ишколення та для завершення формування їм не дано. Вони з мiсця мали зайняти вiдтинок фронту довжиною понад 30 кiлометрiв пiд самiсiнькими Бродами в складi XIII корпусу i розбудувати швидким темпом другу оборонну лiнiю. Назустрiч частинам дивiзiї, що йшли на схiд, до фронту займати позицiї, рухалися частини вермахту, що тi позицiї опустили й чимчикували на захiд. Вигляд у тих частин вермахту був панiчний, повна розхлябанiсть, i переляк, i здемобiлiзованiсть. Скрiзь i всюди можна було бачити, як цi вiдступаючi вермахтiвцi тягли свою мунiцiю на вiзочках, вручну. В очах їхнiх був жах або вiдчай, або порожнеча душевної прострацiї. I мимоволi спадало на думку: якщо цi загартованi солдати нiмецького райху, що пройшли з боями шлях до Сталiнграда, а потiм з таким героїзмом стримували натиск ворога, вiдступаючи п'ядь за п'яддю з боями назад, якщо вони зараз майже бiжать панiчне, покинувши позицiї, то що ж тут може зробити оця зелена молодь, напiввимуштрована й напiвозброєна?! Що вона може тут зробити навiть при всiм її романтизмi! I що ж це за такий приклад: вермахт вiдступає! Не вiдступає, утiкає! Тiльки що привезенi з вишкiльних таборiв, з глибокого запiлля юнаки в сталевих шоломах i в чистих, ще не закурених димом i порохом вiйни унiформах, проводжали здивованими очима вермахтiвцiв, i вже паволока розгублености й невисловленої туги застилала їм свiт. Хто був на вiйнi, той знає, яке самопочуття у тих" що вперше йдуть назустрiч громам i спалахам вiйни, назустрiч смерти. У вiдповiдь на далекi громи артилерiйської канонади десь за обрiями серце завмирає й одриваеться зi свого мiсця, ниє i скiмлить душа, а жадоба жити криком кричить з усiх клiтин людського єства,- цiла людина пригнiчена страшними передчуттями та непроханими видивами власної загибелi. I нiяка вiдвага тут не приходить i не допомагає, коли людина не хоче собi брехати, коли хоче бути сама з собою щирою, вона озирається, як зацькований звiрок, i рада шурхнути в першу-лiпшу нiрку i там щезнути, причаїтися, розпливтися клубочком пари - нема. Але вона з усiєї сили, зцiпивши зуби, зi скiмлячим вiд тривоги серцем, тримається,- бо вона не сама, бо з нею товаришi,. а їх усiх в'яже спiльна приреченiсть, спiльна доля. Особливо ж кепське почуття в людини, коли вона зовсiм юна, коли вона не жила ще на свiтi. Ще як вiд тiєї вiйни далеко, тодi вона тримається браво, навiть бойових вiйськових пiсень спiває, але коли вона до тiєї вiйни наближається, коли вона йде не на кiнофiльм вiйськовий, а до фронту, коли раптом починає на собi вiдчувати подих тiєї вiйни, близькiсть того фронту, коли вона вже вiдчуває тремтiння землi й клекiт на обрiях, тодi їй стає тоскно, вона робиться зосереджена, мовчазна, нашорошена. Та вже зовсiм кепське почуття в людини, коли вона вперше йде "нюхати пороху", а назустрiч їй чимчикують справжнi солдати, закуренi димом i замурзанi потом, явно утiкаючи, з усiма прикметами панiки на собi, напiврозамунiченi й напiврозпряженi з дисциплiни, як в данiм випадку... Погана, погана це прикмета, якщо вермахтiвцi так панiчно чимчикують на захiд, i погана це психiчна зарядка для молодикiв. А вермахтiвцi чимчикують та ще й посмiхаються понуро й презирливо, мовляв: диви! Тю на вас! Куди це ви?! Вернiться! Такi зеленi й наївнi, такi жовторотi чимчикують на схiд, не знаючи, куди ж це вони чимчикують i що їх там чекає!.. Iдуть от немов на параду, в новеньких шоломах, з новенькими рушничками й пiстолетиками її "машiненгеверами", з парою мiнометiв, з одним танком-"тигриком", з кiлькома батарейками, i куди?! Куди ви?! Проти такої сили-силищi?! Вернiться! Утiкайте з нами... Але цього їм нiхто не говорив, це тiльки так увижалося й вчувалося, це так можна би було зрозумiти отi погляди замурзаних потом, пилом i порохом вiйни, вимучених i розтерзаних вермахтiвцiв, що чимдуж тюпали на захiд, апатичнi й з усього зрезигнованi... * * * _ Петрiв ешелон був одним iз останнiх, а може, й самий останнiй. Вивантажувався ешелон на станцiї Ожидiв. Як командир батареї тяжкої артилерiї Петро мав багато клопоту i, вивантажуючись, кляв когось на чому свiт стоїть. Звичайно, кляв у душi, мовчки, понуро. I як тут не клясти! Нiби на смiх i глум, в наш час, час наймодернiшої технiки, особливо вiйськової, його батарея пересувалася кiнною тягою. Воно, звичайно, романтично, навiть поетично, i до того ж несло вiд того старовинною козацькою - конi ж! "Ой, коники воронiї!.." Але будь воно прокляте, таке дiло. Пiсля того, як вiн командував батареєю, руханою тягачами - сталевими ХТЗ (Харкiвського тракторного заводу), та гарматами-самоходами, раптом конi... Жах! Вiчна його мука. Ще коли б вiн не мав людського серця, але ж вiн мав людське серце, що мало свої примхи, а серед тих примх, на тлi невеликого-то жалю до людей був у тiм серцi великий жаль до iнших живих iстот. I от цi конi... Йому шкода цих коней - бiдолашнi тварини! Вони були неспокiйнi вiд iнстинктивного