м скажений рух, катастрофальний i безглуздий, як той самум чи велетенський гураган пустелi. Такий рух, що в ньому годi розглядiти людину. Нi, в ньому не видно окремої людини, лише рух пiщинок, мовляв Соломон. Самум. Самум, що йде вiхолою, забиває всьому живому дух, мете геть усе в небуття. I, може, тому при спробi розглянути людину в тiм самумi робиться млосно. Так, як i тому героєвi, пiднесеному над прiрвою. ... Часом вам сниться сон: ви стоїте над страшною безоднею. Над такою безоднею, що у вас терпнуть не тiльки ноги, а й терпне, холоне душа. I от вам треба над тiєю безоднею йти. I є лише тонесенька риска переходу понад самим краєчком, - i йти вам треба по тiй тонюнькiй-тонюнькiй рисцi, по вузенькiй гривцi якогось муру чи гiрського хребта, на голокрутнiй висотi. Пiд вами така прiрва, що лише туман сивiє десь унизу, а дна й не видно. I от на тiй гривцi, над тiєю прiрвою балянсує ваше похололе серце... Ви рятуєтесь тим, що прокидаєтеся зi сну. Але герой так урятуватись не зможе, бо вiн не спить i те все не сниться йому. Вiн таки стоїть над справжньою жаскою прiрвою й бажає схопитись за чиюсь руку, за руку б свого друга й побратима. Але такого друга немає, тому вiн стоїть сам i, вiдсахнувшись, дивиться в ту прiрву, похоловши. I це - чорна загибiль, моторошне царство руїни, безнадiї, краху людської душi - безповоротно й назавжди. Це прiрва, над якою опинилися серця мiльйонiв людських iстот. Фiнал цього забрiханого, здичавiлого свiту, пущеного по похилiй самозганьблення й самознищення. Вони, тi мiльйони сердець i душ - зриваються й летять униз, як жорства, втративши волю й силу до опору, втративши вже останню вiру, надiю й бажання змагатись... Мовби пiсок пустель... Одним iз числа тих мiльйонiв є й наш герой. Власне, не герой, а просто - людина, що не далася схопити себе так просто тому страшному самумовi, викресала з себе iскру волi й збунтувалася, вперлась ногами в груди своєї землi й випала з загального руху. Бiльше того, вона повернулася всторч i пiшла навпроти, пригинаючись до самої сирої землi, своєї землi, хапаючись за неї й за все, що на нiй є, не даючися скинути себе в прiрву. Вона, ця людина, - це не легендарний герой легендарних часiв людської iсторiї, оспiваний , поетами й трубадурами всiх епох i народiв, - анi Ахiлл, анi Зигфрiд, анi Микита Кожум'яка, анi якийсь там iнший велетень, що стає на прю з усiма темними силами - драконами, змiями-гориничами й iншими почварами стоголовими - й перемагає їх казковими чарами та мiццю своєю богатирською. Нi, цей герой - це звичайна собi, сiренька, в лахмiття вдягнена, заштовхана, стероризована, отака собi мiзерна людина 20-го столiття. Слабенька й змучена, непоказна й нiчим не опанцерована, поставлена, одначе, долею проти найбiльших страхiть i почвар, якi будь-коли iснували пiд сонцем. Що проти них змiї-гориничi! А серед них i найбiльшi страхiття - страхiття ницости, масової пiдлоти, масової жорстокости й злоби, що стали разом гидрою мiльйонноголовою, ще й опанцерованою в залiзо. I от вiн протистоїть їм... Сiрий, i буденний, i не героїчний на вигляд, немовби зацькована тваринка. Лише з гарячим, буремним серцем... З уперто зцiпленими зубами... З очима, запаленими вогнем великої, нездiйсненної мрiї... Герой нашого часу!.. Це, може, навiть ви. Це, може, ваш брат. Або ваш побратим, друг, якщо ви мали щастя носити в собi вогонь дружби й побратимства та мали взаємнiсть. I от ми з ним балянсуємо над безоднею й будемо бiгти впарi над нею - шляхом, що його придiлила доля. Може, й ви тим шляхом бiгли? Може, це буде мова про вас! Може, iскорка й вашого серця спалахує в тiм розпачливiм змаганнi людської iстоти, приреченої на смерть, але бунтуючої - проти всього: проти неминучости, проти свiту, проти логiки, проти стихiї, проти долi самотньої, киненої напризволяще, зведеної до ролi земної пiщинки, i с т о т к и, обдуреної заповiдженим їй божеським покликанням. Обдуреної й поставленої перед фактом цiлковитої дiкчемности й безсилля, над проваллям всеподавляючої ницости, над слiпим клекотом всеруйнуючого зла, над космiчною прiрвою нiщоти, ганьби й глуму, як пилинка в холодному й жорстокому змаганнi космiчних чисел, складених iз вiдносних величин злоби й брутальної волi якихось неспiвмiрно малих одиниць i тупої, самостiйно дiючої черствої матерiї. I.