- або. Або вмерти, або зiгнутися - i то понижче, понижче... Що ви вибираєте? - Перше, - буркнув Максим з нудьгою. - Гм. - Кутузов поторсав чуба й вилаявся. - Йолоп! - I зашипiв: - Нi, брат, нi!.. Ти перше зламаєшся, як... як гниляк, от як! I будеш рачкувати, слизняком повзати, а тодi... Тодi вже... - Побачимо... - вiдповiв Максим так само, як i перше, з нудьгою, й зiтхнув. Дивився задумливо на свої босi пальцi, ворушив ними. А тодi перевiв погляд на вихрясту копицю волосся бiля столу. "Десь я цю копицю вже бачив". - Побачимо... - протяг Кутузов, немовби приймаючи виклик. А тодi враз повернувся круто до варти й махнув рукою в невiдомому напрямку: - Взяти!.. Вартовi пiдскочили на цей раз ще швидше й знову втрьох. - К общему чiслу? - не запитав, а гаркнув котрийсь весело. - К общему числу, - вiдповiв Кутузов байдуже й пiшов до столу. Справу закiнчено, можна далi грати в шахи. Максима повернули поштовхами зброї до дверей i повели. На самому порозi Максим раптом обернувся. Iнстинктивно, пiдсвiдоме, вiдчувши на своїй потилицi чийсь погляд i оте "I на в'язах мулько головi". Вiн обернувся швидко i... став як укопаний. Вiд столу на нього дивився з-пiд копицi волосся, крiзь дим люльки, Соломон!.. Дивився примруживши очi. - А-а... - протяг Максим машинально. - Ви?!. Гм... Це ви, значить, були й за чiчероне... Павза. Це тривало мить - ця павза й усi цi надзвичайнi розглядини. Видно було, що Соломон прорахувався, обертаючись; вiн хотiв подивитися лише вслiд, а довелося дивитися всторч. Але Соломон витримав за димовою заслоною. А Максим постояв мить, приголомшений, а потiм глибоко зiтхнув i промовив: - Отже... Ви довели послiдовнiсть, професоре!.. I посмiхнувся, обертаючись у темряву. Там, де вiн щойно стояв, залишилися самi закритi дверi, що сльозили патьоками, напотiлi вiд холоду й теплої вогкостi. На них iще якусь мить дивився крiзь дим люльки вихрястий Соломон - пророк i громовержець, доктор фiлософiї i т. д. i т. п. Дивився розгублено. Вiн був тут, явно рятуючись вiд "общего числа". I на пiдтвердження цього зiтхнув глибоко й тремтливо... "Цiкаво, що то за формула "общеє число" i скiльки в ньому має бути нулiв?" - думав Максим, знову плентаючись у темрявi пiд наставленою зброєю. А хтось зухвалий i глузливий у ньому, одержимий достославним шибеничним гумором, резонерствував, наслiдуючи Соломона, - на зло, знущаючись iз себе самого й з усiх. "Багато... Дуже багато нулiв має те число! I до нього належу i я, i ти, i сам той пришелепуватий Кутузов, i решта... Це ж те число отих пiщинок iз твого, Соломоне, самуму - опановних гоном до руїни й смерти i верганих у прiрву... Проте Кутузов має, мабуть, ще якесь окреме, своє "общеє число", свiй власний рахунок, i в ньому теж багато нулiв... Авжеж..." Але думка працювала мляво й тiльки для того, щоб вiдiрватися вiд наставленої десь у темрявi зброї, зовсiм не намагаючись по-справжньому заглянути пiд ту загадкову формулу "общеє число". Було зрозумiло й було байдуже - це число зi спiльним знаменником, iм'я якому (знаменниковi) - сира земля... Нерви затялися й цiлковито не реагували нi на теперiшнє, нi на майбутнє... Але скiльки ще їм затинатися?! Якi ще iспити їм призначено?! I де та межа?!. Максим навiть не помiтив, як опинився в великiй, вогкiй, продимленiй хатi, повнiй салдатiв, що лежали покотом на соломi попiд стiнами й скрiзь навколо. Тiльки й було вiльного мiсця, що маленька латочка посерединi, на якiй стояв шевський стiлець. А на покутi стояв стiл - голий, заялозений, заляпаний краплями воску зi свiчок i чорнилом, i над ним - гола, полупана й почорнiла стiна. Навiть не було нiякого "вождя". Посеред столу стояла бляшана лямпа з надбитим i закуреним склом, що його надбитий край був доточений папером. Тяжкий сопух, складений iз багатьох смородiв - прiлих онуч, поту, людських випарiв, гасу, чаду, розпареної глини й безлiчi iншiх запахiв, забивав дух i туманив голову... Максима привели в цю дiру i так покинули. Конвой пiшов геть, а Максим лишився стояти посеред простягнених солдатських нiг. Вiн стояв i чекав на появу того, в чиї руки оце передано його голову. Але поки що нiхто не з'являвся, нiхто не заявляв нiяких претензiй на нього та його голову, нiхто взагалi не звертав на нього жодної уваги. Так нiби його забули. Проте Максим знав, що вийти звiдси вiн не зможе, що той, кому належить тепер його голова, пильнує за ним уважно та що бiля цього вертепу стоять десь чуйнi патрулi й невидима брама повз них вiдмикається лише таємним паролем. Всерединi ж... Салдати лежали собi й однi хропли, аж луна йшла, а iншi точили теревенi, пересипаючи невибагливi, маснi, салдатськi сюжети терпким, ядерним матюком. Серед усiх iнших запахiв дуже чiтко й гостро вiдрiзнявся запах спирту. Максим постояв деякий час, а потiм ступнув до центру й сiв на шевський стiлець. А вже сидячи, почав пильнiше розглядатися. Насамперед вiн зауважив, що це, без