поворухнувся, анi не поворухнув жодним м'язком. Гiсть узяв Борисовi зошити й, не дивлячись, поклав їх на столi, поверх переглянутих батькових. Здивований Борис подивився на нього розгублено, потiм на батька - i пiшов геть, спантеличений i огiрчений. А гiсть, закiнчивши оглядини "робочого мiсця", бiльше нiчим не цiкавився, чим полегшив Максимову муку, скорочуючи її. Вiн тiльки розстебнув пляншетку, оглянув її i знову застебнув. I мiж iншим при тiй процедурi, нiби ненароком, нехотя, запитав: - Чи ви не знаєте такого... "Соломона"? - Нi, не знаю. Гiсть позiхнув, подивився пильно на Максима й гмикнув: - Смiшняк ви!.. Це було сказано байдуже, але за байдужiстю немовби прозвучала нотка зле прихованого жалю. Пiсля того гiсть постояв ще якусь хвилю мовчки, потарабанив пальцями по столу й нарештi, зiтхнувши, сказав: - Одягнiться... - Я одягнений, - вiдповiв Максим таким самим тоном, тихо, оглянувши свої бурки й ветхе пальто. Гiсть, стежачи за його поглядом, хотiв щось iще сказати, але не сказав, лише махнув рукою й тихо звелiв: - Iдiть уперед... Автоматники враз заклацали й усi стали на струнко, як на парадi, тримаючи автомати "на руку". В переднiй кiмнатi Максим зупинився - до нього ступнула дружина. Вона не плакала, нi. Пiдходячи до чоловiка, зиркнула на синка, й сльози зупинилися в її очах. Вони виповнили тi очi по вiнця - її великi, розумнi очi, - не смiючи политися рiкою. Вона тихо похилилася Максимовi на плече... Максим хотiв сказати "прощавай", але не сказав. Тiльки злегка торкнув її по спинi рукою. Хотiв сказати "бувай", але знову не проштовхнув i цього слова крiзь горло. Пильно подивився в її очi, облизав свої пошерхлi губи, що враз узялися смагою, i - якось само собою прошепотiлося: - До побачення... У дружини сльози не втрималися в очах i потекли буйним потоком. Але вона трималася з усiєї сили, вона мовчала, i лише погляд її ставав усе дикiший. Вона приплющила очi, щоб не кричати так ними. Максим обернувся... На лежанцi сидiв синок Борис, забився геть аж за дверi, що вiдкривались попри лежанку, i широко-широко витрiщеними, здивованими, приголомшеними своїми дитячими очима дивився на батька. Вiн не плакав... i навiть не клiпав вiями... Вiн дивився на батька. Дивився всiєю своєю приголомшеною дитячою душею, що враз збагнула велику й страшну рiч - катастрофу, яку називають "смертю"... I була в тiм поглядi безодня дитячого крику... Нi... Господи!.. Таж той погляд хотiв наповнити батькову душу силою, вiрою, надiєю, мужнiстю... Вiн хотiв геть усе заперечити й змусити його теж усе заперечити... Але це тривало лише одну мить. I її обiрвали автоматники, брязнувши зброєю й мовчки вiдтискаючи Максима геть. Максим застебнув пальто, знову розстебнув чомусь, знову застебнув... Потiм повернувся до дверей i пiшов. Чув ще, як дружина зупинила суворого гостя, щось кажучи, а той буркнув - щось на зразок: - Нiчого-нiчого... Соцiялiстична батькiвщина подбає... Це був знаний стандарт i цей стандарт зараз звучав якось особливо глумливо. I ще щось вiн говорив. Бiля дверей Максим на мить затримався, - згадав про новi калошi, - постояв, нишком скинув калошi, щоб дружина не бачила, й тихенько поставив у куточку за дверима. "Нехай... Вона промiняє їх... I матиме трохи борошна..." А докiнчив вiн цю думку вже на ганку, сходячи ганчiр'яними бурками в калюжу, в темряву: "На той свiт i без калош добре". I вони пiшли в темряву... Суворий гiсть догнав i йшов поруч. Два автоматники лiворуч, два праворуч, а два позаду. - Майте на увазi, - промовив мляво гiсть, - крок управо, крок улiво... - I ви будете стрiляти... - докiнчив за нього фразу Максим нудним, глузливим голосом. - Правильно, - чути було, як посмiхнувся гiсть. - То ви, значить, не новак?! Максим нiчого не вiдповiв на те. - Ну, словом, моє дiло попередити, i я попередив. - Дякую. Решта залежатиме вiд мене... - згодився Максим. На тому їхня розмова вичерпалась. Вони вийшли з двору на вулицю. На вулицi, якраз посеред великої калюжi звелiли: "Стой!.." На вулицi мусiла б бути машина, але її не виявилось. Вiд'їхала. Начальник вилаявся, щось поговорив iз двома автоматниками пошепки. А тодi команда: "Давай!" - i вони пiшли всi темною вулицею вздовж, посеред дороги. Дорога була розчавучена, розмiшана - талий снiг з грязюкою. Iнодi траплялись чималi баюри, але Максим їх не обминав, а йшов навпростець. Не тому, що боявся зробити "крок управо - крок улiво", а тому, що було байдуже й що не помiчав їх. Вiн не вiдчував анi холоду, анi мокроти. Вiн дедалi бiльше заглиблювався в себе, квапився пробiгти думкою ген-ген назад... назад... бо вiдчував, як десь збiгають останнi хвилини його життя... Ця вулиця... Вона чомусь стала перед ним нагло слiпуче-сонячною, дзвiнкою. Вулиця його дитинства... В колiях i канавах повно води пiсля громових дощiв, а над ними метелики. Великi берести й ясени, тополi й верби стоять обабiч вулицi, пiдпираючи високу синю