Iван Багряний. Сад гетсиманський ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Роман Пропонований увазi читачiв роман "Сад Гетсиманський" належить перу Iвана Багряного - письменника, мало знаного у нас, але широко вiдомого серед української емiграцiї. Iван Багряний (1907-1963) зазнав сталiнських репресiй у 30-тi роки, пройшов всi кола пекла, як потiм i герої його роману. 1945 року змушений був емiгрувати з СРСР. У ФРН були написанi романи "Сад Гетсиманський", "Огненне коло", "Тигролови", численнi поезiї, п'єси. "Сад Гетсиманський" - один з перших творiв свiтової лiтератури, що викриває злочинну суть сталiнщини. Подiї вiдбуваються на Українi. У перевиданнi збережено особливостi мовно-стилiстичної манери автора. Всi прiзвища в цiй книзi, як то прiзвища всiх без винятку змальованих тут працiвникiв НКВД та тюремної адмiнiстрацiї, а також всi прiзвища в'язнiв (за винятком лише кiлькох змiнених), - є правдивi._ Автор "Отче мiй! Коли можна, нехай мимо йде вiд мене чаша_ _ця!.."_ Ще вiн говорив, коли се Юда, один з дванадцяти, приходить, а з ним багато народу з мечами й дрюччям од архiєреїв та старших людських... Та й узяли його..._ Єванг. вiд св. Маттея, гл. 26. Частина перша I Швидко бiжать поїзди степами, швидко пливуть кораблi морями, ще швидше летять лiтаки попiд небесами, та найшвидше летить материне серце. Через гори високiї, через води глибокiї, через краї чужi несходимi мчить воно ластiвкою, за синами шукаючи, їх виглядаючи, та й - повертається назад змучене, - нема. Краї несходимi, мiста незчислимi, гори непрогляднi, чужина чужа, непривiтна, - не знайти там матерi синiв своїх. Марно кидається бiдне материнське серце. Нема. А вони, сини, чи живi, а чи, може, їх i немає, - анi вiсток не подають, анi самi не прибувають, анi поїздами, анi кораблями, анi тими лiтаками. Умираючи, старий Чумак, старий коваль, наказав був усiх синiв своїх до себе мерщiй згукати, телеграму вдарити, щоб мерщiй поспiшали, поки ще вiн живий. Хотiв перед смертю сам заповiт їм батькiвський дати. Особливо тi три, бо по четвертому i слiд десь щез, у тiм Сибiру, на тiй холоднiй десь каторзi. А й четвертого кликали, лише телеграму не били, а так, серцем кликали; бо ж шляхи йому заказанi, стежки загородженi, крила зборканi i адресу - хiба сам вiтер знає. Вдарили телеграму - i чекав Чумак. I довго не хотiв умирати... Кидається тепер от серцем мати - стара Чумачиха, а сама сидить нерухомо. Сидить тиха, задумана, стискає руками маленький папiрець. А старий Чумак, старий коваль... Немає вже старого Чумака. Ото стоїть свiчечка на коливi - ото й був вiн. Десять днiв не гасила її стара Чумачиха, все мiняла, синiв дожидаючи, над "душкою" старого сидячи. А в суботу поминальну запалила оце її знову, бо прийшла телеграма. Найменший почув. I десь їде. Отой найдорожчий i найнещасливiший, найбiльша материна потiха i найбiльше горе. А чей i старий Чумак за нього серцем зiтлiв та й у землю сиру вiд журби тяжкої лiг. Розгладжує мати папiрець рукою, а сама дивиться на свiчечку i щось шепоче. Чекає. Лиш час вiд часу зiтхає тяжко - либонь життя тяжке та й синову долю передумує, зустрiчi жде. Так вiд самого ранку. I вiд самого ранку сидить бiля неї отець Яков (чомусь неодмiнно Яков, а не Якiв, бо то, бач, звучить дуже фамiльярно i по-простецькому, бо то Якiв просто старого Чумака звали, бо був коваль), єдиний, якимось чудом уцiлiлий священик на цiлу цю околицю, а може, й на цiле мiсто. Вiн потiшає, вiн розважає стару Чумачиху i дiлить її горе. Вiдколи поховав старого Чумака, отець Яков щодня приходив в обiдню пору i сидiв до вечора - потiшав стару i научав малу - дочку-пiдлiтка, останню дитину, що лишилася при матерi. Зм'якшував печаль i журбу за покiйним розмовами про лiпше потойбiчне життя, про той свiт, де немає "нi печалi, нi зiтхання". А сьогоднi прийшов вiн з самого ранку, тiльки-но скiнчивши службу в своїй церквi на цвинтарi. Розгорнувши стару Чумакову бiблiю, - отаку грубезну книгу, що її любив читати Чумак вечорами осiннiми,- отець Яков тихо, але все серце вкладаючи, читав матерi про сад Гетсиманський. Читав до крику трагiчну епопею мук бентежного живого серця, епопею людської i разом божеської млостi перед мученицькою смертю. Читав крик серця про "чашу", аби вона минула приреченого... Читав про зраду Юди... Про вiдступництво Петра, що зрiкся Вчителя, заким пiвень прокричав двiчi. На цiм мiсцi стара мати здригнула, затиснувши папiрець, наче їй справдi вчувся крик того пiвня чорної, глухої ночi, що вiщував зраду, чи дiйшло до свiдомостi iм'я "Юда", при якому завжди стискалося її щире материнське серце. До хати вбiгло дiвча, вiддихуючись, як пiсля шаленої бiганини. Тонка, мов билина, досить висока на свої I4 лiт, бистроока Галя. Серйозна не по лiтах. В руках вона тримала вузлик. - Куди це, мамо? - зашепотiла, щоб не сполохати вiзiї про той сад Гетсиманський. - А що ж