ма руками, забуваючи накрити колiна. - А ви вiдповiсте,- запитав я, - якщо я напишу вам листа? - Атож,пiдхопила вона весело. - Писатиму.Її веселiсть мене не влаштовувала. - У нас лиш татко одержує листи. Менi часом так хочеться якоїсь несподiванки... Голубка не вирветься на волю од бунтiвних, неврiвноважених Грушевичевих балачок. Вiн свого роду натура чарiвна i перевиховає зятя. Христина була надто безпосередньою. Я не бачив у нiй таємниць, якi так хвилюють i приворожують. Проте й жiнки цього гатунку, коли з ними пожити, сприймаються без особливих скидок, як щось неподiльно рiдне. - Ви допоможете менi готувати обiд? - раптом звернулась вона. - Обiд? - Кортить посидiти, а тодi я не встигну. Татко не любить чекати. - Чи я придамся? - Знайду, знайду вам заняття,- мало не пiдстрибнула вона.- А тепер розкажiть про себе. Я вже подумав, якого Прометея видам їй. - Будь ласка,- мило прохала вона, - Я ж про себе все виказала. - Я кладу хату,- сказав я. - О! - Так. - Велику, гарну? - Надзвичайно гарну i досить велику. На австрiйському бункерi. - Невже? - За селом, на березi Днiстра. У нас Днiстер широкий i тихий, мов лiтнє небо. Ми так до нього звикли, що вiдчуваємо в ньому щось живе, наче душу. - Колись ми зберемось до Павлюка в гостi i до вас завiтаємо. - Запрошую вiднинi. - Обов'язково приїдемо. Тiльки замовте собi по-мiському великi вiкна. - Ага, причому на рiку. - "А в плетених гнiздечках виростають зубастi пташенята".- Я насаджаю цiлий гай жоржин. Ви ходитимете в мене заквiтчана, як польова русалка. - Чому ви одягаєтеся у вiйськове? - запитала неспокiйна бджiлка. - Звик. Так зручнiше. На фронтi менi повитягувало руки, i мiй пiдмайстрiвський костюм прикуцiв. Христина колихнула дещо замiцної сили, як для дiвчини, плечима. - А чи в Павлюковому замку дуже похмуро? - Навiть привiтно. Я там маю кiмнату. Павлюк вiдпустив її менi, видко, думаючи, що я вiдмовлюсь будуватися. Але я непохитний. - Я так i подумала про вас. - Це гарна риса? - "Теревенi, теревенi... Микола казав правду. Та вже задля чемностi потерплю. У мiстi небезпечно ходити". - Гм... - Ми з Миколою, можна сказати, повиростали, в замку. - А... Мiй Прометей не захоплював її, i її неуважнiсть менi не сподобалась. Так деякi жiнки псують апетит своїм чоловiкам, наливаючи їм в тарiлку менше, нiж собi. Вона ставала гарною, коли всмiхалася. На жаль, пiсля ночi на морозi я не мiг настроїтися на веселiший лад. Христина вiднiмала вiд рукодiлля очi, немовби чекаючи якогось запитання, але я переглядав старий календар. На полицi поблискували золотим тисненням томи з медицини. Польською, нiмецькою, французькою мовами. - Татко перед вiйною пожертвував бiблiотеку на "Просвiту",- сказала Христина, перехопивши мiй погляд.- Випустилися - нема що й почитати. Колись-то Микола сказав, що слово "Просвiта" походить вiд сполучення "просвiтити кишенi". Христина обережно поклала шиття на пiдвiконня i висунула шухляду в шафцi. - А це ви читали? Я пересiк кiмнату, Христина подала менi не товщу за шкiльний зшиток книжечку. - "Зiв'яле листя". Тiльки й усього, що в нас є. Навiть "Кобзаря" не зберегли. Це видання одинадцятого року, а бiльше не було. Я перегорнув кiлька сторiнок. У Галичинi подекуди досi не знають, що Франко помер, А на фронтi нас сповiстили: "Доктор Ян Франко..." - Ви любите вiршi? - повернувся я до Христини. Вона закивала, примруживши очi. - Прочитати? - Я все знаю напам'ять. Ось послухайте: Розвiйтеся з вiтром, листочки зiв'ялi, Розвiйтесь, як тихе зiтхання! Незгоєнi рани, невтишенi жалi, Завмерлеє в серцi кохання... На її очах виступили сльози. Чи здатнi вони запалати вогнем? - А це. ви пам'ятаєте? - запитав я. Луги за ланами, Село мiж садами, I мир мiж хатами, Спокiй над селом, А люди щасливi, Брати мов зичливi, На прадiднiй нивi Працюють поспiв... I пiсня лунає Вiд краю до краю; Тут пана немає, Немає рабiв! "Такий енергiйний чоловiк, як Франко, зумiв так багато зробити тому, що думки, якi приходили до нього, коли писав прозу, вiн дарував поезiї, а образи, якi не вкладалися в поезiї, жертвував прозi..." - Браво! - вигукнула Христина. - Ви зворушливо, неповторно читаєте. - Пробачте,сказав я.- Це, очевидно, пiд впливом вашого декламування. - Нi-нi!наполягала вона.- Ви обдарований оратор. Чогось зiтхнувши, вона зробила крок до мене, .сперлась боком на шафку, сховавши долоню пiд пахвою i покривши рукою опуклi груди. Я дав би їй рокiв дев'ятнадцять, якби не ластовиння i невинна веселiсть обличчя, якi робили її молодшою. - У гiмназiї я сама писала вiршi,- сказала вона, спускаючи очi.