баню неба, а над ними пливуть снiжно-бiлi фантастичнi хмари, пливуть тихо, мерехкотять. I все те вiдзеркалюється в канавах i калюжах. А над хмарами й попiд хмарами, пишучи на їхнiй бiлизнi чорнi риски, лiтають стрижi й ластiвки i, шугаючи з-пiд хмар до землi, летять низько над свiчадами калюж, клацаючи дзьобиками - ловлять комах i бiлих метеликiв. А по вулицях, по люстрах калюж i канав, пiдкасавши дранi штанцi, бреде-бiжить золотоголове дитинство i смiється, дзвенить, заливається срiбноголосо. Гасає по зелених, квiтучих левадах, зриває щавель i лопуцьки, кладучи їх на перли зубiв, смiється вiд надмiру щастя. Хлюпає водою, бризкає нею в сонце й робить з дрiбних крапелинок слiпучу райдугу... Галасливе золоте дитинство! Воно гомонить, вiбрує, заливається. Грає в "кльока" i в "свинки", викопавши "дук" посеред вулицi й заважаючи їздити хурам, - ганяє кленовий цурпалок палiччям по сонячнiй мерехкотнявi. Грає в "цур-ки", пiдбиваючи її в синє небо... Вечорами грає в "палички-стукалочки", в "латки" i в "квача": Оне, дуне, рес, Вiндер-квiндер жес, Оне, дуне, раба, Вiндер-квiндер... жаба! - i бiжить, утiкає, ховаючись по перевалках, по канавах, попiд мiсточками й за широкими берестами та ясенами в млосних рожевих сутiнках травневого вечора. I бавляться з ними кажани й "оленки" та жуки-рогачi, лiтаючи низько над головами, - однi тихо, нечутно, iншi з дзижчанням i гудiнням... Оне, дуне, рес... - Держи вправо!.. - це автоматник дерев'яним голосом. Вулиця рожевого дитинства заходить, як заходить сонце. Пусто й чорно. Не на вулицi, в Максима на душi. Чути, як стiкають останнi хвилини. Але це вiдзначає не серце, а лише розум. Зашарпане серце немовби дерев'янiє помалу, впадає в летаргiю, i лише розум горить яскраво й особливо гостро. Нiби яскравий холодний лiхтар, вiн кинув слiпучий снiп холодного свiтла ген-ген крiзь темряву в минуле. I в тiм снопi промерехтiла вулиця його дитинства, i вiн, Максим, по нiй iде. Востаннє. Йде по свiтляному пасму, що десь кiнчається крапкою в чорнотi предковiчної ночi. Ще... ще... ще трохи... i все. Вiзiя погасла. Його зупинили на перехрестi. Постояли. I знову пiшли далi в мокрiй, холоднiй темрявi, мов у чорнильному морi. Спотикалися об уламки будiвель i речей, розкиданих бомбами. Максим навiть не цiкавився, куди його ведуть. Не цiкавився деталями, бо основне вiн знав. Вiн дивився в себе внутрiшнiм зором i намагався пробiгти геть-геть аж у самi початки свого життя, геть-геть аж до першого проблиску свiдомости, що лишився в його пам'ятi, як сонячний спектр над повiками в крапельках слiз. Той спектр - то був перший спалах всесвiту в його душi, яка починала свiй життєвий тур. Вiн мерехтiв, розгортаючись у чудесну, слiпучу вiзiю, i от... Вiзiя погасла. Максим iшов до фiнiшу, чалапаючи машинально навпростець по калюжах у темрявi. Починався вже березень, i глибокi снiги розкисали. Пройшли вулицею до краю. Проминули руїни собору, що десь там громадилися в темрявi i що про їхнє iснування з цiлої цiєї сiмки людей, без сумнiву, знав тiльки один Максим, для решти - там була звичайна, каламутна, мокра й бридка темрява. Вийшли на перехрестя двох великих шляхiв, що перетинали, мiсто з пiвночi на пiвдень i зi сходу на захiд. Начальник свиснув у сюрчок тричi, а потiм червоно поблимав лiхтариком, даючи якiсь сигнали комусь, - блимнув тричi раз, удруге, з неоднаковими павзами помiж блимками. "За абеткою Морзе це мало б означати лiтеру "Ре", - подумав Максим машинально. Десь загула, а потiм з темряви помалу пiдiйшла машина. - Залазь! - присвiтив начальник, лiхтариком. Це була "поштарка" - машина з вiдкритим коробом, призначена возити пошту. Очi їй - фари - було замазано чорним i залишено тiльки двi щiлинки, як у кота, - тi щiлинки дивилися вниз, освiтлюючи невеликий клапоть землi. В коробi було припасовано по боках ослони. Автоматники сiли обабiч Максима по два, а двоє стали на крилах машини. Начальник залiз до кабiни шофера. Поїхали. Довго їхали, петляли десь вулицями. Вони кружляли. Максимовi здавалося, що вони блудять. За його вiдчуттям, вони б мали їхати просто в лiс, туди - за цвинтар, до того мармурового янгола в мармуровiй жалобi... В той добре знаний, славний лiс, що стоїть обабiч шляху зi сходу на захiд, в кiнцi вулицi Старо-київської, за мiстом. В той самий лiс, куди ось уже не один десяток лiт водять усiх приречених на розстрiл темними, чорними ночами... Суджених Ревтрибуналом у клекотi революцiї й громадянської рiзанини i суджених Гестапом тепер, у клекотi вiйни... Приречених ЧеКа й охранками всiх кольорiв - бiлими, чорними, рудими, - ГПУ й еСДе... Закладникiв i священикiв, бандитiв i революцiонерiв, злодiїв i мученикiв, великих отаманiв i звичайних вiрних салдатiв. Героїв i не-героїв великої iдеї. Лицарiв "чести" i борцiв "за мрiї"... I так випадкових, що потрапили пiд колеса доби абсурду. Там їх напаковано в пiсок безлiч. Жертв iмпровiзованого, хижого