то? - Та це ж я, мамо, Андрiєвi... Це вино тут... I пиво... З дороги щоб... Вiн любив... Мати посмiхнулась, змахнувши сльозу, що навернулась, на дочку глядячи. - Постав там... Та вже не бiгай, посидь собi, ач яка зелена та тонка, мов кiшка. Галя озирнулась по хатi i поставила вузлик на покутi. Лiпшого мiсця для свого дорогоцiнного подарунка не могла знайти. Замилувалась. Отець Яков подивився, потiм повiв очима вгору по стiнi, зiтхнув, скрутнув головою i нiчого не сказав. Узявся до Бiблiї. Покуть, де за традицiєю мали ряснiти образи, був зовсiм порожнiй. Це вже поступка синам. Для себе старий Чумак iз старою мали покуть не в цiй свiтлицi, а там, у "хатинi", - там ряснiли образи, товплячись i витискаючи один одного. У свiтлицi ж був порядок такий, як завели хлопцi, ще дома бувши. Тепер висiв лише образок Марiї з дитям, - над тим мiсцем, де горiла свiчечка. Поруч висiла велика нова фотографiя похоронiв. Галя - найменша з Чумакiв, "Галя Чумакiвна", як її звали на вулицi, - постояла, послухала читання, уперто заломивши брови i роздимаючи нiздрi, як норовистий коник, зиркнула на покуть i вийшла собi. По хвилi увiйшла, несучи поперед себе великий портрет у чорнiй рамi, молоток, i цвяхи, i ще й чорну широку стрiчку на плечi. Мовчки пiдсунула зручнiше стiл, що стояв у кутку, поставила на стiл стiлець здерлась на нього, забила цвях у кут i почепила портрет. На раму накинула чорну стрiчку. Ще забила два цвяшки з правого й лiвого боку, щоб портрет стояв похило. I злiзла, прибравши стiлець. Усе це вона проробила мовчки й швидко, звиваючись справдi, як кiшка. I вже злiзаючи, прошепотiла - "От... Я давно хотiла, мамо..." Мати лише дивилась великими очима й не пустила й пари з уст. А отець Яков шарпнувся, аж устав: - Ах, Боже! Та туди б образи!.. Тож святе мiсце!.. - Нiчого, - промовила Галя i стала, захищаючи спиною покуть. - Це_ _мiи батько!_ _i блиснула очима. Вона промовила це так i так блиснула тими очима, що отець Яков махнув рукою i сiв на своє мiсце: - Ну й ну... Дiтки... - Це Андрiй малював, - уперто додала Галя, нiби вiдповiдаючи, якi то дiтки тепер. I, одiйшовши насеред хати, обернулась лицем до покутя: - Батько_... - прошепотiла тихо. На покутi, залитий сонцем, пiд слiпучою синявою неба сидiв старий Чумак. Як живий. Величезний портрет в олiйних фарбах був виконаний хоч i по-дилетантськи, але натхненно, з Божою iскрою. Сонце било повiнню. Старий Чумак, бронзовий i мускулястий, дивився просто кожному в очi примружено i посмiхався.. Посмiхався в свiй довгий запорозький вус, як це вiн робив завжди. Монументальний, кремезний i могутнiй, як сама земля, коваль Чумак. Патрiарх свого племенi, дебелого й рясного. В робочому фартусi, отак, як щойно прийшов з роботи, лише скинув кашкета, сидiв вiн пiд слiпучо-синiм небом i пiд гiлкою бузку i, склавши грубезнi свої руки, спочивав. I тримав на колiнах сонне дитинча. В слiпучо-бiлiй сорочинцi воно спало сидячи, припавши солодко зарожевiлим личком до ковальського фартуха, як до материних грудей. Це вона - Галя, як була ще маленькою. I це Андрiй малював десь на каторзi з манюсiнької картки, яку колись сам фотографував i завжди мав при собi. Та й потiм прислав той портрет поштою. Це один-єдиний раз була вiстка вiд нього, - прислав батька, такого живого, такого викапаного... Руки були намальованi широченними мазками i недокiнченi, i це найбiльше вражало - своєю правдою, грубi, необтесанi ковальськi руки. Пiд портретом був напис великими лiтерами - "Батько". Мати тихо, безсловесно затужила, закривши лице хусткою i похитуючись, як кожен раз, коли дивилась на цей портрет. Перше - тужила за сином, а тепер уже й за його батьком, а своїм мужем, вiдколи вмер старий. - "I прийшов тодi Юда iз стражею..." - бубонiв отець Яков, забувши, що вiн вже це читав. - "I показав їм..." За дверима затупотiло. Галя шарпнулась до дверей: - Вже, мамо! Тут!.. Вiдчинились дверi... I шумно ввалився до хати Чумаченко. Але не той, сподiваний, а iнший. Кремезний, бравий командир. Увiйшов з валiзою, сяючи лицем i новенькою портупеєю на новенькiй унiформi. - Го-го! Ну, здорово, роде ковальський-молотобойський! Та й урвав на пiвсловi. Тихо поставив валiзу i стяг кашкета: - Що?.. Сiпiзнився!? -не то спитав, не то зiтхнув тяжко, змiненим голосом i повiв очима по хатi. Мати видавила крiзь посмiшку й крiзь сльози воднораз: - Так... Сину... А син - найстарший Чумаченко - подивився на свїчечку, потiм приник очима до портрета, як до живого, i довго не мiг вимовити нi слова. Нарештi, похитуючись, ступнув два кроки, повiв рукою по чолi i, не зводячи очей з портрета, промовив якимось чудним, здавленим голосом: - Як же ж це?.. - а потiм з ноткою розпачу. - Так що, батьку, я прибув... Командир стрiлецької дивiзiї Окремої Червонопрапорної Далекосхiдної Армiї -- Микола Чумак. Твiй син... Твiй... - i витер лице рукою, неспроможний стримати сльози, що