хвостi ешелону!  -  гукали  з  платформи  жiнки.  -  Бiжи
питай... А батько ще на заводi зоставсь!
   Таня кинулась вподовж ешелону.
   - Мамо, мамо! Це я, Таня! Криворучко Таня! Мамо,  де  ти?  -  гукала  в
сутiнь, в залiзо платформ i знов бiгла далi, а в  цей  час  ешелон  рушив.
Рушив i поплив усiм своїм маскувальним гiллям  i  нiби  роз'єднав  Таню  з
матiр'ю назавжди, навiки. Чула  якiсь  окрики,  бачила  хустинки  жiнок  в
сутiнi на платформах, i все то були їй матерi, матерi...
   Побiгла за ними. Ешелон невблаганно перегонив її, чути було на однiй iз
платформ тоскний, тужливий голос якоїсь бабусi:
   - Ой, де ж це воно той Урал? Там же, кажуть, i баклажани не ростуть,  i
ми всi, мабуть, померзнемо...
   Доки ешелон набирав швидкiсть, Таня все бiгла за ним,  i,  навiть  коли
вже останнiй вагон джухнув повз неї, вона й тодi ще деякий  час  летiла  в
степ, мов неприкаяна. Спiткнувшись о шпалу, не втрималась на ногах,  упала
в жужiль, здерла колiно. Ось  так.  Нема  домiвки,  нема  заводу,  все  на
колесах, мама не почула її... Лежала знесилена, задихана, в грудях - повно
стукоту серця. Гостро щемiло збите колiно... З натугою пiдвелась i,  не  в
силi зрушити з мiсця, стояла серед цiєї  жужелицi,  мов  безпритульна,  за
полустанком i тiльки чула, як даленiє  сталевий  перестук  на  рейках,  як
щомитi менше дрижать пiд ногами шпали.
   Все, що сталось тут, було схоже на сон, тяжкий, неймовiрний. За коротку
хвилю пережити такий страшний удар. Пiсля розлуки з Богданом  для  неї  це
був удар найстрашнiший. Прийшла виглядати поранених, а  тебе  ось  з  лету
саму просто в  серце  поранено,  приголомшено,  кинуто  напризволяще.  Все
збиралась поїхати до батькiв, вiдкладала це день вiдо дня, i ось тепер уже
i їхати нiкуди, доганяй тепер своїх хтозна-де... Чому вiн  не  постояв  ще
трiшки? Треба було кинутись, вчепитись за першу-лiпшу платформу, а там  би
вже розшукала маму. Але ж чи в душi готова ти була до цього? Там  -  мама,
евакуацiя, а тут - унiверситет, сюди ж тiльки й може прийти вiд Богданчика
звiстка!
   Дiвчата, пiдбiгши до неї, схопили, шарпнули вбiк:
   - Тiкай, он ще один товарняк iде!
   Знов задрижала земля, наближається новий ешелон.  Цей  теж  затемнений,
лише з труби паровоза  дим  вибушовує  з  iскрами.  На  платформах  труби,
верстати, мотори... Теж заводський... Може, тато тут? Чи хтось iз родичiв,
iз сусiдiв? Сяде i поїде з ними! Отак, як є! Або хоч перекаже, що вона  їх
дожене, розшукає, знайде!
   Пролiтають  платформи,  заклечанi  гiлками  рiдних  заводських  акацiй,
пролiтають i... не зупиняються. Нiби вистрiлений, шугнув повз них  ешелон,
вдарив тугим повiтрям. Кусаючи губи, Таня  стоїть  край  насипу,  дивиться
ешелоновi вслiд. Червоне око останнього вагона швидко вiддаляється,  гасне
в степу.
   - Ходiм, - Мар'яна подала Танi руку.
   - Одна тепер, - прошепотiла Таня. - Зовсiм одна...
   - Ти не одна, будемо разом, - притулилась до неї. щокою Ольга.
   Зiйшли з насипу i, знов обiйнявшись, побрели у вечiрню тишу,  де  пiсля
гуркоту ешелону, як i ранiше, нiжно, невтомно сюркоче кониками степ.



   32

   Досi, коли Таня думала про вiйну, коли обговорювали мiж собою невтiшнi,
ким-небудь завезенi з мiста фронтовi зведення, її,  при  всiй  трагiчностi
подiй, все ж не покидала надiя на якесь чудо, сподiвання на те,  що  одної
прекрасної днини вiйна враз кiнчиться, кiнчиться так само  раптово,  як  i
почалась... Прийде замирення, знайдено буде  спосiб  зупинити  жахливе  це
лихо, що втягувало в свiй вир уже мiльйони  й  мiльйони  людей.  Тепер  же
пiсля оцих ешелонiв з днiпровськими демонтованими заводами стало їй зовсiм
ясно, що були то тiльки наївнi її фантазiї, що нi  про  яке  замирення  не
може бути й мови. Почувається, що боротьба ця надовго, їй не видно  кiнця.
Вiйна,  пiдступаючи  до  кожного  порога,  зруйнувала  вже  i   її   рiдне
надднiпрянське гнiздо. Що буде з мамою? Все життя вона не покидала рiдного
мiста, нездужає часто, а тепер ось у далеку дорогу на платформi -  куди  i
наскiльки? А тато? Де дiдусь? Що вiн скаже про свою онуку?
   Руйнується той звичний свiт,  в  якому  минало  її  дитинство,  гаснуть
мартени, порожнiють цехи, й батько оце зараз, може, власними руками руйнує
все те, що сам протягом життя будував. Нема  вже  для  неї  домiвки,  нема
Днiпра, не  буде  бiльше  погожих  ранкiв  iз  спiвом  заводських  гудкiв.
Озираючись в минуле, Таня бачила там життя, залите свiтлом  своєї  юностi,
життя, що в усiй повноцiнностi i привабливостi постало  перед  нею  тiльки
тепер. Знала його, яким було - разом а труднощами,  з  гiркотами,  драмами
людей,  i  все  ж  то  було  життя,  що  зводило  Днiпрогеси,  злiтало   в
стратосферу, пробивало арктичнi криги i всiм рухом своїм було  нацiлене  в
майбутнє, майбутнє! I нiби вже було освiтлене тим майбутнiм... I ось тепер
ця чорна навала, закривавленi фронти, виття сирен по  мiстах,  демонтованi
заводи на колесах i вона, полишена на розпуттi; ще й  зараз  не  знає,  чи
кинути все i доганяти матiр, чи й далi  триматись  унiверситетських  своїх
подруг, з якими вона бiльше нiж будь-де i бiльше нiж будь  з  ким  почуває
зараз свою близькiсть до всього вчорашнього, до свого першого й останнього
студентського кохання.
   За час розлуки з Богданом почуття, яке мала  до  нього,  заполонило  її
всю. Не думала, що можна любити бiльше, як вона любила, а виходить, можна!
I оце, що з матiр'ю розминулась  на  полустанку,  здається  їй  заслуженою
карою за неуважнiсть до рiдних, за те, що не поїхала  додому  вiдразу,  як
почалася вiйна, забула про всiх i про все на  свiтi,  крiм  нього  одного.
Якби хоч слово звiдки почути про Богдана,  бо  листiв  нема,  нема  вiсток
нiяких, i це пригнiчує, мучить весь час, в уявi малюються  найпохмурiшi  й
страшно ймовiрнi картини. Поранений? Якби знала, що лежить десь поранений,
кинула б усе, майнула б туди, день i нiч сидiла б доглядальницею над  ним.
В неволi  фашистськiй?  Пiшла  б  i  в  неволю,  щоб  там  полегшити  його
страждання. I все ж  найтяжчi  припущення  вiдступали  перед  непереможною
вiрою в його щастя, в його долю, в те, що вiн живий. Десь є. Десь у  боях.
Рано чи пiзно вiн до неї озветься!
   За думками про нього Таня зараз ледве чує  розмову  дiвчат,  хоча  вони
йдуть поруч попiд посадкою, -  пухла  шляхова  пилюка  пахкає  пiд  їхнiми
босими ногами. Вони розмовляють про тiтку Хотину,  про  те,  як  жде  вона
свого Трифона, отого добрягу Трифона, що й курки не мiг убити.  "Без  рук,
без нiг буде - i то заберу..."
   - Я iнодi питаю себе, - каже Ольга, - чи здатна я  на  таке?  На  любов
безоглядну, на вчинок по-справжньому добрий. Менi здається,  що  я  ще  не
зробила в життi нiчого по-справжньому доброго, i це мене мучить.
   - Не наклепуй на себе, Ольго, - заперечила Мар'яна. - Вже коли хтось  в
нас на факультетi  був  добрим  до  товаришiв,  чуйним  з  потреби,  не  з
обов'язку, так це, звичайно, ти. Ти народилася бути сестрою  милосердя,  з
тебе вийде чудова мати, i жаль,  що  цього  досi  не  мiг  зрозумiти  твiй
шалапутний Степура.
   - О, не треба про це. Не жартуй такими  речами,  Мар'яно.  Кожен,  кому
доводилось  зробити  добре  iншому,  повинен,  менi  здається,  переживати
радiсть якусь особливу, яку нi з якою iншою й порiвняти не можна.  Мабуть,
ото i є щастя. Мабуть, ото й буде iдеальне суспiльство  майбутнього,  коли
потребою для кожної людини стане  робити  для  iншої  тiльки  щось  добре,
приємне, корисне, може, навiть саможертовне.
   - Я думаю iнодi, чи не забагато унiверситет дав  нам  у  дорогу  рiзних
iлюзiй,  -  сказала  Мар'яна.  -  Ось  ти   заговорила   про   суспiльство
майбутнього. Для нас воно найпрекраснiше, за  нього  боремось,  про  нього
мрiємо. Але коли бути реалiстами: чи не вiддалить його вiд нас оця вiйна з
її руїнницькою диявольською силою? Вiдкинула ж татарська  неволя  Київську
Русь на  триста  рокiв  назад.  Ну,  нас,  звичайно,  не  вiдкинуть,  -  я
оптимiстка, - але часом, коли подумаєш, аж дико стає: в який тяжкий ми вiк
живемо, скiльки пiдступностi, жорстокостi,  вiроломства  навкруги.  Тисячi
рокiв тому, коли воїни на  своїх  бенкетах  черпали  вино  черепами  своїх
противникiв,  навiть  тодi  перед  нападом  попереджали  ворога  чесно   й
вiдкрито: iду на ви! А тепер, в двадцятому сторiччi, вчиняють напад вночi,
по-розбiйницькому, бомбами з неба засипають ще сонних дiтей, матерiв.
   - I це пiсля вчорашнiх запевнень у дружбi, - скрушно додала Ольга.
   Таня не втручалась у розмову, але думки її були про це ж саме.
   "Вiк кам'яний знало людство, вiк  бронзовий,  вiк  залiзний,  -  думала
вона, - а чи буде ж iще вiк золотий, як говорять легенди? Чи вiн  iще  жде
нас попереду? Чи, може, вiн уже минув, вiдiйшов, не розквiтнувши?"
   - Хто це тут ходить так пiзно? - почувся зненацька голос iз лiсосмуги.
   Здригнувшись, вони зупинились.
   - Хенде хох!
   I до них вийшов з гущавини дiд  Лука.  У  брилi  своєму  незмiнному,  з
гвинтiвкою на плечi.
   - Так i злякати можна, - озвалась до нього Мар'яна. - Непротивленець  з
гвинтiвкою - чудеса!
   - Степ сторожую, - сказав дiд Лука. - У  нас  тут  тепер  стрибительний
батальйон є. Вдень ми по своїх  роботах,  а  вночi  поля  вiд  диверсантiв
охороняємо та й залiзницю теж. - I, стишивши  голос,  вiн  додав:  -  Само
енкаведе нами керує.
   - Толстовець - i раптом по лiнiї енкаведе, - усмiхнулась Мар'яна. -  Та
вам же, як толстовцевi, i зброю не годиться брати до рук!
   - Тепер i сам Лев Миколайович взяв би, - сказав  старий.  -  Час  такий
настав. У цiй вiйнi старi й малi воюватимуть.
   - I не страшно вам отут у посадках? - запитала Ольга.
   - А чого страхатись? Як парубком був, чорти за мною ганялись, i  то  не
боявсь. А одного разу,  як  з  гулянки  йшов,  вiдьма  за  мною  з  версту
гналася...
   - Вiдьма? - пожвавiла Мар'яна. - Ви бачили вiдьму?
   - Як оце тебе. Тiльки ти, бач, стоїш, а  вона  -  клубком,  клубком  по
землi поперед мене пiд ногами. Я зупиняюсь - i вона зупиниться. Я рушу - i
вона рушить.
   - Добре були, мабуть, напiдпитку? - засмiялась Мар'яна. - Хотiла б i  я
на ту кицьку глянуть хоч раз...
   - Тепер нема, - твердо сказав дiд. - Всi вiдьми й вiдьмаки випропадали:
не стало їм життя помiж теперiшнiми людьми. Ранiше, було, здоїть  молодиця
корову, нацяпає два стакани, несе, та ще й фартушком прикриє, щоб сусiдка,
бува, не наврочила. А вiдьмам, так тим на всю нiч  було  роботи:  чуєш,  в
тiєї вночi корову видоїла, тiй поробила, тiй присушила.  А  зараз  он  моя
невiстка на фермi дояркою, вiдро повне набуксує, несе вiдкрите, i нiхто  й
не наврочить, i корова не присушує, бо з автопоїлки воду п'є.
   - В нечисту силу, бачу, не вiрите, - пристає Мар'яна. - А в бога ви  ще
вiрите? Дiд Лука помовчав, зiтхнув:
   - Чи є бог, чи нема, нiхто не докаже. А совiсть краще бога.
   - "Совiсть краще бога" - це хоч записуй, - посмiхнулась Ольга до Танi.
   Пахкає пiд ногами холодна пилюка, муром темнiє вподовж  шляху  гущавiнь
посадки. Мар'яна в темрявi зачепилась спiдницею за якусь глодину, обережно
стала вiдчiпати.
   - Яка тут посадка густа та колюча. У вас, дiду, рушниця заряджена?
   - Все як слiд.
   - I якби оце хто - парашутист їхнiй абощо, - одразу б i бахнули?
   - Ще й як! Бiльше двадцяти лiт гвинтiвки в руках не держав, думав,  уже
бiльше й не доведеться. А бач, довелось. Баба каже: "Ти наче аж помолодшав
з нею".
   - - Справдi, у вас з'явилось щось розбишацьке...  Недаром  ото,  видно,
хлопчаки дражнять: "Дiду Лука, вас Махно гука!"
   - Та дражнять, шибеники, смiються, що гука. А признатись вам,  дiвчата,
iнодi й справдi чую вночi, як нiбито гука. Та тiльки  знаю,  то  не  Махно
гука, то гука мене моя молодiсть, степи, конi, воля революцiї,  розгульне,
вольове життя. Не був  я  вже  тодi  толстовцем,  був  чортом,  розбишакою
степовим, то червоним, то чорним, а тодi пiшов на Сиваш i його  штурмував.
Кликали й мене з Махном у його останнiй рейд, коли вiн в Румунiї опинився,
а потiм десь аж у Африцi, в iноземному легiонi своїми  тачанками  гасав...
Та то не моя дорога, правду свою трудову я тут побачив -  вона  вдома,  на
рiднiй землi.
   Спочиває степ, наливається прохолодою пiсля денної спеки. Небо де-не-де
в покосах хмар. Мiсяць - щербате циганське сонце -  вибився  з-за  хмар  й
став над степом у захiднiй частинi неба; десь  далеко  в  той  бiк  горять
стернi за балкою, хтось  пiдпалив,  i  видно,  як  величезнi  багрово-бурi
валовища диму, освiтленi мiсяцем, вирують, важко стеляться низом.
   - Є щось зловiсне в нiчних пожежах, - сказала Ольга, поглядаючи туди. -
Невже ото все стернi горять?
   - Стернi, - спокiйно пiдтвердив дiд. - Хлiба там близько нема...  Зерно
з-пiд комбайна просто на станцiю пiшло.
   - А до нашої скирти вони не догорять?
   - Нi, там у балцi стирловано все, нiчому горiти.
   I хоч горiли тiльки стернi, й горiли далеко, все ж  було  щось  справдi
зловiсне в тiй розлитiй по степу, цiлим фронтом наповзаючiй пожежi.
   З iншого краю, десь  вiд  села,  став  долинати  ледве  чутний  собачий
гавкiт, що переходив у виття, тривожне, численне.
   - На мiсяць там вони виють, чи що? - запитала Мар'яна.
   - Собачi маневри зараз бiля радгоспу, учба на всю нiч, - пояснював  дiд
Лука. - Недавно привели їх i тепер дресирують,  щоб  пiд  танки  кидались.
Дивитися сумно, коли воно, твар безсловесна, а й та  як  усе  розумiє,  як
жити хоче. Пустять їм танк старий, кидають м'ясо шматками пiд нього: бiжи!
хапай! - а воно, бiдолашне, хоч яке голодне - їм перед тим цiлий день їсти
не дають, - тут i м'яса не хоче, тiкає вiд танка свiт за  очi,  бо  смерть
свою чує.
   - Мабуть, не думав  академiк  Павлов,  що  так  буде  використано  його
вчення, - промовила Ольга, прислухаючись до собачого скавулiння.
   - А ти забула, - чомусь дражливо сказала Мар'яна, - що ще в  ассiрiйцiв
були загони бойових собак, якi брали участь у битвах?
   - Ожесточились, ожесточились нрави людей, - сумно  кинув  дiд  Лука  i,
сказавши  дiвчатам  "на  добранiч!",  повернув  до  села,  на  ту   далеку
гавкотняву.
   Дiвчата  попрямували  через  стерню  до  свого  табору.  Ожеред  свiжої
сьогорiчної соломи, недовершений, розритий, - це й був  для  дiвчат  їхнiй
табiр степовий. Багато з тих, що на окопах, ночують  тут,  у  соломi,  пiд
вiдкритим небом. Коли дiвчата пiдiйшли до ожереду, всi  з  їхнього  загону
вже спали, i вони незабаром i самi лежали в ряд покотом на своїй розкiшнiй
солом'янiй постелi. Солома вiд мiсяця поблискувала, вона нiби  намокла  за
день у зливi сонячного промiння, i ще й зараз чути  було,  як  вона  пахне
сонцем.
   Мар'яна i Ольга, зручнiше вклавшись, швидко поснули, а до Танi ще довго
не приходив сон. Вона чула, як кричить якийсь нiчний птах  у  лiсосмузi  i
хтось бухикає у соломi нагорi, де спали чоловiки, а Таня,  пiдклавши  руки
пiд голову, все дивилась на високу мерехтливу зiрку в  небi.  Це  був  той
час, коли Таня, як вона казала, "настроювалась на хвилю  Богданову",  вела
найiнтимнiшi з ним розмови, чула голос його i майже фiзично вiдчувала його
бiля себе. Вона думала зараз про те, як ревнувала його, як ревнiсть робила
її часом просто смiшною в його очах, i хоча вона розумiла все,  але  не  в
силi була подолати цю свою ваду. Вона шкодувала за  кожним  тим  днем,  за
кожною часиною, що минали  для  них  у  сварцi  i  були  тепер  безнадiйно
втраченими.  Адже  вона  ревнувала  його  до  кожної  усмiшки,  якою   вiн
обмiнювався з кимось, ревнувала  до  кожної  дiвчини,  яка  могла  б  йому
сподобатись. Вона все боялася, що Богдан її  покине,  знайде  кращу,  адже
кращих, здавалось їй, було так багато довкола! I те, що  ревнощi  її  були
вiд надмiрної  до  нього  любовi,  це  однаково  не  могло  бути  для  неї
виправданням. Тепер, коли вiн  пiшов  на  фронт,  вона  перестала  нарештi
ревнувати його i заприсяглася в душi, що нiколи бiльше не ревнуватиме, хай
вiн тiльки повернеться. Хай би його любили всi, хай би всiм вiн подобався,
як їй, славний її Богданчик, аби тiльки вiн був живий, не загинув!
   Мiсяць опустився ще нижче, розбух червоно, а стернi й  досi  горiли,  i
моторошно було дивитись, як стелеться,  клубочиться  по  улоговинi  важкий
рудаво-червоний дим. З усiм денним вигоряють стернi, з сюрчанням  коникiв,
з пахощами й золотом сонця - чорно стає там, де пройшла пожежа...
   Щось мовби пiдвело Таню з постелi. Встала, обережно пробралася  соломою
помiж дiвчат i побрела в степ.
   Так дивно, коли ти вночi один  в  степу  i  на  тебе  повзе  при  землi
валовище бурого вогню, а над тобою  неба  порожнеча  й  холодне  циганське
сонце дотлiває на обрiї бездомною червоною купою...
   "Де ти? Що з тобою? Що хвилює тебе, що болить тобi? -  зупинившись  над
балкою, зверталася Таня через палаючi стернi до Богдана, зверталася  своїм
зойком,  болем,  своєю  дiвочою  самотнiстю.  -  Тобi  тяжко?  Богданчику,
серденько, чим я можу допомогти тобi? Нiчого менi зараз на свiтi не треба,
як тiльки допомогти тобi, полегшити твої болi, твою долю солдатську,  твої
страждання. Все довкола живе тобою, все повите тривогою за тебе. Мабуть, у
батькiв своїх я погана донька, бо вже й домiвку втратила, поїзди  кричать,
повз мене пролiтають на схiд, а я всiєю iстотою лину тiльки до тебе. Днями
й ночами чекаю твоїх слiв, чекаю вiсток вiд  тебе,  а  їх  нема.  Чому  їх
нема?"
   В напiвзабуттi якомусь пекучому повернулася знову до скирти.
   - Це ти все  бродиш,  лунатичко?  -  спросоння  заговорила  Мар'яна  й,
пiдвiвшись, сiла на соломi, чимось нiби стривожена. - Що то за вогонь?
   - Та то ж стернi горять.
   - А-а, я й забула.
   Коли Таня лягла, Мар'яна пругко-жарким своїм тiлом  пiдсунулась  ближче
до неї, обняла.
   - А менi, Таню, сон приснився. Цi  степовi  ночi,  якi  тут  дивнi  сни
сняться... Тiльки заснула, як  аж  над  вухом  нiби  голос  юначий,  такий
славний, веселий, слiв не розберу, але чую, як  цей  голос  смiється.  Чий
вiн? Та це ж Славик! Стараюсь, щоб хоч слово з його шепоту розiбрати,  але
нiчого не розберу, а голос якось трепеще до мене i все смiється, i вже чую
його трепетнi, Славиковi, руки на собi...



   33

   Додому, до рiдного мiста мчав поїзд наступного дня  Мар'яну  з  окопiв.
Насилу вiдпросилась - хором окопники допомагали. Побуває вдома, а заодно i
в унiверситетi, може, там будуть листи для дiвчат. А їй лист  вiд  Славика
має прийти просто на тракторний, до батькiв. Цього разу лист  мусить  бути
неодмiнно, недаром же такi радiснi, збудливi сни їй  сняться...  Здається,
минула вже цiла вiчнiсть, як вони розсталися з  Славиком.  Його  нiжнiсть,
усмiшка, i весiлля, оте летюче, i жарке шаленство їхньої  першої  короткої
ночi - чи було все те, чи тiльки  наснилось,  майнуло  в  жагучiй  п'янкiй
нестямi?
   Здається, в неї буде  дитина.  Буде  син.  Виросте  i  буде  схожим  на
Славика. Такий же вродливий, спокiйний, трохи насмiшкуватий...  Але  чи  й
тодi, як вiн виросте, будуть ше вiйни? Нi, не повинно їх бути бiльше пiсля
цiєї. "Ми не будемо народжувати дiтей для вiйни!  -  хочеться  крикнути  в
поїздi жiнкам, серед яких вона помiтила одну, теж вагiтну. - Як для вiйни,
то краще їм не родитись. Для радостi, для щастя - ось для  чого  приходить
людина в життя, ось для чого тiльки й варто народжувати її на свiт!"
   В Харковi, коли Мар'яна вставши з поїзда, поспiшала по перону  вокзалу,
перше, що впало їй в око, - написи всюди по  стiнах,  чорнi,  тривожнi,  з
стрiлками кудись у землю: "Бомбосховище".
   Санiтари несуть поранених на носилках. Жiнки бiжать з неспокоєм в очах.
   - На п'ятiй колiї, на п'ятiй.
   - Що там на п'ятiй?
   - Санiтарний стоїть он на п'ятiй, поранених сортирують:  кого  знiмають
тут, кого далi...
   I вже Мар'яна з неспокоєм в очах,  з  косами,  що  телiпаються  на  нiй
недбало,  бiжить  понад  санiтарним  ешелоном,  жадiбно  зазирає  у  вiкна
вагонiв. У вагонах повно поранених. Декотрих годують сестри. Декотрi,  вже
поснiдавши, товпляться бiля вiкон з перев'язаними головами, з  пiдвiшеними
на пов'язках руками, а обличчя в усiх  сповненi  чекання,  надiї  зустрiти
когось свого.
   - Мар'яно!
   Степура перший окликнув її, iнакше вона могла  б  так  i  пробiгти,  не
розгледiвши його серед дядькiв зарослих, i сам вiн був зарослий, у  бородi
- теж як дядько. Як вона зрадiла йому!  Як  стрепенув  вiн  її  всю  своїм
окликом. Вiкно напiвспущене,  i  вона,  припавши  до  нього,  дивилась  на
Степуру з радiсною жадiбнiстю i острахом :
   - Андрiю! Голубчику!
   Його широке обличчя в цiй рiдкiй русявiй бородi було незвично блiдим, i
сам вiн у бiлiй госпiтальнiй сорочцi був якийсь мовби  посвiтлiлий,  мовби
очищений пережитим.
   - Де Славик? Ти бачив його?
   Степура зробив довгу, глибоку затяжку, - вiн курив  "Бiломор"  -  пачка
"Бiломору" лежала перед ним на столику, - повiльно випустив  дим  i  майже
зник за тим димом. Якось недобре зник.
   - Чого ж ти мовчиш? Ти бачив його? Ви ж разом були?
   - Разом, - i замовк.
   Вона бачила, як важко йому сказати щось бiльше, крiм цього.
   - Кажи, кажи, - напосiдала вона. - Всю правду кажи!
   - Правду?
   Туго видобуваючи слово за словом, вiн заговорив. Заговорив  про  бiй  з
танками. Про якiсь пляшки горючi. Про те,  як  покремсало  їхнiй  студбат,
поранено було багатьох... i Лагутiна теж.
   - А потiм,  потiм?  Де  зараз  вiн?  Насупившись,  вiн  помовчав,  нiби
пiдшукував якесь найменш вразливе слово.
   - В грузовику на переправу нас везли. Вiн усе кричав.  Аж  бiля  Днiпра
вже перестав кричати...
   Степура обволiкся димом. Потiм таки видавив з себе:
   - Зовсiм перестав.
   Мар'яна мало не впала. Мiцнiше вхопилась руками за вiкно вагона, щоб не
впасти. Обличчя їй перекосилось, очi налилися злiстю.  Степура  нiколи  не
бачив у нiй стiльки злостi, якоїсь божевiльної злостi.
   - Ти брешеш! Брешеш! Брешеш! - закричала вона на весь перон.
   I вже замiсть тiєї Мар'яни, що з усмiшкою  чарiвною,  з  щирою  радiстю
кинулась кiлька хвилин тому до Степуриного вiкна, стояла тепер  перед  ним
роз'ярiла вовчиця, яку вiн навiть не пробував угамувати.
   - Це ти вигадав! Навмисне вигадав! - кричала вона, не тямлячи  себе.  -
Iз злостi вигадав, iз заздрощiв на нашу любов! Ненавиджу  тебе,  обманщик,
ревнивець нещасний! - Вона заплакала, бризнула злими слiзьми. -  Так  знай
же: в мене дитина буде вiд Славика, чуєш? Славикiв син!
   Пораненi дивилися на неї як на божевiльну, а вона, припавши до вiкна, з
плачем i лютiстю все кричала Степурi щось образливе,  а  вiн  з  похиленою
головою покiрно приймав на себе удари її горя i вiдчаю.
   - Вгамуйся, Мар'яно, вгамуйся. - Вона вiдчула на своєму плечi сухорляву
цупку чиюсь руку i, озирнувшись, побачила бiля себе на перонi Духновича.
   Стояв перед нею зарослий, рудий, поганий, на милицi казеннiй. На  ногах
ботинки, без обмоток, розшнурованi. Штани шкарубкi вiд засохлої кровi.
   - Даремно ти лаєш його. Спершу б розпитала... Хай буде тобi вiдомо,  що
вiн, - Духнович кивнув у вiкно на Степуру, - кров'ю стiкаючи,  пiд  кулями
виносив на собi Славика з бою.
   Мар'яна вiд його слiв враз  поникла,  повалившись  грудьми  на  спущене
вагонне вiкно. Притихла, обм'якла. "Сам виносив, з поля бою виносив..."
   - Пробач, - глянувши на Степуру, сказала ледве чутно.
   Заточуючись, мов п'яна, вона пiшла од них, i, дивлячись їй услiд,  вони
бачили, що то вже  пiшла  вдова.  Коси  вдовинi,  горе  вдовине  невидимим
тягарем гнiтило її похиленi плечi.
   Допленталась до трамвая, i  невдовзi  вiн  уже  з  дзенькотом  мчав  її
вулицею Свердлова.
   Сидiла вона бiля вiкна, дивилась на мiсто свого промайнулого щастя, i з
думки чомусь не  йшло,  все  довбало  потьмарений  мозок  оте  її  недавнє
весiлля: долина глибока, калина висока, аж додолу гiлля гнеться. Десь  вiн
за Днiпром похований. Харкiв без Славки. Вона  без  Славки.  Назавжди  без
нього. На все життя.
   Вдома сестра Клава, зустрiвши Мар'яну на подвiр'ї, сказала, що  її  вже
третiй день чекає вiд Славика лист.
   - Не сердься, що ми  прочитали:  живий,  здоровий.  Мар'яна  зайшла  до
кiмнати i одразу побачила на столi у склянiй вазi трикутничок того листа.
   - Та ти що,  хвора?  -  спитала  її  мати,  дивлячись,  як  вона  слiпо
розгортає листа.
   Схилившись,  почала  читати.  "Мар'янко,  люба  моя...   За   мене   не
турбуйсь... Пришли менi хоч одну свою усмiшку, а я шлю тобi запевнення, що
ми - невмирущi..." I далi щось жартiвливе. Далi не могла вже читати. Впала
головою на той  лист,  затряслася  в  риданнi.  Мати  й  Клава  нiчого  не
розумiли.
   - Що з тобою? Чого ти?
   - Славика... Славика ж нема. Його вбито!!!
   I нiби потемнiло в кiмнатi, горе на  якусь  мить  нiби  скувало  жiнок.
Потiм сестра й мати, самi ледве втримуючись вiд слiз,  заходилися  втiшати
Мар'яну, заспокоювати.
   - Може, це ще не так?
   - Може, помилка, це ж часто буває...
   - Нi, це правда,  правда,  -  повторювала  вона,  втупившись  невидючим
поглядом у вiкно, i очi її чорно застигли  в  тупiй,  зацiпенiлiй  задумi.
Вдова. Вдова. Нема найдорожчого. Нема i нiколи не буде вже Славика. А горе
тiльки починається...
   Незабаром Клава зiбралася на роботу в другу змiну -  виявляється,  вона
вже працює.
   Коли Клава пiшла, мати присiла бiля Мар'яни.
   - Наче вiщувало моє серце, коли я дивилась на ваше  весiлля.  Та  що  ж
поробиш? Не в тебе однiєї зараз горе таке. Треба переборювати, дочко...
   - Де тато?
   - Батько тепер i днює й ночує на заводi, -  розповiдала  мати.  -  Вони
тепер танки роблять.
   - I я пiду на завод, - сказала Мар'яна.
   - Ой дочко...
   - Пiду, пiду! - повторила вона. - День i нiч працюватиму. Тiльки бiльше
б танкiв! Тисячi, тисячi танкiв на них!
   I, впавши головою на стiл, вона знову заридала.



   34

   "Не треба було їй про це говорити. Нащо їй така правда?  -  ганив  себе
цiєї ночi Степура, їдучи далi в своєму санiтарному ешелонi. - Хай би краще
не знала або дiзналась вiд когось iншого, вiд Духновича,  скажiмо,  тiльки
не вiд мене".
   Її крик, той крик зраненої людини, досi стояв йому у  вухах.  "Вигадав,
навмисне вигадав!" Невже вона хоч на мить могла це допустити, подумати про
нього таке?
   Щоправда, вона  знала  Степуру  тiльки  по  минулому,  по  важких  його
ревнощах, i звiдки їй було знати про той злам, що стався в Степуринiй душi
останнiм часом. Славикова смерть все перевернула  в  ньому.  Пiсля  всього
пережитого Степура глянув на загиблого товариша зором, уже  не  затемненим
своїми лютими студентськими ревнощами, зором, очищеним  i  просвiтленим  в
горнилi спiльних випробувань. Лагутiн, вiн i  тiльки  вiн,  був  достойним
Мар'яни, достойним її кохання, тiльки  вiн  мiг  бути  її  мужем,  веселим
супутником її на все життя. Тепер це було ясно  Степурi.  Славикова  душа,
проста й мужня, його розум, блискучий i трiшки насмiшкуватий, його  врода,
якась легка i свiтла, - все це  було  створено  природою  мовби  саме  для
Мар'яни, для її жаркого й крутуватого  норову,  для  її  дикуватої  краси.
Страшно подумати, але невже справдi мала нагрянути на них оця  катастрофа,
мав загинути Лагутiн, щоб вiн, Степура, мiг чесно оцiнити свого суперника?
Пригадав, як побачив його пiд час  перев'язки  голого,  побачив  прекрасне
тiло його з жахливо вивернутими нутрощами... То було тiло, що могло б бути
натурою для античних рiзьбярiв, тiло Дискобола  або  молодого  Гермеса,  i
таким його знала й любила Мар'яна, а тут воно лежало знiвечене, порване, в
самому розквiтi приречене на смерть i гниття. Перемололо в трибках вiйни й
викинуло, i не повернеться вiн до  Мар'яни  навiть  калiкою,  хоч  вона  й
такому, певне, була б рада...
   Санiтарний  ешелон  їхнiй  повiльно,  але  неухильно  вiддаляється  вiд
фронту. У вагонi вже лаштуються до сну, в цей час тут тiльки й розмов  про
уколи, перев'язки, про "утки" та "судна" - цим зараз тут живуть люди,  якi
недавно були здоровими, знали й кохання, i пiсню i  виказували  вiдвагу  в
бою, а тепер, мов приборканi, тiльки лютяться на  свою  безпомiчнiсть  або
гiрко висмiюють себе.
   Навпроти Степури лежить Довгалюк, колгоспник, з розтрощеною - взятою  в
лещата - рукою.
   Довгалюк мимоволi був свiдком сцени на вокзалi мiж Степурою i  Мар'яною
i все, здається, зрозумiв у  їхнiх  взаєминах  з  тiєї  короткої  i  такої
безладної розмови. Коли сусiди поснули,  Довгалюк  пiдсiв  до  Степури  на
постелю, загомонiв упiвголоса:
   - Ота, що прибiгала до тебе, - вона теж студентка?
   - Студентка. *
   - По чому ж вона?
   - Iсторичка.
   - Нелегка ж у неї iсторiя. Вона йому жiнка була, чи як?
   - Перед самою вiдправкою на фронт одружились.
   - Буйна дiвчина, з жаром, видно, у серцi, i отаке лихо спiткало...  Але
поки дiтей немає, то це ще пiвлиха. Переболiє, перегорить, а там ще знайде
собi. Вдовинське горе таку не зiгне, не приб'є. А що ти їй  сказав  одразу
всю правду, це якраз  добре,  i  не  кайся.  Нема  гiрше,  коли  ото  люди
починають дурити одне одного. Коли мого земляка поклало в першiм бою, я  в
той же день написав його жiнцi, щоб знала.  Хай  наплачеться  добре  та  й
починає думати, як бути їй далi, як дiтей до ума довести. Ох, дiти,  дiти!
Якби не вони, легше б солдатовi було i смерть приймати.
   - Скiльки їх у вас?
   - Трiйко. В меншого ще тiльки зуби молочнi випадають, всю весну  їх  на
горище закидав, щоб новi мiцнiшi росли.  Не  знаю,  як  там  моя  тепер  з
ними...
   Довгалюк помовчав, мовби прислухаючись, як стогне ввi снi артилерист на
верхнiй полицi.
   - Не журись, ти ще своє щастя знайдеш, - знов загомонiв вiн до Степури,
- живий би тiльки зоставсь. Незнайомi ось ви менi, нi ти, нi вона, нi  той
третiй, i не знаю я всiх ваших тонкощiв, i тiльки бачу, що гарно це все  у
вас було. А буває ж зовсiм iнакше. Повертався торiк хлопець пiсля армiї  в
Тарасiвку, сусiднє з нами село. Фiнську вiдбув, строк вiдслужив, i  ось  -
додому, де мати його  жде  i  дiвчина-наречена.  Нiч  темна,  осiння,  дощ
репiжить,  казали  йому  на  станцiї:  "Почекай   до   ранку,   пiдеш   як
розвидниться". Не послухав, не терпiлося - пiшов навмання  проти  ночi.  В
полi, вже недалеко й вiд села, був колодязь старий, обвалений, давно вже в
ньому не було нi води, нi цямрин. I - треба ж  тобi  таке  -  посковзнувся
чоловiк у темрявi i - шелесь у колодязь. Мiсцина запущена, хутiрець колись
тут був, але  давно  вже  нема,  люди  рiдко  сюди  заходять  -  кричи  не
докричишся. Проте на якийсь там день таки забрiв сюди мисливець,  рахiвник
артiльський, собака нюхом його навела. Чемоданчик лежить бiля  колодязя  -
той, як падав, випустив його... "Витягни!" - проситься з ями. "А хто  ти?"
- " Я Андрiй Михайлишин з Тарасiвки, демобiлiзований..."  Що  ж,  згодився
витягти. "Кидай сюди все своє ремiння". Попробував зв'язати ремiння  -  не
вистачило. "Збiгаю за  вiрьовкою".  Забрав  усе  майно  солдатське,  пiшов
додому та бiльше вже до колодязя й не  повернувся.  I,  думаєш,  чого?  На
дiвчину солдатову перед  тим  вiн  уже  накинув  оком!  Клин  не  раз  уже
пiдбивав, а вона все вiдмовляла. А тут, бач, такий випадок. Та ще жаднющий
був, навiть на солдатове добро пожаднивсь...
   - А з солдатом що ж?
   - Стривай, докажу. Сидить рахiвник дома день, i другий, i третiй,  а  в
матерi i в дiвчини вже тривога, бо  солдат  перед  тим  телеграму  вдарив:
"Їду!" Ждуть, а його нема. Телеграму в частину - й там нема. А по  якомусь
часi рахiвник сам не витримав, прийшов у сiльраду, заявив. "Так i так, пiд
час полювання в колодязi обваленому  куркульському  натрапив  на  мертвого
чоловiка... Видно, впав, вибратись силкувався, землi наобвалював, але ж  -
глибоко..." Пiшли всiм селом, витягли бiдолаху. Мертвий то мертвий, i  без
ремiння, та тiльки в нагруднiй кишенi гiмнастьорки записка, як вiд живого.
А в записцi тiй пояснено все: як iшов уночi додому, як упав у  колодязь  i
як такий-то на нього натрапив i, обдуривши, покинув. Таке-то буває.
   Слухаючи його, Степура виразно уявив собi ту нiч,  i  червоноармiйця  в
колодязi, i як той рахiвник до нього прийшов, наведений собакою,  а  потiм
пiшов i не повернувся бiльше. Отаке ще буває в життi. А  хiба  ти  теж  не
стояв якусь мить над такою прiрвою, хай мала вона  iнший  вигляд?  Хiба  в
твоєму власному короткому фронтовому життi  не  пробудилась  на  мить  ота
злощасна думка, щоб суперника твого не стало, щоб ти  зостався  перед  нею
один? Але ж ти перемiг, ти розчавив у собi того  хвилинного  звiра  i  дав
простiр людинi, i то вже не звiр, а людина виносила з бою на собi товариша
i готова була, ризикуючи власним життям,  пiд  кулями  нести  його  тисячу
верст, щоб покласти його до нiг вашiй  єдинiй  неподiленiй  коханiй.  "Ось
тобi твоє щастя, Мар'яно. Я принiс, я добув його для тебе з вогню, я  тобi
вiддаю i нiчого не вимагаю взамiн! Нiс, але не донiс, i  не  моя  в  цьому
провина. Замiсть щастя, звiстку чорну тобi принiс, горя стiльки,  що  його
вистачить з тебе на все життя". Що вона думає там зараз у  цю  свою  першу
вдовинську нiч? Хiба не в такi ночi, не вiд такого горя ставали дiвчата  в
пiснях тополями в полi, проростали кущами червоної калини з тiєї землi, де
козацьке бiле тiло лежить?
   Цiлу нiч думав Степура про Мар'яну. Щось братерське  з'явилось  у  його
почуттях до неї. Ще ближчою ставала вона для нього  в  своєму  нещастi,  i
нiжнiсть почував до неї ще глибшу тепер, але водночас почував i те, що  зi
смертю Славика виникла мiж ними якась межа непереходима, межа,  яку  вони,
певне, вже нiколи не зможуть переступити.
   Годину за годиною поїзд  iшов  нiчним  невiдомим  краєм,  зупинявся  на
якихось станцiях, i тодi видно було дерева за вiкном, темнi, важкi,  мовби
з чавунного литва. Деколи  в  просторах  нiчного  степу  пропливали  якiсь
накопичення темряви, схожi формою на  єгипетськi  пiрамiди.  Що  то  могло
бути?
   У вагонi всi спали. Довгалюк хропiв на своїй полицi, пiдтримуючи i  ввi
снi затиснуту в лещата руку.
   Вже перед свiтом, зморений думками, Степура теж задрiмав.
   Те, що вночi здавалось йому  загадковим  i  незрозумiлим  -  отi  чорнi
єгипетськi пiрамiди по степу, - при денному  свiтлi  виявилось  териконами
Донбасу.
   Терикони. Шахти. Димарi заводiв - донецький суворий,  досi  не  бачений
Степурою край. "Це теж твоя Україна, - все озивалось до нього. - Вугiльна,
чорна, шахтарська, з териконами, що височать по степу, мов  нiмi  величавi
пам'ятники людської працi... Цей край вартий твоїх пiсень  не  менше,  нiж
рiдна Ворскла, нiж мiсячнi полтавськi ночi з вербами та соловейками".
   Зараз, одначе, йому було не до пiсень.
   Шахтарськi жiнки зустрiчали їх на перонах станцiй, i на обличчях  їхнiх
був вираз горя й суворостi, а очi шукали й шукали серед  поранених  когось
найближчого, найдорожчого. Згадав Степура, що й мати  Павла  Дробахи  живе
десь в отакому шахтарському селищi i, може, виходить щодня виглядати сина,
може, й зараз отут в гуртi шахтарських жiнок стоїть  та  жде,  щоб  когось
розпитати про долю свого Павла.
   Лiкарнi  шахтарськi  i  навiть  школи  в  багатьох  селищах  були   вже
перетворенi на госпiталi,  i  в  одному  з  таких  госпiталiв  опинився  й
Степура. Коли автобус зоставив їх на шкiльному подвiр'ї, перше, що Степура
побачив, була гора безладно звалених серед двору шкiльних парт, а бiля них
кучугурилась   величезна   купа   викинутих   пiсля   перев'язок   брудних
закривавлених бинтiв.