суда i жертв неiмпровiзованої, нестримної сваволi, - розстрiляних над викопаними ямами й просто вбитих пiд час Варфоломiївських ночей у лiжку й потiм туди привезених. Особливо ж багато їх там напаковано тепер. Лiс... Сосновий лiс за мiстом, над шляхом, де шумлять сосни тужно й таємничо. Лiс, що його обминають мiсцевi люди вночi й навiть удень, боячись переходити через нього. Туди й мала б їхати машина. Але вони блудили. Можливо, "цi" не знали про лiс або як до нього їхати. Та машина не блудила й "цi" напевно знали, куди їм їхати, хоч i були в цьому мiстi вперше. Спочатку машина пiдiйшла й зупинилась бiля якогось мурованого будинку, на вулицi, що йшла паралельно тiй, на якiй взято Максима. З кабiни вилiз начальник i пiшов сам до будинку. Незабаром вiн вийшов звiдти й пiдiйшов до машини в супроводi двох тiней: одна тiнь - дiвоча - щось говорила до начальника, нiжно виграючи своїм дiвочим голоском, а друга сунулась мовчки. Пiдiйшли щiльно. - Будь ласка... - промовив начальник i полiз до кабiни. Тiнi постояли, кутаючись, - одна мала, друга велика, - потiм мала по-юнацькому легко встрибнула в короб машини, а за нею полiзла друга, тяжко сопучи. Всiлись у кутку. Мовчки. Не проронили й слова. Машина рушила. "Хто ж це? Свiдки?" - автоматично подумав Максим. Вiн вiдчував, що гостi пильно дивляться на нього крiзь темряву, намагаючись зазирнути в лице. Вiн теж намагався роздивитись - хто ж то були, та нiчого не бачив, - темрява. Машина йшла... Максимове серце не затiпалося, нi, воно тiльки стислося, а нерви зiбрались докупи, готуючись... Машина йшла таки в тому самому неприємному напрямку, в якому звикли ходити тут усi подiбни машини. Дiйшовши до центру мiста, вона зробила прямий кут i повз будинок купця Боброва (колись Боброва, потiм ЧеКа, потiм Райпарткому i нарештi нiмецької Ортскомендатури) та повз Спаську церкву (колись Спаську церкву, а потiм будинок пошти й телеграфу), пройшовши помiж ними по глибоко роздовбаному бруковi, вийшла на Старокиївську вулицю. На ту саму вулицю, що кiнчалася тим знаменитим сосновим бором... Пiд коротким блиском фар, що майнули вгору на вибоїни й пройшлися промiнем по будiвлях, завертаючи з площi в вузьке горло вулицi, Максим помiтив, що колишнiй "Спас" геть розбомблений до пня, а в "Боброва" зiрвало дах i вiдiрвало геть один рiг згори донизу через обидва поверхи, оголивши нутро... Ця картина мигнула на мить, i, так нiби нiчого й не було, все зникло в темрявi, - як буває при мигтiннi блискавки темної липневої ночi. I так само, нiби при мигтiннi блискавки в темрявi, що заливає свiдомiсть, у головi Максима разом iз думкою, що машина йде Старокиївською, виринула й iнша думка-згадка... Колись цiєю вулицею проходили тисячi прочан-богомольцiв до Свято-Троїцького манастиря, що десь там... колись був... I колись нею раз на рiк проходили велелюднi хреснi ходи, що несли чудотворну iкону Н-ської Божої Матерi в мiсто К i назад, i це, мабуть, їх, цi хреснi ходи, мав на увазi Репiн, малюючи свою вiдому картину... Потiм у революцiю по нiй спершу ходили ще бiльш велелюднi манiфестацiї, спiваючи громоподiбно Марсельєзу, сповненi людського шалу й патосу, вiри в прекрасне майбутнє, в братерство й любов i т. д... Пiзнiше котилися по нiй гармати й кулемети, оглушуючи мiсто клекотом бою, мчали тачанки, проходили батальйони й полки рiзних армiй у братовбивчiй вiйнi за те саме братерство й любов... I за те ж саме братерство й любов по нiй iшли ночами процесiї смертникiв, оточених озброєними салдатами, що потiм мали бути такими ж самими смертниками й пройти тут той же самий шлях - шлях до бору... Про те ж саме братерство та любов мрiяв i вiн, Максим, ходячи тут iще малим до манастиря на прощу. I тут же був колись клюб одчайдушної молодi його поколiння - клюб юних, фанатичних романтикiв, окрилених великою iдеєю воскресiння нацiї й наснажених вогнем любови. I це, власне, звiдси почався його, Максимiв, тяжкий i тернистий шлях... Раптом Максим вiдчув, як йому по тiлi поповзли мурашки. Даремно намагався вiн їх стримати всiєю силою своєї, таки неабиякої, волi, - вони не слухались: вулиця кiнчалась й машина доходила... до бору! Максим втягнув голову в плечi й нагло, до галюцiнацiї чiтко, вiдчув провал на потилицi... Але зцiпив зуби й так само зцiпив кулаки до хрусту, опановуючи нерви. Ним оволодiло шалене бажання, єдине й останнє, - вмерти гiдно, мужньо, спокiйно. Втриматися на належному рiвнi - вмерти гiдно, з презирством до цих гомункулюсiв, що чомусь називаються людьми, як також i до всiєї цiї юдолi безглуздя й цинiзму, брехнi й зради, що називається життям. Так, умерти з холодним i безмежним презирством до всiх них, що обернули його життя на довгий ланцюг страждання, й наруги, й нестерпної нудьги. Треба поставити крапку - спокiйно, понуро й гордо. Вони от сподiваються, що вiн заскiмлить i поповзе рачки... Авжеж!.. Ось зараз конвой тупо скомандує: "Давай