ї площi, на якому день при днi гомонiли ярмарки, i ми могли виринати з пiдземелля непомiченими, i так само пiрнати назад. Нам щастило. Грушевич знайшов клiєнтуру, Олекса успiшно торгував хрестами, а якось, узявши з собою "Вербницю", вже не принiс назад. Картину купив якийсь можновладець, варшав'янин. Ми справили по нiй поминки. В долю з Чорнотою увiйшов Ганиш, який влаштувався репетитором у польського офiцера. У мене вiдкрилась перспектива постiйної роботи в казармах. Я колов на зиму дрова, їздив на товарну станцiю за продуктами. Але потерпав, що все це може одного дня закiнчитися. Для бiди, як кажуть, багато не треба. А вона ходила в мiстi пiшки. Справжнiй страх охопив мене трохи пiзнiше. Я встав уранцi з вiдчуттям якоїсь небезпеки i почав собi втокмачувати, що на свiтi нема такого, що могло б мене здивувати. На площi вже ярмаркували. Ця площа була нiби гамiвкою, де накопичувалися сили життя. Я йшов мiж рядами перекупок i раптом побачив Марiйку Вiстун. Вона продавала книжки i скрипку. Я нагнувся до книжок. Це були збiрники народних пiсень, музичнi хори Лисенка, твори Шопена, Баха, Бетховена. I в цю мить вiдчув бiду. Зневiрившись у тому, що це добро куплять, Марiйка навiть не глянула на мене. По дорозi до казарми, пiд час роботи i потiм, коли повертався, мене не покидало вiдчуття якоїсь загрози. Воно осiдало в душi, як цемент. Ярмарок потроху розповзався, та Марiйка все ще стояла на тому самому мiсцi, де я її побачив уранцi. Вона так слабо трималася, нiби звелась пiсля довгої недуги. - Що чувати. Прокопе?- спитала вона першою. - Та нема чогось добрих новин,- вiдказав я. - Ви працюєте? - Комфорт воякам створюю. То водогiн монтував, а тепер дрiбноту рiзну лагоджу. Будучи вами, я не пускав би з рук цi збiрники. Коли хочете, знайду покупця. - Так? Нi, не треба. Якщо досi не трапився, то тепер не продам.- Вона потупила очi, нервово смикнулись брови i куточки рота. Я повiрив, що вона помре з голоду, а бiльше не покажеться тут. Ми стояли мовчки. Потiм вона присiла зв'язувати книжки. - Треба йти. - Допомогти вам? - Дякую, не треба. Вона знизу вверх глипнула на мене затуманеним зором, зiбрала позв'язуванi книги й попрощалась. Я обiйшов ратушу, як слiпий кiт мишачу нору, i побачив Марiйку вже на розi Чорної кам'яницi. Постояв, вагаючись, поплiвся вслiд, потiм наздогнав Марiйку, взяв з її рук один пакунок. - Ви ж порiжете собi долонi мотузками. Вона йшла поруч, не озиваючись. Мовчки добралися до її будинку. Я на крок вiдстав, вона озирнулась i звернула в пiдворiття, поволi стала пiднiматися на другий поверх. У вузенькому напiвтемному коридорчику поклала на долiвку свiй пакунок, дiстала ключ. - Не несiть книжок до кiмнати. Залиште в передпокої. Крiзь вiдчиненi до кiмнати дверi я побачив низенький столик, а на ньому - порожню вазу i зчервонiле недоїдене яблуко. Марiйка сховала яблуко за фiранку на пiдвiконної й запросила до кiмнати. - Вибачте, в мене трохи неприбране. Я сiв на єдиний стiлець. Марiйка опустилась на канапу, Ця квартира - теж свого роду льох. Життя тут так само в запертi, а це означає, що нi думка, нi мрiя не вириваються на волю. Зрештою, для чого їх туди треба перти локомотивом, та й то чи вийде з цього що-небудь. - Ви зустрiчаєтеся з тими хлопцями, з котрими познайомилися в Деркачука? - запитала Марiйка. - Нi. Голод ходить по п'ятах, немає часу. - Знаєте, вони менi не подобаються. Я з ними знайома давнiше. Це тi хлопцi, що переказують, хто де виступав, хто що робив, яка вiдозва вийшла. Смакують, а самi анiчогiсiнько не роблять. - Балачками нiчого не змiниш. - Авжеж. Я наслухалась i вирiшила сидiти дома. Менi було цiкаво зiйтися з людьми, що займаються дiлом. Вони пообiцяли, що при нагодi зведуть мене з ними, але бачу, не нагоди бракує, вони самi не мають до тих людей доступу. А вiдводити душу в теревенях не люблю. - Я теж минаю,- сказав я. Невже є такi, що займаються дiлом? Хто вони? Микола видав кiлька серiй вiдозв, але чи можна на це дивитися серйозно? Очевидно, це тiльки слова. Базiки зчиняють галас навколо вигадок. Промовами не створиш iлюзiї опору,- додав я. - Я вам скажу iнше,- почала Марiйка.- Народ таки протестує. То тут, то там. А цi диваки милуються собою. Якби справдi навколо стояла глухомань покори, то й зiбрання, i чутки всякi мали б сенс. А коли навколо неспокiй, то навiщо тiшитися цим? - Хотять, аби й про них знала iсторiя. - Так воно виглядає. - Це спосiб триматися в кандидатах на провiдникiв. Адже те саме дiялось до створення республiки, яку згодом самi ж довели до занепаду. - Ви тiєї думки, що мiцну владу можна здобути силами однiєї добре збудованої партiї? - Я поки що не перестаю носити в уявi iдеал демократiї. Тому засуджую полiтичний стрiй диктату. Може, я помиляюсь, та що зробиш, коли несила в однiй принуцi чекати iншої. - Так, так. Ми, мабуть, завсiди будемо жадати особливого погляду на себе. Хiба ми не через це iнодi кажемо, що ми нацiональне монолiтнi, що соцiальне вивiнування у нас не грає ролi. Нас привчили до цього чужинцi. - Перед загрозою фiзичного винищення, у який бiк не пускаєшся... - Боже, як перед нами темно,- зiтхнула вона. - То Грушевський має рацiю?