Спецiяльна заувага, яка мала б заступитк окремий роздiл. Це буде звичайна довiдка. В нетерплячого читача, зокрема ж - у читача, що звик до простоти й граничної ясности клясичного роману, може виникнути питання - де ж, нарештi, вiдбувається дiя? Не взагалi, а точно, - де саме? На це можна б вiдповiсти, що це не має нiякого значення. Така дiя, як ця, що вiдбувається тут, могла вiдбуватися й вiдбувалася скрiзь, на будь-якiй точцi земної кулi року Божого 1943-го, але... I тут приходить знамените "але" - "але", як виняток з правила. Але в дiйсностi, в усiй своїй трагiчнiй повнотi й специфiчностi така дiя могла вiдбуватися й вiдбувалася лише на певнiй територiї й лише на тлi надзвичайної епопеї певного народу (може, навiть як вивершення тiєї епопеї). Тому мiсце й час мусять бути визначенi якнайточнiше. Отже - дiя вiдбувається на Слобожанщинi, цебто на тiй частинi нашої Батькiвщини, що зветься Слобiдською Україною та чия доля є чи не найяскравiшим зарисом долi цiлого народу, що заселяє трагiчну землю, Україною iменовану. На тiй Слобожанщинi, що пройшла найтяжчий шлях, який тiльки можна уявити. Спершу склала на жертовник великої революцiї безлiч жертв в iм'я братерства, рiвности й свободи - в святому поривi до прекрасного мiту, до "вселюдського щастя"... А потiм перша пiшла масово по тюрмах i каторгах, брутально стероризована, цинiчно обдурена, ошукана... Потiм великими масами вимерла вiд голоду року Божого 1933-го, складаючи гекатомби жертв знову ж таки в iм'я тiєї свободи, братерства й вселюдського щастя, поставивши пасивний, але вiдчайдушний опiр найчорнiшiй, найгидшiй ницостi й тупiй звiрячiй жорстокостi, пiднесенiй до ступня новiтнього "вiрую"... Пiзнiше, як частина Европи, найдальше висунена на схiд, стала найулюбленiшим пляцдармом смерти в апокалiптичному побоєвищi двох жорстоких систем iз таким "вiрую", двох велетенських, ворожих одна однiй i спiльно в однаковiй мiрi ворожих цiй землi, сил - червоної й брунатної, пiд знаком п'ятикутної зорi й пiд знаком чорної свастики. Ця земля стала пляцдармом їхнього герцю, уособлюючи в своїй трагедiї трагедiю цiлої доби. Сплюндрована й розтоптана пiд чобiтьми незчисленних орд, опанцерованих в залiзо й зненависть, вона все ж не хоче здаватись, не хоче зникати з лиця землi. Словом, дiя вiдбувається на частинi територiї нацiї, яка ще не жила, все лише збираючись жити, але яку всi геть спихають у могилу. Спихають i, здається, ось-ось, ось-ось зiпхнуть безповоротно. А вона збирає по краплi рештки вже решток своїх сил та й хоче знову звести голову... Образом i символом цiлости та разом i вихiдною точкою зображення цiєї дiї може бути кадр, що потряс душу героєвi в дальшому розвитку подiй i що його варто перенести звiдти й поставити тут, на початку... ...Велика колона приречених на смерть разом iз героєм бiжить пiдтюпцем попiд парканами, гнана чисельним, до зубiв озброєним ворожим конвоєм. Бiжить, гнана десь за мiсто... Вгорi кружляють сталевi стерв'ятники другого ворога, поливаючи землю вогнем i залiзом. Приреченi в нудьзi передсмертнiй витягають голови пiд залiзну зливу, бажаючи вмерти вiдразу, але перелякана варта притискає колону до парканiв i жене її вчвал все туди ж i туди ж, за мiсто, де має бути суд i розправа над цiєю колоною сiрих умовних знакiв, що були колись людьми. Але їх пильнують i женуть так тому, що серед них заплуталася десь ще й жива душа, заплуталась чиясь остання надiя, вiра в порятунок i воскресiння. Через те колону так i женуть вчвал - щоб разом з умовними знаками зiпхнути геть i живу душу, й ту надiю останню в безодню а чи розiп'ясти її. А по шляху, посеред вулицi, загрузаючи по колiна в грязюцi, бiжить боса й простоволоса стара жiнка. Вона бiжить боком, а в руках тримає двi почорнiлi дошки-iкони Спасителя й Марiї. Вона тими iконами, бiжучи, хрестить колону. Хрестить розпачливо... Очi її широко вiдкритi, волосся розвiвається на вiтрi, груди розхристанi - груди Матерi, що вигодувала цiле поколiння дiтей... Вона бiжить боком, i хрестить, i хрестить... Вона мовчить, але очi її кричать... I вчувається, що вона кричить уся, кричить тим криком, яким кричали колись i її предки, прагнучи врятувати свого земного бога, повергнутого в безодню, символ своєї вiри й своєї надiї: "Видибай!!. Видибай, боже!!." Колона зникла в туманi. А жiнка лишилась. Пiд наглим розривом бомби вона зломано впала ницьма в грязюку, зi страшним прокльоном... i дошки Спасителя з Марiєю полетiли геть... Цей кадр - це i є той образ, який треба розгорнути до краю. I тодi вiн стане достатньою вiдповiддю на запитання - "ДЕ?..". РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ В домi вилiтали шиби разом iз рямами, стiни гойдалися, даючи розколини, зi стiн падали образи й речi, зриваючись iз цвяхiв i з полиць, зi стелi сипалися шпаруни, - а на верандi в цей час окотилася коза Бiлявка. Вона вродила трьох козенят - i всi кiзочки, - та нiкому було радiти з того. Ачей i самiй козi не було з того радости. Веранда деренчала, осипаючись дрiбним склом i вапном вiд страшного тиску повiтря. Те скло, й вапно, й бите череп'я засипали рясно пiдлогу й усе навколо, а в тому склi й череп'ї, посеред веранди стояла злякана коза Бiлявка i, хитаючись на тремтливих ногах, жалiбно лизала трiйко щойно народжених своїх дiток. Тiль-тiль з'явившись на свiт, козенята iнстинктивно тислися одно до одного i всi разом до матерi - i так стояли, а струм повiтря вiд наглих вибухiв десь близько валяв ту купку живих iстот iз нiг. Та вони зводилися й стояли знову... На все