   35

   В цей самий госпiталь, тiльки на два днi ранiше,  з  партiєю  поранених
привезли й Спартака Павлущенка. В тiй безглуздiй атацi, пiднятiй Дев'ятим,
Спартака було легко поранено в руку, а вже на днiпровськiй  переправi  пiд
час нальоту фашистської авiацiї вiн мало не загинув вiд  вибуху  бомби.  В
госпiталь його привезли контуженим. Йому скривило щелепу, пом'яло  всього,
а найгiрше - вiн втратив дар мови. Це його зараз найбiльше  гнiтило,  було
найстрашнiшим: боявся, що на все життя зостанеться нiмим.
   Важкi думки не покидали в цi  днi  Спартака.  Занадто  великим  виявися
розрив мiж його уявленням i тiєю новою наукою, яку вiн винiс з  урокiв  на
Росi. До таких випробувань, якi звалились на нього, вiн не  був  достатньо
пiдготовлений. Синовi впливового працiвника  одного  з  номерних  заводiв,
йому досi легко все давалося в життi. Ще з шкiльної парти, з  пiонерського
загону якось виходило так, що вiн всюди був попереду, скрiзь його обирали,
i навiть коли став студентом, то й тут його з року в рiк почали обирати то
в факультетське бюро, то в комсомольський комiтет унiверситету, i  вiн  ще
бiльше змiцнився у  своїй  певностi,  що  життєве  його  покликання  -  це
керувати, бути весь час  на  виднотi,  бути  iнiцiатором,  заспiвувачем  в
усьому.
   Маючи ораторський хист, вiн рано звик до трибун. I чи не  найщасливiшим
був  для  нього  той  день,  коли  якось  ще  на  першому  курсi  пiд  час
демонстрацiї на майданi Дзержинського його, як активiста з добрим голосом,
покликано  було  на  найвищу  трибуну,  щоб   вiн   вигукував   до   колон
демонстрантiв "ура"". День був холодний, осiннiй, з дощем.  Посинiлi  люди
намагались швидше повз нього пройти, а  вiн,  не  помiчаючи  й  дощу,  все
впивався своїм голосом, в запалi гукав  i  гукав  до  них  своє  енергiйне
"ура", аж поки зiрвався на найвищiй нотi i пустив такого пiвня, що всi  на
трибунi засмiялись. Кiлька днiв пiсля того на факультетi  йому  не  давали
проходу дотепники типу Духновича, всiляко дошкуляли йому тими  пiвнями,  i
хоч Спартаковi й неприємно було все це, але вiн намагався  менше  на  такi
речi зважати. Люди типу Духновича чи Колосовського нiколи не  приваблювали
його, до них вiн  ставився  з  певною  упередженiстю,  бо  знав,  що  вони
дозволяють собi занадто багато, дозволяють собi мiркувати про  речi,  якi,
за його переконанням, не пiдлягали нiякому обговоренню,  нiяким  сумнiвам.
Вiн вважав, що за кожним  з  таких  факультетських  вiльнодумiв  має  бути
встановлений  постiйний  контроль  i  цей  контроль  належить  здiйснювати
найперше йому самому, людинi без жодної плями в бiографiї,  чим  не  могли
похвалитися нi Колосовський, нi чимало iнших його однокурсникiв.
   Та безглузда атака на Росi, яку вiн з наказу Дев'ятого очолив,  справдi
багато чого навчила Спартака. Якщо перед атакою Дев'ятий викликав у  нього
щире захоплення своєю вольовитiстю,  то  пiсля  атаки  Спартак  ладен  був
плюнути йому в те вольове обличчя. Вiн не мiг простити Дев'ятому, що атака
була так легковажно органiзована, що вона кiнчилася нiчим, кiнчилася  лише
марними втратами. Люди, яких Спартак повiв у  атаку,  навiть  не  побачили
ворога, їх розстрiлювали серед бiлого дня. I це тодi, коли кожен iз них за
iнших умов здатен був здiйснити подвиг,  стати  героєм,  побачити  довкола
себе купи знищених  ворогiв.  Тiльки  тепер,  в  госпiталi,  коли  все  те
вiддалилося, Спартак намагався знову знайти якесь  пояснення  поведiнцi  й
наказам Дев'ятого. "Нас послано пiд кулi, кинуто,  як  на  розстрiл,  але,
може, це було треба? Може, й нашi жертви,  що  нам  здаються  безглуздими,
продиктованi були якоюсь доцiльнiстю i хоч на  мить  затримали  просування
ворога? "
   В  усьому  цьому  Спартаковi  хотiлося  зараз  розiбратись,  дошукатися
iстини.
   Добросерда сестра, смаглява шахтарочка Наташа,  доглядає  в  палатi  за
ним. Молоденька, хоча  й  передчасно  розповнiла,  вона  стала  медсестрою
недавно, пiсля десятирiчки, i з-помiж iнших  сестер  видiляється  тим,  що
якось особливо ласкава й уважна  до  поранених.  Для  Спартака  єдина  тут
радiсть, коли Наташа забiжить в палату i зиркне в його бiк, а  потiм  вони
про що-небудь  порозмовляють  записками.  Наташа,  як  нiхто,  вмiла  його
пiдбадьорити у найтяжчу хвилину, i,  мабуть,  тiльки  завдяки  їй  вiн  не
занепав духом остаточно. Вона була певна, що  йому  повернеться  втрачений
дар i вiн заговорить.
   - Все буде гаразд, - усмiхалась вона, i йому легшало пiсля нього.
   Коли Спартак дiзнався вiд неї, що прибула нова партiя поранених i серед
прибулих є кiлька студентiв,  то  одразу  ж  попросив  Наташу  пiти  точно
довiдатись, хто саме тi студенти. Йому дуже кортiло швидше дiзнатися, кого
це привезли,  пам'ять  гарячково  перебирала  друзiв  i  знайомих,  i  вiн
почував, що, хто б це не був, кожному зараз буде радий.
   Наташа  повернулася  радiсна  (видно,  їй  приємно  було  зробити  йому
послугу), а за нею до палати,  стукаючи  милицею,  стрибав  -  хто  б  мiг
подумати -  Духнович!  З  рудою  стриженою  головою,  в  грубому,  якомусь
обтрiпаному халатi, вiн усмiхався,  нiби  казав:  "Дивись,  який  я  тепер
смiшний..."
   Присiвши на  табуретцi  бiля  Спартака  i  уникаючи  дивитись  на  його
скривлену щелепу, Духнович розповiв, що поранення в нього  дрiб'язкове,  i
що йому тут подобається, та що серед  прибулих  є  ще  "славний  поет  наш
Степура", - вiн зараз на перев'язцi...
   "А Колосовський? Чи повернувся  вiн  з  розвiдки?"  -  запитав  Спартак
запискою.
   I Духнович розповiв, що знав про Богдана,  про  те,  що  розвiдка  його
кiнчилась успiшно i що в бою з танками Богдан теж вiдзначився.
   - I зараз там десь їх колошматить, - закiнчив Духнович  з  гордiстю  за
товариша.
   Вiн посидiв недовго, пошкодував, що не втiк у Харковi з ешелону  та  не
подався на лiкування  до  батькiв,  покепкував  над  своїм  виглядом,  над
халатом, який чомусь здавався йому арештантським, але вся  ця  балакучiсть
його була якась натужна, видно було, що iз Спартаком Духнович почуває себе
зв'язано, до того ж, мабуть, йому неприємно  було  дивитись  на  скривлену
Спартакову  щелепу  i  слухати,  замiсть  членоподiльної  людської   мови,
нерозбiрливе булькотання, яким схвильований Павлущенко пробував  до  нього
озватись.
   I все-таки  пiсля  Духновичевих  вiдвiдин  Спартак  вiдчув  полегкiсть.
Духнович не належав до тих, з ким йому було б найлегше порозумiтись, -  це
так, але зараз йому дорогий був кожен iз студбатiвцiв. Здається, навiть  i
з Колосовським вiн тепер знайшов би спiльну мову. I хiба не насмiшка долi,
що саме тепер, коли вiн має що сказати товаришам, має в серцi  щось  нове,
людяне, чуле, чим хотiв би подiлитися з ними, - i ось саме тепер  контузiя
скувала йому уста?
   Вночi вiн не знаходив собi мiсця.
   Безгомiння в госпiталi, лише де-не-де стогiн прорветься, а  йому  якось
задушливо, - хочеться кричати, сказати всiм на весь свiт, що  вiн  уже  не
такий, яким був донедавна, що власне горе зробило його чулiшим i до iнших.
О, якби йому повернувся дар мови, якби вiн мiг заговорити! Вся воля  його,
всi бажання були зараз спрямованi на це.
   Змучений,  провалився  в  тривожний,  гарячковий  сон,   а   прокинувся
невдовзi, весь облитий потом, вiдчув раптом, що й справдi може заговорити.
Ось так вiзьме й заговорить! Добуде, вимовить яке захоче слово!
   Щоб нiкого не розбудити, пiдвiвся, накинув на себе халат i,  викравшись
на подвiр'я, з повними грудьми радiсного передчуття подався  в  степ.  Там
спробує! Там скине з себе кайдани контузiї, - почуває в  собi  досить  для
цього сил! Плутаючись в халатi, бiг навмання мiж нiчнi терикони,  щоб  там
на волi спробувати, на волi упевнитись, що йому таки-справдi повертається,
повернувся материн дар!
   Зупинився перед териконом, задиханий, готувався вимовити перше слово, i
стало раптом моторошно: а що,  коли  не  вийде?  Що,  коли  втратить  отут
останню свою надiю заговорити?
   Набрався духу i, завмираючи вiд непевностi, вiд страху, видобув з  себе
спершу тихенько, ледве чутно, а потiм смiливiше:
   - Мамо... Мамо!
   I, задерши голову в небо, щосили вигукнув, зшаленiлий вiд радостi:
   - Мамо! Я говорю!!!



   36

   Свiтання, найкраще в  життi  свiтання,  пiдiймаючись  iз-за  териконiв,
нагадало йому, що пора повертатись в палату.
   Пробираючись напiвосвiтленим коридором, зiткнувся  з  Наташею,  -  вона
сьогоднi чергувала.
   - Звiдки ви? Що з вами? - удавано вжахнулась медсестра стишеним голосом
(щоб не побудити палат), а цей нiчний порушник замiсть вiдповiдi вхопив її
в обiйми, радiсно пригортав, мов  п'яний.  I  хоча  тiло  її  якось  i  не
опиралось обiймам, але вуста шепотiли: - Що ви робите? Лiкар побачить!
   - Хай бачить... Я ж тебе люблю!
   Вiн говорив. Важко, з натугою, з белькотом,  але  говорив.  Тепер  вона
зрозумiла, що з ним сталося, зрозумiла стан його душi. I хоч це було дико,
було проти всяких правил стояти отак в госпiтальному коридорi з  бiйцем  у
обiймах, проте деякий  час  вона  так  стояла,  вiддавшись  на  волю  його
раптовiй, шаленистiй нiжностi. Потiм обережно, м'якими,  ласкавими  руками
вiдсторонила його:
   - Iди. Iди в палату.
   - Без тебе?
   - Я прийду.
   Чомусь вiн був певен, що Наташа прийде. I справдi, вона  прийшла,  коли
Спартак уже лежав у лiжку. Зайшла до палати, скрадаючись, i  не  засвiтила
свiтла, наблизилась до його лiжка тихо, нечутне, сiла бiля  нього,  i  вiн
узяв її руку. Знав цю руку, повну й шершаву,  коли  вона  торкалась  його,
виконуючи свої сестринськi обов'язки, але тепер ця рука була  якась  iнша.
Для нього призначена. Взяв i гладив. Уперше в життi. "Вперше  в  життi,  -
думав вiн, - такого багато є, що  ми  усвiдомлюємо  як  рiдкiсне,  минуще,
неповторне, що буває один тiльки раз - Перше вимовлене тобою слово.  Перше
кохання. Ось i моє щастя знайшло мене, - думав вiн радiсно.  -  Прийшло  в
образi цiєї смаглявої кароокої шахтарочки, яка з усiєї  палати,  з  усього
госпiталю  обрала  мене  i  сидить  ось  тут  бiля  мене   в   свiтанковiй
напiвсутiнi, i я бачу, як  схвильовано  дихають  її  груденята  пiд  бiлим
накрохмаленим її сестринським халатом.  Досi  вона  була  мовби  закута  в
неприступнiсть  цього  халата,  цей  прекрасний  одяг  медсестри  вiддiляв
дiвчину вiд тебе службовою неприступнiстю, а тепер i вiн не вiддiляє, рука
Наташина в твоїй, ти чуєш її нiжнiсть, i хай би це було так завжди".
   Наташа сподобалась йому з першого погляду.  Йому  подобалось,  як  вона
заходила  до  палати.  Як  усмiхалась,  лагiдно  й  трохи   нiби   лукаво.
Подобалось, як роздавала термометри i терпляче вислуховувала грубощi тяжко
пораненого сержанта, що лежав у протилежному кутку. Коли вона пiдходила до
Спартакового  лiжка,  то  йому  здавалось,  що  вона  посмiхається   якось
особливо, мовби щось приберiгає для нього за тою усмiшкою. Те почуття,  що
прокидалось в ньому до Наташi, полегшувало його страждання,  в  години  її
чергувань йому приливали радiснi сили, i, коли вона присiдала  бiля  нього
на стiльцi, йому щоразу хотiлось торкнутись  її  руки,  торкнутись  чорних
кiлечок волосся, що кучерявилось з-пiд косинки, але тодi вiн не мав  права
на це, а сьогоднi має право, адже це вона виходила його, пiдняла,  зробила
людиною.
   - Я знала, що ти поправишся, - тихо, якось шовково говорила  Наташа,  -
поправишся i заговориш.
   - Це завдяки тобi.
   - Я цього справдi дуже хотiла.  Менi  так  чомусь  було  тебе  жаль.  I
додому, було, прийду, а думаю: як там мiй студент?
   В  протилежнiм  кiнцi  палати  хтось  закашляв,  застогнав,   заскiмлив
спросоння тягуче:
   - Сестра-а!
   Наташа враз зiщулилась, швидко нагнулась до Спартака;  торкнулась  його
щоки своєю розпашiлою щокою. Вiн вiдчув, як пахне її  волосся,  вiдчув  її
солодкий подих.
   За мить її вже не було, стояла вона вже бiля того, що її погукав, -  то
був артилерiйський старшина Христенко, якому вона кiлька  днiв  тому  дала
свою кров. Всiй палатi було  вiдомо,  що  Наташа,  коли  почали  привозити
тяжкопоранених, добровiльно згодилась стати донором, i за  це  їй  всi  ще
бiльше симпатизували, а Спартак знав, що вона й не могла  вчинити  iнакше,
його Наташа, його любов.
   Так це почалося. Почалось на свiтаннi, а вдень,  хоч  Наташа  й  вiльна
була вiд чергування, вона, проте, кiлька разiв забiгала  в  палату,  мовби
випадково, мовби за якимось дiлом, а Спартак знав, що це - ради нього. Вже
з порога вона свiтила очима просто до нього, несла йому  свою  найкращу  в
свiтi усмiшку, брала в нього якийсь томик, а в тiм томику  мiж  сторiнками
вже була для неї його записка. "Як я люблю тебе, Наташо, моє сонечко,  моя
рятiвнице!.. Як хочу, щоб ми завжди були з тобою разом".
   А через деякий час вона приносила йому iншу  книжку,  мовби  взяту  для
нього з бiблiотеки, i вiн знаходив у тiй книжцi записку  для  себе:  "I  я
теж. Не бачила  тебе  годину  i  вже  скучила.  Ми  порушуємо  госпiтальнi
правила, i здається, всi вже про нас  догадуються,  але  я  чомусь  нiчого
цього не боюсь..."
   Почуття їхнє, так раптово спалахнуло, невдовзi нi для кого не було  вже
таємницею, та й вони перестали ховатися з ним.  Чисте,  щире  почуття,  що
враз зробило їх i багатими, й дужими, й щасливими, - чого ж було  ховатися
з ним? Хiба було кому вiд цього зло?
   Одначе  наступного  дня  Спартак  зустрiв  Наташу  бiля  операцiйної  в
сльозах.
   - Чого ти? Наташа розповiла:
   - Лiкарка Євдокiя Павлiвна дiзналася про  нас...  "Це  ганебно,  це  не
дозволено, я не потерплю в стiнах госпiталю розпусти!.."
   Спартака обсипало жаром.
   - Де вона?
   - Не заводься з нею, не треба. Вона хороший хiрург, золотi руки, тiльки
що стара дiва i нiчого в цьому не розумiє.
   - Сьогоднi ми пiдемо до тебе. Наперекiр всьому. Згода?
   - Добре. Пiдемо.
   Пiсля обiду вони справдi пiшли до Наташi. Через усе  шахтарське  селище
промарширував вiн з  нею  у  своєму  госпiтальному  халатi,  голомозий,  i
шалапутний, i  навiть  трохи  нижчий  за  неї  ростом,  i  почував  тiльки
гордiсть, що йде поруч неї на виду у всiх, як її  майбутнiй  муж.  Це  теж
було порушення - вийти отак за межi госпiталю, iти до сестри  додому,  але
вiн здатен був зараз i не на таке. Мати Наташi  вже  знала  про  нього  i,
видно, ждала його в цiй дебелiй шахтарськiй хатi, звiдки  двоє  таких,  як
вiн, цими днями вирядились на фронт.
   Спартак сидiв з Наташею у її дiвочiй кiмнатцi, де було  так  затишно  й
чисто i де на стiнi красувались наївнi лебедi, над якими вiн ранiше тiльки
посмiявся б, а тепер i вони були йому милi. Вiкно було вiдчинене в  садок,
там наливались на сонцi грушi, i в кiмнатцi теж пахло грушами, бо Наташина
мати нарвала їх повну тарiлку, занесла й поставила гостинно перед ним:
   - Це гливи, скороспiлки, пробуйте,  будь  ласка...  Коли  мати  вийшла,
Наташа сiла зовсiм близько  на  кушетцi  бiля  нього,  вона  вже  була  не
заплакана, тiльки блiдiша звичайного, бо вчора знову давала  кров.  Лукаво
поблискувала оченятами i сама пригорталась до нього:
   - Ти мiй, мiй!
   Дарма що вчорашня десятикласниця, але  була  вона  мовби  дорослiша  за
нього, смiючись, признавалася, що ще в школi цiлувалася з хлопцями,  бо  в
них, мовляв, у селищi дiвчата рано починають цiлуватись, але то  все  були
жарти, пустощi, i тiльки зараз  вона  вiдчула,  як  воно  приходить,  оце,
справжнє...
   - Розкажи менi все про себе, про унiверситет,  про  ваших  дiвчат,  про
товаришiв...
   I вiн розповiдав їй все без утайки, як  жив,  яке  чудове  було  в  них
студентське товариство, якi чудовi оцi хлопцi з їхнього студбату, що зараз
тут з ним у госпiталi, Степура та Духнович. Ще був у них  Колосовський,  з
яким вiн нерiдко сварився, хоча й не повинен був робити цього,  тепер  вiн
це бачить, а сам вiн часом бував нестерпним i зараз просто  дивується,  як
вона покохала такого.
   - Нi, ти хороший, хороший, - запевняла  вона.  -  Якщо  ти  так  хороше
говориш про товаришiв, то й сам ти хороший... Я одразу вгадала, що в  тобi
є щось незвичайне i що на фронтi ти  був  хоробрим,  еге  ж,  ти  був  там
хоробрим, мужнiм?
   - Не скажу, яким був, але тецер як пiду,  то  знаю,  в  сто  раз  краще
воюватиму, - вiн пригорнув її й  не  випускав,  i  вона  по  його  обiймах
вiдчула, що в цю мить  вiн  думає  про  те,  що  їм  незабаром  доведеться
розлучатись.
   - Сама стаю не своя, як подумаю, що це тобi вже  скоро  виписуватись...
Ти не шкодуєш, що так швидко поправився?
   - Нi, не шкодую.
   - Я була певна  в  цьому.  Бо  не  всi  ж  такi,  в  госпiталi  всякого
надивишся: в того нога не згинається, в того рука, вiн i радий, що  бiльше
не пiде, працюватиме в тилу, а ви хоч i сто лiт воюйте. А ти не такий,  не
такий!
   Вона щиро вiрила в нього, уявляла собi його, певне, кращим, нiж вiн  є,
але це робило його й справдi кращим, i вiн почував, як багато що змiниться
пiсля цього в його життi. Пiде з госпiталю з її любов'ю i воюватиме за  цю
любов, всього вiддасть боротьбi з ненависним ворогом. Зараз вiн не  тiшить
себе, як в першi днi вiйни, нiякими iлюзiями, не применшує загрози,  знає,
що небезпека, яка нависла  над  його  країною,  над  їхнiм  життям,  -  ця
небезпека смертельна, але знає й те,  що  боротьба  тiльки  розгортається,
приголомшливiсть перших поразок мине  i  ворог  ще  вiдчує  на  собi  силу
розгромних нищiвних ударiв.
   - В них технiка поки що краща, але вони не вiзьмуть  нас,  не  завоюють
нiколи.  Не  такi  в  нас  люди,  Наташо,  щоб  визнали  над  собою  владу
завойовника.
   - Це ти правду кажеш, - поклала йому голову на плече Наташа.  -  Я  ось
про подруг своїх думаю... На все готовi - в такому вони  зараз  настрої...
Скажуть - в партизани, пiдуть в партизани. На фронт - на  фронт.  Сестрами
санiтарками, ким завгодно. Ти знаєш, любий, я  ж  теж  хочу  проситися  на
фронт.
   - Ти й тут потрiбна.
   - Не хочеш, щоб я була поряд з тобою?
   - Я воюватиму за двох. За тебе й за себе. А ти й тут уже воюєш  -  даєш
пораненим свою кров.
   - Комiсар те ж саме каже... Але тiльки щоб ти не  здивувався,  коли  на
полi бою бiля тебе раптом з'явиться одна твоя добра знайома... В шинелi  i
в чоботях кирзових, з санiтарною сумкою.
   Вiн пригорнув її до себе, з нiжнiстю цiлував карi оченята, звертався до
неї без слiв: "Ти мене вiдродила. Ти зробила мене щасливим.  I  хоч  де  я
буду, хоч у яких боях, нiколи тобi не буде соромно за мене... "



   37

   Серед звалища парт на шкiльному подвiр'ї  сидять  Степура  й  Духнович.
Вони мають тут  свiй  окремий  улюблений  куток,  де  коротають  вечори  у
розмовах, i степ їм цвiрчить своїми вiчними цикадками, i  сяють  над  ними
яснi  зорi  пращурiв,  i  Душа  сповнюється   в   такi   вечори   почуттям
безконечностi.
   Коли, вибравшись iз  пропахлих  нудотними  лiками  палат,  зiйдуться  i
посiдають отак на кучугурищi парт у  своїх  грубих  госпiтальних  халатах,
дивно їм стає, що це вони вже встигли побувати в боях, що на кожному з них
вже затягуються рани, здобутi десь аж на Росi, а теплий оцей вечiр  застає
їх в евакогоспiталi серед териконiв Донбасу, а не на розкопках  iсторичних
мiсць. Тут зоряно й тихо, а там, звiдки прибули,  -  в  димах  Україна,  в
кровi.
   Нема для них бiльше унiверситету, нема бiльше життя, до  якого  звикли,
нема тих планiв, що їх кожен виношував, є лише спрагле бажання вiрити,  що
все це ще повернеться, що з того клекотливого чорного  хаосу,  який  зараз
бушує за Днiпром, народиться перемога.
   Народиться, але коли?
   Вони довго думають над  цим.  Воїни  ще  не  знають,  що  будуть  снiги
Пiдмосков'я, буде Сталiнград ї Курська дуга, їм хочеться  вiрити,  що  цей
iсторичний  двобiй  розв'яжеться  значно   швидше,   вирiшиться   тут,   в
українських степах, на Днiпрi. Живуть тим, чим живе в цi  днi  весь  їхнiй
госпiталь, весь шахтарський край:  жадiбно  ловлять  зведення  Iнформбюро,
ждуть втiшних вiсток про те, що там стався нарештi  жаданий  перелом...  А
добрих вiстей нема, натомiсть приголомшливими  ударами  сиплються  на  них
повiдомлення про новi фронтовi напрямки, скупi  слова  про  те,  що  пiсля
впертих боїв залишено ще одне мiсто, здано ще якийсь важливий рубiж.
   Стiльки подiй вiдбулося за  цей  час,  i  розвиваються  вони  в  такому
скаженому темпi, що хлопцям здається, нiби то було давним-давно, коли вони
пiшли в  райком,  прощалися  з  унiверситетом,  повзали  по-пластунськи  в
чугуївських таборах, проходячи вiйськовий вишкiл.  Згорiв  їхнiй  студбат,
розкидало, розметало його кривавим шматтям по госпiталях...
   - Ось ми лаємось середньовiччям, -  розмiрковує  Духнович,  -  вважаємо
його найчорнiшою епохою, але хiба це так?  Iнквiзицiя,  вона  вся  спалила
менше,  нiж  один  який-небудь  фашистський  концтабiр...  Зате  яку  силу
творчостi, жадобу вiдкрить виявило тодi  людство.  Марко  Поло  йде  через
континенти. Колумб пливе через океан. Солдат  Сервантес  i  актор  Шекспiр
пишуть для людства. Буйний рiст гуманiзму, мiста-республiки... Нi,  людина
там велика!
   - А зараз хiба нi? - чують вони голос iз вечiрнього присмерку.
   З-за кучугурища парт з'являється  бiля  них  Спартак  Павлущенко.  Вiн,
видно, вiд Наташi. Вiн обпоєний хмелем кохання.
   - Тепер я бачу, що кохання приходить  одразу  пiсля  контузiї,  -  каже
Духнович. - Може, хай би й мене  було  трахнуло,  щоб  я  теж  цього  меду
зазнав...  А  так  лишається  тiльки  поздоровляти  iнших.  Вiтаємо  тебе,
товаришу закоханий!
   - Вона таки справдi славна дiвчина, - говорить про  Наташу  Степура.  -
Бачить же, як нашi  хлопцi  деколи  вивуджують  iз-за  вiкна  пiвлiтри  на
мотузку, знає, що декотрi в пiдштаниках зникають  на  всю  нiч  у  селище,
проте ще нi разу не накапала начальству. По сутi, вона порушниця  порядку,
але... Ти з нею одружишся? - запитує вiн Спартака.
   - Одружусь.
   - Зараз чи пiсля вiйни?
   - Обставини покажуть.
   - Хотiлось би знати, - задумливо каже  Степура,  -  чи  багато  з  нас,
студбатiвцiв, зостанеться пiсля вiйни?
   - Якщо зостанемось, нам треба жити iнакше, - говорить Спартак, з ногами
всiдаючись на партi. - Зовсiм iнакше, друзi.
   - Як, дозвольте запитати? - насмiшкувато зиркає на нього Духнович.
   - Ти не iронiзуй, Мироне. - Павлущенко починає хвилюватись, заїкається.
- Це, що ми переживаємо зараз, не може минути для  нас  безслiдно.  Ж-жити
дружнiше, я-якось теплiше. З новим, чуйнiшим ставленням  один  до  одного.
Так будемо ж-жити... Хiба це неможливо!
   Степура, закуривши, хмуро зауважує:
   - Цього таки декому з нас часто бракувало.
   - Я знаю, що ви  зараз  ду-ду-думаєте,  хлопцi.  Оце,  мовляв,  Спартак
закохавсь i заспiвав по-новому... В сентименти пустився.  Але  це  все  не
тiльки тому, що закохався... Рось дечому навчила мене, хлопцi: жив,  бачу,
не так, як  мусив  би  жити.  Ви  мали  всi  пiдстави  ставитись  до  мене
зневажливо й холодно, а дехто мi-мi-мiг навiть ненавидiти мене.
   - Ти перебiльшуєш, товаришу комсорг.
   - Нi, не перебiльшую, Мироне. Почуваю,  що  перед  декотрими  iз  своїх
товаришiв унiверситетських я справдi завинив, глибоко  завинив.  Фронтовий
наш унiверситет, дарма що такий короткочасний, вiн багато на що  менi  очi
вiдкрив. Я глянув на себе збоку, порiвнюю себе з вами, з тобою,  Духнович,
з тобою, Степуро, з Колосовським, i це порiвняння, скажу вам вiдверто,  не
на мою користь. А я ж претендував вожакувати над вами, контролювати  кожен
ваш крок, кожну думку, кожен вчинок. Ви здавались менi людьми ненадiйними,
яких весь час треба тримати в шорах, i я уявив собi, що ця роль падає саме
на мене. А яке я мав право на це? Що з пелюшок вважав себе непохибним?  Що
сам собi здавався бездоганним? Я свiдомо культивував у  собi  недовiру  до
кожного з вас, називаючи це пильнiстю, хоча це  була  скорiше  ма-ма-манiя
пильностi.
   - Це, зрештою, можна зрозумiти,  -  мовби  виправдуючи  його,  промовив
Степура. - Ми жили в  такий  час.  Нас  оточували  вороги.  Капiталiстичне
оточення - це був не пустий звук, як показала вiйна.
   - Але вона показала й iнше. Особисто менi вона показала,  що,  скажiмо,
Богдан Колосовський, який здавався менi людиною пощербленою, не вагаючись,
бере зброю до рук i йде на подвиг, бо має в  серцi  щось  бiльше  за  бiль
особистих кривд i образ.
   - Ти теж iшов. Роту в атаку повiв.
   - Повiв... Коли я  стану  командиром,  нiколи  не  буде  в  мене  таких
бездарних атак. Я дорожитиму кожним бiйцем, як робить це комiсар  Лещенко.
Якщо вже вмирати, то вмри з найбiльшою користю для  дiла  -  в  цьому  вся
суть, в цьому наука вiйни.
   - Краще б її зовсiм нiколи не знати, цiєї науки, -  сказав,  копирсаючи
милицею землю, Духнович. - Як це все-таки символiчно, що  першим  декретом
нашої революцiї був декрет про мир. Нiчого, мабуть, для простих  людей  не
було й нема ненависнiшого, нiж вiйна, вояччина, мiлiтаризм.  Я  гадаю,  що
рано чи пiзно людство кiнець  кiнцем  прийде  до  заперечення  воєн.  Вони
стануть для нього чорним минулим,  як,  скажiмо,  работоргiвля  чи  звичаї
канiбалiв.
   Допiзна точиться нiчна розмови студбатiвцiв. Могли б  i  цiлу  нiч  так
скоротати, але - пора! Тут не студентська республiка - тут режим.
   З ганку госпiталю чергова сестра вже гукала  їх,  заганяла  на  нiч  до
палат.



   38

   Швидко цього лiта заживали солдатськi рани.
   Не встигли ще хлопцi й укоренитись у своєму госпiтальному  затишку,  як
їх уже виписували, нагально звiльняючи мiсце для нової  партiї  поранених,
щойно привезених з фронту.
   Лiкарi так i не стали витягати осколкiв iз Степуриних  нiг.  Просвiтили
рентгеном, порадились i зiйшлися на тому, що краще цього добра не чiпати.
   - Хай сидять. Кiстки не пошкодило, витягнем пiсля вiйни.
   За iнших  умов  Степурi  в  його  станi,  звичайно,  ще  треба  було  б
залишитися в госпiталi, як i багатьом iншим пораненим, але не той був час.
Вiдправляли їх,  ще  й  пов'язок  не  познiмавши,  i  сестра  Наташа,  яка
проводжала їхню команду до вокзалу, почувала себе з студентами  так,  нiби
була винною в тому, що їх виписано передчасно.
   - Може, у виздоровбатi вас довше потримають, -  нiяково  втiшала  вона,
кидаючи жалiбнi погляди то на Павлущенка, то на Степуру.
   Найбадьорiше почував себе Духнович. Дарма що  вiн,  як  i  Степура,  ще
накульгував, але й тут вiн не мiг вiдмовити собi в задоволеннi покепкувати
над своїм досить-таки невояцьким виглядом.
   -  Дон-Кiхоти  без  Росiнантiв,  рицарi  сумного  образу  в   общипаних
обмотках, - жартував вiн по дорозi до  вокзалу.  -  А  загалом,  ви  добре
зробили, Наташо, що вчасно нас випхали, бо iнакше не тiльки Спартак, а й я
остаточно б у вас закохався. Вiдбив би в Павлущенка.
   - Нi, не вiдбили б.
   - Так мiцно зiйшлися характерами?
   Наташа зашарiлась.
   - Мiцно.
   На ходу вона притулилася до Спартака, заковано зазирнула йому в обличчя
своїми ласкавими розблискотiлими очима.
   Степурi Наташа нагадувала чимось Мар'яну, може, отими  чорними  косами,
що,  закрученi  тугим  вузлом,   виглядали   на   потилицi   з-пiд   бiлої
накрохмаленої косинки.
   Наташине простодушне спiвчуття до їхньої команди i оця її винуватiсть в
тому, в чому вона була зовсiм не винна, розчулювали Степуру,  викликали  в
нього бажання втiшити цю добросерду їхню  сестру,  сказати  їй,  що  виною
всьому тiльки вiйна, яка шле сюди все новi партiї скалiчених людей,  а  їх
передчасно, з непозаживлюваними ранами, вимiтає з госпiталiв.
   На станцiї саме були проводи. Жiнки-шахтарки  проводжали  юрмами  своїх
шахтарiв, яких нiбито мали вiдправляти звiдси на Чугуїв, у тi самi табори,
що їх свого часу пройшли студенти-добровольцi, а тепер мусили  пройти  оцi
люди, якi, видно, тiльки недавно вилiзли iз забоїв, повиходили з душових -
на  багатьох  ще  мокрi  чуби.  Плачi,  спiви,  звуки  гармошок   на   все
привокзалля, ближче й далi, аж горлянки рвуться, натужно гукаючи  про  те,
як "вышел в степь Донецкую парень молодой...".
   Степурину увагу привернула одна  компанiя  в  пристанцiйному  скверику:
сидячи пiд деревом, старанно цигикає  на  гармошцi  шахтарський  пiдлiток,
серйозний, незворушний, як юний Будда, а навпроти нього  серед  горiлчаних
пляшок, розкиданих по зiм'ятiй травi, притупцьовують, танцюють двоє в колi
родичiв, видно батько й син. Вони такi ж серйознi, як i гармонiст.  Батько
лише повагом, зосереджено притупує ногою,  наче  виконує  якийсь  важливий
ритуал, притупує економно, бiльше диригуючи руками, а юнак аж заходиться в
буйному, вiдчайдушному танцi, б'є, прибиває  землю,  з  розмаху  розджунює
ногами порожнi пляшки, коли нога  натикається  на  них.  Чуб  розтрiпаний,
мокрий, пiт ручаями, а вiн все б'є.
   В гуртi родичiв стоїть кругловида огрядна українка,  видно,  мати  цiєї
сiм'ї, i, склавши руки на грудях, не втираючи  слiз,  що  котяться  їй  по
щоках, все дивиться на цей сумовитий танок батька та сина. Чорний суконний
пiджак, мабуть, синiв, висить наопашки їй на плечах, родичi звертаються до
неї з якимись словами, а вона, не чуючи їх, лише стежить крiзь  сльози  за
своїми господарями, старим i молодим, за їхнiм прощальним  танком  i  вже,
здається, бачить їх на полi бою, серед жахiв вiйни, i Степура разом з  нею
бачить їх уже  там,  вiч-на-вiч  з  танками  на  вогненних  заднiпровських
рубежах.
   Розпрощавшись з Наташею, хлопцi сiли до  вагона  -  їхати  їм  було  на
пiвдень, до моря, - а з вiкна ще й тодi було видно,  як  у  пристанцiйному
скверику невтомно танцюють тi двоє шахтарiв. Молодий уже зовсiм поблiд вiд
сонця та вiд випитої горiлки, але, як i ранiш, уперто ходить  по  колу,  а
старий, ще бiльше зсутулившись, сумовито диригує у землю руками.
   На  великiй   донецькiй   станцiї,   шумливiй,   люднiй,   переповненiй
евакуйованими жiнками та дiтьми, хлопцi пiд  час  зупинки  стали  свiдками
бурхливої сцени: бiля одного з вагонiв почули гвалт, крики, кинулись туди,
i в цей час просто перед ними, злетiвши звiдкись згори,  раптом  трахнувся
об настил перону чийсь тугий чемодан,  трахнувся,  репнув,  а  з  нього  -
грошей купа! Повен чемодан  грошей.  Тугi  папушi  новiсiньких  червiнцiв,
тридцяток, соток лежали, вивалившись iз чемодана, i нiхто їх не  чiпав.  А
слiдом за чемоданом iз схiдцiв вагона жiнки-шахтарки з лементом тягли  вже
й   господаря   цього   набитого   грiшми   чемодана,    якогось    лисого
товстуна-казнокрада.
   Притягнутий i поставлений жiнками перед  своїм  розтрощеним  чемоданом,
вiн намагався щось  їм  пояснити,  в  чомусь  виправдатись,  а  жiнки,  не
слухаючи його, обурено давали йому  то  злiва,  то  справа  щедрi  замашнi
ляпаси.
   - Паразит! Хапуга!
   - Нашi в боях умирають, а вiн наживається!
   - Зарплату чиюсь присвоїв, не iнакше! I знову чулося на весь перон  оте
соковите: лясь! лясь! А винуватець  тiльки  по-риб'ячому  стрiпувався  вiд
кожного ляпаса i щораз дужче вирячував очi.
   Надбiг мiлiцiонер, високий, з пiдтягнутим животом, i  власник  чемодана
шарпнувся вiдразу апелювати до нього. Однак  виваленi  з  чемодана  папушi
грошей, до яких так ще нiхто й не торкався, промовляли  самi  за  себе,  i
мiлiцiонеровi неважко було зрозумiти, що за суб'єкт стоїть перед ним.
   - Вашi документи!
   Виявилось, що занесло цього типа хвилею евакуацiї десь аж iз-за Днiпра,
сам вiн працiвник банку, i чемодан його,  звичайно  ж,  набитий  народними
грiшми, чиєюсь зарплатнею, яку вiн не забув прихопити, пустившись навтьоки
на схiд.
   Мiлiцiонер, видно, й сам у душi був заодно з  жiнками,  бо  коли  вони,
зчинивши гвалт, стали знов дiставати лисого по щоках, то представник влади
вiдстороняв їх бiльше для годиться.
   Чим ця сцена скiнчилась, хлопцi могли тiльки догадуватись: поїзд  їхнiй
незабаром вiдiйшов вiд перону, далi помчав.
   - Не заздрю я тому типовi, - сказав Духнович, простягшись на полицi.  -
Не хотiв би я його чемодана.
   - Накип часу, брудна пiна, - буркнув, закурюючи, Степура. - Мене бiльше
отi цiкавлять, що танцювали в скверику. Скiльки i смутку, i  сили  в  тому
танцi...
   Того ж дня вони побачили море. Тут, на його узбережжi, край  мiста,  на
величезнiй територiї приморських паркiв i  вiдкритого  поля,  розташувався
так званий  виздоровчий  батальйон,  куди  їм  i  належало  з'явитися.  Не
виздоровчим батальйоном, а виздоровчою армiєю точнiше було  б  назвати  це
вировище незлiченного люду, направленого сюди з рiзних госпiталiв.
   Поки хлопцi  реєструвались,  серед  писарської  братiї  їм  несподiвано
трапився знайомий - Лимар з геофаку.
   - О, й ви тут, - схилившись гострим пiдборiддям над своїми довжелезними
списками, сказав вiн буденно, нудьговито. - Вже є тут один ваш iсторик...
   - Хто? - настороживсь Степура.
   - А той високий... Колосовський. Вiн сьогоднi з тутешнього шахтарського
санаторiю прибув.
   Хлопцi ожвавiли. Свiт, виявляється, таки невеликий. Богдан  тут,  полку
прибуває!..
   - Де ж нам його знайти? - запитав обрадуваний Степура.
   - До вечора навряд чи знайдете, тут  на  весь  день  розбрiдаються  хто
куди... Життя табунне.
   Звiльнившись вiд своїх спискiв. Лимар змiг вдiлити трохи  бiльше  уваги
хлопцям. Сiли  разом  у  холодку  пiд  деревом,  i  Духнович,  розглядаючи
Лимаревi пальцi в чорнилi, кинув насмiшкувато:
   - Багнет, значить, змiнив на перо?
   - Як бачите.
   - А чи не мiг би ти й менi тут протекцiю влаштувати?  Писарем  або  хоч
писарчуком? Лимар зрозумiв жарт.
   - А як почерк?
   - Як курка лапою, - вiдповiв за Духновича Степура.
   - Ну, тодi важкувато буде,  -  сказав  Лимар,  посмiхаючись  не  тiльки
губами, а нiби i своїм гостреньким носиком. - Писарем  тепер  -  це  треба
вмiти.
   - А ти надовго застряв? - допитувавсь Духнович.
   - Та як накажуть. Наше дiло солдатське.
   - Швидко ж ти переорiєнтувався, брате.
   Лимар зiрвав листок з дерева, пожував, виплюнув.
   - Досi морозить, як згадаю отi жита... Люди бiгають в кровi,  а  зверху
свистить, грякає, серед бiлого дня чорно  стає  -  кiнець  свiту,  ревище,
боротьба демонiв, стихiй!  -  Вiн  розказував  так,  нiби  вони  цього  не
зазнали. - Чую крик, стогiн, бiжу кудись,  стеблина  перечiпає,  я  падаю,
душа рветься од страху,  i  сорому  нема,  тiльки  жах,  жах  тваринний  i
каятьба: оце твоє добровольство! Жест! То  б  жив!  А  так  умираєш!  Мiна
довбоне в спину - i каюк! I бажання одне: тiльки б вирватись, тiльки  б  у
тил! Ординарцем! Попихачем!  "Судна"  носити!  Нужники  чистити!  I  пiсля
госпiталю таки, бач, пофортунило: писар вiйська приазовського.
   - Шкодуєш, значить, що вiдстрочку здав?
   - Щкодуй не шкодуй, а воно, може, й не слiд було нам спiшити...
   - А коли б усi так думали, - насупився Степура, - хто б воював?
   - Ви, хлопцi, iдеалiсти. Хiба не було  у  вас  в  госпiталi  таких,  що
температуру собi наганяли, рани на собi роздряпували, аби  тiльки  виграти
день-два? А я - чесно.
   - Це, по-твоєму, чесно? - рiзко кинув Спартак. - Ти просто розкис.
   - Називайте це, як хочете. Побув, кров пролив -  досить.  Хай  ще  iншi
спробують. А в тилу  люди  теж  потрiбнi.  Крiм  того,  ходять  чутки,  що
студентiв взагалi незабаром вiдкликатимуть з фронту.
   - Це чому ж? - здивувався Степура. Лимар зиркнув сюди-туди:
   - Наказ з центру нiбито має ось-ось прийти, i всiх нас, хто,  звичайно,
втримається до того часу, це я вам по-дружньому кажу, вiдкличуть назад.
   - А тих, що в боях лягають щодня? - сердито глянув на Лимаря Степура. -
Або тих, що вже полягли? Хто їх вiдкличе?
   - Чи ми кращi за них? -  ущипливо  запитав  Духнович.  -  Iнтелектуали?
Скарб?
   Не мав Лимар що на це вiдповiсти, а в  хлопцiв  пропало  бажання  пiсля
цього з ним розмовляти.
   Колосовського вони  розшукали  надвечiр  бiля  моря,  в  гуртi  якихось
морякiв та льотчикiв, мабуть, госпiтальних його  товаришiв.  Богдан  i  їх
п'ятеро  чи  шестеро  iшли  берегом  i   смiялись,   один   iз   морячкiв,
жестикулюючи, смiшне, видно, щось розповiдав. На головi  в  Богдана  з-пiд
посадженої набакир пiлотки бiлiла марлева пов'язка, але рана  вже,  певне,
йому не дошкуляла - вiн вiд душi, голосно смiявся, що рiдко з ним бувало.
   З очима, ще повними смiху, Богдан  поздоровкався  з  хлопцями,  радiсно
потряс за плечi Духновича, обiйняв  Степуру  i,  здається,  найбiльше  був
здивований, що в їхньому товариствi бачить i Спартака Павлущенка,  -  йому
вiн теж мiцно потиснув руку.
   - Ми думали, ти ще й понинi на  Росi  стоїш  проти  них  ощетинений,  -
пожартував Духнович, - а ти вже тут розгулюєш, як i ми, грiшнi.
   - Черкнуло трохи того ж дня, що й вас, - Богдан, нахмурившись,  недбало
торкнувся рукою своєї  пов'язки.  -  Байдикував  тут  ось  iз  ними,  -  i
Колосовський почав знайомити хлопцiв iз своїми новими друзями.