запитав я. - Якщо нас будуть i далi тримати в резерватi, який називають автономiєю, то має. Вона сперлась лiктем на бильце, звiсивши на плече голову. Знову зiтхнувши, сказала: - Над усiма примара смертi. - Щось схоже було, мабуть, тодi, коли Мойсей виводив свiй рiд на офiровану землю. - Ой, давайте балакати про щось iнше,- попросила вона. - Та менi пора,- звiвся я.- Дозвольте колись принести кращi слова. - Спецiально пiдготуєтеся? - Спокiйної ночi! - Добранiч. Марiйка провела мене до дверей i повернула ключ у замку. Пiсля цього вона доїсть своє яблуко i ляже спати. Може, принести їй сухарiв? Менi щастить приходити туди, де наступає край. Це не випадковий збiг обставин. Яка навколо темрява. Ми поздихаємо, як рудi мишi. Однi в Корняктовому льоху, iншi в концентрацiйних таборах, ще iншi у спалених селах. Народ, як отемнена секта, чекає свого кiнця. Я затримався в казармi до вечерi. Допомагав Адамовi рiзати хлiб, розливати в казани суп i настiльки пiддобрився, що наладував собi повнiсiньку торбу. До Марiйки Вiстун я прийшов пiзнiм вечором. Вона нiтрохи не здивувалася, побачивши мене. Я спитав, чи немає чим посвiтити. Вона принесла з передпокою замусолену лампаду. Я виклав на стiл продукти. Але й вони її спершу не цiкавили. Лише згодом вона сумовито глипнула ла нарiзаний хлiб i вiдвернула задуманi очi. Я заховав до кишенi торбину, рушив до дверей. - Я вчора купила сахарину,- сказала Марiйка. - Зi мною розплачуються продуктами.- Я переступив з ноги на ногу.- Ситуацiя звiсно яка, а в мене запас. Думаю, подiлюсь, адже на ярмарку нинi не багато накупиш. - Вчора хлiба й не було,- нiби лиш заради ввiчливостi пiдтримала вона бесiду.- Селянки винесли коржики, та вмить розхапали. Вона була якась в'яла, байдужа, потойбiчна. Нiби розуму торкнулось безумство. - Вдень я нагрiла чаю, але чогось не могла пити. Ми, голодуючи, пробували грати, а вона до краю занепала. - Я стала в чергу, цiлком забувши про книжки, та на них нiхто не поласився. А коржикiв для мене не вистачило. "Мабуть, i вчора не мала крихти в ротi". - Навiщо так багато. Прокопе? - мовила, розтягуючи слова.- У вас турботи й без мене. Вона взяла зi столу грiнку й почала поволi їсти. - Як я вiддячу? - Аби ми жили, Марiйко,- вiдказав я так, як на таких випадках вiдповiдають у Колобродах. У її очах застиг бiль. Я натиснув на клямку, але не йшов. Менi здавалося, що я повинен якось втiшити її. Та що говорити? Хiба я знаю, де кiнець недолi? - А чого ви йшли тодi за мною? - Коли? - Тодi... першого разу. Невже ви забули? - Не знаю,почав я збентежено.- Просто блукав вулицями. Ну, до побачення, Марiйко. Бiжу, бо поцуплять патрулi. Вона встала зачинити дверi. Наступного вечора я прийшов знову. Дверi були залишенi наотвiр. Я тихо ступив до передпокою i побачив Марiйку в кiмнатi на канапi. Вона читала книжку. Димiла лойовим чадом лампада. Цього разу я тут почував себе вiльнiше. - Ти хвора?запитав я. - Голова болiла. Думала, що засну, а ви не достукаєтесь, тому залишила дверi вiдчиненi. Сiдайте, будь ласка,- запросила Марiйка, та тут же спохватилась: - Ой, я пролила на стiлець жир. Моя сусiдка хотiла забрати лампаду, але я попросила залишити i позичити оливи. Голова так болiла, що тремтiли руки. Витрiть ось газетою Я вiдчував незрозумiлу вiдраду, слухаючи її мову. Про неї не можна було подумати погане. Принаймнi менi так здавалося. - Голова болить, а ти взялась читати,- сказав я з легким докором. - Це я переглядаю татусевi промови. Я їх знаю майже напам'ять, та просто дивлюся. Татусь мiй був депутатом за Австрiї. Сiльський учитель вирiшив переконати сейм. Не встиг виголосити одну самостiйну промову, як навчив тих, хто його ощасливив депутатством. Пiсля цього йому вручали заздалегiдь кимсь складенi промови, i залишалось тiльки виголошувати. Коли татусь помер, дуже шукали тексти - я їх закинула i не змогла знайти. Один професор питав. Хотiв видати, мовляв, мають наукове значення. - Пошесть,сказав я.-За приписами скоро будуть глину мiсити. Коли звичку перетворюють у науку, тодi розум спить. Це декому на руку. Якби кошеня вчили бiгати за мишею, воно згодом здохло б з голоду. А люди, привченi до сплячки, потрiбнi. Це раби. - Вас приємно слухати, коли ви в такому гуморi. - Наполеон казав: хто може все сказати, той може все зробити. - Хотiлося б побачити. Ви якась неподатлива людина. Ви вмiєте знайти винного, i вам легше переносити тяготи. Я про це вчора думала, коли ви пiшли. - Не хвали, Марiйко, бо зiпсуєш. Похвали з уст такої дiвчини... - Якої? - Небезпечної. - Чим? - Гм... Вродою. Але ще краще, що ти вмiєш думати. - Я переважно безтурботна. - Неправда. - Легковажна... Ви ж знаєте, що являють собою гiмназистки. Я була справжньою гiмназисткою. Сьогоднi що-небудь допускала до голови, а завтра... - Перепрошую, Марiйко,- перебив я.