- Цiкаво, як би ви їх читали? - Чому не продовжуєте писати? - Бо... Бо багато "бо". До вiсiмнадцяти всi, здається, пишуть. - Я не пробував. Вона поривчасто простягла руку, мало не торкнувшись моєї. Одну секунду ми дивились одне одному у вiчi. I вона збентежено одступила. Я поклав до шухляди книжку i сiв на крiсло. Христина кволо з широко розплющеними вiд якогось внутрiшнього здивування очима опустилася на диван. Смеркало. Попрощавшись з Христиною (Грушевич так i не повернувся), я перекинув через плечi мiшок i подався на станцiю. Ще вранцi менi сказали, що поїзд на Львiв вiдходить опiвночi. Я пристроївся позаду двох калiк-жебракiв. Один iз них, озирнувшись на мої кроки, замовк, але невдовзi заговорив знову: - Поверне на весну, я заберуся кудись на хутiр, а ти - як хочеш. Виберу собi обговтану молодицю, аби вмiла шанувати,- там тепер мужика зi свiчкою не знайдеш, - i переживу лиху годину. Щось то мусить змiнитися. Тодi повернуся на копальнi. Видко, вони вже давно нерозлучно никають свiтами, зведенi безвихiддям. Бредуть, не заважаючи один одному, але й цiнуючи присутнiсть iншого, бо принаймнi можна балакати, не побоюючись, що втрачаєш розум. - Я мiг податися на схiд. Мiг. А iталiйський? Мало його менi? По щиростi, то нiхто не знає, чого хоче. А я знаю одне: хочу жити. Я в полонi їв кору, їв... Ой, душить! -. Вiв зупинився, ковтнув вiтру роззявленим ротом i, нагнувшись, поспотикався за товаришем.- їв, кажу, в полонi мишей, їв ящiрок. Аби вижити. Тепер я хочу... Вiн не доказав. Обидва миттю чудернацькою двотулубною iстотою шугнули попри мене назад i, поки я оглянувся, пiрнули в пiдворiття. Я перейшов на протилежний бiк вулицi i з калатаючим серцем застиг, чекаючи, що буде далi. Але зокiль не було живої душi. Мiж дахами недолуго стогнав вiтер, десь дзеленчала пiдiрвана бляха. Вони недарма повернулись, щось запримiтили. Та дивно: вулиця, порожня; Ще перечекавши хвилину, я попростував уперед. У кiнцi кварталу в груди менi вперся, ошпарюючи лице, морозяний вiтер. Вiльною рукою я поправив шапку. Раптом, мов iз-пiд землi вставши, мене оточили якiсь люди. Я рвонувся туди-назад, та десятки рук потягнули мене вниз. - Будеш кричати, - заревiли над вухом, - заткнемо ганчiркою пельку. Я ослiп вiд крижаного холоду, що заповзав в очi. Пiд закоптiлою стелею горiла плитка, як тарiлка, лампа, ритмiчно вибухаючи кривавим промiнням. Голi стiни, подовбана пiдлога, надвалена грубка. На зсунутих столах хрипiв сотник. Вiн був такий широкий у плечах, що вони звисали за краї стола. На дебелiй шиї ткацьким човником бiгав зморщений кадик, мало не досягаючи квадратної неголеної бороди. Я кинув посеред долiвки мiшок i сiв на лавi бiля виходу. - Одразу видно муштровану людину, - сказав приставлений де мене командиром "мисливцiв" стрiлець. - Сотник вiдпочивають. Тодi я знадвору накину на дверi защiпку, а ви... ви можете вiддихатися. Адже ви звихалися, як помiчник кухаря. .Вперше бачу такого моторного козака. Вони полювали на молодих хлопцiв, примушуючи їх "добровольцями" записуватися до стрiлецьких загонiв 20. Марш в "усуси", недобитий злидарю. Кажуть, розiйдися, болячко, бо чиряки йдуть. Нiхто не питав, що цi ясирнi добровольцi масово здавалися в полон i пiсля тамтешньої лазнi повертали зброю проти своїх. Ото наори мiлко, посiй рiдко, то вродить дiдько. 20 Українськi сiчовi стрiльцi (УСС) - вiйськовi пiдроздiли, створенi в 1914 р. командуванням австро-угорської армiї (як i так званi гуцульськi легiони). Формувалися в основному з представникiв захiдноукраiнськоi буржуазiї та куркульства i частково обдурених селян Входили до складу австро-угорських вiйськ, були кинутi в бої а, росiйською Армiєю. Наприкiнцi 1918 р., пiсля краху Австро-Угорської iмперiї, припинили своє iснування. Окремi загони УСС стали опорою контрреволюцiйного уряду ЗУНР, ввiйшовши до складу так званої Української Галицької армiї. УГА в першiй половинi 1919 р. вела бої з вiйськами буржуачно-помiщицької Польщi, яка розпочала агресiю з метою загарбання Схiдної Галичини. Внаслiдок зради зуярiвських правителiв УГА в липнi 1919 р. вiдступила на Правобережну Україну, де була використана петлюрiвською директорiєю в боротьбi проти Радянської -влади. Пiсля поразки петлюрiвцiв частина вiйськ УГА, що складалася з вихiдцiв iз найбiднiшого селянства, на початку 1920 р. перейшла на бiк Червоної Армiї. Мисливцiв важко збити з пантелику. Вони реготали, чуючи, що я родич Повсюди-Завадовича, провадили, пiдбадьорюючи стусанами. З таким серцем дiти знущаються над батьком, який не знав нi себе, нi життя, їх того пнувся навчити, а пiд старiсть спився. Вони ходили з карабiнами навпереваги, дихали горiлкою. (Гордiй сказав би: "аж закусити хочеться"), своєю лихiстю могли збентежити наймужнiшу людину. - Хто? - лiниво, з хрипотою протягнув сотник. Щось зловiсне було в його першому словi. Я знеобачки розв'язав мiшок, виклав на хустину шматок солонини, два варених яйця, головку часнику, пару яблук. Вiн терпляче стежив за мною i все бiльше кривився. Коли я зупинив очi на ньому, вiн сiв, звiсився на руках i вперед ногами стрибнув до мене... - Хто нинi мудрiший,- говорив вiн потiм,- важко судити. Нехай це вирiшує iсторiя. Вiдпустити тебе не маю права. Ти родич Повсюди-Завадовича? Я кивнув. - Вiн тебе й може визволити. - Я напишу листа. - Але вiдповiдь прийде не швидше як за мiсяць. А тебе треба чимось годувати. Якщо я скажу: "Прибудь через мiсяць",- хто за це поручиться? - Тут є у мене знайомi. Попрошу доктора Костя Грушевича. Вiн довго спiдлоба дивився на мене. - Глупота - дар божий, але ним не слiд