шукувала перед дзеркалом,
витрачаючи на це години, а може, й цiлi днi. Менi це дiсталося за
безцiнок. Треба було цiлувати землю на могилi тiєї жiнки, яка народила це
чарiвне тiло (про душу я досi не маю сталої думки).
   - Пiдемо? - запитав я.
   Вона занепокоєно подивилась у мiй бiк i почала поволi, одягатися. Мене
обсiдали гадки, що цього не слiд робити. Марiйка чимсь змiниться, а далi
щодня приноситиме перемiни, i я не зможу протидiяти впливовi "друзiв".
Вони фабрикували полiтичних рабiв, забезпечуючи посадами. Через
митрополита добивалися поступок у польського уряду i будували органiзацiї
на грунтi жорстокої дисциплiни i застрашування: не пiдеш з нами, залишишся
без роботи. Iсторiя, здається, не знає часiв, коли б полiтика, шпигунство
i терор так тiсно оточили шматок хлiба. Це нiби перша заповiдь вiку. Нею
стали користуватися усi течiї, прибираючи до рук усе ширшi кола населення.
   - Я теж хочу послухати, про що вони базiкають,- сказав я.
   - Дивись, - непевно вiдказала вона.
   Очевидно, Марiйка чекала вiд мене пiдтримки. Але я вирiшив пiти. Треба
подивитись, якi в них сили. Я так i сказав:
   - Треба подивитись, якi в них сили. Марiйка пiдняла на мене очi, i менi
видалось, що вони стали веселiшими.
   - Не протестуй,- усмiхнувся я.- Хiба нас так легко збити з пантелику?
Кожна крупинка нашого досвiду коштує здоров'я, навiть рокiв життя.
   Вона взяла мене пiд руку, i ми весело, як школярi, збiгли сходами в
пiдворiття. Дорогою я думав, що "полiтичний раб" - поняття ширше, нiж менi
здавалося. Людина в цiй плутанинi рано чи пiзно повiрить "друзям".
Полiтичний раб не вiльний мати власнi погляди, а тiльки нав'язанi,
пiдкрiпленi силою, якою i вiн може скористуватися, або принаймнi iснує
якась очевиднiсть, що це йому дозволено Полiтичний раб - це маленький
механiзм, якщо не деталь. Хай воно скисне, яке це паскудство. Нащо вже
вiйськовi преси могутнi, але виглядає, що їм далебi важче кувати
солдатикiв, нiж у цьому бiологiчному горнi виплавляти рабiв.
   - Пiдемо чи не пiдемо? - запитав я раптом, стримуючи Марiйку за руку.
   - Нi.

   - Нi! - повторив я мало не криком.- Я певний, що з Пiдзамча i з
Волинського шляху там не буде нiкого.
   - А куди ми подамося?
   - Додому.
   Ми бiгцем, нiби за нами гналися, пустилися назад.

   - Прокопику,- розбудила мене серед ночi Марiйка.- Розкажи, що на тебе
чигає.
   - Тобi якiсь жах приснилися?
   - Нi Нам треба знати i придумати план.
   - Ти мене кривдиш. Тобi зi мною погано?
   - Але ж послухай мене один разок.
   - Спи, Марiйко.
   - Це надзвичайно важливо.
   - Чигає,повторив я.- На мене чигає каторга, чи, по-теперiшньому,
висилка i вiдробiток у концтаборах за бункер, тюрма за те, що я бродяга,
тюрма i полiтичне рабство, якщо я дозволю, аби "друзi" мене "врятували",-
ще одного покарання я заслуговую, але про нього змовчу.
   - Бо я замiшана?
   - Так.
   - Тобi не слiд пiднiмати бунту.
   - Чому?
   - Виглядатиме, що з особистого горя.
   - Я спитаю людей, чия бiда переважає. Марiйка розсмiялась.
   - Влаштуєте Дiльбу?
   - Провiзоричну.
   - Я лиш одне прошу: скажеш, якого дня.
   - I це весь план?
   - Я знаю одного чоловiка. Вiн каже, що всiм остогидло терпiти. На його
вулицi тiльки й розмови: коли почнеться? Обiцяю привести багато людей, але
я мушу того дня бути бiля тебе. Ось...
   - Спи,- не дав я їй доказати.- Бо пiду. Ти мене заганяєш у такi страхи,
що не засну.
   - Добре, я мовчу...
   До ранку я таки не задрiмав, хоч думав не про "той день" - я його давно
наперед бачив. Поснiдавши, ми розiйшлися: Марiйка на роботу, я на
Волинський шлях. Повернувся вночi. Марiйка розповiла про вiдвiдини
Мигельської. Поетеса скрипiла стiльцем до пiзнього вечора, та я, мов на
зло, не показувався. Вона патетично i яскраво змалювала свої стосунки з
Павлом Ганишем, трохи наговорила на Чорноту, мовляв, невихований, в однiй
освiченiй компанiї їй довелося за нього червонiти.
   - Тебе не картала за засiдання? - запитав я.
   - Застала мене з перев'язаною головою - вона в мене чогось поболює.
Простудила. I ще розказувала Мигельська, що в Краковi видають Кривов'язовi
трактати.
   - Неважко здогадатися, що вони в них залишили.
   - Мiж iншим, Мигельська натякала, що Кривов'яз деякi подiї описав
туманно.
   - О-о! Це з їхнього лексикону. Тiльки справедливе мiркування - кричать:
туманно, двозначне, нез'ясована ситуацiя, нема оцiнки можливостей i
потужних сил. Я при республiцi читав їх часописи. Недарма гавкали на всiх
перехрестях, аби тi часописи передплачували. Тi помиї з вух лилися.
   - Ти щось зробив сьогоднi?
   - Найголовнiше: переконався, що люди чекають.
   - А я що казала! Одвернися, я вдягнусь i пiдiгрiю тобi їсти.
   - Я ситий, Марiйко. Частували.
   - З чаркою?
   - Нi.
   - Хтось-то казав, що нинi полiтичнi бесiди починаються пiсля третього
тосту.
   - Я з iнтелiгентами не зустрiчався,- усмiхнувся я.- Гасити?
   - Еге,мовила вона, наспiвуючи.
   - Завтра до Покутського пiду,- сказав я.
   - Про Павлюка не чути?
   - Може, старий що-небудь знає.
   - Я хотiла б, аби "друзi" залишилися бiля розбитого корита.
   - Iнакше й бути не може.
   - Пригадуєш, ти менi розказував про прив'язану Теклю? I Я її сьогоднi
бачила на сходах, коли йшла вiд сестри. Це вродлива i якась тепла, сяюча
жiнка. Глянеш - i не зможеш забути. Вона прийде до сестри в недiлю
пополуднi.
   Обов'язково пiдстережемо. Менi цiкаво, що ти про неї скажеш.
   - Я сьогоднi зустрiчався з одним чоловiком. Голос падає на тебе, як
удари молота по шинi.
   - Неприємний.
   - Чуєш - вiтер скиглить? Приблизно отака приємнiсть.
   - Я люблю, коли надворi заметiль.
   - А ти пiд ковдрою?
   - Умгу.
   Вона вийняла з-пiд ковдри руку i вкрила менi плечi. Вмостивши на моїй
руцi голову, вона незабаром заснула. А я, як i минулої ночi, почав
мучитись i знущатися над собою. Пiсля дурної вихватки Окiльнюкової Докiї я
не переставав думати про Марину. Я не мiг собi вибачити, що поступився
Марiйцi, а тепер вона менi немовби перша дружина, тодi як Марина нiби
побiчна, до якої я повертався у гадках...
   Вiтер скиглить, мов плаче.