   39

   Богдан  хоч  сам  рiдко  бував  веселим,  проте  людей  любив   буйних,
життєрадiсних, i саме з такими звела його доля в госпiталi, з ними  ж  вiн
перекочував i сюди, у виздоровчий батальйон.
   Танкiсти без танкiв,  моряки  без  кораблiв,  прикордонники  з  далеких
застав, навiть один льотчик, що горiв у повiтрi над  морем,  -  всi  вони,
незважаючи на трагiчнiсть часу, не втрачали певностi в собi, дух їхнiй  не
було зламано, i це найбiльш приваблювало в них Колосовського. Це були люди
високої проби. Богдан почував, що таким людям можна в  усьому  довiритись,
товаришування з ними надiйне, такi нiде не пiдведуть,  такi  i  в  хвилину
найтяжчу - чи на полi бою, чи навiть  у  неволi  -  з  мужнiм  презирством
зустрiнуть смерть. Не шукали вони схованок, не шукали  для  себе  щiлин  у
життi, жили з вiдкритим серцем, на виднотi, трималися незалежно, нiчим  не
клопотались, бо все, що треба, було тут при них: пiсня, i жарт, i  дружба,
й вiдвага. З ними Богдан разом  вийшов  з  госпiталю,  разом  прибув  i  у
виздоровбат.
   Виздоровбат - це табунища людей на березi моря, людей,  якi  прибувають
сюди ще в пов'язках, з не позаживлюваними ще ранами, одягненi в  полиняле,
з слiдами кровi "БУ" i самi вже - люди "БУ". Стрiлянi. Паленi.  Контуженi.
З осколками в тiлi. З кулями в грудях. Люди з домiшкою залiза, сталi.
   Ще ходять тут на перев'язки, але поза тим -  майже  нiяких  обов'язкiв.
Живуть, як птахи  небеснi.  Мають  у  своїх  володiннях  парки,  альтанки,
замiськi пустирища, вечорами - наперекiр всiм смертям - лунають їхнi пiснi
понад морем, а  потiм  цiлу  нiч  ясний  мiсяць  освiтлює  їх,  бо  сплять
виздоровбатiвцi просто на землi, пiд вiдкритим небом.
   Вранцi на молодi звiрячi свої апетити вони мають лише хлiб, черствий та
цвiлий, та до нього старшинськi пiдбадьорювання:
   - Цвiль - то здоров'я.
   - А для моряка - ще й гарантiя, що нiколи не втоне.
   Вiльного часу було досить, i користався ним кожен, як хотiв. Степура та
Павлущенко, зробивши найпримiтивнiшi пристрої,  взялися  ловити  бичкiв  у
морi, Духнович хоча й не ловив, але залюбки допомагав  їм  у  цьому  майже
безплiдному заняттi, а Колосовський тим часом з вольницею виздоровбатською
вирушав на далекi промисли аж за мiсто, де можна день прожити попаски,  де
стеляться  перед  худими  виздоровбатiвцями  плантацiї  огiркiв,   моркви,
капусти, баклажанiв - червоних, м'ясистих, соковитих. Добутi в цих походах
дари природи вони приносять потiм i в табiр на загальний пай, пiдгодовують
тих, кому пораненi ноги ще не дозволяють робити таких далеких вилазок.
   - Тут нашого брата справдi тiльки  ноги  й  годують,  -  казав  увечерi
Духнович, гризучи на березi моря з товаришами моркву, принесену  Богданом.
- Ось скоро й ми з Степурою приєднаємось до вас, конквiстадори.
   - Справдi, мабуть, охлянули б ми тут, якби не  оця  городина,  -  казав
Степура, налягаючи на помiдори.
   - Тiлом охлянути - це ще не бiда,  -  поправляв  його  Духнович.  -  Он
Лимар, той охляв духовно. То гiрше, братцi.
   Богдановi приємно дивитись, як хлопцi трощать польову живнiсть, а  море
шелестить бiля нiг, а неподалiк в гуртi виздоровбатiвцiв  ллється  розмова
про життя довоєнне - тут люблять згадувати про довоєнне.
   - Море, бач, гарне, - чути лагiдний чийсь голос, - але нiчого я так  не
люблю, як на хлiба дивитись, коли вони  достигають.  I  в  той  день  саме
вибрався в поле - в райземвiддiлi я працював, - тiльки вийшов  на  майдан,
як  раптом  з  гучномовця:  "Увага!  Увага!  Слухайте   важливе   державне
повiдомлення".  Рiзнi  думки  в  цю  мить  промайнули:  що   за   державне
повiдомлення? Вiйна? Але з ким? А думка про вiйну, мабуть, тому, що  це  -
найстрашнiше. А невдовзi пiсля цього вже весь наш районний актив  мчав  по
селах з закритими пакетами для  голiв  сiльрад.  Приїжджаю  в  сiльраду  -
голови нема. Де? В польовому таборi! Мчу туди. Подаю пакет головi, вiн при
людях розiрвав пакет: повiстки! Таким i  таким  зiбратися  коло  сiльради.
Мобiлiзацiя.
   Вiйна. Мовчки беруть повiстки, мовчки  розбiгаються  по  домiвках.  Оте
мовчання чомусь найбiльше вразило.
   - А мене ця звiстка застала в Севастополi, - розповiдає другий. - Вночi
раптом лiтаки загули в небi, вдарили зенiтки  в  районi  порту.  У  вогнях
прожекторiв видно, як один  за  одним  спускаються  над  бухтою  величезнi
парашути, - то, як ми пiзнiше дiзналися, спускали п'ятисоткiлограмовi мiни
в бухту. Двi впали на берег, вибухом кiлька будинкiв знесло. Курсанти нашi
вишикувались по тривозi, стоять на  лiнiйцi  й  не  второпають,  що  таке:
вогнi, парашути, вибухи. I страшно, i смiшно. Тiльки цей смiх  нездоровий,
нервовий якийсь. Чиї лiтаки? Туреччина? Нiмеччина? О шостiй ранку по радiо
мiсто говорить: були лiтаки, один збитий,  по  уламках  мотора  дiзнаються
зараз, якої держави лiтак...
   Море лежить перед ними спокiйне, лише мiсячна дорiжка, простелившись  в
далечiнь, тихо трепеще. Вiд берега вузенька, а далi широка,  вабить  душу.
Тi, кому рани дозволяють,  купаються  при  мiсяцi  в  морi,  i  видно,  як
зблискують їхнi мокрi м'язистi тiла, а по узбережжю то тут, то там лунають
спiви, i нiби вiйни й нема, все тут її  мовби  заперечує,  оце  тихе  море
самим своїм виглядом мовби протестує проти неї: "Я для шелесту тополь... я
для  щастя  закоханих...  для  рибальських  вогнищ...  для   мартенiвських
величавих заграв..."
   На березi моря, недалеко вiд їхнього табору, металургiйний  завод.  Вiн
працює  пригаслий,  замаскований,  але  нiяким  маскуванням  вiн  не  може
приховати  своїх  заграв,  як  здорова  людина  не  може  приховати  свого
здоров'я, своїх рум'янцiв. Заграви злегка пробиваються над  цехами,  i  їх
видно далеко, буває так, що тут цiлу нiч лопотять зенiтки, все небо -  над
морем i над заводом - у тривожному гудiннi лiтакiв, у вимахах прожекторiв.
Зараз їх нема, лише десь далеко за небокраєм, у морi, чути  час  вiд  часу
глухi незрозумiлi вибухи, може, знов бомблять пароплави, що везуть з Одеси
евакуйованих, топлять разом з людьми. У виздоровбатi є вже такi, що  чудом
врятувалися з тих розбомблених в морi пароплавiв.
   Коли Богдан сидить отак на березi моря, а хлопцi заведуть  розмову  про
унiверситет, перед ним щоразу з'являється з  своєю  усмiшкою  Таня.  Боса,
припорошена дорожнiм пилом, така, як бачив  її  востаннє  в  Чугуєвi.  Вiн
написав їй уже двi листiвки, але не певен, чи одержала, бо якби  одержала,
то вже була б тут - вiн знав її  натуру.  А  може,  ще  приїде,  може,  ще
застане його перед тим, як вiн вiдправиться знову на фронт? О, як би хотiв
побачити її, хоч на мить зустрiти отут бiля  моря,  серед  гарячих  степiв
Приазовських! Де ти зараз в отакий вечiр, хороша, рiдна  моя?  Хiба  ж  не
маємо з тобою права на це море, на пахощi степу, на шелест мiсячних паркiв
отут уночi?
   Серце горiло тугою, болем розлуки. Може, Таня вже виїхала з рiдними  на
схiд, i листи його до неї лежать в унiверситетi, не найшовши її? Вiдкинута
штормом вiйни, невблаганно оддаляється вона вiд нього, а без неї  все  тут
не таке: i ця нiч чарiвна, i повний мiсяць над морем, тихим, свiтлим...
   Там, де мiсяць, затривожились прожектори i вже сягають  вiстрям  аж  до
нього,  до  високого  мертвого  свiтила.  Невже  буде  налiт?  Чи   просто
промацують небо?
   Хлопцi говорять все про той  наказ  з  центру,  згiдно  з  яким  нiбито
вiдкликатимуть студентiв, i Богдановi  на  мить  захотiлось  справдi  бути
вiдкликаним в життя iнше, де не буде нi свисту авiабомб, нi трахкання мiн,
нi калiчення людей, - в життя з жадiбною працею, з коханням, з  бiлим,  як
мрiя, унiверситетом. Але це бажання було хвилинним, вiн вiдганяв його  вiд
себе, бо те, що вiн  пережив,  що  передумав  за  цi  чорнi  тижнi  вiйни,
вказувало йому шлях в iнше товариство, до людей, що  були  вже  людьми  не
миру, а вiйни. Танкiст Вася i молодий льотчик Андрєєв, що горiв у повiтрi,
i оцi моряки, що пiвголосом  спiвають,  розлiгшись  неподалiк,  хiба  вони
ждуть якихось полегшень, хiба шукають якихось пiльг вiд вiйни? Вони готовi
до найтяжчого. Якщо й мрiють про що, то мрiї у них зараз особливi: танкiст
мрiє про те, щоб знову сiсти в танк i не опинитись в пiхотi, льотчик - щоб
знову мати лiтак i злiтати в небо, а сам вiн...
   - Не станемо шукати того наказу, -  каже  вiн,  втручаючись  в  розмову
своїх унiверситетчикiв. - Якщо вiдкликати, то всiх би  треба  оцих,  а  не
вибраних. Чому ми маємо бути вибраними? В нас дiти? В нас сiм'ї?
   I хлопцi згоднi з ним. Їм тiльки кортить знати, куди їх звiдси  пошлють
i коли це буде?
   - Може, про нас забули? - посмiхається Духнович,  знiчев'я  кидаючiй  в
море камiнець за камiнцем. - Я, власне, був би не проти.
   Але про них не забули.
   Настає ранок - вже їх шикують.
   - Артилеристи, крок уперед!
   - Танкiсти, два кроки вперед!
   - Сапери! Кухарi! Хiмiки! Топографи... По всьому табору  їх  вигукують,
сортують, а потiм писарi цiлими днями переписують, заносять їхнi  прiзвища
в безконечнi списки, в численнi, лiнiйками розбитi  графи.  I  чим  швидше
заживають, присихають на виздоровбатiвцях рани -  тим  частiше  цим  людом
цiкавляться.
   Почали з'являтися вербувальники з училищ, з нагоди їхнього приїзду  теж
шикують, i тодi теж лунає на плацу.
   - Бажаючi, крок вперед!
   Коли набирали в бронетанкове, Спартак Павлущенко зголосився,  спробував
умовити й хлопцiв.
   Степура й Колосовський вiдмовились  одразу,  бо,  мовляв,  починали  як
курсанти пiхоти, так уже будуть i далi. Духнович спершу нiби завагався:
   - Вологда? Владимир? Це спокусливої Але потiм одмовився й вiн:
   - Училище випустить командиром, на все життя запряжуть потiм  в  армiю,
якщо зостанешся живий. А козиряти до кiнця днiв  -  то  було  б  для  мене
нестерпно.
   - В тебе викривлене уявлення про життя командирське,  -  зауважив  йому
Спартак. - Бути командиром...
   - Нi, я вродився бути рядовим, - перебив Духнович. - I хоч нашому брату
рядовому перепадає на фронтi найбiльше, зате пiсля вiйни - звичайно,  коли
до того часу вцiлiєш як мисляча матерiя, - будеш собi вiльним птахом. Знов
перед тобою унiверситет, i  Микола  Ювеналiйович,  наш  славний  професор,
показуватиме тобi з кафедри якiсь допотопнi потовченi горшки:
   "Амфори! Золотий пил вiкiв!"
   Iмiтуючи  професора,  Духнович  так  урочисто  нависпiв  вимовляє   оте
"амфори!", що хлопцi не можуть втриматися вiд смiху.
   В день вiдправки  Павлущенка  вони  гуртом  пiшли  проводжати  його  на
вокзал.
   - Повiрте,  товаришi,  iду  в  бронетанкове  не  тому,  що,  як  Лимар,
передової злякався, - щиро говорив Павлущенко уже  бiля  вагона.  -  Вiйна
зайшлася надовго, i кадри командирiв будуть потрiбнi.
   - Маршалом хочеш вiйну кiнчати? - пiдколов його Духнович.
   - Рiч не в цьому, - спокiйно заперечив Павлущенко. - Чини...  Ордени...
Так, я цього хотiв. А ви хiба нi? Рось протверезила  нас.  Я  побачив,  що
вiйна - це не ордени, це горе народне, кошмар, лихо найтяжче,  яке  тiльки
можна уявити... I ще зрозумiв, що для перемоги  самого  бажання  мало,  це
менi видно тепер. В броню хочу закуватись i пiти на них з усiєю  силою,  а
не з голими руками, як  отам  на  Росi.  Ще,  може,  танки  мої  Нiмеччину
толочитимуть, ось для чого йду.
   Богдан розумiв Павлущенка. Розумiв його настрiй.  Останнiм  часом  вони
зблизилися мiж собою, i те, що їх ранiш роздiляло,  здавалось  обом  тепер
дрiбними чварами, через якi їм треба було давно переступити,  подати  один
одному руки з такою ж довiрою, як ось тут, при прощаннi бiля вагона.
   - Скажи хоч тепер, Богдане, - затримавши руку  Колосовського,  промовив
Спартак, i в голосi його прорвалася якась несподiвана  теплота:  -  За  що
твого батька було репресовано?
   Богдан нiяк не чекав тут цього  запитання,  згадки  про  те,  чим  була
затьмарена вся його юнiсть.
   - Думаю, що за вуса, - вiдповiв похмурим жартом.
   - За якi вуса?
   Павлущенко, видно, не зрозумiв жарту.
   - Вуса любив носити  мiй  батько,  довгi  вони  були  в  нього,  чорнi,
примiтнi. Якось, пам'ятаю, ще малим я тодi був, один з товаришiв батькових
сказав,  шуткуючи  за  столом:  "Ох,  Дмитре,  вiдпустив  ти   собi   вуса
запорозькi, дадуть колись тобi за цi вуса..." I таки по його й вийшло.
   - Ну, а крiм вусiв?
   - За зв'язки, - нахмурився  Богдан.  -  Батько  дружив  з  багатьма.  З
Якiром, з Федьком, з Блюхером...
   - За те, що людина з кимось у дружбi була... Ну я, скажiмо,  за  це  не
судив би, - задумливо мовив Спартак. - Без дружби, думаю,  батьки  нашi  й
революцiї не зробили б.
   Пролунала команда, i Спартак мерщiй кинувся до вагона.
   - Ну, бувайте, хлопцi!
   - Щасливої дороги!..
   Разом з бiйцями,  вiдiбраними  до  бронетанкового  училища,  Павлущенко
незабаром уже був у вагонi. Його присадкувата, качанкувата постать  зникла
в натовпi, заштовхана iншими, i тiльки  видно  було,  як  вiн  намагається
виглянути до хлопцiв через  чиєсь  плече.  Було  в  цьому  його  намаганнi
продертись до хлопцiв щось таке, що зворушило Богдана.
   - Прощай, друже, - ще раз гукнув вiн  Спартаковi,  i  йому  жаль  стало
розлучатися з ним. Де й коли вони  зустрiнуться  тепер?  На  полi  бою?  В
госпiталях? Чи, може, й не зустрiнуться бiльше нiколи.
   Тiльки вiдправився цей ешелон, як слiдом за ним рушив у тому ж напрямi,
на схiд, другий: довжелезний товарняк, забитий заводським устаткуванням.
   -  Кажуть,  авiазавод  якийсь,  -  почули  хлопцi  вiд  пристаркуватого
залiзничника бiля ларка, де вони пили зельтерську.
   Ешелон стерегли розставленi на вагонах зенiтнi кулемети, все  на  ньому
було добре вкладено, вкрите брезентами.
   Колосовський  не  зводив  з  ешелону  очей.  Той  помчав  на   схiд   з
контингентом курсантiв у бронетанкове, цей - з станками, з моторами  -  на
новi мiсця, де вiн знову стане заводом. В руховi ешелонiв i навiть  в  цих
брезентах,  зенiтних  установках  -  в  усьому  почувалася  чиясь  владна,
спрямовуюча рука.
   Зi станцiї хлопцi поверталися вже надвечiр.  Ще  здалеку  побачили  мiж
деревами парку на своїй виздоровбатськiй територiї - гора  кавунiв  лежить
зеленошкiрих. Пiдiйшли ближче - аж нi, не кавуни,  каски,  зваленi  горою,
лежать на галявинi, ждуть їхнiх буйних голiв. Всюди метушня, гомiн,  бiйцi
примiряють щойно одержанi залiзнi  свої  шапки,  з  заклопотаним  виглядом
отримують гвинтiвки й патрони.
   Крiм виздоровбатiвцiв, тут  одержували  зброю  й  мобiлiзованi,  що  їх
напередоднi було привезено сюди пароплавом, люди суто цивiльнi,  для  яких
усе, що потрапляло  до  рук  iз  вiйськового  спорядження,  було  дивом  i
викликало в кого смуток в вiчу, в кого - щире зацiкавлення.
   - Якщо куля з жовтеньким дзьобиком, - допитувався молодий новобранець у
свого сержанта, - це якi?
   - Та я ж казав: трасуючi!
   А iнший, тримаючи в руцi обойму, уже приставав з другого боку:
   - А це - з чорним та червоним поясочком?
   -  Бронебiйнi!  Запалювальнi!  -  кричав  заклопотаний  роздачею  зброї
сержант. - Пострiляйте, там розберетесь. Всi пригодяться!
   Тепле надвечiр'я огортало приморськi парки. Десь аж над  морем  зринула
пiсня, молодий красивий голос вiв її вiльно, задумливо, i до неї поступово
став прислухатись уже весь цей виздоровбатський вавiлон.

   Iз-за гори свiт бiленький,
   Десь поїхав мiй миленький.

   Бiйцi стояли попiд деревами, сидiли групами на витовченiй  травi  серед
нової своєї зброї i слухали простеньку ту пiсню, мовби прощалися з нею.
   Лiтнiй боєць, мабуть з приписникiв, в окулярах, схожий на  якого-небудь
бухгалтера, сидячи серед  солдатського  гурту  i  дослухаючись  до  пiснi,
задумливо все крутив i крутив у руцi щойно одержану нову гранату. Чи  вона
справдi цiкавила його своєю будовою та формою, як може  зацiкавити  людину
яблуко незнайомого сорту, чи просто,  заслухавшись  пiснi,  вiн  механiчно
крутив її в руках, аж поки сталося те, що сталось:  висмикнулась  чека,  i
бiйцi, що сидiли поруч дядька, враз вiдсахнулися з жахом  вiд  нього,  вiд
його гранати.
   - Кидай! Кидай! - загукали йому.
   Судорожне затиснувши гранату в  руцi,  вiн  оторопiло  скинув  поглядом
сюди-туди, мов хотiв крикнути:
   "Що менi робити? Куди кидати? Адже ви кругом?!"
   Нiкуди було  кидати  -  скрiзь  люди,  розгублений  погляд  його  всюди
натикався на обличчя таких, як сам. Тодi вiн миттю зiрвав з голови  каску,
спритно, як перепела, накрив нею гранату i навалився на неї грудьми.
   ...Коли розвiявся дим., їдкий,  смердючий,  на  поритiй,  просмердженiй
вибухом землi лежала тiльки купа ганчiр'яна  людського  м'яса  -  все,  що
зосталося вiд приписника.
   - Догрався дядько, - зiтхнув хтось у натовпi.
   - Його ж попереджали! - сердито озвався другий.
   - Чеку ненароком висмикнув - от i все.
   - Мiг би вiдкинути геть, але, бач, пощадив товаришiв.
   Незабаром санiтари вже прибрали його, мовчки й похапливо,  а  там  бiля
моря, де, певне, нiчого й не чули про те, що сталося  тут,  все  линула  в
надвечiр'я пiсня, та сама пiсня - про миленького, про свiт бiленький.
   Це була остання пiсня, що її хлопцi чули  у  виздоровбатському  таборi.
Вночi їх повантажили в ешелон, море i парки  зостались  позаду,  i  тiльки
мiсяць - високе холодне свiтило - супроводив їх у нiчнi степовi простори.



   40

   Ще б'ється енергетичне серце України Днiпрогес.
   Ще димить трубами пiд  небом  пiвдня  степовий  гiгант  "Запорiжсталь",
цiлодобово працюють iншi заводи i ходять трамваї  вiд  старого  до  нового
Запорiжжя, а в небi над мiстом, як привид  вiйни,  вже  висять  аеростати,
тримаючи  в  повiтрi  сталеву  загорожу  вiд  ворожих   лiтакiв.   Команди
дiвчат-аеростатниць випускають їх звечора, i повiтрянi вартовi  ночують  у
небi, стережуть рiдне мiсто, а заводи тим часом працюють на оборону, домни
й мартени дають плавку.
   Аеростати в ранньому чистому небi над Запорiжжям, розбомбленi  будинки,
вирви на вулицях, охопленi тривогою  натовпи  людей  -  ось  чим  зустрiло
Богдана Колосовського рiдне мiсто.
   Коли  бiйцi  їхнього  ешелону  висипали   з   вагонiв,   котрийсь,   не
розiбравшись, навiть пальнув у небо по аеростатах, йому спросоння здалося,
що то вже ворожi десанти спускаються на парашутах  на  це  тихе,  ранковою
млою повите мiсто.
   - Куди стрiляєш? Своїх не впiзнав? - загукали  до  нього  дiвчата,  що,
стягнувши з неба, саме вели на  вiрьовках  вулицею  аеростат,  а  вiн  все
виривався в них з рук, мовби хотiв вернутися знов у небо, на свiй  високий
пост.
   Вивантаженi з ешелону  бiйцi,  нашвидку  шикуючись,  форсованим  маршем
рвонулися через мiсто у бiк Днiпра.
   -  На  захист  Днiпрогесу!   Днiпрогес   в   небезпецi!   -   цим   тут
наелектризовано повiтря.
   Невже це правда?  Невже  небезпека  так  близько?  Ще  в  ешелонi  були
розмови, що правлять їх кудись за Днiпро, на Кривий Рiг чи й далi, а тепер
ось виявляється, що разом iз запорiзьким народним ополченням вони  стануть
тут як захисники Днiпрогесу.
   Розтягнувшись по вулицi, бiжать, важко  хекаючи,  i  гiмнастьорки  їхнi
темнiють вiд поту, i з-пiд касок брудними ручаями стiкає пiт.  В  брязкотi
зброї бiжить з товаришами Богдан через знайомi садки та  яруги,  потiм  по
центральнiй магiстралi Шостого селища, з болем душевним минаючи сквери,  в
яких риють окопи, кiнотеатри, в яких  бував,  квартали  облитих  вранiшнiм
сонцем будинкiв, у яких жили колись його друзi й  знайомi.  Так  ось  куди
привела його доля, ось у який час  привела!  Подекуди  на  мiсцi  житлових
будинкiв уже тiльки купи руйновищ, уламки стiн, оголенi нутровища квартир.
Тут  вiн  виростав,  на  його  очах  виникало,  розбудовувалось  стрункими
кварталами  це  нове  соцiалiстичне  мiсто.  Батько   його   вважав   себе
днiпрогесiвцем, вiн служив у полку  внутрiшньої  охорони,  в  тiм  любимiм
запорожцями полку,  над  пiдроздiлами  якого  шефствували  заводи,  а  вiн
здiйснював охорону Днiпрогесу i виходив на Першотравневi паради в голубих,
як днiпрова вода, кашкетах. Такий кашкет був мрiєю Богданового  дитинства.
В батьковiм полку було все особливе, їхнiй з величезними срiбними  трубами
оркестр славився на все мiсто,  i  коли  полк  з  цим  оркестром  проходив
Запорiжжям у своїх голубих кашкетах, то здавалось, голуба  рiчка  тече  по
широкiй сонячнiй магiстралi нового робiтничого району.  А  попереду  полку
йде, рубаючи крок, людина мужньої i  гордої  постави;  то  йде  з  чорними
вусами при своїй революцiйнiй зброї твiй батько, герой  революцiйних  боїв
на пiвднi України - старий Колосовський. I ось тепер, замiсть  нього,  уже
ти, його син,  брязкаючи  зброєю,  бiжиш  тут  по  центральнiй  магiстралi
Шостого селища, i не в голубому кашкетi, а у важкiй зеленiй касцi,  i  вже
не парад тебе чекає, а чорна кривава вiйна.
   Запорiзькi курсанти на грузовиках, цивiльнi ополченцi в засмальцьованих
кепках, в робiтничих спецiвках i ви, щойно прибулi поповненцi, - всi ви  -
в одному напрямку - всi до Днiпра.
   Богдановi аж дух перехопило, коли попереду зблиснула рiдна рiка...
   Днiпро! Синя пiсня його дитинства, ось вiн уже вдарив у вiчi  блакиттю,
могутнiм розливом свiтла, вигнувсь дугою "бикiв", забiлiв кружевами пiни з
високої греблi... I величезна - через  увесь  Днiпро  -  бетонна  гребiнка
"бикiв",  i  крани  над  греблею,  i  схожий  на  казковий  палац  будинок
електростанцiї на правому березi, облицьований  темно-рожевим  вiрменським
туфом, - всi цi споруди разом з каменем берегiв,  з  блакиттю  Днiпра,  iз
зеленими горбами Хортицi, iз високим вигнутим куполом неба зливаються  тут
в єдине цiле, постають як єдиний гармонiйний витвiр, розпочатий природою i
довершений людиною. Сила й гармонiя. Блиск i  чистота.  Здається,  пилинка
нiколи не впала на цю  споруду,  на  все,  що  сяє  тут  новизною,  якоюсь
святковiстю. Здається, цей шматок сонячної дiйсностi вихоплений  уже  десь
iз майбутнього, як взiрець того, що буде колись на землi.
   Колона їхня рухається греблею, вимучена, з  мокрими  спинами,  обтяжена
зброєю, запалена бiгом. Нижче греблi, далеко внизу, видно, як ходить  риба
бiля самих бетонних "бикiв".
   - Гляньте, скiльки риби! - гукає котрийсь на ходу.
   Риба стоїть пiд греблею табунами, упершись лобами в бетон.  Вгору  далi
плисти їй нiкуди. Всюди у прозорих, просвiтлених сонцем глибинах, як  тiнi
застиглих торпед, темнiють риб'ячi спини.
   Вниз вiд Днiпрогесу широко розкинувся слiпучий Днiпро, по ньому випирає
з води знайоме Богдановi з дитинства камiння,  рудувате,  нiби  пригорiле,
прижовкле на сонцi. Он скеля Кохання. Два  Брати.  Скеля  Дурна,  на  якiй
запорожцi нiбито киями вибивали  колись  дур  iз  тих,  хто  провинився...
Купався не раз там Богдан, стрибаючи  з  хлопчаками  зi  скелi  в  ласкаву
днiпровську воду. Зараз на камiннi, як i в  роки  його  дитинства,  сидять
обезсиленi спекою бiлi крячки  i  дивляться  в  цей  бiк,  на  греблю,  на
пробiгаючих бiйцiв, на курсанта Колосовського, дивляться i мовби  питають:
"Куди це ви? Чому ви всi у такiй тривозi?"
   За скелями, за крячками - зелена Хортиця, острiв  козацький  в  обiймах
Днiпра. Буйнi садки по всьому острову, над ними 75-метровi, найвищi на всю
округу, щогли. Десь там є залiзничний полустанок Сiч,  з  того  полустанка
Богдан сiдав на поїзд, вперше покидаючи рiдне мiсто, пускаючись у  широкий
свiт...
   На правому березi, в кiнцi греблi,  контрольний  пост,  порядкують  тут
вiйськовi в зелених  кашкетах.  Прикордонники!  Чому  вони  тут?  Вже  тут
кордон? Дожитись, щоб державний кордон по  греблi  Днiпрогесу  проходив...
Суворi, замкнутi в них обличчя, невблаганнiсть в очах. Перехопивши дорогу,
що веде на греблю,  стримують  натиск  бiженцiв,  перевiряють  усiх:  кого
пропустять, кого вбiк. Особливо настороженi до вiйськових: чи  не  втiкач,
чи не панiкер? Он затримали якогось верхiвця, що сидить на конi охляп.
   - Злазь!
   Вiн лається, кричить, в нього неабиякi вiдзнаки в петлицях, але для них
це байдуже - схопили, стягли, бо нема вже для них нi чинiв, нi вiдзнак,  є
тiльки Днiпрогес, який треба захищати.
   Височезнi осокори посхилялась над озером Ленiна. Нарештi є затiнок  вiд
спеки. Доки командири щось там з'ясовують,  пiдроздiли  поповненцiв  мають
хвилину перепочинку. Посхилявшись на бетонованi  парапети  в  тiнi  дерев,
бiйцi жадiбно дивляться на повноводе озеро Ленiна, на Днiпрогес, про  який
стiльки чули, а бачать здебiльшого вперше.
   - Я не думав, що це так велично, - не зводячи погляду з греблi, каже до
хлопцiв Степура. - Яка споруда! I це на тому Днiпрi, де  протягом  столiть
стояв невщухаючий гуркiт порогiв...
   - Так,  це  справдi  гордiсть  нашого  часу,  -  говорить  Духнович.  -
Пам'ятаєте, як Наполеон казав у Єгиптi:
   "Солдати, з висоти цих пiрамiд на вас дивляться сорок столiть  людської
iсторiї..." Тут на нас дивиться  одна  п'ятирiчка,  зате  яка  п'ятирiчка!
П'ятирiчка нової, соцiалiстичної цивiлiзацiї...
   - I нiде нi подряпинки, - зауважив хтось iз бiйцiв. - Авiацiя  їхня  ще
нi разу, видно, його не бомбила.
   - Бомбив, та не попав, - кинув один  з  мiсцевих  ополченцiв,  що  саме
проходили мимо. - Замiсть греблi, у скелю шарахнув.
   "Все оце, що так нахтненно будувалось, що зводилось мiльйонами трудових
рук, хiба воно будувалось для бомб? - думає Богдан.  -  На  цiлi  столiття
мирного життя ця споруда була розрахована".
   - На таку красу, менi здається, просто рука не може  знятись,  хай  вiн
буде варвар iз варварiв, - каже Степура. - Руйнувати бомбами такий  шедевр
цивiлiзацiї, чудовий оцей витвiр людський...
   - При менi тут укладали перший бетон, -  говорить  Колосовський  глухим
вiд хвилювання голосом, а думка його вже шугає в минуле, в тi  часи,  коли
тут не тiльки вдень, а  й  уночi,  при  свiтлi  прожекторiв,  влаштовували
аврали, трудовi штурми, коли  заводськi  колективи  з  прапорами  iшли  до
котлована,  рятуючи  споруду  вiд  весняних  паводкiв.  Знайомi  виринають
обличчя, далекi чує голоси...
   "Ви,   хто   проектував   Днiпрогес.   Ви,   хто   мiсив   тут   бетон.
Дiвчата-бетонярки,  грабарi,  монтажники,  iнженери-енергетики,   люди   в
гумових чоботях, в комбiнезонах, що днями  й  ночами  тут  працювали,  вас
хочуть знищити одним ударом, пiд ноги вiйни хочуть кинути вашу працю,  ваш
навiки зацементований тут пафос, енергiю, вашу любов..."
   Рiзкi слова команди обривають Богдановi думки.
   Iдуть.
   Зелень i метал навкруги. Мимо чорного залiзного  лiсу  трансформаторiв,
крiзь робiтничi селища, що потопають в садках, - на голi,  спаленi  сонцем
кряжi правого берега. Десь мiж новим Кiчкасом i Великим  Лугом  буде  їхня
оборона по кряжах. Чим вище на кряжi, тим гарячiший вiтер обвiває обличчя,
вiтер степового серпня.
   Незабаром вже вони  на  кряжах.  Стали  на  горбi,  придавленi  важкими
гарячими касками, придавленi небом,  гарячим,  як  каска.  Вiдкритi  поля,
бур'яни та посадки.
   - Окопуйсь!
   Добуто  сапернi  лопатки,  вiдкладено  зброю  -   почалася   солдатська
землекопська робота. Тихо всюди, вiйни  не  чути,  противника  й  признаку
нема. А вони копають. Земля суха, тверда,  трудно  дається  -  окопи  їхнi
тягнуться понад межiвником. Все тут сиве по-степовому: сивi полинi стоять,
деревiй сивий, срiблясто  вилискує  неподалiк  у  посадках  сива  маслина.
Колюча вона, терпкi на нiй плоди, а бiйцi вже пасуться й там, у колючому.
   Вперемiшку  з  пiдроздiлами  армiї  займають  тут  оборону  i   народнi
ополченцi, бiйцi воєнiзованих заводських дружин,  що  бiльшими  й  меншими
командами прибувають iз Запорiжжя. Є серед них немало таких, якi ще  вночi
стояли бiля мартенiв, а зачувши про небезпеку, просто iз змiни  з'являлися
в парткоми:
   - Розбронюйте нас!
   Броньованi i розброньованi,  в  робочих  спецiвках,  сяк-так  озброєнi,
вскакували бiля заводських зупинок у трамваї, i дiвчата-кондукторки вперше
не вимагали з них квиткiв, бо знали, куди їх  везуть,  куди  вони  пiдуть,
вихопившись  з  трамваїв.  Цiлими  командами  з'являлись  вони  тепер   на
правобережних висотах, на спалених спекою степових кряжах.
   Де ворог?
   А ворога не було, була тiльки спека та затишшя степове.
   Несподiвано   випало   хлопцям   зустрiти   тут   серед    ополченських
полiтпрацiвникiв  одного  iз  своїх  студбатiвцiв  -  Миколу  Харцишина  з
геофаку, вiд якого вони дiзналися, що рештки їхнього студбату було влито в
iншi частини, що їхнього Лещенка вже  призначили  комiсаром  полку  i  вiн
продовжує воювати десь на Київському напрямi.
   Розмова  з  Харцишиним  вiдбувалася  на  ходу;   обвiшаний   гранатами,
закiптюжений, вiн поспiшав iз своїм загоном кудись ще далi  в  степ  i  на
запитання хлопцiв про становище тiльки знизав плечима:
   - Нiхто нiчого толком не знає. На грузовиках послали розвiдникiв у  бiк
Кривого Рога, в бiк Нiкополя, якщо повернуться - розкажуть.
   З лiвого весь час прибуває озброєний  люд,  дружинники,  ополченцi.  На
кряжах їх зустрiчають жадiбними розпитами:
   - Що там у мiстi? Що чути?
   - Всяка погань голову пiдiйма. Борошно тягнуть з  пекарень,  аж  вiхола
кушпелить.
   - При менi двох мародерiв на вулицi розстрiляли - грабували магазин.
   - А в нас, чули? - Якийсь бiлобровий, зашмарований ополченець,  що  рив
окоп неподалiк Колосовського, кинув лопату, весело озирнувсь на сусiдiв. -
В нас уночi бiля силового цеху... меридiан лопнув!
   - Що? Що? Який меридiан? - не розiбравши, почали  обертатись  до  нього
бiйцi.
   - Звiсно який: географiчний. Лопнув якраз бiля силового.  Не  минути  б
аварiї, якби не кинулись одразу. А  то  мерщiй  електрозварникiв  сюди  та
бригаду з кузнечного, - а в нас братва, знаєте, яка -  до  ранку  меридiан
той уже знову склепали, заварили, не видно, де й лопнув!
   - От заливає, - озвався до Богдана лiтнiй робiтник,  що  поблизу  ламав
полин для маскування. - А становище  ж,  справдi,  погiршується  з  кожним
днем. По радiо передають, що бої ще десь ледве чи не в  Бессарабiї,  а  ми
вже ось тут ждемо, бiля ворiт Днiпрогесу. Це ж недарма нас пiдняли?
   - Та звiсно, - вiдповiв, хмурячись, Богдан.
   - Приїхав до нас уночi на завод  високий  чин,  мало  не  з  верховного
штабу, - розповiдав робiтник, - ну,  як  начальник  главку,  скажiмо.  Ми,
дружинники, до нього: "Дайте зброю!", а вiн нам: "Зброї нема". -  "Ну,  то
як же?" - "Куйте шаблi". Думаємо, жартує, а вiн серйозно:  куйте.  Звiсно,
заводи в нас такi, що й чорта викують, але де ж  ти  вчора  був?  Партiйнi
органiзацiї роблять усе, що  тiльки  можна,  пiдiймають  народ,  створюють
заводськi дружини, загони  ополчення,  винищувальнi  батальйони  -  зброї,
зброї тiльки давай. Не шаблю, а справжню сучасну зброю. "Чому ж її  нема?"
А вiн, чин той, плечима знизує: "Так склалось". Озлило мене оце його  "так
склалось". Не повинно, кажу, у нас  так  складатись!  Чому,  коли  в  мене
плавка не вийшла, з мене питають? Чому, коли в солдата складається щось не
гаразд, то одразу по кумполу його, а в того, бач,  "склалось"  -  i  як  з
гуски вода!
   Багато з того, що  Богдан  побачив  тут  сьогоднi,  було  й  для  нього
незрозумiлим, не знаходило виправдання. Почувалася безладь, розгубленiсть,
якої не повинно б бути в такий час, та ще де - бiля такого  об'єкта.  Йому
здавалось, що найдобiрнiшi вiйська народу, найкращi дивiзiї мусили б  бути
кинутi зараз сюди, на  захист  славетної  споруди  i  такого  промислового
центру, - в усякому разi, якби це залежало вiд нього, то вiн би  саме  так
розпорядивсь. А то скiльки їх тут, розсипаних по рубежах, без танкiв,  без
авiацiї, без достатньої кiлькостi артилерiї... Запасна дивiзiя.  Курсанти.
Заводськi воєнiзованi дружини. Вони беруть на  себе  весь  тягар.  "I  чим
менше  нас,  тим  бiльша  вiдповiдальнiсть  на  нас  лягає,  -  подумалось
Богдановi. - Он заводськi, чути розмовляють, що заводи у  них  демонтують,
ешелон за ешелоном вивозять. Але  ж  Днiпрогесу  не  вивезеш,  не  вивезеш
Днiпра! Його треба захищати".
   Гурт робiтникiв стоїть у повний зрiст на кряжi; заспокоєнi тишею,  вони
розмовляють, поглядають навкруги. Небо над  ними  повне  гарячої  блакитi,
рiднi степи навколо, а внизу, ген за Днiпром, рiдне мiсто з  лiсом  чорних
заводських труб, що ростуть наче з землi. Робiтники в  задумi  розглядають
все, що їх оточує; i небо високе, i степи, залитi  сонцем,  i  затуманене,
задимлене мiсто за Днiпром, i Богдан нiби чує їхнi роз'ятренi думки. "Це ж
наш отчий край. Це те, без чого ми не зможемо жити..."
   - Як на душi, запорожцi? - вилазячи з  окопу,  весело  окинув  поглядом
оборону той бiлобровий, що розповiдав про меридiан. -  Чи  напоїмо  їхньою
поганою кров'ю нашу землю суху?
   - З чого я почав би, - каже високий худий робiтник з  запалими  щоками,
видно, хворий  на  якусь  шлункову  хворобу,  -  так  це  отих  хортицьких
колонiстiв взяв би за карк. А то як тiльки лiтак нiмецький  вночi  загуде,
так уже йому назустрiч i ракети з димарiв.
   З мiста грузовиками доставляють на кряжi озброєння, роздають гранати, -
цi гранати щойно тут i виробленi на запорiзьких заводах, вони шершавi i ще
нiби теплi пiсля заводської обробки. З ближчих колгоспiв привезли на  обiд
харчi - величезнi, густо насоленi плахи свiжого сала, що так i  тануло  на
сонцi, знiмали його  з  грузовикiв,  розстеляли  перед  бiйцями,  як  бiлi
ведмежi шкури.
   - Дiлiть.
   Був хлiб бiлий, як сонце, сало в долоню було,  тiльки  води  бракувало.
Весь Днiпро випили б, якби вiн протiкав ближче!
   Тi, кого посилали з кряжiв по воду до Днiпра, приносили її хто в  чому:
у вiдрах, у казанках, у баклагах, а Степура  принiс  днiпрової,  просто  в
каску набравши. Гукнув Богдана, Духновича, i вони,  зiбравшись  бiля  його
окопу, пили з тiєї каски уволю.
   Це була найдобрiша у свiтi вода.  Тепла,  м'яка,  солодка,  вона  пахла
лiтнiм синiм Днiпром, i коли Богдан пив, не вiрилось йому, що  коли-небудь
вони вже не матимуть змоги цю води пити i лише в  спраглих  їхнiх  згадках
житиме для них її прiсний, солодкий, нi з чим не зрiвняний смак!



