блаженно посмiхався, немов немовля, щойно вийняте з купелi. А посмiхаючись, квапив: - Нi, ви тiльки гляньте!.. Петро визирнув з рова. Перед ними, кiлька метрiв усього, горiла сталева потвора. Далi ще така сама, охоплена полум'ям. Лiворуч метрiв сто одна лежить боком... А там ще одна й ще... Всi шiсть танкiв було знищено якоюсь страшною силою... Диви, диви! Таке вражiння, що "одним махом всiх побивахом", зовсiм як у тiй казцi. Лiворуч i праворуч стояв пiднесений гомiн по ямах i щiлинах, перегукування, веселi реплiки... Виявилося, що якась їхня протитанкова гармата розстрiляла усторч три танки, одного збила їхня таки артилерiя, вiдкривши вогонь злiва, один пiдiрвався на мiнах, а одного хлопцi самi закидали гранатами з усiх бокiв,- це оцього, що загнався найдалi, що горiв перед Петром, так що невiдомо, хто саме заподiяв йому смерть. Оглянувши таку панораму, Петро опустився иа дно рову, простягнув ноги i з нервового вiдпруження глибоко зiдхнув, а тодi глянув на Дiброву й засмiявся. "Чудасiя!" - Дiброва смiявся не перестаючи. Тепер вони смiялися удвох. Закурили, жадiбно затяглася димом i смiялися. Чудасiя! Отакi вони вояки! "Герої" отакi "липовi!" А тим часом танки все ж немов лизень злизав! Факт. I вони залишилися живi. Живi! Передано було звiдкiлясь вiд уст до уст, що ворожi танковi колони пiшли пiвденнiше, прориваючись на захiд. Можливо. Але тут бiй не припинився. Надходив вечiр, а бiй не вщухав. Навпаки, ворожий обстрiл нiби все посилювався. Ворог зосередив потужний вогонь своєї артилерiї на невеличкi дiльницi, що її займала горстка безумцiв i не давала вороговi поширити проломину... Ба, вже нiхто з тих безумцiв не думав про проломину, лише кожен думав про те, як би дорожче продати своє життя, бо ж було всiм ясно, так усiм видавалося, що їх - оцi їхнi частини, якi опинилися на цiм пiвденнiм крилi,- оточено з усiх бокiв... Мовби на доказ цього, надвечiр почали бити "катюшi", посилаючи серiями свої чортячi набої, i що було жахливим - "катюшi" били вже не спереду, а звiдкiлясь збоку чи ззаду, у спину... Думалося ранiше, що все, що вiдбувалося за день, то було пекло. Нi, ось щойно тепер зробилося пекло. Вiд розривiв стрiлен "катюш" загорялася земля... Вона зразу спалахувала в кiлькох мiсцях, i той вогонь розливався, розповзався все ширше й ширше, наводячи на людей панiчний, безумний жах. Люди вистрибували з вогню й надали в ями й вирви, шукаючи прикриття, шукаючи рятунку, i билися... Вiдбивалися вiд навколишнього жаху всiм, чим могли. Не один того дня збожеволiв. Не один того дня сам застрiлився або тяжкопоранений бувши й не бачивши рятунку, а вороговi здаватись не бажаючи, або вiд психiчної перенаснаги, не в силi всього перенести. Пострiлялося цiлий ряд старшин i рядових стрiльцiв, у кого "нерви не витримали". А ще бiльше було вбито нещадним вогнем ворога або витолочено танками. Петро був поранений у голову. Але не вийшов з бою, не залишив товаришiв. Вiн не був героєм, але й не був боягузом, а вже зовсiм не був тим, хто сам собi життя укорочує, бо чого нiбито квапитись, як для того, щоби життя укорочувати, є ворог. Вiн не вийшов з бою тому, що, по-перше, раненому все одно нема куди подiтися - жадних санiтарiв, жадних рятункових засобiв, жадних польових шпиталiв чи перев'язочних пунктiв,- лише смерть вiд нещадного ворога. По-друге, тому, що бiльше всього на свiтi боявся полону,- для кого, для кого, а для нього полон означав би щось жахливiше за бiблiйне пекло. По-третє, тому, що мав волю битися до останку, до останнього зiдхання. Вiн не був один такий. Таких було багато, що, опинившись перед ось таким бiдним вибором, вибирали боротьбу до останку, i лише тяжкопораненi дострiлювали самi себе. Легко пораненi тримали далi закривавлену зброю в руках, якщо Їм не зраджували нерви. Петро був поранений порiвняно легко, як на цi умови,- десь зачепило трохи голову кулею чи уламком бомби, вибивши на якийсь час пам'ять. Але потiм одурiння минуло, й вiн мiцно тримався на ногах. Стрiлець i кулеметник (а недавнiй артилерист) Кирило Дiброва (а може, й iнший хтось) забандажував йому поранену голову, скориставшись з iндивiдуального пакету котрогось убитого, бо свого не було. Кров заливала очi, й Петро гаразд навiть не роздивився, хто ж це саме сповивав йому голову, мов та "рiдная мати"... Як вже вечорiло, рештки людей виходили з суцiльного вогню й диму. Петровi кров утамувалась, i вiн бачив свiт. Свiт був опаловий, кривавий вiд заграв i вечiрнього сонця, що закочувалося за червоно-чорний обрiй. I такий той був свiт грiмливий, що розсiдалася голова. Дим iшов хмарами, й iшов морем вогонь по землi... Пiд прикриттям диму й кривавого смеркання рештки їх виривалися на пiвнiчний захiд, туди десь, до своїх. Пiдтримували один одного, спiткалися, падали, але йшли, йшли, йшли... Виривалися з вогню. З Петрової батареї загинули всi, вцiлiв лише вiн та Кирило Дiброва. Петро пам'ятає, що, виходячи з вогню й бiжучи повз старi їхнi позицiї, заваленi трупами його людей i трупами розбитої батареї, вiн дострiлив того коня... Того коня, що бiг на двох переднiх ногах, випорскував нiздрями кров i iржав так жалiбно, так тоскно, так божевiльне - зi стогоном, боючися лишатися сам... "Це ж вiн, той кiнь, думав, що його товаришi побiгли ген по радiснiй сонячнiй землi, по шовковiй травi, а вiн лишився сам, у пеклi!.." Ще пам'ятає Петро, що в короткiм зударi з ворогом, що був перетяв їм шлях до своїх, упав Кирило Дiброва, останнiй його товариш з батареї, i вiн тепер лишився зовсiм сам, без найближчих друзiв. Але хiба вони не є тепер всi найближчими друзями?!. А ще пам'ятає Петро, що вiн цупив панцерфавста. Вчепився в нього й не хотiв пустити. Чомусь йому видалося, що це страшенно важливо, цей панцерфавст. Нiби в ньому була захована його доля. Нiби якби не було панцерфавста, то вiн би вже вмер... Потiм їх пiдхопила якась машина й вони їхали - не їхали, пливли по морю, страшенно гойдаючись, як то буває на кораблi... Потiм машина налетiла на мiну й з них мало хто вцiлiв. Але серед уцiлiлих був i Петро. Вцiлiв якимось дивом i його панцерфавст. Дивно, чого вiн, цей кийок або "макогон", як називали iншi, до нього вчепився! Пiдiйшли ще якiсь хлопцi, й вони пiшли далi. Навпростець, бур'янами, тернами, якимись ровами... Петро не покинув свого "макогона", й цупив з собою, хоч самого його вели попiд руки незнайомi, обсмаленi й обдертi вояки. А ще когось несли на плащ-палатцi. Вони всi дуже поспiшали. Майже бiгли. Той, кого несли, був дуже юний i дуже подiбний до Ромця, до того синьоокого романтика, але це не був вiн, це не був Гоман. Нарештi вони, знесиленi, змученi до краю, десь зупинилися. В темрявi. Вони зупинилися в якiйсь уцiлiлiй хатинi, мабуть, єдинiй на цiлий свiт, серед якогось пожарища. Та тепер увесь свiт - пожарище. Крiм хати на тiм пожарищi, де-не-де стирчали комини, обвугленi росохи, стовпи, лежали купи цегли... ...Обсмаленi дерева, купи грузу, розбомбленi вулицi, опалове небо. Хата. Його рiдна хата в рiдному мiстi... Пiд стiною хати в дворi стiл. На столi лежить Вона, Ата, мертва, а на грудях у неї немовлятко... Ах, це пак уже був сон. Сон. Десь раптовий крик i стрiлянина. Це дiйснiсть. Петро зiдхає й швидко розплющує очi. Йому трохи холодно. На обличчя капає роса з галузки, що вцiлiла на розщепленому деревi (кленовi). Роса насiдала на простягненi далеко вперед чоботи. Перед очима туман. Чи у вiччю туман? Чи у свiтi туман? По тiлу пробiгають дрижаки... "Гм... Але проти чого ж був той сон, га? Той сон з убитою Атою й з немовлям на її грудях! Проти чого? I що означає те немовля? Чому немовля? Звiдки немовля?!. А що ж то за сон, що вiн їв рiдну землю? Проти чого це?.." Петро поводить зiмлiлою шиєю, крутить головою, щоб прийти до пам'яти. "Гм, треба шукати штаб!.. Треба конче знайтиг штаб. Штаб дивiзiї..." Туман з очей розходиться, але лишається туман в. свiтi. Власне, не туман, а легенька мряка, блiде свiтло свiтанку. "Треба знайти штаб дивiзiї!" Ген там, де вночi був вогненний водограй, над Бродами рожевiє небо. Праворуч виплив о туману лiс. А просто попереду, ген унизу, якась метушня й клекiт... Нiбито там люди топляться в морi... Топляться. Кричать. Вони по шию, по пояс, по колiна в водi, так само до половини в водi конi, машини, танкетки, мотоцикли... По тiй водi бредуть телеграфнi стовпи... Петро тре очi,- що за мана. Ба!.. То землю в низинi застелив туман, а в тiм туманi... Га! Га!.. Серце Петровi забилося радiсно, закалатало: свої! То там свої! Нашi! Тож двi колони їхнього вiйська!.. Двi колони їхнього вiйська стовпилися на шляху, одна проти одної, двi довжелезнi колони... Одна йде на захiд, друга на схiд. Це ж вони, мабуть, збилися з напрямку вночi, напоролися одна на одну, зачепилися одна за одну i тепер галасують, не можуть розминутися. Одна колона поривається на захiд, а її не пускає та, що поривається на схiд. Петро миттю звiвся, почепив "МПi" на шию, пiдхопив панцерфавста й пошкандибав униз до шляху, чiпляючись за кущi, спiткаючися по вирвах i вибоїнах. VII Петрiв здогад виявився вiрним. Хоч i не зовсiм. На захiд поривалася колона... не колона, лявина нiмецьких солдат з рiжних частин вермахту, хаотична,. скорше подiбна на збiговисько якихсь банд, анiж на нiмецьке вiйсько,- а назустрiч їй iшла на схiд таки органiзована колона, якась частина дивiзiї "ГАЛИЧИНА". Вранiшнiй туман розходився, небо ставало все яснiше, й яснiше ставало навколо, й, наближаючись, Петро вже добре бачив, що там вiдбувається. Вiн бачив таку картину... Власне, спершу добре вслухався в клекiт i почув зудар двох мов, лайку на двох мовах, шаленi вигуки двох рас. А потiм уже побачив таку картину. Спинена потужною хвилею нiмецьких солдат i офiцерiв, колона українських воякiв стояла, а її проходили наскрiзь нiмцi, подробивши її на окремi групи. В однiм мiсцi якийсь нiмецький високий