   - Ти де, синку, пропав? - Покутський осунувся на лицi, погляд
зацькований, увесь вiн - наче його помiстили пiд зменшувальне скло.
   - Вiд Павлюка немає вiстей?
   Старий з таємничим виглядом пошамкав губами.
   - Як тобi вiдповiсти? I мовби є, i нема. Чув, що Перемишлянський табiр
перевозили кудись у глиб Польщi, i багатьом вдалося втекти, кiлькох
забили. Будемо надiятися, що Павлюковi пощастило.
   - Давно?
   - Такий час, що повинен би добитися. Та воно - дорога, всiляке
трапляється. Серце моє вiщує, що з ним усе гаразд. Я серцевi вiрю. Як
стара моя, небiжка, занедужала...
   - Заспокойтесь.
   Якби не Гривастюк, i я дожив би в мирi з Мариною до глибокої старостi.
Але цьому свiтовi треба втоптати людину в землю i подивитися, чи зможе
вона пiднятися. Я пiднiмуся. Марина простить мене, i, коли треба, я її
прощу. Але свiтовi не прощу. Я йому не прощу того, що вiн готує вiйну моїм
синам, позбавляючи їх батькiвського благословення, яке, можливо, зупинило
б їх перед тим, як брати людину на мушку. Мої сини будуть убивати, це я
знаю. Свiт досягає своєї мети. Ще рокiв п'ять поникаю, як скажений пес з
ланцюгом, а тодi сини вiдмовляться мене розумiти...
   - То де ти, га?
   - Пересидiв кiлька днiв у селянина на висiлку коло Чишкiв.
   - Бiда?

   - Пропасть.
   - Села повстануть. Тобi треба побути на сходках. Не хочу забiгати
наперед, дiло покаже, та як би там не було, треба ламати, треба добуватися
до поганського нутра. Нас закують - другi пiднiмуться. Нехай дивляться з
усiх країв, як Галичина вiдстоює свої права.
   - Ви це облиште. Надивилися, досить. Тут або скинути пута, або вмерти.
   - Та так...
   - За першим разом до зброї доводити не слiд, але згодом розмелемо
гарнiзон на трину, Пiдберiть друкарiв.
   - Є, Прокопику. Дай, аби було на паперi, i завтра - хоч вiдозва, хоч
газета вийде. - Вiн перейшов на тон нижче i почав якось поважнiше.- Люди
поспiль простi, самi так не вкладуть, а допускати будь-кого не будемо.
Навченi.
   - Давно чекаю, коли стану потрiбний.
   - То з богом, сину.
   Покутський пiдтримав мене бiльше, нiж хлопцi, з якими я вчора мав
бесiду. Старий не дивився в криницю iстерiї i не покладав на виступ
рожевих сподiвань. А вчора я наслухався казок. Менi не хотiлося доводити,
що перемога залежить вiд звироднiння правителiв. Тим часом у Галичинi ще
складнiша ситуацiя. Завойовник може розжирiти й звироднiти, але вiн завжди
опирається на вiйськовi дружини, якi Почувають себе гостями. Це серйозна
обставина. Найслушнiша нагода була, коли повернувся Загряда. Офiцери були
стомленi свiтовою вiйною, "гостей" ще не запросили до столу. Та цю нагоду
упустили.
   Одразу вiд Покутського я пiшов до психiатричної клiнiки, де працював
Грушевич. Пiд лiкаревими очима синiли пiдкови.
   - Ще трохи - i ночувати звелять,- поскаржився вiн.
   - Завiзно?
   - Бувають днi, коли не справилися б п'ятсот лiкарiв. Вийдуть вранцi
газети з повiдомленнями про прикордоннi сутички - немає значення де: на
заходi Європи, в Африцi чи в Азiї - i нема ради. Пливуть тисячами. Мабуть,
тiльки в психiатричних клiнiках можна повнiстю збагнути, як вiйна
пошкодила нервову систему людства. Вiсiмдесят вiдсоткiв несповна розуму.
Ходять, живуть, працюють, та досить у газетi iнформацiї про перестрiлку, i
починають блуднiй розумом. Тому, Прокопе, вибачте, вiдпросився ненадовго.
   Ми стояли в коридорi клiнiки, мимо нас безперервно снував людський
потiк. Обличчя опечаленi, збентеженi сквапно пов'язанi шалi, незастебнутi
плащi й куртки, нечищене взуття. Менi стало страшно при думцi, що цi люди
розмножуються. Вiд цих психiчно неповноцiнних батькiв i матерiв
народжуються дiти з задатками садистiв; наркоманiв i недоумкiв. Якщо життя
не внормується, з них можна буде вербувати головорiзiв, проституток i
работорговцiв. Вони торгуватимуть собою, чiплятимуться за будь-якi iдейки,
аби себе виправдати. Примара вiйни все людство перетворює на стадо.
   - Нарештi я вiдкопав у архiвах повiсть,- сказав Грушевич.- Здав до
друку. А спогади про Кривов'яза всюди бракують. Що таке?
   Побачивши, що мене схвилював нескiнченний ланцюг хворих, Грушевич теж
задумливо став вдивлятися в обличчя.
   - Ви не читали сьогоднiшнiх газет? - запитав вiн перегодом.
   - Нi.
   - Опублiковано повiдомлення, що в Америцi винайшли нову зброю.
   Вiн нетерпляче переступив а ноги на ногу, даючи зрозумiти, що йому пора
йти. Я попросив у нього рукопис спогадiв про Кривов'яза i попередив, що
надрукую лише найгострiший уривок.
   - Впевнений, що вся ваша праця колись побачить свiт,- втiшив я
Грушевича.- Вона цiнна вже тим, що спогадiв про видатних людей ми взагалi
не маємо. Таких людей переважно вивчають у науковому планi, заробляючи
ступенi. Як на мiй розсуд, це здебiльшого оббрiхування.
   - Повнiстю приєднуюсь до вас,- усмiхнувся Грушевич.- До побачення, пане
Повсюдо!
   - На все добре!
   Чисто в галицькому дусi слiд було сказати Грушевичевi:
   "Кинь свою писанину, бо не за горами бунт. Повiстями революцiї не
зробиш. Виходь на площу з прапором". Цiкаво, як би зреагував Грушевич? Я
йому навiть на притики не дав про "той день", бо вiн все-таки зв'язаний з
"друзями". Перейшовши до клiнiки, Грушевич, мабуть, покинув теорiї про
всесвiтнiй гуманiзм. Чого доброго, його вважали б божевiльним. Я
запропонував би здавати деякi iдеї на перевiрку до божевiлень.

