кого декунка, що метрiв за триста вiд крайньої хати. Бункер замело. Всерединi стояв холодний присмерк i ходили шелести: вiдлунював кригохiд iз рiки. Я обмацав стiни. їх вилили першокласним бетоном на сталi. Сiвши на гарматне колесо, що примерзло в кутi, я зробив першi пiдсумки моїх сiльських буднiв. Утiшного було мало. Ми здебiльшого пиячили. Але вчора вдалинi непевно заблискотiла непорушна зiрочка просвiтку, до якої хотiлося наблизитися. Чого я й сподiвався, в Колобродах розмовляють зi мною стримано, поки. що не посягаючи на мою душу. Лиш Iванчук якось почав порпатися в моїй бiографiї, мов на власному городi. "Я трохи гордий,сказав вiн.Для цього є пiдстави, бо маю три роки гiмназiї, диплом слюсаря i два хрести за рани, та все ж бути "легшим" не завадить". Iванчук був п'яний. Торочив про новiтню добу вiдродження, про те, що нас "не перевiшають - не перестрiляють", i брудними закостенiлими пальцями розминав грудку смоли - вiн швець. Я йому вiдповiв, що люди середнього вiку часто несамохiть впадають у дитинство або в старiсть. Iванчук заклiпав. Тодi я пояснив, що в душi вiдбувається змiщення, i речi сприймаються в таємничому освiтленнi. "I в серцi починає витати бог,-поквапливо пiдхопив Iванчук.- Почуваєш себе, як у церквi великодної п'ятницi". "Це, це,погодився я.- Виходить, i з вами таке буває?". Вiн трохи здивувався, потiм насупився i попередив, що ми ще побалакаємо на делiкатнi теми. Хоч я "вчений", вiн заткне мене за пояс. Коли я додав, що навiть господня моральна хартiя для пригнiченої людини - один з видiв ярма, вiн накинувся на мене з кулаками. "Ти на го-о-спода намiрявся! - заверещав вiн.- Бо-о-га плюгавити?!" Iлля Гордiй (ми сидiли в Шехтмана) дав йому стусана, i вiн пiдiбгав хвоста. Каменю натешу сам. I цегли наформуй для внутрiшнiх стiн. Майстрiв покличу хiба що до даху. Викапає моє золотко. Те саме, яким платили за рани цiсарським воякам. А було так: пiсля присяги нас вишикували фронтом до Трентiно й урочисто проголосили: "Його екселенцiя Франц-Йосиф щедро винагородить нас за подвиги. На вiйнi не пропаде жоден день вашого життя". Ми пiдписали з його екселенцiєю угоду, що "заробiток" вiн пересилатиме нашим родинам. Але менi вчасно порадили переадресувати грошi на будь-який приватний банк, бо переобтяжений клопотами його екселенцiя має звичай забувати про фiнансовi зобов'язання перед своїми смертниками. Пiсля розпаду Австро-Угрощини я негадано для себе став багачем: до моєї кишенi таки втрапило трохи золотих монет з цiсарської скарбiвнi. О моє золотце! Вимовляючи так, я бачу дорогого цiсаря, який так невчасно вiд нас пiшов на небо, i менi навiть соромно, що при сприяннi банку я обiбрав габсбурську домiвку. - О моє золото! Я офiрував його на майстерню, та де нинi дiстати устаткування? У галузi технiки революцiю роблять матерiали, з допомогою яких людина оновлює знаряддя. Та новi матерiали нинi працюють на смерть. Якщо основну роботу виконаю сам, то, може, трохи грошей залишиться. Найцiннiший скарб наш - зугарнi до всякого дiла руки. До смертi буду вдячний Покутському за науку. Як вiн перебивається, бiдолаха? Пошестi, нестатки. Я мало не мiсяць нишпорив по Львову, надiючись влаштуватися. Один знайомий порадив: "Маєте гаманець - рушайте пiд секретарiат, там вештаються фраєри, якi настрiнуть роботу на залiзницi, бо фабрики не в русi. Правда,- знайомий пошкрябав потилицю,- може статися, що й залiзницю закриють - немає вугiлля". Я пiшов на вокзал. Тупики захаращенi вагонами, в них поселилися бездомнi, поїзд раз на добу вiдходив до Дрогобича. Досидiвши до ночi, я прокрався на вiйськовий ешелон до Вигнанки, звiдти добирався уздовж колiї пiшки. Прийшов над село, став на горбi - i причулося, що корито долини зойкнуло дивними голосами. Сусiди розповiли, що батько за тиждень до початку вiйни розбився на гуральнi (менi писали, але мене на той час мобiлiзували на роботи в Австрiю, i лист згубився), мама вмерла в шiстнадцятому вiд тифу, хата згорiла пiд час перестрiлок, а навеснi, в зливу, хлинули з гори потоки i згребли рештки в Днiстер. Залишився чорторий. Клапоть поля мама продала в голодовий рiк. Марину вiддали замiж за Панька Середу. З-пiд Трентiно я привiз деякi думки про уряди i полiтику. На цьому горбi я ще раз пересiяв-перевiяв їх i став на тому, що вцiлiв, аби дiтям, коли вони в. мене будуть, розповiсти про все до ладу. Може, зрозумiють мене мої дiти. Я зручнiше вмостився на колесi, закурив. Декунок як декунок. Бiйницi - мов тупi свинячi очi. Тиша, сум. Якого бiса в них так тужно? Одного разу вiд нашого батальйону зосталося п'ятеро очманiлих унтерiв. Накрапав дощ. Ми куняли в окоцi, кожен зi своєю гадкою, а лiпше сказати - нiхто нi про що не думав; душа сама по собi щось деренчала, мов дiряве вiдро на вiтрi, а ми, як стороннi, слухали й тулили очi куди попало. На захiд гоготiла канонада. На висотку видряпувався туман. Противник мiг скористатися цим, та, видко, й там спорожнiло в траншеях. За цю нiкчемну висотку поклали голови тисячi людей; у стратегiчному вiдношеннi вона собою нiчого не являла, та генерали були впертi й заявляли, що вiд цiєї дурної висотки залежить моральний дух армiй. I армiї стiкали кров'ю на її пустинних схилах... Чехи Вацлав Матгаузер i Яшик Бенко сидiли на днi окопу, австрiєць Франц Брехт лежав бiля кулемета, ми з поляком Станiславом Муравським чипiли на брустверi. Не давав про себе знати жоден м'яз. У Станiслава тiльки очi то розплющувались, вiдкриваючи вилинялi зiницi на пожовклих бiлках, то завiшувалися жилавими, як дубове листя, повiками. I так без угаву. Смеркало. Стало холодно. "Пiдемо в бункер?"