   41

   Бiля Степуриного окопу - будяки головатi, татарник, цупкий петрiв батiг
та  дика  собача  рожа  цвiте.  Пiд   будяками   серед   полинiв   сплять,
розкидавшись, Духнович та Колосовський, i пiт навiть  iз  сплячих  iз  них
патьоками, брудними ручаями тече. Степурина каска лежить в ногах у хлопцiв
порожня, вже випито з неї воду.
   Степура розморено сидить  бiля  окопу,  курить.  Оцi  будяки,  та  синi
косарики, та собача рожа - це все друзi його дитинства. Наче звiдти, з-над
Ворскли, прийшли й стали ось тут,  на  запорiзьких  кряжах.  А  внизу  ото
стелиться цупко "собаче мило". Влiтку, коли, було, по-побiгаєш за  коровою
i ноги на тобi "курчатами" вiзьмуться вiд  ранкових  рос,  заструпiють  та
потрiскаються, то щоб у недiлю хоч трохи вiдмити -  нiчим  не  вiдмиєш,  -
тiльки оцим "собачим милом". Треш, аж поки всю верхню шкiру з нiг iзiтреш.
То все було так давно, нiби й не з ним було. Все  змiнюється,  i  сам  вiн
змiнився, вирiс, тiльки не змiнюється для нього образ матерi, постає  вона
зараз перед ним такою, як була для нього в дитинствi, як була всi цi роки.
Випровадила чоловiка й синiв на фронти, сама тепер удома, тiльки,  мабуть,
тим i живе, що жде вiд них звiсток. Щороку, коли вiн, було,  приїздить  на
канiкули, це для неї свято, вона тiльки тим тодi й  клопочеться,  щоб  вiн
смачнiшого попоїв, бiльше поспав, щоб набрався  сил  для  науки.  Нiяк  не
могла зрозумiти, чому вiн сам рветься до тiєї  роботи,  що  й  брат  його,
комбайнер, хоча в душi гордилася, що загорiлого  її  студента  колгоспники
цiле лiто бачать то на току, то бiля  штурвала  комбайна.  I  ось  замiсть
золотого лiта з мирним стрекотом комбайнiв кинуто його в iнше лiто -  лiто
чорних пожеж! Навалилось горе на них на  всiх,  не  для  урожаїв,  не  для
мирної працi  тепер  люди  живуть,  i  жилавий  батько  його,  садiвник  i
городник, пiшов тепер на вiйну з своїми медалями з виставки за капусту, за
помiдори... А могли ж бути канiкули й цього лiта, мiг i Андрiй, на радiсть
батькам, бути оце вдома, в рiдному селi, а  не  млiв  би  душею  отут,  на
пекучих заднiпровських рубежах.
   Аж ось куди  докотилась  вiйна.  Ще  два  мiсяцi  тому  вiн  назвав  би
божевiльним того, хто сказав би йому,  що  серпневого  цього  дня  ти  вже
лежатимеш на горбах пiд Запорiжжям, з гвинтiвкою захищатимеш Днiпрогес.  I
все ж хоч як тяжко, хоч який гiркий для них оцей серпень, але  нема  зараз
на душi  у  Степури  того  вiдчаю,  що  терзав  його  бiля  Канева,  коли,
поранений, вiн ждав на березi переправи. Тодi йому здавалося, що все гине,
що нема порятунку, крiзь оту тужбу матерiв по  київських  селах,  на  яких
насувалося горе, вiн на мить мовби побачив у чорнiм  видiннi,  як  вигибає
його народ. То був хвилинний вiдчай,  розпука,  крик  душi,  спантеличеної
першими нещастями, першою кров'ю i смертю товаришiв. Вiдтодi хоч просвiтку
й нема i хоч вiйна, як степова пожежа, ще швидше б'є у всi краї,  опалюючи
уже своїм диханням  Днiпрогес,  але  зараз  Степура  має  на  душi  тверду
певнiсть, певнiсть у тому, що є сили, яких не розтопчеш  вiйною,  є  речi,
яких не винищиш вогнем. Незборимий народ, що  воздвиг  своєю  працею  такi
споруди, таку красу, яку побачив Степура сьогоднi.  Он  димлять  на  обрiї
запорiзькi заводи, живуть - дарма що їх бомблять нiч крiзь нiч,  а  ближче
на гранiтних плечах днiпровських берегiв красується вiн, Днiпрогес. Символ
нової  України,  витвiр  нової,  соцiалiстичної  цивiлiзацiї.  Електричним
серцем республiки, сонцем  електричним  назвав  тебе  народ,  i  вiд  тебе
справдi, як вiд сонця, був осяяний весь край. Перша любов країни будуючої,
її енергiя, її порив  до  щастя  втiлились  у  тобi,  гордому  первiстковi
п'ятирiчки. Розум i руки, що зумiли таке збудувати, вони сильнiшi за  всiх
руйнiвникiв!
   Про Днiпрельстан, ще не бачивши його, Степура вже писав свої вiршi. Оте
наївне далеке його вiршування, навiщо воно було? Слави кортiло? А що  таке
слава? I чи така це вже необхiдна рiч для щастя людського? Вiн вважав себе
поетом, дряпаючи отi вiршi,  а  поетом,  може,  тiльки  зараз  стаєш,  без
вiршiв, коли серце твоє повне горя народного i  ближчими,  нiж  будь-коли,
стали тобi думи народу, його болi, його велика боротьба. Нi, не  хотiв  би
вiн нiякої слави,  не  треба  б  йому  нiчого,  тiльки  б  не  було  тужби
материнської, та не червонiло б небо пожежами вночi над  його  землею,  та
вiчно б красувався над свiтом отой найкращий твiр його  народу  -  залитий
сонцем Днiпрогес.
   Заводськi ополченцi, що разом з бiйцями займають тут оборону по кряжах,
гомонять, перекликаються, чистять гвинтiвки. Багато тут робiтничої молодi,
смiливої, тямковитої, але ще бiльше лiтнiх робiтникiв, у яких вдома сiм'ї,
дiти чи й онуки. Робiтники хоч  i  з  гвинтiвками,  проте  мало  схожi  на
воякiв, вони й тут, на кряжах, залишаються бiльше людьми працi, тими,  хто
ще вночi стояв бiля мартенiв i для кого нема нiякої  радостi  в  тому,  що
вони змушенi були кинути верстати, домни, крани i взяти зброю до рук.
   Духнович,  прокинувшись,  лежить  горiлиць,  дивиться  в  небо.   Потiм
озивається до Степури:
   - Тебе не дивує, що небо голубе?
   - А яким же йому бути?
   - Могло ж воно бути чорним, скажiмо.
   - Небо - чорне? Пофантазуй.
   - Ну, не чорне, то руде чи  ще  якесь.  А  то,  бач,  голубе.  Розумна,
розумна, Андрiю, мати природа. Найнiжнiшу барву, яка тiльки в неї є, чисту
блакить оту вона дала  небовi.  Саме  блакить,  барву,  таку  приємну  для
людського ока... Дала, покрила нею весь оцей дах небесний, пiд яким людинi
призначено жити. Живи!
   - А  що  з  цим  небом  роблять,  -  промовив  Богдан,  який  теж,  уже
прокинувшись, лежав горiлиць, пiдклавши руки пiд  голову.  -  Навiть  його
запоганили.
   - Пригадуєте, хлопцi, картини Василькiвського в харкiвськiй галереї?  -
знов заговорив Духнович, пристрасть  якого  до  малювання  була  їм  добре
вiдома (всi факультетськi  стiнгазети  вiн  оформляв).  -  Нiхто  так,  як
Василькiвський, не вмiв передавати барву неба. "Небесний" Василькiвський -
так i звали його. I тут ось небо справдi як на степових його акварелях...
   Далеко було зараз вiд них усе те - Харкiв, картинна галерея,  яку  вони
не раз вiдвiдували, i Василькiвський з його незрiвнянним  степовим  небом.
Розкидало, розметало у вировищi вiйни молодий  їхнiй  студбат.  Новi  люди
довкола, новi номери пiдроздiлiв, тiльки чорнi медальйони  й  кишенях  iще
студбатiвськi.
   -  Скiльки  з  нас  уже  нiколи  не  повернуться  до   унiверситетських
аудиторiй, - зiтхнув Степура. - Вибув навiки Мороз. I  Славка  Лагутiн.  I
Пiдмогильний...
   - I  наш  невгамовний  Дробаха,  -  додав  Духнович,  -  такий  спiвун,
задирака, розбiйник...
   Почали згадувати тих, що зостались з комiсаром Лещенком на Росi в боях,
заговорили й про самого Лещенка, який тепер уже з новим  полком  десь  там
воює, на Київському напрямi.
   - Це нам пощастило, що ми з ним починали, - сказав Колосовський.  -  Не
уявляю собi кращого комiсара для нашого студбдту...
   - А як вiн палив нашi паспорти у вагонi, - пригадав Степура. - Вогнищем
паспортiв i матрикулiв освiтлена наша нiч випускна.
   - А може, хлопцi, ми й справдi iдеалiсти, як  каже  Лимар?  -  промовив
раптом Духнович, мовби  борючись  з  якимись  своїми  сумнiвами.  -  Може,
бiльшiсть воює лише в силу необхiдностi, чи  з  принуки,  чи  з  iнстинкту
самозбереження - i все?
   - Тодi треба вважати iдеалiстами всiх оцих, - пiдводячись, кинув Богдан
на гурти народних ополченцiв, що виднiли по кряжу. - Як i ми, прийшли вони
сюди з власної волi, з власного бажання.
   - Бо все це, - додав Степура, - їм, як i нам,  життєво  необхiдне,  все
дороге їм тут - вiд споруд Днiпрогесу до оцього будяка...
   - Будяк, вiн теж недаром на свiтi живе, - кинув мимохiдь розвалькуватий
дядько-ополченець. - Будяк у степу як барометр,  вiн  погоду  вiщує:  якщо
колеться - буде сонячно, не колеться - жди дощу...
   Духнович потягнувся до будяка, торкнув пальцями.
   - Колеться. На спеку, значить. На сушу. Ех ти, хороший мiй будячок, хоч
не красивий, зате колючий...
   - Чому не красивий? -  заперечив  Степура.  -  Мов  козак  у  малиновiй
шапцi...
   - Ось ви  скажiть  таке  менi,  хлопцi,  -  заговорив  серйозним  тоном
Духнович. - Чи в далекому майбутньому  залишиться  в  людях  оця  безмiрна
прив'язанiсть до свого краю, до певного мiсця на планетi, тобто  до  своєї
землi, - якiсть, яку ти, Степуро, так високо ставиш? Чи не  стане  все  це
предметом вивчення лише таких наук, скажiмо, як етнографiя, краєзнавство?
   - Не знаю, як буде, а зараз це дає силу людинi, - пробубнiв Степура,  -
як i любов до матерi, це нiколи не зникне.
   - Та я, звичайно, й не хотiв би, щоб це почуття зникло, - ти не розумiй
мене так, - сказав Духнович. - Є речi,  без  яких  душа  людська  стала  б
справдi безбарвною i убогою. Але все ж - скiльки тисячолiть ще хвилюватиме
людину оцей будяк, оцей дикий кактус українських степiв?
   Неподалiк  проходила  група  бiйцiв  з  водою  вiд  Днiпра,  i  Богдан,
загледiвши серед них Васю-танкiста, погукав його:
   - Завертай до нас.
   Цей з обпаленою щокою Вася, єдиний з госпiтальних Богданових товаришiв,
потрапив сюди, потрапив хоча й без танка, але з думкою про нього.
   Окликнутий Богданом, танкiст уже й далi не пiшов, затримався тут.
   - Кого напоїти, студенти? - вiн  простяг  Богдановi  погнуте  вiдро,  в
якому ще бовталась на днi  вода.  Хлопцi  стали  по  черзi  пити  з  вiдра
нахильцi.
   - А це ось ще один з вашого брата, теж майже студент, - вказав  танкiст
на  блiдолицого,  в  бiлiй  вишитiй  сорочцi  ополченця,  що  стояв  трохи
осторонь,  нiяково  усмiхаючись.  -  Вчитель  тутешнiй,  хортицький,   вiн
Київський унiверситет кiнчав.
   - Голобородько, - чемно  назвався  вчитель,  пiдiйшовши  ближче,  i  на
запитання Духновича, хто ж вiн за фахом, вiдповiв: - Мовник. А ви?
   - Ми колишнi iсторики.
   - Чому колишнi?
   - Ну, може, й майбутнi. Бо зараз поки що, замiсть iсторикiв,  мовникiв,
поетiв, - Духнович iронiчно глянув на Степуру,  -  ми  всi  тут  тiльки  -
активнi багнети.
   - Це правда, - сказав учитель неголосно.
   Був вiн середнього вiку, з привiтним обличчям  i  одягнутий  так,  нiби
збирався не в бої, а на вчительську конференцiю, одну  з  тих  традицiйних
конференцiй, що саме проходили б у цей час: в  новiй  кепцi,  в  чистiй  з
вiдкладним  комiрцем   сорочцi,   в   сiрому   новому   костюмi,   нещадно
перетягнутому зверху патронташем.
   - Якi степи! - в захватi  промовив  Вася-танкiст,  присiвши  зверху  на
бруствер i озираючи мiсцевiсть. - Ось де нам треба було танкодроми робити!
   - Колись у цих степах  дикi  тури  водились,  -  лагiдно  пояснив  йому
вчитель.
   Танкiста одразу взяла цiкавiсть;
   - Що за тури?
   - Тур - це предок свiйського бика, вiльний житель степiв. Останнiй тур,
як свiдчать лiтописи, загинув на початку сiмнадцятого сторiччя.
   - Славний край, нiчого не скажеш, - задивився в  степ  Вася-танкiст.  -
Тiльки чому ж противника нi слуху нi духу? Розвiдка, правда, нiкудишня.  У
нас, танкiстiв, за таку розвiдку по шиї  дають,  i  хiба  й  не  слiд,  як
вважаєш, Богдане? Тюхи-матюхи, краще б нам доручили, еге ж?
   Богдан дивився на нього з посмiшкою. Йому подобався цей хлопець. Малий,
коренастий,  вiком  майже  пiдлiток,  а  вже  зсутулений  у  плечах,  наче
зсутулило його вiд довгого сидiння в танку. Обличчя  землисте,  з  шрамами
вiд опiкiв, а очi свiтлi, широко посадженi, бешкетнi,  -  так  i  жди  вiд
нього  якоїсь  витiвки.  Богдан  ще  з  госпiталю  знає,  що  родом   Вася
саратовський, перед тим як пiти в армiю, вчився на Уралi  в  автодорожному
технiкумi, а службу вiдбував на кордонi i вже з  перших  днiв  вiйни  брав
участь у танкових боях. Вiн i зараз не втрачав надiї,  що  рано  чи  пiзно
пересяде "з лопати на танк".
   - Це правда, що ваша Хортиця, - звернувся вiн до вчителя, - була колись
столицею запорозьких козакiв?
   - Була якийсь час.
   - Так тi ж воювали! А ми що - не тiєї  костi?  Пороху  не  зосталося  в
порохiвницях? Вiддати їм усе оце... Заводи он ще  працюють.  Днiпрогес  на
ходу. Це ж по цих дротах струм iще йде, - показав вiн на щоглу з  товстими
дротами неподалiк. - Високовольтна рiч!
   - У нас тут усе високовольтне, - пiдкинув iз сусiднього окопу роботяга.
- Зайдеш до їдальнi пообiдати, то навiть бiля  буфету  почуєш:  "Сто  грам
"високовольтної", будь ласка".
   - Що ж воно за "високовольтна"?
   - П'ятдесят шiсть градусiв мiцностi, i нiяк не менше.
   - Здорово, - прицмокнув язиком танкiст. - А пам'ятаєш, Богдане,  козака
Дудку, що з нами в палатi лежав? - обернувся вiн до Богдана. -  На  шостий
день пiсля операцiї сто грам уже забажав, i  молодиця,  каже,  приснилася.
Ох, Дудка, смiх один! Як почне витiвати, вся  палата  регоче,  аж  шви  на
хлопцях трiскаються!
   За розмовами, за жартами минув цей день.
   Вночi кiлька пiдроздiлiв було знято з кряжiв,  i  командири,  кваплячи,
повели їх кудись на нове  мiсце.  Спершу  гадали,  що  перекидають  їх  на
Хортицю, бо дiйшли чутки, що острiв уже захоплений ворожим десантом: там -
чути було - весь час iде бiй. Але, здається, не на Хортицю їх ведуть.
   Iдуть через селища правого берега, де все потопає в садках i лише  дахи
будиночкiв поблискують пiд мiсяцем черепицею. Не тримаючись дорiг, бредуть
навпростець, i трiщать пiд ногами бiйцiв  поваленi  паркани,  палiсадники,
квiтники, толочаться виплеканi робiтничими руками кущi винограду з лапатим
росяним  листям  i  важкими  холодними  гронами  плодiв.  Час   вiд   часу
зупиняються в садках, i командир їхньої роти старший  лейтенант  Лук'янов,
пiдкликавши Колосовського,  як  тутешнього,  починає  радитися  з  ним,  i
Богдановi соромно, що вiн не впiзнає цих мiсць: почуває, що вони  знайомi,
але не впiзнає, - чи так розрослися запорiзькi садки за  останнi  роки  та
набудувалися новi селища, чи воєнна ця  нiч  усе  так  змiстила,  змiнила,
переплутала. I роса, i блиск яблунь мiж листям, i запах  квiтiв  нiчних  -
все було якимось напiвфантастичним, причаєним, тривожним  i  вiдгукувалось
болем в душi.
   Доки вони там звiряють з картою мiсцевiсть, Степура стоїть мiж деревами
i слухає, як соковито хрумтять яблука на солдатських зубах,  а  в  нiчному
небi гудуть лiтаки. Тривожно гудуть, бомбами нависають над цiєю  землею  -
землею росяних садкiв, i гiдроспоруд, i нових робiтничих  селищ,  а  земля
пiд ними вiдкрита для ударiв, для всiх їхнiх пекельних бомбових  вантажiв,
вона протистоїть бомбам  лише  своєю  нiчною  красою,  лише  яблуками,  що
поблискують мiж гiллям, та  нiжними  пахощами  любисткiв,  фiалок,  м'яти.
"Красою проти вiйни, - думає Степура,  -  нi,  цього  не  досить.  Тут  ще
потрiбна сталь, безжальнiсть i жадоба винищення  їх,  потрiбнi  проти  них
сталевi дощi-урагани, що могли б прикрити, вiдстояти це все". Нiч  свiтла,
висока. Насторожилась садками безшелесними, прислухається до чогось.
   Для пiсень дiвочих, для чарiв закоханих була ця  тиха  заворожлива  нiч
приднiпровська. Не  чути  зараз  пiсень,  вiйна  владарює  садками.  Хтось
труснув поблизу гiлку, i яблука гупають на землю,  мов  ядра.  Пiд  другим
деревом чиїсь руки шарудять мiж листям i зривають яблука разом  з  листям,
вгризаються в них, аж чвиркає соком. А  Степура  не  рве,  чомусь  боїться
зiрвати, стоїть i дивиться на облите мiсяцем дерево, що поблискує над  ним
правiчною ряснотою плодiв.
   - Рвiть, - чує вiн бiля себе тихий доброзичливий голос. -  Чого  ви  не
рвете? Це вчитель Голобородько.
   - А то ось, прошу, вiзьмiть мого, покуштуйте. Добувши з пазухи  яблуко,
вiн подає Степурi., i цей, перш нiж гризнути, понюхав, як воно пахне. Воно
пахло  всiма  садками  цього  краю,  всiєю   мирною   сонячною   довоєнною
дiйснiстю... А дерево, що блищить яблуками, уже штурмують,  хтось  нещадно
нагинає гiлку, його застерiгають:
   - Обережнiше, вiдчахнеш!
   - Не вiдчахну!
   I одразу ж чути трiск, гупають яблука, їх збирають,  а  до  дерева  вже
набiгли iншi, опали, трусять...
   - Грiх Адамiв починався бiля такого дерева, - гiрко пожартував  Степура
до вчителя.
   - Справдi, як ми трощимо цi садки, -  з  жалем  сказав  учитель.  -  Як
знецiнилась раптом праця людська. Знаєте, тут же кожен з робiтникiв  ще  й
садiвник, i квiтникар, i виноградар.
   - В мене батько теж садiвник, городник.
   - Я чув, що ви - поет. Це правда? Коли я вчився  в  КДУ,  були  в  мене
друзi - чудовi молодi поети Гнат  i  Леонiд.  Скiльки  наших  Шекспiрiв  i
Чехових ми втратимо пiд це лихолiття, винахiдникiв, талантiв народних... -
I пiсля паузи провадив далi: -  Звичайно,  кому  хочеться  вмирати,  кожен
хотiв би вижити, але якщо вижити, то тiльки для нашого  життя,  а  не  для
того, щоб бути рабом у чужинцiв. Ви чули, яку  вони  комедiю  розiграли  у
Ровно?
   - Не чув.
   - Привезли у своєму обозi  якогось  Вишиваного,  покидька,  жалюгiдного
претендента в гетьмани...
   - Знаємо цiну таким штукам. По чехах, поляках, по народах Європи видно,
що з ними робить фашизм. Це ж саме, або ще й гiрше, несе вiн нам.
   Знов їх кудись ведуть. В будиночках  селища  розгардiяш,  плачi,  дверi
порозчинювано навстiж, в руках у людей вузли, - там, видно,  збираються  в
евакуацiю. Туча якась виникає над бiйцями, заступивши мiсяць.  Туча  -  то
дуб, крислатий, могутнiй. Розкинувся вiттям у всi боки  -  кiлька  взводiв
бiйцiв могли б вiд зливи або вiд спеки сховатись пiд ним.
   - Це козацький дуб, - пояснює вчитель Степурi.  -  Понад  сiмсот  рокiв
йому. Ми ще цiєї весни ходили до нього на екскурсiю  з  школярами.  Колись
Тарас Григорович у затiнку цього дуба спочивав. Скiльки тут молодi у свята
збиралось! Колгоспнi збори влiтку теж були не в клубi, а пiд цим дубом.
   Стоїть велетень, не шелесне. Столiття вистояв, чув голос битв  далеких,
чув гомiн Сiчi, дзенькiт шабель козацьких. З столiття в столiття все шумiв
на вiтрах, все вигонивсь незламно вгору, розроставсь.
   Бiйцi з-пiд касок позирають на нього. Сила, могуття. Такого нiякiй бурi
не зломити, такому й блискавка не страшна.
   I знову йдуть далi, петляючи по селищу, плутаючись у виноградних лозах,
спотикаючись по ядрах яблук, що встеляють цю багатющу землю.
   Зненацька над  садками  спалахнула  ракета,  одна,  друга,  стало  чути
вiддалену стрiльбу.
   Перебiгаючи табуном через дорогу,  зустрiли  групу  цивiльних,  що,  як
виявилось, були  працiвниками  мiсцевого  райкому  партiї,  з  ними  також
командир винищувального батальйону.
   - Ворог близько, - попередив вiн. -  Танки  щойно  обстрiляли  вантажне
авто наших розвiдникiв, ми посилали їх по днiпропетровськiй дорозi. Машину
розбито снарядом, а людей частина вернулась.
   В цих же садках почали квапливо займати оборону. Степура одразу  взявся
копати ячейку, рубаючи саперною лопатою м'язисте яблуневе  корiння.  Важко
було рубати. Степура чув, як болить корiнню вiд кожного його удару.
   Ще не встигли окопатися тут, як їх уже пiдняли i бiгцем повели  в  iнше
мiсце, де теж садки й виноградники, i лопатки їхнi вже крешуть  по  iншому
живому корiнню.
   Ракета щораз ближче, стрiльба лункiше. Неподалiк  вiд  них  за  садками
чути гуркiт тривожний, гуркiт, що просувається в бiк Днiпра.
   - Там уже танки проходять!
   - Не танки - танкетки...
   - Один чорт!
   - Курсант Колосовський, - почувся з-помiж дерев голос командира роти. -
Вiзьмiть групу добровольцiв i розвiдайте, що за гул...
   В групi Колосовського - Степура, Вася-танкiст,  вчитель-ополченець,  ще
кiлька бiйцiв i ополченцiв.
   Перебiгши через  подвiр'я,  через  городи,  вони  опинилися  в  якомусь
скверику з пiдстриженими кущами, з дорiжками, притрушеними пiском.  Ракети
вже розсипаються зовсiм близько, летючi разки трасуючих куль  пересновують
темряву скверу, трощать десь поблизу скло вiкон, черепицю, оббивають листя
з дерев, i воно, як пiд час граду, з гiллячками сиплеться на розвiдникiв.
   Колосовський  наказав  лягти,  пробиратись  далi  поповзом,  ближче  до
гуркоту, до ракет. Кущi туї дурманливо пахли, пiсок шелестiв.
   - Хтось он стоїть мiж деревами, - штовхнув  Степуру  незнайомий  боєць.
Степура приник до землi.
   Справдi,  мiж  деревами  бовванiла  чиясь   постать.   Трасуючi   кулi,
пронизуючи сквер, летiли нарiвнi з нею, а вона стояла, не падала.
   - Та то ж Ленiн! - тихо вигукнув учитель, що лежав попереду Степури.
   Вони швидко поповзли туди, де виднiлася постать.  Так,  це  був  Ленiн.
Скромний бронзовий Ленiн на високiй клумбi робiтничого селища.
   Гаряче дихаючи, бiйцi пiдповзли аж до монумента i  залягли  бiля  нього
щiльним пiвколом. Ракетами його освiтлюють, а вiн стоїть. З  кулеметiв  по
ньому - аж кулi плавляться, а вiн не зворухне.
   Мить передихнувши бiля нього,  бiйцi  поправили  каски,  поповзли  далi
вперед. На гул, на свiтло ракетне, що все ближче розплiскується над  ними,
пiд вихровище куль, що хвиськають, сичать назустрiч.
   Недалеко вiд Степури хтось ойкнув злегка, нiби зiтхнув. Степура пiдповз
до нього. Вчитель Голобородько. Сорочка вишивана темнiє, береться  гарячою
кров'ю. Нахилився, чи дихає, але той уже  не  дихав,  i  тiльки  потом  та
яблуками вiд нього пахло: яблук була в нього повна пазуха.



   42

   Днiпрогес працює.
   Безперервний рiвномiрний гул стоїть у машинному залi. Вiд роботи турбiн
все  примiщення  злегка  двигтить;  i  могутнi   лапатi   генератори,   що
вишикувались один за одним  через  зал,  сповненi  внутрiшнього  потужного
гулу.
   Машинний  зал  повен  сонця.  Тут  поруч   живуть   зеленi   пальми   i
оливково-срiблястi багатотоннi генератори, помiж якими господарем походжає
людина. Вiдтодi, як пущено першу турбiну,  i  до  сьогоднi  не  перестають
крутитись вали, не перестає вироблятися струм. Ритм  i  розгiн  тут  взято
нiби на вiчнiсть.
   Вище машинного залу - пульт головного управлiння,  свiтле,  напiвкругле
примiщення з вiкнами в усi сторони свiту.
   Як i вчора, як i позавчора, як рiк i два тому,  стоїть  на  вахтi  бiля
щитiв черговий iнженер-енергетик,  звично  стежачи  за  роботою  приладiв,
пiдтримуючи зв'язок з тими, хто вiддалений вiд нього степовими  вiдстанями
i хто протягом рокiв одержує звiдси по дротах енергiю Днiпра.
   Приймаючи пiсля нiчної змiни вахту, iнженер виявив, що все тут  гаразд,
принаймнi вiн так визнав, хоч, розписуючись у вахтенному журналi, вiн,  як
i його попередник, що стояв тут, обидва виразно  чули  кулеметну  стрiльбу
десь на околицi Четвертого селища,  чули,  як  рветься  шрапнель  уже  над
Днiпрогесом.
   Iнженер, що заступив оце на вахту, - високий, прихоплений  сивизною,  з
худорлявим  обличчям  аскета  -  був  iз   когорти   кадрових   робiтникiв
Днiпрогесу, з поколiння тих людей, для яких  ця  споруда  на  Днiпрi  була
їхньою комсомольською молодiстю, i мужньою зрiлiстю, i найбiльшою гордiстю
їхнього життя. Босим пiдлiтком-грабарем прийшов вiн сюди  iз  села,  ламав
днiпровський камiнь, мiсив бетон, тут i вчився, а тепер  стоїть  iнженером
на пультi, i давно вже його нiхто не називає Ваньком, давно  вже  вiн  тут
для всiх Iван Артемович.
   Вночi  вiн  вiдправив  сiм'ю  в  евакуацiю.  Разом  з   сiм'ями   iнших
днiпрогесiвцiв дружина його з  вузлами  та  дiтьми  тепер  уже  на  лiвому
березi, сьогоднi ж ешелон  їхнiй  вiдправиться  на  схiд,  пiде  невiдомим
маршрутом - Iван Артемович тiльки приблизно знає, що ешелон пiде кудись на
Пiвнiчний Кавказ. Де їх розшукувати? Домовились  так:  днiпрогесiвки  їхнi
там, де зупиняться, щодня виходитимуть на станцiю, по черзi  вартуватимуть
вдень i вночi пiд станцiйним дзвiнком, щоб не пропустити своїх, останнього
запорiзького ешелону...
   Вся нiч минула в шарварку, в плачах, дiти краяли душу своїм розпачливим
криком, чуючи, як кулi б'ють по черепицi будинкiв, бачачи - вперше в життi
- над садками моторошне свiтло чужих ракет.
   Проводжаючи своїх, Iван  Артемович  не  встиг  поголитись,  зарiс,  чує
долонею тепер колючу щетину на щоцi, i  це  дратує  його:  не  годиться  в
такому виглядi з'являтись на вахту.
   Монтери, збившись бiля  вiкон,  що  виходять  на  Хортицю,  обговорюють
кимось  принесену  чутку,  що  нiмцi  нiбито  вже  в  Нiкополi,   вдерлись
зненацька, захопили й мiлiцiю,  i  НКВД,  i  мiськком,  що  саме  засiдав,
обговорював заходи по змiцненню оборони мiста.
   - Хто це може знати?  Де  той  Нiкополь?  -  сердиться  на  цi  розмови
iнженер.
   Як комунiст, вiн вважає, що не личить  пiддаватися  таким  чуткам,  вiн
вважає своїм обов'язком заспокоювати людей,  домагатись,  щоб  тривога  не
заповзла сюди. Тривога, що вже розлита над Днiпрогесом, над  цiлим  краєм,
вона не повинна дiстати право доступу сюди, на пульт. Людина тут має  бути
спокiйна, як отi прилади, що не  знають  вiдхилень,  як  отi  сигнали,  що
суворо й виразно спалахують рiзнобарвними  вогниками  лампочок  на  чорних
панелях.
   Тут тiльки стеж, щоб не було аварiй.
   Серйозних аварiй Днiпрогес не знав вiдтодi, як його збудовано, вiдтодi,
як станцiя виросла на оцих надiйних гранiтах Днiпра.  Багато  гiдростанцiй
бачив Iван Артемович, у Францiї був у вiдрядженнi, але такої, як ця,  нема
другої на свiтi. Красуня! Серед пiвденної природи, в садках уся,  абрикоси
навеснi зустрiчають тебе бiлим цвiтом, коли  йдеш  на  змiну,  i  з  вiкон
станцiї теж видно всюди садки. Весною найбiльше помiчаєш,  як  багато  тут
плодових насаджень: ще листя нема на деревах,  а  вишнi  та  абрикоси  вже
забiлiли своїм цвiтом по яругах, пiдгiр'ях, на мiсцях  колишнiх  смiтникiв
та пустирищ. Але найближча серцю енергетика повна сили  днiпровська  вода.
По-рiзному вона себе тут виявлає. Де пласт води тонкий, там вона ллється з
греблi, як бiлоснiжне, щойно виткане мереживо, стiкає рiвно, ласкаво, а де
рине могутнiй натиск весняних вод, де сотнi тонн води падає водночас,  там
вона летить блискавично, обвалюється  важко,  мов  розплавлений  метал,  i
внизу вибухає з гуркотом грiзним, глибинним. Пiд час повенi, коли скидають
зайвi води, все тут реве лев'ячим ревом, шум могутнiй стоїть наокiл,  а  в
нижньому б'єфi, падаючи з греблi, бушує бiла буря весняних вод, навкруги в
повiтрi здiймається сяюча курява розбитої в пилюку, в промiння води!  Нiби
розщепилася вода, все перейшло  в  енергiю,  в  свiтло.  Гуркiт,  райдужна
курява збунтованої води i твоє вiдчуття, що все це  ти  можеш  приборкати,
обернути користю для людей...
   Потiм з'явилися чорнi величезнi штори в  примiщеннi  пульта,  з'явилися
штори i в машинному залi  -  на  всю  скляну  стiну  еркера,  i  вже  тими
шторами-запиналами вони на цiлу нiч  стали  одгороджуватись  вiд  зоряного
неба, вiд Днiпра, вiд лиховiсного гулу чужих лiтакiв у  небi.  Потiм  чули
далекi вибухи, схожi на тi, що долинають сюди,  коли  рвуть  камiння  десь
унизу, на далеких кар'єрах. Але то не були кар'єри, то вже  падали  бомби.
Одна з бомб упала в аванкамеру, друга  кресонула  в  скелю  на  Днiпрi,  i
ударом повiтряної хвилi так обдало Днiпрогес, що  скло  їхнього  величного
еркера потекло вниз, як вода. Подовбали берег,  наглушили  риби,  а  тепер
бомблять потойбiчнi заводи, налiтають майже щоночi.
   Днiв десять перед цим вiдступали через греблю вiйська десь з-пiд Одеси,
тi,  що  уникли  там  оточення.  Пройшли,  i  не  стало.   А   тут   життя
продовжується, кожен залишається на своєму  посту,  працює  Днiпро,  i  не
вщухає вiчний вiтер турбiнних валiв.
   День за днем проходили через  греблю  закiптюженi  вiйська,  пiдводи  з
бiженцями, череди, трактори, комбайни. Мовби все  Правобережжя,  знявшись,
рухалося через днiпрогесiвську греблю на схiд, i  корови  тужливо  ревiли,
бредучи повз блискучi вiтрини соцмiста...
   Лавина евакуйованих тепер уже перейшла, i кiлька днiв уже нишпорять  по
Днiпрогесу команди мiнерiв на чолi з полковником, приглядаються, про деякi
речi полковник розпитує робiтникiв i його, Iвана Артемовича.
   - Принцип у нас такий, - говорив  йому  полковник,  -  якщо  доведеться
руйнувати, то руйнувати так, щоб це було лише  на  час  вiйни.  Вивести  з
ладу, а не знищувати навiчно, - i пояснював, як  це  вiн  собi  уявляє:  -
Розламати  частково  греблю,  попалити  генератори,  випустити  мастило  з
пiдшипникiв. Одне слово, робити так, щоб ГЕС вивести з ладу  приблизно  на
рiк.
   "Отже, через рiк  повернемось,  -  подумав  iнженер.  -  Це  вiн  хотiв
сказати".
   Проте iнженеровi в думцi все ж не вкладалось, що й тут  може  дiйти  до
руйнувань. I цi команди мiнерiв, I ота стрiльба  за  селищем,  i.  вiд'їзд
сiм'ї цiєї ночi - все це  здається  Iвану  Артемовичу  якимось  недiйсним,
примарним, таким, що не похитне Днiпрогесу й того ритму, яким вiн живе.
   Щоразу, коли Iван Артемович приходить сюди й затупає на вахту,  почуває
себе тут у своїй електричнiй фортецi певнiше й  безпечнiше,  нiж  будь-де.
Нiде, певне, людина не усвiдомлює так свою силу, як тут, на  пультi.  Коли
iнженер заступає на чергування, вiн на всю змiну  стає  мовби  електричним
володарем цього краю, бо його волi на цей час пiдкоряються i Днiпро з його
титанiчною силою, i робота потужних агрегатiв, i лiнiї електропередач,  що
йдуть на сотнi кiлометрiв звiдси. Тi, хто  звик  бачити  Iвана  Артемовича
скромним рибалкою на Днiпрi, хто  зустрiчає  його  у  вихiднi  десь  аж  у
плавнях  на  моторцi,  в  самих  трусах,  худореброго,  безтурботного,  не
впiзнали б його, коли вiн одягає на себе  синю  робочу  блузу  i  стає  до
щитiв. Пiвколом бiля нього - чорнi панелi з приладами на них,  рiзнобарвно
змигують на щитах  свiтловi  сигнали,  автоматичнi  пристрої  самi  ведуть
записи на паперових стрiчках - однi записують температуру,  iншi  напругу,
чистоту, i все це сходиться до нього. Тут зовсiм iнший  вираз  з'являється
на обличчi Iвана Артемовича; розписавшись за долю Днiпрогесу у  вахтенному
журналi, вiн починав жити iншим  життям,  завжди  напруженим,  небуденним.
Перед його очима постають у зримiй реальностi всi, кого  вiн  постачає,  -
рудники Криворiжжя, i металургiйнi заводи  Приднiпров'я,  i  далекi  шахти
Донбасу, i безлiч колгоспних токiв у степах, що цiлими ночами працюють  на
його струмi, при  його  свiтлi.  З  тими  далекими  забирачами  енергiї  у
днiпрогесiвцiв  завжди  контакт,   з   ними   Iван   Артемович   зв'язаний
невiддiльно, i важко йому уявити, що зв'язки цi можуть раптом  порушитись,
обiрватись i весь край погасне.
   В глибинi селища все виразнiше чути стрiлянину, з Хортицi гухкає в степ
артилерiя. Добре б'є, може, ще вiджене i становище стабiлiзується.
   - Iване Артемовичу!
   Лiда, бiлява, серйозна не по лiтах дiвчина-практикантка, кличе його  до
телефону. Вiн пiдходить до столика, бере трубку.
   - Черговий по щиту слухає.
   - МИ - КРИВИЙ РIГ! НАС ОТОЧУЮТЬ ТАНКИ! ВIДКЛЮЧIТЬ НАС!!!
   Одна з найбiльших пiдстанцiй, що її  живить  Днiпрогес  своїм  струмом,
вимагає вiдключити її, умертвити одним ударом. Вiн чує, як кров  приливає,
б'є йому в скронi. Вiдключiть,  вiдключiть!...  Щоб  вiдключити  -  досить
повернути вимикач. Очужiлий, ворожий сам собi, iнженер пiдходить до  щита,
кладе руку на чорний ебонiтовий ключ вимикача... Треба зробити  один  рух,
але йому тяжко, i страшно, i ненависно зробити цей рух. Але ж треба, роби!
   Лiда, пiдскочивши, вирячилась на нього, як на божевiльного.
   - Iване Артемовичу! Що ви хочете?
   - Вiдiйди.
   Посiрiлий з лиця, вiн рвучко повертає ключ вимикача.
   - Що ви робите? - скрикує Лiда, кидаючись до нього так, що,  здавалось,
очi йому зараз видере.
   I в цю мить знову дзвiнок. Хто це ще? Iнженер приклав трубку до вуха.
   - Щит слухає.
   - МИ - ДНIПРОДЗЕРЖИНСЬК! ПIДСТАНЦIЯ В  НЕБЕЗПЕЦI!  НЕГАЙНО  ВIДКЛЮЧАЙТЕ
НАС!!!
   Погляд iнженера знов на щитi. Важкий прощальний погляд. Вкритий  рясним
потом, вiн повiльно йде, зупиняється проти панелi приладiв,  i  рука  його
раптом ще лютiше, з силою  повертає  ключ  вимикача.  Практикантка  плаче,
впавши головою на стiл, в нестямi стискає кулачки...
   - Ви їх самi... Ви їх вбиваєте... Весь правий берег вiдключили...
   Вiн  вiдповiдає  їй  мовчки:  "Так,  вiдключаю.  Вiдключаю  заводи,  що
живились нашою силою.  Вiдключаю  степи,  що  ми  їх  освiтлювали  ночами.
Вiдрiзаю вiд себе все те життя з нервами, з кров'ю".
   Зостається ще лiвий берег, що вони його живлять. Лiвому потрiбен  струм
- там працюють крани на заводах, iде демонтаж. Струм туди мусять  подавати
до останнього.
   З прохiдної дзвонить Поля-прибиральниця.
   - Iване Артемовичу! Я тут сама! Перепустки на столi,  вся  документацiя
лежить вiдкрита, в кабiнетах розмiщаю  поранених.  Що  менi  далi  робити,
скажiть?
   - Будь там. Не пускай на територiю нiкого.
   - А поранених?
   - Поранених пропускай.
   Монтери i Лiда вже товпляться бiля вiкна, що виходить на лiвий.
   - Iване Артемовичу, сюди! Гляньте, що то вони роблять.
   Видно грузовики, що  пiд'їжджають  з  лiвого  берега  аж  до  виходу  з
потерни, i постатi бiйцiв, що, згинаючись, кидаються носити в тунель якiсь
ящики.
   Лiда слiдкує за ними в тривозi.
   - Що то вони носять?
   Iван Артемович знає що. Вiн знає про це ще з учора. Вибухiвку  заносять
в потерну! Головний iнженер та вiйськовi  пiдривники  зараз  уже  все  там
готують  до   вибуху.   Але   що   їй   сказати,   чим   вiдповiсти   оцiй
дiвчинi-практикантцi, яка приїхала сюди  вчитись  мирної  працi,  набувати
мирного фаху, а бачить, як начиняють Днiпрогес вибухiвкою, вiд якої  разом
з розламаним  бетоном  греблi,  може,  злетять  у  повiтря  й  вони,  люди
останньої змiни?
   - Невже це буде, Iване Артемовичу? Невже всьому кiнець?
   Дiвчина дивиться на нього з благанням, щоки  її  мокрi  й  червонi  вiд
слiз, i вiн почуває щось схоже на сором перед цiєю юною  практиканткою  iз
заляканими, як у птицi, очима, сором  за  все  те,  що  дiється  навкруги,
поглинаючи її сподiвання, плани, майбутнє.
   - Тобi тут бiльше нiчого робити, Лiдо. Вiдправляйся на лiвий.
   - А ви?
   - Нам ще треба.
   - Чому - треба? Чому?
   - Чому та чому! - сердиться один з монтерiв.  -  Ми  -  комунiсти,  ось
чому. Ми пiдемо звiдси останнiми.
   - А мене першою? - захлипала дiвчина. - Не пiду,  не  можу,  я  буду  з
вами!
   Iнженера лютить її впертiсть.
   - Тобi сказано вiдправляйсь!
   - Не кричiть! Я маю право... Я практикантка!
   - Кiнчилася твоя практика.
   Вона плаче ще дужче.
   - Для чого ж  я  вчилась?  Для  чого  старалась?  Щоб  побачити  смерть
Днiпрогесу?
   - Цить! Не побачиш ти його смертi! - гримнув Iван Артемович,  втрачаючи
самовладання. - Iди! Геть звiдси!
   У дверi вона вже вийти не може. По дверях уже б'ють снайпери.  Вхопивши
дiвчину за плече, iнженер пiдвiв її до лiфта, сердито  штовхнув  у  клiть,
брязнув за нею залiзними дверима. Крiзь металеву сiтку вiн ще раз  побачив
заплакане, скривлене болем її обличчя, перш нiж воно з клiттю  провалилося
вниз.
   Коли вiн повернувся до зали, монтери приголомшили його новою звiсткою:
   - На Хортицi нiмцi!
   Вiн кинувся до пiвденного вiкна. Те, що  вiн  побачив,  не  могло  бути
виплодом кошмару чи  маячiння:  розкинувшись,  як  для  облави,  он  вони,
пришельцi, повiльно спускаються по  схилах  острова  вниз  до  Днiпра,  до
розкиданих над рiкою будиночкiв. Звiдти їм уже видно весь Днiпрогес.  Вони
вже поганять славну споруду днiпровську своїм  завойовницьким  оком,  вже,
певне, вважають  її  своїм  найбагатшим  трофеєм.  Живий,  дiючий,  рiдний
Днiпрогес i лави наступаючих фашистiв перед ним -  вiд  цього  можна  було
збожеволiти. Отже, все те, значить,  реальнiсть:  i  прорив  бронетанкових
їхнiх авангардiв, i зненацька захоплений Нiкополь, i десанти... Були перед
цим ночi тривог, аеростати в небi,  бомби  падали  в  воду  аванкамери,  i
дружину вiдправив, але аж до цiєї митi жеврiла в серцi надiя,  що  все  це
якось не торкнеться Днiпрогесу, що дух руйнування не запанує  тут.  I  ось
тепер, дивлячись на  отих,  що  топчуть  своїми  чобiтьми  священну  землю
Хортицi, на власнi очi побачивши  фашистiв  з  вiкна  Днiпрогесу,  iнженер
вiдчув, як i в ньому самому вже  прокидається  руйнiвник,  росте  жорстока
готовнiсть хоч цiєї ж митi висадити в повiтря все, що будував, що протягом
рокiв було красою i славою народу. Хай горять генератори! Хай розламається
гребля! Хай купа  руїн  залишиться  тут  вiд  усього,  аби  тiльки  їм  не
дiсталось!
   Iнженер кличе з собою монтерiв,  i,  вiдiйшовши  вiд  вiкна,  вони  вже
радяться про те, чим закiнчать цю свою останню погибельну вахту.



   43

   Важка залiзна брама вiдчинена навстiж, кров  запеклась  на  бетонованiй
дорiжцi, що веде на територiю Днiпрогесу.  Днiпрогесiвська  територiя,  ця
свята святих, куди ранiш без дозволу не мiг ступити нiхто стороннiй, тепер
вiдкрита, без перепусток приймає групи поранених. Свiжi рани, кров,  бинти
- це зараз єдинi перепустки, на  якi  зважає  начальниця  прохiдної  тьотя
Поля. Директор сказав: сиди - i от сидить, стереже. Пропустить  поранених,
пильно  придивляючись,  чи  нема  мiж  ними,   закривавленими,   здорового
дезертира, гукне їм: "Отам у садках розташовуйтесь", - а сама знов  займає
мiсце на посту бiля вiкна бюро перепусток, там, де сидiли ранiш  караульнi
начальники в низько насунутих на лоби кашкетах. Ще не  висохло  чорнило  в
чорнильницi, ще не використанi шорсткi книжки перепусток лежать на столi з
корiнцями, простроченими, як на швейнiй машинцi. Вперше сiла вона  за  цей
стiл. I руки її, грубi, великi,  що  потрiскались  вiд  роботи,  що  знали
тiльки ганчiр'я мокре, щiтки та  вiдра  з  помиями,  тепер  на  столi,  на
порожнiх, незаповнених перепустках лежать владно.
   Поля, Поля-прибиральниця... Як назвали так, коли була  молодою,  так  i
осталась для всiх на Днiпрогесi з дiвочим iм'ям, хоч давно вже  минув  той
вiк, коли могли так називати. Для  всiх  зосталася  тут  по  iменi,  мовби
дiвчиною-днiпрогесiвкою, хоча  вона  вже  мати  дорослого  сина,  студента
авiатехнiкуму, якого позавчора  проводжала  до  армiї.  Одинока  тепер.  З
самого ранку на прохiднiй, на посту, з польським  карабiном,  з  якого  не
вмiє стрiляти, серед документiв,  що  їх  позалишали  хлопцi  з  секретної
частини, подавшись  туди,  на  виселок,  де  бiй,  де  з  ночi  не  вщухає
стрiлянина.
   Волею подiй поставлена Поля ось тут на воротях Днiпрогесу.  Сидить  над
нiкому вже не потрiбними перепустками, прислухається до вiддалених  звукiв
стрiлянини в робiтничому селищi. Сiрi очi великi, обличчя широке,  суворе,
в раннiх зморшках -  не  дуже  багато  посмiшок  знало,  зате  вiд  плачiв
кривилось не раз. Всяко бувало в  життi:  було  i  кривджено  її,  було  й
премiйовано, але все це тепер кудись вiдiйшло, коли її отут залишено, нiби
саму на вартi Днiпрогесу: стiй, стережи. Сама тут тепер i за  НКВД,  i  за
дирекцiю. Хоч малописьменна жiнка, а так ясно  їй  видно  зараз,  що  було
добре в життi i що не гаразд.  Гарно  умiли  будувати,  ночами  з  музикою
приходили сюди iз заводiв робiтники помагати днiпрогесiвцям, i  цiлi  ночi
кипiла робота в  котлованах  при  прожекторах.  А  як  рятували  його  вiд
весняної повенi, не боячись нiяких простуд, не жалiючи  себе!  I  ось  вiн
вигнався над дикими скелями, їхнiй Днiпрогес. Щолiта екскурсiї  iшли  сюди
потоками, зачаровано роззиралися серед цього електричного царства, де бiля
самих трансформаторiв яблука наливаються, де  червонi  троянди  цiле  лiто
буйно горять серед чорного  лiсу  металевих  конструкцiй.  Тепер  там  уже
хвиськають кулi, бродять по садках пораненi,  яких  вона  туди  направляє,
б'ють снайпери по вiкнах, по дверях, i монтерам, щоб потрапити на вiдкриту
пiдстанцiю, доводиться пробиратись пiдземними ходами. А на. тому  боцi  до
потерни пiдвозять вантажними машинами вибухiвку. Краще  б  ослiпнути,  нiж
бачити їй, як начиняють вибухiвкою греблю Днiпрогесу, ту греблю, де  кожна
крапля бетону, де кожен прут арматури мовби вкладений нею самою,  де  нiби
не iнженери все планували, а розпланувала усе вона сама...
   Вiльнiсть якась у природi i чистота - оце Днiпрогес. Навiть птахи  його
люблять. Ластiвки в греблi коло шлюзу, в неприступних мiсцях пiд виступами
бетону повилiплювали собi гнiзда - цiлi купи, цiлi колонiї гнiзд.  А  цiєї
весни все зозуля кувала. Не у  вербах,  не  десь  у  садках,  як  iншi  це
люблять, а на самiй греблi, на високому кранi,  кувала,  в  його  залiзнiй
гущавинi. Невтомна, багато лiт накувала Днiпрогесовi  -  що  ж,  збрехала,
виходить, зозуле?
   Таке ось лихо їх спiткало тепер. Скiльки хвалилися, що  битимем  ворога
на його територiї, а тепер  уже  на  територiї  Днiпрогесу  свищуть  кулi,
смертю дзенькають об бетон. Де ж ви, генерали, iз своєю  наукою?  Де  вашi
лiтаки, де ваша броня,  щоб  прикрити  нею  оцих  нещасних,  що,  стiкаючи
кров'ю, з самої ночi стримують на  селищi  ворога,  доки  iншi  тим  часом
мiнують потерну?
   Прохiдна вже в кровi, в кровi поранених бiйцiв, яких вона пропускає  на
територiю.
   В другiй половинi дня поранених стало прибувати ще бiльше.
   Ось двоє ведуть пiд руки третього,  майже  волочать  його  чобiтьми  по
асфальту, такий, видно, важкий. Каска насунулась йому  низько  на  очi,  а
ротом - кров.
   - Сюди, сюди його, - вказує Поля, заводячи їх через вiдкритi ворота  на
територiю, де сади, де затiнки. В садку недавно скошено сiно, воно  лежить
ще покосами, сушиться. Пораненого кладуть на покосi пiд яблунею в холодку.
Весь у кровi: i груди, й живiт, сяк-так перев'язанi якимось  простирадлом,
що вже набрякло кров'ю i стало як ота червона матерiя китайка, що  нею  на
зборах накривали столи.
   - Знiмiть з мене каску, - просить поранений.
   Ремiнець каски, видно, давить йому на горло.
   Зняли.
   Тi, що привели - один якийсь наче  пiдслiпуватий,  у  щетинi  рудiй,  а
другий теж у  щетинi,  але  чорнiй,  циганськiй.  Обоє  сумно  стоять  над
товаришем.
   Поранений запитує кволо:
   - Що це пахне? Сiно?
   Йому, мабуть, дивно, що на Днiпрогесi пахне сiном. Не тiльки  сiном,  а
ще й яблуками спiлими. Пiд деревом,  де  його  поклали,  стирчать  шпичаки
скошеного бур'яну i яблука, нападавши,  густо  лежать  на  стернищi.  Бiля
плеча  пораненого  лежить  одне  блискуче,  червонобоке,   накололося   на
стернину, скипiлося соком. Пахучi, теплi, нагрiтi сонцем яблука, вони  тут
сповнюють пахощами повiтря, i поранений, певне ж,  чує,  як  вони  пахнуть
йому пiсля пороху, толу, газу...
   - Пити, - важко хрипить вiн.
   Поля кинулась до прохiдної, там у неї ще є вода, але  один  з  тих,  що
привiв пораненого, худий та чорний, схожий на осетина, зупинив її:
   - Не треба, тьотю Полю. Йому не можна. Вiн назвав її тьотя  Поля.  Вона
здивовано глянула на нього:
   - Хто ж ти, що знаєш мене?
   - Колосовського пам'ятаєте? Я його син...
   - Невже це ти... як пак тебе... Богдан? Нiзащо б не впiзнала.
   - А вас я одразу впiзнав. Ви все - така ж.
   Син  Колосовського.  Так,  це  вiн.  I  сухим  блиском  карих  очей,  i
довгобразим обличчям, i всiєю вояцькою  вродженою  ставнiстю  вiн  справдi
нагадує батька, того  червоного  командира,  що  його  всi  тут  знали  на
Днiпрогесi  i  якого  було  потiм  забрано.  Коли   той   бравий   вусатий
Колосовський проводив, бувало, навчання iз своїм днiпрогесiвським  полком,
вона пам'ятає, що  бiля  червоноармiйцiв  все,  було,  крутиться  смагляве
командирове хлоп'я, що так i росло бiля полку. Чи давно хлоп'ям бiгало,  а
тепер  ось  високий  юнак  стоїть  перед  нею,  защетинений,  до   чорноти
прокопчений сонцем. Одяг зашмарований по окопах, весь у пилюцi, в кровi, а
рука з мiцним волохатим зап'ястям тримає важкий - наш уже - автомат, що їх
рiдко в кого iще й  побачиш.  Перед  тим  як  пiти,  молодий  Колосовський
нахилився над пораненим, а коли пiдвiвсь, то в очах його було блискучо вiд
слiз.
   - Ви ж тут  догляньте  його,  тьотю  Полю...  Найкращого  товариша  вам
залишаю...
   Не встигла вона й розпитати Колосовського, що там у селищi, як вiн  уже
був з товаришем коло прохiдної, а далi подалися обидва до задимлених  боєм
садкiв.
   - Пити, пити, - знов хрипить поранений i крутить головою так, наче  все
душить його той ремiнець каски, хоч каска вже лежить осторонь, печеться на
сонцi.
   - Не можна тобi пити, голубе...
   - Усе вже можна, - стогне вiн тяжко. - Вогнем все горить у менi...
   Богатирського здоров'я, видно, хлопець. Кров дзюрить  з  нього,  як  iз
вола, життя з нього витiкає, а вiн живе. Нутрощi всi йому  порвано,  груди
порванi, а серце могутнє б'ється, не хоче вмирати.  Хрипить,  хапає  ротом
повiтря. Помутнiлi очi блукають десь угорi,  де  над  садками  здiймається
залiзо  металоконструкцiй,  об  нього  дзвiнко  вицокують  кулi,  i  бiлим
череп'ям обсипаються розбитi чашки iзоляторiв.
   Рука пораненого, помацавши на животi, витягла з кривавого мотлоху якусь
закрутку, чорну, маленьку.
   - Вiзьмiть ось...
   Поля догадалась: оце вiн i є, медальйон смертi, - вона  чула  про  них;
невмiло вiдкрутивши медальйон, добула з  нього  смужечку  паперу:  Степура
Андрiй Минович.
   Вона не дочитала. Її вже настирливо кликав до себе з прохiдної  дзвiнок
телефону.
   - Ти що, оглухла там? - почула в трубцi  голос  чергового  iнженера.  -
Кидай пост i бiгом сюди.
   - А документацiя?
   - К чорту твою документацiю!
   - А поранених?
   - Їх теж направляй сюди.
   - До греблi?
   - Та ти що, нiчого не бачиш? По греблi вiн  уже  мiни  кладе.  Потерною
вiдступатимем. Поспiши, не ждатимем!
   Вона чула, як iнженер кинув трубку.
   Оце ж тобi... Мiнами вже  ворог  б'є  по  Днiпрогесу...  пост  наказано
залишати... Мовби тiльки аж тепер збагнула  Поля  всю  ступiнь  небезпеки.
Мерщiй хапати вузол i бiгти! Вузол її в кутку. Вранцi прихопила на  роботу
з собою,  щоб  усе  було  тут,  напохватi,  коли  доведеться  знiматись  в
евакуацiю. А що з оцими паперами,  купами  перепусток  незаповнених!  I  в
кабiнетах шафи набитi паперами, що їх начальство називало поважним  словом
"документацiя", - куди все це?
   Нi, так цього вона не може залишити.
   Вхопила свiй вузол - величезний напiрник,  напханий  всякими  домашнiми
речами, витрусила з нього все, навiть ковдру з клаптикiв, що сама  пошила,
- нiяке ганчiр'я тепер не дороге!  Натомiсть  похапцем  стала  напихати  в
напiрник папки, книжки ордерiв, папери  жужмом...  Нiколи  не  думала,  що
папiр такий важкий, ледве пiдняла цей напiрник-канцелярiю, а  чорнильницю,
щоб тим не дiсталася, змахнула рукою зi столу, аж бризки чорнила  заляпали
стiну.
   В садку поранених вже не було, тiльки цей, Степура Андрiй Минович, як i
ранiш, лежав на своєму мiсцi, весь пiдпливши кров'ю.
   - Що ж менi з тобою, голубе, робити? - ступила вона до нього. - Як тебе
заберу?
   I враз одсахнулась. Заспокоєний перед нею лежав. Очi прикритi,  спраглi
губи вже не просять води. Полi стиснулось серце: чому вона його не напоїла
днiпровою хоч наостанку. Хто ж поховає тебе тут, голубе? Садки будуть тобi
нашi  запорiзькi  шелестiти,  Днiпро  шумiтиме,  та  Днiпрогес  буде  тобi
пам'ятником!