зловживати. Приповiдка є така. Французька. Я був там у полонi. Грушевич особа ненадiйна. Або?.. Нехай буде Грушевич. Тiльки, щоб ти не перешкоджав,- вiн пiдняв дверцята в пiдлозi,- опускайся туди. У льоху темрява, поквапливо зашарудiвши чорною мантiєю iсторiї, прочитала менi довгу, нудну нотацiю. Треба сподiватися, неостанню. VII_ Грушевич поручився за мене i безвтiшно дав згоду на те, що я склепаю залiзний парканець навколо будинку. Я списиками заточував кiнцi прутiв, а думка лiниво кружляла над малозаселеною, але сповненою багатьох несподiванок латочкою дiйсностi на неозорiй нивi життя. Власне кажучи, я все порозкладав на п'ятрини там, у льоху. Але в душi не випогоджувалось. На гадку навивалося то одне, то друге, примушуючи заново все переживати. Мене мучило незрозумiле почуття вини. Отак iнодi встаєш пiсля кошмарного сну, який залишає в надрах свiдомостi гостре вiдчуття фатальної випадковостi i, як дикуна, наводнює тебе страхом перед самим собою. Тодi й не дотямиш, що робити, аби позбутися цього страху, аби накинути гамiвну сорочку на своє пiдсвiдоме неупокоєне "я". I я заново перетасовував карти. Грушевич склався в моїх уявленнях людиною без центра ваги, i його можна сприймати остiльки, оскiльки вiн зустрiвся в дорозi. Покутський зникав з виднокола. Я вислав продукти поштою. Биковський, якого стрiльцi називали просто Биком, постать епiзодична. Це собака на ретязi дурних потреб, i за неї несе вiдповiдальнiсть велебна система. Микола - весь у туманi прийднiв. А Гривастюк, Гордiй, Молотковський? Може, вони й мають рацiю. Марина? Вона не може собi простити. Хто знає, хто знає?.. До мене спiвчутливо, аж зворушливо ставиться Христина. Якось у ту хвилину, коли серце напливною хвилею огортає вiдчай i коли вiн настiльки сильний, що його ярiння передається iншим, вона нiжно доторкнулась пальцями до моєї скронi: - Сивизна... - Так? - Її не було, коли ти приїхав. - Була. - Нi, - заперечила. - Нi. Ти недооцiнюєш дiвочої спостережливостi. "Якщо вiд неприємностей не можеш ухилитися, то навiщо уникати ласки? - подумав я. - Правда, в нiй щось хворобливе, але де шукати чистого i святого". ...Троє хлопцiв iз синяками пiд очима проводжали мене з комендатури заздрiсними поглядами. "Вибачення не прошу,-сказав Биковський, виходячи за мною в коридор, - бо такий уже час. Не смiй нiкому розповiдати. Ясно? Ну, то з богом, Парасю", У пiдвалi я трохи чув, що говорилося зверху. "Ви потрiбнi Українi. Ви станете її вiйськовою будучиною". - "Я ж вам казав, що в мене троє дiтей, а жiнка вмерла вiд тифу". - "Час вимагає вiд нас жертв,- не слухав Биковський. - Ви йдете на велике дiло". Це ж менi говорив перед вiдправкою на iталiйський фронт якийсь слабовитий священик з святоюрського храму. Я кивнув голового... "Помийся снiгом!"- гукнув з дверей Биковський; вiн не хотiв, щоб я виходив з комендатури забруднений кров'ю. "На велике дiло! - думав я, йдучи до Грушевичiв. - Люди великого дiла вмирають безслiдно. Вiчно живуть люди великої мрiї". - Прокопе, мерщiй снiдати! Христина у вiкнi на весь зрiст, усмiхається, сукенка до стану тягнеться за її руками вгору символом невинностi. - А татко? - гукаю я, збираючи начиння. - Наповiдав не чекати, - кричить вона.- Затримається. Я занiс начиння до дровiтнi, помив руки, розчесався перед дзеркальцем. Сивизна - це втрата, її вiдчуваєш кожною клiтинкою. Думки перестають тобi пiдкорятися, мов ти щось недосконале, i розбiгаються тужити поодинцi. Пiднiмалися сходами - я подав Христинi руку. Вона легко перестрибувала через двi приступки. Можливо, i я багато чого перестрибую? Не можливо, а навiть напевне. Але чи за це на мене мусить впасти кара? Адже тiнi минулого, населивши нас тривогами, не повiдомили, чого триматись. Я все хотiв би увiбрати, якомога менше роблячи висновкiв. У часу, як завжди, багато очей, i справедливi оцiнки прийдуть згодом. Та, щоб забутись, конче треба щось подiлити, узявши i оддавши. Поки я снiдав, Христина, спершись на колiна лiктями, дивилась у вiкно. Надворi стелилась снiгова мряка. Я закурив. Христина пересунула крiсло до мене. Вона розповiдала казку. "I спала зачарована красуня довго, довго. А тодi..." Я поставив їй пiд ноги стiльчик. "Ти?.." - "Знаєш, Христино.." Напружив пам'ять, але нiщо з того, що я берiг на такий випадок, не навернулось. Вечiр. Нiч. Мовчки, переплетений невисловленими запитаннями i вiдповiдями, стiкав час. Христина ледве чутно дихала на моєму плечi, дихала рiвно, глибоко, нiби зосередила на цьому всi сили. Засiрiв свiтанок. Розплющивши очi, вона непорушне дивилась, як вiн путриться мiж будинками голубими димами сподiвань. Але ми читали-перечитували невiдомi сторiнки прекрасної книжки, не намагаючись заглянути в її кiнець i не питаючи, з чого i як почалося. Грушевич пропав. Христина пiсля напруженого чекання знесилено впала лицем на подушку. Пройшовши в гадках якiсь довгi дороги, вона забулась у тривожному снi й спала, плачучи крiзь сон. Ще день i нiч. Я боявся говорити Христинi, що в мене неспокiйно на серцi, бо вона спочатку запевняла, що Грушевич уже не раз не