-Франц хотiв було скотити кулемет, але справа i злiва їх було достобiса, i вiн махнув рукою. Неохоче ми входили туди. Я сiв бiля дверей, iншi полягали на нари. Потекла нiч. Шемрав дощ, обвалювалися окопи, i на днi схлипувала вода. Несподiвано зринула клейка предковiчна мелодiя. Вона поволокла мене за собою, перенiсши на кiлька рокiв назад. У пiтьмi вистелився Днiстер iз частими закрутнями i схожими на байдаки островами, просiкся силует рибака, по колу, немовби для показу, попливли гори. Я вп'явся пальцями в обличчя, готовий з очима вирвати те видiння, i ледве одiгнав його вiд себе. Спiвав Станiслав. Я встав, аби його зупинити, бо нудьга - це смерть, та мене випередив Франц. У пiтьмi люто хляснуло. Станiслав, гойдаючись, вийшов, сперся на мур i заплакав. Десь збоку зав'язався бiй. Над лiском, який ми бачили за дня, небо черкали ракети. До свiтанку нiхто iз нас не задрiмав. Франц щез. Коли почало сiрiти, я побачив його крокiв за двiстi в траншеї: вiн пiдсипав бруствер i перекинув через траншею висадженi вибухом з недалекого бункера залiзнi дверi. Ударили корпуснi. Спершу рознесло Станiслава, потiм вогненний стовп накрив те мiсце, де заховався Франц. Обидва чехи кинулися до ворожих позицiй, здається, Вацлав махав перед собою клубком бiлизни. Я зiпхнув з бруствера кулемет i всiвся зверху, бо в окопi було по колiна води. Мене теж мусило настигнути, та десь барилось, мов дозволяючи попрощатися зi Свiтом. Коли з-за лiсу гаркнуло, я мимоволi пригнувся. Та шрапнельнi пачки вже розсипалися з трiском позад мене. Я застогнав. Коли приблукала "моя", щось злегка клацнуло - як запалена скалка у вечоровiй тишi. З'явився Станiслав. "Моя Гелька драпонула до Берлiна з нiмецьким офiцером,- сказав вiн.- Але то марниця. В сусiда пiдростає гарне дiвчатко". Пiсля артилерiйського обстрiлу нашi вислали на позицiю новий батальйон. Хтось мене припер до виритого фугаскою каменя; я в цю хвилину був при свiдомостi, але тiло менi не належало - я не мiг навiть губами поворушити. "Одвоювався?" - мов з-за стiни по-польському запитав писклявий тенор. "Вiн не буде жити. Дивись, як пошматувало плечi",- сказали по-українському. У лазаретi, коли виймали осколки, я кричав. Лiкар i сестри чомусь одвертали голови. ...Я давно вже чую дзюрчання. У протилежному кутку. Певне, сапери пропустили пiд долiвкою струмок. Днiстром, ще широким, вiльним од льоду коридором, плили крижини i купи коричнюватої пiни. Кружляли чайки: Я довго стояв, дивлячись на зашумовану масу, яка гоготала i текла, наче хто тягнув її волоком у спертих викрутом водах. Десь за займищем тривожно заiржало лоша. - Учора в Гривастюка був,- повiдомив я Левадисi, повернувшись вiд бункера. - Що вiн каже? - Аби за камiнь платити папером, бо золото шкода циндрити. - Слава тобi боже,- блискавично збагнувши наслiдки моєї розмови з вiйтом, мовила Левадиха i пiшла своїми думками.- Потерпаю за тебе, синочку. Не рiдня ти менi, але, гадаю, за цапову душу гине парубок. Ти не пам'ятаєш, що вибалакуєш п'яний. Аж вуха в'януть. "Жити не хочу, кров з мене виссали, народ знищили, то й мене не треба..." Якби хтось, здогадався намалювати богоматiр в похилому вiцi, то це була б моя Левадиха. Вона прекрасна навiть у зморшкуватiй старостi. Пройдеться по хатi в широкiй, дрiбно фалдованiй, до п'ят довгiй спiдницi - гордо, з гiднiстю - i замилуєшся. Вона народилась i вмре господинею, знаючи собi цiну, не здешевивши нiде нi на шага. Та стороннiм вона iнодi може з душевної доброти нараяти таке, що втiкай i не озирайся. Проте нерозумно було б ображатися на неї. Доброзичливiсть часто помиляється, та кому вистачить глузду запiдозрювати її в лихому? Це те саме, що ревнувати кохану до вiнка над її чолом. - ...Не водися з Молотковським, Загатами, Iванчуками. Їм туди дорога - згорять у горiлцi. А ти покiнчав школи. Татко гiрко капарив свiтом, поки ти вчився в гiмназiї. Випити можна, я не перечу, але ж ви не знаєте мiри, ви себе пропиваєте, своє сумлiння, свою честь... "Честь? Чесно служити людям за варварської влади - чи не означає це боротися проти неї? Унiверсальне недовiр'я до всiх, хто при владi,- безглуздя. Треба придивитися до людей, якi не задовольняють кар'єристiв i демагогiв. Це повиннi бути чеснi люди. Треба шукати людей, яких цькують, кого обривають на пiвсловi i на пiвкроцi. Їм не дають спокою, щоб вони не мали вiдваги бути чесними. Це чеснi люди..." - Лице в тебе нездорове.- Левадиха пiдняла вiд куделi сиву, як повiсмо, голову, пошамкала беззубим ротом i висмикнула нитку. Нотацiя, слава богу, закiнчилася. Коли менi читають молитву, я починаю таке думати, що хоч сам накинь на себе зашморг, якщо не хочеш, щоб тебе повiсили законно.