озаду, й струна радости забринiла знову у ньому, як тодi, вiдразу пiсля розстання з дiдом. Пройшовши бур'яни й вибалком аж у край, зупинився, постояв. А тодi повернувся праворуч, прицiлився - й пiшов навпростець. Пiшов не минаючи анi калюж, анi горбiв, анi потокiв, анi глевкої рiллi, анi стернi колючої... Йшов трiюмфально. Мiсцями вiн заплющував очi й iшов наослiп, у забуттi, в гарячковому, але й у радiсному, марiннi. А як розплющував очi - перед ним гойдалося голубе марево. Те саме марево, знане з дитинства, що таким чудовим може бути лише в його рiдних степах. Цвiли оази, й сади, й озера, й мiста казковi. I спiвали жайворонки. I одуд кричав десь бiля великого червоного диску сонця, десь за левадами його дитинства, навеснi-провеснi. I все навколо сяяло променисто, i все було залюблене, щасливе... Максим iшов назустрiч усьому тому - i жайворонковi, i одудовi, i садам, i озерам. Iшов назустрiч синовi сонячного Палермо, й тому янголовi мармуровому, й своєму синочковi, й своїй дружинi - всiм. Iшов з розхристаним своїм серцем порепаним i з закипiлою кров'ю в зморшках, але щасливий. А хтось у ньому всерединi спiвав, гойдаючись на гарячковiй веселковiй гойдалцi, в шаленiй барвистiй веремiї. РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ "Пiсня пiсень" "Я буду вмирати, та поки мого дихання в менi..." Це була вже, власне, агонiя. Тiло його догоряло в муках i вже втрачало почуття часу, простору, мiсця й руху. Воно лежало розпластане на снiгу над каламутним i шумливим степовим потоком, що тiк десь до рiдного мiста, до рiдної рiчки, прекрасної рiчки його дитинства, - лежало, агонiзуючи, вже на останнiй гранi. Але душа в ньому не здавалася. Нi, вона не здавалася. Бiльше того - вона трiюмфувала. Вона ж уже була бiля мети. Бiля мети! Тут уже вiн - оце його немiчне тiло - навiть рачки долiзе. А таки долiзе. Вiн не вмре тут, не смiє. Вiн долiзе-таки до свого порога. Ще трiшки - i пекельну муку заступить уже справжнiй трiюмф, гордий трiюмф, наче клекiт орлиний... А тим часом вiн лежав над потоком, над буремною повiнню весняних вод i марив. Його обступили роєм усi, хто запав йому в душу й жив у нiй життям безсмертних. А мiж ними був i той "Янгол" з парабелюмом, i рябий салдат, i всi, що не дали йому загинути. Вони стояли й дивилися на нього очима, сповненими здивування й радости... I все те помалу зосереджувалося в одних великих i мерехтливих очах, з яких дивилася чиста, кришталева, безмежно любляча й велика, як всесвiт, душа... Син... Це вони, цi очi й очi всiх тих, що стояли тепер перед ним, як свiточi вiри в людське в людинi i в вартiсть людського життя в цьому свiтi, - вони вабили, вони кликали, вони наказували переступити ще цю останню латку - найтяжчу, найстрашнiшу, бо найтруднiшу, але вже останню... Тiло його догоряло в муках. Але серце в ньому смiялось i щось казало до всiх тих, що стояли перед ним в уявi, - казало як заповiт, як молитву. То не вiн, то хтось iнший у ньому, урочистий i молитовний, писав велетенською рукою по велетенськiй бiлiй скрижалi землi, - нi, на слiпучо-бiлому екранi неба, - дивнi слова-гiєроглiфи. Вогненно-яскравi, вони зацвiтали буйно синьоокими волошками, нiжними мальвами, кривавими маками, закоханими трояндами. А вiн писав i вимовляв, читав написане. I голос той бринiв iз самого серця. Це була пiсня. Це була пiсня пiсень iз великої-великої книги. I вiн спiвав її, вiн урочисто проказував її, мовби псалом у великому храмi: ..."