ось застрягли тут на цiй лiсовiй заснiженiй дорозi. Понад дорогою стояли розбитi машини, з чого видно було, що тут проходили недавно й iншi вiйська. Виходило, що ця дорога, перетинаючи лiс упоперек, зв'язувала якiсь двi великi шляховi магiстралi, якi йшли обабiч лiсового пасма. З окремих чорних, поритих плям i розкиданих навколо них порожнiх скринь iз-пiд набоїв, як також iз безлiчi порожнiх артилерiйських гiльз, видно було, що нещодавно на цiй дорозi стояли батерiї... Ну, а тепер стоять iншi, теж "батерiї": хури, наладованi геть, як скирти, якимись селянськими скринями, боднями з салом, лантухами з цукром, з борошном, стiльцями, люстрами, кожухами й, напевно, самогоном, бо зi стилю мови було чути, що тут було чимало п'яних. На деяких хурах поверх лантухiв iз борошном звисали головами й ногами рiзанi корови й свинi, а живi стояли тут же, поприпинанi ззаду. "Нiчого собi вiйсько!" Салдати й озброєнi цивiльнi не жалiли анi пужалн, анi чужих коней, перiщачи нещаснi тварини по чiм попало, витягаючи тi всi свої вози поодинцi з глибокого, розмiшаного з багном снiгу пiд гору, випрягаючи коней з одних хур i припрягаючи їх до iнших, цугом. При тiй роботi вони всi тривожно позирали назад i вгору. Вони боялись. Так, вони дуже боялись... I, мабуть би, давно всi вони кинулися було б урозтiч, та жадiбнiсть не пускала, тримаючи їх прип'ятими до тих мiшкiв цукру , бодень iз салом, рiзаних корiв i свиней. "Що ж робити?" Валка була дуже довга, й Максим не мав надiї обiйти її так просто анi злiва, анi справа (та злiва вiн взагалi не мiг обходити, бо там було шосе, а за ним рiвнина). Ба, вiн взагалi не мав права ворухнутися. Гаразд. Так лежати! I вiн лежав i чекав, потерпаючи, що його хтось тут ось-ось надибає. "Це гiрше, нiж фронт. Ба, та це ж i є фронт! Справжнiй фронт тих-таки самих рафiнованих грабiжникiв i вбивць. Господи! Та це ж вони весь свiт так переснували, рiзнi лише за кольорами унiформ, i немає надiї, що вдасться з ними колись розминутися остаточно!.." Максим лежав, i його душу помалу огортав тупий вiдчай. Невже ж вiн не пройде до свого порога через захряслий убивцями й мародерами свiт?! Та що там свiт! Хоч би вибратися хоч iз цього ось лiсу! Невже ж вiн не вибереться з нього живий, iз цього зачарованого кола?! Може ж, там далi просторiше... Туман перекочувався хвилями, то густiшаючи, то рiдшаючи. Але ж настане хвилина, коли туман взагалi зникне, розтане, пiдiйметься вгору. I вiн тодi опиниться з "ними" ось вiч-на-вiч, бо це ж нiяка схованка - це мiсце, де вiн лежить. Треба рухатися! Куди? Через дорогу! Її треба за всяку цiну перейти, й то негайно ж, тепер. Бо як розсiється туман, або налетять лiтаки й ця вся орда розпорошиться по лiсу, або ж, iще гiрше, як на неї нападе iнша орда - та, що в голубих мундирах... Цього останнього, здається, й сподiвалися всi тi, що бабралися на шляху з награбованим добром. Вони виставили варту, поставили кулемети, а iншi, навпаки, розклали вогнища й ставали табором, бо вирятування награбованого добра з такої ситуацiї - то довга пiсня, далебi. Матюкня. Гармидер... А злiва, там на шосе i в тому селi, звiдки Максим iшов, уже гули машини й чути було, як пролiтали мотоциклiсти. "Нi, назад ходу вже немає. Треба переходити якнайшвидше". На щастя, туман густiшав. Дочекавшись нарештi, поки накотилась особливо густа хвиля туману, Максим устав i пiшов, спочатку повiльно трохи назад, а потiм швидше - праворуч. Iшов довго, орiєнтуючись вухом на звуки. А тодi круто звернув знову до дороги, лiг на черево й поповз. Пiдповз гущавиною аж до самiсiнької дороги. Якийсь час лежав i слухав, як дорогою проїжджали пiдводи вчвал, цугом, витяганi поодинцi знизу на пагорб. Нарештi терпець йому урвався. Треба було ризикувати, поки туман. Устав. Притулившись до дерева, дивився, як у туманi рухалась пiдвода, оточена салдатами. Ось вона порiвнялась iз ним... Минає... Минула!.. Максим вiдiрвався вiд дерева i безшумно прослизнув, перетяв дорогу навскоси, поза спинами салдатiв, пильнуючи йти так, щоб, якщо його помiтять, була видимiсть, нiби вiн iде не впоперек шляху, а вповздовж, разом iз усiма. Вiн пройшов, мов тiнь, за спинами одних i перед самiсiньким носом у других, що йшли з наступною пiдводою. Це вийшло досить зухвало! Але не дарма, мабуть, iснує приповiдка, що з смiливими завжди Бог. Серце йому застрибало: "Вже! Вже!!" Та вiн стримував радiсть, боячись сполохати щастя. А це було таки щастя! Вiн вирвався нарештi з зачарованого кола. Далi вже стелився лiс, де вiн буде вiльний, як птах. Iшов дуже сторожко, поки не переконався, що нiкого немає поблизу, а тодi пiшов швидше - найшвидше, як тiльки вiн мiг. Вiн поспiшав до такого мiсця, до такої точки, де вiн змiг би сiсти й нарештi засмiятися з радости, певний, що все найтяжче вже лишилося позаду. Та на всiм ходу Максим раптом зупинився. - Прокляття!!. Спереду знову почувся шум. Скрип полозкiв, тюкання на коней... Десь зовсiм близько i знову