вiдчуття загибелi. Стиналися вiд шаленої напруги. Били копитами й шарпалися, пряли вухами, чуючи тими вухами рев лiтакiв i не дуже-то далекi вибухи бомб, нервувалися, а деякi без причин жалiбно iржали, позираючи навколо,- вони без сумнiву угадували своїм iнстинктом близьку смерть. Вiд цього командировi закрадався в серце неспокiй, не тiльки жаль до тварин, а ще й неспокiй за дальше: це ж вони тiльки вивантажуються! Та ще й не пiд вогнем ворога. А далi? Що буде далi? Ну як йому воювати на цих кониках, коли тепер навiть залiзнi машини стають цапки й не хочуть iти вперед?! Але пiд охороною зенiток гармашi та їздовi запрягали по чотири пари коней до кожної гармати й по чотири до ляфету, а так само запрягали паровицi до возiв з зарядними скринями i вчвал скочувалися вiд залiзничної колiї геть пiд гору. Петро, пiдтягти мiцнiше ремiнець шолому пiд пiдборiддям, курив понуро й зрiдка кидав короткi фрази розпоряджень своїм людям... Коли вивантажувався ешелон, прибув машиною на станцiю командир їхньої дивiзiї, генерал Фрайтаг, Вiн приїхав новеньким вiйськовим "опелем". I Петро мав тут нагоду його бачити. I мусiв собi признатися тодi (i увесь час потiм це враження його переслiдувало) - враження вiд командира дивiзiї було досить таки кепське, погане. А це багато значить для вояка, яке враження на нього справляв найстарший командир. З давен-давен ведеться, що для вояка командир тiльки тодi командир, якщо вiн собою заступає батька. Недаремно в старовину (та й пiзнiше) до титулу найстаршого воєначальника в Українi вояки додавали ще додатковий титул - "батько". А це що? Це батько?.. Серед перону стоїть досить добре вичищений i виголений, але непоказний, лише дуже набундючений нiмець з хлистиком у руцi. Генеральський кашкет на ньому стоїть розтрубом, як корона на павичевi. Це Фрайтаг. Фрайтаг розмовляє з майором П., що стоїть перед ним на-струнко. Майор П. високий, кремезний, генерал проти нього досить миршавий, але кутики уст у генерала при тiй розмовi презирливо опущенi. Це презирство вiдчуває майор П., i через те вiн червоний, як рак, вiд розгублености чи вiд образи. Десь високо воркотить , ворожий лiтак, i видно, що генерал стоїть, немов на шпильках, ледве утримується, щоб раптом не чкурнути й не утекти десь пiд прикриття, одначе кутики його уст презирливо опущенi, i опущенi вони не з презирства до того лiтака, не з презирства до смерти, а з iнших причин: вiн, бач, розмовляє не тiльки з нижчим чином, а ще й з людиною нижчої раси, з "унтерменшем", з українцем, що є азiятом... Це так i написано на виду в генерала. Петровi тодi серце тьохнуло, стиснуте поганим передчуттям, шарпнуте думкою, що з таким командиром вони далеко не заїдуть. Е, нi, з таким "батьком" їм швидко "жаба цицьки дасть". Нiби на пiдтвердження цього, розмова Фрайтага з майором П. раптом скiнчилася такою сценкою. Фрайтаг тримався-тримався хоробро, та й не витримав фасону, смикнув лицем угору, де нагло завили скиненi з зенiту бомби, втягнув голову в плечi, а далi кинувся до машини, до свого "опеля", та й був такий... Бомби впали далеко десь за станцiєю, але якже ж швидко вони здмухнули генерала! Майор П. лишився сам на перонi, здивований i огiрчений, покинутий нагло своїм командиром, що навiть недоговорив якихось там вказiвок. Подивившись якийсь час в той бiк, де зник Фрайтаг, майор П. витер долонею пiт з чола, зiдхнув i махнув невиразно рукою. Ця сценка чомусь особливо чiтко вiдкарбувалася в Петровiй пам'ятi. Ех ти, бiда яка! Отакий от у них "батько!" Отакий от у них найстарший командирi Отакий у них отаман! Петрова батарея, що входила в склад дивiзiону тяжкої артилерiї, стала на позицiї з самого краю правого флангу дивiзiї "Галичина" i з краю оборонної лiнiї XIII корпусу. Ця її позицiя була поблизу Ясенiв. Решта батарей дивiзiону розташувалася вiд нього на пiвнiч, в кiлькох пунктах. Було сонячно й тихо, й зрештою весело, бо яскраве синє небо й яскраво-жовтi лани, де-не-де заквiтчанi червоним маком, нагадували про безмежну їхню, сонячну Батькiвщину, про їхнiх войовничих предкiв, про чудесну романтику степову, вичитану з Кащенка, про красу i велич змагання за людське щастя. Природа голубила їх i наповняла серця великими надiями, великою вiрою в щасливий кiнець усiх побоєвищ на цiй їхнiй землi. А самi побоєвища не видавалися такими вже страшними, коли таке замрiяне небо вгорi й такi золотi лани внизу, перед ними, i такi нiжнi безжурнi голоси польових цикад звiдусiль. Пiд таким розмрiяним, лагiдним небом навiть забувалося про прикрi першi вражiння вiд того вермахту, що утiкав на захiд. Тут вони його не бачили. Пiд фронт Петрова батарея пiдходила в надвечiр'я глухими польовими дорогами, малов'їждженими, помежи ланами пшеницi, гречок, кукурудзи. Копi тягли важкi гармати майже по цiлинi кудись на невiдомi позицiї, йшли поволi, помахували гривами й куцими, пiдстриженими хвостами, вiдганяючись вiд ледачих надвечiрнiх