сумнiву, не звичайнi салдати, а вiдiбранi, отi знаменитi "вiйська ВЧК-ОГПУ-НКВД", "гвардiйцiв спецчастин, про яких так багато вiн чув. Це вiн виснував iз багатства їх озброєння та спорядження. Було багато, й виключно автоматичної, зброї, багато ременiв тощо. Це все лежало купами бiля господарiв. Кожен iз них був споряджений, як командир. Та власне, це й не були вже "салдати", а саме "гвардiйцi". Чудним для Максима було бачити пагони, яких вiн ще взагалi не бачив на своєму вiку, лише чув, що колись, пiд час революцiї, їх вiдривали салдати (може, батьки ось цих) разом iз шкiрою з офiцерських "панських" рамен. Погони тi були, власне, ганчiрочками з комбiнацiєю зiрочок та смужок. Найбiльше ж було видно з мови, що це було за вiйсько... Мимоволi Максим почав дослухатися до розмов, - йому хотiлося вичути, вловити тут душу людини. Найперше, що вражало, - це те, що над усiма розмовами тут тяжiла печать трагiзму, печать смертельної нудьги. А потiм, уже за цiєю трагiчною печаттю, вражав знову ж таки... сопух. По короткому часi Максим одвернувся, - його власна душа зiщулилась... Тяжкий сопух, ще тяжчий, як у повiтрi, вiяв вiд тих розмов. Якщо це була бравада, так добре знана Максимовi з давнiших спостережень ще в концтаборах, то яких же потворних розмiрiв вона досягла! I вже в нiй пропала людська душа. Цей сопух словесного бруду був i ранiше, але вiйна довела його до найвищого ступня конденсацiї, зробила неподiльно пануючим, оточила густiшими випарами алкоголю й запахом крови. Це була мiшанина соромiтництва, матюкнi, цинiчної бравади вбивць, сексуальної словесної лихоманки й високої температури алкоголю. I найсумнiшим було те, що все це були на вигляд здоровi, нормальнi, ще й гарнi селянськi хлопцi. Вражало саме протирiччя мiж враженням зоровим i враженням слуховим. Нi, це лише бравада, страшенно гiперболiзована бравада! Доведена до потрясаючого абсурду. "Спосiб самозахисту перед божевiллям", як висловився колись один професор-психiятр про це саме явище в концтаборах. Максим перестав дослухатися до розмов. Намагався нiчого не чути, навiть забути, де вiн. Заглибився в себе. Почав дрiмати, сидячи. Потiм якось ненароком повернувся до столу i - аж кинувся вiд здивування... Бiля столу сидiла... Ната! Гарна, молодесенька дiвчинка Ната!.. Як же ж це вiн не помiтив зразу?.. Його знайома! Донька його друга. Вона сидiла, знiтившись i завмерши, - тримала в пальчиках ручку з пером, занесену над аркушем чистого паперу, i, втягши голову в хутряний ковнiр свого пальтечка, дивилась великими очима на Максима. I... плакала. Так, це Ната, що її колись Максим носив на руках, донька його старшого вiком друга Д., засланого й замученого десь у Рибiнську... Максим трохи не скрикнув. Але втримався. "Та чого ж вона тут?!. Та це ж вона ото їхала машиною! Це ж вона там, ще в мiстi, щебетала й так вигравала голосочком перед начальником... Що ж вона пише?.." А дiвчина дивилась на Максима не моргаючи, i тiльки перо тремтiло в її руцi, занесене над бiлим аркушем паперу. Вона мовчала, поводячи зрiдка оком десь набiк, але вона йому - Максимовi - щось кричала своїми очима, щось питала, пояснювала а чи просила прощення... I Максим зрозумiв усе. Тi очi дивилися так, що не можна було не зрозумiти, не треба було пояснень. Ясно, чого вона тут i яке тяжке завдання їй поставлено. "Невже ж це Соломон притяг її? Невже ж це вiн "змобiлiзував" її, "рекомендував" на таку тяжку роботу?! Так... Це ж вона має тут "свiдчити" на нього... Писати... Господи!" А дiвчина клiпнула вiями, й сльоза ляпнула на чистий аркуш. Дiвчина злякалась i квапилася зiтерти ту сльозу, витерти папiр насухо, знищити слiд на паперi. А тодi нишком глянула туди i сюди - чи нiхто не дивиться, чи нiхто не бачив?.. "Нi, нiхто не бачив". (У хатi стояв гомiн i клубочився махорковий дим). I знову очима на Максима... - Не потерпай так, Нато!.. - зiтхнув Максим ледве чутно. - I пиши, дитино, все, що в голову збреде... Все те не має нiякого значення... - А ви... ви не гнiватиметесь?.. - прошепотiла бiдолашна дiвчина самими губами, беззвучно й витерла носа хусткою, зiтхнула: - Звелiли... - Дурненька, - посмiхнувся Максим. Помовчав. А тодi додав: - Там погоду роблять люди поважнiшi... А твiй дитячий лепет... - i махнув рукою. - Пиши, Нато... Менi вже нiчого не пошкодить, пиши. Думай про себе, та й пам'ятай про батька, дочко... Дiвчина нагло залилась сльозами й одвернулася геть. Скоцюрбилася над папером, плiчка їй ходили ходором, "писала"... - Ти що ж дєвочку обижаєш, га?! - звiвся нараз iз долiвки високий, бiлявий хлопчина й став проти Максима, похитуючись, - п'яний, як чiп. Був у сибiряцьких "чосанках", з якимись медалями на грудях, стрункий i хвацький. - Га!?. Вона должна работать, а ти... А стой!.. - придивився пильно, потiм вернувся на своє мiсце, взяв пас iз револьвером i портупеєю й пiдiйшов знову до Максима, пристiбаючи той пас iз портупеєю i нiяк