- Може, зiлля варити? Не смiйся. Мiй другий чоловiк мав сухоти, давала йому татарського - i видужав. Учора я з Мариною радилась, вона лiпше розумiється. Та не хмурся. Марина нi при чому, то я її закликала. - Зiлля варiть, а Марину не заманюйте,- розсердився я. - Ну-ну...промимрила Левадиха i надточила нитку. Я приблизно здогадуюсь, чого вона хоче. Наприклад, про що вона зараз думає? "Йо-йой, яке норовисте! Бо зелене-дурне. Та ти..." - Ет, з такою роботою! - Левадиха знову висмикнула нитку, бо трапився гудз, i засотала вище.- Мене спитай, як бог усiм мудро керує. Та я була писано вродлива. Але нас було чотири сестрицi. Трубили скринi, перешивали гаптованi спiдницi з незапам'ятних часiв, виприндовувалися, а лакомитися - нiхто не лакомився: не маєтнi..." - Не чули - Павлюк уже приїхав? - запитав я. Де там, до неї тепер, з гармати стрiляй -не почує. У таких людей думки, мабуть, дуже дзвiнкi. - ...Пiдбули, за хлопцями пазимо - хоч би поганий навернувся до хати. А як рудий який забариться побiля ворiт, то заманює, знати чого, у вишняки... Лиш мене, наймолодшу, лимар узяв. Та вмер до року. Семен вподобав. Цього в лiсi дерево роздавило. Антона днiстрова вода забрала, в ополонку впав. Всi три не загрiли на подушцi мiсця, але, дякувати матiнцi господнiй, один прикупив городця, другийтого пiвморга, що здаю за половину, третiй перешив стрiху i пересипав причiльну стiну в хатi. Не розбагатiла за ними, та не мала б їх - ходила б попiд церкви з жербущими. Може, на це була воля божа, га? Шибенику, ледащо несусвiтнiй! Як гадаєш?.. Вона переставила задубiлi на ослiнчику ноги й очiкуюче поглянула на мене. "Недолю, як i несправедливi порядки, можна виправдати,- вiдповiв я очима.- Завжди знайдеться для них яка-небудь релiгiя. А ти, старенька, не напитуй менi цього добра. Знаю, Марина в Ковальчукiв одиначка; Панько Середа вмер, i в обох родинах немає спадкоємцiв, крiм Марини з дiтьми. Пригорни, Прокопе, до серця Панькове потомство,- i бог тобi багатства позичив. Е, хто б тобi противився..." - Павлюк ще не приїхав?- запитав я знову. - Нi.- На Левадишиному лицi запiкся жаль. - Пiду,сказав я.- Ви не ображайтесь, я не зi зла. Вона зажурено похитала головою, а коли я вийшов до сiней, перевiрила, чи добре причинив за собою дверi, мов боялась, щоб хто iнший не пiдслухав її думок. Молотковський кiлька днiв тому бачився з Миколою Павлюком у Залiссi, а я два тижнi виглядаю Миколу - не показується. Лiсникує Павлючина, торгує кiньми, кажуть, годинами метикує на зрубах про якiсь гешефти. Миколу вигнали з гiмназiї роком пiзнiше за те, що назвав Шопенгауера неуком. Ми потоваришували з переконання, що для життя гiмназiя нiчого нам не дала, а для того, щоб стали баламутами, робила все. Вiйну Микола прокочував з обозами, як i Загата. Звiдав обох тилiв. Стратегiя Людендорфа "спочатку проб'ємо дiру, а тодi буде видно, що робити" - в'їлась у серце i в печiнку. Поки не вирiвнявся глибоко заземлений позицiйний фронт, нiхто сьогоднi не знав, у чиїх руках буде завтра. Повернувшись, Микола осiв у старому феодальному замку на Лiсничiвцi. Замок колись належав якомусь Крегеровi, що вмер без спадкоємцiв. Похмурим громаддям заволодiла громада, i з дiда-прадiда тут порядкували Павлюки, колобродiвськi лiсничi. Пiдлiтками ми з Миколою збавляли в замку днi i ночi. Мiж старим мотлохом вiдкопали Корнеля, Расiна, Кальдерона, Декарта, Бекона, Гонору - не одну мудру голову, котру все в цьому свiтi обходило. Тодi ми належали до племенi "зiрвишию" i вигукували: "З нас небагато здатних гордувати усiм, що може нам здобута влада дати!" I клялись, що скажемо одверто тим, хто озвiрiв, що їх чекає. Я обiйшов замок довкола, погримав у кожнi дверi, та нiхто не озивався. Цiкаво, чи збереглась наша бiблiотека? Вiкно, де вона була, заслонене скатертю. Ми назбирали чимало книжок. Читали запоєм, по-дикунськи. Були тут i бiблiї, i катехiзиси, i пiдручники з магiї, i довiдники для бджолярiв, i сонники. Можна було навчитися всього - вiд ремесла пастуха до проповiдника. З Лiсничiвки я рушив до каменоломнi. У плечi впирався молодецький чорноморський вiтрище, продуваючи шинелю, Левадишин лейбик i сорочку, яка, одначе, прилипла до тiла, зволожена потом. Каменоломню треба розчистити вiд снiгу. Менi аж руки засвербiли. Взявся до роботи, та не було лопати. Я видряпався на бивнеподiбний виступ скелi. Гарне село Колоброди: два рядочки роздiлених вулицею хатин уздовж Днiстра, городи, сади. Пiд час боїв центр вигорiв - нiби гiгантський крiт пробив собi дорогу до пiдошви гори. Хати, квадратики обор, церква, майдан i статуя Франца-Йосифа. В кiнцi майдану догниває купа дубiв - перед вiчною збиралися будувати читальню, та якийсь дiяч "свиснув" зiбранi з населення грошi й утiк чи то до Канади, чи до Аргентiни. А дерево псується. До нього нiхто не торкається, як до святинi, хоч у багатьох дiти замерзають у нетоплених хатах. Поля на горi, за каменоломнею. Ясного дня звiдтiль видно майже всю Буковину i Волощину - аж до румунських Карпат. Рiвнина