мух, порскали соковите й голосно, хапали вряди-годи жмут налитого колосся а чи кукурудзиння збоку, й нi одному не вiрилося, що їх чекають якiсь страхiття завтра, а може, навiть i сьогоднi. Гармашi наривали червоних макiв повнi жменi, часом дарували їх зустрiчним дiвчатам i дiтям i тiшилися самi, як дiти, на лонi рiдної, прекрасної природи. Таж на такiй землi, пiд таким небом i головою накласти не страшно i не жалко! Вермахтовi це все байдуже, для нього ця земля холодна й чужа, а для них... Нi, за цю землю й головою накласти не шкода. Кров зацвiте червоними маками, життя проросте ланами золотого колосся,- їх голубитиме сонце i вiтер, дiвчата, й дiти, й матерi... З отакими от настроями, крiзь золотi хвилi ланiв, осяяних вечiрнiм промiнням, а потiм крiзь лiричнi сутiнки вечоровi, озвученi гомоном цикад i криком перепiлок, котилася батарея тяжких гармат i безкiнечний обоз постачання, погрюкуючи колесами, подзвонюючи кiнськими зумбелами, розливаючись iнодi смiхом юних гармашiв... У самого Петра було таке вражiння i такий настрiй, що це вони їдуть не на вiйну, а їдуть на лiтнi маневри десь там пiд Чугуєвом, i що це їхня власна, нi вiд кого не залежна армiя. А вiйна та чи буде колись, а чи, може, її й взагалi не буде... Так Петрова батарея прибула пiд Ясенiв. Тут вони окопалися, пристосувалися. Та згодом батарея висунулася ще далi на пiвдень, такий поступив наказ. V Першi днi було зовсiм спокiйно i досить мирно (а таких днiв було три). Зв'язок у них був налагоджений дуже добре, й через те на Петровiй батареї було вiдомо все, що робиться на всiм вiдтинку, зайнятiм їхньою дивiзiєю. На всiм вiдтинку кипiла робота - всi полки дивiзiї укрiплювалися й розбудовували позицiї, копали рови, будували блiндажi. В основному цi позицiї, зайнятi дивiзiєю, були нiбито колись вже раз використовуванi, за першої свiтової вiйни, тепер їх обрано якимось дивом наново й розбудовано тут укрiплення. Укрiплення, звичайно, примiтивнi, робленi, як то кажуть, на живу нитку, похапцем. В досвiдченого вояка виникав острах i здивовання - хто й як це тут збирається спинити ворога? Але над тим нiхто не думав з начальства. Десь там угорi вже давно забракло голови. А тут люди копалися, як комашня, довбали землю лопаточками, нiбито вони мирно картоплю садять... На фронтi стояло затишшя. Ворог зупинився й не подавав знаку. Може, вiн i взагалi вже не буде настулати. Десь вiн там по той бiк Бродiв застряг... Ходило пророцтво якоїсь Настi Стигматички про те, що десь там, по той бiк Бродiв вiн, той ворог, i "пощезне". Сам пощезне. Прийде якась змора на нього, на ворога, не то чума, не то язва сибiрська, чи щось подiбне, i вигине вiн, як сарана, i на тому буде кiнець. Нiколи вiн не дiйде до Львова... Чи не гарно! Ну, зовсiм так, як i в гiмнi нацiональнiм тiм спiвається: Згинуть нашi ворiженьки, як роса на сонцi! Може саме тому в пророцтво Настi Стигматички всi вiрили. Тобто вiрили тому, бо воно було таким зручним, таким бажаним розв'язанням всiєї мороки за рецептом рiдного таки нацiонального гiмну. Прийде змора, i вигине ворог, "як роса на сонцi", i нiколи не дiйде до Львова. Нiколи-нiколи навiть не вступить на його околицi... Велика рiч,- людська вiра вона може створити психоз жаху i вона ж може створити зворушливу iлюзiю небувалого чуда. Як то завжди буває, люди найкраще вiрять в те, чого й самi хочуть. Так i тут. Люди хотiли саме того, що пророкувала Настя Стигматичка, i вiрили в це. I всi знаки нiби почали показувати, що так воно, мабуть, i буде. Ворог не виявляв нiякої активности, так нiби його взагалi не було там, не було нiяких тих мiльйонiв, нiяких незчисленних армiй, танкiв, "катюш", незчисленної артилерiї, авiяцiї... Аж дивно, чого той вермахт так бiг панiчно! Ворог провадив лише мляву розвiдувальну акцiю з повiтря - коли-не-коли з'являвся на шаленiй височинi розвiдувальний лiтак, двокрилий ляпотун, прозваний в цiй вiйнi "кукурудзником", а взагалi, як i всякий совєтський лiтак, званий нiмцями "Iваном", воркотiв над осяяними сонцем просторами, над мирними, убогими, але опромiненими надiєю селами,бiленькi хатки яких так добре правили за орiєнтири на землi,- воркотiв безобидно над тим усим копанням та метушнею вояцтва дивiзiї, а поворкотiвши, щезав. I все те копання та вовтузiння тривало далi й виглядало, як мирне будiвництво. Петровi гармашi спiвали пiсень, лежачи пiд кущами, їздовi попасали та чепурили коней в гущавинi, зв'язковi-телефонiсти та радисти займалися мирними розмовами з своїми колегами, па всiм вiдтинку фронту iснуючими, полювали за новинами та фронтовими плiтками... Хто не чергував - ходили на село залицятися до дiвчат. На спостережних пунктах люди томилися вiд нудьги. Але нiхто не нарiкав - так було добре. По фронту пролетiла "качка", сплоджена, звичайно, якимсь неспокiйним радистом, що не мiг жити без новин,- "качка" про те, що большевики зупинилися тому, мовляв, бо взнали, що на фронт прийшла українська дивiзiя "Галичина" i тепер вони не знають що робити. В панiцi. Радяться. А слiдом за цiєю - друга "качка". "...