це дивився Максим. Вiн теж, як i тi козенята, хитався на ногах i намагався не дати звалити себе з нiг наглому тисковi повiтря. Вiн стояв посеред кiмнати в домi, що ось-ось мiг розсипатися на скалки, стояв, як моряк на чардаку розгойданого корабля, широко розставивши ноги, i тупо дивився у вiкно на веранду. Корабель ось-ось мав пiти на дно, геть пiрнути в безодню. Разом iз ним. Разом iз усiм. Разом iз кiзкою й малими козенятами. Але корабель не йшов на дно, - жодна з безлiчi скинених навколо нього бомб не могла влучити в нього точно, i тому вiн уперто гойдався на поверхнi. А коло Максима стояв п'ятилiтнiй синок Борис i, дрiбно-дрiбно тремтячи, мовчки тяг його назад у присiнки - туди, де було їхнє "сховище". Постоявши, Максим iшов за синком у присiнки, й там вони знову сiдали на пiдлогу при стiнi, на розстелений кожух. Сiдали рядочком i так сидiли, дослухаючись усiм єством, як десь гуляла, шукаючи їх, смерть. Власне, дослухавсь маленький синок, Максим же лише вгадував, що з ним робиться, сам же вiн був байдужий. Нерви його отупiли, i ним опанувала безмежна апатiя. Вiд безсилля й безвихiдности. Вiн уже не стинався, й не кипiв, i не тремтiв, як колись. Вiн тiльки притискав синка до себе (навiть не помiчаючи, що синок ще бiльше намагався притиснути й захистити його) i вгадував - не думкою, лише набряклим серцем, - що переживає це бiдолашне дитя, опинившись отак раптом у пеклi. Матiр iз немовлям вони зранку вiдправили геть на околицю мiста - там, мовляв, безпечнiше... Але то все самоомана, то - щоб не разом умирати, бо на околицi мiста було таке саме пекло, як i тут. То був лише вiдрух вiдчаю, гра в щастя. Але Максим був тим задоволений, бо думав, що на околицi зовсiм добре, зовсiм безпечно, що там нiчого не загрожує. Хотiв, щоб так було, хоч i знав, що воно не так. А земля тряслася, нiби вирiшила розступитися, нарештi здiйснюючи пророцтво про кiнець свiту й Страшний Суд. Це, власне, розпочалося справжнє бомбардування, бо все, що було дотепер, то була, здається, iграшка, жарти. От тепер пiшло все навсправжки. Двi свiтовi потуги чомусь напосiлися разом, i з усiєї сили, i з однаковим оскаженiнням на це бiдолашне, беззахисне мiсто, мовби виконуючи вищу волю, бо ж це мiсто було таки грiшне: мiсто злидарiв, а через те грабiжникiв, що грабували з однаковим ентузiязмом склепи й цейхавзи обох потуг, коли тi залишали їх при вiдступах, i ненавидiли тих i тих страшною, непримиренною зненавистю. Двi свiтовi потуги давали йому реванш, зовсiм не в'яжучись тим, що сили зовсiм не рiвнi, - не бавились у якусь там лицарськiсть. Вони бомбили його нещадно. Спершу звисока й по центру, а тодi взялися бомбити з низького лету, геть од краю до краю, все пiдряд, щiльно й рясно, взялися скородити його вздовж i впоперек вогнем та засiвати залiзом. Вони скидали на нього - на це глиняно-дерев'яне мiсто - пiвтонновi й навiть тонновi бомби. Це - на мiсто, де було всього з десяток двохповерхових будiвель, один будинок трьохповерховий, а решта - все халупи та одноповерховi дiмочки. I от цi дiмочки та халупи бомблено так, як у цей час десь бомблено Берлiн. Зранку до вечора гули над ним зграї тяжких лiтакiв обох кольорiв - пiд знаком червоної зiрки й пiд знаком чорної свастики. Причому багато лiтакiв було народжених не пiд цими емблемами, а пiд iншими - пiд емблемами свободи, - вироблених на авiазаводах країни Вашiнгтона й країни Кромвеля, що вiддали свої крила до розпорядження країни червоного царя. Цi лiтаки з зорями й лiтаки з "паучками" гули над безборонним мiстом цiлiсiнький день, - однi до обiду, другi пiсля обiду. Дедалi бомбардування ставало безглуздiше й iнтенсивнiше. Все те, що ще лишалося живим, не мало вже нiякої надiї вибратися цiлим iз цього пекла, з цього моря гуркотняви, вогню й залiза. Максим теж не мав такої надiї, хоч вiн не мав i бажання тую надiю мати, бо для нього бомбардування не було рiччю найстрашнiшою, - це була всього лише слiпа смерть. Спершу вiн з дружиною й дiтьми тулився щiльно до сирої землi. Вони були всi вкупi й трималися одне одного, докладаючись лише на химерну долю. А якщо їм судилося вмерти, бажали вмерти всi вкупi. Якщо їм судилося... Та, не довiряючи долi, пiдставленi нею пiд зливу залiза на рiвному мiсцi, вони тулилися щiльно до сирої землi, до голої землi. Нi, земля та була вкрита снiгом, i вони лягали на снiг горiлиць i дивились усторч на лiтаки, що пiкiрували просто на них i з виттям випускали серiї бомб та стрiляли з бортової зброї. Бомби рвалися навколо, часом зовсiм близько, але треба було точного попадання в розпластану на землi людину, щоб забити її. Так вони протистояли смертi. В їхнiх умовах це був єдиний, бiльш-менш реальний, спосiб захисту, бо на низинi не можливi були нiякi "щiлини" й нiякi iншi сховища. Але... Але при такому способi рятування вiд тоннових бомб треба було мати залiзнi нерви або ж принаймнi таку презирливу апатiю до всього, як мав Максим, щоб