ночував дома. - У вас немає чого випити? - В буфетi на кухнi. Я принiс графин спирту i пляшку горiхового сиропу. - Я не п'ю. - Христина вiдштовхнула склянку, i спирт, обпiкаючи морозом, пролився менi на руки. "Совiсть - це..." Ах, на бiса цi викрутаси! Наступного дня я нашвидкуруч скрiпив клiтки огорожi, наколов гору дров, позбивав схiдцi, що рипiли пiд ногами. Потiм ми мовчки сидiли бiля вiкна - вона стримана i внутрiшньо зiбрана, я ж, навпаки, розслаблений, мов мене, не питаючи, кинули в гру без сюжету i я не тямив, чого вiд мене вимагають. Раптом Христина сплеснула руками: - Вони заарештували татка, i тепер їм нiщо не завадить тебе взяти. - У двадцятому сторiччi в Тантала вiдiбрали спокiй. Татка сьогоднi ж випустять. - Я накинув на плечi шинелю. Почалася смуга невiдання, стократ обтяжливiша, нiж бувало на фронтi. Лавина безглуздя. Чи не надто я багато заправив вiд життя, i воно менi мстить? Та нi, я йому тiльки освiдчувався. Невже й це грiх? - Але ж, Прокопе! Хiба це допоможе? Ти нiчого не знаєш. - Христина вперше якось гордовито подивилась на мене й одвернулась. Не знаю... "Докори сумлiння є вид смутку, що виникає од сумнiву, чи добре те дiло, яке здiйснюється або вже здiйснилось". - Я тебе нiкуди не вiдпущу! - Вона зiрвала з мене шинелю i закам'янiла, мабуть, вiдчайдушним зусиллям стримуючи себе, щоб не топтати її ногами. Я посадовив її на диван. "Маючи схильнiсть думати, що все повинно йти за їх планом, цi люди дивуються тої ж митi, тiльки-но подiї вiдбуваються iнакше, причому вони часто ображаються навiть у тих випадках, коли справа їх самих не стосується". О Декарте, наш миропомазанику! Я нiколи не старався запам'ятати те, що читав. Видко, в людської пам'ятi є якiсь автономнi потреби. Загрюкали в дверi. Ми кинулись вiдчиняти. На порозi стояв листоноша. На моє прiзвище надiйшла iндульгенцiя: "Свiдчення, видане гр. Повсюдi Прокоповi року народження 1894, у тому, що вiн за станом здоров'я не може бути використаний для вiйськової служби". Пiдписи. Ще у Львовi за такий папiрець я вимiняв би свого ангела-хоронителя. Клопотання було вiддруковане на гербовому аркушi. На клаптику з учнiвського рахункового зшитка Покутський писав: "Не гнiвайся, Прокопе, що о цiй порi не пишу про себе. Чекай листа в Колобродах". Я согрiшив, почавши сумнiватися в удачi, i нарiканнями нiби заохотив стихiю стати лагiднiшою. Але якщо в мене становище виправилось, то на Грушевичiв будиночок звалювалась напасть за напастю. Вночi, попросивши мене перечекати в кухнi, солдати вчинили обшук. Метушилися, гримали, щось розбивали - паку чи скриню,дзенькало скло. Коли стихло, я натиснув на клямку, але дверi ззовнi були пiдпертi. Довелося їх виважувати кухонним гаком. - Христино! - гукнув я гуляючому поверхами вiтровi.- Христино! Я запалив свiчку й, ховаючи її мiж долонями, спокутуючою причиною спустився вниз. Сходи почали знову рипiти. - Христино! Вона, видко, обурювалась, її зв'язали i заштовхнули до вбиральнi з клубком фiранки в ротi. Вона напiвсидiла на долiвцi, спершись головою на унiтаз. На вiях росинками висiли сльози. Я перенiс її до кiмнати i звiльнив вiд зiрваного зi штори шнура. Христина тихо, болiсно заридала. Вiтер не мав доступу лиш на кухню. Я накидав на пiдлогу подушок, укрив Христину ковдрами, а сам до ранку передригонiв на стiльцi. Зiйшло недоречно велике сонце. Христина скидалась на мертву. - Ми їдемо до Колобродiв,- сказав я рiшуче. - Нi,- простогнала вона.- Проведеш мене до наших знайомих, а сам чимшвидше їдь звiдси. Я мушу залишитися в Тернополi. - Я силою тебе заберу. - Нi, - перебила Христина.- Тобi треба їхати, я розумiю. Їдь. Я бiльше собi не належу. Назад я добирався славно-правно, на куплений квиток, заповненим стрiльцями поїздом. Навдивовижу - нiхто мною не цiкавився. Стрiльцi спiвали: Нинi я з тобою, Завтра їду воювать, А позавтра десь в могилi Буду вiчно спочивать... У їхнiх поглядах була порожнеча. З розмов я довiдався, що вони їдуть на Велику Україну допомагати селянам в обробiтку землi Iз Вигнанки я мчав поштовими санками, iз Залiсся мене довiз до Колобродiв Клим Осадчук. Клим оповiдав, що Микола Павлюк подав до повiту скаргу на чотирнадцять осiб, якi самочинно рубали лiс. Всiх оскаржених оштрафували. Гривастюк не приховує, що невдоволений Павлюком, i вiдказує, мовляв, є в селi вiйт, котрий вiдповiдає за порядки, а Павлюк на це не хоче зважати. I остання сiльська новина - жiнка Онукова народила близнят. Чим ближче ми пiд'їжджали до Колобродiв, тим гострiше я вiдчував, як немовби тверезiю Перед тим сумним порогом у душi, за яким починалося пристановище туги i болiв, я клявся, що нiколи бiльше не покину села. На вулицi я зустрiв Левадиху - вона дибала до Ковальчука ставити банки, бо простудився. Левадиха заплакала, узрiвши мене. - Iди вiдпочивай, - сказала вона. - Дома Марина. Покликала її, бо не було на кого хату лишити. Я швидко впораюсь. Марина шила малим штанцi. Менi, як нiколи, хотiлося побути на самотi. Викликаючи ревнiсть в Марининих очах, я запитав: - Не знаєш, Павлюк дома? - Нема,вiдказала вона трохи зловтiшне.