Я буду вмирати, та, поки мого дихання в менi, я буду змагатись i буду квапитись хапати iскри сонця, вiдбитого в людських очах, я буду з тугою вчитися тайни самому запалювати їх, шукаючи в тих iскрах дороги з чорної прiрви в безсмертя!.." "Я буду вмирати, та поки моє серце в менi, я буду шукати шляхiв до iншого серця, сповнений великої вiри в неспалиму купину людської любови, дружби й братерства - братерства приречених на великi страждання, але й на велику, на безумну радiсть - радiсть трiюмфу над смертю, над злом, над чадом вiчної тьми й загибелi..." "Я буду вмирати, та поки мiй розум у менi, я буду змагатись, я буду квапитись, я буду прагнути збагнути глибини великої тайни..." - Слухай, - каже хтось раптом єхидно i впоперек. - Облиш ти свою "пiсню пiсень". Це все дурниця. Людина - жалюгiдне створiння, i їй нема чого гордитися собою. Звiдки ж у тебе ця гордiсть? Ти-от гордився навiть родом. А чим там гордитися, га? Подумаєш!.. Ти кожного разу починаєш розмову зi слiв, що твiй батько був каменяр а чи тесля. Ну й що ж?.. Це говорить професор. Соломон? Так i не так. Це там, у столицi, в тюрмi говорив так один iнший "Соломон", педант, i цинiк, i резонер-фiлософ. Але в той же час це нiби й той же самий Соломон, колишнiй Максимiв учитель i "приятель". Вони нiби лежать у тiснотi на запльованiй тюремнiй пiдлозi. З Максимом поруч сидить Санько Печенiзький, бандит-рецидивiст - копiя, а може, й рiдний брат того розбiйника, що висiв поруч iз Христом, розiп'ятий на колодi. Санько любовно гортає Бiблiю, якої нiколи не читав i досi навiть i в руках не тримав, бо був неписьменний. Вiн лише знав про неї i любив завжди слухати, як Максим читав з пам'яти "Пiсню Пiсень" Соломона (справжнього!). Вiн аж стенався вiд зворушення та все просив почитати знову й знову тую "Пiсню Пiсень", нiжно голубить книгу своєю розбiйницькою рукою й каже, як це вiн говорив завжди, замрiяно, зворушено: - Чудесна книга... Яка книга!!. Хто ж... Хто ж написав оцю дивну, оцю чудесну книгу? - Ага, ага! - пiдхоплює "Соломон" трiюмфально, злорадно. - Хто написав?! Ти-от пишаєшся... А хто написав оцю "Книгу книг"?! - Не знаю... - каже Максим задумано. - Не знаю... В кожнiм разi не професори й книжники, всi на купу складенi... - I враз повертає голову до "Соломона" й каже йому в саму душу: - Її написали пастухи, професоре. Чи ви зрозумiли? Пастухи! Так само, як перше житло - колиску для Христа, Сина Божого, i ясла зробив т е с л я. Йосип, тесля, професоре! Чи ви зрозумiли?.. "Соломон" закипає ревнивою злобою, сипле цитатами, архiвними довiдками, датами, iменами всесвiтнiх мудрецiв, i фiлософiв, i царiв... Але все ж таки не може спростувати анi факту, що Бiблiю - книгу всiх книг - написали пастухи, а не академiки, анi факту, що ясла для Христа зробив тесля, як i факту, що Христос народився все-таки не в богословськiй академiї, а в родинi того ж таки теслi... Та "Соломон" був фiлософ, через те вiн у всеозброєннi цитат та "логiки мислення" насiдав на Максима, збиваючи з нiг, бо хотiв вибити його монументальну душу геть з рiвноваги, з рейок, на яких вона стояла: - Так, так! Вiн зробив ясла... Але ж вiн зробив i хрест, на якому Христа розп'яли! Ага! - Так. Але ж вiн зробив - витесав з мармуру й грiб, у який Христа було покладено, щоб його не клювали круки i щоб вiн воскрес... I витесав потiм, i викував, i вимурував усi хрести й всякi споруди - цей тесля, цей каменяр, цей робiтник, робучий людський генiй. Генiй будування й творчости... I збудував хату для вас, щоб ви могли в нiй виплодитись, i захиститись, i отаким от мудрим могли вирости... Нарештi, вiн i надрукував цю Бiблiю... Вiн намалював iкони й образ самого Бога... I вiн таки створив i дав душу людству - дав йому шедеври мистецтва й технiки... Все це вiн - цей робучий людський генiй! - Вiн зробив тюрму! Ось цю! - кричав "Соломон". - Вiн збудував каземати! Вiн поробив гармати, й танки, й бомби... всi знаряддя смерти й насильства!.. Ага! Максим посмiхається й каже тихо, але з фанатичною переконанiстю: - То нiчого. Людську душу, творчу душу того