разливо.
   - Мигельська,- сказав я, дедалi утверджуючись у своїй думцi. - Я,
Марiйко, знаю життя i цих друзiв. Я вже сам себе побоююсь, настiльки
наперед знаю, до чого має прийти. Це нiби перед смертю. Така загострена
iнтуїцiя, що не можу тобi пояснити. Я прийшов до Покутського, вiн каже, що
стара нездужає, менi чогось не при гадцi, я навiть пожартував над дiдом,
коли ж лягали спати, я побачив на кухонних дверях його тiнь, i щось у нiй
таке було, що я в думцi сказав: "Стара сьогоднi вмре". Вранцi вiдвезли на
цвинтар.
   - Не смiй так про Мигельську,- схвильованим пiвшопотом сказала Марiйка.
Очi її блищали.- Я з Зоряною знайома багато рокiв.
   - Цим способом вони i митцiв завербували. Дивно лише, навiщо я їм
здався. Уламок гiмназиста з вирваним серцем i розпливчастим свiтоглядом -
навiщо я їм? З села приїжджав .Невечiр, колишнiй стрiлець, людина, страшно
озлоблена на полякiв. Вони його поки що вiдшили, хоч не збагну, який у
цьому сенс. Може, щоб їдкiший став. А я? Той Невечiр рубатиме шаблею, я ж
i на це не здатний.
   - Ти так багато береш на себе, аж нескромно.
   - Вибач, коли так.
   - Але не гнiвайся, добре?
   - Угу.
   Марiйчинi заперечення мене стомили. Я став як ганчiрка: можна робити що
завгодно. Лiг. У головi порожньо, все тiло вiдмовлялося служити, навiть,
здається, не билося серце.
   - Ти голодний? Загрiти чаю?
   Я не одiзвався, i Марiйка вийшла до передпокою.
   Вночi вона нiби пестила мене. Чи менi снилося?..

   Х_
   Менi чогось бракувало. Я вертiвся на всi боки, але нiчого не знаходив.
Тодi я вирiшив на якийсь час пiти з мiста. Доброго пiвдня добивався крiзь
замети за лiс, до Семенка, "який б'є мертвих". Над хатиною цiдився голубий
димок. Стiни були обкладенi бур'яном, замiсть вiкон на снiгове пустище
глипiли маленькi темнi щiлини.
   Я знайшов пiд повiткою лопату i взявся розчищати снiг. Навколо його
поцяткували заячi слiди. Я намагався вибирати слiди цiлими i складав
вiзерунком уздовж стежки. Довiвши її до повiтки, сiв на дровiтню вiдпочити
i побачив у кутку кiльце дроту. Через кiлька хвилин у мене на руцi висiло
пiвтора десятка силець, i я рушив снiгами до лiсу.
   Зайцi раз коло разу стрюхикали всi галявини, але в гущавину йшли своїми
окремими путiвцями, на них я i розкладав петлi, прив'язуючи вiльнi кiнцi
дротин до пригнутих гiллячок, щоб, потрапивши в зашморгу сiрi бешкетники
повисали в повiтрi й довго не мучились.
   Хутко насувався вечiр. Менi, звичайно, було б приємнiше зайти до хатини
iз здобиччю, але я спiтнiв, поки розвiшував сильця, i боявся простудитися.
   В хатинi блимав каганець. Заглянувши у вiконце, побачив бiля плити на
стiльчику похнюпленого господаря з гачком для гранi. Дверцята в плитi були
вiдчиненi, на хату шугало червоне сяйво, i виразно було видно великий
горбатий нiс господаря i валок довго вiдпущеної бороди. Господар
неспокiйно повiв плечем, вiдчувши мiй погляд, автоматично пiдгорнув грань
i знову опустив голову.
   Я загримав у дверi, закалатав обмерзлою ожеледдю клямкою. У сiнях,
шлапаючи i з шелестом хапаючись руками за стiни, хтось добирався до
дверей, затих, а коли я ще раз сiпнув клямку, тужно заскиглили двернi
завiси в глибинi сiней - у коморi чи в другiй половинi хати.
   - Вiдчинiть, - гукнув я.
   Знову шелест i шлапання, але вже якiсь стараннiшi i легшi.
   - Хто там? - спитав жiночий голос.
   - Подорожнiй, впустiть загрiтись.
   У сiнях почулося зiтхання, гримнув засув. Хата була непричинена, i я
побачив у скупому свiтлi високу струнку жiнку з обв'язаною рушником
головою. Вона сердито штовхнула засув i чистим дзвiнким голосом запросила:
   - Заходьте.
   Я пiдiйшов до плити, наблизив до дверцят руки. Жiнка вмiряла мене
проникливим поглядом темних, глибоко посаджених очей i, ставши ногою на
припiчок, вилiзла на влаштованi майже пiд стелею нари. Я сiв на лаву. Пiд
бiчним вiкном на ослонi в купi кожухiв хтось схлипував судорожним сонним
плачем.
   - Вибачте, що невчасно потурбував,- сказав я. Молодиця на мить звiсила
з нар голову i знову лягла. - Ви звiдки? - запитала вона своїм
зворушливо-мелодiйним голоском.
   - До Львова їду,- вiдказав я.- А ви як - самi? Молодиця промовчала,
потiм через добру хвилину покликала:
   - Сильвестре!
   З сiней, розтираючи долонею горло, ввiйшов господар, став бiля печi,
дивлячись на молодицю, нiби питаючись:
   "Кого впустила i як менi поводитися?"
   - Подорожнiй,- сказала жiнка. Господар повернувся до мене, недовiрливо
оглянув зверху донизу i буркнув:
   - Добрий вечiр.
   Я тiльки тепер розрiзнив солодкувато-теплий запах самогонки i побачив
на плитi високий спiжовий казан з мiдною трубкою в накривцi.
   - Ночувати проситься? - звернувся господар до жiнки.
   - Не знаю,вiдповiла вона холодно.- Спитай сам.
   - Ночувати проситесь? - похмуро скосився на мене господар.
   - Як дозволите... Якщо ваша ласка, переночую. Господар полапки обмацав
кишенi, вийняв люльку i капшук з тютюном.
   - Курите?
   - Так.- Я взяв пучку махорки.- Дякую.
   - Нема за що.- Господар ще раз пильно подивився на мене i сказав: -
Холодно надворi?
   - Дуже.
   Вiн якось вдоволено похитав головою, нiби кажучи: "А ти як хотiв? Знай
наших". Потiм раптом нахмурився, пiдтягнув штани й опустився на стiльчик.
   В хатинi було до краю бiдно, земля подовбана, певне, дрова кололи, не
виходячи за дверi, в кутку стояло погнуте вiдро з водою, i над ним на
цвяху висiло оббите горнятко. У чорному перекошеному миснику стояла ребром
велика глиняна миска i пляшка без шийки.
   - Там пiд припiчком ще є квасоля - дай,- кинула молодиця i чогось
надула в посмiшцi губи, немовби їй вдалося над кимсь помститися.
   Господар потягнувся рукою до горщика, помiшав дерев'яною ложкою.
   - Берiть їжте.
   Я вийшов до сiней помити руки, потiм усiвся за скринею i, набравши в
жменю квасолi, став по однiй класти до рота. Господарi, здавалося,
насторожено чекали, коли несподiваний гiсть насититься. Захланний i
ненаїдний Северин Шутько на такий випадок мав правило: що не до рота, то
дякую. Але менi за кожну бобину було заморочливо кланятись.
   - Може, "отого" дай,-запропонувала молодиця. Господар нехотя звiвся,
узяв пляшку без шийки, поставив передо мною горнятко i з ваганням
подивився у вiчi.
   - Я майже не п'ю,- сказав я.- Трошечки, коли ласка. "Оте" було мiцним
iз запахом перегару перваком. Господар став до дружини спиною, налив собi
й махом вилив до рота.
   - Ще?-запитав вiн i нахилив голову, наслухаючи. На нарах панувала тиша,
i вiн додав: - Пийте ще.- Тут же моргнув менi, ковтнув сам, а вiдтак налив
менi.
   - За здоров'я вашої господинi,- сказав я. Молодиця ворухнулась, окинула
мене якимсь нестямним поглядом i шарпнула на голову рядно.
   - Можете покластися на лавi,- показав рукою господар.- А менi ще треба
попильнувати.
   В бур'янi за вiкном стиха шепотiв вiтер. У мене перед очима стояла
галявина з заячими слiдами Вiд думки про незахищенiсть людини серед того
снiгового моря я здригнувся В хатинi було тепло, навiть запах самогонки не
вiдбивав почуття домашнього затишку. Мене трохи вразили стосунки мiж
господарями, я так i не дотямив, хто з них тут перший, але нехай собi
живуть, як умiють. Коли я вкладався, молодиця зробила щiлинку проти очей.
Я знав, що за мною стежить її вiдьомський погляд, здогадувався про це i її
чоловiк, очевидячи застарий для неї. Я намагався пригадати її обличчя.
Воно було дрiбне, як у дiвчини-пiдлiтка, тiльки довгi чорнi брови i темнi
хижi очi свiдчили про те, що молодицi вже десь поза двадцять п'ять Мабуть,
замiж вийшла дуже рано, коли син виглядає на рокiв вiсiм-дев'ять. Це вiн
плачем схлипував крiзь сон. Певне, одержав вiд старого на вечерю кiлька
палиць.
   Я спав некрiпко, чув, як возиться бiля плити господар, як пiдбадьорює
себе перваком з пляшки без шийки.
   Всю нiч горiв, чадячи, каганець. Господиня час вiд часу мотлихалася на
своєму тронi, а перед досвiтком злiзла, налила собi самогонки (старий
куняв) i видряпалась назад, показавши довгi, тонкi й бiлi як снiг ноги.
Натягаючи рядно, вона подивилась у мiй бiк недобрим ворожим поглядом.
   - Як ваше прiзвище? - запитав я вранцi господаря. Молодиця вже
тарабанила в сiнях коновками.
   - Окiльнюк. Сильвестр Окiльнюк...
   "Той, що б'є мертвих", ще хропiв у кожухах на ослонi. Я взувся у теплi
пiдсохлi чоботи, вмився надворi терпким снiгом, витер рукавом лице.
Молодиця була не в гуморi й не вiдповiла на привiтання. У хатi я сказав
старому:
   - Пане Окiльнюк, ви не маєте бажання пiти зi мною по зайцiв? Я розiклав
у лiсi сильця.