раптом схопили за горло з середини. Але вiн їх таки стримав, проковтнув i вiв далi тихо, схиливши голову: - Ми всi прибули... Сини твої... Там он... (зацокала клямка) ось... Павза. Вiдчинилися дверi - увiйшов середульший, моряк. Микола рапортував до портрета, як до живого: - Чорноморського флоту моряк i парторг - шмаркач Михайло Чумак... Теж твiй син... Вiдхилилися дверi, i ввiйшов третiй - стрункий, у летунськiй унiформi. - Вiйськової авiацiї, - понуро атестував Микола, - пiлот i командир, ще й орденоносець - Серьога Чумак - теж твiй син... Приймай, батьку!.. - i обернувся до хлопцiв, уп'явшись у них виряченими очима. Хлопцi постягали з голiв накриття, поставили валiзки i, витримавши братiв погляд, ступнули до матерi. - Мамо, - промовив котрийсь. - Ну, ось уже й ми... Всi тут... Уже всi вкупi. Мати раптом заплакала, жмакаючи телеграму. I мала Галя, замiсть радiти, стояла i мерехтiла сльозами з широко вiдкритих очей. - Ой, дiти мої, дiти мої! - промовила мати. - Чи ж усi?! - Ага... - промовив Микола i чомусь тяжко насупився, зiтхнув. I так само зiтхнув пiлот: - Ех, мамо, мамо!.. якби ви знали!.. - Знаю, сину!.. I батько знав... Та й гукав, та й чекав вас, та й хотiв заповiт скласти... Свою останню волю... Чи чули ви батькiвську волю, дiти?! Моряк: Кажiть, мамо! - Останнi слова перед тим, як умирати?.. Пiлот: Кажiть, мамо! Микола: Так, мамо, кажiть... - Щоб ви - сини його вiрнi, старого Чумака, старого коваля дiти рiднi мiцно купи трималися та й найменшого брата рятували. Щоб рятували, щоб його спасали... Бо не знатимуть костi батькiвськi спокою i на тому свiтi... Замовкла мати. I завмерли брати, похмурнiли. Поспускали голови та й нi пари з уст. Тут раптом вiдчинилися дверi - i увiйшов четвертий. Так, наче грiм гримнув. Всi прикипiли оглушенi... У дверях стояв наймолодший - Андрiй Чумак. Але такий, якого нiхто не сподiвався бачити. Уявлюваний замученим каторжником, обдертим, i худим, i нещасним, вiн тим часом мав вигляд гордої, сильної й високопоставленої особи. У бриджах i гiмнастерцi кольору хакi, шкiряних крагах, з планшеткою через плече, з маленькою валiзкою в руцi - вiн стояв i посмiхався, стрiпнувши буйним русявим чубом. Ростом з Миколу, поглядом - в старого Чумака. Галя зойкнула i, наче пiдкинена пружиною, кинулась на шию братовi. Мати схопилася з мiсця i, звiвши руки, як крила, мов та чайка, зашкандибала, квилячи з сльозами радостi. Андрiй поставив валiзу i пригорнув стару i малу, що повисли на його кремезних руках; посмiхався i поплескував нiжно матiр по спинi. Отець Яков не витримав цiєї сцени. Вiн довго вражений дивився на Андрiя. Потiм, зустрiвшись з його поглядом, тихенько закрив Бiблiю, немовби вичитавши у тiм поглядi, що вiн тут зайвий, - так i не дочитавши про сад Гетсиманський, шмаркнув носом i тихенько вийшов; кивнув мовчки всiм на прощання - власне нi до кого - до старого Чумака на покутi, бо всi були зайнятi чим iншим. А Андрiй глянув через голову матерi на свiчечку, що догоряла, i зрозумiв усе. Глянув на портрет у жалобi... А тодi глянув на братiв, що стояли, як мур, мерехтячи вiйськовими вiдзнаками та ременями, i щиро посмiхнувся до них: - Ну, здорово, роде ковальський!.. Отака от Чумакова гвардiя! Галя засмiялась, а за нею засмiялися всi хлопцi. Так щиро, по-братськи, по-давньому, по-хлоп'ячому. Хоч це й не пасувало до ситуацiї, але не витримали. - Здоров, здоров, самашедша голово! - Здоров, босяцюро, козаче-нетяго! - Здоров, Андрiю! Микола перший пiдiйшов i обiйняв брата. А тодi повернувся до портрета: - От... I четвертий - iнженер i арештант, батьку! Бувший, так?.. - звернувся вiн до Андрiя нiби з байдужим запитанням, оглядаючи з нiг до голови. Андрiй засмiявся та й тiльки, вiтаючись з братами. А пiлот промовив: - Ну, от тепер ми всi, мамо! * * * Ось так злетiлися сини-соколи. Чумака старого дiти, на клич батькiв. Запiзнилися, та шлях був далекий. Одначе жоден не переступив через волю батькiвську. Так, наче визбирало їх материне серце по свiтах, по загетях та й звело докупи. А найдивнiше з тим найменшим, що нi вiсток не мав, нiчого не знав, а прилетiв додому так, наче серцем вчув. Стара Чумачиха не знала, де котрого посадити - той хороший, а той iще лiпший. А найкращий той найменший, що нi в огнi не згорiв, нi в водi не втонув. Що за всiх так тяжко покутує, та й усе живий от, веселий i щирий, увесь свiт пригорнув би. Ачей материне благословення на нiм, як щит непобiдний, хоронить його i заступає. Пiдсунули стiл поближче до покутя, поближче до батька, i посадила стара мати чотирьох синiв-соколiв батька поминати, щоб бачив старий Чумак, що дiти його виконали його волю, та й щоб сам був укупi. Упадала коло них з малою, частувала та примовляла. Та все не зводила очей з них, а найбiльше з того найменшого. Не зводили очей з нього й три брати - дивилися та лиш час вiд часу нишком перемовлялись мiж собою. Знав