тут родюча, кожного року видзвонюють такi пшеницi, що лише в казцi кращi. А кiлометрiв за тридцять звiдси, на берегах Серету i Нiчлави, землi бiднiшi, виснаженi, й люди там замкнутi, скупi, пригнiченi. У нас - крiпкi духом i тiлом. Iде парубок - сила з нього хлюпає, двигтить пiд ногами земля. Дiвчата теж як на пiдбiр: гнучкi, стрункi, високi, рум'янолицi. Загалом приднiстрянцi - витiвники, але пiсля вiйни змiнилися, якось розм'якли, немов довго їх купали в теплих водах iз тавертинових печер. Я сходив до села попри цвинтар. Поблукав поглядом мiж хрестами. Десь тут поховали маму, а де саме - нiхто не може показати: тодi щодня хоронили десятками в спiльних могилах. Батько в Залiссi. Оповiдають, що мама продала все з хати i справила йому великий рiзьблений хрест. За труною йшла половина села. - Як дужий, Прокопе? - Семен Задвiрний блиснув низкою перлистих зубiв i обома руками обхопив мою долоню.- Заходь до нас погрiтися. Я сам дома, нiхто не перешкодить нам побалакати. - Здоров, спiдничнику,- вiдказав я. - Поспiшаю, Левадиха дожидає з обiдом. Та одчепитися вiд Семена нема способу. - Ото й добре, що ти не обiдав. Я тiльки-но з хутора, i їда самого не береться. Ходи, є з чим розправлятись. Вiн позирав на мене з неприхованим захопленням: кожний сiльський гайдуряка обожнює колишнього фронтовика. Як це Кухарчукова Орися змогла вiддатися цьому довготелесому, носато-кирпатому белбасовi? Їй ледве шiстнадцять, красуня - i ходила, оббивала Задвiрним пороги: "Семен мене збезчестив, нехай жениться". Що ж, Задвiрнi маєтнi. Обiйстя - маленький фiльварочок: акуратнi стоги пiд оборогами, побiленi стайнi, повiтки, шпихлiра, сушарня, олiйня, пасiка, двi пари коней i пара волiв, п'ять корiв, гурт овець, дорога упряж, бричка. Мрiя - бути тут господинею. У свiтлицi пахло кропом. Семен нарiзав квашених огiркiв, налив тарiлку меду, м'ясо i бiлий коровай хлiба були на столi, сюди вiн висадив обплетений лозою бутель самогонки. - Кажуть, ти мастак до неї,- догiдливе посмiхнувся вiн i закохано поглянув на бутель. - Був. - А тепер? - Забув. Семен засмiявся, осушив чарку, нiби назад себе кинув другу i лиш по третiй скривився i понюхав окраєць хлiба. - Щоб не було кривдно нiкому з святої трiйцi,- сказав вiн, передихнувши.- А ти даремно. Тепер без неї не полагодиш нi одного серйозного дiла. - Твої де дiлися? - В Залiссi, розживаються грiшми. Спряглися з Ковальчуком,- наша кобила ожеребилась, а карий ногу пробив,- i виїхали до схiд сонця. Чогось їх довго нема, видко, загулялись. Ну, розповiдай. - Про що? - Як на вiйнi, як Європа? - Вiйна вкрила Європу трупами i полила кров'ю. Наших там багато спочило. - Що тепер робиш? - Гниди давлю. - Ти нiби не хочеш зi мною побалакати по-людськи. Знаєш... Давай ось що... Давай коли-небудь помуштруй нас? Зброю маємо. Замiсть того щоб з нудьги дiвок щипати, чогось потрiбного навчимося. Рано чи пiзно воювати доведеться, бо така доба. "Коли ворог напав несподiвано, обставини часто не дають можливостi все обдумати, але, менi здається, той, хто звик замислюватися над своїми вчинками, навiть вiдчуваючи страх, постарається забути про небезпеку i дiйде до висновку, що опiр менш небезпечний i чеснiший, нiж втеча"11. 11 Рене Декарт, "Пристрастi душi". - Кiнець,сказав я. - Чому? - Моєму вояцтву.- Я спробував говорити щиро.- Хочу спокою, хочу класти хату, заснувати сiм'ю. - Не мели,перебив мене Семен.- Якби це казав Богдан Онук, то марницi (вiн боїться лишити спiдницю i лиш язиком тарабанить). Це такий прудкий до жiнок чоловiчок, що важко уявити. От уже плодовитий! Менi здається, вiн готовий сiсти в гнiздо замiсть квочки. Ну, а ти? Набрався європейської культури, досяг чинiв... Не повiрю. - Правда, Семене. - Що ти зарiкаєшся! Ще по чарцi?.. Зарiкатися не варто. - В однiй людинi свiтовi не розходиться. - Одна та ще одна, а з ними ще чотири! Ми завсiди пасуємо з дива, коли випадає слушна нагода. Значить, помуштруєш. Не тодi коня сiдлати, як треба сiдати. - В селi, Семене, є фронтовики, здоровi хлопцi, а я геть порваний, порiзаний, побитий... "I навпаки, якщо хто вiдчуває, що бажання помсти i гнiв спонукають його не обдумуючи кинутися на напасникiв, то йому повинно прийти в голову те мiркування, що нерозумно гинути, якщо можна без сорому врятуватись, i що при очевиднiй нерiвностi сил краще з честю вiдступити або здатися, нiж нерозсудно йти на вiрну загибель...12" 12 Рене Декарт, "Пристрастi душi". - Не вчи старого кота гопки. Ми придивилися до всiх. Скажу тобi: не риба, не м'ясо, а щось наче гриб... - Але ж одна бджола меду не наносить,- впирався я.- Нехай для початку хто-небудь навчить вас розбирати-складати рушницi, а я тим часом пригадаю дещо з тактики. - Ну, чого воно навчить, коли воно всю дорогу ховалося i драпало. - Ховатися не могло, Семене. Вiйна почалася з вiдстанi ста двадцяти крокiв. Так i закiнчилась. - Повсюдо! - Семен розчервонiвся як рак.