   Один примiрник газети я крiзь щiлину в дверях просунув до залу засiдань
наукового товариства iменi Шевченка.
   Наступного дня донцовський "Вiсник" вiдгукнувся на ваш перший номер
так: "Шайка бандитiв намагається посварити український i польський нарiд.
Ми вiримо, що ця шайка буде виловлена i покарана, але зi свого боку
застерiгаємо поспiльство: "Не пiддавайтеся намовкам дурисвiтiв. Наше щастя
в єднаннi з польским людом. Поки що ми не маємо вiдповiдних, зобачникiв,
але бiльш нiж вiрогiдно, що згадана з на бандитська шайка складаєтьса з
вiдiсланих агентiв Москви".

   "Вiсник" передрукував кiлька замiток з нашої газети. Вона була
заповнена анонiмними розповiдями про людськi долi, на четвертiй сторiнцi
був уривок Грушевичевих спогадiв i хронiка про найважливiшi: подiї.
"Вiсник" передрукував чотири розповiдi, пiдписавши їх внизу великими
лiтерами: "Куплений Москвою",. "Запроданець", "Перекупка" i "Шахрай".
Недарма кажуть: "Злодiю, шапка горить".
   Мiж коробками кам'яниць метушились снiжинки. Здавалось, їм нiколи не
досягти землi, проте снiгова подушка напухала м'яко пiд ногами i твердiла,
як лiд. Ми з Марiйкою йшли на свято до Мигельської i Ганиша, якi при
свiдках справляли заручини, а весiлля вiдклали на весну. Я i чути не хотiв
про Мiгельську, але з Марiйкою вже щось сталося: вона наполягала,
сердилася, погрожувала... Я цього майже чекав. Ми йшли мовчки, сотаючи на
ум недомовленi докори. Мене тричi зупиняло, i я всi три рази долав нехiть,
вiдчуваючи, як мене опустошує це недодане змагання.
   Гостина мала вiдбутися в кав'ярнi. Ми йшли завчасу, бо менi треба було
де того, як усi зберуться, кудись застромити свою непривабливу на вигляд
куртку. Вся ця iсторiя мене мучила. Дорогою я напружувався, деревенiв i
подумки лаяв Марiйку.
   Протягом останнiх тижнiв промiж нас не мигнула навiть тiнь на
суперечку. Я, правда, не питав, як Марiйцi на роботi, а вона не згадувала.
Але ми говорила про людей, з якими я зустрiчався, вона задоволена, що люди
слухають мене. "Вiсник" далi опльовував нашу газету. Ми собi вечорами
посмiювалися. Марiйка навiть, радила пройтися по "Вiснику" бичем на кшталт
вiдповiдi запорожцiв султановi.
   Якось я побачив перекресленi дати в Марiйчиному календарику. Я спитав
очима, навiщо. Вона згорнула календарик i, поклавши на пiдвiконня,
запитала:

   - Ти танцюєш, Прокопику?
   - Нi,вiдказав я.
   Вона усмiхнулась, а я взявся дописувати статтю.
   Кому б не хотiлося повеселитись! Я взагалi розумiв. Марiйку. Але мене
тривожило, як би в нiй не прокинулась гiмназистка.
   - I довго ще будемо мовчати? - Я зиркнув на неї збоку i, не дiждавшись
слова, почав скручувати цигарку. Потiм сказав; - Боюся, що менi доведеться
ранiше пiти з вечiрки.
   - Ти завдаси менi болю,- озвалась вона.
   - Тi "друзi" тебе нiби пiдмiнили.
   - Менi вже приїлося це слово. Назви їх iнакше.
   Я зiтхнув. Вона насмiшкувато пiдiбрала губи. Жiночi химери...
   Я вiддав прислужниковi куртку. Вiн догадливе почепiив її на заднiй
вiшак. Тепер залишилося знайти такий куток, щоб, сiвши, заховати вiд очей
покорченi юхтовi чоботи. Сорочку я собi виправ досить вдало, спортивний
светр якраз входив у моду, i я мiг спокiйно вдавати цинiка, який шанує
гостиннiсть i добре вино.
   Сiдаючи, побачив у дверях Ганиша, а точнiше чорний полискуючий метелик
пiд адамовим яблуком у сяйвi Павлового обличчя. Композитор нi на вершечок
не пiдрiс з того дня, як я бачився з ним бiля Святоюрського храму.
Тримався вiн ще впевненiше, ступав, гордо несучи голову. Вiн шанобливо
кивнув менi, зачекав на поетесу i пiд руку з нею наблизився до нашого
столика. Марiйка в захватi вiд їхнього блиску весело примружила очi i,
смiючись, обома руками сходилась за Зорянине плече. Павло скособочив на
них голову. Вони смiялися таким щасливим смiхом, що ми з Павлом не
знайшлися що-небудь сказати один одному.
   До залу хлинули гостi. Було таке враження, що досi вони терлися десь у
мишачiй норi, чекаючи на господарiв. До нас пiдiйшов Олекса Чорнота.
Вклонившися Марiйцi, вiн мiцно потиснув менi руку, розглянувся i, в
привiтаннi пiднявши руку, рушив до знайомих хлопцiв. За всiма ознаками,
тут зiбралась елiта "гуртка". Ця молодь не мала причини скаржитися на
життя. Уже з манер можна було судити, що вона виховувалась у тих сiм'ях, у
яких проблеми достатку були лише своєрiдними вправами мови.
   Тужливо бренькнули бандури, спiвак, ло голосу - справжнiй артист,
сколихнув повiтря:
   Ой не цвiти буйним цвiтом,
   Зелений катране,
   Тяжко-важко на серденьку,
   Як вечiр настане.