Андрiй, що кожному з них його - Андрiєва - доля вписалася на шкурi. Добре знав. I болiв душею. Та тiльки ж... * * * Ще їдучи з двiрця миршавим вiзником додому (де не був шiсть рокiв), нi, ще в поїздi, Андрiй увесь час думав про них, хоч нiяк не сподiвався їх отак зустрiти та ще всiх разом. Не сподiвався i радiв з того. Бо навiщо? Така бо зустрiч могла бути небезпечною для них. Вiн - збiгця з каторги, що вже чотири роки маневрує по свiтах, живучи iнкогнiто i працюючи в кожному мiсцi доти, доки не починав хтось ним цiкавитись ближче; тодi зривався й шукав iншого мiсця. Так обкружляв увесь СССР з Камчаткою й Середньою Азiєю. I ще б не приїхав додому, коли б не смертельна нудьга й бажання за всяку цiну побачити своїх стареньких i свiй дiм перед тим, може, як покинути цю країну назавжди. Знав, що брати його бояться, напевно, як вогню. О, йому було вiдомо, що значить пробивати шлях та ще й у вiйськових школах, коли брат - полiтичний засланець, каторжник. Либонь, душу їм пропекли тим братом, i тiльки добра слава Чумакового роду в цiлому могла захистити хлопцiв i зрiвноважити такий родинний грiх - наявнiсть серед усiх одного "ворога народу". Все це вiн знав, але, ризикуючи життям, - отак заскакуючи до рiдної хати на день, на годину, - не сподiвався їх зустрiти. Їдучи останню сотню кiлометрiв залiзницею, вiн малював собi, як то вiн уступить у хату, i який тiєї хати вигляд, i яка тепер мати. Про батька вiн узнав тут же, в поїздi, що батько помер. Якийсь випадковий супутник - незнайомий робiтник охоче розповiдав йому про всiх, кого знав у цьому мiстi, а знав вiн дуже багато. Андрiй його випитував доти, доки не випитав про свiй рiд. А рiд його славний на цiле мiсто. Вiд робiтника Андрiй узнав, що один брат уже орденоносець, "невiдомо тiльки котрий", i що iншi "великi пани та начальники". Знав, що i мати жива та побивається за наймолодшим, за тим каторжником. I що на похоронах не було жодного з Чумаченкiв - "чи загордилися, чи забагатiли, чи через брата свого роду вiдцурались". Так сформулював робiтник вiдсутнiсть Чумаченкiв на батькових похоронах i з жалем плюнув: "Свiт настав, прости, Господи!" Андрiй промовчав, не сказав йому, що то неправда, не загордились Чумаченки, а що дуже далеко тi сини розлетiлися та ще й не сидять на одному мiсцi - лiтають та плавають - та й не змогли чути. З двiрця вийшов Андрiй тодi, як уже юрби пасажирiв геть розсiялися, а поїзд, яким вiн приїхав, давно вiдiйшов. Таксi не було жодного. Зате було кiлька вiзникiв, i Андрiй дуже зрадiв цьому. Вибирати не було з чого - всi вони миршавi й захудалi, але то неважно. Не торгуючись, узяв крайнього й поїхав. Звелiв їхати не через центр мiста, а через Сiнну площу, на обмин, бо так "уполовину ближче", а головне - не треба буде їм тих машин та людей обминати. Вони поїхали на обмин, через Гребенюкову греблю, через величезну Сiнну площу геть до ливарнi" що маячiла за мiським парком. Пiсля гучних мiст, пiсля кипучих i гримотливих рiзних сибiрських "новостроєк", пiсля пароплавiв, пiсля швидких поїздiв, трамваїв, автобусiв Андрiєвi було трохи чудно - вiн їхав допотопним способом, таким вiзником, як ще їздили люди 20 рокiв тому, i такою ж дорогою, яку знав з дитинства, - глибокi колiї повнi м'якого пороху, на вибоїнах стирчить iз землi хмиз, деренчить по спицях, а в поросi лiниво пурхають горобцi - "купаються". Андрiй дивився на них i думав про своїх братiв, про своє отаке гороб'яче дитинство, нi, про золотоголове дитинство - як вони ловили в'юнiв штаньми та кошиками пiд цiєю Гребенюковою греблею, як гасали по левадах та по болотi, там, за їх оселею, в ситнягових шапках iз ситняговими шаблями, бавлячись у запорожцiв; як утiкали вiд батька, мов горобцi, коли вiн приходив з роботи втомлений i суворий i, виломивши дубця пiсля материного звiту, мав карати злочинцiв i бешкетникiв за безлiч нароблених шкод - за подертi штани, за порозбиванi носи, за видавлену шибку, за гульки й бiганину... А надто, як вони - малi Чумаченки - виступали залiзною Чумакiвською когортою у всiх хлоп'ячих вiйнах i побоєвищах на оцiй Сiннiй та на всiх iнших площах та левадах їхнього мiста. Центр мiста пiдiймався химерними сильветами з правого боку за площею. Все, як було, лиш постарiло й огорнулося безнадiєю повiльної руїни. Шеренгою, як i колись, над центром височiли церкви - Успенська, Спаська, Миколаївська, Собор, Юр'ївська... Їх одинадцять у цьому мiстi. Багатьох уже не було видно. На iнших - нi хрестiв, анi золотого блиску. Андрiєве серце стискалось. Не за блиском, а за тим, що життя йшло й клекотiло десь стороною, поза цим мiстом, але його коштом. Десь росли колосальнi споруди, десь повставали цiлi мiста й селища, модерною технiкою озброєнi. Десь там, де пiшли його i всi iншi брати й сестри, понiсши в офiру свої м'язи й мiзок. А тут - мiсто лежало, як старець у лахмiттi, доношуючи давнє убрання. Все, як