теслi, не можна анi замкнути в тюрму, анi вбити Її з гармат... I блiдне лице "Соломона", туманiє, розпливається. Лише Санько-бандит ще якийсь час тримає в руках Бiблiю. Але й вiн зникає помалу... Настає тиша. А в тiй тишi його, Максимiв, голос, доганяючи "Соломона" й Санька, десь здалеку-здалеку й повiльно вимовляє: - Ось чому я завжди... починаю розмову... з гордих слiв... що мiй батько... був каменяр... а чи тесля!.. Тi слова завмирають. Тонуть у слiпучiй мерехкотнявi. Нiкого. Лиш бiла велетенська скрижаль мерехтить слiпуче, а на нiй вогневiє, кимсь написана, нова Пiсня Пiсень, i перший псалом її вогненне скапує словами: "Я б у д у в м и р а т и, т а, п о к и м о г о д и х а н н я в м е н i, я б у д у з м а г а т и с ь i б у д у к в а п и т и с ь х а п а т и i с к р и с о н ц я, в i д б и т о г о в л ю д с ь к и х о ч а х, я б у д у з т у г о ю в ч и т и с ь т а й н и с а м о м у з а п а л ю в а т и ї х, ш у к а ю ч и в т и х i с к р а х д о р о г и з ч о р н о ї п р i р в и в б е з с м е р т я..." Хтось нахиляється над Максимовим серцем i каже в нього тихо, нiжно, лагiдно: - А в а н т i! Лагiдно, але категорично. - А в а н т i!! Розпластане в безсиллi тiло поривається встати. Довго б'ється, як риба об лiд, об бiлу пелену снiгу. Все поривається встати. I нарештi таки встає... Останнi кiлометри Максим iде, як сомнамбула, з останнiх сил долаючи вже останнi метри. Степ лишився позаду. Максим перейшов усi яри й переярки, всi горби й пагорби, перебрiв усi потоки й протоки, перелiз через усi провалля - i ось вiн iде вже городами-садами... Степ лишився позаду, а вiн iде садами, городами, навпростець. Перетинає вулицi й перевалки навскоси, переступає тини й перебрiдає канави, дивлячись усе вперед, усе вперед, просто перед собою, манiякальним зором. Вiн iде по прямiй. "Пряма є найкоротша помiж двома точками..." I однiєю точкою було його серце, другою - порiг його хати. I тi точки зближаються, зближаються по прямiй... Вже люди зустрiчаються в вуличках i в дворах i кивають йому, а вiн iде... йде... Вiн нiкого не бачить i нiчого не чує, i нiчого немає в його думцi, крiм мети... Йде... Ось замерзле болото й левади, залитi поверх льоду водою. Вiн iде по водi... Вiн iде по водi й не тоне - як дивитися вiддалiк... Там, за цiєю водою, за цим болотом, за левадами, - там уже його город, уже його двiр, уже його хата... Перебрiвши болото по льоду, залитому водою, вiн вступає в город. Iде городом. Нарештi доходить до комори, до тинка, за яким починається його двiр, i стає... В дворi бiля хлiвця - його дружина! Вона рубає дрова. В чоловiчому пальтi, в ганчiр'яних бурках, у шапцi з вухами, вона рубає дрова. Наступила сукувату в'ялену дубову гiлляку ганчiр'яною буркою, б'є ту дубову гiлляку тупою сокирою й нiяк не може перерубати. А бiля неї синок - носить вiдрубанi цурпалки в хлiвець i гомонить щось там iз хлiвця до матерi... Максим дивиться, як дружина рубає й не може нiяк перерубати гiлляку, i останнiм напруженням волi посмiхається й голосно каже: - Хоч би ж... хоч тоншу... полiняку... взяла!.. Дружина нагло кидає сокиру, скрикнувши: - Б о р и с е!.. Б а т ь к о!!. Павза. I голос iз хлiвця крiзь буйнi сльози: - В ж е з н а ю, з н а ю... Але синок не виходить. Вiн там десь уткнувся личком у дрова, й ридає вiд безмежного раптового щастя, i соромиться тих слiз - бо ж вiн уже не дитина! - i не виходить, щоб не зрадити, як маленьке його серце й як велика його дитяча душа затремтiли й розгубилися, запалахкотiли великим полум'ям чистої, як кришталь, гарячої, як вогонь, любови... Потiм вони взяли батька за руки й повели двором через порiг до хати. О с ь i п о р i г! Серце Максимове затрепетало. П о р i г! О с ь в i н! Максим переступає його в гарячцi, але ще в повнiй свiдомостi. Але