   Старий зиркнув на дверi, якусь хвилину думав, прислухаючись до гримоту,
i заперечливо покрутив головою.
   У лiсi я готовий був умерти, побачивши на краю галявини розшматованого
вепром зайця. Та доля не скривдила мене. Мiж стовбурами на гiллячках, як
хлоп'ята, висiли великi вуханi. Я переставив сильця i перекинув через
плечi здобич. Крiм мене, з хатини ще нiхто не виходив. Окiльнюк спав на
печi. Молодиця через лiйку наповнювала пляшки, складала до кошика, кудись
збираючись. Побачивши, як я розбагатiв, вона кинула на мене заздрiсними
очима.
   - Шкода,сказав я.- Шкурки менi нi до чого, а зайцi замерзли, хiба що
прийдеться почекати, або лишити їх вам.
   Вона вперше усмiхнулася. В її ротi не вистачало одного переднього зуба.
   - Покладiть, нехай вiдтануть.
   - Незручно, я вже у вас забарився.
   - А шкурки гарнi. От справили б Семеновi комiр.
   - Мабуть, я ще не пiду.
   - Та й правда...- Вона чогось зашарiлась.- Я несу це зiлля на польську
колонiю,- махнула вона кошиком,- Вимiняю муки, може, печеного хлiба.
   Куточки її губ неприступне зiгнулися на кашель чоловiка, ти через мить
їх знову вiдпустило, i вона, як учора, повела на мене наполоханими i
воднораз колючими очима.