ж таки впоперек. З розпачу Максим лiг на снiг i, розкинувши руки, лежав на грудях, тяжко дихаючи. Потiм пiдклав кулак пiд щоку й заплющив очi, вирiшивши все те перележати. Та враз, клiпнувши очима вiд кiнського iржання, Максим подивився i здивовано побачив перед собою таку картину: туман зник, i сонце било в очi слiпуче, а перед очима, замiсть страшної небезпеки, були тiльки старенький дiдусь iз рудою кобильчиною й молодесенька дiвчина. Це вони так рипiли, галасували й робили стiльки шуму, тягнучи своєю конячиною колоду згори вниз по лощовинi, поклавши товстий кiнець тiєї колоди на маленькi полозки. Посмiявшись, Максим устав, потягся навпроти сонця й пiшов просто на пiвдень, самою глибиною лiсу, навпрямки. Вiн не мав про що в людей розпитувати, не мав чого просити, та вже й не довiряв вiн нiкому. Ану ж запитає хтось у цих людей, чи не бачили вони "партизанiв". "Бачили!.. Будь ласка. Але лови вiтра в полi..." Вiн не йшов, вiн летiв. Мiж ним i домiвкою було всього яких 120 кiлометрiв "по прямiй". Та якщо добре йти день i нiч i ще день, то вiн мiг би переступити порiг ще до наступної ночi. I вiн гнав. Снiгова кора, "чирим", розтавала й уже провалювалася, але то не бiда. Провалюючись, вiн дряпав об краї кори ноги й шурхав часом вище колiн, а часом i по пояс, але то теж не бiда. Головне - вiн тепер був вiльний. Вiльний, як птах. У найбiльшiй гущавинi лiсу взагалi не було нiякої кори, тому Максим тримався гущавини, хоч i було тяжко йти глибоким снiгом. Вiн шукав людського старослiду, щоб iти тим слiдом. Але слiду довго не траплялося. Снiгова пелена була чиста, гладенька, нiде й нiким не потоптана. Нарештi вiн таки надибав на якийсь слiд, до того ж iще й цiлком свiжий. А поруч був ще один слiд упоперек. I, нiби на додачу до тих слiдiв, десь раптом татакнула черга iз скорострiла. "Ого! - Максим нашорошився. - Та тут треба бути обережним! Хтось тут ходить!" Вступивши в слiд i йдучи ним, Максим пильно приглядався далеко наперед i по боках, дослухаючися до найменшого шереху. Нерви були весь час напнятi... РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ Лапате дерево розкинулося широко над головою, заслонивши небо й сонце густою зеленою короною. Максим сидiв на грубому пнi й не мiг вийти з дива: "Звiдкiля взимку таке зелене лапате дерево?" Мовби велетенський платан а чи дуб розлого розкинув своє гiлля i шумiв, шумiв. Та це був зовсiм не платан i не дуб. Це була звичайна липа. Старезна, дуплиста й порохнява липа. I це вона заставила зеленою короною небо й шумiла. Але не листом вона шумiла, бо не листом вона була вкрита. Вона була рясно вкрита омелою. I зеленiла та омела, й шелестiла, а в тiй омелi гудiв горiшнiй свавiльний вiтер. Максим смоктав грудочку снiгу й слухав той шум. "Отаке, - зелена омела взимку на чорнiй сухiй липi". I дивився просто перед собою затуманеним зором. Перед ним на узгiр'я пiдiймався чагарник. Густа-густа осичина, лiщина, дуби, берiзки, бур'янища. I все те вкрите iнеєм. Так, то туман сiв iнеєм на лiщинi й на низьких кущах. Бо ж це "сiвера", як кажуть сибiряки, тобто - пiвнiчний схил горбiв i пагорбiв. Максим пригадав, що подiбне слово вживається й у них на Слобожанщинi, а саме - "сiверко", тобто холодно вiд пiвнiчного вiтру. А "сiвера" - дуже подiбне. В "сiверах" стояв нiби морозець - це в той час, як на пiвденних схилах пагорбiв уже текла вода патьоками, збiгаючи десь попiд снiгом у низини. Максим сидiв i мiркував - як же ж це так сталося, що вiн згубив орiєнтацiю й збився? Вiн мав на увазi триматися краю лiсу, понад лугом, понад Ворсклою, а тим часом заходив усе далi й далi в гущавину, в темний лiс, що стояв тут, нiби справжнiй пралiс. Вiн уже пробував iти i правiше, i лiвiше, та нарештi втратив зовсiм певнiсть. Тодi сiв от пiд розкiшним зеленим деревом i сидiв. Якби це було в селi, спитав би, та й усе. А тут кого спитаєш? Нi, треба спершу вiдпочити, бо в головi i в очах усе стоїть якось не на мiсцi. Може, вiдпочивши, на свiжу голову вдасться розплутати цю шараду - в чому тут рiч? I Максим вiдпочивав, забиваючи спрагу снiгом, але спрага вiд того ще лютiшала. Йому починало вже здаватись, що вiн так iде бозна й вiдколи, вiд того й спрага така, i що вiн уже забув, якi й люди на вигляд. Усе те лишилося десь там, де вранцi клубочився такий густий-густий туман. Там десь гримить, там десь клекотить, там усi-всi тi, що так було замiрилися поставити його на колiна. Ну й ну!.. Шерех по снiгу вивiв його з забуття. З гори щось спускалося, зриваючи снiг ногами, й шматочки того снiгу котилися, як вiстуни, попереджаючи, що хтось за ними йде. Тi шматочки побачив Максим, ще не бачачи, хто ж то їх зiрвав i покотив. Звiвся на ноги й став за липою, визираючи. Щось спускалося майже з того самого напрямку, з якого й вiн прийшов недавно. Ось! Зачорнiло. Двоє. Обоє в цивiльнiй одежi, з бiлими торбами. Мали страшенно переляканий, насторожений вигляд. Iшли крадучись, дивлячися бiльше