- Поїхав, кажуть, до Чорткова. - Як дiти? - Я вагався, чи йти менi до замка, чи залишитися. - Дякувати боговi, здоровi. Роздягшись до пояса, я нагнувся над цеберком з теплою водою. - Левадиха в нас,- повiдомила Марина. - Я бачив її. Марина бiльше не пiдняла очей. Та коли я помився i перейшов до свiтлицi, вона рушила за мною. - Постелити тобi? - Дiждуся Левадихи, - озвався я. - Причини дверi, бо протяг. - Стомився? - Не дуже. - "В селi тим погано, що тут не вмiють бути байдужими". - То я постелю. - Нiби боячись заперечення, вона поспiшила розкидати постiль. - Ми вже гадали, що скоїлось якесь лихо. Поїхав, i прослiдок за тобою застиг. - Яке горе! Марина випросталась. - Що з тобою, Прокопе? - Нiчого. - Ти сердишся, що застав мене тут? Скажи. "Почуття - це право власностi". - Будь собi на здоров'я, Марино,- пробурмотiв я. - Звiдкiля ти це взяла? - Може, тобi хочеться випити? Я принесу. - Стiй, не хочу. Вона блискавкою повернулась, несучи пляшку горiлки. Було затишнiше, коли всеготовно, дивлячись чи не дивлячись на мене, вона стояла поруч. Вона наче про щось здогадувалась i терпiла. Якби вона образилась, я, мабуть, вигнав би її з хати. - Дозволиш - i я з тобою? За те, щоб ти пiднiсся духом, повеселiшав. - Налий ще. - Третьої не дам. За цей мiсяць ти так осунувся з лиця!.. Боже, сивiти став! Я попросив ще налити, i вона уступила. - Життя - це рани,- сказав я посмiхнувшись. - Чекай, я принесу закусити. - Ще одну, i йди собi. Вона нахилила пляшку, та горiлка полилась на землю. Марина опустила очi, переждала, все бiльше розпливаючись передi мною. Я ще чув, як вона забирала чарку з моєї руки, як скрипнули дверi i в сiнях щось наче зiрвалося з вiшалки. ...Мене мучила спрага. Я брiв степом у коронi Тантала. Вдалинi виднiвся журавель, та я знав, що нiколи до нього не дiйду, повернув назад - i прокинувся. До Свiтлицi зазирав повновидий, самовтiшний мiсяць. У сiнях коновки не було, видно, через морози Левадиха забирала її до хати. Горiла лампада. Марина сидiла за скринею, поклавши голову на руки. - Марино,покликав я. - Що, Прокопе? - схопилась вона. - Левадиха не прийшла? - Щось припiзнилася. Вже, напевне, не прийде, пiзно й далеко. Спросоння ще щось хотiла додати, але я зачинив за собою дверi. Одягшись, я проковтнув пригоршню снiгу з призьби i попрямував до замка. Нiде нiщо не шеберне. Я довго сидiв, дивлячись на полум'я свiчки. Був такий настрiй, що хотiлося заспiвати якоїсь тягучої, тужної, такої, як спiвав у бункерi Станiслав Муравський. Але я не пригадував такої пiснi. Перед зором вишикувались слова, стиха напливали мелодiї, та я не вмiв їх зiбрати воєдино. Огортала давка розпука. Я починав дрiмати, i вона менi привиджувалась скам'янiлим серцем. Я протер очi. Негаразд ускладнювати життя. Хтось сказав, що за кожним перебiльшенням - абсурд. Це правда. У Миколиному кабiнетi я побачив запустiння. Сiрим суконцем порохiв укритi стiл i кушетка бiля лiжка; в'янучи, настрiшився мирт на пiдвiконнi; у нiздрi бив запах притхлостi. Я шарпонув дверцята в книжковiй шафi. Шафа заскрипiла, захиталась, i на долiвку посипались аркушi списаного паперу. Позбиравши їх, я зiтер рукавом пилюку, розклав аркушi на столi. "Лiс чорним вороном розкинув крила над горою, i чути було його тихе, сонне дихання в густiй теменi ночi далеко в полi, бiли вогнищ пастухiв на лугах, над полукiпками складених при дорозi пшеничних снопiв, над примовклим у супокої Днiстром. Пiдходячи до лiсу, ви чули шурхiт перепелiв у травах, монотонне подзвонювання цвiркунiв, сухе потрiскування снопiв, але понад усе те було дихання лiсу, за яким угадувалась сила, здатна пережити найтяжчi злигоднi. Це дихання приковувало увагу, як головний герой на сценi, про якого ви ще нiчого не знаєте, але в якому за одну мить встигли побачити магiчний запас енергiї, що примусить вас iти незвiданими стежками, настiльки близькими вам, що ви не мислите собi iншого поводиря у цiй нелегкiй дорозi..." Все, про що б Микола не заводив мови, оживало i починало сплiтатися у неосяжне, суперечливе полотно, над яким сизим голубом витала занепокоєнiсть. Я з якоюсь ще слабо усвiдомленою повагою i любов'ю перегортав аркушi. Подекуди Микола переривав себе на пiвсловi, залишав мiсце, потiм переходив до iншої картинки. Видко, щось йому перешкодило дошукатися виразного слова, а згодом наплило нове враження, яке вiн сквапно занотовував, щоб довести все до досконалостi, коли трапиться зручнiша нагода. "Над вершечком гори плив збентежений мiсяць. На мить пригорнувся грудьми до щовбочка, звiркувате видивився на долину, мов на чужину, i пiшов довкола гори, крадучись повзком, свiтячи криваво-червоним горбом. Село окутувалося тiнями передсвiтання, лиш хрест на церквi поблискував, мов кинджал, занесений невидимою рукою над спочилими у покорi хатами..." Я подумав, що вiднинi завжди гiркої години приходитиму сюди. У цих нехитрих новелах про лiси i поля я знайду себе швидше, нiж на самотi, заходячи в дверi Сучасностi iз задавненої рiвноваги. Тут билося серце вiчностi. Я поклав рукописи на мiсце. Несподiвано в