Взнавши, що на фронт пiд Броди прийшла українська дивiзiя "Галичина", Сталiн виробляє спецiяльний плян у Москвi, як би ту дивiзiю забрати всю живцем, з гамузом. I поки вiн цього не надумає, доти не буде нiякої вiйни". I третя "качка". Сталiн запропонував Гiтлеровi укласти мир за таку цiну: нехай Гiтлер вiддасть Сталiновi усих цих хлопцiв на розправу. I Гiтлер нiбито над тим думає оце тепер. А Сталiн чекає. Тому й таке затишшя. Це все гумор шибеничний, чи гумор солдатський, що однакове. Одначе десь у нiм була гiрка правда, доля гiркої правди. Логiка говорила за те, що, мабуть, таки по той бiк Бродiв, за тим "широким селом" хтось дуже ламає голову навколо цих стрiльцiв, навколо цiєї дивiзiї, хтось особливо прикував свою увагу до цих "хлопцiв", обдумуючи крiпко, як же ж вивершити їхню долю. Бо я? для ворога ця дивiзiя в сто разiв небезпечнiша, анiж цiлi корпуси iнших воякiв, вона небезпечна, як приклад для всього населення української землi, як наочний доказ iснування волi до боротьби за свободу й органiзованого орудування зброєю в iм'я тiєї свободи. А такий приклад може бути заразливий. Убити його - Це невiдклична потреба, це надзвичайно важливе завдання. Знищити за всяку цiну. Мабуть, над цим i ламають голову по той бiк Бродiв. * * * _ 16-го була недiля. День був сонячний, радiсний, тихий. В близькому селi вiдбувалася в церквi служба Божа. Петро теж побував там, мiж людьми. Його дуже вразив, зворушив настрiй селян. Всi - старики, жiнки, пiдлiтки - настроєнi оптимiстично, очi у всiх свiтяться радiстю, надiєю великою... Може, це вплив церкви? Нi, це вплив їх, "хлопцiв-соколiв" у блискучих вiйськових одностроях i сталевих шоломах, вплив "власного вiйська". Старики, й бабусi, й матерi, дiвчата, пiдлiтки вiрили в те, що вiйна не зачепить вже їхнiх хат, не тiльки тому, що так напророкувала Настя Стигматичка десь, а тому, що вони на власнi очi бачать рiдних своїх обранцiв,- тепер "нашi хлопцi" поженуть большевикiв геть... Вийшовши з церкви, люди не розходилися, стояли юрбами, групами, оточивши воякiв, розмовляли статечно, запрошували в гостi, обiцяли частувати медом, i горiлкою, i добрим обiдом,- для таких дорогих гостей, для своїх рiдних воякiв, для своїх оборонцiв їм нiчого не шкода, слава Богу, бджола в пасiках дала взятку, а в полi збiжжя вродило, аби тiльки дав Бог зiбрати... Та вже за такими соколами вони, як за муром!.. Петро дивився в усмiхненi, опромiненi надiєю обличчя селян, слухав сердечну гутiрку, бачив радiснi погляди, зверненi на них, як на захисникiв, пригадував, як утiкав той вермахт, i йому хотiлося плакати. Йому, дорослому, загартованому в боях i поневiряннях, не вистачало душевної сили й рiвноваги спокiйно дивитися на тi радiснi обличчя, в тi опромiненi надiєю очi... Те саме творилося й з iншими вояками, хто не втратив ясности думки, й почуття вiдповiдальности, й почуття трагiзму всiєї ситуацiї... Може, пiд впливом цих настроїв, пiзнiше, але того ж дня, мало не розiгралася кривава баталiя мiж його дивiзiонерами й вермахтiвцями. На дорозi й так по городах, по кукурудзi з'явилися знову групи воякiв вермахту, що простували на захiд,- вони зiрвалися з правого флангу головної оборонної лiнiї i вiдступали без бою, без натиску ворога, з невiдомої причини. Серед груп вермахту були й есесiвцi, що вiдступали так само панiчно й понуро. А вiдступаючи, солдати Третього райху на шляху вiдступу наводили свiй лад: вони забирали у селян худобу - корiв, коней, овець, свиней i навiть птицю... Одним словом, очищали територiю вiд усього, що можна з'їсти, а чи на чому можна їхати та везти свої гевери та туго набитi наплечники (повнi "трофеїв", либонь!). За реквiзовану худобу нiмцi видавали якiсь там папiрчики. Мовляв, це по закону, це згiдно наказу головного командування. Справдi, такий наказ головного командування був, хоч не вiдомо, чи вiн стосувався й курей, i навiть кроликiв... Ентузiасти. виконання того "наказу" реквiзували (тобто грабували) геть все! Селяни з лементом прибiгли до своїх прохати захисту. Свої вступилися. Особливо проявили себе Петровi гармашi та й сам Петро. Йому було через край того людського горя, вiн зi своїми хлопцями налетiв на групу таких грабiжникiв, як рябець. А ця група - це були ще й не вермахтiвцi, а есесiвцi з якоїсь розбитої частини, з труп'ячими голiвками на шоломах i на рукавах. Було би побоевище, але, на щастя чи на бiду, десь узявся й надзвичайно енергiйно втрутився якийсь український старшина, що говорив блискуче по-нiмецьки, i увесь конфлiкт скiнчився тим, що хлопцi тiльки вiдiбрали в есесiвцiв худобу та й повернули її селянам, а грабiжникiв потурили геть, добре таки їх налякавши своїм грiзним втручанням. "Оце так союзники!" Селяни бiдкалися в розпачi: "Що ж це таке?! Тi грабують, i цi грабують! Боже ж ти наш, Боже!" I