колись, лише згорбилось, пiшло вниз. Жодної нової будiвлi, жодних риштовань, жодного руху вперед. Тiльки парк, повз який вони проїздили, переїхавши площу, буйно розрiсся, стояв, як дикий пралiс. За парком, де починається Андрiєва вулиця, вiн звелiв вiзниковi зупинитися: розквитався з ним; далi пiшов пiшки. Але не пiшов вулицею, а пiшов знову на обмин, знайомими вузенькими кривими перевалками. Обiйшов ливарню й вийшов на пустирище. Потiм левадами вийшов у той завулок, що виходив на головну, де на розi стояла його хата. Але вiн не пiшов просто, а знайшов у парканi дiрку i влiз iз завулка у власний город. Власне не город, а городець. Городець був такий, як i колись, - порослий дрiмучим лiсом соняшникiв, кукурудзи; посерединi глибока межа. У тiй межi мала бути завжди "лоскотарка", якою мати лякала їх у дитинствi, щоб не ходили "красти" огiрки-пуп'янки. "Лоскотарка" мала такого "злодiя" схопити й залоскотати до смертi. Iдучи межею, Андрiй згадував про це i посмiхався при думцi: "Що якби оце мати межею назустрiч!? Та й зустрiла таку от "лоскотарку"!.. А оце вже нове (несолодко жилося батькам) - кукурудзяний чагарник пiдходив аж до двору, а потiм переступав через парканчик i заповнював собою ввесь двiр, обступивши хату щiльним муром. Злиднi. Все утилiзоване, найменший клаптик землi. Над чагарником височiв лапатий, розлогий клен бiля хлiвця. Це вони колись посадили удвох iз батьком. Який здоровий став! Лапатi вiти його черкали об мур будинку. Андрiй зiйшов на ганок i, завмираючи серцем, натиснув на клямку... Брати гомонiли щиро, сердешно. Згадували батька, п'ючи за те, щоб була йому земля легка. Згадували дитинство, п'ючи й за нього. Згадували свої пригоди хлоп'ячi, своє мисливство й своє рибальство. Всякi неймовiрнi подiї, яснi радостi й чорнi трагедiї золотого, чудесного юнацтва. Це ще вчора було, ще трава не встигла випростатися там, де ходили вони своїми хлоп'ячими босими ногами всi вкупi. Ще, либонь, не перестали болiти стусани в тих, кому вони їх давали, захищаючи з усiм дитячим вогнем честь свого роду ковальського та своє побратимство... Хвилини летiли непомiтно - i в кожного на серцi було так, як колись, - соняшно, легко, радiсно. I тiшилась мати, стара Чумачиха. Одно лише на мить було захмарило радiсть i замалим не обернуло її в смуток i жаль. Це, коли найстарший чомусь спитав найменшого раптом посеред веселої розмови: - А це ж ти як, брате, звiльнили тебе чи що? Найменший помовчав, а тодi посмiхнувся: - "Там" якщо й звiльняють, то хiба тiльки в землю. - А як же ж ти?! - прошепотiла мати злякано, поблiдши. - А я сам себе звiльнив, мамо... Утiк собi та й усе... (помовчав) - чотири роки ось... До вас бiг, мамо. Брати переглянулись, залягла тяжка гнiтюча тиша. Тривожна тиша, яку кожен боявся порушити. Так, наче серед них був живий покiйник. Нi, наче на столi стояла скринька з динамiтом, що вiд найменшого руху могла раптом вибухнути. Мати сидiла, мов з хреста знята, заметавшись своїм материним серцем i не можучи щось тут порадити, лиш вiдчуваючи жах перед чимсь. I сидiли поблiдлих три брати - земля пiд ними горiла, для них це справдi стан аварiйний, страшний iспит - вони сидiли поруч та ще й випивали з братом, утiкачем з каторги, державним "злочинцем". I хоч вiн для них не був злочинцем, знали, але ж... Тишу порушив Андрiй, поглядаючи на блискучi унiформи братiв i зблiдлi обличчя: - Ну, що ж ви, браття, злякались? Адже ви не раз дивилися смертi у вiчi. А я не смерть... Я Андрiй. Мовчали. Тодi Андрiй звернувся до Миколи, посмiхаючись щиро: - Ти мене не бачив, Миколо, а я тебе бачив, у Хабаровську, першого травня минулого року, ти був на трибунi поруч з Блюхером. Я всi очi видивився... Тут Микола встав i вийшов... Довго його не було. А як вернувся - почав збиратися у дорогу. Два iнших теж... Вони виходили, радились, входили i знову виходили... Збирались вiд'їжджати. Мати й мала Галя упадали коло них. Умовляли трiшки лише, трiшки ще побути та порадитись. Та не покидати ж так матiр... Та батько ж заповiдав... Та хоч словом щирим розважити, допомогти. Що ж це вони так утiкають! Андрiй сидiв i нi пари з уст. Тяжко пiдперши голову, думав i нiчого не бачив у тiй тяжкiй задумi. Нарештi, на материне умовляння один iз середульших братiв не витримав i випалив з розпачем: - Та чи ви знаєте, мамо? Чи ж ви знаєте, чого нам це може коштувати?! Служби!!! I всього... - А йому ж це коштуватиме життя! - випалила раптом Галя i припала до Андрiя, плачучи:-Скажи ж їм щось, брате! Тодi Андрiй пiдвiв голову: - Ви менi простiть, браття... Тiльки ж я не знав, що зустрiну вас тут... Через годину я вiд'їду. Старший Микола, що саме увiйшов знадвору i ходив тяжко по хатi, по цих словах, а надто по тих Галиних, раптом зупинився, поторсав чуба, зняв кашкета i кинув його на лаву. Зiтхнувши глибоко, розкрив валiзу, дiстав пляшку коньяку i, пiдiйшовши до