виходь!" Ось тут ось, де злiва закiнчується бiр... Максим пережив смерть рельєфно й виразно ще до того, як мала б та команда бути, i вже чекав на неї спокiйно. Вiн зосередив усю свою волю на тiй останнiй банальнiй сценi, що ось мала вiдбутися, як фiнал усього його життя. Вiн нi за чим не шкодував i нiчого не жалiв, - вiн лише хотiв умерти гордо, хотiв зневажити, зiгнорувати вбивцiв своїм презирством. I без пози, без бучних фраз у стилi бульварного роману чи будь-якої лiтератури. Проте з лiтератури прийшов i бринiв рефреном рядок iз "Галiлея" Євгена Плужника: "...I на в'язах мулько головi". Дiйсно, це генiяльно сказано: "мулько". Навiть уже не моторошно, а тiльки "мулько"... Але машина не зупинилася. Пройшла геть, лишаючи бiр позаду. Максим це вiдзначив недовiрливо: "Добре, якщо не тут, то тодi де?.." I вiн лишався й далi в станi внутрiшнього напруження, глибокої зосереджености в собi. Проте помiтив, що кругом лежав глибокий снiг. За бором стелився луг; а над лугом темрява нiби трiшки порiдшала. Там десь над лугом, ген над чорно-сивою iмлою снiгової пустелi, мав бути колишнiй манастир. Максим не бачив його, але знав i вiдчував, що вiн десь там - колишнiй Свято-Троїцький манастир, а пiзнiше - "Дитяче мiстечко", що потiм стало вiйськовим (вiйськ НКВД) "городком" зi страшною репутацiєю, а ще пiзнiше - резиденцiєю Гестапо з iще страшнiшою репутацiєю. Там вiдбувалися неймовiрнi речi, й там Максимовi трохи не довелося скiнчити вже свiй шлях, коли б не випадок. I нарештi... "Так! - блиснула враз моторошна догадка. - Таж той "спецвiддiл танкової Сталiнградської", очевидно, й зайняв резиденцiю Гестапо, i це його, Максима, везуть туди, щоб спершу перепустити через "конвеєр" допиту..." Ось скоро почнуться мости, а там за мостами гора i потiм - закрут... Максим знав, що таке "конвеєр", з власного досвiду, а тому вiн вирiшив, що якщо машина там, за останнiм мостом, зверне праворуч - значить, вiн стрибає на ходу геть i буде бiгти снiгами доти, доки його не пристрелять. Волiє вмерти бiжучи, але не датись на той "конвеєр". Вiн не потребує ще й божевiльних мук i глуму. Якщо вiн уже не має шансiв вийти переможцем, то навiщо йому ще божевiльнi муки й глум?.. Обриси гори вимальовувалися вже не в уявi, а в дiйсностi, виступаючи в чорнiй темрявi ще чорнiшою плямою й пливучи назустрiч. То була знана Максимовi гора. Вiн же колись, ще як тут було Дитяче мiстечко, виховував дiтей: iз неповнолiтнiх злочинцiв, безпритульних, переформовуючи їх, виховував порядних людей. Ця гора була забудована великими будiвлями, спецiяльними спорудами, порита давнiми печерами, вкрита густим парком i чагарником. Вона вiдчувалась у темрявi, як велика барикада, що затулила вiтер. Ось перший мiст. Другий. Третiй. Ось тут зараз має бути закрут. Максим непомiтно взявся правою рукою за борт машини. Ще мить... Машина крутнула на вибоїнi й перехнябилась. Мить... I машина вирiвняла хiд, минувши закрут i йдучи далi, завертаючи не праворуч, а лiворуч, а потiм просто. Максим не вистрибнув тiльки тому, що на вибоїнi машиною тiпонуло так, що вартовi повалилися геть на нього, а вiн на лаву. Вирiвнявши курс, машина йшла далi, крiзь нiч, крiзь замрячену снiгову пустелю. "Добре. Тодi ж куди вони мене везуть?.." Довго гойдалася машина в темрявi по снiгах i, здавалося, вже нiколи не прийде до якоїсь цiлi. Вона петляла вже невiдомо де й повзла невiдомо куди, навiть не знати - чи на схiд, чи на захiд, чи на пiвдень, чи на пiвнiч? Максимовi вже здавалося, що тi, що його везли, самi не знають або забули, куди саме їм треба його везти. Вони бовтались у темрявi, немов у водi безмежної баюри. А вже зовсiм загадковою ставала присутнiсть тих двох, що всiли без спецiяльної охорони й яких нiхто не берiг. Здогад, що вони мали бути за формальних свiдкiв при розстрiлi, виявився не тiльки хибним, а ще й смiшним, бо ж справдi: "Хiба ж у вiйськовий час та ще на фронтi, чи при фронтi, хтось потребує якихось формальних свiдкiв при розстрiлах?!" Ба, навiть, iще смiшнiше: "Хто ж взагалi й коли в ВЧК-ОГПУ-НКВД потребував свiдкiв? Ха-а!.." Значить, цi люди не причетнi до нього. Тодi - куди ж вони їдуть?.. Не на прогулянку ж?.. Максим посмiхнувся: "Е, голубе! Здеквалiфiкувався ти, втративши свiй щасливий дар орiєнтацiї, виплеканий по тюрмах! Таж якщо цi люди їдуть з тобою, то значить тебе везуть зовсiм не на розстрiл, бо для такої процедури зовсiм не бажанi нiякi свiдки! А якщо вони таки їдуть i таки з тобою, то напевно не на прогулянку. Краще буде, як ти приготуєшся до найнесподiванiших речей". РОЗДIЛ ШОСТИЙ Нарештi машина прийшла до мети. Вона спершу наткнулась на заставу й обмiнялась iз нею паролем та вiдгуком i рясними матюками. Потiм пройшла повз численнi танки й гармати, пообкладуванi снiгом. Тi танки й гармати, наставивши хоботи всторч, несподiвано виринали з темряви, як iз мулу, пiд несподiваним свiтлом фар, немов доiсторичнi бронтозаври. Вони