   Ступай, коню, ступай, коню,
   З гори кам'яної
   До тiєї дiвчиноньки,
   Що чорнiї брови...
   Юнак спiвав зворушливим оксамитовим, баритоном, усмiхаючись i
пiдморгуючи. Коли пiсня стихла, Марiйка опустила додолу очi i зiтхнула.
Вiї її запотiли самоцвiтними росинками, губи злегка тремтiли.
   - Ось...мовила вона, схлипнувши.
   - Що з тобою? - спитав я.
   Вона сполохано, нiби не думала, що я поруч, зазирнула в вiчi i
розслаблено, випинаючи груди, вiдкинулась на спинку стiльця. Шовкове
золотисте повiсмо волосся впало на щоку, нiби спрагло цiлуючи рум'янець.
   - Марiйко...
   Вона застигла в позi враженої стрiлою богинi, що з подивом i недовiр'ям
прислухається до смертельної знемоги. Я вийняв з кишенi цигарку. Марiйка,
немов прокинувшись, поклала менi на зап'ястя руку, мовляв, не треба.
   Офiцiанти подали вино, закуски i кожному в маленькiй срiбнiй чашi з
срiбною ложечкою святвечiрньої пшеницi. Артист завiв колядку, зал
пiдхопив, штовхнув на дзеленькаючi шиби. Потiм, багровiючи од хвилювання,
з пiднятою чашею встав Павло Ганиш.
   - Панове товариство! - Вiн заждав, поки втихомиряться за столами.-
Панове товариство! Я думаю, що нiхто з нас не буде противитися, якщо я
скажу, що рiздво - це свято української пшеницi? - Слова "української
пшеницi" вiн вимовив з притиском.

   Навколо вдарили долонями, лиш бородатий священик, що сидiв за сусiднiм
столиком, не аплодував. Нетерпляче повiвши плечем, вiн опустив голову.
   - Прошу, панове, звiдати найдорожчого i найсвятiшого причастя -
причастя працi. Нехай, як струни бандур, дзвенить пшеничний колос на всiй
українськiй землi! Вiн, панове, додзвониться волi! - Останнi слова Павло
майже вигукнув.
   Я подумав... Що я подумав? Що все це гарно i зворушливо. Так. Та тiльки
й слави.

   "Друзi" нiколи не вдаряли лицем у землю, коли доходило до промов. Це
для них було захоплюючим спортом, який бентежить i сповиває голубим
свiтанковим сном, у якому вони люблять себе аж до слiз.
   Спiвак, усмiхаючись i втираючи губи од медової пшеницi, попрямував до
бандуристiв.
   Ой нема, нема нi вiтру, нi хвилi
   iз нашої України:
   Чи там раду радять, як на турка стати,
   Не чуємо на чужинi.
   Ой повiй, повiй, вiтре, через море
   Та з великого лугу,
   Суши нашi сльози, заглуши кайдани,
   Розвiй нашу тугу.
   Ой заграй, заграй, синенькеє море,
   Та пiд тими байдаками,
   Що пливуть козаки, тiльки мрiють шапки,
   Та на цей бiк за нами.
   Ой боже наш, боже, хоч i не за нами,
   Неси ти їх з України;
   Почуємо славу, козацькую славу,
   Почуємо та й загинем.
   Мабуть, нема в свiтi бiльш тужливої i краючої серце невiльничої пiснi.
   - Отак у Скутарi козаки спiвали,- закiнчив юнак пiд грiм оплескiв i
крутнув головою, стрiпуючи сльози. Всi плакали. Плакали священик за
сусiднiм столиком, Олекса, Павло, Мигельська, офiцiанти. I я ховав
наповненi сльозами очi.

   Марiйка ридала, затуливши обличчя долонями. Менi чогось здавалося, що
вони все це скомпонували спецiально для неї, аби приголомшити i розiп'яти
на хрестi людських мук. Згодом, заспокоївшись, вона сумно посмiхнулась,
нiби виконавши обов'язок, поправила волосся i сказала:
   - Дозволь, Прокопе, попрощатися.
   У мене похололо в серцi. Я чекав, не спускаючи а неї очей. Вона
зiтхнула i знову посмiхнулася.
   - З ними, Прокопе,- вона обвела поглядом зал,- До цiєї хвилини я була з
ними; Я не могла перебороти себе i не признавалась. Я була з ними не тому,
що вони надiя краю, а тому, що вони мають усе, чого нi ти, нi твої люди не
маєте. Вас би закували за цi пiснi, а вони їх спiвають у присутностi
таємної полiцiї. Прощайте,- додала вона тихо i звелася з-за столика. Я
пiшов за нею до виходу, минаючи стрiй вражено-злих заплаканих очей.
   Надворi вже був вечiр. Трусив снiжок, наздоганяючи слiди перехожих.