назад, анiж наперед. Максимовi стало смiшно - це ж i вiн так! А тi двоє посувалися просто на нього. Ясно - це були два "торбешники", цебто такий рiд салдатiв "доблесної армiї", яких звали всi в народi "торбешниками" за те, що вони, замiсть амунiцiї й зброї, мали лише торби з сухарями, взятi з дому перед "добровiльним" героїчним виходом на вiйну. Такi "торбешники" вже два роки бiгали отак по всiх шляхах i стежках, кожен "шукаючи свою часть", але тримаючи при тому курс додому, якщо пощастить. Це тi, що "голосували ногами" за ту систему, яку вони так оце захищали. Торбешники пiдiйшли аж до липи. Тодi з-за неї назустрiч їм виступив Максим. Вглядiвши його нагло перед собою, торбешники до того перелякалися, що Максимовi стало їх шкода. - Ми... ми... - пролепетав жалiбно один iз них, молодший, - ми часть свою доганяєм... - Так-так!.. - додав другий, старший, кваплячись. - Знаю, - сказав Максим важко. - Хоч ви й не в той бiк, але нiчого. Знаю. Скажiть лiпше, чи не знаєте ви, куди можна вийти, як отак пiти? Га? - Хтозна... - сказав молодший. А старший тремтячими руками скинув торбу, швидко розв'язав її й вийняв звiдти бiлу паляницю. Й простяг її Максимовi. Максим узявся за другий край паляницi, i тут... очi їхнi зустрiлися! Господи, Боже мiй, грiм з ясного неба! К у т у з о в!!! Так, Кутузов!.. А Кутузов (це таки був дiйсно вiн, хоч i добре переодягнений та зарослий до невпiзнання), нiби його вдарив паралiч, - тримався за край паляницi, не в станi пустити руки, i не мiг вiдвести очей вiд Максима. Губи йому скривилися жалiбно й побiлiли-побiлiли. Так вони стояли якусь мять, тримаючись удвох за одну паляницю, - один давав, другий брав, а вона, немовби намагнетизована чи зачарована, тримала їхнi руки при собi. - Гм, - скззав нарештi Максим, оговтавшись. А потiм додав глузливо: - На кого ж ви покинули ОСО армiї, товаришу? Га?.. Тут Кутузов шарпнувся, стрибнув убiк i панiчно побiг, подався стрiмголов, вистрибом, як козел. I торбу забув. Торбу пiдхопив його супутник i подався слiдом. - Ха-ха-ха!.. - смiявся Максим, тримаючи паляницю й навiть не бачачи її. Вiн не в силi був стримати реготу, що душив його. - Ха-ха-ха!.. Як вiн смiявся! Але як вiн, одначе, сам виглядав при тому! Обiрваний, з порепаними губами, з божевiльне запаленими очима, босий!.. Голос його був хрипкий, навiть не подiбний до людського. Коли б хто побачив його в цей час, почув його той смiх, вiн би кинувся з жаху тiкати геть, ламаючи кущi головою й викручуючи власнi ноги " - Та на кого ж ви покинули ОСО армiї, га?!.Га-га!!." Максим поривався кричати це навздогiн, але нiчого з того не виходило, лише хрипкий регiт. Вiн смiявся й дивився, як ген-ген мелькали двi сiрi плями, вiддаляючись. Вони подались не в тому напрямку, куди йшов Максим, але однак у протилежному до того, куди пiшли всi "частi" й усi "ОСО" дивiзiй, корпусiв, армiй. Здорово! Господи, а який у нього, у того Кутузова, був змучений i переляканий вигляд ще до того, як вiн побачив i впiзнав Максима. Урвавши смiх, Максим провiв рукою по чолi, пригадуючи обличчя Кутузова перед втечею. "Гнаний жахом. Так, вiн бiжить, гнаний тваринячим жахом! Вiн бiжить десь свiт за очi, в смертельнiй нудьзi i... голий. Так, сам перед собою в думках вiн голий, i йому здається, що всi його таким бачать, хоч i добре вбрався вiн у чужий одяг." Постоявши, Максим махнув рукою й здивувався: "Паляниця!!? Ще й свiжа зовсiм!" I вчепився в ту паляницю зубами. Вiдкусив шматяку i жував, жував, жадiбно, як дикий вепр. Але проковтнути так i не змiг, - за шлунок i за горло хапали корчi. Нi, не сила було проковтнути цю таку пишну, таку бiлу й гарну паляницю. Не тому, що вона вiд Кутузова (о, Максим зовсiм не з таких забобонних чи дурних, щоб метатися на хлiбовi), а тому, що його все нутро пiдiймалося бунтом проти самої думки про їжу. Так i не з'ївши нi крихти, Максим зiтхнув i засунув паляницю за бовт пальта. "Гаразд. Якщо "вiн" побiг отак, то менi треба лiвiше". I, виломивши палицю, пiшов лiвiше. Вiд зустрiчi з Кутузовим Максим мав щонайменше двi користi. Перша - це паляниця. Хоч вiн i не годен був з'їсти її зараз, але, може ж, вiн її таки з'їсть потiм. А друга користь - це та, ще, "вiдв'язуючись вiд ворога" й прямуючи все лiвiше й лiвiше, вiн, виявилося, випадково натрапив на вiрний курс. Уже за годину ходу вiн побачив, що лiс кiнчався, а за ним простягався луг, за яким ген-ген-ген уже виднiлися села й хутори понад великим трактом. Не виходячи зовсiм на край лiсу, Максим пiшов рiвнобiжне йому, приблизно метрiв зi 100 - 200 галявиною лiсу. Йому аж полегшало, - так, неначе на душi розвиднiлось. Головним чином - вiд певности, що вiн iшов правильно, не роблячи зайвих петель. Як i в глибинi лiсу, тут теж не було анi дорiг, анi стежок, - сам рiвний, цiлинний снiг. Але вiн помилився щодо стежок. Дiйшовши до околицi, вiн раптом натрапив на стежку, - невелику й не добре стоптану, але все ж таки стежку. Вона була давно