дякували своїм воякам. Пригода окрилила селян надiєю, як наочний приклад i доказ, що "нашi" мають силу, й то неабияку, коли їх i нiмцi бояться. "Спасибi ж вам, дiтки! На вас уся надiя... Ви наш рятунок!.. Ви заступники й хоронителi нашi!" Святковий настрiй пропав. Боже, яких би тут треба нервiв людинi, щоби не втратити рiвноваги! Один молодий гармаш пiсля того iнциденту, послухавши отак розпачливе голосiння, а потiм i благословення якоїсь старенької матусi, не витримав, закрив лице руками i раптом заплакав, як дитина. Як же ж їх, цих бiдолашних людей, захистити?!. Одвернувся та й побiг геть, щоб нiхто не бачив... Це ж грабують, а там же ще йдуть не такi грабiжники! Пригода ця була перед полуднем. А в полудень прийшла на батарею вiстка, що на змiну вермахтiвцям, якi покинули правий фланг головної лiнiї оборони, почалось перекидання на передову лiнiю 29-го й 30-го полкiв української дивизiї. Одночасно з цiєю вiсткою Петро теж дiстав наказ пересунути батарею ще далi на пiвденний схiд, зайняти позицiї, опущенi вермахтом. Названо точку... Крига зрушила. Подiї почали розвиватися швидко. Слiдом за наказом почали налiтати малими з'єднаннями большовицькi лiтаки, нiби роблячи вправи, вони з'являлися несподiвано й бомбили хаотично, що при-йшлося, таке вражiння, що це були малi пригравки до наступного великого концерту. Але й цi налети припинили будь-який рух до вечора та нанесли деякi втрати - перша кров юнацька зросила землю тут i там. Як завечорiло, рух вiдновився: вермахт побiг на захiд, сотнi й батальйони української дивiзiї на схiд. Таки на схiд! Петро зняв свою батарею й у сутiнках взявся перетягати її на кiлька кiлометрiв управо. Яка то несамовита морока мiняти позицiю й перетягати таку громiздку махину, як батарея тяжких гармат з усiма її причандалами, мунiцiйними обозами та всiма допомiжними частинами, та ще рухану кiнною тягою! Але нема ради. Батарея знялась i погримотiла у вечiрнiй присмерк, у нiч, поспiшаючи, але не можучи погнати учвал. Де там учвал! I дороги поганi, i все запруджене вiйськом,- як би не почавити людей, здебiльшого своїх. Довгий час вони йшли в густiй колонi якоїсь частини їхньої дивiзiї. Це була пiхотна частина. Тут, втесавшись в саму гущу, Петро мав змогу спостерiгати, вiдчути настрiй воякiв. Настрiй був поганий. Серед воякiв були помiтнi симптоми заломання психiчного. Гнiтючi вражiння вiд вермахту, що вiдступав увесь час, вiдколи ця молодь прибула сюди, на фронт пiд Броди, не пройшли марно. Особливо вражiння сьогоднiшнього дня. Починалася... не панiка, нi. Панiка лише вставала маривом, як неминучiсть, як невiдкличний вислiд уже пороблених - не ними - рiжних дурниць i непоправних помилок. Зараз поки що почалися нарiкання, що завжди йдуть перед панiкою, якщо вони стають масовим явищем. Нарiкання чулися тут i там, i серце Петровi стискалося бентежно. Цi нарiкання - це зараза. Ех, Романа би сюди! Де вiн, де його дух мрiйника й оптимiста! Хтось у темрявi квилив, як сич на вмируще: "Як же це? Що ж ми?.. Куди ж це ми?.. Що ж ми самi?.. Якщо вермахт утiкає, то що ж ми?.." Мовчанка. Вояки сопуть, тяжко тупотять i човгають чобiтьми, тягнучи свої тяжкi наплечники й зброю. Раптом: "Вермахт для того, щоб грабувати! А ми для того, щоб захищати!" - прорiк хтось у темрявi повуро й громогласно, а потiм гримнув зi злобою й глумом; "Гей там! Которий там соплi розвiшав? Завертай на пiч! Доганяй вермахт!" Регiт. Петро теж засмiявся, почувши нарiкання, реплiку й смiх, надто ж засмiявся тому, що цей голос зринув нiби зумисне у вiдповiдь на його думку про Романа, лише це не був Роман, це був тiльки його дух, трохи, правда, злобний. А той самий голос додав, промурмотiв уже крiзь зцiпленi зуби: "Худобу до Гiтлера гнатимеш!" Ще бiльший смiх. Смiх з дотепу, смiх - як рятiвниче радiсне виборсування з-пiд смертельної млостi. А, крiм того, смiх ще й тому, що в їхнiй колонi цiй iдуть нiмцi, яко старшi командири, вони ж бо начальники в дивiзiї, i це ж вони чують! Не бiйсь, терпко! Свербить, мабуть. Але з нiмцiв нiхто не зреагував. Деякi з них унтерменшiвську мову ще не настiльки знали, щоб зрозумiти змiст "дискусiї", але жоден не пустив i пари з уст, мовби їх i не було зовсiм. Хоч вони були. Ще поки йшли увечерi на схiд, на вермахтiвськi покинутi позицiї, нiмецькi старшини були на мiсцях, з вояками. А як отаборилися й уранцi вояки озирнулися - жодного нiмця вже серед них не було. VI _ Як саме почалося те пекло, тяжко тепер вiдновити за порядком. На їхнiй батареї почалося, мабуть, з того, що їхнiй четвероногий камрад, приблудний пес, на-пiвздичавiлий вiвчур з вiддiлу зв'язку нi з того нi з сього сiв на хвiст i завив тоскно, надривно, аж комашки Петровi пiшли поза шкiрою. Завив, як вовкулака, напiвлюдським моторошним воплем. До нього озвалися всi пси недалекого села Гута Пеняцька. I слiдом за тим на них посунувся рокiт з полудневого сходу. Рокiт котився, як морський шквал, наростаючи