за порогом свiдомiсть його враз покинула. Вiн зiв'яв, зломився, як колос, i, спершись на стiну спиною, помалу сповз на пiдлогу. I без пам'яти лiг упоперек дверей... РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ По садах цвiли вишнi. По левадах пишалися кульбаби. Над бомбовими кратерами зеленiли пагiнцi трав i бур'янцю. А по шляхах i дорiжках стелився шпориш. Збомблене мiсто пiдводилося знову до сонця. Люди по городах копали землю, засiваючи її зерном, яке мали пiд руками вцiлiле, - засiвали всумiш iз надiями й вiрою. Вони накривали дахи, затуляли стрiхи. Весна йшла переможно й весело, аж наче з вистрибом. Як тi маленькi козенята, що разом iз Бiлявкою бiгали по левадах, по кульбабах. Це було свято, велике свято народження на глум i наругу над смертю. Бруньки на деревах лопались, i з них трiюмфально, стихiйно виливалось життя - зачатки нового, радiсного, барвистого свiту. Максим був у числi тих, що розкривались, як жадiбнi листочки, назустрiч сонцю, тягнучися до нього лицем. Поправши смерть ногами, по довгих днях агонiї на смертному ложi й мандрiв на межi цього й iншого свiтiв вiн нарештi звiвся. Його жадiбна й уперта душа, його залiзна воля, його тваринна жага цвiсти й буяти взяли гору. I от нарештi, худий, аж чорний, але живий i усмiхнений, вiн стояв сонячно-росяного ранку пiд кленом, що буйно вибруньковував лист, стояв разом iз синком Борисом, нахилившись над розстеленим на шпоришi рядном, i, смiючись, торкав пальцем за довгi вiї маленьку, зовсiм манюньку людину. Ту, що її хрестили тодi, над пеклом. Лежачи на ряднi горiчерева й гулюкаючи на сонцi, вона дивилась у Максимовi очi й простягала по них руки - по тi усмiхненi й глибокi два променистi озерця, в яких вiдбивався, обертаючись, цiлiсiнький свiт... А десь далеко-далеко все гримотiла канонада. Вiйна продовжувалась, i десь там злосливе шалiли й далi обидва, ще не подоланi, вороги. Пiд ними ще стогнала земля. "Але нехай гримить i нехай шалiє! - думав Максим. - Воiстину варто сiм разiв ослiпнути, щоб лише раз прозрiти!.." Максим посмiхався, сповнений безмежного до них презирства, почуття незрiвняної вищости й гордости, - такої духмяної чорноземної сили, такої буйної, незнищимої й незборимої снаги. Нехай гримлять i шалiють... Вiн вiдчув уже раз свою перемогу над ними. I нехай тепер що не станеться, але тут, на цiй землi, переможцем буде вiн. Бо ж переможе ця спрагла весняного воскресiння земля, а вiн, син цiєї землi, - невiд'ємний вiд неї. Та головне - якi б не страшнi були сили зла, сили нелюдського серед людей, остаточно переможе таки людина силою людського, силою добра, а не зла в нiй. Максим знав це тепер так твердо, як нiколи, i нiякi наймудрiшi Соломони з їхнiми хробачно-змiїними фiлософiями не змогли б тепер захитати його вiри в це. Згадка про Соломона нагадала Максимовi ще одну "перемогу" - ту, що її, власне, довiв сам на собi Соломон. Незабаром пiсля одужання Максим довiдався, що Соломона знайшли мертвим на руїнах собору. Знайшли його пiсля того, як веремiя наступу-вiдступу пройшла мiстом туди й назад i на мить стало тихо. Вiн мав вiдступати з "своїми", але вiн уже знав, що вони йому вже не вiрили й не думали вважати його за "свого" й пiсля того, як уже повнiстю використали його подвiйну зрадницьку душу. Тiкати ж йому було нiкуди, а залишитися - теж неможливо, бо зрадив себе вже перед усiма, зраджуючи всiх. А головне - вiн i сам не вiрив уже не тiльки нiкому, але й самому собi. Не маючи в собi вже нiчого, крiм тваринного страху, вiн не мав уже iншого виходу, тiльки той, що його вказав був йому Максим - тодi, пiд час зустрiчi з ним на руїнах собору. Прийшовши на руїни, Соломон хотiв зiрвати себе гранатою - тiєю, що її знайшов i подав йому тодi на зустрiчi Максим, а вiн її сховав. Але