   Мимо вiконця вiтер зацiдив снiговою порошею, в хатi посутенiло.
Молодиця нахилилась до шибки, мовчки постояла, тодi поспiхом накрила
хусткою кошика i, нiчого не кажучи, вийшла з хати Голосно луснули сiнешнi
дверi. Окiльнюк засопiв i повернувся на другий бiк. Видобувшись з кожухiв,
сiв на ослонi i почав протирати очi "той, що б'є мертвих". Угледiвши мене,
вiн зiперся на лiкоть i замислився.
   - А-а... Це ти! - мовив вiн.
   - Впiзнаєш?
   - Вас тут небагато приходило вмирати. Тобi пощастило. А двох,- вiн
розглянувся по хатi i провадив тихiше: - Двох мiй старий закопав у лiсi.-
Чомусь посмiхнувшись, вiн поманив мене пальцем до себе: - Тиждень спокою
не було. Лупцювалися, аж гай шумiв. Не могли подiлитися ганчiрками з
мерцiв.
   Вiн рвучко схопився з гнiзда i почав натягати штанцi.
   - А я зайцiв наловив,- повiдомив я.
   Малий поклав босу ногу на зайця, наморщив, як дорослий, чоло.
   - Мої не здогадаються,- сказав вiн, очевидно, про батькiв.- Менi
однаково, нехай побiгають. А ти добре, що прийшов. Мене сумлiння мучило:
думав, розгризли дикi свинi. Живий, то добре, що живий. Самогонки тобi
давали?
   - Давали,вiдказав я.
   - Для колонiї гонять. Колонiя їм дає солод, а вони їй - самогонку. Так
i перебиваємося.
   Дитинства цей хлопчик не знав i не знатиме. Вiн засвоїв мову своїх
прикрих, недовiрливих, звiркуватих батькiв i, не знаходячи бiльш нiчого
цiкавого, змалку незлюбив їх.
   - Пошукай ножа,- попросив я.
   - Вiзьми, ось на коминi. .Будеш знiмати шкурки?
   - Ти менi допоможеш?
   - Та нi, не люблю кровi.
   - I я, брате, не люблю,- сказав я.
   На свiтi дуже багато людей вивчало родовiд сiмей. Один накопичує,
другий розкошує, третiй усе добро спускає з рук - це тема багатьох епопей.
Ось i тут: батьки розмовляють, вкладаючi в слова ненависть, по сутi,
обмiнюються плювками, а ця доросла в мовi дитина користується тими самими
словами iнакше, наповнює їх цiлком вiдмiнними почуттями.
   - Гаразд,додав я.- Впораюсь сам.
   - Звичайно, я б у таких дрiбницях не шукав помiчника.
   - Ти пiдрiс з осенi,- усмiхнувся я.
   - А ти купив добрi чоботи.- Вiн з тугою в очах обiйшов навколо мене.
   - Я i тодi буй у цих чоботах. Ти, брате, де додивився.
   Вiн знизав плечима, вилiз на лаву i почав хукати на замерзле вiкно. З
лави звисали, подригуючи, його босi ноженята.
   - Обв'яжуся лахами i пiду надвiр,- нiби вголос розмiрковуючи, сказав
хлопчик.- Сидиш у хатi, сидиш... Ми з старим, як арештанти. Мамi добре. ЇЇ
шнурованих черевикiв вистачить ще на одну зиму. Чого люди не можуть
ходити, як вовки?
   Може, вiн чекав, що я йому дам на годинку чоботи, бо, отак скаржачись,
крадькома позирав у мiй бiк. Штучнiсть, лицемiрство i судороги егоїзму -
звички нашого вiку. I цей чоловiчок уже пускав у хiд хитринку. "В умовах
сiм'ї серце, розум i рука тiсно зв'язанi мiж собою, несуть службу життя,
просякнуту духом iстини i справедливостi..." Як це смiшно звучить! 3 нас
готували педагогiв i заставляли заучувати цi "лебединi пiснi", як молитви.
"Святиня сiмейного вогнища є тим мiсцем, де сама природа спрямовує,
здiйснює i забезпечує рiвновагу людських сил". У сiм'ї об'єднується все,
що я вважаю найбiльш святим i високим для народу i бiдних... Лише з сiм'ї,
з неї єдиної, походять iстина, сила i благотворний вплив на народну
культуру..." 49 Навчаючи мене цих "лебединих пiсень", вони хотiли з мене
зробити свого мiсiонера, а вийшло навпаки: те, чого вони мене навчили,
повернулося проти них. Тепер розумнiший пiдхiд: тримають у темрявi. На цих
галичан не можна покладатися. Скiльки вовка не годуй, вiн у лiс дивиться.
   49 3 Иоганна-Генрiха Песталоццi, видатного швейцарського
педагога-демократа.
   - Стара моя давно пiшла? - запитав "той, що б'є мертвих".
   - Перед тим, як ти встав.
   - Вона довго не засиджується в колонiї.
   - А ти що робиш цiлими днями?
   - Дивлюся у вiкно.
   - Думаєш?
   - Так.
   - Бачиш бабу Ягу, вiдважного князя i крилатого коня...
   "Той, що б'є мертвих" басом засмiявся, але не сказав нiчого, тiльки
ближче нахилився до вiконця i нiбито пильнiше став вдивлятися у заметiль.
Вiтер стугонiв i шарпав загату. Я вийшов за сiном, щоб наладувати шкурки.
Помiж бур'янами попадалась така податлива вiдвологла трава, що просто
просилася для в'язання. Я вибрав снiпок цiєї трави i занiс до хати разом з
бур'яном для шкурок.
   - Ти хочеш настелити дiда? - запитав Семенко.- Хiба завтра рiздво?
   - Заскоро святкуєш,- усмiхнувся я, пiдвiшуючи шкурки до цвяхiв бiля
запотiлого одвiрка.Зараз ми сплетемо кiску i змонтуємо тобi чоботи.
   Його безжально-застиглi оченята спалахнули зацiкавленням, як у деспота,
якого давно не хвилювали несподiванi винятки серед заведеного ним порядку.
Я зв'язав стебла i подав йому, щоб тримав.
   - Я в них не обморожу нiг? - запитав вiн з недовiрою.
   - Обшиємо зайцем. Хлопчик повiв бровами.
   - Ой, ти вигадливий.- У його голосi почувся захват.- Певно, багато
свiту сходив?
   - Немало.
   - Оце чоловiк! - Вiн зазирнув менi у вiчi i перейшов на шепiт: - Старий
мiй каже, що був в Iталiї. Можна в це вiрити?
   - Можна.

   "Той, що мертвий б'є" невдоволено скривився.
   - Чого набурмосився?- спитав я.- Такi речi невпрогнiв мовляться.
   - Плети, плети.