стояли шпалерами обабiч дороги й далi. Скрiзь, куди сягало свiтло фар, коли машина перехняблювалась на вибоїнах, задираючись радiятором вгору, - скрiзь маячiли танки, автомашини, трактори, а мiж ними вештались люди й сипалась назустрiч свiтловi божевiльна, страшна матюкня. Коли свiтло опускалося вниз - видива зникали, лише матюкня тривала, проводжаючи машину. Темрява, що досi весь час видавалась суцiльною, тут перестала бути такою, ставши плямистою й хвилястою, - мiсцями темнiшою, мiсцями свiтлiшою, то нерухомою, то рухливою. Окремi фантастичнi масиви її бовванiли по обидва боки й рухалися назустрiч, виявившись потiм звичайними селянськими хатами, клунями, повiтками, попiдпираними знову ж таки танками, автомашинами й гарматами. Це було село. Що за село - невiдомо. Та й байдуже. Раптом машина стала. "От, приїхали", - вiдзначила думка. Замиготiли лiхтарики, й почулася команда: - Ви-ла-зь!.. Та не стрибай! Спокiйно... Та-ак... Максим вилiз i став на снiгу... I вiдчув, що його ноги вже майже босi - ганчiр'янi бурки розлазились. Але вiн зовсiм тим не затурбувався. Вiн стояв i чекав усе з тим же самим вiдчуттям передсмертної нудьги. "I на в'язах мулько головi..." Автоматники оточили його зовсiм тiсним кiльцем. - Крок улiво, крок управо... - чувся десь за кiльцем апатичний голос начальника спецвiддiлу. - П р я м о... давай!.. Автоматники пiшли, топчучись по Максимових ногах, наступаючи йому на п'яти. Так вони йшли в темрявi, густiй i мокрiй, i нарештi опинилися перед якоюсь iще темнiшою химерою, пiдiйшовши до неї впритул. - Стiй! Стали. Забрязчали, заклацали зброєю. Враз у вiчi вдарив слiпучий снiп свiтла... То вiдчинилися дверi - i Максим пережив головокрутне, приголомшуюче вiдчуття - щось на зразок того, коли на високiй гойдалцi стрiмко летиш униз i забиває тобi дух, перехоплює дихання в горлi... Вiн опинився в хатi, повнiй слiпучого сяйва. Те сяйво бурхнуло на нього шаленим водоспадом. Тяжко ступнув крок наперед i став, оглушений. Сам. Автоматники й брязкiт їхньої зброї лишились десь там за дверима, разом iз темрявою. Вiн був тут сам. Голова й серце йому загудiли, як вiд тяжкого вдару дзвiн, - то завирувала дико кров, немовби шалiючи, не пiдкоряючись нi волi, нi розумовi: "Живий! Живий!.. Живий!!. А перед ним постала фантастична, химерна, здавалось, неможлива картина, що закарбувалась у пам'ятi незабутнiм видивом... На великому столi стояло вряд шiсть великокалiбрових артилерiйських мiдяних гiльз, кiнцi яких були сплеснутi i в них вправленi гноти. Тi "свiчi" горiли дружно, як фантастичний канделябр, переливаючись мiддю, заливаючи велику хату морем свiтла, перетворюючи її на якийсь величний поганський храм. Над цiєю iлюмiнацiєю - на покутi ряснiли образи. Посеред стiни - якийсь окремий образ пiд рушником... якогось особливого святого... Стiл застелений бiлою скатертиною, поверх неї - лупа, револьвери, шахiвниця з розставленими фiгурами, а також - кришталева, мерехтлива, дорога чара з червоним вином i ще щось... Та ось iз-за столу звелась дебела людина в блискучiй шкiрянцi, з орденами, з блискiтками, з вороною ручкою пiстоля над кобурою, - звелась i вийшла до нього... Максим стояв приголомшений. I враз вiдчув, що вiн... смiється. Так, смiється внутрiшньо всiм своїм єством. Смiється, не в силi стримати в собi якогось дикого, безглуздого смiху, що нiби все тiло його схопив корчем. Щось - чи то свiтло, мерехтливе море свiтла, чи щось iнше - вивело його раптом iз летаргiї... Широкогрудий, волохатий у своєму лахмiттi, велетень - вiн стояв, розставивши широко ноги й майже дiстаючи головою стелi, i тремтiв вiд внутрiшнього смiху. Те "щось", що викликало цей смiх, - то було нагле й гостре вiдчуття пародiйности - так, пародiйности! - побаченої картини. Вiдчуття кричущої її реальности i в той же час - кричущої пародiйности. "Нiч у Фiлях пiд Бородiно!!. От! А це Кутузов, далебi!?. I десь уже бачений! Бачений!.. Га-га!.. Яка страшна iронiя! I це - вислiд патологiчних потуг..." А той "святий"... Та то ж вiдомий "святий" - вусатий i горбоносий, з низьким зачубленим чолом. Той, що його Максим, як справжнiй єретик, уперто не визнавав, не визнає й визнавати не хоче й не буде. Разом iз усiма iншими подiбними "святими" на цьому безглуздому свiтi. Тiльки тепер Максим помiтив, що той "Кутузов", той дебелий чолов'яга в шкiрянцi й з орденами, кричав. Стрибав перед ним, розмахував кулаками, ще й якимись папiрцями, й кричав несамовито. Максим дивився йому в рот згори вниз i нiчого не розумiв. I блукав очима по стiнах, по дивовижних свiчах... Та помалу крик того Кутузова приводив його до пам'яти. Змiст його вигукiв почав доходити до свiдомости Максима, i вiн вiдчув, як обличчя його стало наливатися кров'ю, а руки самi собою складалися з хрустом у кулаки. Ось вiн зараз його - того Кутузова - вдарить, аж той повалить собою геть канделябр i стане темно... Але Максим не вдарив. Натомiсть