все швидше й швидше,- то йшла хмара ворожих тяжких бомбардувальникiв. За нею з-за обрiю випливала друга... Тяжкi бомбовози йшли клинами, як журавлi, а мiж ними вилися бистрi маленькi срiбнокрилi винищувачi, роблячи мертвi петлi, облiтаючи важку, навантажену динамiтом ескадриллю з усiх бокiв навколо, охороняючи її вiд авiяцiї противника... Але тiєї авiяцiї противника не було, й нiкому було нападати, i нi вiд кого було тим винищувачам своє добро охороняти... Також нiкому було юнацькi сотнi, що зарилися в землю внизу, боронити... Перший клин порiвнявся з позицiями пiхоти, що їх видно було Петровi з його обсервацiнного пункту, з позицiями, зайнятими частинами дивiзiї "Галичина", та й сипонув свiй вантаж... I почалася вакханалiя. Небо померкло вiд диму, вiд смерчiв землi, вiд божевiльного грохоту. Бомби сипалися безперервно. Довге, вiбруюче виття скинених бомб вимотувало душу, бо так i видавалося, що з кожною такою звуковою смугою насувається точне попадання розпеченої потвори, i - крах. Кiнець усьому. Люди тулилися до землi у всiх щiлинах i ямках, тислися лицем униз, намагалися влiзти в землю живцем... Земля двиготiла, як пiд час землетрусу, чварахкала смерчами в небо i спадала хмарами згори, присипаючи людей... I сипалося залiзо, завиваючи на лету, розiрване на череп'я... Петро лежав у вузькiй викопанiй щiлинi, мiцно тиснувся до її дна. Пiсля кожного близького розриву, пiсля того, як переставала сипатися згори земля, Петро пiдiймав голову й бистро оглядався навколо - що є з його товаришами й близькими (поблизу розташованими) вояками? Все, що вiн бачив, було спаралiзоване жахом у першi ж хвилини тяжкого бомбардування. Навiть на загартованi нерви старих фронтовикiв цього було би забагато, а тут же зовсiм не старi фронтовики, а новаки. Бiднi хлопцi. Вони повзали в ямках i борознах, липли до землi й звивалися, намагаючись зiбгатися в манюсiнький непомiтний кiм'яшок, i благали небо про порятунок. Петро бачив цiле передпiлля гострим своїм вояцьким оком. В блискавицях розривiв вiн бачив, як деякi, стерявшись, схоплювалися з криком i бiгли - i падали, скошенi гураганом залiза. Нащо вже мiцний такий i, здавалося, спокiйний вояк, як Петрiв найближчий помiчник на батареї Кирило Дiброва, i той упав навколiшки в ровi поблизу, забув навiть, що на нього дивиться командир, i склав молитовно руки, уже прощаючись з життям, а потiм поривався бiгти... Петро мусiв рiшуче пригрозити йому автоматом, а потiм, оскiльки грозьба не подiяла, миттю стрибнути в його рiв, збити його з нiг i притиснутiї до землi,. кричучи йому в лице, щоб той тримався берега й не вносив панiки. Коли б цього Петро не зробив, то могло би бути дуже погано, могло би за Дiбровиним божевiльним прикладом зiрватися все, що було навколо, i пропасти нi за цапову душу. А так все лишилося на мiсцi, влипаючи ще дужче в землю. Коли хвиля бомбових розривiв вiддалялася, Петро висунувся з рову й оглядав у бiнокль мiсцевiсть на всi боки. Було нiби все в порядку, тобто не помiчалося нiякої панiчної метушнi. Чи то всiх вибило, а чи то страх смерти перемiг панiку. Там, де були позицiї їхнiх частин, було пустельне. Розриви бомб затягли все димом, але вiйська з нор не викурювали. Лиш де-не-де з димової мряки, розкремсанi вогненними блискавками, вихоплювалися поодинокi фiгурки й, пробiгши трохи, падали, скошенi невидимою косою. Наближалася нова ланка бомбовозiв, i Петро падав ниць... Так вiдбомбила перша хмара й, розвантажена, погуготiла на пiвнiч. На її мiсце заходила на бомбардування друга хмара, клин за клином... Господи, якщо так потриває ще трохи, то на тому їхня вiйна й скiнчиться, люди побожеволiють або побiжать, не витримавши психiчної напруги, i будуть перебитi, немов курчата. Або будуть похованi живцем пiд тяжкими обвалами й завiрюхами землi. Вже й так здається, що вся земля переорана грунтовно, i вже нiкого немає живого, всiх пригорнуло землею й присипало залiзом. Ще двома хвилями налiтали ворожi лiтаки, бомбили вже збомблене й обстрiлювали землю з бортової зброї. А потiм бомбардування припинилося. Та не встигли люди, котрi вцiлiли, зiдхнути з радости, що лишилися живi, як почала бити ворожа артилерiя... Тут прибiг, вiрнiше приповз на вогневу позицiю Петрової батареї зв'язковий (бо кабель десь пошкодило, i телефонний зв'язок не дiяв), i передав наказ вiдкрити вогонь на схiд по наступаючому вороговi, а також передав повiдомлення: ворог прорвав фронт на пiвденному крилi XIII корпусу i могутнiм клином жене на захiд, оточуючи дивiзiю "Галичина" й разом увесь XIII корпус. Безлiч танкiв, авiяцiї, артилерiї. Такий же прорив нiбито зробив ворог на пiвночi i жене вглиб шалено, замикаючи велетенський перстень. Зв'язковий тремтiв увесь вiд збудження й хвилювання й був надмiру говiркий. Це був досить iнтелiгентний хлопець i потрапив швидко зробити цiле бойове зведення. Картина, що вiн її намалював двома мазками, була жахлива й заморожувала