   Молодиця внесла наповнену торбу. Коли скинула її бiля скринi,
задзвенiло зерно.
   - Ще спить? - спитала, нi до кого не звертаючись. Зняла з себе кожуха,
витерла пiт на чолi: - Це ви розтопили?
   - Збирався пекти зайчатину.
   - А це для чого? - показала на кiску.
   - Поки що таємниця.
   Вона скривила губи i стала вибирати з торби фабричнi сухарi, якими
поляки забезпечували армiю на час походiв. Рухи її були в'ялi, нiби
пробивалися крiзь далеку сутiнь задуми.
   - Сходiть до криницi по воду,- мовила грубуватим тоном.
   Хлопчина перехопив з моїх рук недоплетену кiску i зиркнув на матiр
недобрими очима. Коли я прийшов з повним вiдром, молодиця хмикнула,
пересiкаючи хату, наштовхнулась на мене i ще раз хмикнула. Очi її при
цьому залишались строгими i спокiйними, як в актора, що вiдшлiфовує
iнтонацiї.
   - Я так стомилася, треба нарубати дров, - сказала вона трохи м'якше,
мабуть, збагнувши, що я буду слухняним без спецiальної муштри.- Сокира в
сiнях, - докинула вже безбарвним тоном, зняла миску i заходилася мити
м'ясо.
   Сокира годилася хiба для того, щоб кидати за рiдним батьком. Я
розчистив снiг перед порогом, знайшов заповiтну прадiдiвську плиту i
поточив вiстря. В душi я втiшався цiєю пригодою.
   Коли я увiйшов з сiней з дровами, молодиця, стоячи на печi, тягнула
з-за комина корито.
   - Поможiть,покликала мене
   За комином на печi було четверо булькаючих самогонною закваскою корит.
Одне ми зняли на скриню, видко, ввечерi знову пустять машину. У цю мить
прокинувся Окiльнюк, п'яно балансуючи руками, вибiг до сiней i скоро
прошмигнув помiж мною i жiнкою назад до печi. Лежачи, вiн сонними
почервонiлими очима глипнув на кiску в синових руках, i на зiницi впали
важкi пiдпухлi повiки.
   Поки смажився заєць, молодиця ще не раз дарувала мене своєю
доброзичливiстю. Я бачив, що вiд запаху заправленого часником м'яса серце
її подобрiло, але в силу звички вона не могла командувати без знущальної
iронiї. Пiсля ситого полуденка якась нудьга примусила її никати по
закутках, нарештi вона знайшла колоду карт i сiла ворожити за скриню.
   - Що карта показує? - запитав я, перериваючи її бубонiння.
   Молодиця роздратовано позирнула на мене i згорнула карти. Я її бiльше
не зачiпав, хоч мене цiкавило, чого вона собi жадає, її тоненькi блiдi
губи шепотiли якiсь закляття. Менi почулося, що вона повторює одну фразу:
"Ходун, ходунай, свiт годував, впав, пропав, нiхто не ховав".
   Склавши карти, вона ще раз послала мене по воду, вимила попелом казан i
залила розчину.
   - Налийте в студницю води i покладiть снiгу,- звелiла вона, сама ж
приклала накривку дерев'яним бруском i прикрiпила кiнцi дротиною до вух на
казанi.- Допоможiть висадити на плиту...
   Я звихався, як попiвський наймит, i лише пiсля вечерi зшив один
валянок. Семенко протанцював у ньому до порога i переможно наставився на
матiр:
   - Бачиш?
   - Не слiпа...
   Прокинувся Окiльнюк. Попросивши сина вийти на середину хати, вiн
почухав груди i показав рукою на снiпок трави:
   - Може, лишишся менi такi сплести? Зостанься.- Вiн погрозливо подивився
на жiнку, мовляв: "Ти хочеш заперечувати?! Дивись" - i додав, повертаючись
обличчям до мене: - Я задарма не схочу. Дам "отого". Молодиця сердито
засопiла, але не обiзвалась. Окiльнюк спустив на долiвку ноги, став спиною
до хати i почав натягати полатанi шкарубкими засмальцьованими ганчiрками
штани.

   - Докiє! - вперше назвав вiн дружину по iменi.
   - Чого?
   - Завтра заступаєш. Не забула?
   - Нi.
   - Аби знов не було нарiкань.
   - Нiби я можу спати, як воно смердить пiд головою.
   - Я знаю, чого ти не маєш сну.- Окiльнюк сплюнув. узяв гачок i сiв на
стiлець.- Я двi ночi не сплю, а вона - одну, i ще невдоволена.
   - Зате я ходжу на колонiю.
   - Зрозумiй, бабо, що сон найдорожчий людинi. Я за виграшку ходив би на
колонiю.
   - Хотiла б я бачити, як ти босяком петляєш по снiгах. Окiльнюк люто
застогнав i спустив на груди голову. Пальцi його судорожне стискали держак
гачка. Докiя очiкуюче зиркала на нього, готова кинутись з пазурами, та
вiн, мабуть, вирiшив цього разу стерпiти.
   - Ви були на фронтi, пане Окiльнюк? - запитав я. Вiн довго мовчав,
похитуючись, i вiдповiв, що був.
   - Де?
   - На iталiйському.
   - Я теж там воював.
   Вiн нагнувся ще нижче, пiдставивши пiд свiтло з плити високе, зiбране в
полискуючi валки бездумне чоло. Вiдблиски заграли на тонкому задертому
оселедцi волосся i масивному горбатому носi. Вiн явно не мав бажання
заходити в бесiду.

   - I за вiщо там стiльки людей полягло? - сказав я. Окiльнюк навiть не
поворухнувся. Та коли Докiя вилiзла на нари, вiн, нiби звiльняючись вiд
якоїсь настирливої гадки, скрушно зiтхнув i спитав, вводячи очi на нари:
   - Йдеш спати?
   - Ага.
   - То й вони нехай лягають.
   - А я за рукав тримаю?!
   - Лiпше, щоб спалося звечора.
   - Задуй каганець.
   Ми з Семенком перезирнулися. "Той, що б'є мертвих" перемахнув через
скриню на ослiн i пiрнув мiж кожухи.
   - Бр-р-ррр! - фиркнув вiн.- У його сiдало надуло з вiкна холоду.
   Молодиця накрилася з головою, але проти очей залишила маленьку темну
щiлинку.