не можучи сп'яна пристебнути. Нарештi пристебнув. Потiм витяг тяжкого пiстоля й почав насупроти Максима наладовувати. Заправив у нього "обойму", посовав цiв'ям... - Ти що ж дєвочку зобижаєш, га?!. Засунув пiстоля назад у кобуру. - От ми зараз побачимо, хто ти... Пiдiйшов до столу, залiз за нього з покутя, п'яним рухом вiдiбрав у дiвчини ручку й папiр: - Давай сюди... що ти там ще мазюкаєш!.. Оддихай, бо ти, сопливе, ще й писати не вмiєш... Ось я!.. Ну от... - i наставився на Максима викоченими очима, похитуючись i ледве повертаючи язиком. Максим дивився на хлопчину, i вiн йому рiшуче почав подобатися. В жестах i словах цього п'яного в дим хлопця була iскра доброго, не передбаченого анi законом, анi начальством, анi ним самим, гумору й сенсу. - Ну-с... Ти менi от зараз говори всю правду, а я буду писати... Пойняв? - Пойняв. - Максимовi початок припав до серця. - То-то... Призвiще, iм'я й по батьковi... Максим вiдповiв iз найсерйознiшим виглядом. I пiшли запитання й вiдповiдi. Запитання найдивовижнiшi й вiдповiдi на них найсерйознiшi. Так щиро Максим у своєму життi не вiдповiдав iще жодному слiдчому, перед якими не раз довелося йому бувати. Власне, вiн оце взагалi вперше на такi запитання вiдповiдав, бо ранiше, як правило, вiн завжди слiдчих iгнорував. У числi iнших запитань були й на зразок таких: - У Бога вiруєш? - Вiрую... - Гм... А в Сталiна вiруєш?.. Вiруй, брат, iнакше плохо будеть... Так iшло "слiдство". Товаришi "слiдчого", лежачи, глибокодумно подавали реплiки, робили зауваги. Та "слiдчий" не брав їх у рахубу. Вiн провiв "слiдство" по-своєму й нарештi приступив до другої половини справи. - От. А тепер я зроблю тобi приговор i рррострiляю, як собаку... Пойняв? - Пойняв, брат. Обiрвав усе вiстун, що нагло вскочив i гукнув, засапавшись: - Сємьонов!.. До майора! Миттюi "Слiдчий" устав, провiв рукою по чупринi, вiддав ручку дiвчинi. - На, кiнчай ти... Дiло, брат, важне! Його треба розстрiляти... - i вилiз iз-за столу. Постояв посеред хати, трясучи шалено головою, далебi намагався витрясти нашвидку хмiль iз неї i, так трясучи, вийшов iз хати, ледве втрапивши в дверi. Дiвчина сидiла, читала "протокол" i смiялась у ковнiр. Смiялась чи то вiд дивовижного змiсту того протоколу, а чи тому, що "слiдчий" списав геть увесь аркуш, а бiльше паперу в неї не було. По якомусь часi хвацький "слiдчий" Семьонов повернувся назад i вже був начебто зовсiм тверезий, лише поблiдлий трохи й дуже стурбований. Вiн зняв пас iз револьвером, почепленим не на той бiк, i поправив, перечепив на своє мiсце, пiдперезався як слiд, обсмикався. Потiм вийняв револьвера, перевiрив i взяв його в праву руку. А тодi звернувся до Максима тихо, трохи розгублено: - Ну, от... Так що ходiм, брат... Нiхто не подав на цей раз нiякої реплiки. Максим з Семьоновим вийшли в нiч. - Стiй! - скомандував Семьонов за порогом. - Ти йтимеш попереду, а я, брат, ззаду. Пойняв? А там буде видно... Пiшли... По якомусь часi: - Слиш? Ти ж не тiкай... Бо тодi, замiсть тебе, мене розстрiляють, а це, брат, буде ошибка... Стой! Максим став. Вiн бачив, що Семьонов усе ще був п'яний. Спершу, дiставши серйозне завдання до виконання, хмiль вiд свiдомости серйозности того завдання трохи був вилетiв, але потiм той упертий хмiль вернувся знову. I тепер iшла боротьба мiж тим хмелем i дисциплiною випробуваного гвардiйця. - Слиш? Попереджаю: крок улiво, крок управо - i амба! На мiсцi. Пойняв? А тепер пiшли!.. Пiшли. Топталися довго в темрявi. Максимовi вже приходила думка в голову, чи не взяти б у цього Семьонова пiстоля й чи не махнути б... Але куди? Розумiв, що чи з пiстолем, чи без вiн довше не бiгав би, як пару годин, а може, й того менше. Зайва праця. Але не це стримало Максима вiд здiйснення такого намiру, а якийсь глибокий-глибокий вiдрух, якийсь тваринний iнстинкт, що не велiв йому шарпатись... Такий самiсiньке iнстинкт колись, як вiн випав був iз вагону мiж рейки на ходу поїзда й лежав пiд страшним залiзним гуркотом, велiв йому не шарпатись, а затамувати жах i лежати спокiйно, хоч би й кров його застигла кригою, а розум губився перед обличчям смерти. А тепер.,- Тепер, власне, йому тим бiльше не треба було поспiшати анi в петлю, анi пiд кулю, коли й те, й друге було для нього однак забезпечене. Топталися в темрявi. Максим iшов попереду й раптом вiдчув, що вiн загубив свого конвоїра. - Ей! Слиш? - почувся з темряви переляканий голос Семьонова. - Де ти?! - Ось. - Де "ось"? - Ось... - Фу, ти, чорт!.. - нарештi намацав Семьонов Максима. - Де ж ти шляєшся? - i роззлостився. - Iди прямо! Направо!.. Дай сюди твою полу... Та не хапайся за револьвер!.. Семьонов узявся за полу Максимового пальта, майже здираючи його з плечей, i так плентався за ним. Невiдомо було, хто кого веде. - Стiй! Стали. Помiркувавши трохи, Семьонов зорiєнтувався. Пiшли далi. Так iще деякий час топталися в темрявi. Нарештi Семьонов гримнув уже iншим