- Помовч,- додав я, засмiявшись. Вона опустила очi. Зi стуленими вiями, ледь пiднятими, тоненькими, мов з пляшкового денця вирiзаними горбками брiв, з падаючою на щоку косою вона була така по-жiночому мила, що я здивувався, що все це бачу. - Замолоду багато помиляються,- сказав я. - Не вiриться, що й ви помилялися. - Я жив пiд бичем, тому не нарiкаю. Але через нерозумнiсть робив дурницi. - Що, наприклад? - Я не любив злих людей. - Вони лiпшого не заслуговують. - Е нi, їх треба ненавидiти. Одного разу я сiв на товарний поїзд, добираючись додому. Мене в степу скинули, зупинивши поїзд. Я пiшов уздорж колiї, мене захопила нiч, я шкутильгав шпалами до свiтанку. Я сердився на залiзничника, а це був негiдник, якого мало задушити, як гниду. Адже вiн бачив, що я гiмназист, що торбина моя порожня, а очi свiтяться вiд голоду. Я на нього сердився i оплакував його, бо це був галичанин. Я справдi плакав, iдучи по шпалах. А тепер, згадуючи цей випадок, я шкодую, що не поволiк залiзничника пiд колеса. Це легко було, бо поїзд лишень притишив хiд. Зрештою, я мiг зiштовхнути його з тамбура i сплигнути з iншого боку. Мене б не спiймали. - Чи менi причулося, чи хтось стукає? - пiдвелась з канапи Марiйка. - Гримають. - Якщо це полiцiя з перевiркою квартири - менi кiнець. - Вiдчинiть, Прокопе. Це або моя сусiдка, або Зорянка. До мене бiльше нiхто не приходить. Я, мов зненацька застуканий звiр, переминався бiля дверей, не знаходячи ключа. - Що там з тобою? - почувся жiночий голос. Я зiтхнув i вiдiмкнув дверi. - А! - сказала Мигельська, минаючи мене i прямуючи до кiмнати. - Ага,вiдповiв я, невдоволений її вторгненням. она озирнулась i криво посмiхнулась. Я вiдповiв тим самим, i юна поетеса, вiйнувши спiдницею, лягла поперек канапи. - Ти не сама,- звернулась вона до Марiйки, нахиливши, як гуска, голову. Волосся Мигельська стригла пiд хлопчика, щось хлопчаче було в усiй будовi її тiла. - Це Прокiп,- сказала Марiйка.- Та ви ж знайомi... - Тебе давно не видно мiж людьми,- не звернувши уваги на Марiйчинi слова, сказала Мигельська.- Я написала нового вiрша, прийшла похвалитись. - Читай. Прокопе, ви любите вiршi? Я вiдповiв, що люблю, i згадав, що так само мене колись питала Грушевичева Христина. Що за дурне запитання? Хiба поезiю можна любити чи не любити, якщо вона поезiя? Побачимо, якою сприйнятливiстю надiлила природа цю кiстляву дiвицю. - Слухай: На могилу серед степу Впав серпанок, В шовк трави неворушкої Вповз душею... "Розiйшлися круторогi по долинi..." Якби ж то вона писала про нещасних чумацьких воликiв, але вона претендує на тон святих кобзарiв-заступникiв i плете нiкчемний плiт з вiчних тiней. Вони шукають на Шевченкових стежках холоднi яри i зарослi травою могили з єдиною метою - звернути на себе увагу. ...Боже, боже, Україно, Спiв кайданiв... - Не з тої ноти заспiвала твоя муза, дiвчино. Тобi б писати про зимовi вечори i схилену тiнь старої вiдданицi над рукодiллям. Та Марiйка слухала уважно. Iнодi, коли серце стужиться, досить сказати, що це вiрш, а у вiршi - згадати про смуток чи надiю, i людина повертає на свою протоптану дорiжку. - Подобається? - Гарно, Зорянко. - А вам?Мигельська явно минала моє iм'я. - Я не все зрозумiв,- сказав я. Мигельська журно опустила очi: "Народе мiй, для кого я стараюсь?!" Вона кiлька хвилин мовчки виконувала цю коронну арiю усiх двадцятилiтнiх генiїв, потiм обмiнялась з Марiйкою усмiшкою i стала розповiдати мiськi новини. - З Кракова приїхав Повсюда-Завадович. Читав нам спогади. Що це за чарiвна людина, якби ти бачила! - "Ще один месiя,- подумав я.- Що в Йосипа можуть бути за спогади?" - Привiз нам Ролланову "Декларацiю незалежностi духу" Я з такою насолодою читала цю рiч, що описати той не можу. Як вiн страшно змальовує плутократiю! Повсюда-Завадович розказує, що декларацiя покорила серця, на неї вiдгукнулися найвидатнiшi люди Європи. Iншим разом я тобi принесу копiю. Це, якщо ти читала "Клерамбо", Аженорiв гiмн, гiмн вiльного сумлiння. Я не сумнiваюсь, що декларацiя полонить галицьку iнтелiгенцiю. - Ви, Прокопе, читали "Клерамбо"? - запитала Марiйка.- Я маю цю книжку. - Я її в окопах читав,- вiдповiв я.- 3 того часу я вирiшив нiкому не говорити, що вчився в гiмназiї. Широкий рот поетеси розтягнула посмiшка. Вона дивилася менi в вiчi, i погляд її казав: "Як ти смiєш тут сидiти?" - Ви оце вели мову про Йосипа Повсюду?- запитав я Мигельську. - Так,сказала вона недбало.- Ви щось чули про нього? Вони не знали мого прiзвища, i я вiдповiв: - Я його дуже добре знаю. Мигельська зиркнула на мене з недовiр'ям. Я вирiшив помститись Вийнявши свої австрiйськi документи, подав їй в руки. Вона замислено потримала й передала Марiйцi. - Кого ж вiн згадує у своїх мемуарах? - запитав я. - До речi, один його спогад - про вашi Колоброди. - Йосип ще у Львовi? - Цього не знаю. Його збиралися повезти в повiти.- Тепер поетеса не минала мене очима.- А ви скритний, Прокопе. - Змушений, я шпигую. - За ким? - усмiхнулась вона, готова повiрити. - За долею. - О, за своєю, мабуть, нецiкаво.