   Вона з досвiтку встала сердита, як трамвайна вагоновожата. Сильвестр
уже вiдпочивав, самогонка в скляному бутлi сивiла пiд самiсiньку шийку, i
молодиця тричi щось кидала менi на ноги, не маючи на кому розiгнати серце.
Кажуть, у чужiй хатi кожна трiска б'ється: стараючись тихо зсунутись з
лави, я зачепився за пiдвiконня i розшабатував сорочку. Докiя аж мукнула
вiд радостi. Я ще не стрiчав такої зловтiшної людини i вирiшив утiкати з
цього пекла, тiльки-но закiнчу малому валянки. Вмиваючись снiгом, я
пожалiв Сильвестра. Треба i йому справити взуття, адже на сiм'ю, "повинна
впливати гуманнiсть нашого людського роду, якщо її метою є справжнє, а не
уявне благополуччя" i "неможливий iнший порятунок для народу, не .можна,
уявити iншої основи справжньої народної культури, окрiм мудрої турботи про
добрий стан сiм'ї в народi". Велика людина 50, яка написала цi заповiти,
щиро попереджувала: "Пiддайте все випробуванню, збережiть добре, а якщо у
вас самих визрiло щось лiпше, то правдиво i з любов'ю приєднайте до того,
що я пробую також правдиво i з любов'ю дати вам". На жаль, я не дорiс до
того, щоб когось пiдправляти. Мiж iншим, ця велика людина не передбачила
наших часiв., їй не слiд було так заявляти. Нинi вона скидається на того
дбайливого газду, який комору вiд злодiїв устерiг, а вiд себе не змiг...
   50 Песталоццi.
   - Принесiть води.- Докiя кинула менi в сiни вiдро.
   - Iду по зайцiв,- вiдрубав я.
   Вже причинивши дверi, вона знову їх вiдхилила, i я побачив її наповнене
гадюками око. Я голосно засмiявся i сiпнув дверi до себе. Зiщулившись,
Докiя швидко вiдiйшла до скринi. Я дiстав з пiдвiконня шапку i рушив
надвiр. З саду побачив її через бiчне вiконце - на обличчi її був такий
вираз, нiби секунду назад вона була присутня при вознесiннi Iсуса Христа.
   У лiсi вiтерець насiяв навколо дерев гнiзда сухого листу. Я знов
наткнувся на глибокi й гострi вепрячi слiди. Вони кружляли навколо
галявини, густо були нашпиканi бiля гудзюватого дуба, де звiр з насолодою
чухав бока, i, минаючи галявину, вели в нетрi. Видко, вепру зачув запах
людини i не посмiв заходити в її володiння.
   Здобич схвилювала мене- я зняв чотирьох вуханiв. Помiркувавши, двох
прив'язав до гiлляки, а iнших двох метнув Докiї на скриню.
   - Помiч у свiй час, як дощ у засуху,- мовила вона.
   - Так-то воно буває, коли збираєшся до Хоми, а заїдеш до куми,-
посмiхнувся я, бо вже не мiг сердитись на цю темну жiнку.
   Вона постояла, замислено дивлячись у вiкно, потiм нагнулася пiд лаву за
пляшкою. "Вип'єш?" - запитали її очi. Наливши в кварту, вона спершу
прихилилась сама, а тодi поставили посудину i пляшку передi мною. Я
заперечливо захитав .головою. Вона нахмурилась i тикнула пальцем на
пляшку.
   - Ця лiпша. Ця не пригорiла.
   Я випив для годиться, тодi молодиця - однаково мало пропасти - налила
собi ще.
   - Я на колонiю,- скривившись, сказала вона.- Ший, ший малому
солом'янки.
   - Що то за колонiя?
   - Там був хутiр. Людей виселили, приїхали поляки... Всього можна
дiстати, їм уряд дає.
   - В селах реквiзують, а їх постачають?
   Докiя змiряла мене пильним поглядом i попрямувала до виходу. Я так i не
зрозумiв, як вона сприйняла мою реплiку. Повернулась вона години через три
з повною торбою. Знову - сухар, печений хлiб, ячмiнь на солод для
самогонки, вузлик муки. На Докiїному лицi я прочитав: "Не було б колонiї,
трубiли б ми з голоду". Одсуваючи, як непотрiб, зайцiв, вона пробубонiла:
   - Я їх буду патрати?!
   - Дошивав солом'янки,- виправдався я.
   - Довго.
   - Скiльки треба. Вовки за мною не гоняться.
   - Шкода.

   "Iди ти до бiса!"
   - Малий уже бiгає?
   - Надворi.
   - А той хирний не вставав?
   - Нi.

   - Слухай,затермосила вона чоловiка за плече.- Досить тобi.
   Окiльнюк солодко потягнувся, замурликав.
   - Одягайся. Вночi будеш кукати коло трубки, я тебе знаю. Ну!..
   Окiльнюк злобно витрiщився на неї i замахнувся ногою. Докiя вiдскочила
i з випростаними руками стала обходити його з голови. Старий прожогом
схопився з лежанки i, вигнувшись у поясi, нiби його штрикнули пiд ребро
ножем, вибiг до сiней.

   - Мер-зен-нийI - кинула вона йому вслiд. Окiльнюк одягнувся i допомiг
менi сплiтати кiски, а потiм знiмати шкурки. Увечерi ми зшивали валянки.
Окiльнюк розповiв, що воювати йому не довелося, бо ходив прислугою в
лазаретi, але страху зазнав - лазарет кiлька разiв оточували. Мила його
розчулилась i до зайця поставила на скриню наповнену пляшку без шийки.
Вони навiть перекинулись кiлькома ласкавими слiвцями. Я подумав, начебто
це дика кiшка i ведмiдь з вирваним оком (таким менi чогось здавався
Сильвестр Окiльнюк, коли сердився). Пiд кiнець вечерi всi ми трошки
розвеселилися, а коли старий зажадав свiжої води i сказав: "Нехай
принесеться", що означає по-галицьки "Iди принеси",- я до решти змiнив
погляди на цю оселю, подумавши, що вони просто зiграли передi мною
комедiю.
   - Може б, i Докiї зшилося такi бути? - сказав Окiльнюк, очевидно,
жалкуючи, що менi завтра йти вiд них.- При хатi - дуже велика вигода.- Вiн
пiднiмав з-пiд лави ноги, ворушив пальцями, щоб похрускували, акуратно
сплетенi i пiдiбранi кiски. Вiн закохувався в це похрускування, як
недолiток у модну пiсеньку, в якiй є багатозначнi натяки про те, чим
закiнчуються парубоцькi вечорницi.- I теплi, i легкi... При хатi лiпших не
треба.
   Я два чи три рази зустрiвся з Докiїними очима, i вони якось загадково
темнiли-темнiли, мов осiння дощова нiч. Але менi було байдуже. Я радiв, що
бачу їх зворушливу сiмейну злагоду.