голосом, як вiзник кричить "тпррру!", приїхавши: - Стiй!!. Зупинились бiля якоїсь стiни. Стояли в темрявi, тримаючись одне за одного. - Не бойся, - промовив Семьонов, вiдсапавшись. - Я тебе не стрельну зараз. Не було ще приказу... Хоча для тебе, голубе, було б краще! - додав вiн, зiтхнувши: - Я тебе по блату чикнув би льохко i... В iнших, брат, буде тяжче... Шукай там ручку дверей! Єсть?.. - Є. - Тягни. Максим потяг до себе за клямку - дверi вiдчинилися просто в хату. - Катiсь! - пробурмотiв Семьонов i закрив за Максимом дверi. "Ага!.. Оце й є те "общеє число"!" Хата, освiтлена лойовою свiчкою, була вщерть напакована людьми, що лежали, як дрова, суцiльним звалищем долi, на полу й на печi i... хропли. Бiля дверей стояв столик, на столику горiла та лойова свiчка, а за столиком куняв вояк iз забинтованою головою. Максим як увiйшов, так i зупинився бiля дверей та й стояв, спершись на одвiрок. Було тихо. Лиш де-не-де те хаотичне звалище людських тiл хлипало спросоння й маячило. "Так... Оце й є те "общеє число". - Петрович!.. - почулося тихо з найдальшого кутка. Це до Максима озвався чийсь голос, хтось упiзнав його й озвався так сумно, сердечне: - Лягайте там, де стоїте... Лягайте... - Хто ви? - Я? Староста... цього обчества. I взагалi... - А-а... Максим упiзнав: так, це староста цього села! Василенко. А село це, значить, - Веселе. Яка iронiя!.. РОЗДIЛ СЬОМИЙ ...Обмерзлi кригою дерева дзвонили й лускотiли, неначе вони були склянi. Кожна найменша гiлочка була оправлена в прозору кригу, свiтилася й блищала, i цiле дерево здавалося зроблене генiяльним майстром iз чистого скла. При подувi вiтру гiлочки цокотiли одна об одну, лущали, а при сильних зударах маси таких гiлочок об масу, скляної коси об скляну косу скло дрiбно билося й з дзвоном осипалося на пiшоходи, на скляну ж, вiрнiше, оправлену в скляне поливо, землю. При недалеких артилерiйських вибухах гiлочки також подзвонювали i шелестом роняли дрiбнi блискучi шматочки. Пiд тiєю казковою декорацiєю, по фантастичнiй склянiй алеї, в яку обернулася вулиця, ведуть Миколу... Ведуть Максимового друга й товариша на страту. Вiн iде босий по снiгу, в самiй бiлизнi, гордо закинувши голову. Заслужений артист i каторжник... Вiн дивиться просто перед собою, на заходяче, зажурене сонце... Мабуть, йому ввижається далекий Сибiр i снiги Забайкалля, буйний iнiй, i шелест скляного вiтру, i друзi - такi ж, як i вiн, приреченi, але непокiрнi... Босий i в однiй бiлизнi, Микола зникає в мерехкотнявi крижаної алеї, оточений вартою в блакитних нiмецьких одностроях. Дзвонять крижинки над цiлим свiтом. Крижинки, опромiненi зажуреним, холодним сонцем... А над усiм тим, як марево, - ще один моторошний образ... ...Разом iз його, Максимовим, товаришем i з багатьма iншими тодi на крижанiй алеї було повiшено й старого партизана Чубенка, партизана часiв революцiї, - того самого, що, забезпечивши трiюмфтiй революцiї, сидiв потiм у "рiднiй" тюрмi, де його було бито його ж орденами по обличчi й ламано йому ребра за ту ж саму свою Вiтчизну, в iм'я якої вiн робив революцiю... А тепер його було повiшено разом iз Миколою. Знову ж - за Неї... I вiн висiв у шерезi вiдважних i непримиренних, на крижанiй алеї. А вночi... Вночi прийшли його маленькi дiти й зняли батька з петлi, ту петлю обiрвавши. Хотiли врятувати його вiд ганьби й позорища, занести геть i поховати. Але далеко вони не могли його занести, бо батько був тяжкий, а надходив свiтанок. Батько був тяжкий i твердий, як колода, мерзлий... Тодi вони поставили його бiля паркана стояти, пiд деревом, оправленим у скло. Поставили його, мерзлого й твердого, випростаного "на струнко"... I вiн так i стояв, приймаючи параду на розi, - зустрiчав i проводжав сумних жiнок, що йшли на базар... А склянi гiлочки мерехтiли... - По о дному вихадi-i-i!!! Максим протер очi. З них не зникало марення, напливаючи на дiйснiсть. В них ще йшов Микола, вiдходив, минаючи вартового, немовби виконував його команду. В них разом горiли сонце й свiчка, мерехтiли дерева в скляному вбраннi й патьоки на запотiлих шибах... Це не був сон! Максим-бо не спав. Це була дума, спогад, видiння в широко розкритих i невидющих очах, це був вiдсвiт минулого й вiзiя прийдешнього перед внутрiшнiм згасаючим зором... Максим не знав, як довго вiн так просидiв, опустившись на мокру, сиру долiвку в ногах великого людського звалища, отого "общего числа" - як остання його одиниця чи нуль. Остання одиниця чи нуль?.. А чи одиниця попереду?.. Одиниця попереду! Бо коли нагло розiтнулася команда й усi встали - Максим опинився на чолi "общего числа", як перша одиниця, за якою йшла решта - решта одиниць i безлiч нулiв... Нi, нi! Одиницею попереду пройшов Микола, пройшов босий i в однiй бiлизнi по снiгу й зник за дверима, а за ним-от мала йти решта - безлiч одиниць i нулiв, що й становитимуть вкупi з ним "общеє число"... - По одному вихадi-i-i!!! Ця команда замикала