ред ворогом. Та багато лишало зброю й кидалося панiчно рятуватися втечею наослiп. Серед таких повстало велике смятiння. Хлопцi здирали з себе вiдзнаки, дерли документи, викидали шоломи, палили листи вiд матерiв i коханих, здирали й викидали унiформи. Петро й Роман, втративши цiлком батарею й усю амунiцiю, з своїми товаришами не розпорошилися, а далi трималися купи, вiдступали на захiд з боєм. Вони не палили документiв i не здирали вiдзнак, i не зривали з шиї материнське благословення. Вони збиралися битися до остаточного розгрому, до крапки, "До останнього зiдхання",- мовляв Роман. А на землi, навколо них усюди творився жах. Колони втiкачiв - обознi валки, окремi вояки, юрби людей напiввiйськових, напiвцивiльних, лявини пiдвiд - одчайдушне гримотiли через трупи й вирви, однi на пiвдень, на Бiлий Камiнь, iншi на захiд, на Красне.., На заходi було нiби тихо. На заходi було тихо. Та ось з заходу раптом загримотiло утiкачам назустрiч. Ранiше був наступ ворога зi сходу, з пiвночi i з пiвдня. А це почав ворог бити й з заходу, вiд Бузька та iнших точок з-над рiчки Бугу. Ворог загнався в запiлля й тепер бив звiдти. I це сталося тодi, коли нiхто того не сподiвався. Досi говорилося й кричалося про оточення, але кожен мав на увазi ще вихiд на захiд, нiхто не припускав, що коло отак-таки й замкнулося, цiлком щiльно,- нi, мусив iснувати вихiд на захiд. I раптом з заходу почали бити "катюшi", з-за Бугу. Вони били з кiлькох точок, встигнувши посiсти велику смугу, одрiзавши цiлком шляхи вiдступу сюди. Вони засипали грядом диявольських стрiлен все поблизу, в смузi кiльканадцяти кiлометрiв, обстрiлюючи валки втiкачiв. Стрiльна розривалися по кiлька разiв i заливали все страшним, всеспалюючим вогнем - загорялася земля й камiння, й залiзо, все горiло й не можна було того погасити, й нiхто того не гасив i не збирався... Навiть на нiмцiв, на випробуваних фронтовикiв, з числа тих, що не встигли своєчасно вiдступити з своїми i тепер металися з приреченими в цьому жахливому колi, вогонь "катюш" нагонив мiстичний переляк. Летiли не тiльки стрiльна, летiла попереду них ще жаска легенда про тi "катюшi", витворена в ходi вiйни на нещадних схiдних побоєвищах. Вiдступаючи, хаотичнi колони було вже досягли Бугу, й нещаснi люди, хто вцiлiв досi, з полегкiстю вже зiдхали, думаючи, що вони видерлися геть з пащi смерти, що вони вихопилися з перстеня, як над ними розверзлося небо i впало на них грядом залiза й морем вогню. Все змiшалося. Товпища ударилися об вогненну стiну, що раптом пiднеслася перед ними, i побiгли назад. Побiгли панiчно на схiд. Заметалися безтямно на вже пройдених шляхах, по здовбаних лапах, по шматковi землi, спаленому вогнем i зораному залiзом. Люди шукали прикриття й не мали його. Люди шукали пощади вiд всюдисущої смерти й не мали її. Люди на своїй власнiй землi згоряли живцем, бо горiла й сама сира земля. Язики полум'я вихоплювалися з неї й iшли товпищами, коливаючись, обертаючи все на попiл i сажу. Жорстокий, лютий ворог, переповнений одвiчної злоби i зненависти, знав, на кого напосiвся i вергав на них, на їхнi голови й на їхнi душi усе, що мав. I душив їх, чим мiг. Залiзнi вогнепащi потворяща, немов живi, лютi дракони, ганялися за людьми по шляхах i по полях, чавили їх, смалили вогнем i чадом, сiкли їх, пригортали їх землею, загрiбаючи її своїми розчепiреними лапами. Петро й Роман цупко трималися один одного в цьому чадному пеклi. Вони тiльки тепер побачили, що то таке панiка, коли все перемiшалося з напiвцивiльними. Все пустилося берега, й не було вже жодних стримуючих начал, щоби могли тут щось зарадити. Як i не було сили, яка би припинила нещадний ворожий вогонь, зливу ненаситимої ворожої злоби. Маса доведених до одчаю людей котилася в усi боки. У них не було вже вiри, для них не було авторитету, для них вже не було логiки, у них те, що було в душi, як стрижень, рухнуло геть, як та "хатка" в Романа, й вже тепер нiчого не направиш. Межа їхнього терпiння перейдена... I те сказати - межа їхнього терпiння була висока, дуже висока, на подив висока, куди вища, анiж у тих прославлених "завойовникiв свiту". Але тепер межа перейдена й у душах неподiльно запанував сумеречний дух загину, дух катастрофи. Все котилося геть у прiрву. Лиш де-не-де окремi групки, як Романова з Петром, одчайдушне билися, не складаючи зброї, але й їх розпорошувано, геть вибивано до пня. XIV _ Очi немовби насипанi пiском, вони горять i сходять всiма кольорами веселки. А в головi стоїть шум... Скрип пiдвiд, немов ячiння журавлине, жалiбне, без кiнця й краю... У мряцi ночi, вiдтiненiй далекими загравами, те ячiння стоїть над землею. Тисячi пiдвiд тягнуться безкiнечними валками, борсаючись у баюрах розбитих шляхiв, потопаючи у них часом по кiнськi хомути... Крик i нокання та тпрукання, прокльони й одчайдушна, розпучлива матюкня клекотять у темрявi й разом зi скрипiнням пiдвiд та хропiнням коней, а