   44

   З селища наближалася стрiлянина, насувався якийсь гуркiт, i за мить мiж
садками вже блиснуло масним боком страховисько танка. Ламаючи дерева,  вiн
продирався в напрямi  вiдкритої  пiдстанцiї,  пiдминав  пiд  себе  клумби,
квiтучi троянди, обiрванi дроти.
   Задихана,  перехняблена  пiд  вагою  напiрника,  Поля  бiгла  вниз,  до
потерни, i було їй  уже  нiчого  не  страшно,  не  згиналась  пiд  кулями,
захищена вiд них лише бурдюками свого надвоє мовби роздiленого  напiрника,
що все з'їжджав їй на голову i сам пiдштовхував Полю вниз  по  крутосхилу.
Кулi б'ють, ляскають, залiзний град дроботить  по  iзоляторах,  по  металу
щогл.
   Внизу бiля входу  до  потерни  вже  зiбралися  всi,  кого  тут  застало
нещастя: iнженер, монтери, пораненi бiйцi.
   Коли Поля, задихана, розкудлана, зупинилася коло них i скинула  з  себе
напiрник, то всi жахнулися: напiрник ущент  порваний  кулями  -  клоччя  з
нього висить, папери з дiрок вилазять.
   Iван Артемович насупивсь:
   - На бiса волокла ще цю канцелярiю?
   - Не залишати ж їм, - сказала Поля i оглянулась туди, звiдки прибiгла.
   Там,  на  величезнiй  територiї  їхнього  Днiпрогесу,  в  цей  час  уже
розгулювали ворожi танки, трощили  садки,  розорювали  гусеницями  клумби.
Сюди кулi не залiтають. Звiдси видно, як  ворог  обстрiлює  греблю,  кладе
мiни точно по нiй, хоч там нi живої душi.  Через  греблю  вже  людям  ходу
нема, пробиратимуться на лiвий через потерну.
   Коли стали рушати i  Поля  знову  взялася  за  свiй  напiрник,  до  неї
пiдiйшов у закривавленiй гiмнастьорцi знайомий лейтенант  iз  спецчастини.
Нахилившись над напiрником, вiн порився в ньому серед паперiв, потiм добув
з кишенi сiрники, черкнув, i за хвилину вся Полина документацiя, витрушена
на землю, вже пойнялася жарким полум'ям.
   З  усiх  документiв  залишено  було  тiльки  один  -  вахтенний  журнал
останньої  змiни,  що  його  тримав  пiд  пахвою  черговий  iнженер   Iван
Артемович. Так iз журналом пiд пахвою вiн i вступив у потерну.
   Потерна - це кiлометровий тунель глибоко пiд  водою  у  бетонному  тiлi
греблi. Ранiше грузовик мiг пройти по нiй, а зараз, може, так уже начинена
вибухiвкою, що й людина не пролiзе. Вхiд до потерни напiвзавалений мiшками
з пiском.
   - Нащо це? - питають пораненi. - Для чого тут ця барикада?
   Iнженер мовчить. Вiн знає, що цей завал, ця гора мiшкiв iз  пiском  для
посилення вибуху, який незабаром стрясоне зсередини всю споруду.
   Вогкiстю льоху, холодом пiдземелля вiйнуло на людей,  коли  вони  стали
заглиблюватись  в  потерну.  Вода  плющить,  як  у  шахтi,  товстi  кабелi
тягнуться по стiнах; iз стелi звисають, як сталактити, вапняковi  бурульки
- вимите з бетону фiльтруючими водами вапно.
   Попереду йдуть  групою  iнженер,  лейтенант  iз  спецчастини,  монтери.
Поля-прибиральниця - за ними, розтягнувшись,  сповнюючи  стогоном  тунель,
бредуть  пораненi.  Їх,  здається,  там  безлiч.  Когось  несуть,   когось
пiдтримують на ходу, рухаються повiльно. Далеко не всi ще тут усвiдомлюють
небезпечнiсть цього переходу, далеко не всi почувають титанiчну темну силу
Днiпра, що мiльйонами тонн збуреної води зараз нависає, нуртує  над  ними.
Iдуть, шкандибають, не квапляться.
   "Як повiльно! - думає  iнженер.  -  А  треба  бiгцем  би  пробiгти  цей
пiдводний кiлометр! Бо там не ждатимуть,  там  i  нами  пожертвують,  якщо
ворог тiльки вдереться на греблю..."
   Головiнж, передаючи з  того  берега  по  телефону  розпорядження  Iвану
Артемовичу - негайно забирати людей i вiдступати потерною на лiвий,  -  не
сказав  йому  всього,  але  по  тривожнiй  нервовостi  голосу   начальника
вахтенний iнженер зрозумiв, що  там  уже  все  вирiшено  i  досить  тiльки
натиснути кнопку. Коли її  там  натиснуть?  Ноги  спiшать  самi,  хочеться
рвонутися й  мчати,  але  пораненi  не  побiжать,  їх  не  кинеш,  i  вiн,
обернувшись, тiльки вимагає сердито, щоб вони набавили крок.
   Котрийсь iз поранених, накульгуючи, бубонить не-вдоволено:
   - Нiкуди тепер спiшити.
   - Є куди.
   - Може, скажеш куди? - огризається  знову  той.  Iнженеровi  нiчого  не
залишається, як вiдкрити їм те, про що пораненi навiть i не пiдозрюють.
   - Гребля незабаром буде висаджена в повiтря.
   Тривожний гомiн прокотивсь по тунелю.
   - Не може бути!
   - Буде.
   - Коли?
   - Може, через годину. Може, через хвилину. Може, в цю мить!
   Пiсля цього навiть пораненi гунули жарким натовпом уперед.
   Заглиблювались в похмуру тунельну лункiсть, бачили нависаючi  вапняковi
сталактити над головами, чули плющання вод, що фiльтрувалися крiзь  бетон.
Дедалi тунель нiби вужчав, i, здавалось, ще нижче нависало над ними  мокре
бетонове  склепiння  в  розводах   бiлих   вапнякових   плям,   що   серед
гiдробудiвникiв звуться "бiлою смертю". Протягом рокiв  "бiла  смерть"  не
розмила, не здолала греблю, зате чорна воєнна смерть уже ось  нависає  над
нею, давить на цих крокуючих в пiвтемрявi людей всiм  тягарем  приреченого
на розшматування бетону. Iдучи,  вони  вiдчувають  цей  тягар,  як  шахтар
вiдчуває в штрецi вагу земних пластiв,  пiд  якими  от-от  може  затрiщати
крiплення. I все ж, незважаючи на це, почували  в  душi,  що  мусять  бути
вдячними тим будiвникам, якi, закладаючи  греблю,  мовби  передбачали  вже
далеке можливе лихо, яке сьогоднi загнало  їх  сюди,  в  цей  днiпровський
пiдводний тунель.
   Чи врятує вiн їх? Чи встигнуть проскочити вони цим  бетонним  пiдводним
пiдземеллям на той бiк, де всi свої, чи, може, шнур уже пiдпалено, i вибух
ось-ось  стрясоне  тунель,  розламає  _бетон  на  брили,  i  безлiч   тонн
днiпровської води, що нависають зараз над ними, розплющать їх, затягнуть у
свiй темний вир?
   - Швидше, товаришi! Швидше!
   Тунелевi, здавалось, не буде кiнця.  Здавалось,  скiльки  йтимуть,  все
буде оця вогкiсть, вапняковi сталактити, гулка беззвучнiсть  склепу,  куди
не долинає жоден звук  верхнього  свiту.  Лункi  кроки.  Пострiли  крапель
згори. Важке дихання людей i нестерпне чекання щомитi вибуху...
   - Стiй!
   - Що таке?
   - Потерна перекрита!
   Так, перекрита. Гора ящикiв, виникла попереду з темряви, захаращує весь
прохiд. Ящики з вибухiвкою. Пiдiйшли, зупинились.  Миша  не  пролiзе,  так
щiльно вони вкладенi, цi важезнi,  начиненi  толом  ящики.  Тупик.  Мiшок.
Лобами в тол! I виходу нема. Живi в могилi! Саме так - живими в  могилi  -
вiдчули себе.
   I в цей час iнженерiв голос:
   - Товаришi, хiд є.
   В одному мiсцi через звалище ящикiв - вузенький прохiд -  якраз  людина
протиснеться. Прохiд, видно, спецiально залишений мiнерами для них.
   Стали в темрявi перелазити через ящики, пропихатись тiлами в щiлину.
   - Поранених вперед!
   Це була мука - протискувати в прохiд поранених з потрощеними  кiстками,
незважаючи на зойки, пхати їх мiж тi ящики, i все  це  тривало  безконечно
довго, а вирiшальна хвилина наближалася. Пропускаючи  поранених,  Поля  та
Iван Артемович все стояли осторонь, ждали, ждали,  поки  всi  пройдуть,  i
пробрались останнiми.
   Вибух не застав їх у потернi. Коли  вийшли  нарештi  з  пiтьми  тунелю,
перше, що їм ударило у вiчi, - наповненi свiтлом  червонi  хмари  з  неба.
Червонi, свiжi, живi, як уранцi, коли  сходить  сонце  iз-за  Днiпровських
скель. Але зараз воно не сходило. Зараз воно заходило. Там, за греблею, за
кранами Днiпрогесу, падало в кривавi пожарища степовi.
   На березi коло шлюзу зiбрався штаб армiї,  все  якiсь  високi  чини,  i
Поля, байдужа до їхнiх вiдзнак, одразу накинулась на них,  на  полковникiв
та генералiв, i, плачучи,  стала  докоряти  за  погану  оборону.  Вони  не
вiдповiдали їй, але слухали i все мовчки поглядали крiзь  бiноклi  на  той
бiк Днiпра та на греблю.
   Шофер  директорiв  Микола  Страшний,  пiдiйшовши   до   днiпрогесiвцiв,
схвильовано почав розповiдати, що вiн теж возив сьогоднi грузовиком тол  у
потерну з аеродрому.
   - На мiсцi  навiть  толу  не  знайшлось,  його  лiтаками  доставляли  в
Запорiжжя.
   - Багато ти знаєш, - розсердилась Поля. -  На  тому  боцi  повен  вагон
зривчатки стоїть. Так покинули.
   Серед вiйськових були i їхнiй директор, i головний  iнженер,  i  навiть
нарком електростанцiй, що був тут як уповноважений Ставки. Iван Артемович,
пiдiйшовши до нього, передав йому вахтенний журнал.
   Той взяв, глянув, усе зрозумiв:
   - Товаришу iнженер, через рiк знов прийматимете вахту.
   Приїхали секретарi обкому i теж стали дивитись у бiноклi на той бiк  та
на греблю, по якiй все ще гахкали мiни.
   Молодий  порученець,  повернувшись  iз   завдання,   доповiдав   своєму
начальниковi, що побережнi квартали вiдмовляються виселятись.  Йшлося  про
ту понизову частину мiста, яка виросла за останнi роки i жила пiд захистом
днiпровської греблi:
   - Чому вiдмовляються?
   - Не вiрять, що гребля буде зiрвана. З мiста пiдiйшли  трамвайницi  (бо
трамваї їхнi зупинились), пiдiйшли й питають:
   - Коли ж струм буде?
   Їм нiхто не вiдповiдає.
   Вони ще ждуть струму, не знаючи, що гребля ось-ось злетить у повiтря.
   Сонце зайшло. Небо в пелехатих червоних  хмарах  згасає,  сивi  сутiнки
оповивають усе навкруги, а люди, що зiбрались на березi -  i  генерали,  i
рядовi, i обкомiвцi, i днiпрогесiвцi, - всi  дивляться  на  греблю,  мовби
надивляючись на  неї  востаннє.  Повита  сутiнню  кiлометрова  гребiнка  з
десятками бетонних бикiв, водовипускних прогонiв, щитiв  -  усе  застигло,
все наче жде чогось...
   Вибух, був  вiн  чи  нi?  Це  бiльше  нагадувало  землетрус.  Нiби  вiд
землетрусу, здригнулась всiма своїми гранiтами земля. Iнженери й робiтники
поскидали кашкети й напружено дивилися з берега, як  поступово,  немов  на
уповiльненiй кiнострiчцi, розламується  гребля.  В  пролом  одразу  ринула
вода, ревище збуреної води, а над нею з'явилася, розпливаючись при  свiтлi
заграв, темна вибухова туча. В чорному хаосi вирви  вже  скаженiла  стихiя
води. Вже вона сама усе там робила, доламувала, вивертала  бетон,  бушуючи
серед руїн, стрiляючи бризками в небо - все небо було в бризках.
   Як голос минулого, з'явився в сутiнках над Днiпром грiзний,  порожистий
гул, глибинний гул прiрви, в якому було щось первiсне, дике й похмуре.
   Гуло, ревiло. Приголомшена тим гулом-ревищем, стояла Поля в  мовчазному
гуртi вiйськових та Днiпрогесiвцiв, що зiбрались  на  березi  коло  шлюзу.
Нестямно вчепiрившись руками в бетон парапету, все дивилась у  сутiнки  на
ту чорну клекочучу рану свого Днiпрогесу,  i  були  це  тi  хвилини,  коли
пекучi сльози самi застилають зiр, i свiт темнiє, i хочеться вмерти.



   45

   Вночi пiдiйшли танки. Спiшили обороняти Днiпрогес,  але  не  встигли  -
запiзнились всього на кiлька годин. Приглушивши мотори, стали  на  Шостому
селищi нацiленi лобами до Днiпра. Чи не можна якось перебратись на правий?
Чи не можна через проламину в греблi зробити висячий мiст для  танкiв?  Це
зараз цiкавило танкiстiв. На  греблю  було  послано  розвiдку.  Розвiдники
дiйшли аж до мiсця вибуху. Нi, про висячий мiст тут не могло бути й  мови.
Метрiв на вiсiмдесят вирвало живу частину греблi, i  в  пролазинi  зубатих
бетонних руїн з дикою силою  кипить  вода.  Безформне  нагромадження  брил
знiвеченого бетону. Деякi брили висять на прутах арматурного залiза високо
над водою. А внизу вирує, реве водопад, бушує  у  чорнiй  прiрвi  так,  що
двигтить весь бетон уцiлiлої частини греблi.
   З примiщення гiдростанцiї, з машинного залу  бурхає  полум'я  -  горить
обмотка генераторiв, горить усе, що сьогоднi було ще в дiлi.
   А на правому березi ще спалахують ракети i чути  стрiлянину.  Там  бiй.
Там ще б'ються тi, хто не встиг вiдступити на лiвий або кому  забули  дати
наказ про вiдступ.
   Серед тих, хто залишився на правому, був Колосовський.
   День бою - як життя, так багато вмiщається в ньому. Вранцi Колосовський
був командиром вiддiлення, потiм став взводним, коли поранило взводного, а
годиною пiзнiш, коли вбило командира роти, вiн очолив роту, вiрнiш, рештки
її. В спадщину вiд ротного йому  дiстався  оцей  вiтчизняний  автомат,  що
скосив сьогоднi немало фашистiв.
   Крiм Васi-танкiста, Духновича та ще кiлькох бiйцiв  iз  старого  складу
роти, були тепер у нього вже  й  ополченцi  з  мiста,  i  бiйцi  мiсцевого
винищувального батальйону, були ще якiсь люди з розбитих пiдроздiлiв, якi,
не маючи де дiтись, приставали до нього.  Мiсцевi  хлопчаки,  яким  ще  не
вiдомий був страх, добровiльно зголосились розвiдувати  ворога,  приносили
звiдкись бiйцям то гранати без запалiв, то запали без гранат...
   Це був жахливий, неймовiрної напруги день. Зранку  вони  стримували  на
околицi  селища  ворожу  пiхоту,  яка  прибула  на  бронетранспортерах  i,
висипавши з них, з п'яним гелготом  пiшла  в  атаку.  Позадиравши  голови,
вперши автомати в пузо, автоматники iшли просто на садки, iшли i строчили,
як слiпi.
   Богдан пiдпускав ворога для близького бою, пiдiймав кiлька разiв  своїх
у контратаку. Дивний це стан душi: iдеш у контратаку, i нiчого не страшно,
не боїшся вмерти, а  тодi,  опiсля,  не  можеш  цигарку  скрутити  -  руки
дрижать, аж самому гидко. Вiдтиснутi ворогом в глибiнь селища,  вони  вели
вогонь з Будинку культури,  позасiдавши  на  горищах,  вiдстрiлювались  iз
кущiв у скверах, iз якихось веранд, - на однiй iз  таких  веранд  мало  не
вбило й Богдана - нiмецька з довгою ручкою граната, впавши, вже  крутилася
в нього бiля нiг, в останню мить  встиг  вiн  ударом  чобота  одкинути  її
назад, за рiг будинку. Потiм вони бились з  танкетками,  що  прорвались  у
вулицю, i в цьому бою втратили Степуру. Буває, що боєць iде  на  подвиг  з
вiдчаю, з необхiдностi, Степура пiшов на подвиг свiдомо: з пiднятою в руцi
важкою гранатою вiн кинувся з садка наперерiз танкетцi  i  ударом  гранати
зупинив її, хоча й самого пошматувало, порвало, чи й виживе.
   Бачили ворога в цей  день  зблизька,  з  малих  вiдстаней  стрiляли  по
зеленаво-сiрих  мундирах,  що  повзли  по  городах,  енергiйно  пiдкидаючи
задами, чули гавкiт чужоземних команд iз-за сусiднiх будинкiв, а  подекуди
билися i врукопаш.
   Потiм налiтали штурмовики. Дзвенiло у вухах вiд гуркоту їхнiх  моторiв.
Суцiльний дим i курява стояли там, де вони кружляли, а коли їхнi  хрестатi
тiнi, майнувши по дворах, зникали з певнiстю, мабуть, що винищили все  тут
живе, то й пiсля цього  з  кущiв,  iз  льохiв  з'являлися  живi  бiйцi,  i
Колосовський знову збирав, збивав їх у загiн, здатний продовжувати бiй.
   В короткi перепочинки, майже припертi до Днiпрогесу, вони все ждали, що
їм з лiвого передадуть наказ про вiдступ. Коли  Богдан  дивився  туди,  на
лiвий, на високi корпуси соцмiста, на гарячi потойбiчнi скелi днiпровi, до
яких звiдси було так далеко, то хвилинами здавалось  Богдановi,  що  живим
уже звiдси не вийде, що буде їх притиснуто  танками  до  тих  скель,  буде
почавлено панцированими фашистськими лобами  i  тiльки  кров  та  ганчiр'я
горiтимуть на днiпровських гранiтах, як бiля  сiрої  стiни  Пер-Лашез,  де
колись розстрiлювали паризьких комунарiв. Наказу про вiдступ вони так i не
дiждались: чи забули про них, чи  вважали,  що  їх  уже  нема,  чи,  може,
посильного десь куля зустрiла на пiвдорозi.
   Нiч застала Богдана з його зведеним загоном все в тих же садках правого
берега. Тут багато було їх,  таких  летючих  загонiв,  бiльших  i  менших,
нашвидку зiбраних з рiзного люду, з вiдчайдушних одинакiв, що  самi  тепер
вирiшували, як їм бути, як далi повестись.
   Вони ждали ночi з  намiром  пробиватися  на  той  бiк  греблею.  Горить
Запорiжжя. Сьогоднi його кiлька разiв бомбили  в  районi  заводiв,  кiлька
разiв i  над  Днiпром,  над  Хортицею  зав'язувавсь  повiтряний,  швидкий,
яструбиний бiй. I зараз чути,  як  б'ють  над  заводами  зенiтки,  товчуть
вечiрнє небо, мовби натовкують, набивають його  чимось.  З  Хортицi  лунко
б'ють крупнокалiбернi кулемети, пiсля  кожної  черги  в  скелях  днiпрових
далеко розкочуєтьс я луна.
   Колосовський уже готував людей для прориву на греблю, коли вони  почули
зненацька тон могутнiй вибух. Вони не знали, тiльки догадувались,  що  вiн
мiг означати. Висаджено греблю? Їм не вiрилось. Їм до  крику  не  хотiлося
вiрити, що шлях вiдступу до своїх тепер вiдтято остаточно. Проте  й  пiсля
цього вони не облишили намiру прорватись. Лежали в садках, i ворог їх  уже
не тривожив, тiльки ракетами раз у раз освiтлював над  ними  листя  дерев,
плетиво металоконструкцiй. Ракети падали близько з гадючим сичанням.
   Треба було розвiдати, якими  силами  охороняється  вхiд  на  греблю,  i
Колосовський вирiшив послати туди кiлькох добровольцiв на розвiдку.  Помiж
iнших в розвiдку викликався й  Духнович,  який  сьогоднi  взагалi  дивував
Богдана витримкою i вмiнням орiєнтуватися  в  складних  ситуацiях.  Богдан
послав i його, призначивши вiдповiдальним за групу Васю-танкiста.
   Повернення розвiдки ждали з  нетерпiнням.  Принишкнувши  по  кущах,  по
ровах, вели стишенi розмови, висловлювали всякi припущення.
   - Тiльки ви їх i бачили, тих розвiдникiв, - чув Колосовський  неподалiк
себе  за  кущем  чийсь  хрипкий,  мовби  пропитий  голос.  -  Якщо   можна
пробратись, так самi проберуться, а ви тут пропадай. Тiльки  чорта  з  два
проберуться. Отож чули, як гухнуло? То ж гребля полетiла в повiтря. Тiльки
й знають давати команди "вперед", а коли знiматись - нi  в  кого  язик  не
повертається.  Весь  день  ось  тут  нас  дурманили:  буде,  буде   наказ,
вiдкличуть, не забудуть, а чим кiнчилось?
   - Є нiбито наказ, що забороняє вiдступати, - почулось у вiдповiдь.
   - Тим, що накази пишуть, добре, вони далеко, - все бубонiв той пропитий
голос. - А нас ось кинуто напризволяще, вже нам i батько Сталiн  нiчим  не
поможе. Сидимо, а що висидимо?
   - Так що ж, по-твоєму, здаватись?
   - Не здаватись, а по домах.
   - На пiч? Пiд спiдницю до жiнки? Думаєш, там не знайдуть?
   - А як знайдуть, то що? Вони культурнi.
   - Культурнi? Чого ж тодi їхня культурнiсть на нас  танками  та  бомбами
пре?
   - Ти мене полiтграмотою не годуй. Нагодований нею до ригачки...
   Богдан не мiг далi спокiйно слухати  цього  типа.  Пiдповз  до  бiйцiв,
запитав:
   - Хто це тут язика розпустив?
   - Це вiн ось, - вказали бiйцi на одного мордатого, що напiвлежав  помiж
них, спершись на якийсь вузол. - Йому все мулько.
   Колосовський пiдповз до нього ближче:
   - Ти хто?
   Впiзнавши командира, мордатий зробив рух, нiби хотiв встати,  проте  не
встав, лише присiв навпочiпки.
   - Рядовий Храпко.
   - Так ти вважаєш, що краще "по домах"?
   - А що? - в голосi з'явилися нахабнi якiсь ноти. - За що тут пропадати?
Що я бачив? В життi своєму крашанки не з'їв!
   - Бiдолаха, крашанки вiн не з'їв, глузливо промовив один ополченець.  -
А бач, який роз'їв портрет.
   - Портрет справдi, хоч цуценят бий... - засмiявся другий боєць.
   - Ну ти, легше з цуценятами, - огризнувся Храпко.
   - Так от що, Храпко, - заговорив до нього Колосовський. -  За  цi  твої
розмови...
   Але вiн не докiнчив. Повернулись розвiдники. Вася-танкiст,  присiвши  i
ще збуджено дихаючи, доповiв, що бiля греблi вартує броньовик. Бiля  нього
всього кiлька нiмцiв - джеркочуть, смiються.
   - Якщо з ними розквитатись, - гребля наша!
   - Приготуйсь! Iдемо на прорив! - скомандував  упiвголоса  Колосовський.
I, пошепки передаючись, команда пiшла вiд бiйця до бiйця. - А ви,  Храпко,
будете бiля мене. Граната є?
   - Є.
   - Пiдете першим.
   - Чому я? Чому першим? - схопився той, тримаючи вже гранату в руцi. - А
ви?
   - Я пiду, але спершу ти, - Колосовський зi злiстю штовхнув його вперед.
- Iди i вмри. На наших очах умри, зраднику!
   I той, зiгнувшись, став продиратися крiзь кущi, а за ним по п'ятах iшов
з гранатою Колосовський, iшов загiн скрадливо тигриною ходою.
   Нiмцi не сподiвалися нападу. Вони саме про щось голосно гелготали  бiля
броньовика, коли  загiн  Колосовського  пiдкрався  до  них.  Блиск!  Удар!
Кiлькох гранат виявилось досить, щоб коло  броньовика  зостались  валятися
трупи.
   Чоботи бiйцiв уже гулко тупотiли по греблi.  Греблю  захоплено!  Гребля
знову в їхнiх руках! Богдан бiг i серце його заходилось вiд щастя. Бiг  до
того життя, що було на тiм боцi, де палало Запорiжжя i кликало,  як  маяк,
що розгорнутий на пiвнеба.  З  кожним  кроком  вперед  мiцнiла  надiя,  що
ось-ось вони будуть там. А  назустрiч  наближався  гуркiт  водоспаду.  Той
гуркiт уже сказав їм усе, але вони ще не вiрили i бiгли вперед з усiх сил,
бiгли так, що, здавалось, з ходу перескочать, яка там прiрва не буде!
   З розгону Богдан мало не шубовснув униз, у прiрву, що зненацька виникла
перед ним. А хтось таки й шугонув туди, у  темний  бушуючий  вир  -  чи  з
вiдчаю, чи ненароком...
   - Хто впав? Мовчать.
   - Храпко є?
   Нема Храпка: чи сам упав, чи штурнули...
   Задиханий Колосовський зупинився край урвища.  Уцiлiла  частина  греблi
вся двигтить, вiбрує пiд ногами вiд натиску води, б'є  бризками  в  гаряче
обличчя, наче дощем сiче знизу, з клекотливої  чорної  прiрви.  А  там,  у
руйновищi, все бушує й гуркоче, здається, дикою тiєю силою от-от  зрушить,
розламає i решту греблi.
   Ввiрватись на греблю, побачити вир i назад? Це було  понад  їхнi  сили.
Але iншого виходу не було. Що ж зостається?
   - За мною! - скомандував Колосовський. - Проб'ємося в iншому  мiсцi!  В
плавнях переправимось!
   I за мить загiн їхнiй уже бiг табуном по греблi назад в темряву правого
берега. Нiмцi ще не встигли як слiд i схаменутись, як вони промчали  через
трупи вартових  бiля  греблi  i,  переслiдуванi  лиш  спалахами  ракет  та
безладним вогнем трасуючих, вже зникали в нiчних садках, в залiзних  хащах
трансформаторного лiсу.
   З лiвого ще чутимуть їх. Ще живий стоїть на березi генерал,  командувач
їхньої армiї, що згодом битиметься й сам в оточеннi i разом з  усiм  своїм
штабом геройською смертю поляже в Запорiзьких  степах.  Ще  кiлька  тижнiв
триматиметься Запорiжжя. Ще на деякий час вiдiб'ють у  ворога  Хортицю,  i
секретар ЦК скаже крилату у вiйськах фразу: "Чим хвалитесь? Запорожцi й не
здавали  її  нiколи!"  -  i  це  прозвучить  як  докiр,  про   який   вони
пам'ятатимуть всю вiйну. Кiлька тижнiв ще рiзатимуть на заводах домни, щоб
по частинах  їх  вивозити  звiдси,  десятки  тисяч  вагонiв  з  заводським
устаткуванням пiде з мiста на схiд.
   Але рани Днiпрогесу уже не закрити. День  i  нiч  клекотатиме  рана,  i
заголосить затоплювана, тонуча в нежданих розлийводах вся понизова частина
мiста, буйна повiнь топитиме  застрялi  у  плавнях  вiйська,  а  вище,  на
обмiлiлому озерi Ленiна, коли спаде вода, вирине старий  Кiчкас,  вилiзуть
один за одним з води чорнi, заплiснявiлi, зеленим слизом  покритi  пороги,
вилiзуть i заревуть на всю Україну.



   46

   Ще безмiрно далеко той день,  коли  нашi  полки,  наступаючи,  форсують
Днiпро i створять на правому березi перший плацдарм. Ще ворог сам  створює
плацдарми, нестримно рветься через Днiпро на Лiвобережну Україну,  щоб  iз
захоплених плацдармiв розвивати наступ далi на схiд, долати новi  простори
серед пожеж, серед спеки та куряви цього чорного лiта...
   Латвiя,  Литва,  Естонiя  вже  захопленi  ворогом.  Фашистськi  дивiзiї
збились пiд стiнами Ленiнграда. До тяжких оборонних боїв готується Москва.
Палає Смоленщина. В лiсах Бiлорусiї розгортається  партизанська  боротьба.
Настане час - i страшними  для  ворога  стануть  брянськi,  бiлоруськi  та
українськi  лiси,  зачорнiють  ворожим   трупом   снiги   Пiдмосков'я,   i
обмороженi,   засопливленi   колони   фашистських    воякiв    брестимуть,
згорбившись, пiд нашим конвоєм, а поки що  вiн,  самовпевнений  зайда,  ще
повен вiри i, навiть потрапивши в руки до нас, по числах розказує, коли  й
яке з наших мiст буде взяте, коли його армiя вийде на Волгу i  на  Урал  i
коли ми загинемо.
   Курява вiйни вирує над Україною. Мiльйони людей викинуто на шляхи -  на
тяжкi шляхи вiдступу, знеможеностi, розпуки. Почорнiлi вiд куряви  i  горя
бредуть шляхами бiженцi, а їхнiй вiдступ  прикривають  такi  ж  почорнiлi,
знеможенi  вiйська.  Командири  i  комiсари  в  перетлiлих  гiмнастьорках,
невтомнi трудiвники вiйни - рядовi, вони тепер  беруть  на  себе  найтяжчi
удари. Вiдступаючи на схiд, вони весь час обернутi обличчям й  грудьми  до
заходу, до його танкiв, мiнометiв, до його моторизованих дивiзiй.
   Дорого  коштувала  вороговi  битва  на  Днiпрi,  битва  за  лiвобережнi
плацдарми. Проте Гiтлер i  його  генерали  не  хотiли  помiчати  втрат.  В
серединi вересня  моторизованi  вiйська  ворога,  перейшовши  в  наступ  з
Кременчуцького   плацдарму   на   пiвнiч,   прорвали   нашу   оборону   на
200-кiлометровому фронтi i, з'єднавшись своїми танковими групами в  районi
Лохвицi, вiдрiзали численнi вiйська Пiвденно-Захiдного фронту, що героїчно
боронили Київ, а потiм тримали оборону по Лiвобережжю на схiд  вiд  Києва.
Довго ще вдень i вночi точитимуться тут бої, пробиватимуться на схiд групи
оточенцiв, гинутимуть у нерiвних боях. Серед полеглих будуть i  командувач
фронту генерал-полковник Кирпонiс, i штабнi  його  офiцери,  i  письменник
Гайдар. Ще лунатимуть тут пострiли оточених, а танкова група фон  Клейста,
вивiльнившись звiдси, вже ринеться на пiвдень, рiжучи  тили  наших  армiй,
займе Орiхiв, пiде на  Марiуполь,  i  загроза  оточення  нависне  уже  над
пiвденними нашими вiйськами. Несподiваною  буде  поява  ворожих  танкiв  у
нашiм тилу, в Запорiзьких степах. Ще не  вивезений  хлiб  золотими  горами
лежатиме на колгоспних  токах,  ще  рухатимуться  валки  евакуйованих  цим
краєм, а вже зав'яжеться тут жорстока битва на смерть.  Непримиреннi,  якi
тiльки в оточеннях бувають, бої виникатимуть  тут,  на  останнiх  рубежах;
розбившись на бiльшi й меншi групи, в фанатичнiй затятостi пробиватимуться
на схiд оточенцi. Потiм настане той  день,  коли  в  осiннiм  присмерку  в
терновому степовому байрацi генерал - командувач армiї  -  збере  всiх  ще
живих - їздових, шоферiв, штабних офiцерiв i навiть поранених  з  польових
госпiталiв, всiх, хто ще здатен тримати зброю, - збере i скаже:
   - Товаришi, ми в оточеннi. Поки зброя при нас, ми  залишаємось  бiйцями
Вiтчизни.
   Кинувши в балцi легкову, вiдмовившись  вiд  лiтака,  яким  вiн  мiг  ще
вихопитись звiдси, генерал поведе рештки своєї армiї на прорив.  Цiлу  нiч
точитиметься нерiвний бiй з ворожими  засадами,  аренами  схваток  стануть
колгоспнi подвiр'я,  зацькованi  червоноармiйцi  вiдстрiлюватимуться  з-за
сiвалок, iз садкiв, iз посадок, а на ранок  бiля,  лiсозахисної  смуги  за
селом лежатимуть купи трупiв нiмецьких, купи трупiв наших, помiж  рядовими
лежатиме генерал, а бiля нього - двоє бiйцiв по боках.
   Нiмцi поховають його з почестями, навiть пам'ят- ничок поставлять  йому
в степу, вiддаючи належне хо- робростi радянського генерала (тодi вони  ще
дозволяли собi такi жести). А пiсля вiйни це  степове  село  буде  названо
його iменем i здiйметься в центрi  села  високий  обелiск  з  викарбуваним
написом на ньому: "Генерал - лейтенант Смирнов Андрiй  Кирилович  (1895  -
1941)".
   Гинули армiї, i, може, декому це вже здавалось кiнцем, але  це  був  ще
тiльки початок. В цi гiркi днi, коли однi гинули,  другi,  пробиваючись  з
оточення, iшли степами на схiд, були ще в цих  безкраїх  просторах  мiсця,
куди не докочувався гуркiт вiйни, де блищали край степу тихi свiтлi лимани
i ще не полохане жодним пострiлом птаство мирно паслося понад морем  перед
своїм осiннiм вiдлетом...