чин кричав iстерично щось на двох українських старшин, що стояли перед вищим начальством наструнко. В другому мiсцi стояв галас бiля гармати... Там нiмцi розпрягають коней, свiжих, дебелих i хочуть їх замiнити своїми шкапами, маленькими коненятами, реквiзованими десь в українських селян, безмежно вимученими, з побитими копитами, з позбиваними холками... Гармашi не дають перепрягати, але їх вiдпихають i кричать на них з брутальнiстю, характерною для солдафонських надлюдей, i таки перепрягають... I в iншому мiсцi те саме - випрягають коней з двоколки... Надлюди хотять мати добрих коней утiкаючи, щоб везти свої пожитки та й самим їхати. Якийсь старшина з української дивiзiї, теж нiмець, розривається вiд гнiву й обурення на своїх власних землякiв. А тi йому радять "заткнути писок". Нiякої їхньої "української" дивiзiї немає. Капут. Всьому капут. Є тiльки проблема, кому належать лiпшi конi, нiмецькi конi. Герен фольк є герен фольк. Його солдати мають право їхати. А цi хлопцi звикли й нехай iдуть так. Та й якi з них солдати?! Пхе! Вони "йдуть у бiй"!?. Ха-ха-ха! Який бiй? Всi бої вже вiдбуто! Який тепер бiй? Гiтлера вбито - вiйнi кiнець! Українськi старшини були явно спантеличенi всiм i не знали, на яку ступити, як тут бути, чи йти далi на фронт, битися з большевиками а чи починати вже тут битися з ось цими. Якщо Гiтлера вбито... Але ж нi, всiм же вiдомо, що замах був невдалий! Це вже розклад, це певнi ознаки розкладу пiд впливом страшного розгрому на всiх фронтах. Це симптоми розкладу. Але подумати тiльки - така зразкова армiя, як нiмецька, i - заторкнута розкладовим маразмом!.. Старшина, нiмець з української дивiзiї, вимахував револьвером перед носом тих, з числа яких хтось крикнув про смерть Гiтлера, хотiв покарати провокатора. Але його заспокоїли нiмцi ж, земляки. "То був жарт! Тiльки жарт". А взагалi - не вiдомо, хто ж це крикнув. Українськi старшини спостерiгали все, бачили ознаки розкладу i глум з них... Одначе їм вже добре защеплено почуття дисциплiни, те почуття ще не розгальмувалося, й вони ще не здiбнi стати на шлях бунту й анархiї,- через те вони стоять такi чемнi, розгубленi, огiрченi. А може, справдi вбито Гiтлера? Бо iнакше чим пояснити всi цi прояви анархiї й деморалiзацiї? Невже це тiльки вислiди поразок на фронтах? "Так, це напевне вислiди поразок, бо занадто вже тi поразки тяжкi на сходi й заходi. Надто поразки на заходi, катастрофа з тим "Атлянтiйським валом", це, мабуть, найголовнiша причина психiчного заломання нiмецького прославленого своєю здистиплiнованiстю вояка..." Так думав Петро, спостерiгаючи те, що вiдбувалося, поки йшов уздовж цього ярмарку. Приглядаючись до того, що дiялося, Петро сам розгубився й не знав, на яку ступити. По правдi, його таки дуже здивувало й огiрчило те, що вiн бачив. Щоб нiмецькi солдати, хай i переляканi ворожим скаженим тиском, хай i до якоїсь мiри здеморалiзованi, але щоб вони, утiкаючи з фронту, перепрягали коней у тих, що йдуть на фронт! Це щось, що не лiзе в голову. Та ж цi "хлопцi" як-не-як iдуть боронити їх же, їхнiй "фатерлянд" вiд величезної бiди, вiд загибелi! Але факт - ось бiля ляфету українськi гармашi й нiмецькi вiдворотцi мало не б'ються. Зразу думав було розшукати коменданта цiєї колони українських воякiв i зголоситися до нього. Але подивився на все й на тих молодих старшин, а далi згадав правило, що комендантами подiбних колон були завжди нiмцi, тож i тепер напевно комендант нiмець, i в нього пропала охота зголошуватись. Та й чого? "Нi, вже краще я зголошуся в штабi дивiзiї!" Петровi, як здисциплiнованому вояковi, йшлося про тверде й законне призначення його на нову ролю, яка б там вона не була. Проте справу зголошення перерiшив несподiваний iнцидент, що розiгрався перед Петровими очима. Химерний iнцидент i ще химернiшi його вислiди. Якийсь юнак, замурзаний i розхристаний, без шолома, пер мотоциклом назустрiч нiмецькiй лявинi, покрикував гостро на нiмцiв, щоб йому давали дорогу, обминав ярмарок бiчною гривкою. Вiн прогуркотiв повз Петра й гнав далi, спихаючи нiмцiв зi свого шляху. Вiн гнав на схiд. Вiн вже вiд'їхав яких метрiв з сорок наперед, минувши Петра, як раптом дорогу йому заступив якийсь чин нiмецької польової жандармерiї з ланцюгом на шиї. Вiн звелiв юнаковi злiзти, вiдбираючи мотоцикль, щоб їхати самому, i не на схiд, а на захiд. Юнак замiсть .послухати натис на педаль i "газонув", мовчки пориваючись уперед. Тодi жандарм схопив юнака, зтяг його з мотоцикля й з усiєї сили вдарив в лице... Мотоцикль загнув зигзаг влiво, юнак вправо, i обоє знову зустрiлися та й упали в пил. Жандарм ступнув до юнака, звiв його за петельки й ударив знову в вухо. "Ду, русiше швайн!" Юнак схлипнув, захлинувшись кров'ю з розбитих уст i захищаючись лiктями, упав знову, а жандарм занiс знову свiй кулак... Петро вже був бiля них. Почувши "Ду, русiше швайн!", вiн дуже здивувався, що це за така "русiше швайн"? Може, большевик? Диверсант?.. Лишивши панцерфавста в ровi, з цiкавiстю ступнув ближче. Раптом помiтив "левика" з розчепiреними лапами на юнаковому раменi - й у вiччю йому потемнiло. Немов пiдкинений пружиною, пiдскочив до жандарма i, не здаючи собi справи з власного вчинку, схопив жандарма за ковнiр, повернув лицем до себе й з усiєї сили вдарив його кулачищем по вуху. Жандарм упав. Схопився. Шарпнув за кабур з пiстолем... Але Петро миттю скинув з шиї свiй "МПi" i рiшуче наставив його в груди: - Ферфлюхтер!..