столу, налив у чотири склянки: - Випиймо, браття!.. Е-е. Чорт з ним! - i махнув рукою. - Якось то буде. Випили. Спершу Микола з Андрiєм удвох. Потiм випили вчотирьох i знову всi посiдали до столу. Микола довго дивився усторч на Андрiя мовчки... Потiм обняв його i поцiлував. Хмiль уступив у голову i все на свiтi стало кращим. Тепер уже всi знали, як стоїть справа, але настрiй на диво вернувся той кращий, попереднiй. Почали радитись, як бути. Мати з щасливою надiєю дивилася на синiв, - вони таки зарадять справi i виконають заповiт батькiв. Такi ж сини! Такi соколи!.. Найодчайдушнiший проект висував наймовчазнiший з них - пiлот. Вiн пропонував забрати брата лiтаком i замчати "чорт його зна й куди", туди, де вже його нiхто не турбуватиме... Були iншi проекти... А головне, було щиро, сердешно, гiо-братськи. I так, нiби це вони в дитинствi гаряче обговорюють якусь чергову хлоп'ячу авантюру. I нiхто нiкуди не квапився вже. Хотiлось отак бути вкупi i вирiшувати цю проблему в затишку, пiд батьковим добрим поглядом i при материнiй участi. Лиш Микола спитав Андрiя, чи нiхто не бачив його, як вiн прибув, чи нiчого такого пiдозрiлого? Андрiй, смiючись, запевнив, що нi. I бесiда тривала. З проблеми порятунку знову перейшли до спогадiв. Розпитували Андрiя про його пригоди. Вiн розповiдав братам i матерi цiкавi речi. Тим часом Галя обiцяла Андрiєвi на вухо якусь цiкаву несподiванку, метнулась десь i довго її не було. А коли повернулась -- сидiла коло брата, як на голках, з лукавою таємничою мiною. В розпалi братньої розмови до хати увiйшла Катря, Андрiєва подруга з тих прекрасних рокiв перед в'язницею й засланням. Вона увiйшла... Постояла... I раптом, окрутнувшись, вийшла. - Та це ж Катря! - сказав пiлот. - Катря...- захвилювавсь Андрiй та й насварив сестру. А та зашепотiла на вухо: - Вона тебе любить... Еге ж... Завжди, коли згадує, - плаче... Андрiй ще бiльше захвилювався. Знав, що це правда. Бо того, що було, не можна забути. I вiн, власне, насварив сестру, щоб сховати своє хвилювання вiд всього, що бурею знялося в нiм. Але Катря зникла, як тiнь. - "Добре. Потiм..." - заспокоював своє серце, вирiшивши за всяку цiну побачитись. Розмова пливла собi далi. Вони вже вирiшили були, що власне Андрiєву справу найлiпше буде розв'язати уранцi, на свiжу голову. Авжеж. Хоч Андрiй i квапив братiв наговоритися тепер, наговоритись од усього серця, до краю, може, на довгi роки та й опiвночi роз'їхатись, а вже вiн якось сам дасть собi раду. Давав же досi. Бо ж за ним материна молитва й материне благословiння - а тим вiн анi в вогнi не згорить, анi в водi не потоне. Аби лише брати були здоровi та щасливi. Нiт, вирiшили брати, тiльки вранцi. Їм взагалi пропала охота так просто роз'їздитись. Потiм. А тепер от найкраще б заспiвати тихенько батькову улюблену, оту, що з нею старий Чумак, мабуть, i на свiт народився: "0й у лiсi, в лiсi стоять два дубочки, Там сидiли аж два голубочки..." Та тут, власне, раптом усе й скiнчилось. Зовсiм несподiвано. Не встиг перший рядок журного i такого сердешного заспiву з уст пiлота дiйти до кiнця, власне, не встиг вiн розгорнутися в чотири голоси, щоб доспiвати першу строфу, як раптом вiдчинилися дверi без стуку - i голуби, що вже так гарно вмостилися на гiлочцi, сполоханi, щезли... До кiмнати ввiйшло двоє гостей - один в елегантнiй унiформi сержанта НКВД, другий - мiлiцiонер. - Добрий день! - чемно привiтався сержант. Брати звелися назустрiч, як мур. - Сидiть, сидiть, - чемно попросив сержант i попрямував просто до Андрiя. Брати сiли - вiйськовi з виразом незалежностi й своєї професiйної гiдностi, Андрiй - зблiдлий, але спокiйний. - Попрошу вашi документи, - звернувся сержант до Андрiя так само чемно. Андрiй завагався, тодi сержант узявся за кабур пiстоля. Андрiй посмiхнувся i подав йому планшетку. - Гм, - гмикнув сержант, розглядаючи пашпорт, вийнятий з планшетки. - Але ж це не ваше прiзвище. Ваше прiзвище Андрiй Чумак. Так? - Так. - Добре. Ось ордер на ваш арешт, - сержант вийняв папiрець i показав його чомусь Миколi, що сидiв скраю. Поза тим вiн бiльше не поцiкавився жодним iз присутнiх. - Ви пiдете зараз з нами, - звернувся вiн до Андрiя. - Де вашi речi? Андрiй кивнув на свою валiзу, що лежала на лавi. Мiлiцiонер узяв валiзу, а Андрiй вилiз з-за столу i став посеред хати. - Все? - спитав сержант. - Все, - промовив Андрiй спокiйно, розстебнув шкiрянi краги й кинув їх пiд стiну: - Це хай тут. - Нi, нi! - заспiшив сержант. - Слухайте, сержанте! - промовив Андрiй спокiйно, але з ноткою глуму. - Навiщо вам цi два шматки шкiри? Вистачить з вас моєї. Це ось малiй будуть пiдметки. Сержант помацав краги i по тих словах поклав їх назад пiд стiну, насупився i став, даючи Андрiєвi дорогу. Андрiй постояв хвилину, стрiпнув чубом i подивився довгим поглядом на матiр, що сидiла, закам'янiвши, як вiд наглого удару; на сестру, на братiв... Пiдiйшов