   47

   Ногайщина, степ i море, i двiйко дiвчат iдуть по безлюдному узбережжю.
   - Так оце ти тут виростала, Ольго?
   - Тут, Таню, тут. Ото он в  море  потяглась  коса  Бiлосарайка,  маяком
бiлiє, - той маяк мигав менi все дитинство. Не знаю, як зараз: погас чи ще
мигає.
   - Дiждемось вечора - побачимо.
   У  розлогiй  западинi,  що  тягнеться  понад  морем,  то  тут,  то  там
дзеркально свiтяться спокiйнi лимани, а мiж плесами води земля  в  розливi
чогось синього, нiжного, бузкового.
   - То що таке? - запитує Таня.
   - Кермек цвiте. Цiлу  осiнь  синiє  до  самих  холодiв.  Це  такий  наш
безсмертник. А ото ж - орли!
   Дiвчата, зупинившись, задивились у небо, на птахiв.  Це  було  рiдкiсне
видовище: бачити, як орли величаво, саме величаво - iншого слова не найти!
- роблять кола у високостi, у тiй високостi,  звiдки  весь  свiт,  мабуть,
здається iнакшим.
   - Справжнi орли?
   - Так, справжнi степовi орли... все лiто  отак  кружляють  у  небi  над
степом i морем.
   Стояли, дивились на орлiв у небi, а думали про людей на землi.
   Потiм тихо рушили далi.
   - Пiд осiнь скiльки тут  перепiлок,  -  розповiдала  подрузi  Ольга,  -
шпакiв, дичини всякої збирається. Повне узбережжя птахiв...
   Вони йдуть, а чайки бiлi все летять за ними, кигичуть.
   - Цих чайок у нас каганцями та героликами звуть.
   - Як тихо тут. Тiльки чайки й скрикують.
   - I на морi нiкого. Пригадую, як ще малою  стою  на  березi,  а  далеко
отам, аж на обрiї, на тихому морi, в маревi, бiлi вiтрила  одне  за  одним
пропливають. По морю марево голубе, а вони крiзь марево - слiпучо-бiлi вiд
сонця, фантастично красивi, мов каравели якi-небудь. Питаю маму, що то.  А
вона: то пiшли з коси по глину  на  Крутеньку.  Так  просто,  буденно:  по
глину...
   Вiйни поки що тут не було, на цьому тихому забутому узбережжi, i нi  цi
чайки, нi орли не чули тут iншого пострiлу,  крiм  хiба  що  мисливського.
Безлюддя, пустеча. Тiльки  фелюги  рибальськi,  каюки,  баркаси  та  байди
просмолено чорнiють по березi, лежать  якiсь  осиротiлi,  покинутi,  деякi
навiть порозсихалися, видно, давно їх не торкалась рибальська рука.
   На однiй  iз  таких  фелюг  дiвчата  сiли  перепочити.  Давно  вони  не
зазнавали такої тишi, такого супокою, що ллється просто в душу.
   Як птахiв кидає в повiтрi пiд час бурi, так кидало їх останнiм часом  у
вировищi подiй. З окопних робiт вони знов повернулись  до  Харкова.  Мiсто
було  вже  якесь  розбушоване,  непривiтне,  на  вулицях  металевi   їжаки
протитанковi, мiшки з пiском. Всюди багато продуктiв, на майданi бiля  БЧА
розпродують вершкове масло, червоноармiйцi - коли нема в що - беруть  його
просто в каски.
   В унiверситетi, куди вони найперше забiгли, з-помiж iнших знайомих, якi
саме одержували стипендiю, зустрiли й Мар'яну. Вона була якась  вiддалена,
одсторонена вiд них своїм горем. Дiзнались, що вона працює на заводi,  але
завод незабаром має виїхати.
   - I ти з ними?
   - Там видно буде, - вiдповiла скупо i  якось  багатозначно  глянула  на
глухi, оббитi цератою дверi спецвiддiлу, бiля якого вони  її  зустрiли.  -
Залишитись хочу.
   - Як залишитись?
   - А так... радисткою, диверсанткою та ким  завгодно  пiду,  менi  тепер
нiчого втрачати, - сказала вона з озлобою в голосi.
   З дiвчатами вона розпрощалася майже холодно.
   В аудиторiях, в коридорах на вузлах з пожитками якiсь  незнайомi  люди;
виявилось, що все це евакуйованi сюди з Київського унiверситету. Серед них
тiльки й розмов, що про бої пiд Києвом, де в лавах захисникiв  мiста  було
багато i їхнiх студентiв, що теж пiшли добровольцями на фронт. Завтрашнє i
київським,  i  харкiвським  малюється  однаковим  -   евакуацiя,   дорога,
Кзил-Орда, там десь у просторах Середньої Азiї вони мають знайти притулок.
   Дiвчата були далекi вiд цих планiв, вiрнiше, їхня Кзил-Орда  малювалась
їм не iнакше, як з тими, кого вони мусять розшукати. Пiсля  того  як  вони
одержали листи, що ждали їх на факультетi (Танi - вiд Богдана, Ользi - вiд
Степури), й дiзналися, що хлопцi пораненi i з ними можна побачитись, нiяка
сила не могла вже втримати їх тут. Того ж дня  вони  виїхали  в  Марiуполь
(звiдти писав Богдан), домовившись, що по дорозi заїдуть до Степури в його
донбаський госпiталь.
   В госпiталi Степури вони вже не застали, тiльки й  довiдались,  що  вiн
теж у Марiуполi, в тому дивному виздоровбатi. Помчали туди. З унiверситету
везли хлопцям новину, що вiйна  для  них  кiнчилась,  що  студентiв  тепер
вiдкликають i їх знову жде унiверситет, навчання.
   Вже бачили себе знову разом з хлопцями, разом з  ними  мчали  кудись  в
азiатськi простори.
   - Це ж здорово, - сказала Ольга, - що така велика у нас країна, що є на
свiтi Заволжя, Урал, степи Казахстану, Киргизiя, куди  не  долетить  нiяка
куля, не дiстане нiяка вiйна.
   В Марiуполi їх ждало гiрке  розчарування.  Вiд  Лимара,  якого  дiвчата
зустрiли серед штабних писарiв, вони дiзнались, що хлопцiв  два  днi  тому
знову вiдправлено на фронт.
   Вперше за час вiйни Таня тодi розридалась. Досi, за весь час розлуки  з
Богданом, Таня нi разу не плакала, Ольга принаймнi  нiколи  не  бачила  її
слiз, а тут не втрималась. Зате пiсля того в її характерi з'явилась  якась
зла упертiсть, затятiсть.
   Тiльки трохи їх i втiшило те, що хлопцi вiдправлялись, як сказав Лимар,
в доброму настрої та  що  вже  пiсля  їхнього  вiдбуття  прийшла  на  штаб
Богдановi звiстка про орден, яким його нагороджувалось за якiсь подвиги ще
за Днiпром.
   - Орден Червоного Прапора, - розповiдав Лимар. -  Такi  нагороди  рiдко
дають, а йому дали. Пишайся, - казав вiн до Танi i ще  хвалився,  що  його
кудись там переводять, вiдкликають, але Таня його вже не чула. Вона вже не
чула нiчого на  свiтi,  крiм  голосу  власного  серця,  що  рвалось  услiд
Богдановi, шукало його по всiх фронтах.
   Куди ж було тепер? Назад, в унiверситет?
   Таня сказала:
   - Нiзащо.
   Вчитись далi самiй, поки вiн воює, опинитись на рiзних курсах з ним?  В
цьому було щось абсолютне неприйнятне для  неї.  Нi,  чекатиме,  чекатиме,
скiльки б не довелося. Разом довчатимуться колись.
   Звiдси не хотiлося їхати. Цi мiсця стали дорогими для них уже тому,  що
тут ходили їхнi хлопцi, тут залiковували свої рани, звiдси писали дiвчатам
листи. Це була їхня остання адреса, мiсце побачення, яке не  вiдбулось,  i
коли дiвчата залишаться тут, то вони будуть мовби  найближче  до  них,  до
своїх.
   Дiвчата пiшли в мiськком комсомолу, попросились на роботу, на будь-яку,
бо не було зараз на свiтi роботи, за яку б вони не взялись. На кiлька днiв
їх посилали на будiвництво степового аеродрому.  Потiм  вони  влаштувались
працювати в госпiталi, стали донорами, збирали в  пiдсобному  господарствi
за мiстом городину для поранених. З ранку й до вечора збирали помiдори  на
плантацiях,  а  повз  них  шляхом  весь  час  iшли   на   Таганрог   валки
евакуйованих, i вони бачили дiтей,  постарiлих  вiд  плачу,  i  жiнок,  що
родили на пiдводах, а дiвчата тiльки й могли допомогти цим людям  тим,  що
носили їм помiдорiв на дорогу. Потiм i городину було зiбрано, i  госпiталь
їхнiй виїхав, i з'явився у зведеннях новий. Мелiтопольський напрям.
   Танi нiчого не залишалося, як прийняти запрошення Ольги  i  податися  з
нею до її батькiв. I ось вони сидять тепер  на  чорнiй  розсохлiй  фелюзi.
Таня, добувши з чемоданчика студентське Богданове фото, стала - в який уже
раз! - знову видивлятися на нього. Вiн. ЇЇ суджений. Найкращий з  усiх.  I
цей повносилий високолобий юнак, вiн може  бути  вбитий?  Невже  зiтлiє  в
землi оця слiпуча юнацька усмiшка? Невже тлiном стануть руки, що палко  її
обнiмали, i високий оцей лоб,  де  в  головних  пiвкулях  мозку  зiбралось
стiльки знань вiд ассiро-вавiлонян i до наших днiв?
   - Що буде, коли його не стане, Ольго?  Я  не  уявляю  себе  без  нього,
просто не уявляю. Я вiдчувала щастя просто бути з ним, навiть коли ми були
у сварцi й сидiли нарiзно, в рiзних кутках аудиторiї.  Життя,  в  якому  б
його не було, для мене втратило б доцiльнiсть.
   - Жени геть такi думки, - порадила Ольга. - Чому вiн обов'язково мусить
бути вбитим? Уявляй його краще героєм,  змужнiлим  в  боях  командиром,  з
орденом Червоного Прапора на  грудях...  Ти  ж  чула,  його  вже  нагороди
шукають...
   Пiдвiвшись, дiвчата рушають далi.
   Знов кермек  цвiте,  i  солонець  стелеться  темно-зелений,  безлистий,
мабуть, зрiднi скупiй тундровiй рослинностi або тiй,  що,  можливо,  росте
десь на Марсi.
   Велике село розкинулось по узбережжю  за  кiлька  кiлометрiв  попереду,
гуртик тополь височить майже над самим морем.
   - Ото, де тополi, там ми живемо.
   А Танi  згадалась  пiзня  осiнь  у  Харковi,  холодний  вiтряний  вечiр
листопада, i вiтер жене листя тополь по  алеї  Шевченкiвського  парку,  де
вони йдуть iз Богданом з останнього сеансу кiно. Листя ще зелене, але  вже
мерзле i дзвенить по нiчному асфальту, немов  залiзне.  Чи  дзвенiтиме  те
листя ще коли-небудь їй iз Богданом, чи все те - вже навiки минуле i  йому
повороту нема?



   48

   Дома, у Ольжиних батькiв,  повна  хата  тривоги.  Метушня,  розгардiяш,
збирання в дорогу. Мати - ставна, смаглява гречанка, що була нiби  старшою
сестрою Ользi, - саме ув'язувала вузли, коли дiвчата  зайшли  до  хати.  В
першу мить вона аж розгубилась, потiм з сльозами кинулась обiймати дочку.
   - Я вже не знала, що й думати! Не пишеш, нiякої звiстки вiд  тебе...  А
це ж хто? - пiдступила вона до Танi.
   - Подруга моя, - сказала Ольга. - Найближча поруга.
   - От i добре. Удвох не так сумно вам буде.
   Вона одразу посадила дiвчат обiдати,  наче  знала,  якi  вони  голоднi.
Продовжуючи свою роботу, розповiдала, що тут коїться, яка знялася сьогоднi
зранку веремiя.
   До  останнiх  днiв  тут  працювали  спокiйно,  розмови  про   евакуацiю
вважалися мало що не виявом малодушностi, адже на заходi були  ще  Днiпро,
Каховка з оборонними спорудами, Мелiтополь, тисячi людей - i  мiсцевих,  i
десь аж iз Середньої Азiї, - цiлими трудармiями правили їх туди  на  риття
протитанкових ровiв; ворог десь там мусив найти собi  могилу.  I  всупереч
всьому цьому раптом з району телефонада: виганяти трактори, негайно  гнати
за Кальмiус худобу, евакуювати сiм'ї активу.
   Одним ударом було й тут зруйновано життя.
   - А Федорка ж Михайлова  поїхала  на  фронт,  -  розповiдала  мати  про
сусiдку. -  Чутка  була  пройшла,  що  Михайла  вбито,  а  вiн  оце  днями
об'явився, iз Захарiвки дзвонить  на  сiльраду:  викличте  менi  сiм'ю  до
телефону. Виконавець не вiрить, каже, тебе ж нема, а вiн кричить, лається:
це я! Побiгли в сiльраду мати й жiнка, плачуть бiля трубки, а трубку взяти
бояться. Потiм  Федорка  таки  взяла,  перебалакала  з  ним,  того  ж  дня
випросила бiдку в бригадира i гайнула до Михайла в Захарiвку,  -  вiн  там
при своїй частинi...
   Вбiг до хати маленький, жвавий, до чорноти  засмалений  спекою  носатий
грек, що виявився Ольжиним батьком. Привiтався з дочкою,  потiм  мимохiть,
окинувши бистрим поглядом Таню, обiйняв i її,  як  свою,  i  сказав  майже
весело:
   - Ви ж тримайтесь тепер наших. За Кальмiусом зустрiнемось.
   Механiк МТС, комунiст ще з двадцятих рокiв, вiн дiстав  тепер  завдання
супроводити трактори. Трактори вирушили зараз, а сiм'ї  з  пiдводами  мали
виїжджати рано-вранцi.
   - Ось тiльки без цього, без цього, -  обережно  одривав  вiн  вiд  себе
дружину, що зайшлася в риданнi. - Ще ми з тобою поспiваємо, стара! Чуєш? -
Батьковi й тут, у хвилину прощання, згадалось, яка в  них  сiм'я  спiвуча,
скiльки в цих стiнах пiсень переспiвано...
   Вузол з харчами був йому  вже  наготований,  i,  пiдхопивши  його,  вiн
вискочив з хати. За хвилину дiвчата вже бачили його на одному з тракторiв,
що з гуркотом проходили вулицею.
   А незабаром пiсля цього - крик по  всiй  вулицi:  Федорка  вернулася  з
фронту, з оточення бiдаркою вискочила!
   На подвiр'ї в неї, куди побiгли й дiвчата,  вже  повно  було  людей,  а
Федорка - блiда, чорнява молодиця ще  дiвочої  стрункостi  -  стояла  бiля
запряженої бiдки й схвильовано, гордовито розповiдала про свого Михайла:
   - Вибрехали ж ото про нього, що вiн убитий, а вiн тепер уже лейтенант i
командує взводом артилерiї. Сама я бачила його гармати  i  повний  бойовий
припас бiля них у зар'ящиках. "Дивись, - каже,  -  Федорко,  в  якiй  кашi
були, а нiчого не покидали, i наша гармата,  даром  що  мала,  їхнi  танки
бере!" Десь вони ще за Чернiгiвкою потрапили в таке окруженiє, що вже нiби
смерть усiм, i один лейтенантик з переляку давай переодягатися  в  рядове,
пiдбiг, став просити його: "Вiддай, - каже,  -  менi  свою  гiмнастьорку!"
Михайло  вiддав  йому,  а  самому  ж  не  бути  без  сорочки,  одяг   його
лейтенантську.  Потiм,  коли  тривога  вляглася,  потрапив  мiй   на   очi
генераловi, той зупиняє: "Товаришу  лейтенант!"  А  Михайло  йому:  "Я  не
лейтенант, я рядовий, це тiльки форма на менi лейтенантська". I  розповiв,
як було. А той вислухав i каже: "Ну й будь тепер  лейтенантом.  Таке  тобi
званiє за те, що ти не розгубивсь!" - гордо переповiдала все це Федорка.
   Сусiдок, одначе, цiкавило iнше:
   - Чи мого там не бачила?
   - А мого? А мого? - сипалось звiдусiль.
   - Ваших не бачила, тiльки Грицька Харченка з Бахтарми зустрiла, вiн при
Михайловiй батареї движеться. Я їм ще й вечерю варила з тiєю хазяйкою,  що
вони в неї в садку стоять. Наварила їм вечерi, переночувала,  а  на  ранок
там як знялась веремiя, Михайло  каже:  "Ну,  Федорко,  вiдкомандировуйсь,
двигай додому, бо  нам  воювати.  Тiльки  далi  вiд  центрових  -  темними
дорогами пробивайсь. А дома передай там  усiм,  що  вiдступ  -  це  ще  не
смерть, панiцi не пiддаємось, маємо гармати, маємо снаряди,  чого  нам  їх
боятись". Вiн же в мене, знаєте, який бойовий, та ще й комунiст, вiн  i  в
Берлiнi побуде - ось побачите!
   Натовп ще не розiйшовся, як iз степу залетiв у село вiйськовий грузовик
з двома червоноармiйцями. Зупинилися бiля двору, стали питати, де лiкарня.
   - Перев'язочного матерiалу шукаємо. Щойно пiд  Мангушем  був  бiй,  там
нашi пораненi лежать, треба пiдiбрати. Може, й з вас хто поїде?
   - А чого ж! Я перша поїду, - згодилася Федорка. - Я  вже  там  була,  в
мене чоловiк лейтенант.
   - I ми теж поїдемо, - сказала Таня.
   - Ми студентки, - пояснила червоноармiйцям  Ольга,  -  проходили  курси
ГСО...
   - Сiдайте!
   Набравши в опустiлiй лiкарнi медикаментiв та бинтiв, помчали в степ.
   По дорозi дiзнались вiд червоноармiйцiв,  що  танковi  частини  ворога,
прорвавшись десь вiд Бердянська, ринули  трактовим  шляхом  на  Марiуполь,
рухаються вперед, не заходячи в цi села. Все узбережжя тепер  з  десятками
колгоспiв,  рибзаводом,  сiльрадами  та  Бiлосарайським  маяком  на   косi
опинилось вiдрiзаним, ворог вiдтяв його, як скибку, i кинув, не  звертаючи
бiльше сюди уваги, знаючи, що все це вiд нього тепер не втече.
   Посмутнiлi, якiсь беззахиснi, дiвчата принишкли в кузовi. Що  ж  тепер?
Ще вранцi iшли понад морем i впивалися  тишею  та  спокоєм,  не  вiдчували
близької небезпеки, а тепер ось цi розкиданi по Приазов'ю греко-українськi
села, що стали для них  останнiм  притулком,  вже  й  самi  опинилися  пiд
загрозою оточення.
   - Не сумуйте, дiвчата, - каже Федорка, помiтивши їхнiй настрiй. -  Я  ж
ось була в окруженiї та й жива, хоча там хiба ж  таке  робилось.  Всiх  не
оточать. Вiйсько, воно, як вода, крiзь пальцi протече.
   - Протече, - сердито заговорив насурмлений червоноармiець, що весь  час
зiрко роззирався по степу. - А ви бачили, що  пiд  Чернiгiвкою  творилось?
Бачили, як танкiсти нашi самi себе  спалювали  в  танках,  коли  кiнчились
снаряди?
   - Ти менi не розказуй, в мене в самої чоловiк там, - гордовито твердила
Федорка своє. - I снаряди в нього є,  i  голова  на  плечах  -  вискочить.
Такий, як мiй, з пекла вискочить. На морi шкiпером був, а тепер  лейтенант
артилерiї, командир, а я - командирська жона...
   Пiдводи якiсь мчать галопом по степу, грузовики з зенiтними кулеметами,
нацiленими в небо, попiд лiсо- смугами бродять  покинутi  конi,  пораненi,
безпритульнi. Грузовик їхнiй зупинився бiля  високої  нескошеної  суданки.
Пораненi  червоноармiйцi,  повиповзавши   з   суданки,   зустрiли   їх   з
неприхованою радiстю:
   - Ми вже й не думали, що ви приїдете. Бiйцi всi були  молодi-молодi,  i
Таня вiдчула, що мимохiть шукає серед  них  знайоме,  найрiднiше  обличчя.
Його не було, але був серед них один чимось схожий на Богдана  -  зарослий
щетиною, смаглюватий  лейтенант,  видно,  кавказець.  Вона  кинулась  його
перев'язувати.  Вiн  сам  пiдняв  на  собi  закривавлену,  забиту  пилюкою
гiмнастьорку, показав рану, вирвану на спинi.
   - Видно, легеню пробило.
   - У Горького теж була пробита  легеня,  -  перев'язуючи,  втiшала  Таня
його, - а скiльки прожив. Ви теж будете жити.
   Поранений глянув на неї з вдячнiстю за цi слова.  Повен  кузов  набрали
поранених i вже хотiли їхати, як один з поранених раптом приголомшив:
   - Стривайте. Там ще бригадний комiсар... Вiн теж поранений.
   - Де вiн? - кинулась Федорка.
   - Отам, пiд посадкою.
   Завернули  на  край  суданки,  де  вона  пiдходила  до  колючої  густої
лiсосмуги.  Кiльканадцятеро  бiйцiв  займали  тут  оборону.  Лежали  кожен
обличчям до заходу.
   Бригадний комiсар теж був  мiж  ними,  лежав  за  станковим  кулеметом.
Заросле щетиною, закiптюжене обличчя в якихось саднах,  очi  ввалились,  i
тiльки десь там, у глибинi їх, ще  видно  живий  упертий  блиск...  Голова
перев'язана запилюженим бинтом, командирський кашкет валяється осторонь.
   - Ми за вами, - гукнула йому Федорка. - Сiдайте мерщiй.
   Вiн не поворухнувся. Як лежав за кулеметом, так i зостався лежати.
   - Сiдайте, кажу! - розпорядливо повторила "командирська жона".
   - Їдьте, - почули вони у вiдповiдь  його  сухий  владний  голос.  -  Ми
прикриватимем.
   - Ви ж пораненi!
   - Це вас не стосується.
   Видно було, що комiсара їм не  умовити.  Так  вони  й  поїхали,  а  вiн
зостався з бiйцями за колючою степовою посадкою.
   Їдучи,  дiвчата  все  озирались  туди,  де  вiн  зостався,  дивний  цей
прикривач комiсар,  i  здавалось,  що  вiн  один  залишається  там,  серед
величезного степу, серед безлюддя, затишшя, куряви...
   Вже були вони бiля села, коли почули  вiд  посадки  кулеметний  клекiт.
Наче в пустинi десь проклекотiло.
   - Оце комунiст, - сказала Федорка. - Я чомусь так i думала, що  вiн  не
поїде.
   - Чому - думала? - запитала Ольга.
   - Бо я вже бачила таких. Казав менi мiй: "Ти не знаєш, Федорко, що таке
солдатський сором, який вiн гiркий. В вiчi не можемо глянути людям за  цей
наш вiдступ".
   Над селом вставав дим. Горiла щойно пiдпалена  емтеесiвська  нафтобаза,
вулицями мчали пiдводи кудись униз, до моря.
   - На косу давайте, на косу! - гукнув  їм  голова  сiльради,  коли  вони
зупинилися бiля лiкарнi. - Район уже не  вiдповiдає,  -  на  пiдтвердження
своїх слiв вiн показав їм затиснуту в руцi телефонну  трубку  з  обiрваним
проводом.
   Хоч як спiшили, а таки заскочили  до  тiтки  Федори  додому,  щоб  вона
захопила дещо з речей, зупинились i коло Ольжиного двору, але в хатi та  в
дворi уже пусто - тiльки цуценя пiд хлiвцем покинуте скавулить.
   На центровiй  вулицi  догнали  Ольжину  матiр,  що  пiдбiгцем  iшла  за
пiдводою з iншими жiнками.
   - Там на косi нас ждiть! - гукнула вона дiвчатам.
   Їхнiй грузовик помчав теж униз до моря. Здається, все, що було  живого,
з усього узбережжя кинулось тепер на косу, що  виднiла  вдалинi  деревами,
маяком. Бiгли  до  моря  з  вузлами,  мчали  кiньми,  бiдками,  тачанками.
Звiдкись тягли туди трактором навiть комбайна.
   Коли дiвчата з пораненими в'їхали на косу, їх вразило жахливе видовище:
понад  самим  морем,  збившись,  стояли  трактори,   а   озброєнi   ломами
трактористи - i Ольжин батько-механiк серед них - ходили помiж тракторiв i
грякали тими ломами по моторах... Розбивали мотори. На Марiуполь вже їм не
вдалося прорватись.  Колона  з  пiвдороги  вернулась  сюди,  i  тепер  тут
назавжди кiнчалась дорога цих тракторiв, здебiльшого ще нових,  ще,  може,
навiть у цьому роцi випущених Харкiвським тракторним.
   А далi, з глибин коси, де чорнiли понад  берегом  судна  риболовецького
флоту, чувся лемент, там юрмились люди - голови узбережних сiльрад на ходу
заповнюють евакуацiйнi листки, мовчки б'ють по них до колiна печатками.
   На фелюги, на баркаси вже вантажили борошно,  рiзнi  продукти,  i  чути
було чийсь розкотистий голос:
   - Де паруси? Шукайте паруси!



   49

   Виявилось, що паруси на складi,  а  склад  замкнутий,  дверi  взято  на
прогонич i ключiв нема.
   - Чого ви дивитесь? - одразу втрутилася в дiло тiтка Федора. - Цiлувати
будете той замок? А вiкно?
   I, схопивши весло, що попалось пiд руку, з розмаху шарахнула ним у раму
вiкна. Вiкно й дверi незабаром виламали, почали тягти зi складу  брезенти.
Таня з Ольгою теж волочили до берега важкi цi брезенти, що мали  незабаром
наповнитись вiтром i стати тугими вiтрилами на їхнiх суденцях.
   Декотрi судна, на  яких  були  справнi  мотори,  уже  вiдпливали,  iншi
готувались до вiдплиття, а вони на своєму ще  довго  вовтузились,  ставили
парус, i командувала тут тiтка Федора, бо вона все вмiла. Захлюпана водою,
розтрiпана,  натягала  парус,  хвальковито   розповiдала   своїм   молодим
помiчницям:
   - Бо i сама я, дiвчата, рибачка, i родилась на морi.  Вийшли  батько  з
матiр'ю на лов, далеко вiдiйшли, а тут i я озвалась, - там, серед моря,  й
пуп менi зав'язали...
   Вже робота наближалася до кiнця, коли налетiв фашистський  лiтак,  став
кидати бомби на косу, одна з бомб зi свистом летiла просто на їхню фелюгу,
i Таня, забившись пiд  паруси,  бачила  краєм  ока,  як  скривлений  жахом
вчитель-iнвалiд в нестямi рвав на грудях сорочку. Як i  їй,  йому,  видно,
здалося, що це на нього з свистом летить уже  смерть,  але  бомба,  впавши
неподалiк фелюг у море, тiльки здiйняла воду важким фонтаном i  нiкого  не
зачепила. На косi здичавлено iржали конi, кричала не своїм  голосом  якась
жiнка,  поранена  чи,  може,  з  переляку,  а  тiтка  Федора,  ще   бiльше
зблiднувши, розпоряджалася:
   - Сiтки давайте! Сiтки розпинайте!
   Дiвчата,  пiдхопившись,  почали  тягти  з  берега  на  фелюгу   порванi
рибальськi неводи, плутаючись, розвiшували їх так, щоб було видно лiтакам,
що вони мирнi, може, таки заговорить у тих бандитах щось людське...
   Пiсля нальоту повантажили на визначену  для  них  фелюгу  поранених  iз
свого грузовика, сiли з ними ще  Ольжина  мати,  метушливий  кооператор  з
портфелем i той вчитель-iнвалiд.  Останньою,  просто  з  тачанки,  до  них
перехопилася закiптюжена жiнка з двома дiтьми - сiм'я якогось працiвника з
району. Чоловiк тiльки допомiг їй зiйти на фелюгу, з рук  в  руки  передав
дiтей, а сам, попрощавшись, знову скочив на  тачанку  i  щодуху  помчав  у
степ, - вiн залишався тут партизанити.
   Фелюга їхня вже готова була вiдчалити, коли з  берега,  брьохаючись  по
водi, до них розiгнався ще один - мордатий пожежник  з  мiсцевої  пожежної
команди. Федорка люто зчепилася з ним. Вiн лiз у фелюгу, а  вона  його  не
пускала. Щось вiн їй белькотiв, а вона галасувала на всю Бiлосарайку:
   - Не пущу! Який ти в чорта комунiст? За пияцтво скiльки доган маєш?  Он
у мене комунiст - так у боях прокипiв! Ось  полiтрук  -  комунiст,  так  в
ранах лежить! Он той з  кулеметом  в  посадцi  прикриває  степ  -  так  то
комунiст! А чаполочi нам не треба.
   Вона таки зiпхнула його в воду, i вiн, побачивши, що нiчого  з  нею  не
вдiє, кинувся до iнших фелюг.
   Надвечiр вийшли в море. Обов'язки капiтана на їхньому  суднi  взяла  на
себе Федорка, вона знала, куди вести:
   - На Кубань пiдемо. На Должанську косу.
   Таня, вмостившись  з  Ольгою  на  кормi  помiж  подертими  рибальськими
неводами, очей не могла одiрвати вiд  берега,  який  все  вiддалявся,  вiд
землi, яку вони покидали - покидали невiдомо на скiльки.
   Узбережжя було краси фантастичної.
   Всi обрiї над землею i морем повитi молочним матовим  свiтлом,  стiнами
свiтла стоять,  а  в  ньому  розлите  золото,  i  на  стiнах  тих  золотих
тримається небо високе, прощальне. Ось i цей уже край вони  залишають,  цю
крихiтну українську Елладу з її спiвучим дiалектом...
   Ближче i далi по морю виднiють судна, бiльшi й меншi, парусно-моторнi й
просто на самих лише вiтрилах та вiтрильцях фелюги, байди i ледве примiтнi
при водi каюки, баркаси - всi виходять у вiдкрите море, летять  на  темних
рибальських своїх вiтрилах до  тебе,  далека,  не  зайнята  ворогом  земле
Вiтчизни!
   Довго ще їм видно Бiлосарайський маяк на косi. Коли звечорiло,  вiн  не
заблимав до них своїм вогником, як блимав тут у морi до  рибалок  протягом
багатьох лiт.  Замiсть  маяка  червоно,  тривожно  свiтить  їм  цiєї  ночi
палаючий Марiуполь - горить порт, горить "Азовсталь".
   Нiч застала їх у вiдкритому морi далеко вiд берегiв. Розплилися  далеко
один вiд одного парусники, розгубились у темрявi. Кругом вода i вода.
   Таня, промерзнувши на вiтрi, перебралася з Ольгою вниз, вмостилася  мiж
пораненими пiд  захистом  цупкого  важкого  брезенту,  яким  вони  вкритi.
Холодно. Дрож проймає тiло, а душу не покидає тривога. Стогнуть  пораненi.
Один ще з берега був у маячiннi, все скрикував, кликав якогось  Мартинова,
а потiм раптом змовк, притих, i котрийсь  iз  його  сусiдiв  сказав  з-пiд
брезенту:
   - Вiдмучився.
   Федорка з допомогою  Ольжиної  матерi  поклала  його  на  якусь  дошку.
Зiтхнули обидвi. Потiм пiдважили i, за морським звичаєм, спустили за борт.
   - А документи в нього взяли? - запитав кооператор.
   - Все як треба, -  буркнула  у  вiдповiдь  Федорка.  Незабаром,  певне,
бажаючи розвiяти гнiтюче враження, вона голосно почала розповiдати  комусь
у темнотi про свого чоловiка-лейтенанта та про його непереможну артилерiю,
а згодом перейшла на свого дивовижного свекра:
   - Дев'яносто дев'ять лiт прожив i хвороб нiяких не знав, тiльки гунадзи
по руках вiд труда, вузли жил. А в той день, що сповнилось йому дев'яносто
дев'ять, пiдкликає мене й каже: "Сповiсти, Федорко, на море й на сушу, хай
сини поспiшають до мене мерщiй. Тiльки сповiсти, що я вже помер".  -  "Так
ви ж iще живi!" - "Не твоє дiло. Скажи -  помер".  Так  i  сповiстила,  бо
такий, що не  можна  було  йому  перечити.  Прибувають  сини  надвечiр,  а
батько... сiно смиче в дворi. Вони накинулись на мене, чого, мовляв, даром
їх вiд роботи вiдiрвала, а батько до  них:  "Нi,  недаром.  Це  я  їй  так
звелiв". Сiли обiдати, а  батько  тим  часом  на  лавi  прилiг.  "А  де  ж
Федорка?" - питає. "Я ось тату. Це ж я".
   Вiн уже не впiзнав мене. "Дай води холодної". Я подала, тiльки хатньої.
"Нi, дай колодяжної". Принесла колодяжної, дала, випив,  а  ми  собi  далi
обiдаємо. Раптом один iз синiв пiднявся й каже: "А тато вже померли". I ми
поклали ложки, i встали всi. Так вмирали ранiш. Вижив своє - i як  заснув.
Не те, що зараз, коли ось така передчасна смерть людину розтерзує.  Якого,
бач,  молодого  забрала.  Не  в   дев'яносто   дев'ять,   а,   мабуть,   у
дев'ятнадцять.
   Бiля Танi пiд брезентом лежить поранений, той, що  схожий  на  Богдана.
Втратив кровi багато i тепер дрижить, замерзає. Коли iншi притихли, почали
дрiмати, вона раптом вiдчула боязку його руку на собi, бiля самих  грудей,
де тiльки Богдановiй руцi колись дозволялося бути. Вiд  доторку  цього  їй
стало i боляче, i гарно. Не вiдсуваючись, вона деякий час грiла пораненого
своїм тiлом, безсоромно грiла.
   Але руку його потiм обережно прийняла.
   - Чому? - ледве чутно спитав.
   - Не можна, - тихо вiдповiла йому.
   - Чому не можна?
   - Так, не можна.
   - Ти мене перев'язувала вдень. Ти так на  мене  дивилась.  На  мене  ще
нiхто в життi так не дививсь... Скажи... ти... коли-небудь... могла б мене
покохати?
   - Нi.
   - Чому?
   - Бо я вже покохала iншого.
   Вiн бiльше не чiпав її.
   Все далi холодна роз'ятрена заграва над Марiуполем, а над морем  гудуть
лiтаки. Фелюги iдуть без вогнiв. Мов темнi тiнi  -  над  темною  поверхнею
вод.
   Багато хто вже спав, тiльки тiтка Федора чатувала бiля паруса, - звiдти
чути було її голос; розповiдала комусь, як вони доберуться на  Кубань,  на
Должанку,  де  в  рибцеху  працює  брат  її  чоловiка.  Кубань  -  то  вже
порятунок...
   При словi "Кубань" Танi згадалось, що це ж  Богданова  мати  десь  там.
Таня нi разу не бачила її, але вiд Богдана вона знає про Таню, як  i  Таня
про неї, про її вдачу, про  її  нiжнiсть  до  сина.  Вона  там  в  якомусь
радгоспi вчителює.  Як  би  пригодилась  зараз  її  адреса!  Розшукала  б,
з'явилась би до неї: "Я Таня, я Богданова наречена..." Спробує  розшукати,
знайде, разом працюватимуть, разом ждатимуть його.
   З другого боку вiд Танi, зiщулившись, лежить Ольга. Таня думає, що вона
вже спить, а вона не спить.
   - Пропали б ми з тобою, Таню, якби не оцi парусники,  -  говорить  вона
пошепки. - Тепер я чомусь певна, що  неодмiнно  зустрiну  Андрiя,  розкажу
йому про все, про цю нашу нiч у вiдкритому морi... Коли  єдиний  маяк,  по
якому ще можем орiєнтуватись, - палаюча хмара над Марiуполем...
   - А я оце думаю про того комiсара, що зостався з  кулеметом  прикривати
степ. Один на весь степ... Чи врятується  вiн?  Скiльки  їх  розсипано  по
степах...
   По тону її Ольга вiдчула, що вона думає знов про Богдана.
   - Врятуються... Ще повернемося ми в Бiлосарайку, Таню... Ще скличе  нас
унiверситет...
   Вiддавшись мрiям, вони вже полинули думками в майбутнє, коли  станеться
перелом на фронтах, i все буде iнакше, i рано чи пiзно хлопцi їхнi  живими
повернуться до них iз вiйни.
   Була вже пiзня нiч, коли  вони  почули  з  темряви  моря  чийсь  голос,
волаючий, зiрваний, захриплий вiд крику:
   - Ей, люди, люди! На помiч! Рятуйте! Виявилось, що вони проходять  повз
маленький острiвець, яких тут немало  в  Азовському  морi.  Голий  пiщаний
зализень  серед  морського  простору,  дранi  рибальськi  куренi  i  одним
однiсiнька постать мечеться в темрявi бiля води, надриваючись  вiд  крику.
Пiдпливли ближче, пiдiбрали цього Робiнзона. Вiн був мокрий увесь, бiг  до
них по водi, аж падав, а коли, захеканого, втягли його через борт, дихнуло
вiд нього горiлчаним перегаром. Тiтка Федора впiзнала його:  заготовач  iз
Мелекiна. Вiдплив вiн ще з першою моторкою, звечора тут у них був  привал,
добре випили, вiн заснув, i його забули. Навiть тепер, опинившись в них на
суднi, вiн ще не  вiрив  своєму  порятунковi,  протверезений,  трясся  вiд
переляку. Трохи отямившись, почав розповiдати, як вiн бiгав тут та  кричав
до всiх парусникiв, що проходили в темрявi, а вони не чули, минали, i  вже
думав, що так i зостанеться один серед моря бiля драних  отих  куренiв  та
крилатих голодних мартинiв, яких там повно на островi.
   Перед свiтом, коли на обрiї вже  з'явилася  смуга  кубанського  берега,
вiтер подужчав, їх стало кидати серед хвиль, загойдувало. Таня, зморена за
день, зiгрiвшись пiд брезентом, задрiмала.  В  дрiмотному  забуттi  зовсiм
виразно побачила перед собою Богдана, вiдчула його теплу руку на  собi  їй
стало солодко, приємно, що вона прокинулась. Але це було  чиєсь,  не  його
тепло,  i  воно  одразу  перестало  її  грiти.  Вiдсунулась,  скоцюрбилась
самотньо, i їй так захотiлось раптом побачити хоч на одну-єдину мить того,
для кого береже себе, свою нiжнiсть, дiвочi нерозтраченi почуття.  Вже  не
могла пiсля цього заснути, все думала про нього. Чи ти є?  Чи  живий?  Чи,
може, лежиш десь у степу  серед  таких  молодих-молодих,  як  отi,  що  їх
пiдiбрали бiля суданки?  Хмарою  суне  ворог,  день  за  днем  вiдступають
степами на схiд почорнiлi вiд горя  вiйська,  i  гусеницi  ворожих  танкiв
пiдминають пiд себе людськi життя  разом  з  їхнiми  мрiями,  пориваннями,
разом з їхньою спраглою розтерзаною любов'ю. Кудись пiд  холодними  зорями
жене вiтер цей  її  туго  напнутий  парус,  i  той,  кого  вона  жде,  все
вiддаляється в мороцi ночi, чи, може, його й зовсiм уже  нема,  а  їй  усе
чується через вiдстанi голос його, все зблискують крiзь куряву вiйни  його
далекi усмiшки.



   50

   Листи з ночей оточенських

   Ми не загинули. Ми живi.  Попереду  нам,  як  скiфам,  степи  стеляться
порожнi. Лише лiтаки в небi нагадують: ХХ вiк!
   Небо  величезне,  степове.  Ночi  сухi,  зорянi,  запашистi.   Людським
потоком, пилюкою, полинами пахнуть цi ночi, з вечора й до свiтання  сухими
травами, євшан-зiллям шелестять...
   Це ми йдемо, оточенцi.
   Люди  поза  законом,  люди  обiрваних  зв'язкiв,  тi,  кого   звiдусiль
пiдстерiгає смерть.
   Цiлу нiч iдемо не присiдаючи. Птахи пурхають у нас iз-пiд  нiг,  i  нам
самим хочеться бути птахами. Хочеться пiдняти в повiтря  свої  тiла,  свої
рани, свої ще не розтрощенi кулями мiзки, злетiти понад  заграви  пожарищ,
понад ворожi заслони i вирватись з  цiєї  злощасної  пустелi,  що  зветься
оточенням, з цього величезного вакууму, який ми неспроможнi заповнити.
   Нас мало. Нас жменька.  Ми  тiльки  одна  iз  тих  численних  груп,  що
пробиваються зараз степами на схiд пiсля того, як нас розбито, пiсля того,
як i штаб нашої армiї на чолi  з  генералом  Смирновим  полiг  у  бою  пiд
Чернiгiвкою. Ми вели бої до повного виснаження сил - i не ми винуватi,  що
так сталось.
   I тепер цей виснажливий похiд.
   Iдучи в степах, всюди натрапляємо на слiди Днiпрогесу, натрапляємо, мов
на рештки загиблих цивiлiзацiй. Щогли. Порожнеча навкiл, i в нiй - стрункi
днiпрогесiвськi щогли. Наче дiвчата з коромислами на плечах, пiшли й пiшли
степами на схiд, через балки, через  горби  i  пагорби,  -  ледве  помiтнi
зникають у далечi степовiй... Обiрванi їхнi дроти бiля нас важко  звисають
додолу, губляться в полинах. Iнодi ми зупиняємося бiля такої щогли, i вона
високо здiймається над нами, як монумент iншому життю, як нагадування  про
життя електричне, трудове, коли бджолиний  гул  електромоторiв  цiле  лiто
чути було  на  колгоспних  токах  i  лампочки  Iллiча  свiтилися  в  хатах
степовикiв. Тепер, одiрванi вiд  Днiпрогесу,  одрубанi  вiд  сходу,  щогли
самотньо бовванiють в  степах,  безрадiсно  опустивши  додолу  обшматованi
дроти. Струми, силою рiвнi блискавицям,  проносились  над  степом  по  цих
дротах, а зараз нема в  них  нi  iскри,  i  дроти  звисають  над  полинами
безсило, мов жили, з яких випущено кров. Скiльки отак  марно  стояти  оцим
щоглам? Скiльки бринiти в неволi на вiтрах степових? Покриєтесь  iржею,  i
полини, мабуть, виростуть вищi за вас, коли ми повернемось сюди.
   Щодень нам тяжчає. Нас мучить спрага. Виснажує  голод.  А  головне,  що
нiхто з нас  не  знає,  чим  скiнчиться  цей  наш  оточенський  похiд.  Чи
проб'ємось до своїх, чи в сутичцi з ворогом десь погинемо, чи ще  гiрше  -
концтабiр, полон. Полон - це лякає найбiльше, це гiрше, нiж смерть. Таких,
як  ми,  зараз  виловлюють  по  степах,  набивають  ними  кошари  степовi,
кривавими колонами женуть на захiд, за Днiпро, звiдки повороту нема.
   Заградотрядник каже менi:
   - Коли що - стрiляйся. Iнакше спитають: чому? Чому зостався живий?
   А я не хочу стрiлитись. До останнього подиху хочу боротися - хiба я  не
маю права на це? Звиватись. Прикидатись. Причаїтись, де треба. Причаїтись,
нiби вмерти. Щоб раптом ожити, випустити пазури i загнати їх у ворога.
   Ти скажеш: це на тебе не схоже, Богдане, коли ти цього  навчився,  адже
ранiш ти був добрим, я тебе знала нiжним, вiдкритим, незлобивим...
   Так, були ми добрi. Книга, наука була нашим прапором. Цей ось вирощував
хлiб. Той учився.  Той  будував  кораблi  в  Миколаєвi,  а  Заградотрядник
полював звiра в далекiй похмурiй тайзi. Багатi були ми кожен своєю працею,
творчiстю, мрiями, думками. Тепер ми маємо тiльки зброю - знаряддя  смертi
в руках та душi, налитi пекучою зненавистю. Для людини це так мало!  Он  у
нього, в Заградотрядника, я знаю, бритва в протигазнiй  сумцi.  Вiн  хотiв
нею зарiзатись, коли стало вiдомо, що нас оточили,  а  тепер  готовий  без
вагань  черкнути  нею  горло  першому-лiпшому   ворожому   вартовому,   що
стрiнеться нам на путi.
   Вчора один вiд нас  вiдстав.  Навмисне  вiдстав,  приховався.  Коли  ми
спали, вiн одповз вiд нашого гурту i залiг у соняшниках,  ждучи,  поки  ми
пiдемо. Але, перш нiж рушити далi, ми  його  розшукали.  Саме  загрiбав  у
землю документи. Глянули: нема вже в нього зiрочки на пiлотцi.  Ще  годину
тому була, а зараз нема, тiльки невилиняла цяточка на тому мiсцi.  I  нiби
погасла без тiєї зiрки пiлотка, погас вiн сам. В кишеню  до  нього  -  там
листiвка, пожовкла, вилиняла, потай пiдiбрана десь у степу. Раssiегschеin.
Перепустка в iнший свiт, не наш;  перепустка  до  таборiв,  до  кошар,  до
безправ'я, до палиць наглядачiв. I стали його топтати. Потiм,  пiдвiвшись,
стоячи навколiшках перед нами, викачаний у пилюцi, вiн просив  пощади  вiд
нашого  оточенського  суду,  жалюгiдно  канючив  життя,  не   бачачи,   як
Заградотрядник за спиною в нього вже висмикнув бритву з протигазної сумки,
а ми всi дивимось зрадниковi нижче пiдборiддя, нашi вiдчуженi погляди там,
де адамове яблуко.
   Ми пiшли далi, а вiн лишився в соняшниках, на бенкет воронню.
   Такi ми стали. I за це найстрашнiший, непримиренний наш  рахунок  тобi,
Гiтлер, тобi, вiйна!
   Знаємо, що є десь люди, якi живуть поза  досягом  кулi.  I  можуть  нiч
спати. I можуть вiльно напитись води.
   Безводдя - ось чим катує нас степ. Коли випадає перед свiтом роса,  ми,
попадавши, по-собачому злизуємо її язиками  з  трави.  Але  скупо  й  роса
випадає. Якби тiльки напитись! Хоч раз якби погамувати спрагу! Ми згадуємо
повнi води Днiпра, ми i ввi снi припадаємо до них спраглими,  потрiсканими
губами. Якось уночi у темрявi щось  забiлiло  перед  нами  у  видолинку  -
озеречко степове, плесо чи заплесок якийсь? Як ошаленiлi, кинулись  ми  до
нього. Забувши про обережнiсть, гупаєм чобiтьми на  весь  степ  i  бiжимо,
бiжимо... Аж ось i воно, озерце! Ждали, що захлюпає водою, а воно  дзвiнко
загупало у нас пiд ногами: бiле, тверде! Солончак!
   Шелестить трава пiд ногами, шелестять язики в пересохлих наших ротах.
   Важко передати всю силу нашого устремлiння вперед,  жагу  вирватись  iз
оточення. Вся сила, енергiя вся - на  прорив.  Вперед,  вперед!  Тiльки  б
вирватись! Тiльки б пробитись! За всяку цiну! Будь-що!
   В путi зустрiчаєм зорю свiтанкову, але вона не радує  нас:  перед  нею,
перед свiтлом її, як нiчнi створiння, мусимо  ховатись,  щоб  ждати  знову
темноти.
   Вдень нас не видно.  Вдень  ми  як  звiрина  степова.  Вiдлежуємося  по
бур'янах, по колючих лiсосмугах та соняшниках, спимо,  обливаючись  потом,
бо сонце палить згори на нас i вiтер не  проб'ється  до  нас  у  гущавiнь.
Прокинувшись, бачимо небо над собою i в ньому деколи орлiв.
   Не знаємо, хто зостанеться з нас  живий.  Може,  всi  порохом  станемо,
вiтром, травою... Може,  отi  орли  вип'ють  з  нас  очi  в  степах.  Але,
здається, й травою ставши, почуємо  радiсть,  коли  все  це  скiнчиться  i
розтрощеними фашистськими танками та гарматами  завалюватимуть  вiдродженi
печi "Запорiжсталi".
   Чи звiдси ти чуєш, Таню, мене? Може, справдi  iснує  в  природi  якийсь
таємничий магнетизм, якiсь недослiдженi  струми,  iмпульси,  що  передають
людськi думки вiд мозку до мозку - на вiдстань.
   "Пиши хоч у думках..." Про це ти просила, коли востаннє ми  бачились  у
чугуївськiм таборi, i ось я посилаю тепер тобi  цi  ненаписанi  листи,  цi
думки свої, що не проходитимуть через жодну польову пошту.
   Зараз ти вiд мене на вiдстанi зiрки, i  хай  душа  вiльно  говорить  до
тебе, як до зiрки, далекої, недосяжної. Таня Криворучко  -  називатиметься
ця зiрка моя.
   Як часто я стримував у собi  свої  почуття,  аскетично  скупим  був  на
ласки,  соромився  говорити   тобi   нiжнi   слова,   щоб   не   здаватися
сентиментальним. Зараз я даю собi волю, даю волю всьому тому, що клекоче в
моєму серцi, - хай воно говорить само. Зараз звiдси я ще дужче люблю тебе,
хоч думав, що дужче - не можна. Руки твої люблю, що мене обiймали, очi, що
так сонячне до мене смiялись. Примхи твої, й легковажнiсть,  i  ревнощi  -
все люблю. Коли ще на Київщинi, в першiм  випробуваннi,  пiдвiвшись  живим
з-пiд шквального мiнометного вогню, побачив пiд хатою дивом уцiлiлу  серед
чорного виру вiйни високу рожу, розпалахкотiлу на сонцi, ти менi уявилась,
як вона, - вся в красi, в шепотi, в замрiяному устремлiннi вгору кудись.
   Ти менi найдорожча людина на свiтi, але, страшно подумати,  iнодi  менi
надходить таке на душу, щоб тебе не було, щоб зник у менi  твiй  суджений,
людина, якої ти ждеш, а щоб  зостався  тiльки  боєць,  що  може  собою  не
дорожити, солдат, що несе в  душi  тiльки  ненависть.  Без  близьких,  без
рiдних, один у свiтi, як багнет.  Без  любовi,  може,  легше  було  б  нам
воювати i вмирати в бою? Але це хвилинне, цьому не вiр. Любов якраз i  дає
нам силу, здатнiсть переносити все.
   Бiля мене лежить Духнович. З усього студбату  бiля  мене  вiн  зостався
один. Ти не впiзнала б тепер його, нашого Мирона.  Зарiс  рудим,  у  вухах
земля, з протигазної сумки стирчить ручка гранати й сирий качан кукурудзи.
Тi, що не забракували його в райкомi, можуть не червонiти  за  нього:  вiн
став солдатом. В боях на Днiпрi i пiзнiше, уже  по  цей  бiк,  в  степовiй
Українi, я бачив його безстрашнiсть, байдужу  якусь,  нiби  фатальну,  але
безстрашнiсть. Неймовiрно швидко вiйна перековує людину на  свiй  лад.  Ще
"Iлiада" бринiла нам у вухах, а ми вже були готовi вбивати. Уяви собi, той
самий Духнович, що в унiверситетi так i не навчився нi ходити як  слiд  по
азимуту, нi стрiляти до ладу, тепер навчивсь  убивати.  Я  бачив,  як  вiн
робив це, а потiм зiзнався менi:
   - Розумiєш, Богдане, чимдалi почуваю все бiльшу  потребу  вбити,  вбити
собi подiбного,  якого-небудь  спiвплемiнника  Шiллера,  Гете.  Iнодi  маю
просто непереборне бажання випустити з нього дух. Чим це пояснити?
   Як давно ми вже воюємо! Як зiстарила кожного з нас вiйна! Вже  нiби  не
мiсяцi а роки, десятилiття оддiляють нас вiд студентських  аудиторiй,  вiд
бiблiотек, гуртожиткiв, вiд сонця студентської юностi...  Йдучи  по  степу
оточенському, десь  в  далечi  недосяжнiй  бачимо  рiдний  унiверситет,  i
залiзобетонний хмарочос Держпрому,  i  тi  заповiтнi  райкомiвськi  дверi,
крiзь якi ми вийшли в цей буремний, розвирований свiт. Прийдуть пiсля  нас
iншi поколiння, буде в них iнше життя, iншi звичаї,  i  буде  їхнє  життя,
напевне, легшим, нiж наше, але чи зазнають  в  нових  умовах  вони  нашого
горiння, чи переживуть те почуття, з яким ми покидали  райком!  Звiдси,  з
рiвнин скiфського степу, гiгантська будова Держпрому для нас як маяк.  Отi
хмарочоси новiтньої iндустрiйної України в каскадах бетону i скла, вони  й
тут весь час живуть для нас десь за  небосхилом,  ваблять,  i  кличуть,  i
мають для нас значення символiчне.
   Пора, однак, збиратися в путь. Встаємо. Заспанi. Злi. Їмо гречку, суху,
солону, - гречаний концентрат. Коли нас було розгромлено i ми ще блукали в
степовому байрацi серед розтрощених дивiзiйних обозiв, ми на кожному кроцi
натикалися на розшматоване,  розстрiляне,  недбало  кинуте  серед  побоїща
армiйське наше добро. Валялись репнутi рогожанi  лантухи,  з  яких  сухарi
висипались  на  землю.  Цукор  купами.  Консерви.  Концентрати   рiзнi   в
маслянистих паперових пачках - сухi супи.  Тодi  нi  я,  нi  Духнович,  нi
Вася-танкiст нiчого не брали. Нам здавалось все це непотрiбним, бо ми  вже
не уявляли собi, що нам ще доведеться їсти. Тiльки оцей  ось  опецькуватий
артилерист Гришко, що був до  вiйни  комiрником  у  колгоспi,  та  рядовий
Новоселець встигли набрати у свої солдатськi мiшки сухих армiйських  супiв
та концентратiв. Тепер усе це стало нашою колективною власнiсiю,  i  перед
тим, як вирушити далi в путь, ми з шкарубкої  Гришкової  долонi  одержуємо
кожен свiй скупий рацiон - жменю сухої  солоної  гречки,  з  якої  мали  б
варити супи.
   Пiд час  переходiв  найтяжче  з  нас  доводиться  грузиновi  Хурцiлявi.
Товстий, задишкуватий, вiн ледве встигає за нами, ми цiлу  нiч  чуємо,  як
вiн дихає важко, i нам його жаль. Всi днi вiн зажурений, вiд  нього  рiдко
почуєш слово, тiльки й чуємо його дихання та ще оцей хрумкiт  зараз,  коли
жує гречку, яка повинна зарядити його силою на всю нiч ходьби.
   Беручи в долоню порцiю чорної концентратної гречки, я бачу iнше - бачу,
як бiлiли нам чугуївськi гречки, коли ми вiдправлялись на фронт.
   - Невже оце та гречка, - кажу до Духновича, - що так бiло нам  цвiла  у
Чугуєвi?
   - Вона. Почорнiла.
   Перш нiж рушити, пiдводимось, озираємось навкруги.
   Несамовито червоне сонце сiдає над степом.  Нiби  куриться  воно,  нiби
щойно сформувалося в кулю з отих червоних вихровищ,  розпечених  ураганiв,
що оточують його, розбуявшись на  весь  захiд.  Серед  просторiв  степових
де-не-де бовванiють давнi високi могили. Це той степ, кохана, що його ми з
тобою збирались дослiджувати. В цих степах батько мiй колись за  степовими
пiратами - махновцями - ганявсь.
   Вiк тачанок минув - танковий вiк над степом гуркоче.  Чуємо  вiддалений
стугонливий гуркiт. Iдуть танки. З червоної кушпели заходу далеким  шляхом
степовим сунуть на схiд величезною колоною, щоб десь там з такою ж колоною
зiйтися сталевим клином. Стоячи  серед  сухих  почорнiлих  соняшникiв,  ми
бачимо, як танки один за одним виринають баштами  з  червоного  туману,  з
моря кривавої мли, що нiби котиться, насувається разом iз ними з заходу. О
Нiмеччино мiнезингерiв, Нiмеччино Бетховена, Шiллера i Гете,  подивись  на
себе сьогоднi! Ранiше йшли  вiд  тебе  на  схiд  фiлософи,  поети,  великi
гуманiсти, а сьогоднi йде  залiзний  знищувач  у  касцi  туполобiй,  iдуть
молодi арiйськi бестiї, закутi в броню,  руїнники  i  вбивцi,  що  прийшли
понищити наш край, нашу культуру, нас самих.
   Мовчки дивимось, як вони  проходять.  Мовчки  стинаємо  зубами.  Ми  не
можемо їх спинити. За Днiпром у нас  були  проти  них  хоч  чорнi,  налитi
вогнем пляшки, а тут i цього нема.
   - Будуть i в нас, - цiдить крiзь зуби Вася-танкiст, стоячи бiля мене. -
Будуть, будуть! Ще бiльше буде!
   Обiрванi,  обшарпанi  оточенцi,  ми  передчуваємо:  будуть   ще   битви
переможнi. По тисячi стволiв виставить армiя наша на  кiлометр  фронту,  В
кiлька поверхiв  авiацiя  буде  в  повiтрi.  Тисячi  танкiв,  першокласних
бойових машин, пiдуть на  захiд,  i  здригатиметься,  розсипатиметься  вiд
ударiв артилерiї Берлiн, i, може, хтось iз нас, що йде зараз  в  оточеннi,
побачить Гiтлера в клiтцi, розбитий рейхстаг, визволений Бєлград  i  Прагу
далеку, прекрасну...
   Ми вирушаємо, i червонi урагани заходу гаснуть нам уже в путi.