   Надворi тягнув слабий вiтерець, скрипiв трiскучий мороз. Я вийшов трохи
видихатися од каганцевого чаду i самогонного духу. Небо визiрнилось, висло
в глибокiй вишинi, такiй далекiй, як майбутнє, як надiя, слiд якої лишень
намiтився у серцi, але якої ми ще не усвiдомили. Дiд морозом осiдав снiг.
Його випало багато. Я подумки побивався, що важко-буде добиратися до
мiста. Це стати б на лижi! Менi колись батько витесав горiховi лижi. Вони
були трохи незграбнi, лише злегка загнутi, але я ними не мiг натiшитися.
Щодня приносив новi синяки пiд очима, поки батько не пiшов зi мною на
Днiстер i не показав, як триматися. Вiн умiв так просто i ясно показати,
що кожне дiло вдавалося i припадало до вподоби.
   Коли я увiйшов, Докiя вже лежала на нарах. Я здивувався, бо Сильвестр
попереджував, що їй заступати. Вона вкрилася з головою, не залишивши
щiлини, тiльки одна нога була не вкрита i ритмiчно, як котячий хвiст,
подригували пальцi. Сильвестр сидiв на своєму стiльчику замислившись.
Задума його була якась виразнiша, нiж до цього.
   Я поклав голову на рукави, на одну полу куртки лiг, другою накрив
плечi. Сон .не брався. Постукувало серце, важке од сивухи. Згадалися мої
колобродiвчани. Закуренi, як i тут, стелi, темнi комини, подовбанi
пiдлоги. Мабуть, i туди неволя принесла їдь, i там не бачать свiту божого
за сварками i побоями. А мої високi стелi на бункерi десь цвiтуть мохами,
пiдлогу сточують шашелi i з'їдають грибки. Там нiмо взагалi. Лiпше чи
гiрше вiд того, що там нiмо? Нi, чогось я певен, що ми жили б з Мариною
тихо. Ми надто багато натерпiлися, щоб шукати причини зла одне в одному.
   Я люблю, як шепоче загата. Навколо своєї хати я не ставив би загати -
стiни грубi, добре зв'язанi, їх не продувало б. А от знизу, либонь,
пiдсмоктував би холод. Але де там! У бункерi ж кузня, горно, щiльнi дверi
- нi, в мене в хатi було б тепло. Дiтиськам привiлля, мотає ними, як
клубками, з кута в кут, шарпають хiдники, i Марина весь час свариться
пальцем, поправляє за ними; вона ж так само любить акуратнiсть. Я пiсля
школи брав би шибеникiв до кузнi. Вони з захопленням стежать за роботою. В
мене це, пам'ятаю, було. А влiтку разом виходили б на риболовлю, малi
дерлися б за весла, коли я закидав би сiть... На риболовлю треба йти
досвiта. Може, малi не завжди охоче вставатимуть. Е, їх їзда на човнi буде
приваблювати. Я зроблю човен на п'ятеро осiб... Днiстер! Цю рiку ми
вiдчуваємо, як вийняту з тiла жилу, що iснує самостiйно. Рiки стають
жилами... Це якось неприродно звучить. А що - жили стають рiками? I так i
не так. Видко, рiки - це ми... Колись чи Шутько, чи хтось iнший казав, що
в Днiпрi, якби пошукати, багато золотих скарбiв. А Микола Павлюк зчаста
сумує, що рiки почали мiлiти... Чи вдасться Миколi втекти?..

   Приснилося, що мене пiдхопила повiнь, я борюкався з водою, душився, i
врятував мене острiв на Днiстрi. На ньому вже виросли високi тополi, вони
трiщали пiд напругою води та не пiддавалися, i я на них спинився.
   Розплющив очi i побачив, що Окiльнюк зводиться з долiвки. Упав старий,
дрiмавши. На нього з нар хижим совиним зором дивилась Докiя. Пiднявшись,
вiн налив собi мало не повне горнятко самогонки, випив, крекнув i лiг на
пiч. Через хвилю з присвистом на всю хату захропiв, i Докiя злiзла з нар,
стала пiдкидати дрова. Потiм теж хильнула самогонки, пiдняла гачок i,
вмостившись боком до вiдчинених дверцят, доклала на колiна лiктi i
обхопила руками голову.
   Я знову почав дрiмати, але Сильвестр так страхiтливої хропiв, що на очi
почали лiзти всiлякi жахи. Висотка пiд Трентiно, зiрвана в повiтря траншея
у тому мiсцi, де сидiв Франц Брехт, а чехи Вацлав Матгаузер i Яшик Бенко
бiжать через поле здаватися в полон. Щось мелькне.- й iнше.
   Я вiдкинув з плеча полу куртки. Докiя метнула настороженим поглядом i
раптом усмiхнулась. Пiсля цього щоки її побагровiли, вона прикусила губу,
зиркнула на пiч, де спав Сильвестр, i звелась.
   - Я...зiрвалось з її уст.
   "Ще цього не вистачало!"
   Вона оглянулась на каганець, подула, i ноги її тихо зашлапали до лави.
   - Ти?..
   - Не дурiй,пробурчав я.
   - Що це тобi означає, чуєш?
   Її руки торкнулися мого обличчя, i, вiдштовхуючи їх, я вдарив по