i поцiлував матiр, що так i не поворухнулась. - До побачення, мамо... (павза). - До побачення, сестро... (павза). - Прощавайте, браття... Не поминайте лихом... Подивився на портрет батька. Повернувся й пiшов. Зник. Так, наче й не було Андрiя. - Ну, от i все... - промовив Микола якось чудно в страшнiй тишi, зiтхнув i подивився на братiв - тi опустили очi. Глянув на матiр - i опустив очi сам. Мати жахливо схлипнула, наче їй забракло повiтря, схопилась за серце й подалася всiм тiлом до дверей... та й опустилася знов на своє мiсце. А тодi перевела очi на своїх синiв i довго дивилась на них диким, страшним поглядом - повним здивування, жаху, вiдчаю, жалю й кричущого невисловленого запитання "хто?" Блiда, як смерть, безнадiйно розбита i така сполум'янiла. Дивилась мить - i, здається, дивилась цiлу вiчнiсть. З мукою. I нарештi прохрипiла тихо: - Ох... Сини ж мої!.. Сини мої... А бiля стiни, втискаючись в неї спиною, стояла мала сестра їхня i дивилася теж туди, де й мати, очима, повними здивування й слiз, що стiкали великими краплями. Так кiнчилася зустрiч чотирьох братiв рiдних - синiв старого Чумака, добрих i вiрних, що любили свiй рiд, нащадкiв славного роду ковальського. II На щитi вогненному, на щитi золотому Каїн пiдняв Авеля на вила i так держить його. Держить перед очима, не дає й зморгнути... А десь за ним хтось на роялi задумливо грає журну i бентежну сонату Бетховена. Мiсячну сонату. Хтось там теж дивиться на мiсяць. I грає... Вiчна легенда про двох братiв, вирiзьблена на далекому мiсяцi, бентежить душу, як i завжди, як i давно-давно колись в днi золотого дитинства, своєю трагедiєю, своєю таємничiстю нерозгаданою - таємничiстю неоправданої, кричущої зради. "Навiщо?! Навiщо ж брат пiдняв брата на вила?!" - так завжди кричало серце дитяче, стискаючись в темрявi нерухомої ночi, коли та емблема, розшифрована раз бабусею, висiла в вiкнi над сильветами сонного свiту, прип'ята до чорної емалi неба, i слiпила зiр. I тепер теж. Щит золотий з дивною емблемою - емблемою зради - прип'ятий на чорно-синiй емалi вiчностi, вогневiє в чотирикутнику вiкна, за холодними гратами. Вiн вогневiє й пливе нечутно за чорними сильветами бань i хрестiв собору, вирiзьбленого на тiй самiй емалi разом з верховiттями древнiх дубiв i тополь... Ба, вiн вирiзьблений разом зi спогадами про дивнi-дивнi, давно забутi прекраснi днi, про дзвiнке, замрiяне (ах, хто ж то там так прекрасно грає за чорними сильветами?!), про закохане у всесвiт, i дружбу, i в усiх ближнiх, срiбноголосе, кучеряве дитинство... Воно пливе, як на екранi, нi, як по слiпучому морю, в дiамантових бризках i розривах веселки, мiнливе, мерехкотливе, i разом з ним пливе таємничий, загадковий свiт-всесвiт! Чарiвний свiт-всесвiт! Свiт, в якiм i та легенда, та емблема, вирiзьблена на вогненнiм щитi, здається неймовiрною i зовсiм-зовсiм неможливою, неправдоподiбною... Спогади... (Ах, хто ж то так прекрасно грає?!) ... По огорожi ходить шепiт i млость у темрявi весняної великодньої ночi помежи столiтнiми дубами й липами.... I та нiч великодня, той спогад далекого, дитинства ось нашаровується на дiйснiсть, напливає на неї й творить двоїсту вiзiю з реального й давноминулого, повторюючись i проходячи перед очима до болю чiтко, вiдбуваючись наново ось тепер, ось тут, в такiй невiдповiднiй ситуацiї... Ущерблений мiсяць, зачеплений за хрест дзвiницi, висить шкереберть. Через нього пролiтають кажани й хрущi i, десь стукнувшись - либонь об шиби освiтлених вiкон собору, падають на бiлу латку пiску, на бiлi мармуровi плити надгробкiв пiд мурами церкви. А вони - маленькi романтики - йдуть по оградi, побравшись за руки, - чотири маленькi брати, один другого менший, - крадуться крiзь загадкову темряву навколо церкви, дослухаються до таємничих шепотiв, приглядаються до таємничих тiней, рухомих i нерухомих, що виповнюють весь навколишнiй свiт, такий незбагненний, такий загадковий, де геть згубилися межi мiж реальним i нереальним. Але вони не шукають тiєї межi, вони навiть не пiдозрiвають її iснування. Для них весь свiт здається реальним i то реальним саме через свою фантастичнiсть, свiт з вiдьмами, з привидами, з янголами. Химерний, загадковий свiт. Свiт-казка. Тiсно притискаючись одне до одного, вони кружляють по ньому помежи столiтнiми дубами, через смуги свiтла вiд освiтлених вiкон собору. Десь угугукає сова в синiх нетрях ночi, i здається, то вона дивиться примруженим вогненним оком мiсяця. Тодi вони ще мiцнiше беруться за руки й бiжать... Вони чують дiвочий смiх, i поцiлунки, i млосний шепiт пiд церквою, пiд липами, на горбках, у таємничiй темрявi... А в церквi читають "Апостолiв". У Великiн-Великiн церквi, з височенними стелями бань, що губляться десь у мороцi, куди не сягає свiтло свiчок i лампадок, прохолода i тиша, i ту тишу ледве порушує монотонний, тремтливий голос читця. Той читець, гейби Хома Брут, злякано