- Я знаю. Я все знаю. Збагни: якщо ми зупинилися на тобi, то неспроста. Голови мiзкували! - Я й не стверджую, що гарбузи. Семен закресав кiсточками, та раптом засмiявся: - Домовилися, Прокопе. Мiж iншим, я чекав, що ти не зразу погодишся, принудиш себе попросити. На твоєму мiсцi я робив би те саме. А тепер признайся: ти нiмецькою володiєш добре? - У шпигуни не пiду. - Потiшний ти хлопець! - Семен сiв ближче, дихнув запахом залежаного сiна.- Ти i французьку та iталiйську знаєш? - Переважно команди,- вiдказав я, зцiплюючи зуби. - Утни по-нiмецьки. - Чого так зненацька? - Просто хочеться послухати.- Вiн почав говорити стриманим, переконливим голосом, очевидячки милуючись своїми iнтонацiями.- Прошу, Прокопе. - Nur Deutscyland verdanke ich alles. Gute im meinen Leben 13 13 Тiльки Нiмеччинi я завдячую за все добре в моєму життi. - Ловко. Я майже розумiю, що це означає. Коли в нас стояли австрiяки, офiцер застрелив Повiтчишину гуску. Ступив до хати: "Гiб сак, гiб сак..." Стара знiтилась, а той мало не розiрве її од злостi. "Та гусак, антихристе,- жебонить стара,- най буде гусак.- А пошепки бубонить:- Я чогось завше думала, що то гуска". Офiцер же мiшка просив. Вiн вiд душi реготав, а я корчився од того смiху: видно, будуть грабувати цей край ще не один десяток лiт. - Iще щось скажи,- попрохав Семен. Що казати? Я пам'ятаю немало мудрих фраз. Та хiба кидати отак - на вiтер? "Man mub leben lassen" 14, любив повторювати один мiй фронтовий товариш, Вальтер Крафт. Його накрило мiною в хвилину братання з чорногорцями. Я повертався з наших позицiй iз пакунком махорки i був крокiв за тридцять, коли сплетена, охоплена щастям купка людей злетiла в повiтря... А наш ротний, ще молодий, дуже вихований, ввiчливий i освiчений хлопець, пiд час канонади збожеволiв. Коли ми ловили його, щоб вiдправити в тил, вiн вигукував: "Edel sei der Mensch hielfreich und gut!"15 Яка жахлива насмiшка долi!.. 14 Живи i дай жити iншим. 15 Хай буде людина доброю, вдячною i чуйною! - Чого ти мовчиш? - нетерпеливив мене Семен. Нiчого путнього на згадку не спадає Wir kamen, woher man uns nicht erwartete.16 Бувай, Семене! Намилить менi Левадиха чуба через тебе. 16 Ми прийшли звiдти, звiдки нас не чекали - Якого дiдька квапишся! Левадиха! Та пошли ти її...- Вiн був невинно радiсний, як дитина зi сну. - Усього доброго! - Що ж, гараздуй. То помуштруєш? - Побачимо. - Дома я без усякої потреби вичистив мундир, рядочком поскладав хрести, потiм зрубав на городi на паливо всохлу грушу. Злодiйкувато пiдповз вечiр. Я сiв на пнi. З Днiстра дибився туман Прийшла, сутулячись, Левадиха, попiдбирала гiллячки i подалась до Молотковського на клаку. Надворi було лагiдно, затишно У свiтлицi я прокуняв кiлька годин без свiтла. У такi хвилини батьки бавляться з дiтлахами, поки матерi накривають до вечерi столи. Я сидiв i курив. Потiм не стало тютюну, i я лiг спати. Миколу я здибав увечерi кiлькома днями пiзнiше. Була субота, я повертався з крамницi - Шехтман уперше пiсля вiйни десь розкопав мило, i я купив два брусочки, бо ще не вiдколупав зi шкiри окопну сажу. Повз мене просолiв присадкуватий чоловiк у сибiрському довгому кожусi, якi за горiлку вимiнювали в росiйських солдатiв. Я мимоволi оглянувся, чоловiк став. - Повсюдо! Не впiзнав? Я притис Миколу до грудей. - Та обiзвись же. Гей, Прокопе! Прокопику! Друже милий! - Вiр,сказав я.- Навiть мiльйони смертей можна пережити, коли душу нагрiє великим чеканням. - Здоров, чоловiче добрий! Ти! - Помовчавши, Микола поквапливо заговорив:- А я вiд учора в замку нуджуся. Щось непокоїть мене, просто несила сидiти. Думаю: на лiпше чи на гiрше? Ну, то до мене? - Я в Левадихи,- спробував я заперечити - Тут подати рукою. - Даруй,Микола взяв мене пiд руку.- Нинi ти мiй. Сто рокiв з тобою не видiлись. I майже силомiць потягнув мене до Лiсничiвки. У замок ми ввiйшли через бокову вежу, ключ од якої Микола видобув iз-за халяви. - Я в цiй половинi,- казав вiн скоромовкою, - А там конала якась генеральська полюбовниця, сифiлiтичка, мiж iншим, гарна. Австрiяки натиснули, а росiяни справляли бенкет на знак перемоги, то ледве вирвалися на конях. П'яну дамочку покинули, тут вона й ноги простягнула. У спадок менi дiсталась бочка свiчок, зараз зробимо iлюмiнацiю.- Микола викресав вогню, роздув грубку. Ми були в одному з нарiжних кабiнетiв поруч з бiблiотекою. У вiкно терлась, злегка поскрипуючи, коли налiтав вiтер, рiдковiта яличка,-Сiдай, Прокопику, лягай, словом, влаштовуйся, а я принесу цигарок, їх у мене на десять рокiв: прощався з австрiйцями, то вивiз повнi драбини. I от що: це твоє сховище, я його для тебе берiг.- Микола висунув шухляду в столi.