   XII_
   - Прокопе!
   Її знову щось мучило.
   - Сьогоднi до нашої друкарнi приходив Олекса Чорнота. Виждав,
коли-поблизу нiкого не було, i сказав... що тебе пiдстерiгають. Нам не
треба було тiкати з вечiрки. Я винна.
   - Ну, а далi?
   - Тобi мало? Вони i вбити посмiють. Тобi небезпечно сюди приходити.
Може, нам зустрiчатися... в Покутського?
   - Друкарня.
   Марiйка закивала головою, стиснула пальцi. Я зрозумiв, що вона
здогадалась про те, чого менi не хотiлось видати: що менi легше, коли ми
не бачимось. Очi її наповнилися стражданням.
   - Не гнiти i не зводь себе. Вони пронюхали, що я заволодiв Миколиною
друкарнею. Чи не той же Олекса проговорився, а тепер його мучить сумлiння.
Головне, що i нам вiдомо. Щось придумаємо.
   Цi слова ще бiльше засмутили її. Я не мiг одiрвати погляду вiд її бiлих
тремтячих пальцiв, хоч зовнi вона здавалася спокiйною. Ця невластива їй
дотепер стриманiсть похитала моє довiр'я, i я сказав:
   - Вночi перекинемо устаткування в iнше мiсце. Марiйка сидiла з
похиленою головою, нiби не чула моїх слiв, та, прокинувшись iз задуми, з
докором сказала:
   - Якщо це менi адресується, то можеш не боятися.
   - Стомлююсь,- озвався я.- Наче нiчого не роблю i стомлююсь.
   - Ти не маєш права ризикувати.
   - Я не настiльки слiпий,- сказав я,- щоб не бачити, що й без мене
виступлять. Є мудрi дiди, "друзi" мене переоцiнюють. Та, менi здається, їх
цiкавить друкарня.
   Дивлячись на її зсутуленi плечi, я подумав, що тепер, коли я з людьми,
особисто вiд неї хотiлося б i бiльшої прихильностi i турботи. Про це важко
було натякати - нiби випрошуєш ласку, але їй треба було зрозумiти, що
розрив з "друзями" не багато для мене заважив. Вона далi ходить з почуттям
втрати, тодi як я гадав, що, звiльнившись, вона стане ближчою.
   - Слухай. Марiйко,- покликав я...
   "Пам'ятаєш, якось я згадував чоловiка, який мене приголомшив своїм
металевим голосом? Тепер в очах у нього вираз розгубленостi й нудьги. Ми з
ним довго розмовляли. Менi сказали, що це своя людина, а повернулося так,
що його треба переконувати, i я почував себе не краще, нiж той мудрець,
про котрого написали: "В той час афiняни визнавали сонце богом, вiн учив,
що воно - вогненне жорно. За це вони засудили його до смертi".
   Смеркало. Вiн оточений тiнями на канапi, мовчить, i таке враження, що
пiрнає в сутiнки нарочито, як медуза йде на глибину, чуючи наближення
шторму. У кухнi шепочуться шестеро дiтей. Я збагнув: вiн хоче ще раз
послухати, якi в нас перспективи. I я сказав правду: "Найважливiше -
провалити стiну мовчання". Ну й попередив, що можливi жертви.
   За дверима шепочуться дiти. "Тато казав", "тато принесе", "тато
зробить"... Йому перед тим пощастило заробити на залiзницi кiлька марок,
свiдомiсть настроєна на те, що знову поталанить. Чую зiтхання. Бере пачку
газет, прощаємось. Цiлу нiч, уникаючи патрулiв, буде розносити до
знайомих. Жiнка при вiкнi не зiмкне повiк, дiтям будуть снитися кошмари...
   Я радiв, що вiн подолав себе. Але я не знав, що на його чоботях стертi
пiдошви i досередини набивається снiг. Вiн схопив запалення легенiв.
Лежить, в очi зазирає смерть. А на устах одне: коби поправитись до
заворушення. I я жду чуда. Про тиранiв кажуть: "Коли вiн здохне, буде
велике свято". Тут же людина бореться зi смертю, аби вмерти так, як
пiдказує свiдомiсть. Це смерть - для перемоги. Нашi серця мусять
воскреснути саме для такої смертi. Iнакше нiчого не вийде. Чудо залежить
вiд нашої волi.
   Я уявляю, як тяжко розлучатися з одним життям, щоб почати iнше. Нам
дуже шкодить, що нас вiддiлили прикордонними частоколами вiд Сходу. Нам би
легше дався переворот. Але що вдiєш? Це ще одна трагедiя Галичини.
   До чого я веду? Поки ми не скинемо з себе влади минулого, ми не будемо
заслуговувати довiр'я".
   - Я не винна, що серце ниє,- сказала Марiйка пiсля довгої мовчанки.
   - А я, коли подумаю, скiльки хлопцiв через руки "друзiв" вiдправлено в
концентрацiйнi табори, хочу поставити їм на середмiстi камiнний хрест
прокляття.

   Я взяв Грушевичевi рукописи i глянув по кiмнатi, чи не залишаю
чого-небудь. Уже звечорiло. Марiйка сидiла спиною до вiкна, i я не бачив
виразу її обличчя. Я торкнувся губами до її щоки - лице було мокре вiд
слiз.
   На небi, мов спохвату забутий якимсь таємничим женцем, висiв блiдий
мiсячний серп. Вулицi були освiтленi електричними лiхтарями. Я лиш часткою
свiдомостi вiдзначив, що Львiв ожив поза моїми очима: працювала
електростанцiя, у кранах появилась вода, пущенi в рух окремi фабрики. А в
душi вужилися слiди недавньої розмови з Марiйкою. Я й сам ще не звiльнився
вiд минулого, а їй сказав багато прикрих слiв. Найгiрше, що це скидалося
на гiмнастичну вправу.
   Я iшов у напрямку до головного вокзалу - вела пiдспудна надiя, що
раптом з поїзда зiйде Микола. Тодi я вiдчув би себе далеко впевненiше.
Либонь, то вiчна iсторiя: силу дають переконання. У мене мiцнiшi
переконання, нiж у Марiйки, Миколинi переважають мої. Попри все нами
попихає потреба розшукати сильнiшого, бо сильнiший повинен би стояти
ближче до iстини. Нашi пошуки сповненi болям i смутком, а згодом над нами
пiдводиться кволодухий тлумач часу i все перекреслює, претендуючи перед
лицем нащадкiв на найнезаперечнiшу правду. I так воно давно ведеться...
   Ще здалека я зачув багатоголосий гомiн, потiм побачив: пiд стiнами
вокзалу довгу чергу. Штовхнувши мене лiктем, до черги пробiг задиханий
чоловiк, запитав крайнього i кинувся пiд зачиненi будки, в яких євреї
продавали всяку всячину, вiд цвяхiв до бубликiв. У черзi стояли лiтнi люди
i молодi хлопцi. З розмов я зрозумiв, що чекають товарного поїзда з
вугiллям. Площею походжали полiцаї, окремо тримався гурт солдат. Охочих
заробити на розвантажуваннi вагонiв було так багато, що без бiйок навряд
чи обiйдеться, i охоронцi порядку були напоготовi.
   У залi я зiткнувся з нашим друкарем Петром Переймою.
   - Забiг погрiтися,- сказав вiн.- Товарний прибуде опiвночi, а надворi
морозюга. Перейма жив з сестрою на присiлку пiд Вiнниками.
   - Давно стоїш? - запитав я.
   - Ой брате!махнув вiн рукою.- Вiдучора з вечора. А ти куди зiбрався?
   Вiн мав звичку, що-небудь питаючи, совати куточком рота, рухаючи бiлий
рубець на щоцi -якийсь донський козачок досягнув його кiнцем шаблi пiд
Обертином. Петро воював за обидва iмператорськi трони, з бiлими вiдбивав
од червоних Причорномор'я, з червоними вгамовував козацький заколот на
Дону, потiм, перехворiвши на тиф, приєднався до загону Загряди, що йшов на
захоплений поляками Львiв. Вiн мрiяв про свiтову революцiю, але вмiв
тримати язик за зубами i за це вважався знахiдкою для нашої друкарнi.
Перейма дивував веселою вдачею. Ми були переконанi, що, потрапивши в
лабети жандармерiї, вiн водитиме слiдчих за нiс, поки його не
розстрiляють. До "друзiв" i органiзацiї "Воля" ставився як до iнертної, не
вартої уваги сили. 51
   51 Iз заснованої у 1919 р. нацiоналiстичної органiзацiї "Воля",
натхненником якої були клерикальнi кола Галичини, у цей перiод формувалася
терористична вiйськова органiзацiя.
   Я усмiхнувся у вiдповiдь на його запитання.
   - На залiзничних станцiях,- сказав я,- завжди, як у камерi схову, є
трохи призабутих нами сподiвань. Хочу подихати їх духом.
   - Знаємо тебе! - моргнув Петро.- Бив би ти задарма ноги. Ну що ж,
iгуменовi дiло, а братiї зась.
   Вiн менi створював репутацiю отамана. Чим частiше я говорив про себе
щиру, звичайну правду, тим бiльше йому здавалося, що це намагання ховатися
за скромнiстю. У нього очi спалахували вогнем, коли я кидав реплiки:
"Галичани - прихованi бандити", "У кожному з нас живе Довбуш" чи "Треба
вбити полковника Родзiсада". Вiн захлинався од смiху i вигукував: "Ох ти,
брате Повсюдо!"
   - Як вважаєш,- звернувся я до нього,- коли скомандувати черзi "До
зброї!", було б на що подивитися?
   Петро запчихав шипучим, потiм зайшовся розкотистим молодецьким реготом.