- Вона поправила спiдничку на колiнах i, зустрiвшись зi мною поглядом, опустила очi. - Помиляєтесь. Оце мушу наймати спiльникiв, бо самому не встежити за нею. Вона метушлива, як повiя. - Ти маєш веселого гостя,- звернулась Мигельська до Марiйки,- вiдпустила б трохи до мене. "Тобi поголодувати не завадило б",- подумав я. - Я вашої дружби не порушу,- додала поетеса.- Я тiльки хотiла б навчити Прокопа розумiти поезiю. - Це ти його розвеселила,- вiдповiла Марiйка.- Досi вiн сидiв задуманий, важкий. Таким я його сама вперше бачу. I вже його нiкому не вiддам. Вони таємниче перезирнулися. - Не вiддавати, Прокопе? - запитала Марiйка. - Я можу швидко зiпсуватися. - Не допущу. Тодi я собi перестала б вiрити. А чого ви, Прокопе, сказали, що пiсля Ролланового роману вирiшили не признаватися, що вчилися в гiмназiї? - Щоб усi знали, що я слюсар. Менi не подобалося бути без голови i без нiг. - Пояснiть точнiше, ми не зрозумiли. - Це ж передбачала альтернатива "незалежностi духу". Мигельська збагнула, що камiнцi падають все ближче до її городця, i встала. - То не погоджуєшся вiддати Прокопа? - звернулась вона до Марiйки, але вже безбарвним тоном.- Тодi менi треба бiгти. Завтра я напишу про вашу iдилiю баладу. Проведи мене, Марiйко. Вони ще трохи перемовлялися в коридорi, вибухаючiї смiхом, а я ходив по кiмнатi й кривився, нiби проковтнув недокурок. Цi репетицiї, цi дiвицi... Дивна людська природа. I кортить побалансувати над прiрвою, i не подобається, коли на цю прiрву показують. Повернувшись, Марiйка стала бiля вiкна у своїй звичнiй, дбайливо вишуканiй позi з похиленою головою, iз звисаючими косами, з чеканням i наслухуванням в усьому тiлi. - Не подобається менi твоя Зоряна,- сказав я. - Вона i мене бентежить,- вiдповiла тихо Марiйка.- Щось є в нiй... Якась грубiсть, змiшана з кокетуванням. Вона талановита, правда? - Не сказав би. Талановитi вiдкривають, а вона повторює те, що люди бачили i знають, але в силу обставин позбавленi його. - Коли Зоряна пiшла, менi хотiлося заспiвати для вас. Тепер, я боюся. Я буду повторювати те, що ви чули i знаєте. Пiснi, мабуть, викликають найсталiшi почуття. - Це зовсiм iнше. Ця сталiсть, як казав мудрець, основа доброчестя. - Однаково тепер я не можу спiвати. - Втекла нiжна пташечка? - Навiщо ви її прогнали? Хiба це лiпше? Я думаю, що треба щадити божi iскорки, а не гасити їх. Нехай собi горять. Не обов'язково створювати генiальнi речi. Досить створити приємнiсть, як стара мила комедiя. Тисячi спiвають, не маючи нi виробленого голосу, нi музичного слуху. Але в цьому мелодiйному повiтрi народжуються i генiальнi речi. - Так, але ми повиннi бути вимогливими до себе. - Ви жартуєте? - Вона ступила крок до мене.- Нi? Я цього вiд вас не сподiвалась. Вчора думала про смерть, а нинi менi захотiлося щось собi i вам нагадати таке, вiд чого нам стало б приємно. А ви не дали менi досягти тiєї пiсеньки з отого,ось гляньте,- з отого лiхтарика над церковними дверима. Вона зiрвалась у темряву од вашого суворого голосу, на бруднi холоднi сходи, пiд ноги слiпого жебрака. Ось жебрак вклякнув на те мiсце, де вона впала росинкою, висушить її своїм потовченим колiном, i йому це не принесе полегкостi. Адже не принесе? - Нi, Марiйко.- Мене почала гнiтити її меланхолiя.- I не скаржся на мене. - Бо що? - Я не можу цього слухати. Я пiду. - Iдiть. - До побачення. - До побачення... _ V_ Недоля заслiплює. Тодi обрiї розпливаються, далина тускнiє, небо навалюється на землю брезклою масою, пригнiчуючи свiдомiсть, дороги западаються i натомiсть випинаються ворожi скелi. Все пiдстерiгає i жбурляє каменюки зневаги й образ. Навколо мерехтить тьмяна мла, видно лише найближчi предмети. На них налiтає з кулаками охоплена вiдчаєм людина. Погано в цьому колi, де все скрипить люттю, пашить ненавистю i дихає отрутою. Тодi нема винних. Тодi причини злими духами гогочуть над головами, але їх нiхто не помiчає. Марiйка наспiвувала про бiдолашну чайку i нещасливих чаєнят. А я тим часом думав про Миколу Павлюка. Я знову застав його над аркушем паперу. Вiн писав черговий звiт iсторiї. Попросив, щоб навiв мене на слiд Повстоди-Завадовича. Вiн пообiцяв. Був веселий. Червонi побили полякiв пiд Житомиром i тiснили їх далi. Микола затримувався в мiстi, його схоже на диню обличчя свiтилося втiхою. Я радий за нього, радий, що б'ють полякiв, тiльки не радий, що Марiйка почала пiсню, яку любив мiй батько. Вона кривилась спiваючи й ставала негарною. Очi бiлiли, як половiюче жито, морщився нiс. Але я боявся її зупинити, бо був з нею у прiрвi. Соромливi, нерiшучi й несмiливi люди бунтують у присутностi близьких. Мiж чужими це ангеля, а для своїх - напасники. Тим паче в прiрвi. Вона чудово спiвала, але пiсня не викликала в мене споминiв. Проте, скiнчивши, Марiйка запитала: - Ви знаєте кращу пiсню? - Так,сказав я. - Яку? - Ось послухай: Гомiн, гомiн, гомiн, Гомiн по дiбровi, Туман поле покриває; Мати сина виганяє: "Iди, сину, iди, сину, Прiч од мене- Нехай тебе орда вiзьме, Нехай тебе орда вiзьме!" - Ви можете зробити честь будь-якiй нiсенiтницi,- захоплено сказала Марiйка. - Запам'ятаймо, Марiйко, цей день. - Чим вiн визначний? - Колись