вiзiю й переключала її в реальнiсть. Ба, вони обидвi, вiзiя й реальнiсть, пливли якийсь час вкупi, взаємно перетинаючись пiд цю команду. Вартовий iз забинтованою головою стояв, чухаючись i позiхаючи, i ту команду подав не вiн. Команду подав хтось iз-за дверей, знадвору. Той хтось повторив команду тричi, але нiхто не виходив. Команда та прозвучала моторошно, немовби то кричав пiвень. Отой самий бiблiйний пiвень перед зреченням Петра й перед узяттям Христа на Голготу. Всi встали, збились отарою, тупцялись, щось там порпались, але нiхто не виходив. Забинтований вартовий, вiн же й комендант "дому цього", чухав свою потовчену голову й теж не мiг спросонку прийти до пам'яти, дивився на огарок лойової свiчки й моргав. Нарештi голос надворi вибухнув страшним прокльоном i приголомшуючим матюком. I тодi раптом у вiдповiдь таким же прокльоном i матюком вибухнув забинтований вартовий, адресуючи їх туди, за дверi; пiсля цього вiн одразу опанував себе, прийшов до пам'яти, настроївся. - Ану ворушись там!!. Вставай-вставай!.. Збирай-ся-а!.. - загомонiв-загукав вiн жваво й весело до того безформного й, здавалося, безкрайого в темрявi "общего числа", так нiби йшлося про збирання десь на екскурсiю чи до кiно. - А речi брати? - спитав хтось дипломатичне, здавленим голосом. - Брати!.. Все забирай!.. - I горшки?.. - I горшки забирай... - Навiщо вони... - протяг хтось сумно, - ...коли ж однак до лiсу... - ... на "шльопку"... - видавив хтась спазматичне з горла - хтось юний - i зарюмсав. - Дурак! - буркнув вартовий. - Боїшся... Зараз найстрашнiша кара - це лишатися живим!.. Пойняв? А нащот горшкiв - котрi порожнi, кидай. Баби заберуть... Всi сопли в темрявi, збираючи манатки. Хтось товк горшки, сьорбаючи носом. Максим стояв... Йому нiчого було збирати й нiчого товкти... Стояв i слухав сам себе. У вухах йому кричали третi пiвнi глупої пiвночi: "Вихадi-i-i-i!!." - Увага! - випростався вартовий, пiднiсши листок паперу до купи вкритих рудими плямами бинтiв, що разом iз дiрками для очей та для рота були головою: - Кого я буду називати - говори "я!". А кого не назву, теж скажеш "я!", вкiнцi. Пойнятно? Вiн говорив весело, добродушним, простакуватим голосом. Це був один iз типу тих "душ нарозпашку", що, напевно, й у пеклi б iз чортами ляси точили. - Пойнятно?.. Ей ви там, на запiчку! Зiбрали горшки-покришки? Готово? Слухайте ж! : - Василенко! - Я... - Завiрюха! - Я... I так через увесь список: веселий виклик - сумний вiдгук. Багато прiзвищ було знайомих Максимовi - вчителiв, мистцiв, агрономiв, селян, священикiв, лiкарiв... "Ого! - подумав вiн, - хтось добре попрацював!" Нарештi список скiнчився. Настала тиша. Вартовий опустив листок i стояв, мовчки чекаючи. - Я... - проказав Максим апатично, бо його не було викликано. - Ага!.. Ну, от бач... - зрадiв чомусь вартовий. - Приведено, як ви спали, - пояснив хтось iз кутка услужливо. - А ти говоритимеш потiм i за себе, як спитають... - грубо й глузливо обiрвав його вартовий. Вiн вийняв огризок олiвця, поклав папiр бiля свiчки й довго його розрiвнював своїми грубими кулачиськами, а ще довше нацiлявся огризком олiвця, нагинаючи забинтовану голову на всi боки. Нарештi, так i не визначивши точки, де йому поставити олiвця, простяг його Максимовi зi словами: - На... Запиши сам себе, ось тут-о... - ляпнув долонею по паперi. - Бо моя макiтра в обручах от... Хто ти - знаю. Це ти той архiтектор. От i добре, - закiнчив вiн iронично. - Будеш тепер от iз ними будувати... - ...царство небесне... - зiтхнув тихо й тужно Василенко. - Теж добре, - згодився вартовий. - Нада його передєлать iк... Бо там уже нашому брату немає мiсця! Максим записав себе в список. - Так... - Вартовий згорнув листок, подумав. - А тепер - по одному виходь! - скомандував раптом тяжко, по-вояцькому, забинтований веселий вартовий. Попереду знову пройшов у Максимових очах Микола - босий i в однiй бiлизнi. За ним - решта, вийшли по одному. За дверима, в передранковiй мряцi вже чекала на них варта - сила автоматникiв. Здавалось, було їх безлiч, повна темрява. Вони стояли двома шпалерами, що губилися, розпливалися в чорнотi. - По чотири становись!!. - скомандував хтось сiрий, невиспаний, iз пiстолем у руцi. Стали. Вишикувались по чотири. В передранковiй тривожнiй i глухiй мряцi десь над селом кричали пiвнi. Третi пiвнi. Трiщали дерева, вкритi ожеледицею, - скрипiли, лускотiли, подзвонювали. На слизькiй крижанiй землi пiд ногами хлюпотiли калюжки зводнiтого снiгу. - Увага! Крок управо, крок улiво... - монотонне зазвучав хрипкий, холодний, дерев'яний голос. Голос професiйного вбивцi, душогуба за службовим обов'язком. - За одного позбудуться духу всi... Шаго-ом... - Давай! - закiнчив тягучу команду хтось iнший спереду, в темрявi. Рушили. Загупали, зачовгали хаотично ноги, плутаючись, як пiд отарою. А з обох бокiв, неначе твердi рямцi тiєї плутанини, загудiла тяжка скоординована хода "в