вiн раптом гукнув оглушливо, на всi свої легенi, просто Кутузову в очi: - Чого ви горлаєте?!. Вiд несподiванки Кутузов аж присiв. А хтось у кутку протяг здивовано: - Ого-о!.. То сидiли там на ослонi пiд мисником i дрiмали вартовi "мушкетери", що їх зразу не помiтив Максим. Вони протягли те "ого" й поворушили зброєю. Та Максим не звернув уваги. - Чого ви горлаєте?! - повторив вiн своє громоподiбне й безмежно презирливе запитання. - Чого й на кого?.. Вам це не личить... А чи ви хочете криком заступити брак почуття гумору? Кутузов, нiби на всiм скаку зсаджений з коня, вилупив очi й роззявив рота i так стояв - розгублений, уже не тiльки не кричучи, а навiть нiчого й не кажучи. - З вами говорить начальник Особливого вiддiлу армiї! - промовив хтось за спиною в Максима. З голосу Максим пiзнав "старого знайомого" - начальника спецвiддiлу дивiзiї. - Дуже менi мило, - промовив Максим, не повертаючи голови, а дивлячись на Кутузова всторч. - Але якщо начальник Особливого вiддiлу армiї думає, що нечленоподiльним криком можна людину, якiй "нема чого втрачати, крiм своїх кайданiв", примусити поповзти на колiнах, то вiн помиляється... Я вже чув це!.. - Де? - тихо спитав Кутузов, промовивши це помалу й зовсiм iншим голосом. - На Луб'янцi, уявiть собi... - I аж тут Максим згадав, де ж вiн цього Кутузова вже бачив. Чи ти ба!.. - Та-а-ак?! - здивувався Кутузов. - I коли? - В тридцять сьомому. - Ум-г-гу-у... Кутузов зайшов за стiл, поторсав чуба, постояв, кусаючи губу, i спитав зовсiм тихо: - Хто був начальником групи? - Уявiть собi... - Максим подивився на свої пальцi, що вилазили з мокрої розлiзлої бурки, глянув на Кутузо-ва А зiтхнув: - Менi здається, що ви... уявiть собi... Кутузов насупив брови, досить знiяковiвши, а начальник спецвiддiлу дивiзiї, що вийшов з-за Максимової спини й сiв бiля столу, посмiхнувшись, промурмотiв, немов спросоння: - Буває... Кутузов довго мовчав, гортаючи папери й не пiдводячи вiд них очей. Потiм закурив, випустивши помiж собою й Максимом хмару диму, i з-за тiєї хмари спитав: - Добре. I що ж ви тепер нам скажете? - Спитав пiдкреслено чемно, навiть ласкаво, i тiльки одна нотка, люта-прелюта, бринiла в тiй чемностi, не вiщуючи нiчого доброго. Максим мовчав. - Що ж ви? - Голосно: - Вам не подобається? - А тихо: - Ви не чуєте? Так? - Хмара диму коливалась у повiтрi, розповзалась i танула. - Нi, чую. - То що ж ви скажете? - Гм... Хiба що такий ось афоризм: "Якщо заздалегiдь ясно, що й вiд крику, й вiд тихої розмови наслiдки будуть однаковi, то чи не лiпше говорити все-таки по-людському?" - Мда-а... Це правда. Афоризм добрий. Що ж, говорiмо "по-людському". Якi ж будуть наслiдки? Хмара диму розiйшлася геть, тiльки над цигаркою Кутузова звивалась тоненька димова смужка, нiби над цiвкою гармати, що тiльки що пальнула й має ще пальнути знову. - Нiчого, - зiтхнув Максим байдуже. Кутузов кинув цигарку, блиснув недобре очима й хлиснув вина з кришталевої чари, А тодi поставив ногу картинно на стiлець, сперся на колiно лiктем i затарабанив пальцями по шахiвницi, нiби пильно вивчаючи її. "Мушкетери" пiд мисником i навiть начальник спецвiддiлу дивiзiї помiтно нашорошились. Потiм останнiй насунув ушанку на очi й удав, що дрiмає. А "мушкетери" дивились на великого начальника, мов вiрнi пси, чекаючи, чим скiнчиться його тарабанення пальцями по шахiвницi. Кутузов тарабанив довгенько. А тодi враз прийняв ногу зi стiльця й махнув рукою... З-пiд мисника вискочили три заспаних "мушкетери", озброєнi нiмецькими "ем-пi", в ватяних розхристаних куфайках i в повстяниках. Три здоровили з виразом безмежного очманiння на їх отупiлих обличчях, розбурханих оце лише хвилевою злобою, що їм от не дають виспатись. Люто чухаючись i спльовуючи, вони наладували зброю насупроти самiсiньких Максимових грудей, а тодi один пiддав своїм "ем-пi" пiд ребра: - Ану-ка, давай iди! I повели його з хати геть у темряву. "Нiхто не сказав нi "здрастуй", нi "прощай", - подумав Максим, i лише мигцем зауважив, виходячи, як iз сумежної кiмнати зайшла й, причiсуючись, пiдiйшла до столу якась постать i сiла до шахiвницi. Але дверi закрилися i темрява все поглинула. Хлопцi вели його в ту темряву. Один iшов ззаду, а двоє по боках. Той, що ззаду, командував: - Прямо... - Влiво... - Прямо... Прямо... Вони йшли через городи. Спершу по вузенькiй стежечцi, а тодi збились i чвалали навпростець по глибокому снiгу. Дiйшли до клунi. - Прямо... Минули клуню. - Стоп!!. Зупинились за клунею. "Бiгти чи не бiгти? - майнуло в Максимовiй головi. - А-а, все одно!" Вiн стояв по колiна в снiгу, i холодний вiтер здирав з нього ветхе пальто. "Все одно..." - Так стояти! - скомандував котрийсь. Усi втрьох вони зайшли й стали ззаду. Щось мiж собою побубонiли... - Ну, от... - сказав котрийсь, пересуваючи закривку рушницi. Раптом вiд хати на весь голос: - Адставi-i-iть!!. Дивно, Максим вiд того вiдчув у собi виразне незадоволення. "Знову