- Ось тобi ключ од вежi. Я в замку довго не затримуюся, а тобi, коли треба, заходь i будь як дома або взагалi перебирайся сюди. Останнiм часом я прийшов до висновку, що замок щасливе мiсце. Через кiлька секунд вiн приволiк лозяний кошик, виклав пляшки з угорським ромом, сало, сухарi, часник, цигарки. Тiльки тепер я помiтив, що вiн запустив бороду, розтовстiв. Обличчя стало круглим i, якби не довгий нiс, було б зовсiм плитке. I борода його трохи видовжувала. Борода гнiдувата, надвоє роздiлена, покучерявлена. А голова - лиса, нiби поголена, лиш над вухами висять квачики волосся. Лице було якесь неспокiйне, ментрожили його щомитi все новi мiни. Рухався Микола круто, угнувши голову, широко розмахуючи короткими руками. До уст уже, видно, назавжди прилипла насмiшка, а очi дивилися колюче i похмуро. - Першу за тебе,- сказав вiн, наливаючи в склянки. - Де пропадаєш? - спитав я, надпивши. - По лiсництвах. Хлопцi там все новi, знайомився. Виїхав бричкою, ледве добився назад санками. Ох i краса в лiсах, Прокопику! Гостинець, як продiл на дiвочiй головi. Усе гiдне, здорове, впевнене, урочисте. Конi бредуть заметами, нiби прислухаються до тишi, i шкода пiдняти пужално. Ну, та менше з цим. Тепер за твої плани. Що збираєшся робити? - Непокоїть почуття дому,- сказав я - Будуватися треба. - А далi? - Нiмеччина оголосила вiйну Росiї, але план Шлiффена заставив iти на Париж... Далеко не загадую. - Що ж, i це немало,- вiдказав Микола, подумавши.- Хочеш лагодити старий грунт? - Безнадiйна справа. Десь куплю. За селом iз землею начебто не сутужно, продається. Микола звузив очi. Вони перетворилися в двi тернинки. А губи з викликом посмiхалися. - Портрет Лесi Українки був тут? - запитав я. - Ага,озвався Микола - Вiн, мабуть, обмiрковував моє становище, цiлком забувши про мене, обдумував твердо, причiпливо, враховуючи всi "за" i "проти": Микола наповнив чарки, в очах його застрибали рогатi чоловiчки. - Отже, за спокiй, Прокопику? - I знов очi стали сухi, але вiн усмiхався, зрозумiвши мене. - Менi здається,- сказав я,- що цей спокiй треба якнайповнiше використати. Щоб кожна людина залишила слiд у часi. Щоб зробити такий запас, який би гарантував од несподiванок. Ти знаєш, скiльки нас витлумили? - Уявляю собi. - Ось бачиш. Треба кардинально змiнити полiтику, поки не пiзно. Галичину зiтруть з лиця землi, якщо в народi не пробудиться усвiдомлення своєї сили. Бо ж тут завжди чекали допомоги, завжди крутили головами, тому їх так легко було скручувати то одним, то iншим. - Пригадуєш, що ми колись говорили про життя? - Ще б пак! - Але ж ти закуси, Прокопику. П'яний будеш. I допий. Якийсь час ми мовчки розправлялися з нарiзаним на пластерки крухким, з червоними прожилками, салом. Микола налив собi, щоб випити разом зi мною. - Для цього потрiбна розумна i сильна влада,- продовжив я перервану розмову.- Розумна, сильна i далекоглядна. Мене непокоїть, що тихо, що не доходять нiякi чутки про нинiшнiй уряд. - Нинiшнiй уряд? - iз загадковою посмiшкою повторив Микола.-Ти маєш на увазi секретарiат? Вiн мовчить, i це найстрашнiше. Поки що я знаю: не налагодженi нi пропаганда, нi контрпропаганда. Дитятко народилося, ми бачимо, вiд яких батька-неньки, але тепер воно в сповитку. Пiсля купелi воно буде хутко рости. Ми не чуємо його лепетання, крику. Очевидно, це змалку хитрюга, з материної утроби. Кого чекати - Нерона чи Цезаря? Я гадаю, що Нерона. Мовчанка - це переддень змови проти народу. Iсторiя знає таких випадкiв багато. Вони закiнчувалися таємним терором, знищенням тисяч невинних або мало винних людей i жахливим онiмiнням нацiя на багато десятилiть. З твоїх слiв можна зробити висновок, що мама не поступиться мачусi? - Так, Прокопику. Потiм я тобi дещо покажу, а тепер уминай сало. Як Європа? - Бунтує. - Це добре. - Такого сприятливого моменту для нас ще нiколи не було. - Наш сприятливий момент, друже, треба зв'язувати з соцiалiстичною революцiєю в Росiї i подiями за Збручем. Ось ми говорили, що Державний секретарiат на чолi з верховним своїм, Петрушевичем, мовчить. Чому? Де їх декрети про передачу пiдприємств робiтникам, а землi-селянам, де декрети про дозвiл страйкiв i манiфестацiй, про свободу преси, про вiльне утворення товариств робiтничо-селянської взаємодопомоги й iнтернацiонального спiвробiтництва? Це ж було заповiтом усiх соцiалiстичних процесiв на наших землях, починаючи з судилища над Остапом Терлецьким, який, як ми знаємо, лишився в iсторiї пролетарського руху соцiалiстом-утопiстом... Пригадуєш статтю Iвана Франка про Терлецького? Я кивнув. - А цi шахраї-демократи з клiки Петрушевича продовжують тихо утверджувати своє право на експлуатацiю народу i шукають пiдтримки то за Вiслою, то в Парижi, то в Лондонi. Полiтика їх контрреволюцiйна i антинародна. - А де сили, якi повиннi протистояти цьому? - Є сили, Прокопе. Є! Ми з тобою незабаром станемо свiдками народження свiтової соцiалiстичної цивiлiзацiї. Усе йде до цього. - Що ж? Як мовиться, бог у помiч. Не забувайте, що i я на дещо можу придатися. Микола посмiхнувся. - Закушуй. Тобi не здається, що сухарi пахнуть горищем? - Ага. Я почав оглядати, кабiнет. Справдi, дуже зручне мiсце для вiдпочинку. Тут, мабуть, легко зiбратися з думками i легко картати себе за якийсь промах - нiщо не нав'язується. У кабiнетi була м'яка канапа, трохи масивний стiл з точеними нiжками, скляна шафа з книжками i кахельна грубка. Долiвка була застелена благеньким, попротираним у багатьох мiсцях килимом. Повiтря трохи застояне, i таке вiдчуття; що думки в ньому будуть застрягати, а коли прийдеш знову - застанеш їх навколо. На канапi маленька подушка. Можна прилягти, заплющити очi, тодi свiт вiддалиться на сотнi кiлометрi2Ә, i його легше окинути поглядом. - Отже, життя - вагiтна добром i злом жiнка, що не може народити, оскiльки люди жадають вiд неї тiльки добра? - Микола вiдштовхнув крiсло, пройшовся по кабiнетi. Я дивився на нього насторожено: до чого вiн веде? - Ти репетував: боротьба, до дiдька жiнку! Так чи нi? Так. Тепер ходи, щось покажу. Вiн запалив лiхтарню i провiв мене в сирi, процвiлi льохи. Тримаючи мене за руку, попереджував, е приступка, де гнилий бальок чи калюжа,- видко, навiдувався сюди частенько. - Колись тут катували крiпакiв,- сказав вiн пiвголосом. - Хто знає, може, цi пивницi ще комусь придадуться,- озвався я. Ми йшли хвилин з десять, кружляючи темними лабiринтами, нарештi пiдземелля обiрвалось, i перед нами стала глуха стiна, викладена з нетесаного каменю. Микола передав менi лiхтарню i, просунувши пальцi в щiлини, видобув завбiльшки з решето брилу, за якою зiяла непроглядна темiнь. Забравши назад лiхтарню, вiн поклав її по той бiк отвору i засмiявся: - Лiзь. Коли я наполовину просунувся, вiн весело запитав: - Вiзьму й замурую зараз Повсюду? - I нiхто не знатиме, де дiлося трiшки людської недолi,- загудiв я в темряву. Призвичаївшись, я побачив довгий коридор, обставлений полицями, на яких приклад до приклада покоїлось .кiлька тисяч манлiхерiв i тульських гвинтiвок. На дощаних помостах стояли законсервованi гочкiси, льюїси, максими, муравлиськами були наваленi купи набоїв, стоси шабель, зсипища гранат. Усе те пiрнало в сперту пiдвальну нiч. - Iнструменти,- сказав Микола, обтрушуючи штани.- Зробимо твоїй жiночцi операцiю. - Дай собi з цим спокiй.- Я зняв з гачка бiля отвору гвинтiвку, яку Микола тримав напоготовi.-Не припускай, що цим орчиком можна зробити таку складну операцiю. З ким доглядаєш цей арсенал? - Наразi сам. Ми порiзали ще цеглину солонини, випили, i вiн забубонiв: - Я у вiйну навчився дорожити цiєю штукою,- показав на сало. - Ладен вставати до неї серед ночi. Чорти б його брали, хiба тiльки нiмцi мають ласувати нашим салом? Та мужицьке тiло швидко розпирає. Угадай, скiльки важу. - Корець з гаком. - I лисiю, як паршива вiвця. Әiдне моє парубоцтво: нiяка дiвка за мене не пiде. Хоч бери й неси на ярмарок свої чоловiчi вiдзнаки. Та воно й дiвки порядної нема. Поки щось пiдходяще виросте, обшалююся жиром. Марину твою Ковальчуки продали, сучi дiти! Сватай Гривастюкову Гафiю: гожа, не дурна. Лиш би де зiпсувалась, бо жiнка - що степова мiмоза: невiнчана - золотко, замiжня - нудьга. Ти нiколи не замислювався про природу дiвочго натхнення, яке робить їх кралями? Те-те. Виходячи замiж, ховають свої гiдностi, наче їх нiколи й не було. - Як тобi Ревека? - Ревека - скриня зi щастям,- вiдказав Микола, змiтаючи долонею кришки.- Але збiдованому, котрий умiє цiнити щастя. Вона надто досвiдчена в коханнi, була б ще скучно вiдданою i старанною, а для дурного - знаєш, чим би це було. - Щось ти пiдозрiло розумiєшся на цих речах. - Ага,вказав вiн.- Признайся байдужому - не повiрить. - Не признавайся. - Тодi до кого слово мовити? - Вiн поскладав до кошика пляшки.- Я розмовляв з одним пришелепкуватим, якому трапилась у жiнки дiвка, схожа на Ревеку. Довiв її ревнощами до самогубства. - Що ж вiн тепер? - З iншою живе. - Добре? - Несогiрше. - Може стати погано. - Побачимо. - Доля - це розплата. У куточку Миколиних губ осiла тiнь. Вiн закурив цигарку i стомлено опустився на канапу. - То Європа бунтує? - Ну й iнше: подекуди зневiра, всюди - розруха. - Вiйна озлобила людей? - Взагалi озлобила, але не нарозумила, як можна було сподiватися. З цього можна зробити висновок, що вiзок не вискочить з глибоко нарiзаної колiї. Європейцi прикутi до традицiй. - Так,Микола цмокнув.- Це, до речi, спостерiгається всюди. Щоб рiшуче повернути в той чи iнший бiк, треба мати певну мужнiсть На це поки що здатнi лише великi народи, якi бiльше себе усвiдомлюють перед долею свiту i якi виробили бiльше якостей, придатних для нового устрою. Найголовнiше, що перелом намiтився. - Хiба вiн здатний вiдбитися на долi свiту? - А цього, Прокопику, не знаю. Особисто хотiв би. Але сам бачиш, як складно в життi. Я боюся одного: щоб перелом вiдбувався в мiру пiдготовленостi дӘ нього. Але давай ляжемо. На лiжку думається веселiше i слухається приємнiше. - Не заперечую. Ми розляглися в сумiжнiй нетопленiй кiмнатi, вкрилися кожухами. - Люблю гартоване морозом повiтря,- мов з-за рогу долинув Миколин голос.