мене вселилося переконання, що нiяка катастрофа не спроможна зупинити життя. Кожний трагiчний кiнець є початком оновлення. Про це я не раз читав, не раз чув, але це треба вiдчути. Нас намагалися знищити, та самi впали в могилу. Ми стоїмо над нею, оточенi сумнiвами, одначе тiльки-но на цiй могилi вибринить зелений шовк трави, як од вагань наших не залишиться слiду. По знаку життя ми пiдемо орати i сiяти. Можливо, через сумнiви ми iнколи скидаємося на дикунiв, не розумiємо самi себе, але це смiху варте - смiх найкраща молитва по безглуздю .. Ритм життя мiняється, як мiняється все на свiтi. Проте буває час, коли хочеться той ритм сповiльнити або прискорити. Ритм стає господарем нашої уяви. А причина одна - чекання. Дивлячись, як займається небокрай, ми не кладемо руки на серце. Якби поклали, то почули б, що воно б'ється швидше. Так само до ночi воно сповiльнює свiй темп. Чекаючи, жадаєш перемiн, а настроюючись на їх ритм, оволодiваючи ним, стаєш ближче до вiнця, який плетуть для молодої... Я все перерив у бiблiотецi, шукаючи якої-небудь збiрочки схiдних пiсень, де пишеться, як лисиця стає людиною або як дроворуб, забувши, де заховав забитого оленя, вирiшує, що полювання йому приснилося. Я з задоволенням прочитав би про те, як пустельник умивав вуха, якi забруднив голос владики пропозицiєю сiсти на iмператорський трон. Взагалi менi хотiлося чогось схiдного. "Слава тобi, о великий з великих, сонце мудростi i краси..." Хто ще так умiє зупинити увагу перед величчю людини! Якби я щось розкопав у цьому родi, мене не побачили б на майданi i я не коротав би суботнiй вечiр на ослонi в Кухарчука, гладячи кiшку. Словом, менi не вдалося сповiльнити ритм. Кухарчук забрав мене пiсля мобiлiзацiйного вiча. Гривастюк коротко сказав, що дехто з молодi почав бешкетувати, i вiйськовi вправи, якi намiчено влаштовувати двiчi на тиждень, настiйна потреба, щоб угамувати дурну кров. Я пройшов перед натовпом з дорученою менi сотнею. У кiнцi майдану звелiв Семеновi Задвiрному проповзти десяток метрiв по-пластунськи за балачку. Пiсля цього сотня стала досить слухняною. Натовп завмер вiд захоплення. Ми випили з Кухарчуком. Я тому, що не мiг позбутися неприємного осаду, бо ж стаю знаряддям у Гривастюкових руках, а згодом через це, очевидно, пошиюся в дурнi; а Кухарчук - з приємностi: вiн бачив, як Семен Задвiрний нюхав пилюку, i сприйняв це як прилюдну розплату за доньчин сором. Орися колише станом, спiдничка то збiгається, то розбiгається хвилями навколо нiг. Я, що народився з тiлом оленя, хвостом корови, копитами коня i м'яким рогом 21, дивуюся, чому вiд мене не втiкає кiшка, i посмiхаюся подумки з Орисi. 21 Схiдне повiр'я, згiдно з яким такi дивнi однороги народжуються тiльки пiд час управлiння мудрих i справедливих владик. - Боже, як хочеться пiти кудись свiт за очi. - I менi,бурмочу я. Якби пахуче зелене лiто, достигаюче поле, чисте небо i не це ярмо, яке зовуть полiтикою, якби довгий день - я закiнчував би роботу в каменоломнi рано... Iти стомленому зарослим чебрецем плаєм... - Ще довго? - питаю я. - Оце - мати такого кавалера! Надокучив би за один вечiр. - Який смисл вичiчкуватися? Однаково сповинешся в шалю. Орися повернула до мене голову, на фонi вiкна зринули повнi, пишнi груди. - Ви всi повернулися з фронту якiсь несповна... - Дякую. Вона зазирнула в дзеркальце, потiм, поклавши лiктi на пiдвiконня, дивиться в сутiнки за шибкою, а насправдi - на мене, бо шибка вiдбиває всю кiмнату. - Я передумала.- Орися сiдає в куток за скриню. - Що в тiй читальнi цiкавого? - Чула, що казав Гривастюк: треба здобувати культуру, сама не прийде. - Ну, зiйдуться... - Фронтовi сичi несповна... Орися потупилась. - То я пiшов, Орисю... - Та побудь ще. Я знову сiв, але тут же звiвся i перейшов до неї, спробував її обняти. Вона вiдсахнулась до стiни. - Менi здавалося, що я тобi подобаюсь, - сказав я. - Так? - Очi її забiгали. - Ти помилився. - Що ж, я готовий вiдповiдати за свої помилки. А ви шукаєте винних. - Що ти таке кажеш? - Коли щось робиш, то й береш на себе якусь вiдповiдальнiсть, Орисю. У свiдомої людини одне без другого не буває. А коли вiтрiєшся з вiтром, то, ясна рiч, страшно брати на себе якiсь зобов'язання. Тобi невтямки, чого заслуговуєш. Я таких людей боюся. - Їй-бо, не розумiю. - Вiрю, Орисю. Нас вiйна навчила копатися, але вмiння не дала. Правда, бувають моменти - вгадуємо, як пророки. - Поворожи ж менi, може, це такий момент. - Спершу мушу тебе поцiлувати. - П'яний-п'яний,- вона дзвiнко, з вибухом засмiялась.- Почув би батько, похвалив би нас за цю розмову. - Добре, Орисю? - Нi. - Вона вiдштовхнула моє колiно. - Не можна,- мовила тихо, таємниче. - Чому? - В мене є хлопець. - Де? - Вiн сторонський. Дороги позадувало. - Гаразд, поворожу. Ти його кохаєш? Ти вийдеш за нього замiж, у вас народиться троє дiток. Ви будете жити в злагодi, щасливо. Але знову буде вiйна, i твої хлоп'ята пiдуть на фронт. Коли твоя хата опустiє, ти вечорами, не запалюючи лампи, будеш про них думати i... згадаєш мене. Я тобi привиджуся в образi Вiчного Жида. - Господи! Не треба.