про це. подумаєш, а тепер ще заспiвай. Вона почала: Сiяв мужик просо. Жiнка каже-мак. Ой, так чи не так, Нехай буде мак! - Добре, Прокопе? - Незрiвнянно! Зумисне не пiдбереш, адже iсторiя - жiнка. - Я вас сьогоднi не розумiю. - У минулiй вiйнi авангарднi загони гинули тому, що вони iснували за приписами, а бої велися за принципом навального наступу. - Що з вами? - Я сьогоднi вiдкрив у собi цiлком визрiлу думку: всi ми й нашi пани настiльки заплуталися, що без революцiї нiчого не змiнити. - Прокопе! - заблагала вона. - Бiльше не буду, Марiйко. Вона якось боком, нiби її щось штовхало, пiдiйшла до мене i поклала на груди голову, потiм вислала у розвiдку синi настороженi i водночас довiрливi оченята. - Менi треба йти,- сказав я, вiдступаючи. - Уже? - Так. Вона повернулась до вiкна i завмерла з безвладно опущеними руками. "Спiвчуття - це борг i навiть бiльше: вина.- подумав я.- Не слiд тут залишатися". - Я знаю, Прокопе, що ви... що у вас... Я здогадуюсь. - Я поганий, i в мене на тiлi пiвсотнi рубцiв вiд ран. - Не це я подумала. Ви хочете зостатися вiрним. - Для мене зраджувати - завелика розкiш. - Але час нашого знайомства повинен би вам дещо сказати. Так не можна було. Я подумав про святу жiнку, яка виходила мене з тифу, яка турбувалась про мене, як мати, до якої, як до матерi, я вiдчував вiчну вдячнiсть i трохи соромився перед нею, i несподiвано для себе пригорнув цю розшукану мiж ворожими мурами дiвчину. Потiм я сказав їй у її шовкову косу: - До завтра! I я знав, що сюди вже нiколи не ступить моя нога. - Почекай,сказала вона, шпигнувши своїм "ти". Вона грайливо, як кiшка, майнула до передпокою, зачинила на ключ дверi, ключ поклала за поясок. - Iди,мовила пустотливо. - В мене iдея, Марiйко: я буду тобi приносити гранки. Це не обiцяє великих зарiбкiв, але ти зможеш протриматися до лiпшої години. Вона сiла на канапу i закрила долонями очi. - Ти не мiг сказати це завтра? - запитала з докором, помовчавши.- Хто тебе навчив виривати корiнцi бажань? О, ти знаєш, що людям допiкає, ти вистежуєш, щоб скористатися, щоб... - Ти не гiмназистка. Перестань. - Я жiнка. Я жiнка, а ти деспот. Ти деспот iз своїм ненажерливим мозком i з своєю обкладеною грiлками душею. Ти здатний на доброчиннiсть, коли тобi треба пiдкрiпитися добрим вчинком. Але кохання - не дарунок. Ти пiшов за мною, щоб любити, i тепер ти в мене не чогось собi так, але ти не хочеш у цьому зiзнатися. Я впевнена, що ти пошкодуєш. Тiльки скелети минають такi свiтлi хвилини. Ти ще побачиш, що запорпав мене i себе в баговиння своєї вiдрази до свiту... - Що за дивнi розмови, Марiйко? - Iди! Iди, не хочу тебе бачити! - Вона шпурнула ключ на долiвку. - До завтра! - нагнувся я за ключем. - Прокопе! - глухо, стогоном озвалась вона - Прокопе, я на тебе розсердилась, я неврiвноважена гiмназистка, так, але не йди. Посидь. Я заспокоюсь. Я б хотiла злетiти пiд хмари, i менi здається, що ти даєш тi крила. Але не треба. Що хвилька радостi! Видко, треба зi всiма терпiти. Вiднинi я буду тебе любити по-справжньому. Я навiки зв'язана. Може, якби було iнакше, ти пiшов би, i я б не змогла тебе вiдчувати вiддалеки. А тепер це буде. Ти мене рятуєш вдруге. Тепер - вiд самої себе. Вона розповiдала про навчання в гiмназiї Викладали шляхетнi iроди. На лекцiях, у розмовах, на iспитах - всюди пiдкреслювалося, що вони дiвчата i кожна ходить над грiхом. Легковажнiсть була модою, в легковажностi змагалися вiд священика, який читав закон божий, до викладача гiмнастики - всi мали серед гiмназисток поклонниць i користувалися цим. - Похвально, що ти прагнеш бути щирим з собою,- говорила вона.- Хто цього не жадає? Але цим нiчого не врятуєш. Ти подивився б, як до нас ставилися! Старi дiди з "Просвiти", запрошуючи нас на концерти, молилися на "цвiт народу", але боялися впiмнутися за нас, хоч знали, що твориться у стiнах гiмназiї. Коли з Вiдня приїжджали iнспекцiї, вони плазували, вихваляючи професуру. Серед викладачiв було двоє наших. I вони на все закривали очi, флiртували з дiвчатами й водили в Стрийський парк. Якщо котрась завагiтнiє, мiсяцями засiдали комiсiї, обговорювали її вчинок перед тим, як вигнати з гiмназiї. На зборах виголошували громадський осуд, заявляючи, що це єдиний випадок, але вiн - пляма на всiх. - Нiкчемна система не допускає критичних узагальнень,- сказав я - Їй подавай узагальнення, якi б з поодиноких явищ робили їй честь. - Не перебивай. Що я хотiла сказати? От усе ти розганяєш, як викор. До тебе треба довго звикати, щоб не втратити себе i бути тобi рiвнею. - Навiщо перебiльшувати? Адже те, що я кажу, розумiється саме собою. - Загрiти чаю? - Будь ласка. Вона присiла навпочiпки, висунула з-пiд канапи валiзу, взяла трiсок. - Я з валiзкою ходжу на старий лiсосклад за мiсто. Нiхто й не доглупається, що дрова ношу. Я лiг на канапу. Все це менi не до вподоби. Якби я був з Мариною повiнчаний i ми змерзилися одне одному, я б не вагався. Навiщо це? Щоб побачити бiльше недолi? Її на моїх очах i так досить. З iншого боку, я бачив, що ця дiвчина нiколи