-Зробиш проти носа шпарку i п'єш... - Нi до кого не вчащаєш? - спитав я. Продовження розмови вже для мене не могло бути, бо я вiдучився в лiжку мрiяти, тим бiльше гадати, як-то воно буде. Залшилося багато несказаного, i до серця пiдкрадалося почуття втрати. Але мучити Миколу не хотiлося. - Є одна на прикметi,- сказав вiн. Кумгикнув i перегодом додав:-Ти її не знаєш. За вiкном навшпиньках ходила нiч. Ворушила гiлля поважно замислених у мiсячному сяйвi берестiв, холодним протягом примушувала шлапати в кiмнатi домовика i жалiбно попискувати пiд спорохнявiлими пiдлогами голодних мишей. Микола перекидався на лiжку з боку на бiк. Мабуть, через мене не брав його сон цiєї ночi. I в мене не склеплювались повiки пiсля нашої приховано-радiсної. зустрiчi, бо я її нетерпляче чекав, а коли вона вiдбулась, то зовсiм не так, як уявлялося. Перед очима виступили стелажi з гвинтiвками, у вухах повторювалися Миколинi запитання - сквапнi, нiби йому хотiлося швидше з'ясувати, хто я, куди прямую, i... заспокоїтись. Або вiн щось нагальне пережив, яке зворохобило його душевно i фiзично, або вiн був схвильований моїм поверненням?.. Що б там не було, його не варто силувати. Настирливiсть у таких випадках те саме, що батiг над конем iсторiї: одного досягнеш, на десять помножене втратиш. Я бiльше не турбував Миколу, i вiн, зрештою, тихо засопiв. Заголосили третi пiвнi. Я одягся i вийшов iз замка. Долиною ще блукали присмерки. Стояв трiскучий мороз. За Лiсничiвкою, там, де дорога пересiкає Буштинський тракт, я здибав Слободянову Ганну. Вона тягнула санчата з грабовими полiнами. Iшла, тяжко посапуючи, човгаючи чобiтьми по мерзлому груддi, дивлячись пiд ноги. Санчата скиглили i торохтiли за нею, нiби дивом опредмечена журба. Оддалiк повзла ще одна тiнь. Бив снiговою крупою збентежений свiтанням вiтер. На буковинському боцi, стелячись закованим у кригу Днiстром, плив гомiн весiлля. Кому там лягло серце до тої церемонiї? Видно, життя входить у своє рiчище, а може, хтось зi страху вирiшив плюнути в душу невiдомостi. - Помагай бiг, Ганно! - Я взявся за шлею. Важко передихнувши, жiнка на мить пiдвела очi, знов опустила їх додолу i не вiдповiла. Через кiлька крокiв сiпнула шлею до себе. - Лiпше отiй пiдсоби,- махнула рукою позад себе. Я залишився посеред дороги. Щось до болю знайоме в ходi жiнки, яка наближалась, заколихало свiтом у моїх очах. Розвиднялося з кожною секундою. Марина окинула мене втомленим поглядом; коли впiзнала, щось полохливе i вороже метнулося у її очах. Її копаницi були високо вивершенi дровами, збоку телiпалась прив'язана тороком сокира. Я дивився на Марину, а сокира заступала її вiд мене блискучим бiльмом. Марина ще раз глянула на мене, знов очi заметушились, але вже не вороже, i в куточках звисли повнi коралово-круглi сльози, якi, здавалось, не в змозi були вiдiрватись од втомлених безсонням повiк. Вона не витерла їх, i вони не впали, а поволi, туманом розповзлися-розтанули, нiби шкода було їм звiльняти звичне мiсце, i залили зiницi темним блиском. Рiзко випроставшись, Марина обiйшла мене, оглянулась на санки,- навинула на руку мотузок i рушила своєю дорогою. Я наздогнав її, незграбно смикнув мотузок. - Не треба, Прокопе,- сказала вона тихо. I повторила:- Не треба. Її слова не досягли моєї свiдомостi. Я не здатний був їх сприймати, настiльки вони були чужi й далекi вiд того, що творилося в моїй душi. Тодi Марина пустила мотузок i стала на узбiччi, як постороння, якiй немає дiла нi до мене, нi до копаниць з дровами. Але цей вираз швидко змiнився розгубленiстю. Так вона, напевне, стояла б, якби поламалися санки. - Марино,покликав я. Обличчя її закам'янiло, i кам'яно вона запитала: - Ти назовсiм, Прокопе? - Так. - Залишишся в селi? - Так. У цю мить я подумав, що нiколи згодом не повiрю, начебто мiж нами вiдбулась оця розмова. Кожна клiтинка мого тiла перетворилася в пружинку, i все разом зцiплювало серце, яке безпорадно металося, ще знаходяч8Ӄ якiсь порожнини, але мало от-от зупинитися в тугих кiстяних лещатах. Щось треба було промовити, та я не годен був знайти потрiбного слова й несподiвано глянув на нас обох очима байдужої до всього людини. Марина була чужа, чужа - аж страшно. А я, пiдвладний несвiдомiй волi, намагався її повернути. Для чого? Щось спонукало. Отак над водоворотом, коли закрутиться в головi, валить тебе додолу, i з цимнесила звладати. Марина зiтхнула, немов узяла на себе додатковий тягар. Щоки її посiрiли, очi запалися в орбiти, мов їх засмоктувало туди. Я машинально виволiк санчата на середину дороги. Закружляв снiговий вихор, лiс запнуло мерехтливою запаскою. Я сiв на полiна. - Не будь маленьким, Прокопе. Простудишся. Ходiмо. Обоє ми маленькi. Маленькi люди з маленькими правами i претензiями до свiту. Просто свiт перед маленькими людьми багато завинив, i кожний бере на себе смiливiсть багато йому дорiкати. Зрештою, це схоже на виправдовування, тодi як нi я, нi Марина боговi духа виннi.i не знали, ким станемо. - Ходи. Перестрiне Павлюк-оштрафує. - Микола? - Степаниду Ворожбитову мало не побив. За шматок береста. Кричав так, що лiс ходив ходором. А кому мило пiдсиджувати ночами, або вкрасти цих нещасних дров? Не коценiти ж людям? Лiс бринiв пiд вiтром шумними хорами, сiючи навколо холод i задуму. - Пiдемо через Завадiвку?- запитав я. - Проведи до перших хат, якщо твоя ласка. Бо люди... Побачать, що-небудь вигадають. - Я не вiдповiв. - Пiду, Прокопе.- Бачачи, що я не рухаюсь, вона взялась за мотузок.- Дiти вже десь повставали. Рiвно гудiв лiс. Гул той заплiскував думки, як смертний сон. Вiддаляючись, шкрумтiли кроки на снiгу, i разом з ними вiддалялися три останнi тижнi, якi я хотiв було зберегти в пам'ятi. Вони змiшалися з фронтовими роками, починати треба було заново. III_ Дома я питав себе, навiщо вижив, для чого iсную. Мене кидало то в жар, то в хол