не збожеволiти, дивлячись, як на тебе летить страхiття, тягнучи за собою жахливий звуковий хвiст. Бiдолашна дружина губилася з жаху, б'ючись, мов чайка, об сиру землю. Рятуючи її вiд божевiлля, Максим i спровадив її з немовлям на околицю мiста. При ньому лишився синок, що не бажав вiдходити вiд батька. Шанси на рятунок i там, i тут були однаковi. На околицi була менша загроза вiд бомб, але бiльша вiд людей - отих одягнутих у мундири людей, що могли з'явитися кожну мить з того чи того боку й що зустрiчi з ними кожен боявся, як вогню. Людина стала найбiльшим страхiттям з усiх страхiть. Проте людина ж таки все мала надiю на порозумiння з собi подiбними. I саме тому Максим не став затримувати дружину в її одчайдушному шуканнi рятунку. Сам же вiн не робив рiзницi мiж людьми й бомбами i волiв залишатися на мiсцi та й потопати разом iз кораблем, разом зi своєю хатиною... Часом Максим виходив iз кiмнати на ганок, подивитися, що дiється в свiтi. Над мiстом стояв дим вiд пожарищ. Повiтря було насичене їдким запахом пiроксилiну i - борошна... Так, борошна. То кiлька тяжких бомб влучило в державний млин та в склепи з борошном бiля нього, i те борошно пiднялося в небо та й стало хмарою над мiстом. Видовище було вражаюче. Те видовище паралiзувало навiть страх людський. Голоднi мешканцi халуп, розсипавшись ген по левадах i городах, щоб там ховатися вiд смерти в снiгу, немов курiпки, схоплювались вiд того видовища на ноги й простягали руки в небо, до сизої хмари, що трагiчно клубочилася над розбомбленим млином. Вони, далебi, щось кричали. Максим уявляв, як у них горять голодною заздрiстю очi, як вони несамовито плямкають губами - тi голоднi, вимученi, виснаженi люди, що багато вже мiсяцiв не бачили простого-простiсiнького хлiба, бо їли тiльки лузгу, буряки та рiзну погань. Вони навiть часом бiгли до тiєї борошняної хмари, аж поки смерть їх не збивала геть назад у снiг, у багно, в болото. Та бiле видиво впливало сильнiше, нiж страх, люди тяглися до нього всiм єством. Тяглися, либонь, так, як колись жиди до Мойсея, що стояв на горi Синаї за хмарами, готуючи скрижалi спасiння... Млин стояв у центрi мiста на узвишшi, як на долонi, i все було добре видно. Вирвавшись кiлькома вулканами зi склепiнь, разом iз вогнем, борошно шугонуло в простiр i велетенськими хмарами затьмарило сонце, зависло в повiтрi i так, нависаючи, довго стояло над мiстом, а потiм почало спадати помалу рiдким дрiбним туманом. Там же, на тiм же млинi, крiм борошна, були й цiлi кар'єри трупiв розстрiляних, засипаних гречаною й просяною лузгою з крупорушки, - то нiмцi цiлу зиму розстрiлювали там людей. Звичайних, мирних людей: жiнок, чоловiкiв i навiть дiтей! Правда, здалеку того не було видно, навiть коли б туди потрапляли бомби. Та про це добре знали всi тi, що ген по левадах стовбичили, лежали або й стояли навколiшки в снiгу, по глибоких межах та по канавах. Одначе жах перед кар'єрами трупiв, засипаних лузгою, блiд перед видовищем, як борошно застеляє сонце... I тiльки новi серiї оглушливих вибухiв, вiд яких лопалися перетинки в вухах, клали людей знову в снiг. З усього було видно, що залiзнi стерв'ятники полювали навiть за поодинокими людьми. З будiвель же вони бомбили не тiльки великi об'єкти (якщо млин i ливарний завод вважати за великi об'єкти), а й солом'янi халупи, i то не помилково, а зумисне. Вони спецiяльно викладали серiї бомб уздовж вулиць i перевалкiв, пильнуючи, щоб саме тi халупки поруйнувати. Так робили лiтаки з чорними "паучками" до обiду, так робили й лiтаки з червоними зiрками пiсля обiду, а серед них - так робили й лiтаки, зробленi на заводах країни Вашiнгтона й на заводах країни Кромвеля. Всi вони лiтали низько, мов вороння, знаючи, що нiщо їм не загрожує, i впивалися насолодою знищення беззахисних. Та з халупами їм велося гiрше, нiж iз людьми. Це просто глум! Глинянi, критi соломою, допотопнi хатки, виявилося, зовсiм не боялися бомб. Бомби сипалися, було багато грюкоту й скреготу навколо, та коли розходився дим - хатки стояли собi цiлi. Виявилося, що така колосальна технiка зовсiм не придатна до знесення цих утворiв допотопної архiтектури, а цiла ця нищiвна кампанiя зовсiм не рентабельна. Навiть найтяжча бомба нiчого не могла халупi зробити, якщо не влучала точно, лише глибоко рила чорну землю. Розрахована на руйнування великих, колосальних бльокiв, така бомба була супроти халупи безсила. Тiльки як потрапляла просто в дах, тодi на мiсцi халупи залишалась одна чорна, глибока яма, з двохметровими брилами вивернутої землi по краях. Якщо ж бомба падала трохи збоку, то хатка спокiйно собi стояла бiля свiжовиритої, димлячої, глибокої вирви, мов бiля могили, - стояла цiлiсiнька, i тiльки часом осiдала на один рiг, мовби припадала молитовно навколюшки, або всерединi їй завалювалась пiч та ще часом задирався вiхоть стрiхи. Та й тiльки. Це був нiби зухвалий виклик, нiби глум над людським генiєм руїни. Iнша