не стане дружиною. Вона залишатиметься коханкою, навiть на подружньому ложi. Вона не здатна вiдчувати обов'язку перед сiм'єю. Вона може жити для когось лише заради почуттєвих потреб. Це так само соцiальне зло. Хiба хтось непокоїться тим, що я не маю змоги турбуватися про сiм'ю Що, як покидьок орди, змушений думати тiльки про себе? Що вiдрубаний вiд усього, на чому повинно триматися суспiльне життя? Ось зворотний бiк медалi. Я поклав пiд голову ясик i почав дрiмати. Перед очима нiби сипався пофарбований у розмаїтi кольори горох. "У мене шизофренiя",- подумав я. Я прокинувся вночi вiд розкотiв грому. Грiм немов улетiв до кiмнати i вмовк, чекаючи. Через хвилю залоскотiв по вiкнi чардаш дощу. До моїх грудей беззахисне тулилося Марiйчине плече. Вона спала в сукенцi, лиш ноги накрила кiнцем капи, якою була застелена канапа. Колись я, здається, комусь казав, що мене чекає доля Вiчного Жида. Вiднинi менi нiчого не залишається, як зi всiєї сили брехати на свiт, не питаючи, чи маю на це право, i не розмiрковуючи, до чого докочусь. - Ти спиш? - пошепки запитав я. Вона не вiдповiла. Я просунув їй пiд голову руку, другою пригорнув до себе. Вона торкнулась моїх нiг колiньми, згинаючись в калачик, i знов завмерла. Надворi втихло. Нiч була нiби вражена якимись здогадами. - Не спи,покликав я Марiйку. Вона крiзь сон наблизилась устами до мого обличчя. Я заспокоївся тiльки в присмерку льоху. Хлопцiв не було, лише Микола сидiв i писав. Живецький лежав на нарах з мухою на носi. - Ти де пропадаєш? - загудiв Микола. - Де? Я зробив негаданий захiд у життя. Щось настiльки контрастне по вiдношенню до моїх звичок i поведiнки, якби, примiром, з цього льоху, зажмурившись, вилетiти на сонце i розплющити очi. Я, Миколику... Ти мене слухаєш? - Угу. - Я...Та бiс з тобою, пиши. Микола поклав ручку. - Що сталося? - Я ночував у гiмназистки. Микола склав руки, обiйнявши носа великими пальцями. - Двадцять п'ять тобi вголити. - Йду на дно. - I - якраз перед змiнами. - Я давно з дому i не знаю, чи взагалi повернусь. Та це марницi, я не це хотiв сказати. Я знайшов у цiй гiмназистцi щось таке, що мене пiдпирає, як отой грек - колону на Олексинiй картинi. - На аудиторiю напав? - Нi, звичайнi розмови. - Але вона слухає i вбирає, як губка? Ти давно цього шукаєш. - Нi. Уяви собi зелений острiвок серед чорної рiллi. Проходиш мимо - глянеш i рушиш далi. А повертаючись назад, уже шукаєш очима. Потiм дорога вимальовується в пам'ятi лиш завдяки цьому острiвку. Це щось твоє, нiби смужка життя, яке ти досi мало усвiдомлював. - А та смужка, до якої ти намагався повернутися в Колобродах, нiчого не дала? Ти все до того спланував, пересмакував. - Мене вiйна примусила. Потiм - падiння держави. Я його передбачав. - Цiкаво. Але ж ти i тепер щось плануєш. - Буду бунтувати. - Ось куди! - Логiка життя! Ми всi прямуємо до революцiї, але я вже її виносив. Микола засмiявся. - А я що роблю, дозволь запитати? - Метушишся. - Тьху, дурний! - Зате тебе чекає винагорода. - Яка? - Ти станеш до влади. - Лягай спати, ти менi набрид. - Я виспався, Миколику. Ти думаєш - ми?... Я її навiть не цiлував. - А менi байдуже. - Ти - як римо-католицький священик. - На роботу не йдеш? - Нi, в мене сьогоднi свято. - То пройдися мiстом. - Запиши до протоколу моє прiзвище. Колись будуть розкопувати архiви i дiзнаються, що був такий Повсюда. Пам'ятаєш, у гоголiвському "Ревiзорi"... - Не перешкоджай, Прокопику. - Вiзьми мене коли-небудь з собою, я виголошу промову. - Про що? - На будь-яку тему. Менi здається, я мiг би скласти полiтичного сонника. Микола закурив цигарку. - Як ти вважаєш,- звернувся вiн,- на яких правах Компартiя Галичини повинна входити до Компартiї Польщi? - Щоб не дiлити iдеалiв - роздiлимо посади! - Не жартуй, питання принципове. - Ваша партiя представляє нацiю чи клас? - Пролетарiат. -- А нашi безробiтнi на яких правах входять до складу польського пролетарiату?.. Мовчи, мовчи, бо забуду, до чого веду. Не знаю, як буде далi, але зараз, Миколику, гине весь народ. Очевидно, треба звiдси танцювати. Не перебивай, я знаю, що ти хочеш сказати, що в ньому є визискувачi, Але ж у кожному класi є спекулянти того самого гатунку. - Мене звинувачують в сепаратизмi. Знаєш, чим це пахне? - Видушать i вас, i нас, але залишаться архiви. Запиши все-таки моє прiзвище. - Менi не вистачає терпiння з тобою розмовляти. - Закохайся. Вiн сплюнув i нахилився над аркушем. Я тiльки тепер побачив, як вiн подався за останнi днi: Зчорнiв, пiд очима набухли синцi, щоки обвисли, як у старого. - Нацiональне питання i при соцiалiзмi залишиться проблемою, якщо його перескочити. Ви поставите перед ним на колiна.... - Поговоримо згодом,- перебив Микола. - У мене, наприклад, нема того почуття людської гiдностi, яке мислиться за комунiзму,-провадив я далi.