ходжена, завалена снiгом, а потiм по нiй пройшлося на свiжо, видно вчора або вночi, кiлька собак. А може, навiть то пройшла вовча тiчка. Можливо. Це ж був уже березень, отже - час вовчого тiчкування. Але з останньої можливости Максим не зробив анiякiсiнького висновку, - для нього-бо всi вовчi тiчки в цьому свiтi не мали тепер нiякiсiнького значення. Хiба що от вiн з того мав уже користь - стежку. Хоч вона була й поганенька, але нею йти було все ж таки легше, нiж по цiлинi. Так тiєю стежкою Максим i йшов. Вiн iшов не зупиняючись, бо пiсля зупинок йому було тяжко, дуже тяжко вставати. До того ж вiн мусив квапитись, бо йти було ще так далеко, що аж острах брав, чи вiн таку вiдстань у такому станi зможе подолати. При думцi про це вiн затинався. Якщо вiн хоче таки дiйти - вiн мусить iти, мусить! I вiн дiйде!.. Навiть тодi, коли б вiн мав уже останнiй ступiнь гарячки, вiн однак мусить iти, - тим бiльше мусить iти! Без зупинок... Звичайно, воно можна було б i сiсти, а потiм якось i звестись, але це, по-перше, коштувало б йому величезних зусиль волi, а по-друге - що, як тiєї волi раптом не вистачить? Що тодi?.. I вiн iшов. Найбiльше, на що вiн мiг ще собi дозволити, - це постояти на ногах, спершись на костур. ...Як привабливо! Як добре б оце лягти й задерти ноги догори... I тяжко було втриматися вiд цiєї спокуси. Але вiн тримався, бо знав, що в його станi це було смертельно небезпечно, - можна лягти й уже нiколи не встати. От би вiн зараз лiг i - i, напевно, загойданий втомою та пропасницею, заснув би - ну й усе!.. Коли вiн про це думав, його огортав страх: а що, як у нього ослабне воля i вiн пiддасться на спокусу? I вiн гнав думки про сон i спочинок вiд себе геть. Кинув малий костур i виламав собi бiльший. I, пiдпираючись ним, iшов, мов патрiярх чи який бiблiйний пророк, поважно, величаво i - ледве втримуючись, щоб не завалитися набiк у снiг. Хитався не тiльки вiд утоми, а ще й тому, що намагався ступати по вузенькiй стежцi, а це вже для нього було так трудно, як п'яному пройти по вузькiй рiвнiй дошцi. I вiн був мовби п'яний. I, мовби в п'яному марiннi, Максим, iдучи й спотикаючися, думав: "То не штука йти отак, а штука йти ось так... То не штука вмерти, а от штука не вмерти, хоч би й пiд натиском усього пекла! Встояти проти нього!.. Гм, брешуть тi гомункулюси, коли кажуть, що в смертi є героїзм. Нi, в самiй смертi героїзму нема так само, як нема його й у здачi без бою! Бо що легше, а що тяжче: чи, скажiмо, лягти отут i, заплющивши очi, пiрнути в нiрвану, здатись, а чи, очей не заплющуючи, дивитися смертi в вiчi й не здаватися, не лягати, а йти?.. Закривавленими ногами, але йти!.. У гарячцi, а таки йти! Йти! Наперекiр усьому свiтовi, такому злому й такому ворожому, йти!" - Йти! - проговорив вiн уголос. "I наперекiр усьому свiтовi жити". "Жити!" - додала думка. "Брешуть тi гомункулюси!.." Вiн пригадував перечитанi книги й баченi твори мистецтва... Великi бiблiотеки, архiтектурнi шедеври, й пам'ятки, й картиннi галерiї... Лувр, де вiн був з великої ласки "уряду країни соцiялiзму", й Ермiтаж, де вiн був без нiякої ласки - просто був. Знав безлiч тем i проблем, у тих книгах i творах мистецтва порушуваних... Упивався колись хвилюючою красою й величчю справжнього мистецтва, вiчного, величного, божественного... Але все те тепер перед ним поблiдло. В усьому тому, здавалось йому тепер, десь була якась фальш, i все те в його уявi тепер мiзернiло, як фiкцiя, як щось штучне, бо душа, агонiзуючи, марила зовсiм не тим, навiть не найбiльшими шедеврами мистецтва... Волошкою синьою вона марила! Чистою, простою, скромною, але божественною, бо прекрасною й живою волошкою! Життям!.. Вiн знав, що, коли вiн умиратиме, iншi скажуть байдуже й iронично: ну й що ж - умирай. Яке ти, пiщинка у всесвiтi, маєш для нас значення? Але вiн знав, що вiн так про людину не скаже... Якщо мова про справжню людину! В уявi встав Соломон. " - Слухай, Соломоне! - сказав до нього Максим. - А що, як пiщинка не хоче були в самумi, га? Якщо вона має свою волю, га? Якщо вона має свою душу, Соломоне?! Ти мовчиш... Бо ти є гомункулюс, нiкчемний гомункулюс, Соломоне, докторе бездушної фiлософiї! Та якби я був послiдовником твоєї фiлософiї немочi, пророком твоєї хробачиної моралi й релiгiї, отаким-от фiлософуючим хробаком, як ти, - я був би послiдовним i не триндикав би, як ти, на фiлософськiй балабайцi, а вмер би, з радiстю перетворюючись у мразь. Щоб бути послiдовним! Чого ж ти не вмираєш? "Чого я не вмираю - я знаю, але чого ти не вмираєш?!. Але все-таки ти вмреш, лише перед тим iще роз'їси пару людських душ, як iржа залiзо. В тiм твоя роля - пiдла роля фiлософуючого гомункулюса, цинiка й словоблуда, закоханого в мистецтво брехати. Таж ти, як щур, вiдгризеш власного хвоста, якщо дiйдеться до реалiзацiї твоєї власної тези. Вiдгризеш - вiд пiдлого страху, уникаючи послiдовности, i вiд безмежної чорної зненависти. I такi ви всi, тi, що напоказ ви "мудрецi" Соломони, а на зворотi - пiдлi деспоти, як он той "Кутузов". Коли доходить до iспиту, ви всi тодi каляєте свою людську подобу. Що?.." Але Соломон не вiдповiдав, i через те "дискусiя" зав'яла. Максим лише зiтхнув i - нiби прокинувся. Поки вiн у думках отак "дискутував", ноги тим часом винесли його на величезну прогалину. То була вже не галявина, а гола долина, через яку проходило широке шосе, перетинаючи лiс. Максим зупинився на горбi по цей бiк долини, глянув - i... на ньому все потерпло. "А тепер от цiкаво, що буде з твоєю подобою? - стьобнула розпачлива думка. - Повилазило тобi! Треба ж було звернути в глиб лiсу!!" Але було пiзно. По той бiк долини стояло двоє вiйськових - один кiнний, а один пiший. Кiнний показував рукою в цей бiк, на Максима. "Побачили!" Максим постояв, а тодi помалу трохи вiдiйшов зi стежки, помалу опустився й лiг у снiг. Втиснувся в той снiг i лежав не ворушачись. I лаяв себе. I пильно-пильно слухав. "Може ж, вони ще не побачили та й пiдуть собi геть тим шосе". Минали хвилини - тихо. "Значить, поїхали". Але нi - де там! Чути було - рипiв снiг! Все ближче й ближче. Йшли просто на нього. А тут - хоч би тобi якась зброя! Раптом зовсiм близько чоловiчий голос вигукнув здивовано: - О!.. Тут хтось є?!. "Не бачили! Вони зовсiм не бачили! А ти, йолопе, лiг посеред дороги! Чи ж не йолоп?!." - Гей, агов! Товаришу чи пане?! Спересердя Максим аж застогнав. - В чiм справа? - запитав той самий голос уже зовсiм близько. Але запитав зовсiм лагiдно, навiть стурбовано. Максим виглянув одним оком. Перед ним було двоє вiйськових у совєтськiй унiформi. Один кiнний, а другий пiший. 0боє назовнi без зброї. Кiнний сидiв на конi боком, по-жiночому, бо одна нога в нього була по колiно забинтована. Сидiв без сiдла, на стомленiй конячинi. Пiший тримав коня за вуздечку. Кiнний був з вiдзнаками лейтенанта артилерiї, а пiший - рядовий пiхотинець. Усе це Максим розглядiв в одну мить. А розглядiвши, пiдвiвся й сiв. Вiйськовi аж вiдсахнулися, так вжахнулися його вигляду. - Що з тобою, чоловiче?!. - гукнув кiнний, а пiший поцмокав язиком i покрутив головою. - Отак чоловiка образувало! Га! - проказав пiший про себе. - Нiчого особливого, - промовив Максим. - А що? - А те, що ти, чоловiче, мабуть, не йначе як з гiлляки обiрвався, на якiй висiв уже з тиждень!.. - Та майже так, - сказав Максим, а тим часом подумав: "Безперечно, це така ж сама пара, як i та, вранiшня, вiд якої я утiк. Зараз лiзтимуть менi в душу, чiплятимуться - що i як. Але - що вони зi мною зроблять?! Вони ж, здається, без зброї! Проте брак зброї назовнi ще не значить, що вони справдi без зброї. А крiм того - їх все-таки двоє i вони зовсiм не такi, що "зiрвались з гiлляки, на якiй висiли вже з тиждень", хоч лейтенант i ранений. Ясно, що цей здоровенний пiхотинець пiдпорядкований тому кiнному начальниковi, а цей останнiй, напевно, видресуваний, дисциплiнований "слуга царю i отєчеству", безперечно, вiрний член партiї, а може, ще й орденоносець". Такi думки майнули Максимовi в головi. Лейтенант був справдi орденоносець. Але це виявилося щойно згодом. А тим часом вiн звернувся до пiшого: - А зсади мене лишень, друже мiй!.. Пiший розстелив на снiгу бiля Максима шинелю, зсадив обережно товариша, всадовив його на тiй шинелi, припнув коня до дубка, а тодi й сам сiв. Якийсь час вони сидiли мовчки. Вiдсапувались, Максим нiби байдуже, але пильно розглядав обох. Лейтенант був, без сумнiву, сибiряк, - це було чути з акценту в його мовi. Щодо цього Максим не мiг помилитися. Пiший же був вайлуватий селюк-парубок, безперечно - українець. I щодо цього теж не можна було помилитися. Лейтенант був високий i худий, а салдат - низенький i опецькуватий. "Ну зовсiм Дон Кiхот i Санчо Панса! " - посмiхнувся в думцi Максим. I ледве стримував посмiшку вiд дальшого ходу думки щодо цiєї аналогiї: "I головне, вони дiбранi нацiонально знаменито до такої двiйки - Дон Кiхота та його антипода й зброєносця. Перший - росiянин, iмпульсивний фанатик i, мабуть, лицар "свiтової революцiї", носiй ордена i партквитка. Другий - українець, тяжкий i вайлуватий, мабуть, скептик i реалiст, але й служака - "що накажете! " - без орденiв i без партквитка". - Чого ви посмiхаєтеся? - спитав лейтенант, усе-таки якось, мабуть, вловивши Максимову внутрiшню посмiшку. - А хiба то погано? - Нi, але все-таки? - Аби не плакати. - Ну, плакати, положим, нема чого. Бiльше смерти й так нiчого не буде. I враз подивився пильно на Максима та: - Скажи, друг, як нам пройти на Борисiвку? Розумiєш, така, брат, єрунда, - вириваємось iз оточення, йдемо отак аж iз-пiд самого мiста О. i все не можемо вискочити. Так от, як же на Борисiвку тут? Га? Максим теж подивився на лейтенанта пильно й завагався - сказати чи не сказати? Сказати про Борисiвку - значить ствердити, що вiн iде звiдти, тобто втiкав вiд тих, до яких належить лейтенант. Така правда й щирiсть може йому дорого коштувати. Це значить - видати себе з головою i, рятуючи його, "вгробити себе". Вiн же, замiсть подяки, вiзьме та й пристрелить, мовляв: "Ага, зрадник вiтчизни! Шпiон, фашист i т. д." А з другого боку - шкода й хлопцiв. Нi, Максим вирiшив трохи зi щирiстю почекати й вiдповiв ухильно: - Не знаю... Сам туди йду... - Шкода, - зiтхнув лейтенант. - Ти понiмаєш, нам би треба так пройти, щоб нi нiмцiв не зустрiти, нi своїх... Понiмаєш - до нiмцiв потрапиш - у полонi здохнеш, заморять, як щура, падлєци. До своїх же потрапиш - знову воювати треба. А тут, брат, осточортiла ця волинка! Тут би... Та, не доказавши, лейтенант махнув рукою, зiтхнув i сердито сплюнув. "Цiкаво, щиро це вiн чи "Ваньку валяє", - подумав, посмiхаючись про себе, Максим. А лейтенант полiз тим часом до кишенi й витяг жменю махорки. - Куриш? - спитав у Максима. - Курю. - А папiр маєш? Максим з жалем розвiв руками, - паперу в нього не було. - I в нас, брат, немає, - сказав лейтенант. - Два днi вже не курили. Просто чортзна-що. Анi тобi крихти хлiба (на цьому мiсцi пiхотинець, що сидiв мовчки, смачно сплюнув), анi тобi паперу, щоб хоч з горя закурити. - I, вийнявши щось пучкою з махорки, подивився меланхолiйно та: - Даю орден за шматок газети! Хто хоче? Не вiриш? Ось... Справдi, то був орден, i не абиякий, а Червоного Прапора! Максим узяв його в пальцi, потер, а лейтенант серйозно, але з явною ноткою знущання над самим собою, промовив: - Оце, браток, стiльки коштують моїх троє ребер, а тепер ось ще й нога... Ну, - звернувся вiн до пiхотинця, - чого носа повiсив?! Як дiйдеш до своїх, доложиш комiсаровi! Ви, хахли, на це мастєра... - i гiрко зiтхнув. Салдат якось безглуздо засмiявся, а тодi сердито сплюнув i вилаявся просто в бiлий свiт. В знак протесту, чи що? А лейтенант закiнчив уже до Максима: - А я сибiряк, брат... Сибiряк!.. I з якою гордiстю це було сказано! - Бачу, - сказав Максим. - Звiдки ж ти бачиш? - жваво зареагував лейтенант. - Та так... Лейтенант подивився на Максима якусь мить пильно, мовчки, водячи по ньому всьому очима, покрутив головою, а тодi пiдкинув орден у лiвiй руцi та: - Ну, добре. Якщо ти бачиш, то - мiняємо, значить? За шматок паперу! Добре? - Сховай, - сказав Максим. - Недобре. Хоч я й не сибiряк, але якби я мав папiр, то й так би дав. Бо, я бачу, ти тяжко "його" заробив. - Правда, - сказав лейтенант iронично й пригнiчено. - Але як би ж його закурити? Душа, брат, уже вилазить iз тiла геть, як воша з мокрого кожуха. Понiмаєш? Два днi й рiски в ротi не було." Тодi Максим згадав, що в нього ж є паляниця. Цiла паляниця! Вона вже геть розплескалась, як перепiчка, але то нiчого. Вiн витяг її з-за пазухи й простяг лейтенантовi. Враження вiд тiєї паляницi було таке велике, мовби вiд якогось найбiльшого чуда чи вiд наглого вибуху бомби. Перед тiєю паляницею поблiдло все iнше. Салдат не витримав i радiсно засмiявся. - Паляниця! Але лейтенант узяв паляницю й дивився на неї, не вiрячи своїм очам. Переводив погляд з паляницi на Максима, а потiм знову на паляницю. - Їжте, - сказав Максим. - А ти? - спитав лейтенант. - Я не хочу. Лейтенант миттю розламав паляницю. Вiн розламав її все-таки на три рiвнi пайки - собi, товаришевi й Максимовi - й роздав. I вiдразу їхнi щелепи запрацювали. Максим дивився з цiкавiстю, як вони мололи ту нещасну паляницю, i в ньому прокидалася заздрiсть - заздрiсть до їхнього хижого, вовчого апетиту. Власне, це була заздрiсть до самого того факту, що вони-от можуть їсти, а вiн уже їсти не може... А як хлопцi скiнчили, Максим розломив свою пайку надвоє й вiддав i її на млин. Хлопцi миттю змололи й її. Позбирали крихти й їх теж повкидали в рот. Для таких двох молотникiв цього було мало, але все ж таки... - Знамените! - сказав лейтенант. - Знамените, брат! - От здорово, спасибi вам! - сказав салдат i заклiпав очима на Максима. - Я тiльки не пойму, як же це так, що ви самi її ранiше не з'їли, га? - Буває, брат... - прошепотiв Максим своїми репаними й смаглими, вже посмаглими вiд гарячки, губами й узяв грудочку снiгу. Смокчучи її, зачепився поглядом за лейтенантiв кашкет - i згадав тюрму й винахiдливiсть в'язнiв. - Ви шукаєте паперу, хлопцi, а папiр при вас! - звернувся вiн до своїх нових друзiв. - Де?! - аж скинувся лейтенант. - Ось тут, - постукав Максим пальцем по його козирковi. - Та тут картон! Е-е, я вже дивився. - Ану, давай його сюди. Лейтенант миттю вiдiрвав геть козирок "з м'ясом" i подав Максимовi. Максим обдер геть матерiю - всерединi був шматок бiлого дебелого картону. Але це якраз i було те, що треба. Обережно й пильно, настирливо взявшись до цiєї кропiткої роботи, Максим розслоїв помалу картон на тоненькi, зовсiм тоненькi листочки... Лейтенант i салдат аж. заржали, зайшлися веселим, щасливим реготом. - Ну, ти, я бачу, й сукин син! - ляпнув лейтенант Максима по плечi. - Якби я був Сталiном, я б тобi дав не тiльки орден за це, а й звання "героя СССР". Де ти навчився такої премудрости? Га? Максим