   51

   Сю нiч веде нас Колумб.
   Вiн щойно приєднався до нас. Вiн єдиний  серед  нас  цивiльний.  Такими
менi уявляються запорожцi: здоровий, кремезний, з тих, що двох  парубчакiв
за шкiрку пiднiме, тихо стукне лобами  й  так  само  тихо  знов  на  землю
поставить. А сам сумирний, повновидий, вуса красивi, русявi. В картузi,  у
вишитiй льнянiй сорочцi i брезентовiм плащi поверх неї.  Ми  майже  нiчого
про нього не знаємо. При перевiрцi документiв лише запам'яталось, що звати
його Христофор. Духнович додав - Колумб,  i  звiдси  й  пiшло:  Колумб  та
Колумб. Так i йде з нами тепер цей степовий мореплавець.
   Зустрiли ми його, як тiльки минули плантацiю соняшникiв, де  днювали  й
звiдки бачили колону нiмецьких танкiв. Ще не звечорiло, коли  ми  побачили
пiд лiсосмугою табун безладно кинутих тракторiв.  Мов  схарапудженi  конi,
звернувши з дороги, вони кинулись який куди i  так  неподалiк  посадки  на
стернi застигли. Ранiш ми вже бачили в степу  розстрiлянi  череди  худоби,
убитих пастухiв бiля них, що гнали цю худобу в евакуацiю. Тепер перед нами
були розстрiлянi трактори. Ми ще вдень  чули,  як  диркав  тут  над  полем
нiмецький лiтак, але тодi не надали цьому значення.  А  тепер  перед  нами
були наслiдки його роботи - залiзне кладовище тракторiв. На найближчому до
нас тракторi схиливсь на кермо, нiби задрiмав пiсля втомливої дороги, юнак
бiлявий, чубатий. А пiд трактором у пилюцi ще свiжа калюжа кровi  i  друга
калюжа - мазуту. З другого трактора сторчма звалився  тракторист,  нiби  в
останню мить кинувся ховатись пiд трактор, i так лежить - вниз головою. Ще
i ще. Ми думали, що нема тут уже нiкого живого,  але  коло  лiсосмуги  мiж
тракторами раптом помiтили кремезну постать  дядька  в  картузi  i  плащi.
Стояв у глибокiй задумi серед  розстрiляних  трактористiв,  серед  мертвих
тракторiв i, здається, й не чув, як ми до нього пiдiйшли.
   - Ти з цiєї колони? - одразу накинувся на нього Заградотрядник.
   Дядько подивився на нього довгим втомленим поглядом :
   - З цiєї.
   - А як же, що ти живий?
   - Судилось.
   - Живий один серед стiлькох? Орли клюватимуть твоїх трактористiв, а  ти
живий? Дядько розсердився:
   - Та й ти ж чомусь живий?
   - Не тобi мене питати... Ану, руки вгору, ми зараз тебе обшукаємо!
   Заградотрядник кинувся був до нього, щоб обшукати, але вiн не дався.
   - Не пiдходь! - погрозливо пiдняв над головою стиснутий кулак.
   Пуд сили був  у  тому  кулацi.  Розмiром  був  мало  чи  не  такий,  як
Заградотрядникова голова. А на кулацi слiди засохлої кровi.  Чи  допомагав
кому та закривавився, чи своя.
   Згодом  вiн  сам  показав  нам  свiй  евакуацiйний  лист,  з  якого  ми
дiзналися, що вiн агроном однiєї  з  степових  МТС.  Був  призначений  вiд
райкому партiї старшим при цiй  колонi  тракторiв,  а  тепер  ось  вона...
Частина трактористiв розбiглися пiд час обстрiлу i бiльше не  вернулись  -
чи пораненi, чи просто не вернулись, - а цих ось бачите на мiсцях: той  он
завис, повалився вниз головою, той назавжди заснув на кермi...
   Вася-танкiст,  який  уже  нишпорив  бiля  найближчого  трактора,  гукає
раптом:
   - В радiаторах є вода!
   Вода!
   Але, як виявилось, й радiатори були побитi, повитiкало з  них.  Лише  з
деяких понацiджували трохи теплої,  не  прохололої  ще  -  вистачило  губи
промочити.
   Колумб далi пiшов з нами. Ми маємо  компас,  щоб  орiєнтуватись,  маємо
зiрки в небi, щоб знати, де схiд, де  захiд,  але  вiн,  який  добре  знає
мiсцевiсть, теж стане нам у  пригодi.  Вiн  муситиме  вести  нас  в  обхiд
населених пунктiв, де вже, напевно, повно нiмцiв, вiн поведе  нас  глухими
степами. Перед тим, iспанським, Колумбом були океани води, безвiсть  води,
а перед цим  -  безвiсть  сушi.  Заграви  в  степах.  Горять  емтеесiвськi
нафтобази, елеватори на далеких станцiях, скирти. Помiж  цими  пожежами  -
наша оточенська плавба.  Ми  позбавленi  можливостi  йти  по  прямiй.  Нам
доводиться кружляти, далеко обминаючи село, в якому чуємо  гуркiт  танкiв,
триматись осторонь великих шляхiв. Центровi дороги не для  нас,  ми  тепер
люди манiвцiв, люди темних дорiг,  як  каже  Гришко.  Небезпеки  ждемо  на
кожному кроцi. Щомитi ждеш, що спалахне, просто межи очi вдарить ракета  i
гаркне хтось: "Хальт!"
   Обережно бредемо якимось перелогом по високих трiскучих полинах. Ми вже
пропахли, прогiркли ними наскрiзь, власнi губи гiркi вiд них, гiрко в ротi
вiд полиневого пилу, гiрко на душi.
   Кiнчаються цупкi полини - i, замiсть них, уже щось легше,  ламкiше  пiд
ногами.
   - Гречка, - пояснює Колумб. - По гречцi йдемо, - каже,  важко  ступаючи
по нiй своїми чобiтьми.
   Десь неподалiк на шляху звиваються ракети, i ми падаємо,  повземо  далi
поповзом. Толочаться, ламаються хрусткi стебла, кожен  з  нас  залишає  за
собою  слiд,  витолочений  назавжди.  Гречка  не  трава,   вона   вже   не
пiдведеться.
   Вже ми виповзали з гречкових масивiв, коли у вибалку, в сторонi, почули
раптом приглушений голос Гришка:
   - Сюди! Пасiка!
   Так, це була справжня колгоспна пасiка,  виставлена,  певне,  ще  перед
початком вiйни сюди, до квiтучих гречок, на їхнiй червневий цвiт. На хатки
в мiнiатюрi були схожi цi рамковi вулики, в кожному з яких  жила  бджолина
сiм'я, а пасiка  вся  нагадувала  мiнiатюрне  село,  що  причаїлося  попiд
гречкою, як попiд лiсом. Бджолине поселення! Весь край розворушено, горять
нафтобази, лежать череди, розстрiлянi по степах, нiщо  живе  не  знаходить
собi мiсця, i тiльки це мирне бджолине поселення стоїть собi  тут,  ще  не
помiчене вiйною, щасливо нею забуте.
   Ненадовго забуте. Вже посеред пасiки в темрявi чути шарудiння, трiск  -
там розламують рамки. Витрушують бджiл,  похапцем  дiлять,  паюють  налитi
медом щiлинки. Розполоханi бджоли вже гудуть над нами, сердито  жалять  за
цей грабунок чи, може, за те, що не гречковим медвяним духом,  а  полинами
пахнемо, за те, що гiркi ми люди, полиневi.
   З обов'язку командира я мусив би припинити це, заборонити, але я  знаю,
якi ми всi виснаженi голодом i як багато нам  треба  сил.  Менi  й  самому
Татарин  уже  вiдламує  шматок  щiльника,  i  я  беру,  жадiбно  висмоктую
бджолиний набуток, що пахне  лiтом,  сонцем  довоєнним,  цвiтом  степовим.
Далекими вiками, буйним козацьким степом ще пахне менi цей чистий пашистий
мед. Ласують усi, тiльки Колумб не бере участi в цьому недоброму дiлi. Вiн
стоїть осторонь, як докiр, як живе сумлiння.
   - Їжте, Їжте, синочки, - чуємо раптом голос незнайомий, старечий.
   Поруч  з  Колумбом  зупинився  хтось.   Пасiчник!   Заклопотанi   своїм
промислом, ми й не почули, як вiн пiдiйшов. Маленький дiдок з  костуром  у
руцi, в кудлатiй шапцi, одягнутий вже по-зимовому. Наче  готується  тут  i
снiг зустрiти бiля цих гречок та бiля пасiки,  i  зиму  з  ними  намiрився
зимувати.
   - Тiльки в мене в куренi - он накачаний є, а вуликiв... нащо ж їх  так?
Це пасiка колгоспна, ще, може, нашi заїдуть за нею, голова сказав: "Жди".
   - Нiхто вже, крiм нiмцiв, сюди не заїде, - буркає  глухо  Гришко.  -  3
наших ми - останнi.
   - Ой не кажiть. Фронт ще може по-всякому обернутись.
   I вiн знову запрошує нас до куреня, на готовий мед.
   Нiхто з нас не йде. Гарячий вiск щiльникiв мовби забив  кожному  з  нас
горлянку - мовчимо. Знiяковiлi, крок по  кроку  вiдступаємо,  задкуєм  вiд
пасiчника, вiд бджiл. Опинившись за межами  пасiки,  стрiмголов  кидаємось
тiкати в темноту.
   Самi ми собi нестерпнi пiсля цього. Краще б ми вижебрали,  вистарцювали
в того старого, нiж  отак...  А  в  очах  Колумба  якi  ми  тепер?  Ватага
обiрванцiв,  степових  волоцюг,  що  вже  пасiки  обкрадають,  з  бджолами
воюють!..
   - Що вдiєш, - мовби вгадавши  нашi  гризоти,  каже  похмуро  Колумб.  -
Однаково тим дiстанеться. Заїдуть, потрощать. - I  додає  пiсля  паузи:  -
Кiнчився наш медозбiр.
   Йдемо якоюсь балкою. Здається, не зовсiм туди йдемо, куди нам треба,  а
туди, куди вона сама нас веде, оця кривуляста степова  балка.  Вже  пiзно.
Небо затягає хмарами; з-пiд далекої хмари поблискує пiзнiй ущербок мiсяця,
наче то далеке, чиєюсь кров'ю налите око  з-пiд  насупленої  брови  суворо
стежить за нами: "Ану,  хто  ви?  Куди  йдете  серед  нiчних  пожеж?  Чого
блукаєте ночами в  степах,  захудорбленi,  зарослi,  мов  звiрi?  Чого  не
знайдете собi пристанища на цiй просторiй, ще вчора такiй привiтнiй землi?
"
   - Де ми? - питаю Колумба. - Чи не надто ми вiдхиляємось?
   - Нi, - спокiйно каже вiн. - Тут десь  неподалiк  має  бути  птахоферма
колгоспу Енгельса. Леггорнiв розводили.
   Незабаром на схилi помiчаємо хату,  а  в  хатнiм  вiкнi  жовтаве,  ледь
помiтне свiтло. Нiде нiкого, нi життя, нi влади, а вiконце свiтиться.  Хто
там свiтить? Сторожко пробираючись далi дном балки, натрапляємо раптом  на
ставок. Забувши про обережнiсть, кидаємось до нього, припадаємо  до  води,
запалено п'ємо її, теплу, густу, з запахом мулу i ще чогось.  Пiр'я  густо
бiлiє бiля ставка. Пiр'я леггорнiв...
   Зi зброєю напоготовi оточуємо хату. Ось передi мною  вже  бiлiє  стiна,
скупо освiтлена щербатим мiсяцем iз-за хмари, а на стiнi пiд самою крiвлею
висять,  мов  на  виставцi,  щедрi  дари  степової   природи:   золотистi,
зоставленi,  мабуть,  на  насiння  качани  кукурудзи,   перець   червоний,
стручкастий, величезнi вiнки цибулi...
   Вiнки тi одразу якось заспокоюють нас: значить, вiйна ще тут  не  була,
не було тут, видно, ще нiмцiв, нi таких, як ми,  оточенцiв,  iнакше  б  не
висiти отак спокiйно тугим золотистим вiнкам на бiлiй стiнi.
   Нечутно оточивши хату, припадаєм до вiкон.  Люди  в  хатi!  Повна  хата
якихось дiвчат... Стоять навколiшках на долiвцi, очима в куток, мов  секта
яка-небудь: моляться. Електрична лампочка звисає перед ними зi стелi,  але
нема в нiй  свiтла,  замiсть  неї  блима  в  кутку  лампадка.  Бiля  печi,
обпершись плечем об  комин,  стоїть  засмучена  жiнка,  висока,  смаглява,
щедрої степової вроди. У вухах пiвмiсяцем блискучi сережки, хоч уже  й  не
молода. Як птиця, що стереже свiй виводок у степу,  так  стояла  вона  над
дiвчатами. Сама вона не молилась, був лише глибокий смуток на  її  чистому
материнському обличчi.
   Зачувши шерхiт вiд вiкна, вона враз тривожно кинулась, i дiвчата  разом
обернулись до вiкон, i їхнi зосередженi, одухотворенi перед тим личка враз
покривило жахом. У всiх шибках зарослi, страшнi первiснi люди! Приплюснутi
до шибок носи, чорнi, закiптюженi мармизи якихось печерних варварiв - саме
таких, якими уявлялися їм завойовники. Це вже їх оточено в цiй хатi, зараз
їх хапатимуть, мучитимуть, глумитимуться, вбиватимуть!..
   - Вiдчиняй! - Заградотрядник грубо заторготiв у дверi.
   I ось уже дверi нам вiдчинено, i вже ми в хатi всiєю своєю  оточенською
ватагою, i котрась iз  дiвчат,  що  сполохано  забились  у  куток,  раптом
вигукнула радiсно :
   - Зiрочки!  Зiрочки  на  пiлотках!  Нашi!!!  I  одразу  обличчя  дiвчат
заяснiли усмiшками, i стали вони  такi,  мовби  вся  Червона  Армiя  знову
повернулась сюди i можна жити, як ранiше.
   - А ви вже, значить, молитесь? - пiдступив  до  дiвчат  Заградотрядник,
запухлий,  покусаний  бджолами.  -  I  не  соромно?  А  ще  ж,  мабуть,  i
комсомолки?
   - А що ж нам зостається, хоч i комсомолки,  -  вiдповiла  йому  одна  з
дiвчат, дуже схожа на ту жiнку, що бiля  печi,  тiльки  тоненька,  молода,
довгокоса.
   - Коли ви не захистили, то, може, хоч бог захистить, якщо  є  вiн  десь
там... у стратосферi...
   - Нема його i не буде, - рiшуче вiдрiзав Вася-танкiст  i  звернувся  до
жiнки: - Невже це все вашi дочки?
   - Ото моя, - кивнула жiнка на тоненьку чорнявку. - А це шкiльнi подруги
її, теж дев'ятикласницi, аж  iз  села  поприбiгали.  Там  уже  танки  їхнi
ревуть. Куди ж вiд них рятуватись? Сюди, в степ, на птахоферму.
   В кутку за лампадкою iкона, бiльше схожа на картину: на великiй тарiлцi
вiдрубана голова людська в терновiм вiнку.
   - То хто? - питаю у жiнки.
   - То ж голова Iоанна Хрестителя. Вiд старих ще зосталась.
   - А якими ж молитвами ви  молитесь?  -  запитує  вiд  порога  Духнович,
вмиваючись над тазом.
   - А ми без  молитов,  -  вiдповiла  йому  маленька,  кругловида.  -  Ми
вiршами.
   - Якими вiршами?
   - Просто, що перше на думку спаде в ту  мить.  Чи  з  "Кобзаря",  чи  з
Лесi...
   - А я сьогоднi з "Мойсея" Франкового  читала,  -  призналася  хазяйчина
дочка. - Вступ до поеми: "Народе мiй, замучений, розбитий..."
   - Та хiба вони вiруючi? - вимовила жiнка. - Церкви й знати  не  хотiли,
все клуб та клуб. Але коли оце пiдкотилось i рятунку  iншого  нема,  то  й
молитися почали.
   - За те, щоб нашi повернулись,  -  соромливо  призналася  веснянкувата,
тонкоброва з кутка.
   - Самi вчили, що є тiльки атоми, матерiя i все таке iнше, - в нервовому
збудженнi щебетала хазяйчина дочка. - Але так раптом захотiлось,  щоб  хоч
яка-небудь сила була над нами отам угорi, щоб хоч якi-небудь  стратосфернi
боги там iснували та допомагали Червонiй Армiї...
   - Це просто смiшно, - каже Новоселець, але нi йому, нi нам не смiшно.
   Жiнка загадала дiвчатам, щоб iшли  рiзати  та  скубти  курей,  готувати
бiйцям вечерю iз бiлих своїх леггорнiв. Але ця розкiш не для  нас.  Ми  не
маєм права бiльше тут затримуватись. Повмивались. Декотрi на ходу  встигли
навiть пообшкрябувати  щетину  своїми  тупими  бритвами.  Попiдтягувались,
помолодшали, стали схожими знов на бойовий пiдроздiл.
   - Коли ж ви повернетесь? Звiдки вас  виглядати?  -  накинулись  на  нас
дiвчата, коли ми вже стали виходити. - Кажуть, вони нас  ешелонами  будуть
вивозити в Нiмеччину, з торгiв продаватимуть...
   I нiби з майбутнього їхнього вдарив на нас стогiн невольницький, стогiн
дiвчат - чернiговок, полтавок, киянок, яких ешелонами правлять на захiд  в
неволю, а в мiстi Люблiнi, на порозi "великого рейху", ганяють їх в  банi,
а  перед  тим  вiдьми-есесiвки  стрижуть  дiвчат,  ножицями  коси  на  них
обтинають. (Колись, через багато рокiв, один з нас так i почує: "В подруги
моєї були такi гарнi коси, а тi вхопили - так i обпекли!)" Чи  не  оцi  то
будуть коси? Чи не оцiєї юної пташницi, що молилась тут сьогоднi Франковим
"Мойсеєм"?
   Скоро i хатина, й дiвчата зникли з наших очей. Ми вiд них уже за другим
горбом.
   З думки менi не сходить "Мойсей". Це була улюблена  поема  Степури.  Не
раз i на фронтi вiн повторював карбованi її рядки, особливо оце:
   Все, що мав у життю, вiн вiддав
   Для одної iдеї,
   горiв, i яснiв, i страждав,
   I трудився для неї..
   Та ще оце:
   I пiдуть вони в безвiсть вiкiв,
   Повнi туги i жаху,
   Простувать в ходi духовi шлях
   I вмирати на шляху...
   Але ми не хочемо вмирати! Ми йдемо для того, щоб жити.  Ми  проб'ємось,
вирвемося з цих степiв оточенських, де почуваємо себе, як  пiд  величезним
скляним ковпаком, з-пiд якого висмоктано повiтря.
   Шумить i шумить висока стерня вiд нашої  ходи,  шелестять  бур'яни  пiд
ударами дубленого Колумбового плаща.
   Ще дужче палахкотять на обрiях пожежi.
   В небi тiсно вiд хмар,  неспокiйних,  вируючих.  Небо  i  все  навкруги
потемнiло вiд них, лише там, де сховався окрайок мiсяця за хмару,  свiтлiє
її розвiяне пасмо, як величезна Мойсеєва борода у Мiкеланджело, пам'ятаєш?



   52

   Знаєм - не однi ми йдемо. Безлiч таких, як i  ми,  бiльшими  й  меншими
групами йдуть в цi ночi степами на  схiд.  Боягузiв  вiдгонять.  Зрадникiв
страчують. Iдуть, випадково зведенi долею, об'єднанi лише метою, яка в нас
одна: пробитись! Iнодi вночi ми зустрiчаємо  таких,  як  i  ми.  Сходимось
насторожено, недовiрливо. Вони остерiгаються  нас,  ми  остерiгаємось  їх.
Вони пiдводяться з бур'янiв, ми теж пiдводимось, готовi щомитi вдатись  до
зброї. Хто? Свої! - i одлягає вiд серця. Порадившись, обмiнявшись чутками,
застерiгши однi одних, "туди не йдiть, там засада",  знову  розходимось  i
продовжуємо путь невеликими групами - так виходити легше.  Багато  iз  нас
загинуть, попадуть в неволю, а iншi таки вийдуть, ввiллються  в  регулярнi
вiйська i не раз потiм згадуватимуть нашi степовi оточенськi блукання.
   Лiто вiдступу, лiто тяжких оборонних боїв, оточень, лiто швидких  судiв
на дорогах, упертих атак,  що  кiнчаються  нiчим...  Згадується  Рось,  що
коштувала нам стiльки кровi, а тепер давно уже  в  тилу  ворога.  Зiрваний
Днiпрогес, що реве зараз там дужче Ненаситця, дужче  Вовчого  Горла,  реве
разом з дев'ятьма природними дикими порогами, як найгрiзнiший i найбiльший
iз них. Пiсля зруйнування греблi як шалено вiн розлився в ту нiч,  Днiпро,
затоплюючи  все  пониззя!  Горе  було  тому,  хто  опинявся  серед   цього
розливища, серед божевiлля, страхiть...  Нашi  вiйська,  що  залишились  у
плавнях, рятуючись вiд затоплення, лiзли в  темрявi  на  дерева,  ми  теж,
шукаючи там переправ, як мавпи,  цiлу  нiч  лазили  по  деревах,  аж  доки
пiдпливли рибалки iз своїми каюками... А може,  все  це  треба  пройти?  I
гiркоту безглуздих  втрат,  i  бої  до  останнього,  коли  тобi  забувають
передати наказ про вiдступ, i цi оточення - може, все це  треба  пережити,
щоб стати iншими i перемогти? Дехто  каже,  що  ми  поспiшили  висадити  в
повiтря Днiпрогес, каже, однак забуваючи про  те,  що,  якби  ми  залишили
днiпрогесiвську греблю цiлою, ворог негайно  б  скористався  нею,  з  ходу
вдерся б на лiвий берег, i ми не встигли б демонтувати заводи, i в  степах
би опинилося значно бiльше вiдрiзаних наших вiйськ, нiж тепер...  Нi,  той
вибух зробив своє, як зробили, мабуть, своє i нашi невмiлi  контратаки  на
Росi, i цi останнi на перший погляд  марнi  уже  бої,  що  ми  їх  вели  в
оточеннi. Як нiщо не зникає в природi, так, гадаю, не зникає нiяке, навiть
найменше, солдатське зусилля.
   Свiтання застає нас у посадцi, далеко вiд дорiг. Оце тихе, не стряснуте
вiйною степове свiтання, - що може зрiвнятися з ним? Що може порiвнятися з
оцiєю м'якiстю повiтря, з оцим супокоєм, що  настає  в  природi  з  першою
осiнньою серебринкою?.. Туман плаває над степом,  а  скiльки  роси  в  цiй
посадцi! Ми бредемо по нiй, як по водi. Краплиста, рясна,  вона  сивiє  на
кураях, на листi колючих гледичiй, поблискує бiсером на кожнiй  павутинцi,
що обплутує бур'яни. В посадцi натрапляємо на свiжi кубла, що  їх,  видно,
залишили такi ж, як i ми, переднювавши тут. Ми теж обираємо собi  на  день
захисток  в  лiсосмузi.  Колюча  степова  гущавiнь,  що  ранiше   захищала
колгоспнi хлiба вiд суховiїв, тепер захищатиме нас вiд ворожого ока.  Дикi
голуби - горлички - здивовано позирають на нас iз верхiв'я посадки, вони -
як наш дозор, i тут бiля них розташовуємось ми.
   Сьогоднi ми маємо можливiсть  поснiдати.  На  шиї  в  Гришка  поблискує
золотистий вiнок дорiдної цибулi-сiянки, котру, як вiн запевняє, дала йому
в останню хвилину жiнка на птахофермi. Добуває з своєї  торби  ще  й  бiлу
хлiбину, яку йому та ж таки жiнка надiлила на  прощання.  Гришко  розриває
вiнок цибулi, дає кожному з нас по цибулинi,  а  Татарин  тим  часом  паює
хлiб. Дiсталось нам по скибочцi, ми  їмо  його  обережно,  щоб  крихта  не
впала. I ми нiколи не забудемо цей хлiб, не забудемо цих скибочок.
   Степи лежать перед нами рiвнi до крайнеба,  як  футбольне  поле.  Вихри
здiймаються по степу - наче снаряди там землю рвуть.
   Колумб, озираючи поля, розповiдає:
   - Урожай в цьому роцi на хлiба - давно такого не бачили. Вийдеш у  поле
- стiною стоять. Комбайни пустили - коси ламались...
   Цiкавою,  мудрою  людиною  виявився  цей  Колумб.  Уявляю,  як  близько
зiйшовся б iз  ним  Степура,  який  так  любив  вiдкривати  людей  мiцного
народного складу. Не про себе, а нiби про когось iншого розповiдає,  i  ми
вже бачимо ранок недiльний,  садибу  МТС,  бачимо,  як  степовий  агроном,
вставши разом iз сонцем, виголився  заради  свята,  чисту  вишиту  сорочку
надiв i виходить у поле оглянути пшеницi, бо скоро їх збирати, комбайни  i
трактори стоять напоготовi, токи в польових таборах пiдметенi й виструганi
для зерна... Чисто всюди, як перед святом. Вийшов агроном i  став  посеред
свого океану: кругом хлiб! Голодну Iндiю згадав, ерозiю десь в iнших краях
i як по-варварському лiси десь винищують, а тут - розлив хлiбiв святковий.
Сумирної,  лагiдної  вдачi  була  та  людина,  за  покликанням   хлiбороб,
вирощувач плодiв i злакiв, людина з тих, що найбiльше люблять дивитися, як
падають теплi веснянi дощi на поля i як буйно пiсля них  все  росте.  Iшов
агроном в той ранок недiльний i ще нiчого не знав, душа йому тихо спiвала,
i настрiй був такий, що хотiв всю  землю  пшеницею  засiвати,  всiх  людей
готовий був прогодувати цим хлiбом.
   - То я тодi був, - каже Колумб. - То я такий був у ту  чорну  недiлю...
Двадцять другого червня - день сонцевороту, найдовший у нас день в году, i
йому судилося стати найчорнiшим днем нашої iсторiї. Якi трактористи були в
нас,  якi  комбайнери...  А  тепер  трактористи  мої,  комбайнери   лежать
пострiлянi... I степ цей заростатиме бур'янами, не буде вiд нього  радостi
для людей...
   Коли ми, видiливши вартового, лягаємо спати, Колумб теж  лягає.  Лягає,
не скидаючи свого залiзного плаща, лише розстебнувши  його  трохи  зверху,
щоб не душив.
   Першим в  дозорi  залишається  Новоселець.  Це  тихий,  дисциплiнований
боєць, ще зовсiм молодий, майже пiдлiток з блiдим  маленьким  обличчям,  з
незникаючою загадковою, усмiшечкою до всього i навiть до самої  смертi.  В
серйозному дiлi йому цiлком можна довiрятись, але в  якiй-небудь  дрiбницi
не погребує тебе обманути, легко може що-небудь потягти, i Гришко з  своєю
торбою весь час його остерiгається.  Це,  однак,  не  заважає  їм  бути  в
дружбi, i зараз я чую, як вони розмовляють.  Гришко  -  не  вперше  вже  -
розповiдає Новосельцевi про свого п'ятирiчного сина:
   - Вкусить, було, кислого яблука i менi дає: на i ти накисляйся,  татку.
Або ще так каже: "Татка люблю, маму люблю  i  сам  люблюсь".  А  як  лягає
спати, то все просить: розкажи,  татку,  як  ото  вiтер  в  лiсi  ялинками
вiтерує, себто шумить... Так-то, Новосельцю, а ти, дурний, - нежонатий.
   Всi сплять, i я вже сплю, коли мене будить Новоселець :
   - Товаришу командир!
   - Що трапилось?
   - Нiчого не трапилось, - каже  вiн  заспокiйливо.  -  Тiльки  таке  ось
дiло... Iдiть за мною, покажу.
   Я йду за ним туди, де в кущах, розкинувшись, хропе агроном.
   - Дивiться, що ото в нього...
   З-пiд розстебнутої на грудях  Колумба  сорочки  щось  червонiє.  Вогнем
червонiє на сонцi... Прапор! Так ось чому вiн не дав  себе  обшукати,  ось
чому нiколи не скидає плаща.
   Ми стоїмо i дивимось мовчки на той жаркий багрянець  матерiї.  Шматочок
пурпуру. Шматочок китайки. А вiн яскравiв на барикадах. I його, як вимпел,
пiдiймали вiдважнi люди на снiговi верховини гiр, i, може, десь народились
уже астронавти - люди майбутнього, що понесуть  його  в  незвiданi  далечi
космiчних просторiв...
   Нiби вiдчувши нашу присутнiсть, Колумб ворухнув вусом, розплющив очi.
   - Це ти, вожак? Чого ви? - i, глянувши  на  розстебнуту,  з  вiдiрваним
гудзиком сорочку, догадався i мовби аж знiяковiв. - Перехiдний. Цiєї весни
нашою емтеес одержаний. При моїй колонi був...
   Вiн ще бiльше виростає в наших очах. I коли увечерi знов настає час нам
вирушати, то навiть Заградотрядник, з властивою йому  недовiрою  до  всiх,
каже бадьоро:
   - Веди нас, Колумбе!
   Йдемо, i менi чути, як  розмовляють  мiж  собою  у  темрявi  Колумб  та
Духнович.
   Духнович мовби жалiється йому:
   - Така мала в нас планета, i таке, по сутi, мале на нiй людство, i  все
залежить вiд того, чи зможе воно коли-небудь об'єднатись - об'єднатись для
мирної працi, для життя свiтлого, щасливого...
   - Ото вони кажуть, життєвого простору їм мало, - гуде Колумб.  -  А  ви
знаєте, що одна Iндiя з її теплом, багатими опадами  могла  б  прогодувати
населення всiєї земної кулi, звичайно, при кращому господарюваннi. А так -
сама бiдує, iз злиднiв, з голоду не вилазить...
   По якомусь часi в темрявi знов натрапляємо на безладно кинутi  трактори
та комбайни, до яких ми пiдкрадаємося  з  особливою  обережнiстю  бо  вони
спершу здалися були нам танками.  Завмерли  трактори.  А  колись  вони  до
пiзньої  осенi  гули  тут  цiлоденно  i  навiть  вночi  при   свiтлi   фар
вуркотiли...
   В iншому мiсцi чуємо, як щось плутається у нас пiд ногами,  i  Духнович
каже схвильованим голосом вiдкривача:
   - Кабель!
   Агроном його поправляє:
   - Не кабель, а огудиння, товаришу.
   Ми натрапили на баштан. Вже вiн зiбраний, перетолочений,  перечавлений.
Паслися тут, видно, такi ж, як i ми, що пройшли тут в  одну  з  попереднiх
ночей. Зостались нам лушпиння, та гниляки, та зеленi  пуп'янки  з  дитячий
кулачок, але все ж це волога, хоч губи є  чим  промочити.  Повзаємо  помiж
огудинням, справдi як мiж  переплетеним  кабелем,  i  жадiбно  висмоктуємо
розчавленi, перетоптанi чиїмись чобiтьми кавунцi, i в  душi  благословляєм
тих, хто цей баштан посадив.
   Розплутуючи цупке огудиння, Духнович невдовзi натрапляє справдi-таки на
обривок телефонного кабеля. Звiдки вiн тут? Чи нашi покинули, чи, може, це
кабель уже не наш, уже прокладений нiмецькими  зв'язкiвцями,  а  оточенцi,
проходячи тут, пошматували його разом з огудиною.  Доки  ми,  стовпившись,
розглядаємо кабель та гадаємо всякi догадки,  на  шляху  в  глибинi  степу
зненацька зблиснув вогник, задеркотiв мотоцикл.
   - Зв'язкiвець!
   Нiмецький зв'язкiвець мчить просто на  нас,  лунко  роздеркотiвшись  на
весь степ, не бажаючи знати, що тут може бути живий ще хтось, крiм нього.
   Ми могли б його пiдстрелити, мов каплуна, але ми не будемо стрiляти.
   Колумб пiдказує менi iнше: перехопити кабелем дорогу i так тримати його
на висотi голови мотоциклiста. Взяти його живцем!
   Ми не хотiли, щоб вiн зарiзавсь, з розгону  налетiвши  на  кабель,  але
сталося саме так. Цьому, що сидiв за кермом, як ножем пересiкло  горло,  i
нам, що тримали кабель, порiзало руки до кровi, зате другий, що  сидiв  за
кулеметом в колясцi, взятий нами живим.  Вiн  наш  полонений,  i  ми  його
ведемо тепер.