- Вона затулила менi долонею рота.- Ти коли п'яний, то вiд раю до пекла тобi один крок. - Коли тверезий - так само. Але це вiд мене не залежить. Планети впливають. То не хочеш, щоб я тебе поцiлував? Вона похнюплено оперлась руками на скриню. Я подумав, що ця дiвчина, мабуть, нiколи не тямить, чого хоче. - Цей вечiр такої туги нагнав на мене! - скаржно мовила вона. - Ось бачиш. Спокiйної ночi! Орися провела мене до ворiт. Я став на майданi, де кiлька годин тому муштрував сотню. Село мовчало, лиш на буковинському боцi приразливо i гiрко заходилося в плачi дитинчатко. "Мамо! Мамочко моя! Ой мамочко, я боюся!.." У Шехтмана вiкна були вже погашенi. Куди податися? Раптом менi здалося, що в плечi хтось уперся поглядом. Я закурив, перечекав трохи i повернув голову. То був цiсар. Ба не вiн, а тiльки постамент. Я пiдступив ближче. Статуї не було. Якби бiльше випив, то неодмiнно забрався б на постамент i виголосив орацiю. Зачовгали кроки. - Дивися, знову поставили Франца-Йосифа. - Дурний, тобi привидiлося. - Та ади! Я вiдскочив убiк, а тi двоє дременули врозтiч. "Стiйте!"- гукнув я, та тiльки затрiщали паркани i загавкали собаки. Я зареготав. Так голосно, вiд душi, я давно не смiявся. Почалися якiсь серйознi полiтичнi змiни, що викидають стару декорацiю. Завтра в селi пiде поголоска, що ночами сновигає цiсарева тiнь, шукає кривдникiв. Обов'язково розiйдеться, бо життя - химерне плетиво справжнього i видуманого. Я згадав почутий сьогоднi вiд Гордiя новий анекдот. Iз тюрми випустили ще "австрiйського" злочинця. Поблукав вiн по Львову-жити нема де, красти нема в кого, i вирiшив потрапити назад до тюрми, де принаймнi тричi на день пригощають баландою. Та як не зловживав волею, за грати його не садовили. Пiсля довгих розмiрковувань його осяяла iдея: за полiтичну провину його напевне кинуть до в'язницi. Подався до державного секретарiату, до якогось полiцейського верховоди. З порога рикнув: "Францовi-Иосифу вiват!" Вiрний слуга республiки зiрвався з мiсця: "Що, нашi прийшли?.." Гордiй пiдкрiпив цей анекдот ще й виразною коломийкою: "Я не Онисько й не Хома, зовуть мене Оникiй, у мене чорних брiв нема, зате я двоєликий".Смiх нiбито змiцнює почуття самозбереження. Я добрiв аж до бункера. По-дружньому поплескав холодну нiму стiну. Нiчого, вона вiдповiсть на мої почуття пiзнiше, коли я перемiню їй мiсiю. Я ласкаво погладив бетон. Так, мабуть, пестили нагнiчений магiчним смислом камiнь грабiжники фараонiвських пiрамiд. О, навiть наймiзернiша рiч, якщо вона хоч трохи пiдкрiплює нашi сподiвання, стає нам дорогою, i ми вiдчуваємо, що чимось їй зобов'язанi. Це, звичайно, фетишизацiя. Але гiднi жалю люди, котрi це засуджують. То слабохарактернi нiкчеми, якi не мають смiлостi, анi мудростi, анi сил для того, щоб щось поправити в життi або принаймнi глянути правдi у вiчi. Хiба люди виннi, що бiльше надiй покладають на речi, нiж на прогрес? Це ж менш небезпечне, нiж реставрування iдеалiв. Для iсторикiв i економiстiв фетишизм - прекрасний iндикатор, що вказує, наскiльки справедливий суспiльний устрiй. Дома Левадиха розповiла менi, що в селi ходить чутка, нiбито заарештували Миколу Павлюка. Схоже, на те, що Микола - комунiст. Розумнi хлопцi з народу, здiбнi керувати державою, щось робити для того, щоб не допустити нового нашестя, переселяються до в'язниць, а державою керують блазнi. Треба забрати Миколинi рукописи. Я виношував, було, думку пiдказати йому, щоб написав книжку. Це був би твiр, який навчав би любити свiй край, ще так слабко нами усвiдомлений, як середовище, де ми сформувалися. Загата замерз, п'яний, передрiздвяної ночi. Замерз, тричi проспiвавши в сотнi, у день свого народження, на двадцять сьомому роцi життя. Вiн лежав на майданi перед церквою з перекошеним ротом, скляно дивлячись на баню. Години зо двi бiля тiла товпилися люди. Калина коценiла в головах з оксамитне чорнiючими вiд нiмого ридання губами. У ногах тихо скiмлила, поклавши пащу на лапи, сука. Бабоньки пiвголосом перешiптувалися, тикаючи на суку, i важко було зрозумiти, кого їм бiльше шкода - титаря чи собаки, що тужила за господарем. А пiд тином стояла, витираючи хустиною очi, Ревека. Охiтва недбало махнув навхрест кропилом, нашвидку вiдчитав молитву. Пiдкотила пiдвода з труною. На цвинтар рушила Загатиха, сука, позаду попленталась Ревека. А чеснi християни подалися за Охiтвою на вiдправу. Перша безглузда смерть пiсля вiйни розбудила в менi нез'ясовну ненависть до всього. Вона трохи притихла лиш через кiлька днiв, але в опаловiй темрявi душi продовжував тлiти огарок недоброго. Бiля нього витанцьовували зловiснi блиски, здiймались вихрами полум'я у снах, поки щоночi не почав снитися охоплений синiми язиками вогню мрець - iнодi Загата, iнодi хтось iнший, досить знайомий менi з обличчя, але я не пригадував його прiзвища. Облягали думки про те, що з недавньої пори менi пiшов двадцять п'ятий, до п'ятдесяти навряд чи дотягну, отже, треба поспiшати... Досвiтками, задихаючись кашлем i хапаючись за серце, я з огидою поглядав на валiзу, де зберiгалося фронтове