промовчав. Навiщо йому знати, що такої премудрости можна навчитися тiльки в сталiнськiй же таки каторзi тiєї "країни соцiялiзму", де видають ордени, що не вартi навiть i шматка газетного паперу. Замiсть вiдповiдi Максим скрутив козячу нiжку й наставив її по махорку. Вони всi зробили по козячiй нiжцi. Але тут постала нова проблема - проблема вогню. У них не було вогню. Вояки обшарили геть усi свої кишенi, бiдкаючись - "були ж, ось тут були сiрники", але нiчого не знайшли. Нема! Тодi Максим витяг своє кресало й кремiнь i попросив пошукати якоїсь вати з одежi. Вата знайшлася - на лейтенантовi були ватянi штани... I от вони заходилися кресати. Кресали всi за чергою. Дедалi все з бiльшим оскаженiнням. Вони геть позбивали пальцi й розтерзали, розскубли лейтенантовi штани, але вогню не могли здобути. Бились, може, з пiвгодини. Нарештi лейтенант люто вилаявся й запропонував покинути. "Не буде дiла". Вiн уже кинув кресати. Салдат теж уже випрягся. "То дурна, безнадiйна робота". Лише Максим не здавався. Вiн з олiмпiйським спокоєм бив i бив у кремiнь крицею, висiкаючи снопи iскор, i не втрачав надiї. Ба, вiн абсолютно був певен, що вата рано чи пiзно, а таки загориться. Фокус полягає лише в тому, щоб вибрати хоч трiшки сухої, не пропотiлої вати. Вiн завзявся кресати доти, доки викреше, хоч би йому довелося кресати тут i до кiнця свого життя. - Покиньте, - сказав лейтенант. - Це безнадiйна справа. - Нi, - зiтхнув Максим. - Якщо це безнадiйна справа, то вибратися нам з вами живцем до хати - ще безнадiйнiша. Але те й друге в наших руках... I кресав, i кресав. I ось - вата нарештi задимiла. Викресав! Задимiли цигарки... Попливли хмарки тютюнового диму над "табором" трьох мандрiвникiв. - Е-е... - сказав роздумливо лейтенант, захлинаючись махорковим димом. - Ти, я бачу, зух!.. - i крутнув головою значуще. Допаливши одну козячу нiжку, вiн звернув другу та все дивився на Максима. - Скажи, звiдки ти є? - спитав нарештi. Максим назвав своє мiсто. - Он як? А ми ж звiдти йдемо! А жiнка є? - Є. - I дiти? - Синок... I дочка... - Гм. А як звуть синочка? - Борис. Лейтенант про щось задумався. По хвилi: - Гарне iм'я... Мого батька теж Борисом звали... I куди ж ти йдеш? - Та... доганяю ж часть... - Маладєц... - сказав лейтенант глузливо й зiтхнув, насупився. - Як i ви... - додав Максим. - Авжеж, - згодився лейтенант тим же тоном. - А хто ж це, хлопцi, є там у вас у Борисiвцi? - Є... Моя наречена... Пошти жiнка. Я бiля неї б як у бога за пазухою!.. Зайшла мовчанка. "Чи вiн справдi, чи "Ваньку валяє"?" - знову вела тiєї ж самої Максимова нашорошена думка. А салдат i собi зiтхнув: - Ех, молодцi хлопцi, которi там, у Рябинi... Максим спитав, що ж то за "хлопцi в Рябинi". - Двi сотнi... Встромили на фронтi гвинтовки штихами в землю й пiшли додому... Чернiгiвськi, сумськi, лубенськi... Лейтенант промовчав. А салдат подивився на Максимове пальто та: - Ех i пальто ж на вас добре! - Та де!.. От на вас шинеля - то одежина! А це вже онуча. - Справдi? Ну, то давайте мiнька, га? Не хочете? Я вам ще й валянки дам у придачу! Гаразд?.. - Бачите, - сказав Максим, - шинеля то добра, але менi обiцяли видати нову, як дожену свою "часть". - Ви вже її нiколи не доженете. А я б у цьому пальтi завтра й дома був би... - Ну-ну, - сказав лейтенант. - Ми ж в одному пальтi вдвох не втiчем?.. - Та отож... - зiтхнув салдат. - А жаль... Вони сидiли далi мовчки. Курили. Сонце вже хилилось на захiд. Накурилися вони всi до одурiння. Нарештi лейтенант i салдат стали збиратися в дорогу. Салдат перебинтував лейтенантовi ногу. Потiм пiдсадив його на коня. Пiдняв зi снiгу й подав йому свою шинелю, щоб накрився ще й нею, бо йому було йти гаряче, а сидiти, мабуть, холодно. Ось так вони й зiбралися. Максим теж устав i почав лаштуватися в дорогу. - А ви куди? - спитав лейтенант ураз Максима й уже на "ви". - Та на Борисiвку ж... - посмiхнувся. - Дурний! - раптом скипiв лейтенант. Розгнiвався, аж повернувся на конi й почервонiв увесь. - Дивись ось сюди! Бачиш, ось тут слiд - один кiнний, а один пiший? Бачиш? Так отак iди, йди, йди - i в самiсiньке своє мiсто прийдеш, нiкого не стрiнеш... До сина прийдеш!.. Пойняв? Марш!.. - "Пойняв", - захвилювався Максим. На нього вiйнуло чимсь знайомим. Пригадався Васька-танкiст... - "Пойняв", - повторив Максим, а тодi: - Ну, так от слухайте ж i ви: оце бачите ось один пiший слiд? Бачите? Так отак iдiть, iдiть, iдiть i пiд самiсiньку Борисiвку прийдете... Ясно?! - Ну от, тепер ясно! Дай п'ять!!. Привiт дружинi й дiтям! Вони всi потисли один одному руки. I розiйшлись. - Хвилинку! - гукнув голосно лейтенант, як Максим уже вiдiйшов. Вiд несподiванки Максим аж здригнув: "Може, роздумав?!" Обернувся. - Слухай ! - сказав лейтенант. - Будь обережний! Ото бачиш - соша? То соша iз Сумiв на Бiлгород. Так дивись обома, переходячи. Там нiмаки їздять. - Щоб не шльопнули... - тихо пояснив салдат. - Добре. Дякую. Дивитимусь. - А ще, - сказав