- вiн хотiв сказати "дезертир",. але вiд клекоту гнiву не мiг добрати слова, та це було й так зрозумiло. Мить би ще, й вiн би його зрешетив,. якби не солдати-нiмцi, що оточували їх. Солдати моментально схопили жандарма за руки й за плечi, стримали його й заступили i в той же час стримали Петра, дивлячись на нього здивованими, поширеними очима. Вони були чимсь враженi. Жандармовi очi теж вилупилися по хвилi здивовано й розгублено. Петро думав, що то вплив старшинських вiдзнак на його ковнiрi а чи вплив нiмецької мови... Але, глянувши мимоволi на свої груди й згадавшiї про поранену голову, зрозумiв - груди його були щедро залитi зашкарублою кров'ю, навiть штани заляпанi, а ще ж на головi "чалма" теж напевно такого самого кольору... - Камерад!.. Камерад!.. Льос!.. Льос! - загукали нiмецькi солдати, махаючи руками на захiд, думаючи, напевне, що Петро шукає шпиталь чи санiтарний пункт. Петро вiдмахнувся рукою, мовляв, "дякую, але вiдчепiться", помацав "чалму" на головi й ступнув до юнака, що сидiв у пилюцi бiля мотоциклю й однiєю рукою розмазував по обличчi кров, намагаючись протерти очi, а другою тримаючи мотоцикль за колесо. I яке ж було Петрове здивування, коли вiн у цьому замурзаному юнаковi упiзнав свого друга Романа. Це ж синьоокий романтик Ромцьо! Роман Пелех! - Здоров, Романе! Як ся маєш? - Доннерветтер!.. Роман схопився приголомшений, упiзнавши голос, але нiяк не мiг упiзнати, хто ж це говорить. Нарештi впiзнав: - Петре! I вони кинулися одне одному в обiйми... Солдатськi, братерськi, пiвсерйознi, пiвiронiчнi обiйми, з поляпуванням по спинi, з грубими словечками, щоб прикрити ними те глибоке й щире сердечне зворушення, яке буває тiльки у воякiв, у друзiв, приречених на смерть, про що вони (про приречення) добре знають. - Доннерветтер!.. - Чого ж ти лаєшся? Ой-йой, як же ж ти й понiмечився! - Хiба тут не понiмечишся...- мурмотить Роман, витираючи скривавленi уста. Боже! Як вiн змужнiв, цей Роман!.. Нiмецькi солдати спостерiгали всю цю сценку й були дуже зворушенi, подавали жартiвливi й спiвчутливi реплiки й на всяк випадок пильно обступили жандарма, щоби вiн не зiпсував хлопцям зустрiчi. Але жандарм i не думав псувати, вiн зовсiм стушувався, стояв нi в сих нi в тих i з дурним виглядом тер свое вухо, зрозумiвши, що вiн тут програв i не треба рипатися. На нiмцiв рiшучiсть i сила впливають якнайкраще. - Куди ти? - запитав Петро Романа, допомагаючи швиденько звести мотоцикль. - Частину свою шукаю. - А де ж вона? - А лихий її знає... Може, вже вся в Бога в раю... - А шолом, шолом же твiй де? - Теж, мабуть, там!.. Там,- махнув Роман рукою в тiм напрямку, звiдки щойно прийшов Петро. Потiм подивився на Петрову голову: - Ба, мабуть, там, де й твiй. - Як?! То ти там був? - Я був бiля Пенякiв. Потiм бiля Майдану. Учора. А ти? - Овва, Романе! То ми з тобою були разом на христинах. А де ж ти будеш шукати частину свою? - Їду до штабу. До штабу дивiзiї. До самого Фрайтага. - Знаменито! Нам по дорозi. Сiдай...- i Петро заволодiв мотоциклем, попробував його, чи функцiонує! Функцiонує! - Сiдай! Стривай-но! Потримай! Я зараз... Я вiзьму свiй панцерфавст. - Та кинь до чорта той "макогон"! Нащо вiн тобi? - Е, Романе! Менi щось здається, що цей "макогон" менi буде конче потрiбен, конче. Менi щось здається, що цей "макогон" вiдiграє якусь головну, найголовнiшу ролю в моєму життi. Якась чортяка про це-менi нашiптує й нашiптує... й нашiптує... - Кинь, кажу! Таких "макогонiв" ти знайдеш сотнi в кожному ровi, геть всюди, де тiльки ступнеш... Погубили нашi дружочки... Як буде треба, тодi й вибереш... - Але ж чортяка менi нашiптує... - Таж слухай лиш! Та якщо чортяка тобi нашiптує щось там про отакий "макогон", то цей "макогон" сам тебе знайде. Подивишся. Чортяка тобi його своєчасно доручить, сам всучить пiд самий нiс! - I то правда... Знаєш, Романе, тепер навiть твої найлiпшi друзi не зважаться тебе називати Ромцьом, такий ти став серйозний i поважний. I мудрий. Роман зiдхнув, сьорбаючи розбитим носом. - Наука, брате. Петро лишив панцерфавста й сiв до стерна. - Ану, держись, Романе! Поїдем до нашого "батька" Фрайтага в гостi. Хай живе П'ятниця!.. Знаєш, це як у тiй байцi про Робiнзона Крузо. Хiба нi? Га? - Та таке ж... - Ти його бачив коли-небудь? - Кого? - Та "батька" ж. - Нi. А ти? - Бачив. - Який вiн? - А от поїдемо, подивимося в натурi... Мотоцикль зачахкав, заторохтiв, солдати