- Не красти ж його. Я його поступово надбаю, стаючи громадянином, довiряючись людям. - Менi зараз iти, Прокопику, а я ще нiчого не зробив. - Працюй, бiс з тобою! Я вийшов на вулицю. Менi треба було конче вiдверто поговорити з Павлюком. Про виробниче колесо на змiненiй осi, про те, що здiбностi - не криниця, а коли вони застигнуть, потреби обмежуватимуться примiтивними смаками, i про дещо iнше. Та дiдько знає, що таке. Колись Микола був приступнiший. Часом я його, як i сьогоднi, навмисна розпалював усякими запереченнями, викликаючи на вiдвертiсть, але тодi вiн був бiльш уважний до мене. Я пiднявся на Замкову гору, запущеною дорiжкою в парку пiшов у бiк товарної станцiї i, вибравши незахищену вiд сонця галявину, розпростерся в травi. Тiльки я лiг, зашелестiла трава i просто на мене вибiгло руде цуценя. Постояло, розглядаючи мене банькатими вологими оченятами, ступило крок, ще крок i, посмiливiшавши, лизнуло менi руку. - А дiм у тебе є? - запитав я. Цуценя знову лизнуло менi руку i закрутило тоненьким арканом хвостика. Я пошукав у кишенях, та, крiм газети й тютюну, в них нiчого не було. Я одiрвав шматок газети на цигарку, вiдскубнув зайвину. Цуценя вирiшило, що я почастував його смужечкою паперу, взяло її до рота, потiм, вiдвернувшись, непомiтно випустило в траву. Я вдав, що нiчого не бачив, чим цуценя було надзвичайно задоволене. Перекинувшись бiля мене, мiй новий знайомий почав дiловито поклацувати зубами, лякаючи блiх. Оченята стали суворi, вуси настовбурчились, та коли цуценя зрiдка косилося на мене, погляд його веселiшав. - Ти артист,- сказав я. Цуценя пiдстрибнуло з радостi. Коли я повернувся до мiста, вулицi були заповненi солдатами. Солдати в повному лаштунку стiкалися на Городецьку, котили гармати, везли скринi з амунiцiєю, впираючись руками в затильники пiдвiд, вйокаючи i ляскаючи батогами. Невже покидають Львiв? Я ж не забрав грошей за два тижнi. В людини є якесь таємне почуття, яке завжди противиться iстинi, якщо iстина може зупинити її в дорозi. Це бог страху. Цей бог щодуху погнав мене до казарм. Дорогою я думав, що цей бог генiй, причому один з найменш шкiдливих. То добре, що люди потерпають за своє завтра. Завдяки цьому вони забувають, що смертнi. Не думають про прийдешнє тiльки тирани. Творячи смерть, вони бояться лише смертi. В казармах уже було порожньо. Посеред подвiр'я ще стояла, запряжена парою коней, похiдна кухня, i Адам звалював у котли начиння. - Куди ви? Адам махнув рукою на схiд, витер пiт. - З вами не розплатилися? Полковник ще вчора виїхав. Полк веде начальник штабу. Червонi прорвали фронт нами затуляють дiрку. - Всi виступають? - Залишається полiцейський батальйон. Адам вийняв з кишенi ключi вiд складу. - Там я закинув для вас трохи хлiба. Я забрав мiшок i попрощався з Адамом. На тротуарах збиралися люди. Я замiшався в один з гурткiв. - Найдовше за тиждень будуть у Львовi,- почув я. Це сказав мордатий, з банькатими очима панок. Вiн за кожним словом пританцьовував: - Де вкажуться - вирiзають населення,- говорив вiн весело, нiби йшлося про циганський цирк.- Ущент вирiзають. Менi розповiдав утiкач. Казав, що дiвчат i молодих жiнок гвалтують, вiдтак заколюють штиками. А дiтей ловлять i вiдправляють у Сибiр, де мають комунiстичнiї школи. - Бреши! - гукнув я. Всi, мов по командi, повернули до мене обличчя. - Я сам з-пiд Житомира. Червонi, в яке село вступають, роздають землю.- Я описав рукою коло, i навколо зiтхнули.- Правда, поляки б'ються як скаженi. Деякi села, де є розумний чоловiк, щоб дати слушну пораду, йдуть на полякiв з косами. На святе дiло пiднiмаються, бо поляки намiряються знищити мiсцеве населення Думаю, що й тут не завадило б розполошити полiцейський батальйон та не дати полякам зайти до мiста. - А що? Правду чоловiк мовить. - Та й зброї - гатку гатити. - А що тих полiцаїв тлумити! Кiлька пострiлiв - i розбiжаться без штанiв. - Слухайте, слухайте,- отямився мордатий i затанцював.- Що хлоп проти воєнної сили? Муха. Муха, кажу. i ти, чоловiче, не пiдбурюй, ти, видко, посланий тими, що людей вирiзають. - А тебе Варшава найняла лякати?- крикнув я, бо навколо загомонiли. Мордатий проштовхнувся до мене i, схопивши за вилоги, загримiв: - Ти куплений! Бачу по твоїх жовтих сибiрських очах, по тому, як ти подзвонюєш кiстками, що ти звiдти. Вiдповiдай! Вiн щосили затряс мною, але всi раптом подалися до, iншого гуртка. Побачивши, що залишився сам на сам зi мною, агiтатор чкурнув за слухачами. - Паскуда! - кинув вiн, утiкаючи. "Нiчого не вийде",- подумав я. Натовп зростав. Хтось надтрiснутим голосом виводив: Зозулi на деревi сiдають, Недолю Вкраїнi кують... На всiх вулицях дiялося те саме. Львiв'яни збиралися групами, гомонiли, слухали промовцiв, але всi заспокоювалися на тому, що далi за Збруч червонi не просунуться. Наших у льоху не було. - Червонi наступають,- сказав я до нерухомого Живецького.