справа щодо людей. Хоч знову ж таки виявилось, що вбити великою бомбою малу, простягнену долi людину теж не так просто, коли вона тримається мiцно землi. Тiльки ж люди не витримували самi й тiєї землi пускалися. Божеволiючи вiд самого зазирання смертi в вiчi, вони схоплювалися й бiгли, - рятуючись, бiгли назустрiч смертi. Iншi ж вiд надмiрної напруги перед надмiрним жахом, з надмiрного вiдчаю втрачали нарештi вiдчуття страху. Його заступала безмежна нудьга. Люди тупiли й уже не ховалися й не лягали, тiльки так собi тинялися в фiлософському, фаталiстичному настрої: "Як призначено Богом, то вб'є. А як не призначено - то не вб'є..." В дiйсностi ж виходило, що нiбито їх усiх було призначено геть на побиття, мовби так Бог волiв, аби вони вже не тинялися по цiй землi. З неба на них спадали чорнi пiсланцi кари, пiсланцi смерти - пiднявши геєну огненну вгору, на небо, вони звiдти вергали її на землю, на голови мерзенним грiшникам i їхнiм маленьким дiтям, стареньким матусям i немiчним дiдам, щоб знали як... Коли посилювався залiзний гураган, залiзний дощ новiтнiх Содому й Гоморри, Максим знову виходив на ганок i дивився, як метушились по левадах i ген по заснiженому болотi люди, мов збожеволiлi чорнi комашки, як вони падали, як вони зникали в чорнiм диму, як виривалися вгору сизi смерчi землi посеред левад, на болотi, помiж вербами, помiж хатами; слухав, як тоскно ревла десь покинута, єдина на цiлу вулицю, корова, як у сусiда кричали моторошно кури, замкненi й кинутi в хатi напризволяще; дивився вгору, як вигравали лiтаки й iшли, завиваючи, просто на нього, нiби вглядiвши, що вiн iще живий, та й випускали на нього свiй вантаж. Максим намагався не здригнутися, чекаючи, що вибухи прийдуться перед самiсiньким ганком i тодi буде нарештi всьому кiнець. Але бомби розривалися десь далеко за ним, за його домом, на другiй вулицi. Тодi Максим вертався до присiнок i там знову сiдав на пiдлогу, простягти ноги, а син рвучко обiймав його й притискав до себе з усiєї сили. I вони сидiли так... Максим думав i в той же час нiчого не думав, тiльки i десь тоскно бринiла якась чужа, химерна, явно безглузда думка. Обiцяючи найлегший вихiд з безвихiддя, вона прийшла якось раз i не могла вже вiдiйти, засiла глибоко, як скалка, - це думка про "рiдну кулю", цебто про кулю з рiдної руки. "От якби хтось i з тих, що десь там наступають, але хтось iз своїх, близьких i рiдних, прийшов i пристрелив його. Може ж, хтось є там iз товаришiв i друзiв? Iз тих, що, як i вiн, хлиснули з того страшного келиха, якого пiднесла доля-мачуха. Вони мають справедливий, слiпий, всепожираючий гнiв на весь свiт... I то нiчого, що вiн був би несправедливою жертвою. Але зате вiн лежав би в рiднiй землi, заспокоєний своїми, що, безперечно, теж ляжуть поруч..." Максим знав недоречнiсть цiєї думки, - з рiдної руки не може бути кулi. Ця безглузда думка зродилась iз глибоко прихованого, невисловленого вiдчаю i була зовсiм нелогiчною. Думаючи про товаришiв i друзiв, вiн знав, що їх переважно спiткала однакова з ним доля... Зрештою, думав просто про братiв по кровi взагалi, про синiв цiєї землi. Приємною була б куля бодай хоч iз рук своїх, та ба... Не тiльки товаришi й друзi, а й взагалi свої не приходили й не могли прийти звiдти, звiдки насувався тепер дикий самум. А тим часом сипалося з неба залiзо й вогонь. Чуже залiзо й чужий вогонь. I чужий насувався самум, - гураган пiщинок, одержимих слiпим iнстинктом руїни. Вiд грюкоту й грому Максим оглух, як оглухло й цiле мiсто... Так тривало три днi. Увечерi буря стихала й люди злазилися до своїх розтрiпаних або й розторощених хат, злазилися пiд вцiлiлi дахи або на чаднi руїни, щоб просити захисту в сусiд на нiч. Та надлiтав нагло звiдкiлясь ошалiлий лiтак i ставив "паникадила" в небi. Люди, хто в чому встиг, панiчно вилiтали знову на левади, боячись бути приваленими стiнами будiвель, i так гибiли в снiгу цiлу нiч. Так тривало три днi. I не було в мiстi жодного, анi нiмецького, анi совєтського солдата. Просто було собi нiчиє мiсто, - вiльне й нi вiд кого не залежне... Нарештi на четвертий день на свiтанку з'явились на вулицях низенькi кирпатi хлопцi в сiрих "ушанках", у заболочених i пом'ятих шинелях, у повстяниках i з "фiнками" через плече. - А здєсь нємцав та нєту? - питали вони сторожко, очманiло. Питали в хоробрих молодиць, що визирали через паркани, лаштуючись на день десь утiкати з дрiбними дiтьми, щоб ховатися вiд бомбардування. "Вятскiє рєб'ята", - впiзнав Максим хлопцiв за мовою й акцентом, i стало йому якось особливо байдуже. Нi, тужно. I не тому стало тужно, що вiн не знав вятських хлопцiв а чи боявся їх, а тому, що сподiвався побачити своїх, а тi "свої"... Гай-гай! Чи ж є ще вони взагалi десь у цiлому свiтi?! Iншi люди почувались так само, - замiсть радости, їх огорнула туга й жах. Прихiд цих хлопцiв означав насамперед ще гiрше, ще жорстокiше бомбардування з боку тих, що вiдступали, маючи