стоїть посеред церкви, поглядає одним оком на грiб з Христом, що його, розiп'ятого, а потiм знятого, поклали отак посеред цiєї великої церкви пiд шкляну покришку, i другим оком читає з книги таємничi слова, вимовляє їх тремтливим голосом - слова про те, як Христа мучили. А кругом читця порожньо - велике свiтляне коло, i здається, нiхто не смiє того кола переступити, мовби там десь накреслена зачарована лiнiя, що її нiхто не в силi подолати; люди зрiдка входять у морок церкви, навшпиньки, нечутно i так само нечутно виходять або, лишившись, тиснуться попiд стiнами... Стомившись, читець витирає пiт i озирається. Тодi з-за колон, десь з мороку виходить до нього iнший, переступає свiтляне коло i, прокашлявшись, несмiливо продовжує читати, а перший з полегкiстю виходить геть туди, де шепiт, весняна млость i поцiлунки... Чотири маленьких брати, побравшись мiцно за руки, стоять нерухомо й дивляться на ворухливi язички свiчок там, над Iсусом. Їхнi серця б'ються схвильовано й єдиним ритмом. Вони стоять, мов завороженi, бо ще перебувають пiд чаром iншої ночi, минулої ночi, коли вони разом iз своїм батьком приходили до "Плащаницi", до ось цього гробу прикладатися. Невиспанi, побравшись за руки i спотикаючись на пiшоходах, пiд мерехтливими зорями вони прибiгли опiвночi до гробу, дивилися на тяжкi рани пробитих рук i нiг i, глибоко зворушенi виглядом замученої й покладеної в грiб людини, мерехтiли сльозами на неї й один на одного i стиналися дитячими серцями. Вони не говорили слiв, вони не давали обiтниць, але в той же час вони присягалися всiм своїм єством любити добро й ненавидiти зло, бути вiрними, бути дружнiми, щоб нiхто нiкого з них не мiг отак розп'ясти. I вони були вiрними, вони були дружнiми. "Нi!.. Не може бути... - Андрiй зiтхає й перекладає чоло з зiгрiтої частини залiзної штаби на холодну. - Не може бути". - Пекуче запитання "ХТО?", хто продав його, як той Юда Iскарiотський, стоїть перед ним вогненне й непогасаюче, за всiма спогадами, як той мiсяць за сильветами собору, над мiсцем його золотоголового дитинства. Стоїть нерозгадане, i Андрiй не в силi на нього вiдповiсти. Логiка говорить, що то втяв хтось iз його братiв, але все нутро бунтується шалено: "Не може бути!!" Його не лякає тюрма, його не турбує його доля - його турбує й пече це прокляте запитання - "Хто?" I вiн кружляє навколо нього все на одному мiсцi, як метелик навколо чадної свiчки, обмаслюючи об нього - об це запитання - крила своєї душi. Бо ж було ясно, що це один iз трьох i нiхто iнший. I саме це палило його вогнем. I саме тому вiн бунтувався всiм своїм єством - "Не може бути!! Нi, не може, не може бути!!" За чорними сильветами замiсть елегiї вже кипить якась космiчна буря звукiв. Дивно, хто ж то грає, хто ще може так божественно грати в цьому мiстi вiдтодi, як у ньому побито всi роялi! Звiдки, з яких, з чиїх вiкон цi звуки Бетховена, що лунали для нього у мiстi колись, тодi, як вiн був зовсiм юний i безтямно закоханий? Дивно. Космiчна буря звукiв рояля акомпанiює бурi в душi. Залiзо грат холодне, i вiд нього зводить м'язи над бровами. Андрiй притискає чоло до залiза ще дужче, щоб остудити розпечений мозок, та остудити його не може, мозок палахкотить несамовито, запалений самим припущенням про зраду, як страшною iскрою. А серце стискається вiд жалю, вiд журби, вiд печалi. А в очах крутиться веремiя - веремiя спогадiв, усмiшок, облич, золотого сонячного пилу, бiлих, червоних, жовтих метеликiв i бабок, ластiв'ячого трепету... Вiн очима дивиться на сильвету собору, що заставав перед ним тьмяне небо, понурий, чорний, мертвий, але вже не бачить його; лише на хвилинку той собор ожив був у маревi великодньої ночi та й знову погас i стоїть мертвий, як велетенський чорний саркофаг, як таємничий мавзолей, у якому поховано щось безповоротне, неповторне, навiк втрачене. I тiльки мiсяць над ним - живий; той мiсяць слiпить, пливе по чорно-синiй емалi, зазирає в душу, бентежить її, як давнiй знайомий, як свiдок давно забутого, рiдного, ось тут-тут пережитого... У вiччу темнiє й плавають жовтi, сизi, червонi кола - то таке слiпуче, нестерпно слiпуче сонце. Ясний весняний день. Бiлi метелики лiтають у сонячному сяйвi й сiдають на вороний полиск грязюки, що, як смола, вкриває дно висохлої величезної калюжi посеред вулицi. Бiлi метелики на чорнiй емалi. Склавши крильця, вони сiдають рядочками й купками, багато їх. Мовби пелюстки квiтiв на чорнiм лаковi грязюки. Тi метелики ловлячи, вовтузяться вони - чотири манюнькi брати, як манюнькi мурини. Вони накривають метеликiв картузиками а чи долонями, обережно вибирають їх, щоб не покалiчити, i радiсно зносять їх у прекрасний, спецiально збудований пишний палац - з блакитного, червоного, жовтого, бiлого шкла, - збудований тут же недалеко в зеленiй канавi, серед ромашок, калачикiв, кульбаб та подорожника. То чудесний, дивний палац. Вп