- Твої забралися з мiста. Червонi незабаром будуть тут. Пiдвiсивши до стелi мiшок з хлiбом, я подався до Марiйки, але i її не застав. Тодi пiшов на пошту, написав Вандi, що польська армiя вiдступає. Львiв юрбився. Я пробрався до Стрийського парку, вийшов на тракт i рушив у поле, до свого яру. До горла пiдкочувався клубок. Вiн давно вже збирався, тепер дозрiв. Я стиснув долонями лице, заплющив очi i не дав нiкому заглянути в обличчя. Вiдчував на руках гарячий вiддих, тер носа, душився, потiм лiг горiлиць i почав наслухати, як шумить трава i хлюпотить вода на днi яру. Вони не знали нiколи нi надiй, нi каяття. _ VI_ Я заснув i прокинувся перед заходом сонця. Дув схiдний вiтер. Вiн доносив нiби шурхiт коси в травi - били гармати. "Гармати грали, а ми наступали..." Шух-шух! Шух-шух! По зритих окопами полях iшла смерть з вiдточеною косою, стинаючи голови в сталевих шоломах. Я кинув оком по видноколу. Нiде не жовтiє вiд збiжжя. Не сiяли. Десь мiж садами в городах осипаються латочки жита, а поля пустують. Галичина вiддала смертi мужiв-сiвачiв. Те саме в Польщi. Поляки вiдступають. Я був певний, що вони програють вiйну. Передчував, що й вiд полкiв, якi стояли у Львовi, полетить манаття. Уб'ють Адама Сiдлецького, полковника Родзiсада, Опольчика. I не буде за ними жалю. Проливається кров за кров Сьогоднi однi ввiрвуться клином i висiчуть вiйсько, завтра, приєднавшись до iнших частин, тi, що встигли розбiгтись, обiйдуть i висiчуть до пня противникiв. Що роблять люди, збившись з дороги? Стинаються за дрiбницi. Кожен стверджує, що йти треба сюди або туди, розходяться, поворогувавши, i гинуть Рiдко кому вдається знайти правильний напрямок. То цiкава рiч. Вiко 25 подiлив iсторiю на три перiоди. Цей подiл, зроблений швидше з огляду на лiтературнi пам'ятки, i не безспiрний, але й не позбавлений логiки. Люди надiляли своїми омрiяними силами богiв, потiм героїв, потiм взяли на себе вiдповiдальнiсть за долю свiту. На цьому останньому етапi ще не виробилося почуття мiри. Люди забагато на себе беруть, i їх водить блуд, або ж вони надто за давнiм звичаєм покладаються на окремих осiб i блудять через них. 25 Iталiйський буржуазний соцiолог, творець так званої теорiї кругообiгу в суспiльному розвитку. Я захотiв пити i спустився до струмка. Вода була теплувата, пахла луговим багном. Вiд такої води - всi недуги. Людський органiзм потребує твердої води пустель, де вiн сформувався. Поки я добрiв до мiста, настала нiч. На площi мене чекав Микола. - Блукаєш? - запитав вiн, мнучи цигарку. - В поле ходив.- Я подав йому чебрецеву китичку, вiн понюхав i застромив у кишеньку.Хлопцi дома? - Так. - Ти чогось скривлений Що з тобою? - Якась туга, Прокопику. - Полаявся? Микола не вiдповiв - Ходи до Марiйки Вiстун. Це цiкава дiвчина. Може, тобi якраз бракує познайомитися iз своєрiдним пiдходом до життя? - Нi,вiдмовився вiн.- Пройдемось? - Незабаром вийдуть патрулi, краще сховатися до нори. - Туга,знову поскаржився Микола. Коли сильна людина впадає в розпач, все стає хистким, хоч слабшим, можливо, це iмпонує. - Нiби збирається на дощ,- додав Микола. - Дивуюсь. Для вас лiпшi умови створюються. - Для нас, для вас!..- скоромовкою пробурмотiв Микола. Я його вперше таким бачив. - Десь би самогоночки роздобути,- сказав я. Микола усмiхнувся. - Iди додому, Миколику, я зараз повернуся. - Тiльки недовго. Марiйка ступила менi назустрiч ангелом у бiлiй сорочинi, з накинутою на плечi бiлою хустиною. - Я так чекала, Прокопе! - Вона вхопила мене за руку тремтячими вiд напруження пальцями.- За Львiв будуть бої, правда? - Не знаю. У нас криза, друженьку. На тобi грошi, вiзьми в сусiдки спирту. - Я тебе не вiдпущу. - Будь ласка. Тихе постукування в замiнованому тишею будинку перенесло мене немовби в якусь предковiчну долину, наводнену таємницями. Марiйка поставила на стiл пляшки. - Якби не це, ти не прийшов би? - Я через годинку повернуся. Ми пили iз злiстю до себе i швидко сп'янiли Спершу перемовлялися, потiм втомились i порозлазилися по льоху. Олекса сидiв На цеглi бiля печi, обхопивши руками голову, нiби її йому щойно повернули i вiн не знав, що вона собою являє. Грушевич лежав долiлиць на пiдлозi, витягши руки, нiби силкувався щось дiстати, Кривов'яз i Павло поснули. Микола сидiв пiд своїми нарами. З небагатьох слiв я зрозумiв, що всi вони теж намагалися спровокувати повстання. Спотикаючись, я вибрався нагору i, пам'ятаючи, що треба йти лазом попри фасади, повз iз заплющеними очима, обдираючи руки. - Який ти славний,- зрадiла Марiйка. - Я п'яний. - Тобi погано? - Нi. - Я тебе покладу спати, буду пестити... - Не муч. - Добре, добре. Лишенько ти моє несправедливе. Хлопцям допомiг, а мене вiдштовхуєш! Каторжник, ти прийшов до мене без серця. Чому я тебе не стрiла ранiше? - Я вiдробляв Австрiї за бункер. - О, тобi в усьому перешкодили поважнi причини Який ти серйозний у мене! Лягай, Прокопику Ти маєш звичку псувати людям настрiй, а вони однаково не бачать того, що ти. Люди - це ярмарок. - Пiду! - Спи. - А ти? - I я. - Ти не роздягаєшся? - А ти? - В мене рубцi на тiлi. - Спи, хлопчику. Хто тебе навчив терпiти за все, що дiється? Спи, менi нiчого бiльше не треба. Як нiмо в нас. Нiби в iншому свiтi. Ти спиш, а я тебе мовчки кохаю, i тобi не хочеться послухати, як б'ється моє серце. А я хотiла б, аби ти був завсiди зi мною... Надворi мiсяць. У кiмнатi свiтлiшає. Твоє лице чомусь наче на грошах викарбуване. Скiльки тобi рокiв?