   -- Ну, ти ще й питаєш,- i заблискали золотi дробинки в зiницях.- От би
солдати дременули! - Рубець на його засiпаному лицi блiдiв, мов розпечена
дротина.

   Мимо нас пройшов зацiкавлений полiцай. Петро сплюнув i вийняв капшук з
тютюном.

   - А щоб тебе, рака, грiм убив! - пробурмотiв вiн.- Я його знаю. З
Винникiв продажна шкура.
   - Українець?

   - Атож.
   - Треба роздягти сучого сина i пустити голим на мороз.
   - А-га-га-га! - вибухнув Петро, уявивши нагого полiцая на снiгу.-- Ох
ти, брате Повсюдо!..
   "Жарти жартами,- подумав я,- а вiн пiде з нами у вогонь i в воду".
   До перону пiдiйшов варшавський поїзд. Я потис Петровi руку. Забiгали
носильники, в почекальнi хлинули польськi солдати, сiм'ї колонiстiв з
лозинковими скринями i клунками. Я став пiд стiну в тунелi. За кiлька
крокiв вiд мене, вдивляючись в обличчя приїжджих, чатували переодягненi
агенти; один менi видався знайомим, i це справдi був той самий невдаха,
якого я колись виманив у поле, але тепер вiн не звертав на мене уваги. В
них, бiдолашних, пам'ять, мов туристська база. Мимо нас протупали лунким
опустiлим тунелем останнi пасажири, я пiшов до касового залу слiдом за
агентами, роздiляючи їх невдоволення i розчарування: ми не зустрiли тих,
на кого чекали.
   Надворi падав снiг. Я не наважився їхати разом з агентами i пропустив
трамвай. На тротуарах товпилися люди, мляво походжали пари. Я вийшов до
середмiстя, пiдозрiло покосився на Корняктову кам'яницю. В усiх поверхах
яскраво горiли вiкна, на брук сипалося казкове сяйво. Корняктiв будинок
виглядав настiльки обжитим, що важко було допустити думку про нiчлiг у
пiдвалi. Я пiшов по вулицi Коперника, минув палац Потоцьких. Пишна будiвля
здалась менi ще неприступнiшою. Од неї вiяло суворою стриманiстю, яка не
вселяла довiр'я. З сумом подумав, що на цю нiч навряд чи знайду притулок
мiж чарiвними стiнами "малого Парижа".
   У кiнцi вулицi наздогнав п'яних офiцерiв. Троє з них дiє сяк-так
трималися на ногах, а четвертий, незабутнiй "потомок польських
революцiонерiв" капiтан Опольчик, ледве волiкся, звiсившись на шиї
товаришiв.
   - Тому-то знання i цiннiшi правильного погляду, сказав Платон,-
белькотiв Томаш Ренет, покручуючи великою головою.
   - Платон менi до...- признався сусiд.- Ця Ореста мене виснажила,
панове. Щоб вона сказилася.
   Ренет засмiявся i, щось згадавши, поцiлував два пальцi i викинув руку
над головами горiлчаних братiв, мов посилаючи поцiлунок засоромленiй
матiнцi небеснiй.
   - Гу-у-у! - сказав Опольчик.
   Офiцери звернули до єзуїтського фiльварку, справили бiля ротонди
потребу, зозулясте дивлячись на куполи, потiм вивели Опольчика на середню
алею i стали прощатися. Це була неповторна картина. Поклавши на уявнi
труби пальцi, вони зарипiли траурно-трiумфальну симфонiю Берлiоза. Менi це
здалося символiчним. Королiвською вулицею до площi Бастiлiї прямує колона
музикантiв, якими шаблею диригує переодягнений в однострiй нацiонального
гвардiйця Гектор Берлiоз. Музика оплакує героїв французької революцiї,
тiла яких похованi на площi... Польськi офiцери так невинно винагородили
мене за пiдлiсть Опольчика, що я був схвильований до слiз. Вони похоронили
його, цинiчно насмiявшись. Спотикаючись i балансуючи руками, вiн боровся з
пiдгiрком, на який пiднiмалась алея, стогнав, а офiцери, похнюпившись,
рушили назад.
   Я вибрався з-за дерев i пiшов за Опольчиком.
   - Пане офiцер! - гукнув я.
   - Е-е-е...
   - Що з вами, пане Опольчик?
   Вiн захропiв, туманним зором ковзнув по моєму лицi. Над алеєю
яскравiли, нiби усмiхаючись, лiхтарi. Голова Опольчика безвладно впала на
груди. Я пiдняв йому пiдборiддя. Обличчя його було нещасне i смертельно
блiде.
   - Хто ви? - запитав я.
   - Хто? - вiн iкнув i закинув назад голову.
   - Так, хто?
   Опольчик зiтхнув, в очах його мигнула тiнь свiдомостi, i вiн
несподiвано заплакав.
   - А хто? Я не знаю, хто я.- Вiн вiдступив од мене i, сiвши на смiтницю,
по-справжньому заридав.- Хто я? - питав вiн мiж приступами плачу.- Хто?..
   Я закурив цигарку i пiшов геть.