зрiдка й кiнським жалiбним iгiгiканням творять той лемент, що, мабуть, стояв над українською землею в часи пересування диких орд Батия... Це так пересувалися червонi частини до фронту, на захiд, на захiд, тодi, коли вiн їх спостерiгав на власнi очi... Розквашена земля, перемiшана з талим снiгом, затоплена весняними водами, тремтить вiд далекої лихоманки... Нi, вона тремтить вiд тих вибухiв, що тiль-тiль тут одгримiлп i що будуть гримiти, хай-но ворог побачить це шаленство людей i коней i почує цей доiсторичний лемент,- всi шляхи й поля над ними вкритi вирвами, нiби дiрами на мiсцi жаских чирякiв... Тисячi коней, запряжепих в тисячi возiв i саней, всумiш, хропуть i сходять потом, парують i лускотять м'язами, засiкаються розкованими копитами у хлипкiй темрявi... Пiдводи навантаженi амунiцiєю, кулеметами, мiнометами, скринями, харчами, рушницями, бензиновими бiдонами, хлiбом, мiшками борошна й фуражем, медикаментами, людьми, мотоциклями й усiляким вiйськовим спорядженням, рухаються на захiд, на захiд безкiнечним потоком i таким же погоком рухаються пiдводи на схiд, навантаженi раненими, навантаженi людським стогоном. Конi згинають тремтячi хребти дугою, не витримують шаленої напруги й падають у калюжi, захлинаються, їх розпрягають i кидають загибати, а вози тягнуть люди, щоб десь припрягти якусь конячину, а як нi, то кинути тi вози на дорозi, посеред багор i вибоїн. Шлях цього походу позначений трупами коней i поламаних пiдвiд. Це на веснi. А коли дороги просохли - той самий скрип пiдвiд i тупiт кiнських копит та людських нiг уночi збивав таку куряву, що не можна було дихнути. I все той лемент, немов лемент Батиєвих орд, котився на захiд. Рипiли пiдвода, немовби то крукали все тi ж ключi журавлинi... Вся земля вкрита ними, тими кiнськими валками й лементом, немов потоками людського жалю i вiдчаю, скарг i прокльонiв... О, скiльки їх було! Якi вони були незчисленнi кiлькiсно! I якi ж вони були трагiчнi, немощнi якiсно! Але вони повзли, як хмари туману, стелячись по землi, все на захiд, на захiд... Петро стрiпує головою. Над землею стоїть пекельний рев танкiв i гармат-самоходiв, i безлiч машин... Дивно! Це ж вони, тi самi нескiнченнi валки пiдвiд! Але яким чином вони перетворилися в потоки сталевих машин! Яким чином крик i плач журавлиний перетворився на ревище тигрiв i скрегiт мастодонтiв!.. Так, так, це, бач, вони прийшли сюди з чужих країв, потоптали тих усiх коней i всю ту древню хомутяну технiку й тепер пруть iншими потоками на захiд, сталевими потоками. Увесь свiт зайшов з другого боку й суне на них... На них! Ще б з кiнськими валками вони: дали якось раду! Ще б того ворога близького вони якось укоськали! Але цього... XV _ _ Огненнi кола плавають у вiччю. Все, здається, звузилося до розпеченого сталевого обруча на головi, що стискає череп, стискає мiзок... Ще трiшки, ще... I тодi, нарештi, прийде межа, за якою вже настане тиша, настане спокiй, настане блаженство забуття, настане крах i вiчна тьма. Це буде межа терпiння... А поки що i сонце стало ненависним, стало ворожим. Воно кружляє в зенiтi вогненним колом, прообразом тiєї вогненної сковороди, на яку оце вкинуто їх i з якої немає рятунку. Петра опановує безвiдчитна лють, i йому хочеться стрiляти в сонце, стрiляти в ту вогненну прокляту сковорiдку й розбити її на скалки... Але в неї не треба стрiляти, вона сама рветься на череп'я. Ба, то не сонце, i не сковорiдка, то жахливий ворожий гарматень, то стрiльне з якоїсь сатанинської "катюшi" - воно кружляє в зенiтi й рветься, рветься безлiч разiв, обсипаючи вогненним череп'ям немилосердно i безугавно, б'є, б'є й б'є... I нема вiд нього рятунку. Воно їх переслiдує. Воно безжалiсно сипле приском, пече й смалить. I воно ж освiтлює їх, мов ракета, не дає їм змоги сховатися, укритися темрявою вiд ворога. Свiт не сприймається вже в реальнiй цiлости. Бо його немає в реальнiй цiлости. Вiн розщеплений, розмонтований. Вiн розламаний на скалки, роздертий па шмаття. Небо поколоте, як побите люстро. Все побите i все двиготить. Рух. Дим. Мряка судного дня. Хаос Содома i Гоморри. Але ж, Боже!! Пощо ж на них Содом i Гоморра?! Свiт нагадує збомблений музей, бачений якось. З хаосу, з диму й кiптяви вихоплюються то там, то там окремi, уцiлiлi образки, окремi шкiци,химерна мозаїка румовища, мозаїка руйнованого свiту. I тенер цей свiт лишається в гарячковiй пам'яти, як химерна мозаїка, як окремi кадри, вихопленi оком блискавично з хаосу й зафiксованi в клiтинах мiзку навiки. Фантастична мозаїка. Ось юнак, рокiв 18-ти. Зовсiм, зовсiм молоденький, ще з дитячими рисами обличчя. Вiн стоїть, закам'янiвши, бiля стовпа, очi його заплющенi, зуби зцiпленi, чуб на ньому присмалений, лице почорнiло. Час вiд часу очi його вiдкриваються широко-широко й знову закриваються. Вiн стоїть мовчки, нерухомо. Вiн спаралiзований жахом. Це тяжкий психiчний шок. А може, божевiлля. Вiн живий, але вiн уже загинув. Може, вiн застрiлиться сам. Може, його розчавить танк. Може, його зрешетить з "фiнки" або проколе багнетом ворог. Може, вiн згорить в вогнi експльозiї набою "катюшi"... Але то вже все дрiбниця,- вiн вже загинув. Тiльки очi його безтямно ще вiдкриваються й закриваються... Таким вiн стоїть Петровi у вiччю. I чомусь неодмiнно бiля нього, за ним, над ним швидко-швидко бiжить той кiнь з перебитим хребтом, бiжить на двох переднiх ногах, трясе високо задертою головою й iрже тоскно, признано: "Пiдождiть!.. Пiдождiть!.." Ось б'є зенiтка. Не замаскована, не захищена нiчим, вона стоїть серед шляху, серед побитих возiв i машин, там, де її захопив валет ворожих лiтакiв, на вiдкритому мiсцi, i гарячкове вiдстрiлюється - б'є в зенiт. Поцiлений лiтак iде "штопором" униз. Другий береться полум'ям i летить, як торпеда, по похилiй лiнiї, тягнучи довжелезний шлейф чорного диму. А зенiтка б'є й б'є, гарячкове, надхненно,обслуга метушиться жваво бiля неї, зовсiм не криючись пiд бомбами, бо нема де критися. Над нею кружляють кiлька бомбовозiв, заходячи на бомбардування... Бомбардувальники розвернулися й скинули свiй жахливий вантаж, обслуга зенiтки припадає до станини, до люфа, завмирає й витрiщеними очима дивиться просто смерти у вiчi... Удар! Хмари землi й диму... Коли розвiюється дим i пил, коли осiдають тонни землi й череп'я, на мiсцi зенiтки - порожнеча, там вже нiкого й нiчого немає. Лише оддалiк, закинена геть на поле, димить поковеркана станина - все, що лишилося вiд тiєї протилетунської гармати. А тi, що були бiля неї, щезли. Навiть не скрикнув нiхто. Так, нiби їх зовсiм i не було на свiтi. Ось людина бiжить, охоплена полум'ям. На нiй горить одежа й горить волосся, i горить наплечник... Людина хоче вiдстебнути наплечник i не може. Хоче погасити волосся й не може... Вона реве, падає на землю й качається, й скавулить вiд жаху та болю - упирається головою в землю й крутиться на однiм мiсцi, вона хоче заритися в землю живцем... i копає. I кричить вже почорнiлими, спеченими устами: -Мамо!.. Ой, мамо ж рiдная!.. О-о-о-о!.. Мова та жалiбна, тоскна, голос дзвiнкий, тонюнький. - Мамо!.. Ой, мамо ж!..- Цей крик-вопль ще стоїть у повiтрi, а хлопець вже готовий, вiн замовк, захлинувся й вже лежить, мов скарьожена головешка. Повз нього йде вогонь, хилитаються язики полум'я, мов вогненнi кобри повзуть, пiдiймаючи голови з зеленої ще трави й бур'янищ, сичать. А пiд тими кобрами чорнiє й димить земля. Ось вояк iз випеченими очима. Хвилини його почисленi. Свiт йому померк, i померк розсудок, але вiн бачить життя внутрiшнiм зором. Вiн маячить, лежачи на травi, й оточений близькими друзями... Вiн бачить своє дитинство. Вiн розмовляє з батьком. Вiн пропонує батьковi погасити воду, що чомусь загорiлася, та й сiдати обiдати. Вiн тягне тихим, благальним голосом: - Може б, ми вже обiдали, тату?! Тягуча павза. Товаришi хмуряться, безпораднi, розгубленi, а хлопець зiдхає хрипко й знову благальне, уперто канючить: - Може б... Може б, ми вже обiдали, тату?.. Хлопцi мають тягти жеребки, хто мусить його дострiлити. Коли наломано вже сiрникiв i вкинуто в хустку, а ту хустку затиснуто в жменях, лишаючи лише вузьку щiлину, щоб простромити пальцi й узяти жереб, узяти вирок фортуни,- виявляється, що жеребкiв уже тягти нiкому. Нiхто не хоче ризикувати, бавитися з фортуною в пiжмурки. А вояк з випеченими очима навiть не знає про муки своїх товаришiв, про тiї жеребки, вiн взагалi нiкого не впiзнає, реальний свiт вже для нього не iснує. Вiн увесь в iншому свiтi. Може б, ми вже обiдали, тату? Ось сiльська церковця... Вона стоїть на пагорбi й горить, як смолоскип, пiднявши в небо два стовпи диму,- один стовп бiлий, а один чорний. Бiлий стовп диму з дзвiницi, а чорний з даху самої церкви. Обидва стовпи клубочаться в синє небо, не змiшуючись, кожен сам по собi. Церква горить самотньо, нiхто її не гасить, бо в навколишньому селi, либонь, жадної живої душi... Раптом з небес злiтають бомби з несамовитим, сатанинським виттям, падають - i церковцю всю пiдносить в повiтря... Вона злiтає вгору, немов лялькова коробочка, розломлюеться вгорi й валиться назад. Вибухи бомб пiдхоплюють її знову й тепер уже летять високо вгору обаполи дошки, стовпи, камiння, трiски, шмаття полум'я й хмари пiску та диму... Згодом виявилося, що в тiй церковцi було повно дiтей, i жiнок, i старикiв. Вони вклякнули й так стояли навколiшках, молитовне згорбившись i склавши руки. Вони шукали рятунку, захисту. I вони вiрили в заступництво, вони вiрили в неспалимiсть цього мiсця. I та їхня вiра була така велика, така безмежна, що коли навiть почала церква наповнюватися димом, люди не кинулися навтьоки. Вони вiрили в недоторканiсть, вони вiрили в неможливiсть, щоб смерть i поругання перемогли святиню. А ще вони вiрили, що нiхто не дерзне посягти на святе мiсце, що навiть найлютiший ворог не допустить блюзнiрства. Тим бiльше, що ворог знає, що в вiйнi церква є притулком беззахисних i беззбройних. Ворог дерзнув... Коли пiдоспiли вояки, на мiсцi церкви була лише велика димляча могила, звалище трiсок, обсмалених пiдвалин, поломаних образiв, рiзного череп'я i поко-верканих людських тiл. Якась бабуся, що лишилась жива, стояла навколюшки, простигши руки в небо, розхристана, простоволоса... Вона, здавалося, втратила мову й тiльки потрясала простягненими костлявими руками й пасмами сивого волосся, побиваючись над загиблими. Побачивши воякiв, бабуся скинулася вся, простягла руки до них i видихнула з самого серця в нестямi: Дiтки! Ой, де ж ви барилися, що й не захистили нас... Дiтки! Ось двоє розмовляють про дiм, про шкiльнi часи, про радiснi зустрiчi, про сонячнi Карпати, про пластунськi пригоди їхнi, про мiсячнi ночi на Стрию, про своїх подруг, про суницi, про черешнi, про спiвочих пташок, про все, аби тiльки не думати про неї, не згадувати. Забути. Вiдвернутися вiд неї бiдолашним серцем. Забути про ворога. Перекреслити його. Нема! Бодай на хвилину забути про страхiття. Так вони мирно розмовляють, сидячи на купi землi... Раптом один звизкує несамовито, б'є кулаками й ногами в землю й кричить: - А будь же ти проклятий!! Будь ти проклятий!! I що то за диявольська мана!! А бий тебе грiм з неба!.. Будь ти проклятий!! Це про ворога. Виявляється, що вiн уже заступив усе,- i дитинство, i шкiльнi часи, i юнацькi пригоди, i мiсячнi ночi - все. I вже людина не може, не в силi одвернутися думкою вiд нього, як зачарована. Вона в полонi мiстичного жаху i в той же час в полонi пекельного гнiву й здивування. - I що ж то за прокляття, га?! Його б'ють, його товчуть, його кромсають, а воно лiзе, лiзе й лiзе... як туман, як дим, як чад, як холера! Га?! Смерти не боїться й нiчого не боїться! I немає йому числа! I немає йому кiпця!.. I з чого в нього душа тая?! I чи є в ньому душа, га?! Чортяча, пекельна, диявольська сила!! Якiсь чорти! Якiсь манiяки! Якась звiрина, сатаною сплоджена!.. А бий тебе сила Божа!.. Один так клене, а другий сидить мовчки. Похнюплено. Сидить байдужий, i тiльки нерв у нього на щоцi смикається в такт лютим прокльонам друга. Ось вiдтинок фронту, зритий окопами та ровами i вкритий скелетами рiжних машин - жужелицею недавнiх боїв. На нього вмаширувала свiжа частина; "хлопцiв", пара сот людей,- вони ще не пiдняли зброї, вони ще роззираються. Телефонiсти тягнуть дрiт, артилеристи встановлюють гармати... Раптом з ясного неба починають сипати сотнi стрiлен, покривши все поле,. там, де розташувались тi хлопцi. А водночас налетiла авiяцiя. Земля закипає. Все поле перетворилося в суцiльний киплячий казан. Не лишилося там жодного цаля, не збуреного й не прошитого вогнем i залiзом. Здавалося, що все там загинуло в першу ж мить. Одначе з того киплячого пекла починають вистрибувати люди й бiгти без оглядки, бiгти, скiльки духу, затулившись руками... Хто на двох ногах, а хто й на однiй... Падають, повзуть, схоплюються й знову бiжать... i деякi розбиваються об поковеркан! рештки ворожих танкiв, панцерних авт, гармат, що стирчать тут i там. Побожеволiлi, заслiпленi вогнем, оглушенi грохотом люди нiчого не бачать, не чують, не розумiють.. Маленькi дiтки напувають пораненого коня. На дорозi. Кiнь такий маленький, селянський, гнiдої масти. Вони думають, що вiн встане. Вони йому носять зеленої, соковитої трави, жмути налитої пшеницi й вiвса разом з червоними маками... Вони пiдтягають коневу голову за уздечку та все пiдсовують до рота принесену їжу й воду, й пiдганяють, i нукають, просять його зi сльозами в голосi... Кiнь хропе, тяжко зiдхає й безсило роняе голову знову на землю. З розбитих губiв йому стiкає кривава пiна... Вiн усiма покинутий, тяжко поранений в груди, такий одинокий. Замурзанi, босоногi й розпатланi дитинчата за всяку цiну хочуть його вирятувати. Вони не жалiють рученят, обмазуючи їх у криваву пiну, пiдтягаючи тяжку, безсилу коневу голову за слизькi ременi уздечки, i не жалiють голосiв. Пiдганяють, i просять, i заохочують, i докоряють, їм здається, що це ж так просто, тiльки скинути головою вгору - i вже на бистрих ногах, треба тiльки захотiти. Але кiнь не хоче, ледачий... Вони його стьобають прутиком. Та кiнь не реагує на стьобання, вiн тiльки приплющае очi, поводить головою по землi, в пилюцi й видихав з шумом повiтря, роблячи з пилюки маленьку хмарку. Так, нiби йому з грудей виходить крiзь нiздрi дим а чи морозяна пара. Тодi дiти розкладають перед коневим ротом всi приваби - траву, i пшеницю, i овес з червоними маками - розкладають пiвколом i чекають, посiдавши пiвколом навпочiпки й поклавши голови па колiна,- вони сповненi глибокої вiри, що кiнь встане, неодмiнно встане... Ось тiльки трiшки полеже... Вiра та промiниться в чистих, наївних дитячих очах... I цей кадр, як i iншi, розсипається на порох. Розлiтається на скалки. Розчиняється в веремiї. Шляхом посувається валка санiтарних авт i пiдвiд з раненими. То їдуть щасливi, бо вони не вмерли i тепер уже не вмруть, тепер вiйна їх не зачепить, бо на сторонi їх стоїть мiжнародний закон, що забороняє чiпати все, що позначене широким червоним хрестом; на сторожi їх тепер, понiвечених i скалiчених, стоїть гуманнiсть i чоловiколюбство... Десь там у запiллi, далеко вiд клекотiв бою, лiкарi їм одiтнуть кому руку, кому ногу, але лишать жити й дивитися на божий свiт, зустрiчатися з рiдними, працювати, думати, любити... Агож, любити, бо брак руки чи ноги нiколи не робив неможливим щастя кохати й бути коханим. Вони їдуть в запiлля, геть з цього пекла туди, де немає вiйни, i при всьому тому вони не дизертири - вони тiльки щасливi, бо вiдкупилися вiд смерти й од вiйни своєю кров'ю, своїми руками чи ногами... Але на шлях вириваються з-за лiсу танки - багато великих, ревучих потвор,- ригаючи вогнем, вони доганяють санiтарну валку й чавлять все геть своїми гусеницями, вдавлюють в землю, розторощують i розмелюють, розламують на трiски, бiжать вперед i знову завертають та й ще раз пробiгають по рештках, ще раз, ще раз - вони гарцюють жорстокий, нещадний танок, вони його танцюють, i виють, i грохотять з насолодою... Вони обертаються на однiм мiсцi, немов дракони на черевi, зарiвнюючи й землю там, де допiру їхала валка з пораненими юнаками... О, скiльки злоби! О, скiльки людської нещадної, слiпої, ненаситимої злоби! Не вимiряти її й не обчислити, й нiчим її не зрiвноважити! Дiвчата - селянськi босоногi, засмаглi на сонцi дiвчата - вибiгли на шлях i стовбичать купкою, несмiливi i в той же час надзвичайно вiдважнi. Вони винесли трохи харчiв у пеленах... Вони прибiгли з недалекого, розбомбленого й напiвспаленого села й принесли вареної картоплi "в мундирах", хлiба, огiркiв, помiдорiв, щоб роздати хлопцям, що отакi вимученi й вистражданi машерують в хмарах пилу. Вони чужi й незнайомi, але рiднi. Це ж, може, тi самi, що недавно обороняли їх i їхню худобу вiд нiмецького грабунку, вiд наруги, вiд глуму... Вони нiчого не кажуть, вони тiльки простягають руки з дарунками й дивляться очима, повними слiз, на кожного. I їм нiхто нiчого не каже. Цей шалений час не потребує слiв, женучи все скаженим темпом. Хлопцi мовчки беруть харчi, iншi цiлують дiвочi руки й машерують далi. Вони такi закуренi, що на них не видно лиця, тiльки бiлiють зуби й бiлки очей. Хлопцi махають руками на прощання, а дiвчата стоять i плачуть. Їх раптом здмухує вогненний гураган... Немовби за кару за те, що вони дали цим приреченим риску хлiба й краплю спiвчуття - краплинку дiвочих сестриних слiз. Вояки сидять пiд лiском на травi, витирають пiт i кров з облич та з подряпаних рук, зiпають вiд утоми й одчаю i вголос мiркують про ворога - вставляють мляво слова помiж тяжкими вiддихами. Розмова снується навколо питання: який вiн? Що то за сатана i як вона виглядить в дiйсностi? Кожен хотiв би взяти й помацати його за горло. - Який же вiн? - питає бiлявий хлопчина, з акценту, видать, лемко, тоскно позираючи вгору, в задимлене, вiбруюче вiд гудiння сталевих джмелiв небо бажаючи на власнi очi побачити того, що сидить в тих пекельних машинах.- У, дияволяка! (Крiзь сльози безсилої лютi). Який же ж вiн? -А чорт його знає,- вiдповiдає йому втомлено якийсь степовик i далi цiдить глумливо, саркастично: - Може, там якась Гризодубова лiтає... Его ж... - Або Йосипенкова,- вставляє iнший байдужим тоном. - А вона ж умерла! - заперечує iнший. - А мало їх там е?! - I то правда... Сволота! - Авжеж (чиясь гiрка-гiрка iронiя, жаль, глум, тремтiння в голосi). "Дiйсно,думає Петро, чуючи цю химерну розмову. Вони з Романом сидять осторонь i теж зiпають вiд утоми.- Дiйсно,- думає Петро,- б'ють нас без жалю й без пощади, вмираємо ми тисячами, а мало хто бачив ворога живого у вiчi. А хто й бачив - не роздивився. Глянути б! Глянути б в чортячi його очi. Хоч перед смертю. Отак зблизька. Спитати в нього, доки вiн буде нас мучити, та й пальнути б йому в тi його проклятi очi, випустити увесь магазин з автомата!" - Що ти на це скажеш, Романе? - питає Петро вголос, машинально. - Та що ж... - зiдхав Роман, думаючи свое.- Може, й Гризодубова. Ось група вермахтiвцiв сидить i чекає, щоб здатися в полон. На неголених, замурзаних обличчях повна байдужiсть i... спокiй. Вони ждуть полону, як щастя. Ще недавно цi солдати скаженого фюрера не смiли розраховувати на жодну милiсть, не смiли й не могли думати про полон iнакше, як про пiдлу зраду, приниження чести, вони не думали про жодний полон. Де! Вони так героїчно машерували вперед. Вони так героїчно окупували й тероризували безборонне населення, здобували безборонних дiвчат.. Нарештi, вони так героїчно вiшали й розстрiлювали молодь (оцю саму українську молодь) по всiй Українi, а останнiй час особливо в Галичинi... Ну, може, не вони персонально, але їхнiм iменем i за їхньою мовчазною згодою. Вони - як цiлiсть. Вони її вiшали по всiх площах i перехрестях... Вони так героїчно паци-фiкували Волинь, Галичину, Закарпаття... Вони так героїчно гнали в рабство до свого райху сотнi тисяч, де, мiльйони української отакої молодi... Вони це робили в багатьох випадках i персонально, а взагалi, у всiх випадках вони це толерували, покривали. А тепер от вони сидять i ждуть полону. Полону, як щастя. Як рятунку вiд кари, рятунку вiд смерти. Дивпо... Бiля них поруч сидить група українських воякiв. I мiж тими вояками та нiмецькими солдатами вiдбувається химерна, пророчиста своїм змiстом, хоч i зовсiм млява розмова. Нiмцi пропонують юнакам здаватися в полон i самi ж з того смiються, показуючи рухом руки навколо шиї ту перспективу, яка цих юнакiв у полонi чекає, "петля". I пiддають жару сентенцiями, що українцiв свої ж брати повiшають, i так їм i треба,- їх чекає доля зрадникiв. Українцi - зрадники. Ха! I недоговорювали справжнє пiдрунтя того "ха". Але це було й так зрозумiле, а саме: "Та ж хiба вiд унтерменшiв можна чогось кращого сподiватися!!!" Iнша справа - вони, вони нiкого не зрадили. А крiм того - вони солдати i на сторожi їхнього життя стоїть мiжнародний закон про полонених... Вони пiдуть до полону та й скоро будуть дома... Страхiття ж про. большевикiв - то байка. Хтось не витримав та: - Ех, ви, куролови! Чого ж ви поспiшаєте до полону? Ви ще нiчого не втратили, ви ще тiльки здаєте награбоване. Ваша батькiвщина ще десь далеко, й щойно тепер приходить потреба її захищати. Досi ви свiт завойовували, а тепер приходить потреба власну батькiвщину захищати! - Еге ж,- додає iнший.- Ваша ж земля ще не починалася. Ви ще маєте щастя її бачити... На це один iз нiмцiв вiдповiдає досить злорадливо й уїдливо: - Так, наша земля ще не починається. I вона не почнеться для руїн i горя. Ми її врятуємо вiд заглади тут, здавшись генде гох i тим скiнчивши вiйну. Ваша ж земля скiнчилася, й вся вона обернена на попiл... I вам немає рятунку, хлопцi, немає, зовсiм немає!.. - Так, так,- закивали його комради схвально.- Немає рятунку. Ваша земля скiнчилася, хлопцi... - Почнеться й ваша та й теж скiнчиться,- вставляє хтось iз досадою й ноткою вiдчаю.- I вона теж буде обернена на попiл. На попiл i на сажу!.. - А так,- згодився якийсь старий вояк, закивав з гiркою мiною,- А так. Вiд "тих" не можна захиститися, байка, "квач"! Вони голi й босi, вони голоднi, вони їдять варену пшеницю або сиру кукурудзу замiсть хлiба й чоколяди, i пруть все вперед, i б'ються, як чорти... Як чорти!! I був у тiм голосi страх, але була й нотка захоплення. - Еге ж... Їдять пшеницю й кукурудзу й б'ються як чорти! - Но, но... Це так... Але вiйнi кiнець. Ми пiдiймаємо генде гох. Наша земля вцiлiє, i ми її ще колись побачимо... - це перший злостивий, вiн говорить уперто, а далi презирливо цiдить помалу: - Наша земля ще не починалася, хлопцi! А ваша земля вже скiнчилася, вона обернена на гнiй, i вам немає рятунку, хлопцi!.. XVI - Так. Кiнчилася наша земля. Ти чуєш, Романе? Ти чуєш? - Чую, брат! Ой чую, бодай позакладало. I видю... Тягуча понура мовчанка. Петро зiдхає й потiшає свого друга: - Але й ми кiнчаємось, друже мiй, Романе! I мабуть, нам вже тiєї землi й не треба... Якраз вистачило з нас на наш вiк... Якраз дiйшли до риски. Роман мовчить, звiсивши голову на груди. Гаи-гаи, де ж ти дiвся, романтику ти синьоокий?! Мрiйнику ти .непоправний! По довгiй павзi Роман зiдхає i цiдить тягуче, з мукою, з хрипотою: - Та-ак... I ми кiнчаємось... I землi вистачило... - А знаєш, менi недавно снилося, що я землю їв, сиру землю... Смачна була... - А-а... Ну, то правдивий був сон... А-й-є... Га... I де ж ти її їв? - У рiдному мiстi... На рiднiй вулицi... - А... Ну, тo все одно... їстимеш i цю. Однаково наша... Рiдна. - Рiдна... Роман тягуче зiдхає: - Мале лишилося. Але нiчого... Щоб наїстися, не багато й треба. - Вистачить... Мовчанка. Потiм Роман стрiнув головою уперто: - Неправда! - Що неправда? - Неправда, що земля скiнчилася, цебто наша батькiвщина. Це вона скiнчилася, як iти в один бiк, як тiкати. А як iти навпаки - ой-ой-йо-йо! - i покрутив головою.- Як утiкати - то вже нi цаля. А якби оце наступати - ого-го! Петро посмiхається. Жує прутик i дивиться десь на схiд. А Роман зломано зiдхає, з хрипом: - Тiльки от ми самi кiнчаємось, це бiда... Петро рiшуче випльовує прутика й говорить таким самим голосом, як Роман недавно: - Неправда! - Що неправда? - Ми не кiнчаємось! Ану, лиш вставай! - Чого? - Будем прориватися... - Гм... З ким? - Ходiм пошукаємо. Роман безнадiйно звiсив голову. Мовчить. А далi видихає те саме скептичне, гiрке: - З ким? Петро встає, а тодi нахиляється над Романом i говорить йому в саме лице, в заплющенi утомою й резигнацiєю очi, говорить твердо, вольово, як гiпнотизер, що хоче вдихнути вiру в свого сонного безвольного пацiєнта: - Ходiм! Ану ж нам пощастить... I ану ж нам ще доведеться колись помiряти її й навпаки. Га? Роман розплющує очi. Дивиться па Петра. Посмiхається. А потiм крутить головою уперто, скептично: - З ким? - Пошукаємо, кажу, ходiм! - аж визвiрився Петро раптом, i перекривив: - "З ким, з ким". Зi мною! Вставай! - А, з тобою... Ну, з тобою я завжди готовий... Дай руку... Петро допомiг своєму друговi, своєму розбитому вщент мрiйниковi звестися, й вони пiшли. Кiльце оточення було щiльне й мiцне, i пробити його не так просто. Удвох його не проломиш. Для цього треба бiльшої сили, великої сили. Версiя про те, що ззовнi прийде рятункова акцiя в формi нiмецьких потужних панцерних частин i авiацiї, лишилася байкою. Казкою для дурнiв. Немає їх, тих частин. I не буде. Бо їх взагалi у нiмцiв немає. Та й наївним було би думати, що нiмецьке командування, речник геренфольку, в цей критичний для їхнього райху час стало би ризикувати рештками своїх сил i кидати їх на рятування якихось там "хлопцiв", якихось там унтерменшiв, однаково приречених на погнiй. Тим бiльше, що тi "хлопцi" елемент зовсiм ненадiйний, здiбний повернути багнети в найнесподiванiший момент супроти геренфольку. Хiба симптомiв цього було не досить? Нi, нiхто не буде їх рятувати. Вони, всi цi рештки розгромленої дивiзiї, зданi на самих себе. Хай виломлюються. З того, як одчайдушне металися окремi групи, кидаючись на всi боки, мечучись по всiх шляхах i дорiжках, по полях i лiсах, з того, як бiльшi групи роздробилися на меншi, розпорошилися, переходячи на принцип - "кожен сам за себе" та "ану ж я сам якось проскочу i врятуюся", а рiвно ж i з того, що випадки самогубства воякiв стали масовим, звичайним явищем, видно було, що проломити перстень нiде не вдавалося. Перстень той все звужувався, удушуючи все, що в ньому є. Петро й Роман стали на перехрестi кiлькох дорiг i чекали. Десь на пiвднi, в багатьох мiсцях, досить близько на пiвденному сходi, на заходi, а також на пiвнiчному заходi, била тяжка ворожа артилерiя, клекотали мiномети й татакали станковi кулемети, а їм у вiдповiдь де-не-де трагiчно лопотiли ручнi автомати та поодинокi гвинтiвочнi пострiли. З тiєї звукової картини можна було зрозумiти, що вiдбувається на оточенiй територiї. Нiде не чути справжнiх проломних боїв, не чути наступу, лише методичний, загороджувальний вогонь переможця, що не хотiв нiкого випустити живцем i не шкодував амунiцiї, обстрiлюючи всi шляхи, дороги, лiси й лiсочки та недопаленi села. На схiд, десь близько, в двох мiсцях вирував клекiт танкiв i автомашин - то, видно, переформовувалися ворожi частини, бо клекiт стояв все на одному мiсцi. Петро розiклав мапу на колiнях i при вечiрньому свiтлi намагався зорiєнтуватися. Так, то, напевно, ревуть танки й автомашини в Одеську та в Сасовi, цiлком залитих ворогом. На пiвднi спалахнув потужний вогонь автоматiв i ще потужнiший вогонь гранат, кулеметiв i мiнометiв,- можливо, там проривається якась органiзована група. Там залiзниця й села Княже, Почапи, Ясенiвцi, Вороняки, а далi починаються лiси, й лiси, й узгiр'я... Так, прориватися треба би в тiм напрямку!.. Управо вiд них Красне, улiво - Золочiв, Все опановане ворогом. З Золочiва й Красного б'є кудись тяжка ворожа артилерiя. Стояли хлопцi на перехрестi, намагаючись зiбрати з рiжних недобиткiв, з окремих розпорошених людей пробоєву групу, щоб iти на прорив, але марно. Нiкого приєднати їм до себе не вдавалося. Окремi люди й невеличкi групки - по три, чотири чоловiка - моталися дорогами, але побачивши на перехрестi двох безумцiв, що, напевно, були начальниками й чигали на них, зминали геть i чимчикували стороною... Роман спльовував i рипiв зубами нiвпритомний: - Йолопи! Щурi чортовi!! - А може ж, то большевики й лякають нас,- посмiхався Петро. - Все одно йолопи! - настоював на своєму Роман.- Чого ж вони минають нас, хочу бачити їх у вочi! - i стискав автомата. Одна група з шести обiдраних, переляканих, захеканих людей вийшла на них. Всi в унiформi їхньої дивiзiї, але без вiдзнак, i без "левикiв", i без зброї, i без шоломiв. Побачили Петра й Романа й хотiли було кинутися навтьоки, їх зупинив Роман: - Здорово, молодцi! - гаркнув вiн на московський солдатський манiр, але з явним глумом i жовчю, та й його галицька вимова говорила сама за себе, поминаючи те, що вiн i Петро не спороли в себе анi "левикiв", анi iнших вiдзнак.- Ге! Та ви, я бачу, герої! А де ж це вашi вiдзнаки, хлопцi?.. Чи, може, в полон нацiлились? - Та нi, та ми... та той... - Затикалися декотрi. Iншi мовчали.- Ми, знаєш, про случай, ану ж на нас наскочить ворог... - Стрiляти ворога треба, гад! - аж затрепетав Роман.- Чув, чортiв сину!? - Ну, ну, чого репетуєш!.. Пiшли, хлопцi, далi... - Стiй,- промовив Петро спокiйно й примирливо, й з ноткою гiркої усмiшки: - Стiй. Куди ви, хлопцi? - Туди, куди й ви. - Ну, то давайте разом... На прорив. - Е, не вийде... Треба тишком-нишком, непомiтно... Петро засмiявся. - А послухай лиш! - i повiв рукою по обрiях що клекотали густим клекотом в усiх сторонах.- Миша не пробiжить. - Пробiжить... - i це "пробiжить" було сказане таким голосом, що вiд нього оскома повставала, як вiд кислої кислицi. - Нi,- сказав Петро.- Погана ваша тактика, хлопцi. Треба пробиватися. Треба разом, треба не мишею бiгти, треба боєм iти. - Годi! Досить ваших боїв! Нахлистались! - загомонiли хлопцi гiстеричними голосами.- Тепер ми самi, ми без вас... Ми мишею, шасть-шасть... Зрештою, ми мирнi люди, ми беззбройнi... - А-а-а,- протяг Роман.- Вони сучi сини повикидали зброю. Бач! Вони "мирнi люди"! Хай iдуть до чорта! - I одвернувся з сльозами безсилого гнiву а чи вiдчаю на очах. Петро мовчки уступив з дороги, i група швидко шаснула повз нього, подалася на захiд пiдтюпцем i канула в присмерку. - Щасливої дороги, браття! Зiдхнувши, Петро безсило опустився на землю. Помацав голову. Щось вона дуже йому болiла. Рана гноїлась, зудiла немилосердно, гнiй стiкав потрохи з-пiд марлi поза вухо й на праве око. Добре, як не буде зараження крови. А втiм аллах iз ним. Петро махнув рукою байдуже. I промовив уголос саркастично, при чiм сам не впiзнав свого голосу, так вiн басив вiд гарячки: - Мабуть, не буде дiла... Сiдай, Романе, сiдай, мрiйнику мiй, сiдай, мiй дурнику синьоокий, закуримо. XVII Вони закурили, вишкрябавши з кишень всi рештки тютюну, не тютюну, а потертi разом з смiттям. Швидко сутенiло. В мiру того, як спадала темрява, почали проступати все дужче сполохи заграв у всiх кiнцях. Замерехтiли разки трасуючих куль, то там, то там. Запалахкотiли освiтлювальнi ракети на пiвднi й на заходi. Забили вогненнi водограї управо - десь, мабуть, над Бузьком i влiво над Золочiвом. Заморгали мовчазнi блискавицi вiд далеких розривiв бомб i гарматнiв у рiжних кiнцях. I так само, як спалахи вогню, почав з темряви проступати, наростати людський притишений гомiн i тупiт нiг, то пустилися бiгти людськi товпища з усiх сторiн, повихоплювавшись зi своїх денних сховищ. Вони бiгли бiльше навпростець, без дорiг i стежок, по витолочених житах i пшеницях, попiд гайками й перелiсками, ярками й переярками... Як дикi iстоти. Пiди налови з них боєву групу! З мови безпомилково можна було зробити висновок, що то псе рештки їхньої дивiзiї. Лише зрiдка чулася нiмецька мова з iмли. Нi, видно, не судилося Петровi й Романовi зорганiзувати вiддiл i вирватися з цiєї пастки. У можливiсть вирватися ноодинцi вони не вiрили. I через те вони не квапилися. Якщо судилося вмирати, то для них велике питання, де краще їсти тую землю, тут чи трохи далi. Яка ж рiжпиця, якщо вмирати. Одначе вони встали й теж пiшли. Але пiшли не на пiвдень, i не на захiд, а так, навскоси, пiшли помалу, все надiючись надибати якусь органiзовану групу. А вже як зневiра остаточно опанувала їх, вони несподiвано знайшли те, чого шукали. В темрявi почувся гомiн i смiх - бадьорий, веселий, безтурботний смiх. Хлопцi нашорошились i взяли автомати на поготiвлю. Постояли, дослухаючись... Над шляхом сидiла група людей, вони курили й про щось гомонiли. З мови видавалося, що то нiби свої, а в той же час нiби й не свої, забагато росiйських словечок, вродi "да", "канєшно", "дайош". Петро й Роман помалу посувалися вперед. Аж поки не пiдiйшли щiльно до тих, що гомонiли, а пiдiйшовши, сiли з ними поруч на канавi i аж самi здивувалися, що на них нiхто не звернув уваги. Якийсь хлопчина поволi розтягуючи слова з насолодою, як фаховий, закоханий у свiй власний голос оповiдач, розповiдав про Броди, де вiн "собственною персоною" був. Розповiдав доброю ядерною українською мовою, лише iнодi ввертав iронiчно поковерканi росiйськi або нiмецькi словечка, як-от "шпрехав" "трiпкав", "гози", з чого нашi хлопцi зробили вже твердий висновок, що це свої, дивiзiйники, i вiдiдхнули вiдпружено. А оповiдач розгортав картину нiчного бою в Бродах. Вiн говорив про жаскi речi спокiйно-спокiйно, нiби про оранку на зяб, але саме тому його оповiдання й було цiкавим, епiчним... їх туди було кинуто на допомогу, їхню кулеметну сотню, i от вони були в тiм бою, i вiн теж. I видерся. I от тепер оповiдає... Вiн подавав репортаж, як стороннiй безстороннiй звiтодавець, що все спокiйно i старанно зафiксував у своїй пам'ятi. Як iшли до бою "тi" - гвинтовочки й фiнки на мотузочках, в кишенях сухий горох i варена пшениця (харчi!) всумiш з патронами, ганчiрянi шапочки-вошоловки набакир,- iдуть, жують пшеничку й смалять з "фiнок" у кожен стовп, в кожен рiг, у бiлий свiт, в нiч. Печуть свiтляними кулями в небо... I кричать, кричать, самi себе пiдбадьорюють, нiби гучки на полюваннi, на мисливськiй облавi... I падають, падають, як зрiзане колосся... Як боронилися "цi", цебто вони, "то єсть ми". Панiка. Ярмис. Пальба. Пальба не в людей, а в їхнiй крик, бо людей тяжко було дочекатися, щоб угледiти як слiд,головне, за страхом нiчого не видно, жижки не витримують. Командири розбiглися ранiше, з самого початку, найпершi; спершу розбiглися командири нiмцi, потiм нашi, лишилася сама