скринi. - Одiйди.
   - Тихо. Тихо...
   - Не лiзь.
   - Я така нещасна!
   - Ми всi нещаснi. Не лiзь, прошу тебе.
   - I я... Я така нещасна... З ним.
   - Ну, якими словами до тебе говорити? - Правда, менi чогось хотiлося
смiятися.- Заспокойся,сказав я, вже розлютившись на себе.
   - Я сконаю. Вона знов наблизила руки, i я їх вдруге вiдштовхнув.
   - Слухай, не паплюж ти себе i мене.
   - Ти дурень! - Але гнiв її тут же погас. - Чуєш?
   - Iди пiд три чорти,- прогарчав я. Вона схлипнула i, вибухнувши якимсь
сичанням, заплакала. По стiнах блимало зайчиками полум'я з-пiд плити
   Я пiдвiвся на лiкоть, думаючи зараз же серед ночi пiти геть, i побачив,
як Докiя пiдломлюючись, судорожно хапаючись за пояс, валиться додолу. Я
одвернувся. Передi мною стояло її перекривлене чи то усмiшкою, чи якоюсь
iншою спазмою лице...
   Що з людьми витворяє недоля.
   Бона розливала самогонку в пляшки, а на неї скрадливо, якимсь новим
поглядом дивився з-пiд руки її чоловiк. Груди його високо пiднiмалися, я
бачив, як стискуються кулаки, i бачив, що вiн до плачу зворушений, що йому
жаль її, i в цьому жалю вiн ладен її задушити, або помилувати.
   Я дбайливо намотав на ноги онучi, взувся i тiльки в блузi вийшов з
хати. Потiм крок за кроком дiйшов до лiсу, зняв ще трьох зайцiв, порвав
сильця i вернувся до садиби. Господарiв у хатчинi не було, мабуть, пiшли
освiдчуватися на другу половину. Семенко сидiв на ослонi, поклавши руки,
на скриню.
   - Збираюсь iти вiд вас, Семене,- сказав я.
   - Мої чогось зранку зчепилися,- повiдомив хлопчик.
   - Помиряться.- Я накинув на плечi куртку.- Прощай.
   - Прощай,-вiдказав "той, що мертвих б'є", досить холодно, але щось у
дитячiй душi зламалось, i вiн додав крiзь сльози: - А менi нема де дiтись.
   - Виростеш, пiдеш у свiт.
   - А-а...йому перехопило подих.
   - Прощай. Хто знає, чи доведеться зустрiтись.
   _
   XI_
   Досi я нi до чиєї хати не приносив бiди. А тепер це легко зробити.
Життя прогресує. Якби я був дикуном, то з обурення пускав би в небо
отруєнi стрiли. Я одного разу бачив на малюнку голу напружену фiгуру з
пiднятим на грозове небо луком. Дикун стояв мiцними ногами на щовбку
скелi, а менi здавалось, що вiн, скутий паралiчем, зисить у повiтрi, як
грiб Магомета. Взагалi в мене на мiсяць, либонь, один день не заповнений
химородами. Такий день сьогоднi. Я вже зо три години бреду снiгами. Йду,
весь мокрий вiд поту, думаю, що невиннiсть Окiльнюкiв не тiльки така, що в
нiй вiдчуваєш гостроту розпусти; вона межує з розпустою, бо в сусiдствi з
нею знаходить порятунок.
   Я до дрiбниць перебирав у пам'ятi все, що бачив i чув в Окiльнюкiв. Це
славнi люди! Нi, справдi. Чого вiд них хотiти? Я їм вдячний, що вони
повернули менi день тверезостi, не намагаючись лицемiрити, як на їх мiсцi
вчинили львiвськi мiщани Те, що Докiя розкладає карти, нiчого й чекаючи, а
Сильвестр нi на що не надiється, поки не нi п'ється, можна вважати вищим
станом тверезостi. Аякже, пропав кiнь, то й узду кинь.
   Гiрко йти снiгами. Схоже, що я вiдпочив i скрiпився силами, аби
виладувати себе на зворотню дорегу. В чоботях мокро, сорочку хоч викрути,
шапка дубiє на головi. Я вдивляюсь у хуртовину, може, раптом появиться
циган на шкапi. I цього разу в його чортячих очах я побачив би зневагу.
Вiн таки менш залежний вiд долi. Доляце щось таке, як хуртовина. Вона
монтується з багатьох складникiв, про неї просто неможливо сказати всю
правду, але ми настiльки наївнi, що пробуємо; а цигановi байдуже; вiн
кудись поспiшає з сином за поясом, як кенгуру, i завертає його назад, до
зганьбленої жiнки тiльки думка, що та заслуговує стусана. Його певнiсть
така гаряча, що важко уявити, нiби за дорогу вистигне Коли все життя
мрiєш, вигадуєш i шукаєш примар, твої найбiльш твердi намiри скидаються на
iскри над комином. При цьому власна цiна своїм дiям невисока, а вiд iнших
хотiв би вчути похвалу, чекаєш, щоб з тобою розплатилися за те, що ти
невiльник долi. Доля схожа на хуртовину. Вимотує жили, а тобi здається, що
хтось збоку все те видить, i повертаєш голову, щоб побачити спiвчуття в
очах. Ми бiльше як наполовину солiсти стороннього погляду. А може, й на
всi три чвертi...