   Ми з Покутським перезирнулись, i кожен iз нас зрозумiв, що один для
одного не маємо новин. Микола, усi, хто був у таборi i хто вирвався з рук,
безслiдно пропали. Я сiв переглядати газети. У "Вiснику" просякали натяки
на те, що потрiбно готуватися до вилазки за Збруч з метою повалення
"тамтешнього уряду". Друкувалися повiдомлення, що в лютому питання про
Галичину знову буде розглядати Рада Лiги нацiй. "Друзi" чекали вiд цього
деяких змiн, розраховували на дозвiл полiтичних громад. I польськi, i
галицькi газети були заповненi iнформацiями про дооровiльний набiр до
армiї. Я написав оглядову статтю про становище в колонiї i, вiддавши її
Переймi, вiднiс Грушевичевi рукописи. Лiкар подав менi розгорнений томик з
пiдкресленими рядками: "Польща повинна виробити i виробить вищий i кращий
iдеал суспiльного життя, нiж комунiстична Росiя, створить бiльш високу
матерiальну цивiлiзацiю, нiж трудова Нiмеччина".
   - Що ви на це скажете? - запитав Грушевич, заплiтаючи тороки на халатi.
   - Сестрою самовихваляння завжди була i буде жорстокiсть,- сказав я.-
Людина i каста, впевненi в розквiтi системи не терплять сумнiвiв i
непокори.
   - Я тiєї самої думки,- озвався лiкар.- 3 одного боку це заявка на
занепад, але доки все пiде з вiтром, звiдаємо лиха.
   - Вам не робили закидiв за уривок?
   - Ви знаєте, нi. Не збагну, в чому рiч. Це схоже на пiд'юджування,
мовляв, ану ще щось викинь. Нинi це в модi. Нiби заплющують очi, а на дiлi
пильно стежать за кожним кроком, вибираючи слушний момент, щоб знешкодити.
   Грушевич хитався мiж "друзями" i комунiстами. Та легко було помiтити,
що його настрiй залежав вiд того, хто береться опублiкувати його писання.
   Згадавши про "добровiльний набiр" до армiї, я хотiв було спитати його,
чи не збiльшився наплив божевiльних, але передумав. Мене те видовище
болюче вразило першого разу. Ми опустилися на поверх нижче, до кав'ярнi, i
замовили чаю з бутербродами. За столиком Грушевич двiчi запитливо глянув
на мене, потiм, узявши мiж долонi порожню склянку, загадково всмiхнувся.
   - Учора з Тернополя приїжджала моя Христина
   - Вона на волi?
   Грушевич кивнув.
   - Я на весь день вiдпросився з роботи, оглянули мiсто. Шкода, що менi
невiдомо, де ви тепер замешкали. Христина хотiла з вами побачитись.
   - Жалкую,сказав я, розмiрковуючи, чи не можливий в цьому який-небудь
пiдкоп.- Як у Тернополi? Що вона розповiдала?
   Грушевич прицмокнув, вiдповiв не зразу.
   - Там вiдбулися арешти. Готують демонстрацiю протесту.
   Про це вiн мiг довiдатися i вiд "друзiв". Була така мить, що я подумав
поговорити з ним вiдверто, та, на щастя, вiн мене випередив.
   - Скажу вам щиро,- засовався вiн на стiльцi,- мене Христина не втiшила.
Моя донька - фанатичка. Так, Прокопе.- Вiн поморщився i зiтхнув.- Живе на
вiру з якимсь комунiстом, без пам'ятi вiд нього. I здоров'ям пiдупала.
Помалу дерев'янiє душею i тiлом.
   Вiн стрiпнув гривою (Христина теж мала цю звичку, з тiєю рiзницею, що
потiм вiдкидала назад голову i пригладжувала волосся обома руками).
   - Так-то воно,- пiдсумував вiн.
   Я iшов з клiнiки, картаючи себе за легковажнiсть. Мовчати... Мовчати як
могила. Грушевич зобразив свої тривоги в чисто людському планi, але нинi
кожний порух душi належить полiтицi. На фронтi менi розповiдали, ще
Гiнденбург ходив до вбиральнi зi спецiально пiдiбраною поставою голови.
Тепер найбiльш рядова людина ходить у масцi актора. Не вгадаєш, ким
перекинеться. У розпусної хвойди бiльше власного лиця.

   Пiсля засiдання колегiї я зрозумiв, що всi мої пошуки i дослiди нiчого
не вартi. На свiтi одна правда - революцiя. Я стояв на вулицi бiля стiни,
як i тодi, коли приїхав з Перемишля, та не тому, що не знав, куди
податися, а тому, що не впiзнавав себе. За винятком Покутського i Перейми,
я з першого знайомства знав колишнього непеесiвця Григорiя Золоторога,
недавнього радикала Клима Вирву, малоосвiченого, як казав. Покутський,
комунiста Iвана Гризоту, рiк тому аполiтичного шевця Михайла Андрiйчука.
Та я побачив, що вони йшли до цього дня не легшими стежками. Обличчя їх
були знiвеченi сумнiвами i роздумами, майже всi вперше розправили плечi.
Коли йшло засiдання, я думав, що революцiя - це сповiдь перед прийдешнiм,
але потiм вiдчув, що це початок вiку.
   Не було Миколи, не було багатьох, кого хотiлося б побачити на
барикадах. Але ми знали, що мусимо починати i будемо вiдповiдати перед
судом часу.
   Заходило сонце. Над Святоюрським храмом поблискувала хрести. Там було
двоє "по-своєму" мудрих з нашої комуни. Мiж середмiстям i храмом
"по-своєму" мудрий Грушевич обурюється на доньку. На цвинтарi спочиває
пограбований Кривов'яз. Десь там, куди закочується сонце, носить каторжнi
кайдани Микола Павлюк. Ще далi пнеться до дорiбкiв мiж чужими людьми
Тодосiй Слiпчук. Як нас розвiяло з простої жменьки безпритульних. Виннi
тут i вiтри, виннi i ми. Це скидається на жарт iсторiї, адже не треба
особливо прозiрливих очей, щоб побачити, що вихiд з неволi тiльки один.
Але це i трагедiя. Так, так. Трагедiя в сучасному i старогрецькому
значеннi цього слова.
   Сонце вже сiло. Я заспiшив до Покутського друкувати на завтра газету.