граната не запалилась... Вона так i лишилась валятись на землi з зiрваним забезпечником - рожева й нiжна, як писанка, iталiйська граната. Тодi вiн отруївся цiянкалiєм, що його мав при собi. Отруївся на каменi над Авраамом... Нiчого по собi не лишив, тiльки хемiчним олiвцем написав на каменi: "М А К С Е! Я ПЕРЕМIГ", а трохи далi дописав "себе". Максим потiм прийшов на руїни собору й ще встиг прочитати той напис. Хемiчний олiвець розплився вiд дощiв, i напис помалу обертався в брудну, невиразну пляму... "Нi, - подумав тепер Максим ще раз, як думав з цього приводу вже не раз. - Це не вiн перемiг себе, а його перемогло те, що вiн так зухвало, з певнiстю вченого хробака заперечував. Вiн бачив саме безглуздя в усьому, а тим часом у його власному фiналi - доказ перемоги вищого глузду над безглуздям людей". Але думка про це тiльки ще бiльше прояснила й без того ясно-прозорий сонячний настрiй, що наскрiзь пронизував Максима. Джерело цього настрою, вiн розумiв, було не в ньому самому. Воно було скрiзь у природi навколо, воно чулося в диханнi рiдної землi, i воно ж бризкало з радiсних усмiшок ось оцих рiдних, найрiднiших iстот, що були поруч нього. Це вiдчуття цiлковитої єдности з усiм цим коханим, дорогим свiтом людей взагалi, батькiвщини зокрема й родини передусiм робило його щасливим, хоч гримотiння далекої канонади й вiдбивалось у серцi болючою пригадкою про непевнiсть та навiть безвигляднiсть його власного майбутнього. I, вiдганяючи вiд себе тривожнi думки про це, Максим увесь вiддавався вiдчуттю свого, нехай хвилинного й непевного, але справжнього людського щастя... Пружилося тiло, й пружилася душа. "Ну, що ж, - думав Максим. - Хай гримлять канонади, хай лютують вiхоли, хай завивають смерчi й котиться самум". А вiн усе-таки стоятиме, як дуб, на цiй землi, i поки вiн з нею - одно, нiякий самум не зможе його подолати, не зможе його звалити, не зможе його змести. Бо все минає i все проходить, але продовжується життя, джерело якого - любов. I як i найгустiший дим не в силi заступити сонця, так i найчорнiше зло не в силi подолати добро, що виходить з любо-ви. Невмирущим є все, що здiбне любити. В любовi трiюмфує над чорною тьмою свiт - сонячний, прекрасний, божественний свiт Завжди живе трiюмфує над мертвим. Над чорними кратерами бомбових вирв пробиваються нiжнi пагiнцi трав i квiток. Над прiрвою буйним цвiтом зацвiтає весна!.. Нi, вiн з цiєї землi нiкуди не пiде! Нi на схiд, нi на захiд, нi на пiвдень, нi на пiвнiч! Вiн буде на цiй землi. I нiхто його з неї не зiпхне. Нi, не зiпхне! Можуть зiтерти його тiло на порох, але не зможе нiхто зiтерти на порох його душi, не зможе зiгнати її з цiєї землi. Помиляються тi, хто вогнем i залiзом прийшли йому диктувать свою волю. Непереможним є все, що роджене для творчости, для радости й цвiтiння. Вiдгремлять сморiднi грози, вiдшалiють страшнi гурагани залiзнi, одбахкають блискавки зла й злоби... Прийдуть знову й знову громи веснянi. Проллються проливнi дощi громовi i змиють, очистять усе. I зацвiте рясним цвiтом те, чому цвiсти належить, що народжене цвiсти й буяти. I поросте бур'янами те, чому порости бур'янами належить. I згниє геть те, що своїм серцем злобним умерло, захлинулось у зненавистi, вдушилось у жорстокостi, - все те, що не жило, а чадiло. I ввiйде той чад i сморiд у сиру землю, в глибини її найдальшi. I тодi високо в небо пiдiйметься сад чарiвний, над чадом, над злом i над смородом, буйно розквiтлий, на цiй, на родючiй землi. I пливтимуть над ним бiлоснiжнi хмарки, воркуватимуть в ньому закоханi горлицi, радiтимуть в ньому люди щасливi, а з високих його верховiть, сонцем осяяних, падатимуть радiснi сльози, як перламутровi блискiтки рос. Гармiш-Партенкiрхен _ 1948 - 49 рр. _ [1] Авантi - вперед (iтал.).