розступилися, даючи дорогу, i двоє маньякiв, без шоломiв, замурзанi й закривавленi, помчали на схiд. Один маяв чубом на вiтрi, як запорожець,- чуб той ставав дуба й трiпотiв, немов прапiрка. Солдати посунули далi на захiд, а з ними разом i побитий високий чин польової жандармерiї. "Феррiкте меншен!" - пiдбив пiдсумок котрийсь. - Романе! Як буде якась скотина переймати - стрiляй! - Так є! Стрiлятиму. Прошу твою батерею пiдтримати! - Єсть пiдтримати! VIII Але стрiляти їм не довелося. Нiхто їх уже не переймав. На шляхах i дорогах, якi вони переїздили, видно було слiди подiбного пекла, такого, яке вони пережили вчора. Всюди вирви, трупи коней, розметанi рештки возiв, потрощенi машини, покидана зброя й амунiцiя, поваленi телеграфнi стовпи... Ого! Тут теж "давали прикурить"! В деяких мiсцях ще димить земля або звалища якихось матерiялiв, розбитi хати, потрощенi стодоли... Помiж тим усiм швидким темпом посуваються блiдi, вимученi недосипанням i недоїданням та безконечними походами й жахами люди. Деякi масами посуваються на захiд. Деякi на пiвдень, iншi на пiвнiч, iншi знову на схiд. Щось твориться незрозумiле й безглузде з людьми. I всi тi люди - то солдати, нiмецькi та мадьярськi солдати, але всi якiсь спантеличенi, пущенi самопас, розладженi, вибитi з солдатської колiї, з тих мiцних рамок дисциплiни й послуху та залiзної органiзацiї, в якi їх було колись вправлено сильною рукою. I так само в рiжнi боки посуваються машини, здебiльша вантажнi авта, часом особовi, дуже рiдко тягачi до механiзованої артилерiї, iнодi з гарматами. Всi поспiшають i всi панiчно поглядають вгору... Петровi це видовище нагадує першi днi вiйни й масове "переселення народiв", як то називали саркастично його друзi масове пересування людей з торбами, так званих "торбешникiв", тобто людей, вигнаних советами на фронт, щоб "шукали свої частини", "здобували зброю у ворога" й билися з тим ворогом не на життя, а на смерть, захищали "груддю" "партiю, уряд i родiну", а озброєнi тi люди були лише самими торбами. Нiхто з тих "торбешникiв" захищати цих благ не хотiв, кожен "вставляв устiлки" й утiкав, куди мiг... Був хаос i "стовпотворiння вавiлонське". Щось подiбне вiдбувається й тепер... Хоч цi люди, опанованi см'ятiнням, не були "торбешниками". В кiлькох мiсцях хлопцi бачили частини їхньої дивiзiї, розташованi то в лiску, то в садках, то межи клунями, повiтками й iншими забудованнями селянських садиб. Люди стояли твердо на мiсцi, але теж тоскно поглядали вгору. Нi, до цього, мабуть, не можна звикнути,- до тих диявольських одвiдин посланцiв пекла з небес, не можна не позирати вгору тоскно й не втягати голову в плечi. Все було замасковане - замаскованi гiляччям гармати, замаскованi масновками вояки, замаскованi клечiнням мiномети, вантажнi авта, вози, конi, валки постачання, шпитальнi авта, рацiї, кухнi... Людський розум багато попрацював над тим, як увести в оману вороже око з неба, як його обдурити, як замаскувати матерiяльнi речi. Але нiхто не попрацював над тим, як замаскувати людськi душi перед жахом, як той жах увести в оману, щоб вiн не дуже-то приставав до тих душ. Жах напирав, i людськi душi де могли протистояти йому як слiд. Про це говорили сiрi людськi обличчя, запущенi, неголенi й невмитi, про це говорили тоскнi їхнi погляди, мовчазна зосередженiсть... Хлопцi питали, як їм знайти штаб дивiзiї, i такi ж хлопцi у вiдповiдь стискали плечима байдуже, навiть недочувши про що мова, недослухавши запитання до кiнця, або махали руками в неозначеному напрямку, кудись на пiвнiчний схiд, навiть не розпитуючи, хто й до чого й що та для чого. Смертельна нудьга наповняла людськi душi. В який вони бiк iдуть? Хтозна. Чи, може, це їхнi позицiї? Хтозна. Про це не питається, й на це з правила не вiдповiдається, особливо пiд фронтом. В кожнiм разi вражiння таке, що вони не йдуть. Вони стоять в лiсах та перелiсках твердо й нiби спокiйно, зберiгаючiї ще всi ознаки здисциплiнованого вiйська. Хоч хлопцям здається, що от-от вони побiжать, не встоявши проти загальної психози розкладу й утечi, за прикладом усiх тих чужинецьких недобиткiв, що мечуться по шляхах i що вони їх увесь час мають щастя спостерiгати. В який вони бiк нацiленi своїм нутром, своїм серцем тi всi вiйськовi з'єднання, тяжко збагнути, але було ясно, що вони всi з завмиранням душевним чекають бомбардування, чекають тих несамовитих i нещадних налетiв чисельної ворожої авiяцiї, яка ото так збила шляхи й дороги, А також чекають ще чогось... Ба, це вони чекають того, що Петро з Романом вже бачили й пережили вчора,- вони чекають бою, до якого вони рано чи пiзно мусять таки пiти... Того бою, що про нього у пiснi тiй спiвається й що вони до нього готувалися змалку, як до великого якогось свята. Той момент мусить таки настати, той бiй мусить таки нарештi вiдбутися, бо навiщо ж вони тую пiсню все життя спiвали, того бою чекали. Тепер мрiя здiйснюється,- до