страшнiшу технiку, а захистити людей отими своїми "паличками" цi чужi хлопцi не зможуть та й не схочуть, бо не за тим прийшли. Принаймнi поки що вони зовсiм не виказували намiру захищати, а навпаки - стоячи купкою посеред вулицi, вони злобно реготалися з бiдолашних молодиць, що бiгли з манатками ховатися, позираючи вгору, а регочучись, так само злобно обiцяли ще на додачу "колоти дрова на їхнiх головах". Коли ж помiчали чоловiка, що переходив вулицю, стрiляли навздогiн iз скорострiлiв i шалено, вiртуозно матюкались. З цiєї причини людей огорнула туга й вiдчай. А друга причина була та сама, що й у Максима. Молодицi, й матерi, й хлопцi, й усi iншi чекали своїх - чекали чоловiкiв, братiв, синiв, силою вигнаних за Урал i гнаних по всiх шляхах вiйни, а прийшли - ось якi... Це прийшли хлопцi таки з-за Уралу, але не тi. Вони, може, й добрi хлопцi, та тiльки ж... За них говорили не вони самi, за них говорила вiйна - нi, за них говорила казенна, напхана в них злоба, звiряча нещаднiсть, нетерпимiсть, тупа, фанатична, помстива зненависть до всiх, "хто не з нами". Максим пiдiйшов до хлопцiв i заговорив до них їхньою мовою. Хлопцi здивувались i навiть зрадiли, - "земляк"! Їм навiть i в голову не могло прийти, що цей їхнiй "земляк" знав не тiльки їхню мову, але й їхнiй вятський дiялект досконало тiльки тому, що був на їхнiй землi каторжником, був у концтаборах багато рокiв. А надто вони зрадiли махорцi, - закурили всi з Максимового кисета, покрутивши товстющi цигарки. А потiм оглянули його пiдозрiло й на всякий випадок пообiцяли теж "колоти дрова на його головi". Пiсля того вони пiшли собi. Пiшли шукати "нємцав". Бiльше не бачив нiхто нiяких салдатiв у мiстi, але ситуацiя в повiтрi кардинально змiнилася. I то на гiрше. Лiтаки з червоними зiрками перестали бомбити мiсто, натомiсть лiтаки з чорними "павучками" подвоїли свої старання. I вiд того ситуацiя на землi погiршала, хоч i здавалося ранiше, що гiршої не може бути. Крiм усього, тепер нiмцi почали нещадно бомбити й околицю, рiвняючи її з землею. А Максим тепер якраз iшов на околицю. Вони йшли туди з синком, побравшись за руки. Максим хотiв бути тепер конче вкупi з усiма. Вiн розумiв i вiдчував, що життя його тепер висiло зовсiм на волосинцi, - пiсля зайняття мiста "своїми" воно обчислювалося всього-на-всього тiльки на короткi хвилини. I вiн хотiв, щоб дружина була свiдком його неминучого й уже безповоротного зникнення, що могло статись кожну мить. Чомусь вважав це за важливе. Багато хто з сусiдiв взагалi нiкуди не йшов i, фаталiстичне поклавшись на волю Божу, сидiв собi вдома, нiби заступаючи Максима, що перед тим лишався було сам один на цiлу вулицю. Так минув iще день. Наступного дня ввечерi, коли Максим повертався додому зi змученою дружиною й дiтьми, його перестрiли сусiди й тихо повiдомили, що приїздили до його хати якiсь "начальники" машиною й питали в сусiдiв "архiтекта", "знаменитого архiтекта". Дуже нiбито їм треба. Всi вiйськовi. При них - купа автоматникiв i якийсь цивiльний. - Мабуть, будувати щось, сину, - пiдсумував усе старий сусiд Чiчай, зазираючи вогкими очима Максимовi в обличчя. I одвернувся. Старий знав, що то мало б бути за "будiвництво". З лаконiчного, але чiткого опису сусiдiв Максим досить байдуже визначив, що той "цивiльний" то був, напевно, Соломон. "Цiкаво, чи його теж узяли "щось будувати", чи..?" Така зовсiм нiби побiчна думка зринула в головi, замiсть вiдчаю й тривоги. Взагалi цiла родина прийняла цю вiстку якось байдуже. Мабуть, нерви отупiли остаточно i так само притупла думка а чи, наперекiр усьому, десь вдиралася в серце химерна надiя, - вдиралася туди, де взагалi не було вже нiяких надiй i не було для них i мiсця... Того вечора Максим не пiшов додому. Вiн не був Христом, щоб без особливих вагань прийняти тяжку чашу, а тому постояв задумливо й тихо повернув назад. Дружина з дiтками пiшла додому сама. РОЗДIЛ П'ЯТИЙ Чи молився Максим про чашу? Не знати. Мабуть, нi. Вiн лише просидiв нiч на руїнах собору, прийшовши туди в темрявi безлюдними, розбомбленими вулицями. Байдужий i холодний, до краю втомлений, без надiй i без вiри, вiн провiв нiч сам на сам iз своїми понурими думками. А як прокричали третi пiвнi, вiн так само вийшов, як i прийшов, посунувся геть пустелищем, мов тiнь. Пiшов знову геть за мiсто... I день провiв десь сам iз собою... А наступного вечора, ще й не смеркло як слiд, пiшов собi додому. Просто, твердою ходою, не ховаючись i не пригинаючись, iз виразом повної апатiї й глибокого, мовчазного презирства почвалав вiн серединою вулицi... В присмерку зайшов у двiр i зупинився перед верандою. Хата була повна темряви й плачу, - плакала мала дочка, плакали козенята разом iз козою, i, либонь, плакала дружина, умовляючи та потiшаючи всiх - i дитину, й козенят, i сама себе, й синка Бориса. Вона, здається, сама щойно припленталась до хати й тепер поралась у темрявi, безпорадна, й не могла