золото, Я ладен був його розтринькати, аби не пекло очей, як незакiнчена осоружна робота. Терпли пальцi на ногах, лiва рука пiд кiнець дня дерев'янiла. Голова розколювалась од болю, ночами не було чим дихати, i, незважаючи на лютi морози, я спав при вiдчиненому вiкнi. Я не щадив себе. Мої вужiвки-руки безперестанку пiднiмалися й опускалися, наповнюючи каменоломню приглушеним гримотом. Пальцi опухли, безкровнi нiгтi блищали, мов черепашача луска. Я з жорстокiстю ламав їх, поки вони не починали згинатися. По йорданi виходив затемна. Поки доберуся, вже й розвиднiє. Люто я орудував. Спустив на шкарп, у снiг, силу каменю. Якось спiткнувся на стежцi. Пiд ногами валявся брезентовий плащ, начиння розкидане. Я обiйшов каменоломню, проте свердла нiде не було. Я чогось чекав - i дочекався. Це не жарт. Однi менi заздрять, iншi недолюблюють за те, що я нiкому не скаржуся i не прошу допомоги, третi мене уникають, як суддi, який знає їх провини. Молотковський недовiрливо косив очищами, потiм повiльно обвiв поглядом наповнену димом кузню, мов пропонуючи: шукай. - Хто ж згрiб? - А в мене свиснули деталi, так що це нiяка не помста. Нi, пане Повсюдо. Я сьогоднi збирався складати i...- вiн сердито махнув рукою. - Нiяка робота не йде. Пiдiгнав, повiдшлiфовував, навмисне затримався, бо вечорiло, а я хотiв докiнчити при денному свiтлi, i... - Може, ви комусь хвалились? Розумiєте, не така шкода, як невигода. Я поспiшаю. Я дуже поспiшаю, пане Молотковський. - Я чогось гадаю, що це Головацький позичив. Злодiй першого гатунку. Ревецi до нього як землi до неба. Тепер я недовiрливо глянув на Молотковського. - Це скидається на партiйну ненависть. - Ну, пане Повсюдо! - Вiн навстiж вiдчинив дверi, наче запрошуючи в свiдки сiчневий день. - Iдемо до Головацького. - Е-е, незручно ж-ж-ж. - Селянська неотесанiсть повертається то злобою, то фанатизмом. Молотковський змiряв мене похмурим поглядом. - Згляньтеся, пане Повсюдо!, Не в неотесаностi справа. - Як хочете,- розсердився я.- А Головацькому я знiму його дурну голову. Молотковський притьмом вискочив за мною. - Пане Повсюдо! - гукнув вiн. - Чи чули ви, що в Харковi поновилися Ради? - Нi,зупинився я. - Поновились. Тепер Директорiї каюк. Петлюра цофається. - Того ви боїтеся зачепити москвофiла? - розсмiявся я. - Не того. Бити його - однаково що нiмину. Треба народовi показати, куди вони гнуть. - Ось i покажемо. Зiгнемо його i вiдшмагаємо. - В його присутностi я не мiг довго злитися, та вiн все ще не вiрив, що я облетiвся i жартую. - Не так,-сумно заперечив вiн.- Правдою їх треба притиснути. Правдою... Дружина Головацького - присадкувата зизоока жiночка з порепаними вiд тяжкої працi руками - сказала, що чоловiк подався на хутiр до знайомого коваля, i накинула на дверi защiпку. - Ой, коровi пора дати кукурудзиння. Полишивши мене серед двору, вона пiшла до стайнi. Я вирiшив чекати, бо часом подаруєш дурничку - втратиш усе. Головацький повернувся через добру годину. Пiдсунувся цибатий, довготелесий, напiдпитку. Я заглянув у його хитрi, полудженi золотим нальотом очi i чогось подумав: "Вiн". - Дай боже здоров'ячка! - Головацький сполохано озирнувся навколо. Я мовчки взяв його за лiкоть, одвiв трохи, хоч поблизу нiкого не було, крiзь зуби процiдив: - Я за свердлом, пане Головацький. Почуваю себе погано, хочу швидше покiнчити з тим каменем. - Але ж я боговi духа винен. - Коли свердло до вечора не буде, на мiсцi, я постараюся, щоб вас вигнали з вашої партiї. Головацький ошелешено переступав з ноги на ногу, нiби його судомило в колiнах. Проте вiн швидко отямився. - Хто вам це сказав?- нагло визвiрився вiн. - Ручаюсь - виженуть. Я не хотiв би, щоб мiж нами починалися чвари через шматок залiзяки. Обличчя його заплямилось рум'янцями. Я пiшов з обори, а вiн перевальцем попрямував у город. На майданi я стрiв Ревеку. - Знов на мельдунок? - криво засмiялась вона. Щоки її пожовкли i зсохлися, очi посоловiли вiд туги за Федором. Видко, одцвiтає дiвка.- Як з хатою, Прокопе? - На нiй менi свiт клином. Додому, Ревеко? - спитав я. - Еге. - Я теж. У мене вкрали iнструменти. Почуваюсь, як у сорочцi з чужого, плеча. - Як? - Вкрали. Схоже - Головацький. - Зима якась непевна,- цмокнула Ревека. - Почнуться в полi роботи, то люди полагiднiшають. Тепер нiби хто їх з мiшка випустив. - Колись батько розказував про дивного цадика. Мiг вгадувати майбутнє, лiкував, то з'їжджалися зi всiх сторiн. Але свої тримали "диво", не випускаючи нi на крок, у темнiй хатi, щоб не розсiював уваги. Та не впильнували. Цадик утiк до мiста, мекав вулицями, качався, iржав, рикав. Його схопили, зв'язали, доставили додому. "Що ж ти натворив? - питають.- Що з тобою?" - "Ви мене держали взапертi. Малим я не вибiгався, старшим своє не вiдбешкетував, от i спокусило". Те саме вiйна зробила: загнала людей в конури, то огинаються; кров, як казав Гривастюк, угамовують. - Чи тiльки вiйна? - Розлогi Ревечинi брови стрiпнулися, i зiйшлися рiвчаком морщинки над перенiссям.- Таке життя з давнiх-давен. Якийсь час ми йшли мовчки. Потiм Ревека спитала: - З Мариною поми