того бою лишилися численi хвилини. Вiн може статися кожну мить... А чекаючи того бою, юнi дивiзiйники зi здивуванням проводжають двох мотоциклiстiв, таких покривавлених, що пруть на схiд, пруть назустрiч тому боєвi вiдкритими дорогами. Мотоциклiсти поспiшали, як тiльки могли, переїхати цi жахливi шляхи-дороги й знайти штаб, поки не почалося бомбардування. Але їм не пощастило так просто проскочити, вчасно прослизнути. Шляхи були такi, що на них дуже-то не розженешся. Доводилося петляти помежи бомбовими вирвами, трупами коней, людей, машинами, обминати поваленi стовпи телеграфнi, поторощенi вози, а часом навiть неекспльодованi бомби, що то там, то там лежали немов поросята, зарившись рилами в землю. I поки вони так петляли, почалися налети ворожої авiяцiї. Задвигтiла земля, застогнала. Грохiт повстав у свiтi скажений. Одначе хлопцi посувалися все вперед. Почекавши десь у вирвi чи в рову, поки перелiтала над ними чергова хвиля ворожих машин, хлопцi вихоплювалися й мчали далi. Вони запаслись сталевими шоломами, пiдiбравши їх на дорозi, на всяк випадок,- ану ж цi покришки убережуть їх вiд смерти згори. У Петра шолом кепсько тримався на забандажованiй головi, хоч вiн i вибрав шолом найбiльшого розмiру, але тягар цього сталевого казанка причиняв шалений бiль, товчучи в поранений череп, через те вiн тримав його на мотузку за спиною, як та кокетлива панночка свiй бриль, i надягав на голову лише тодi, як вони ховалися в яму чи в вирву перед лiтаками й сидiли смирно... - Глянь, глянь! - прошепотiв Роман чомусь притишеним голосом (хоч тут можна було кричати на всi легенi), коли пiсля чергового вклякання перед ворожими лiтаками пiд якимсь груддям вони пiднесли голови. Лiтаки, пострiлявши з бортової зброї, полетiли далi, а Романовi корч схопив горло й через те вiн прошепотiв, а не закричав, хоч з грудей йому видирався крик... Перед ними була "фiгура", одна з тих чисельних "фiгур", що стоять над шляхами й дорогами, i це вони бiля неї були вклякнули, шукаючи захисту. Це мала би бути Божа Мати, але на постаментi її не було... Постамент був подзьобаний бомбовим череп'ям, за постаментом стирчала стара груша, геть розщеплена бомбою на кiлька частин, з обчухраним гiллям, з пов'ялим листям на обламаних раменах, а на тiй грушi висiло ганчiр'я чи й ще щось, закинене туди вибухом... "Глянь!.." - взяв Роман тремтячою рукою Петра за плече. Петро повернув голову й теж здригнув: трохи оддалiк перед ними на окопi, на чорнiй, розритiй землi лежала горiлиць снiжно-бiла Божа Мати. З дитям на грудях. Вона була снiжно-бiла... Нi, вона була би снiжно-бiла, якби не була закривавлена... Вона була закривавлена. Краплi крови червонiлiї на нiй яскраво-яскраво, на грудях, на обличчi, на раменах. Краплi крови червонiли й на немовлятi, на пухлих його рученятах, i ноженятах, на нiжному його обличчi... Петро здригнув увесь вiд макiвки до п'ят услiд за Романом. Але вони затремтiли по-рiжному, з рiжних причин, вiрнiше, з рiжної реакцiї на бачене. Роман тремтячою рукою зтяг шолома й перехристився. Й прошепотiв: - Бачиш? Божа Мати! Що... що це тобi каже? Що це тобi нагадує ця символiка?.. Це ж символiка!!. Так, це символiка. Це символiка їхньої Вiтчизни, якщо би виповнювати її великим змiстом. Але Петра схвилював до самої глибини змiст малий, простiший. Вiн знав, що це стояла от над шляхом фiгура Божої Матерi, хтось бiля неї сховався, шукаючи рятунку, пiд час налету бомбардувальникiв, впала бомба, убила того чи тих, хто сховався тут, i забризкала кров'ю снiжно-бiлу Марiю з Дитям, ще й скинула її з постаменту. I тепер от Божа Мати лежить горiлиць i дивиться в синє небо скорбними очима. Нiби перед тим вона була жива, а тепер убита... I дитя теж, що так припало до грудей, нiби було живе, а тепер от вбите... Все дуже просто. Але Петра це видовище струсонуло до самих глибин його душi з iншої причини. Вiн зтяг свого шолома геть... В свiдомостi раптом чiтко-чiтко зринув той жахливий сон, що вiн його бачив уночi. Яка точна, точнiсiнька копiя!.. Убита Ата з закривавленим дитям на грудях. Краплi крови ворушаться й стiкають великi та маснi, сяють i промiняться, як рубiни... Але чому з дитям?! Чому з дитям?! Свiт пливе шкереберть вiд такого точнiсiнького жалю й розпачу, як той, що обхопив його був тодi, увi снi. Вiд розпачу, що душить залiзними лещатами. - Що з тобою, агов!! - смикнув Роман Петра за лiкоть злякано. Петро схаменувся. Протер очi, стрiпнув злегка головою, нiби струшуючи болючий сон, а насправдi вiдпекуючись вiд дiйсностi, швидко звiвся й кинувся до мотоцикля. - Вперед, Романе! Нiби утiкав вiд баченого. Квапився так, як тодi у снi. Вони сiли на мотоцикль i погуркотiли. Божа Мати лишилася лежати на окопi, на розритiй чорнiй землi, дивлячись широко вiдкритими, скорбними очима в сине небо. Снiжно-бiла, лише людською кров'ю облита. Чим далi вони посувалися на схiд, тим бiльше бачили хаосу й метушнi. Тим