ногу" - то двi шпалери варти з бокiв, авангард та ар'єргард, сунулися тяжко, як залiзний обруч. I вiдчувалося, що то навколо облягла й сунулася "в ногу" понура досада й злоба стомлених, вимучених тяжкою зброєю, невиспаних i мокрих вiд мряки iстот, що вели подiбних до себе десь далi, далi - в безсоння, холод i мокречу. Над походом нависла тягуча, тупа мовчанка. Так iшли довго. Йшли порожньою, затканою мряковинням вулицею, потiм вигоном. З кожною хвилиною помалу виднiло. Вже було не чорно, а сiро... Раптом розiтнулась несамовита команда: - Лягай!!. I забрязчала зброя з усiх бокiв. Всi попадали з пiвкроку просто на землю, в калюжу. Хтось застогнав. Хтось зашепотiв молитву. Хтось тиснувся з усiєї сили лицем у воду, нiби хотiв упiрнути, втiкаючи вiд смерти, що з'явилася нагло за плечима й уже, либонь, тислася до карку сталевою цiвкою. Максим хотiв гукнути, щоб перестали. Мабуть, на все "обще число" вiн один вклякав отак не вперше, тому знав, до чого то (о, навклякався вiн за довгi роки по етапах та таборах, бодай би!.. Та вже Бог, мабуть, почув цю молитву арештантську, що починалася з "бодай би"). Хотiв утримати бiдолашних людей вiд психози, що загрожувала розгорнутися в божевiльне ревище, але це за нього зробив хтось iз варти: - Ну, ну, ша, герої!.. - промовив той "хтось" уїдливо й засмiявся злiсно - Ша!.. Ще не зараз... Ось поїдемо... - i виматюкався понуро й сплюнувши. Решта варти мовчала, як мур. Десь гудiло, брязчало ланцюгами, порскало. По хвилi виповзло з мряки й пiдiйшло величезне американське вантажне авто з халабудою. Американська п'ятитонка. - По четвiрках за порядком вставати, в авто влазити... - наче молитву забубонiв той самий хрипкий дерев'яний голос професiйного вбивцi. - Перша четвiрка - давай!.. Решта лежати. Друга четвiрка - давай!.. Так помалу всi опинилися в машинi, в темнiй великiй халабудi, наповнивши її вщерть. Останньою влiзла не четвiрка, а шiстка - це були автоматники. Вони стали стiною, загородивши вихiд i тримаючи скорострiли, спрямованi на людей у машинi. Решта варти лишилася долi. Пiдуть спати. А декотрi, може, ще почiпляються з бокiв. Коли машина рушила, автоматники, що були в машинi, опустили заслону за своїми спинами й засвiтили лiхтар iз свiчкою, пiднесли той лiхтар до горiшньої перекладини, там його причепили й почали пильно пасти очима всiх, а зокрема тих, що стояли найближче. Машина тяжко поповзла, шарпаючись та захлинаючись власним ревом. "Куди?.." - нашорошились усi, млосно завмираючи. - Куди? - прошепотiв хтось, невiдомо кого питаючи. - Хто зна... - Зiтхання. Мовчанка. Чути лише, як ззовнi, певно, стоячи на крилах машини, хтось зрiдка перемовлявся словами, яких не можна було розiбрати. - А пильнуйте лишень... - почувся шепiт iз кутка, з темряви. - Якщо машина поверне лiворуч - значить... у лiс. А якщо праворуч... Павза. - Значить - теж у лiс... - додав хтось iнший безнадiйно. - Хто зна... - прошепотiв перший, захищаючи iскру невисловленої надiї. Машина повернула праворуч. - Куди нас везуть?!. - гiстерично викрикнув, запитав чийсь юнацький, майже дитячий голос, звернений до варти. Максимовi цей голос видався знайомим, тiльки змiненим вiд жаху так, що тяжко було розпiзнати, хто ж саме був його власник. - Побачиш... - процiдив котрийсь iз вартових крiзь зуби. Юнака хтось тихо потiшав. Машина довго гойдалася на вибоїнах, iшла вгору, вниз, повертала, згiдно з рахунком у запаморочених, одурiлих вiд туги головах, уже сiм разiв лiворуч, сiм разiв праворуч i часом, здавалось, кружляла на мiсцi на заднiх колесах, мовби на п'ятах... Довго... Вже нiхто нiчого й не шепотiв, не питав, не вгадував... Нагло машина зупинилась. Затряслась, ревнула кiлька разiв i притихла. Стояла, тихо воркочучи. Вартовi вiдкинули полотнище, - надворi було вже видно. Стояв ранковий туман над бiлим снiгом. А з туману по снiгу до машини пiдходив твердим нiмецьким кроком рiй салдатiв iз автоматами на руку. Пiдiйшли й стали осторонь. Розiтнулась звiдкiлясь команда: - Вилазь!.. Першими зiстрибнули автоматники з непогашеним лiхтарем. Потiм усi iншi й Максим. Зiстрибнули й стали по чотири насупроти рою салдатiв. Було видно й тепер можна було добре роздивитися на бiлий свiт i на людей. Бiлий свiт - це була околиця мiста. З одного боку двори, з другого - голий, заснiжений степ. А люди... Насамперед виявилося, що юнак серед приречених - це був Костик! Шiстнадцятирiчний коректор iз редакцiї, недавнiй комсомолець Костик. Решта ж його й Максимових колег - не привертали особливої уваги. То були чотири ряди однотипних якихось облич, землисто-сiрих, зарослих, напiвживих. Натомiсть привертали погляд iншi люди - салдати. Виявилося, що всi салдати, - як тi, що зiскочили з машини, так i тi, що оце пiдiйшли, - були якiсь не звичайнi собi салдати, якими їх звик бачити колись Максим, i навiть не такi, якими вiн уявив їх на пiдставi того, що бачив уночi, а якiсь особливi, зовсiм ще ним нiколи не баченi. Мало того, що вони були всi з погонами й злi-презлi з вигляду (особливо ж були злi тi, що пiдiйшли), низькорослi, опецькуватi, понурi... - Гвардєйцi... - прошепотiв Василенко до Максима, вияснюючи йому те, що той знав i без нього. Але мало було самої цiєї налички, щоб зробити їх такими незвичайними. Iнше робило їх незвичайними. От вони, тi "гвардєйцi", з соломою в шапках i в ковнiрах, iз вовчими вогниками в очах, стоять насупроти, мовчки озираючи iз-пiд лоба групу в'язнiв, а осторонь стоять їхнi якiсь начальники й щось радяться, позiхаючи. Ба! Ось що робить їх надзвичайними! Всi тi "гвардєйцi" одягненi в шинелi з англiйського сукна; деякi, замiсть повстяникiв, мали англiйськi черевики; а озброєнi всi здебiльшого химерними американськими автоматами!.. Цiлком не звичайнi, а... "загрянишнi"! Лише матюкалися всi по-росiйському. - А, трам-тарарам! - закипiв раптом один люто, вихопившись наперед. Низькорослий i клишоногий, вiн шарпнув свою "американку": - Я їх зараз одведу ось до Бога... цю мразь!.. Це, здається, був сам караульний начальник - "карнач". - Ну-ну, - озвався понуро заспаний офiцер старшої ранги, досить неохайно вбраний також в англiйське зелене сукно й черевики. - Не дурiй, Кулагiн! Ще встигнеш... Клишоногий спочатку завагався, а потiм вернувся на своє мiсце, не то гарчучи, не то скiмлячи - точнiсiнько так, як пес, якому не дозволено вхопити за литку спотиньга. "Крок германський, автомат американський, штани англiйськi, матюки росiйськi!.. Га! Ось вона, квiнтесенцiя епохи! Її дух, її генiй у всiй красi й величi. Її емблема, символ всесвiтнього унiверсального професiйного вбивцi". Цього нiхто не сказав уголос. Лише подумав. Це Максим. I та думка була разюча, як разючим було й видовище. Так, так... Крок германський, автомат американський, форма англiйська, душа росiйська... Нi, не тiльки росiйська. Матюки лише чисто росiйськi, але душа... душа така ж, як i зовнiшнiсть, - мов циганський коц: р я б а i теж "унiверсальна" - марксо-енгельсо-ленiнська з новiтнiми нiмецько-англо-американськими корективами. У вислiдi - замотеличена, тупа, жорстока, здеградована до ранги звичайного душогуба, душа сучасности. А в цiлому - духовна й матерiяльна суть епохи. - Ша-а-го-ом!! (Трам-тарарам!) Давай пiшли! - розiтнулася злобна дика команда. То карнач Калугiн, лютував, що йому не дали цю "мразь" "одвести зразу до Бога". Далебi, вiн був лютий на весь свiт, i на самого себе, i на всi околицi того свiту, i ще не знати на кого й що. А зi степу, гнаний вiтром, котився на мiсто туман разом зi снiговою крупою, натикався на людей i притискав їх до заснiжених, обчухраних тинiв та парканiв глухого передмiстя. РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ Це була селянська хата, перетворена на тюрму й разом на польову гауптвахту. В нiй уже сидiли пiд столом три танкiсти й грали завзято в карти, коли прибула партiя в'язнiв i Максим серед них. Танкiсти - босi, розхристанi й простоволосi, сидiли пiд столом, неначе пiд балдахином, на соломi, склавши по-турецькому ноги, i не звернули на новоприбулих жодної уваги - смалили собi далi в дурня. Видно було, що для них це вже повторювалось не раз i було нецiкавим. Хата наповнилась людьми до самих дверей. Вона була простора й без нiяких меблiв, - стояв лише єдиний стiл у кутку над танкiстами та скрiзь попiд стiнами було застелено добре вим'ятою соломою-кошканицею. Солома була трохи вогка, але то нiчого. Новоприбулi попадали на неї купами, розташувались, i аж тодi почали оглядати один одного. Оглядали... Робили великi очi... Роззявляли роти вражено... I - мовчали. Прибирали байдужий вигляд i вдавали чужих i незнайомих. Лише юнак кинувся до Максима i, впавши поруч, уткнувся йому носом у плече, припав до грудей i заплакав... Це був К о с т и к! Добре знаний шiстнадцятирiчний комсомолець Костик iз редакцiї... Максим притиснув його голову рукою до себе й не знав, що ж сказати цьому юнаковi, цiй дитинi, що так передчасно, так занадто рано стала дорослою, маючи вже на своїх плечах цей безглуздий трагiчний тягар, що його раптом навалило на нього життя... I мовчав, бо знав, що Костиковi вже не можна збрехати. Люди розташувались щiльно один бiля одного в чотири ряди. Бiля дверей примостився вартовий з американським скорострiлом, в англiйськiй шинелi i в сибiрських повстяниках. У хату, переступаючи через ноги сидячих, зайшов сержант у такiй же шинелi й у повстяниках, постояв, сказав: - Ну, от i все в порядку... - й пiшов геть. I тюрма зафункцiонувала. З-за ряднини, що нею було завiшено дверi до хазяйської половини, до т. зв. "хатини", визирнула жiноча голова, бистроока й молода, похиталася скрушно й, зiтхнувши, зникла. - Ей, ви, хлопцi! - звернувся до всiх один танкiст - русявий, молодий i веселий шибайголова. - Оце ось визирала - це господиня. Бачили? Можна сказати, хазяйка цього готелю (пiд столом смiх). Пойнятно? Це во-первих. А во-вторих - мене звуть Вася. Це щоб ви знали й добре запам'ятали. I не просто Вася... - А Вася - герой СССР!.. - додав понуро другий, тримаючи карти вiялом. - Нi, не герой СССР, а все-таки танкiст Окремої Сталiнградської танкової армiї... (Зiтхнув). Може, був би героєм СССР, та от чорт його зна... Вася не докiнчив, що саме "чорт його зна", й почухав голову. I раптом несподiвано закiнчив: - Хто з вас має насiння? О! Оце й буде во-третiх. Мовчанка. - Ех ви, - зiтхнув Вася. - Теж менi колхозники... Хтось кинув йому торбу з насiнням. Вася пiймав її на лету, помацав i радiсно засмiявся: - Насiння! - Потiм подивився запитливо й здивовано на господаря: - Всю?! - Як хочеш, - зiтхнув господар байдуже й понуро. - Е-е... - протяг Вася. - Ти хочеш випробувати героя-танкiста, чи не є вiн iмперiялiст. Нi, брат, Вася бував у бувальцях... - Вiн розв'язав торбу, надсипав половину насiння на розстелену сорочку, зав'язав торбу й кинув назад: - На! Лови, брат... Горе й радiсть - усе пополам!.. I заходився з товаришами дiлитися насiнням. Видно було, що цей Вася й вирiс найперше по тюрмах, а тодi вже на вiйнi. Жести, слова, мiмiка - все вiд типового безпритульника часiв непу, i це лишилося на все життя. Подiливши насiння й весело лузаючи, Вася вилiз iз-пiд столу, встав i попростував до Максима. Був вiн високий i ставний, хлопець - орел. - Ей, куди, куди?! - зарепетував вартовий бiля дверей на стiльчику. - А ти сиди там iз своєю свистьолкою! Подумаєш...Хочеш насiння? На! Держи шапку!.. Бери-бери... - Вася вiдсипав вартовому жменю насiння в шапку й повернувся до Максима. Сiв навпочiпки, взяв Костикову голову за чубок i пiдвiв її. - Ти чого, дурний, га?! Костик ще дужче захлипав. Вася поклав його голову назад на Максимове плече, махнув рукою, подивився Максимовi в очi й сказав, кивнувши на Костика: - Страшно... Ну нiчого (зiтхнув), менi - теж... А далi подивився ще пильнiше Максимовi в очi й промовив щиро, як до свого: - От знамените, брат, учреждєнiє! Поставлять отак собi стiльця, посадять на нього iдола з свистьолкою, i вже ось тобi тюрма, га?! Максим мовчав, дивлячись Васi в одвертi й, либонь, розгубленi очi. Видно було, i не так видно, як Максим угадав чуттям, що при всiй своїй зовнiшнiй веселостi Вася смертельно нудився - мучився неприкаяною, передсмертною нудьгою. Витримавши Максимiв погляд, Вася посмiхнувся: - Ти, видать, не колхозник... Я-от танкiст, а ти хто? - Архiтект. - А-а... Я ж так i знав!.. I малювати вмiєш? - Трохи... А що? Вася засмiявся: - Чудесно! Я люблю, як малюють. Ти мене намалюєш... (Зiтхнув). А я-от не вмiю, i це погано, а то б я, знаєш, намалював би усю цю єрунду... - Вiн зробив рукою невиразне, широке, всеобiймаюче коло й сплюнув. Посидiв мовчки. Оглянув пильно всiх присутнiх, що позирали на нього пiдозрiло, i враз сердито випалив: - Якого чорта лупаєте?! I якого диявола носи повiшали? Га?! Подумаєш... Бiльше смерти все одно нiчого не буде. От побачите... - Встав i пiшов, переступаючи через ноги й тулуби. I знову полiз пiд стiл. - Гей-гей, люба да люлє!.. - мугикали його товаришi якоїсь старовинної салдатської пiснi, розвiшуючи на губах лушпиння й ляпаючи картами. Вася приєднався до них. "От побачите" - при цiй Васiнiй обiцянцi Максимовi згадались останнi слова "Кутузова", що обiцяли щось бiльше, нiж звичайну смерть. Згадав... i притиснув Костикову голову до грудей. - Костику! - Що?.. - озвався юнак слухняно й невиразно, мовби крiзь сон. - Будь мужнiй... Костику!.. - I прошепотiв уже сам до себе: - Головне - не датись обернути себе в ганчiрку. Ось... Оце головне. - Добре... - сказав Костик у Максимове плече. В нього вийшли всi сльози, й вiн уже не хлипав - лежав тихо й, либонь, марив. Марив юнацькою душею, шугаючи нею десь поза межi можливого... Так само тихо, мовчки лежав i Максим. Але вiн не марив. Вiн лежав, тяжко зцiпивши щелепи й повiки, й балянсував душею мiж глибокою втомою, зневiрою й почуттям якогось невиконаного обов'язку. Усiх в'язнiв, разом iз трьома танкiстами, було тридцятеро. Здебiльшого це були Максимовi знайомi, але всiм їм до Максима було байдуже - кожен був зайнятий своєю власною трагедiєю. Максимовi до них було теж байдуже, хоч вiн i не був зайнятий своєю трагедiєю, бо всi трагедiї, що з ним були, вже вiдбулися, а це був уже лише фiнал. Нi, вiн не був зайнятий своєю трагедiєю, вiн не був зайнятий нiчим, вiн лежав у забуттi, тримаючи на грудях голову Костика, що вже солодко спав. А тим часом брали людей на допит. Приводили з допиту заюшених кров'ю, кидали їх на солому й брали iнших. Танкiсти пiд столом грали в карти i лише скоса позирали на битих. До Максимової свiдомости доходило все, що вiдбувалося, доходили навiть жах i нудьга людей, що з кожним таким викликом i поворотом все наростали й наростали; жах наростав у тих, що чекали черги, а нудьга в тих, що вже чергу вiдбули. Кинеш тепер на солому, вони стеналися