йти по цьому глибокому снiгу босяком..." - Ну, давай назад!.. - буркнуло ззаду злiсно. - (Трам-трам-тарарам!) Не дають навiть чоловiка по-настоящому вбити! Секунду б почекав... Вони прийшли знову до хати. Кутузов ходив по хатi, шалено димлячи цигаркою. I так само шалено димiв, куряли люльку, той, що сидiв до Максима спиною, низько схилившись над шахiвницею. - Ага! - I Кутузов зупинився перед Максимом. - За що ви сидiли на Луб'янцi? Максим мовчав. Вiн стояв, заснiжений по колiна, втомлено й гордо поглядаючи згори вниз на Кутузова. "Чи ти зломиш мене, чи не зломиш?" - здавалося, питав його понурий, презирливий погляд. - Ну ж... Вас питають чемно, будьте ж i ви чемнi. За що? За що ви сидiли на Луб'янцi? Павза. Максим зiтхнув. - За Марiю Магдалину... "Кутузов" розгубився. - Що, що?.. - Потiм оговтався. - Гм... Цебто що ви її згвалтували? - Нi. - Вона вас? - Майже... По-вашому це називається "завербувала". - Не говорiть дурниць. Що вам могли ставити найдикiшi обвинувачення - це нормально i в порядку. I це не має значення. А от скажiть - за що жсправдi,за що в д i й-с н о с т i ви сидiли?.. Дiло давнє... - Вам це вiдомо. Кутузов подивився здивовано й гмикнув скептично: - Чудак ви! Та ви ж прекрасно знаєте, що сидiли мiльйони всякої... сволоти... Так звiдки я про всiх можу пам'ятати, хто й за що?.. За що сидiли ви? Максим дивився Кутузову в очi, й йому хотiлося вдарити його в тi очi, - нi, в душу. Вiн обертав у мiзку слова, шукаючи, яким найзручнiше в ту пiдлу душу вдарити. Але не змiг знайти вiдповiдного, i, коли Кутузов повторив своє "А все ж таки, дiло минуле, - за що в дiйсностi?", Максим кинув холодно: - За "шумськiзм"... I за "робiтничу опозицiю"!.. - А-а-а... От бач! А кажуть, що НКВД не є генiяльне! Таж формально ви сидiли за збройне повстання й терор, так? Так, я пам'ятаю. То було безглуздо нiби, але тепер я спитаю вас - яка рiзниця, за що формально нищено ворога, коли вiн таки ворог? - А дiйсно! Яка рiзниця, чи людина, чи скотина, хто прав, хто винен i п е р е д к и м?!. Кутузов хоч i вловив зухвалу iронiю цих слiв, але вдав, що вiн того не дочув. - Ну, добре... А знаєте, за що ви т у т тепер? - Цiкаво. Кутузов глумливо засмiявся: - Знову чудак ви! Цебто я маю вам казати про те, про що ви самi ось зараз напишете?!. По цих словах вiн узяв аркушик паперу, пiдiйшов, став i, говорячи до Максима, водив аркушиком перед носом: - Ось вам папiр, i ви на ньому все напишете... - Але ж... - Мовчати... Ось оце папiр... - Але ж... - Мовчати!.. - Кутузов спочатку було говорив тихо, але за кожним разом пiдносив голос: - Мовчати! I ви на ньому все напишете... Все. Зрозумiло? Максим знизав плечем. Вiн не збирався змагатись у гiстерiї з таким-от "фельдмаршалом". Зцiпив зуби й замовк. Дивився на того, що сидiв спиною до нього, в шинелi наопашки, i йому видалося щось нiби знайоме. Хто б це мiг бути?.. А втiм, яке то має значення! А Кутузов прохарчав, прошипiв йому в лице, вiдчуваючи, що вiн не в силi зломити його глумливого безстрашшя: - Напишете!.. Ви все на цьому паперi напишете... Ясно?.. В с е... I хоч ясно було, що на такому маленькому аркушику нiчого не можна написати до пуття i про це знав сам Кутузов лiпше вiд усiх, але вiн про те й не думав. Вiн думав лише про те, що ось цей Голiят таки сяде покiрно й буде на цьому папiрчику щось за його наказом писати... I це головне. Це буде видимiсть того, що вiн таки його зломив, зiм'яв, як ганчiрку. Бо ж без цього, без обернення його в ганчiрку, не можна його знищити. Адже вiн саме й шукає легкої кулi, як визволення. - А тепер - iдiть! - промовив Кутузов уголос, показавши рукою на начальника спецвiддiлу дивiзiї, й одвернувся, став над шахiвницею, напружив червоний карк. - Пiшли... - запропонував старий знайомий i сам пiшов попереду. Вони вдвох вийшли. - Слухайте, - промовив начальник спецвiддiлу дивiзiї апатично вже надворi, в темрявi. - Бачите, яка темрява?.. Я думаю, що вам взагалi немає сенсу тiкати. Куди? А головне - чого? (Зiтхнув). Ви потрапили в таку ситуацiю, з якої, брат, немає виходу... Взагалi... I не можна втекти. Павза. - Проте, на всякий випадок, майте на увазi - крок лiворуч, крок праворуч... Краще йдiть просто... Тепер праворуч... Просто... А крiм того - вiд мене утiкати - то було б не шляхетно, бо хлопцi ж вас упiймають, неодмiнно, i менi тодi сорому не обiбратись - такий конвоїр!.. Всю цю тираду начальник проказав нiби сам до себе, з нудьги й замовк. Вони йшли мовчки, натикаючись у темрявi на стовпцi, причому - iнiцiятиву шукання дороги начальник нiби цiлком переклав на Максима, а сам плентався позаду, лише злегка не то питав, не то подавав поради: - Може, лiвiш? - Може, правiш?.. - А шукайте там клямки. Є? Тягнiть... Так зони опинилися в затишнiй хатинi - в тихiй, чисто прибранiй кiмнатi. Замiсть буйної й ексцентричної iлюмiнацiї, що була в штабi, тут свiтили тiльки двi лямпадки пiд образами. Стiл