нi з чим дати ради. Вiкна були в хатi повириванi геть iз рямами, й вона не могла нiчим їх затулити, щоб засвiтити свiтло. Та й вогню, мабуть, при собi не мала, бо єдина запальничка, що була на господарствi, була в кишенi в курця - в господаря... Як же це вiн забув i не вiддав їй запальнички? Сам собi докоряючи, Максим зайшов до хати, знайшов у темрявi молоток i цвяхи пiд припiчком, приладнав i поприбивав, вiрнiше позабивав наглухо знадвору, вiконницi. Потiм вони зсередини позавiшували вiкна ковдрами та ряднами й запалили гасову лямпку. Вiдразу стало тихо й затишно, утих дитячий плач i козиняче мекання. В мешканнi (що складалося з однiєї кiмнати й кухнi, не рахуючи присiнок i веранди) вони швидко навели лад: поприбирали й почiпляли знову на стiни образи та поклали речi на свої мiсця, як вони робили щодня, й попiдмiтали шпаруни. Козенята весело й здивовано дибали по хатi, куди їх було забрано з веранди, i, певно, тiшились зi свiтла й лагiдної тишi. А Максим стояв, не роздягаючись, i пильно дивився на дружину й на синка Бориса, шукаючи в них якихось особливих змiн, що, здавалося, мусiли б бути пiсля цiєї ночi, такої для нього довгої, як вiчнiсть. Та не встиг вiн роздивитись як слiд, як на вулицi загула машина. Вона пiд'їхала до хати й стала... Максим мимоволi шарпнувся до дверей. Швидко вийшов iз хати в присiнки, на веранду... намiряючись шугнути в нiч. Все це робив бiльш пiдсвiдомо, нiж здаючи собi справу, - якось по-вовчому, iнстинктивно, чуючи загибель... Та на ганку Максим спокiйно зупинився, так само iнстинктивно. Назустрiч iз сутiнi виринула людина, а за нею ще кiлька тiней. Людина була в вiйськовiй унiформi, а тi, що пiдходили за нею, були добре озброєнi: шестеро автоматникiв iз "фiнками" напоготовi. - Здравствуйтє! - привiталась по-росiйському людина, - та, що була спереду. - Добрий вечiр, - вiдповiв Максим. - Чи тут живе е... громадянин... Максим Колот?.. Архiтектор, iнженер-архiтектор... Павза. - Тут... нiби... - Нiби? - Нiби... - А чи вiн дома? - Дома. - А як до нього пройти? - А отак iдiть просто через присiнки, а потiм зразу лiворуч... Серце Максимове чомусь нагло затiпалось, у ньому на мить прокинувся мисливський чортик. От вони зараз пiдуть у хату, а вiн - круть! - як вiтер... Але це лише мить, а за тим знову нахлинула байдужiсть i все залила, як вода iскру. "Куди?! Та й чого?.. А головне - куди?!" - Дякую, - посмiхнувся вголос гiсть. - А чи ви не могли б нас провести до нього? "Цей знає, що робить", - подумав Максим i байдуже вiдповiв: - Добре, - i пiшов наперед. Вони ввiйшли до хати. Автоматники стали, як iдоли, на всiх дверях i на ганку, а двоє - на кухнi, з автоматами напоготовi. Стояли мовчки, понуро й байдуже, лише пряли очима, стежачи за кожним рухом присутнiх. Гiсть привiтався в хатi, а тодi звернувся до Максима: - Ну, де ж вiн? - Я тут. - А-а... - роблено здивувався гiсть i заговорив трохи втомлено, трохи весело: - Дуже приємно. Будьмо знайомi. Я - начальник спецвiддiлу Н-ської орденоносної Сталiнградської танкової дивiзiї... Прошу любити й шанувати. (В голосi його весь час бринiла тонюсiнька нотка iронiї). А як маю честь вас титулувати точно? - Колот. - Ви дуже скромнi, громадянине Колот. Чи то ж не ви були заслужений дiяч УРСР?.. - Можливо... - Знаю, знаю... - При цих словах начальник спецвiддiлу змiряв Максима оком з нiг до голови й мовби сумовито скривився, зупинившись поглядом на його ганчiр'яних подертих бурках. - Зле вас шанувала "Нова Европа", маестро. - Зле... - згодився Максим, промовивши це понуро, з такою ж самою ноткою iронiї, як i в гостя. Якусь мить вони стояли мовчки один навпроти одного. Начальник спецвiддiлу був низенький на зрiст, такого ж вiку, як i Максим, але дрiбний, ще й кирпатий, зовсiм як хлопчик насупроти Максима. Максим височiв над ним на цiлу голову, дивився на гостя згори й думав, що при такому страшному титулi цей "начальник" має досить не страшний вигляд. Начальник бачив, що Максим пильно розглядав його, але не реагував на те. Унiформою вiн зовсiм не вiдрiзнявся вiд автоматникiв, лише на ковнiрi блюзи пiд шинелею мав дрiбнi червонi зiрочки, що лиснiли, як краплi кровi. В цiлому ж вiн мав досить буденний вигляд у своїй смушковiй шапцi-"ушанцi", сiрiй шинелi й повстяниках, з револьвером i пляншеткою. Фронтовий вигляд. По короткiй павзi взаємних оглядин гiсть звернувся до Максима: - А тепер до дiла... Де ваше робоче мiсце, громадянине Колот?.. - i, не чекаючи вiдповiдi, попрямував iз кухнi до великої кiмнати, присвiчуючи собi лiхтариком. Там стояв великий стiл, завалений книгами, теками й згортками паперу, шматками лiнолеуму, розпочатими й не закiнченими офортами по мiдi, рiзними кресленнями та вiдбитками гравюр, що повипадали з тек. Стiл був великий, справжнiй верстат, а на ньому був хаос, як на тiчку. Гiсть заходився бiля того стола господарювати. - Маєте ще якусь лямпу?.. Добре. Засвiтiть... Нi, не ви, ваша дружина! Ви сiдайте тут. Дружина знайшла й засвiтила другу лямпу. Власне, засвiтив один iз автоматникiв, бо в дружини тремтiли руки, - засвiтив, принiс i поставив посеред столу, а дружинi "порадив" сидiти на кухнi. В хатi стало ясно, нiби в свято. - Сiдайте, - повторив гiсть запрошення Максимовi. Та Максим не сiдав, волiючи стояти. Вiн тiльки глянув на синка, що стояв бiля дверей, здивований i вражений, не розумiючи, що саме вiдбувається, - а потiм промовив тихо, але енергiйно, звертаючись до начальника: - Тiльки прошу вас, не робiть дива для дитини й жiнки, порайтесь швидше, без зайвих слiв i шуму... Потiм будете шумiти... Гiсть спалахнув. Але глипнув на Бориса, що блискучими очима розглядав автоматникiв (справжнiх автоматникiв!) i його - їхнього командира (справжнього командира!), - глянув, якось чудно пересмикнув бровою й одвернувся мовчки. "Добре", - буркнув по якiмсь часi, поринувши в папери та рiзнi шпаргалки на столi. Вiн розкривав теки й течки, гортав рiзнi папiрцi, розглядав з цiкавiстю креслення - проекти рiзних споруд i клав їх назад за порядком. Розглядав вiдбитки незграбних гравюр: дереворитiв та лiноритiв, що назбиралися й зберiгалися в цiм домi з самих студентських рокiв Максима. Розглядав вирiзки з газет i часописiв, рiзнi друкованi проекти Максима та його графiчнi iлюстрацiї. Розглядав книги. Вiн почувався як у себе вдома, поринув у споглядання Максимового господарства, нi - Максимової душi, так нiби це вiн розглядав родиннi iнтимнi альбоми. Порпався не кваплячись. А Максим стояв байдуже й дивився на свої ноги, на свої подертi бурки, взутi ще вчора в новi-новiсiнькi калошi (бо старi протiкали), дивився й думав, що тi новi калошi на таких подертих ганчiр'яних бурках i в такий момент зовсiм недоречнi. Такi калошi коштують цiлiсiнький пуд борошна!.. "I чого вiн розсiвся за тим столом! Швидше б кiнчав!.." Гiсть не знаходив нiчого для себе поживного. Та, видно, не дуже й потребував. Вiн просто гортав "малюнки", вiдпочиваючи вiд утоми в цiй затишнiй кiмнатi - хатинi вiдомого архiтекта й будiвничого, над плодами його безсонних ночей, творчих поривань, над рiзними здiйсненими й нездiйсненими задумами, вiдтвореними артистично на паперi чи просто зафiксованими якимись химерними лiнiями-натяками, хапливими рисками, гiєроглiфами, що нагадували собою ембрiон, туманний початок чогось, що не мало ще нi форми, нi назви, саму iдею. Це, видно, було йому цiкаво. Гiсть гортав далi мовчки. - О! - вирвалося в нього нарештi. - Ха-ха!! Значить, вiшаємо партизанiв?! Ого!.. - вiн промовив це суворо, з притиском, дивлячись iз-пiд лоба одним оком на Максима. В руках вiн тримав велику чорну гравюру - вирiзку з мiсцевої газети. - Так, - промовив Максим байдуже, - то моя гравюра, лiнорит... I додав по хвилi, дивлячись, як обличчя гостя наливалося кров'ю: - То копiя з Густава Доре - "Христос на Голготi"... Великоднє... Гiсть навiть оком не зморгнув. - От якраз, - промовив вiн iз притиском. - Це все одно!.. - Й почав складати гравюру вчетверо. I тяжко було збагнути з iнтонацiї його голосу - чи вiн дурний i про Христа на Голготi, а тим бiльше про Густава Доре, нiколи не чув i взяв це за сюжет iз сучасности та й маскує своє невiгластво, а чи вiн глузує з Максима?.. А може, вiн глузує глибше й тяжче? Максимовi видався його голос занадто саркастичним, "Тодi вiн генiяльний пройдисвiт, а iронiя його страшна..." Iнтонацiя голосу начальника спецвiддiлу зраджувала, що вiн таки добре знав про Христа на Голготi. А гiсть склав гравюру вчетверо й подивився примруженим оком на Максима з-пiд лоба. - Знаєм ми вашого брата, - промовив вiн якось чудно й сховав гравюру в пляншетку. Погляд його зачепився за образ "Йосип i Марiя з дитям утiкають у Єгипет". - Це теж iз Густава Доре? - спитав вiн, цiлком правильно вимовляючи iм'я великого мистця. - То ви що... - вiн хотiв сказати "i богомаз?", але не сказав цього слова, а сказав пiсля павзи iнше: - ...й богiв малюєте? - Нi. - I Максим сказав, чий то образ. - А-а... - протяг гiсть. - Це той, що його повiсили нiмцi? Гм... - I, нагнувшись знову над столом, промурмотiв тихо, нiби про себе, але так, щоб Максим чув: - Поспiшили, але добре зробили... Менше роботи... - а оком на Максима. Тут несподiвано встряв у розмову синок Борис, що був зник у кухнi, а тепер з'явився з зошитом своїх дитячих малюнкiв. - Дядю, дядю! - зринув раптом нiжний, радiсний дитячий голос. - А це ось я малював... Гляньте... - i тикав свої зошити, щедро змальованi ним рiзними фантастичними дитячими вiзiями. Вiн, либонь, вперше бачив такого цiкавого аматора мистецтва, такого пильного й поважного глядача, тому вирiшив потiшити його гостинно, допомагаючи батьковi, бо ж бачив, що батько сумний, а його течки вже кiнчалися. Максимовi нiби хто серце нагло оперезав батогом або наступив на нього чоботом. "Боже! - аж скинувся вiн усiєю душею. - Куди ж ти, дитино?!" Але вiн нiчого не сказав уголос, навiть не