лейтенант, - як перейдеш шлях та вийдеш на той бiк у лiс, то там побачиш хатину... Наш слiд до неї виведе. Зайди до неї. Може, щось собi там i вибереш... - Правда, - посмiхнувся салдат. - Воно здасться, доки додому дiйдеш. - Зайди ж! - повторив лейтенант. Максим пообiцяв. Ще раз подякував. I пiсля того вони вже розiйшлися зовсiм. Кiнний i пiший сквапно пiшли Максимовим слiдом. Максим проводжав їх очима, доки вони не зникли за деревами, й думав: "Нi, це не Дон Кiхот i не Санчо Панса! Зовсiм нi! Як легко, але й як приємно можна iнодi помилитися!.." А тодi повернувся й пiшов у вказаному йому напрямку. Вийшовши на самiсiнький край лiсу, довго придивлявся й прислухався до шляху. Десь гуло. Ближче. Потiм прошумiла, прослизнула, як скажена, особова автомашина. I стало тихо. Максим швидко перейшов шлях i пiрнув у густий лiс по той бiк. Лише помiтив, що по шляху текли згори струмки... РОЗДIЛ ДВАДЦЯТИЙ "Зоре моя вечiрняя!.. Зоре моя вечiрняя!.." Максимову душу завжди зворушували слова цього рядка вiрша до самої глибини. Вони викликали в його уявi чарiвний образ тихої, мерехтливої, елегiйно задуманої й далекої-далекої вечiрньої зорi, що, як очi закоханої й заплаканої дiвчини, дивилась iз безмежної космiчної далини, з царства iнших свiтiв та iнших, невiдомих i недосяжних, загадкових країв. Цi слова й цей образ глибоко запали в Максимову душу ще з дитячих, школярських лiт. I вiдтодi завжди, - в роки юнацькi, парубоцькi й у роки змужiння; тихими, ясними вечорами осiннiми, зимовими, весняними й лiтнiми; чи то вдома в затишнiй кiмнатi, чи в мандрах по бездорiжжях, на земних розпуттях; у степах, у лiсах, у луках; на роботi, на полюваннi, в поневiряннi самотою чи з другом вiрним, - скрiзь i завжди цi слова й цей образ змушували його серце тремтливо завмирати в солодкiй елегiйнiй задумi, в тузi за нездiйсненним й недосяжним, скороминучим i невловним; у передчуттi скорботних втрат i вiчної розлуки; в поривi до прекрасного, божественного, героїчного, чистого й у жалi по загубленiй вiрi в трагiчно-примарний iдеал боголюдини... I тепер от вона, звабливо-мерехтлива вечiрня зоря, знову зiйшла на холодному синьо-зеленому небi, над погасаючою загравою - там, де щойно зайшло сонце. Максим iшов по синьому снiгу мiж деревами, дивився на неї й думав про те, про що й завжди, бувало, думав при такiй нагодi: "От у цей час, коли зiйшла зоря ця вечорова, хтось найрiднiший, хтось любий i дорогий, хто думає про нього й тужить за ним, теж дивиться на цю саму зорю, в цю саму хвилину... I там десь їхнi погляди сходяться й летять разом просторами, синiми пустелями, космiчними далями... "Так, - казав тривожно розум, уриваючи жаль елегiйний i мрiю серця. - Так, але за зорею цiєю вечiрньою iде нiч. Ось iще мить, i вона прийде - чорна, холодна, безмежна нiч у лiсi, засипаному снiгом. Нiч твоєї жахливої самотности в глухому лiсi, де тебе й буде поховано, як у чорнiй ямi, якщо ти не виберешся з лiсу тепер". I Максим поспiшав, одчайдушно налягаючи на ноги. Вiн iшов слiдом, що його лишили "кiнний i пiший". Ще завидна тим слiдом Максим прийшов до хатини. Дiйсно, так як i казав той лейтенант - на їхньому слiду стояла хатина. Це була лiсничiвка - типова, давно колись вимурована, казенна будiвелька з червоної цегли, на взiрець залiзничних будок на роз'їздах. Вона стояла й роззяпленими порожнiми очицями вiкон, повириваних геть iз рямами, та такими ж дверима й пострiляними стiнами вищирилася на бiлий свiт, на лiс, на Максима, мов череп мерця. Дах на нiй теж був знесений геть. Колись тут навколо був парканчик i ще якiсь будiвлi. Тепер того нiчого не було - все зникло геть, лише де-не-де стирчали ожуги з-пiд снiгу. Навколо хатини, вiрнiше - навколо кiстяка її, валялись закривавленi бинти, побитi миски, гiльзи. Максим подивився на цю досить неприємну картину й зайшов досередини. "Що ж тут вибирати?" - думав над словами лейтенанта. Всерединi все також було зруйноване. Пiч розвалена. Пiдлога повиламувана. Меблiв анiякiсiньких. Стiни пострiлянi всерединi так само, як i зовнi. Максим оглянув це все, а тодi спинився очами на купi якогось мотлоху посеред хати. "Ого! Та це ж зовсiм не мотлох. Чи мотлох, та не той". Посеред хати було звалено в велику купу багато рiзної зброї: рушниць i кулеметiв, автоматiв - "фiнок", а також гранат рiзних систем, безлiч набоїв, дискiв i рiжкiв до "фiнок", кулеметних стрiчок тощо. Придивившись пильнiше, Максим зауважив, що в тiй купi найбiльше було автоматичної ручної зброї. А навколо - знову ж тi самi, що й надворi, закривавленi бинти, бруднi онучi й рiзний iнший людський послiд. "Цiкаво. Якщо сюди натаскано стiльки зброї в той час, як армiя не має чим стрiляти, то, значить, навiщось її сюди натаскано. Двох думок не може бути: якщо цю зброю залишено тут, то по неї напевно, й то скоро, хтось прийде!" Максим з дитинства любив зброю. Вiн любив мисливську зброю, але нею може бути всяка ручна вогнепальна зброя. I був