   53

   Розвиднiлось,  i  якось  несподiвано  виткнулось,  зiйшло  сонце,  наше
безрадiсне оточенське сонце, схоже на якийсь  снаряд.  Де  ми?  Що  це  за
земля? Нема тут лiсiв. Нашi лiси - це соняшники.
   Бредемо, пригинаючись,  через  величезнi  плантацiї  соняшникiв,  серед
їхнього шорсткого, а  де-не-де  вже  й  зовсiм  зiсохлого,  чорного,  нiби
перепаленого  листя.  Головешки  соняшникiв,  колючi,  жерстянi,  б'ють  в
обличчя. Насiння - там, де його не повипивала  птиця,  -  вже  висипається
само. Гришко та  Новоселець  виминають  його  на  ходу,  лущать,  плюються
лушпинням, i полонений позирає на них з  подивом.  Вiн  досить  слухняний.
Iдучи, робить усе що ми. Де ми присiдаємо, i вiн присiдає, де  поспiшаємо,
вiн теж набавляє крок, не ждучи, поки хтось пiдштовхне  його  прикладом  у
спину.
   - Пилюка на листi, - застерiгає Колумб. - Близько, значить, дорога.
   В такий час при сонцi дорогу  переходити  вже  небезпечно.  Вiдступивши
трохи назад, в глибину соняшникiв, ми робимо  привал.  Отут  i  переднюємо
серед пилюки, пiд ковпаком  цього  непорушного  неба.  Зморенi  переходом,
товаришi сiдають, роззуваються, - треба дати перепочити ногам. Нiмець  теж
сiдає i, за прикладом iнших, стягає з себе офiцерськi свої, десь пошитi  в
Нiмеччинi чоботи.
   Заградотрядниковi не терпиться. Киваючи на нiмця, вiн запитує мене, яке
буде розпорядження щодо цього типа.
   - Допитай, - кажу я Духновичевi.
   Духнович, який найкраще з-помiж нас знає нiмецьку, охоче бере  на  себе
обов'язки перекладача. Пiд час допиту з вiдiбраних документiв  з'ясовуємо,
що це тиловик,  офiцер  хiмслужби  дивiзiї  гiрських  стрiльцiв,  яка  вже
наступає десь попереду, розгортаючи удар на Ногайськi степи.  Що  особливо
вразило нас iз Духновичем, вчорашнiх студентiв, так  це  те,  що  цей  наш
бранець ще недавно теж був студентом i, як i ми, не закiнчив курсу, бо пiд
час гiтлерiвського походу на Францiю одягнув вiйськову форму.
   - Колега, - звертаючись до мене,  каже  насмiшкувато  Духнович.  -  Хоч
"Гавдеамус iгiтур" з ним заспiвуй.
   Однак не  до  спiву  тут  нi  йому,  нi  нам.  Духнович,  ставши  знову
серйозним, розпитує полоненого про рiзнi важливi для нас подробицi.  Ми  з
танкiстом дещо розумiємо з вiдповiдей нiмця, але - боже! - що це за  мова,
на  якiй  нам  судилося  з  ним  порозумiтись!  Лебенсраум...  Блiцкрiг...
Iприт... Люїзит... Ось такою мовою вiн зараз  з  нами  розмовляє,  потомок
Гете, потомок нiмецьких гуманiстiв, сучасний лейпцiгський бурш!
   Вiн охоче говорить про гази:
   - Ота перша газобалонна атака 22 квiтня 1915 року коли ми випустили 180
тонн задушливих газiв на позицiї французiв та  англiйцiв,  вивела  з  ладу
всього 15 тисяч чоловiк. То була наївна спроба в порiвняннi з тим,  що  ми
маємо тепер. Зараз в наших нiмецьких  лабораторiях  народжується  речовина
незрiвнянно вищої токсичностi. До того ж вона  не  матиме  нi  кольору  нi
запаху,  i  виявити  її  в  повiтрi  навiть  в  смертельних  концентрацiях
практично буде  неможливо.  Вона  викликатиме  слiпоту,  паралiч  нервової
системи, для  цiлих  армiй  вона  нестиме  миттєву  смерть,  розумiєте,  -
миттєву!
   Очi в нього стають блискучi, ошаленiлi, коли вiн говорить про це. Йому,
видно, подобається приголомшувати нас своєю таємничою хiмiчною могутнiстю.
Вiн дивиться на протигазнi сумки, що висять через плече на декому з нас, i
скептично хитає головою: не вбережуть, мовляв, не врятують.
   А  в  тих  сумках  i  протигазiв  нема  давно,  їх   повикидали.   Менi
пригадуються гумовi, схожi на скафандри костюми, що ми  в  них  ходили  на
заняття в унiверситетi, дегазували уявно отруєну мiсцевiсть.  Виявляється,
i скафандри - не захист:
   - Вiд нових наших газiв  свiт  ще  не  знає  захисту.  Будуть  мiльйони
загазованих. I це говорить людина?
   - Гадина, кобра,  -  каже  Татарин,  замахуючись  прикладом  за  спиною
полоненого, але я спиняю:
   - Наказу не було.
   - А що з ним панькатись? - викрикує Заградотрядник.  -  Чого  ждати?  -
Рука його шарпнулась в протигазну сумку, ми знаєм за чим.
   - Стривай, - одвiв його руку Духнович. -  3  твого  боку,  mеin  IiеЬеn
Gеnоssе, це було б не зовсiм гуманно...
   Останнi слова роздратували Васю-танкiста:
   - Не забувай, Духнович, девiз нашого гуманiзму: коли ворог не  здається
- його знищують.
   - Але ж вiн здався.
   - Здався? - зловiсно - вигукує Заградотрядник.  -  Ми  силою,  хитрiстю
взяли його! Чорта з два вiн здався б! Отже, "його знищують"...  Тепер  вiн
хоче вихитрувати собi  життя.  А  ти,  курсанте,  вже  й  вуха  перед  ним
розвiсив, мов який-небудь беззубий пацифiст...
   - От, бач, уже й ярлик, - косо посмiхнувся Духнович. - Тiльки мене  цим
не злякаєш... Нагадую, що йдеться про життя хоч i  нiкчемного,  та  все  ж
таки представника роду людського...
   - Ти ще вважаєш його людиною?
   - А хто ж вiн? Гусак?
   - Двоногий звiр! Такий же бiснуватий, як  i  його  фюрер!  Чиркнути  по
хрящиках, щоб i не писнув.
   Я вважаю, однак, що з такими речами спiшити нема чого.
   - Припинити дискусiю. Переднює, а там видно буде.
   Нiмець, певно, розумiє, що йдеться про нього, що вирiшується його доля.
Прищухлий, пристрашений, вiн допитливо дивиться на  мене  своїми  голубими
арiйськими очима, аж поки я кажу йому:
   - Шляфен. Спати.
   Духнович i нiмець лягають поруч. I ось ми всi вже, крiм вартового, -  i
оточенцi, i наш бранець, - покотом лежимо в сухих соняшниках, лежимо, як у
величезнiй в'язничнiй камерi, де замiсть  стiн  мурованих,  замiсть  стелi
низької - небо високе, вiдкрите нашим думкам.
   Коли менi здається, що всi вже сплять, до  мене  несподiвано  пiдповзає
Заградотрядник.
   - Ну скажи - чому ти проти того, щоб його прикiнчити? Тобi жалко?
   - Не жалко.
   - Так в чiм же рiч? Принцип?
   - Можливо.
   - Ох, Колосовський...
   - Охкай за себе, за мене не охкай.
   Весь день, доки iншi сплять, розплатавшись у соняшниках,  один  iз  нас
сидить над нiмцем, стереже, розглядає  його,  свого  смертельного  ворога,
зблизька. Вiн молодий ще, як i бiльшiсть iз нас.  Бiлявий,  стрижений  пiд
бокс, iз свiжим на  щоках  рум'янцем.  Мабуть,  вiд  пережитого  нервового
струсу вiн жахливо потiє. Раз у раз обливається потом i тхне ним, i руки в
нього липкi, як у солiдолi. Коли сонце почало  припiкати,  вiн  скинув  iз
себе френч, скинув штани, зостався в самих трусах, пiдставивши сонцю  ноги
i свої плечовi добре натренованi м'язи. Вiн часто перевертається,  лягаючи
то долiлиць, то горiлиць, видно, не спиться  йому,  занепокоєному  думками
про свою теперiшню долю.
   Коли менi випало нести варту над  ним,  вiн,  здається,  задрiмав,  але
потiм я помiтив, що вiн лише  вдає,  що  спить,  бо  крiзь  напiвзаплющенi
повiки голубi скалки його очей недремно дивились на мене. Що вiн думав? На
що сподiвався? Може, тiльки ждав тiєї хвилини, коли мене зборе сон i  вiн,
схопившись, дремене у своїх трусах туди, де за обрiєм гуркоче вiйна.
   Недалеко вiд нас проходить степом  залiзниця,  i,  коли  пiдведешся,  з
соняшникiв видно переїзд з чорно-бiлим шлагбаумом. Хто опустив  його,  той
шлагбаум? Чи вже ворог, окупант, чи, може, останнiй наш залiзничник  перед
тим, як покинути степову свою  будку,  опустив  його,  перекрив  за  собою
дорогу на схiд?
   Там нiякого руху. Час вiд часу через нас  в  небi  йдуть  горбатi  їхнi
лiтаки. Нiякi шлагбауми їм не перепона. Важко  iдуть  курсом  на  схiд.  Я
бачу, що полонений, примружившись, стежить за ними.
   - "Юнкерси"?
   Нiмець киває ствердно: "юнкерси". Бомбовози.
   - Руки б тому покорчило, хто їх видумав, - каже, прокинувшись, Гришко i
звертається до Духновича, який, виявляється, теж  не  спить:  -  Хто  його
вигадав, перший лiтак?
   - Той, перший, навряд чи думав про вiйну.
   - А той, що винайшов бомбу?
   - Той скаже, що теж не хотiв її.
   - А той, що гази?
   - Це ось його спитай, - кивнувши на  нiмця,  каже  Духнович.  -  Просто
чортовиння якесь, - говорить вiн пiсля паузи. - Вченi винаходять динамiт i
роблять це нiби з добрими  намiрами;  роблять  бомбу,  запевняючи,  що  не
хочуть, щоб вона нищила; конструктор будує лiтак теж з  найкращими  нiбито
намiрами. Все винайшли, поробили, а потiм на! - передають усе  це  в  руки
божевiльному, в руки манiяковi, який всi цi плоди людського генiя повертає
на вiйну, а вони, вченi, мабуть, вважають, що самi тут  нi  при  чому,  що
вони не спiвучасники злочину. З кого ж питати? Хто вiдповiсть за все це?
   Колумб, прокинувшись, розглядає нiмця впритул.
   - От цiкаво, чи сам вiн  хотiв  вiйни?  Спитай  його,  -  каже  вiн  до
Духновича.
   Нiмець, вислухавши переклад запитання, заперечливо крутить головою: нi,
вiн не хотiв. Батько його, нiмецький майор, сам задихнувся в газах ще в ту
вiйну.
   - А чого ж його принесло сюди?
   - Вiн каже, що його воля нiщо в порiвняннi з волею фюрера.
   - Передай йому, - кажу  я  Духновичу,  -  що  фюрер  їхнiй  ще  не  раз
пошкодує, що це розпочав. Вiйна має властивiсть бумеранга. Рано  чи  пiзно
буде з них попiл, скажи йому це.
   - О! То було б жахливо, - каже нiмець, вислухавши Духновича. - Побачити
готику рiдного мiста  в  руїнах,  побачити  в  руїнах  середньовiчнi  нашi
собори, ратушу, старовиннi  будинки,  силуети  яких  стали  вiдомi  всьому
свiтовi по гравюрах славетних нiмецьких  майстрiв.  Майн  гот!  Хай  цього
нiколи не буде. Я бачив Варшаву, Львiв, бачив зруйноване  ваше  Запорiжжя,
мене щиро вразив ваш Днiпрогес, ця модерна споруда, якої я  не  сподiвався
зустрiти в цих скiфських просторах... Скажiть, це вже Скiфiя?
   Вiн явно впадає  в  меланхолiю.  Голос  його  став  сумовитим,  якимось
надiрваним. Пiдвiвшись, полонений  сiв  серед  соняшникiв  i,  насторожено
поглядаючи на жовчного, що i  ввi  снi  хмурився,  Заградотрядника,  почав
дiлитися своїми переживаннями, заговорив про  те,  яке  гнiтливе  враження
справляють  на  нiмецького  вояка  оцi  безмежнi   степи,   завойованi   й
незавойованi.
   - Ми, нiмцi, звикли до малих вiдстаней, невеликих територiй,  а  тут  у
вас все видається безконечним. Це давить на психiку. Ми не звикли  мислити
категорiями ваших просторiв, i вигляд оцих океанiчних  степiв  наганяє  на
мене зараз почуття майже мiстичне. Може, я надто iнтелiгент, але я помiтив
з деякого часу, що степ ваш руйнує в менi енергiю, вбиває вояцький запал.
   - Це не степ вбиває...
   - Нам казали, що ми, нiмцi, є народ володарiв i йдемо сюди владарювати.
Але коли ми ще за Днiпром, наступаючи на Запорiжжя, зiйшли на  височину  i
побачили перед  собою  грандiозну  панораму  Днiпрогесу  та  металургiйних
гiгантiв у степу, я подумав: "Мiй фюрер, буде нам тут тяжко!"
   - Дивно, що молодчикiв з гiтлерюгенду можуть роздирати такi сумнiви,  -
зауважив Вася-танкiст, прокинувшись i натираючи  в  долонях  соняшникового
листя, щоб закурити.
   - Вам може видатись, що я вимолюю собi життя, - сказав нiмець, глянувши
на полiтруцькi зiрки на рукавах у танкiста. - Але, повiрте, цi  мiркування
щирi. Нам казали: доля Нiмеччини вирiшиться на Українi, вирiшиться  битвою
на Днiпрi, казали, що за Днiпро ми не випустимо ваших армiй. А ви все далi
вiдходите на схiд, а ми тим часом все далi вiд рейху.
   - Ба, розговоривсь, - пiдводячись,  каже  Заградотрядник  i  зиркає  на
Новосельця з докором. - Чому вiн ще живий? Ждемо, поки втече?
   Збираючись в дорогу, ми починаємо  взуватись.  Нiмець  теж  збирається.
Натягнув мундир i тепер акуратно вичiсує  гребiнцем  iз  свого  арiйського
чуба пилюку та соняшникову труху. Серйозно, без усмiшки  стежить  вiн,  як
Гришко роздає нам кожному пайок -  уже  тiльки  по  пiвжменi  сухих  наших
рацiонiв. Коли одержали всi, окрiм нiмця, Гришко зводить запитливий погляд
на мене: чи давати, мовляв, i цьому?
   Нiмець розумiє: вiд того, що я зараз вiдповiм, залежить його доля. Коли
звелю дати й йому, значить, вiн залишається жити. Якщо ж скажу не  давати,
то це означатиме кiнець, капут йому тут,  на  мiсцi.  Так  i  пропаде,  не
одержавши нашого оточенського продатестату. Очi його, витрiшкуватi,  повнi
блакитi арiйської, дивляться на мене з чеканням i нiби з  смутком  якимось
уже передсмертним. Дам чи не дам?
   Справдi, що з ним робити? Вести з собою? Так вiн  же  видасть  нас  при
першiй зручнiй нагодi, погубить нас усiх.  Собою  вiн  тiльки  ускладнить,
зробить ще небезпечнiшим, труднiшим i без того трудний  наш  похiд.  Що  ж
залишається? Тiльки, звичайно, не стрiляти. Менi вже  уявляється,  як  вiн
буде пручатись, вiдбиватись м'язистим своїм тiлом,  як  хлопцi  пустять  у
дiло багнети, i  все  завершить  Заградотрядник  своєю  бритвою,  i  ворог
захарчить. Не загрiбаючи, кинемо його тут, у пилюцi,  серед  соняшникового
тирла. Ми здатнi на це, i сумлiння не гризтиме нас, бо вiн  прийшов  сюди,
несучи смерть, i голова його  напхана  смертоносними  хiмiчними  формулами
нових засобiв винищення людей...
   Полонений все дивиться на мене сумовито, запитливо, мовби вивiдуючи, що
його жде, аж поки погляд його раптом не натрапляє на Заградотрядника, що з
похмурим, злим виглядом саме насаджує на гвинтiвку багнет.
   - Бум-бум?  -  неголосно,  сумно  запитує  полонений,  постукавши  себе
пальцем по лобi. "Уб'єте, мовляв?"
   Ми мовчимо.
   - Бум-бум?
   Вiн жде вирiшення.
   - Як будемо з ним? - пiдкреслено звичайним голосом,  нiби  йдеться  про
найбуденнiшi речi, запитую товаришiв.
   - Плюнути й розтерти, - каже Заградотрядник  удавано  байдуже,  щоб  не
викликати в того передчасної пiдозри.
   Гришко теж такої думки:
   - Що з ним воловодитись? Одним ротом  буде  менше.  Харчiв  уже  -  кiт
наплакав.
   - Але це все-таки... "язик", - каже Вася-танкiст. Який дивний  i  дикий
по сутi вираз: "язик"... Взяти "язика"... Не людина цiнна, не розум її, не
людська її суть, а лише язик, лише вiдомостi, якi вона може дати.
   -  Ось  цей  "язик"  нас  якраз  i  погубить,  -   стоїть   на   своєму
Заградотрядник, i я бачу, що й Татарин, i Новоселець в душi теж  згоднi  з
ним.
   Полоненому аж вуха ростуть, так вiн вслухається. Здається, вiн  розумiє
все з наших розмов, з наших iнтонацiй. Розумiє i, внутрiшньо напружившись,
жде.
   - Духнович, переклади йому, - звертаюсь я до нашого драгомана. - Ось ми
чули вiд нього про якийсь новий винайдений їхнiми вченими газ.  Чи  вiдома
йому формула газу?
   Духнович запитує нiмця, i вперше за весь час,  вiдколи  полонений  тут,
мiж нами, ледь помiтний усмiх скривляє його рот.
   - Вiн каже, що це таємниця,  що  формула  газу  є  власнiстю  нiмецьких
збройних сил.
   - А йому, йому вона вiдома?
   Полонений ще  бiльше  кривиться  в  усмiшцi,  догадуйтесь,  мовляв,  як
хочете: або вiдома, або нi. Але цього нiзащо я вам не  скажу,  бо  те,  що
зараз притаєно в менi i що вас так цiкавить, воно оберiгатиме менi життя.
   - По-моєму, нiякої формули вiн не знає,  паршивий  цей  гiтлерюгенд,  -
презирливо кидає Заградотрядник. - Бац-бац - та й пiшли далi.
   - Всi формули з мозком вилетять, - каже Татарин. -  Всi  гази  в  ньому
перемiшаються...
   Вони жадають розправи. Всi ми жадаємо розправи над  ним.  Нам  хочеться
бачити його кров. Вiйна показала, як легко розбудити в людинi  звiра.  Але
потiм вгамувати його буде, мабуть, дуже нелегко.
   Переглянувшись з танкiстом, наказую Гришковi:
   - Дай i йому, цьому тевтоновi, скiльки належить:
   - Тiльки гречку даром з'їсть. Дуже вiн нам потрiбен, ще цей зайвий рот,
- буркотить Гришко, але все-таки дає.
   Дiставши  на  долоню  масних  чорних  гречаних  зерен,  нiмець  починає
старанно жувати їх. Жує, якось по-телячому пiдбираючи язиком.
   А я думаю про те, що вирiшив для себе ще ранiш: ми не  вб'єм  його,  ми
поведемо його далi з собою. Офiцер  дивiзiйної  хiмслужби,  вiн,  напевно,
знає  ту  важливу  таємницю,  таємницю  нової  страшної  зброї.   Газовик,
начинений формулами смертi, вiн iтиме з нами. Але  не  тiльки  тому  я  не
вiддам його пiд багнети, що вiн важливий "язик",  i  не  тiльки  тому,  що
iснують там якiсь мiжнароднi конвенцiї  щодо  полонених,  -  фашисти  самi
давно потоптали цi конвенцiї, i ми знаємо, скiльки вони наших полонених по
кошарах душать, по шляхах пристрiлюють, в протитанкових  ровах  загортають
живими. Принципи гуманностi, людяностi, справедливостi для них не iснували
й не iснують, але я не хочу бути схожим на  них!  Вiн  нам  здався.  Зброю
вибито з його рук. Тепер щоб над таким чинив я тут розправу? Але ж  цим  я
поставив би, хай частково, хай на мить, поставив би себе на одну площину з
ним, фашистом, а я не хочу спускатись до їхнього рiвня. Голоднi,  обдертi,
оточенi, ми будемо iншими, ми нiколи не станемо схожими на них  -  убивць,
будiвникiв концтаборiв i фабрик смертi, катiв нашого свiтлого життя!
   Встаємо. Далi за соняшником, за залiзницею, куди нам iти, степ  рiвний,
полiгонно вiдкритий, коли пiдеш там, то,  здається,  тебе  видно  буде  на
тисячi верст навкруги.
   - О, сьогоднi сонце заходить  червоне,  з  вухами,  -  каже  Колумб.  -
Бачите, якi високi вуха стовпи вгору поставило? То на вiтер.
   Невдовзi ми вже в путi. Iдемо в сутiнках рiдним степом,  самi  мало  не
полоненi, але й полонений ворог з нами. Цiлу  нiч  вiн  iтиме  з  нами,  i
спрагу нашу звiдає, i втому, i вiдчує нашу волю пробитись на  схiд.  Мовби
невидимим ланцюгом прикувала доля його до нас,  а  нас  до  нього.  Ми  не
можемо його вiдпустити. Ми не можемо його вбити. Вiн  буде  поруч  з  нами
весь час, як прокляття.



   54

   Вночi, коли з глибин  космосу  проступають  зорi,  пробиваються  скупим
свiтлом до нас, ми вiдчуваємо, що йдемо не просто  по  землi  -  йдемо  по
планетi. Це, мабуть, простiр та вiдкритiсть степiв дає нам оце вiдчуття  -
що йдемо по планетi. Несемо з собою дивну певнiсть,  що  з  усiх  витворiв
природи, з усiх свiтiв, що десь блукають в  космiчнiй  безмежностi,  немає
кращої, як оця наша - тепла, зелена планета, так добре створена для  життя
на нiй флори, i фауни, i дивовижних розумних iстот. Води  на  нiй  океани.
Сонця вдосталь, родить усе... Iдемо в тому земному поясi, в тому пiдсоннi,
де з давнiх-давен буяло життя. Мамонти колись тут водились, бо їм було тут
гарно. Еллiнськi мореплавцi прагнули до цих берегiв  i  складали  про  них
свої золотi легенди.  Царства  степовикiв,  царства  скiфськi,  половецькi
iржали тут кiньми, зоставивши потiм  пiсля  себе  високi  степовi  могили,
розмитi дощами,  розвiюванi  вiтрами,  але  не  загладженi  часом.  В  тих
могилах, що ми їх збирались дослiджувати з  нашим  професором,  ждуть  нас
грецькi амфори  невимовної  краси,  ждуть  нiмi  свiдки  життя  перейдених
поколiнь.
   Небо  вдень  велике,  а  вночi  ще  бiльше.  Всiєю  темрявою,  зiрками,
глибинами всесвiту нависає над нами. Ще  недавно  в  це  небо  пiдiймалися
райдуги веснянi i там  свiтилися  соковито;  сонцем  курились  пiсля  дощу
неозорi, насiянi людиною хлiба, i людина стояла серед них, нiби в  океанi,
радуючись своєю працею, плодючiстю  землi...  А  нинi  палають  по  степах
елеватори, наповненi  колгоспним  хлiбом,  i  небо  не  в  райдугах,  а  в
прожекторах та ракетах, i лежать пострiлянi по  степу  пастухи,  колгоспнi
механiзатори i миколаївськi дiти-фабзавучники, на яких ми в  одному  мiсцi
наткнулись. Вони, як i ми, теж вiдступали степами,  i  кулi  "месершмiтiв"
наздогнали  їх  серед  незахищеностi  степових  просторiв.   Дитячi   тiла
розкиданi по стернi, за плечиками дорожнi торбинки, до яких ми  так  i  не
зважились доторкнутись.
   Такою ти стала, земле.
   В небi нiчному бачимо далеку червону планету Марс.
   - Чи й там так? - на ходу озивається до мене Духнович. - Чи й  там  оця
високоорганiзована iстота не має спокою, радостi, щастя?  Як  би  хотiлось
дожити до тих днiв, коли людство вирветься аж туди, на зорянi траси, пошле
до iнших планет свої космiчнi  дирижаблi...  Цiолковський  вважав,  що  це
стане можливим ще в нашому столiттi. Як швидко  розвивається  людство.  Чи
давно ще в оцiм степу скрипiли дерев'яними  колесами  кибитки  кочiвникiв,
шатра бовванiли половецькi i людина була  в  вiцi  дитячiм,  а  нинi  вона
напiвбог, тiльки який напiвбог! Вiзьми тих же нiмцiв: були люди  як  люди,
цивiлiзована нацiя, а тепер їх ненавидить увесь свiт.
   - Не за те, що нiмцi, а за те, що фашисти, що хочуть жити розбоєм.
   - Якщо вiрити цьому типовi, - каже Духнович пiсля  деякої  мовчанки,  -
вони винаходять чи навiть уже винайшли  нову  страхiтливу  зброю.  Ми  теж
винайдем iї, iншi теж винайдуть, яка ж перспектива? Самознищення  людства?
Нi, поки це плем'я, що населяє землю i  зветься  людством,  не  усвiдомить
себе як єдине цiле, - не буде йому добра!
   - Ця вiйна мусить бути останньою з усiх  воєн,  що  були  на  землi,  -
роздумує вголос Колумб. - Досi все винаходили для вiйни, хiба  ж  не  пора
вже винайти щось - раз i назавжди! - проти неї. Земля - не полiгон.  Земля
- це нива, щоб сiяти...
   Зоряна нiч пiднялася небом над степами,  висока,  велика,  i  ми  йдемо
крiзь неї з вiрою, що жертви нашi недаремнi,  що  ми  поколiння  людей  на
землi, яке змушене було брати зброю до рук.
   - Навiть дiтей не щадять, - каже Гришко, певне, згадавши розстрiляних з
лiтака фабзавучникiв. - Орел полює на зайця, яструб  на  мишу  польову,  а
залiзна, людиною створена птиця на людину полює. Нi, далi так неможливо.
   - I головне, що нема ж у цьому  нiякої  необхiдностi  в  нашi  часи,  -
зiтхнувши, каже Духнович. - Атеїст я, безбожник рудий, але коли дивився на
дiвчат отам на птахофермi, на їхнi натхненно зверненi кудись у стратосферу
обличчя, захотiлось i самому триповерховим звернутися до  небес,  добутись
вiдповiдi: нащо, нащо це  все?  Оця  руйнацiя...  Пожежi  до  хмар...  Шал
нищення. Чому це все необхiдно? - Деякий час  вiн  помовчав,  потiм  голос
його став аж нiби веселiшим. - Якщо говорити  про  себе,  то  я  досi  був
бiльше об'єкт  вiйни,  нiж  її  суб'єкт.  Солдат  з  мене  був,  здається,
неважний. Iнтелектуалiст, ха! Але ж i  я  мушу?  Як  i  всяка  комаха,  я,
звичайно, хочу жити, хочу метушитися по планетi ще певний час, але коли  б
це треба було для цiлковитого знищення воєн - даруйте за високий  штиль  -
єй-єй, не пошкодував би для цього свого малого сумбурного життя. По-моєму,
кожна людина мусить хоч раз коли-небудь сягнути свого зенiту.
   - Що ти називаєш зенiтом?
   - Вмiння, коли треба, пожертвувати собою, ось  що.  Годину  за  годиною
шелестять кукурудзи, по яких  бредемо,  соняшники,  що  так  i  залишились
незiбраними, кинутими на поталу осiннiм дощам, зимовим хугам  та  буранам.
Плоди роботящих рук тисяч людей, вони втратили тепер свою цiннiсть, нiкого
вже не цiкавлять i стають тiльки схованками для  зарослих,  обродяжне-них,
як i ми, степових оточенцiв. В одному мiсцi натрапляємо  на  протитанковий
рiв i, перебравшись через  нього,  озираємось,  чи  не  загубили  нiмця  в
темнотi.
   -  Газуй,  газуй,  -  чуємо  голос  Новосельця,  що  пiдганяє  Газовика
прикладом, i ось полонений уже коло нас стрiпує своїм солом'яним арiйським
чубом. Про те, щоб вирватись вiд нас, вислизнути, втекти, - вiн, здається,
не помишляє. Тримається слухняно i, хоч не  звиклий  до  таких  переходiв,
намагається не вiдставати, пильнує триматися ближче до мене, чи  тому,  що
його тут менше штовхають, чи хоче, щоб я бачив його, що вiн, мовляв, є, не
втiк.
   - Що не кажiть, - бубонить Заградотрядник, - не подобається  менi  його
коняча арiйська, фiзiономiя. Не терплю.
   - По-моєму, в нього клепки якоїсь не хватає, - чую позаду голос Гришка.
-  Звихнувся  з  переляку.  Ви  бачили  вдень,  якi  в  нього   очi?   Очi
божевiльного, i на думцi все гази, гази. Вiн наче вчадiв вiд них.
   - Може, ще й з нього вийде колись чад  i  вiн  стане  людиною,  -  каже
Колумб.
   - Цей чад уже, мабуть, нiколи з нього не вийде. Вже вiн  йому  й  розум
помутив...
   - Оце  буде  "язик",  -  зловтiшно  пiдхоплює  Заградотрядник.  -  Поки
приведемо, а вiн вiд страхiв  зовсiм  з  глузду  з'їде.  З  тихопомiшаного
буйним стане. Нате, радуйтесь, божевiльного вам  привели.  Тiльки  гамiвну
сорочку мерщiй на нього!
   Одначе Газовик ще, здається,  при  своєму  умi,  бо,  зачувши  пiд  час
розмови слово "Колумб", вiн аж засмiявся дрiбно, його розсмiшило,  що  мiж
нами є Колумб, але на його смiх  Колумб  так  обернувся  до  нього  своїми
вусами, що вiн одразу примовк.
   Справдi, гiрка iронiя  долi  є  в  тому,  що  мiж  нами  Колумб.  Море,
розбурхане море вiйни пiдхопило нас i кидає з небезпеки в небезпеку,  несе
в темряву на пожари,  у  невiдомiсть,  i  доля  наша  так  схожа  з  долею
мореплавцiв, чий корабель зазнав аварiї у вiдкритих просторах,  звiдки  не
видно берегiв. Отi рiднi береги, що по-нашому звуться лiнiєю фронту,  вони
весь час перемiщаються в просторi i, незважаючи  на  посилену,  виснажливу
нашу ходьбу, здається, не ближчають, а, навпаки,  невблаганно  одсуваються
вiд нас в глибiнь ночi на схiд. Лiнiя фронту десь там, де з  вечора  й  до
рання поблискують по обрiю мiж зiрками величезнi освiтлювальнi ракети,  що
їх противник розвiшує на парашутах. Ми їх звемо "панiкадилами"  i  до  них
поспiшаємо щоночi, бо там, де запалюють "панiкадила", там,  треба  думати,
саме й проходить цiєї ночi лiнiя боїв, зiткнення армiй.
   Нiмець, якого ми ведемо, розумiє наше становище, розумiє, куди  й  чого
ми квапимось, i коли ми на ходу поглядаємо на далекi отi непорушнi  ракети
на сходi, за якими так уперто женемося, вiн, здається, глузує над  нами  в
душi: "Женiться! Нiколи вам їх не догнати!"
   "Але ж i ти в наших руках, - думаю я з ненавистю, - i  скiльки  йтимемо
ми, i ти йтимеш разом з нами, i жити тобi не бiльше, як жити й нам".
   - Комунiст? - раптом питає мене полонений.
   - Комунiст, - кажу. - А що?
   Вiн пояснює через Духновича свою цiкавiсть:
   - Нам казали, що ваша армiя розвалюється, що вас силою женуть  комiсари
у бiй. Але тепер я бачу, що вони вас не женуть, а ведуть.
   Потiм вказує на Колумба:
   - Теж комунiст?
   - Комунiст.
   - I той? - питає про Васю-танкiста.
   - I вiн комунiст.
   - Скажи йому, - чуємо несподiвано задиханий голос мовчуна Хурцiляви,  -
скажи, що всi ми комунiсти з двадцять другого червня сорок першого року.
   - I ще скажи, - говорить Заградотрядник, - що ми виграємо цю вiйну, а з
його рейху - попелище буде.
   - Вiйну виграємо хоч хай там що,  -  додає  Колумб.  -  Але  нiколи  не
перестанемо її ненавидiти. Так i скажи.
   Деякий час ми йдемо мовчки.
   - Уяви собi, Богдане, - чую потiм бiля себе голос  Духновича,  -  якими
очима глянула б на нас людина далекого майбутнього. Сонячнi чудеснi мiста.
Вiльнi люди. Життя, де вiйни стали уже тiльки поживою  археологiв.  I  ось
звiдти, з тих сонячних мiст, дивляться на нас чиїсь  очi:  хто  вони,  оцi
обшарпанi, змученi люди, що в темрявi бредуть  по  планетi?  Якiсь  дикуни
iдуть iз гверами на плечах, ведуть пiд  багнетами  собi  подiбного.  Мають
повноводi рiки, а вмирають вiд спраги. Будують  десятилiттями,  щоб  потiм
знищити за одну мить.  Скiльки  вони  ще  попалять,  поруйнують,  чому  не
бережуть свою чудову планету, iм'я якiй Земля?
   Перебродимо через просо, високе, як бамбук, ряснисте. Це сорго, червоне
просо, у степовикiв воно на вiниччя йде. Тiльки стали обережно вибродити з
нього, як раптом - що  таке?  Музика  десь  поблизу,  радiо  гомонить.  Не
по-нашому гомонить. Присiвши, бачимо з гущавини, як по вiдкритому полю, що
розляглося  далi,  перемiщується  якийсь  вогник,  в  iншому  мiсцi  видно
розкинутий намет, i то бiля нього радiо. Смiх чути, музику, голосне веселе
тарабаркання... А далi в степ темнiє щось купами по землi...
   - Лiтаки! Аеродром!
   Аж холоне душа з несподiванки.
   Так, то лiтаки. Це ми з ходу наткнулись просто на їхнiй польовий, може,
тiльки сьогоднi освоєний аеродром. Вогник - то, видно, вартовий лiхтариком
присвiчує, а в наметi й зовсiм усе освiтлено,  нiякого  маскування.  Радiо
слухають, вечеряють, жирують у завойовницькому своєму наметi,  їм  весело,
їм спокiйно, виставили до лiтакiв одного чи  двох  вартових  i  можуть  не
турбуватись за цей свiй степовий аеродром, на  якому  вони,  може,  тiльки
сьогоднi посадили свої переможнi штурмовики та винищувачi.
   - Якби оце танк, - тихо озивається до мене Вася-танкiст, - ах,  походив
би я там гусеницями по їхнiх "хейнкелях". - I раптом пiдводиться. - Знаєш,
я пiду. В мене ще є ось гранати. Я пiдкрадуся, пiдповзу...
   Ми коротко радимося i вирiшуєм:  так!  Нападати!  На  помiч  танкiстовi
зголошується Татарин. На поясi в нього кинджал-багнет, i я  знаю,  як  вiн
умiє ним орудувати. Пiдуть двоє, решта їх прикриватимуть звiдси.
   Борозною вони швидко вiдповзають вiд нас у той бiк, де ходить вартовий.
   - А як же з цим? - шепоче бiля мене Заградотрядник. Це вiн  про  нiмця,
що, прищухнувши, лежить мiж нами затиснутий. - Я вже,  правда,  закляпував
йому рот, щоб i не пискнув, але ж вiн довгоногий, гад! Як  стрибоне,  хiба
його втримаєш, за два стрибки буде бiля своїх!
   Полонений лежить, не шурухне. Я вiдчуваю лiктем напругу його тiла. Воно
скрутилось м'язами, пiдiбралося справдi, як для стрибка, а  очi  його  вже
там, де музика, де порятунок. Але хай тiльки спробує. Ось вiн поворухнувся
на лiктях, i в ту  ж  мить  чийсь  багнет  уже  лiг  йому  мiж  лопатками,
притиснув його до землi.
   Попереду ще гучнiше веселиться, iрже реготом  проклятий  завойовницький
отой намет, так нахабно розкинутий серед нашого степу,  розкинутий,  може,
саме на тому мiсцi, де  стояли  колись  завойовницькi  юрти  кочiвникiв...
Зараз там вiдводять душу фашистськi аси. Ми беремо їх на прицiл, беремо на
прицiл весь намет разом з його свiтлом, смiхом, музикою.  Напружуючи  зiр,
стискаючи зброю,  ждемо.  Ми  повнiстю  розумiємо  ступiнь  небезпеки,  ми
вперше, перебуваючи в оточеннi, виявляємо себе. Але ж така нагода, i ми не
беззбройнi, ми готовi до цього бою, чим би вiн не кiнчився для нас.
   Товаришi розтанули в темрявi, а вартовий ходить. I враз його не  стало:
упав, навiть не скрикнув.
   - Напоїли, - шепоче Заградотрядник. Коли перша граната  рвонула  лiтак,
ми залпом вiдкрили вогонь по намету. Без продиху я розрядив по ньому  свiй
диск. Доки  закладав  другий,  мiж  темними  силуетами  лiтакiв  зблиснуло
полум'я, ще  гримнули  два  вибухи  -  один  за  одним.  Панiчний  гелгiт,
стрiльба, ракети тут i там вже розтинають  темряву.  Ми  ведем  вогонь  по
лiтаках, по намету, по вартових. Ми не зiйдемо з мiсця, аж  поки  товаришi
не повернуться!
   Неподалiк чуємо з темряви стогiн, i я з  Духновичем  кидаюсь  туди.  Це
танкiст.
   - Я поранений. Вiзьмiть мене... Ми хапаємо, тягнемо його мерщiй в  нашi
бамбуковi хащi.
   - А де Татарин?
   - Татарина нема. Не буде. Його вбито.
   За кiлька хвилин ми вже тiкаємо, вiдступаємо  в  глибiнь  степу,  через
проса, через соняшники. Озираючись,  бачимо,  як  над  аеродромом  заграва
встає: горять лiтаки! Горять!
   Чуємо за собою лемент тривоги. В  небi  розливається  мертвотне  свiтло
ракет,  мерехтять  пунктири  трасуючих  куль.  Наелектризованi   боєм,   з
лихоманковим почуттям вiдходимо все далi, а тi кидають i кидають услiд нам
ракети, але до нас вони вже не долiтають.
   Танкiста ми несемо на плащ-палатцi, несемо вчотирьох,  i  нiмець  несе,
важко дихаючи, мiцно тримаючи один iз кiнцiв плащ-палатки.
   Поранений дедалi дужче стогне, вiн стiкає кров'ю,  його  треба  негайно
перев'язати. На  пагорбi  бiля  скирти  зупиняємось.  Звiдси  добре  видно
вогнища палаючого аеродрому, стрiлянина там все не вщухає, ракети  шугають
у небо.
   - В кого є iндивiдуальнi пакети - сюди!  Похапцем  розриваючи  один  за
одним пакети, беремося з Духновичем перев'язувати Васю-танкiста. Зараз хоч
абияк, вдень роздивимось, перев'яжемо краще. Рана у спинi,  порванi  ноги.
Вже  ми  кiнчаємо  перев'язку,  коли  Гришко,  що  шарудить  бiля  скирти,
зненацька приголомшує нас новиною:
   - Бомби! Цiла скирта авiабомб!
   Схвильований, вiн доповiдає, як висмикнув iз скирти  снопа  i  як  рука
його вiдчула крiзь снопи якийсь решiтчастий ящик, за ним ще, ще ящики, а в
ящиках - бомби. Ми кидаємось до скирти, розкидаємо снiп'я сюди й  туди,  i
справдi: бомби, бомби, бомби. Цiла гора тротилу
   - Нашi, наша маркiровка, - придивившись, каже Новоселець. - Точнiсiнько
такi штуки наш завод виробляв...
   Видно, завозили їх сюди для степового аеродрому вже недавно,  звалювали
похапцем  уночi,  маскували  снопами.  Так  нашi   й   не   встигли   ними
скористатися. Тепер скористаються iншi, як  тiльки  виявлять.  А  виявлять
неодмiнно. Вiд аеродрому все злiтають в наш  бiк  ракети,  менi  здається,
вони падають щораз ближче. Треба йти!
   - Взяти пораненого!
   Наказ стосується й Духновича, але вiн не зрушує з мiсця. Уперто  стоїть
перед скиртою i раптом каже глухо:
   - Це треба знищити.  -  Це  вiн  про  бомби.  Про  оцей  склад  чорних,
начинених смертю бомб, що не сьогоднi-завтра, якщо  їх  так  залишимо,  на
нашi ж голови полетять. На вiйська, на станцiї, на  ешелони  евакуйованих!
Звичайно ж, треба б знищити, але як?
   - Як це ти собi уявляєш, курсанте? - запитує Заградотрядник. -  Щоб  їх
пiдiрвати, треба патрон з детонатором, бiкфордового шнура кiлька метрiв...
   -  В  мене  є  граната,  -  каже  Духнович  уперто,  з  якоюсь   навiть
дражливiстю. Я знаю, в протигазнiй сумцi  в  нього  справдi  є  граната  -
остання граната, яка зосталась у нас на всiх.
   Так, граната може дати початок, i тодi пiде само... Але  хто  кине?  Що
буде з тим, хто кине її? Не встигне вiдбiгти. Хай буде навiть  птицею,  не
встигне вiдлетiти... Раптом з видолинка, де все густiше звиваються ракети,
виразно чуємо  собачий  гавкiт.  Погоня!  Гавкiт  вiвчарок.  Нас  цькують,
переслiдують.
   Духнович несподiвано робить рукою рiзкий жест.
   - Вiдступайте! Я прикриватиму! - в руцi в нього вже зблискує  вихоплена
з протигазної сумки граната. Я пiдступаю до нього:
   - Дай сюди гранату!
   - Не дам. Ти йди. Тобi вести людей. Iдiть! Я дожену! - кричить вiн  уже
на всiх. I, щоб зрушити нашу занiмiлiсть, при нас рiзко вириває з  гранати
чеку. Тепер тiльки стиснутими пальцями вiн стримує силу вибуху в нiй.
   Ракети падають уже по горбу,  собачий  гавкiт  наростає,  здається,  не
собаки - самi люди гавкають, наближаючись до нас...
   - Взяти пораненого!
   Знову вчотирьох ми пiдхоплюємо його, вiддаляючись, бачимо  бiля  темної
скирти бомб - темну самотню постать людини. Вiн сказав "дожену". Нащо  вiн
сказав "дожену"? Адже вiн  добре  все  розумiє.  Деякий  час  Духнович  ще
маячить менi з темряви своєю сутулуватою, аж нiяк не вояцькою постаттю. Та
сутулуватiсть для мене як останнiй знак того, скiльки вiн  попогнувсь  над
книжками в бiблiотеках.
   Спустившись  з  пагорба  у  зарослу  густим  полином  долину,   кладемо
пораненого, зупиняємось передихнути. Ждемо вибуху, але його  нема.  Звiдси
нам добре видно на пагорбi скирту,  раз  у  раз  освiтлювану  ракетами,  i
сутулувату постать людини, що застигла навпроти неї. Ракети i  наростаючий
лемент собачий мовби зовсiм не стосуються Духновича, вiн, як вирiзьблений,
стоїть  проти  тiєї  величезної  скирти,  де,  замiсть   снопiв   золотих,
колосистих, бомби на бомбах лежать. Такий вiн маленький перед нею, а  вона
пiшла своїм верхом десь аж у небо - нiби то  вся  вiйна  зiбралася  в  нiй
своєю нищiвною силою, безглуздям i жахом...
   - Боже, який хлопець, - промовив Колумб, стоячи  бiля  мене,  а  я  теж
думаю про Духновича: який вiн прекрасний! Як багато менi хочеться  сказати
йому! Такого друга, мабуть, нiколи вже не буде в мене в життi...
   I в цю мить там, де була скирта, вся земля вивергнулась до неба  вогнем
i гуркiт потряс земнi надра до самих глибин. Нi ракет  уже,  нi  гавкання,
тiльки полум'я i удари, удари з надр...
   Попадавши в бур'ян, на цю гiрку  полиневу  планету,  зцiплюючи  зуби  в
риданнi, ми вже ждемо чуда - ждемо, що з того  гуркоту,  з  того  бушовища
вогню до хмар з'явиться  перед  нами  постать  Духновича,  ждемо,  хоча  й
знаємо, що вiн нiколи не з'явиться бiльше.



   55

   I знову йдемо.
   Бiль втрат, i дух степiв полиновий, i днiпрову блакить,  i  рожевi,  як
юнiсть, свiтання - все забрали з собою i все несемо на схiд.
   Думаю про тебе, далека моя любов. Чи ти була  насправдi?  Чи  я  тiльки
вимрiяв тебе? Нi, ти таки була, ти й зараз  є  по  той  бiк  усього  цього
жахливого, що нас роздiляє. Жди, ми вийдем.  Кожен  iз  нас  має  в  серцi
заряд, силу любовi й нiжностi, що виведе нас до мети.
   Сильнi духом, пам'ятаєш ти такий  вислiв?  Тодi  ми  трохи  по-книжному
уявляли собi таких людей, а за цей час скiльки я  бачив  їх  живими,  бачу
поруч себе i зараз. На танки ворожi вони кидались з горючими  пляшками  за
Днiпром. Грудьми ставали на оборону  споруд  Днiпрогесу,  тримали  рубежi,
якi, здавалось, нiчим уже втримати не можна. Але чи не найбiльше оця  сила
духу людського вiдкривається менi ось тут, коли ми, одрiзанi вiд своїх,  в
далекiм оточеннi, iдемо в степах пiд нiчийним небом, не пiдвладнi  нiкому,
крiм самих себе. Наче поза часом iдемо, не знаючи, що  робиться  на  iнших
фронтах. Мета наша  десь  у  туманi,  за  мороком  ночi,  але  ми  готовi,
здається, хоч все життя  iти,  аби  досяти  її.  Мало  в  нас  зброї,  але
наймiцнiша гартована зброя - у нас самих, в нашiй волi, в наших серцях.
   Вiтер нiчний  шелестить  лiсосмугами  i  вперше  пiсля  стiлькох  ночей
доносить до нас вiддалений гул. То вже гул фронту. Тривожно в пожежах небо
жеврiє на обрiї, i виразно бовванiють на  його  тлi  -  ближче  i  далi  -
скирти, розкиданi по степу, i всi вони нам здаються тепер  складами  бомб,
начиненi бомбами. На пiвнiч шелестять пiд вiтром без краю темнi кукурудзи.
I раптом помiчаємо там силуети людей! Безлiч людей в кукурудзi, на стернi.
Тiльки ми їх помiтили, як їх не стало. Вилягли. Ми теж прилягли.
   Хвилини терпкого вичiкування, потiм:
   - Ей, хто там?
   - Свої.
   - Що за люди?
   - З окопiв люди. А ви? Ви - нашi?
   - Нашi.
   I лiс людей встав. Ми сходимось ближче. Всi вони  з  лопатами.  Скiльки
видно в темряву - люди й лопати. Бороди,  торби,  шапки,  картузи...  Цiла
землекопська  армiя  оточує  нас.  Навперебiй  розповiдають,   як   копали
протитанковi рови, робили степовий аеродром, трудячись до останнього  дня,
а  потiм  була  їм  команда  йти  по  ближчих  вiйськкоматах,   пiшли,   а
вiйськкоматiв уже нема, знялись  уже  i  виїхали.  Розповiдають,  як  вони
гнались за останнiм вiйськкоматом вiд села до села, вони туди, а його  вже
нема, вони далi, а вiн ще далi...
   - Скiльки вас?
   - Багато. Вiзьмiть нас iз собою. У вас, бач, компас...
   Переднi дивляться на свiтлячок компаса, що фосфориться в мене на руцi.
   - Вiзьмете?
   Вони ждуть нашої вiдповiдi.
   А я думаю, що  без  них  нам  виходити  буде  легше,  дрiбними  групами
безпечнiше пробиратись... То що ж, кинути вас  у  бiдi?  Кинути  тих,  що,
може, стануть завтра солдатами наступiв, нечуваних переможних битв?
   - Добре, - кажу я їм. - Ми вас беремо. Тiльки в нас - дисциплiна.
   - Дисциплiна нам не страшна. Аби вийти!
   Тепер, коли рушаємо, все поле за нами шелестить. Уже  не  розбереш,  де
вiтер нiчний шелестить, а де люди, що за нами в темрявi безлiччю йдуть.
   Гул фронту ближчає, пожежi ростуть. Нiде я не бачив таких пожеж, як тут
цiєї ночi. Здається, сама земля горить по  обрiях,  тривожним  багрянистим
свiтлом виповнює всю цю вiтряну степову нiч.  Палаючi  степи,  палаючi  на
планетi мiста, тривожно-багрове небо над нами - може, все це видно  навiть
жителям iнших планет. Може, й звiдти видно в потужнi телескопи оце  велике
спустошення, що охопило нашу рiдну землю у 41 рiк XX сторiччя?
   Крiзь дiр'я хмар зiрку далеку бачу -  планету  червону  Марс.  Кривавий
отой Марс, що бачив стiльки воєн, - скiльки вiн ще їх побачить?
   А може, це - остання? Бо коли-небудь таки ж мусить бути  цьому  кiнець?
Може, народжується вже щас- ливе те поколiння, що не  гинутиме  у  вiйнах,
ступить на поверхню iнших планет i там  утвердить  оцей  прапор,  що  його
зараз несе Колумб пiд залiзним своїм плащем.
   Iдемо, iдемо. Хочемо пройти крiзь цей  степ,  як  торпеди,  крiзь  його
аеродроми, засади, крiзь усi  небезпеки,  що  зустрiнуться  нам  на  путi.
Здається, тiльки вийдем, i вже не буде вiйни. Здається, тiльки проб'ємося,
i перед нами, як з високого перевалу, вiдкриються за  небокраєм  найдальшi
комунiстичнi вiки.  Хто  з  нас  проб'ється?  Хто  з  нас  загине  в  оцих
оточенських, загравами охоплених степах? Чи, може, всiх нас чекає за  отим
пагорбом смерть? Чи не в одних ще будем боях, i пропадатимем  безвiсти,  i
питимем воду з болiт, i гинутимем в концтаборах, залишаючись всюди  твоїми
солдатами, Вiтчизно?
   Але, навiть гинучи, вiритимем, що пiсля  нас  буде  iнакше,  i  все  це
бiльше не повториться, i  щаслива  людина,  розряджаючи  останню  бомбу  в
сонячний день перемоги, скаже: це був останнiй кошмар на землi.

   1958-1959


   [1] Я вас люблю...(Франц.)_
   [2] Людина, мисляча iстота (лат.).

Last-modified: Sat, 31 Aug 2002 10:39:52 GMT

Оцените этот текст: