- Ах, Боже! Як це все страшно!.. Помовчав, перемагаючи бiль. А потiм повiв помутнiлим поглядом навколо й прошепотiв помалу-помалу, розтягуючи слова: - Так ти... кажеш... снилось тобi... що ти рiдну землю їв? Петро мовчить. - Ах, Боже, Боже! Як це все страшно!.. Помовчав, переводячи дух. А далi хапливо: - Але це ще не все... Не все... Чуєш? Це ще не все...- I стиснув руку панiчно:- Ще ж нас нашi нащадки й прокленуть... (павза) - Де нащадки! Нас прокленуть нашi сучасники!.. (павза) - Нас прокленуть тi, що нас посилали... Бо ми... Бо ми не здобули їм волi... (павза, маяття)... Так... Прокленуть... I вiдмежуються вiд нас... I скажуть... будуть кричати: Розпни, розпни їх!.. I мертвих розпни!! (павза) - I власний, рiдний кат розпне, а власний наш, хитрий з бiса Пилат умиє руки... Отой хитрий наш Пилат... Умиє... Вiд нас, вiд тисячiв нас i вiд матерiв, що породили нас... (Павза. Зiдхання крiзь клекiт у грудях). - Але нiчого. Ми умрем, i Бог нас спитає, хто винен за цюю неповинну кров... I ми скажемо, що ми самi виннi... Ми - "хлопцi"... Ми - романтики... I Боговi збрешемо, захищаючи тих усiх наших... Бо ми солдати... Ми хотiли добра... Та... ми солдати...- останнє прошепотiв ледве чутно i, закiнчивши, зiдхнув так само ледве чутно:- Е-ех-х... I замовк. Лежав нерухомо. Стиснув мiцно Петрову руку й мовчав. Важко дихав. Вiн мав високу гарячку i його кидало то в жар, то в холод. Час од часу цокотiв зубами й говорив щось незрозумiле. А далi затих i лежав спокiйно, постогнуючiї. Лежав так довго. Нарештi повернув голову й показав Петровi очима кудись у бур'ян, посмiхнувся блiдо: - Ось... Я ж казав... Чорт тобi посилає панцерфавста! Вiзьми! Дiйсно, пiд обнiжком, в густому бур'янцi лежав панцерфавст, справний, наладований. Але Петровi було не до панцерфавста, хоч серце йому неприємно стиснулося. Вiн не був мiстиком, але з тим проклятим панцерфавстом справдi було таки щось вiд мiстики. Одвернувся. Гарячкове перебирав у головi, як би i чим би ж допомогти Романовi. Анiякої лiкарської допомоги бути не може. Анiяких медикаментiв у нього самого. Та й що ж тут медикаменти й якi медикаменти тут допоможуть, хiба цiянкалiй (посмiхнувся гiрко). Ще б могли врятувати хiрурги, якби вони були, або якби ворог був милосердний до скалiчених, та й то якби хопилися зразу. А так... Ворог - то є немилосердний ворог, та й пiхто в нього не стане просити анi пощади, анi милости. Що ж до медикаментiв - то пiзно. Тепер пiзно. А Роман все бiльше мучився. Все тяжче йому було. Вiн вже не говорив, як перше, вiн тiльки стогнав, качав головою по обнiжку, що вкрився болотом пiд тiєю головою, бо буйний пiт розмочив землю, перекладав голову з лiвої щоки на праву, з правої на лiву... Уста йому покрилися кривавою пiною - вiн покусав собi всi губи, стримуючи стогiн, стримуючи шалений крик, що видирався з грудей. Вiн не просив Петра словами, бо був уже не здiбний говорити, вiн тiльки просив його поглядом, молив його, благав... I Петро мучився не менше за Романа, вiн кiлька разiв уже брався за автомат, але опускав руку в безсиллi... Не може! Вiн не може цього!.. Дивно - вiн же солдат i убивав людей i, мабуть, сотнями зi своїх гармат, а тут - не може... Роман зрозумiв товариша без слiв i вже не просив навiть поглядом. Вiн заплющив очi й звивався в муках. Але не вмирав. I видно було, що вiн так просто i так скоро не вмре, що муки тi його будуть довгi, ой якi довгi й пекельнi. Так, то впадаючи в безпам'ятство, то зринаючи з нього, Роман довго маявся. Нарештi, роздер здоровою рукою зiтлiлу вiд поту сорочку на грудях i видихнув у сине небо немовби всю свою муку й всю свою душу: - Не можу!! Я вже не можу!.. А тодi, перемагаючи корчi, змобiлiзувавши всi рештки ще не погаслої волi, попросив: - Пiстоля!.. Петро хотiв подати автомат, але перевiрив - в автоматi жодного патрона. Тодi Петро кинув автомат у жито й вийняв з кабура тремтячою рукою свого пiстоля... Прикусивши губу, вклав його в Романову гарячу руку... А сам вiдвернувся. - Нi,- промовив Роман спокiйно i в той же час жалiбно:- Дивись на мене... Я хочу тебе бачити... Дивись на мене... Петро обернувся. - Так... Перекажеш матерi... як зустрiнеш... що я живий-здоровий... Колись вернуся... I поцiлуєш... I змовк, задихаючись. Спробував посмiхнутись ясною, щирою посмiшкою, пiдбадьорливою, тiєю давньою, оптимiстичною. Не вийшло. I, знаючи, що це в нього не вийшло, Роман раптом узяв у зуби люфу пiстоля й вистрiлив... Нiби спересердя... Риси обличчя затрепетали-затрепетали... По них поповзла глибока тiнь. Склепила їх. Зупинила трепет. Зробила обличчя сiрим i мовчазним, як земля. Все. Засклiлi очi наставилися в синє небо. XX _ Петро довго сидiв над товаришем. Йому здавалося, що той ще щось скаже. У головi Петровi помутилося. I вiд жалю. I вiд гiркоти на душi. I вiд болю власної рани, вiд гарячки, яку вiн мав теж, але якiй досi протистояв силою волi, напружуючи її до останку. Досi вiн не втрачав ясности думки. Тепер вiн її втратив, бо напруження ослабло, воля його танула, вислизала, як дим, як вода з прорваної греблi. В душу ломився вiдчай крiзь ту саму проломину... Кiнець... Все. Десь спалахнула канонада й шалена кулеметна та мiнометна стрiлянина, десь не дуже й далеко, але Петровi було байдуже, вiн навiть того не чув. Для нього все скiнчилося. I тепер от приходить на порядок дня той сон про рiдне мiсто, про рiдну вулицю... "Правдивий сон, як означив його Роман. Еге ж, правдивий сон. Як пак?.. Вiн землю їв на вулицi рiдного мiста. Вирiзав вiн тiєї землi двi плитi з стiл завбiльшки й їв жадiбно її. I яка ж вона була та земля смачна! Рiдна земля! Його рiдна земля!.. "Але то все одно, ця теж наша... рiдна!" - це сказав Роман. Справдi". Петро глипнув очима, немов зi сну. Сонце палило немилосердно. Небо було опалове, почервонiле, закурене димом i пилом, i сажею. Сонце давно перевалило за полудень, але ще стояло високо. Господи, який довгий день! Хоч би швидше приходила нiч! Сонце палить в обличчя, в склянi синi очi Романови. Хоч би вже нiч. Стривай! Петровi очi впали на панцерфавст, що лежав у бур'янi пiд обнiжком. - Бач! Петро протер очi, потер чоло з напругою. - Бач! Ще ж не все. Ще ж цей панцерфавст. Нi, ще не все. Вiн, цей "макогiн" мав якесь призначення в його життi. Так, так. А Роман дивився байдуже в небо й нiби говорив до Петра: "Ось... Чорт тобi подає панцерфавста! Вiзьми його!" Значить, ще не все. I Петро звiвся, похитуючись. ...Не все. Келих ще не допитий i вiн його мусить допити до дна. До дна. До самого дна. Вийняв хустинку з своєї кишенi, червону, бо закривавлену, й накрив нею синi очi, наставленi в небо, нехай не пече в них сонце. Нехай не слiпить їх пил. I нехай Вiн не бачить, як буде хитатися Петро, iдучи геть. Як вiн собi йтиме геть... По тому Петро пiдняв панцерфавста, звалив його собi на плече й пiшов, не озираючись. Пiшов п'яною, розбитою ходою. Останнiй з усiх, з ким вiн був у цьому проклятому колi смерти. Останнiй розбитий, але ще не подоланий. XXI Петро йшов, як у кривавому туманi. Опалове небо... Стовпи й ожуги... Далекий сон i близька дiйснiсть. Навколо кипить бiй. Нi, це не уява, це не гуд у головi, це справжнiй клекiт бою. Власне, клекiт боїв навколо. Вся земля двигтить вiд гуркоту гармат i грохоту танкiв. Петро лишився сам в оточеннi, в пеклi. I вiн хоче з нього вийти. Але вийти не може. На захiд, на пiвнiч i пiвдень - всюди ворог, всюди вогонь i грохiт залiза. Вiн кидається (якщо це можна назвати "кидається"), але з оточення вийти не може... Йому здається, що вiн iде довго, може, вже й кiлька днiв, хоч це був ще той самий день, в який загинув Роман, в який загинуло так багато його друзiв. Поблизу десь справдi кипить шалений бiй, то десь одчайдушне виломлюються ще якiсь рештки з оточення. Петро дослухався й iшов туди, iшов, напружуючи рештки сили... I на душi йому було тяжко невимовно,- ах, як йому тяжко покидати останнiй клаптик рiдної землi! Вiн бачить, як вона горить, його земля, як бродять зграї полум'яних язикiв, як повзуть вогненнi кобри по нiй... Вiн чує, як вона сходить чадом, спалена вогнем страшної, ненаситної помсти... Вiн бачить, як сонце обернулося в паникадило в чорному, сажному зенiтi й присвiчує боговi руїни й всезнищення, що вергає з того зенiту, з чадного неба тисячi тонн гарячого металу... Намагаючись вгамувати нестерпний бiль пораненої голови, Петро здер стару, загноєну пов'язку й iде так... Йому так легше, вiтерець обвиває голову, освiжає її... З рани спливає кров, але то байдуже, та вiн i не бачить, лише вiдчуває лоскiт на шиї. Нехай... Лиш би якось перейти все це i вийти з цього велетенського кладовища до волi й до рiдних, до друзiв... Так, ще б хоч раз побачити старих давнiх друзiв, хто лишиться в живих. Так, стiкаючи кров'ю, вiн iде все вперед, туди, де пiшли десь товаришi. Вiн iде... Вiн несе панцерфавста, як кийок, що його пiдсунув чорт саме тодi, коли в нього не лишилося вже iншої, бiльш практичної й потрiбної зброї... Вiн несе панцерфавста, може, для того, щоби в останню хвилину зiрвати своє життя, як вже не буде нiякого виходу й не лишатиметься зовсiм сили. Свiт йому увесь почервонiв i почорнiв, бо у вiччю плавають огненнi кола i чорнiє провалля безоднi. В цiм стоять "паникадила", як серед темної ночi... I от його настигла смерть... XXII I от його настигла смерть. Вiн сидiв над якоюсь глухою дорогою, слухав грохiт бою з усiх сторiн, слухав свiй власний бiль в душi i в серцi, отаке якесь скiмлiння, немов плач немовляти, намагався його вгамувати... Думав над тим, що ж то за такий ворог, що так нещадно напосiвся, що має стiльки злоби й жорстокости, й смертельних засобiв у своєму розпорядженнi, якi вiн вергає немилосердно i безугавно, але який вiн сам? Який вiн сам? Яке його обличчя? Ось скiльки часу триває це пекло, але вiн так i не бачив ворога в обличчя, не бачив його зблизька. Не дивився йому в очi. Якi в нього очi? Що в тих очах написано?.. Як би в тi очi перед смертю глянути! Як би його побачити зблизька, подивитися на нього нещадного i немилосердного! Отак вiч-на-вiч... Ось над цим думав Петро мляво, сидючи осторонь вiд дороги на купi землi бiля глибокої бомбової вирви, як раптом почувся грохiт, що наростав i котився на нього. Петро пiдвiв голову й побачив велику сталеву потвору - сiрий, совєтський танк "Т-34". Танк з ревом котився по дорозi, виринувши з долини... "Ось вiн, ворог!!" Напевно, побачивши Петра на пагорбку, танк шалено i трiюмфально заревiв, як жива iстота, i попер навпростець, з намiром розчавити цього солдата в пошматованiй, безбарвнiй, але такiй характернiй унiформi. Погнав, як хижак на свою жертву... Петро без хвилювання подивився якийсь час на страховище, потiм помалу сповз за пагорбок... Так, танк iде на нього. Ось це i є вона, Смерть! Наладувавши панцерфавста, Петро почекав якусь хвилину, спокiйно (так, як колись чекав пiд час облав на вовка)... Потiм швидко вихопився й вистрiлив - пустив "кулак" усторч в потвору, а сам упав навзнак i покотився униз, у бомбовий кратер. Розлягся пекельний вибух... Лязг i скрегiт... I потвора раптом стала цапки над самою вирвою, тяжко зiдхнула димом i чадом, повернулася боком i поповзла по iнерцiї до вирви, накриваючи її й накриваючи Петра, що лежав на самiсiнькому днi. Але до дна потвора не дiстала, бо розвернулася упоперек... Якийсь час потвора пойорзала в передсмертних корчах, осипаючи землю на людину, що лежала внизу горiлиць, нiби її загрiбаючи. Пойорзала, поки не заглух мотор. А як мотор заглух, потвора перестала здригатися... Петро лежав пiд сталевим драконом на днi вирви й чекав, що буде далi,вiн чекав смерти. Ось вискочать люди - вискочить ворог, якого вiн нарештi побачить, гляне йому в очi перед смертю, i все скiнчиться. Але люди не вискакували, не чути було жодної душi, лише одну мить здалося, що хтось протяжно й глухо застогнав. Одначе стогiн не повторювався. Тодi Петро вигрiбся, виповз нагору. Перед ним був велетень-танк... Башта в нього геть розвернута й крутиться, ляда люку скарьожена й вiдчинена навстяж та так i стоїть, нiби вiдзяплена щелепа в пащi апокалiптичної потвори, пораженої блискавкою. З середини пащi виходить дим i б'є нестерпний сморiд паленої гуми, але полум'я немає. Танк чомусь не спалахнув, як звичайно, може, тому, що бак з пальним зостався неушкоджений... їдучий дим пробивається з люку й з усiх щiлин - можливо, там горить всерединi... А може, то з танка виходить дим i газ, нагнатий туди шаленим вибухом панцерфавстової гранати... Петро стояв i зовсiм спокiйно мiркував про це i так само спокiйно дослухався до нутра танка. Всерединi анiякiсiнької ознаки життя. - Галло! - сказав Петро голосно.- Ану, виходь! Хто там?! Мовчанка. Тодi Петровi раптом чомусь стало страшно. Незрозумiлий i якийсь мiстичний жах струсонув ним. Чи то вiд думки, що вiн от убив кiлькох людей i вони тут ось, за сталевою стiнкою, у черевi танка й їхня смерть на його сумлiннi, а чи то вiд тривожного якогось передчуття, що пройшлося ним, невiдомо-звiдки зринувши, i зродило той жах... Петро миттю стрибнув на танк i кинувся до люку... Заглянув... Всерединi темнiли скорченi людськi фiгури,-люди в танкiстських комбiнезонах... Вони лежать, одне навалившись на одне... - Галло,- сказав Петро тихо.- Живi?.. Раненi?.. Галло! Мовчанка. Анi звуку. Тодi Петро полiз у люк... Вiн хотiв бачити ворога. Вiн хотiв глянути йому в обличчя. I вiн глянув. Те, що вiн побачив, струсонуло ним до решти, до мiзку костей... Двi фiгури, скрюченi на пiдлозi, не можна було впiзнати, бо обличчя були опаленi газом i заюшенi чорною закипiлою кров'ю. Третя ж фiгура припала до стерна, схилилась на нього та так i заклякла, поклавши голову на керунок, нiби вiд утоми. I риси обличчя її були чистi... I було те обличчя дiвоче... I було те обличчя знайоме... ...Ата! Обличчя сiро-блiде, лише з вуха через краєчок, з-пiд шолома, стiкає смужка густої червонi крови i застигає на шиї... Петро думав, що це галюцинацiя, що це вiльне маячiння... Але нi. Це Ата! Перевiв дикий погляд на фiгури, скрюченi на пiдлозi, й аж тепер побачив, що то теж дiвчата... Дiвчата-танкiсти... У кутку, за керiвницею, стоїть казаночок з вареною пшеницею всумiш з квасолею... "Це їхнi харчi!" Казаночок перехнябився, й "харчi" наполовину вилились геть на якесь ганчiр'я. Знову перевiв погляд на обличчя, покладене на керунок танка. Не здаючи собi справи, простяг руку й стягнув танкiстський шолом з дiвочої голови... Ата!!! З-пiд шолому розсипалося її буйне волосся, пiдрiзане по колишнiй студентськiй модi,волосся впало на чоло, на вухо, на щоку, заворушилося, як живе, розтiкаючись... Петро повiв рукою по нiжному, шовковому волоссi, й його шорсткi пальцi заплуталися в тоненьких волосинках... - "Ворог"... "Так ось вiн, "ворог"!.." Обережно виплутував пальцi з полону тонюсiньких волосинок... Виплутував... А тодi раптом шарпнув i кинувся геть. Вилiз з танка i пiшов. Йшов тиняючись, помалу, потiм швидше. Швидше. Йшов не озираючись. Не бачив нiчого перед собою. Майже бiг. Йшов iз решток своїх сил. В нiщо. В порожнечу. В чорне провалля... Утiкав вiд того, вiд чого не можна втекти.