бiльше безладдя. Так пiд бомбардуванням хлонцi нарештi добралися до мети,- вони таки прибули до штабу дивiзiї, до постою командира дивiзiї генерала Фрайтага. Це було десь бiля Переволочної. I тут, власне, вони побачили справжню й найбiльшу причину їхнього лиха, тут вони побачили центр справжньої панiки, що вже почала розгоратися як пожежа... Вони прибули, щоб дати звiт i дiстати твердий наказ, призначення, керiвництво, розпорядження їхньою солдатською долею, а тим часом натрапили на найтяжчий фрагмент трагедiї, а може, на головну причину дальшої трагедiї. Генерал Фрайтаг вiдмовився вiд командування дивiзiєю. Покинув її. Це було як грiм з найяснiшого неба, страшнiший за ворожi бомби. Командир вiдмовився вiд них! Лишив їх "без керма i без вiтрил"! Утiк! Здезертирував!.. Частина цього "героїчного" епiзоду розiгралася на їхнiх очах. В атмосферi безладдя й панiки, що панувала в самому штабi й навколо нього, вони зайшли до начальника штабу... До речi, був це добрий Петрiв знайомий з тих кращих i порядних нiмцiв, яким расистський дурман не вдарив у голову... Вони зайшли, й Петро вiдрапортував, що вони прибули з найпiвденнiшого вiдтинку оборонної лiнiї XIII корпусу за вказiвками й призначеннями. Вони також хотять бачити командира дивiзiї й особисто поiнформувати його, як "рiдного батька", про все, що там вiдбулося, про героїчний спротив i про жахливий розгром... Начальник штабу навiть не дослухав i махнув рукою з на диво гiркою й розгубленою мiною... Вiн був чимсь безмежно стурбований i пригнiчений, вибитий з колiї. Махнув начальник рукою та й ошелешив їх - немає вже у них нiякого "батьк а", немає вже у них нiякого командира дивiзiї. Зрiкся. Тiльки що. Подзвонив по телефону до штабу XIII корпусу й склав iз себе усi повновластi, зрiкся командування дивiзiєю "Галичина"... I вiд'їжджає геть. I гiрко-гiрко, видно, було тому начальниковi штабу, чесному солдатовi. Хлопцiв це ошелешило, немов довбнею по черепу. Не може бути! Як же це?! Аж не вiрилось. Щоби справжнiй вояк, щоби справжнiй командир, якому доручено багато тисяч вояцьких доль, вояцьких голiв, раптом пiд час боїв зрiкся їх i покинув напризволяще!.. Господи! Та не може бути! Якi б не були з них вояки, але ж... Господи! Нехай вони вояки молодi, недосвiдченi, зеленi юнаки, то тим бiльше не смiв вiн їх зрiкатися, якщо вiн солдат, не смiв вiн їх вiддавати на поталу, якщо вiн солдат!.. Петро вже думав, що це начальникiв жарт. Але не встиг ще вiн цiєї думки як слiд обернути в головi, як вiдчинилися з хряскотом дверi з кiмнати поруч i з них вибiг генерал Фрайтаг... Хлопцi схопились наструнко, але той на них не звернув уваги... Фрайтаг був блiдий, з'їритований, якось дивно наїжачений. Одягаючи вiйськовий маскувальний плащ на ходу, вiн мурмотiв: "Досить! Досить!! К чорту!.." I швидко промчав повз них, навiть не глянув на двох воякiв в плямах зашкарублої крови, командувати якими належало би до чести найлiпшого генерала. Промчав Фрайтаг i вискочив з помешкання. Затупотiв по схiдцях. "Шнель! Шнель! Шнель!" - загукав на шофера, що вартував з його машиною бiля штабу. Машина гуркнула й помчала. Все. Генерал, "батько" їхнiй, командир їхньої дивiзiї вiд'їхав... IX - Поголимось, Романе!.. Поголимося й умиємося... Вови примостилися пiд рясними, ще вцiлiлими бiлими акацiями на стоптанiй, мiсцями присмаленiй, забрудженiй травi, на штабному подвiр'ї й почали голитися... Спершу вони вiдсапалися, а тодi вже почали голитися з виразом фаталiстичного спокою й байдужости до всього... Петром опанувала смертельна апатiя, нiби якась сонливiсть i резигнацiя з усього... Так iнедi буває з людиною, коли трагiзм ситуацiї й нервова перенаснага переходять межi,- людина перестає квапитися; саме тодi, коли треба найбiльше квапитися, вона перестає квапитися, її опановує спокiй. Спокiй байдужости. Те саме й з Петром. Те саме й з Романом. Можливо, Романовi передався Петрiв настрiй. Либонь, саме з такого настрою, з таких джерел зродилося оте достославно нацiональне "якось то воно буде". "Якось то воно буде". Вийшовши, вiрнiше, вичовгавши зi штабу, хлопцi було хотiли сiсти на мотоцикль та й десь їхати, бо тут годi було тепер на щось сподiватися, нi в кого було брати розпорядження, нiкого слухати. Хаос. Але сiсти на мотоцикля їм перешкодила апатiя. Постояли на латцi сiрого гравiю перед ганком, де допiру стояла машина генерала, вiдхнули обидва, немов на команду, а один з них прорiк розгублено й роздумливо: - М-да-а... Пiсля того Петрiв погляд упав на щось ляковано-блиснуче пiд кущиком травички. Показав Романовi, й той пiдняв. Це був маленький несесер з приладдям до голiння. Там був навiть шматок запашного мила... Петро повертiв знахiдку в руках, понюхав мило машинально... Це напевно загубив генерал, на пам'ять їм... Потiм Петро байдуже подивився вгору, де гули лiтаки, й промовив мелянхолiйно: - Ну, що ж... Поголимось, Романе! Вони попростували пiд