кров у жилах... Сталося. От i прийшла та хвиля нарештi, що про неї в пiснi спiвається. Ой там iдуть стрiльцi, сiчовiї стрiльцi до бою... Вони мусять iти. До бою. Або загинути так, без бою. Це ж бо тепер стало питання руба - бути їм чи не бути. Петрова батарея перша вiдкрила вогонь по темних масах, що з'явилися на обрiї. Очима стереотруби було добре видно, як мчали танки на захiд, обходячи їхнi позицiї стороною, i вогонь батареї було перенесено на них. Петровi гармашi працювали з надхненням, гарячкове, але чiтко. Батарея била без угаву. Лiворуч теж загримотiли сальви їхньої артилерiї по всьому фронту. Ворожа артилерiя посилила у вiдповiдь свiй вогонь - i почалося пекло. Почався нерiвний шалений бiй. Петро думав було, що пiсля бомбардування з їхньої пiхоти й взагалi з усього їхнього вiйська на цiм вiдтинку не залишилося нiкого в живих, а воно он як заговорила земля автоматами, й кулеметами, й гранатами! А воно он скiльки їх пiдiймається з землi й перебiгає розстрiльнями вперед!.. Одчайдушними зусиллями їхнi частини намагалися затягти проломину, злiквiдувати прорив, спинити ворога. Спинити! Бо ж на картi стоїть життя тисяч товаришiв, горе i сльози тисяч їхнiх матерiв, щастя й цiлiсть всiєї землi їхньої, отих бiдолашних селян, що ще вчора благалп їх про порятунок та про захист... Дивно! Просто дивно!.. Нi, це дух того синьоокого романтика, того мрiйника, того Романа, запаленого невгасимою вiрою в свою правду i в перемогу над злом... Юнаки билися, як справжнi лицарi, як герої. В бою виявилося, що вони таки дiстали досить добрий вишкiл, вiрнiше, той вишкiл, що вони дiстали, був тепер помножений трагiзмом ситуацiї на вiдчай i вiдвагу приречених, а це велике помноження! Немалу ролю грав тут i гнiв на своїх "вчителiв" i "союзникiв", що так безпардонно зрадили їх, лишили напризволяще, повтiкали. Перед самiсiньким боєм з ворогом виявилося, що вони фактично лишилися без старших командирiв. Тодi команду перебрали свої, молодшi старшини замiсть тих нiмецьких начальникiв, що вночi щезли десь, i з цими командирами своїми вони крiпко стояли проти набагато сильнiшого ворога. В серединi бою розкотилася чутка, що 30-й полк зрадив i перейшов до ворога. Це було як лиховiсний грiм над нещасними душами. Пiзнiше виявилося, що все неправда, але зразу це подiяло убивчо. Хто пустив ту чутку, невiдомо, але вона пройшла по всiх позицiях, пригноблююча й страшна своїм спрямуванням - спрямуванням на психiчне заломання людей. Тiльки ж у багатьох вiдчай викликав зворотну реакцiю - посилив спротив. Пекло тривало довго. Петрова батарея була розбита в тартарари. Особливо трагiчно скiнчили тi бiдолашнi конi. Коли батарея потрапила пiд iнтенсивний обстрiл i коли, щоб її вихопити з вогню й перенести на iншi позицiї, користаючись з невеликої павзи, пiдлетiли їздовi на конях, раптом упало вiдразу кiлька тяжких стрiлен - i все геть потонуло в гураганi вогню... Загинула половина їздових, загинули всi конi, поковеркало двi гармати, розбило скринi з амунiцiєю... Треба ж статися такому нещастю, треба ж було тим стрiльнам упасти в таку хвилину! Страшне спустошення!.. Одначе тi гармашi, що лишилися живi, повели далi обстрiл з двох уцiлiлих гармат, дострiлюючи решту набоїв... Кирило Дiброва показував дива, де в нього та й сила бралася - вiн сам працював за кiлькох. З тих коротких хвилин один кадр врiзався Петровi в мiзок: це кiнь з їхньої батареї, що йому перебило кряж,- вiн несамовито iржав i бiг на двох переднiх ногах, власне, намагався бiгти, високо задерши морду з закривавленими нiздрями та очима, повними жаху, й тягнучи перебитий зад; вiн швидко бив копитами, трусився увесь, як у лихоманцi, й iржав комусь навздогiн, нiби доганяв своїх товаришiв... Ця картина зринула, коли розвiявся дим i пил пiсля вибухiв. Батарея була розбита, але вони не вiдступили; розстрiлявши всi набої по ворожих танках, Петровi гармашi зiрвали гармати, а самi разом з ним приєдналися до якоїсь групи, що зайняла оборону тут же, поруч. Вони мiцно трималися в укрiпленнях i билися гранатами i панцерфавстами та кулеметами проти ворожих танкiв i танкеток, билися проти вдесятеро сильнiшого ворога. Власне, самого ворога в людськiй подобi не видно було, лише скажене, скрегочуче залiзо, десятки тонн залiза, що пашiло й ригало вогнем. Поцiленi з гармат панцерфавстiв або пiдiрванi на мiнах танки й танкетки корчилися, мов дивовижнi плазуни, розкручуючи луску своїх ланцюгових пасiв, гублячи їх, занурюючись шкереберть в землю. Деякi з них, поцiленi в бак з пальним, горiли, мов костриця, позначаючи чорним димом i смородом паленої гуми й м'яса передпiлля позицiй одчайдухих оборонцiв, на радiсть їм, наснажуючи їх дерзкою вiдвагою, надiєю, зухвальством. Ворога можна бити! Можна!.. Але обличчя ворога не видно було, який вiн. Який вiн? Глянути йому в очi би! Який вiн? Петра це бажання опанувало цiлком. Немов тому вмирущому глянути на живих востаннє, так