   Менi доручили йти в колонi з Волинського тракту. На кiлька десяткiв
тисяч тут лиш яка-небудь пiвсотня львiв'ян мала роботу. Голодна смерть
робила сюди не один захiд. Пiд час реквiзицiй та обшукiв солдати i полiцаї
конфiскували найцiннiшi речi, не доходила вода з мiської мережi, не було
електричного освiтлення, не вивозились покидьки. Але саме тут панував той
самий гомеостаз, який польськi вченi називали прокляттям Галичини, i
звiдси з кожної квартири хто-небудь вийшов у призначену годину.
   Я показав хлопцям посвiдчення, пiдписане членами колегiї, i попросив
дати сигнал. Через пiвгодини на вулицi зiбралась незлiченна маса людей.
Стиха гомонiли. Iз бiчного провулка вийшов полiцай. Вiн нерiшуче
наблизився до колони, широко розплющеними очима глипнув на прапор i
вимучено спитав, куди ми збираємося.
   - На поклiн жертвам вiйни,- сказав я.
   Полiцай знизав плечима, зiйшов на тротуар i розгублено подивився на
колону. Трохи звикшись, вiн з закладеними за спину руками знову пiдiйшов
до мене.
   - Яким жертвам? - запитав вiн.
   - Хiба це має значення. Царi на вiйнах не вмирають.
   - Пора,пiдказали за плечима.
   Колона рушила. Полiцай iшов тротуаром, але на нього не звертали уваги.

   Збагнувши вiдноснiсть добра i зла, люди двадцятого вiку розглядають
своїх ближнiх пiд якимсь одним кутом зору. Це, безумовно, рiч невесела,
але вона диктується логiкою вiку. Народ натравлюють на народ. Це обумовлює
i оцiнку людини. Системи стирають найхарактернiшi деталi життя, та є i
зворотний хiд: деталi стають образами i символами епохи. Мене непокоїло,
що хлопцi так байдуже сприйняли появу полiцая. Це нехтування небезпекою.
Вона дрiбна, але повинна б викликати реакцiю. Я подумав: "А може, це
означає щось бiльше? Може, це не тiльки стихiя перебудови свiту, а
пiдсвiдомий симптом людської волi, мiсiя якої не дати свiтовi загинути?
Мене ж не треба вчити, що помиляються не армiї, а полководцi". В такому
разi оцей наш похiд важить у життi бiльше, нiж менi видалось.
   Вулиця двигтiла, стогнала, скликаючи до вiкон немiчних i недужих, тих,
кому немає у що вдягнутися, кого знесилив голод. В одному з вiкон я
побачив обличчя Андрiя Крицi, що схопив запалення легенiв, розносячи нашу
газету. Я помахав йому рукою. Вiн усмiхнувся.
   Ми вступали на Ринкову площу в ту ж мить, що й колони з Пiдзамча i
Городецької вулицi. Рiки облич i дум, краси i вiри. Навряд чи Львiв бачив
щось подiбне за всю свою iсторiю.
   З ратушi винесли столик, на якому я колись писав для Живецького листи.
На нього пiднiмалися промовцi. Я подумки заздрив їм. Вони нiби не
вiдчували збентеження перед цiєю багатолюдною аудиторiєю.
   На столику, розмахуючи руками, говорив Михайло Андрiйчук.
   - Я питаю, - гукав вiн, - маємо ми право на людське життя чи нi?
   - Ма-а-ємо-о-о! - озвалась юрба.
   - Чи ми не вмiємо газдувати?
   - Вмi-i-емо-о-о! - гримало в мури кам'яниць.
   - Чи так зачерствiло наше серце, що не здатнi бути добрими?
   - Не зачерствiло-о-о...
   Нараз мов пiд ногою хруснула трiска. Андрiй упав на руки товаришiв,
упав з якимсь недоказаним словом i вмер з ним, вiдкинувши голову,
прикувавши мертвий погляд до скульптурних фiгур на Корняктовому палацi. З
дахiв навколо площi лящали пострiли, зойкаючи, мов засмоктанi землею,
опускалися додолу люди.
   Я вискочив на столик, замахав прапором.
   - Розходьтеся пiд мури! - щосили крикнув у натовп, але голос мiй
розтанув у голосiннi.
   По держаку вдарила, перерiзавши навпiл, куля. Я замахав уламком,
показуючи на стiни будинкiв, гукаючи:
   - Пiд мури! Пiд мури!..
   Я бачив, як упав, схопившись за груди, Клим Вирва, як пiдскочив на
мiсцi i зашкутильгав до рогу Чорної кам'яницi Покутський. Дзенькали кулi,
пострiли злилися в суцiльну трiскотню. На фронтi все було б iнакше, а тут
я закрив долонями очi й люто, по-звiрячому застогнав. Кулi навколо моїх
нiг рвали столик. Пiд столиком лежали навхрест Михайло Андрiйчук i Клим
Вирва, трохи далi - Петро Перейма i Григорiй. Золоторiг, попiд ратушею
повз, тягнучи перебитi ноги, Iван Гризота, i над його головою кулi
дзьобали стiну.
   Я завмер на столику, що став немов невразимим острiвком. Охопило якесь
безтямне напiвзабуття. Воно розвiялось, коли площа спорожнiла i в провулки
ховалися останнi демонстранти. Я розглянувся навколо i побачив, як вiд
стiни Корняктового палацу вiддiлилися водночас двi постатi: бiг сюди, до
мене, якийсь старий - не Покутський, i бiгла, широко розмахуючи руками,
немов дивуючись, зi своєї прудкостi, Марiйка Вiстун.
   Я стрибнув зi столика i кинувся їм назустрiч. Марiйка була без хустини,
волосся розпатлалось на