ряснi бiлi акацiї в кутку двору й там отаборилися. Роман знайшов вiдро м принiс води. - Поголимося й умиємося... I вони заходилися голитися. Хтось десь метушився, хтось десь щось гiстерично кричав, десь гуготiла канонада, а вони сидiли й спокiйно голилися. Обидва добре намилилися запашним милом, а потiм Роман держав на колiнях несесер з вiдкритою лядкою, де було вклеєне люстерко, а Петро голився, нацiлявся в люстерко оком i гарною, мабуть-таки, генеральскою, безпечною бритвою, "разiєр апаратом" зшкрiбав з себе верству бiлої пiни, а з нею й чорну свою брудну щетину, й на очах у Романа перероджувався,- з страшного, наїжаченого фронтовика перетворювався в чепурного юнака. Лише настрою Петро нiяк не мiг зголити, а навпаки, чим пильнiше вiн виголювався, тим чiткiше виступав той жахливий настрiй,- фаталiстичний, байдужий,- настрiй вiдрiшености вiд усього. Стиснутi щелепи, задуманi очi, довгi риски печалi й страшної утоми бiля уст, саркастично роздутi крильця нiздрiв вiд глуму над усiм i над самим собою... Люди, що метушилися, може, бачили їх, але минали, а може, й не бачили. Лише один був пiдбiг i закричав несвоїм голосом, гiстерично, непритомно: - Що ви робите, iдiйоти?! Смерть на носi, а ви голитесь! Смерть на носi!! - От саме тому ми й голимось,- байдуже прорiк Петро.- Вмирати треба чистому, дурню! Той, що кричав, був молоденький старшина й спробував показати силу: - Встати! Й марш!.. Iдiйоти!! Тiкати треба... Петро розiгнув спину й так, випроставшись, подивився довгим поглядом на молодика... Той знiяковiв, вiн помiтив вищi вiдзнаки на ковнiрi в Петра й розгубився зовсiм. - Вибачте!.. Але ж треба тiкати!.. Панове!!! - Тiкати зовсiм не треба,- вимовив спокiйно Петро, зшкрiбаючи рештки мила й обполiскуючи бритву.- Треба з боєм вмирати, органiзовуватись i, боронячись, вiдступати. Сiдайте сперш та поголимось... Де, старшина не мiг устояти на мiсцi. Вiн аж мiнився увесь з хвилювання. - Боже!.. Таж ви не знаєте, що робиться! Генерал Фрайтаг зрiкся нас, зрiкся дивiзiї, утiкi - Ну? - Утiк! Зрадив! I тепер все пiшло шкереберть. Кожен робить, що хоче! Бо немає керма!.. А ворог пре!.. Чуєте? Як б'є, як гримить чуєте? Боже, який хаос повстав!.. Киньте до лиха вашу бритву й дурне те мило та бiжiть геть!.. Роман засмiявся, весело, задьористо, на зло, беручись тепер до голiння: - А чи ви знаєте, чия це бритва й чиє мило? - Ах, киньте жарти! Чи ви знаєте, що твориться? Чи ви здаєте собi справу? Вiстка про зречення Фрайтага тепер облетiла всi нашi частини й тепер iде загальний вiдворот... Все бiжить... - Ви так думаєте? - спитав Петро дуже чемно й iронiчно.- Ви хочете сказати, що нас ви не враховуєте? А ми от i не бiжимо... Хлопцями опанував шибеничний настрiй. "А ми от i не бiжимо!" А юнак не чув iронiї. Вiн поглядам на всi боки, кудись поривався бiгти, але бiгти тепер не мiг, бо перед ним був вищий чин i треба було дозволу, щоб так просто лишити розмову й бiгти. Напитав собi бiди. А той вищий чин з такою забандажованою й закривавленою головою дозволу не давав. Вiн тримав люстерко перед Романовою намиленою фiзiономiєю й апатично цiдив: - Ну, й далi що? - Все десь летить на зломання карку!.. А ви голитесь!.. Така ситуацiя!.. - Спокiйно. Яка ж ситуацiя? - Як?! Генерал зрiкся нас! Командуючий дивiзiї "Галичина" покинув нас! Боже, небувала рiч в цiлiй iсторiї полководження - командир перед вирiшальним боєм зрiкся своїх воякiв, зрадив їх! Покинув їх без жадного попередження! Навiть нiкого не призначив на своє мiсце! От яка ситуацiя! А ви голитесь!.. Генерал зрадив! I це в яких умовах! В яких умовах!! - Мд-а...- протяг Петро задумливо. - А ви голитесь!.. I це в яких умовах! - Хлiб маєш? - раптом запитав Петро, перейшовши просто на ти. - Маю. - Подiлись... Юнак миттю полiз у свiй "бротбойтель" i дiстав пiвбуханки хлiба й простяг його Петровi: - Будь ласка. - Дякую... Можеш йти. Ми ще здибаємось у цiм проклятiм казанку. Молоденький старшина крутнувся й щез, як метеор. - "Генерал зрадив! I це в яких умовах!.. В яких умовах!!" - повторив Петро машинально недавно сказанi слова старшини, як рефрен. Хлопцi поголилися. Повмивалися. Потiм Роман принiс чистої води. Вони переломили хлiб надвоє, на рiвнi два шматки й почали їсти, запиваючи холодною водою просто з вiдра, їли й спостерiгали за тим, що твориться. Метушня була неймовiрна. До штабу пiд'їхала вантажна машина, й якiсь стрiльцi почали на неї кидати штабове майно, скидали все гамузом. Хтось на когось з виляском кричав, хтось огризався, все це нiмецькою мовою... Спостерiгаючи, як вантажили майно, Роман щось згадав, схопився миттю й подався до штабу... По короткому часi вiн повернувся назад, з двома листами. Вiн дiстав свою пошту якимось дивом! Пошта пiбито була для всiєї його сотнi, але сотнi вже не iснувало в природi, й тому вiн тiльки вiдшукав свої два листи... Це був один лист вiд милої, а другий вiд сестри... Петро не пiшов по листи