йому кортiло глянути в обличчя ворога,- в живе обличля, в його очi,- який вiн? I от, нiби зумисне для того, щоб зробити Петровi приємнiсть, вже тодi, коли здавалося, що ворог змiнял напрямок танкового маршу на захiд, перенiсши його пiвденнiше, раптом на шляху з'явилася група тяжких танкiв Т-34 - шiсть штук - i, звернувши з шляху, помчала просто на той вiдтинок, де був Петро з своїми недобитками. Це було кущувате й добре укрiплене узвишшя, що панувало над шляхом, замикаючи його вогневою заслоною. Шлях був захаращений розбитими машинами, возами й укритий чорними вирвами та горами свiжої землi, як кротовинами. Петро лежав з Дiбровою в ровi в самiм центрi вiдтинку. Побачивши, як iдуть танки просто на них, Петровi похололо на душi. Не тому, що це танки. Це не першi танки, що вiн їх бачив, але цi йдуть спецiяльно на них. I то тодi, коли його батарею розбито й вiн мусить боронитися з не властивою для нього зброєю! Та й тiєї обмаль! А танки, кваплячись, повзли з грохотом, то поринали в заглибини землi, в лощинки, в зустрiчнi ями, то пiдносилися знову вгору довжелезними хоботами гармат. Тi гармати раз по раз ригали полум'ям просто себе. Поруч з гарматами нестримно гаркотiли кулемети, засiваючи все навколо свистом i шумом залiза. Вiд того свисту й вiд того реву аж вiтер пiднявся, так здавалося. За танками летiла геть трава й груддя землi, як з-пiд лап вогнедихих драконiв, що тую землю дерли пазурями й метали на всi боки. В мiру наближення танкiв усе живе все бiльше прилипало до землi в своїх ровах i ямах. Петро глянув на Кирила Дiброву - бiдолашний хлопчина зблiд смертельно й безтямно дивився просто себе в землю витрiщеними очима. Навряд чи вiн щось бачив. Вiн тiльки слухав рев, слухав, як наближається вiрна смерть, i тратив панування над собою з кожною секундою. Петро теж вiдчував, як нерви йому вiдмовляють в послуховi. Багато разiв вiн дивився смерти у вiчi, але бути живцем похованому, притоптаному такою потворою, ще й прискородженому,- це страшна перспектива, гiрша вiд усiх можливих. I рятунку немає. Гармати мовчать, бо їх, либонь, на цiлiм їхнiм вiдтинку фронту вже немає. Утiкати? Не можливо. Битися? Чим? Хтось лiворуч вiд них з жахливим криком вихопився з ями й кинувся навтьоки, але тут же був посiчений з кулеметiв i впав навзнак головою назад, у яму, з якої був вистрибнув. Кирило Дiброва, спаралiзований жахом, стояв навколiшках у ровi бiля Петра, стояв зсутулений i без жадного зв'язку шепотiв молитви... Молитви, яких вiн нiколи не знав, нiколи не вчив... Вiн навiть не бачив Петра. Вухами слухав залiзний рев, викоченими очима дивився просто в грудку землi й напевне тiєї грудки не бачив, а посинiлими губами вимовляв благальнi слова до Вищої сили без всякого ладу. Кадик йому шарпався спазматичне,- чи вiн ковтав сльози, чи ковтав слину, якої у ротi не було... Йому, мабуть, так як i Петровi, пересохло в ротi й язик став колодою, i вiн ковтав, та нiчого проковтнути не мiг... А танки наближалися. Вони вже зовсiм близько. Один iде просто на них... Петро шарпнувся, до болю зцiпив зуби, щоби якось прийти до пам'яти. Треба ж щось зробити!.. Щось зробити!.. Нерви виривалися з-пiд контролю, з-пiд панування. Боже, яка то жаска рiч страх! Страх, що паралiзує волю, паралiзує розум! Нiби осяяне слiпучим прожектором зринуло дитинство, чiтко-чiтко, й жах, пережитий у дитинствi,- переляк вiд уроєної вiдьми. Жах, що заморозив кров, одерев'янив жили, зупинив серце... А потвора вже дихає ось тут... В дитинствi Петро вхопив сокиру й без пам'яти жбурнув її в дверi, де стояла вiдьма,- сокира так глибоко зав'язла в дубових дошках, що батько потiм дивувався, звiдки в дитини взялося стiльки сили... В такому самому безпам'ятствi Петро вихопив у Дiброви в'язку гранат, що збирався сам себе пiдiрвати, зсмикнув забезпечника й, схопившись у ровi на повен зрiст. шпурнув в'язку гранат наперед, в чорну рухливу масу, а сам повалився в рiв на дно. Вiн знає, що вiн схлипнув як дитина, прощаючись з усiм, нi, схлипнув тому, що не мiг уже панувати над нервами, чекаючи смерти, чекаючи, як посунеться на нього земля... Земля посунулася, але не привалила. Петро навiть не почув вибуху. Вiн тiльки почув, як шелестiли грудочки землi, скочуючись на дно. Але це вiн почув уже потiм, як прийшов до пам'яти. Власне, вiн не знепритомнiв, бо вiн не панночка, але сталося щось на зразок того, нiби вiн раптом умер. А потiм воскрес. Це був провал пам'яти. Прийшовши до свiдомостi, Петро побачив Кирила Дiброву, що сидiв i смiявся, такий радiсний, опромiнений. В їхнiм ровi було повно диму. Далебi Дiброва збожеволiв. Але нi. - Гляньте! - промовив Дiброва, киваючи туди, нагору. Замiсть нагору, Петро подивився на Дiброву з-пiд лоба й опустив очi, вiн ладен був провалитися крiзь землю, пригадавши, якi то вони були допiру герої. - М-да-а...- промурмотiв Петро понуро.- Теж менi герої! Я один! А ти другий! Дiброва зовсiм не образився, сидiв i