   Я йшов навмання полем, орiєнтуючись на ряди тополь над завiяним коритом
гостинця. Ось те мiсце, звiдки повернувся шпигун, звiдси до мiста рукою
подати. Я ковтнув снiгу i пiшов швидко. В глибинi хуртовинного валу
затемнiли контури кам'яниць. Чи менi причулося, чи справдi вiтром принесло
дрiбонiння трамвайного дзвiнка. Я подумав, що нинiшнi римляни, як би не
старалися задушити варварiв, не зможуть цього зробити, ними попихає iдол
наживи. Вiн спонукає їх пускати в рух фабрики i давати рабам огризки. А
раби цi вмiють терпiти. Найнеймовiрнiше падiння людини i загалу, коли воно
спричинене, а не викликане бешенiстю, не стає могилою. Ображене серце не
вмирає навiть тодi, як тiло зотлiло. Трошечки повiтря i сонця! Кров
очиститься, i тiло воскресне.
   Сутенiло. Подув лiнивий пiвденний вiтер. Буде вiдлига. Я розiмлiв i
ледве пiднявся на другий поверх.
   - Бачиш: я чекаю,- сказала Марiйка, сiдаючи на стiлець.- Позавчора
чекала i вчора...

   Я зняв шапку i опустився на канапу.
   - У кожного китайця є вiвтар предкiв,- сказав я.- Перед ним голова дому
повiдомляє прародичам про всi змiни в сiм'ї. Зараз я трохи вiддихаюсь i
скажу перед лампадою:
   "Я прийшов". Якщо лампада горiтиме рiвно, душа моя перед тобою чиста.
   - Я працюю, Прокопику,- похвалилась Марiйка.
   - У Мигельської?
   - В друкарнi.
   - Обшукiв не було?
   - Нi.
   - Що там за люди, як ти себе почуваєш?
   - Мене лиш заробiток цiкавить.
   - А в мiстi якi новини?
   - Наїхало росiйських емiгрантiв. Наймають комфортабельнi квартири,
спецiально для них вiдкрили кiлька кав'ярень. Промисловцi, артисти,
письменники. Золотi дощi за ними.
   - Ще б пак!
   - Що?
   - Обiкравши Росiю, можна собi дозволити. Буде кому вчити нас
самостiйництва! Ти дуже стомився, Прокопику?
   - Я дуже брудний. Лазнi не розтопили з нагоди приїзду росiйських
емiгрантiв? Марiйка посмiхнулась:
   - Розтопили.
   - Якби ще кiлька соцiалiстичних революцiй, Львiв мiг би розбагатiти.
Пiду до лазнi.
   - Ти маєш грошi?
   - Є, Марiйко.
   - Ти ненадовго, правда?
   Вона була у светрi i фалдованiй спiдничцi, а я хотiв би її бачити в
сукенцi, тодi вона святковiша, чужiша, i я тримаю себе в руках. - Одягнися
в сукенку,- сказав я.
   Вона здивовано вiдступила, та розцiнила моє прохання iнакше i
усмiхнулась, ховаючи лукавинки.
   Бiля кав'ярнi "Де ла Пе" стояло кiлька фiакрiв, всерединi яскраво
горiли люстри, на фiранки падали тiнi високих капелюхiв. Вiзники, тупцюючи
край тротуару, весело перемовлялись.
   - З жiночого монастиря, кажуть, втекло кiлька молодих черниць.
   - Почули, що є де попастися.
   - Всi - колишнi гiмназистки. От нюх мають, бестiї.
   - Вчора отамечки за будинком зупиняє мене панянка в лисицях i милим
богом розсипається, аби довезти до кав'ярнi. Кажу: "Який менi рахунок? Iди
пiшки. Кiлька крокiв". Вона не вступається в дороги. Мусив пiдсадити i
довезти. А тут скiцьнула у дверi, тiльки її бачили.
   - Ще австрiяками розпсованi...- Вiзник вилаявся.
   - Зi злої трави лихе й сiно.
   Марки менi вистачило на те, щоб пiдстригтися, купити квиток i маленький
шматочок мила В парнiй я вилiз на горiшню лавку i з тугою подумав, що у
себе в бункерi навряд чи отримав би бiльше задоволення од купання. Отут у
лазнi я вперше збагнув, що мої мрiї стали настiльки далекими, що вже мене
не хвилювали. Я розiзлився i вийшов з таким настроєм, як колись
обстриженим баранчиком з вiдсутнiм поглядом сiдав у поїзд на Вiдень.
   - Ти чого недобрий? - запитала мене Марiйка.
   - Стригли несправною машинкою.
   - Якби ти знав, який ти гарний з цим блiдим рум'янцем... Ти прав
бiлизну? Сам?!
   - Тобi завжди якiсь дрiбнички впадають у вiчi.
   - Хiба те, що я зодяглася в сукенку, не дрiбничка? - Бiдна, вона й менi
хотiла вiддячити.
   - Це - нi,сказав я, пригортаючи її.
   - Будеш вечеряти?
   Я кивнув, i вона випурхнула до передпокою. "Ох, Маринко, Маринко...
Кiнець нам. Що менi - накласти на себе руки чи спершу вбити Гривастюка i
Родзiсада? Винен я чи не винен у тому, що Марина конає вiд сухот, а моє
серце i мозок топчуть чобiтьми?.."
   - Чого зiтхаєш? Чим ти стурбований? - Марiйка поставила на стiл
присмажену ковбасу, хлiб i пляшку вина. Вона запитливо зиркнула на мене i
тихо сказала: - Нам треба вiдсвяткувати. Я б досi сидiла без роботи. А
ти... не переймайся. Чи я не розумiю твого становища? Розiрвись - не
допоможеш нi тут, нi там. Коли...- В очах її виступили сльози.- Коли ти
зможеш поїхати, я не буду тримати за рукав. Але не забудь: замiж не пiду.
Все, все... Це вихопилося, тобi не треба цього знати.- Вона вiдiйшла до
вiкна, мить стояла в задумi, потiм повернулась до мене.- Я думаю, що вони
тебе не будуть шукати. Я про дещо здогадуюсь, i ти казав правду.
Мигельська питала, чи ти приходиш. Я сказала, що нi. Вона нiби пошкодувала
i запросила нас, коли зустрiнемось, на рiздвянi свята до себе. На роботi
менi весь час здається, що за мною пiдглядають. Та куди дiнешся? Я буду
працювати лиш заради того, щоб вони тебе не змогли "рятувати". Ти б не
витримав... Тобi не можна сходити з дороги.
   Я спитав себе, яка в мене дорога, i посмiхнувся. Марiйка не помiтила
посмiшки i провадила далi:
   - Малою я пустувала, i мене лякали, що вiддадуть племенi, яке дiтям
заковує у дерев'янi колодки ноги, аби вони не росли. Тi "друзi" те саме
роблять з совiстю. Вони заковують її, готовi весь народ одягти в колодки.
Але ти сам кажеш, що перемагає життя, а не однострiй. Твiй час прийде...
   Я опустив голову, не маючи сили слухати цю лiтанiю. Мiй добрий ангел,
ця прекрасна дiвчина, перебувала в станi дивного оп'янiння, яке вражало
наготою i прямолiнiйнiстю. Марiйка говорила поквапливо, нiби поспiшала
звiльнитися.
   - А тепер вечеряй,- закiнчила вона, сумно усмiхаючись i питаючи очима,
чи я не образився.
   Iнколи думки про пережите накопичуються, накопичуються, i з них в уявi
виростає привид, який не дає спокою, поки йому не освiдчишся.
   - Ти питимеш?- запитав я.
   Марiйка заперечливо похитала головою.
   - Випий.
   - Нi, Прокопику.
   Я двома заходами спорожнив пляшку. Мене роздратувала Марiйчина
схожiсть, з юними нiмецькими патрiотками, якi в формi сестер прибували на
фронт "жалiти" солдат У цiй хвилевiй схожостi було те, чим би дуже
втiшилися "друзi". Жертви, посвяти i самозречення - страхiтливо бридке
дiло. Вiд них недобре пахне вже тому, що вони викликаються мерзенними
умовами життя, винуватцями яких у будь-якiй країнi буває не так уже багато
вартих шибеницi людей.
   Розуму у цих подвигах мало. Тимпаче, якщо вони масове явище. Що має
висiти, те не втоне. Але Марiйка лиш на коротку мить була схожа з
"патрiотками". Звiвшись мити тарiлки, вона стала сама собою, i я з
спокiйним серцем почав знiмати шкурки iз зайцiв, яких принiс вiд
Окiльнюкiв.
   Увечерi наступного дня, коли Марiйка повернулася з роботи, я вирiшив,
що треба вбити Гривастюка, Родзiсада i митрополита. Марiйка прийшла
заплакана. З "гуртка друзiв" вимагали, аби вона "явилась" на їх засiдання.
   - Я кажу, що голова розболiлася (справдi болить), а вони менi:
"Аполiтичних людей немає, є люди, якi вагаються, до кого приєднатися..."
   Пiд стелею бiлим слiпучим сяйвом спалахнула електрична лампочка.
Марiйка витерла хусткою очi, усмiхнулась, дивлячись на лампочку.
Пiдключили ще одну вулицю. Усi турбуються "про загал". Просто не знаєш,
кому дякувати.
   - Пiди, Марiйко, на те засiдання,- порадив я.- Я зачекаю.
   Вона провела долонею по чолi. Цей зворушливий машинальний рух був з
тiєї серiї, яку вона колись дбайливо ви