буя накритий бiлою скатертиною, лiжко чисто застелене... Взагалi було щось великоднього в цiй хатi, в якiй стiл застилався бiлою скатертиною, без сумнiву, тiльки на Великдень та ще на Рiздво. На столi стояла карафка з водою, чорнильниця й лежала ручка з пером на шматку газети. Начальник показав Максимовi рукою на мiсце на лавi бiля столу, а сам пройшовся по хатi, по землянiй долiвцi, посиланiй пiском, заклавши руку за борт шинелi й насунувши ушанку на брови. Пройшовся раз, удруге. А тодi став бiля гаряче натопленої груби й так стояв, пiдперши комин спиною. Максим поклав папiрець на стiл, узяв ручку, вмочив її в чорнило i, витерши лiвою долонею мокре чоло та тримаючи ручку в правiй, застиг у нерухомостi. Вiн не думав про те, що писати. Власне, вiн нiчого не думав. Сидiв... По тiлу розливалось тепло, промерзлi на снiгу ноги починали вiдходити, - Максим ворушив пальцями, вiдчував шалений бiль у суглобах, i вiд того було приємно - бiль у ногах вiдволiкав увагу вiд усього цього безглуздя, заспокоював душу, змушуючи її все покинути й зосередитись на собi... Яка блаженна павза!.. Ця павза тривала, здавалось, цiлу вiчнiсть. Максим нiби втопився в блаженному забуттi. Нарештi зринув iз того забуття. Помалу зосередив увагу на папiрцi - половинка листа з зошита! Оглянув його з обох бокiв, наморщив брови i, зiтхнувши, повернув лице до начальника: - Що ж писати? - А... - махнув той рукою. - Пишiть що-небудь. Максим розгонисте написав, до кого адресується, потiм дату, потiм своє iм'я й призвiще, рiк народження, соцiяльний стан батькiв i свiй, свою освiту, фах, скiльки рокiв сидiв у тюрмi, а скiльки в таборах "Сєвлагу"... Тут папiрець скiнчився, i Максим так на пiвсловi й обiрвав цю свою писемну вправу. Ба, насилу влiзло й те, що написав. Хотiв на закiнчення поставити "i т. д.", але поставив лише три крапки й розписався в куточку. - Вже, - промовив iз полегшенням. - Добре, - промовив начальник i не поворухнувся. Вiн стояв, заплющивши очi, бiля теплого комина й, далебi, дрiмав. Максим поклав ручку i, склавши руки на столi, вiдпочивав - сидiв нерухомо теж, лiньки було поворухнути й найменшим м'язком. Дивився на начальника. Зачепився поглядом за пляншетку й хотiв було щось запитати, але тяжко було змусити язик повернутись i промовити слово. Втома. Нарештi вiн таки змусив свiй язик поворухнутись: - Гм... Скажiть... Навiщо ви взяли того... Христа на Голготi?.. - Здасться, - буркнув начальник спецвiддiлу. Потiм додав, не розплющуючи очей: - В тiм ваш найтяжчий злочин... Гм... (Iронiя). Бо начальник ОСО армiї має свої поняття, а начальник спецвiддiлу дивiзiї має, брат, свої... "Та не може бути!!" - хотiв аж скрикнути Максим глумливо, але не скрикнув - далебi, було лiньки. Промовчав. Начальник теж замовк i, як i перше, не розплющуючи очей, стояв, пiдпираючи спиною теплу стiну груби. Нарештi вiдслонився. Обтрусив крейду з рук i з шинелi й промовив: - Ну, що ж... Пiшли!.. А на дворi начальник плюнув у темряву й, кутаючись у шинелю, промурмотiв, либонь, нi до кого: - От бардак на цьому свiтi дiється... Все з глузду з'їхало к чортовiй матерi!.. Це вiн промовив у мряку, невидимий, так що й невiдомо, чи то саме вiн промовив, а замiсць "к чортовiй" ужив iнший, менш пристойний, але бiльш динамiчний епiтет. I додав уже сердито й нiби аж iз заздрiстю: - Вам то що!.. Коли вони ввiйшли знову до штабу, Кутузов стояв над шахiвницею, спершись однiєю ногою на стiлець, i жував мундштук вiд цигарки, як кiнь вудило, а його партнер пахкав димом iз люльки, як паротяг, сидячи все так же спиною до дверей. Вiн, мабуть, так i не поворухнувся за весь час вiдсутностi Максима. Його чуприна була розкуйовджена й стояла, мов копиця сiна, завихрена вiтром. Не поворухнувся вiн i тепер. Начальник спецвiддiлу дивiзiї подав Кутузову папiрця, позiхнув i поплентався до лави, а Максим лишився стояти, дивлячись у потилицю того, що сидiв при столi. - Добре... - сказав Кутузов i, не дивлячись, кинув папiрця на стiл. А тодi звiвся й пiдiйшов до Максима. Якусь мить дивився виряченими, банькатими очима й торсав свого чуба. Вiн, видно, був уже п'яний, очi мав червонi. Чи то, може, вiд безсоння? Стояв i щось тяжке обертав пiд своєю черепною покришкою, жуючи мундштук цигарки, - може, робив у тяжкiй ситуацiї ризикований хiд королевою. - Ну, от... - сказав нарештi Кутузов. - Ми маємо дуже мало часу. Вiйна, брат, i нiколи займатись єрундою. Ясно? Тож давайте будемо говорити прямо, дивлячись у корень. "Сматрi в корень!" - сказав хто? Козьма Прутков... Ото ж! Так коротко й прямо - в чом дєло?! А дєло в тому, що ви нам не пiдходите. Взагалi не пiдходите. По калiбру. Еге ж, по калiбру! Це генiяльно сказано, що? Запишiть там... Ось у цьому i все дєло. Ви занадто... ну, як так сказати, - норовистий... Нi, гордий. А через те перед вами стоїть дилема... Пiдкреслюю: перед вами, а то ви все думаєте, що перед нами, гм... А дилема така: або